66669

Педагогічні ідеї Івана Огієнка і сучасні концепції національного виховання

Реферат

Педагогика и дидактика

Педагогіка народного календаря складова народної педагогіки що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучення їх до сезонних робіт підтримання звичаїв участі у святах і обрядах. Основи національного виховання. Теорія і практика українського національного виховання.

Украинкский

2014-08-25

226.5 KB

18 чел.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, який вивчає шляхи та засоби практичного засвоєння учнями культурно-історичних надбань минулих поколінь: традицій, звичаїв, обрядів свого народу.

Значні виховні можливості закладено в педагогіці народного календаря, який попри певні універсальні особливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря — складова народної педагогіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучення їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Література:

1. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К., 1994.

2. Волков Г.Н. Этнопедагогика чувашского народа. — Чебоксары, 1966.

3. Журавлев В. И. Педагогика в системе наук о человеке. — М., 1990.

4. Загвязинский В.И. Педагогическое предвидение.— М., 1987.

5. Коваль Л.Г., Зверева І.Ю., Хлєбнік С.Р. Соціальна педагогіка. — К., 1977.

6. Кравець В.П. Зарубіжна школа і педагогіка XX століття. — Тернопіль, 1996.

7. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. — Тернопіль, 1994.

8. Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук 3.0. Основи національного виховання. — Умань, 1993.

9. Погрібний А. Освіта в Україні: час демократизації, час реформ: Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. — К., 1997.

10. Подласый И. П. Педагогика. — М., 1999.

11. Русова С. Нова школа. Вибр. пед. твори. — К., 1996.

12. Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського національного виховання. – Івано-Франківськ, 1996.

13. Сластенин В. А., Исаев И.О., Мищенко А. И., Шиянов Е. Н. Педагогика.— М.,1998.

14. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. –- К.: Видавничий центр «Академія», 2001.

15. Франко І.Я. Найновіші напрямки в народознавстві. Твори: У 50-ти т. — К., 1986. — Т. 45.

І.Огієнко великого значення надавав ознайомленню дітей з національними звичаями та обрядами. Учений доводив необхідність формування в підростаючого покоління поваги до звичаїв свого народу. "Звичаї він поділяв на родинні (домашні), релігійні, загальнонародні", – писала А.А. Марушкевич. І.Огієнко орієнтував на прилучення молоді до дотримання обрядів свого народу, оскільки вони поєднують у собі багато естетичного, морального, етичного, історичного і філософською. Звичаї та обряди об’єднують минуле і сучасне, свідчать про наявність етнічної спільності людей. "У який бік не поглянемо, скрізь бачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український", – зазначав великий мислитель. Підтвердження цих думок знаходить своє відображення і в сьогоденній практиці навчально-виховної роботи з дітьми. Жодна родина, жодний заклад освіти не має обходитися без використання народних традицій, звичаїв та обрядів. Це той фундамент виховання, що переходить і передається з покоління в покоління. "На основі народних традицій у дітей формуються норми й правила моральної поведінки, світосприймання. Традиції – це живий пізнавальний, емоційний, зрозумілий зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім народу. Прилучаючись до традицій, наслідуючи їх, діти вбирають їх пізнавальний, психологічний, моральний, естетичний зміст", – підкреслюється в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.).

І.Огієнко наголошував на великому виховному змісті народного календаря – системи історично обумовлених дат, свят, подій, традицій, звичаїв та обрядів, які в певній послідовності відзначає весь народ протягом року. Педагоги повинні зосередити свої зусилля на вивченні дітьми народного календаря, розумінні його виховного значення, духовного потенціалу і змісту. Свята, фольклорно-календарні традиції, звичаї українців вказують на їхній високий культурний рівень, ступінь талановитості, глибокий гуманістичний потенціал. "Народний календар… прилучає дошкільнят до живої енциклопедії побуту й дозвілля народу. У могутньому гармонійному комплексі емоційно-естетичних засобів виховання дитина формується як представник певного етносу. У дитячому садку народний календар є природовідповідною програмою національного виховання. Традиції і обряди притаманні кожному святу, пов’язані з природою рідного краю, природою самої людини, трудовою діяльністю народу в різні пори року. Вони поглиблюють емоційні зв’язки дитини з життям, працею, красою рідного народу…". У процесі підготовки до свят, календарних дійств та під час проведення їх у дітей пробуджуються, поглиблюються і закріплюються найкращі якості особистості: творче ставлення до дійсності, кмітливість, працьовитість, ініціативність, діловитість, підприємливість, а головне – любов до рідного народу, до батьківщини.

Педагогічні ідеї Івана Огієнка і сучасні концепції національного виховання


Досить часто, з’ясовуючи актуальність тієї чи іншої освітньої проблеми, ми звертаємося до досліджень зарубіжних учених, безпідставно забуваючи про величезну вітчизняну наукову скарбницю. Доречно згадати про деякі аспекти виховання дітей дошкільного віку на сучасному етапі і простежити, як воно трактувалося видатним українським мислителем Іваном Огієнком на початку ХХ ст.

І.Огієнко дав настанови, як треба здійснювати національне виховання підростаючого покоління: прищеплювати любов до свого народу, народної творчості, рідної мови. "В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по корнях слів можна довідуватись і про культуру нашу", – писав він.  Так само про це говориться і в одному із основних державних документів сьогодення – проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993), де акцент ставиться на необхідності націоналізації освіти: "Необхідно формувати особистість у контексті рідної культури, мови як емоційного природного середовища дитини, що відповідає її етнопсихології".

Пріоритетну роль у формуванні особистості Іван Огієнко відводить родині, яка є, на його думку, джерелом національного духу, високої свідомості й моралі. "Чого батько і мати навчать у родині, з тим і в світ піде дитина", – вказував педагог. Дослідниця просвітницької та педагогічної діяльності Івана Огієнка А.А. Марушкевич зазначає, що основними засобами родинного виховання мислитель вважав мову, материнський і батьківський вплив, рідномовне оточення, етнічне середовище. Крім того, учений підтримував думку про виховання в дітей поваги до моральних законів свого народу, яка виробляється в сім’ї, насамперед, прикладом батьків, старших братів і сестер, інших осіб. Батько і мати повинні докласти зусиль для забезпечення дитині рідномовного оточення, щоб не сталося пізніше відокремлення її від української нації. Відчуження від своєї нації І.Огієнко розглядав як скривдження людини на все життя, забуття нею духовних заповітів предків.

Як на перших вихователів – батьків вказується в усіх існуючих нині документах з питань дошкільного виховання і освіти. Зокрема, у Державній національній програмі "Освіта" (Україна ХХІ ст.) (1993 р.) зазначається, що дошкільне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання: "Батьки, як перші педагоги, покликані створити умови для повноцінного фізичного та психічного становлення особистості, … сформувати активне, зацікавлене ставлення до навколишнього світу. Сім’я несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей". "Основи духовного та фізичного формування особистості закладає сім’я. Родинне виховання в єдності з суспільним дошкільним вихованням забезпечує повноцінний та всебічний розвиток дитини", – підкреслено в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993). Тобто, ніяким соціальним інститутом не можна замінити рідне родинне оточення, яке забезпечує входження дитини у великий життєвий світ. Саме в сім’ї малюк здобуває початкові знання, вміння та навички, засвоює норми і правила поведінки, здобуває певний соціальний досвід.

