67131

Розвиток культури у другій половині XVII - ХVІІІ ст. Доба бароко та її особливості в Україні. Козацтво як явище соціально-політичної історії та культури українського народу

Лекция

Культурология и искусствоведение

Барокова архітектура. Таке розуміння філософії акцентуація уваги на проблемі людина і Всесвіт що як уже згадувалося притаманне філософській думці доби Бароко визначає вагоме місце яке посідає в системі поглядів києвомогилянців натурфілософська проблематика.

Украинкский

2014-09-04

281.5 KB

0 чел.

Лекція № 5 Розвиток культури у другій половині XVII - ХVІІІ ст. Доба бароко та її особливості в Україні. Козацтво як явище соціально-політичної історії та культури українського народу.

ПЛАН

  1.  Козацтво як явище соціально-політичної історії та культури українського народу.
  2.  Розвиток філософських ідей Г. Сковороди та Ф.Прокоповича.
  3.  Українське бароко. Барокова архітектура.

1. Козацтво як явище соціально-політичної історії та культури українського народу.

Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Але постійні війни протягом 60 років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування й амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно уразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.

Порівняно кращими були умови на Лівобережжі, де довгий час зберігалася гетьманська автономія (чернігівсько-полтавські землі), а також на Слобожанщині, яка саме в цей час починає активно заселятися українськими переселенцями переважно з Правобережжя. Гетьманську державу очолювали високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа. Вони докладали великих зусиль та коштів із метою розбудови культури, освіти. Однак і на цих землях умови культурного життя були далекими від справді сприятливих. Московський, а потім і петербурзький уряд діяв у Гетьманщині за принципом “поділяй та володарюй”. Ще за часів Б.Хмельницького він домігся припинення покозачення білоруських земель, потім було вжито низку заходів із метою недопущення поширення гетьманської влади на Слобідську Україну і Запорожжя, послідовно обмежувалися права гетьманів у самій Гетьманщині, якій було нав’язано назву “Малоросія”.

Під час Руїни (1657-1687 рр.) культурно-національна еліта пережила певне розчарування у козацтві як надійній опорі національного поступу, хоча продовжувала спиратися на нього, щоб протистояти авторитарній стратегії Москви. У цілому ж ставлення до козацтва змінювалося на гірше під враженням від підбурюваного зовні розбрату між козацькими ватажками, нездатності гетьманів проводити самостійну політику, постійного переписування Переяславських статей, підтримки деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Серед таких поступок московському абсолютизму особливо болюче сприймалися “закликання” до українських міст московських воєвод гетьманів І.Брюховецьким (1665 р.), а також відверте сприяння гетьмана І.Самойловича суперечному нормам церковного права і цілком ворожому інтересам українського духівництва підпорядкуванню Київської митрополії Московській патріархії (1686 р.). У середині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації, так що інтереси старшини все частіше суперечили інтересам простих козаків. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату в середині українського суспільства, призводило до дезорганізації і партикуляризації (відцентрованості) культурного руху.

Відносне поліпшення культурної ситуації відбулося лише за гетьманування І.Мазепи (1687–1709 рр.). Після 1709 р., попри те, що більшість українців не підтримали переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ і зробили величезний внесок у перемогу над шведами, настав період повільного, але невпинного і цілеспрямованого пригнічення розвитку національної культури на підпорядкованих Московському царству (з 1721 р.– Російській імперії) українських землях. Цей процес супроводжувався активним залученням кращих сил України до державно-культурного будівництва в Росії, внаслідок чого вони значно збагатили російську культуру найчастіше за рахунок зубожіння культури власне української.

