66218

ОСВІТА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ ВІД КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО ПОЧАТКУ 20 СТОЛІТТЯ

Реферат

Педагогика и дидактика

Давні слов'янські племена, за даними археології і за свідченнями візантійських джерел, відзначались такими рисами: загострене почуття спільності і справедливості, стійка віра у верховного бога, віра в магію, добропорядність, військова навченість, мужність, фізичний розвиток, загартованість, витривалість.

Украинкский

2014-08-15

235.5 KB

8 чел.

ОСВІТА І ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ ВІД  КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО ПОЧАТКУ 20 СТ.

ВИХОВАННЯ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ. Давні слов'янські племена, за даними археології і за свідченнями візантійських джерел, відзначались такими  рисами: загострене почуття спільності і справедливості, стійка віра у верховного бога, віра в магію, добропорядність, військова навченість, мужність,  фізичний розвиток, загартованість, витривалість. Жерцям була відома писемність у вигляді “черт і рез” – різновид піктографічного письма. Також відомі записи слов'янських слів грецькими і латинськими літерами.

Виховання у слов'ян здійснювалось у відповідності з уявленнями  про добрі і злі сили. Дітей виховували на матеріалах казок, билин, епічних сказань, міфів. У вихованні як хлопців, так і дівчат велика роль належала матері ( “матерый” – вихований матір'ю ). Сімейне виховання було під контролем общини, а пізніше держави ( у “Статуті князя Ярослава” передбачена відповідальність батьків за підготовку дітей до життя ).  У казках, прислів'ях, приказках, святах, билинах простежується опора на дитячу самостійність як рушійну силу розвитку дитини.

Вже наприкінці 8 – на початку 9 ст. у Київській Русі відмічається писемність рідною мовою.  У договорі 945 р. з Візантією передбачено, що руські купці повинні приїжджати до Візантії з грамотами. Отже, у Київській державі вже існувала якась подоба княжої канцелярії.  В цей час на зміну глаголиці – азбуки, що використовувала грецькі букви для слов'янської мови, прийшла кирилиця, азбука з 38 (у інших варіантах з 43) літер, спеціально пристосована для слов'янської мови, вперше відмічена у 855 р. (за іншими даними у 863 р.). Таке різночитання можна легко пояснити тим, що у різних літописах рахували різну кількість років від створення світу.

ВПЛИВ ХРИСТИЯНСТВА НА КИЇВСЬКУ РУСЬ. Новонародженій державі – Київській Русі – були потрібні грамотні люди для створення інституту княжих чиновників. У поширенні грамотності мимоволі допомогла Візантія. В 70-ті роки 10 ст. Візантія завоювала Болгарію і знищила її столицю – м. Предславу. Багато освічених людей перебралось в Київську Русь. Можливо, що під впливом вчених болгар-християн Київський князь Володимир у 988 прийняв християнську віру для своєї держави. Русь прийняла християнство Візантійського обряду – православ'я, мабуть, через те, що Володимира привабила підпорядкованість візантійської церкви імператору і не сподобались  претензії Папи Римського на зверхність  над світськими владиками.  В цей час загострились стосунки між двома гілками християнства, що привело у 1054 р. до розділення церков. Культура і освіта Русі через це відзначалась релігійною настороженістю, яка швидко перейшла у нетерпимість до всього західного. Коли Візантійська імперія, намагаючись уникнути загибелі (котра настала у 1453 р.) у 1439 р. пішла на унію з католицькою церквою,  московське православ'я  дуже насторожено почало сприймати і візантійську культурну спадщину, замкнувшись у рамках раніше вивченого. Це зумовило сильне відставання Московської культури і освіти від західної.

Створення у 863 р. Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки і переклад на слов'янську мову навчальної літератури і богослужебних книг мало неоднозначні наслідки. З одного боку, це полегшило засвоєння грамоти широкими верствами населення, а з іншого, утруднювало доступ до першоджерел, що стримувало інтелектуальний розвиток суспільства. Тим більше, основна маса перекладеної літератури була не навчальною, а релігійною.

Педагогічна система була запозичена з Біблії. В педагогіці старого завіту панує суворий патріархат, де права глави сім'ї безмежні, а особистості решти членів сім'ї малоцінні. В педагогіці нового завіту панує любов, цінність кожної особистості. Сім'я  заснована не на засадах підпорядкування і суворості, а на засадах любові, взаємодопомоги, відносної рівності і свободи, діти мають не лише обов'язки, а й права.

Оскільки сім'я Київської Русі була побудована на засадах патріархату, то з Біблії взяли лише педагогіку старого завіту: варварські погляди на жінку, сувора до жорстокості домашня дисципліна, ідеал батька,  який придушує самостійність дітей. Суворе ставлення до дітей і до жінки і їх тілесні покарання розглядались як вияв любові. Ця педагогіка дістала розширення у творах Іоанна Златоуста (бл. 350 – 407). За ним,  метою виховання є аскетизм, прагнення до небесного, до благочестя, земні блага малоцінні. Світські науки відходять на задній план. Мета виховання може бути досягнута лише насильством над дітьми. Виховувати потрібно страхом. Влада батьків над дітьми має бути абсолютною. Не можна дозволяти дітям робити те, що їм приємно, бо приємне є шкідливим.

ОСВІТА В КИЇВСЬКІЙ РУСІ. Князівська влада відкривала школи на Русі, перші з яких заснував князь Володимир (школа при Десятинній церкві на 300 учнів, відкрита у 988 р.). Його син, Ярослав Мудрий ( 1019 – 1054 ), відкрив нові школи в Києві і Новгороді (школа у Новгороді відкрита у 1030 р., та палацова школа в Києві, відкрита у 1037 р. при Софійському соборі з великою бібліотекою).  Палацова школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Гаральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.

У 11 – 13 ст. центри “вчення книжного” вже існували по всій Русі: в Переяславі, Суздалі, Чернігові, Полоцьку, Муромі, Володимирі, Володимирі-Волинському, Турові, Галичі, Ростові  та інших містах. Ці школи створювались при княжих дворах, церквах, чоловічих і жіночих монастирях. Рівень навчання був різним, але це були елітарні школи, де готували княжих чиновників і священиків.

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (як у Києво-Печерській лаврі). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки. Кожна єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир — школою підвищеного типу, а нова церква — початковою школою. В 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798 р. ідеологом чернецтва Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов'язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання іноків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я. При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів. Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.

В Київській Русі для знатних жінок  існували спеціальні школи.  В 1086 р. княгиня Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, згодом аналогічні  школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (княгиня Єфросинія). Висока освіченість жінок у князівських верхах піднімала престиж київського князя серед Європейських володарів.  Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна — дружина французького короля Генріха, Єлизавета — норвезького короля Гарольда, Анастасія — угорського короля Андрія). Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи. Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея — їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.

З 12 століття окремі представники знаті і церковні діячі здобували освіту за кордоном: перші – у Константинополі, другі – в Афонському монастирі (територія сучасної Греції). У великих містах, столицях князівств (Київ, Львів, Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав) в цей час з'являються школи підвищеного типу, де вивчались граматика, діалектика, логіка, латинь, грецька, церковне право, вітчизняна історія, хроніки, спів.

Рядові священики в цей період навчались вдома, у батька-священика. Освіта, як правило, обмежувалась умінням читати і співати церковні співи, які засвоювали з голосу.

НАВЧАННЯ В ШКОЛІ. Навчання в школі починалось на  свято Наума (1 листопада) чи Кузьми і Дем'яна (1 грудня), залежно від того, коли випадав сніг і діти переставали пасти худобу. Закінчувалось також з початком випасу худоби. В школі діти навчались з ранку до вечора, приходячи додому лише пообідати. Домашніх завдань у нашому розумінні не було, задане вчителем виучувалось в школі і одразу перевірялось. Учні хоч і сиділи в одному приміщенні, але навчались індивідуально, вчитель пояснював матеріал, давав завдання і перевіряв виконання в кожного учня окремо. Основним методом навчання було заучування напам'ять. Учні полишали школу, коли їх батьки вирішували, що дитина вже достатньо навчилась.

Розглянемо, що являли собою масові школи цього часу. Діти незнатних людей здобували елементарну освіту у “майстрів грамоти”. Це були нижчі служителі церкви та мандрівні вчителі. Вони навчали невелику групу учнів за певну плату вдома в себе або в учня. За тодішніх методів навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем  окремо або з невеликою групою — 8—10 чоловік. В поняття елементарної грамотності входило уміння читати. Матеріал для читання був підпорядкований природним принципам: послідовність і доступність викладу, перехід від простого до складного. В основі навчання читанню на протязі всього середньовіччя лежав метод складання букв. Для масової школи була необхідною наявність азбуки. Якщо припустити, що тодішні азбуки були не книгами на пергаменті, а листками берести, що нещадно експлуатувались учнями, то стає зрозумілою їх відсутність у матеріалах археологічних розкопок.

Учні спочатку заучували напам'ять всі букви азбуки, а потім приступали до заучування складів: двох -, трьох -, чотирьох - буквених. Потім починали вчитись читати книгу. Перехід до читання першої духовної книги — часослову (церковна книга, що містить основні молитви і частково тексти богослужіння), відзначався великим торжеством: правився молебень— учень вручав учителю горщик каші і  гроші. Потім переходили до Псалтиря, який був універсальною навчальною книгою в Європі. Часто на цьому навчання і завершувалось. Рідше приступали до читання апостола, ще рідше — євангелія. Закінчення вивчення кожної книги було  урочистою подією.

Читання книги дуже ускладнювалось тим, що кожна книга була написана іншим почерком, до того ж за тодішніми правилами граматики між реченнями не було розділових знаків, а слова у реченні часто писались без проміжків. Тому нерідко учні, вивчивши напам'ять одну книгу, не могли прочитати іншу або ту ж саму, але переписану іншим переписчиком.

Учні часто починали навчання з спрощеної кирилиці, що складалась з 24 (26) літер і дозволяла читати і писати спрощені тексти на побутовому рівні. Повне вміння читати включало в себе не лише знання 38 (43) літер, а й знаків над рядком, титлів, скорочених слів, розділових знаків, вказівок для церковного читання – що дозволяли правильно читати релігійну літературу. Для багатьох навчання на цьому закінчувалось. Умінню писати вчились не всі.

Разом з вивченням часослова частина учнів починала вчитися писати. Спершу писали на вкритих воском дощечках спеціальними паличками – писалами, загостреними з одного кінця і плоскими з іншого, що дозволяло стирати помилковий текст. Знайдені при розкопках дощечки і писала аналогічні візантійським і грецьким.  Потім переходили до писання на листках берести (березової кори), яка через доступність заміняла дорогий папір. Класних дощок не було, тому діти писали під диктовку вчителя «на слух», через що  було багато пропусків і  перекручень. Берестяні грамоти з розкопок свідчать, що методика навчання письма була спрощена, учні писали без титлів, регламентації переносів. З XIII ст. відомі перші «зошити» з листів берести, в яких учні записували псалми, виконували письмові роботи. Сам процес навчання письму полягав у копіюванню різних  написів.