Заслуга Івана Огієнка полягає і в тому, що він розкрив основні засоби здійснення національного виховання підростаючого покоління. За твердженням педагога, мова нерозривно пов’язана з народом та його історією, "… і коли ми мусимо любити свій народ, то тим самим мусимо любити і берегти й свою рідну мову, бо без мови народ не може існувати". Спираючись на власний досвід, І.Огієнко доводить, що "безмовний народ – не народ". Спілкування з дітьми своєю мовою веде до підвищення свідомості, формує гідність, високі моральні якості. "Рідна мова – то найголовніший наріжний камінь існування народу, як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу, бо рідна мова – то основа нашої історії, як душа цього народу". На думку І.Огієнка, мова – це найкращий вихователь, бо завдяки їй формуються основи духовного світу дитини, тільки вона (мова) може забезпечити повноцінне життя особистості.

Особливу увагу як засобу виховання, вважав І.Огієнко, потрібно приділяти рідній природі. "Пишна природа чарівного краю нашого сама нахиляє своїх мешканців до замилування у всякім мистецтві", – писав він.

Так само високо підноситься вплив природи на процес розвитку і виховання дітей і в сучасних документах у галузі дошкільного виховання. "Природа рідного краю є основою матеріальної і духовної культури народу… Природні фактори, що зумовили національні особливості українців, формують у дітей чуття єдності, гармонії людини й природи. Дитяче чутливе сприймання природи як живого організму, зустріч її з таємницями, прагнення осягнути їх, породжує любов до природи, екологічне світобачення".

На думку І.Огієнка, важливе місце в системі національного виховання займає історія, тобто реальні події, факти про виникнення, становлення і розвиток свого рідного народу і нації. Він вважав, що знання з історії свого краю містять високий виховний потенціал і сприяють формуванню національного світогляду, свідомості, самосвідомості й духовності. Погляди Івана Огієнка на роль історичних фактів у виховній роботі простежуються в багатьох його працях. Педагог-мислитель застерігав від "перекручування" історичних фактів і подій. Він наголошував на тому, що кожен вихованець повинен знати з дитинства, шляхом навчання, що український народ "має свою довгу історію". Чи не це ж саме говориться в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.), де записано: "Рідна історія дає знання про виникнення, становлення й розвиток свого народу… У дітей пробуджують розуміння історії та інтерес до неї, духовність, історичну пам’ять, усвідомлення себе як частини народу. У доступній формі дітей знайомлять із сучасними соціальними процесами національного відро-
дження".

І.Огієнко великого значення надавав ознайомленню дітей з національними звичаями та обрядами. Учений доводив необхідність формування в підростаючого покоління поваги до звичаїв свого народу. "Звичаї він поділяв на родинні (домашні), релігійні, загальнонародні", – писала А.А. Марушкевич. І.Огієнко орієнтував на прилучення молоді до дотримання обрядів свого народу, оскільки вони поєднують у собі багато естетичного, морального, етичного, історичного і філософською. Звичаї та обряди об’єднують минуле і сучасне, свідчать про наявність етнічної спільності людей. "У який бік не поглянемо, скрізь бачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український", – зазначав великий мислитель. Підтвердження цих думок знаходить своє відображення і в сьогоденній практиці навчально-виховної роботи з дітьми. Жодна родина, жодний заклад освіти не має обходитися без використання народних традицій, звичаїв та обрядів. Це той фундамент виховання, що переходить і передається з покоління в покоління. "На основі народних традицій у дітей формуються норми й правила моральної поведінки, світосприймання. Традиції – це живий пізнавальний, емоційний, зрозумілий зв’язок між минулим, сучасним і майбутнім народу. Прилучаючись до традицій, наслідуючи їх, діти вбирають їх пізнавальний, психологічний, моральний, естетичний зміст", – підкреслюється в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.).

І.Огієнко наголошував на великому виховному змісті народного календаря – системи історично обумовлених дат, свят, подій, традицій, звичаїв та обрядів, які в певній послідовності відзначає весь народ протягом року. Педагоги повинні зосередити свої зусилля на вивченні дітьми народного календаря, розумінні його виховного значення, духовного потенціалу і змісту. Свята, фольклорно-календарні традиції, звичаї українців вказують на їхній високий культурний рівень, ступінь талановитості, глибокий гуманістичний потенціал. "Народний календар… прилучає дошкільнят до живої енциклопедії побуту й дозвілля народу. У могутньому гармонійному комплексі емоційно-естетичних засобів виховання дитина формується як представник певного етносу. У дитячому садку народний календар є природовідповідною програмою національного виховання. Традиції і обряди притаманні кожному святу, пов’язані з природою рідного краю, природою самої людини, трудовою діяльністю народу в різні пори року. Вони поглиблюють емоційні зв’язки дитини з життям, працею, красою рідного народу…". У процесі підготовки до свят, календарних дійств та під час проведення їх у дітей пробуджуються, поглиблюються і закріплюються найкращі якості особистості: творче ставлення до дійсності, кмітливість, працьовитість, ініціативність, діловитість, підприємливість, а головне – любов до рідного народу, до батьківщини.

Не менш важливу цінність має і народне мистецтво. Українці, вважав учений мають багатющу спадщину національного мистецтва. На його думку, виховання засобами народного мистецтва – "глибоко змістовне", "пристойне". Ці роздуми мають відбиток у проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1993 р.): "Мистецтво, сконцентроване в естетичній формі, матеріалізує національний дух народу в проявах його творчості. Твори українських скульпторів, художників, народних митців яскраво відбивають риси національного характеру і відображають життєвий уклад, історію й культуру народу України". Народне мистецтво в його різноманітних видах і жанрах формує в дітей естетичні смаки, відчуття багатства, краси національного духу. Народна творчість виявляє в дошкільників потяг до прекрасного, породжує бажання розвивати традиційні форми мистецтва. "Мистецькими традиціями мають бути просякнуті всі сфери життя дітей", – підкреслено в документі.

Особливого значення Іван Огієнко надавав вихованню піснею. "Пісню утворив наш народ такою, як ніхто з інших народів… Наші пісні – це тихій рай. Це привабливі чари, ті чари, що всім світом признано за ними". Вони впливають на формування гордості за свій народ, його минуле, спонукають дітей прилучатися до цього виду народної творчості. "Засвоєння національної музичної культури дітьми зумовлене національним музичним генотипом. Це вироблена поколіннями сукупність музичних структур і засобів…, які передаються, закріплюються спадково і забезпечують природне органічне сприймання та переживання. Органічність сприймання і переживання фольклорного музичного мистецтва зумовлюються вродженою готовністю дитини до сприймання інтонаційного багатства рідної національної музики й мови, особливостей їх ритмічного інтонування тощо", – підкреслюється в проекті Концепції дошкільного виховання в Україні (1999 р.).

