65880

Культура Галицько-Волинського князівства у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (XІІ – ХІІІ ст.)

Лекция

История и СИД

Розвиток книжної справи за часів Галицько-Волинської держави. Значення культурних зв’язків Галицько-Волинського князівства з іншими руськими землями та західними державами. Врешті-решт Київ і Київська земля стали об'єктом колективного суверенітету з боку найсильніших князів Русі...

Украинкский

2014-08-09

280 KB

5 чел.

Лекція № 3. Культура Галицько-Волинського князівства у контексті загальноєвропейського культурного розвитку (XІІ – ХІІІ ст.)

План

  1.  Характеристика культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIІІ століттях.
  2.  Освіта. Розвиток книжної справи за часів Галицько-Волинської держави.
  3.  Значення культурних зв’язків Галицько-Волинського князівства з іншими руськими землями та західними державами.

1.Характеристика культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIІІ століттях.

В епоху феодальної роздробленості у XII—XIII ст. завершуються процеси виділення окремих земель-князівств. Київ перетворився із столиці Русі на «стольне» місто Київської землі, яка займала територію Середнього Подніпров'я. Окраїнне розташування Київської землі, що межувала з Половецьким Степом, певна річ, не сприяло забезпеченню її мирного життя. Постійні вторгнення половецьких загонів підривали економіку, відволікали значні сили на боротьбу з ворогом. Та незважаючи на це, в умовах надзвичайного загострення внутрішньо- й зовнішньополітичної обстановки, виснажливої боротьби до- і відцентрових сил Київ як символ цілісності Русі залишався одним із головних вузлів міжкнязівських відносин.

Не випадково ті князі, які прагнули до об'єднання давньоруських земель, убачали головну передумову успішної реалізації цього завдання володінні Києвом. У круговерть боротьби за стародавню столицю иївської Русі втяглися удільні князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські. Серед них траплялися й автономісти, але, оволодівши Києвом, вони, незалежно від своєї династичної належності, негайно перетворювалися на рішучих і послідовних поборників об'єднання всіх земель.

Найпомітнішими політичними постатями на київському столі періоду феодальної роздробленості були Ярополк Володимирович (1132—1139), Всеволод Ольгович (1139—1146), Ізяслав Мстиславич (1146—1154), Ростислав Мстиславич (1158—1167), Святослав Всеволодович (1177— 1194). На певний час їм удавалося стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію, об'єднувати сили земель для відбиття половецької загрози, але зупинити процеси дроблення було неможливо. Вони захопили і землі-князівства, котрі також роздробились на уділи.

Причини роздрібненості обумовлені:

1. Виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському господарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв´язків породжували прагнення до відокремлення.

2. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала.

3. Посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умовах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів.

4. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів.

5. Роль політичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція.

6. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енергійно домагався незалежності від великого київського князя.

Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об´єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

Врешті-решт Київ і Київська земля стали об'єктом колективного суверенітету з боку найсильніших князів Русі; володимиро-суздальського, чернігово-сіверського та галицько-волинського.

В середині XII століття єдина держава розпалася на окремі землі або князівства: Київськє, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

У XII—XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства.

Володимиро-Волинське князівство — давньоруське князівство, що займало територію по Бугу та правих притоках Прип'яті. Утворилося на землях волинян, центр — м. Володимир (тепер Володимир-Волинський). З X ст. вона перебувала у складі Київської Русі. На відміну від Галичини, Волинь тривалий час перебувала в залежності від Києва. Окремим князівством вона стала у 1135 році за часів правління правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславича, який разом зі своїм батьком хоч і започаткував місцеву династію, проте не полишав думки захопити владу в Києві. Після смерті Мстислава у 1170 році володарем Волинського князівства став його син Роман, який до цього князював у Новгороді. Протягом тридцяти років володарювання Роману вдалося створити власну модель державного управління, він послідовно й рішуче обмежував свавілля бояр, придушував опозицію. Як наслідок — боярська знать, яка не мала значного впливу в князівстві, повністю залежала від щедрот князя й усіляко підтримувала його.

Першу спробу захопити Галицьке князівство Роман Мстиславич здійснив, скориставшись змовою галицьких бояр, по смерті Ярослава Осмомисла 1187 року.

Проте затримався він тут не надовго: на запрошення Володимира Ярославича до Галичини вдерлися угорці. Хоч на деякий час іноземці й спробували захопити владу, ув'язнивши українського князя, Володимир за допомогою поляків спромігся її повернути.

Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину й Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі. Найбільшої могутності досягло за Данила Галицького. На той час до його складу входили території Київського, Турово-Пінського князівств, Берестейська та Люблінська землі. У середині XIV ст. землі князівства стали володіннями Польщі та Литви.

Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилося об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалися в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу—Карпати, або, як тоді називали їх,— «Гору». Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пущі відокремлювали Русь від Польщі. У XIII ст. кордон між ними усталився. Він проходив у Карпатах по р.Яселка, далі в північно-східному напрямку — через річки Віслок і Сян, ще далі — на захід від р.Вепр. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (у другій половині XII ст.) — річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, далі— верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.

Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах будувалися на принципі васальної залежності. У кожній руській землі були свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворились боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання великого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.

Розвиток феодальної власності привів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Класовий поділ відображають вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "луччі бояри і слуги", "ліпші мужі володимирські", "городяни", "простий люд" тощо. Селяни в усіх землях Стародавньої Русі звалися смердами. Переважна частина з них була вільними, що мали власні господарства і коней. Існувало незаможне селянство, яке залежало від бояр. Залежні люди згадуються в літописах під різними назвами: "слуги князя", "дворові слуги" при князі чи єпископі, "паробок", тобто наймит боярина. Частина селян виконувала відробіткову ренту. Всі ці соціальні прошарки складали "простий люд", основну масу населення. Літописні джерела, на жаль, подають дуже мало відомостей про простих людей.

Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшарування, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди. 

До вищої соціальної верхівки належали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками. 

Князі не були власниками всієї землі. Великі князі могли розпоряджатися лише окремими «княжими», або доменіальними, землями, а також власними. Спершу князівські роди мало кожне племінне об'єднання східних слов'ян. Згодом князем у руських землях міг бути лише представник родини Рюриковичів. Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський. У столицях земель-князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство поділялося на дрібні волості, якими теж правили князі. Міжкнязівські відносини не набули на наших теренах законодавчого регулювання. Тому на всіх щаблях князівської верстви спалахували гострі сутички в боротьбі за владу. Важливо, що на відміну від інших верств середньовічного суспільства князівська верства була найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Тільки син князя міг бути князем.

