66391

ПРИНЦИП СИМПАТІЇ У ФІЛОСОФСЬКІЙ АНТРОПОЛОГІЇ

Автореферат

Логика и философия

Осмислення симпатії як морального і психологічного явища в європейській філософській традиції започатковується ще в Античності але особливо актуальним стає у моралістиці новоєвропейської філософської традиції. Проте тема симпатії не належить до того кола проблем що мають наскрізну історію вивчення аналізу й оцінки.

Украинкский

2014-08-18

244 KB

0 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 20

КИЇВСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА  ШЕВЧЕНКА

БОЯНДІНА ГАННА СЕРГІЇВНА

                                            УДК 141.7:572

ПРИНЦИП СИМПАТІЇ

У ФІЛОСОФСЬКІЙ АНТРОПОЛОГІЇ

Спеціальність 09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор

                                     Лой Анатолій Миколайович,

                                     Київський національний університет

                                     імені Тараса Шевченка,

                                    завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук

                                   Лютий Тарас Володимирович,

                                    Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди

НАН України, старший науковий

співробітник відділу філософської

антропології;

                                    кандидат філософських наук

                                    Комісар Людмила Петрівна,

                                    Київський національний лінгвістичний

університет, старший викладач кафедри

історії України і філософії (секція:

філософія).

Захист відбудеться “19” вересня 2011р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01031, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №12.

Автореферат розісланий “11” серпня 2011р.

Вчений секретар                                                                   

спеціалізованої вченої ради                                                 Крикун Ю.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Осмислення симпатії як морального і психологічного явища в європейській філософській традиції започатковується ще в Античності, але особливо актуальним стає у моралістиці новоєвропейської філософської традиції. Проте тема симпатії не належить до того кола проблем, що мають наскрізну історію вивчення, аналізу й оцінки. В залежності від історичного  періоду змінюється контекст та коло питань в яких, філософським чином, розглядається феномен симпатії. Симпатію розуміють як здатність поставити себе на місце Іншого саме починаючи із літератури англійської «моралістики», не кажучи про більш новітні дослідження в психології чи соціології. Наприкінці XVII – на початку XVIII століть у концепціях А.Шафтсбері, Ф.Гатченсона, Д.Г’юма, А.Сміта симпатія і пов’язане з ним явище емпатії уявляється здебільшого як міжособистісна прихильність, співучасть в житті Інших, здатність до встановлення консенсусу і порозуміння.

В XІX ст. А.Шопенгауер виводить дану проблематику на метафізичний рівень, не обмежуючи її етикою. В цей період феномен симпатії не став предметом зосередженої філософської рефлексії, окрім праць фундатора «філософії життя». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок повороту до «наук про дух» (Geisteswissenschaften), до методології гуманітарного знання взагалі, тема симпатії починає пробивати собі місце в царині філософського знання. Також, варто мати на увазі ту обставину, що в вищезазначений період започатковується і розвивається психологія, а тому філософська рефлексія не може уникнути захоплення психологією (так званий психологізм). Вказане також слугувало фактором посиленої уваги до міжособистісних контактів та пов’язаних з ними феноменів співпереживання і симпатії. Тому не випадково в традиції, яка піднімає тематику «наук про дух» (В.Дільтей, Г.Зіммель, Б.Кроче), починає фігурувати тема симпатії. Класичним прикладом тут можна вважати оригінальну концепцію Т.Ліпса, одного із відомих учнів В.Дільтея. Варто зазначити, що традиція «наук про дух» вплинула потім не тільки на формування онтології і герменевтики ХХ ст., але й філософської антропології.

Визначення принципу симпатії як предмету наукового та філософського аналізу виявилось тенденцією, яка досягла своєї кульмінації на початку XX ст. і сформувалась як психологізація суспільних наук. В  цьому контексті формується психологічна теорія «вчування» (Einfühlung) Т.Ліпса, який здійснює її розгляд в контексті «розуміння», яке властиве історичному досвіду духу. Вказаний дослідник визначає симпатію як елемент досвіду, який має місце в межах соціальних стосунків і культури.

Хоча феномен симпатії постає предметом філософського осмислення, як в етиці англійських моралістів, так і в подальшому виводиться на метафізичний рівень в моральній концепції А.Шопенгауера та опиняється в царині методології гуманітарних наук завдяки теорії «вчування» Т.Ліпса, але в жодній з цих концепцій не набуває значення принципово фундаментальної засади. Лише на початку ХХ ст., із становленням філософської антропології, коли тема симпатії стала одним із наріжних каменів розуміння людської природи. Поняття симпатії почало фігурувати в ролі принципу, без якого неможливо уявити дію цінностей, інтерсуб’єктивності, соціальності, солідарності та сутності любові. Нажаль, принцип симпатії не отримав достатньої уваги, а ні в європейських філософсько-антропологічних  дослідженнях, а ні у вітчизняних розробках антропологічної тематики. Оскільки подібні дослідження ще не здійснювалися на теренах української філософської традиції, тому виникає потреба у таких проектах, що, в свою чергу, зумовило вибір теми даної дисертації.

Варто зазначити, що у філософській антропології поняття симпатії поєднується із уявленням про емпатію та співчуттям і включає останні у своє визначення.

Ступінь наукової розробки проблеми. Не зважаючи на те, що сучасна традиція осмислення феномену симпатії започатковується британськими моралістами (А.Шафтсбері, Ф.Гатченсон, Д.Г’юм, А.Сміт), безпосереднє висвітлення цього явища знайшло своє відображення перш за все в етичній літературі. Тому в даному контексті відбувається домінування етичного підходу. Хоча варто зауважити, що британська філософська моралістка (як і французька), по суті, виходила за межі етики, оскільки пов’язувала мораль із економікою та політичною тематикою. В даному контексті актуалізується тема «здорового глузду» (common sense), публічності, толерантності. По суті моралістична філософія британців була своєрідним проектором практичної філософії, в яку вмонтовувалися відповідні антропологічні сюжети. Саме цей аспект не знайшов належного відображення в подальшій історико-філософській і етичній літературі.

В працях, що висвітлюють і коментують творчість А.Шопенгауера, або ж у доробку Т.Ліпса в традиції «наук про дух», тема симпатії також не знаходить достатнього відображення. Тільки М.Шелер зрозумів грандіозну значущість принципу симпатії і зробив його одним із центральних понять свого вчення.