На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови для розвитку культури були ще гіршими. Якщо на Лівобережжі культурний рух лише дещо відділився від тогочасного європейського контексту, то Правобережна і Західна Україна у підсумку майже повністю втратила імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля та Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 р. мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак вже 1699 р. скасовується остаточно. Православні церковні ієрархи на землях Речі Посполитої вважають за краще підпорядковуватися римському папі, ніж московському патріарху, і вже з кінця ХVІІ ст. разом з усією паствою один за одним пристають до унії. Братства після втрати виплеканого національно-культурного ідеалу, пов’язаного з єдністю українських земель і Києвом як культурним центром, пристають до унії в першій половині ХVІІІ ст. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізацї посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, науки та освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

Наприкінці XVI ст. центр політичного життя України знову переміщується на схід, у Наддніпрянщину, яка тривалий час була малонаселеною. Населення України впродовж кількох століть намагалось освоїти південний степ. Ще за часів Київської Русі для стримання кочовиків на південь від Києва було збудовано ряд укріплень, але їх знищили монголо-татари. За часів правління великих литовських князів південні кордони знову розширилися до берегів Чорного моря. Проте після створення Кримського ханства татари захопили Північне Причорномор'я. Вони стали джерелом найбільшої небезпеки для українського населення. Татари руйнували міста, вбивали старих, а молодь брали в полон і продавали в рабство. Тільки протягом 1450-1586 pp. було документально зафіксовано 86 набігів татар на Україну, а протягом 1600-1647 pp. - 70. Тому наприкінці XV - на поч. XVI ст. Східна Україна обезлюдніла. Київ став прикордонним містом, а на південь від нього населення майже не було.

Зі вступом України до складу Польщі території на південь від Києва починають знову швидко заселятися.

У Наддніпрянщині великими землевласниками стають спольщені українські династії Вишневецьких, Острозьких, Корецьких і польські магнати Замойські, Калиновські, Потоцькі та ін.

На середину XVI ст. межі заселених українцями земель проходили уздовж північного кордону степу і включали міста Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів і Київ. На південь від цієї лінії лежали землі, які називалися Диким полем.

Польський король роздавав магнатам землі на сході. Для їх освоєння магнати і шляхта переманювали до себе селян, пропонуючи їм право на користування землею без оброку протягом 10-30 років.

У зв'язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Переважно тікали селяни - жителі Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також поляки, молдавани, росіяни, білоруси.

Спочатку люди тікали на літній сезон у степи, де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, ці люди часто самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому під захист замків і платили королівським старостам данину.

Цих людей почали називати козаками.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння виживати за тяжких природних умов. У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». У «Польській хроніці» Мартина та Иоахима Бельських розповідь про козаків уміщена під 1489 р. Описуючи похід королевича Яна Альбрехта на Східне Поділля, польські хроністи Бельські зазначали, що польське військо могло успішно просуватися в степах лише завдяки тому, що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали ту місцевість. Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник». Згодом це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як вільна озброєна людина.

Існує декілька версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;

7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. Водночас більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Українське козацтво виникло за тяжких для нашого народу часів, коли Україна втратила державність, а її землі захопили кілька держав, які часто ворогували між собою. Це зумовлювалося розташуванням українських земель у зоні Великого кордону. Той кордон - умовна межа, що розділяла два протилежні світи, між якими споконвіку тривало протистояння: європейський (хліборобський, християнський) та азіатський (кочовий, мусульманський).

Опинившись у обставинах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опановувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками виробила з хлібороба та ремісника особливий тип воїна - відважного й хитрого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового до протесту проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки.

Однак козацтво формувалося не лише з постійних мешканців прикордонних територій - Київщини й Брацлавщини. Козаками ставали й численні втікачі з інших регіонів України - передусім Галичини, Волині, де визиск землевласників та міської верхівки Польсько-Литовської держави був найдужчим.

Поширення панщини та запровадження кріпацтва спонукали українських селян та міську бідноту до масових утеч - хоч на край світу, аби тільки подалі від визискувача. Важкі умови прикордоння здавалися втікачам меншим лихом, аніж утрата особистої свободи.

Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини - в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони звичайно селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті на рибу й дичину місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська, до Хортиці (в межах сучасного міста Запоріжжя) та Великого Лугу - низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорізькими.

Вояки за потребою, козаки залишалися невтомними трудівниками. Вони активно освоювали нові землі, піднімаючи цілину, прокладаючи шляхи, споруджуючи мости тощо. Понад берегами рік, на островах, у балках чи байраках козаки закладали свої поселення - зимівники.

Зимівником називався запорозький хутір, що складався з двох-трьох хат для людей та різних господарських будівель - комор, клунь, стаєнь, хлівів, курників, льохів, бджоляників. Часом хутір мав млин, кузню тощо. Зимівники будувалися кількома господарями і згодом розросталися, перетворюючись на села й містечка.