Князі були не лише верховними правителями всієї країни або землі-князівства, а й головними розпорядниками всього місцевого життя. Князі опікувалися законодавством і судочинством, керували військом, ухвалювали рішення про оборону країни, беручи безпосередню участь у воєнних походах. Вони налагоджували відносини з сусідніми державами, укладали мир або оголошували війну. Отже, князь на руських землях був головою держави; він уособлював спокійне, звичайне життя всього суспільства. Князівську владу, як ви знаєте, передавали від батька до сина, тобто вона була спадковою.

Спочатку своїх князів-вождів мав кожен східнослов'янський союз племен.

У літописі, приміром, є згадка про полянського князя Кия, деревлянського князя Мала.

Згодом на київському столі утвердився князівський рід Рюриковичів і з часом, знищивши місцеві князівські роди, саме ця династія стала владарювати на руських землях.

Адже князями і в Київській Русі, і в Галицько-Волинській державі були нащадки Ігоря Рюриковича - «єдиного діда внуки».

З усіх князів київський князь мав найбільшу владу; решта князів корилася йому як найстаршому, найавторитетнішому. Такі міжкнязівські відносини називають васалітетом, а форму державного правління -монархією. Сильною влада київського князя була не в усі часи Київської Русі. Причини цього дослідники вбачають:

• з одного боку, у відсутності законів, які визначали б умови передачі влади й міжкнязівські стосунки, крім принципу старійшинства, що його постійно порушували;

з іншого - у розвиткові великого землеволодіння та федеративному устрої держави, де осібні землі-князівства мали чималі права й суперничали величчю з Києвом.

Отже, політичний устрій Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дослідники визначають як монархічно-федеративний.

Крім князів, державну владу в руських землях здійснювали ради при князях, князівські з'їзди, віча.

Ради при князях - це дорадчі органи, до складу яких за давніших часів входили старійшини племені, а згодом - найвпливовіші дружинники, бояри, вище духовенство, проте найчисленнішими учасниками таких рад були все-таки бояри, звідси й їхня назва - боярські ради. Таку раду, приміром, збирав, як свідчить літопис, князь Володимир Святославич, коли вирішував питання вибору віри для Київської держави. За сильної князівської влади роль ради була формальною; відповідно, коли князівська влада була слабшою, боярська рада здобувала більшу вагу. Так, важливу роль відігравала боярська рада в Галицькому князівстві. Ті ж із них, хто прагнув зміцнити князівську владу, всіляко боролися зі свавіллям бояр. Проте, хоч би якими впливовими були боярські ради, вони воліли мати при собі нехай і слухняного, а все-таки князя.

Неабиякі повноваження мали князівські з'їзди. їх збирали, звісна річ, нерегулярно і далеко не всі рішення таких зібрань було втілено в життя, проте питання, що їх обговорювали на з'їздах, мали здебільшого загальнодержавне значення. Це - питання захисту від кочовиків, упорядкування законодавства, розподіл земель між князями, розв'язання земельних суперечок тощо.

Ініціатором скликання князівських з'їздів виступав переважно великий князь київський. Перший такий з'їзд відбувся, за свідченням літописця, року 1072, коли старші Ярославові сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, а також їхні бояри-радники та вищі церковні чини схвалили звід законів «Правду Ярославичів».

Особливо болючим питанням, що обговорювалося на князівських з'їздах, було питання захисту від половців. Тут князі виявляли рішучість і одностайність. На одному з зібрань було, свідчить літописець, навіть вирішено, що князь, який відмовився, всупереч рішенням князівського з'їзду, вислати дружину на боротьбу проти половців, втрачав землю.

Зі сторінок літопису довідуємося про ще один вид повноважних зібрань - віча. Збирали віча ще давні слов'яни. Давньослов'янські віча - це збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя. Віча ж часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави були зборами можновладців - впливових бояр, дружинників, заможного купецтва, і в цьому їхня відмінність від давніх віч.

Якщо політичний устрій визначає, як у державі розподілено владу між можновладцями, то соціальний окреслює стосунки між усіма членами суспільства. Такі спільноти для середньовічного суспільства, яким було суспільство Київської Русі та Галицько-Волинської держави, називають станами (верствами). Стани руського суспільства мали неоднакові права та обов'язки. Тому їх умовно розташовують один за одним - у міру збільшення або зменшення прав, так ніби споруджують уявну піраміду. Дослідники називають її соціальною.

Бояри успадковували землю від родичів (принцип «батьківщини»), або одержували її від князів (так, Данило, здобувши місто Галич, роздав землі і городи боярам і воєводам). У літописах вони згадуються поряд із князем від Х ст. Боярські роди формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували від князів земельні маєтки. У середовищі боярства виділялась верхівка, тобто "луччі", "великі" і "нарочиті", та досить велика верства малоземельних і дрібних бояр. "Великі" бояри займали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій «старшій» дружині, їхні сини виконували обов´язки «двірних слуг» у княжому дворі. Великі бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами, а малі - соцькими, десяцькими, тіунами (управителями маєтків), дворецькими тощо.

У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовенство, єпископи та ігумени монастирів.

Князівсько-боярська верхівка експлуатувала й утискувала нижчі верстви населення. Опір народних мас соціальному гніту часто мав пасивний характер. Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об´єднання південно-західних земель у єдине князівство.

«Городяни», або «містичі», також поділялися на заможну верхівку («ліпші мужі»), середнє міщанство та «простих людей».

Привілейованою соціальною групою руського суспільства були дружинники - професійні вояки. Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні урядові посади. За вірну службу князеві дружинники отримували грошову винагороду, а також землю, що ставала їхнім умовним володінням, тобто належала доти, доки дружинник служив своєму сюзеренові-князю.

До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою верствою тогочасного суспільства. Воно впливало не тільки на духовне життя, а й на світське, особливо на царину культури. Духівництво поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) та рядових священнослужителів. Помітну роль у житті відігравали ченці монастирів.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники. На нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої. Найчисленніша група тогочасного населення - селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину. Селян у писемних джерелах названо ще й просто «люди» - здебільшого мешканців сільських общин. Якщо смерд через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші - «купу» - у землевласника, але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався закупом. Відпрацювавши борг, такий тимчасово залежний селянин ставав вільним. Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися в договорі-ряді. Звідси й витлумачують назву «рядович». До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин».