До цінних джерел національного виховання вчений відносив фольклор – "найкращий здобуток старовини, що має вплив на стару й нову українську літературу". Виховання засобами фольклору впливає на розвиток емоційної сфери дитини, сприяє формуванню глибоких духовних почуттів підростаючої особистості, "допомагає відтворити картину світу в традиційних для народного світогляду формах: казках, прислів’ях, приказках, забавлянках, колисанках, мирилках, потішках тощо".

Іван Огієнко наголошував також і на виховному значенні рідного побуту. На його думку, діти повинні знати глибокий смисл і значення оформлення житла в національному дусі, елементи національного одягу тощо. "Ми бачимо орнамент на кожному кроці життя селянського: малюнки криють сволоки й комини, містяться над дверима та вікнами, по стінах хат, оздоблюють дерев’яний посуд, широко розкинулись по скринях, мисниках, річах свіцьких…", – писав мислитель. З дитинства в малюках формується "доречне й естетичне" використання елементів українського національного побуту, "розуміння їх краси й моралі", тобто відчуття своєї етнічної належності, ставлення до свого народу.

Як можна бачити, переважна більшість ідей Івана Огієнка з питань виховання дітей переплітається із запитами і завданнями педагогіки сьогодення. На часі проблеми реалізації національної системи виховання в практиці роботи дошкільних закладів.

Засоби, запропоновані видатним українським мислителем І.Огієнком, – рідна мова,
природа рідного краю, історія, звичаї, обряди, народний календар, мистецтво, українська народна пісня, фольклор, побут та ін., – мають місце і в сучасних концепціях.

Першим з видатних педагогів минулого на Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г.С. Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини ХУПІ століття, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені» [52, 154]. Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди.

Положення Сковороди про українську народну педагогіку знайшли підтримку й дальший розвиток у спадщині педагогів наступних поколінь.

Після Г. Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О. Духнович – автор першого на Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских» (1857). У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання.

Перший, хто поставив народну педагогіку на п'єдестал, був великий вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він же й перший увів поняття «народна педагогіка» в широкий обіг, переконливо обгрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення виховного досвіду трудових мас.

За словами Ушинського, виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. «Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням» [65,109].

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка – це історично складена система народних знань і умінь у справі навчання і виховання підростаючого поколінь, яка є невід'ємною частиною національної духовності. Це усний багатотомний підручник виховання, що зберігається з найдавніших часів у пам'яті народу.

Етнопедагогічні знання знайшли свій вияв у народних виховних традиціях, фольклорних творах, звичаях і обрядах, ритуалах і святах, якими супроводжуються події в житті дітей і молоді, їхніх іграх, досвіді національного виховання.

Українське націЕтнопедаго́гіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу.

Зміст

 [показати

  •  1 Завдання
  •  2 Українська етнопедагогіка
  •  3 Історія
  •  4 Джерела
  •  5 Посилання

[ред.] Завдання

Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.

[ред.] Українська етнопедагогіка

Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.

Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми «Освіта» надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.

Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

[ред.] Історія

У 60-х роках XX століття Генадієм Волковим у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка». Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

[ред.] Джерела

  •  Мосіяшенко В.А. Українська етнопедагогіка: Навч. посіб, — Суми: ВТД «Університетська книга», 2005. — 176 с.
  •  Волков Г.Н. Этнопедагогика: Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений. — М.: Издательский центр «Академия», 1999. — 168 с.

ональне виховання учнів на Прикарпатті. Реферат

У рефераті подано відомості про концепцію українського національного виховання учнів загальноосвітньої школи в умовах Прикарпаття

Пропонована освітянам Концепція виховання школярів створена з ініціативи Івано-Франківського обласного управління освіти.

Розробку її проекту здійснили: директор науково-методичного центру " Українська етнопедагогіка і народознавство" АПН України і Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, кандидат педагогічних наук, професор Роман Скульський та провідний спеціаліст цього центру, завідувач кафедри українознавства Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України Мирослав Стельмахович.

Публікація проекту концепції має на меті ознайомлення освітян краю та інших зацікавлених осіб з її змістом, наступною організацією широкого обговорення педагогічною громадськістю регіону, доведення до належного рівня якості з тим, щоб у перспективі, опираючись на неї, можна було розробляти, ефективні педагогічні технології та застосовувати їх у практичній освітньо-виховній діяльності.

Пропонований проект Концепції українського національного виховання учнів загальноосвітньої школи складається з таких розділів:.

  •  Вихідні теоретико-методологічні засади та умови виховання школярів.
  •  Мета і головні напрями виховання учнівської молоді.
  •  Принципи організації виховної роботи в загальноосвітній школі та шляхи їх реалізації.
  •  Особливості реалізації пріоритетних напрямів національного виховання учнів у школах Прикарпаття.

Об'єктивна потреба врахування у вихованні регіональних особливостей зумовлена тим, що, крім спільного для всієї Української держави, кожен її регіон має свої специфічні особливості розвитку. Вони стосуються природи, економіки, господарської діяльності, освіти, культури, мистецтва, говірки, звичаїв, традицій, фольклору в усіх його жанрах тощо. Ось деякі з них.

1. Прикарпаття охоплює значну частину гірської місцевості з багатою та різноманітною природою. Його жителі гостріше, ніж в інших регіонах, усвідомлюють значущість природних багатств лісів для задоволення потреб людини. Споконвіку люди тут свято оберігали природу, раціонально використовували її багатства, вміли цінувати їх. Діти та підлітки змалечку залучаються до посильної праці. Вони збирають гриби, суниці, чорниці, малину, ожину тощо. Краще, ніж діти інших регіонів, знають про небезпеки, які приховують у собі гори, ліси, стрімкі ріки, провалля. Вони ближчі до гірської природи, вміють спілкуватися з нею. І в цьому - один із специфічних природних чинників, який конче необхідно враховувати у вихованні школярів.

2. Прикарпаття було і надалі залишається одним із регіонів, що характеризується могутнім трудовим потенціалом. Його повне використання на місцях практично неможливо, бо місцеве господарство потребує досить обмеженої частки наявних трудових ресурсів. Тому при карпатці навчилися цінувати місце праці, знаходити його не тільки поза межами регіону, але й України.

Свідченням цього є вахтово-бригадні трудові загони, що працюють на нафтових і газових підприємствах Сибіру, ланки та бригади. які сезонно працюють на збиранні врожаю у східних та південних областях України. будівельні бригади тощо. У силу цих обставин на Прикарпатті добре збереглися трудові традиції

3. На Прикарпатті, передовсім у сільській місцевості, люди спілкуються виключно українською мовою. Мовна культура Прикарпатців зберегла свою самобутність, У цьому запорука плідної діяльності, спрямованої на виховання в учнів високої національної свідомості, почуття українського патріотизму громадського обов`язку.