На освоєних землях, особливо в їхній північній, безпечнішій, частині заняттям козаків були хліборобство, городництво, садівництво, різні ремесла. Умови степу чудово підходили для вирощування коней, великої рогатої та дрібної худоби. Серед козаків траплялися теслі, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, шевці, бондарі тощо. Кожен козак був зазвичай і торгівцем, бо продавав або міняв не тільки здобуте чи зроблене своїми руками, а й воєнні трофеї.

Прикордонне розташування Закарпаття позначилося на його долі: впродовж віків воно в різний час побувало у складі різних країн. Здавна заселене слов'янськими племенами, Закарпаття спершу було тісно пов'язане з Київською Руссю. Проте на початку ХІ ст., після смерті Володимира Великого, воно потрапило під владу угорських можновладців, які однак змогли закріпитися в краї лише у ХІІІ ст. Наприкінці ХІV ст. закарпатські землі потрапили в коло інтересів литовських князів, однак верховна влада належала угорському королю. Один із нащадків Гедиміна - Федір Коріатович, який володарював на Поділлі, через складну внутрішньополітичну ситуацію у Великому князівстві Литовському передав свої права угорському королю, за що отримав землі в Закарпатті. Федір Коріатович багато дбав задля культурного, економічного і національного розвитку краю. Особливо опікувався він церковним життям.

За його владарювання на Чернечій горі під Мукачевим було закладено монастир з бібліотекою, якому судилося протягом тривалого часу бути головним культурно-освітнім центром Закарпаття.

Дружина князя Ольга збудувала жіночий монастир на Сорочиній горі, вище с. Підгоряни.

За князя Федора Коріатовича пожвавилося господарське життя краю. Важливого значення набув мукачівський ярмарок, що від початку ХV ст. проводився щорічно.

У 1526 p., після поразки угорського війська від турків у битві під Могачем, Закарпаття було поділене між князівством Трансільванією (васалом Туреччини) і Священною Римською імперією, в якій правили імператори з австрійської династії Габсбургів.

Буковинські землі входили до складу Київської Русі від ІІ пол. ХІ ст. в межах Теребовлянського князівства, від середини ХІІ ст. - як території Галицького князівства, а від 1199 р. - Галицько-Волинської держави. Із занепадом Галицько-Волинської держави частина Буковини (її північні землі) потрапила під владу молдовських князів. У 1359 р. трансільванський можновладець Богдан підбурив народ Молдови проти угорського короля і почав правити в краї як самостійний князь. Влада Молдовського князівства поширювалася й на Буковину. Наприкінці ХІV -у І пол. ХV ст. територію Буковини було переділено на кілька волостей (повітів). Волості очолювали старости, які спочатку належали до українського, певно, місцевого населення.

Протягом ХVІ ст. українське козацтво збільшувалося кількісно, розширювало терени свого впливу, домагалося визнання з боку польської влади. Поступово козацтво перетворювалося на провідну верству українського суспільства.

Постійна загроза нападів ординців спонукала козаків до створення надійної системи укріплень. Основу її становили січі. Дослідники пов'язують походження слова січ із засіками - укріпленнями з дерев.

Великого значення надавали козаки місцю її розташування. За давніших часів розрізнені невеликі січі існували в багатьох місцях. Згодом за порогами утворилася одна головна Запорозька Січ - своєрідна столиця запорозьких козаків. Відомі вісім дніпровських січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена 1556 р. українським православним князем Дмитром Вишневецьким і слугувала військовою базою козацтва на пониззі Дніпра. Звідси протягом 1556 р. було організовано численні походи запорожців у володіння кримського хана й на турецькі фортеці. Однак восени 1557 р. запорозьку фортецю зруйнували орди кримського хана. Від 60-хрр. ХVІ ст. по 1593 р. Запорозька Січ розташовувалася на острові Томаківка, у 1593-1638 pp. - на острові Базавлук, у 1638-1652 pp. - на Микитиному Розі, у 1652-1709 рр.- на річці Чортомлик, у 1709-1711 і 1730-1734 pp. - на річці Кам'янка, у 1711— 1728 pp. - в Олешках, у 1734-1775 pp. - на річці Підпільна.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину XVI ст. у родючих південно-українських степах виникли козацькі села. Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. Козаки займалися хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням, ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян, бо, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на заході.

