66792

Конституційне право зарубіжних країн

Шпаргалка

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну

Украинкский

2014-12-21

682 KB

2 чел.

Поняття конституційного права зарубіжних країн, його сутність та призначення.

Конституційне право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору — в таких аспектах, як галузь права конкретних держав, як наука і як навчальна дисципліна у системі вищої юридичної освіти.

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств; вони закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Конституційне право зарубіжних країн як галузь права, як навчальна дисципліна та наука.

Наука державного права вивчає державно-правові норми й інститути, а також суспільні відносини, які регулюються або повинні регулюватися ними. Наука вивчає також практику реалізації державно-правових норм та інститутів, прагнучи осягнути закономірності їхнього розвитку і дати обґрунтовані рекомендації законодавцеві та правозастосовнику щодо вдосконалювання і застосування відповідних правоположень.

Таким чином, наука конституційного (державного) права зарубіжних країн має своїм предметом вивчення процесу формування, еволюції та реального функціонування інститутів і норм конституційного права. Державно-правова наука є порівняно молодою, історично склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX ст. Це порівняно пізнє виникнення пояснити неважко. Для того щоб конституційне право як юридична наука сформувалося у структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, тобто структури, утворення й діяльності органів держави, досягло значного рівня розвитку, щоб склалася більш або менш розгорнута система конституційних та інших правових норм, які регулюють відносини цієї сфери, а питання державного життя (у тому числі відносини влади та громадян) вирішувалися б не через сваволю тієї або іншої владної державної особи, а на основі права і відповідно до нього. Один із російських дореволюційних вчених влучно сказав: "...доти, доки монарх може сказати про себе "держава – це я", науці державного права немає й не може бути місця".

Отже, наука конституційного права, що формувалася в XIX ст., не знайшла в попередньому розвитку юридичної науки скільки-небудь значної вихідної опори, на відміну від цивільного права, підданого після рецепції римського права тривалій науковій обробці, багато результатів якої виявилися досить адекватними новій системі товарно-грошових ринкових відносин.

Однак у науки конституційного права був інший плацдарм, значення якого важко переоцінити. Це – політична філософія XVIII ст., насамперед праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро, Т. Джефферсон та ін. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, сприйняття й розвиток яких дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, що стала не лише самостійною, а й провідною галуззю юриспруденції. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо. Проте якою б важливою не була роль політичної філософії, освіти в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними є надто значною, щоб можна було говорити про пряму наступність. У XIX ст. державознавці створюють класичні теорії державного права, включаючи такі державно-правові доктрини, як парламентаризм, правова, соціальна держава. Найвидатнішими представниками сучасної західної науки розробляються доктрини, обумовлені сучасним етапом розвитку суспільства. У зв'язку з цим можна назвати теорії плюралістичної демократії, правлячої еліти, технократії та ін.

Дореволюційна Росія мала цілу плеяду вчених-державо-знавців. Серед них Б. Чичерін, С. Градовський, В. Гессен та ін., які розвивали цю науку в умовах самодержавства. Зокрема, вони знайомили студентів з досягненнями демократи на Заході й разом з тим робили свій внесок у розвиток теоретичних уявлень про неї і відповідні конституційно-правові інститути. Однак розвиток російської науки державного права було перервано більшовицьким переворотом 1917 р. Після 1917 р. будь-яка сфера суспільствознавства мала спиратися на праці "класиків марксизму-ленінізму". Характеризуючи міжвоєнний період (1921–1941 pp.), не можна не згадати видання в російському перекладі конституцій зарубіжних країн, що давало можливість долучитися до нормативних першоджерел широкому колу дослідників. Було здійснено фундаментальне видання "Конституції буржуазних країн", що охопило практично всі держави світу, що існували тоді.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна в тій або в іншій формі викладається у всіх юридичних ВНЗ і на факультетах. До 1990 р. навчальні плани включали, як правило, дві навчальні дисципліни: "Державне (конституційне) право буржуазних країн і країн, що розвиваються" і "Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн".

Події 1989 p. показали, що навчальна дисципліна Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн фактично втратила свій предмет. У таких умовах оптимальною стала відмова від безпідставного поділу країн на буржуазні" і "соціалістичні", що дало змогу створити єдиний курс "Державне (конституційне) право зарубіжних країн . За програмою навчального курсу "Державне (конституцій не) право зарубіжних країн" навчальний матеріал складається із двох частин.

У цьому курсі розкриваються інститути конституційного права, що мають у більшості країн світу подібні принципи регулювання і, таким чином, належать до загальної частини. Вивчення державного (конституційного) права передбачає, що студентам уже відомі основи теорії держави і права, історія держави і права та низка інших дисциплін.

Знання цієї дисципліни слугує фундаментом для засвоєння ряду нових предметів, зокрема міжнародного публічного права. Опанування державного права зарубіжних країн дасть змогу, крім того, орієнтуватися в основах будь-якої галузі права цих країн, оскільки такі основи становлять важливий елемент державного права.

Отже, вивчення цієї навчальної дисципліни необхідне для формування широкого професійного світогляду, без якого немає і не може бути повноцінного фахівця. Ця навчальна дисципліна – така ж цеглинка у фундаменті професійної кваліфікації юриста, як і будь-яка інша наука.

Предмет конституційного права зарубіжних країн 

Норми державного права найчастіше є абстрактними і, щоб бути реалізованими, потребують конкретизації поточним законодавством, актами виконавчої влади. Серед норм цієї галузі права поширені норми-принципи та норми-цілі. У кожній країні діє власне конституційне або державне право, з певними особливостями, притаманними кожній окремо взятій державі.

У вивченні джерел конституційного (державного) права необхідно на досвіді певних країн усвідомити розбіжності між конституційними, органічними і звичайними законами, а також відмінність законів, прийнятих парламентом, від схвалених народом на референдумі. Потрібно зрозуміти специфіку джерел у країнах із частково писаними або "змішаними" конституціями, наприклад, як у Великобританії, Новій Зеландії.

Суб’єкти та об’єкти державно-правових відносин, їх класифікація та особливості.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважаються такі учасники соціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держави (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, міністри; органи конституційного нагляду, Конституційний Суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин відзначається різноманітністю свого складу і широтою сфер правового регулювання. Насамперед необхідно згадати конституційні правовідносини, що складаються між центральними органами державної влади, наприклад між главою держави і парламентом, парламентом і урядом, між главою держави та урядом у випадках контрасигнатури прем'єром чи міністрами актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конституційного нагляду — з другого, у порядку опротестування останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

Суб’єкти конституційного права поділяються на дві великі групи: фізичні особи й суспільні утворення.

До першої групи суб’єктів відносяться громадяни, іноземці, групи громадян, виборці та депутати як особи з спеціальною правоздатністю та їх групи (в Італії, наприклад, групи виборців є суб’єктами права законодавчої ініціативи).

До другої групи суб’єктів належить держава в цілому, її органи, а інколи й їх відособлені частини (наприклад, палати, комісії, партійні групи у парламентах), територіальні одиниці, установи та органи місцевого самоврядування, а також політичні партії та інші суспільні об’єднання.

Об'єкт державно-правових відносин – це явище, матеріальна або духовна реальність, із приводу якої складаються, будуються відносини, регульовані конституційним (державним) правом. Учасники цих відносин мають інтерес, пов'язаний з конкретними об'єктами, і у зв'язку з цим реалізують свої повноваження, обов'язки, дотримуються заборон або порушують їх.

Об'єктами державно-правових відносин можна вважати різноманітні явища. Такими об'єктами є: територія, кордони, державна символіка, столиця, бюджет, діяльність партій тощо. Основним об'єктом державно-правових відносин слід вважати політичну владу, оскільки кожен їх учасник має прямий або непрямий інтерес, пов'язаний Ія владою. Він зацікавлений у застосуванні влади певним чином або в тому, щоб по можливості відсторонитися від неї.

Система конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право є складною системою, що включає велику кількість взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню побудову й відокремлюють його. Основні частини й елементи системи конституційного права – це його принципи, інститути й норми.

Загальні принципи конституційного права – це основні начала, які виражаються й містяться у даній галузі, у відповідності до котрих воно будується як система правових норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми та втілюються в цих нормах і в правозастосовчій діяльності органів держави. В конституційному праві можна виявити, по-перше, загальні принципи, які декларуються конституціями: народний суверенітет (ст.3 Конституції Франції), народне представництво (преамбула Конституції Японії), поділ влад (ст.20 Основного закону для Німеччини 1949 р.), рівноправності (ст.3 Конституції Італії), невідчжуваності права (ст.1 Основного закону Німеччини) тощо. Зазначені принципи не формулюють конкретні права та обов’язки й не завжди забезпечені правовими санкціями, проте вони мають вихідне значення для багатьох конституційно-правових норм. По-друге, це принципи, які мають чітку юридичну форму вираження й безпосередньо застосовуються в державні діяльності: незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судовий захист конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії 1978 р.), невідповідальності глави держави (ст.56 Конституції Іспанії).

Конституційно-правові інститути являють собою визначену систему норм конституційного права, що регулюють однорідні й взаємопов’язані суспільні відносини й утворюють відносно самостійну групу. Серед конституційно-правових інститутів можна назвати такі: правовий статус людини і громадянина, основи суспільного ладу, форма правління, виборче право (в об’єктивному розумінні), народне представництво, конституційний контроль (нагляд) тощо. Ці великі інститути (субінститути), в свою чергу, складаються з підінститутів. Наприклад, інститут виборчого права включає такі підінститути, як виборче право (в суб’єктивному розумінні), виборчий процес. Конституційно-правові норми - це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою з метою охорони і регулювання визначених суспільних відносин, які здійснюються через конкретні права і обов’язки й забезпечуються примусовою силою держави. Конституційно-правові норми мають внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію та санкцію. До особливостей конституційно-правових норм слід віднести такі: в більшості випадків конституційно-правова норма повністю міститься в двох або більше статтях закону; деякі положення конституцій не забезпечуються санкціями чи гіпотезами; ці норми регулюють найбільш широкі й суттєві суспільні відносини тощо.

Джерела конституційного права зарубіжних країн 

У переважній більшості держав конституція є головним законодавчим актом держави. Конституція є Основним законом держави. Це не лише обумовлено верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел, а й пов'язано з тим, що саме в конституції фіксуються основні права і свободи, принципи суспільного та державного устрою. У конституції фіксуються, таким чином, ті начала й принципи, яких зобов'язані дотримуватися у повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда й закінчуючи державою (або навпаки – починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї національної системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють. 

Конституційні закони належать до найважливіших джерел конституційного (державного) права, які, хоч і не є складовими конституції, але регулюють найважливіші державно-правові відносини. Конституційні закони вносять до конституції зміни або доповнюють її. Конституційні закони видаються з найбільш важливих питань і мають вищу юридичну силу, ніж звичайні закони. Зміст конституційного закону зазвичай не підлягає контролю органів конституційного нагляду. Вони мають право перевіряти лише процедуру його прийняття. Серія конституційних законів у сукупності іноді становить блок конституційного законодавства. Наприклад, 1875 р. у Франції було прийнято три конституційних закони, які визначили основи державного ладу. Сучасний Ізраїль має кілька конституційних законів, сукупність яких виконує функції конституції. Як приклад конституційних законів можна також навести Акт про свободу друку Швеції, прийнятий 1949 p., акти про цивільні права 1957, 1960, 1964 і 1969 pp., а також закони про виборчі права 1965 і 1970 pp. у США, закон про політичні партії Іспанії 1978 р. (доповнений у 1981 р.) та низку інших. До конституційних належать закони про виборче право, виборчу систему, про повноваження урядів і парламентів, про порядок уведення надзвичайного стану тощо. 

Органічні закони – акти, прийняті на виконання бланкетних норм Основного закону. Органічні закони, на відміну від конституційних, приймаються на основі бланкетних норм, що містяться в конституціях. Ці норми, власне кажучи, створюють спеціальні повноваження на видання органічного закону. Особливо багата на такі бланкетні норми Конституція Франції 1958 р. Наприклад, вона встановлює, що органічний закон визначає тривалість повноважень кожної палати, кількість її членів, їхню винагороду, умови обрання, режим необираності та неприпустимості сумісництва (ст. 25), що "парламент приймає фінансові законопроекти з дотриманням умов, передбачених органічним законом" (от. 47) тощо. Таких бланкетних норм у французькій Конституції налічується близько двадцяти. Практика створення органічних законів передбачена також Конституцією Іспанії 1978 р. 

Звичайні або поточні закони. Звичайні закони в тих країнах, де є конституційні або органічні, регулюють менш важливі суспільні відносини, що утворюють предмет конституційного права. Ці закони складають основну масу законодавчих актів, приймаються на основі процедури, безпосередньо передбаченої в Основному законі держави, і можуть охоплювати надзвичайно широке коло питань. Звичайні закони регулюють окремі питання, наприклад Закон "Про вибори Президента". 

Серед джерел державного права зарубіжних країн слід назвати також акти, що видаються в порядку тлумачення конституційних норм і законів. У Великобританії та багатьох інших країнах акти тлумачення законів є дуже поширеними джерелами права. Тлумачення законів здійснюється або главою держави, або судами. Предметом тлумачення можуть бути як окремі статті конституції, так і положення конституційних, органічних і звичайних парламентських законів, що містять у собі норми державного права. Подібна інтерпретація нормативно-правової бази не лише слугує цілям правозастосування, а й може серйозно впливати на правову систему. Як на приклад можна послатися на державну практику США, де довільне тлумачення президентом актів Конгресу часом стає одним із різновидів нормоустановчої діяльності виконавчої влади.

Історія та сучасний стан розвитку науки конституційного права зарубіжних країн

Державно-правова наука є порівняно молодою, історично склалося так, що на відміну, наприклад, від науки цивільного або кримінального права, наука конституційного права склалася як самостійна дисципліна в другій половині XIX ст., а на весь голос заявила про себе лише в XX ст. Це порівняно пізнє виникнення пояснити неважко. Для того щоб конституційне право як юридична наука сформувалося у структуровану систему знань, необхідно було, щоб правове регулювання форм і способів здійснення державної влади, тобто структури, утворення й діяльності органів держави, досягло значного рівня розвитку, щоб склалася більш або менш розгорнута система конституційних та інших правових норм, які регулюють відносини цієї сфери, а питання державного життя (у тому числі відносини влади та громадян) вирішувалися б не через сваволю тієї або іншої владної державної особи, а на основі права і відповідно до нього. Один із російських дореволюційних вчених влучно сказав: "...доти, доки монарх може сказати про себе "держава – це я", науці державного права немає й не може бути місця".

Наприкінці ХVІІІ ст. У. Блекстон у знаменитих коментарях англійського права в розділі про осіб говорить про парламент, про короля і його титул, про панів і слуг, про чоловіків і жінок, про батьків і дітей. Ці інститутціональні підходи, запозичені у приватного права, мали об'єктивну підставу, оскільки на основі приватноправового принципу (на підставі особистих прерогатив і привілеїв) будувалися переважно й самі відносини державної влади. Отже, наука конституційного права, що формувалася в XIX ст., не знайшла в попередньому розвитку юридичної науки скільки-небудь значної вихідної опори, на відміну від цивільного права, підданого після рецепції римського права тривалій науковій обробці, багато результатів якої виявилися досить адекватними новій системі товарно-грошових ринкових відносин.

Однак у науки конституційного права був інший плацдарм, значення якого важко переоцінити. Це – політична філософія XVIII ст., насамперед праці таких її представників, як Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро, Т. Джефферсон та ін. Саме в цих працях сформульовано багато принципів, сприйняття й розвиток яких дали можливість створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, що стала не лише самостійною, а й провідною галуззю юриспруденції. Йдеться про такі принципи, як народний суверенітет, поділ влади, верховенство конституції, невідчужуваність основних прав тощо. Проте якою б важливою не була роль політичної філософії, освіти в генезисі науки конституційного права, історична дистанція між ними є надто значною, щоб можна було говорити про пряму наступність.

Державне (конституційне) право зарубіжних країн як навчальна дисципліна в тій або в іншій формі викладається у всіх юридичних ВНЗ і на факультетах. До 1990 р. навчальні плани включали, як правило, дві навчальні дисципліни: "Державне (конституційне) право буржуазних країн і країн, що розвиваються" і "Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн". Події 1989 p. показали, що навчальна дисципліна Державне (конституційне) право зарубіжних соціалістичних країн фактично втратила свій предмет. У таких умовах оптимальною стала відмова від безпідставного поділу країн на буржуазні" і "соціалістичні", що дало змогу створити єдиний курс "Державне (конституційне) право зарубіжних країн .

Функції конституційного права зарубіжних країн.

Прогностична функція полягає в тому, що наука державного права зарубіжних країн виховує здатність оцінювати й обґрунтовано прогнозувати державно-правовий розвиток. Вивчення цієї науки дає змогу передбачати зміни в системі державних органів і установ, моделювати поведінку політичних лідерів і депутатів, прогнозувати наслідки пропонованих ними рішень.

Прикладна функція. Конституційна реформа в країнах СНД, включаючи Україну, є значною мірою процесом і результатом запозичення з державно-правових систем США, Франції, Німеччини, Скандинавії. Отже, знання про державне право цих та інших країн дають реальну користь, дозволяють застосовувати сформовану за кордоном і випробувану часом практику. Поінформованість у галузі іноземного державного права є практично корисною й у тому розумінні, що допомагає розпізнати політичну сутність державних діячів і партій, зміст їхніх програм і вчинків.

Комунікаційна функція. Контакти з іноземними державами, їхніми представниками, міжнародна взаємодія у сфері права породжують попит на фахівців, спроможних юридично коректно діяти в умовах закордонних правових систем. Державознавство полегшує спілкування (комунікацію), взаєморозуміння з представниками зарубіжних країн, змушує зважати на наявні розбіжності. Зміст вивчення державного права зарубіжних країн не вичерпується практичними цілями. Діяльність багатьох юристів прямо не пов'язана із закордонним правом, але повноцінна юридична освіта неможлива без таких дисциплін, як історія, теорія, філософія права, державне право зарубіжних країн тощо. Ці дисципліни – необхідна частина юридичної освіченості.

Наука державного права зарубіжних країн виконує пізнавальну функцію, сприяє здобуттю повноцінної юридичної освіти.

  1.  Методи конституційного права зарубіжних країн.

Метод – це система прийомів, способів за допомогою яких норми конкретно галузі права впливають на конкретні суспільні відносини впорядковані відповідно до цілей правового регулювання.

Як і в інших галузях права, в КПЗК застосовуються методи заборони (не здійс.певні дії), зобов’язання (здійс.певні дії), а також дозволу (дозволи здійс.певні дії). Останній метод найхарактерніший для КПЗК.

Одним із основних методів КПЗК є метод імперативно-владного впливу. Він передбачає не рівність сторін, а пряме здійснення влади, так як один суб’єкт – д-ва – реалізує свою владу, зобов’язуючи інших суб’єктів виконувати її владні приписи.

До методів, властивих.лише КПЗК відносять:

  1.  метод владного впливу, який застосовується владою щодо субєктів відносин у КПЗК.
    1.  метод загального (конст.) нормування, який є характерним для правового закріплення статусу особи.
    2.  метод конкретного регул-ня (притаманний для більшості конст/прав.відносин).

Риси методу конституційно-правового регулювання:

  •  інтегративна роль методу к-п регулювання полягає в тому, що воля народу об’єднана в єдине ціле;
  •  максимально високий юридичний рівень полягає в тому, що конституція регулюючи суспільні відносини має найвищу юридичну силу;
  •  метод к-п регулювання – це метод безпосередньо конституційного нормо закріплення;
  •  установчий характер к-п методу регулювання полягає в тому, що суспільстві є відносини, які потребують первинного закріплення, а таке здійснюється конституцією;
  •  універсальний характер методу к-п регулювання в тому, що норми КПЗК безпосередньо регулюють суспільні відносини чи
  •  здійснюють опосередковану дію, бо є багато принципів в КПЗК;
  •  поєднання стабільності і динамізму у процесі конст.регулювання.

Поняття, сутність та значення конституції.

Термін "конституція" (від лат. constitutio — встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, здебільшого, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною та суспільством, з одного боку, і державою — з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права та свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Вищеназване коло відносин і становить предмет конституційного регулювання.

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в цьому значенні — це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, зазвичай, нею самою, порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше ухвалених законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.

Соціально-політична суть конституції.

В основі її аналізу у вітчизняній літературі радянських часів традиційно лежав класовий підхід. Конституція, згідно з таким підходом, розглядалась як продукт класової боротьби, як форма вираження класових інтересів (панівного класу, блоку, коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід до з'ясування соціально-політичної природи (суті) конституції нині значною мірою подоланий, хоч рецидиви попереднього мислення все ще даються взнаки. Суть конституції і нині почасти трактується як форма вираження інтересів домінуючих у суспільстві політичних сил, інтересів народу тощо. Не заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних чинників, зокрема співвідношення політичних сил, разом із тим, не потрібно, вочевидь, зводити її до форми вираження інтересів певних сил чи навіть народу загалом.

Історичний розвиток конституцій.

В юридичній науці та практиці конституція розглядається як головний і основний закон держави. Термін "конституція" походить від лат. слова constitutio, що означає "устрій", "встановлення". Конституція — невід'ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх державах, які претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії.

Конституції виникли ще в сиву давнину. Аристотель використовував конституції грецьких міст-полісів для підготовки своїх найвідоміших творів "Політика" та "Афінська політія". Отже, потреба в конституції виникла ще на світанку цивілізованого суспільства. Ця потреба незрівнянно зросла в наш час, оскільки конституція є основою налагодження тісної взаємодії між усіма соціальними силами, інституціями, суспільними структурами, що існують у державі. Демократичні революції XVII—XVIII ст. привели до формування конституцій уже сучасного зразка, якими стали конституції Франції (1791 р.) та США (1787 p. прийняття, що є чинною дотепер. Це найстабільніша конституція в світі — більш як за 200 років існування до неї внесено лише 27 поправок). Ці конституції закріплювали новий устрій, який дістав назву громадянського суспільства. Цей приклад мав дуже велике значення з точки зору активного поширення ідей конституціоналізму в усьому світі, в тому числі й в Україні.

Перша в світі неписана конституція з'явилась в Англії. Вона складалася з двох документів: Великої Хартії Вольностей 1215 року та Біль про права 1689 року. Єдиного закону Великобританія не має і сьогодні, замість нього діє низка актів конституційного значення. Початок XX століття ознаменувався прийняттям перших конституцій в азіатських державах — в Ірані (1906 рік) та Китаї (1912 рік). Історії різних держав відомі конституції, які являли собою здебільшого політичні гасла, виконували пропагандистські завдання правлячих у суспільстві кіл. Такою, наприклад, великою мірою була "сталінська" Конституція і прийнята на її основі Конституція УРСР 1937 року, що проголошували цілу низку справді демократичних принципів та положень, які, проте, зоставалися лише на папері.

Класифікація конституцій.

Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути. Однак під час практичного застосування приписів юридичної конституції обстановка змінюється. З'являються нові установи, приймаються конституційні, органічні та звичайні закони, що суттєво змінюють і доповнюють норми юридичної конституції. Фактична і юридична конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної.

Найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована ще в минулому столітті і застосовується дотепер. Цей спосіб поділу конституцій на групи як основний критерій виокремлює спосіб об'єктивування основного закону. Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків. Писані конституції можна поділити на два підвиди – кодифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції – це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу належать конституції Греції 1975 p., Індії 1960 p., Росії 1998 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До "розгорнутих" належать конституції, які містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулювання, відносять до категорії "нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1968 р. і Японії 1947 р.

Некодифіковані конституції – це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Конституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р. Складним утворенням є Конституція Швеції. У її основі лежить конституційний акт, що називається "Форма правління", виданий у 1974 р. Цей документ включає декілька законів, як конституційних, так і звичайних, з питань, що стосуються сфери конституційного права. На сьогодні шведську конституцію утворюють три закони: Акт про риксдаг (парламент), Акт про престолонаслідування і Закон про свободу друку. До Конституції Фінляндії, крім Акта про форму правління, прийнятого у 1919 p., входять Парламентський статут від 13 січня 1928 р. і Регламент роботи парламенту від 19 грудня 1927 р.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської конституції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії історично сформувалися кілька документів, які регулюють правове становище індивіда, що одержали назву "Біблія англійської Конституції". З огляду на важливість інституту прав людини для конституційного права легко зрозуміти сумніви з приводу неписаного характеру конституції Англії. Швидше за все, віднесення її до розряду неписаних – данина історичній традиції, з урахуванням досить складної структури конституції в Британській монархії. Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, але її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена. Розберемо це на прикладі Великобританії. У Британії короткий час (1653–1660 pp.) діяла писана конституція.

У літературі часто трапляються й інші типології конституцій зарубіжних держав. Так, залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму – демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування – постійні й тимчасові. За способом зміни – жорсткі та гнучкі.

Форма та структура конституції

Зміст конституції проявляється в її формі, тобто у способі організації і вираження закладеного в ній нормативно-правового матеріалу. Традиційно за формою вираження нормативно-правового матеріалу конституції поділяють на писані та неписані. До писаних належать конституції, складені у вигляді єдиного нормативного акта (документа), побудованого за певною схемою, а до неписаних — конституції, які складаються з багатьох законів, судових прецедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо.

Структура більшості сучасних конституцій має стандартизований вигляд: вона вміщує преамбулу (вступ), основну частину, а також прикінцеві та перехідні положення. Інколи до структури конституції вносять також додатки.

Порядок прийняття та внесення змін до конституцій.

Державна практика зарубіжних країн виробила низку способів прийняття конституцій, які можна звести до декількох основних видів. Право на прийняття першої або нової писаної конституції, іменоване в літературі установчою владою, може бути здійснене представницькою установою, виборчим корпусом і виконавчою владою. Ці три основних способи прийняття писаної конституції можуть бути застосовані як у чистому вигляді, так і в різного роду сполученнях.

У новітній політичній практиці зарубіжних країн прийняття конституцій представницькими установами є досить поширеним. Здійснення установчої влади надається як установчим зборам, які спеціально для цього обираються, так і парламентам, утвореним на підставі положень попередніх конституцій. У деяких випадках установчі збори лише розробляють текст основного закону. Наприклад, Конституція Четвертої республіки Франції 1946 р. була розроблена установчими зборами і схвалена всенародним голосуванням (референдумом).