Способом письма тоді був “устав” — літери відділялися одна від одної, мали просту форму — прямі лінії, більш-менш прямі кути. Пізніше устав перейшов у “півустав” — письмо ломане, неправильне, з літерами між рядками, так званими титлами. В уставі й напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони почали з'єднуватись одна з одною, сплітатися й так постав “скоропис”.

Навчання арифметики починалося лише після засвоєння учнями вміння писати. Справа в тому, що в Київській Русі спеціальних цифр не вживали, а користувались буквами, які мали особливі позначки над рядком, хоча і не завжди. В якості цифр використовували 27 букв, оскільки окремі букви використовувались для позначення десятків, сотень, тисяч. Серед арифметичних дій були звичні і незвичні для нас: нумерація, подвоєння, роздвоєння, додавання, віднімання, множення, ділення. При додаванні і відніманні учнів вчили користуватись абаком. Далі вчили рахувати, використовуючи пальці рук і суглоби (цей спосіб перестав вивчатись у масовій школі лише у 18 столітті, а у школах для сліпих використовується і в наш час).  З сказаного зрозуміло, що навчитись рахунку було набагато важче, ніж грамоті, що стримувало поширення освіти. До речі, літерно-числова нумерація в Московській державі  була замінена цифрами лише   в 1705 р. Петром І.

Навчання співу обмежувалось вмінням співати молитви з Псалтиря.

ПІДСУМКИ. Точно встановити поширення освіти серед населення Київської Русі неможливо. Як свідчать матеріали археологічних розкопок, спрощеним читанням володіло немало воїнів, ремісників, купців, княжих службовців, тобто за поширенням грамотності Київська Русь не поступалась, а можливо і випереджала Західну Європу і наближалась до Візантії. В даний час вважається, що в Київській Русі проживало близько 7 мільйонів чоловік, тобто кількість грамотних була не менше 100 тисяч. Нагадаємо, що грамотність означала вміння читати спрощені тексти і частково їх писати. А освічених людей було дуже мало. Вміння читати не спрощені тексти, писати згідно  правил граматики і рахувати здобувалось лише у школах підвищеного типу, яких було мало (не більше 30 у тодішніх столицях і великих  монастирях), і це не були  сучасні школи з сотнями і тисячами учнів. В тодішній школі навчалось до 100 (а то й менше учнів), а протягом року школу закінчувало не більше десятка випускників, які засвоювали зміст книжної мудрості з “Ізборників” (тодішніх хрестоматій) енциклопедичного характеру. Учень за роки навчання повинен був скласти, написати, переплести власну книгу – скласти своєрідний випускний екзамен. Справді освічених людей були одиниці – окремі князі, бояри, вищі священнослужителі, які знали іноземні мови і займались самоосвітою.

Потрібно зауважити, що освічені люди Київській Русі того часу були мало потрібні. Складної системи законів, які б потребували юридичних знань, не існувало. Князівська документація була нечисленною і спрощеною. Посольства до інших країн і міжнародні угоди були справою епізодичною, для якої вистачало нечисленних освічених людей. Складна християнська теологія була доступна лише окремим церковним ієрархам, а основна маса населення і священиків обмежувалась нескладним набором церковних догматів. В таких умовах для обслуговування потреб держави вистачало відносного невеликого числа просто грамотних людей.

З 13 століття, у зв'язку з так званою навалою монголо-татар багато міст Київської Русі було спустошено. З 13 по 15 століття немає достовірних відомостей про навчання, за винятком Новгорода, де археологи знайшли сотні берестяних грамот. Можна лише здогадуватись, що якась  освіта існувала, принаймні, в сім'ях знаті і в церковних осередках, головним чином в монастирях.

Історія Київської Русі у 13-15 століттях продовжувалась у Галицько-Волинських землях. В цей час склалась початкова школа-дяківка, яка проіснувала до 19 століття (в такій школі здобував освіту Т. Г. Шевченко).  Школа містилась в домі, де проживав церковний дяк, що займався вчительською працею як додатковою задля заробітку.  Діти, як правило, поступали до школи з 7 років, восени. На першому ступені діти вчились читати азбуку, на другому – Псалтир. Навчання письму і рахуванню зустрічалось не часто.

ШКОЛА І ОСВІТА ДО 15 СТ. Київська Русь після монголо-татарської навали втратила свої здобутки в освіті. Осередки культури і освіти перейшли з Києва далі на захід, у Галичину та на Волинь. До часу прилучення Галичини до Польщі (1387) та Волині і Наддніпрянщини до Литви (1377) освітня справа тут зберігала традиції Київської держави. Згодом все більший вплив на неї має західна культура. Князі запроваджували в дипломатичних стосунках латинську мову. Однак письмових згадок про існування шкіл на цих теренах поки що не знайдено.

3 XIV ст. більшість земель сучасних України та Білорусії увійшли до складу Великого Князівства Литовського, де становили близько 4/5 території та населення. Менш розвинені литовці прийняли українську мову як державну, українську літературу, віру. Однак  з другої половини XV ст., коли Литва і Польща утворили єдину державу –Річ Посполиту, почались утиски населення на релігійному грунті, адже пануючою релігією у новій державі стала католицька. Взагалі, просте населення і знать могли залишатись у православній вірі, але тоді для знаті був закритий шлях до державних посад.

Польський уряд вжив ефективних заходів в освіті для ополячення і покатоличення населення ще в ті часи, коли Литва і Польща ще були окремими державами. В польських освітніх закладах могли вчитись люди всіх національностей, причому навчання в польських закладах було дешевшим, ніж в українських. Польська королева Ядвіга у 1397 р. за власний кошт створила при Празькому (тут мається на увазі передмістя Варшави – Прага, що тоді було окремим містом) університеті (заснований у 1348 р.) інтернат для студентів з литовських земель. У 1409 р. такий же інтернат було створено і при Краківському університеті (заснований у 1364 р.). Доступність і дешевизна навчання, перспективи службової кар'єри привели до польських шкіл і  університетів багато дітей української знаті та заможнішого міщанства. В результаті багато українців, випускників польських закладів, з презирством ставились до рідної мови, культури, віри.

Сільська і міська біднота трималась за православну віру, дотримуючись рідної мови і національних звичаїв. Їх діти здобували освіту  у церковних школах (школа-дяківка) або в мандрівних дяків. Вміння читати учні набували за церковними книгами «Часослов», «Псалтир» та «Апостол», що сприяло утвердженню православної віри.  

ОСВІТА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ЗА ЧАСІВ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. 16-17 століття, часи найбільшої могутності і початку занепаду Речі Посполитої, характеризуються великою кількістю навчальних закладів різного рівня, що належали різним релігійним конфесіям.

Ідеї Реформації, що почалась у 1517 р. в Німеччині, швидко набули поширення в Польщі. Серед молодих польських шляхтичів склалась традиція продовжувати освіту в Німецьких університетах, і молодь принесла до Польщі протестантську віру. За слабкої королівської влади і відсутності інквізиції польська шляхта протестантського віросповідання стала відкривати протестантські школи. Найбільш відомими серед них були соцініанські і кальвіністські навчальні заклади у Хмільнику, Гощі, Берестечку, Кисилині (соцініани намагались раціоналістично підійти до релігії, заперечували ряд християнських догматів, поклоніння святим та іконам).

Серед кальвіністських шкіл найбільшої слави зажила панівецька школа на Поділлі, заснована в 1590 р. брацлавським воєводою Яном Потоцьким, яку інколи називали академією (закрита у 1611 р.).  Найбільш відому социніанську школу заснував в містечку Кисилині на Волині в 1614 р. українець Євстахій Гізель (Остап Кисіль). У 1638 р. на її базі сформувався вищий навчальний заклад рівня академії (хоч такого статусу Польський уряд і не дав). У протестантських школах навчались молоді люди різного стану, але протестантські ідеї не проникли в народ, залишившись модною іграшкою шляхти. Під час селянських повстань їх учасники однаково нищили католиків і протестантів. Коли до середини XVII ст. відійшло з життя те покоління шляхти, що захопилось новою вірою, польський уряд у 1660 р. оголосив про вигнання соцініан з Польщі.

Хоч вчення соцініан і не проникло в народ, його заслуги в поширенні освіти досить вагомі. Організація друкарень, шкіл, видання навчальної літератури часто ставала за зразок для представників інших конфесій. Так, відомий православний просвітитель князь Костянтин Острозький дуже схвалював просвітницьку діяльність соцініан.

На території України було багато парафіяльних (початкових) і кафедральних (середніх) католицьких шкіл, де навчались і православні українці. В кафедральних школах готували як майбутніх священників, так і давали загальну освіту. В школах вивчали латинську, грецьку і польську мови та сім вільних мистецтв. Інколи католики не дозволяли православним навчатись у католицьких школах, незважаючи на укази королівської влади (львівська кафедральна школа в період з 1570 р. до 1578 р.).

З 1565 р. у Польщі розпочав  діяльність орден єзуїтів (заснований у 1540 р. для протидії поширенню протестантської віри, діє і зараз, був заборонений  з 1773 р. по 1814 р.).  Орден єзуїтів головні зусилля зосередив у справі освіти верхівки суспільства, справедливо вважаючи, що це дасть у їх руки світську і церковну владу. Єзуїти в короткий час відкрили в українсько-білоруських землях багато середніх шкіл: Вільно (1570, з 1579 – академія), Ярослав (1575), Львів (1606), Кам'янець (1610), Бар (бл. 1612), Перемишль (1617), Острог (1624), Фастів (1625), Київ (1647), Новгород-Сіверський та Станіслав (наприкінці 17 ст.).  Ці школи приваблювали багатьох дітей польської і української шляхти, готуючи молодь до світського життя, прищеплюючи салонні манери, зовнішній культурний лоск, уміння говорити латиною і писати вірші. Навчання у єзуїтських школах стояло на високому рівні, до вчителя ставились серйозні вимоги.

Школа складалась з двох відділів: нижчого (stydia inferiora) і вищого (stydia syperiora). Нижчий відділ складався з 5 класів: 1) infima classis grammaticae, 2) media  classis grammaticae, 3) suprema  classis grammaticae (syntaxis), 4) humanitas (poesis), 5) rhetorica. Риторичний клас був дворічним, решта – однорічними. У кожному класі був окремий вчитель. Велика увага приділялась вивченню латинської мови, всі розмови з вчителями і між учнями велись лише латиною. Вищий відділ, до якого вступала лише частина учнів,  мав два класи: філософський (3 роки) і богословський (4 роки). Точні науки майже не викладались: математики і природознавства не було зовсім, фізика викладалась за творами Аристотеля. В учнях виховували релігійний фанатизм та послух католицькій церкві (хоча з єзуїтських шкіл вийшло і немало патріотів України. Так, Богдан Хмельницький закінчив львівську єзуїтську школу).