Почав формуватися козацький устрій. Козаки об'єднувались у спільноти - громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на користування землею, на полювання, рибальство.

Козаки, які жили на захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші, служити у військових загонах при замках.

Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та організацію, виготовляли прекрасну зброю і порох. Озброєні козаки почали не тільки захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р. загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таванської переправи на Дніпрі. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід у Молдавію, у 1523 р. - у Крим, у 1524 р. - під Тавань, у 1528 р. - під Очаків, який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.

Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків до захисту південних рубежів від татар.

Протягом ХVІ - ХVІІІ ст. Запорозька Січ мала ознаки держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами. За внутрішнім устроєм козацька держава була своєрідним військовим товариством. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького, або Вольностями Війська Запорозького, й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміусу в Над-азов'ї на сході. На півночі її межа пролягала по річках Орелі (на Лівобережжі) та верхів'ях Інгулу й Інгульця (на Правобережжі).

Влада в козацькій державі. Уся повнота влади в козацькій державі належала Січовій (Військовій) раді. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1 жовтня (на свято Покрови). За потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків і в інший час. На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх козацьких земель, позаяк у столиці постійно перебувала лише кількісно невелика козацька залога.

Рада керувала всіма важливими справами Січі: провадила внутрішню й зовнішню політику; укладала мир чи оголошувала війну; приймала й надсилала посольства; чинила суд; обирала козацьку військову старшину.

Січова військова старшина відала всіма військовими, адміністративними, судовими та навіть духовними справами Війська Запорозького Низового.

Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Він поєднував у своїх руках воєнну, виконавчу, адміністративну, судову та духовну владу. У воєнний час кошовий виступав верховним командувачем. Відав військовим скарбом. Ухвалював судові вироки.

Військовий суддя - друга після кошового особа у владній ієрархії Січі. У своїх рішеннях суддя керувався не писаним законом, а традиційним, звичаєвим правом. На суддю покладався обов'язок вершити судочинство «швидко, справедливо й не-упереджено».

Військовий писар відав діловодством і мав значний вплив на адміністративну діяльність Запорозької Січі. Отримував усю офіційну кореспонденцію, що надходила на Січ, на ім'я кошового і всього Війська Запорозького Низового.

Осавул слідкував за порядком у Січі. Проводив розслідування злочинів. Контролював виконання судових вироків. Керував несенням караульної служби, відав заготівлею й розподілом провіанту тощо.

Помічниками осавула обиралися підосавул та обозний, під командою якого перебувала артилерія і військове продовольство. За військовою старшиною йшли військові служителі - довбиш, пушкар, товмач, кантаржей, шафар, канцеляристи та шкільні отамани.

Герб Війська Запорозького - постать козака, озброєного мушкетом і шаблею, - виник у другій половині ХVІ ст. Законної сили він набрав за короля Стефана Баторія 1578 р. Але й попередні козацькі формування, напевно, мали власну символіку. Щоправда, відомості про неї до нашого часу не дійшли. Згаданий герб уперше зображено на печатці Війська Запорозького 1595 р., за гетьманування Григорія Лободи. Упродовж існування козацтва цей головний символ залишався незмінним. Він зображався на головних печатках Війська Запорозького та Гетьманщини, на прапорах, портретах, іконах, у рукописах і друкованих виданнях.

Клейноди.

Корогва, або хоругва, - прапор, найбільша святиня козацтва. Шили її з найдорожчих тканин та оздоблювали вишивкою і гаптуванням. Найчастіше золотом вишивали образ Покрови Пресвятої Богородиці Діви Марії - заступниці козацтва, або козака з шаблею та мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах образи святих (найчастіше - архістратига Михаїла), хрести, сонце, місяць, зірки, зброя, звірі. Козацькі прапори були здебільшого блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного й чорного кольорів.

Булава - найважливіша ознака влади кошового отамана. Палиця з горіхового дерева завдовжки 50—70 см зі срібною чи визолоченою кулею на кінці. Булава розкішно оздоблювалася, здебільшого смарагдами і перлами.