4. У Прикарпатському краї добре збереглися та успішно розвиваються художні народні ремесла і промисли, що є важливим елементом української народної педагогіки, громадської і родинно-побутової культури, трудової та художньої діяльності, які доцільно використати в естетично-трудовому вихованні дітей.

5. На Прикарпатті, як в інших регіонах Галичини, добре збереглися: народно-побутові та релігійні традиції. І в ньому запорука духовно-морального виховання учнів.

Незважаючи на те, що українська національна школа офіційно визнана світською установою, освітяни краю здійснюють пошуки регіональних шляхів використання українських народних чеснот і норм християнської моралі в ролі дієвого чинника формування духовності школярів, забезпечення духовної єдності, наступності й спадкоємності поколінь минулих, сучасних і майбутніх

6. Прикарпаття - це край туризму, у тому числі іноземного, Завдяки цьому відкриваються більші можливості для ділового спілкування з гостями, обміну досвідом, організації раціональної діяльності у будь-яких сферах суспільного життя, а також у вихованні.

7. Прикарпаття у значній його частині географічно розміщене по сусідству з країнами Східної Європії. що є вагомим чинником європеїзації України, її входження в асоціацію європейських держав.

8. Прикарпаття багате славетними людьми, своєю історією, висвітленою на сторінках десятитомного видання, підготовленого професором В Грабовецьким. У регіоні є чимало пам'яток історії, краєзнавчих, літературно-мистецьких музеїв, які варто використати у навчанні та вихованні школярів.

9. Прикарпатський край славиться тим, що багато вихідців з нього складають значну частин національної діаспори.

10. Прикарпаття відзначається багатим і різнобарвним народним мистецтвом, розмаїттям. етнічних груп українців бойків, гуцулів, лемків, покутян), - що є важливим для розвитку творчих здібностей учнів.

11. Прикарпаття - край з розгалуженою мережею лікувальних і курортно-профілактичних установ. Тут лікуються, і відпочивають люди не тільки з різних регіонів України, але й з близького і далекого зарубіжжя.

Завдяки цьому створюються сприятливі умови для взаємного обміну культурними цінностями різних етнічних груп, національностей і національних меншин.

Вихідні теоретико-методологічні засади та умови українського національного виховання школярів

Розробляючи систему виховання учнів у школах Прикарпаття, ми виходимо з того, що процес становлення особистості та її розвитку зумовлюється багатьма чинниками (об'єктивними та суб'єктивними, внутрішніми та зовнішніми, систематичними та епізодичними, цілеспрямованими та випадковими).

Українською національною називаємо ту систему виховання, яка історично склалася на народному ґрунті України й своїми цілями, змістом засобами підпорядкованa самобутній природі українця.

Українська традиційна родина - то перший осередок виховання українського патріотизму, національної свідомості, демократизму й людяності місце прищеплення дітям навичок культурної поведінки, пошани до рідної мови.

Місцевої говірки, рідного краю, місцевих звичаїв і традицій, духовно-моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Маємо потенційні можливості, аби прилучити до участі в українському національному вихованні дітей та молоді усі без винятку виховні інституції - сім'ю, громадськість, школи, місцеві культурологічні центри (народні доми, читальні, позашкільні установи, церкви засоби масової інформації - місцеві радіо, телебачення, пресу). Варто відзначити особливе значення і роль педагогічних часописів Прикарпаття - "Поліття", "Обрії", "Джерела", ряду районних вчительських газет та інформаційних бюлетенів.

Мета і головні напрями національного виховання учнівської молоді

Якщо розглядати процес виховання учня як цілісну систему, що органічно поєднує в собі мету і завдання, зміст, методи, засоби та організаційні форми, то дуже важливо визначити її головний системотворчий елемент. Ним є мета виховання, бо якраз вона зумовлює підбір усіх інших елементів системи, у т. ч. й використання педагогічних можливостей регіонального (місцевого) компонента.

Ці завдання, як і виховна мета в цілому, стосуються всіх без винятку шкіл України, які зобов'язані користуватися єдиною теоретико-методологічною базою для реалізації українського національного виховання дітей.

Щоб шкільне виховання було ефективним, необхідно добитися того, щоб у стінах школи життя школяра протікало в максимально сприятливих для нього умовах, створюючи психологічний комфорт. Це означає, що лише той учитель чи вихователь може чинити і чинить позитивний виховний вплив на учня, якому дитина вірить, симпатизує, якого любить і поважає. І, навпаки, негативне ставлення школяра до педагога є практично нездоланною перешкодою у його шкільному вихованні. Тому цілком поділяємо позицію тих освітян, які пов'язують поліпшення виховної роботи з учнями з підвищенням кваліфікації та майстерності педагогів. Отже, вихідна умова успішного виховання дітей у школі - це високий рівень загальної та професійної культури вчителів.

Це стосується й батьків. Тому посильна виховна робота школи та інших соціальних інституцій з батьками - одна з важливих умов успішного виховання учнів. У роботі з батьками, особливо у сільській місцевості, істотну роль може відіграти духовенство.

Справжній педагог у своїй виховній діяльності неодмінно опирається на звичаї й традиції того прикарпатського села, міста чи селища, у якому він працює. Вони мають вирішальне значення. Через систему національних звичаїв і традицій кожна етнічна група нашого краю (гуцули, бойки, покутяни та ін.) відтворює і продовжує себе, свою духовну культуру, характер і психологію у своїх нащадках.

Принципи організації виховної роботи в школі та шляхи їх реалізації

Принципи виховання - це ті вихідні положення, якими потрібно керуватися в процесі організації виховної діяльності.

Зауважимо, що головні принципи українського національного виховання, як і його провідні ідеї, стосуються виховання учнів у будь-якому куточку України, а не тільки на Прикарпатті.

Найголовніші принципи української національної системи виховання.

Принцип демократизації всіх сторін шкільного життя.

Його реалізація передбачає раціональне поєднання виховної діяльності педагогів і самовиховання учнів, управління з боку адміністрації та самоврядування школярів, регламентації діяльності учнів та їх ініціативи, педагогічної співпраці вчителів, вихователів, батьків та учнів

Реалізуючи цей принцип, варто застерегти від крайнощів у питаннях виховання учнів, тобто перехід від крайнього авторитаризму (примусу, насильства) до повної самодіяльності анархічного характеру. У питаннях виховання дитини дуже важливо обрати раціональну міру її свободи бо, як засвідчує досвід, так зване вільне виховання здебільшого призводить до разючого порушення порядку та робочої дисципліни як учнів, так і вчителів. Головна ідея, якою варто керуватися тут - це постійне зростання самодисципліни учасників педагогічного процесу.

Реалізація принципу гуманізації шкільного життя полягає в тому, щоб створити оптимальні умови для навчання та виховання кожної дитини. Неодмінна умова цього ґрунтовне психолого-педагогічне вивчення школярів (стану їхнього здоров'я, потреб, інтересів, домагань тощо).