У 1595 р. Ян Замойський заснував так звану Замойську академію, яка існувала до першого поділу Польщі. Студенти всіх 8 класів не платили за навчання й утримувались в бурсі коштом фундатора. Студенти поділялись за національністю на 5 груп: польська, литовська, руська, прусська, чужоземська, що разом з виключенням з програми богослів'я формувало в студентів свідомість того, що вони не лише громадяни Батьківщини, а й сини свого народу.  З 1601 р. при академії було 10 професур: 1) цивільного права, 2) публічного права, 3) моральної філософії, 4) фізики, 5) логіки і метафізики, 6) математики, 7) вимови, 8) риторики і діалектики, 9) поезії і синтаксису, 10) аналогії та орфографії. Після смерті Заморського в академії було 4 факультети: теологічний, правничий, філософський, медичний (тобто структура повторювала університетську).

Досить високий рівень католицьких, єзуїтських, протестантських шкіл поставив прихильників православної віри і української мови перед необхідністю великих реформ освіти, адже старі школи, де навчання переважно обмежувалось умінням читати слов'янською мовою, виявились не конкурентноздатними і до них ходили лише діти селян і міських низів.

На захист слов'янської школи виступив київський воєвода князь К.Острозький. Він на свої кошти організував слов'яномовні школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), Острозі (І580 р.). У школах вивчалась не тільки слов'янська мова, але й грецька та латинська. Щоб досягти вищого рівня школи, Острозький запросив до неї найвизначніших українських і іноземних учених, що  підняли школу до рівня академії і розгорнули письменницьку і наукову працю. Першим ректором Острозької школи був Герасим Смотрицький, відомий в той час український письменник. Училися тут і діти шляхти, і діти селянські. З цієї школи вийшли М. Смотрицький, П. Конашевич-Сагайдачний, І. Борецький, Дмитро Самозванець. У друкарні Острозької школи були видані перша повна слов'янська Біблія (1581), перша граматика церковнослов'янської мови, три видання Часослова та низка полемічної літератури на захист православної віри. У програму навчання Острозької школи входили слов'янська, грецька, польська, латинська мови, граматики цих мов, риторика, діалектика, астрономія, богослів'я.  Острозьку школу часто називали «колегіумом», оскільки вона виходила поза програму «вільних мистецтв» і вивчала богослів'я. Безперечно, діяльність князя К. Острозького заслуговує уваги, але таких меценатів було дуже мало. До того ж вже діти князя К.Острозького ліквідували засновані батьком школи і замінили їх єзуїтськими. Отже, магнати не стали на захист мови і віри.

Ще однією спробою захистити українську мову і православну віру стала спроба церковної унії. 6 жовтня 1596 року відбувся Берестейський собор, значення якого і по цей день викликає суперечки. Ініціативна група у складі єпископів Кирила Терлецького, Іпатія Йотія й митрополита Михайла Рогози закликала духовенство і віруючих до унії з римською церквою. Одні сучасні автори вважають, що унія дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд, пробудила національну свідомість українців, стала засобом захисту української мови, створила умови для появи національної інтелігенції, церкви, освіти. Уніатські школи, створені ченцями ордену Василіан (Василія Великого) у Барі, Дрогобичі, Умані, Каневі, Львові, Острозі давали учням добрі знання, завдяки рідній мові викладання забезпечували виховання дітей у національному дусі. ( Любар, ст.. 99-100, Кравець).

Інші автори вказують, що уніатські школи орієнтувались у програмах і внутрішньому порядку на єзуїтські школи і багато сучасників вважали рівень уніатських шкіл невисоким, що поступався не лише католицьким, а й кращим братським школам. (Сірополко, ст.. 98).

Однак унія мала прихильників в основному в Галичині, що давно увійшла до складу Польщі. Більшість українського населення зустріла унію вкрай негативно, вбачаючи в ній зраду православної віри. В ряді місцевостей населення вбивало священників, котрі агітували за унію. Під час козацьких повстань уніати вирізались наряду з католиками.

ДІЯЛЬНІСТЬ БРАТСЬКИХ ШКІЛ. Ще в 15 ст. населення українських міст стало об'єднуватись у братства при православних церквах, котрі піклувались про церкви, хворих і немічних братчиків. Успіхи польської освіти спонукали братства взятись за розвиток шкільної справи з рідною мовою навчання і проникнутою духом православ'я. Могутнім союзником братств стало козацтво, котре  крім моральної підтримки, надавало істотну грошову допомогу.

Львівське братство у 1586 р. відкрило школу греко-слов'янського напрямку.  За її зразком стали відкриватись школи в інших містах:  Вільні (1588), Бресті, Городку (1591), Мінську, Перемишлі (1592), Рогатині, Замості (1606), Києві (1615), Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку (1620) та ін. Спочатку братські школи мали греко-слов'янський напрямок, що свідчило про орієнтацію на давні культурні зв'язки з Візантією, але згодом у них почалось на додачу до грецької вивчення польської і латинської мови. Такий поворот був зумовлений практичний потребами життя: для спілкування з поляками було необхідним знання польської мови, а вся офіційна документація Польської держави велась латиною. Знання латинської мови давало змогу випускникам шкіл продовжувати освіту в Європейських університетах. Польсько-латинсько-грецька-українська орієнтація помітно сприяла популярності братських шкіл серед різних шарів населення.

Зразком для братських шкіл стала Львівська. Матеріальна підтримка з боку багатого львівського братства, покровительство князя Острозького, гетьмана Сагайдачного дозволили запросити вчителями  відомих на той час письменників, вчених та громадських діячів — Стефана і Лаврентія Зизаніїв, Іова Борецького, вихідців з Греції — Арсенія Еласонського, Антонія Грека та ін.

Кращі братські школи, особливо Львівська, Луцька, Київська успішно конкурували з католицькими, єзуїтськими, уніатськими. Але багато з них не досягло належного рівня через протидію польських урядовців. Іноді братські школи зазнавали прямих нападів з боку фанатично вихованої молоді польсько-єзуїтських шкіл, яка діяла з мовчазної згоди офіційних властей. Так, у 1634 р. єзуїтські вихованці напали на Луцьку школу «з палицями, шаблями та іншою зброєю», вони «розігнали побоями хлопців із училища ... побили вчителя і всіх, хто їм попадався». (Те ж саме було у Вільно і Львові).

Як правило, в братські школи учні приходили після початкових шкіл, вміючи читати і писати слов'янською мовою. На першому місці у навчальній програмі братських шкіл стояло вивчення слов'янської, грецької, латинської та польської мови і граматики. У 17 ст., коли з слов'янської мови почала виділятись українська, вивчали і її. Далі навчання проходило за зразком європейських шкіл в обсязі семи “вільних мистецтв”. Викладання тривіуму було поставлено високо, а викладання квадривіуму — досить слабо (за винятком музики). Діалектику і риторику, як правило, викладав один учитель. Під час вивчення риторики учнів навчали складати промови, повчання, проводили диспути, декламації і театралізовані вистави. Діалектику вивчали за підручником, що був скороченою компіляцією творів Іоанна Дамаскіна. Її викладання  було спрямоване на те, щоб навчити вихованців  вести дискусії і полемічні бої з єзуїтами та уніатами. Посібники з риторики, філософії і діалектики були латинською мовою.

Перелік предметів, що вивчались у братських школах, в основному співпадав з тими, що вивчались в єзуїтських. Учні часто займались за підручниками, написаними латинською мовою для єзуїтських шкіл.

Багато уваги  приділяли музичному розвитку учнів, співи вважали одним із основних предметів навчання. Із учнів складався церковний хор. Учень-співак діставав певну плату, харчі та. одяг (темно-зелений кунтуш, жовтий жупан, чоботи з підковами,  шапку). Деякі вихованці Львівської братської школи стали відомими композиторами: Чернушин, Шаваровський, Яжевський, Пікулинський, Мазурак та ін.

Відповідно з  поставленим братствами завданням боротьби за православ'я  значне місце в  братських школах приділялось релігійному навчанню. Викладання релігії велось під знаком боротьби з католиками і уніатами. В братських школах учнів виховували в дусі патріотизму і поваги до мови і культури свого народу.

Взагалі, за кількістю початкових шкіл і рівнем грамотності населення тогочасна Україна перевершувала  Європу. Мандрівники на початку 17 ст. зазначали майже суцільну грамотність міського населення і велику кількість грамотних чоловіків і навіть жінок у селах, що приходили на церковні служби з власними книжками. За кількістю середніх шкіл Україна поступалась Європі, але в цілому рівень навчання у кращих братських школах був не нижчий, ніж у Західній Європі. Слабка увага до математичних дисциплін – математики, геометрії, астрономії була типовою для того часу. Україна сильно поступалась Європі в організації вищої освіти. Якщо в Європі були десятки університетів і колегіумів, то в Україні лише Києво-Могилянська академія за рівнем навчання наближалась до університету. Правда, це відставання частково компенсувалось можливістю вільно виїхати за кордон для здобуття університетської освіти. В чому Україна значно випереджала Західну Європу, так це в організації навчання у братських школах. Використання досвіду протестантських братських шкіл у Чехії і Німеччині дозволило створити дуже досконалу, як на той час, систему організації навчання.

До нас дійшов статут львівської братської школи, який містить ряд цінних рекомендацій стосовно організації процесу навчання і який послужив зразком для інших братських шкіл. В статуті перераховані вимоги до вчителя, головними з яких розумність і благочестивість. Вчителі школи обирались на загальних зборах братства. У школі могли вчитись діти всіх станів. Коли батько приводив сина до школи, то в присутності двох-трьох свідків з ним укладалась письмова угода, де вказувалось, чому повинні навчити дитини, розмір плати за навчання, а також, що батько має “привести дитину до послуху вчителеві й до науки”. Місце учня у класі визначалось не походженням, а успіхами у навчанні. На тиждень призначалось кілька чергових учнів, котрі прибирали у класі, топили пічку, стежили за порядком у класі, встановлювали причину відсутності учнів на заняттях. Було зафіксовано початок і кінець навчання в певний час. Навчальний день починається з молитви, потім вчитель перевіряє виконання домашнього завдання. Далі йде виклад нового матеріалу і вправи учнів. Після обіду учні знову сходились до школи, де виконували домашнє завдання. Прийшовши додому, учні повинні перед батьками чи господарями квартири повторити вивчене. У суботу повторювали все вивчене за тиждень, а після обіду велись бесіди на морально-релігійні теми, учні вчились рахувати та церковного співу.