Прийняття конституції виборчим корпусом складається з двох етапів – розробка проекту конституції й остаточне його схвалення, після чого вона набирає чинності. Виборчий корпус розробити проект конституції не може. У разі прийняття конституції одностороннім актом виконавчої влади проект конституції складається урядовим апаратом, без якої б то не було участі громадськості. Розроблений у такий спосіб проект затверджується та промульгується главою держави. Уперше октроювання було застосоване у Франції в 1814 році (конституція Бельгії 1831 p., Канади 1867 р. та ін.).

У минулому досить поширеним способом прийняття конституцій було їх "жалування" монархом своєму народові, або октроювання (від фр. octroyer – дарувати).

Дія конституції. Конституція набирає чинності з моменту, що зазначений у її заключних положеннях або, рідше, у супровідному особливому законі. Перехідні положення конституції можуть передбачати, що окремі її норми починають застосовуватися пізніше – зазвичай після настання якої-небудь події (виборів та ін.). Як правило, конституція набирає чинності на всій території держави. У випадку наступного приєднання до цієї держави яких-небудь нових частин із цього або іншого установленого особливим актом моменту конституція починає діяти й на їхніх територіях.

Зміна конституцій. За способом зміни, внесенням поправок і доповнень конституції зарубіжних країн також поділяються на дві групи. Жорсткі конституції змінюються і доповнюються в особливому порядку, більш складному, ніж той, який прийнятий для звичайної законодавчої процедури. Якщо парламентські закони приймаються простою (50 % кворуму + 1) більшістю голосів, то для прийняття поправок і доповнень до конституції в самому основному законі встановлюється особлива процедура. За загальним правилом конституція змінюється в тому самому порядку, в якому була прийнята. Гнучкі конституції змінюються та доповнюються в тому самому порядку, що і звичайні парламентські закони. Ніяких особливих процедур для цього випадку не передбачено, оскільки немає самого писаного тексту основного закону. До цього типу належать конституції Великобританії та Нової Зеландії.

Конституційний контроль (нагляд) в зарубіжних країнах.

Контроль – система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу.

Нагляд – система відносин, за якої наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і принаймні призупинити дію його акта, але скасовувати або виправляти повинен сам піднаглядний орган.

Конституційний контроль – будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені для участі в здійсненні публічної влади. Конституційний контроль можливий лише там, де діє писане право, у тому числі писані конституції, положення яких мають вищу юридичну силу порівняно з будь-якими іншими національними та місцевими правоположеннями.

Контролю щодо несуперечності конституційним (органічним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на референдумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єднань, на які держава поклала певні владні функції (палата виробників певних товарів може видавати сертифікати і допускати при цьому дискримінацію). Межі конституційного контролю охоплюють також створення та діяльність політичних громадських об'єднань, політичних партій. Отже, контроль - це перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб - президента, членів уряду, верховних суддів.

Конституційний контроль здійснюється и у формі індивідуальної або колективної скарги, що передбачає наділення індивіда – суб'єкта прав і свобод людини, а також різних об'єднань громадян, юридичних осіб правом подавати в конституційний суд скарги про порушення своїх прав і свобод законами, нормативними актами, судовими рішеннями. Конституційна скарга виступає як важливий правовий засіб захисту індивіда від сваволі держави.

Органи конституційного нагляду в США, ФРН, Італії, Франції, Японії.

Органи конституційного контролю.

Залежно від конституційних рішень такими органами можуть бути: а) глава держави, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди; б) спеціалізовані органи конституційного контролю, до яких входять або судові (наприклад, конституційна юстиція в багатьох європейських країнах), або квазісудові органи (наприклад, Конституційна рада у Франції та інших країнах). Конституційний контроль, здійснюваний президентом, парламентом, урядом і подібними до них органами, називається іноді політичним, тому що зазначені органи здійснюють політичну діяльність.

Спеціалізовані судові органи конституційного контролю часто мають також інші повноваження – реалізують конституційну відповідальність вищих посадових осіб держави, виступають як виборчі суди, дають офіційне тлумачення конституції тощо. У деяких мусульманських державах органи конституційного контролю складаються зі звичайних мусульманських юристів, усе законодавство перевіряється в таких країнах на предмет відповідності його критеріям ісламу.

Державно-правовий статус особи та його елементи в зарубіжних країнах.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина - як інститут конституційного права являє собою сукупність правових норм, що закріплюють положення людини в суспільстві, яке визначається досягнутим рівнем економічного, соціально-політичного розвитку конкретної держави.

У структурі конституційно-правового статусу виділяються спеціальні інститути: громадянства, основних прав, свобод, основних обов'язків, правове становище іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців і вимушених переселенців, принципів правового становища людини в конкретній правовій системі, гарантій прав і свобод.

Важливим елементом змісту конституційно-правового статусу особи є його принципи: свободи, рівності особистості, невід'ємності прав і свобод, взаємозв'язку прав і свобод. Більшість конституцій в тій чи іншій мірі фіксують принципи свободи і рівності особи. Традиційне для зарубіжного конституціоналізму тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень у діяльностіособистості. Однак, це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким повинна служити свобода інших людей.Так, у ст.2 Основного закону ФРН сказано: «Кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, оскільки він не порушує права інших і не виступає проти конституційного ладу або моральних законів». Аналогічне положення внесено до Конституції Греції.

Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з яких-небудь ознаками, тобто формальне рівноправність громадян. Це своєрідна основа всієї системи прав і свобод особистості. Так чи інакше, цей принцип відображений практично в усіхконституціях. «Всі люди рівні перед законом. Чоловіки і жінки рівноправні. Нікому не може бути завдано шкоди або надано перевагувнаслідок його статі, походження, раси, мови, його батьківщини і споріднення, його віросповідання, його релігії чи політичних поглядів »зафіксовано в ст.3 Основного Закону ФРН (подібні формулювання містяться в конституціях Греції, Іспанії , Італії, Японії).

Рівності громадян протистоїть дискримінація, що є формою насильства над людиною. За класичним мусульманським правом чоловіки мають перевагу перед жінками. У ряді країн жінкам не надаються виборчі права, жінки - спадкоємиці отримують лише половину тієї частки, яку отримують чоловіки; в суді покарання двох жінок прирівнюються до покарань одного чоловіка. У Латвії та Естонії діють закони, що дискримінують російськомовне населення. У США і країнах Західної Європи поширена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.

У ряді конституцій чітко проголошений принцип невід'ємності основних прав і свобод громадян, їх непорушності. Так, у Конституції Угорщини записано, що держава «визнає невід'ємні і непорушні основні права людини, їх дотримання та захист є першочерговим обов'язком держави». У Конституції Словаччини підкреслюється, що основні права і свободи є «невід'ємними, невідчужуваними, непріостанавліваемимі та непорушними».

Принцип взаємозв'язку прав і обов'язків. У теорії та практиці зарубіжного конституціоналізму наявність зв'язку між правами і обов'язками зазвичай заперечується. При цьому існування обов'язків не заперечується, але вони не сприймаються в зв'язку з правами, вважається, що це призвело б до обмеження прав. Як аргумент - невиконання тієї чи іншої обов'язки не тягне за собою позбавлення прав. І більшість конституцій також виходить з відсутності взаємозв'язків між правами і обов'язками. Проте в післявоєнний час в отриманні окремих конституцій виявляються нові підходи до цього питання. Так, частина 1 Конституції Італії названа «Права і обов'язки громадян», подібну назву має і аналогічна частина Іспанської конституції, стаття 12 Конституції Португалії свідчить, що «всі громадяни користуються правами та виконують обов'язки, закріплені за ними Конституцією».

Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян 

Права людини в сучасному світі утворюють складний комплекс, що існує як на рівні національного законодавства, так і на рівні міжнародного права. З огляду на те, що порушення прав людини неодноразово призводило до воєн і соціальних катаклізмів, що протягом практично всього минулого століття у світі точилася боротьба проти тоталітарних режимів, цей комплекс уважається найважливішим юридичним явищем. На цій підставі сучасні дослідники стали говорити про існування "права прав людини". Джерелами права прав людини насамперед слід назвати міжнародні документи, оскільки саме в них сформульовано загальновизнані стандарти у сфері захисту свобод та інтересів особи. Міжнародно-правове регулювання прав людини здійснюється на основі таких документів: Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.; Європейської конвенції про права людини (1950 p.); Міжнародних пактів про економічні, соціальні та культурні права й про громадянські та політичні права (прийняті у 1966 p., набрали чинності після ратифікації в 1976 p.); Заключного акта Ради безпеки і співробітництва в Європі (від 1 серпня 1975 p.).

Дія міжнародних правових норм виявляється в тому, що вони повинні використовуватися, коли виникають труднощі в тлумаченні норм національного законодавства, тобто для з'ясування значення і змісту законодавства для того, щоб застосування законодавчих актів не спричиняло порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і, як наслідок, до порушення прав людини.

Інститут громадянства в зарубіжних країнах 

У сучасному розумінні громадянство є основним об'єктивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства — стабільний зв'язок, який не може пориватися ні тимчасовим, ні навіть постійним проживанням на території іншої держави. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни. Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно з національним правом країни і міжнародним правом. Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати й охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. У свою чергу, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.

Філіація (від лат. — син) — набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "права ґрунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права ґрунту" дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом ґрунту" — "за народженням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права ґрунту" діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідовно провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом ґрунту".

Натуралізація (укорінення) — індивідуальне прийняття до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція — 5, Англія — 7, Іспанія — 10 років).

Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 років закріплена 1961 року в Конвенції 00Н щодо скорочення безгромадянства.

Набуття та припинення громадянства в зарубіжних країнах.

Порядок натуралізації має дозвільний характер і встановлюється нормами національного права.

Трансферт (від лат. — переношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини процедура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим — на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації  вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави — колишнього суверена. Оптацією називають й право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства.

У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично. На відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента, Сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін. Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова). За національним правом більшості держав підстави втрати громадянства такі.

Експатріація — вихід з громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів — вона здійснюється за односторонньою заявою про і відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянства Франції за "правом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії. І Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими ' пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій. 

Денатуралізація — примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку натуралізованого громадянина з його новою батьківщиною. Тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "нанесення шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втрачається внаслідок виявлення факту подання неправдивих відомостей або фальшивих документів під час натуралізації. Денаціоналізація — примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження.

Класифікація прав і свобод та обов’язків громадян та їх загальна характеристика.

Основні права і свободи можна поділити на три групи залежно від характеру відносин, що виникають між індивідуумом і державою, а також між самими індивідуумами. По-перше, як фізична особа людина наділяється певними особистими правами і свободами. По-друге, індивід як член громадянської спільноти наділяється певними політичними правами і свободами. І, нарешті, по-третє, особа як учасник економічних відносин наділяється певними соціально-економічними правами і свободами. 

Особисті права і свободи надаються людині як фізичній особі незалежно від того, чи є вона громадянином цієї країни. Західна теорія часто розглядає цю категорію прав і свобод як природні, даровані людині не державою, а природою або Богом. На практиці ці права і свободи також мають позитивний характер, тому що мають юридичну силу лише тоді, коли порядок їхнього застосування встановлюється законом. Досить численні особисті права і свободи можна умовно поділити на дві основні групи: права і свободи, Що захищають людину від сваволі з боку інших осіб, і права і свободи, що захищають людину від сваволі з боку держави.

Право на свободу зазвичай витлумачується як заборона рабства та інших форм підневільного стану. Відповідно до доктрини правової держави та "правління права" держава не лише зобов'язана дотримуватися власних законів, а й не може допускати яких-небудь актів сваволі стосовно своїх громадян. Свобода і недоторканність особи становлять єдину концепцію. Свобода в поєднанні з недоторканністю має на увазі насамперед гарантії від незаконного втручання з боку державного органу. Іншими словами, недоторканність особи означає фізичну безпеку, тобто свободу від арешту або позбавлення волі.

Найважливішим конституційним принципом, що дозволяє здійснювати особисту волю, вважають формально-юридичну рівність, тобто рівність усіх перед законом. Якщо права і свободи утискалися в результаті зловживання ними з боку іншої особи, держава надає можливість першій особі захистити свої права всіма способами, не забороненими законом. За цим принципом кожний громадянин, без жодної дискримінації і необґрунтованих обмежень, має право і можливість: • брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництва вільно обраних представників; • голосувати і бути обраним на періодичних виборах, проведених на основі загального та рівного виборчого права у таємному голосуванні та виборцями, що забезпечують вільне волевиявлення; • допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.

Недоторканність житла включає захист не лише від свавільних обшуків і вилучень, постою солдатів, поліцейських вторгнень, а й від свавільних дій з боку окремих осіб. Тут можна спостерігати, крім особистих гарантій, одну з форм захисту приватної власності. Таємниця листування і телефонних розмов значною мірою забезпечується закріпленою законом вимогою стосовно правоохоронних органів одержувати спеціальний дозвіл суду для перлюстрації і прослуховування телефонних розмов. Одним із найважливіших особистих прав людини є свобода пересування та вибору місця проживання. Серед інших особистих прав і свобод, що надаються законодавством людині як фізичній особі, можна назвати право на вільне укладання шлюбу, заборону катувань і надзвичайних покарань.

Гарантії прав і свобод громадян в зарубіжних країнах.

Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією – це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо.

Право на захист – це насамперед матеріальне суб'єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб'єктивного права потерпілого і випливає з конституції. Юридичний механізм захисту людиною своїх прав – це активний зв'язок носія прав на захист і правоохоронного органу, зобов'язаного захистити ці права.

Загальні гарантії прав і свобод поділяються (класифікуються) на: • економічні; • політичні; • організаційні.

Економічні гарантії конституційних прав і свобод полягають у способі виробництва, економічному устрої суспільства, які забезпечують неухильне зростання продуктивних сил на основі всіх форм власності. Відповідно до обраної моделі розвитку це соціально орієнтована ринкова економіка. Створюючи високий матеріальний статок, вона тим самим забезпечує економічну незалежність особи в суспільстві. Економічна свобода громадян і їхніх об'єднань полягає в реальній можливості вибирати форми підприємницької діяльності й безперешкодно таку здійснювати.

Політичні гарантії – це політична система держави, головного організатора системи здійснення й захисту прав людини, влади народу, здійснюваної безпосередньо і через органи державної влади місцевого самоврядування. Політичні гарантії забезпечуються правом громадян на свободу об'єднань у політичні партії й громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод, а також правом громадян на участь в управлінні державними справами, у референдумах. Виборче право передбачає вільно обирати й бути обраним до органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Серед політичних гарантій є можливість звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого парламенту й у міжнародні правозахисні організації.

Організаційні гарантії – це систематична організаторська діяльність держави і всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами. До таких гарантій слід віднести наявність чіткої системи взаємозв'язку людина – держава. Він виявляється в добре налагодженому механізмі перевірки скарг громадян і швидкого реагування на них тощо.

Юридичні гарантії – це надання державою формальної (юридичної) загальонообов'язковості умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства. їх мета – реальне забезпечення максимального здійснення громадянами своїх прав і свобод за допомогою правових методів.

Гарантії правосуддя. Закони та інші нормативні акти не мають зворотної сили. Закон, що пом'якшує відповідальність, має зворотну силу. Ніхто не зобов'язаний виконувати свідомо злочинні розпорядження й накази. Цей принцип спрямований на виховання розумної вольової людини, що здатна об'єктивно оцінити кожне розпорядження зверху, і лише після цього виконувати його. Йдеться про очевидність, зрозумілість для всіх злочинності наказу якого-небудь органу або особи, які можуть не опинитися в полі зору відповідних органів, що спостерігають за законністю. Варто врахувати, що це не рекомендація, а юридична норма, яка передбачає відповідальність як за видання такого наказу, так і за його виконання.

Конституційно – правове регулювання громадянства в зарубіжних країнах.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства конкретної держави. Зауважимо, що в наш час усі відносини з приводу громадянства регулюються конституціями держав, законами про громадянство та іншими нормативно-правовими актами. Наприклад, в Італії усі ці питання регламентуються Конституцією країни, Законом про громадянство 1912 р. із наступними змінами та Положенням про громадянство 1983 р. У Російській Федерації питання набуття і припинення громадянства регулюються Конституцією РФ 1993 р., Законом про громадянство РФ 1991 р. (із змінами від 17 червня 1993 р. і 18 січня 1995 р.), Положенням про порядок розгляду питання громадянства РФ, затвердженим Указом Президента РФ від 10 квітня 1992 р. в редакції від 27 грудня 1993 р. Діє також Положення про Управління з питань громадянства Адміністрації Президента Російської Федерації. Крім того, відносини, пов’язані зі громадянством республік у складі РФ, регламентуються їхніми конституціями та відповідними до них законодавчими актами.

Чільне місце між нормами, які регулюють громадянство, посідають норми конституції. І хоча характер і обсяг конституційного регулювання громадянства різні у різних країнах, усе ж можна стверджувати, що основні закони держав, як правило, встановлюють тільки основні принципи громадянства. В якості ілюстрацій можна посилатися на ст. 10 і 11 Конституції Японії, ст. 16 Основного закону ФРН. Водночас є конституції (наприклад, Італії), які спеціальних норм про громадянство не містять. І, навпаки, Конституція Куби 1976 р. має цілий розділ про громадянство, де містяться і такі норми, які найчастіше за усе зустрічаються у поточних законах.

Звичайно, основний масив норм про громадянство містять одноіменні закони, видані у відповідних державах на основі чинних конституцій. За предметом регулювання їх можна об’єднати у три групи: а) які регулюють порядок набуття громадянства; б) які регулюють порядок припинення громадянства; в) які регулюють порядок розгляду справ з питань громадянства.

Конституція і права громадян у США.

Конституція США найдавніша із писаних конституцій, діючих в сучасний час (прийнята 17 вересня 1787 року)

 Ця конституція закріпила перемогу американського народу над англійськими колонізаторами і утворення незалежної суверенної держави. Вона гарантує захист від свавілля властей, поставила перепону деспотичному правлінню, сприяла становленню і розвитку демократичних інститутів: народного суверенітету, народного представництва, парламентаризму і т.д.

Конституція складається із трьох частин: 1) преамбула; 2) 7 статей і 3) 27 поправок.

Отже, конституція закріпила республіканську форму правління, принцип розподілу влад, Верховний суд набув функції конституційного нагляду. Судовий прецедент як джерело конституційного права доповнює зміст конституції. Судді кожного штату зобов’язані виконувати Конституцію і закони США та міжнародні договори, навіть якщо в конституціях та законах окремих штатів спостерігаються положення, які їм суперечать (ст. 6).

Еволюція Конституції США з часу її прийняття стосувалася таких сфер: 1) покращення функціонування органів державної влади; 2) розвиток виборчого права; 3) розвиток прав громадян.

Конституцію США відносять до жорстких, процедура її зміни досить складна. Крім того стислість та лаконічність конституції привели до того, що багато елементів державної системи не закріплені конституційно. Тому поряд із писаною конституцією діє і так звана жива конституція, яка регулює відносини конституційного рівня та формується Конгресом, Президентом, Верховним судом та включає частково конвенційні норми.

Для внесення змін у конституцію потрібно дотриматися ряд вимог:

  1.  пропозиція про внесення поправки висувається 2/3 від загальної кількості членів двох палат Конгресу чи скликаним на вимогу законодавчих зборів 2/3 штатів конвентом;
  2.  ратифікація поправки здійснюється законодавчими зборами ¾ штатів і конвентами ¾ штатів залежно від пропозиції Конгресу;
  3.  конгрес після 1919 року став встановлювати строки для ратифікації та може пропонувати час ратифікації.

Складна процедура внесення змін приводить до того, що деякі поправки можуть десятиліттями і навіть століттями розглядатися законодавчими зборами штатів (прикладом є прийняття 27 поправки, яка знаходилася в стадії ратифікації 203 роки, внесеної Дж. Медісоном у 1789 році та ратифікована 38 штатом Мічиган у 1992 році, відповідно до якої «Жоден закон, в якому говориться про збільшення компенсації до зарплати сенаторів і членів палати представників за службу в Конгресі не вступить в силу до чергових виборів в палату представників»).

Права і свободи громадян. Конституція США в тексті, в якому вона була прийнята, майже не вміщувала положень про права та свободи громадян, тоді вони були передбачені в конституціях штатів. З цього приводу точилося багато суперечок, оскільки не всі схвалювали такий текст конституції, який не вміщував основних прав та свобод.

Ряд важливих положень все ж можна знайти в тексті конституції, наприклад, норми про заборону приймати закони із зворотною силою після вчинення якогось факту чи діяння (це стосується кримінальної та цивільно-правової сфери) (розділ 9 ст. 1), розгляд всіх кримінальних справ судом присяжних (розділ 2 ст. 3), склад злочину державна зрада (розділ 3 ст. 3), а також про те, що громадяни кожного штату мають право на всі привілеї та вольності громадян інших штатів (розділ 2 ст. 4).

Та не можна знайти норми, які стосувалися б власності.

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян.

В поправці 1 закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань. Друга поправка гарантує право громадян носити зброю. Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника – у мирний час, та у порядку встановленому законом - під час війни. За четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та майна. П’ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути відібрана для суспільного користування без справедливого винагороди; встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе. Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката. Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як у відповідності із нормами загального права. Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань. Дев’ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав. Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.

 Державно-правовий статус іноземців, біпатридів, апатридів, біженців та види спеціальних режимів по відношенню до них.

Дипломатичний захист може застосовуватися за таких умов: 1) діями держави заподіяно збиток громадянинові іноземної держави, що перебуває на її території; 2) ці дії суперечать міжнародному праву; 3) використання звичайних засобів захисту прав (суд та ін. ) не дало або не може дати результату. Збиток може бути заподіяний і діями приватних осіб. Якщо держава не вжила необхідних заходів, спрямованих на відновлення порушених прав, то це вже будуть дії самої держави. Недотримання внутрішніх законів стосовно іноземних громадян також суперечить міжнародному праву.

Право притулку – загальновизнаний інститут конституційного права, що здобув визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичайні міжнародно-правові норми закріплено Загальною декларацією прав людини і Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Загальна декларація закріпила право кожного шукати в інших країнах притулок від переслідування й користуватися цим притулком. Це право не може бути використане у випадку переслідування за вчинення неполітичного, кримінального злочину або у разі скоєння діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. Отже, йдеться про притулок політичного характеру.

Крім територіального притулку відомий також притулок дипломатичний, що застосовується в практиці латиноамериканських країн і не відомий загальному міжнародному праву. Дипломатичний притулок надається в дипломатичних представництвах іноземних держав.

Загальна характеристика, класифікація, види та форми держави в зарубіжних країнах.

Форма держави – це її устрій, що втілюється в характері політичних відносин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному поділі держави (форма територіального устрою).

Форми державного правління в зарубіжних країнах.

Форма правління є комплексним конституційно-правовим інститутом і становить систему вищих органів державної влади та спосіб (порядок) їхньої взаємодії. Таким чином, коли ми говоримо про форму правління, йдеться не тільки про республіканський або монархічний лад, а й про конкретний тип кожного з них: президентську, напівпрезидентську, парламентарну та іншу республіки; абсолютну, дуалістичну, парламентську монархію. Форма правління як комплексний конституційно-правовий інститут існує і визначається в єдності юридичної та фактичної конституцій, тобто формальних і конвенціональних конституційно-правових норм, які можуть дуже часто прямо суперечити одна одній, причому в цьому випадку провідна роль належить фактичній конституції.

У переважній більшості зарубіжних країн є одноособовий глава держави, правове становище якого залежить від форми правління країни. У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Монархова прерогатива навіть у парламентарних монархіях пронизує всю державну систему; усе державне управління здійснюється від імені монарха. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного представника царюючого дому (династії) до іншого у встановленому законом порядку.

У післявоєнний період у низці випадків монархія була ліквідована конституційним шляхом (Італія, Індія, Гана, Пакистан, Нігерія, Кенія, Сьєрра-Леоне), при цьому в названих країнах установлення республіканської форми правління було зумовлено серйозними політичними передумовами. У багатьох випадках ліквідація монархії була результатом переворотів (Єгипет, Ірак, Ємен, Афганістан, Ефіопія) або революцій (Болгарія, В'єтнам, Албанія, колишня Югославія, Угорщина, Румунія).

Основними ознаками абсолютної монархії є: • відсутність документів конституційно-правового характеру, а також органів, що обмежують компетенцію монарха; • ліквідація або повний занепад представницьких установ; • юридично необмежена влада монарха; • наявність у розпорядженні монарха постійної армії, поліції, розгалуженого бюрократичного апарату; • влада в центрі й на місцях належить уже не великим феодалам, а чиновникам, призначуваним монархом. Причому центральна бюрократія відтісняє феодалів від безпосереднього здійснення влади й на місцях.

Конституційна монархія – форма правління, за якої влада монарха значно обмежена представницьким органом, що визначається затверджуваною ним конституцією, змінити яку монарх не має права.

Парламентська монархія характеризується такими ознаками:• уряд формується із представників партії або партій, що перемогли на виборах у парламент; • лідер партії, що володіє більшістю депутатських місць, стає главою уряду; • у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично символічна; • законодавчі акти приймаються парламентом; • уряд відповідальний тільки перед парламентом.

Дуалістичних монархій у сучасному світі практично немає. Тільки Йорданія, Марокко, Таїланд і Непал мають деякі риси такої монархії. Цей різновид монархії, характеризуючись подвійністю державної влади, має такі ознаки: • уряд формується монархом незалежно від партійного складу парламенту; • уряд формально несе подвійну відповідальність – перед монархом і парламентом, але реально підкоряється, як правило, волі монарха; • монарх при цьому виражає інтереси феодалів, а парламент – інтереси буржуазії та інших верств населення; • у країні створюється і діє двопалатний парламент, причому нижня палата обирається населенням за куріальною системою, а всі або частина депутатів верхньої – призначаються монархом; • глава держави наділений правом законодавчої ініціативи.

Відповідно до цих критеріїв у новітніх конституціях можна виокремити шість основних республіканських форм правління (шість типів республіки). Ці типи вибудовуються в "ланцюжку" в такій послідовності: • суто парламентська республіка; • "гібридна" парламентська республіка;• напівпрезидентська республіка; • "гібридна" президентська республіка; • суто президентська республіка (західного та східного підтипів); • суперпрезидентська республіка.

Форми державно-територіального устрою в зарубіжних країнах.

Історично склалося три "класичних" форми державно-територіального устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедерація.