Зазначимо, що про М.Шелера написано дуже багато наукових праць (Б.Т.Григорян, Б.А.Головко, П.С.Гуревич, Ю.Н.Давидов, Д.Ю.Дорофеєв, А.М.Лой, А.Н.Малинкін, Б.Н.Марков, А.Шюц, А.Сандер, Л.А.Чухина, М.Шлосбергер), в яких висвітлюється проблематика аксіології, соціології знання, філософія політики, і, звичайно, в першу чергу, шелерівський проект філософської антропології. Зокрема, необхідно зазначити, що тема симпатії тут виглядає так, що вона є проміжною та додатковою. Хоча для М.Шелера симпатія виступала не тільки одним із феноменів людського буття, а й слугувала принципом, наріжним каменем філософсько-антропологічного знання, що набуло відображення, як в етиці, аксіології, так і в політичній філософії. В подібній ролі (в значенні принципу), наявна наукова література не розглядає поняття симпатії. Лише М.Шлосбергер,  який тлумачить симпатію як фундаментальний момент досвіду людського існування, дотично зачіпає вищезазначений момент. В цьому контексті в дослідженнях філософсько-антропологічної традиції ХХ ст. нівелюється вчення одного із шелерівських учнів і послідовників – Г.-Е.Генгстенберга, що розробив оригінальну концепцію онтологічного застосування принципу симпатії. Враховуючи вищеозначене, дисертантка вважає за доцільне заповнити цю прогалину.

Отже, симпатія як чинник конституювання людського буття в міжособистісному та соціальному зрізах, по суті, не актуалізувалася у філософсько-антропологічних дослідженнях. Темою симпатії більше цікавилися психологи, а ніж філософи. Досі ця проблематика сприймається здебільшого як предмет психології. Позбутися цього стереотипу – одне із завдань сучасних філософсько-антропологічних досліджень.

   Варто мати на увазі той аспект, який актуалізується нині на хвилі підйому біологічних досліджень, коли фахівці із нейрофізіології, соціобіології та еволюційної антропології (Д.Бішоф-Колер, К.Боеш, Ф.Брайтгаупт, Ф.де Ваал, Е.Воланд, В.Галоззе, Н.Забоурa, Дж.Різолатті, Л.Фогасі, М.Хофман) під різними кутами зору  актуалізують питання про біологічні, нейрофізіологічні та еволюційні підвалини феномену симпатії. В даному контексті симпатія фігурує в модальностях емпатії. Зазначені здобутки вищеокреслених наук останніх років викликали дискусії не лише серед фахівців, але й у колах наукової громадськості загалом. Необхідно зазначити, що домінуюча реакція на ці наукові здобутки в царині соціобіології, нейрології та еволюційної антропології з боку філософів, і зокрема філософських антропологів, є не цілком адекватною. Даний факт також виступає прогалиною в наявних філософсько-антропологічних дослідженнях, яку варто заповнювати.

В цьому ракурсі контекст дослідження явища симпатії повністю змінюється. Тут виникає спокуса і привід його редукції до біологічних засад. Саме для того, аби цього уникнути, варто останні дослідження та відкриття біології та еволюційної антропології розглядати в комплексі із здобутками філософської традиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до Комплексної програми Київського національного університету ім.Т.Шевченка «Наукові проблеми державотворення України», до науково-дослідної роботи філософського факультету НДР № 06 БФ041-01 «Філософія та політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання», а також згідно з науково-дослідницькими планами кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету ім.Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Розкрити пояснювальні можливості принципу симпатії у сучасній філософській антропології. Досягнення поставленої мети передбачає постановку і вирішення наступних пошукових завдань:

  •  виявити особливості концепту симпатії у традиції новоєвропейської філософії;
  •  дослідити трансформацію М.Шелером феноменологічного підходу в контексті філософсько-антропологічного розуміння феномену симпатії;
  •  показати суть модифікації  концепту симпатії у філософії Г.-Е. Генгстенберга;
  •  розкрити актуальність теми симпатії у сучасній соціобіології, нейрофізіології та еволюційній антропології;
  •  обґрунтувати роль емпатичного елементу симпатії на тлі сучасних наукових досліджень.

Об’єктом дослідження виступає симпатія у контексті класичних і сучасних філософсько-антропологічних вчень.

Предметом дослідження є принцип симпатії у філософській антропології.

Методи дослідження. Для аналізу інтерпретацій концепту симпатії у творчій спадщині М.Шелера та Г.-Е.Генгстенберга були застосовані методологічні розробки в галузі філософських наук. Теоретична та методологічна основа дисертації визначалися з урахуванням специфіки джерельної бази дисертації, яка переважно складається із текстів (праць): англійських моралістів (Д.Г’юм та А.Сміт); засновника філософії життя А.Шопенгауера; класиків феноменології (Е.Гусерль, М.Мерло-Понті,  М.Шелер,); представників еволюційної антропології, соціобіології та нейрофізіології (Д.Бішоф-Колер, К.Боеш, Ф.Брайтгаупт, Ф.де Ваал, Е.Воланд, В.Галоззе, Н.Забоурa, Дж.Різолатті,  М.Хофман).

Посилання авторів на попередню філософську традицію та діалогічний характер їх праць обумовили необхідність застосувати у дослідженні порівняльно-історичний та системний методи. Значущим виявився також феноменологічний метод, в річищі застосування якого тема симпатії безпосередньо і набула принципового звучання. Оскільки дисертантка послуговувалася процедурами інтерпретації, тому в процесі дослідження була необхідність використовувати настанови герменевтичної методології.

Також зазначимо, що оскільки конкретно-наукові розробки біологічних і еволюційних передумов емпатії скеровуються аналітико-філософськими настановами фактуальних наук, то саме цей методологічний аспект було також взято до уваги в ході дослідження.  

Наукова новизна дослідження полягає у розкритті смислових значень філософсько-антропологічного поняття симпатії і розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:

  •  уточнено, що ґрунтовні наукові дослідження концепту симпатії започатковано у філософській традиції новоєвропейської філософії, а саме в концепціях Д.Г’юма, А.Сміта, Е.Гусерля, Т.Ліпса, А.Шопенгауера та ін. Зазначені концепти пропонується звести до трьох теоретично-методологічних підходів: теорії умовиводу за аналогією Е.Гусерля; теорії «вчування» Т.Ліпса; метафізичної теорії А.Шопенгауера. Встановлено, що хоча в даних підходах проблематика симпатії не набуває значення принципово фундаментальної засади, але вказані підходи надають визначального поштовху для подальшого розвитку зазначеної проблематики;  
  •     вперше досліджено трансформацію М.Шелером феноменологічного підходу в контексті філософсько-антропологічного розуміння феномену симпатії та встановлено, що феномен симпатії, в його філософсько-антропологічній доктрині безпосередньо корелюється із цінностями, фактичністю інтерсуб’єктивних стосунків, сутністю любові, а отже поняття симпатії набуває значення принципу та розглядається, по суті, як конституент соціальності;
  •  вперше визначено, що суть модифікації концепту симпатії у філософії Г.-Е.Генгстенберга полягає у запропонованій дослідником концепції «посутності» (Sachlichkeit) та передбачає конституюючу роль симпатії щодо сприйняття визначеного роду предметностей в життєвому світі людини, що мислиться як «посутнісне». В свою чергу «посутнісне» ставлення до сущого обумовлює формування особливого роду соціальних відносин, що сприймаються у вигляді «спільноти» на противагу «суспільству» та «масі»; 
  •  розкрито актуальність проблематики симпатії у сучасній соціобіології та еволюційній антропології. З’ясовано, що сучасні біологічні та еволюційні дослідження виявляють природні передумови феномену симпатії, і зокрема його емпатичних проявів. Доведено, що останні доробки у сучасній біології та еволюційній антропології (Д.Бішоф-Колер, К.Боеш, Ф.Брайтгаупт, Ф.де Ваал, Е.Воланд, В.Галоззе, Н.Забоурa, Дж.Різолатті, Л.Фогасі, М.Хофман) щодо принципу емпатії суттєво впливають на філософське розуміння симпатії;
  •  набула подальшого розвитку роль емпатичного елементу симпатії стосовно сучасних наукових досліджень. Показана необхідність врахування філософською наукою дії нейрофізіологічної організації, зокрема ефекту «дзеркальних нейронів», без чого соціальні контакти (в колективах як антропоїдів, так і людей), не можливі. Одночасно встановлено, що філософсько-антропологічне розуміння природи симпатії не дозволяє  редукувати емпатію  до біології.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження полягає насамперед у розширенні теоретичної і практичної площини не лише філософської антропології, але й філософських наук – щодо осмислення (а інколи й переосмислення) принципу симпатії. Здійснено порівняльний аналіз принципу симпатії та принципу посутності, що поглиблює їх розуміння, відкриває нові перспективи для подальших наукових дискусій щодо філософської антропології. Проаналізовано останні концепції еволюційної антропології та соціобіології та їх вплив на філософське розуміння витоків людської життєдіяльності. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у програмі вузівського курсу «Філософська антропологія».