На початку XVII ст. в більшості братських шкіл учні стали ділитися на класи. Навчальний рік став починатися 1 вересня, були введені літні канікули (липень-серпень),

Окрім лекцій, бесід, диспутів і взаємного навчання, коли один учень перевіряв знання іншого і допомагав йому в навчанні, у школі застосовували диктанти, самостійні роботи з підручниками і різні види письмових вправ. У школах рекомендувалось проголошення вітань, промов, читання декламацій, участь в драматичних виставах. Здібні учні залучались до роботи з молодшими дітьми і навіть до складання підручників.

В основі навчання грамоті панував букво-складальний метод. При навчанні письму учні вчились писати гусячими перами на папері, а іноді і на бересті.  Використовувались прописи. Учні самі виготовляли чорнило і робили зошити з окремих листків, розліновували їх, відводили поля.

У 1632 р. розпочала діяльність Києво-братська школа, або колегія, котра пізніше (з1694 р. завдяки клопотанню гетьмана Мазепи перед Петром I) одержала статус академії і яку ми знаємо як Києво-Могилянську академію. Школа утворилась шляхом об'єднання заснованої у 1615 р. Київської братської школи, яка з перших років свого існування завдяки добірним кадрам викладачів і за переліком предметів, що вивчались      (слов'янська, книжна українська, грецька, латинська, польська мови,  граматика, піїтика, риторика, філософія, арифметика, геометрія, астрономія, історія й музика), знаходилась на рівні колегії чи значно перевищувала його; та створеної архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою у 1631 р. Лаврської школи, де на високому рівні вивчались слов'янська, латинська, грецька й польська мови, піїтика, риторика, філософія і теологія. Подібність програм і боротьба з переманюванням викладачів підштовхнула Київське братство до переговорів про об'єднання,  що було підтримане митрополитом Київським Ісаєю Купинським і гетьманом запорізького війська Іваном Петржицьким. Петро Могила за згодою братства став протектором колегії -  опікуном.

З числа учнів Київської братської школи і колегії найбільш відомими є: Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський (?-1693), Іван Виговський, гетьман  України у 1657-1659 рр. (?-1664), Інокентій Гізель, ректор Київської колегії (?-1684), Іван Золотаренко, наказний гетьман (?-1656), Павло Бут (Павлюк), гетьман (?-1638), Яким Самко, гетьман України 1662-1663 рр. (?-1663), Симеон Полоцький, вихователь дітей Московського царя (?-1680), Павло Тетеря, гетьман Правобережжя 1663-1665 рр. (?-1670), Юрій Хмельницький, гетьман України у 1659-1663 та 1667-1681 рр. (?-1681).

КНИГОДРУКУВАННЯ І ВИДАННЯ ПІДРУЧНИКІВ. Книгодрукування (набір тексту з окремих літер на відміну від ксилографії – друкування з цілої вигравіруваної сторінки)  в Західній Європі  започаткував Гутенберг, який у 1455 році випустив першу друковану Біблію. У Кракові в період з 1483 по 1491 роки Швайпольт Фіоль випустив перші книги кирилицею (церковні книжки “Часословець”, “Тріод постную”, “Тріод цветную”, “Осьмогласник”). У Празі протягом 1517 – 1519 років Франциск Скорина випускав церковні книги на руській мові.        До початку 1648 р. в Україні діяло близько 20 друкарень (точніше порахувати неможливо через загибель багатьох архівів і часті переведення друкарень з міста до міста). Свої друкарні діяли при Львівській і Київський братських школах, Острозькій Академії, в містах Дерманську, Рахманові, Чернігові, Новгород-Сіверську та інших. Друкарні видавали велику кількість релігійної літератури: у 1581 р. Іван Федоров в Острозі видав першу повну слов'янську Біблію – так звану “Острозьку Біблію” і “Хронологію” Андрія Римші.  Київська друкарня у 1616 р. видала Часослов, а у 1624 р. - Псалтир та іншу релігійну літературу.

Видавалась велика кількість підручників, як копій і перекладів з латинських, так і оригінальних: 1574 – у Львові Іван Федоров випустив першу відому друковану “Азбуку” та перший у світі! книжково-предметний покажчик “Книга, зібрання речей найпотрібніших”.  1591 – у Львові вийшла граматика “Адельфотес”. Багато навчальної літератури випустила Київська типографія: 1619 – “Граматика” Мелетія Смотрицького, якою користувались в Україні і Росії більше 150 років, 1627 – “Лексикон славено-росский и имен толкование” Памво Беринди – тлумачний словник на 7000 слів, 1664 – “Буквар”, що перевидавався більше 200 років, 1674 – “Синопсис” – перший слов'янський підручник з історії. Потрібно також врахувати, що багато малих типографій перевидавали навчальну літературу.

Стала з'являтись література, присвячена питанням навчання і виховання дітей. Федоров у маєтку гетьмана Ходкевича – Заблудові заснував типографію і у 1569 році видав “Євангеліє учительноє”, де доводилась, що людина сама визначає свій життєвий шлях, а у 1609 р. у Львові видали книгу “О воспитании чад”, де стверджувалось, що моральні риси дітей – результат виховання.

Було надруковано багато творів полемічної літератури на захист як православ'я, так і унії, наукових і філософських творів Стефана і Лаврентія Зизаніїв, Іова Борецького, Івана Вишенського та багатьох інших.

Лише друкарня Львівського Успенського братства з 1585 р. до 1722 р. випустила 138 назв церковно-службових книг у кількості 123757 примірників,  500 примірників граматик, 34237 примірників букварів та іншу літературу.

ОСВІТА У ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В 17-18 СТ.  Після воєн під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654рр.) та московсько-польських війн 1654—1667 рр. територію України було розділено між сусідніми державами. Лівобережна Україна увійшла до складу Московської держави і стан освіти на лівобережжі будемо розглядати, говорячи про освіти в Московії та Росії. Правобережна Україна залишилась  під владою Польщі, а Поділля певний час утримувалося Туреччиною.

Правобережна Україна зазнала значного впливу польської культури. Збіднілі внаслідок воєн і позбавлені могутньої підтримки козацтва братства стали занепадати і вже не могли приділяти такої уваги освіті, як раніше. Братські школи швидко зійшли на рівень початкових шкіл і зберігали популярність лише серед міських низів. Частина православних під тиском влади стала приймати унію (львівське братство у 1708 р.) (Сірополко, с. 107). Українська шляхта, щоб зберегти своє привілейоване становище, стала переходити в католицьку віру, переймати польську мову і швидко розчинилась в польському середовищі. Ніхто не примушував шляхту міняти мову і віру, але всі хороші школи належали католикам або уніатам, і шляхетська молодь за час навчання зазнавала сильного впливу, якому нічого було протиставити.

Основні типи шкіл на Правобережній Україні були такі ж, як у Польщі. У містах і селах існували парафіяльні початкові школи, де вчителями були нижчі священнослужителі і які давали уміння читати а інколи писати. Залежно від церкви ці школи були православні, католицькі та уніатські. Серед православного населення продовжували зберігати популярність початкові школи з мандрівними вчителями.

З середніх шкіл продовжували діяти єзуїтські школи та колегії і уніатські школи василіан. Василіанські школи наслідували в організації і змісті освіти єзуїтські. Наприкінці 18 ст. в українських землях нараховувалось 8 шестикласних василіанських шкіл: Барська, Любарська, Уманська, Канівська, Острозька, Овруцька, Шаргородська, Володимирська. Це були великі для свого часу школи, що нараховували до 150 учнів. Частина колишніх приміщень братських шкіл дісталась єзуїтам, які відкрили в них свої школи. Діяли середні школи і інших орденів – піярів, кармелітів. Зміст освіти у цих школах був майже однаковим, вивчали граматику, синтаксис, поетику, діалектику, риторику, філософію, богослів'я. Навчання у школах велось латинською і польською мовами, в уніатських школах вивчалась також українська мова.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого Галичина відійшла до Австро-Угорщини. Польський сейм  спробував розпочати реформи, в тому числі й в освітній справі. Все майно забороненого у 1773 ордену єзуїтів передали в розпорядження Едукаційної  комісії на потреби освіти. З 1783 р. Едукаційна комісія почала впроваджувати в життя нову шкільну систему. Вся Польща поділялась на 10 шкільних округ, з яких дві були в українських землях: Волинська з центром у Крем'янці і Українська з центром у Вінниці.  В кожній окрузі мала відкритись шестикласна окружна школа з семирічним курсом навчання. В окрузі утворювалось кілька підокруг з  трьохкласними підокружними школами з шестирічним  терміном навчання. У кожній міській парафії відкривалась вища,   а у сільській – нижча парафіяльна школа. У парафіяльних школах діти мали починати навчання у 4-5 років і вчитись 12! Років. Програма навчання у парафіяльних школах була енциклопедична: читання, письмо, арифметика, геометрія, християнська наука, наука звичаїв, практичні навички городництва і хліборобства, відомості з медицини і ветеринарії, відомості про внутрішню торгівлю і речі селянського вжитку. Навчання учнів читанню і письму мало проводитись одночасно, що тоді було новинкою.

Але план виявився надто широким і тому нереальним, не вистачало приміщень,  підручників, вчителів. Лише у 1786 р. вийшов перший підручник для парафіяльних шкіл. Єзуїтські середні школи Едукаційна комісія передала василіанам і заохочувала їх відкривати нові школи.

У 1789 р. вийшло розпорядження про закриття всіх руських церковних шкіл і заборону викладати в інших школах руською мовою (василіани часто ігнорували це розпорядження).  В цей час продовжувала діяти постанова сейму 1764 р. про те, що сини православних священників, що не поступили до 15 років на духовну службу чи до ремесла,  стають кріпаками. Позбавлені змоги навчатись рідною мовою, сини священників стали масово втікати до Росії.  Внаслідок такого тиску частина селян, міщан і навіть священників стала приймати унію чи переходити до католицтва.

Поляки не встигли переконатись у краху шкільної реформи. У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі -  Київщина, Волинь і Поділля відійшли до Росії. Освіта перейшла з рук церкви до рук світської влади.

При прилученні Галичини до Австрії (1772 р.) рівень освітньої справи покращився; велось шкільне будівництво, вдосконалювались методи навчання, але треба було боротися з германізацією та ще більше з полонізацією української школи, а в Карпатській Україні — з мадяризацією. В Західній Україні пройшло декілька шкільних реформ — в 1777 — з наказу Марії Терезії, в 1781 — реформа Йосифа II, але в кінці 18 на початку 19 ст. під впливом польських кіл українське шкільництво скорочується.