Унітарна держава – цільне політичне утворення, частини (територіальні підрозділи) якого (департаменти, провінції, округу тощо) мають статус лише адміністративно-територіальних одиниць, що не володіють якими-небудь суверенними правами. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного управління або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – "центру" і місцевим представницьким органам. Унітарна форма є характерною для невеликих (тому що невелика територія легко керована за допомогою звичайних адміністративних методів), найчастіше однонаціональних (через відсутність необхідності здійснення права кожного народу на самовизначення і самостійне державне будівництво), а також для монархічних держав (у зв'язку з традиціями). Прикладами можуть бути Польська Республіка, Італія, Японія та ін. Крім того, унітарна форма державного устрою характерна для державних утворень, що є суб'єктами якої-небудь федерації. Так, будь-яка республіка в складі Російської Федерації є державою з унітарною формою правління.

Унітарна держава має такі ознаки: 1) повна територіальна єдність держави. Це означає, що адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної самостійності, жодних ознак суверенітету; 2) для населення встановлене єдине громадянство, територіальні одиниці не мають власного громадянства; 3) єдина структура державного апарату на всій території держави, єдина судова система; 4) єдина система законодавства для всієї держави; 5) одноканальна система податків, тобто всі податки надходять у центр, а звідти централізовано розподіляються.

Унітарна держава, як правило, характеризується досить високим ступенем централізації (Білорусь, Фінляндія, Італія, Польща, Греція, Туреччина та ін.).

Федеративна держава. Це союзна держава, частини якої (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісності всієї союзної держави. Ці частини прийнято називати суб'єктами федерації. Вони мають власне законодавство, свою судову систему, самостійні органи управління. Разом із тим на території суб'єктів федерації діють також загальфедеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого. Федералізм передбачає певну децентралізацію влади і розподіл повноважень, що забезпечує єдність і цілісність державно-правової структури з автономністю її складових.

Для федерації характерні такі ознаки: 1) існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної влади та управління в суб'єктах федерації; 2) можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб'єктів одночасно є громадянином федерації; 3) дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб'єкта, однак установлюється пріоритет загальнодержавних актів над актами суб'єктів з питань, віднесених до відання федерації, і з питань спільного відання; 4) суб'єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації; 5) двоканальна система податків, що передбачає поряд із за-гальнофедеральними податками й податкову систему суб'єктів федерації.

Нині у світі налічується більше двох десятків федеративних держав. Вони утворені на рівних підставах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку тощо (Російська Федерація, США, ФРН, Індія, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Мексика, Канада та ін.). Розрізняють федерації, побудовані за національною і територіальною ознаками.

Конфедерація виникає, як правило, на нетривалий строк, для вирішення яких-небудь суспільних завдань (об'єднання зусиль у тій або іншій сфері людської діяльності: зовнішній або внутрішній політиці, військовій справі, культурі або мистецтві, економіці тощо). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові або контрольні органи.

Прикладами короткочасних недовговічних державних конфедеративних об'єднань можуть бути Об'єднана Арабська Республіка – союз Єгипту й Сири, що існував з 1958 по 1961 p., а також створена в 1982 р. Сенегамбія – конфедерація західно-африканських держав Сенегалу й Гамбії. До середини 80-х років Сенегамбія фактично припинила існування як єдиний державний організм.

Поняття та класифікація політичних режимів.

Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Характеристика політичного режиму в будь-якій окремо взятій країні дає справжню картину принципів організації політичного життя суспільства. У політичній практиці часто зустрічається приклад, коли демократична за формою держава є зовсім не демократичною за змістом, і навпаки, авторитарний за формою державний устрій є за своїм характером демократичним.

Поняття політичного режиму охоплює низку основних критеріїв: • характер і міра здійснення влади; • механізм формування влади; • відносини суспільства і влади; • роль і значення недержавних та неполітичних організацій і структур; • характер заборон у суспільстві; • роль ідеології в житті суспільства; • характер політичного лідерства; • співвідношення прав і свобод громадян; • становище засобів масової інформації; • роль політичних партій; • співвідношення між законодавчою і виконавчою владою; • роль і значення силових органів; • тип політичної поведінки.

Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на: • тоталітарні; • авторитарні; • демократичні.

Також виокремлюють ще кілька проміжних або перехідних типів.

Тоталітарний режим. Його назва походить від латинського totalis – весь, повний, ЦІЛИЙ. Характеризується тим, що вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору Й духовному поневоленню населення.

Завершуючи аналіз тоталітарного режиму, можна зазначити, що в науковій літературі в основному оформилася модель тоталітаризму, яка складається з таких компонентів: – визнання керівної ролі однієї партії у політичній сфері і здійснення її диктатури; – панування офіційної ідеології у духовній сфері й примусове нав'язування її членам суспільства: – загальний контроль за поведінкою індивідів у соціальній сфері із застосуванням методів придушення; – загальний контроль за всіма засобами масової комунікації; – централізоване керівництво й управління економікою.

Авторитарний режим (від лат. autoritas – влада, вплив) характеризується режимом особистої влади, диктаторськими методами правління. В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.

Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора. Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати). Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд.

Демократичний режим. Поняття "демократія" у сучасній політичній мові одне з найпоширеніших. Його вживання виходить далеко за межі первинного змісту (гр. demos – народ, kratos – влада). Це поняття вперше зустрічається в Геродота. В античну епоху демократію розглядали як особливу форму державної влади, особливий різновид організації держави, за якої влада належить не одній особі або групі осіб, а всім громадянам, які користуються рівними правами на управління державою.

Як особливий тип політичного режиму в літературі виокремлюється ще ліберально-демократичний режим. Це перехідний тип, що встановлюється в суспільстві на етапі його трансформації з тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. За цього режиму відчуження від влади має відносний характер. Влада, як правило, готова обговорювати із суспільством свої рішення, але сама визначає ступінь і характер участі мас у політичному житті суспільства.

Демократичні режими також мають істотні розбіжності залежно від особливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни, національних традицій, релігійних вірувань тощо.

Державний режим як складова форми держави.

Під державним режимом розуміється сукупність використовуваних групами, класами або верствами суспільства, що перебувають при владі, способів здійснення державної влади. Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищенаведене розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найусталеніший погляд на державний режим.

Державний режим не виникає спонтанно.

Він складається й розвивається під впливом цілої низки об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед них найрізноманітніші економічні, політичні, соціальні та інші фактори: характер економіки (централізована, планова, децентралізована, ринкова тощо); рівень розвитку суспільства; рівень його загальної, політичної й правової культури; тип і форма держави; співвідношення в суспільстві соціально-класових сил; історичні, національні, культурні та інші традиції; типові та інші особливості політичної еліти, що перебуває при владі. Ці та інші фактори належать до об'єктивних.

У вирішенні питання про класифікації державних режимів на різних етапах розвитку суспільства, включаючи сучасний, щоб уникнути можливої при цьому внаслідок складності й суперечливості самого предмета дослідження плутанини, доцільним є з суто навчальною, академічною метою виходити лише з необхідності найбільш загальної класифікації державних режимів, саме з поділу їх тільки на два види – демократичний і недемократичний, або антидемократичний, режими.

Кожний із цих видів залежно від того або іншого етапу розвитку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик держави і права, історичних, національних та інших звичаїв і традицій, а також безлічі інших обставин поділяється на підвиди або різновиди. Наприклад, різновидами антидемократичного режиму є теократичні й деспотичні режими Стародавнього Сходу, поліцейські режими феодальної держави, тоталітарні й авторитарні режими сучасності (фашистські, військово-диктаторські та ін.).

Характерними ознаками демократичного режиму є такі: конституційне проголошення й здійснення соціально-економічних і політичних прав громадян і їхніх організацій, існування політичних (у тому числі опозиційних) партій, виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, офіційне визнання принципу законності й конституційності, принципу поділу влади, існування інститутів представницької й прямої демократії, наявність демократичного законодавства тощо.

Недемократичний режим характеризується ліквідацією або значним обмеженням прав і свобод громадян, забороною опозиційних партій та інших організацій, обмеженням ролі виборних державних органів і посиленням ролі виконавчих органів, зосередженням величезних владних повноважень У руках глави держави або уряду, введенням ролі парламенту та інших органів державної влади до становища суто формальних інститутів.

Логічно завершеним та найнебезпечнішим різновидом недемократичного режиму є фашизм. Фашистський режим як крайня форма авторитарного режиму повністю ліквідував у 30–40-ві роки в кількох західних країнах буржуазно-демократичні права і свободи, знищив усі або майже всі опозиційні організації й установи, висунув на перший план і широко використав терористичні методи правління. Широка соціальна база фашизму створювалася в основному за рахунок дрібної буржуазії, яка прагне влади й багатства, почасти середньої буржуазії й ошуканих прошарків робітничого класу, селянства.

Для цих режимів були характерні: поєднання репресивних методів правління з широкою соціальною й політичною демагогією щодо захисту прав незаможних верств; офіційно насаджувані через засоби масової інформації антисемітизм і гоніння інакодумців; приховування антинародної політики за гаслами турботи про свій народ; постійно здійснюване на державному рівні "полювання на відьом" і "всіх інших", не згодних з політикою фашистських лідерів; опора правлячих кіл на армію, поліцію та інші репресивні органи; незаперечна влада вождя – фюрера, дуче, що стали "богами" фашистської Німеччини й Італії; абсолютне домінування виконавчої влади над законодавчою; диктатура виконавчої влади повсюдно під приводом проведення "кардинальних реформ", боротьби за "єдність нації", за встановлення демократії, торжество законності й справедливості; параліч і політична нейтралізація діяльності парламентських структур; заміна представницької влади народу владою кліки, що політиканствує; позбавлення парламенту традиційної компетенції – творити закон.

Автономія в зарубіжних країнах: сутність та ознаки.

Дана категорія походить від грец. autos - сам і nomos - закон, в буквальному значенні - власна закономірність. У правознавстві та політології вона позначає широке внутрішнє самоуправленіерегіона (території) держави, а також особливі права у сфері місцевого самоврядування, культури, надаються національним меншинам (етнічних груп).

Основними видами автономії є: - територіальна; - національно-культурна (персональна).

Територіальна автономія означає певну ступінь самостійності всіх або більшості територіальних частин держави незалежно від складу населення. Її суть - у внутрішньому самоврядуванні певного регіону (території), що відрізняється істотними соціокультурними, побутовими, історичними, лінгвістичними, рідше - національними особливостями. Територіальна автономія існує і закріплена в законодавстві таких держав, як Великобританія, Італія, Іспанія, Фінляндія. Територіальна форма автономії в останні десятиліття утвердилася і в деяких афро-азіатських державах (Індія, Китай, Філіппіни, Шрі-Ланка).

Національно-культурна автономія - це надання особливих (додаткових) прав національних меншин, які проживають розрізнено (дисперсно), для розвитку і збереження мови, національної культури, традицій, звичаїв. Широко, хоча й непослідовно, застосовується в Західній Європі з 20-х рр.. XX в., А після Другої світової війни - в багатьох державах сучасного світу. Наприклад, що проживають у державах Заходу вірмени, курди, турки активно використовують цю форму автономії для задоволення своїх етнокультурних потреб. Форми національно-культурної автономії - створення і діяльність різноманітних національних товариств, асоціацій, фондів, клубів, бібліотек, недільних шкіл та ін.

Державний лад Франції.

Голова держави Президент обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років (до 2002 р. - 7 років). Президент обирається абсолютною більшістю голосів. Якщо цієї більшості не набрано в першому турі голосування, проводиться другий тур. Президент призначає прем'єр-міністра і за поданням останнього - міністрів без затвердження їх парламентом; має право розпускати Національні збори; після попередніх консультацій з головою Національних зборів призначати нові вибори; може вживати будь-яких надзвичайних заходів, які "диктуються обставинами". Очолює Вищу раду магістратури.

 

Законодавча влада здійснюється парламентом, який складається з двох палат:

  •  Національні збори
  •  Сенат

Національні збори обираються за мажоритарною системою у 2 тури строком на 5 років. Очолюються Головою Національних зборів. Палата Національних зборів складається з 577 членів: 555 членів обираються в 555-ти виборчих округах у метрополії і 22 члени - в заморських департаментах.

 

Сенат обирається шляхом непрямого голосування за мажоритарною системою строком на 9 років. Кожні З роки склад Сенату оновлюється на третину. Сенатори обираються не загальним голосуванням, а лише голосами виборщиків-депутатів, членів обласних і генеральних рад департаментів, а також муніципальних рад. Кількість сенаторів - З21. Сенат очолюється Головою.

 

Згідно з Конституцією 1958 року створено Конституційну раду - вищий орган, який здійснює контроль над дотриманням Конституції. Очолюється Головою Конституційної ради. До ради входять 9 членів, які призначаються на 9 років (їхній мандат не відновлюється), і всі колишні президенти республіки довічно. Конституційна рада оновлюється на третину кожні З роки. Троє членів ради призначаються президентом, троє - головою Національних зборів. Голова Конституційної ради призначається президентом з числа членів ради і формально є восьмою особою в державній ієрархії. Конституційна рада здійснює контроль за виборами президента, депутатів і сенаторів, стежить за правильністю проведення референдумів і оголошує їх результати. Запити до цього органу можуть надсилати президент, прем'єр-міністр, голови обох палат парламенту, а також група депутатів або сенаторів, що налічує не менше 60 осіб. Рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають. Вони обов'язкові для всіх державних властей, адміністративних і судових органів.

Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом).

 

Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів. Член парламенту не може бути одночасно членом уряду. Уряду не потрібний вотум довіри, однак він може бути відправлений у відставку через вотум недовіри, оголошений більшістю в Національній асамблеї. У березні 1982 року ухвалено закон про децентралізацію, згідно з яким Франція поділяється на 95 департаментів, 22 області та особливу адміністративну одиницю Корсику. Закон наділяє виконавчою владою голів генеральних рад у департаментах і регіональних рад в областях. Законом про статус Корсики, ухваленим в листопаді 1990 р., передбачалося створення на острові законодавчого і виконавчого органів, яким будуть передані функції, які раніше виконувалися центральними адміністративними органами. Однак цим правом не скористалися ні Шарль де Голль, ні Валері Жискар д'Естен. Рада Міністрів (уряд) очолюється прем’єр-міністром. В уряд входять представники Ліберальної демократії (ЛД), Об'єднання на підтримку республіки (ОПР), Союзу за французьку демократію (СФД) і безпартійні.

Державний лад Швеції.

Державний лад Швеції — державний лад Королівства Швеція визначається Конституцією та іншими основними законами, такими як Закон про форму державного правління, Положення про Риксдаг, Закон про престолонаслідування і Закон про свободу друку. Швеція має конституційну монархію. Шведська модель правління має популярність, і має на старі традиції.

Конституція Королівство Швеції має основний закон. Діюча Конституція Швеції набрала чинності 1 січня 1975 р., і складається з 3 актів: Форма правління, Акт про престолонаслідування і Акт про свободу друку (прийнятий 27 лютого 1974 р.).

Голова держави — король, котрий здійснює представницькі функції. Швеція має парламентську монархію. Швеція має однопалатний парламент — Риксдаг. Шведський Риксдаг походить від стародавньої судової системи германських племен, тінгів і виборів королів в епоху вікінгів. Уряд Швеції дотримується принципів парламентаризму (юридично з 1975 р., а фактично з 1917 р.).

Виконавча влада представлена ​​урядом Швеції, що складається з прем'єр-міністра та інших міністрів. Законодавча влада належить народному представництву (Риксдагові). Головою держави є король або королева. Нинішнім королем Швеції з 1973 року є Карл XVI Густаф. Передача престолу в Швеції відбувається від попередників до спадкоємців обох статей. Найстарші історично достовірні відомості про монархію в Швеції виявлені в легендах про королівство свеїв, що відносяться до IX століття. Ці легенди містять опис подорожей християнського місіонера Ансгара в торговий центр держави свеїв Бірку. Однак точні імена шведських королів відомі тільки з періоду близько 980 року.

Центральну владу в ленах представляє губернатор, котрий очолює спеціальне адміністративне бюро з 10 членів (5 призначаються урядом, 5 — ландстингом). Він контролює органи місцевого самоврядування — ландстинги в ленах і збори уповноважених у містах і сільських комунах. Ці органи обираються громадянами Швеції на 3 роки.

Судова влада гілка влади Швеції є незалежною. Судова система включає Верховний суд, 6 апеляційних судів, міські та окружні суди. Але є і спеціальні суди: з розділу майна, у земельних справах, поліцейські та інші суди адміністративної юстиції.

Федералізм і самоврядування в ФРН

Вже в самій назві держави “Федеративна Республіка Німеччина” знаходить вираз її федеративна структура. Федеративна Республіка складається із 16 земель. Усі землі мають рівні права. Землі також мають свої конституції, виборний законодавчий орган - ландтаг (у 15 землях - однопалатний, а в Баварії - двопалатний) - уряд здійснює свою роботу на чолі з прем'єр-міністром. Федеральні землі не є провінціями, це - держави з власною державною владою. Вони мають власну конституцію землі, яка повинна відповідати засадам республіканської, демократичної і соціальної правової держави у суді Основного закону. В іншому землі мають широкі права для розробки їх власної конституції. Німеччина належить до класичних країн з федеральною державністю. Комунальне самоврядування як символ громадської свободи має в Німеччині традицію. Комунальне право є справою земель. Право самоврядування охоплює, передусім, місцевий громадський транспорт у межах комун, місцеве будівництво шляхів, забезпечення електроенергією, водою, газом, каналізацію, містобудівне планування. Сюди належать також будівництво і утримання шкіл, театрів і музеїв, лікарень, спортивних закладів і басейнів. До компетенції общин належать також освіта дорослих і догляд за молоддю. Доцільність і прибутковість своїх дій кожна община визначає самостійно. Багато місцевих завдань не до снаги общинам і малим містам; вони можуть виконувалися районом — наступною вищою територіальною одиницею. Також район є частиною комунального самоврядування. Комунальне самоврядування і самостійність можуть занепасти, якщо община не має грошей для виконання завдань. Дискусії про належне фінансове забезпечення общин не припиняються. Общини мають право збирати власті податки і збори. Сюди належать поземельний і промисловий податки. Крім того, общини мають право використовувати надходження від акцизу і податку на споживчі товари. Але цього не вистачає на покриття фінансових потреб. Тому общини отримують від федерацій і земель частку від прибуткового податку. Крім того, сюди належать відрахування у межах фінансової угоди про розподіл коштів, яка окремо регулюється у кожній землі.

Політичні режими в зарубіжних країнах.

Поняття політичного режиму є ключовим для формування уявлень про основні системи влади. Характеристика політичного режиму в будь-якій окремо взятій країні дає справжню картину принципів організації політичного життя суспільства. У політичній практиці часто зустрічається приклад, коли демократична за формою держава є зовсім не демократичною за змістом, і навпаки, авторитарний за формою державний устрій є за своїм характером демократичним.

Поняття політичного режиму охоплює низку основних критеріїв: • характер і міра здійснення влади; • механізм формування влади; • відносини суспільства і влади; • роль і значення недержавних та неполітичних організацій і структур; • характер заборон у суспільстві; • роль ідеології в житті суспільства; • характер політичного лідерства; • співвідношення прав і свобод громадян; • становище засобів масової інформації; • роль політичних партій; • співвідношення між законодавчою і виконавчою владою; • роль і значення силових органів; • тип політичної поведінки.

Найзагальніший принцип типології режимів – це поділ їх на демократичні й авторитарні, усі інші розглядаються як їх модифікації. Крім того є й інші підходи. Найпоширенішою є класифікація, відповідно до якої всі режими поділяються на: • тоталітарні; • авторитарні; • демократичні.

Також виокремлюють ще кілька проміжних або перехідних типів.

Тоталітарний режим. Його назва походить від латинського totalis – весь, повний, ЦІЛИЙ. Характеризується тим, що вся влада зосереджена в руках якої-небудь однієї групи (зазвичай партії), яка знищила в країні демократичні свободи та можливості виникнення політичної опозиції, повністю підкорила життя суспільства своїм інтересам і зберігає свою владу завдяки насильству, військово-поліцейському терору Й духовному поневоленню населення.

Завершуючи аналіз тоталітарного режиму, можна зазначити, що в науковій літературі в основному оформилася модель тоталітаризму, яка складається з таких компонентів: – визнання керівної ролі однієї партії у політичній сфері і здійснення її диктатури; – панування офіційної ідеології у духовній сфері й примусове нав'язування її членам суспільства: – загальний контроль за поведінкою індивідів у соціальній сфері із застосуванням методів придушення; – загальний контроль за всіма засобами масової комунікації; – централізоване керівництво й управління економікою.

Авторитарний режим (від лат. autoritas – влада, вплив) характеризується режимом особистої влади, диктаторськими методами правління. В авторитарних режимах спостерігаємо вже набагато більше розбіжностей. Виокремлюють чотири основних види авторитарних режимів: тиранія, абсолютистські диктатури, військові режими й однопартійні режими.

Тиранія – це режим особистої влади, спрямований на задоволення егоїстичних бажань тирана. Вона гине, як правило, разом зі смертю диктатора. Абсолютистські диктатури (або династичні режими) відрізняються від тираній тим, що влада організована й здійснюється на основі суворих правил і процедур. Зазвичай влада розподіляється між членами родини монарха, передається в спадок і є легітимною за традицією (Саудівська Аравія, Султанат Бруней, Об'єднані Арабські Емірати). Військові режими є досить поширеною формою авторитарних диктатур. За деяким даними, це дві третини молодих незалежних держав. Військові можуть управляти державою як прямо, беручи на себе всі функції уряду, так і непрямо, контролюючи цивільний уряд.

Демократичний режим. Поняття "демократія" у сучасній політичній мові одне з найпоширеніших. Його вживання виходить далеко за межі первинного змісту (гр. demos – народ, kratos – влада). Це поняття вперше зустрічається в Геродота. В античну епоху демократію розглядали як особливу форму державної влади, особливий різновид організації держави, за якої влада належить не одній особі або групі осіб, а всім громадянам, які користуються рівними правами на управління державою.

Як особливий тип політичного режиму в літературі виокремлюється ще ліберально-демократичний режим. Це перехідний тип, що встановлюється в суспільстві на етапі його трансформації з тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. За цього режиму відчуження від влади має відносний характер. Влада, як правило, готова обговорювати із суспільством свої рішення, але сама визначає ступінь і характер участі мас у політичному житті суспільства.

Демократичні режими також мають істотні розбіжності залежно від особливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни, національних традицій, релігійних вірувань тощо.

Поняття політичної партії, її ознаки та сутність.

Партії є істотним елементом політичної системи суспільства. Вони є виразниками політичних курсів, що конкурують один з одним, виразниками інтересів, потреб і цілей певних соціальних груп, сполучною ланкою між громадянським суспільством і державою. Завдання партій – перетворити безліч приватних інтересів окремих громадян, соціальних прошарків, зацікавлених груп у їх сукупний політичний інтерес. Через партії та виборчі системи формалізується участь громадян у політичному житті. Партії беруть активну участь у функціонуванні механізму політичної влади або впливають на нього. Важливою рисою діяльності партій є їхній ідеологічний вплив на населення, значна роль у формуванні політичної свідомості та культури. Суттєвою є роль політичних партій у становленні демократичних інститутів.

Інституалізація та класифікація політичних партій.

У зарубіжних країнах особливої важливості у сучасну епоху набуває інституалізація політичних партій. Ідеться насамперед про порядок їхнього утворення та регулювання внутрішньої структури і політичної діяльності. Політичні партії розглядалися державною владою як приватні організації, подібні до різноманітних клубів і товариств. Становище змінилося, коли партії були визнані складовою політичної системи спочатку доктриною, а потім і конституційним правом. Однак ступінь правового регулювання політичних партій і його характер далеко не однакові в різних країнах.

Нині можна виокремити два основних методи регулювання правового статусу та порядку діяльності політичних партій – зовнішній і внутрішній.

 Зовнішній метод регулювання здійснюється за допомогою прийняття конституцій, звичайних парламентських законів і винесення судових рішень. У низці конституцій, прийнятих після Другої світової війни, містяться положення, що стосуються політичних партій. Ступінь деталізації та визначеності цих положень різний, але сама їхня наявність є цілком визначеною специфічною рисою сучасного конституціоналізму. До актів зовнішнього регулювання організації й діяльності політичних партій належать рішення судів, які мають права конституційного нагляду, що особливо типове для США й ФРН.

Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політичними партіями через їх центральні й місцеві керівні органи. Усі партії незалежно від ступеня їхнього організаційного оформлення мають певну внутрішню структуру, між різними партійними органами існують інституалізовані відносини. Особливим предметом регулювання в організаційно оформлених партіях є членство. Керівні органи партій – з'їзди, конференції, центральні й національні комітети та ін. приймають програми, статути, правила, інструкції з питань організаційної структури та партійної діяльності. Партійні норми, що видаються в такому порядку, не мають, як правило, правового характеру, і їхнє примусове виконання через суд неможливе. Необхідною гарантією дотримання внутрішньопартійних норм є різні засоби власне партійного примусу (виключення з числа членів, стягнення, відмова у висуванні в кандидати тощо).

Можливі різні підходи до класифікації політичних партій. Наприклад, партії залежно від стилю спілкування між партійними лідерами та рядовими членами поділяються на авторитарні й демократичні. Залежно від того, якою мірою вони представляють різні верстви суспільства, партії поділяються на інтегративні, тобто які представляють усі або багато верств суспільства, і представницькі, тобто ті, члени яких представляють один соціальний прошарок або клас. До ідеологічних відносять партії, що мають на меті змінити життя відповідно до своїх ідеалів, до прагматичних – ті, які ставлять конкретні політичні цілі. Відповідно до інших критеріїв партії поділяють на масові й кадрові, мобілізуючі, патронатні, класово-станові та ін. Розглянемо деякі з них більш докладно.

Масові та кадрові партії. Мобілізуючі партії. їх мета – мобілізувати населення на виконання яких-небудь завдань. До цієї категорії належала більшість партій колишніх соціалістичних держав. Патронатні партії створюють переваги для лідера і його оточення. Класово-станові партії спрямовують свою діяльність на захист інтересів певних соціальних верств або груп.

Стосовно реальної дійсності партії поділяються на консервативні, реформістські та революційні залежно від того, чи мають вони намір зберегти її, частково змінити або перетворити радикальним чином. Є партії з індивідуальним або колективним членством, коли прийняття до партії здійснюється опосередковано, через інші організації, наприклад профспілки (Лейбористська партія Великобританії).

За місцем у політичній системі партії можна поділити на правлячі й опозиційні. Є партії парламентські й позапарламентські, легальні й нелегальні або напівлегальні. За характером політичних дій можна виокремити помірковані, радикальні й екстремістські партії. За місцем у політичному спектрі розрізняють партії ліві, центристські, праві. 