Крім того, основні ідеї дисертації були озвучені автором на лекціях і семінарських заняттях із курсу «Філософська антропологія», проведених упродовж 2008-2009 рр. у Київському національному університеті  імені Тараса Шевченка.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і пояснення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також були оприлюднені на щорічних міжнародних конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Дні науки філософського факультету – 2008 р.», «Людина. Світ. Суспільство (до 175-річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету – 2009 р.», «Дні науки філософського факультету – 2010», а також на конференції «Діалектика духовних процесів» у м.Дрогобичі в 2009 році.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано чотири тематичні статті у фахових виданнях, визначених у переліку ВАК України, а також троє тез за матеріалами конференцій.

Структура дисертації обумовлена специфікою предмету, поставленою метою та основними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація містить вступ, основну частину (чотири розділи), висновки та список використаної літератури.

Загальний обсяг дисертації становить 165 сторінок, із яких 154 сторінок – основний текст. Перелік використаних джерел та літератури включає список із 119 найменувань і викладений на 10 сторінках тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» визначається актуальність теми та ступінь її наукової розробки; формулюються об’єкт і предмет, мета і завдання дослідження; визначаються методологічні засади, наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження; наведено дані щодо публікацій, апробації результатів дисертації, охарактеризовано її структуру.

У першому розділі «Теоретико-методологічна і джерельна база дослідження» розглядаються основні розробки принципу симпатії, які були сформовані до М.Шелера, а саме – позиції Д.Г’юма, А.Сміта, А.Шопенгауера, Е.Гусерля, Т.Ліпса. При цьому досліджено етапи розвитку уявлень про феномен симпатії. Ґрунтуючись на дослідженнях Д.Г’юма, А.Сміта, А.Шопенгауера, Т. Ліпса дисертантка робить висновок про істотний вплив цих концепцій на формування принципу симпатії у М.Шелера. На основі проаналізованого матеріалу розглянуто та систематизовано загальні теоретично-методологічні підходи до визначення принципу симпатії, а саме:

1) теорію умовиводу за аналогією Е.Гусерля, яка ґрунтується на припущенні дослідника, що все знання про інших людей не є безпосереднім, а є опосередкованим. Інший відкривається як суб’єкт не безпосередньо, не у прямій «презентації», а лише завдяки аналогічній апперцепції, співприсутності (Appraesentation), тобто завдяки процесу, схожому на той, що знайомить суб’єкта із невидимими сторонами об'єкта, який неможливо сприйняти весь одразу;

2) теорію «вчування» Т.Ліпса, згідно якої «вчування» є перенесенням, проектування власного Я на Іншого. Це є процес, завдяки якому з’являється знання про існування іншого Я. Формування подібного знання про Іншого має свої особливості. Так, «вчування» для Т.Ліпса є процесом, завдяки якому можливе знання про існування чужого Я, та одночасно є методом, завдяки якому Інший переживає зазначене існування. Доведено, що теорія «вчування» Т.Ліпса є доопрацьованою версією теорії умовиводу за аналогією.

3) метафізичну теорію А.Шопенгауера. Серед усіх концепцій про симпатію дисертантка виділяє вчення про «співчуття» у А.Шопенгауера. Якщо теорію симпатії А.Сміта та Д.Г’юма ми відносимо до теорій, що вплинули на формування теорії умовиводу за аналогією, то (за словами М.Шелера) заслуга А.Шопенгауера в тому, що він наголошує, про те що «співчуття» є феноменом метафізичного порядку. Згідно шелерівської «Форми та сутності симпатії», теорія симпатії А.Сміта і Д.Г’юма та теорія «вчування» Т.Ліпса носять теоретично-емпіричний характер. Теорія співчуття А.Шопенгауера в цьому аспекті якісно вирізняється, тому що вона виводить співчуття (і симпатію) на метафізичний рівень.

Таким чином, симпатія стає предметом дослідження у концепціях англійських етиків Д.Г’юма та А.Сміта,  А. Шопенгауера, Е.Гусерля та Т.Ліпса, але кожен із цих мислителів, розкриваючи принцип симпатії, мав на увазі зовсім різні феномени, а саме: поняття симпатії, емпатії, співчуття  розглядаються під різним кутом зору, більше – навіть відбувається підміна одного поняття іншим. В жодній з цих концепцій тема симпатії не набуває значення принципово фундаментальної засади. Саме тому виникла потреба з’ясувати сутність феномену симпатії та визначити різні його форми для того, щоб з’ясувати значення симпатії для розуміння людської природи.  

Подібний підхід до розгляду симпатії став можливим, перш за все, завдяки М.Шелеру, якому вдалося дослідити симпатію під новим кутом зору, застосувавши феноменологічний метод.

У другому розділі «Концепція симпатії у М.Шелера» розглядаються два основних питання: що являє собою симпатія за М.Шелером; які форми симпатії виділяє М.Шелер, застосувавши феноменологічний метод та спираючись на емоційність духу.

У підрозділі 2.1  «Симпатія у контексті сприйняття Іншого» дисертантка висвітлює сутність поведінки особи стосовно інших та способу їхнього зв’язку між собою як на онтологічному, так і на теоретично-пізнавальному рівні. Наголошується, що, будуючи власну теорію пізнання Іншого, М.Шелер виходить із теорії умовиводу за аналогією і теорії «вчування».

