65870

Культура Київської Русі у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (IX – ХІІІ ст.)

Лекция

История и СИД

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря.

Украинкский

2014-08-09

546.8 KB

6 чел.

Лекція №2. Культура Київської Русі у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (IX – ХІІІ ст.).

План

  1.  Виникнення Києва — “матері міст руських”; об’єднання східнослов’янських племен і утворення держави — Київської Русі.
  2.  Природничі та математичні знання за часів Київської Русі.
  3.  Архітектура Київської Русі.

1.Виникнення Києва — “матері міст руських”; об’єднання східнослов’янських племен і утворення держави — Київської Русі.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).

На початку X ст. Русь була вже добре відома візантійцям. Визначний історик того часу, шанувальник наук і літератури імператор Константин VII Багрянородний (Порфірородний) у своїй книзі “Про управління державою” розказав про сусідні з Візантією народи, у тому числі і про русів. В цій книзі він, зокрема, зазначає: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Йому належить перший опис полюддя - збору данини київськими правителями з підвладних їм земель і племен. У нього ж є і докладна розповідь про шлях з варяг у греки, по якому руські князі, витязі і багаті гості водили військові і торгові дружини від Варязького моря та Ільменя до самого Царгорода і назад.

Безіменний персидський географ Х сторіччя в “Книзі меж світу” повідомив багато найцікавіших відомостей про наших предків і їх звичаї, розказав про чудову землю з багатою природою, з красивими містами, населеними майстерними ремісниками. Всі ці джерела характеризують частіше за все зовнішні події східнослов'янської історії.

Основне писемне джерело - літопис Нестора “Повість временних літ”. Спираючись на праці невідомих попередників, на свідчення своїх сучасників, легендарні оповіді і героїчний епос древніх русичів, знаменитий літописець розповів нам, “звідки почалась Руська земля”. Українські і зарубіжні вчені визнають вражаючу ерудицію і наукову сумлінність Нестора, його майстерність літератора і пристрасність публіциста.

Цінні відомості дають нам археологія, лінгвістика, фольклористика, етнографія. Археологія дозволяє робити висновок про рівень розвитку продуктивних сил, уявляти вигляд поселень і жител полян та їх сусідів, предметів праці та побуту, якими вони користувалися, прикрас, які вони носили, зброї, якою захищали рідну землю. Дослідження при розкопках культових споруд і предметів дозволяє робити висновки і про релігійні переконання слов'ян. Лінгвістика дає нам можливість опосередковано датувати час виділення праслов'ян з індоєвропейської спільності, відособлення східних слов'ян від західних і південних, доводить, що вже у другому тисячолітті до нашої ери словниковий запас наших пращурів складав не менше двадцяти тисяч слів. Вони відображали всі сторони життя, матеріального побуту і духовної культури. Слова “будинок", “рілля", “худоба", “страва”, назви знарядь і військового обладунку, прикрас з міді і бронзи, золота і срібла свідчили про рівень розвитку господарства, а слова "бог", “світобудова", “світ" та інші релігійні поняття - про рівень духовної культури. Близька до лінгвістики фольклористика, в свою чергу, простежує джерела усних історичних оповідей. Їх відгомони збереглися в казках, сюжетами яких були розповіді про золоте, срібне і залізне царства, про царя золотого царства героя Світозара, який переміг у поєдинку страшного Змія, та інші.

Вивчення культури Київської Русі у всьому її багатстві і різноманітті можливе тільки на основі комплексного використання всіх існуючих історичних джерел. До цих джерел, крім уже названих, безперечно належать фундаментальні праці видатного українського вченого М.Грушевського “Історія України-Руси”, північнонімецького хроніста другої половини ХІ ст. Адама Бременського (Гельмольда) “Хроніка слов'ян”, відомі “Ізборники Святослава” та ін.

На сьогодні існує декілько теорій, що пояснюють феномен виникнення держави у східних слов'ян.

1. НОРМАНСЬКА (ВАРЯЗЬКА) ТЕОРІЯ

Історично першою теорією, що пояснює феномен виникнення держави в східних слов'ян, була так звана норманська теорія. її «хресними батьками» були німецькі вчені Г. 3. Байєр (1694—1738 рр.) і Герхардт Фрідріх Міллер (1705—1783 рр.), які стверджували, що Давньоруську державу заснували вихідці зі Скандинавії — нормани, яких на Русі називали варягами. При цьому вчені посилалися на дані найдавнішого руського літопису — «Повісті минулих літ» (далі — ПМЛ) ченця Нестора, в якій під 862 р. дійсно вміщений міф про покликання варягів у землі чуді, словен, кривичів і весі. Від варягів, згідно з ПМЛ, утворилася також назва русі.

«Пішли вони (чудь, словене, кривичі й весь) за море до варягів, до русі, — повідомляє Нестор-літописець. — Тому що так іменували тих варягів — русь... Мовили русі чудь, словене, кривичі й весь: «Земля наша велика й щедра, а порядку в ній немає. Ідіть-но княжити й володіти нами».

І вибралися три брати з родами своїми, й із собою усю взяли русь. І прийшли вони спершу до словенів, і поставили місто Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синеус, — на Білому озері, а третій, Трувор, — в Ізборську. І від тих варягів одержала назву Російська земля».