Якщо наймити працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною - її продавали, дарували, передавали в спадщину.

До челяді потрапляли здебільшого полонені.

У повній власності пана перебували й холопи. Проте холопство не було довічним. Із тогочасних джерел довідуємося, що за гарну службу холопа могли відпустити на волю. Однак невідомо, як часто таке траплялося.

Особливу групу населення становили ізгої.

Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв'язок.

Ізгоями, зокрема, ставали смерди, які втрачали землю й господарство.

Так само ізгоями називали князів, які не мали землі й столів.

На відміну від челяді й холопів, ізгої були особисто вільними людьми.

Про особливості становища тогочасного населення Русі дослідники багато довідалися з «Руської правди». Документ передбачав різну міру покарання за кривду представникам різних верств. Так, за вбивство княжого тіуна чи конюха карали штрафом 80 гривень, ізгоя - 40 гривень, холопа чи смерда - 5 гривень.

Місце верств у суспільній піраміді визначалося великою мірою їхнім правом на землю. Адже саме земля була головним багатством за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Основними землевласниками тоді були князі. Великий князь київський вважався головним власником землі. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями - Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою тощо.

Ще меншими територіями володіли волосні князі та бояри. Головним розпорядником земель був великий князь київський. Скажімо, князь Володимир Святославич на свій розсуд роздавав землі синам, з часом змінюючи попередню волю.

Проте поступово склалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих або тих територій за певною гілкою князівського роду.

Норми вотчинного землеволодіння без кінця порушувалися силою зброї, у зв'язку з цим дослідники твердять, що в Київській Русі спадкова власність на землю не набула сили непорушного закону. Навіть володіння великого князя київського належали не стільки йому, скільки були ніби прикріплені до київського столу: хто захоплював великокняжий стіл, той і ставав власником землі, але це аж ніяк не означало, що його нащадки довічно володіли спадком, адже знаходилися сильніші й впливовіші князі... Навіть у князівствах, які мали характер вотчини, як, скажімо, Чернігівське, не обходилося без суперечок і протистоянь.

Дослідники твердять, що в Київській Русі та Галицько-Волинській державі були дві основні форми землеволодіння: умовне - помістя і безумовне - вотчина. Упродовж століть вони співіснували, хоча їх співвідношення в різні історичні періоди було різним. У перші століття історії переважало помісне землеволодіння; за часів роздробленості - вотчинне.

Крім князів, до землевласників належали бояри, у володіннях яких могло бути місто чи кілька сіл.

Проте в Галицькій землі боярські роди володіли фактично всією землею, що й зумовлювало їхню небачену порівняно з іншими землями силу та впливовість. Дрібними землевласниками були дружинники. Вони отримували землю за військову службу від князів і бояр.

Значні земельні маєтності мала православна церква. Монастирі, а часом і окремі храми мали у власності не лише земельні угіддя, а й села і навіть міста.

Крім земель, що перебували в приватній власності, лишалася, постійно скорочуючись, незначна частина земель, що ними володіли сільські громади.

Тягар повинностей лягав на плечі селян. Вони не володіли землею. Працюючи на землі землевласника, вони мусили або певний час працювати на пана, або віддавати йому частину продуктів, вироблених у власному господарстві, чи сплачувати грошовий податок.

У Київській Русі селяни здебільшого віддавали землевласникам продукти (данину). З часом набув поширення грошовий податок.

До найдавніших форм збирання данини належало полюддя. Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини уроки. Данину збирали спершу від кожного будинку-двору - диму (подимне), а згодом від кожного земельного наділу - від рала. Серед продуктів, якими сплачували данину, були мед, віск, збіжжя, хутро.

Інша форма повинностей - відробітки. їхня роль зростала, коли землевласники прагнули отримати сільськогосподарську продукцію для продажу. За таких умов вони мали власні великі господарства, де й відробляли залежні селяни.

З-поміж повинностей тогочасні джерела згадують повоз - постачання коней та транспорту для потреб князя. Крім того, сільське населення було змушене брати участь у будівництві міст та укріплень.

Торгівля. Протягом тривалого історичного періоду існування Галицько-Волинської держави суттєві зрушення відбулися в торгівлі. Спочатку ця галузь господарського життя являла собою обмін товарами, згодом у ній дедалі більше починали важити гроші. Активний розвиток торгівлі був неможливий без обігу грошей. Спершу на руських землях ходили карбовані гроші інших держав - здебільшого арабські та візантійські монети.

Галицько-Волинські землі експортували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. У митному тарифі XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, "які раховано тисячами", хутра і віск "лічено кругами". З чорноморських країн та з Візантії в Галичину і Волинь імпортували шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, вино, рибу, південні фрукти. У митному тарифі згадується шовк, перець, імбир та інше східне коріння. З країн Західної Європи імпортували сукно, полотно й оселедці. Жвава торгівля велася з Києвом та іншими стольними містами. Археологічні знахідки засвідчують, що з Києва до Галицько-Волинського князівства надходили промислові вироби, в першу чергу художні твори і ювелірні вироби. Літопис повідомляє, що Данило привіз із Києва дзвони для збудованої ним у Холмі церкви.

Зростання торгівлі впливало на розвиток шляхів, через які транспортувалися товари на великі відстані. У ті часи існувало багато різних шляхів, якими користувалися купці. Найважливішим був шлях, який сполучав Галицько-Волинське князівство з Києвом. Він проходив з Володимира на Пересопницю, Корець, Білгород до Києва; інший шлях — з Галича через Товпач і Василів до Києва. До західного кордону Галицько-Волинської держави вела дорога з Володимира до Варшави, з Галича через Карпати до Угорщини. Дорога з Балтійського моря, з Торуня проходила на Холм і далі на Володимир. Торгівля зв´язувала Галицько-Волинське князівство з країнами Заходу і Сходу, вона відігравала важливу роль не лише у розвитку економіки краю, але і його освіти та культури.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст — торговельно-ремісничих центрів: на Волині — Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині — Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. Гончарництво, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгівлю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий «гостинець» з Балтійського моря (з Торуня) пролягав на Холм, Городло й Володимир, інший — на Берестя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею, Возвяглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав «гостинець» на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сянок і через перевал «Ворота» —на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них «тягнули» навколишні «городки» і села, стали основою численних «волостей»-уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині — Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

За підрахунками вчених, на середину ХІІІ ст. було щонайменше 75 міста в Чернігівській землі, 28 - в Переяславській, 94-у Волинській, 46-у Галицькій. 3-поміж них були таки великі, як Галич, Володимир-Волинський, площа яких наближалась або перевищувала 100 гектарів. Проте значно більше було малих міст і маленьких містечок. До монгольської навали у містах мешкало: в Галичі та Чернігові - не менше 35-40 тис, у Володимирі, Василеві – близько 20 тис, у Переяславі та Білгороді - близько 15—17 тис, у Вишгороді - близко 12 тис, у Новгороді-Сіверському, Луцьку, Перемишлі, Любечі - по 3-5 тис, у більшості міст- від 300 осіб до 1 тис.