Також у підрозділі проаналізовано позицію М.Шелера стосовно сприйняття Іншого в цілістності його вираження. З’ясовано, що інше Я виступає не чужим тілом і не чужим Я чи чужою душею, а саме індивідуальною цілісністю усіх цих компонентів. При цьому тією мірою, якою людина лишається у полоні власних тілесних почуттів, вона не може знайти доступ до життя Іншого. Тільки як особистість людина знаходить шлях до потоку мислення іншої особистості.

У підрозділі  2.2 «Форми симпатії» розкрито роль симпатії у процесі людського співіснування. М.Шелер виділив різні рівні розвитку форми симпатії, які пов’язані між собою у різний спосіб та утворюють справжню кооперацію симпатичних почуттів. Доведено, що вихідним пунктом його концепції є аналіз структури симпатії, яка при різних формах «співчуття» залишається незмінною у своїй сутності. Суттєвою характеристикою цієї структури є те, що кожна з форм симпатії певним чином посилається на почуття Іншого. При цьому неявне знання, яке передбачає існування Іншого, виражено в принципі симпатії.

Показано, що почуття являють собою типовий досвід однієї людини про іншу. Доведено, що саме на основі класифікації почуттів М.Шелер формує свою теорію симпатії.

Проведено розмежування поняття любові та симпатії за М.Шелером. Обґрунтовано, що любов не зводиться до симпатії, не зводиться до емоційного єднання, до втрати міжособистісної відстані. Симпатія є «реактивною», тоді як любов є спонтанним актом. Любов проникає на ціннісний рівень особистості, на що симпатія не здатна. Саме тому любов за М.Шелером не пов’язана із соціальним контекстом. Доведено, що симпатія без любові не є «справжнім співчуттям» (echtes Mitgefühl), а лише розумінням або «перейманням почуттями» (Nachfühlen). «Справжнє співчуття» ніколи не здатне досягти абсолютної інтимності особистості, на що здатна спонтанна любов. Саме тому, що любов має доступ до сфери абсолютної інтимності особистості, вона здатна впливати на цінності особистостей, а отже – на такі форми зв’язку особистостей між собою як родина, дружба тощо. При цьому з'ясовано, що «справжнє співчуття» без любові неможливе.

У  підрозділі 2.3 «Симпатія як основа спільноти» дисертантка підкреслює соціальність симпатії за М.Шелером та наголошує, що емоційна реалізація людства як цілісності роду повинна здійснюватися у симпатії.

Встановлено, що симпатія та інтерсубєктивність, за М.Шелером, є рівноцінними та першоджерельними поняттями. Симпатія у своїй глибині, у своїй структурі є інтерсуб’єктивністю. Я передбачає Іншого і не можливе без нього, оскільки самосвідомість формується лише в інтерсуб’єктивних стосунках і можлива завдяки принципу симпатії.

Обґрунтовано, що принцип симпатії, за М.Шелером, забезпечує даність Іншого безпосередньо. М.Шелер розумів принцип симпатії як зустріч і співучасть у житті іншої людини без порушення при цьому її власної і дійсної екзистенції. Симпатія, за М.Шелером, виступає як первісна та справжня форма стосунків між людьми і виникає не під час процесу соціалізації людини, а сама стає передумовою соціалізації.

У підрозділі також показано, що М.Шелер виділяє чотири форми соціальної єдності: маса (Masse); спільнота, що заснована на спільному житті (Lebensgemeinschaft); суспільство (Gesellschaft); сукупна особистість (Personale Gemeinschaft, Gesamtperson). Ці форми соціальності ніколи не існують у чистій формі, отже, в реальному існуванні вони завжди змішані.

Проаналізовано, що форми соціальності безпосередньо залежать від тієї форми симпатії чи способу поведінки та цінностей, які панують у суспільстві. «Емоційне зараження» характерне для маси. Наступною формою соціальності є «спільнота, заснована на спільності життя». У цій формі спільноти панує така форма симпатії як «вчування». У «життєвій спільноті» розуміння та сприйняття Іншого, а отже, і їхній зв’язок, забезпечують такі форми симпатії як «переймання почуттями» та «співчуття». Найдосконалішою формою соціальності для М.Шелера є форма спільноти «сукупна особистість», де панує найдосконаліша форма симпатії, а саме – «справжнє співчуття».

У третьому розділі «Співчутливість і посутність у концепції Г.-Е.Генгстенберга» висвітлено аналіз принципу посутності (Sachlichkeit) за Г.-Е.Генгстенбергом.

У  підрозділі 3.1 «Поняття посутності» (Sachlichkeit) розглядається принцип посутності, якому був присвячений унікальний аналіз німецького філософа ХХ ст. Г.-Е.Генгстенберга. Намагаючись подолати непослідовність феноменології Е.Гусерля, Г.-Е.Генгстенберг зазначає, що ми не можемо піддати редукції (тобто «винести «за дужки») оточуючий нас світ речей. Більше того, Г.-Е.Генгстенберг наголошує, що предмети володіють екзистенційним значенням та не підлягають феноменологічній редукції.

Доведено, що беручи за основу шелерівський принцип симпатії, філософ у концепції посутності виявляє зв'язок із реальністю та предметністю, який було втрачено в трансцендентальному ідеалізмі Е.Гусерля. Посутність – це здатність співчутливого, доброзичливого погляду на речі; метод, яким вони розкривають себе, проявляють свої можливості, виявляючи свою суть. Через любов, повагу, щирість людина саморозкриває себе для світу речей, у процесі чого вона постійно вдосконалюється та приходить до самої себе. Із цього випливає, що людина є істотою, яка покликана до посутності. Більше того, через співчутливе ставлення до речей людина приходить до самої себе, а через посередництво речі – допомагає розкрити себе ближньому.

У  підрозділі 3.2 «Духовна основа посутності» підкреслюється, що Дух є тим, на основі чого людина може бути посутнісно або непосутнісно орієнтованою та змушеною до прийняття попереднього рішення (Vorentscheidung) «за» чи «проти» посутності. Зрозуміло, що принцип посутності не можливо віднайти виходячи із психіки: він має бути не метапсихологічним, а саме метафізичним. Таким чином, як констатує Г.-Е.Генгстенберг, передбачається, що в людині існують духовні принципи, які протистоять психічному та психологічному. Із цього випливає полярність людського існування: Дух протистоїть життю, відбувається протистояння між «Духом» та «вітальною сферою» (Vitalsphäre), яка містить психічне, з одного боку, та вітально-духовне, з іншого. Г.-Е.Генгстенберг не заперечує того, що подібну полярність запозичено у М.Шелера.

Також проаналізовано позицію Г.-Е.Генгстенберга, яка полягає в тому, що «тіло є метафізичним словом духу». Зазначене чітко відповідає  феноменологічній спеціалізації посутності. Отже, в звуковій формі слова себе виражає та формує духовний сенс, таким же чином формуються жести в часі і просторі, свідомі рухи вираження, як танок, акторське мистецтво. Тіло, в такому випадку, є присутність Духу в матерії. Подібне засвідчується у контексті «вітального Я» та його цілісності, що випливає з Духу. Якщо за першооснову взяти вказану онтологію вираження, тоді автоматично необхідно виключити картезіанський дуалізм в самому його зародку.