Потім літописець знайомить нас з генеалогічною легендою про спадкоємців Рюрика. Після смерті «батька-засновника», говорить він, влада перейшла до його родича Олега, який у 882 р. обманом захопив Київ і об'єднав північну й південну Русь в одну державу зі столицею в Києві. Коли Олег «прийняв смерть від коня свого» (912 р.), князем став Ігор, названий літописцем сином Рюрика. А коли Ігор був убитий древлянами (945 р.), правити стала його вдова Ольга. Як бачимо, усі перші правителі Русі носять варязькі імена.

Основні аргументи норманістів такі:

Русь одержала свою назву від фінського слова руотсі, яким у середині IX ст. називали шведів.

Найдавніший літопис включає русів до числа інших варязьких народів — шведів, урманів (норвежців), англів і готів.

Більшість імен руських послів, зафіксованих у договорах із Візантією (911 р., 944 р.), мають явно скандинавське походження (Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд).

Усі перші правителі Русі носять скандинавські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга).

У західноєвропейських «Бертинських анналах» відзначено, що близько 839 р. візантійський імператор відправив посольство до фран франкського імператора Людовика І Благочестивого, у складі якого знаходилися представники «народу Рос»; Людовик вирішив, що ці «роси» були шведами.

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов'янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв — явно старонорманського походження.

Ісламські географи й мандрівники IX—X ст. завжди чітко відокремлювали русів від сакаліба (слов'ян).

Серед провідних українських істориків «старої школи» на позиціях норманізіму твердо стояв Д. Дорошенко. На його думку, прибульці-варяги відіграли «роль в'язі, роль цементу», що скріпило в одне ціле розрізнені руські племена, що об'єднало їх «в одну політичну систему, в одну державу».

СЛОВ'ЯНСЬКА (АВТОХТОННА) ТЕОРІЯ

Відомі українські історики «старої школи» — М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій — дотримувалися слов'янської теорії походження Русі й міцно стояли на позиціях антинорманізму. Родоначальником слов'янської (або автохтонної, антинорманської) теорії походження Давньоруської держави був російський учений М. Ломоносов (1711 — 1762 рр.). У варязькій версії він вбачав блюзнірський натяк на «ущербність» слов'ян, на їхню нездатність самостійно організувати на своїх землях державу.

Головні аргументи антинорманістів такі:

1. Назва Русь етимологічно пов'язана не з Великим Новгородом або Ладогою на півночі, а з Україною (Середнім Подніпров'ям). Топонімічним доказом цього твердження є наявність у цьому районі річок із назвами Рось, Русява, Роставиця. Крім того,у сирійській «Церковній історії» Псевдо-Захарії Ритора (555 р.) задовго до приходу норманів у Східну Європу згадується народ hros або русь, що жив південніше

Києва (насправді, як довів професор О. Пріцак, слово hros перекручуванням грецького heros герой; у сирійському джерелі воно стосувалося міфічних амазонок).

2.У Скандинавії не жили племена або народ із назвою русь; про них немає згадок у скандинавських сагах.

Норманські імена візантійських послів до імператора франків (839 р.) і руських послів до Візантії (911 р.) зовсім не доводять, що руси були шведами. Нормани-дипломати всього-на-всього представляли слов'яно-руських князів.

Ісламський письменник Ібн-Хордадбег, що писав між 840 і 880 роками, однозначно називає русів слов'янським племенем.

Археологічний матеріал із Східної Європи дає дуже мало речей варязького походження.

Нормани не могли «експортувати» ідею державності й державні структури у Східну Європу, тому що в самій Скандинавії за тієї епохи ще не завершився процес розкладання первіснообщинних відносин і були відсутні більш досконалі політичні інститути, ніж у східних слов'ян.

На думку академіка Б. Рибакова, норманізм виник тоді, «коли й німецька, й російська науки знаходилися ще в дитячому стані, коли в істориків були досить туманні уявлення про складний багатовіковий процес народження державності. Ні система слов'янського господарства, ні тривала еволюція соціальних відносин не були відомі вченим. «Експорт» державності з іншої країни, здійснений двома-трьома войовничими загонами, здавався тоді природною формою народження держави».

У «Повісті минулих літ» процес народження держави стиснутий до декількох десятиліть IX ст., а тисячоріччя створення передумов такого народження вмістилося в термін життя одного героя — фундатора держави. Пояснюється це міфологічним мисленням літописця і середньовічною звичкою заміняти ціле його частиною, його символом (наприклад, у малюнках місто підмінювалося зображенням однієї вежі, а військо — одним вершником). Держава, у цьому випадку, була підмінена символічною особистістю князя Олега.

3. ИРАНО-СЛАВЯНСКАЯ ТЕОРИЯ

Согласно этой теории существуют два вида русов - русы-ободриты или руги, жители Рюгена (прибалтийские славяне), и причерноморские русы, потомки славянских и иранских племен. Словенами ильменскими были приглашены русы-ободриты. При объединении восточнославянских племен в единое государство - Русь, происходит сближение двух видов русов.

Нарративные и лингвистические источники доказывают давнее происхождение этнонима русов в форме "рос" на Северном Причерноморье. На иранское происхождение, в форме "рус", указывали в свое время А.И. Рогов и Б.Н. Флоря. В "Гетике" Иордана, готского историка VI в., есть упоминание о племени росомонов. Форма "рос" у М. Фасмера отождествляется с древнеиранским словом auruša, что означает "белый", так же и в осетинском vors. А.Г. Кузьмин расшифровал название племени "роксаланы" как светлые или белые аланы. Итак, форма "рос" имеет тождественность с иранскими языками (от слова "рохс"). Со времени скифского господства в Северном Причерноморье ираноязычные народы имели влияние на неиранские племена. Среди этих неиранских племен были и славянские племена (анты), что проживали между Поднепровьем и Подонцовьем в период раннего средневековья, и которые имели отношения с иранскими племенами.