Принцип народності у вихованні. Його суть полягає в забезпеченні постійної опори на національну культуру, передусім народну (фольклор, мораль, етнопедагогіку, місцеві звичаї, традиції тощо) Головний шлях реалізації раціональне поєднання ідеї наукової та народної педагогічної культури.

Принцип природо відповідності у вихованні. Його реалізація передбачає, як ми вже згадували, ретельне врахування у виховній роботі вікових, статевих та індивідуальних особливостей учнів, їхньої генетичної спадковості, місцевих умов тощо.

Принцип культуровідповідності у вихованні. Суть цього принципу полягає у відповідності змісту та рівня виховання здобуткам національної та загальнолюдської культури, у тому числі народної, місцевої. Його реалізація потребує широкого використання культурних здобутків, місцевих (регіональних) культурних надбань.

Принцип органічної єдності національних та загальнолюдських місцевих вартостей у вихованні. Основну базу виховання складає національна культура українського народу. Це, одначе, не означає, що сучасна українська школа стоїть на позиціях національної замкненості. Навпаки, вона передбачає творче й доцільне використання культурних цінностей інших народів, місцевих надбань передовсім тих вартостей, які набули статус загальнолюдських.

Принцип системності у вихованні. Системність означає цілісність виховного процесу та иого перманентність

(неперервність), а також комплексне використання наявних виховних засобів і єдність різних виховних інституцій.

Принцип історизму. Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам'яті через прищеплення учням шанобливого ставлення до української мови й рідної

говірки своїх предків, національної віри, до світлих і одночасно трагічних сторінок історії України, Прикарпаття, до національних борців і героїв, вихідців рідного села, міста, краю - опришків, учасників селянського повстання І. Мухи, козацьких військ Б. Хмельницького, січових стрільців, вояків і провідників ОУН-УПА. Зрозуміло, що ідеї й подвиги великих синів і дочок нашого народу є надбанням усієї України, а не лише Прикарпаття.

Реалізація даного принципу найуспішніше відбувається через ґрунтовне засвоєння учнями українознавства й розгортання краєзнавчої роботи.

Принцип європеїзму зобов'язує вчителя всю увагу сконцентровувати на дитині, на формуванні людської особистості, становленні українця-європейця в дусі вимог європейської культури.

Принцип європеїзму завжди нагадує нам, що виховання - це не піднесення всім усього. Воно завжди повинно мати адресний характер, тобто стосуватися кожної окремої конкретної особи учня у підведенні його до осягнення європейської культури мислення і поведінки українця.

Здобуття волі й незалежності України відкрило реальні перспективи для прилучення дітей до української національної, а з нею і до всіх найкращих пластів європейської культури. до возвеличення особи індивідуальності, особистості, людини як найбільшої цінності на землі.

Не забуваймо, що рушій суспільства - творча людина.

Кожна на своєму місці. Якщо її можливості не реалізовуються, якість життя падає. Культуру нації творить культура особистого духу.

Особливості реалізації пріоритетних напрямів виховання учнів у школах Прикарпаття

Педагоги загальноосвітніх шкіл Прикарпаття орієнтуються на спільні для всієї України пріоритетні напрями реформування виховання та його завдання.

Проте стартові позиції щодо практичного вирішення цих завдань в умовах Прикарпаття багато чим відрізняються від шкіл інших регіонів України. Ми маємо змогу деякі виховні завдання вирішувати оперативніше і якісніше, ніж у школах інших регіонів, інакше кажучи, існує цілий ряд виховних завдань, які в умовах шкіл Прикарпаття можуть бути вирішені в найближчому майбутньому, у той час, як у школах інших регіонів їх розв`язання пов`язують з віддаленою в часі перспективою.

Покажемо це на конкретних завданнях і відповідних напрямах виховання.

Один із пріоритетних напрямів виховання школярів є формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати заради розквіту своєї держави, готовності її захищати.

Розв'язання цього завдання має на меті прищеплення й розвиток в учнів цілого ряду якостей, що є складниками громадянської культури людини. Серед них провідне місце посідає національна свідомість, що виявляється в усвідомленні своєї належності до української нації, певної етнічної групи, готовності відстоювати її інтереси, примножувати соціально культурний досвід українського народу.

Історично склалося так, що Прикарпаття, як і вся Галичина, тривалий час була об'єктом зазіхань з боку чужоземних поневолювачів (турецьких, татарських, монгольських, австро-угорських, польських, литовських, московських, німецьких та ін.). Це не могло не відобразитись на свідомості галичан, що формувалась і розвивалась в умовах постійної боротьби за своє національне, релігійне та соціальне визволення.

До цього слід додати й те, що Прикарпаття понесло величезні людські втрати в роки більшовицьких репресій (1939-1941, 1944-1955). Наш край був ареною запеклої боротьби січових стрільців та воїнів ОУН-УПА за державну незалежність України. Об'єктами для більшовицьких репресій були не тільки українські патріоти в особі воїнів ОУН- УПА та їхніх родин, але й цілі поселення, які були насильно вивезені до Сибіру. Понесені людські втрати свято зберігаються у пам'яті всіх чесних при карпатців.

Тому не дивно, що наші краяни відрізняються порівняно високим рівнем національної свідомості.

Прикарпатці були і залишаються в авангарді боротьби за незалежність України, за розбудову її на демократичних засадах. Вони - активні учасники всіх політичних акцій, спрямованих на утвердження української державності.

Український національний дух передається з покоління у покоління. У цьому - важлива умова подальшого поступу у вихованні національної свідомості підростаючих поколінь. ми маємо всі передумови дня переходу від словесно-ейфорійного патріотизму до патріотизму діяльного, тобто такого, що проявляється в сумлінній праці людини на користь держави, ії активно-діяльній участі у громадському житті, навчанні та вихованні молоді тощо. У цьому аспекті виховання школи Прикарпаття можуть посісти провідне місце в Україні.

У системі пріоритетних напрямів виховання чільне місце посідає формування високої мовної культури володіння українською мовою.

Вступ

Тенденції розвитку національної школи й проблеми національного виховання.

1.1. Завдання і складові частини національного виховання .

1.2. Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів

Вступ 

 

Звичаї і обрядність народного календаря найтіснішим чином пов"язані з природою території, на якій історично живуть українці. Виховний потенціал народного календаря виникав і шліфувався у суворій відповідності з фундаментальним принципом природовідповідності виховання що є основоположним у науковій педагогіці.

Народна мораль, етикаНародна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, па власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть рути соціальне небезпечні.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя.

Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов"язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникала і утверджувалася в гармонійному взаємозв"язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, лад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї — червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті — вишиті рушники, квіти, духмяні трави

Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов"язана з народною мораллю.

Оволодіваючи серцем і розумом молоді, народна естетика пробуджує в неї внутрішні сили, надихає на добрі справи, запалює оптимізмом, стверджує любов, віру і надію як найважливіші сУчні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.

Зроблені перші кроки у відродженні української системи виховання у житті родини, школи, впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних) навчально-виховних закладів від дитсадка до вузу.