Партійні системи та їх види в зарубіжних країнах.

Партійні системи зарубіжних країн характеризуються значною розмаїтістю, що пояснюється наявністю соціальних, національних, історичних, релігійних та інших особливостей, властивих кожній державі. Для цих країн за демократичного режиму характерна наявність кількох політичних партій.

Багатопартійні системи без монопольно панівної партії. За цієї форми багатопартійності жодна партія не має у своєму розпорядженні абсолютної більшості у парламенті, а тому змушена йти на різноманітні політичні союзи, щоб створити коаліційний уряд. Багатопартійні системи без монопольно панівної партії, за яких створюються зазвичай коаліційні уряди, існують і в таких країнах, як Бельгія, Данія, Нідерланди та ін.

Багатопартійні системи з монопольно панівною партією. За цієї форми абсолютна парламентська більшість належить одній партії, що формує однопартійні уряди. Багатопартійна система з монопольно панівною партією існувала в Індії. З моменту здобуття країною незалежності й до травня 1996 р. при владі перебувала партія Індійський національний конгрес (ІНК), створена ще наприкінці XIX ст. ліберально налаштованими колами індійського суспільства під егідою британської адміністрації.

Двопартійні системи є своєрідним різновидом багатопартійності, що виникла в певних зарубіжних країнах за різних обставин. Для двопартійних систем найтиповішою відмітною рисою є монопольне панування на політичній арені двох головних партій, які поперемінно змінюють одна одну. Одна з цих партій виступає в ролі правлячої, інша – опозиційної. Час від часу вони міняються місцями. Подібна система створює серйозні перешкоди для формування інших партій.

Класичним зразком є двопартійна система США. Більше ста років на політичній арені США монопольно панують дві головні партії – Республіканська і Демократична.

Однопартійні системи існують у країнах з авторитарними політичними режимами, де багатопартійність ліквідовано й установлено монополію однієї партії (Габон, Демократична Республіка Конго, Камерун та ін.).

Багатопартійність, її причини.

Багатопартійність – це спосіб формування політичних структур, покликаний виражати і захищати інтереси певних верств населення. Велика кількість партій не завжди тотожна поняттю багатопартійності, партії повинні складати частину суспільства, повинен бути складений механізм правового регулювання відносин між партіями, який забезпечує можливість чергування правлячих пратій в результаті виборів. Багатопартійність робить політику партій більш відкритою, так як включає механізм партійної конкуренції.

Серед причин багатопартійності можна назвати:

  •  Існування сучасного суспільства із складною соціальною структурою і диференціацією;
  •  неоднорідність ідеології, соціально-політичних цінностей;
  •  наявність розвинутих традицій політичного плюралізму.

Багатопартійні системи, їх різновидності.

Існують такі види багатопартійних систем:

  1.  без домінуючої партії (в боротьбі за владу беруть участь приблизно рівні за силами противники, у жодної партії немає шансів добитися більшості, тому при формуванні уряду неминучі союзи та угоди, таке може затягнутися на довгий час і забезпечити стабільність такого уряду досить складно);
  2.  з домінуючою партією (така партія контролює парламентську більшість і формує уряд, в Японії до 1993 року 38 років домінувала Ліберально-демократична партія);
  3.  блокові (набувають своєрідності під час виборчих кампаній, коли має місце різка поляризація політичних сил, які групуються в два протилежні табори).

Двопартійні системи.

Двопартійні системи – реально претендують на владу і почергово формують уряд лише дві партії, хоча в наявності є більше партій. Одна партія править, інша критикує в опозиції та в результаті виборів міняються місцями (Великобританія). Ця система гарантує стабільність уряду і ефективність виконавчої влади, так як однопартійний уряд звільнений від нестійких коаліційних угод.

Однопартійні та безпартійні системи.

  1.  Однопартійні системи – характерні для країн з недемократичними режимами, де легальний статус і право формувати уряд належать одній, фактично державній партії, що прийшла до влади революційним шляхом (Куба, КНР). Відбувається зрощення держави і партійного апарату та бюджету, що більше посилює позиції домінуючої партії, вводиться офіційна ідеологія, виключається свобода думки – ці та інші фактори приводять до диктаторського режиму

В двох десятках зарубіжних країн політичні партії відсутні – це переважно феодально-монархічні держави (Саудівська Аравія, ОАЕ) держави в яких партії заборонені (Гвінея, Йорданія).

Партійна система Франції.

Ця країна поряд з Великобританією є батьківщиною сучасних політичних партій і має вікові традиції плюралізму та вільнодумства. У післявоєнний період характер багатопартійності кілька разів змінювався. У 1958-1981 рр.. у Франції існувала домінантно-партійна система, заснована на привілейованому становищі впливової партії Об'єднання на підтримку Республіки (ОПР), причому назва партії згодом неодноразово змінювалося. Це буржуазна центристська партія, заснована в 1958 р. найближчими соратниками генерала де Голля. Вона проповідує традиційні ліберальні цінності, виступає за прискорену інтеграцію при обліку інтересів Франції.

На лівому фланзі діє Французька комуністична партія (ФКП), заснована в 1920 р. У 30-50-і рр.. вона була популярна не тільки серед осіб, зайнятих індустріальним або частково сільськогосподарським виробництвом, а й у середовищі інтелектуалів. Вагома роль комуністів і в русі опору (1939-1945 рр..). В останні роки посилилися кризові явища в ідеології і партбудівництві. В останні роки ФКП втрачає свій традиційний електорат і колишній вплив, зменшилася членська маса. В цілому Компартія дрейфує в бік традиційної європейської соціал-демократії. ФКП представлена ??в Парламенті невеликим числом депутатів.

У країні існує кілька активних буржуазних партій, блоків і рухів: Центр соціальних демократів, Республіканська партія, Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, Союз за французьку демократію. На вкрай правих позиціях стоїть угрупування Національний фронт, широко використовує зовні привабливий, але політично небезпечний гасло: «Франція тільки для французів». Статус політичних партій визначений у найзагальнішому вигляді в Конституції П'ятої Республіки. У країні відсутня детальна законодавча регламентація партійної діяльності. Партії утворюються вільно і не зобов'язані проходити державну реєстрацію, проте повинні поважати принципи національного суверенітету і демократії.

Поняття та види виборів.

Під виборами слід розуміти встановлену законом державно-правову процедуру, під час якої громадяни віддають свої голоси за кандидата або партію, у результаті чого їхня воля формує виборний (представницький) орган влади або обирається (займає свій пост) конкретна посадова особа – президент, мер міста, суддя та ін. До цього визначення можна додати, що вибори будуть повноцінними та реальними лише за умови, що в конкурентній боротьбі брали участь два і більше кандидати або кілька партій.

Вибори в державі з демократичним політичним режимом є однією з найважливіших подій у державному житті, що визначає перспективу розвитку держави на певний час. У літературі справедливо зазначається, що за допомогою виборів органи влади одержують легітимацію – народну підтримку і визнання. Природно, що легітимності органи влади набувають не лише за допомогою виборів. Вибори визначають розстановку політичних сил, відображають вплив тієї або іншої партії, виборчого блоку, політичної групи. Результати виборів, якщо вони проводяться за правилами чесної боротьби, відображають настрій виборців, тенденцію розвитку країни.

Конституційне право поділяє вибори на різні види. Класифікацій досить багато. Найпростіша й найбільш зрозуміла класифікація виборів залежно від території їхнього проведення. Вибори за цим критерієм бувають загальнонаціональними, у масштабах всієї країни, регіональними, що проводяться в межах великих територіальних одиниць (у Канаді – у межах провінцій тощо), і місцевими, що охоплюють адміністративно-територіальну одиницю або місто, тобто поєднують громадян, що живуть на певних порівняно невеликих територіях, у яких є свої місцеві виборні органи.

Залежно від того, кого обирають, розрізняють парламентські, президентські, муніципальні вибори. Залежно від способу волевиявлення громадян (виборців) вибори бувають прямі й непрямі.

Прямі – це вибори, коли між виборцем і кандидатом, за якого він голосує (або між виборцем і партією), немає проміжних інстанцій, проміжних щаблів. Виборці безпосередньо обирають конкретну людину на певний пост.

Непрямі – це такий вид виборів, за якого воля виборців реалізується не прямо, а опосередковується волею групи виборщиків або реалізується через чинний виборчий орган. Непрямі вибори – це такі, які мають проміжний щабель. Є два види непрямих виборів: непрямі і багатоступеневі.

Непрямі вибори – коли за допомогою волевиявлення виборців створюється спеціальна колегія виборщиків (довірених осіб), які потім від імені виборців уже безпосередньо самі обирають конкретну посадову особу. Непрямі вибори були введені "батьками-засновниками" американської Конституції, які вважали, що основна маса громадян США в той час не була підготовлена для того, щоб обирати президента, і може помилитися в цій справі. Громадяни, на їхню думку, мали обирати спеціальних людей – виборщиків, які потім оберуть найбільш гідних. Така система існує в США дотепер. Багатоступеневі вибори відрізняються від непрямих, оскільки як виразник волі громадян виступає не колегія виборщиків, а постійно діючий орган: місцева рада, парламент або одна з палат парламенту. Так, прийнято вважати, що багатоступеневими є вибори президента Італії, тому що він обирається колегією, яка складається із членів нижньої палати парламенту.

Вибори також бувають чергові й позачергові. Чергові вибори проводяться після закінчення строку повноважень певного органу, тобто строку, установленого в законі. Вибори можуть бути й позачерговими (достроковими). Вони проводяться до закінчення терміну повноважень представницького органу або посадової особи. Якщо це стосується посадової особи, то причина одна – вакансія посади. Наприклад, посада президента або прем'єр-міністра звільняється у зв'язку з тим, що президент помер, пішов у відставку або був усунутий з посади в результаті процедури імпічменту. Тоді, оскільки виникла вакансія, проводяться позачергові (дострокові) вибори. Позачергові вибори, якщо це стосується колегіального органу (наприклад парламенту), проводяться, найчастіше в країнах, де можливий достроковий розпуск парламенту. Тоді, після процедури дострокового розпуску, призначаються дострокові вибори й обирається новий склад парламенту.

Вибори бувають також додатковими й частковими. Додаткові вибори можуть проводитися і не проводитися: це залежить від того, чи є вакансії в колегіальному органі. Тобто вони проводяться тоді, коли члени парламенту вибувають із його складу через хворобу, смерть або після добровільної відставки. Додаткові вибори проводяться в тих округах, де втрачено депутата. В основному це характерно для країн із численними парламентами. Наприклад, у Великобританії (де 659 членів нижньої палати), звичайно 1–2 рази на рік збирають кілька цих вакансій (5, в, 10) і в тих виборчих округах, де відбулася втрата депутата, проводять додаткові вибори для поповнення загального числа депутатів до потрібної кількості. Це робиться, щоб усі округи були представлені й усі громадяни мали своїх представників у парламенті. Часткові вибори, на відміну від додаткових, – регулярні, обов'язкові й передбачені законодавством. Часткові вибори проводяться для часткового відновлення (ротації) колегіального виборного органу. Часткові вибори, наприклад, проводяться кожні два роки для часткового відновлення сенату США. Сенатор США обирається на шість років, але сенатори не обираються всі одночасно, кожні два роки переобирається 1/8 сенату. Таким чином американці уникають небезпеки одночасної зміни всіх членів верхньої палати. Вони вважають, що розумніше замінювати цю палату частково.

Виборче право та його основні принципи та джерела.

Виборче право – це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Виборче право та порядок визначення результатів виборів є складовими виборчої системи.

Виборча система – це сукупність юридичних норм, що закріплюють принципи, на основі яких здійснюються вибори, права громадян обирати й бути обраними, що встановлюють відповідальність депутатів та інших виборних осіб за свою діяльність перед виборцями, визначають порядок організації та проведення виборів і регулюють відносини, які виникають у процесі формування органів державної влади, взаємодію виборців з депутатами та іншими особами, що обираються ними.

У конституційному праві терміном вибори позначається процедура формування державного органу або наділення повноваженнями посадової особи, здійснювана за допомогою голосування правочинних осіб за умови, що на кожний наданий у такий спосіб мандат можуть претендувати у встановленому порядку два або більше кандидати.

Поняття і види виборчих систем.

Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних, представницьких,законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі Конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарні виборчі системи.

Мажоритарна система (фр. majorite — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів ( більшість країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Мажоритарна виборча система відносної більшості (США, Великобританія, Індія).

Однією з найпоширеніших є мажоритарна система відносної більшості (США, Англія, Індія та ін.). За цього різновиду мажоритарної системи обраним уважається той кандидат (або список кандидатів), що набрав голосів більше, ніж кожний із його супротивників окремо, навіть якщо він набрав менше половини. Мажоритарна виборча система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь завжди набирає відносну більшість. Перевага: у парламенті є міцна більшість, що забезпечує стабільність уряду. Мажоритарна система відносної більшості набула поширення, оскільки дає змогу штучно створювати стабільні уряди й парламенти. Політичне життя зарубіжних країн дає десятки прикладів невідповідності між ступенем масовості підтримки політичних партій і їхнім представництвом у парламентах. На парламентських виборах 1983 р. в Англії Консервативна партія, зібравши 42,4 % голосів, одержала 61 % місць у палаті громад. Лейбористська партія, відповідно, 27,6 і 82 %, а Альянс ліберальної та соціал-демократичної партій – 25,4 і 4 %. Таким чином, норма представництва консерваторів і лейбористів була завищена, а норма представництва Альянсу занижена більш ніж у шість разів. За мажоритарної виборчої системи відносної більшості вибори, як правило, проводяться за уніномінальними округами. У разі проведення виборів, відповідно до цієї системи, за поліномінальними округами голосування ще більше суперечить результатам. Показовою щодо цього є практика обрання президентських виборщиків у США, де кожний штат посилає стільки виборщиків, скільки обирає конгресменів. Перемагає той список кандидатів у виборщики, що набрав у цьому штаті хоча б відносну більшість голосів. Це призводить до явного перекручування волі виборців. Так, на президентських виборах 1980 р. Р. Рейган одержав 51,6 % голосів і 90,9 % місць у колегії виборщиків, кандидат Демократичної партії Дж. Картер, відповідно, – 41,7 % голосів і тільки 9,1 % виборщиків. Незалежний кандидат Д. Андерсон, зібравши 6,7 % голосів виборців, не одержав жодного місця в колегії виборщиків, хоча за пропорційною системою міг би розраховувати на 36 виборщиків. Мажоритарна система відносної більшості – це система, за якої обраним уважається кандидат, який одержав найбільшу кількість голосів, тобто більше голосів, ніж кожний з його суперників. За цією системою зазвичай не встановлюється обов'язковий мінімум участі виборців у голосуванні: якщо проголосував хоча б один виборець, то вибори дійсні. Якщо висунутий один кандидат на місце, він уважається обраним без голосування. Недолік цієї системи в тому, що втрачається велика кількість голосів політичних партій, малих і середніх за своїм впливом. Разом із тим така система забезпечує партії-переможцеві значну більшість у парламенті, що дає можливість за парламентарних і змішаних форм правління формувати стійкий уряд. Таку систему застосовують як єдину для виборів якої-небудь палати парламенту 43 держави, у тому числі США.

Мажоритарна виборча система абсолютної більшості (Франція).

Мажоритарна система абсолютної більшості – пе система, яка для обрання вимагає абсолютної більшості голосів, тобто більше половини від загального їх числа. Таке вихідне загальне число може обчислюватися трьома способами: від загальної кількості зареєстрованих виборців; від загальної кількості поданих голосів; від загальної кількості поданих дійсних голосів. За цією системою встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні. Якщо він не досягнутий, вибори вважаються недійсними або такими, що не відбулися. Перевагою цієї системи порівняно з мажоритарною відносної більшості є те, що обраними вважаються кандидати, підтримані дійсною більшістю виборців, що проголосували, хоча б цю більшість становив один голос. Недолік її в тому, що втрачаються голоси, подані проти кандидатів-переможців, а також специфічний дефект – часта нерезультативність виборів, що найбільш імовірно у разі жорсткої конкуренції кандидатів. Це відбувається тоді, коли через розкол голосів жоден з кандидатів, що балотуються, не одержав необхідної більшості.

Подібна нерезультативність долається такими способами: • проведення другого туру (повторне голосування), коли балотуються вже не всі кандидати, що суперничали в першому турі. • проведення альтернативного голосування, тобто виборець У бюлетені цифрами вказує кращих для нього кандидатів. Така система застосовується в Австралії на виборах палати представників, а також на парламентських виборах у штатах.

Мажоритарна виборча система кваліфікаційної більшості (Італія).

Мажоритарна система кваліфікованої більшості – це система, за якої обраним уважається кандидат (список кандидатів), що одержав кваліфіковану більшість голосів. Кваліфікована більшість установлюється законом і перевищує абсолютну більшість. Ця система застосовується рідко, тому що є ще менш результативною, ніж система абсолютної більшості. Наприклад, у Чилі палата депутатів обирається за двомандатними виборчими округами. Партія, що зібрала 2/3 від загальної кількості дійсних голосів, одержує обидва мандати від округу.

Пропорційна виборча система ( Швеція, Австрія, Бельгія).

Пропорційна система (лат. proportio — співрозмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорсткими списками; б) з преференціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетені вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система преференцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати преференції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішані виборчі системи (Німеччина, Польща, Литва, Росія).

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу. Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують й інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів, скільки мандатів у окрузі, і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

Виборчий процес та його основні стадії.

Вибори в зарубіжних країнах становлять цілий процес, який починається з призначення дати виборів, включає всі стадії підготовки до них, голосування та визначення його результатів. За характером органу, який обирається, вибори поділяються на президентські, парламентські, муніципальні та ін. За видами (з причин, що їх обумовлюють) вибори бувають чергові, які проводяться після закінчення терміну повноважень виборного органу, позачергові, що проводяться в результаті дострокового припинення виборним органом своєї діяльності (достроковий розпуск парламенту, смерть чи вихід у відставку президента країни), і додаткові, що проводяться для поповнення представницької установи (через вибуття з неї одного або кількох членів). Час проведення виборів до органів державної влади є дуже важливим питанням. Він установлюється конституцією країни (вибори до парламенту) та виборчими законами (обрання інших представництв). Вибори проводять по виборчих округах. Саме на території округу розгортається виборча кампанія, висуваються кандидати, діють політичні партії та виборчі органи, визначаються результати голосування. Створюються виборчі округи, як правило, на основі закону, інколи - за рішенням органів виконавчої влади. Законодавство зарубіжних країн установлює певні вимоги, створюючи виборчі округи: необхідно, щоб була однакова кількість виборців або населення на округ, щоб округ знаходився у визначених адміністративних межах тощо. Виборчі округи звичайно поділяються на виборчі дільниці -територіальні одиниці, які обслуговуються одним пунктом для голосування. Законодавство передбачає не тільки можливість створення на території округу дільниць, а й приблизну кількість виборців, які обслуговуються однією дільницею. Практична організація і проведення виборів у зарубіжних країнах покладаються на виборчі органи у центрі та на місцях. Система і структура цих органів у різних країнах неоднакові. Однією з важливих стадій виборчого процесу є реєстрація виборців і кандидатів на виборні посади, яка полягає у тому, щоб занести їхні імена до списку. Реєстрація виборців у деяких країнах має державний характер. Вона запроваджується у Німеччині, Швеції, Болгарії, Китаї, Росії, на Кубі та в інших країнах, де ведеться облік переміщення населення і в розпорядженні державних органів є відомості про осіб, які проживають на їх територіях. В установлені законом терміни списки подаються виборцям для ознайомлення. Така система складання списків і реєстрації виборців називається періодичною. У багатьох країнах ці стадії виборчого процесу мають постійний характер. За такої системи виборець, який зареєструвався один раз, більше не повинен з'являтися для реєстрації. Виправлення у списках трапляються у разі смерті, зміни прізвища або місця проживання за заявою самих виборців чи їхніх родичів. Це часто спричиняє суттєві зміни фактичної кількості виборців округу, а також перекручування результатів виборів. Така практика складання списків і реєстрації виборців застосовується у США. Виборчий список є одним із важливих документів, оскільки визначає коло активних учасників виборчого процесу - громадян країни, які мають право голосу. Законодавство всіх країн установлює вимоги щодо складання списків виборців: періодичність складання, реквізити, терміни їх подання виборцям для ознайомлення, коло суб'єктів, відповідальних за ці дії. Висування кандидатів у депутати та на посади, що обираються, здійснюється у різні способи. За звичаєм, незалежно від установленого формально-юридичного порядку, кандидати у зарубіжних країнах висуваються найчастіше політичними партіями (центральними або місцевими їх організаціями). Це зумовлено й деякими особливостями виборів, наприклад, обов'язковість партій висувати кандидатів за списком. Партія встановлює й черговість кандидатів у списку, що дуже важливо для визначення результатів голосування за пропорційною виборчою системою. У багатьох зарубіжних країнах для висунення кандидатів необхідно віддавати у заставу певну суму грошей перед реєстрацією кандидатів політичними партіями.. Завершальною стадією виборчого процесу є голосування -вільне волевиявлення виборців. У більшості зарубіжних країн голосування є таємним. Виборче законодавство має спеціальні розділи про загальні положення щодо голосування, в яких визначено процедури голосування на виборчій дільниці, можливості голосування поштою, за домовленістю, у представництві за кордоном, на судні тощо. Законність виборчих дій забезпечується цілою системою гарантій. Під гарантіями виборчого процесу слід розуміти усталені й закріплені в нормах права умови та засоби, які забезпечують його ефективність. За суб'єктами виборчого процесу всі гарантії можна класифікувати так: а) гарантії виборців; б) гарантії посадових осіб виборчих органів; в) гарантії кандидатів у депутати та на виборні посади.

Поняття і становлення парламентаризму.

Слово "парламент" має латинський корінь "раrlаrе" – "говорити", "розмовляти". Батьківщиною найдавнішого парламенту вважають Ісландію (IX ст.). На околицях столиці Ісландії Рейк'явіка дотепер збереглися кілька великих каменів, на яких давні вікінги обговорювали свої справи й приймали рішення. Ісландці говорять, що ці камені і є парламентом під відкритим небом, який дотепер називається альтинг. До найдавніших парламентів належать також англійський парламент й іспанські кортеси.

Історія парламентів і парламентаризму налічує кілька століть і включає кілька етапів.

Перший етап – початковий (XIV–XIX ст.): становлення інституту парламентаризму. На цьому етапі відбувалося утворення парламенту як органу держави, парламент боровся за своє місце й роль, вироблялися способи його формування. Другий етап – кінець XVІІІ – початок XX ст. – "золотий час парламентаризму". У цей період парламенти формувалися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу – буржуазії, що зароджувалася. Парламенти утворювалися невеликою частиною населення країни – лише 10–15 % громадян. Фактично тільки одна група населення обирала найбільш гідних. Саме тоді в англійському парламенті з'явився вислів, що парламент може все, крім перетворення чоловіка в жінку.

Третій період – початок XX ст. – так звана криза парламентаризму. У цей період виникли партії, які представляли інтереси різних соціальних верств і груп. Цензове виборче право стало абсолютним анахронізмом. Про парламент почали говорити, що цей орган має поступитися своїм провідним місцем виконавчій владі. Наприклад, в англійській юридичній науці була думка, що завдання парламенту полягає не в керівництві країною, а в тому, щоб впливати на формування громадської Думки й контролювати діяльність уряду. Французький політичний діяч М. Понятовський писав, що обмеженню в правах парламенту не слід дивуватися. Але скасувати його не можна, він потрібний як запобіжний клапан у суспільстві, ширма для прикриття роботи уряду. Четвертий етап – (70–90-ті роки XX ст.) відродження ролі парламентів. Парламенти в цей час – це дуже представницькі й активні народні збори. З'явилися навіть міжнародні парламенти. Так, у результаті інтеграційних процесів у Європі був створений Європарламент. Парламенти і парламентаризм отримали якісно нову роль у сучасному суспільстві.

Форми та структура парламентів в сучасному світі.

Структура парламентів у сучасному світі буває однопалатної і двопалатної. Рідко зустрічаються трехпалатние парламенти. Значна кількість існуючих в даний час парламентів є двопалатними (бікамеральної). Двопалатними є Конгрес США, Національні Збори Франції, Генеральні Кортеси Іспанії, парламенти Великої Британії, Італії, Німеччини, Японії і низки інших держав, включаючи Росію. У континентальній Європі багато країн мають однопалатні парламенти (Болгарія, Угорщина, Данія, Швеція, Фінляндія та ін.) Нижні палати і однопалатні

парламенти іменуються як Національні збори (Франція, В'єтнам), Національна рада (Австрія, Швейцарія), Палата депутатів (Італія, Бразилія, Чехія), Палата представників (Бельгія, США, Японія). Верхні палати називаються сенат, але нерідко мають і інші найменування, наприклад: Федеральна рада (Австрія), бундесрат (Німеччина), Рада штатів (Індія). Однопалатні парламенти і нижні палати формуються, як правило, шляхом їх обрання на загальних прямих виборах. Термін їх повноважень від 2 до 7 років. Верхні палати в різних країнах формуються різними шляхами. При цьому термін повноважень верхніх палат у більшості країн буває більший, ніж у палат нижніх. У деяких країнах використовуються змішані системи, які включають в себе елементи виборності та призначення (Бельгія, Ірландія). 

Правове становище (статус) депутата парламенту.

Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата – це цілий комплекс його прав і обов'язків. Між закордонними депутатами й виборцями немає відносин прямого представництва, оскільки прийнято вважати (цю теорію підтримують абсолютно всі західні вчені й політики), що депутат представляє не окрему групу виборців, а весь народ, усі нації. Відповідно до цього депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй.

Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати). Сума цієї винагороди визначається законами, які приймає парламент. Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі. Якщо він очолює який-небудь важливий комітет, то може мати штат до 18 осіб. Крім грошей на утримання помічників, депутатові в певних країнах (особливо високорозвинених) виділяються гроші на представницькі витрати, на наймання офісу й квартири для проживання. Службового житлового приміщення депутатам за кордоном не надається. У ряді країн заробітна плата депутатів звільняється від податків цілком або частково. У деяких країнах депутати після того, як вони не менше двох разів обирались як депутати, із досягненням пенсійного віку одержують право на підвищену пенсію, що дорівнює пенсії високооплачуваного державного службовця.

Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). Депутат має право вступати в дебати й суперечки, висловлювати свою думку з того або іншого, питання. У ряді країн депутати мають право вносити законопроекти або поправки до законопроектів. У різних країнах у депутатів є різні можливості в цій сфері. Важливим правом є право депутата робити усні або письмові запити, звернені до виконавчої влади. Депутат може бути членом постійних і тимчасових комісій, очолювати ці комісії, брати участь у діяльності комісій, здійснювати контроль за діяльністю виконавчої влади, впливати на законодавчий процес.

Важливим елементом депутатського статусу або правового становища депутата є два основних поняття: депутатськими привілеями є парламентська недоторканність (імунітет) і свобода висловлювання й голосування в парламенті (індемнітет). Усі інші права, привілеї й повноваження не мають особливої специфіки, тому що інші державні службовці теж можуть володіти ними (за винятком, звичайно, специфічних прав депутата: брати участь у сесії, виступати з внесенням законопроектів, запитами тощо).

Порядок припинення депутатських повноважень.

Депутатські повноваження припиняються зазвичай після закінчення строку, на який його обрали, або після закінчення строку скликання парламенту. Якщо, наприклад, парламент засідав чотири роки, а депутат був дообраний в останній рік його діяльності, то строк роботи такого депутата триватиме тільки один рік. Якщо парламент достроково розпускається, то припиняються повноваження всіх членів парламенту. Підставою для припинення повноважень члена парламенту може бути позбавлення мандата в результаті визнання виборів недійсними. Таке визнання може бути у випадку виявлення порушення правил голосування, виявлення виборчого шахрайства та інших відхилень від законів або прямого порушення закону.

Припинення депутатських повноважень можливе за спеціальним рішенням парламенту. У деяких випадках за вчинення певних правопорушень депутат може бути позбавлений не тільки свого імунітету, а й взагалі депутатського мандата.

Форми роботи та повноваження парламентів.

Теорія і практика більшості зарубіжних держав не містить переліку форм роботи представницьких установ (на нашу думку, цілком справедливо). Західні дослідники зазначають, що парламент або інший представницький орган здійснюють повноту своїх повноважень тільки на сесії. Тому, говорячи про порядок роботи або про порядок діяльності закордонних парламентів, ми підкреслюємо, Що парламенти здійснюють свої повноваження на сесіях. Є різні визначення сесії. Часто її визначають як проміжок часу, протягом якого проходять пленарні засідання палат і їхніх комісій. Іноді визначення сесії простіше, і під сесіями розуміють загальні збори депутатів, на яких вирішуються всі найважливіші питання. Це такі загальні збори, під час яких реалізується компетенція цього органу.

Сесії зарубіжних парламентів скликаються в різних країнах один, два, три, іноді до чотирьох разів на рік. У більшості випадків сесії закордонних парламентів тривають значний період (6–8 місяців) і перериваються тільки канікулами. Найчастіше сесія – це майже постійне депутатське засідання протягом року, що має перерви у вигляді канікул. Канікули в членів парламенту приблизно такі самі, як у студентів і школярів. Вони так само і називаються – є літні канікули (зазвичай двомісячні), у християнських країнах прийнято проводити також різдвяні й великодні канікули. Східні країни святкують інші свята, і в них є свої перерви в роботі, аналогічні західним. Безперервна робота депутатів перетворює їх на професійних політиків – у людей, які займаються своєю роботою з відривом від виробництва.

Сесії є чергові та позачергові. Згаданий вище порядок сто-сується скликання чергових сесій. Позачергові сесії скликаються в особливому порядку. Можливості скликання таких сесій обмежені. У деяких країнах, наприклад, потрібно зібрати підписи абсолютної більшості депутатів, і тільки після цього сесія буде скликана (Франція). У деяких країнах потрібно зібрати підписи однієї третини депутатів. Якщо такі сесії збираються у не встановлений законом час, то причини можуть бути надзвичайними: коли потрібно вирішити питання війни, миру, подолання стихійних лих тощо. У США така надзвичайна сесія може бути скликана лише на вимогу президента. В Італії й Туреччині – з ініціативи глави палати. У деяких випадках позачергову сесію можна скликати на вимогу або глави держави, або глави уряду (Франція, Бельгія, Японія). У деяких країнах рішення, прийняті на надзвичайній сесії, вважаються тимчасовими й втрачають силу, якщо не будуть схвалені протягом 10 днів після відкриття чергової сесії парламенту.

Законодавчий процес в парламентах та його стадії.

Законодавчий процес (або законодавча процедура) у різних джерелах описується по-різному. Називається різна кількість проміжних стадій. На нашу думку, є чотири основних стадії законодавчого процесу: 1) законодавча ініціатива; 2) обговорення законопроекту; 3) прийняття законопроекту; 4) промульгація.

Перша стадія класичної схеми законодавчого процесу називається законодавчою ініціативою. Законодавча ініціатива – це право органу або особи внести проект закону в парламент із тим, що цей проект буде обов'язково розглянутий палатою й з нього буде ухвалено рішення. Правом законодавчої ініціативи за кордоном володіють депутати, глава держави, уряд, інші органи і особи. Коло суб'єктів законодавчої ініціативи в різних країнах не однакове. 1. Члени парламентів. 2. Глава держави – президент або монарх. Залежно від цього вона буде йменуватися президентською або королівською ініціативою. 3. Уряд. Тоді вона буде йменуватися урядовою законодавчою ініціативою. 4. Виборці, тобто певна категорія громадян. Така ініціатива йменується народною ініціативою. 5. У ряді країн – судові органи. Така законодавча ініціатива називається судовою ініціативою. 6. Органи, які представляють територіальні інтереси. Це можуть бути законодавчі органи суб'єктів федерацій (законодавчі органи кантонів Швейцарії, законодавчі збори Мексики, обласні ради в Італії, представницькі органи автономій і т. ін.).

Друга стадія законодавчого процесу – це обговорення законопроекту. Як правило, ця стадія поділяється на підстадії, що традиційно називаються читаннями. Читань буває не менше двох, іноді й більше (8, 4). Іншими словами, спікер на пленарному засіданні повідомляє про те, що прийнято до розгляду законопроект, повідомляє його назву й називає також, ким цей законопроект було внесено. Після цього законопроект передається на розгляд спеціальних парламентських комітетів або комісій (такий порядок у ФРН і Англії). Обговорення проекту в комісіях зазвичай входить до процедури читання. Комісії працюють у закритому порядку й свої думки висловлюють у вигляді сформульованого письмового висновку, пояснювальної записки або іншого документа. Суть другого читання зводиться до того, що депутати вислуховують повідомлення представника автора проекту й висновок комісії та висловлюють свою позицію щодо них. Вони можуть повернути законопроект для додаткового вивчення комісією (тієї ж або іншою), а також вносити виправлення й доповнення. У будь-якому разі висновок парламентських комітетів і комісій із законопроекту обов'язковий. Це невід'ємний елемент законодавчого процесу. Якщо перше й друге читання відбувалися практично одночасно, то при передачі проекту в комісію парламент зазначає свою попередню думку, тобто робиться виписка зі стенограми виступів тощо для того, щоб ця позиція також була врахована під час роботи комісії.

Якщо всі "важкі" випробування для законопроекту закінчилися і його можна ставити на голосування, то настає третя стадія законодавчого процесу – прийняття законопроекту палатою. Для прийняття законопроекту в будь-якій галузі законодавства передбачена вимога наявності необхідної кількості депутатів, себто необхідний кворум. Кворум установлений не у всіх парламентах, а в деяких випадках він дуже невеликий. При голосуванні за звичайний законопроект потрібно, як правило, щоб "за" була подана більшість голосів присутніх депутатів. При голосуванні за конституційний закон потрібно, щоб "за" проголосувала кваліфікована більшість, тобто 2/3 або 3/4 від усіх обраних депутатів. У деяких країнах до особливо важливих належать фінансові законопроекти й проекти бюджету, тому вони також вимагають особливого (підвищеного) кворуму.

Остання, четверта, стадія законодавчого процесу найчастіше називається промульгацією. Деякі джерела вважають промульгацію тільки підписанням главою держави законопроекту, після чого він набирає чинності. Однак це не зовсім правильно. По-перше, слово "промульгація" перекладається як "опублікування". По-друге, промульгація – це комплексна дія, що саме складається з декількох стадій. Насамперед це вступ у законодавчий процес глави держави й певні дії, здійснювані ним.

Промульгація в деяких джерелах називається санкціонуванням (плюс публікація), тобто це підписання законопроекту, а також передача його для опублікування й саме опублікування. Ці три стадії – підписання, передача для опублікування й опублікування – і є промульгацією.

Строки набрання законом чинності в зарубіжних країнах дуже різні. У деяких випадках зазначається, що він негайно набирає чинності після підписання, але найчастіше встановлений певний період часу (5 днів, 10 днів і т. ін., аж до місяця, якщо інше не встановлене в самому законі). У деяких випадках ці строки бувають більш тривалими. У США є специфічне поняття – "кишенькове вето", про яке йшлося вище. "Кишенькове вето" тільки з 1932 по 1976 р. застосовувалося більше ніж 1200 разів. Отже, сучасний парламент – це загальнодержавний представницький орган, головна функція якого в системі поділу влади полягає в реальному здійсненні законодавчих повноважень. Більшою або меншою мірою, залежно від форми правління, парламент здійснює контроль за виконавчою владою. Правда, нерідко й сам парламент на практиці, у свою чергу, також перебуває під контролем уряду, або, принаймні зазнає з його боку досить сильного впливу. Крім того, діяльність парламенту контролюється й конституційною юстицією.

Структура парламентів.

Структура парламентів у сучасному світі буває однопалатної і двопалатної. Рідко зустрічаються трехпалатние парламенти. Значна кількість існуючих в даний час парламентів є двопалатними (бікамеральної). Двопалатними є Конгрес США, Національні Збори Франції, Генеральні Кортеси Іспанії, парламенти Великої Британії, Італії, Німеччини, Японії і низки інших держав, включаючи Росію. У континентальній Європі багато країн мають однопалатні парламенти (Болгарія, Угорщина, Данія, Швеція, Фінляндія та ін.) Нижні палати і однопалатні

парламенти іменуються як Національні збори (Франція, В'єтнам), Національна рада (Австрія, Швейцарія), Палата депутатів (Італія, Бразилія, Чехія), Палата представників (Бельгія, США, Японія). Верхні палати називаються сенат, але нерідко мають і інші найменування, наприклад: Федеральна рада (Австрія), бундесрат (Німеччина), Рада штатів (Індія). Однопалатні парламенти і нижні палати формуються, як правило, шляхом їх обрання на загальних прямих виборах. Термін їх повноважень від 2 до 7 років. Верхні палати в різних країнах формуються різними шляхами. При цьому термін повноважень верхніх палат у більшості країн буває більший, ніж у палат нижніх. У деяких країнах використовуються змішані системи, які включають в себе елементи виборності та призначення (Бельгія, Ірландія). 

Посадові особи та комітети парламентів.

Важливу роль у діяльності парламентів відіграють його керівні органи. У країнах із двопалатною системою в кожній палаті є свої подібні органи. В однопалатних парламентах зазвичай керують органи лише в одній палаті. Керівництво нижніх палат або парламентів, які складаються з однієї палати, у більшості випадків обираються депутатами (як правило, на першій сесії на весь строк повноважень).

Традиційно керівника палати найчастіше називають спікер, іноді – глава або президент. Крім спікера або глави нижньої палати депутати обирають одного або двох віце-спікерів або віцеголів. Також можуть обиратися секретарі, які редагують і підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франції; Італії, Бельгії) ще й квестори, які займаються в парламенті адміністративно-господарською діяльністю. На них покладено турботи про приміщення парламенту, інші допоміжні заклади (бібліотеки, буфети, спортивні зали), вони займаються організаційно-фінансовими питаннями й підтриманням порядку в залі засідання.

Іноді голів палати депутати обирають тільки на строк сесії, У багатьох зарубіжних країнах така посадова особа не є важливою політичною фігурою в державі, а виконує лише службову функцію. Такий порядок передбачено швейцарською Конституцією, відповідно до якої голів палат і їхніх заступників обирають лише на час чергової або надзвичайної сесії.

Іноді крім офіційних керівників палати обирають постійних заступників, які виконують функції відсутніх глав. Наприклад, віце-президент США рідко присутній на засіданні сенату (ці випадки передбачені звичаєм), тому сенат обирає тимчасового керівника, що називається президентом сенату pro tempore (pro tempore – "тимчасовий").

У британській палаті лордів глава палати, лорд-канцлер, оскільки він є членом кабінету й очолює судову систему, має безліч інших обов'язків крім головування в палаті лордів. У палаті лордів є й інші посадові особи: лорд-главя комітетів і його заступник. Вони головують замість лорд-канцлера в період спільного засідання комітетів всієї палати. У деяких випадках функції головуючого виконує лідер палати. Це також особи, які призначаються урядом і очолюють партійну урядову фракцію в палаті лордів. У палатах крім посадових осіб, які обираються із числа депутатів, в також постійні чиновники, призначувані не з числа депутатів: клерки, їхні помічники, пристави (поліцейські службовці) та капелани.

Контроль парламенту за діяльністю уряду в парламентських державах.

Фінансові повноваження парламенту. Вирішення фінансових питань, перш за все розгляд проекту державного бюджету, становить особливу парламентську прерогативу. Стверджуючи державний бюджет, парламент порівнює загальну суму витрат із загальною сумою доходів, класифікує витрати за статтями, визначає їх важливість для економіки та інших сфер суспільного життя і, таким чином, робить досить ефективним парламентський контроль за витрачанням фінансових коштів держави.

 Контрольна функція парламенту за значимістю слід за законодавчої. Контроль парламенту в демократичних країнах поширюється тільки на виконавчу владу і юридичні особи (на останні у зв'язку з використанням пільг і державних коштів), у той час як правова доктрина соціалістичних країн не виключає контролю й над судовою владою, хоча і не у відношенні рішень по конкретних справах.

Форми прояву контрольних повноважень Питання - це вимога парламентарія про інформацію з будь-якої проблеми, звернене до уряду в цілому або члену виконавчого органу.Питання можуть бути усними або письмовими. Зазвичай на засіданнях палат виділяється час для відповідей на запитання. На письмові запитання відповіді можуть бути як письмовими так і усними. Запит - це звернення, як правило, палати або групи парламентаріїв до виконавчої влади (уряду) в цілому. Його основна відмінність від питання, по-перше, в тому, що він сам по собі може містити будь-яку оцінку дій уряду. Звіти органів і посадових осіб виконавчої влади. Ці повноваження властиві майже всім парламентам, але не завжди реалізуються на практиці (наприклад, в КНР підзвітність передбачається, але реально не здійснюється). Звітні процедури складаються в доповіді парламенту про ефективність роботи виконавчої влади. Повноваження з контролю за делегованим законодавством. В основному полягають у розгляді парламентом прийнятих в порядку делегованого законодавства актів для вирішення їхньої подальшої долі. У законодавця є право скасування акту виконавчої влади, прийнятого у порядку делегованого законодавства. Парламентські розслідування. Розслідування проводять або постійні комітети (комісії) за дорученням парламенту або за своєю ініціативою, або - спеціально створювані наслідкові (контрольні) комітети (комісії). Висловлення недовіри (резолюція осуду) або відмову в довірі уряду. Це вища форма і, в той же час, результат парламентського контролю, наслідок негативних обставин, виявлених в ході здійснення інших контрольних повноважень (не обов'язково правопорушень, частіше це просто неефективність, на думку контролюючого , діяльності органу виконавчої влади). 

Відмінності між вираженням недовіри (резолюцією осуду) і відмовою у довірі полягає в наступному. Резолюція осуду (недовіру) ініціюється самим парламентом (палатою). Для прийняття, як правило, потрібна абсолютна більшість голосів. Питання про довіру (в якому може бути відмовлено) ставиться перед парламентом (палатою) урядом, але його постановка звичайно пов'язана з певною ситуацією (наприклад, парламент не приймає урядовий законопроект, програму, заяву. Контроль в ході формування уряду. У парламентарних і в більшості змішаних республік уряд при призначенні має користуватися довірою парламенту. У деяких країнах главу уряду формально призначає глава держави самостійно, але при цьому він пов'язаний волею парламенту, тому що інакше уряд не користуватиметься довірою. 

Сучасні теорії парламентаризму.

На підставі цього аналізу, врахування поглядів зарубіжних і вітчизняних учених, дисертант пропонує таку класифікацію різновидів парламентаризму: а) незавершений парламентаризм –– різновид, при якому існує парламентський принцип формування уряду, проте відсутня політична відповідальність останнього перед вищим представницьким органом; б) парламентське правління, що характеризується верховенством парламенту та наявністю основних принципів парламентаризму – формуванням уряду на підставі співвідношення сил у парламенті, політичною відповідальністю уряду перед парламентом, переходом виконавчої влади від глави держави до уряду; в) моністичний парламентаризм – режим, який побудований на тих же принципах, що і парламентське правління, проте характеризується тільки одним джерелом влади – парламентом. При такому різновиді глава держави не володіє майже політичною владою; г) дуалістичний парламентаризм –– різновид, побудований на формальному балансі влад – законодавчої і виконавчої; д) раціоналізований парламентаризм –– режим, при якому парламент позбавлений таких повноважень, як інвеститура, тобто юридичне затвердження уряду та зменшенням можливостей контролю за урядом з боку парламенту; е) парламентський міністеріалізм (“правління кабінету” або “правління прем’єр-міністра”) – різновид, при якому парламент проголошується дорадчим органом, основною функцією якого є не законотворчість, а коментар і критика урядової діяльності.

Глава держави та його місце в системі вищих органів державної влади.

На відміну від "класичних" галузей влади: парламенту, уряду, суду (законодавчої, виконавчої та судової влади), фактичне і юридичне становище глави держави однозначно визначити неможливо. Це дуже складне питання: що таке (і хто такий) глава держави, який його правовий і фактичний статус? З одного боку, здавалося б, усе зрозуміло. Глава держави – це особа, що займає найважливіший пост у країні, юридично перше місце.

Слід зазначити, що в найзагальнішому плані глава держави – це або монарх, або президент, або (украй рідко) колегіальний орган. Розглянемо, як конституції підходять до закріплення інституту глави держави. Логічно починати з глави держави, що має найпомітніший титул. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії називається "Імператор" і присвячена визначенню того, хто такий імператор і як розуміти його місце і роль у системі державних органів: "Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада". Загалом сказано дуже небагато.

З викладеного випливає, що правовий і реальний статус глави держави, його роль у процесі здійснення державної влади залежать від форми правління в цій державі, характеру політичного режиму, низки інших обставин, у тому числі від традицій, звичаїв і судових прецедентів. У країнах, де глава держави має реальну урядову владу – очолює виконавчу владу (очолює юридично або фактично уряд), він здійснює реальне керівництво державними справами, визначає й спрямовує політичний курс країни, забезпечує виконання цього курсу. У цьому випадку глава держави – це лідер країни.

За парламентарних форм правління, тобто за парламентської республіки або парламентської монархії, глава держави будь-якої реальної участі в управлінні справами держави, як правило, не бере. Це так званий номінальний глава держави. Однак за всієї своєї номінальності він також впливає на політичний процес, на роботу державного механізму. У разі виникнення якихось нестандартних ситуацій, різноманітних криз або надзвичайних станів роль і ступінь його залученості до політичних процесів дуже сильно зростають.

Глава держави, справді, має лише номінальну владу, скажімо, тільки підписує закони. Однак його підпис надає цим законам остаточної легітимності. Цей підпис свідчить про те, що в державі все відбувається нормально, за правилами, відповідно до законів, конституції. Законодавчий орган прийняв закон, а глава держави його підписав. Це якщо не реальний поділ влади, то, так би мовити, його символ. Глава держави може бути легітимним, зайнявши свій пост після проходження певних процедур на підставі певних законів, визнаний у цій якості своїми громадянами та іншими державами. Глава держави може бути й нелегітимним, захопивши цю посаду, узурпувавши її, але реально виконуючи функції глави держави й підпорядкувавши собі інші ланки державної машини. Способи легітимізації можуть бути різними: якщо республіка, то главою держави є обраний президент, якщо монархія, то це монарх, що одержує свою посаду в спадщину. Нелегітимний глава держави – це, як правило, диктатор, глава військової хунти, що захопив владу за допомогою насильства.

Питання про місце глави держави в системі державного механізму досить складне.

Перша модель і перша зрозуміла всім функція – це глава держави – лідер країни. Лідер може бути формальним і фактичним. Він може поєднувати ці якості, може бути главою "де-юре" і "де-факто", але вони можуть і не збігатися. Прикладом фактичного лідера є абсолютний монарх або президент президентської республіки, який обирається народом. Це легітимний лідер країни, що одержав владу за встановленими правилами й визнаний у цій ролі народом.

Друга модель і друга основна функція, що розуміється й визнана більшістю громадян, – це символ влади, держави. Тобто ця особа персоніфікує державну владу і представляв її у відносинах з іншими державними структурами й у відносинах з іноземними державами. Лідер у більшості випадків, в ідеалі – символ своєї країни. Природно, функції й роль лідера та символу можуть збігатися. Але символ може бути не лідером, а лише необхідною фігурою, що виконує потрібні в державі функції.

Найяскравіший символ державної влади – це монарх, причому будь-який монарх: і за абсолютної монархії, і за дуалістичної, і за конституційної. Але на роль символу найбільше підходить місія монарха в конституційній монархії, де вія справді символізує державу та державну владу. Так, слід зазначити, що монарх має право на особливий титул, і цей титул носить тільки одна людина в країні. Цей титул позначає королівське або царське звання. Титули різні - король, великий герцог, великий князь, імператор; на сході - султан, емір, шах тощо. В Ірані останній монарх присвоїв собі титул шахіншах – цар царів. Монарх має право на особливі ритуали й символи влади. Цими символами влади – короною, троном, скіпетром, мантією тощо – сучасні монархи практично не користуються, і вони найчастіше зображуються на державній символіці, на поштових марках. Єдиний монарх, що, мабуть, вживає всі зовнішні знаки й державні регалії – це королева Сполученого Королівства Великобританії й Північної Ірландії Єлизавета II. Вона на всіх найважливіших урочистих державних церемоніях, що відбуваються в країні, присутня у короні й спеціальному королівському одязі.

Особливі ритуали – це урочиста церемонія введення монарха у владу (коронація), особливе оформлення візитів, зустрічей, прийомів, особлива урочистість у представленні монарха і членів його родини, тобто комплекс особливих правил поведінки, які пропонуються спеціальним етикетом. Так, у присутності монарха не можна сідати без його дозволу; до монарха не можна повертатися спиною, не можна звертатися першим, якщо сам монарх до вас не звертається, тощо. Є такі поняття, як королівський двір, почет. Хоча в сучасних монархіях – це досить умовні поняття, для деяких країн вони все-таки мають певне значення. Держава оплачує певну кількість слуг, придворних, охорону, виділяються гроші на одяг, на купівлю й зберігання коштовностей тощо. Усе це необхідне для того, щоб підкреслити велич монарха. Особливою характерною рисою й привілеєм монарха є те, що монарх має право на утримання з бюджету, тобто на одержання грошей на витрати й утримання королівської родини, обслуговування приміщень, де проживає родина, й утримання двору. Гроші, які видаються щороку з бюджету на різні витрати, та їх перелік найчастіше йменуються цивільним аркушем. Розмір одержуваних монархом грошей установлюється законом, іноді на початку вступу монарха у владу. У деяких країнах ця сума Щороку переглядається, як правило, у бік збільшення. Крім одержання доходів від цивільного аркуша, монархи мають Доходи з інших джерел. Наприклад, гроші від оренди належних монархові та його родині земельних угідь, від вкладених У банки грошей тощо.

Юридичні форми глави держави.

Сучасна світова практика свідчить, що є шість варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави.

Перший варіант – найбільш давній і традиційний – це глава держави в особі монарха. Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол: а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій – Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо); б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династій), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях; в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми колегами, які очолюють суб'єкти федерацій. Це глава монархічної федерації. Такий приклад тільки один – Малайзія, де глави султанатів вибирають верховного правителя на п'ять років.

Другий варіант – глава держави – президент. Є також три способи здобуття цієї посади: а) президент, обраний народом, громадянами; б) президент, обраний парламентом; в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Колегії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

Третій варіант нестандартний і нетиповий. Йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією людиною – членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Статус та повноваження глави держави в зарубіжних країнах.

Оскільки глава держави – це така державно-правова й політична фігура, яка має властиву тільки їй специфіку й характерні риси, оскільки можна виокремити загальні повноваження глави держави, то й розкривати їх можна в загальному плані, не прив'язуючи до конкретних форм республіки або монархії. Необхідно уточнити, чи є ці повноваження справді універсальними й характерними як для монарха, так і для президента, або в деяких глав держав їх немає.

Найбільш універсальними й характерними повноваженнями є представницькі функції (функції представництва). Звичаї, правила й законодавчі норми, згідно з якими глава держави представляє свою країну у внутрішніх і зовнішніх зносинах, сягають далекої давнини, оскільки ще за давніх часів в особі глави держави (колись в абсолютній монархії) втілювалися основні права й повноваження держави. Монарх персоніфікував свою державу й представляв її в контактах з представниками інших держав. Представницькі функції здійснюються відповідно до правил, які налічують багато століть. Глава держави, наприклад, головує на різних урочистих церемоніях, на відзначеннях національних свят. Він звертається з вітанням і посланням до народу з приводу знаменних дат або важливих подій. Глава держави може виступати з офіційними зверненнями до парламенту. Ці послання можуть мати ритуальний характер, а можуть пов'язуватися з якимись подіями в житті країни. За тією ж багатовіковою традицією глава держави акредитує своїх дипломатичних представників в іноземних державах, підписує й видає спеціальні вірчі грамоти. Він приймає іноземних представників, і вони вручають йому вірчі або відкличні грамоти. Іноземні посли вважаються" акредитованими в країні перебування при главі держави (президентові або монарху). Глава держави робить офіційні візити, зустрічається з іншими главами держав, відвідує різні міжнародні форуми, де присутні його колеги – глави інших держав, які представляють країни світу. Під час офіційних візитів глави держав мають право на почесну зустріч: шикується почесна варта, здійснюється салют, виконується гімн країни. Такі візити персоніфікують міжнародні контакти, а урочиста зустріч підкреслює повагу країни, що приймає гостя, до країни, яку представляє візитер – глава держави. Глава держави має право проводити переговори, підписувати міжнародні договори й угоди. Для цього йому не потрібно спеціальних доручень із боку уряду: він має право за посадою (ex officio).