Антский язык имел свои особенности. По В.В. Седову антський диалект выделялся среди других праславянских диалектов большим числом иранизмов. Ф.П. Филин указывал на существование ирано-славянских лексических связей. Кроме языка и название антов выразительно свидетельствует о влиянии ираноязычных народов. По мнению Б.А. Рыбакова этноним "анты" имел иранское происхождение. Исследователи Ф.П. Филин и О.Б. Бубенок более подробно развили это предположение. Согласно их мысли слово "анти" созвучно с древнеиранскими словами antas (конец, край), antyas (что находится на краю) и осетинским attiiya (задний, позади). Исходя из этого значения слово "анти" можно перевести как "живущий на Украине, пограничный житель". До этого можно лишь добавить, что этноним "анты" это не самоназвание славян, а лишь прозвище за их местонахождение. Кроме антов и русов, некоторые другие славянские этнонимы также имеют иранское происхождение - сербы, хорваты. Согласно этому, можно дать предположение, что славянские племена анты и русы получили свои названия от иранских племен.

4. КЕЛЬТО-СЛАВЯНСКАЯ ТЕОРИЯ

По мнению академика НАН Украины В.Г. Скляренко, новгородцы обратились за помощью к варягам-славянам (прибалтийских славян), которые назывались рутенами или русами. Название рутены (русы) происходит от одного из кельтских племен, так как кельты-рутены взяли участие в этническом формировании славян острова Рюген. Кроме них еще существовали азовско-черноморские русы - потомки антов и кельтов-рутенов, известные еще до приглашения новгородцами варягов-славян. И азовско-черноморские русы, и варяги-русы - славянско-кельтского происхождения, только первые - восточнославянско-кельтское, а вторые - западнославянско-кельтское имеют происхождение. А запорожские казаки были потомками азовско-черноморских русов.

6. ИНДО-ИРАНСКАЯ ТЕОРИЯ

Индо-иранская гипотеза настаивает на том, что этноним «рос» имеет иное чем «рус» происхождение, являясь значительно более древним. Сторонники этого мнения, также берущего начало от М. В. Ломоносова, отмечают, что народ «рос» впервые упомянут ещё в VI веке в «Церковной Истории» Захарием Ритором, где он помещается по соседству с народами «людей-псов» и амазонок, что многие авторы трактуют как Северное Причерноморье. С этой точки зрения его возводят к ирано-язычным (сарматским) племенам роксаланов или росомонов, упоминаемых античными авторами. Наиболее полно обоснованной О. Н. Трубачёвым (ruksi «белый, светлый», rutsi ,russi, русь).

Вариант этой теории разрабатывал Г. В. Вернадский, который помещал первоначальную территорию русов в дельте Кубани и полагал, что своё имя они усвоили от роксаланов («светлых аланов»), которые, по его мнению, были частью антов. При этом он считал русов этническими скандинавами.

В 60-е гг. XX века украинский археолог Д. Т. Березовец предложил отождествить с русами аланское население Подонья, известное по памятникам салтово-маяцкой культуры. В настоящее время эта гипотеза разрабатывается Е. С. Галкиной, которая отождествляет Подонье с центральной частью Русского каганата, упоминаемого в мусульманских, византийских и западных источниках в IX в. Она считает, что после разгрома этого объединения племенами венгров в кон. IX в., имя «Русь» от ираноязычных русов-аланов (роксоланов) перешло к славянскому населению Среднего Поднепровья (поляне, северяне). В качестве одного из аргументов Галкина приводит аланские (на основе осетинского языка) этимологизации всех отличных от славянских "русских" названий Днепровских порогов из сочинения Константина Багрянородного.

7. ХАЗАРСКАЯ ТЕОРИЯ

По мнению профессора Гарвардского университета (США) О. Прицака, автора шеститомного исследования «Происхождение Руси», Древнерусское государство не было основано ни варягами, ни славянами. Оно представляло собой полиэтничный и многоязычный торговый союз, который в процессе установления своего контроля над торговыми путями между Балтийским, Средиземным и Каспийским морями создал в Восточной Европе политическое объединение под названием Русь. Иными словами, «Русью» изначально именовалась не этническая общность (не племя или народ), а особая подвижная социальная группа (корпорация), состоявшая из профессиональных воинов-купцов. Синтез корпорации морских и речных кочевников (викингов, варягов) со степными кочевниками (хазарами) способствовал, по мнению Прицака, появлению в IX—X вв. Волжско-Русского каганата.

Против концепции О. Прицака выступили многие современные украинские историки. Одним из главных оппонентов американского профессора стал, в частности, академик П. Толочко. К наиболее слабым аргументам Прицака он отнес его тезис об «экспорте» государственности в славянские земли из соседних странДтолько не другим народом, как это было у норманнистов, а мифическим многонациональным торговым союзом), а также утверждение о том, будто Киев изначально был хазарским городом.

8.КОМПРОМІСНА (СЛОВ'ЯНО-ВАРЯЗЬКА) ТЕОРІЯ

Одним із перших спробу зв'язати норманську теорію з уявленнями антинорманістів про місцеві, слов'янські корені Давньоруської держави здійснив відомий російський історик В. Ключевський. Найбільш ранньою місцевою політичною формою, що утворилася на Русі приблизно в середині IX ст., він вважав «городову область, тобто торговельний округ, керований укріпленим містом, що разом із тим служив і промисловим (ремісничим) осередком для цього округу». Другою місцевою політичною формою, на його думку, стали «варязькі князівства». З об'єднання князівств і городових областей, що зберегли самостійність, вийшла третя політична форма — велике князівство Київське, що зробилося «зерном того союзу слов'янських і сусідніх із ними фінських племен, яке можна визнати первісною формою Руської держави».