У підрозділі 3.3 «Роль посутності в конституюванні спільноти» доведено, що «посутністне» ставлення до сущого обумовлює формування особливого роду соціальних відносин, що уявляються у вигляді «спільноти». Кожна людина вже пов’язана з іншою людиною у спільноті в «людство» – завдяки факту їхнього спільного людського буття, тому всі інші наступні спільноти ґрунтуються на основі цієї «пра-спільноти», а саме – людства. Спільнота є вторинною стосовно людства в контексті формування. Г.-Е.Генгстенберг стверджує, що спільнота складається із особистостей, що діють посутнісно, а отже: саме спільнота є передумовою формування людства.

Показано, що спільнота за Г.-Е.Генгстенбергом складається з особистостей, що діють посутнісно. Таким чином, неповторність людського індивіда повинна з самого початку бути спільною. Справжня спільнота сприяє формуванню (Ausformung) окремої особистості. При цьому людині дані кореляти, що допомагають їй: дистанція та відношення (Distanz und Beziehung). Вони допомагають  встановити, в відповідному руслі направити та  забезпечити існування власного буттєвого проекту (Seinsentwurf). Це пояснює також той факт, що людина не може втекти від спільноти «людства». Вона не має вибору, належати чи не належати спільноті людства, вона має вибір прийняття рішення на користь спільноти або проти. При цьому Г.-Е.Генгстенберг проводить розрізнення між спільнотою, суспільством та масою. В спільноті править посутність, в суспільстві – утилітарні відносини, масою ж керує  непосутність. Людське буття першочергово орієнтовано на існування в спільноті, але вона існує в суспільстві, адже людині без утилітарної дії дуже важко уявити своє існування.

У четвертому розділі «Тема емпатії у сучасних дослідженнях» автор досліджує доробок із нейрофізіології, соціобіології та еволюційної антропології (Д.Бішоф-Колер, К.Боеш, Ф.Брайтгаупт, Ф.де Ваал, Е.Воланд, В.Галоззе, Н.Забоурa, Дж.Різолатті, Л.Фогасі, М.Хофман) та їхній подальший вплив на розуміння феномена симпатії у філософській антропології. В даному випадку симпатія фігурує в модальностях емпатії.

У  підрозділі 4.1 «Соціобіологічний аспект емпатії і його філософське осмислення» наголошується, що наприкінці ХХ ст. емпатія стає об’єктом дослідження нейрофізіології, соціобіології та еволюційної антропології. Зазначені науки вносять нам не тільки глибинні знання про механізми дії симпатії, але також вказують на те, що люди інакше не можуть, як один одному співчувати. Нові відкриття на цих теренах по-новому висвітлюють розуміння принципу функціонування емпатії. Людина як соціальна істота живе у світі, наповненому емпатичними подразниками і, хоче вона цього чи ні, але змушена сприймати перспективу Іншого.

У даному підрозділі описано різні сфери емпатії, такі як: дія дзеркальних нейронів; теорія розумової здатності (Theory of Mind) (застосовується у психологічних та когнітивних науках для пояснення здатності усвідомлювати психічний стан власного Я та іншого суб’єкта – тобто розуміти наміри і бажання власного Я та Іншого); теорія наслідування (Simulation Theory), яка стверджує, що Я можемо усвідомлювати свій власний психічний стан і робити висновки про стан інших людей за допомогою наслідування.

Доведено, що завдяки емпатії стають можливими первинні соціальні структури як такі. Емпатія при цьому розглядається як форма «прийняття стороною позиції у сцені, що складається із трьох» (Parteinahme in einer Dreiszene). У даному контексті ми знаходимо спільні риси між емпатією та наративом. Саме так мислить Ф.Брайтгаупт, для якого наратив при цьому включає в себе прийняття позиції певної сторони. Дане трактування  означає, що глядач або читач стає на позицію персонажу, який йому імпонує. При цьому кожна особа, яка є наявною і яка є на теперішній сцені, співвідносить свій теперішній стан із минулим, але при цьому водночас береже у собі відлуння, що породжене звучанням минулої дії. Також потрібно зазначити, що розвинута хоча б один раз «наративна емпатія» включає у себе багаточисленні форми співпереживань, співчуттів і читання чужих думок і організовує їх у чітку структуру.

Показано, що з одного боку, «наративна емпатія», за Ф.Брайтгауптом, має моральний вимір, з іншого – «прийняття стороною позиції у сцені, що складається із трьох» включає конкуренцію.

У підрозділі 4.2 «Філософсько-антропологічний аспект розуміння емпатії» зазначається, що відкриття дзеркальних нейронів викликало великий резонанс серед науковців із різних сфер дослідження і, особливо, дуже вплинуло на розуміння принципу дії емпатії. На сьогодні зазначена проблема є надактуальною і включає філософські, антропологічні, психофізичні, нейробіологічні й онтогенетичні аспекти.

Проаналізовано доробок першовідкривачів дзеркальних нейронів Дж.Різолатті, В.Галоззе, Л.Фогасі, а також Н.Забоури, що дискутують стосовно наслідків, які може мати це відкриття для гуманітарних та соціальних наук.

У результаті дослідження виявлено, що думки авторів стосовно значення концепції дзеркальних нейронів діаметрально розходяться. Автори згаданих вище концепцій погоджуються, що дзеркальні нейрони доводять нейропсихологічну відповідність між власним досвідом та спостереженням відповідної поведінки Іншого. 

Н.Забоурa надає великого значення цій концепції щодо філософських дисциплін, адже з відкриттям дзеркальних нейронів розуміння тіла набуває нового значення у філософії та соціології. При цьому система дзеркальних нейронів складає нейрональний базис для фундаментальних соціальних когнітивних функцій.

Е.Воланд зазначає, що система дзеркальних нейронів уже містить механізм соціальної розумності, а саме – здатність «читати думки» і «розуміти поведінку». Саме тому когнітивні нейродослідження  належать до соціальних наук.

Ф.Брайтгаупт, згадуючи про різні культури емпатії, наділяє особливим значенням «наративну емпатію» та зазначає, що подібність усіх індивідів і дія дзеркальних нейронів виступають рудиментарними формами останньої. Тільки завдяки «наративній емпатії» ми можемо отримувати певну інформацію, що є запрограмованою в дзеркальних нейронах. «Наративна емпатія» також констатує, що подібність не є передумовою емпатії, а є її результатом.