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця — господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

кладники духовності.

Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції — трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуоотвоочим і духотвоочим. політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об"єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї—це своєрідні віковічні духовні устрої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід"ємною частиною рідного народу, нації.

Національна творчість. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків і дівчат до народної творчості, виробляють у них .творче ставлення до життя. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися нахили, здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал. Глибоке знання учнями творчих умінь рідного народу, його творчої спадщини стимулює пробудження в них творчих задумів, поривів і практичну їх реалізацію. Кожен вихованець в залежності від природних задатків, ступеня їх розвитку стає співучасником, творцем культури, історії рідного народу, його самостійної державності. Національна творчість -це конкретний вияв загальнолюдської творчості.

Якщо національна система виховання переобтяжена абстрактними ідеями, знаннями і вони не набувають конкретної національної реальності та форми, такий зміст освіти втрачає свою виховну функцію і, як правило, не перетворюється в погляди, переконання, ідеали, якості характеру особистості, а отже, якості підростаючих поколінь, усього народу. Така система виховання втрачає національний зміст і характер, позбавляється життєздатності, тобто можливості розвиватися і самовдосконалюватися.

Національна система виховання є складовою і невід"ємною частиною життєдіяльності, життєтворчості рідного народу. Тому система компонентів народної духовності, шляхи і засоби їх формування мають визначати сутність і зміст національної системи виховання.

Кожен народ, нація, має здобутки у розвитку культури, економіки, науки, техніки та Інших галузей життя. Представники різних народів здійснюють відкриття, які стають спільними надбаннями всього світу, загальнолюдськими досягненнями. Своїми вершинами, набутками як проявами національного генія пишається кожен народ.

Як і інші народи, український народ має свої національні пріоритети, які стали загальнолюдськими надбаннями. Здобутки рідного народу, його видатних синів і дочок у різноманітних галузях життя і діяльності мають займати найвищий статус у змісті освіти і виховання.

І. 2. Проблеми національного виховання в творчій спадщині вітчизняних педагогів. 

Внаслідок відсутності власної державності школа в Україні на початку XX ст. була не засобом просвіти народу, а урядовою інституцією, здійснювала "політику рабського виховання" (С. Русова), освітня система побудована "на спотворених, суперечливих природі людини, вигаданих принципах" (Я. Чепіга), а мета, завдання, зміст і методи освіти, навчання і виховання не відповідали запитам особливості української дитини, потребам українського народу про що стверджує Б. Грінченко в "Громадській думці", "Новій громаді", М. Грушевський в "Літературно-науковому віснику", "Новій школі" , "Селі", Т. Шерстюк, С. Русова, Я. Чепіга, С. Черкасенко, В. Прокопович і С. Паляничка у "Світлі", С Русова, Я. Чепіга та інші в "Народном учитиле".

Свого часу К. Ушинський писав, що, нерідна українській дитині школа не розвиває, а псує її душу, вона "чужа й непривітна", "безсила", бо не спирається на єдино плідний грунт — рідну мову навчання й народні почуття, і, нарешті, "непотрібна" українському народові. Б.Грінченко, як і К.Ушинський, на конкретних прикладах і фактах показав, що "московська школа в українському селі нижча від народу, безсила й некорисна, доброго сліду не кине, бо спиняє в дитини розвиток, душу ж не розвиває, а псує, огидний жаргон, що вона аиробля, здатний хіба що ябеду скласти, ця школа замалим не пекло дитині".

М.Грушевський, проаналізувавши історію освітньої справи від найдавніших часів до початку XX ст. і стан тогочасної освіти в Україні, відзначав, що "між різними краями Росії Україна., належить до найгірших, найменш освічених", "Україна стала однією з найтемніших сторін. Книжок, газет між народом розходиться незвичайно мало. Люди не мають поняття ні про що". Український народ відчужували від національного життя —"мовчи, не розсуждай, що прикажуть — сповняй", привчали забувати й зневажати своє, близьке, рідне.

Ідеї й думки Б.Грінченка і М.Грушевського розвивали видавці й дописувачі журналу «Світло», які переконливо обґрунтовували тезу про те, що російськомовна школа в Україні не задовольняла потреби як окремо взятої особистості, так і всього українського народу, а навпаки, шкодила нації, вела її до деградації, занепаду і виродження. "Є школи і на Україні, — писав Я.Чепіга, — а справжньої освіти український народ од них не має. Не світ вони сіють в нашім народі, а темряву . В сучасній школі все, весь устрій, вся система, починаючи од читання шкодливо одбивається на освіті дитини, а через неї на всьому українському народові. Такий стан освіти не може заспокоїти наших культурно-національних змаганій і турбот".

1905—1914 рр. українські педагоги, письменники, освітні й культурні діячі сформулювали і виклали на сторінках преси основні теоретико-методологічні засади української національної школи. Свідченням цього є, зокрема, і проекти української національної школи та освіти, розроблені С.Русовою, Я.Чепігою, С.Сірополком, І.Ющишиним, редакційними комітетами журналів "Світло", "Учитель" (Львів), "Народньїй учитель", "Украинская жизнь" і доповнені резолюціями і вимогами різноманітних з"їздів, курсів, сходів, зібрань тощо. Аналіз цих проектів дає змогу зробити висновок про те, що в них чітко визначено мету, завдання, принципи, зміст і методи навчання і виховання в новій українській національній школі, її організаційну структуру, шляхи і способи підготовки нового вчителя, ряд інших важливих теоретичних і практичних питань. Головне, що об"єднувало названі проекти, — це відображення в них ідеї народності виховання, яка в методологічному плані виступає найважливішою закономірністю розвитку освіти і школи в Україні.

Головним завданням розумового виховання розробники проектів нової української школи вважали засвоєння учнями знань про природу, суспільство, людину, оволодіння основними мислительними операціями, формування інтелектуальних умінь і світогляду. Як відзначала С.Русова, розумове виховання слугує основою для всебічного розвитку особистості. Високий розум сприяє прогресу науки, техніки, культури, мистецтва, розвитку економічних і соціально-політичних умов життя суспільства; розум формує активну думку, конструктивну критику, яка стимулює пошук істини, нових знань про природу, людину, суспільство.

Ось чому нова українська школа повинна звернути "велику увагу на формування розуму, на дисциплінувався розумових сил, не на накидання в голові учня різноманітного знання, а на вироблення самого розуму й активної думки". Вчена дала багато конкретних практичних порад щодо формування інтелектуальних умінь учнів, зокрема таких, як уміння читати, слухати, писати, працювати з книжкою, звертала увагу на необхідність дотримання режиму розумової праці (чітка організація, правила гігієни, вироблення вміння есе робити правильно і охайно, чергувати розумову працю з фізичною, вибір зручного для роботи часу дня, доби, тижня, пори року та ін.). Особливий наголос вона робила на необхідності вироблення в учнів уміння працювати самостійно: "самостійна праця скрізь".