Провідним заняттям руського населення було сільське господарство. За часів Галицько-Волинської держави в ньому сталися суттєві зрушення порівняно з попередніми епохами.

Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. Населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, менше — ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіри й хутра диких звірів використовувалися для виробництва одягу, бойового спорядження). Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел.

У містах розвивається виробництво одягу, бойового спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

Чільне місце, як і раніше, посідало рільництво. У цій галузі господарства відбулися зміни як у застосуванні техніки, так і в доборі та способах вирощування рослин. Русичі навчилися застосовувати плуг, що значно поліпшило якість оранки, дало можливість ефективніше боротися з бур'янами й відновлювати родючість грунту.

Якщо раніше на наших землях вирощували менш вибагливі плівчасті зернові культури, то тепер почали віддавати перевагу голозерним. Плівчастою називають пшеницю, в якої зерна вкриті плівкою; щоб їх вживати, треба ту плівку обтерти. Такі пшениці потребують не такої якісної оранки, проте вони бувають здебільшого тільки ярими, з них отримують менше борошна. Натомість голозерні сорти більш урожайні. Удосконалення обробітку землі дало змогу ширше застосовувати жито.

Удосконалювалося й городництво. Руські селяни вирощували різноманітні овочі: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряки, цибулю.

Плекали наші предки й сади, віддаючи перевагу яблуням, грушам, сливам, вишням.

Важливою галуззю сільського господарства було тваринництво: русичі розводили велику рогату худобу, свиней, овець, коней. У сільськогосподарських роботах застосовували коней.

Значного поширення набули й сільськогосподарські промисли: мисливство, рибальство та бджільництво. За тих часів існували навіть окремі села, мешканці яких спеціалізувалися на певному промислі.

За підрахунками дослідників, у ХІІІ ст. у Київській Русі ремісники знали не менше 78 спеціальностей.

Провідною галуззю ремісничого виробництва був видобуток заліза - чорна металургія. Залізо руські майстри-металурги добували з болотяної руди, що її плавили в спеціальних сиродутних горнах. Осередки залізоробного ремесла були в багатьох містах і селах. Деякі з них взагалі лише на цій справі й спеціалізувались, як, скажімо, місто Городськ на Тетереві (тепер село Городськ в Житомирській області).

Надзвичайного поширення набуло й залізоробне ремесло. Археологи твердять, що в руських землях ковалі виготовляли із заліза 150 різних виробів - знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброю, предмети хатнього начиння, прикраси. Майстри ковальської справи досконало володіли такими способами залізообробки, як кування, зварювання, обточування, полірування тощо.

На ХІІ-ХІІІ ст. припав розквіт склоробства. Склоробні майстерні виготовляли матеріал для мозаїк - смальту, віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намиста, багато інших речей.

Поважною справою було й гончарство. Руські гончарі виробляли з кераміки безліч речей, у тому числі дитячі забавки. А від Х-ХІ ст. навчилися виготовляти кераміку, вкриту поливою.

Крім названих, розвивалися й інші ремесла: обробка кістки, дерева й каменю, виготовлення цегли й вапна, кравецьке, шевське, обробка шкур, ткацьке тощо.

Щодо організації ремісничого виробництва, то дослідники зазначають, що за формою воно було вотчинним, коли залежні ремісники працювали у маєтках землевласників, вільним і державним, коли організатором ремісничого виробництва виступала князівська влада.

Ювелірне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилась на досить високому рівні для того часу. Зокрема, використовувались технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. Літопис розповідає про візит галицького князя Данила до Угорщини: "Його сідло було з паленого золота", стріли і шабля "прикрашені золотом та іншими хитрощами".

2. Освіта. Розвиток книжної справи за часів Галицько-Волинського князівства.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов´язкового навчання грамоті. Монастирі були центрами освіти і в Галицько-Волинському князівстві. Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише в стольному граді, а й у різних частинах галицької та волинської земель. Приміром, берестяні грамоти знайдено у Звенигороді та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках - у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Острозі.

  •  Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму.
  •  За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців.
  •  Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати.

Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII століття починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-переможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

  •  Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов´янської мови, але й грецької. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв´язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови. Україна до XVI століття не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита у 1577 р. і називалась "Острозька академія". Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.
  •  Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в XII столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними документами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монархами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контакти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов´янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

Монголо-татарська навала негативно позначилася на розвиткові писемності й освіти, проте культурний розвиток Русі не припинявся. У Галицько-Волинській землі освічених людей, знавців іноземних мов залучали до роботи в князівських та єпископських канцеляріях, де вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування, зокрема латинською мовою. Серед князівсько-боярської верхівки були поширені рукописні книги. Осередками переписування книг, крім Києва стали Львів, Володимир-Волинський, Холм. У мові рукописів, церковнослов’янській у своїй основі, починає відчуватися вплив народних говорів.

У цей час писемність перестала бути привілеєм лише феодальної верхівки, вона стала звичайним явищем і у середовищі городян, про що свідчать написи ХІІ – ХІІІ століть на стінах храмів в Галичі і Рогатині, на побутових предметах. Розвивалась шкільна освіта. Серед місцевих князів багато уваги приділяли розвитку освіти князі Володимирко та Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала в тому, що він "монахов же и их доходы к научению детей определил", тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі, ймовірно, було відкрито й бібліотеку. Адже при Ярославі Осмомислі ця бібліотека була однією з найкращих на Русі.

Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірцеву знать посилати своїх дітей для навчання в училища.

Потяг до освіти був тоді настільки великий, що міська влада стала утискувати учнів. На вимогу галицьких міщан в 1301 році князь Лев Данилович змушений був грамотою підтвердити надані раніше привілеї школярам.