Подібної компромісної точки зору додержувалися також українські історики О. Єфименко й І. Крип'якевич.

Аскольд і Дір вели боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів і древлян. Заданими «Повісті минулих літ», обидва князі були убиті близько 882 р. у Києві Олегом, що обвинуватив їх в узурпації влади. Якщо вірити легенді, Аскольд був похований на Угорській горі («Аскольдова могила»), а Дір — за церквою Орини (Ірини) у Києві.

9.ТЕОРІЯ О. ПРІЦАКА

На думку професора Гарвардського університету (США) О. Пріцака, автора шеститомного дослідження «Походження Русі», Давньоруська держава не була заснована ні варягами, ні слов'янами. Вона являла собою поліетнічний і багатомовний торговельний союз, що в процесі встановлення свого контролю над торговельними шляхами між Балтійським, Середземним і Каспійським морями створив у Східній Європі політичне об'єднання під назвою Русь. Іншими словами, Руссю споконвічно іменувалася не етнічна спільність (не плем'я або народ), а особлива рухлива соціальна група (корпорація), що складалася з професійних воїнів-купців. Синтез корпорації морських і річкових кочівників (вікінгів, варягів) із степовими кочівниками (хазарами) сприяв, на думку Пріцака, появі в IX — X ст. Волзько-Руського каганату.

Проти концепції О. Пріцака виступило багато сучасних українських істориків. Одним із головних опонентів американського професора став, зокрема, академік П. Толочко. До найбільш слабких аргументів О. Пріцака він зарахував його тезу про «експорт» державності в слов'янські землі із сусідніх країн (тільки не іншим народом, як це було в норманістів, а міфічним багатонаціональним торговельним союзом), а також твердження про те, що начебто Київ споконвічно був хазарським містом.

2.Природничі та математичні знання за часів Київської русі. Розвиток науки.

Центром розвитку наукового життя за Київської Русі став Києво-Печерський монастир. Учені вважають, що саме тут чернець Нестор склав один з перших зведених літописів Давньої Русі «Повість временних літ». Повість розповідає, звідки «пішла Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Несторів твір читали й переписували в усі часи, він викликав неабияке зацікавлення багатьох учених, адже є підтвердженням високої освіченості та обізнаності літописця. Джерелами написання «Повісті временних літ» дослідники вважають: Біблію, візантійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди тощо. На сторінках літопису поетично та емоційно відображено події в Київській Русі, відносини з іншими державами, походи князів, народні звичаї, зокрема велику увагу приділено життю та побуту князів і бояр.

Повість містить також відомості з усесвітньої історії, тому є цінною для відтворення хронології подій не тільки Давньої Русі, а й інших країн світу.

Сучасні дослідники вважають Нестора філософом-космістом, адже бачать у його творі не тільки «літа», що «минули». На їхню думку, «Время (рос.), час» — Хронос — є важливим атрибутом Космосу й відображає його рух і першооснову. Словосполучення «временные лета» (рос.) створює ефект невичерпного часового руху.

Видатним іконописцем був Алімпій. Фарби, якими він писав Ікони, виявилися цілющими й виліковували різноманітні хвороби шкіри. Молитвами, ліками, покладанням рук лікував хворих монах Даміан. Далеко за межами монастиря знали монаха Прохора на прізвисько Лободник. Хлібами з лободи він годував жебраків, лікуючи різноманітні хвороби. За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією — головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» — популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» — тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт — ченцем Печерського монастиря тощо філософ, оратор Климентій Смолятич — митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський — єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення відсоткока, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XIXII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона — заступника медицини і лікарів (у 2000 році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). У XI столітті в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт — «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Через це Володимир Мономах, пізніше, заснував на території монастиря першу лікарню. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого — те, що сьогодні належить до психотерапії. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

3.Архітектура Київської Русі.

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна.

Значного успіху досягло містобудування. У всіх найбільших українських містах були зведені могутні фортифікаційні споруди, розбудовані двори князів та бояр — «гридниці світлі» й «тереми злотоверхі». Княжий палац — «хороми» — це пов'язані між собою окремі будівлі, однією з яких обов'язково була бенкетна зала, де князь приймав гостей. Східний мандрівник Ібн Фадлан сповіщає, що разом з князем Володимиром у його палаці могли одразу перебувати до 400 чоловік. На княжому дворі, який був оточений великим тином, чинився суд князя, збиралися сходи, дружина, влаштовувалися ігри та розваги. Княжі палаци розбудовувалися не тільки в містах, а й по селах; багаті двори були й у бояр.

Більшість городян мала дерев'яні зруби, а смерди жили в напівземлянках, критих соломою чи очеретом.