Бунчук - древко завдовжки 2-2,5 м, верхівку якого прикрашала кулька - маковиця, від якої донизу звисали пасма кінського волосся й червоні мотузки.

Печатка - символ влади судді. Нею скріплювалися всі офіційні документи Війська Запорозького, видані Кошем універсали, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображували герб - постать козака, озброєного мушкетом і шаблею.

Символом влади військового писаря був срібний каламар, відзнакою довбиша - литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати січову раду. Курінні отамани носили жезли-перначі.

Як нова соціальна верства суспільної ієрархії козацтво формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам: а) утворенню реєстрових збройних формувань; б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Причини, що спонукали польський уряд утворити реєстрове козацтво:

Прагнення залучити козаків на державну службу, використовуючи їх для захисту своїх південних кордонів.

Бажання встановити над козаками контроль і в такий спосіб обмежити їхній вплив на українське суспільство та уникнути загострення відносин із Туреччиною та Кримським ханством.

Намагання не допустити антипольських повстань у зв'язку з наслідками молдовського походу козаків на чолі з Іваном Підковою.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

За часів польського короля Стефана Баторія 1578 р. 600 козаків, найнятих на службу, було внесено до спеціального списку — реєстру. Саме тому їх почали називати реєстровцями.

Привілеї, які отримували реєстрові козаки:

Незалежність від польської місцевої адміністрації, звільнення їх від державних податків і повинностей, окрім військової.

Підпорядковування своїй старшині; окремий суд; право на земельні володіня та дозвіл на промисли й торгівлю; платня грішми.

Право власної військової та судової влади.

Володіння с. Трахтемирів поблизу Канева, а також тамтешнім монастирем.

У ньому розмістили арсенал та шпиталь для поранених і літніх козаків.

Реєстровці одержали гармати, прапор, литаври.

Король затвердив герб Війська Запорозького, який зображував козака з мушкетом і шаблею.

Надання реєстровим козакам певних прав і привілеїв означало визнання польською владою українського козацтва як стану. У такий спосіб було узаконено козацький лад, що сформувався на Запорожжі. І хоча рішення польської влади щодо реєстровців мало на меті розколоти українське козацтво на два ворожі угруповання, козаки не втрачали єдності, у вирішальні моменти виступаючи разом.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

2.Розвиток філософських ідей Г. Сковороди та Ф.Прокоповича.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів — С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода. Феноменальним явищем в українській культурі ХVІІІ ст. була творчість Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794 рр.), видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкара і педагога. Він народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині у сім’ї малоземельного козака.

З дитячих років Сковорода виявив схильність до літератури та музики. Здобувши початкову освіту у сільського дячка в рідному селі, наділений неабияким розумом, Сковорода у 1734 р. вступив до Києво-Могилянської академії. З цим учбовим закладом пов'язано понад десять років його життя. Перебування в Академії Сковорода завершив 1753 р. Цей важливий етап у філософському розвитку мислителя був позначений не лише здобуттям освіти, ґрунтовної філософської ерудиції, що її він одержував в учбових аудиторіях й в бібліотеці Академії. Навчання тричі переривалось. Наприкінці 1741 р. Сковороду було зараховано співаком придворної капели у Петербурзі (1741-1744 рр.). Під час подорожі імператриці Єлизавети до Києва 1744 р. він повертається до Академії і продовжує навчання, але ненадовго. У серпні 1745 р. у складі посольської місії, яку очолював генерал Вишневський, Сковорода відїжджає до Угорщини. Разом з місією він побував в містах Австрії, Угорщини, Словаччини. Повернувшись з Угорщини у 1750 р., Повернувшись на батьківщину (1753) обійняв посаду вчителя поетики Переяславського колегіуму. Сутички з єпископом Никодимом Стрибницьким змусили його піти звідти й стати домашнім учителем у поміщика Степана Томари (1757-1759). У 1759-1766 рр. викладав у Харківському колегіумі. За цей час побував у Москві, обійшов пішки всю Слобідську Україну. Не знайшовши спільної мови з офіційними наставниками й відкинувши пропозицію прийняти чернецтво, що дали б йому змогу досягти високих церковних посад, (Сковорода обрав життя мандрівного філософа-проповідника. 25 років мандрує він селами Лівобережної України, сусідніми областями Росії, пише свої філософські діалоги, усно й письмово поширює просвітницькі ідеї. За цей час написав 18 творів, зробив 7 перекладів з латини на російсько-українську мову того часу.