Другу групу повноважень можна позначити як повноваження глави держави у сфері державного управління. Ці повноваження можна розшифрувати так: глава держави, так чи інакше, бере участь у призначенні уряду й у його відставці, тобто у формуванні виконавчої влади. Це право може бути реальним або номінальним. У парламентарних республіках і монархіях глава держави зобов'язаний (відповідно до закону, звичаю) призначити прем'єр-міністром, главою уряду особу, що користується довірою парламенту. Як правило, це лідер партії, яка перемогла на виборах. Класичним прикладом є Великобританія. Королева Великобританії призначає прем'єр-міністром лідера партії, що перемогла на виборах у нижню палату парламенту – палату громад. Монарх зв'язаний результатами виборів, і власного вибору він не має. У тих країнах, де глава держави має виконавчу владу, де існує модель "сильного" президента, такі повноваження є більш вагомими і широкими. У президентських республіках президент персоніфікує виконавчу владу, призначає всіх міністрів – членів кабінету і, як правило, сам очолює цей кабінет. Там правило "парламентської більшості" не діє, і президент у будь-якому разі очолить уряд, для чого йому не потрібно спиратися на більшість у парламенті. Звичайно, є або можуть закріплюватися додаткові умови і правила призначення або звільнення міністрів, але вони істотно не впливають на повноваження глави держави.

Наступна найважливіша група повноважень може бути позначена як повноваження глави держави, пов'язані з діяльністю парламенту й у законодавчій сфері. Іноді ці повноваження розділяють, але це дуже близькі поняття, оскільки якщо це повноваження у сфері парламенту, то це завжди сфера контактів із законодавчим органом. Глава держави в певних країнах має право скликати парламент на чергові або позачергові сесії, відкривати або закривати сесію, у ряді випадків розпускати палату або обидві палати і призначати нові парламентські вибори тощо.

В умовах парламентарної республіки контроль парламенту за діями президента здійснюється з урахуванням обмежених повноважень глави держави. Федеральний президент укладає міжнародні договори з іншими державами, але ці договори повинні бути схвалені бундестагом. Крім того, законодавці мають право пред'явити главі держави обвинувачення, які, якщо їх підтримає Федеральний конституційний суд, стають підставою для усунення президента з посади.

Практично у всіх країнах світу глава держави має певні (досить істотні з правових позицій) безпосередні права у сфері законодавства: право законодавчої ініціативи, право затвердження законів і їхнього підпису або, як найчастіше говорять, право промульгації законів. Право законодавчої ініціативи належить не всім главам держав, але в більшості країв світу воно в, і є навіть термін – "президентська ініціатива". Хоча частіше буває урядова законодавча ініціатива. Узагалі права глави держави у сфері законодавства зосереджені на початку і наприкінці законодавчого процесу. Крім законодавчої ініціативи важливим є останній етап законодавчого процесу – реалізація прав глави держави в стадії промульгації. У багатьох країнах у глави держави є право відмовитися від підпису законопроекту, від затвердження законопроекту й тим самим відхилити його. Це право називається правом вето. Розрізняють два головні різновиди вето – абсолютне і відкладене (відносне). Абсолютне вето означає, що закон або законопроект після накладення вето (після відмови від підпису) більше вже не розглядається. Але абсолютне вето – це елемент минулого, елемент дуалістичної або абсолютної монархії. У сучасному світі абсолютне вето практично не застосовується. Формально правом абсолютного вето володіють монарх у Великобританії, генерал-губернатори в країнах, що входять до Співдружності, але на практиці воно не реалізується. Відкладене вето означає, що не підписаний главою держави закон повертається для повторного розгляду парламентом. Є два варіанти відкладеного вето: просте й ускладнене. Просте відкладене вето означає, що для того, щоб закон набрав чинності без підпису глави держави, потрібне повторне прийняття його парламентом, причому за допомогою тієї ж процедури, якою він був прийнятий у перший раз. Припустимо, якщо перший раз цей закон був прийнятий звичайною (або абсолютною) більшістю голосів, то точно такою ж більшістю голосів він повинен бути прийнятий знову, тобто відбувається повторна процедура прийняття. Такий варіант вето застосовується у Франції. Ускладнене відкладене вето означає складнішу процедуру, яку необхідно провести парламенту, щоб подолати вето глави держави. Як правило, для подолання ускладненого вето потрібна кваліфікована більшість голосів;

Повноваження глави держави, які є практично в будь-якого глави держави, – це право видання різних нормативних і ненормативних (які мають персональний характер) актів. Ці акти можуть називатися декретами, прокламаціями, виконавчими наказами тощо. Не слід плутати право видання актів із законодавчими повноваженнями глави держави або з участю в законодавчій діяльності, тому що закони видаються парламентом, і він бере участь у цьому процесі. А право видання актів – самостійна діяльність (функція) глав держави, тому що їхні акти за природою мають підзаконний характер. У низці випадків акти виконавчої влади, у тому числі акти глави держави, можуть мати законодавчий характер.

У парламентарних республіках і монархіях акти, що видаються від імені глави держави, практично завжди є актами уряду, який використовує главу держави, щоб оформити свої акти його ім'ям. У президентських республіках і дуалістичних монархіях акти глави держави мають цілком самостійний характер, і глава держави, наділений урядовою владою, – це важливий творець права. У певних випадках він має свою сферу правового регулювання, і ця сфера (можливо, менш важлива, ніж та, яка охоплюється діяльністю парламенту) займає своє місце в житті країни.

Важлива частина повноважень глави держави – це військова сфера. У більшості країн світу формально (юридично) глава Держави проголошується верховним головнокомандувачем. Конституції багатьох країн передбачають серед найважливіших обов'язків президента забезпечення незалежності, суверенітету й безпеки своєї держави. Звідси органічно випливає принцип поєднання тим самим посадовою особою поста глави Держави й поста верховного головнокомандувача збройних сил. Однак реальний обсяг владних повноважень президента стосовно армії прямо залежить від його загального статусу в системі вищих органів виконавчої влади. У разі кризової ситуації або початку воєнних дій за підписом глави держави будуть видаватися спеціальні військові акти, закони, директиви, які визначатимуть стратегію діяльності країни. Верховний головнокомандувач, за західними традиціями, – це не професійний військовий, що стоїть над картою воєнних дій. Це людина, що визначає пріоритети для своєї країни у військовій сфері, визначає союзників, імовірних супротивників тощо. Президент виконує обов'язки верховного головнокомандувача й у деяких парламентарних республіках (Індія, Угорщина, Словаччина, Латвія), але фактичне керівництво армією за парламентарної системи здійснюють прем'єр-міністр і міністр оборони, а президент лише номінально є верховним головнокомандувачем.

Слід виокремити таку групу, як права глави держави у сфері питань війни й миру. Це оголошення війни, укладання миру У більшості випадків на такі дії потрібна санкція парламенту, але персоніфікуються ці дії саме в особі глави держави. Вія виступає в найбільш кризових ситуаціях, повідомляє народу рішення про те, що оголошується воєнний стан, вводяться війська або припиняються воєнні дії.

Важлива група повноважень належить главі держави у сфері правосуддя або в судовій сфері. До них належить призначення на вищі судові посади, хоча це може бути віднесене також до сфери державного управління. У ФРН, суто парламентарній республіці, президент (як і в Австрії) призначає федеральних суддів. Але це конституційне право має переважно формальний характер, оскільки кандидатури на посаду судді висуваються урядом, і президент призначає їх за поданням міністрів. Це відображено в статтях 60 і 95 Конституції ФРН. У цілому зарубіжне конституційне право проголошує принцип невтручання президента й взагалі виконавчих, а також законодавчих органів у прерогативи судової влади. Однак у політичній практиці цього принципу дотримуються не завжди, і суди часто зазнають на собі відчутний політичний тиск з боку інших гілок державної влади. До повноважень глави держави належить також головування в різних радах і консультативних органах, які вирішують питання сфери здійснення правосуддя. Глава держави практично у всіх країнах має право помилування й іноді – відстрочення виконання вироку. У деяких країнах президент має право пом'якшення покарання, заміни покарання й навіть зміни вироку. Право помилування й право відстрочення вироків реально розглядаються й готуються спеціальними органами й особами – професійними юристами, які ухвалюють рішення щодо цих питань. А оформляються ці рішення актами глави держави.

Є важлива група відносин, які йменують повноваженнями глави держави у сфері особистого статусу. Йдеться про повноваження, що стосуються окремих громадян. Це нагородження орденами й медалями, присвоєння різних звань, надання громадянства. Глава держави в багатьох країнах світу вирішує питання про надання громадянства іноземцям. Від імені глави держави особа може бути, навпаки, позбавлена громадянства. Актом глави держави або від його імені громадянство може бути відновлене. Аналогічним способом може бути наданий політичний притулок.

Главі держави в більшості випадків належать певні права й у сфері державної безпеки – це виявляється в координації питань, пов'язаних з розвідкою, контррозвідкою, боротьбою з підривними проявами тощо. Глави держав часто очолюють спеціальні міжвідомчі органи, що займаються цією сферою (ради національної безпеки та ін.). При главах держав є спеціальні органи, які займаються цими справами, помічники з національної безпеки тощо. Це також одна зі сфер діяльності глави держави.

Варто назвати ще одну специфічну групу повноважень, що, як правило, не називається й не виокремлюється серед інших. Але це дуже реальна група повноважень. її можна назвати повноваженнями глави держави у сфері визначення економічного курсу країни, у сфері вибору економічних пріоритетів. Це дуже важливі повноваження, особливо для сучасного світу. Вибір економічних напрямів, економічної стратегії часто є головним пріоритетом у діяльності того або іншого глави держави.

У деяких джерелах називають ще дискреційні повноваження глави держави – вибіркові повноваження, або ті повноваження, які глава держави застосовує з власної ініціативи. їхня сфера дуже незначна. Найчастіше наводять приклад "сплячих повноважень" монарха, тобто повноважень, які не діють у звичайній ситуації, а виникають лише в кризові моменти.

Припинення повноважень президента. На закінчення варто зупинитися на питанні про відсторонення глави держави від посади. Оскільки монарх – це довічна посада, то відсторонення його практично неможливе за винятком тих випадків, коли монарх через душевну хворобу або фізичне нездоров'я не може виконувати свої функції. У цих випадках є інститут регентства, коли призначають кого-небудь із провідних політичних діячів регентом (тобто опікуном), і він виконує функції глави держави або при хворому й недієздатному монарху, або при малолітньому. У деяких випадках парламент може прийняти рішення про відсторонення монарха від влади або це питання вирішує династія, королівська родина на пропозицію законодавчих органів чи за спільним рішенням законодавчої і виконавчої влади. Щодо президента, то найчастіше стосовно них згадують процедуру імпічменту. Імпічмент – це усунення глави держави (президента) від влади за допущені порушення конституції, закону, які-небудь правопорушення, тобто за вчинення дій, не сумісних із високою посадою глави держави. Процедуру імпічменту здійснює парламент – Конгрес США. Нижня палата – палата представників – порушує справу і розглядає конкретні обставини, а потім ухвалює рішення щодо винності, виступаючи як суд присяжних. Конгресмени вирішують голосуванням, чи винний президент. Якщо провину президента підтвердить нижня палата, то справу розглядатиме Сенат під головуванням глави Верховного суду.

Уряд та його місце в системі вищих органів влади.

У найпоширенішому розумінні уряд – це виконавча влада, те, що в більшості країн світу позначається поняттями "рада міністрів", "кабінет міністрів". Тобто це група людей, які управляють повсякденними справами країни. Отже, у найпоширенішому розумінні уряд – це колегіальний орган універсальної компетенції, що здійснює виконавчу и розпорядницьку владу в країні.

Той орган, що ми йменуємо "уряд", по-різному називається в кожній окремо взятій країні. Найчастіше застосовуються такі стандартні найменування: рада міністрів (Індія), рада міністрів або уряд (Франція, Куба), просто уряд (Чехія, Колумбія), Кабінет (Японія). У деяких країнах є назва державна рада (Швеція, Норвегія, Фінляндія). У федеративних державах у назві уряду позначається державний устрій. Так у ФРН він називається федеральний уряд, у Швейцарії – федеральна рада. Однак з погляду статистики, найчастіше вживаються терміни "рада міністрів" і "кабінет міністрів". Уряд, кабінет, рада міністрів – це завжди якась колегія, що визначає найважливіші вектори політики. Навіть у президентській республіці, де президент персоніфікує виконавчу владу, є реальний уряд. Однак він може позначатись якимось службовим словом, що не збігається з офіційним найменуванням. Те, що розуміється під урядом у європейському значенні слова, у США називається адміністрацією президента.

Види урядів.

Під видами урядів розуміють найчастіше відмінності за їх партійним складом. У зарубіжних країнах є партійні й безпартійні уряди. Партійні уряди є однопартійними й багатопартійними (коаліційні). Однопартійні уряди, як правило, бувають або в країнах з парламентарними формами правління, де яка-небудь із партій має домінуючу більшість у парламенті (наприклад, Великобританія або Австралія), або у президентських республіках, де міністрами, членами кабінету стають особи, які призначаються главою держави з членів своєї партії. Багатопартійні (коаліційні) уряди створюються в країнах, де жодна з політичних партій не має значної переваги в парламенті, не має абсолютної більшості. Коаліційні уряди найчастіше зустрічаються в Західній Європі – ФРН, Італії, Нідерландах, Бельгії тощо. Коаліційний уряд створюється на основі договору партійних фракцій за таким принципом: парламентська партійна фракція, що має найбільше число в парламенті, призначає свого представника на пост прем'єр-міністра й ще на кілька ключових посад. Фракція, що має менше місць, зазвичай обіймає менш значні пости: міністрів фінансів, народної освіти і т. ін. Найменші фракції переважно займають другорядні міністерські посади. Хоча це не догма, і трапляється, Що маленька партія домагається великої посади, оскільки без підтримки цієї партії коаліція не складається.

Так звані безпартійні уряди є трьох видів. Перший вид – це безпартійні уряди, характерні для країн з абсолютною монархією (Близький Схід), де взагалі немає політичних партій. Це природна безпартійність як держави, так і уряду. Такі безпартійні уряди діють у Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах, Омані, Катарі і т. ін. Другий вид безпартійного уряду – це уряд, що створюється під час кризової ситуації. їх ще називають перехідними урядами, "діловими", "службовими", "урядами чиновників", іноді – "робочими урядами". Найчастіше говорять про уряд чиновників. Безпартійний уряд створюється тоді, коли партійні фракції не можуть домовитися й коаліція ніяк не складається. Тоді функції міністрів виконують постійні заступники міністрів (у ряді країн є така посада). Особи, що обіймають її, не змінюються залежно від того, чи приходять нові міністри або йдуть. Постійні заступники міністрів зобов'язані бути безпартійними й реалізувати наступність і традицію влади. Саме ці постійні чиновники й утворюють безпартійні уряди. Третій вид безпартійного уряду, на відміну від перших двох, ненормальний варіант, оскільки безпартійні уряди можуть утворюватися за диктаторських режимів, коли всі політичні партії заборонені, а уряд формують військові. До речі, можна додати, що за диктаторських режимів не може бути й однопартійного уряду, скажімо, британського зразка, оскільки єдина партія за диктатури є просто групою прихильників диктатора. Це зовсім не партія, вона лише має назву партії й може вважатися партією тільки в уявленні прибічників режиму, а уряд, сформований із членів цієї псевдопартії, буде насправді військовою хунтою.

Залежно від підтримки уряду парламентом виокремлюють ще два типи уряду: уряд більшості й уряд меншості. Найпоширенішим варіантом є уряд більшості, тобто такий, що спирається на підтримку партійних фракцій, які утворюють коаліцію. Уряд меншості може формуватися або фракцією, або коаліцією, яка не спирається на більшість. Існування урядів меншості можна пояснити різними причинами. Найчастіше це результат якихось політичних сутичок, конфліктів. Партії, які б могли утворити більшість, не можуть домовитися й не хочуть одна з одною об'єднуватися. Але оскільки повинна бути якась урядова влада, вони поступаються лідерством своїм політичним суперникам і обіцяють їм певний час не втручатися в їхню діяльність і не голосувати проти. Уряд меншості існує зазвичай нетривалий час, поки не виникне новий конфлікт і, як правило, така ситуація закінчується розпуском парламенту й призначенням нових виборів. Уряд меншості – дуже нестійкий, і утворюється він у кризовій ситуації. Такі уряди також можуть називатися службовими, тимчасовими, перехідними, у різних країнах по-різному. Найчастіше вони йме-нуються службовими або тимчасовими урядами. Це не те саме, що уряд чиновників, тому що уряд чиновників – це абсолютно нейтральні люди, які очолюють міністерства та відомства, а в уряді меншості міністрами є партійні діячі, які не мають абсолютної підтримки парламенту. Уряди меншості утворювалися в Скандинавських країнах (Данії, Швеції), були такі випадки в Індії та інших країнах.

Компетенція уряду та його функції.

Практично всі автори, які пишуть про уряд, зазначають, що урядові органи виконавчої влади наділені дуже широкими повноваженнями, широкою компетенцією. Однак чинні конституції здебільшого закріплюють цю компетенцію в найзагальнішій формі й докладно її не описують. З одного боку, це традиція, що склалася, а з іншого – чим менш докладний опис предметів ведення, тим ширше можна трактувати ці лаконічні статті.

Це все сфера виконавчої влади – поле діяльності уряду. Повноваження уряду в цих сферах можна узагальнити й згрупувати. Можна визначити найтиповіші повноваження закордонних урядів. Це повноваження у сфері політичного керівництва, повноваження в галузі управління, повноваження у сфері законодавства, зовнішньополітичні повноваження, надзвичайні повноваження уряду та ін.

Повноваження у сфері політичного керівництва. Уряд у всіх країнах відіграє провідну роль у розробці основного курсу країни, тобто у формулюванні, плануванні й реалізації внутрішньої й зовнішньої політики держави. До речі, політика держави формулюється не тільки урядом, а й різними політичними структурами: партіями, союзами й асоціаціями. Але ми знаємо, що уряд у більшості країн світу – це зосередження представництва політичних сил. Громадяни, обираючи депутатів, голосуючи за ту або іншу партію, фактично визначають склад уряду. Або, обираючи главу держави – президента – громадяни також обирають певний курс країни. Уряд, будучи урядом при президентові або будучи утвореним парламентом, свій декларований курс реалізує. Програми уряду можуть видаватися у вигляді товстих праць і містити докладні розписи з напрямків економіки, будівництва, сільського господарства і т. ін. Вони також можуть зводитися до декількох абзаців, суттю яких є зміна усталених пріоритетів, нові економічні, військові й політичні союзи. Іноді програми носять рекламну назву. Наприклад, особливо модно це було і є в Америці. Там проголошувалися такі урядові програми, як "створення великого суспільства", "програма нових рубежів", "програма боротьби з бідністю", "програма нової економіки" тощо. Президент Ш. де Голль, наприклад, свого часу проголосив Програму відновлення величі Франції.

Повноваження у сфері управління. Природно, це основна група повноважень, тому що уряд – це головний орган управління. Це штаб з управління всіма справами країни. Уряд Здійснює функції загального універсального управління, реалізує свої цілі, висунуті в політичних програмах. Компетенція уряду у сфері управління дуже широка й охоплює всі сфери громадського життя. Уряд координує, погоджує й спрямовує діяльність усіх міністерств, оскільки міністри входять до складу уряду. Ця функція координації й спрямування здійснюється як керівником уряду, так і за допомогою вироблення колегіальних рішень під час засідань уряду або раніше висвітленої системи комітетів – внутрішніх органів уряду. Така координація, така управлінська діяльність реалізується за допомогою спеціальних актів, наказів і директив, які приймаються й поширюються зверху вниз по вертикалі.

Уряд робить призначення на значну кількість вищих, середніх та інших цивільних і військових посад. У президентських республіках цю роль виконує глава держави, а в парламентських державах на практиці – глава уряду, а іноді це оформлюється від імені глави держави. Іноді ці функції поділені між главою держави й главою уряду. Найважливіші рішення щодо призначення державних службовців, безумовно, визначаються урядом, оскільки цей орган має більше можливостей для відбору й перевірки ділових та інших якостей претендентів на посаді державних службовців. Уряд має право контролю діяльності практично всіх державних службовців і карає за помилки й посадові правопорушення. У ряді країн існує адміністративна юстиція, і дії державних службовців можуть бути оскаржені в адміністративних судах або адміністративних трибуналах. Взагалі обсяг різних управлінських повноважень і функцій у сучасних державах дуже великий, і уряд є координатором усього цього величезного обсягу різних управлінських дій, здійснюваних у кожній країні.

Дуже важлива сфера діяльності уряду – зовнішньополітичні повноваження. Це – сфера як політичних, військових союзів, так і економічних зв'язків. Зовнішня політика – це одна з найважливіших складових діяльності уряду. У цій сфері повноваження будь-якого уряду дуже широкі, і правової регламентації таких повноважень, як правило, немає. Все, чим побажає зайнятися уряд у цій сфері, можна здійснити на практиці.

Уряд провадить міжнародні переговори і, як правило, не запитує для цього дозволу в законодавчих органів. Також він підписує угоди й договори. Глава уряду та деякі інші представники виконавчої влади (міністр закордонних справ) мають право підписувати договори й угоди в силу займаної посади (ех officio), тобто дуже часто навіть без наявності спеціальних мандатів або без надання спеціальних повноважень. Уряд (в особі прем'єра) не тільки підписує міжнародні договори, а й, якщо необхідно, вносить у парламент проекти актів про ратифікацію договорів.

До відання уряду (і реально, і юридично) належать питання війни і миру. У розпорядженні уряду перебувають збройні сили, і міністр оборони завжди є членом уряду. Уряд керує всіма військовими справами, обороною країни, ухвалює рішення щодо мобілізації тощо.

Природно, уряд керує освітою, займається проблемами охорони здоров'я, питаннями сільського господарства, охороною громадського порядку – це все обов'язкові елементи діяльності будь-якого уряду. Останнім часом з'явилися такі важливі напрями у сфері виконавчої влади, як керівництво енергетикою й охороною навколишнього середовища. Міністерство із захисту й охорони навколишнього середовища, міністерство екології – це важливі елементи сучасної урядової влади.

Надзвичайні повноваження уряду зазвичай закріплюються в спеціальних законах. Суть надзвичайних повноважень у тому, що якщо виникають екстраординарні події (зовнішня загроза, внутрішні конфлікти й безлади), то уряд може оголосити воєнний, надзвичайний стан і зосередити всю повноту влади у своїх руках. Вже зазначалося, що найбільш розроблений зразок надзвичайного законодавства – це надзвичайні закони ФРН. Взагалі норми про надзвичайне законодавство передбачають, що у випадку зовнішньої небезпеки або загрози конституційному ладу уряд може використати збройні сили для боротьби із зовнішньою агресією або внутрішніми безладами. Функції парламенту можуть бути припинені, дія конституційних прав і свобод також припиняється, командування збройними вилами може бути передано главі уряду або держави. До інших повноважень уряду конституція та закони можуть відносити й інші функції. Наприклад, у деяких країнах не глава держави, а уряд приймає рішення про амністії, про пом'якшення або відстрочення покарання. У певних випадках глава уряду підписує закони, прийняті парламентом, низка законів скріплюється підписом прем'єр-міністра. Це свого роду контрасигнація актів не глави держави, а законодавчих органів. Такий порядок діє в Японії.

Взаємовідносини уряду з главою держави та парламентом.

Специфіка правового і фактичного статусу монарха має низку відмінних рис. Виокремлюють насамперед дві найбільш характерні.

1. Влада монарха вважається непохідною, незалежною від будь-яких гілок влади, від будь-якого іншого органу і навіть від народу. Монарх, за найдавнішою традицією, здійснює свої повноваження або за божественним, або за природним, або за власним правом. За тією ж традицією монарх у монархіях уважається джерелом усієї державної влади. Усе державне управління здійснюється від імені монарха. Для громадян, для підданих монарха навіть у сучасному світі це звично, і вони не замислюються над тим, що, наприклад, у Великобританії уряд називається кабінетом її Величності, є армія її Величності, Королівський флот, Королівські військово-повітряні сили, навіть Академія наук називається Королівським товариством. У Канаді, де лише формальна монархія, юридичним главою держави є королева Великобританії, представлена в Канаді генерал-губернатором, є такий підрозділ: канадська Королівська кінна поліція, хоча ні до влади короля, ні навіть до верхової їзди нині цей підрозділ не причетний. Традиція збережена в назві. У монархії формально всі акти, що виходять від державних органів, так чи інакше пов'язані з ім'ям монарха: на нього або посилаються, або його згадують, або монарх формально чи неформально підписує акти. Ім'ям монарха, його посадою "освячуються" всі державно-правові дії. Ім'я монарха надає цим діям закінченості, а також особливого звучання й значення.

2. Друга характерна риса – невідповідальність монарха. Це означає, що монарх не несе політичної, цивільної, кримінальної, адміністративної відповідальності за свої дії. Конституції монархій, як правило, проголошують особу монарха недоторканною, закріплюють гарантії цієї недоторканності. Якщо монарх справді вчинив щось негідне і зганьбив свою високу посаду, то все одно проблема вирішується в особливому порядку: монархові доводиться складати свої повноваження, "примусово" зрікатися престолу, перетворюватися у звичайну людину, і тільки після цього можлива його відповідальність. Притягти монарха в такому статусі до якихось видів юридичної відповідальності практично неможливо. Глава держави як монарх – особа, що стоїть поза юрисдикцією. Цей привілей може бути закріплений у законі, а може, як у Великобританії, правовим звичаєм.

На відміну від монарха, главою держави в республіці формально і юридично може бути обраний практично будь-який громадянин, що відповідає всім установленим цензам, і, на відміну від монарха, президент обирається на певний строк. Зі 196 держав, що входять сьогодні до ООН, більш як 130 мають пост президента. При дослідженні феномену президентської влади неможливо обмежитися тільки аналізом конституційних та інших правових норм, що стосуються президентства. Не менш важливим є й визначення співвідношення цих норм із політичною практикою президентів. Очевидно й те, що саме по собі заснування поста президента в тій або іншій країні ще не означає одномоментного виникнення інституту президентства із властивими йому законодавчими й адміністративними актами, добре розробленою структурою різних підрозділів, тісними взаємозв'язками з іншими політичними інститутами й суспільством у цілому.

Є три основних моделі республіки: президентська, парламентська й змішана.

Політична, юридична та дисциплінарна відповідальність уряду.