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі – карнизи, наличники, коньки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х – ХІІІ ст. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Окремі з них являли собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможніх верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися із кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень – “сіни” (у давнину, вхідне приміщення у селянських хатах і невеликих міських будинках, яка з'єднує жиле приміщення з тамбуром, ґанком, рундуком або ділить будинок, хату на дві половини. За старих часів сіни служили для зберігання теплого верхнього одягу, взуття, звільнення від вуличного пилу і бруду та для збереження тепла в домі. Ці ж функції залишилися і в нашому сучасному передпокої.), “істбу”, “кліть” (прямокутний дерев'яний зруб, утворений покладеними один на одного вінцями з колод. Кліттю також називають неопалювану частину хати). Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

У великих містах князівсько-боярські й купецькі хороми мали два і більше поверхи. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною та білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

План хати з Волині кінця XIX ст.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства зумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися у кінці Х– на початку ХІ ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м із поздовжніми фасадними галереями. Разом із теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Камінь у будівництві наші предки почали застосовувати у Х ст. Найдавнішу кам'яну споруду - князівський палац - було відкрито археологами на Старокиївській горі. У літописі ця споруда згадується під 945 р. Протягом 989-996 pp. у Києві з каменю будували храм Богородиці, відомий під назвою Десятинної церкви - перший християнський кам'яний храм Київської Русі. Церкву прикрашали 25 куполів. На неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва. Навколо неї розташовувалися палаци князя й знаті; тут скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих грунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими ж принципами у 996 р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі. Але фундамент не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно скоро перетворився на купу будівельного брухту.Остаточно зруйнована ця церква була монголо-татарами 6 грудня 1240 р., коли Батий брав Київ.

Інша річ, церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці X - на початку XI ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя (див. на мал. мозаїку склепіння центрального купола Софійського собору в Києві). Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав 'підвищений центральний неф (від лат. navis - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії, хоча виник у Вірменії та на території малоазійських провінцій імперії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням З-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня - ангелам, нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері - з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходились оглашенні (що оголосили про свій намір залучитися до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях крім євхаристійного канону літургії.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис.

Софіївський собор (1037 р.) був споруджений при другому сині Володимира - Ярославові Мудрому. Згідно з «Повістю минулих літ», він зведений в центрі верхнього міста в 1037 р. на честь перемоги над одним з найзапекліших ворогів Русі - печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, відбувалися собори руських єпископів, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом, правили молебні на честь перемог руських дружин і присягалися на вірність.

Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Враження, яке справляє собор на людину наших днів, із винятковою точністю та образністю висловив історик Б.Д.Греков: “Переступивши поріг Софії, ви відразу потрапляєте під владу її грандіозності і блиску. Величні розміри внутрішнього простору, розкішні мозаїки та фрески підкорюють нас своєю досконалістю, перш ніж ви встигнете вдивитися і вдуматися в усі деталі й зрозуміти все те, що хотіли сказати творці цього найбільшого витвору архітектури і живопису”.

За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої (Софія - слово грецьке, що означає мудрість.), Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз - Матір Божа. Ідею цього храму було підказано центральним собором Константинополя, але за проектом він належав до іншого типу споруд. Розміщена під одним грандіозним куполом, величезна царгородська Софія була типовим базилікальним храмом.

Купол, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення — концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними.

Давньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Київська Софія мала дещо менші розміри й будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять, (на думку деяких реставраторів - двадцять п'ять) куполів, що символізує Христа та його 12 апостолів, утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон, оточену з північного, західного та південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори (балкону в середині церкви). Споруда представляє візантійсько-руський стиль.

Реконструкція вигляду східної частини Софійського собору з п 'ятьма апсидами

В архітектурно-художньому вирішенні Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, що покривали стіни, стовпи, арки, підкупольний простір вражали красою, величезним світом образів – і не лише релігійних, а й світських. Інтер’єр храму оздоблений багатокольоровими мозаїками, що мають 177 відтінків, які зображують хреста – Вседержителя, Богоматір – Оранту та апостолів, що отримало назву "Нерушимої стіни", стало національним символом вічності народу і його культури.

Благовішення, мозаїка, собор Св.Софії, Київ.

На південній і північній стінах центрального нефу (від лат. navis – корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) знаходились зображення сім’ї Ярослава Мудрого, на західній (що обвалилась) – портрет самого засновника Софії.

У різні часи споруда собору зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. При храмі у давнину був чоловічий монастир, який заснував київський митрополит Петро Могила. Востаннє Софію архітектурно модернізували при гетьмані Мазепі (збудував дзвіницю собору), коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVІІ ст. стилю козацького бароко.

За розмірами (довжина - 37 м, ширина - 35 м, висота - 29 м) собор перевищував візантійські храми. Рішенням ЮНЕСКО Софія Київська в 1990 р. зарахована до світової культурної спадщини.

Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди було засновано монастирі з храмами Георгія та Ірини (саме ці імена одержали князь і княгиня після хрещення). Розкопки показали, що конструктивно вони нагадували Софію, але мали менші розміри. В їх опорядженні широко вживалися мозаїки та фрески, різьблений камінь, майолікові плитки.

На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Будівнича діяльність Ярослава Мудрого привела до значного збільшення території Києва. її обнесли величезним земляним валом довжиною 3,5 км, висотою 14 м, товщиною в основі близько 30 м. На ньому знаходилися міцні дубові стіни. З південного боку вал прорізав головний парадний в'їзд до Києва - урочисті Золоті ворота.

Золоті́ воро́та — головна брама стародавнього Києва. Свою назву одержали за аналогією і зразком із Золотими воротами в Константинополі.

Про будівництво їх, водночас із Софійським собором, згадується в літописі під 1037 роком. Але із записів мандрівників XVI XVII ст. та малюнків А. ван Вестерфельда (1651) відомо, що вже тоді Золоті ворота були напівзруйнованими. Наприкінці XVII ст. перед воротами, у зв'язку з реконструкцією фортифікаційних споруд міста, збудовано земляні бастіони, а вже у середині XVIIІ ст. руїни колись головного виїзду в місто було засипано землею.