Загалом у даному підрозділі доводиться, що відкриття дзеркальних нейронів дало можливість розглянути інтерсуб’єктивність у новому сенсі. Таким чином, віднайдено біологічну основу здатності інтуїтивно розпізнавати наміри інших та розуміти один одного. Показано значення дзеркальних нейронів для інтерсуб’єктивної комунікації, що полягає у наступному: через жести тіла відбувається передача важливої інформації, що носить несвідомий характер. Дихотомія тіла і душі долається за допомогою наслідування (симуляції), а саме особливого роду взаємності. Дзеркальні нейрони являють собою основну дійсність уявлення емпатії, за допомогою якої людина осягає базис комунікативного процесу, що спирається не тільки на процеси тіла, але й на глобальне застосування символів. В цьому контексті потрібно зазначити, що дзеркальні нейрони не забезпечують здатність схоплення сукупності думок Іншого.

У підрозділі 4.3 «Тема емпатії в еволюційній антропології» проаналізовано концепцію емпатії за Д.Бішоф-Колер. В зазначеній концепції емпатія виступає вихідним елементом соціального мислення, проявляючись у здатностях відчувати власну самість та, завдяки уяві, ставити себе на місце Іншого. Але обидва процеси можливі завдяки синхронній ідентифікації та розрізненню «Я-Інший». Д.Бішоф-Колер говорить про зародки соціальної ментальності як у антропоїдів, так і у маленьких дітей, які здатні емпатично ставитися щодо інших.

У результаті дослідження було також проаналізовано ідеї Д.Бішоф-Колер та Е.Воланда стосовно функціонування та виникнення емпатії у антропоїдів. Доведено, що саме емпатія стає вихідним, базовим елементом соціального мислення. При цьому емпатія виявляється у спроможності відчувати власну самість, у здатності ставити себе на місце Іншого завдяки уяві. Одночасно показано, що те й інше можливе в межах ситуації синхронії, тому наслідком дії емпатії вже на рівні антропоїдів виступають протосоціальність і протосоціальне мислення.

В ході розгляду вищезазначених теорій з’ясовано, що сучасні біологічні дослідження виявляють природні передумови феномену симпатії, і зокрема її емпатичних проявів. Але саме  філософсько-антропологічне розуміння природи симпатії не дозволяє  редукувати емпатію до біології та нейрофізіології.

У висновках сформульовані основні положення проведеного дисертаційного дослідження:

І. Встановлено, що проблема симпатії бере свої витоки у концепціях англійських моралістів А.Сміта та Д.Г’юма, А.Шопенгауера, Е.Гусерля, Т.Ліпса. Таким чином, розглянуто та систематизовано загальні теоретично-методологічні підходи до визначення принципу симпатії, а саме – теорія умовиводу за аналогією (Е.Гусерль), теорія вчування (Т.Ліпс), метафізична теорія (А.Шопенгауер). Виявлено вплив цих теорій на формування антропологічного розуміння принципу симпатії у М.Шелера.

ІІ. Розкрито поняття симпатії за М.Шелером, який вперше надає йому значення принципу. З’ясовано, що саме М.Шелеру вдалося повернути дану проблематику до розуміння цінностей, і сформулювати антропологічну версію інтерсуб’єктивності, ставлення до Іншого через співчуття. Принцип симпатії в цьому контексті пов’язаний безпосередньо з антропологічною модуляцією інтерсуб’єктивності.

На відміну від Е.Гусерля у М.Шелера інтерсуб’єктивність набирає інтерперсонального характеру, що передбачає визнання Іншого як унікальної особистості (Person), яка співвідносить себе і своє життя з певним ціннісним горизонтом і являє собою особливе духовне утворення, завдяки чому принцип симпатії набуває соціологічного контексту. Таким чином, симпатія передбачає спільність ціннісного горизонту і виражається у взаєминах солідарності.  

ІІІ. Доведено, що концепцію посутності Г.-Е.Генгстенберга можна вважати творчим продовженням  шелерівського підходу до розуміння симпатії. Поняття посутності онтологічно конкретизує доктрину симпатії. Показано, що тут існують спільні моменти для обох доктрин:

  1.  як поняття посутності, так  і поняття симпатії фігурують як вихідні позиції в концепціях філософів;  
  2.  обидва моменти є інтенційними актами Духу, які представляють собою вихідну позицію особистості у світі;  
  3.  як посутність, так і симпатія є надсвідомими актами ціннісного росту;
  4.  обидва поняття є ключовими як для розуміння природи особистості, так і для формування соціальності. Саме тому, що суспільство формується на основі цих принципів, воно складається з особистостей, які є неповторними і незалежними індивідами.

Якщо взяти до уваги, що уявлення про принцип симпатії охоплює лише соціальні стосунки, то принцип посутності не обмежується лише інтерсуб’єктними взаємовідносинами в світі, а ще й включає у себе доброзичливе ставлення до сущого, на яке спрямований інтерес, в тому числі і до речей, які нас оточують. Якщо симпатія за М.Шелером – це акт, спрямований на пізнання особистості Іншого як найвищої цінності, і не наносить шкоди його цілісній ідентичності, а, навпаки, поважає його індивідуальність і право на власну думку, то в даному сенсі під посутністю слід розуміти позбавлене утилітарного зв’язку ставлення до всього сущого, що не обмежується лише людьми, але, також, розповсюджується на сприйняття певного роду предметностей в життєвому світі людини. Кожне посутнісне явище  несе власну цінність, яка розкриється особистістю лише за умови доброзичливого ставлення, що обумовлює формування особливого роду соціальних відносин («спільноти»).   

IV. Проаналізовані останні відкриття у сучасній соціобіології та еволюційній антропології. Доведено, що останні досягнення цих наук щодо принципу емпатії безпосередньо перетинаються з філософським  розумінням принципу симпатії.

Виявлено, що відкритті нейробіологами дзеркальні нейрони є основою емоційного зараження саме в шелерівському значенні цього явища. Таким чином, підтверджується позиція М.Шелера, згідно якої саме завдяки «емоційному зараженню» суб’єкт володіє первинним досвідом про існування іншого Я.

«Емоційне зараження» та емпатію потрібно виокремити від «переймання перспективи»: переймання перспективи Іншого є чисто раціональним механізмом, у якому «брати участь в емоціях Іншого» взагалі не має жодного значення. Людина уявляє відчуття Іншого, але не переживає їх разом з Іншим, вона не здатна емоційно реагувати на його переживання. Саме тому переймання перспективи в жодному разі не можна зводити до процесу «емоційного зараження» та емпатії.

Доведено, що саме емпатія стає вихідним, базовим елементом соціального мислення. При цьому емпатія виявляється у спроможності відчувати власну самість, у здатності «ставити себе на місце Іншого» завдяки уяві. Але те й інше можливе в межах ситуації синхронії. Наслідком дії емпатії вже на рівні антропоїдів виступають протосоціальність і протосоціальне мислення.