У президентських республіках президент формує уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент не може висловити недовіру уряду. Політична відповідальність уряду перед главою держави виражається у звільненні уряду чи окремого міністра (міністрів) у відставку. Зазвичай звільняється прем'єр-міністр, а отже і весь склад уряду. Це можливо як у президентських, так і в напівпрезидентських республіках, неодноразово відбувалося в окремих постсоціалістичних державах: президент звільняв міністрів за "неправильну політичну лінію". У парламентських республіках уряд перебуває при владі, поки що користується парламентською підтримкою. Воно відповідає не перед главою держави, а перед парламентом. Відповідальність уряду перед парламентом виражається у винесенні вотуму недовіри (резолюції осуду) уряду або окремому міністру, у відмові від довіру уряду (це питання ставитися за ініціативою самого уряду) і як наслідок - у звільненні уряду чи міністра у відставку. Відставка внаслідок недовіри не є безумовною - глава держави може розпустити парламент. Політична відповідальність - це зазвичай відповідальність перед нижньою палатою чи однопалатним парламентом. Перед верхньою палатою уряд несе відповідальність в рідкісних випадках (в Італії уряд несе відповідальність перед обома палатами). Політична відповідальність міністрів перед парламентом може бути солідарною або індивідуальною. При солідарній відповідальності весь уряд йде у відставку, навіть якщо недовіру виражено одному з його членів (Франція, Іспанія), при індивідуальній йде тільки той міністр, якому парламентом висловлено недовіру. У деяких країнах можливий і той і інший вид відповідальності. 

Повноваження уряду в зарубіжних країнах.

Орган виконавчої влади наділені широким колом повноважень.

Часто конституції закріплюють компетенцію уряду лише в загальній формі, не конкретизуючи її. Але чим менш детально описані предмети відання, тим ширше можна їх трактувати.

Найбільш детально компетенція уряду регламентується в країнах тоталітарного соціалізму. Деякі сучасні постсоціалістичні країни також слідують цій традиції, детально перераховуючи питання відання уряду (а саме, керівництво народним господарством та соціально-культурним будівництвом, охорона громадського порядку і прав громадян, загальне керівництво зовнішніми відносинами і побудовою збройних сил, розроблення і здійснення планів економічного і соціального розвитку країни, державного бюджету і т.д.).

Уряд має наступні повноваження:

  •  в сфері управління (охоплює всі сфери суспільного життя, координує, узгоджує і направляє діяльність всіх міністрів);
  •  в законодавчій сфері (видає укази нормативного характеру чи делеговані акти, чим здійснює значний вплив на нормативну сферу держави);
  •  підготовка, внесенні і виконання бюджету.
  •  зовнішньополітичні (зовнішня політика одна з основних сторін діяльності уряду);
  •  питання війни і миру (в його розпорядженні знаходяться збройні сили, а міністр оборони завжди є членом уряду);
  •  питання освіти; питання охорони здоров’я; питання сільського господарства; охорона громадського порядку і навколишнього середовища; питання енергетики та ін.
  •  надзвичайні повноваження (закріплені в спеціальних законах і при виникненні надзвичайних ситуацій (зовнішньої загрози, масових безпорядків) уряд може проголосити військовий, надзвичайний стан і зосередити всю повноту влади у своїх руках.

Уряд США.

Уряд США, з погляду його внутрішньої структури, організований за так званою континентальною системою, тобто до його складу входять усі глави центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією. Американська Конституція нічого не говорить про цей орган. Проте до кінця двократного президентства Дж. Вашингтона адміністрація стала звичним елементом державного життя і набула рис уряду, хоча не мала жодних формальних правових підстав для свого існування.

Сьогодні до складу адміністрації входять 13 департаментів. Окрім 13 глав виконавчих департаментів, її членами є президент і віце-президент. Президент може надавати ранг міністра деяким іншим вищим федеральним урядовцям. Американська адміністрація є суто дорадчим органом, оскільки всі рішення в межах повноважень виконавчої влади ухвалюються лише одноособово президентом. Фактично процес ухвалення рішень може здійснюватися президентом і без участі уряду в повному складі. Для цього президенти часто створюють вужчі дорадчі колегії, що складаються з найбільш довірених людей.

Уряд не має конституційного статусу. Конституція закріпила право президента "зажадати думку... від вищого посадовця в кожному виконавчому департаменті...". Міністри призначаються президентом "за порадою і з відома" Сенату. Кабінет не приймає ніяких урядових актів.

Сучасний конституціоналізм у США Розглянуті нами риси американської Конституції донині залишаються важливими ознаками американської державності. Водночас із 1787 р. відбулися серйозні зміни, викликані формальними змінами в ній, а також унаслідок еволюції в інтерпретації і застосуванні документа. Це поєднання спадкоємності та змін найкраще продемонстровано у створеній Конституцією федеральній системі.

Система заборон і противаг продовжує ефективно діяти, сприяючи перевірці та поділу влади. А Конституція продовжує змішувати демократичні і антидемократичні риси, щоб встановити, а також обмежити народний авторитет. Протягом двох століть набула поширення практика голосувань, хоча вона і зазнала деяких змін порівняно з 1787 р. Дивовижним чином Конституція США, найдавніша і найкоротша (містить 4400 слів, не рахуючи тексту поправок) з усіх писаних конституцій, ефективно діє уже впродовж більш як 200 років. Коментатори стверджують, що її секрет – у гнучкості та можливості по-різному трактувати різні положення. Але водночас вона є найстабільнішим законом, оскільки формально внести до неї зміни дуже складно. Конституція також є необхідною для контролювання діяльності адміністрації, оскільки її влада походить від людей. Це контрастує з рештою форм права, створених урядом для контролю над людьми.

Та все ж для американців Конституція – це більше, ніж просто введення законів. Це символ, з погляду американських правознавців – своєрідна світська біблія. У ній відображено всі цінності суспільства, усі пріоритети і форми цих пріоритетів, що особливо виявляється в Преамбулі, де записано цілі Конституції, і в Біллі про права, який проголошує права людей. I весь документ у цілому відображає класичні ліберальні погляди на індивідуальну свободу, рівність, власність, представницьку демократію й обмежений уряд, те, що ми сьогодні багатозначно називаємо "американською демократією".

Уряд Великобританії.

Кабінет міністрів Великої Британії

Кабіне́т міні́стрів Вели́кої Брита́нії (англ. Cabinet of the United Kingdom) складається з офіційних урядових осіб, обраних Прем'єр-міністром, з них більшість — міністри уряду, в основному глави департаментів на посадах «державних секретарів». Формально члени Кабінету обираються виключно з однієї з палат Парламенту.

Технічно, Кабінет є одним з комітетів Таємної ради, тому всі його члени автоматично призначаються таємними радниками. Рішення уряду і Прем'єр-міністра формально приймаються від імені монарха на спеціальних засіданнях Таємної ради у присутності Лорда Голови і обмеженої кількості радників; такі рішення називаються «указ-в-раді» (Order-in-Council).

За конституційним звичаєм, у британській системі врядування Кабінет був формальним органом прийняття ключових рішень виконавчої влади. Тепер його роль як органу, що приймає рішення, значно скорочено, і дехто вважає, що таку функцію було узурповано Прем'єр-міністром.

Сучасна система Кабінету була встановлена Ллойд-Джорджем, коли той був Прем'єр-міністром у 19161922 роках, — з Офісом Кабінету і секретаріатом, структурою комітетів, зустрічами (Minutes) і чіткішими відношеннями з міністрами департаментів. Це було наслідком Першої світової війни, коли рішення необхідно було приймати якнайшвидше і найбільш злагоджено.

Така централізація неминучо підвищила повноваження Прем'єр-міністра з першого серед рівних у Кабінеті Асквіта 1906, до рівня домінуючих фігур Ллойд-Джорджа, Болдвіна і Черчіля.

Історія

Традиційно, монарх був лідером Кабінету. Голова уряду потрібен був лише для виконання рішень та здійснення політики монарха. Міністри були лише слугами, що проводили (ministered) волю монарха.

Засідання Кабінету

Кабінет міністрів збирається на регулярній основі, як правило, щотижня у вівторок зранку з метою обговорення найважливіших питань державної політики та прийняття рішень. Упродовж тривалого періоду часу Кабінет міністрів засідав у четвер і це було змінено тільки після заяви Прем'єр-міністра Гордона Брауна про те, що наради буде перенесено на вівторок. Тривалість нарад залежить від стилю Прем'єр-міністра і політичних умов, але на теперішній час засідання може тривати лише півгодини, що свідчить про формальне прийняття рішень, розглянутих у комітетах, кулуарних групах або у двосторонніх зустрічах між Прем'єр-міністром і головами окремих департаментів Уряду, а обговорення у Кабінеті міністрів дещо обмежені. Кабінет міністрів має безліч підкомітетів, які зосереджені на конкретних областях політики, особливо тих, які торкаються сфери діяльності декількох міністерств, і тому потребують координації. Вони можуть бути постійними або створюватись на короткий термін для розгляду конкретних питань («спеціальні комітети»). Справами Кабінету міністрів займається Секретаріат. Більшість з Прем'єр-міністрів тримали так званий «кухонний кабінет», який складався із власних надійних радників, які могли бути членами Кабінету, але найчастіше були особистими радниками прем'єра. Останнім часом у засобах масової інформації лунають заяви (особливо на адресу урядів Маргарет Тетчер та Тоні Блера) відносно того, що більшість, а, можливо, й усі важливі рішення були прийняті ще до засідання уряду. Такі заяви зробили, наприклад колишні міністри Клер Шорт і Кріс Сміт.

Відношення з парламентом

У Сполученому Королівстві існують дві ключові конституційні конвенції, що стосуються відповідальності Кабінету перед парламентом та колективної відповідальності Кабінету і окремих міністрів.

Такі конвенції є наслідком того, що члени Кабінету міністрів є членами парламенту, і, відповідно, підзвітні йому, тому що парламент має верховенство. Колективна відповідальність кабінету означає, що міністри приймають рішення колективно, і тому відповідальність за наслідки цих рішень несуть на колективній основі. Індивідуальна відповідальність міністрів визначається конвенцією про те, що у якості керівника департаменту, міністр несе відповідальність за свої дії, а також за невдачі свого відділу. У випадку допущення відділом грубих помилок відповідний міністр має подати у відставку. На практиці ж це доволі рідке явище. Останнім таким випадком було звільнення Естеля Морріса, який пішов у відставку з посту державного секретаря з питань освіти і професійної підготовки у 2002 році за власним бажанням (після виникнення значних проблем і недоліків у визначенні рівня іспитів). Обставини, за яких застосовується зазначена конвенція, звісно, суворо визначити неможливо, — це залежить від багатьох факторів.

У Великій Британії виконавчу владу не відділено від законодавчої, оскільки члени Кабінету одночасно є членами парламенту.

Прем'єр-міністр як Президент

У дійсний час дехто критикує Кабінет, тому що Прем'єр-міністри керують країною у стилі «президента». Наприклад, Тоні Блер був звинувачений в тому, що не використовує Кабінет як орган колективного прийняття рішень. Те саме відноситься й до Маргарет Тетчер, яка нав'язувала урядові свою точку зору.

Уряд Японії.

Так само, як і в інших буржуазних країнах, в Японії уряд називається Кабінетом міністрів. До нього входять прем'єр-міністр, 12 міністрів, що очолюють відповідні міністерства і 8 державних міністрів (міністрів без портфеля, що є, головним чином, радниками прем'єр-міністра, їм можуть доручатися й інші функції). За Конституцією не менш як 50 % міністрів повинні бути членами парламенту. Фактично до складу Кабінету дуже рідко включаються особи, що не є депутатами.

Уряд формується парламентом. Спочатку зі своїх членів палати обирають прем'єр-міністра. Це обрання має передувати всім іншим справам парламенту. У разі виникнення розбіжностей між палатами щодо кандидатури прем'єр-міністра або якщо палата радників протягом 10 днів не ухвалила рішення про висунення, рішення нижньої палати вважається рішенням парламенту. Обраний кандидат призначається імператором на посаду прем'єр-міністра, за його вказівкою імператор призначає інших міністрів.

Кабінет, відповідно до Конституції, здійснює виконавчу владу. Рааом з іншими загальними функціями управління Кабінет наділений повноваженнями щодо виконання законів і ведення державних справ, керівництва зовнішньою політикою, укладення міжнародних договорів, керівництва цивільною службою, складання бюджету і внесення його на розгляд парламенту, видання урядових указів. Кабінет здійснює свої функції на основі звичаю: процедура засідань і прийняття рішень не регулюється писаними нормами прав а. Обговорення питань і підготовка рішень відбуваються в умовах секретності, рішення приймаються Кабінетом шляхом одноголосності, а не голосуванням. Прийняття рішень консенсусом багато в чому сприяє більш зваженому і продуманому підходу, вимагає ретельнішої підготовки і узгодження проектів документів.

Прем'єр-міністр як глава Кабінету має право призначати і зміщувати міністрів, має можливість підтримувати єдність у Кабінеті, спрямовувати і контролювати його діяльність. Усі законопроекти, бюджет та інші питання подаються через нього від імені Кабінету до парламенту. При цьому глава японського Кабінету може суміщувати пост прем'єр-міністра і глави якого-небудь міністерства. Залежно від того, скільки постів одночасно займає прем'єр, він або підписує закони й укази одноособово як відповідний міністр, або після відповідного міністра як прем'єр-міністр, тобто контрасигнує підпис міністра. Він також регулює вирішення розбіжностей між членами Кабінету. Кожне міністерство очолюють міністр і два заступники – парламентський (є членом парламенту і йде у відставку разом із міністром) і адміністративний. Останній є представником вищого чиновництва і зберігає свій пост, незважаючи на часті зміни міністрів, саме він зберігає спадкоємність політики і керівництва. Внутрішня організація міністерств включає бюро, що складаються із секцій. При найважливіших міністерствах створюються адміністративні, а також консультативні комісії, які відіграють важливу роль, обмежуючи всевладдя чиновницького апарату.

Японські міністри, як правило, не є фахівцями і тому повністю залежать від компетентності своїх підлеглих. Реальним керівником апарату міністерства є адміністративний заступник міністра – професійний урядовець зі спеціальною освітою. Міністр – це перш за все представник правлячої партії, який у своїй діяльності керується найчастіше партійними інтересами, тісно пов'язаний з однією з парламентських фракцій і вимушений багато часу приділяти не справам міністерства, а вирішенню партійних питань. Міністри несуть колективну відповідальність. Тому в разі відставки прем'єр-міністра або вакансії поста прем'єр-міністра вони повинні піти у відставку. У разі висловлення урядові вотуму недовір'я або ухвалення резолюції осуду прем'єр-міністр ухвалює рішення про відставку уряду або протягом 10 днів розпускає палату представників.

Поняття судової влади в зарубіжних країнах і її місце в системі розподілу влади.

Судова влада відповідно до теорії розподілу влад є самостійною і незалежною сферою публічної влади і являє собою сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права з відповідними контрольними повноваженнями спеціально уповноважених органів – судів.

Кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. Основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто мова йде про діяльність судів по розгляду та вирішенню конфліктів, спорів, які виникають між людьми, між людиною і державою, між різними структурами держав.

Отже, судовій владі належить роль арбітра у спорах про право.

Схематично можна виділити такі напрямки здійснення судової влади:

  •  охорона прав і законних інтересів громадян;
  •  охорона правопорядку від злочинних та інших правопорушень;
  •  контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі.

Основа судової влади – це передусім сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією.

Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або «одноособовому» судді, які розглядають справу.

В конституціях різних держав перераховуються принципи, на основі яких здійснюється судова влада (правосуддя), але більшість з них зводиться до наступних: незалежність суду (забезпечується рядом гарантій, в тому числі незмінністю суду); колегіальність при розгляді більшості справ; професіоналізм суддів; право на оскарження рішень; гласність при розгляді абсолютної більшості справ; рівноправність сторін в процесі і змагальність при розгляді справи.

 Повноваження суду, (судова юрисдикція) ділиться на 2 напрями:

1) загальна юрисдикція (сфера кримінального і цивільного права);

2) спеціальна юрисдикція (сфера адміністративного і конституційного права).

Суд не створює загальні правила поведінки (деяким винятком є судовий прецедент) і не займається виконавчо-розпорядчою діяльністю, хоча в судових установах є посади судових виконавців.

Суд розглядає спори в ході судового процесу, тобто в особливій процесуальній формі, встановленій законом, дотримання якої має принципове значення.

Якщо порушена форма процесу, то рішення суду, навіть правильне по суті, відміняється вищестоящим судом і справа направляється на новий розгляд в інший чи той самий суд, але обов’язково в іншому складі судової колегії.

Діяльність суду покликана забезпечити домінування права, в тому числі по відношенню до держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від імені держави. Тому він володіє такими повноваженнями, яких немає ні законодавча, ні виконавча влада. Приймаючи рішення суд може на основі закону позбавити людину свободи чи навіть життя, власності, розпустити політичну партію, заставити державний орган відмінити своє рішення та відшкодувати шкоду, якої завдано особі таким незаконним рішенням, позбавити недостойних батьків їх батьківських прав і т.д. Закони багатьох країн передбачають особливі склади злочинів – неповага до суду, за які застосовуються строгі покарання.

Суд при прийнятті рішення не може керуватися політичними та іншими незаконними мотивами, (що на практиці не завжди так). Незважаючи на відносну самостійність судової влади, її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, наприклад, законодавча влада визначає структуру судової влади, статус суддів. Роль виконавчої влади щодо судової полягає у матеріально-технічному її забезпеченні.

Судовій владі, як незалежній гілці влади, притаманне суддівське самоуправління – наявність загальнодержавних рад суддів, вищих кваліфікаційних судових колегій, які можуть вирішувати питання, про усунення суддів від роботи, накладення на них стягнень, підвищення у посаді чи переводі на інше місце роботи.

Органи законодавчої та виконавчої влади не можуть здійснювати таких повноважень, хоча вони можуть призначати на посаду суддів. Статус судової влади досить неоднозначний, оскільки, з одного боку – це сильна влада, і тільки вона може здійснювати заходи та приймати рішення, про які йшлося вище, але з іншою боку її слабкість проявляється в тому, що вона не опирається на підтримку виборців. Хоча в деяких країнах народні засідателі обираються громадянами. Судова влада не має силових механізмів, а судові виконавчі служби часто є досить слабкими структурами.

Сила судової влади полягає в неухильному виконанні законів, в повазі до судового рішення.

Конституційні основи організації судової влади.

Судові системи зарубіжних країн, їх структура. Конституції зарубіжних країн, як правило, містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо. Здебільшого у нормах основного закону згадуються верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов'язана, насамперед, із тим, що хоча у сучасних демократичних країнах склалися та існують усталені, традиційні моделі судової організації, може виникати об'єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не змінюючи при цьому конституційні тексти. У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську (англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну).

Для англосаксонської моделі характерною є наявність системи судів, які розглядають усі основні види загальних судових справ. Вони здійснюють кримінальне, цивільне, адміністративне судочинство, а в деяких країнах ще й судовий конституційний контроль (Японія, США, Нідерланди). Хоча ця модель має загальний, всеохоплюючий характер, вона не виключає створення у країні окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Проте ці суди лише доповнюють основну загальну судову систему, деякі з них мають квазісудовий характер. До так званих квазісудових органів належать передбачені деякими конституціями особливі органи, які вирішують питання про відповідальність глави держави, міністрів та інших посадових осіб. Наприклад, Висока палата правосуддя та Суд республіки у Франції (перша вирішує питання про відповідальність Президента, другий — членів уряду). Ці органи обираються палатами парламенту із кола депутатів, тому їх називають особливими парламентськими квазісудовими органами. Різновид англосаксонської судової системи існує у деяких державах із федеративним устроєм, наприклад, у США, Мексиці. Тут паралельно функціонують федеральна судова система і система судів кожного штату. Однак в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Компетенція федеральних судів і судів штатів відрізняється, головним чином, тим, яка норма застосовується у конкретній справі: федерального законодавства або законодавства штату. Для англосаксонської моделі характерним є широке використання судового прецеденту, що дещо ілімінує роль законодавця. Друга модель організації судової системи передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полісистемною. Судова система країни складається із кількох автономних, незалежних одна від одної, систем загальних і спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами.

У більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміністративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністративних судів можуть належати й інші “управлінські” спори, наприклад між територіальними одиницями. Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазвичай називають або Державною радою (Франція, Італія), яка виконує також і деякі інші функції (наприклад, у Франції Державна рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд Романо-германська модель судової системи характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законодавством, судовий прецедент використовується досить рідко, судова система має багатоступінчастий, інстанційний характер (про що йтиметься нижче). Соціалістична модель судової системи, яку також інколи виділяють, має деякі свої особливості, зумовлені, передусім, специфікою формування суддівського корпусу - виборність усіх суддів а також народних засідателів; їх особливим правом статусом -рівність прав суддів, і народних засідателів. Обраний місцевою радою суд діє на одній з нею території, тобто межі адміністративно-територіальних одиниць та судових округів співпадають.

Мусульманська модель судової системи, яка існує у деяких мусульманських країнах, характеризується тим, що поряд із державними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має персональний характер: мусульманському суду підлягають лише єдиновірці, або особи, що погодилися на такий суд; народні засідателі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у кримінальному праві. В деяких країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама - вищої духовної особи, яким за сумісництвом може бути монарх. У деяких країнах існують вищі мусульманські суди.

У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, розглядають справи священиків, однак можуть накладати стягнення і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви). Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду - медіатори, консиліатори (посередники, примирителі) - що діють у Франції, Італії. їх розглядають як мирових суддів у незначних справах, їх, як правило, призначають органи місцевого самоврядування (муніципалітети) із кола державних службовців у відставці, які знайомі із основами права. В Індії існують народні суди, які розглядають справи про транспортні порушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення. У Італії також існують народні примирителі (у общинах) і комісії примирителів. При незгоді сторін рішення посередників, громадських судів набувають сили лише після затвердження державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Киргизстан). Громадськими судами з досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, що створюються при установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему, як, наприклад, у Німеччині. У Великобританії адміністративні трибунали розглядають не лише суто адміністративні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла тощо. Члени трибуналів не є державними службовцями, а громадськими діячами.

Система судових органів: види, структура та порядок формування.

Конституції зарубіжних країн як правило містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо.

Здебільшого у нормах основного закону згадується про верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов’язана з тим, що може виникати об’єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не змінюючи при цьому конституційні тексти.

Виділяють дві основні моделі судових систем:

  1.  англо-американську (англосаксонську) наявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ (кримінальне, адміністративне, цивільне судочинство); ця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Як правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави. Характерним є широке використання судового прецеденту. Різновид цієї судової системи існує у деяких федеративних державах (США, Мексика), де паралельно функціонують федеральна судова система та система судів кожного штату. В обох випадках суди здійснюють усі види судочинства, компетенція цих судів відрізняється в основному тим, яке законодавство застосовується (федеральне чи штату). Такий дуалізм судової системи притаманний США, оскільки на території кожного штату діють і федеральні суди і суди кожного штату, цей територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті існувала своя судова система. Кожна з цих систем зберігає відносну автономію у юрисдикції, багато в чому їх компетенція перехрещується, при цьому в окремих справах Верховний Суд США визнаний вищим органом всієї національної системи.
  2.  романо-германську (європейську континентальну) існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними. Особливе місце належить конституційним судам. Особливу гілку можуть створювати військові суди. Судовий прецедент в цій системі використовується досить рідко. Судова система має інстанційний характер.
  3.  Інколи виділяють соціалістичну модель (судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури, не реалізується принцип розподілу влад, специфіка формування суддівського корпусу: виборність усіх суддів та народних засідателів) та мусульманську модель (поряд із державними судами діють суди шаріату, мусульманському суду підлягають лише єдиновірці або особи, що погодилися на такий суд, народні засідателі, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату; в деяких мусульманських країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама – вищої духовної особи в державі).

 

Залежно від кількості елементів судової системи виділяють дворівневу, трьохрівневу та чотирьохрівневу судові системи, залежно від чого суди називаються судами першої інстанції, другої інстанції третьої та четвертої інстанції.

Дворівнева судова система: зустрічається рідко у невеликих державах з простим адміністративно-територіальним поділом та невеликою чисельністю населення. Суд першої інстанції розглядає більшість справ, а суд другої інстанції розглядає скарги на його рішення.

Існує два варіанти оскарження судових рішень і відповідно два типи судових інстанцій: 1) касація – Італія, Німеччина (суд другої інстанції розглядає матеріали справи і перевіряє їх з формальної точки зору, такий суд відміняє рішення нищестоящого суду та відправляє справу на новий розгляд); 2) апеляція – країни англосаксонської системи права (суд заново розглядає справу, залучаючи сторони, свідків, тобто судові засідання проводяться повторно, але суддями з більшим досвідом, такий суд може винести нове рішення).

В деяких країнах можливі два вищевказані варіанти оскарження.

В країнах трьохрівневої судової системи (Болгарія, Венгрія, Польща) перша інстанція як правило розглядає малозначні справи, друга інстанція – більш складні, які передбачають більш складні покарання та в яких йдеться про значні суми позовів. Суди другої інстанції можуть служити касаційним та апеляційним судом для судів першої інстанції. Суди третьої інстанції в якості звичайних судів розглядають лише найбільш незвичайні справи і є касаційною та апеляційною інстанцією для судів першої та другої інстанції.

Найбільш складана система чотирьохрівнева (Франція, Італія). Вона будується так само, як і трьохрівнева, але суд четвертої інстанції – це вищий суд, який як правило не розглядає справи в якості суду першої інстанції, а є вищою касаційною та апеляційною інстанцією.

Конституційний статус суддів в зарубіжних країнах.

Статусу суддів у конституціях зарубіжних країн приділяється велика увага. Крім того їх статус регулюють також і спеціальні закони.

До суддів як правило ставляться високі вимоги як професійного плану (наявність вищої юридичної освіти, певний таж роботи на юридичних посадах), так і моральні вимоги (відсутність судимості, бездоганна незаплямована репутація), а також вимоги щодо певного життєвого досвіду (підвищений вік для обіймання посади судді).

У конституціях як правило сформульовані загальні принципи правового статусу суддів, до яких належать: призначення суддів; незмінність суддів; незалежність суддів; суддівська несумісність.

У більшості країн суддівський корпус формується шляхом призначення (хоча й існують винятки, наприклад, виборність суддів у деяких штатах США; в країнах тоталітарного соціалізму судді нижчих судів обираються громадянами або представницькими органами, як правило на термін переобрання 5 років). Суддівське самоврядування одним із своїх завдань має представництво та захист інтересів суддів, вирішення кадрових питань та питань дисциплінарної відповідальності. Такі органи можуть здійснювати інспектування суддів, пропонувати кандидатури для призначення на суддівські посади чи навіть самі призначати суддів (Іспанія).