ОСВІТА В ЛІБОРЕЖНІЙ УКРАЇНІ ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ. За переяславською угодою 1654 р. лівобережна Україна увійшла до складу Московської держави. Тривалий час (до ліквідації гетьманщини у 1764 р.) Україна користувалась певною автономією у питаннях самоуправління і освіти. Московський уряд не міг одразу перебудувати Україну на московський лад через відмінності у мові, перевагу українців в освіті (основна маса освічених спеціалістів була з України) та традиції поваги до особистості. Так що протягом ста років йшло поступове зрівняння українських і московських земель, щоправда це зрівняння йшло не шляхом підвищення освіти московських земель, а шляхом зниження рівня освіти і культури в Україні.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ.  Довгий час Києво-Могилянська академія була єдиним закладом вищої освіти вУкраїні. Виникнувши у 1631 р. як братська школа, до  1651 р. вона здобула славу колегії, де давали освіту вище середнього рівня. В часи воєн школа припинила свою діяльність, її приміщення зазнали руйнувань і пошкоджень, частина викладачів і старших учнів вступили до козацького війська.

Заняття були відновлені у 1669 р., коли відкрились чотири початкові класи: фара, інфіма, граматика, синтаксис. З 1672 р. почались заняття у класах піїтики, риторики і філософії, тобто школа повернулась до статусу колегії. А у 1689 р. у колегії стали вивчати богослів'я і вона фактично стала вищою школою – академією. Офіційно статус академії закріпив Петро I грамотою від 26 вересня 1710 р.

Верховним керівником акдемії вважався київський митрополит або архієпископ. Безпосередньо керував академією ректор, якого до середини 18 ст. обирали на спільних зборах ченці братського монастиря та представники вищого духовенства і міщанства Києва. Пізніше ректор вибирався на зборах академічної корпорації та київської духовної консисторії або призначався Святим Синодом. Ректор одночасно був ігуменом (з 1731 р. архімандритом) Києво-Братського монастиря, а з 1787 р. – архімандритом Києво-Михайлівського монастиря. Прибутки монастиря йшли на утримання академії. Першим помічником ректора був префект, котрий наглядав за шкільною дисципліною і поведінкою учнів.

Академія з 1704 р. містилась в одноповерховому кам'яному будинку, збудованому на пожертви гетьмана Мазепи. У 1735 р. було надбудовано другий поверх. У будинку було 8 класних кімнат, зал і церква. “Бурса”, тогочасний студентський гуртожиток, спочатку знаходився на території Братського монастиря, а з 1765 р. у новому будинку на березі Дніпра.

Кошти на утримання академії складались з прибутків Братського монастиря, добровільних благодійних внесків та незначної державної субсидії (700 крб.). У 1786 р., після секуляризації церковних земель,  держава видавала академії 6400 крб. на рік, а з 1787 р. – 9000 крб.

До академії приймали дітей всіх вільних станів православної віри. Вік вступу чітко не обмежувався, у перший клас могли вступати учні від 7 до 15 років. Навчання розпочиналось у перших числах вересня, а завершувалось в середині липня. Внутрішні порядки були запозичені з єзуїтських шкіл,  тобто контроль за поведінкою і успішністю  було покладено на самих учнів. Перший учень класу називався диктатором і разом з кращими учнями – сенаторами сидів на перших місцях. Цензор доглядав за охайністю класу і тишею, аудитори пояснювали учням незрозумілий матеріал і перевіряли домашнє завдання. Сеньори доглядали за поведінкою малих учнів на квартирах, візитатори стежили за поведінкою всіх учнів, гарячителі виконували тілесну кару над товаришами. Вчитель перевіряв знання учнів по суботам, тоді ж карали за неуспішність.

Двічи на рік – в грудні та червні відбувались іспити. В класах філософії та богослів'я відбувались колоквіуми та диспути.

Матеріальне становище більшості учнів було дуже тяжким. Академія надавала лише безкоштовне житло. Тому основна маса учнів після занять і у неділю випрошувала милостиню або наймалась на тимчасову роботу. В літній час учні наймались на господарські роботи або працювали домашніми вчителями в заможних родинах. Благородною формою жебрацтва були пісні і театралізовані вистави на церковні свята, виступи з віршами і промовами на сімейних святах та під час приїзду до міста знатних осіб.

На початку 18 ст. в академії нараховувалось понад 2000 учнів, але їх кількість швидко стала скорочуватись через відплив до інших шкіл, і у другій половині кількість учнів коливалась від 1100 до 600. На початку 18 ст. в академії вчилось багато юнаків з Болгарії, Сербії, Греції, Волощини (Молдови). З другої половини 18 ст. почалось зниження рівня академічної освіти. Багато студентів з заможних родин після закінчення загальної освіти виїздили на продовження навчання за кордон, переважно до медичних шкіл, що гарантувало після повернення професорські посади в університетах чи високі посади в шпиталях. Багато учнів, не пройшовши богословського класу, займало вчительські посади у школах.

Вчителі харчувались у трапезній Братського монастиря, а на свята одержували порцію горілки і пива. Ректор видавав вчителям невелику грошову суму, а також вчителі отримували підношення від учнів, що мали заможних батьків. Наприкінці 18 ст. вчителі стали одержувати значні грошові винагороди (вчитель богослів'я – 300 крб, історії – 50 крб. на рік) та харчі і дрова.

Академія мала значну академічну бібліотеку, яка у 1780 р. нараховувала 8632 книги, з них 2131 книгу, подаровану П. Могилою. Підручники для академії та інші книги друкувались в Лаврській друкарні, в Росії та за кордоном.

Академія складалась з 8 класів: фара, інфіма, граматика, синтаксис, піїтика, риторика – навчались 1 рік, філософія – 2 роки, богослів'я – 4 роки. Отже, повний курс тривав 12 років. Учень мав право залишатись за власним бажанням кілька років в одному класі, повернутись з вищого класу до нижчого, достроково перейти до вищого класу в разі відмінних успіхів. У другій половині 18 ст. рівень академії поступово занепадає, вона починає набувати характеру школи для підготовки духовенства, навчання скорочується до 10 років за рахунок скорочення курсу богослів'я (щоб відвернути майбутніх священників від зайвого мудрування).

У другій половині 18 ст. в академії вивчались такі предмети: мови – латинська, грецька, єврейська, польська, російська, німецька, французька; математика, історія, географія, геодезія, фортифікація, піїтика, риторика, філософія, богослів'я, малювання, спів. Такий перелік предметів зумовлений двоїстим завданням, що стояло перед академією – готувати кадри священнослужителів і готувати знатну молодь до державної служби. Рівень викладання математики був дуже низьким. Єврейську, грецьку і польську мови, незважаючи на їх обов'язковий характер, багато студентів вчили неохоче. З німецької і французької мов студенти вчили одну на вибір. Риторика і піїтика користувались великою повагою через виступи студентів під час урочистостей і постановку ними віршованих п’єс. Високо стояло викладання музики – студенти часто співали в придворних і церковних хорах, ставали композиторами.  Вивчення російської мови почалось згідно указу Катерини II з 1765 р. і згодом вона стала мовою викладання в академії.

КОЛЕГІУМИ. У 1721 р. Святий Синод прийняв постанову про обов'язкове відкриття архієрейських шкіл у всіх єпархіях тодішньої Росії. Задовго до цього указу в Україні вже діяло кілька шкіл вище середнього рівня, що заслужено мали статус колегіумів. Чернігівський колегіум розпочався у більш скромному статусі православної (колишньої єзуїтської) школи у м. Новгород-Сіверському у 1671 р. У 1689 р. Чернігівський архієпископ Лазар Баранович перевів школу до Чернігова. Його наступник, Іван Максимович, у 1700 р. перетворив школу в колегіум. В колегіумі могли вчитись діти всіх станів, він не мав чисто релігійного характеру.

Навчання в колегіумі спочатку відбувалось в межах “семи вільних мистецтв”, у 1705 р. було відкрито клас риторики, 1748 р.- клас філософії, а між 1787 і 1794 рр. – клас богослів'я. Учні навчались слов'янською, польською та латинською мовами, з яких першість належала латині. Багато часу приділялось письмовим та усним перекладам з латинської мови на слов'янську та навпаки. В класах піїтики і риторики учні вправлялись у написанні промов та хвалебних віршів, підбиранні синонімів та епітетів. В цілому зміст освіти в колегіумі відповідав сучасним йому єзуїтським та піярським школам.

На початку 18 ст. Чернігівський колегіум, при якому була бібліотека, налагоджене книгодрукування в архієрейській друкарні, надав невеликому Чернігову характеру осередку культури.  Колегіум приваблював багатьох учнів духовного і світського стану. Правда, точного числа своїх учнів не завжди знало і керівництво колегіуму, тому що багато учнів переходили до навчання в Київ та Харків, багатьох забирали з колегіуму батьки, бідніші учні робили тривалі перерви в навчанні для заробітків. Лише з середини 18 ст. склад учнів став  постійною величиною протягом року. У 1742 р. в колегіумі було 267 учнів, у 1790 р. – 426 учнів.

З другої половини 18 ст. значення Чернігівського колегіуму поступово почало занепадати. В колегіумі не вивчались сучасні іноземні мови, математика, історія, географія, право, фізика, практична філософія. Це потроху вимивало зі стін колегіуму дворянських дітей, яким була потрібна підготовка до майбутньої військової, дипломатичної та урядової служби. Російський уряд також вживав заходів для впровадження професійних станових шкіл. Тому Чернігівський колегіум з кінця 18 ст. став перетворюватись у професійну школу для підготовки священнослужителів, що було юридично закріплено перетворенням колегіуму у семінарію у 1809 р.

У 1722 р. на виконання розпорядження Синоду про відкриття архієрейських шкіл, таку школу було відкрито в Білгороді, а у 1726 р. переведено до Харкова. У 1727 р. було відкрито клас філософії, а у 1734 р. – клас богослів'я, і з цього часу школа стала іменуватись Харківським колегіумом. У 1759 та 1762-1764 рр. у колегіумі працював відомий український філософ Г. С. Сковорода. В колегіумі навчались діти як духовенства, так і української старшини та заможних міщан, які прагнули дати своїм дітям хорошу загальну освіту. Кількість учнів в різні роки коливалась від 400 до 700.

Для кращої підготовки дворянських дітей до військової та державної служби у 1768 р. при колегіумі відкриваються додаткові класи, які по суті були спеціальною військовою, музичною, мистецькою школами. У додаткових класах навчалось понад 200 учнів. У додаткових класах викладались такі предмети: французька і німецька мови, математика, геометрія, рисування, інженерна справа, артилерія, геодезія, а з 1773 р. вокальна та інструментальна музика, фортифікація, географія, танці.

У 1798 р. додаткові класи були приписані до головного народного училища (існувало з 1789 р.), яке у 1805 р. було перетворено в гімназію. Додаткові класи прислужились тому, що з 1795 р. у колегіумі стали викладати фізику і природознавство та було поставлено вивчення нових іноземних мов. Наприкінці 18 ст. Харківський колегіум все більше втрачав учнів світського стану, і його назву у 1790 р. було змінено на семінарію.