Про значне поширення писемності серед населення краю свідчать і археологічні знахідки. Важливу групу таких знахідок становлять, зокрема, писала, що виготовлялись із бронзи, заліза або кістки у вигляді гострокінцевих стрижнів з лопатками у верхній частині.

Основним джерелом наукових знань русичів було буденне життя: господарська діяльність на землі, ремесло, будівництво, торгівля тощо. Виробнича діяльність збагатила русичів знаннями про властивості різних речовин і матеріалів. Адже знання хімічних властивостей та особливостей будівельних матеріалів застосовували у виготовленні скла, мозаїк, різнокольорових емалей, черні, фрескових розписів храмів тощо. При зведенні будівель застосовувались і математичні знання. Значного розвитку на Русі досягай географічні знання. Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов'янських племен літописець пов'язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип'яттю, Двіною, Десною, Сулою та ін. Він досить докладно описав шлях «з варягів у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхова і далі - морем Варязьким. Літописець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти так само морем до Царгорода. Волгою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезма і Каспійського моря. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.

Писемні джерела згадують і перших лікарів-професіоналів. Один із них - Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря - лікував хворих у ХІІ ст. У літописі описуються й випадки хірургічного лікування хворих. У 1076 p., наприклад, київському князю Святославу Ярославичу було зроблено операцію з видалення пухлини на шиї.

Література. У XI—XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Ярослав Мудрий зібрав переписувачів, які перекладали з грецького на слов´янське письмо. З цих книг було створено у Києві відому Софійську бібліотеку. Книжну справу Ярослава продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович.

До літературних пам´яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського. Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. Великим культурним центром староруської держави був Київ, де започаткувалось і розвинулось літописання, перекладна й оригінальна література.

В Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся, він включав візантійські хроніки. Характерною особливістю Галицько-Волинського літопису є те, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час", "після того" і т. ін. У процесі подальшого редагування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів´ями. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці.

Проте в літературі того часу зустрічаються твори, які не вписувалися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чоловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія", великої популярності набув збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пчела", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеалу" на ідеал "героя борця". Характерно, що редакції перекладної літератури робилися в напрямку її "осучаснення". У класичні літературні збірники часів Галицько-Волинської держави включались апокрифічні твори, праці Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, Іоанна Грішного, тобто тих, хто з нових світоглядних позицій осмислював класичну літературну традицію візантійської і давньоруської культури.

Дослідники мови твердять, що вже в другій половині ІХ - на початку Х ст. в наших предків існувало письмо. Саме ним скріплювали угоди перші київські князі з візантійськими володарями. Той давній алфавіт було створено на основі грецького -та це й не дивно з огляду на давні зв'язки східних слов'ян із греками; у Візантії, з якою молода Руська держава мала найтісніші відносини, державною мовою також була грецька.

Із прийняттям християнства на наших землях поширилася церковнослов'янська, або староболгарська, мова - мова православної церкви. Суттєво відрізняючись від народнорозмовної мови, вона все ж мала з нею спільні риси, оскільки ґрунтувалася на близькій, теж слов'янській мові, і тому була зрозуміла, особливо освіченим людям -духівництву, князям та боярам. Проте перші пам'ятки, створені церковнослов'янською мовою, засвідчують істотні впливи мови живої.

Книжкова справа продовжувала розвиватися при церквах і, особливо, при монасирях, де діяли рукописні книжкові майстерні.

Подальшого розвитку набула література – як перекладна, так і оригінальна. Зокрема, розвиався жанр літописання. В Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. створений відомий Галицько-волинський літопис, котрий охоплює події з 1201 по 1291 р. Його текст за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201 – 1261) і літопис Волинський (1262 – 1291). Головний герой цього твору — великий князь Данило Галицький. У літопису детально висвітлюється історія його життя, боротьба проти «боярської коромоли» та зовнішніх ворогів. Автори літопису виступають виразниками поглядів середнього та дрібного боярства, городян, тобто тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також проти виступів пригноблених селянських мас. Літопис має цілком світський характер. У ньому проводиться ідея сильної великокнязівської влади, єдності Русі, зміцнення оборони її від зовнішніх ворогів.

Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду, зокрема перкладними. В одному зі своїх оповідань він посилається на Гомера.

Для стилю цього літопису характерна урочистість, образність викладу, драматизм розповіді та яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми, запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел.

На деяких місцях літопису позначився вплив усної народної творчості. Широко відоме, наприколад оповідання про степову траву євшан (відгук якогось половецького переказу). Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: «Да луче єсть на своеи земле костью лечи, не ли на чюже славну быти»,— і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Узагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. Із очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним — подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея — з шовкової тканини, а чоботи — з зеленої шкіри, обшиті золотом.

В інших літописах таких конкретних описів немає. Вся манера викладу пам'ятки дозволяє зробити висновок, що автором її був світський діяч — талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник, йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису — літопис Волинський – починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги — князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові про закон і благодать» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

У літописі згадується Тимофій, премудрий книжник родом із Києва, що жив у Галичі. Там Тимофій наблизився до княжого двору. Він засуджував міжусобиці галицьких бояр, підтримував престиж великокнязівської влади і тісно співпрацював з Данилом Галицьким та його союзником у боротьбі з угорськими феодалами – новгородським князем Мстиславом Удатним, вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Однією з найбільш ймовірних, як слушно відзначив академік В.В. Грабовецький, є гіпотеза, що "премудрий книжник" Тимофій міг бути автором «Слова о полку Ігоревім».

Культурні традиції Київської Русі продовжувалися в таких видах оригінального письменства, як ораторська, житійна та паломницька проза. Видатним представником ораторської прози був архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон (помер у 1275 р.). У його «Словах» відтворені умови життя народу за монголо-татарського нашестя. Поряд із численними церковно-моралізаторськими творами з'являються літературні збірники (наприклад, «Ізмарагд»), перекладні повісті «Олександрія», «Троянська історія» та ін. Все ж літературі XIII — першої половини XIV ст. бракує таких яскравих творів, як за часів Київської Русі. У висвітлюваний період вона була переважно сферою релігійних та естетичних, але не суб'єктивних переживань. На відміну від Західної Європи, на Русі не розвинулися ні лицарська, ані двірська проза та поезія. Літературні твори мали, нагадаємо, переважно релігійно-моральний характер.