Кияни знову побачили стародавню пам'ятку 1832 року, коли К. Лохвицький провів археологічні розкопки Золотих воріт. Після цього вони набрали вигляду двох паралельних стін завдовжки 25 і 13 метрів, та заввишки близько 8 метрів. Згодом провадилися роботи з укріплення руїн: на окремих ділянках зроблено ремонт стародавньої кладки, зведено контрфорси, влаштовано металеві зв'язки, територію навколо залишків пам'ятки оточено чавунною огорожею. У такому вигляді Золоті ворота дійшли до нашого часу. Однак від атмосферних опадів пам'ятка руйнувалася й далі, що надзвичайно непокоїло вчених. У 1970 року було прийнято рішення звести над залишками павільйон, який не тільки захищав би їх, а й відтворював первісний вигляд споруди.

 

Монета НБУ присвячена Золотим воротам

Реконструкція, що її закінчено у 1982 року (реставратори — Є. Лопушинська, М. Холостенко, С. Висоцький), відтворює Золоті ворота у такому вигляді: прямокутна у плані башта, до якої з обох боків прилягати земляні вали. Основна частина — це вежа із зубцями заввишки 14 метрів, ширина - 6,4 м.; із зовнішнього фасаду вежа має додатковий виступ — «малу вежу»; проїзд воріт перекривається з одного боку підйомними дерев'яними воротами, обкутими металом, з другого — стулками воріт, виконаними за зразком стародавніх воріт, що збереглися в пам'ятках Новгорода й Суздаля. Висота проїзду сягала 12 м, Над проїздом височіла церква Благовіщення, близька за архітектурними особливостями до Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерського монастиря. Церква мала позолочений купол. Вірогідно, звідси й назва - Золоті ворота.

Надбрамну церкву відтворено у вигляді тринефного чотиристовпного однобанного храму. В архітектурному декорі фасадів використано орнаменти з цегли, властиві для давньоруських будівель того періоду. Підлогу храму прикрашено мозаїкою, малюнок якої виконано за мотивами стародавньої підлоги Софії Київської.

При реконструкції пам'ятки відтворено відрізки валів, що примикали до вежі. Із зовнішнього боку вони мають обдерновані укоси. По верху валу проходять дерев'яні заборола. На торцях умовно показано внутрішньовалові конструкції. З боку міста на фасаді можна побачити складські приміщення, розташовані в давнину в крайніх зрубах валу. В середині відновлених відрізків валу міститься експозиційне приміщення музею Золоті Ворота й сходи, що ведуть на гребінь, звідки видно чудову панораму міста.

Підсумовуючи будівничу діяльність Ярослава, Нестор-літописець у 1037 р. записав: «Заклав Ярослав місто велике, у якому тепер Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії митрополичу, і далі церкву спитої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастирі святого Георгія та святої Ірини».

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини ХІ ст. велося в інших містах Київської Русі. У Полоцьку, Новгороді за прикладом Софії Київської зводяться однойменні собори (1045-1050 рр.).

З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний одно-купольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одноку--польних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові.

У Чернігові за наказом князя Мстислава Володимировича, брата Ярослава Мудрого, у 1036 р. розгорнулося будівництво єпископського Спасо-Преображенського собору, подібного до Десятинної церкви. Він являв собою величну тринефну восьмистовпову споруду, увінчану п’ятьма куполами. До північно-західного кута прилягала башта, яка нагадувала софійські. Центральний неф храму відділений від бокових двоярусними аркадами на мармурових колонах із капітелями іонійського ордера. Хрещата форма внутрішніх стовпів, не характерна для візантійського зодчества, в майбутньому стане типовим елементом давньоруської архітектури. Такі храми називають хрестово-купольними.

Із поширенням християнства в Київській Русі разом з церквами почали виникати й монастирі - чоловічі та жіночі. У ХІ ст. на Русі було вже близько 50 монастирів, XVII - тільки в одному Києві.

Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового (церковного) кам’яного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі (першим був Києво-Печерський, що утворився в 1051 р.). Назву «Печерський» монастир дістав від печер, де мешкали його перші поселенці. Засновниками монастиря вважаються ченці Антоній та Феодосій. Монастир зіграв велику роль у розвитку давньоруської культури, став свого роду освітнім центром і центром літописання, дав багато церковних діячів.

Зводяться нові кам’яні храми. В Києві – це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубецького, Печерського, Кловського монастирів. Був вироблений новий тип монастирського храму, який поширився згодом на всій Русі і став особливо характерним для ХІІ ст. Першим його представником став Успенський храм Печерського монастиря (1073-1078 pp.), споруджений на замовлення Святослава Ярославича. Він являв собою хрестово-купольну, шестистовпну споруду, увінчану одним куполом. Зі сходу нефи завершувалися гранчастими апсидами (виступи споруд круглої, гранчастої або прямокутної форми у плані, перекриті півкуполами), із заходу знаходився нартекс – притвор, над яким розташовувались хори. Всередині храм був оздоблений фресками і мозаїками, різьбленими шиферними плитами, по фасаду – декором із плінфи й неглибокими нішами. Це - головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, шиферні плити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій (Алімпій - близько 1050-1114 рр.) - монах Києво-Печерського монастиря. Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенському соборі були високохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам'ятники К.Острозькому і фельдмаршалу Г.О.Румянцеву. В храмі також знаходились поховання церковних та культурних діячів України: І.Гізеля, З.Копистенського, П.Могили.