Встановлено, що у той час, як під емпатією ми розуміємо «вчування» у повному сенсі цього терміну (тобто, емпатія є елементарним імітуванням, а симпатія та співчуття включають також і моральний компонент), у філософській антропології слід говорити про феномен симпатії, який проявляється навіть у соціальній поведінці людиноподібних мавп, а також про принцип емпатії, який за своїм визначенням не відмежовується від феномена симпатії та співчуття.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Бояндіна Г.С. Роль принципу  симпатії для розуміння передумов соціальної поведінки людини/ Г.С. Бояндіна // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / гол.ред. В.В. Лях – вип. 79 – . К.: 2009. – С. 198–203.

2. Бояндіна Г.С. Співвідношення понять інтерсуб’єктивність і симпатія. / Г.С. Бояндіна // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / гол.ред. В.В. Лях – вип. 85 – . К.: 2009. – С. 186–197.

3. Бояндіна Г.С Філософське розуміння біологічних засад феномену емпатії / Г.С. Бояндіна // Вісник Киівського національно університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – К.: 2010. – № 97. – С. 4-8.

4. Бояндіна Г.С. Трансформація принципу симпатії в концепції посутності/ Г.С. Бояндіна // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / гол.ред. В.В. Лях – вип. 92 – . К.: 2010. – С. 43–61.

5.Бояндіна Г.С. Симпатія як основа природної моральності та передумова нормативності / Г.С. Бояндіна //Людина. Світ. Суспільство.(до 175-річчя філософського факультету) Дні науки філософського факультету. – 2009: Міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2009 року): Матеріали доповідей та виступів.: Вид.-поліграфі. Центр «Киівський університет» – К.: 2009. – Ч. ІХ. – С. 6-8.

6. Бояндіна Г.С. Розкриття сутності симпатії за Максом Шелером / Г.С. Бояндіна //Діалектика духовних процесів. Матеріали Всеукраїнської конференції студентів-філософів та молодих науковців (2009рр.)- Дрогобич: Ред. – видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка – Д.: 2009. – Вип.2 – С. 37-39.

7. Бояндіна Г.С. Витоки розуміння принципу посутності в філософсько-антропологічній концепції Г.-Е. Генгстенберга / Г.С. Бояндіна // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету – 2010» (21-22 квітня 2010 року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2010. – Ч. ІІІ. – С. 61-62.

АНОТАЦІЯ

Бояндіна Г.С. Принцип симпатії у філософській антропології. – Рукопис.

Дисертація  на здобуття ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 –  філософська антропологія, філософія культури. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2011.

Дисертаційне дослідження присвячено аналізу ролі симпатії як своєрідного принципу антропологічного розуміння життя особистості. У дисертаційній роботі розглянуто витоки концепту симпатії у традиції новоєвропейської філософії та досліджено феноменологічні основи принципу симпатії у М.Шелера. З’ясовано, що саме у філософській антропології  М. Шелера поняття симпатії почало фігурувати в значення принципу, без якого неможливо уявити дію цінностей, сутність любові, інтерсуб’єктивності, соціальності, солідарності.

Дисертанткою доводиться, що концепція посутності (Sachlichkeit) Г.-Е. Генстенберга є своєрідною інтерпретацією шелерівського концепту симпатії. Якщо наша вітчизняна традиція виходила з уявлення про роль предметного ставлення до дійсності, то Г.-Е.Генгстенберг слідом за М.Шелером фокусував свою увагу на здатності людини сприймати суще заради нього самого, коли речі цікаві самі по собі, тобто передбачається конституююча роль симпатії також щодо сприйняття певного роду предметностей в життєвому світі людини.

Показано, що сучасні наукові відкриття є в певних пунктах концептуально близькими тому, що розглядалося раніше суто в межах філософсько-антропологічної рефлексії. Останні дослідження у сучасній біології та еволюційній антропології щодо принципу емпатії суттєво впливають на філософське розуміння симпатії. А отже, виникає необхідність з боку філософії враховувати останні доробки нейрофізіології, еволюційної антропології та сучасної соціобіології. Розкривається в цьому ракурсі  актуальність теми емпатії в конкретних науках та її значення для філософсько-антропологічної проблематики загалом. При цьому наголошується, що саме філософсько-антропологічне розуміння природи симпатії не дозволяє  редукувати тематику  емпатії  до соціобіології та нейрофізіології.

Значущість  роботи полягає у розкритті евристичної ролі поняття симпатії як для філософської антропології так і для сучасної соціобіології, нерофізіології та еволюційної антропології. Дисертація дозволяє зрозуміти проблему симпатії через призму конкретних наук.     

Ключові слова: симпатія, емпатія, співчуття, посутність, інтерсуб’єктивність, соціальність, дух, тіло, «дзеркальні нейрони».

АННОТАЦИЯ

Бояндина А.С. Принцип симпатии в философской антропологии. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 – философская антропология, философия культуры. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2011.

Диссертационное исследование посвящено анализу роли симпатии как своеобразного принципа антропологического понимания жизни личности. В работе рассмотрены истоки концепции симпатии в традиции новоевропейской философии и исследован феноменологический фундамент принципа симпатии в философской антропологии, в результате чего выяснилось его значение в философской антропологии.

Тема симпатии не принадлежит к тем проблемам, которые систематически изучались и исследовались. В зависимости от периода меняется контекст и круг вопросов, в которых философским способом рассматривается феномен симпатии. В конце XVIIв начале XVIII  в концепциях А. Шафтсбери, Ф.Хатченсона, Д.Юма, А.Смита симпатия рассматривается в основном как межличностная благосклонность, соучастие в жизни других. В ХIХст. А.Шопенгауер выводит эту тему на метафизический уровень, не ограничивая ее этикой. И только в конце ХIХ ст. вследствие поворота «наук про дух» к методологии гуманитарного знания, тема симпатии пытается завоевать место в тематике философского знания. Классическим примером тут можно считать концепцию Т.Липпса.  Теория «умозаключения по аналогии» Е. Гуссерля допускает, что другой открывается мне как субъект не непосредственно, не с помощью прямой презентации, а с помощью аналогичной аппрезентации (Appresentation). Но в никакой из выше перечисленных концепций тема симпатии не приобретает значения принципиального фундаментального основания. Только в начале ХХ ст. в процессе становления философской антропологии тема симпатии стала краеугольным камнем понимания природы человека. Именно благодаря М. Шелеру тема симпатии стала фигурировать в роли принципа, без которого невозможно представить действие ценностей, сущность любви, интерсубъективности, социальности, солидарности.     

Диссертантка доказала, что концепция посущности(Sachlichkeit) Х.-Е. Генстенберга есть своеобразной интерпретацией шелеровского принципа симпатии. Если наша отечественная традиция выходит из представления про роль предметного отношения к действительности, то Х.-Е.Генстенберг следуя за М.Шелером фокусировали свое внимание  на способности человека воспринимать сущее ради него самого, когда вещи интересны сами по себе, т.е. посущность предусматривает конституирующую роль симпатии не только относительно людей, но также и определенного рода предметностей.