Виникли й суто літературні, художні твори, в яких утілилися риси усної народної иворчості. В Галичі за князювання Романа Мстиславича творив «премудрий книжник» Тимофій – автор оповіді про останні роки життя Романа та початок діяльності його сина Данила (приблизно до 1211 р.). Письменник змалював яскравий образ Романа як видатного державного діяча, котрий гідно «наслідував предка свого Мономаха...». Перекладна література переважно мала церковний характер.

Усна народна творчість. Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існували: обрядові пісні, легенди, загадки, сказання, заклинання, епічні й ліричні пісні. Від часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави до нас дійшли легенди й перекази, дружинні, святкові, весільні пісні, казки, колядки, прислів'я, приповідки, магічні заклинання й замовляння. Чудовими пам'ятками були билини (старини). Найдавнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими в художньому та історичному аспектах вважаються билини Київського, або Володимирового, циклу. Оповіді в них пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром Красним Сонечком. Билини київського циклу складалися в Х-ХІ ст. Вони оспівують мужність і хоробрість богатирів, які боронили рідну землю від ворогів. У ХІІІ-ХІV ст. билини наповнюються новими сюжетами, пов'язаними зокрема з реаліями Галицько-Волинської держави: про князя Романа, Михайла Козарина та інших.

Початки літературного життя на наших теренах, крім уснопоетичної творчості, мали ще одне джерело - літературні твори інших народів, які через переклади церковнослов'янською мовою прийшли після впровадження християнства, передусім релігійні твори.

3. Значення культурних зв'язків Галицько-Волинського князівства з іншими руськими землями та західними державами.

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємозв´язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, зокрема з Києвом. У значній мірі цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира і Ярослава, що стало основою тривалих культурних зв´язків. Західні землі були пов´язані з Києвом перш за все єдністю економічних відносин, а також політичними інтересами княжих династій. З Києва в Галич і Волинь потоком ішли ремісничі художні вироби, різні твори мистецтва, привозні товари зі Сходу. Галичина і Волинь були на перехресті торгових шляхів, які проходили до Польщі, Угорщини та інших країн Європи. Єднанню західних та східних земель сприяла київська митрополія, яка була центром релігійного життя всієї Русі. У тісних взаєминах з Києвом перебували єпископи Володимирський, Галицький, Холмський, Перемишльський. Деякі київські митрополити, зокрема Йоасаф, Кирило, Петро, походили з західних земель. Тісні зв´язки Західної Русі з Києвом засвідчено літописними джерелами. Так, Київський літопис подає точні відомості про події, які відбувалися у Галичині та Волині, а Галицько-Волинський літопис розповідає про політичне і культурне життя Києва.

Досить близькі взаємини з Галичем і Володимиром мали Пінська та Чернігівська землі. Пінська земля ревно оберігала свою незалежність і неодноразово користувалася допомогою волинських князів у боротьбі з литовськими загарбниками. Чернігівські князі прагнули завоювати собі Галицьке князівство і зміцнити свої позиції в західних землях. Досягти цього на деякий час їм вдавалося, коли сини Ігоря Святославича, а пізніше Михайло Всеволодович і його син Ростислав сіли на галицькому престолі. У період татаро-монгольської навали чернігівці знайшли захист у Галицько-Волинському князівстві. Князі та бояри одержували тут землі, встановлювались династичні зв´язки. За чернігівського князя Андрія Всеволодовича галицький князь Василько Романович віддав свою доньку Ольгу.

Князь Роман Мстиславич розвивав і зміцнював дружні зв´язки з Новгородом. Він за часів свого князювання у Новгороді допоміг в організації захисту новгородських земель. Новгородці відплатили прихильністю до Галича. Новгородський князь Мстислав Мстиславич, добрий воїн, але невдалий політик, здобув собі Галицьке князівство і жив у дружбі з Данилом, видавши за нього свою доньку. Літопис повідомляє, що в той період у галицько-волинських землях оселилось багато новгородців.

Зв´язки між галицькими князями і Суздалем характеризуються істориками як особливо дружні. Започаткував ці зв´язки Володимирко Галицький. Щоб захистити свій край від зазіхань волинських князів, агресії з боку Польщі та Угорщини, він уклав дуже важливий союз з Юрієм Суздальським. Суздальський князь домагався київського престолу, й Володимирко активно допомагав йому в цьому, розраховуючи на ослаблення Волині. Союз було закріплено шлюбом Володимиркового сина Ярослава з донькою Юрія Ольгою. Таку ж політику продовжував Володимир Ярославич, який підтримував дуже близькі взаємини зі Всеволодом Юрійовичем. Коли Володимира було вигнано з Галича, то суздальський князь допоміг йому повернути Галичину. Володимир, сівши на Галицькому престолі, піддався під протекцію суздальського князя. Всеволод послав послів до Польщі, Угорщини, вимагаючи не завойовувати Галичини. Літопис повідомляє, що Володимир Ярославич десять років спокійно "просидів" у Галичі і був вірним союзником Всеволода в українській землі.

У часи об´єднаного Галицько-Волинського князівства дружні зв´язки з Суздалем продовжувались і зміцнювались. Основну роль у цьому відігравала діяльність синів Романа — Василька і Данила. Літопис повідомляє, що Василько в 1229 р. їздив у Суздаль і там вів якісь політичні переговори. У цій подорожі його супроводжував політичний радник, Романовичів боярин Мирослав. У цей час, як припускають деякі історики, Василько домовився про свій шлюб з донькою суздальського князя Юрія. Пізніше онук Данила галицького Юрій Львович одружився з донькою суздальського князя Ярослава Всеволодовича. Зміцнення дружніх стосунків Галицько-Волинського князівства з суздальським та іншими землями Північної Русі були зумовлені також потребою утворення союзу в боротьбі проти німецьких рицарських орденів.

Дослідники відзначають, що багато спільних рис мають архітектура Галича й Суздаля, а також їхнє образотворче мистецтво. Взаємовпливи в галузі мистецтва можна пояснити широким обміном творчою діяльністю художників обох князівств, який існував у ті часи.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв´язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мереживом, і чоботи з зеленого сап´яну". Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків".