Моделі судових систем в зарубіжних країн, їх структура та характеристика.

Судові системи зарубіжних країн, їх структура. Конституції зарубіжних країн, як правило, містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо. Здебільшого у нормах основного закону згадуються верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов'язана, насамперед, із тим, що хоча у сучасних демократичних країнах склалися та існують усталені, традиційні моделі судової організації, може виникати об'єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не змінюючи при цьому конституційні тексти. У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську (англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну).

Для англосаксонської моделі характерною є наявність системи судів, які розглядають усі основні види загальних судових справ. Вони здійснюють кримінальне, цивільне, адміністративне судочинство, а в деяких країнах ще й судовий конституційний контроль (Японія, США, Нідерланди). Хоча ця модель має загальний, всеохоплюючий характер, вона не виключає створення у країні окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Проте ці суди лише доповнюють основну загальну судову систему, деякі з них мають квазісудовий характер. До так званих квазісудових органів належать передбачені деякими конституціями особливі органи, які вирішують питання про відповідальність глави держави, міністрів та інших посадових осіб. Наприклад, Висока палата правосуддя та Суд республіки у Франції (перша вирішує питання про відповідальність Президента, другий — членів уряду). Ці органи обираються палатами парламенту із кола депутатів, тому їх називають особливими парламентськими квазісудовими органами. Різновид англосаксонської судової системи існує у деяких державах із федеративним устроєм, наприклад, у США, Мексиці. Тут паралельно функціонують федеральна судова система і система судів кожного штату. Однак в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Компетенція федеральних судів і судів штатів відрізняється, головним чином, тим, яка норма застосовується у конкретній справі: федерального законодавства або законодавства штату. Для англосаксонської моделі характерним є широке використання судового прецеденту, що дещо ілімінує роль законодавця. Друга модель організації судової системи передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полісистемною. Судова система країни складається із кількох автономних, незалежних одна від одної, систем загальних і спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами.

У більшості країн, де існує романо-германська модель судової системи, найбільш значною із систем, що співіснують із системою загальних судів (які розглядають головним чином цивільні та кримінальні справи), і найбільш схожою на неї, є система адміністративної юстиції, основним завданням якої є вирішення скарг приватних осіб на рішення і дії органів державного управління та посадових осіб. Крім того, до кола повноважень адміністративних судів можуть належати й інші “управлінські” спори, наприклад між територіальними одиницями. Систему адміністративної юстиції очолює орган, який зазвичай називають або Державною радою (Франція, Італія), яка виконує також і деякі інші функції (наприклад, у Франції Державна рада дає висновки щодо законопроектів та інших важливих нормативних актів); або верховним адміністративним судом (Швеція). У Польщі Вищий адміністративний суд входить до єдиної судової системи, яку очолює Верховний суд Романо-германська модель судової системи характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвинутим законодавством, судовий прецедент використовується досить рідко, судова система має багатоступінчастий, інстанційний характер (про що йтиметься нижче). Соціалістична модель судової системи, яку також інколи виділяють, має деякі свої особливості, зумовлені, передусім, специфікою формування суддівського корпусу - виборність усіх суддів а також народних засідателів; їх особливим правом статусом -рівність прав суддів, і народних засідателів. Обраний місцевою радою суд діє на одній з нею території, тобто межі адміністративно-територіальних одиниць та судових округів співпадають.

Мусульманська модель судової системи, яка існує у деяких мусульманських країнах, характеризується тим, що поряд із державними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має персональний характер: мусульманському суду підлягають лише єдиновірці, або особи, що погодилися на такий суд; народні засідателі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у кримінальному праві. В деяких країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама - вищої духовної особи, яким за сумісництвом може бути монарх. У деяких країнах існують вищі мусульманські суди.

У деяких країнах існують церковні суди, які, передусім, розглядають справи священиків, однак можуть накладати стягнення і на прихожан (покаяння, відлучення від церкви). Деякі завдання правосуддя можуть здійснювати і так звані органи досудового розгляду - медіатори, консиліатори (посередники, примирителі) - що діють у Франції, Італії. їх розглядають як мирових суддів у незначних справах, їх, як правило, призначають органи місцевого самоврядування (муніципалітети) із кола державних службовців у відставці, які знайомі із основами права. В Індії існують народні суди, які розглядають справи про транспортні порушення; у країнах тоталітарного соціалізму і деяких постсоціалістичних країнах існують товариські суди, які розглядають дрібні спори, незначні правопорушення. У Італії також існують народні примирителі (у общинах) і комісії примирителів. При незгоді сторін рішення посередників, громадських судів набувають сили лише після затвердження державним судом першої інстанції. Функції досудового розгляду можуть виконувати суди старійшин (аксакалів) та суди звичаєвого права (Казахстан, Киргизстан). Громадськими судами з досить широкими повноваженнями є адміністративні суди, що створюються при установах (США). Це, по суті, адміністративні суди, але вони не утворюють єдину систему, як, наприклад, у Німеччині. У Великобританії адміністративні трибунали розглядають не лише суто адміністративні справи, а й трудові, податкові спори, спори про оплату житла тощо. Члени трибуналів не є державними службовцями, а громадськими діячами.

 

Поняття місцевого управління і самоврядування в зарубіжних країнах.

У більшості сучасних держав управління всіма справами на місцях здійснюють спеціальні органи місцевого самоврядування, що формуються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні, а також спеціально призначеними з центру органами місцевого управління.

Місцеве, або муніципальне, самоврядування – це система управління місцевими органами, що здійснюється спеціальними виборними органами, які безпосередньо представляють населення тієї або іншої адміністративно-територіальної одиниці певної країни. Головними ознаками органів місцевого самоврядування є їхня виборність зі значною самостійністю у вирішенні місцевих питань. Ця самостійність ґрунтується на муніципальній власності, праві стягнення й розпорядження місцевими податними, можливості прийняття широкого кола нормативних актів з питань місцевого управління, розпорядженні місцевою поліцією і т. ін. Концепція місцевого самоврядування виходить насамперед із того, що місцеві співтовариства населення є одним з основних елементів будь-якого демократичного режиму, а право громадян на участь в управлінні суспільними справами є складовою демократичних принципів побудови більшості сучасних держав. Сила й вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах відображають ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Ці органи виникли й розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру. Вага органів місцевого самоврядування визначається також тим, що в повсякденному житті громадяни зіштовхуються саме з діяльністю цих органів, оскільки впливають на створення у відповідній територіальній одиниці умов для життєзабезпечення населення, хоча загальне спрямування соціально-економічної й політичної діяльності визначається центральними органами державної влади та управління. Органи місцевого самоврядування спираються зазвичай на розгалужений чиновницький апарат, від якого прямо залежить ефективність роботи цих органів.

Місцеве управління – це управлінська діяльність у місцевій територіальній одиниці, здійснювана центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління. Здійснюється місцеве управління, як правило, через призначувані вищестоящою владою адміністративні органи. У деяких країнах, наприклад у Великобританії, питання місцевого самоврядування та управління регулюються нормами адміністративного, а не конституційного права. У більшості країн основні положення про управління на місцях містяться в конституціях і традиційно розглядаються в науці конституційного права, хоча в деяких постсоціалістичних країнах та інших державах виокремлюється особлива галузь і наука муніципального права.

Основні системи здійснення публічної влади на місцях.

Адміністративно-територіальний устрій країни є важливим елементом її державної організації. Цей інститут складався історично під впливом природно-географічних, соціально-економічних і демографічних факторів, потреб державного управління. Цей устрій у більшості випадків має суто консервативний характер. Він зазвичай рідко піддається докорінному ламанню, не зазнає серйозних змін навіть в умовах прийняття нових конституцій і конституційних законів, що зачіпають інші аспекти в організації держави.

В унітарних державах питання адміністративно-територіального устрою належать до відання центральної влади, а у федеративних – це компетенція суб'єктів федерації, хоча загальні принципи організації адміністративно-територіального поділу в таких державах мають будуватися на основі принципів загальнофедеральної конституції.

Детальне регулювання місцевого адміністративно-територіального поділу здійснюється спеціальними законами. У державній організації країн адміністративно-територіальний устрій відіграє двояку роль.

По-перше, відповідно до нього будується система місцевих органів загальнодержавної адміністрації, що представляють уряд, різні міністерства й департаменти. По-друге, адміністративно-територіальний поділ визначає систему виборних органів місцевого управління. Треба, однак, зазначити, що в цілій низці країн деякі ланки адміністративно-територіальної організації взагалі не мають виборного управління (наприклад, кантони й округи у Франції, округи у ФРН).

Основна мета поділу держави на відповідні адміністративні одиниці – допомогти знайти найзручнішу й найефективнішу систему державного управління, що найбільшою мірою відповідала б потребам населення певного регіону.

Відповідно до прийнятої в багатьох країнах доктринальної концепції розрізняються "природні" і "штучні" адміністративно-територіальні одиниці. Перші – це різного роду поселення, села, міста, де люди історично й "природно" групувалися для спільного життя. Вони обирали для керування певних осіб (старійшин), створювали свої колегіальні органи керування (сходи, збори, ради). Ця форма одержала в сучасному праві назву общинного (комунального) самоврядування. Районування території країни актами державних органів покликало до життя "штучні" адміністративно-територіальні одиниці – губернії, області, райони, воєводства і т. ін. У цих одиницях можуть бути створені виборні органи самоврядування або діють тільки призначені зверху чиновники (у Польщі – воєводи, у Таїланді – губернатори, у Болгарії – управителі областей). Якщо є виборні органи, то це – регіональне самоврядування, якщо є призначені чиновники, то це регіональне державне управління.

У демократичних країнах призначені органи державного управління бувають тільки на регіональному рівні, але в країнах з напівдемократичними, авторитарними й тоталітарними режимами представники держави – чиновники призначаються (хоча й рідко) також у громади.

Особливими територіальними одиницями є великі міста з агломераціями й столиці держав. Вони не вважаються адміністративно-територіальними одиницями, не мають органів самоврядування й управління, хоча для вирішення своїх питань створюють комітети й ради (іноді виборні).

Системи місцевого самоврядування в сучасних зарубіжних державах будуються на основі адміністративно-територіального поділу країн. Система місцевого самоврядування в сучасних державах може містити в собі по вертикалі від двох до п'яти ланок.

За характером відносин між місцевими органами влади розрізняються системи, побудовані на принципі підпорядкованості вищестоящих і нижчестоящих муніципальних органів (наприклад, у Франції, Італії, ФРН), і системи, в яких така підпорядкованість юридично не зафіксована або має досить обмежений характер (США, Великобританія).

У державному праві розрізняють такі основні демократичні системи здійснення публічної влади на місцях – англосаксонську, романо-германську, іноді виокремлюють іберійську и систему рад. Англосаксонська система характеризується тим, що для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях створюються органи місцевого самоврядування на всіх рівнях нижчих за державу, суб'єкт федерації або державно-автономний регіон. При цьому така система не передбачає призначення з центру чиновників на місця для контролю за діями виборних рад. За цієї системи місцеві ради в межах закону, звичаю, самостійно вирішують питання, що не входять до компетенції центральних державних органів. Контроль центру за їхньою діяльністю здійснюється шляхом фінансових ревізій, центральні органи можуть також звертатися в суд з позовами проти органів місцевого самоврядування. Романо-германська (континентальна) система місцевого самоврядування характеризується тим, що місцеве самоврядування поєднується з місцевим управлінням. За цієї системи в громадах (у селищах, містах вони зазвичай називаються комунами) існують тільки виборні органи місцевого самоврядування – рада, мер з одним або декількома заступниками, при цьому рада й мер обираються населенням роздільно одне від одного. Ніяких адміністраторів – представників державної влади в комуні немає. Однак управління "штучними" адміністративно-територіальними одиницями істотно відрізняються, при цьому можна виокремити два варіанти: – за першого варіанта в деяких адміністративно-територіальних одиницях обласної або районної ланки, які не розглядаються як територіальні колективи, діють тільки призначені центром чиновники – органи державної влади (губернатор у Фінляндії); – відповідно до другого варіанта в адміністративно-територіальних одиницях, що розглядаються як територіальні колективи, одночасно діють виборні ради – органи місцевого самоврядування й призначені з центру чиновники, які є представниками президента, уряду, міністра внутрішніх справ. Ці чиновники за уповноваженням центру здійснюють на місцях державну владу, контролюючи законність дій органів місцевого самоврядування. За такого варіанта рада обирає свій виконавчий орган, що керує адміністрацією підлеглої раді. Чиновник – представник держави має свою адміністрацію.

Іберійська система управління на місцях існує в Бразилії, у багатьох країнах Латинської Америки. У певних країнах вона має істотні особливості – так, у Мексиці вона трохи інша, ніж у Нікарагуа. У деяких країнах ця система близька до охарактеризованої вище романо-германської, хоча в країнах Латинської Америки роль представників центра завжди значніша внаслідок широких повноважень президента. За іберійської системи місцевого самоврядування й управління населення адміністративно-територіальних одиниць (у тому числі громад, муніципій) обирає раду й головну посадову особу певної адміністративної одиниці (префект і т. ін.), іноді обирається колегія посадових осіб. У деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою. Префект одночасно є головою ради, її виконавчим органом і затверджується урядом як його представник у цій адміністративно-територіальній одиниці. Він має право контролю за діяльністю ради. Таким чином, префект зосереджує у своїх руках основні важелі місцевого керівництва й має велику владу. Правда, опіка майже не застосовується, префектові як голові ради надаються широкі можливості не приймати в раді рішення, які він буде змушений пізніше відхилити.

Система рад принципово відрізняється від розглянутих вище. Вона застосовується в країнах тоталітарного соціалізму. Рада розглядається як орган державної влади й у свою чергу обирає інший державний орган – виконавчий комітет, колегіальний орган державного керування в певній адміністративно-територіальній одиниці. Члени виконкому є керівниками відділів і управлінь і керують окремими сферами місцевого життя (освітою, охороною здоров'я, торгівлею, місцевою промисловістю) . Така система створюється у всіх адміністративно-територіальних одиницях. Лише в дрібних населених пунктах рада може обрати не виконком, а голову й секретаря ради, які й відають виконавчою діяльністю. Іноді, поряд з виконавчим комітетом рада обирає постійний комітет, що між сесіями ради здійснює його повноваження (Китай). Чиновники для контролю за діяльністю рад зверху не призначаються, але ради як органи державної влади підлеглі по вертикалі вищестоящим представницьким органам. Ради можуть вирішувати не тільки місцеві, а й загальнодержавні питання, але за керівної ролі комуністичної партії.

Особливі форми місцевого управління існують в умовах військових режимів. В адміністративно-територіальних одиницях, особливо великих, призначаються військові губернатори й коменданти, які у свою чергу призначають офіцерів у нижчестоящі адміністративно-територіальні одиниці. Призначені посадові особи здійснюють управління на основі єдиноначальності. Переважна більшість держав світу мають дво- або трипланковий адміністративно-територіальний устрій (наприклад, Японія двопланковий, а Великобританія – трипланковий).

Територія Японії поділяється на 47 префектур, причому префектури розрізняються за чисельністю населення – від 0,5 млн до 20 млн. Префектури включають міста, селища й села. Найбільші міста з населенням понад півмільйона осіб мають особливий правовий статус. Територія Великобританія поділяється на графства, а графства – на округи, що охоплюють як міські, так і сільські поселення. Низовими територіальними підрозділами в Англії є приходи, а в Уельсі й Шотландії – громади.

Структура і порядок формування органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування складаються з виборних муніципальних рад (або зборів) і виконавчого апарату. Порядок виборів у муніципальні ради регулюється спеціальними виборчими законами, у федеративних державах їхнє видання, як правило, належить до відання законодавчих органів суб'єктів федерації.

У більшості демократичних країн вибори в органи місцевого самоврядування здійснюються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні. Пасивне виборче право зазвичай встановлюється в рамках 18– 25 років. Одночасно встановлюється й ціла низка цензових вимог – ценз осілості, несумісність заняття інших постів на державній службі або у виборних органах, у суді тощо.

Необхідно відзначити таку особливість: низка зарубіжних країн надають право участі у виборах органів місцевого самоврядування іноземцям, що постійно проживають на території даного муніципалітету (Перу). Порядок висування кандидатів у виборні органи місцевого самоврядування, формування виборчих округів і визначення результатів голосування в різних країнах і навіть у межах однієї країни, наприклад у США, відрізняються більшою розмаїтістю.

Поширеним способом висування кандидатів є подання петиції, підписаної певною кількістю виборців, на підтримку кандидата на посаду члена муніципальної ради. Кандидати в муніципальні органи можуть балотуватися за партійними списками, спираючись на підтримку певної політичної партії, або виступати як незалежні кандидати.

Є три види виборчих округів з виборів у муніципальні ради: одномандатні, багатомандатні й, нарешті, територія муніципалітету може становити один багатомандатний виборчий округ. Для визначення результатів голосування використовуються як пропорційна, так і мажоритарна виборчі системи. Мажоритарна система може допускати й проведення виборів У два тури. На виборах у муніципальні органи заборонене введення імперативного мандата. Депутати муніципальних органів не зв'язані жодними наказами виборців і не повинні перед ними звітувати, однак у низці країн передбачений порядок дострокового відкликання депутатів місцевих представницьких органів за допомогою голосування виборців.

Особи, обрані до складу муніципальних рад, працюють безкоштовно (ФРН), або одержують щорічні виплати чи плату за відвідування засідань ради (передбачені в Японії, США, Великобританії). У Франції муніципальна рада може (але не зобов'язана) установлювати своїм членам певну плату.

Виборні муніципальні ради юридично очолюють муніципальний апарат управління, що здійснює оперативну роботу з керівництва всією діяльністю муніципалітету.

До їхнього відання належать: – прийняття місцевого бюджету;– видання нормативних рішень із питань, віднесених до їхньої компетенції; – установлення місцевих податків, вирішення питань про одержання позик і їх витрачання; – питання про використання муніципальної власності; – у більшості країн – формування керівних виконавчих органів муніципалітету й контроль, за ними; – призначення місцевих референдумів і т. ін.

Найчастіше функції муніципальних рад присвоюють виконавчі органи. Наприклад, у ФРН ради правочинні делегувати свої повноваження виконавчим органам. За структурою органи місцевого самоврядування, як правило, однопалатні. Двопалатна побудова цих органів трапляється вкрай рідко (муніципальна рада Нью-Йорка). Основною формою роботи муніципальних рад є засідання в сесійному порядку, проведення яких регулюється місцевим законодавством.

Місцеве управління та самоврядування у зарубіжних країнах

Ініціатива скликання позачергових засідань муніципальних рад, як правило, належить мерові, а в країнах, де нагляд за муніципалітетами здійснюють агенти центрального уряду, – префектам, губернаторам та ін. Засідання рад зазвичай мають відкритий характер, але муніципалітет може ухвалити рішення про проведення закритого засідання. За загальним правилом муніципальні ради утворюють різні комісії або комітети – постійні й тимчасові. В обов'язковому порядку утворюються комітети з питань освіти, соціальних справ і фінансів, які мають головним чином дорадчий або підготовчо-дорадчий характер. Однак у США муніципальні ради можуть і не мати комісій. Важливу роль у муніципальному управлінні відіграє виконавчий апарат. Він складається з адміністративних органів загальної компетенції (колегіальні виконавчі органи, мери, керуючі) і органів галузевої та спеціальної компетенції (департаменти, комітети, бюро, інспектури і т. ін.).

Адміністративні органи загальної компетенції займають керівне становище стосовно інших ланок виконавчого апарату. Особливо великий вплив у справах місцевого самоврядування мають мери. Нерідко вони одноосібно вирішують питання наймання й звільнення муніципальних службовців, користуються правом накладати вето на рішення муніципальних рад, мають повноваження у фінансово-економічній сфері. Так, наприкінці бюджетного року мер повинен подати звіт представницькому органу про виконання щорічного бюджету, оскільки він відповідає за надходження доходів, а також за витрачання бюджетних засобів. Основні повноваження мера закріплено в законах про муніципалітети.

Обсяг повноважень мера нерідко ставить його над муніципальною радою. У певних країнах, наприклад, у Франції, ФРН, Японії, мери офіційно розглядаються не тільки як вищі посадові особи муніципальних органів, а і як представники центрального уряду, відповідальні за виконання доручених їм державних справ.В органах місцевого самоврядування низки закордонних країн обираються або призначаються спеціальні категорії посадових осіб зі своєю чітко визначеною компетенцією.

Так, в американських графствах, наприклад, є велика кількість виборних посадових осіб, таких як скарбник, асесор, реєстратор, клерк, прокурор, шериф та ін., повноваження, яких визначаються законодавством штату. Скарбник організує збирання податків, зберігання коштів графства, асесор займається виявленням і оцінкою всіх видів власності, що підлягають оподаткуванню, реєстратор реєструє купівлю, продаж, поділ, заставу та інші дії стосовно майна, клерк відповідає за належне збереження й оформлення документів графства тощо.

Невід'ємною частиною структур органів місцевого самоврядування є різні відділи й організації, що акумулюють у собі різні сфери діяльності. Найпоширеніші – відділи охорони здоров'я, поліції, фінансів, пожежної охорони, комунальних послуг, соціальних служб, суспільних робіт, робочої сили, транспорту і т. ін. Наприклад, питаннями працевлаштування й зайнятості населення відають відділ робочої сили й відділ суспільних робіт і т. ін.Однак варто зазначити, що структура виконавчого апарату місцевих органів влади характеризується значною розмаїтістю.

Компетенція і фінансова база місцевого самоврядування.

Повноваження органів місцевого самоврядування зазвичай встановлюються спеціальними законами про місцеве самоврядування й законами, що регулюють окремі галузі державного керування (освіти, охорони здоров'я тощо).Межі повноважень місцевих органів у США, Англії й у більшості інших держав установлюються шляхом детального перелічування їхніх прав, обов'язків і предметів відання. У цих країнах муніципалітети можуть чинити лише такі дії, які прямо запропоновані законодавством, інакше акти місцевої влади визнаються протиправними.

Законодавство нерідко поділяє повноваження муніципальних органів на обов'язкові й необов'язкові.

До обов'язкових належать повноваження з питань, яким надається загальнодержавне значення (підтримання доріг У належному стані, протипожежна служба, утримання шкіл). Коло обов'язків муніципалітетів може бути розширене за рахунок повноважень, делегованих вищестоящою владою, як, наприклад, у СІЛА, Великобританії, ФРН і т. ін. До необов'язкових належать повноваження, що реалізуються на власний розсуд муніципальною владою (житлове будівництво, організація муніципального транспорту, будівництво муніципальних лікарень, театрів і т. ін).

Основними методами муніципальної діяльності є регулювання, контроль і безпосереднє управління муніципальним майном, підприємствами й установами.

Компетенція органів місцевого самоврядування поширюється насамперед на керівництво й розвиток комунального господарства, охорону навколишнього середовища, планування, розміщення й будівництво населених пунктів, загальний нагляд за містобудуванням, розвиток системи місцевого транспорту й установлення порядку регулювання його руху, місцеве дорожнє будівництво, водо- і газопостачання, енергозабезпечення тощо. Значні повноваження органів місцевого самоврядування в соціальній сфері. Це повноваження з надання соціальної допомоги незаможним за рахунок муніципальних доходів (будівництво й утримання будинків для людей похилого віку, будівництво дешевого житла, муніципальних шкіл, лікарень і т. ін).

Органи місцевого самоврядування управляють муніципальною власністю. Вони здійснюють діяльність у сфері місцевого господарства (видача дозволів на право відкриття магазинів, установлення правил забудови міст тощо). До повноважень у галузі охорони громадського порядку, захисту прав і свобод громадян належать: встановлення правил проведення в громадських місцях яких-небудь заходів, видача дозволів або заборони на організацію мітингів, зборів, ходів тощо, видача приписів санітарного нагляду, медичного обслуговування населення і т. ін. Найважливіші повноваження органів місцевого самоврядування в бюджетно-фінансовій сфері. Сюди належать розробка й затвердження місцевого бюджету, введення місцевих податків і зборів і т. ін. У певних країнах муніципалітети відають установами охорони здоров'я, виплатою пенсій і допомог з безробіття.В окремих випадках муніципалітети володіють промисловими підприємствами, у тому числі на паях із приватними компаніями (Австрія, Німеччина).

Фінансова база муніципалітетів.

Для муніципальних утворень є, як правило, два види джерел доходів. Перший – це місцеві джерела: податки, компенсації та мита, штрафні санкції й прибутки від муніципальних підприємств; основну частку платежів дають податки на нерухоме майно, доходи з капіталу, на прибуток, плата за комунальні послуги. Муніципалітети встановлюють непрямі податки на товари широкого вжитку, як виняток – прибутковий податок. Другий – центральне джерело: субсидії з муніципальних фондів, що виділяються центральним урядом або його структурами (міністерствами); як загальні субсидії, що йдуть на підтримку муніципалітетів, так і спеціальні, що мають цільове призначення й спрямовані на освіту, соціальний добробут, житлове будівництво тощо.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62383. Повторение изученного материала. Игра «Информация и мы». «Обо всём понемногу» 49.92 KB
  Цели и задачи урока: закрепление представления учащихся о понятии «информация, развитие логического мышления учащихся, памяти, внимания; развитие познавательного интереса учеников; формирование активности и самостоятельности учащихся...
62384. I AM A STUDENT 97.63 KB
  To ask repeatedly; to ease suffering; to gain firsthand experience; to be a volunteer; to deliver to the emergency room; to intend to become a doctor; obliging and grateful patients; a glamorous job; infirm patients; the cause of his death...
62386. Articles (definite, indefinite), nouns (singular, plural), possessives, pronouns 23.88 KB
  Множественное число существительных Основным способом образования множественного числа имён существительных является прибавление окончания s или es к форме существительного в единственном числе. Ряд существительных образуют форму множественного числа особым образом.
62387. Урок немецкого языка. Введение 79.55 KB
  Sie-личное местоимение 3-го лица множественного числа, используется как форма вежливости (пишется всегда с заглавной буквы). sind-3-е лицо множественного числа от глагола-связки sein быть. ja употребляется при утвердительном ответе на вопрос без вопросительного слова.
62391. Роль измерений в физике. Прямые и косвенные измерения 24.38 KB
  А ведь для измерения всех этих величин необходимы измерительные приборы. Ребята а какие измерительные приборы вы знаете И какие физические величины ими измеряются Правильно для каждой физической величины существует определенный измерительный прибор ее измеряющий.