Показано, что современные научные исследования в определенных пунктах концептуально близки тому, что раньше рассматривалось сугубо в пределах философско-антропологической рефлексии. Последние данные современной социобиологии и эволюционной антропологии относительно принципа симпатии существенно влияют на философское понимание симпатии. А следовательно, возникает необходимость со стороны философии учитывать последние исследования нейрофизиологии, эволюционной антропологии и современной биологии. Раскрывается в этом ракурсе актуальность темы эмпатии в конкретных науках и ее значение для философско-антропологической проблематики вообще. При этом подчеркивается, что именно философско-антропологическое понимание природы симпатии не позволяет редуцировать тематику эмпатии к социобиологии и нейрофизиологии.

Значимость работы состоит в раскрытии эвристической роли понятия  симпатии, как для философской антропологии, так и для современной социобиологии, нейрофизиологии и эволюционной антропологии. Диссертация позволяет понять проблему симпатии через призму конкретных наук.

Ключевые слова: симпатия, эмпатия, сочувствие, посущность, интерсубъективность, социальность, дух, тело, «зеркальные нейроны».

ANNOTATION

Boiandina G.S. The principle of sympathy in the philosophical anthropology.

Thesis for philosophy candidate’s degree on specialty 09.00.04. – philosophical anthropology, philosophy of  cultural. – National Taras Shevchenko University of Kyiv. – Kyiv, 2010.

This PhD study is devoted to the analysis how the role of sympathy as a principle is uncovered in the philosophy. In this work we consider the origins of the concept of sympathy in the philosophical tradition of the Modern era and study the phenomenological foundations of this principle in the works of M.Scheler. We revealed that just in the philosophical anthropology of M.Scheler the term of sympathy was for the first time introduced as a principle without which we could not imagine the action of values, the nature of love, intersubjectivity, sociality, and solidarity.

The author proves that the concept «Sachlichkeit» of H.-E.Hengstenberg is a peculiar interpretation of Scheler’s principle of sympathy. While in the Ukrainian philosophical tradition dominated the concept on the role of subjective attitude towards the reality, Hengstenberg who followed Scheler focused their attention at the ability of the person to perceive the reality for the benefit of itself i.e. when the subjects are interesting just by themselves. This principle provides the constituting role of the sympathy also towards the perception of some subjectivities in the life of a person.

The author shows that the modern scientific discoveries are somewhat close to the problems which were considered previously just in the frameworks of the philosophical and anthropological reflexion. The new achievements in the modern biology and evolutionary anthropology concerning the principle of empathy influence considerably the philosophical understanding of sympathy. So, this necessitates by philosophy to consider the latter achievements of neurophysiology, evolutionary anthropology and modern biology. Therefore we define the actuality of the empathy theory and its importance for the formation of sympathy principle in these sciences. We emphasize that the philosophical and anthropological understanding of the nature of sympathy does not allow reducing the empathy to biology.

The importance of this work is in the revelation of the essence and phenomenon of sympathy for the philosophical anthropology as well as for the modern biology and evolutionary anthropology. This PhD study allows us to gain sight of the sympathy problem through the prism of other sciences.

Key words: sympathy, empathy, compassion, Sachlichkeit, intersubjectivity, sociality, spirit, body, “mirror neurons”.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

48136. Основы семиотики и семантики 628.5 KB
  Основанный на неизобразительной символике орнамент был почти исключительно геометрическим состоящим из строгих форм круга полукруга овала спирали квадрата ромба треугольника креста и их различных комбинаций. французский ученый Эжен Бурнуф впервые дал четырехконечному кресту с загнутыми концами санскритское название свастика что примерно означает несущая добро. Например: египетский крест анх прочитывался жизнь изображение коленопреклоненной фигурки хех вечность и др. Появляются в декоре Византии эмблемы и символы новой...
48137. Особливості побудови оздоровчих програм 215.5 KB
  Загальнодидактичні українські програми: Базова програма розвитку дитини дошкільного віку Я у Світі; Програма виховання дітей дошкільного віку Малятко; Програма виховання і навчання дітей від 3 до 7 років Дитина; Регіональна програма розвитку навчання та виховання Дитина в дошкільні роки; Регіональна програма виховання дітей у дитячому садку Українське дошкілля; Авторська програма М. Спеціальні програми розробляються для дошкільних навчальних закладів груп компенсуючого типу з урахуванням специфіки організації в них...
48138. Политика стимулирования привлечения иностранных инвестиций 89.5 KB
  В развивающихся странах чаще применяется практика снижения налоговых ставок возврата налогов предоставления налоговых каникул. Таким образом в практике стимулирования зарубежных инвестиций промышленно развитых стран преобладают финансовые средства а в практике развивающихся государств и стран с переходной экономикой фискальные или налоговые средства стимулирования; чаще используются льготные таможенные пошлины на импортируемое производственное оборудование что в промышленно развитых странах является малоэффективной мерой в силу...
48139. Понятие ППП (Пакета прикладных программ) 181 KB
  Примерами входных языков ППП являются VB в пакете MS Office utoLISP VisulLISP в utodesk utoCD StrBsic в OpenOffice. Так например в пакете OpenOffice. На Jv через SDK и функции PI OpenOffice можно создавать модули расширения и полнофункциональные приложениякомпоненты.1 Структура и состав MS Office.
48140. Числове програмне управління і класифікація верстатів з ЧПУ 16.41 MB
  Етапи підготовки процесу обробки деталі на верстаті з ЧПУ: І бюро програмного управління ІІ цех; а збирання вихідної інформації креслення деталі дані про інструмент технологічні дані по режимах обробки б розрахунок програми в табличний запис програми г перфорація програми на перфораторі д перфострічка е ПЧПУ верстатом ж шафа електроавтоматики з верстат и заготовка к оброблена деталь. На підставі...
48141. ПАТОФИЗИОЛОГИЯ 506 KB
  Для каждой болезни характерны определенное типичное для нее течение во времени определенные изменения дыхания кро вообращения температуры тела изменения периферической крови и т. недостаточное насыщение крови кислородом. без пульса состояние гипоксии сочетающееся с повышением напряжения углекислоты в крови и тканях. Гипоксия при патологических процессах нарушающих снабжение тканей кислородом при нормальном содержании его в окружающей среде или утилизации кислорода...
48142. Політична економія. Тексти лекцій 746.5 KB
  Товарна форма організації суспільного виробництва. Капітал: процес виробництва і нагромадження. Витрати виробництва і прибуток. Галузеві особливості виробництва і функціонування капіталу.
48143. Студент і викладач вищого навчального закладу 117 KB
  Розгорнулися наукові дослідження психічного розвитку дорослої людини і можливостей її навчання. Нині проблеми розвитку навчання і виховання зрілої людини на всіх етапах її життєвого шляху досліджуються андрагогікою і педагогічною антропологією наукові основи якої закладено К. Для викладача вищої школи важливо добре знати психологічні особливості навчання і виховання студента особливості розвитку і типологію його особистості. Типи студентської молоді можна аналізувати за різними чинниками: у зв´язку з обраною професією залежно від форми...