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав. У той же час в Галицько-Волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-Волинська Русь була форпостом східнослов´янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як освіта, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів, культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов´ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних культурних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-Волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

Київська Русь та Галицько-Волинська держава були активними учасниками тогочасного міжнародного життя. Протягом кількох століть існування вони суттєво впливали на розвиток європейської цивілізації. Розташовані в східній частині Європи, налагодили різноманітні зв'язки з Візантією, південними слов'янами, з країнами Західної Європи та арабського Сходу. Роль Київської Русі в тогочасному світі великою мірою визначалась її розташуванням на шляху «з варягів у греки» та на шляху від Києва через Краків і Прагу в Південну Німеччину, до міста Регенсбурга на Дунаї. Особливе значення мало торговельне партнерство руських земель із Візантією.

Галицько-Волинська держава постійно перебувала у вирі політичних подій.

Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні шлюби руських князів. Військова міць Київської держави давала можливість протягом сторіч успішно захищатися від нападів кочових народів, зокрема печенігів і половців. Київська Русь стала своєрідним щитом для захисту народів Центральної та Західної Європи від монгольської навали. Міжнародне значення Київської Русі та Галицько-Волинської держави визначає і жваве культурне спілкування. Найбільший вплив на культуру руських земель мала Візантія. Висловлюючись образно, зерна візантійської культури проростали в слов'янському ґрунті.

Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Романовича. Ця подія засвідчує європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави. Адже Данило Романович прагнув разом з королівською короною отримати підтримку європейських володарів у боротьбі з Золотою Ордою.

Роль Галицько-Волинської Русі у збереженні та розвитку української культури.

Галицько-Волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав. Літопис розповідає про візит Данила до угорського князівства. Данило "їхав поруч з королем за звичаєм руським: кінь під ним був напрочуд гарний, сідло з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими оздобами, аж дивно було, кожух із оловира грецького, обшитий золотим плоским мере-живом, і чоботи з зеленого сап'яну". Воїни, які супроводили князя теж були пишно одягнуті: "Від полків його йшла велика світлість, від блискучої зброї". Дружина князя справила велике враження на місцевих людей, а король Бела в захопленні казав: "Менш варта мені й тисяча срібла, ніж те, що ти приїхав руським звичаєм своїх батьків".

Між державами відбувався обмін мистецькими цінностями. Для церкви Богородиці в Холмі Данило привіз із угорської землі "чашу з багряного мармуру, вирізьблену чудовим мистецтвом...". Мстислав Данилович подарував Конраду Мазовецькому дорогий одяг та гарних коней з майстерно виготовленою збруєю.

Події культурного і політичного життя у Галицько-Волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних держав.

У той же час у Галицько-волинському літописі розповідається про події в країнах Західної Європи. Взаємовпливи культур формували атмосферу міжнародної довіри та мирних взаємовідносин у жорстоку феодальну епоху воєн і розбою.

На заході Галицько-волинська Русь була форпостом східносло-в'янської духовності. Різні сфери її культури, зокрема такі як осві-та, мистецтво, філософія, література, розвивалися під впливом західної та східної культур. Через такі культурні центри, як Володимир, Холм, Галич і Львів культурні впливи давньоруських земель надходили до східних слов'ян в Угорщину і держави Центральної Європи. У той же час Галицько-Волинські землі зазнавали істотних куль-турних впливів своїх західних сусідів; засвоєні духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури Галицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі.

Князівські міжусобиці та напади різних завойовників впливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призу-пинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокиївської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею єдності давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

Термінологічний словник:

Епос – сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що  на відміну від лірики й драми, характеризується розповідно – описовою (епічною) формою, широтою зображення подій та характерів.

Полемічна література – церковно – теологічна і публіцистична література ХVІ – ХVІІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалась проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Монголо-татари. Воїни Чингісхана звали себе монголами. Руські ж літописці називали їх татарами, не відаючи, що останнім самим довелося потерпати від монгольських луків і мечів. Татарами монголів звали і в Китаї, і в Європі. У ХІХ ст. в історичній науці набув поширення термін «монголо-татари», який однак останнім часом у науковій літературі майже не вживається. Щоправда, у підручниках ним послуговуються з метою зробити більш зрозумілими тогочасні документи, де монгольських завойовників здебільшого названо татарами.

Золота Орда - держава, що виникла на поч. 40-х ХІІІ ст. внаслідок походів хана Батия. Існувала у ХІІ-ХV ст. на території Азії і Східної Європи. Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя, де за Батия засновано столицю - Сарай-Бату поблизу сучасної Астрахані. За правління хана Узбека столиця була перенесена в Сарай-Берке поблизу сучасного Волгограда. В 50-х ХІІІ ст. Золота Орда стала повністю незалежною від Монгольської імперії. Поступове відокремлення від Золотої Орди самостійних ханств - Сибірського ханства (кін. ХV ст.), Ногайської Орди (40-ві ХV ст.), Казанського ханства (1438), Кримського ханства (1443) та ін. призвело наприкінці ХV - на початку ХVІ ст. до її остаточного розпаду.

Ярлик - грамоти ханів Золотої Орди, що надавали право на управління окремими державами чи областями, підлеглими Орді. Наданням ярлика хани затверджували руських князів у їхніх удільних князівствах. Ханськими ярликами називались також дипломатична документація або документи, що стосувалися внутрішньодержавного управління.

Орда - військо кочовиків, а також місце, де перебувала ставка хана.

Етнос, або народ - це історично сформована людська спільнота, яка відрізняється від сусідів окремою власною територією (батьківщиною), культурою, мовою, психологією та свідомістю.

Ікона - (з грец. зображення, образ) - зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, подій Святого Письма. Ікони як правило писалися на дошках, але, по суті, іконами є й розписи на стінах храмів, і мозаїки, й малюнки на сторінках рукописних книг, різьблення по каменю чи дереву тощо. Ікони творили за певними правилами - канонами, які не можна було змінювати. В цьому одна з головних відмінностей ікони від картини.

Фреска - картина, намальована спеціальними фарбами на сирому тиньку.

Книжкові мініатюри - ілюстрації, якими оздоблювали рукописні книги.

Верв - сільська територіальна община в Київській Русі. Об'єднувала населення одного або кількох селищ.

Монархія (від грец. monarchia - єдиновладдя) - форма державного правління, за якої найвища влада зосереджувалася в руках одноосібного володаря й передавалася спадково представникам правлячої династії.

Суспільні стани - групи населення із закріпленими за ними тогочасним законом правами та обов'язками, зі своїми нормами поведінки, звичаями тощо.