Харківський колегіум за роки свого існування значно підняв культурний рівень Харкова і всієї Слобожанщини, послужив зразком створення навчальних програм для багатьох духовних шкіл, підготував грунт для створення Харківського університету.

У 1738 р. у Переяславі було відкрито школу ”слов'яно-латинського ученія”. Близькість Києва дозволила мати відразу 6 класів, у 1773 р. було відкрито клас філософії, а у 1778 р. – клас богослов'я, перетворивши школу на колегіум. Головним предметом була латинська мова. Проте Переяславський колегіум проіснував недовго. У 1785 р. класи філософії і богослов'я перевели до новоствореної Новгород-Сіверської духовної семінарії, а класи, що залишились, утворили Переяславську семінарію як підготовчу філію Київської академії. Через зміни кордонів церковних єпархій у 1799 р. Переяславська семінарія стала називатись Полтавською семінарією, хоча була переведена до Полтави лише у 60-х роках 19 ст.

З 1779 р. в Полтаві діяла Словенська семінарія, де навчався з 1780 до 1789 р. Іван Котляревський, який так і не закінчив курс навчання в богословському класі. У 1798 р. Словенську семінарію перевели до Новомиргорода, а у 1804 р. – до Катеринослава.

У 1765 р. було відкрито Новгород-Сіверську семінарію шляхом переведення вищих класів Переяславської.  Це була досить крупна школа підвищеного типу, у 1790 р. в ній нараховувалось 473 учні.

Наприкінці 18 ст. діяли ще одна семінарія на Поділлі і одна на Волині.

Семінарії спершу були загальноосвітніми всестановими навчальними закладами, але з кінця 18 ст. більшість учнів у них готувалась до духовної кар'єри, хоча професійними церковними школами семінарії стали на початку 19 ст.

НЕТИПОВІ ШКОЛИ. У другій половині 18 ст. в Україні починають відкриватись пансіони для дітей шляхти, де хлопців готували до військової та цивільної служби, а дівчат до світського життя. Вчителями в цих пансіонах були переважно іноземці. Відомі пансіони для хлопців і дівчат у Глухові, два пансіони у Харкові, пансіон у Стародубі. Це були переважно невеликі заклади,  Чернігівський пансіон у 1799 р. нараховував 29 учнів та 5 вчителів.

У другій половині 18 ст. українська шляхта робила неодноразові спроби домогтися відкриття університету, який би давав змогу їх дітям готуватись до державної та дипломатичної служби. У 1760 р. вихователь тодішнього гетьмана Кирила Розумовського Григорій Теплов подав детально розроблений проект університету в Батурині. Коли на початку царювання Катерини II у 1767 р. було скликано “Комісіі о сочиненію новаго Уложенія”, то від української шляхти поступило багато вимог про відкриття в Україні університету.  Українське дворянство хотіло також відкриття дворянських військових шкіл та жіночих шкіл для виховання своїх дочок.

За часів Гетьманщини в Україні існувало кілька цікавих спеціалізованих шкіл. Глухівська співацька школа (1736-1761) готувала співаків до царського двору цариць Анни та Єлизавети. В школі навчалось трохи менше ста учнів, які добре забезпечувались державою. Найбільш відомим випускником Глухівської школи є Дмитро Бортнянський, співак і композитор, творець багатьох молитов, серед яких самий знаменитий церковний гімн “Коль славен”.

При Києво-Печерській лаврі у 1763 р. було засновано малярську школу, яка проіснувала до 1917 р.

У запорізькій січі також існували свої школи. При церкві Святої Покрови була школа з двох відділів. У першому відділі, що нараховував 30 учнів, готували майбутніх паламарів, дяків, дияконів. У другому відділі нараховувалось близько 50 дітей – сиріт, козацьких хрещеників та викрадених у іновірців. Дітей навчали грамоти, співу та військового ремесла. Наприкінці 17 ст. у Січі було засновано співацьку школу, де навчалось понад 30 учнів. Запорізька Січ мала також монастирську школу при Самарськім монастирі та церковно-парафіяльні школи (майже при кожній з 60 церков, розкиданих по території Січі).

МАСОВА ОСВІТА. Діти селян і незаможних міщан вчились у парафіяльних школах. У 18 ст. священники вже не займались вчительською працею, передавши справу освіти у руки дяків. Учні вчились читати буквар, часослов та Псалтир, разом з читанням часослова та Псалтиря вчились писати. При вивченні  Псалтиря вчились співати церковних пісень.

Значна кількість учнів вчилась у мандрівних дяків,  переважно студентів семінарій та колегіумів, які вирушали на заробітки. Популярність мандрівних дяків пояснюється просто: чимало заможних господарів жило на хуторах, де не було своєї церкви і відповідно парафіяльної школи. Тому господарі для своїх дітей наймали мандрівних дяків.

Про поширення початкової освіти в Україні часів Гетьманщини можуть свідчити статистичні дані з 7 полків (полків всього було 10, відсутні дані по полкам Київському, Стародубському, Гадяцькому).

Полки

Міст

Містечок

Сіл

Хуторів

Слобідок

Шкіл

Шпиталів

Ніжинський (1747 р.)

3

14

167

15

3

217

182

Лубенський (1745 р.)

11

9

183

38

6

172

107

Чернігівський (1748 р.)

2

8

129

90

-

154

124

Переяславський (1741 р.)

2

13

123

36

-

119

52

Полтавський (1745 р.)

1

1

55

2

2

98

42

Прилуцький (1740 р.)

1

7

87

7

-

69

53

Миргородський (1741 р.)

15

9

48

18

-

37

29

При сходженні на престол Катерини ІІ більше половини рядових козаків були грамотними, про що свідчать їх підписи, а не хрестики під текстом присяги.

Початкова освіта в Україні була підірвана наприкінці 18 ст. Перепис 1782 р. прикріпив усіх людей до певного місця, підірвавши професію мандрівного дяка, а церковний розпис 1786 р. встановив певну кількість причетників при кожній церкві. Школи при церквах ліквідовувались, натомість відкривались початкові урядові школи. Однак урядових шкіл в Україні було відкрито набагато менше ста, і то в містах, і сільське населення залишилось без освіти.

ОСВІТА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

ОСВІТА В ЧАСИ КАТЕРИНИ ІІ. Було зроблено спробу розвивати освіту для народу. Систему освіти запозичили з Австрії, звідти запросили серба Федора Івановича Янковича, який переклав на російську мову ( і вніс відповідні зміни ) керівні документи і підручники. На зміну індивідуальному навчанню прийшли фронтальні заняття з усім класом, були випущені методичні рекомендації для вчителів.

У 1786 р. затверджено “Статут народних училищ”, згідно якого запроваджувались головні училища ( 5 років навчання ) і малі училища ( 2 роки ).  Головні училища планували відкрити в губернських містах, а малі – в повітових і селах. У малих училища передбачалось 2 вчителі і викладались предмети: читання, письмо, цифри, катехізис, священна історія, арифметика, чистописання малювання. У головних училищах передбачалось 6 вчителів і викладались предмети: у молодших класах такі ж, як у малих училищах, потім латинська і одна іноземна мова, катехізис, Євангеліє, російська граматика, початки загальної історії, загальної і російської географії, фізика, механіка, цивільна архітектура, тощо. При вивченні предметів особливу увагу звертали на їх прикладну користь, практичний бік справи.

Однак освіта для народу померла, не народившись. В Австрії передбачалось державне будівництво і фінансування шкіл, підготовка вчителів, випуск підручників. В Російському проекті цього не було. Склалась парадоксальна ситуація: держава керувала школами, але не забезпечувала їх. Тому в кінці 18 ст. училища існували лише в половині міст, а в селах їх не було зовсім. Дівчата в училища майже не ходили. Освіту забрали з відомства церкви (хоч більшість священиків були малограмотні,  але якось вчили дітей), а підготовку вчителів не організували: відкрили вчительську семінарію в Петербурзі, та підготувала 420 вчителів, була визнана непотрібною і закрита. У школах викладав хто завгодно, найчастіше найгірші випускники духовних семінарій. Професія вчителя була не шановною, плата малою. Якщо вчитель одержував освіту за державний рахунок, то не мав права залишити школу.

В цілому правлячу верхівку і особисто Катерину ІІ не цікавив стан  народної освіти, реформа проводилась, щоб прославитись в Європі поборницею народної освіти.

                     НАРОДНІ УЧИЛИЩА В РОСІЇ В КІНЦІ  18 СТ.

РОКИ

ЧИСЛО

ШКІЛ

ЧИСЛО

ВЧИТЕЛІВ

ЧИСЛО

УЧНІВ

З   НИХ

ХЛОПЦІВ

З  НИХ

ДІВЧАТ

1782

8

26

518

474

44

1786

165

394

11088

10230

858

1790

269

629

16525

15604

921

1800

315

790

19915

18128

1787

В таблиці відображено дані лише по народним училищам, дані по становим і відомчим училищам  в таблицю не входять.

ЛІБЕРАЛЬНІ РЕФОРМИ ОЛЕКСАНДРА І.  Початок 19 ст. знаменувався лібералізмом в області освіти. В 1802 р. було створено Міністерство народної освіти. В 1804 р. опубліковані “Статут університетів Російської імперії” і “Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам”. В основу освітньої системи покладено 3 принципи: безкоштовність, безстановість ( крім кріпосного селянства ), наступність навчальних закладів.

В систему народної освіти входили:

Парафіяльні училища – 1 рік навчання,

Повітові училища – 2 роки навчання,

Гімназії в губернських містах – 4 роки навчання,

Університети.

При цьому вищий освітній заклад керував діяльністю розташованих на його території нижчих освітніх закладів: університет – гімназіями, гімназія – повітовими училищами, повітове училище – парафіяльними училищами.

В гімназії і університети не допускались дівчата і діти кріпосних селян. Росія була розділена на 6 навчальних округів на чолі з університетами: Московським, Віленським      (Вільнюським), Дерптським (Тартуським), з 1804 р. відкриті Харківський і Казанський, у 1816 р. Головний педагогічний інститут у Петербурзі (в 1819 р. перетворений в університет).  Пізніше, в 1834 р. відкрито Київський університет, сьомий.

Окремо існували 4 духовні академії: Московська, Петербурзька, Київська, Казанська.

Гімназія давала закінчену середню освіту і готувала до вступу в університет. Зміст освіти був енциклопедичний: іноземні і латинська мови, математика, географія, загальна і російська історія, природнича історія, філософія, політична економія, витончені мистецтва, технологія, комерція. Не викладалась російська мова і література, Закон Божий. Вчителям рекомендувалось встановлювати гуманні стосунки з гімназистами, пробуджувати у них інтерес до наук, заохочувати успіхи. Гімназія мала право вибору навчальних книг.