У 1108-1113 pp. великий київський князь Святополк-Михайло Ізяславич збудував Святомихайлівський Золотоверхий собор, який значною мірою, хоч у дещо зменшеному вигляді, повторював Успенський собор. Прикметно, що більшість відомих нині мурованих архітектурних пам'яток було споруджено за часів роздробленості. Тільки в Києві тоді збудували 19 кам'яних споруд; зокрема церква Спаса на Берестові (1125), в ній похований засновник Москви - князь Юрій Долгорукий, Богородиці Пирогощої на Подолі (1136), Кирилівська церква тощо. Багато храмів з'явилося в Чернігові. Досконалістю й майстерністю виконання вражають Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря, Іллінська й П'ятницька церкви. Перші кам'яні храми вражали своїми розмірами, проте від кінця ХІІ ст. руські будівничі почали відмовлятися від грандіозних споруд, віддаючи перевагу храмам, меншим за розмірами, але яскравішим за оздобленням. Найпоширенішим відтоді в руській архітектурі став однокупольний храм пірамідальної конструкції.

На Житомирщині була побудована (1190 р.) церква Василя в Овручі. У ХІІІ ст. знищена монголо-татарами, а у XVI ст. зруйнована литовським князем Гедиміном. На її руїнах архітектор В.О.Гусев (1873-1949) У 1904-1911 рр. збудував нову церкву, яка відтворює її первісні форми з княжих часів.

Починаючи з 30-х рр. ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв’язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалось як престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культових монументальних будов помітно збільшилась, але їх розміри зменшились, архітектура спростилась, а опорядження стало не таким вишуканим.

У кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. монументальна архітектура Русі розвивалась шляхом ускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам, вертикальні лінії яких надають храмам незвичайної стрункості, а також порталам. У цих елементах, можливо, виявився вплив давньоруської дерев’яної архітектури. В цей час з’явились храми Трьохсвятительський (1189 р.) у Києві, св. Василія (1190 р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) в Бєлгороді. Можливо, що будівничим, принаймні одним з них, був знаменитий київський архітектор Петро Мілоніг, який працював при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславича. Він особливо прославився зведенням складної гідротехнічної споруди, яка мала запобігти руйнуванню дніпровськими водами церкви св. Михаїла Видубецького монастиря.

Новий архітектурний стиль найбільш виразно проявився у П’ятницькій церкві (початок ХІІІ ст.) Чернігова. Це чотиристовпна баштоподібна споруда з трилопастевим стрільчастим завершенням. Придніпровський архітектурний стиль кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. справив помітний вплив на архітектуру Полоцька, Смоленська, інших центрів Русі. Цей новий стильовий напрям, на думку деяких фахівців, еквівалентний західноєвропейській готиці.

Крім культової, розвивалася також палацова архітектура та взагалі світська. Вона вирізнялася міцністю й монументальністю. Часто виконувала і певні фортифікаційні (оборонні) функції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев’яних стін із бійницями та з баштами стрільниці. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець – внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема, був збудований у ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони й в інших містах. Спорудою, що є одночасно і фортифікаційною, і монументальною, вважаються знамениті Золоті Ворота у Києві. Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт, після того як князь обніс місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь і захід. Земляний вал був в основі товщиною 30 метрів, а у висоту сягав 14 метрів. Ширина ровів, які теж опоясували місто, дорівнювала 13 – 15 метрів. Палацова архітектура, починаючи з Х – ХІ ст. була виключно кам’яна.

Таким чином, феномен культури Київської Русі мав такі характерні риси та особливості:

1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер — архітектури, живопису, музики, скульптури, літератури.

2. Запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. У цей період давньоруська література розвивається в межах візантійських канонів, які визначали жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль зодчества, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, переймається досвід створення фресок та мозаїк.

3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалося абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б, Ж, Ш, Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про будову палаців княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної майже на 50 років раніше славнозвісної Десятинної церкви, у самому центрі київського дитинця переконливо свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створювати монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення Давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками.

Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часи Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу; школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська школа домашнього навчання.

Резюме:

Київська Русь – одна з наймогутніших держав Європи ІХ – ХІІ ст То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції чи знищення. З усього розмаїття матеріальних і духовних надбань прийшлих народів відбиралися ті, що найбільшою мірою відповідали кліматичним і геополітичним умовам існування на нашій землі, засвоювалися корінними мешканцями цих земель і відповідали загальносвітовим тенденціям культурного розвитку. Зрештою, це й утворило самобутню вітчизняну культуру, зумовило неповторність її обличчя.

Згідно з лінвістичними, археологічними та іншими даними цей процес почався задовго до виникнення першої держави під проводом Києва. Київська Русь уже успадкувала певну місцеву культуру тих східнослов’янських та неслов’янських племен, які складали етнічне ядро цього державного утворення (перш за все полян та древлян). Ця культура збагачувалася й ускладнювалася за рахунок поширення території держави, включення до її складу інших народів і племен та за рахунок міждержавних конфліктів із сусідами.

Торгівля, війна, дипломатичні контакти сприяли пожвавленню культурного життя русичів. Але культурний поступ Київської Русі зумовлювався, в першу чергу, власними потребами й силами, що їх задовольняли. Тому сторонні впливи, навіть із найбільш передової в тогочасному світі держави – Візантії, могли лише прискорити ті тенденції, потреба в яких уже відчувалась на вітчизняному ґрунті. Вони не затьмарювали оригінального вигляду культури середньовічної Русі, яка лишилася унікальним явищем світового значення.