Берладники — збірна назва переселенців із земель Київської держави, насамперед з Галицького князівства, які у XII ст. оселилися в Нижньому Подунав'ї. Головним містом берладників був Берладь (нині м. Бирлад у Румунії). Займалися рибальством, полюванням та іншими промислами. У літописах уперше згадуються у 1159 році, коли вони, підтримуючи галицького князя Івана Ростиславича (Берладника), взяли участь у поході проти Ярослава Осмомисла і напали на Ушицю та Кучелмин. Згодом, у 1160 році, берладники здобули м. Олешшя в пониззі Дніпра, але біля м. Дциня зазнали поразки від київського князя Ростислава Мстиславича.

Література для роботи над темою:

  1.  Грицак Я. Галицько-Волинська держава. – Галич, 1995.
  2.  Исаевич  Я. Д. Культура Галицко-Волынской Руси //Вопросы истории. 1973. № 1
  3.  Ісаєвич Я. Князь і король Данило: суспільство, церква, держава (до 800-річчя народження Данила Галицького) // Київська старовина. – 2002. – № 1.
  4.  Історія української культури / За ред. І. П. Крип’якевича. – К., 1999.
  5.  Котляр М. В. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ ст. (Від уособиць до стабілізації) // Український історичний журнал. – 1997. – № 13-14.
  6.  Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь // Україна крізь віки. – К., 1998. – Т. 5.
  7.  Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство.К., 1994.
  8.  Кульчицький С. В., Мицик Ю. А., Власов В. С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Літера ЛТД, 2009. - 528 с.
  9.  Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005.
  10.  Повий довідник: Історія України. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. — 736 с.
  11.  Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти /В. Греченко, І.Чорний, В.Кушнерук, В.Режко. - К., 2002.
  12.  Українська та зарубіжна культура. / За ред. М.М.Заковича. - К., 2000.
  13.  Історія української та зарубіжної культури: Навч.посіб., 2-ге видання, стереотипне. / За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К., 2000.
  14.  Українська культура. Лекції за редакцією Дм. Антоновича. – К., 1993.
  15.  Попович М. Нарис історії культури України: Навчальний посібник. - К., 2001.
  16.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За ред. А.В.Яртися. - Львів, 1994.
  17.  Кордон М. В. Українська і зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2003. – 508 с.
  18.  Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.
  19.  Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я., Гелей С.Д. та ін. – Львів, 1992. 
  20.  Історія України: Курс лекцій: У двох книгах. – Книга 1. Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. – К., 1991. – С. 53 – 85.
  21.  Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давня українська література. – К., 1978. – С. 71 – 74. 


Данило Галицький (1201-1264) Волинський і галицький князь. Син Романа Мстиславича. Об'єднав Волинь, заволодів Галичем та Києвом. Брав участь у битві на р. Калці. За його князювання були побудовані міста Львів та Холм. Єдиний князь, який хоч і був під владою Золотої Орди, фактично не підкорився монгольським ханам.

Роман Мстиславич (7-1205) Галицько-волинський князь (з 1199 р.). Син волинського князя Мстислава Ізяславича. У 1199 р. об'єднав Галицьке та Володимиро-Волинське князівства. Вів боротьбу проти половців і литовських феодалів.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

10910. Технологія робіт лобзиком. Правила безпеки при роботі лобзиком. Організація робочого місця 107 KB
  Тема уроку: Технологія робіт лобзиком. Правила безпеки при роботі лобзиком. Організація робочого місця. Тематичне оцінювання. усне опитування Мета уроку. Формування вмінь виконувати пиляння фанери лобзиком; закріплення знань про пиляння деревини. Розвивати точність о...
10911. Методика проектного навчання на уроках технічної праці в 5 класі 987 KB
  Методика проектного навчання на уроках технічної праці в 5 класі 2.2.1 Проектування виробів Урок 1. Вступне заняття. Технологія як перетворююча діяльність людини 1 год. Мета уроку. Засвоєння знань про техніку технології основні види технологічної діяльності пр...
10912. Конструкційне макетування 44.5 KB
  Тема 1.4: Констукційні . Мета: Навчальна: сформувати знання вміння та навички пов’язані з макетуванням. Виховна: виховувати в учнів естетичне сприймання предметів культуру праці та бережливе ставлення до чужої праці. Розвиваюча: розвивати у школярів спеціальні
10913. Стандарт і якість. Ергономіка та біоніка 35.5 KB
  Тема 10:Стандарт і якість. Ергономіка та біоніка. Мета: Навчальна: сформувати знання вміння та навички пов’язані з даними поняттями. Виховна: виховувати в учнів культуру праці та бережливе ставлення до чужої праці. Естетичне сприймання предметів. Розвиваюча: розви...
10914. Промислова графіка. Умовні знаки, упаковка, реклама їх призначення види застосування 30 KB
  Тема 11: Промислова графіка. Умовні знаки упаковка реклама їх призначення види застосування. Мета: Навчальна: сформувати знання вміння та навички пов’язані з даними поняттями. Виховна: виховувати в учнів культуру праці та бережливе ставлення до чужої праці. Естет
10915. Технологія свердлильних робіт. Свердла, кути заточування свердел 23.5 KB
  Тема 12: Технологія свердлильних робіт. Свердла кути заточування свердел. Мета: Навчальна: сформувати знання навички та вміння свердління виробів з тонколистового металу. Виховна: виховувати в учнів бережливе ставлення до інструментів та культуру праці. ...
10916. Совершенствование организации профессиональной подготовки и повышения квалификации государственных служащих (на примере УФНС России по Пермскому краю) 105.17 KB
  Выявить отличительные особенности профессиональной подготовки, повышения квалификации как вида дополнительного профессионального образования. Определить проблемы, возникающие в ходе реализации профессиональной подготовки и повышения квалификации. Выяснить какие методы совершенствования дополнительного профессионального образования существуют на данный момент. Определить какие методики по совершенствованию профессиональной подготовки существуют на данный момент.
10917. Дріт як конструкційний матеріал. Інструменти і пристосування для роботи з дротом 45.5 KB
  Тема уроку: Дріт як конструкційний матеріал. Інструменти і пристосування для роботи з дротом. Мета уроку: Засвоєння знань про технологічний процес виготовлення дроту його види властивості та галузі його застосування; формування практичних вмінь визначати твердість...
10918. Економічна та екологічна оцінка виробу 71 KB
  Тема уроку: Мета уроку: Засвоєння знань про оцінку виробу його відповідність технічному малюнку. Формування вмінь користуватися вимірювальними пристроями. Розвивати увагу уяву світогляд. Виховувати акуратність допитливість точність. Об'єкт навчальної діяльност...