Повітові училища готували учнів до продовження освіти в гімназіях, а також до практичної діяльності. В навчальному плані багато предметів: Закон Божий, священна історія, читання книги про обов'язки людини і громадянина, географія, історія, малювання, математика, російська мова, .... Заняття тривали 6 – 7 годин щоденно. Вчителі повинні були користуватись лише рекомендованими підручниками.

Парафіяльні  училища могли відкриватись в губернських, повітових містах і в селах при кожній церковній парафії. Готували до навчання в повітовому училищі і давали загальноосвітні знання. Предмети: Закон Божий і повчання, читання, письмо, перші дії арифметики. Держава кошти не виділяла, повинні утримуватись на кошти селян, поміщиків або церкви.

Зміст освіти в гімназіях швидко зазнав змін, як на рівні міністерства, так і на рівні округів. Виключили філософію, політичну економію, комерційні науки, скоротили природознавство. Розширено викладання древніх і нових мов, математики, введено Закон Божий ( з 1809 р. ), російську мову.

ВІДРОДЖЕННЯ СТАНОВОСТІ В ОСВІТІ.  У 1827 р. було визначено призначення кожного типу навчальних закладів: парафіяльні училища – для дітей селян, міщан і ремісників, повітові – для дітей купецтва, промисловців і бідних дворян, гімназії – для дітей дворян і чиновників ( чиновник 8 класу автоматично отримував дворянство ), але за плату можна брати і інших, крім дітей селян.

Статут 1828 р. зберіг попередні типи шкіл, але розірвав наступність між повітовим училищем і гімназією. Парафіяльні і повітові училища стали школами закінченого типу. Дозволялось відкривати училища для державних селян за рахунок коштів, зібраних з них же. Гімназії стали середніми закладами з терміном навчання 7 років. Головна увага приділялась вивченню іноземних мов, латинської, грецької, античній літературі та історії. На допомогу директорам гімназій призначались наглядачі гімназій ( при пансіонах також – один наглядач на 45 вихованців ) – для нагляду за навчальними справами і моральністю ( нравственностью ). Збільшено плату за навчання. З 1849 р. заборонено звільняти від оплати здібних, але бідних учнів.

Університети ( статут 1835 р. ) позбавлені автономії, ректор не вибирався, а призначався, університети більше не керували школами, стали платними.

На початку 19 ст. відкрито кілька ліцеїв для дворянських дітей: Царскосільський, Рішельєвський в Одесі, Демидівський в Ярославлі, Ніжинська гімназія ( згодом ліцей ). В середині століття розширюються і зміцнюються.

В 30-тих роках виникають нові станові середні школи – дворянські інститути – закриті навчально-виховні заклади, платні ( плата висока ). Навчались 6 – 7 років, приймали з 10 – 12 років тих, хто вміє читати, писати, знає арифметику. Готували до продовження освіти в університеті.

При гімназіях стали відкриватись пансіони, де крім гімназичного курсу вивчали французьку мову, танці, музику, фехтування, уміння їздити верхи. У 1850 р. було 47 пансіонів.

Розширювалась мережа приватних навчальних закладів, хоча уряд намагався стримувати їх зростання. З 1833 р. заборонено відкривати приватні школи в Москві і Петербурзі, хоча пізніше знову дозволено. Приватні заклади були під суворим державним наглядом.

Гімназії поділялись на класичні, які готували до вступу в університети і інші вищі  навчальні заклади, основний час відводився на вивчення древніх мов, російської словесності, нових іноземних мов і історії; реальні гімназії готували до військової і цивільної служби, замість древніх мов посилено викладалась математика, запроваджено вивчення законодавства.

По даним 1839 року в Чернігові були слідуючи навчальні заклади: губернська гімназія, повітове училище, семінарія з училищем для освіти духовного юнацтва і приватний жіночий пансіон ( дані про парафіяльні школи у документі відсутні ).

Відомій діяч освіти Д. І. Тихомиров так характеризував цей період ( 1828 – 1856 ): “Про істинну, гуманну освіту не лише народу, а й привілейованих класів в дореформений, кріпосницький час не лише не турбувались, а боялись і думати. Виховання і навчання мало формально-дисциплінарний характер в сім'ї, і казарменно-поліцейський в школі, як підготовка до життя підневільного. Для народу і взагалі майже не було і такої школи. Дячок і відставний солдат різкою вчили грамоті по книжці церковній.”

ОСВІТНІ РЕФОРМИ ПО ВІДМІНІ КРІПАЦТВА.  Друга половина 19 ст. характеризується великим оновлюючим рухом, що струснув все суспільство. За реформою 1861 р. почались інші: судова, земська,  освітня. В 60-ті роки до питань освіти і виховання звернулось багато видатних людей: М. І. Пирогов, К. Д. Ушинський, Л. М. Толстой та інші.  З подачі Пирогова у пресі почалось жваве обговорення педагогічних питань: якою повинна бути школа? Яка має бути програма навчання? Станова чи безстанова школа? Чому вчити у школі? Як готувати вчителя? ....

Становище народної освіти було вкрай тяжким. Парафіяльні училища розвивались слабо. Селянських дітей вчили грамоті випадкові люди, а часто не вчили зовсім. Народні училища підпорядковувались різним відомства: Міністерству державного майна, Міністерству двора, Міністерству внутрішніх справ, Священному синоду (більше половини), Міністерству народної освіти (біля 20%). Відміна кріпосного права викликала необхідність створення шкіл для всіх верств населення, назріла відміна станової політики і жіночої дискримінації. Виявилась недосконалість заснованої на класицизмі середньої освіти. Виникла потреба в розвитку вітчизняної педагогічної науки, педагогічній періодиці, нових навчальних книгах, нових методах навчання, підготовці вчителів, створенні нових  шкіл.

1860 р. – “Положення про жіночі училища Міністерства народної освіти”. Два типи безстанових жіночих училищ. Першого розряду – 6 років навчання. Предмети: Закон Божий, російська мова, граматика, словесність, арифметика і поняття про вимірювання, географія загальна і російська, історія, початки природознавства і фізики, чистописання, рукоділля. Другого розряду – 3 роки навчання. Мета училищ – “дати ученицям релігійну, моральну і розумову освіту, яку повинно вимагати від кожної жінки, особливо від майбутньої дружини і матері”. Відкривати училища могли товариства і приватні особи.

1863 р. – “Університетський статут”. Університетам надавалась деяка автономія: Рада університету вибирала ректора, Рада керувала навчальною роботою. Університет залишався підпорядкованим попечителю навчального округу і Міністерству народної освіти. Жінки в університет не допускались. В університетах 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний ( з природничим відділенням ), юридичний, медичний. Відкрилось багато нових кафедр.

1864 р. – “Положення про початкові народні училища”. Могли відкриватись урядовими відомствами, товариствами, приватними особами,  які самі вирішували питання плати за навчання. Мета: “Стверджувати в народі релігійні і моральні поняття і поширювати початкові корисні знання”. Предмети: Закон Божий, читання ( церковні і цивільні книги ), письмо, 4 дії арифметики, церковний спів. Під контролем повітових і губернських училищних рад.

1864 р. – “Статут гімназій і прогімназій”. Затверджувалось два типи гімназій – класичні і реальні. Мета класичних – дати загальну освіту, необхідну для вступу в університет і інші вищі навчальні заклади. Реальні гімназії права вступу не давали. Прогімназія – початкова ступінь гімназії. Великі права педагогічних рад: затверджували програми навчання, вибирали підручники.  Оголошені безстановими, платними. Наступності з початковими училищами не існувало.

1864 – 1918  створені і існують земства – виборні органи місцевого самоврядування (земські збори, земські управи). Займались питаннями освіти, медицини, будівництвом доріг. Контролювались Міністерством внутрішніх справ і губернаторами, що мали право відміняти рішення земств. Земства розробляли плани загальної освіти, відкривали школи, проводили курси і з'їзди вчителів, розробляли нові програми і підручники, створювали вчительські семінарії. (У 1917 близько 1/3 початкових сільських шкіл належала земствам – вважались найкращими. Будували надійно – в Олешні (на батьківщині Софії Русової)  збудована ще земством школа використовується і зараз як шкільне приміщення).

КЛАСИЦИЗМ В ОСВІТІ.  В 70 – 90 роки 19 ст. характер освітньої політики змінився. Видано нові шкільні статути: 1871 – гімназій і прогімназій, 1872 – реальних училищ, 1874 – нові положення про початкові народні училища, 1884 – статут університетів і правила щодо церковно-парафіяльних шкіл. Зміни були спрямовані на посилення класицизму в середній і вищій школі.

Дискусії про класицизм в освіті. Аргументи за: так навчають в Західній Європі. Класична освіта сприяє розвитку формальних здібностей – пам'яті, логічного мислення... Розвиток не може бути прив'язаний до матеріалу, так як все пам'ятати неможливо, а здібності зберігаються на все життя. Забезпечується концентрація підручника на матеріалі, чого не можна досягти при багатопредметності. Рідну мову вчити не потрібно – діти засвоїли мову і граматику з дитинства, потрібно лише небагато часу для практичних занять і читання зразкових письменників на рідній мові.  Аргументи проти: все цінне з античної літератури вже перекладено  на нові мови, тому древні вивчати непотрібно. Ідеї древніх мислителів сильно розходяться з сучасними уявленнями. Розвивати здібності можна і на матеріалі інших предметів. Розвитку взагалі не існує, він прив'язаний до матеріалу, що вивчається. Вивчення рідної мови має велике виховне значення (Ушинський ).

В 1871 р. класицизм переміг. Міністр освіти Д. А. Толстой говорив, що вивчення древніх мов є найважливішим засобом проти почуття матеріалізму, нігілізму, самовпевненості. Інші дисципліни: логіка, математика, граматика, наповнені схоластикою і словесними схемами, виконували ту ж роль. Крім того, ці знання легко контролювались. Утруднювався доступ до вищої освіти дітям з нижчих класів.

В гімназіях за плату  могли навчатись всі, без різниці станів і віросповідань. У 1887 р. з'явився таємний циркуляр про кухарчиних дітей. Необхідно було звільнити гімназії від дітей  візників, лакеїв, дрібних торговців, яким не слід виходити з свого середовища. В цьому ж році  розпорядження про обмеження прийому в гімназії і прогімназії євреїв такими пропорціями: в межах постійної осілості – 10%, поза межами – 5%,  в Петербурзі і Москві – 3% від загального числа гімназистів.  В Чернігові у 1850 році з 6494 жителів було 2741 євреїв, у 1897 р. з 27716 жителів було 8780 євреїв. Було закрито підготовчі класи при гімназіях ( 1/3 учнів у них була з нижчих класів ). Вступ в гімназію став на основі випробувань, а підготуватись до них було дорого.  Це привело до деякого зменшення числа учнів в гімназіях.

Зміни в соціальному складі учнів.