У розв"язанні проблем розумового виховання українські педагоги намагалися творчо використати ідеї, думки, положення і висновки тих учених-педагогів, які в основу розумового виховання покладали принцип засвоєння учнями знань, що виробило людство в процесі навчання (Коменський, Локк, Гербарт, Пирогов та ін.), і тих, які виходили з положення, що розум дитини розвивається насамперед у процесі її вільної природної самостійної діяльності (Руссо та його послідовники). Моральне виховання розглядалося як цілісний процес формування у дітей моральних уявлень, почуттів, моральної свідомості і поведінки. Головне завдання морального виховання Я.Чепіга вбачав у тому, щоб "зберегти цілість і чистоту людської природи в дитині", "зберегти душу дитини незіпсованою", допомогти "добрим почуттям пробитись з-під намулу оточіння", "розвинуть в душах дітей зерна гарних людських почуттів", забезпечити розвиток у дітей кращих моральних засад, їх систематичне й цілеспрямоване моральне вдосконалення". Важливим джерелом морального виховання є сім"я, національна і соціокультурна сфери, що оточують дитину.

Найважливішими методами морального виховання називалися особистий приклад вихователя, роз"яснення моральних норм і правил поведінки, формування моральної свідомості, залучення учнів до безпосередньої участі у добрих і корисних справах тощо.

Під естетичним вихованням автори українських часописів 1905—1914 рр. розуміли систему комплексного й послідовного впливу на учнів з боку соціальних інституцій з метою формування естетичної свідомості, вироблення здатності сприймати, відчувати й оцінювати красу в навколишньому світі, розвитку художньо-творчих здібностей, прагнень, здатності і потреби нести красу в навколишнє середовище, поведінку. Провідною естетичною категорією виступала категорія прекрасного в комплексі з такими поняттями, як естетичне ставлення, почуття, естетична свідомість, норма, оцінка, естетичний смак, ідеал тощо. Найважливішими джерелами естетичного виховання називалися природа, події суспільного життя, література, мистецтво, "безпосередній вплив учителя" (С.Русова), найважливішими ланками — сім"я, дитячий садок, школа тощо.

Головні завдання в галузі трудового виховання розробники концепції української національної школи 1905—1914 рр. вбачали в тому, щоб виховати в учнів любов до праці і людей праці, ознайомити з основами промислового і сільськогосподарського виробництва, сформувати певні трудові вміння і навички, сприяти усвідомленому вибору виду майбутньої трудової діяльності. Фізичне виховання, на їхню думку, покликане сприяти фізичному розвиткові дитини, формувати інтерес і потребу до занять фізичною культурою і спортом задля зміцнення здоров"я, створювати умови для посилення впливу на розумове, моральне, естетичне і трудове виховання. В цілеспрямованому навчально-виховному процесі всі ці завдання розглядалися у тісному взаємозв"язку, нерозривній взаємообумовленості, узгодженості, взаємодії.

Родовід. Засобами рідної мови діти найглибше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Народження, родина, родичі, рід, родовід, родинознавство, народ — ці однокореневі поняття супроводжують людину протягом усього життя, розкривають її ідейну, моральну, духовну сутність, природну, логічну послідовність основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації—такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної самосвідомості і повноцінності, громадянської зрілості.

В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Серцем, душею і розумом дитина глибоко відчуває потреби всієї рідні, інших людей, починає турбуватися про інтереси всього іроду, народу, нації.

Народ здавна застосовує у вихованні і поетизує, прославляє значення роду, родоводу в таких крилатих виразах: "Ой роде наш красний, роде наш прекрасний", "Козацькому роду не буде переводу", "Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду", "Тяжко жить без роду-племені" та ін.

Історична пам"ять, мислення, духовність особистості починаються в пам"яті роду. Сім"я, школа, громадськість виробляють потребу в кожної дитини знати свій родовід і по батьковій, і по материній лінії, вивчати своє генетичне коріння, родовідне дерево Така навчальне-виховна діяльність формує культ Матері і Батька, Бабусі і Дідуся, культ Роду і Народу, виховує в дітей гідність, честь, гордість за своїх предків, прагнення і готовність зберігати і примножувати здобутки свого родоводу. Наивірнішии шлях досягнення цієї мети — практичне включення дітей у продовження родинних звичаїв, реалізацію сімейних планів, мрій, надій, традицій і устремлінь свого народу.

Рідна історія. З Історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, .відомостях, наукових знаннях Історії Батьківщини — України, її історія розкриває найцінніше духовне багатство — знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи Історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої республіки. Всебічне знання рідної історії — невичерпне джерело історичної пам"яті і мислення учнів.

Великий виховний потенціал містить у собі історія української козаччини, гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака чи дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорізької Січі, які були незламними провідниками свободи і незалежності України, вершинні піднесення визвольного духу народу, а також факти зневіри в споконвічні національно-патріотичні ідеали, а то й прямої зради торкаються потаємних струн серця, викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і. багато в чому страдницького шляху в історії. Психолого-педагогічне дослідження таких, на перший погляд незвичайних явищ життя наших предків — лицарів духу і звитяги, як козацьке побратимство, братство, товариство, громада, характерництво, чаклунство та ін. поглиблює духовність, збагачує душу кожного учня національними способами, прийомами саморозвитку й самовдосконалення.

У зв"язку з тим, що історія України значною мірою фальсифікувалася і, замовчувалася, глибоко і систематично не вивчалася в школі, чимало молоді нині не знає навіть основних етапів, доленосних подій історії рідного народу, його віковічної боротьби за незалежність України. Об"єктивне і глибоке вивчення історії, культури, мистецтва, побуту рідного народу, політичних і громадських рухів на території нашої Вітчизни є необхідним компонентом в багатогранному процесі етнізації, громадського змужніння юнака і дівчини. У системі національного виховання і освіти знання історії рідного народу є базовим для осягнення історії всього світу.

Фольклор. У ньому відображена багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство. У фольклорі - першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У Думах, піснях, прислів"ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. У фольклорі вся минувшина і доля України: періоди високих піднесень і трагічних падінь, національно-визвольних і соціальних збурень, відчайдушної гайдамаччини і звитяжної козаччини, сторінки масового героїзму, епохи творчої праці і мистецького пізнання дійсності, оманливих надій та ілюзій, зневіри і зради тощо.

Український народ — один із найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожен учень усвідомлює, що пісня — незмінний супутник українця. Вона супроводжує весь його життєвий шлях — від народження до домовини. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, і теплоту серця, і ніжність душі. Припадаючи спраглими вустами до фольклорних джерел, учні сповнюються світлими дерзаннями, устремліннями утверджувати в житті добро, правду, красу. Фольклорні засоби сприяють формуванню всеосяжності її глибини української душі, її ліризму і романтичної піднесеності.

Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, школі в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і, саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Національне мистецтво. Система національного виховання використовує практично невичерпні можливості народного і професійного мистецтва у формуванні людини-гуманіста. Історична енергія народу, стійкість, багатство і краса його національного духу трансформувалися і акумулювалися в різноманітних видах і жанрах мистецтва — пісенному, музичному, танцювальному, декоративно-прикладному тощо. Проймаючись чарами естетичних цінностей, дійств, учні переконуються в тому, що мистецькими традиціями пройняті всі сфери життя, діяльності, побуту і дозвілля народу.

Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються всім, народом протягом року.

*************************************************************************

Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникала та усталювалася протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій із життя української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст і спрямованість.

Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об"єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу.

Національні символи Українигерб (тризуб), прапор (жовто блакитний), гімн «Ще не вмерла Україна», в історичній пам"яті народу символізують державну, політичну, економічну і національну незалежність України. Палкий український патріотизм, високу громадянськість, глибокий гуманізм виховують в молоді символигерби історичних, природогеографічних зон України (Волині, Галичини, Поділля, Слобідщини та ін.).

Важливими традиційними засобами патріотичного, гуманістичного і громадянського виховання молоді є символи, пов"язані з козацтвом, Запооізькою Січчю, гетьманщиною. Такі поняття, як Запорізька Січ. Хортиця, улава, бунчук, пернач, козацький прапор, образи вічно живих у пам"яті народній козаків-витязів Байди, Мамая, Тараса Бульби символізують незламність, стійкість у відстоюванні свободи народу.

Завдяки етнічним символам (берегиня, обереги пам"яті, калина, верба тощо) в свідомості кожного українця виникають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища. Народна символіка має велике значення в етнізації дітей, формуванні в них історичної пам"яті, свідомості.

Народні прикмети, вірування. В них відображені зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функції. Такі згустки народних спостережень, передбачень часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровані результати багаторічних спостережень дідів і прадідів над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Наприклад: "Багато хрущів весною — на жарке літо", "Не руйнуй гнізда ластівки, бо будеш з ластовинням", "Соловейко вдавився ячмінним колосом, а зозуля— мандибуркою" та ін.

Народні прикмети та вірування одухотворюють природу, вчать дітей берегти, примножувати та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань — народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому.

Народні вірування, ворожіння є важливими сферами духовності народу. Вони мають не лише Історико-культурне, а й пізнавально-виховне значення. У віруваннях і ворожіннях відображено специфічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеалізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться прогнозувати, передбачати майбутнє, певні події в житті, переконується в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні (ідеальні) чинники.

Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завданьвідродження багато численних традицій української родинно-побутової культури, її основу складають глибока і всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив"язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, і гуманне ставлення до природи, людей інших національностей.

Родинно-побутова культураде збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії на роду, розвиток (рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та ін. Національна система виховання розкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім"ю — "націю в мініатюрі". Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів і прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвід інших родин з питань виховання дітей.

Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять "народ", "нація" лежать стійкі віковічні традиції — трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуоотвоочим і духотвоочим. політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об"єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї—це своєрідні віковічні духовні устрої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід"ємною частиною рідного народу, нації.

Національна система виховання широко використовує традиції і звичаї з метою формування в молоді етнічної самобутності, творчого ставлення до дійсності. Якщо несприятливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система виховання. При цьому ланки, заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, дух їх вихолощується, як це і було в роки культу особи і застою. Високе історичне покликання батьків, педагогів, громадськості так впливати на молодь, щоб вона оберігала, як зіницю ока, і збагачувала Ідейно-моральний, емоційно-естетичний потенціал традицій, звичаїв і обрядів народної творчості.

Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України.

Якщо національна система виховання переобтяжена абстрактними ідеями, знаннями і вони не набувають конкретної національної реальності та форми, такий зміст освіти втрачає свою виховну функцію і, як правило, не перетворюється в погляди, переконання, ідеали, якості характеру особистості, а отже, якості підростаючих поколінь, усього народу. Така система виховання втрачає національний зміст і характер, позбавляється життєздатності, тобто можливості розвиватися і самовдосконалюватися.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

68474. Нравственные качества юриста 82 KB
  В глазах общества судебная власть должна олицетворять справедливость. Каждый, чьи интересы затрагивает производство по уголовному делу, рассчитывает на защиту в суде его прав, удовлетворение его притязаний. А именно в суде сталкиваются противоположные интересы того, кто нарушил закон...
68475. ЭТИКА ДЕЛОВОГО ОБЩЕНИЯ И СЛУЖЕБНЫЙ ЭТИКЕТ СОТРУДНИКОВ ПРАВООХРАНИТЕЛЬНЫХ ОРГАНОВ 117.5 KB
  Деловое общение в экстремальных условиях Особенности делового общения с иностранными гражданами I. Важнейшие понятия и принципы делового общения. Культура делового общения включает следующие компоненты; а техника делового общения; б психология делового общения; в этика делового общения...
68476. Налог, сбор, пошлина 34.23 KB
  Бывали случаи когда взимались налоги не содержащие всех необходимых признаков налог на пользование автодорог в законе не были прописаны сроки уплаты. Статья 8 Конституции РФ устанавливает что каждый обязан платить законно установленные налоги и сборы. Но это не значит что налоги могут быть только в законе.
68477. Виды налогов 36.23 KB
  Получается, что должно быть всего два налога (на доходы физических и юрлиц). Но есть две причины почему это не так: Финансовая причина – если налог один, то он очень заметет и от него становится легко уклониться. Беда налогов доходного типа – для того чтобы снять налог, нужен доход.
68478. Элементы закона о налоге 38.11 KB
  Правовое значение определенности налога; Обязательные и факультативные элементы налога; Субъект налога; Объект и база налога; Налоговая ставка; Порядок исчисления. Порядок и сроки уплаты налога; Налоговые льготы и их классификация Правовое значение определенности налога...
68479. Элементы закона о налоге. Объект и база налога 33.78 KB
  Объект и база налога; Налоговая ставка; Порядок исчисления. Порядок и сроки уплаты налога; Налоговые льготы и их классификация Объект и база налога БАЗА НАЛОГА Объект разобрали. Во всех налогах НАЛОГОВАЯ БАЗА конструируется с помощью трёх элементов...
68480. МЕТОД НАЛОГООБЛОЖЕНИЯ 29.84 KB
  Источники бывают разные. Нужно различать источник дохода и источник выплаты. Если какая-то организация уплачивает кому-то доход, то эту организацию можно заставить быть налоговым агентом. Как правило, это можно в тех случаях, когда облагаются физ. лица либо иностранные лица...
68481. Общая характеристика НДФЛ 37.01 KB
  Просто в администрировании взимается автоматически с источника получения дохода с зарплаты. Для того чтобы стать налогоплательщиком России нерезиденту надо чтобы их источник дохода был прямо связан с Россией. Пассивный доход владение активами российских предприятий.
68482. НАЛОГОВАЯ СТАВКА 38.63 KB
  Если налог прогрессивный то для того чтобы посчитать налоговую базу надо все доходы сложить. Глобальная система все доходы складываются в один большой котел облагается совокупный доход за год для системы прогрессивного налогообложения где она есть...