Термінологічний словник:

Фреска – живописний твір, виконаний фарбами на свіжій штукатурці.

Літопис – хронологічно послідовний запис історичних подій, зроблений їх сучасником.

Мистецтво – високий ступінь виявлення майстерності в будь – якій сфері діяльності

Література для роботи над темою:

  1.  Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі / М. Ю. Брайчевський. - К., 1988.
  2.  Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. К.,1988.
  3.  Грушевський M.  С. Хто такі українці і чого вони хочуть. К.,1991.
  4.  Етнічна історія давньої України. – К., 2000.
  5.  Захарченко П. Київська Русь: Державний устрій, суспільний лад та основні риси права // Історія України. – 2002. – № 7.
  6.  Котляр М. Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава / М. Ф. Котляр. – К., 1996.
  7.  Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. - К., 2001.
  8.  Пріцак О. Походження Русі / О. Пріцак. – Т.1. – К., 1997.
  9.  Ричка В. М. Київська Русь: проблема етнокультурного розвитку / В. М. Ричка. – К., 1994.
  10.  Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. – 2001. – № 2.
  11.  Ричка В. М. Церква Київської Русі (соціальний та етнокультурний аспект) / В. М. Ричка. - К., 1997.
  12.  Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси / Б. А. Рыбаков. - М., 1987.
  13.  Рычка В. М. Формирование территории Киевской земли (ІХ – первая треть ХІІ в.) / В. М. Рычка. – К., 1988.
  14.  Таланин В. И. У истоков Руси: очерки истории ІХ – ХІ вв / В. И. Таланин. – Запорожье, 2001.
  15.  Толочко О. П. Київська Русь / О. П. Толочко. – К., 1996.
  16.  Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь // Україна крізь віки. – К., 1998. – Т. 4.
  17.  Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Н. Яковенко. - К., 2006.
  18.  Кульчицький С. В., Мицик Ю. А., Власов В. С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Літера ЛТД, 2009. - 528 с.
  19.  Антонович Д. Українська культура. - К., 1993.
  20.  Асєєв Ю. Мистецтво стародавнього Києва. - К., 1969.
  21.  Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988.
  22.  Викторов А.Щ. История русской культуры: Курс лекций. - М.. 1997.
  23.  Грушевський М.С. Історія української літератури. - К., 1993.
  24.  Культура і побут населення України. - К., 1993.
  25.  Культура українського народу. - К., 1994.
  26.  Передумови формування української культури (до ХНІ ст.) // Теорія та історія
  27.  світової і вітчизняної культури. - К., 1992.
  28.  Плетнева С.А. ПоловцьК-М., 1991.
  29.  Попович М.В. Нарис історії культури України. - К., 1998.
  30.  Українська культура /Під ред. І.П. Крип'якевича. -Львів, 1990.

12


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

73703. Dектор электрической индукции и вектор поляризации 199 KB
  Ранее были введены следующие два вектора: вектор электрической индукции и – вектор поляризации. Где проекция вектора на любое направление параллельное плоскости. Граничные условия для вектора так же выполняются т. Гаусса выполняется и для вектора но вектор не реагирует на внешние заряды – только на поляризационные.
73704. Электростатика проводников 156.5 KB
  В проводнике заряды могут двигаться при наложении маленьких полей в пределе бесконечно малых. Проводник – это такая среда содержащая свободные заряды которые можно перемещать по объему без совершения работы идеальный проводник. Такие проводники в природе существуют.
73705. Конденсатор. Параллельное и последовательное соединение конденсаторов 110 KB
  Можно выбрать сколько угодно проводников диэлектриков и подать на два выбранных проводника некоторые противоположные заряды и померить разность потенциалов между выбранными проводниками. Зарядим обе сферы равными по модулю и противоположными по знаку зарядами. Помещаем на платинах разноимённые заряды . Если представить что мы создали данную разность потенциалов на каждом конденсаторе отдельно а потом соединили их то сумма зарядов при присоединении не изменится ни справа ни слева .
73707. Постоянный электрический ток, Электрический ток, плотность тока, сила тока 323.5 KB
  Электрический ток плотность тока сила тока. Основными характеристиками электрического тока являются плотность тока векторная характеристика и сила тока скалярная величина. Плотность электрического тока – заряд проходящий через единичную площадку перпендикулярную потоку за единицу времени. Сила электрического тока через поверхность с заранее выбранным направлением нормали – это заряд протекающий через единицу времени.
73708. Поле проводника с постоянным током 70.5 KB
  Из условия стационарности делаем вывод что цепь постоянного тока замкнута. Рассмотрим проводник тока малый настолько что его можно считать трубкой тока. Выберем положительное направление обхода в направлении потока тока. произведение алгебраической величины тока на сопротивление равна разности потенциалов и ЭДС сторонних сил.
73709. Закон Джоуля-Ленца для участка цепи 387 KB
  Проводимость шариков много больше проводимости земного шара. Будем считать что в среде выполняется закон Ома в дифференциальной форме где проводимость среды в данной точке. Проводимость анизотропных сред. линейная проводимость квадратичная проводимость.
73710. Постоянное магнитное поле. Сила Лоренца 227.5 KB
  Постоянное магнитное поле. Можно полагать что в процессе движения заряд создает некоторое поле которое называется магнитное поле. Если один заряд или система зарядов создали поле с вектором то на другой заряд движущийся в этом поле действует сила. Поместим проводник в магнитное поле.