РОКИ

1881

1894

Число гімназій і прогімназій

133

167

Загальне число учнів

65751

62863

Дворян і чиновників

47,5%

56,3%

Духовного звання

5,2%

3,4%

Міських станів

37,2%

31,7%

Сільських

8%

6%

Іноземців

2,1%

1,7%

Інородців

----

0,1%

Козаків і нижніх чинів

-----      

0,7%

Зміни торкнулись і університетів. За статутом 1884 р. Міністерство народної освіти розробляло циркуляри, інструкції, програми, які позбавляли викладачів можливості власного тлумачення предмету. Відбулись зміни у змісті освіти. На історико-філологічному факультеті основними предметами стали древні мови, древня історія і міфологія. Необов'язковими стали історія Росії, російська мова і література. Це викликало скорочення кількості студентів і в подальшому повернулись до попереднього змісту освіти. Було різко підвищено плату за навчання.

ОСВІТА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.  З 90-х років в Росії спостерігається протиборство двох течій в освіті – державної і громадської. Громадськість наполегливо і поступово проводить оновлення, створює нові школи, розвиває оригінальні ідеї, виступає з ініціативами. Народні школи відкривають земства, громадські організації і приватні особи. Уряд намагається обмежити самостійність та ініціативу шкіл, поставити їх під свій контроль. Міністерство народної освіти проводить подвійну гру: дозволяє нововведення і зберігає архаїчні типи шкіл. З 1896 року держава виділяє з бюджету на підтримку і відкриття нових початкових церковних шкіл, на підготовку вчителів для них щорічно 3 млн. 279 тис. карбованців, з наступного року ці кошти зростають ще на 1,5 млн. карбованців.  Для порівняння, земствам з 1900 року дозволялось збільшувати видатки на освіту лише на 3% на рік. Був проект передачі всіх земських шкіл у відання Міністерства народної освіти, але його не здійснили. Відображенням протиборства можна вважати і те, що за 17 років ( 1900 – 1917) в Росії змінилось 11 міністрів освіти.

Навчальний план церковно-парафіяльної школи ( 1902 ): Закон Божий ( вивчення молитов, священної історії, короткий катехізис,... ), церковний спів, читання книг церковного і цивільного друку і письмо, начала арифметики. Чисто релігійні предмети займали 46% часу, але і решта предметів проникнуті духом релігії, оскільки вчителями були священнослужителі. Земська школа, крім релігійних предметів, давала знання з географії, історії, природознавства.

З 70-х років відмічається  висока активність педагогічної громадськості, на її кошти створюються:

Педагогічні товариства,

Комітети грамотності ( Москва, Санки-Петербург, Харків ),

Товариства піклування про народну освіту,

Різні товариства, курси, комітети сприяння освіті робітників і жінок.

Дуже різноманітна діяльність цих товариств:

Відкриття і утримання навчальних закладів, бібліотек, читалень, пересувних музеїв наочних посібників, педагогічних музеїв і виставок,

Видання загальнодоступної художньої і популярної літератури, навчальних книг і посібників для учнів,

Безкоштовне постачання шкіл книгами,

Створення батьківських гуртків,

Проведення різноманітних опитувань, тощо.

Педагогічна журналістика: до 1916 року видавалось 304 педагогічних журнали. Видавцями були: Міністерство народної освіти, церковне відомство, міські думи, земства, навчальні заклади, педагогічні товариства,.... Деякі назви журналів: “Педагогічний збірник” (1864-1918), “Вісник виховання” (1890-1917), “Виховання і навчання” (1877-1917) ( Петербурзький батьківський гурток ), “Російський  початковий вчитель” (1880-1911), “Народний вчитель” (1910), “Голос північного вчителя” (Архангельськ), “Сокіл” (про фізичне виховання),......

Навчальні книги і посібники. Міністерство наказувало викладати в школах лише по книгам, їм дозволеним. Але посібників було так багато, що єдиних книг для школи не було. На початку 20 ст. в початковій школі для уроків російської мови і читання вчитель міг вибрати з майже 100 назв книжок. Вчителі могли використовувати підручники, написані ними самими. Більшість книг писали не офіційно призначені автори, а люди, що мали до цього хист. Свобода вибору вчителем книг не декларувалась, але сильно і не утискалась.

Освіта в Росії на 1914 рік характеризувалась великою різноманітністю типів шкіл. Початкові і середні школи утримувало багато різних міністерств і відомств, не рахуючи приватних. З'являлись нові навчальні заклади і залишались старі. Так, створені у 1804 році повітові училища у 1872 році були замінені міськими, а ті, в свою чергу на початку 20 століття реформовані у вищі початкові училища. В результаті існувало всі три типи училищ: повітові, міські, вищі початкові. Початкові і середні школи не були зв'язані наступністю. Кожен тип школи був окремим і вважався  закінченим.

У 1911 році запровадили загальну початкову освіту, але реалізувати не встигли.

Назвемо основні типи шкіл.

Початкові школи Міністерства народної освіти. 17 типів: державні (казённые), при фабриках і заводах, при залізничних станціях, ті, що утримуються на кошти міських управлінь або сільських общин, російсько- інородські,.... В однокласних навчались 3-4 роки, у двокласних 5-6. Сильно відрізнялись одна від одної матеріальним забезпеченням, управлінням, метою. Керувало як міністерство освіти, так і відомства.

Церковне відомство: однокласні, двокласні, второкласні, школи грамоти. Серед церковно-парафіяльних були школи фабрично-заводські і залізничні.

Початкові школи мали також Військове міністерство, Міністерство двора та інші.

ОСВІТА В УКРАЇНІ.  У 1897 році в українських губерніях було 13424 початкові школи з 703670 учнів. За приналежністю певним відомствам школи розподілялись таким чином.

Приналежність

Міністерства народної освіти

Церковно-приходські

Інші

Кількість шкіл

5349

8061

14

Кількість учнів

338326

314452

892

При цьому шкіл не вистачало. Приблизно половина сіл не мала своєї школи, через що багато дітей зовсім не ходило до школи, а багато, трохи повчившись, кидало школу через віддаленість. Багато батьків, коли дитина трохи навчилась читати, більше не пускали її до школи. Дівчат до школи ходило набагато менше, ніж хлопців. Частина шкіл розміщалась у дуже тісних приміщеннях (звичайних селянських хатах) і через тісноту частину дітей не приймали до школи.

З 1911 року, коли було прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, справа трохи поліпшилась, однак до охоплення всіх дітей школою було ще далеко. У 1915 році в українських губерніях нараховувалось 21104 початкові школи, в яких навчалось 1,5 млн. учнів. Серед середніх шкіл нараховувалось: 117 чоловічих гімназій (36817 учнів), 232 жіночі гімназії (60292), 42 реальних училища (12187), 63 комерційних училища (19639) – всього 128 тисяч учнів.

Була певна кількість ремісничих шкіл і професійних училищ, які давали професійні знання.

Становище вищої освіти на 1917 рік було таким: 27 ВНЗ з 35,2 тис. студентів. Серед ВНЗ було 3 університети (Київ, Харків, Одеса), 3 технічних інститути (Київ, Харків, Катеринослав), 2 комерційні інститути (Київ, Харків), 2 консерваторії (Київ, Одеса), 1 історико-філологічний інститут у Ніжині, 7 вищих жіночих курсів. Всі ВНЗ були зосереджені лише у 5 містах.

З приватних закладів користувалась популярністю колегія імені Павла Галагана в Києві  (1871 – 1920), яка давала освіту підвищеного типу. Випускників колегії вигідно відрізняв від інших високий рівень знань, вихованість та інтелігентність.

Кадри педагогів готували 33 вчительські семінарії, а у 1916 році було відкрито 5 вчительських інститутів, але вони не встигли спричинити помітний вплив (Чернігівський вчительський інститут в перший рік свого існування нараховував 5 викладачів і 21 студента).

Школа в українських губерніях працювала у дуже важкій атмосфері. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр (Валуєвський циркуляр), згідно якого українською мовою дозволялось друкувати лише художні твори.  У 1876 Емським указом було дозволено ввозити з-за кордону лише художню літературу українською мовою. Українські просвітителі були змушені видавати навчальну літературу, маскуючи її під художню.

Після заворушень 1905-1907 років на короткий час було дозволено випуск навчальної літератури українською мовою. Одразу розпочався випуск підручників і освітньої (науково-популярної) літератури. Земства і засновані товариства грамотності почали створювати і комплектувати музеї і бібліотеки, організовувати вистави, лекції, випуск літератури.

З 1905 р. товариство “Просвіта” працювало над поширенням початкової освіти, подальшій освіті народу (після закінчення школи), знайомило населення з багатствами рідного краю, виховуючи любов і повагу до свого народу.

Однак у школах навчання відбувалось лише російською мовою, і це дуже утруднювало навчання дітей з таких причин:

- мовні непорозуміння між вчителями і учнями,

- збіднення навчання через неможливість використання фольклору,

- затримка розумового розвитку школярів,

- неграмотність з російської мови в селах (ніде розмовляти),

- низький рівень грамотності випускників,

- моральне каліцтво молоді.

ЛІТЕРАТУРА:

1.  История педагогики. Часть 1. От зарождения воспитания в первобытном обществе до середины 17в. Учебное пособие для педагогических университетов. Под редакцией академика РАО А. И. Пискунова. М.: 1998.

2. Латышина Д. И. История педагогики. Воспитание и образование в России (10 – начало 20 века): Учебное пособие. – М.: «Форум», 1998. – 584 с. с. 93-112.

3. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. Тернопіль, 1994.

4. Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – К.: Наукова думка, 2001.

5. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки. Навчальний посібник. За ред. О. О. Любара. К.: Знання, 2003.

6. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української педагогіки. / За редакцією М. Г. Стельмаховича. – К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998.

7. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні ( 10 – поч.. 20 ст. ): нариси. Відп. ред.  М. С. Ярмаченко. К., 1991.

8. Левківський М. В. Історія педагогіки: Підручник. – К., 2003.

PAGE  23


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

51911. Финансовые отношения предприятия с бюджетом 44 KB
  Налоги – это обязательные платежи взимаемые государством с юридических и физических лиц в государственные или местные бюджеты. По методу установления налоги подразделяются на: Косвенные – налоги устанавливаемые в виде надбавки к цене или тарифу НДС акцизы. Прямые налоги – устанавливаются на доход или имущество налогоплательщика. В зависимости от органов власти устанавливающих налоги выделяют: 1 Государственные – это налоги которые разрабатывает правительство и которые зачисляются в центральный или местные бюджеты налог на прибыль на...
51913. Социальная политика государства 42.5 KB
  Доходы и проблемы их распределения в рыночной экономике. Доходы и проблемы их распределения в рыночной экономике. Доходы – это сумма денежных средств получаемая за определённый промежуток времени и предназначаемая для приобретения благ и услуг в целях личного потребления. Законные доходы – доходы получаемые от деятельности не противоречащей существующим юридическим законам.