На цей час припадає період його активної філософської творчості. Перший філософський діалог «Наркіс. Разглагол о том: узнай себя», було створено ним наприкінці 60-х років. Тематично до нього примикає й другий діалог «Симфонія нареченная книга Асхань, о познании самого себя». В обох діалогах розробляється тема самопізнання, що є центральною в усій творчості Сковороди.

На початку 70-х років ця тема одержує свій розвиток у розробці вчення про дві натури, якому присвячувалося три діалоги («Бесъда, нареченная двоє», «Бесъда 1-я, нареченная Observatorium», «Бесъда 2-я, нареченная Observatorium Specula»).

Наступний цикл діалогів, що складається з чотирьох творів «Діалог, или разглагол о древнім мірь», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Кольцо», «Разговор, назнваемий алфавит, или букварь мира») присвячується аналізові проблеми щастя. У створених після цього трактатах та діалогах («Икона Алкивиадская (Израильській змій)», «Жена Лотова», «Брань архистратига Михаила со Сатаною», «Пря бьсу со Варсавою», «Благородний Еродій», «Убогій Жайворонок»)) Сковорода по - філософському обґрунтовує своє етичне вчення, розвиваючи вчення про дві натури і три світи, про сродну працю, щастя тощо. 1791 р. він написав останній свій діалог «Потоп змиін», в якому підсумовуються головні ідеї, що складають зміст філософської позиції мислителя.

Істотну конкретизацію філософська позиція Г. Сковороди одержує також в його поетичній та епістолярній спадщині.

Помер Г. Сковорода на 72-у році життя у маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського в селі Пан- Іванівці (нині — Сковородинівка) на Харківщині 29 жовтня (9 листопада)1794 р. На могильному камені, згідно із заповітом, було написано слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: «Світ ловив мене та не впіймав».

Етико-моральне вчення Сковороди спиралося на два принципи — "нерівної рівності" та самопізнання. Мислитель усвідомлював, що здійснення, реалізація об'єктивних загальнолюдських цінностей можливі лише суб'єктивному індивідуально зумовленому шляху обожнення, уподібнення людини Богові, де воля Бога стає для неї єдиною. Однак це не значить, що індивідуальність людини зникає, гине разом із "зовнішньою людиною". Навпаки, вона зберігається, набуває своєї значущості в процесі життя, морального вдосконалення, піднесення. Адже, з одного боку, всі люди лише "тіні" дійсної людини, рівні перед Богом, а з іншого — всі вони різні. Як "нерівна усім рівність" кожна людина є "мірою речей" у етичній сфері, бо в безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття. Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. І коли пізнання самого себе спрямовується не на зовнішню видимість, яка є лише "пустая. Пустота", предмет ідолопоклонства, а на внутрішню сутність людини, воно й розкриває те, що становить справжню суть, істину в нас самих і.всього світу. Життя людини — це процес неперервного духовного розвитку, засобом якого постає самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню, благородству й "благоустрою" людини, бо тільки той, хто пізнав природу, може бути корисним для "себе і для своєї братії". Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, на гонитву за плинними радощами світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсного вираження людської життєдіяльності, самоствердження людини.

Споживання матеріальних благ, насолоду від них Сковорода не вважав основою людського щастя Блаженство і справжнє щастя людині приносить праця за покликанням, така, що відбиває природні нахили людини, — "сродна праця". Він був переконаний, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити її справді щасливою, бо праця за покликанням, вродженим нахилом і обдарованістю є бажаною, виконується залюбки і з насолодою. Навпаки, "несродна праця", тобто праця, до якої не "лежить серце", яка нав'язується ззовні, до якої змушують, є джерелом великого нещастя. "Сродності" й "несродності" праці Сковорода надавав великого соціального значення. Причиною всього нерозумного, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову працю або працю з метою збагачення. Тому, осуджуючи соціальні вади суспільства, Сковорода закликав до морального вдосконалення, соціального поділу праці через подолання її "несродності" в усіх сферах суспільної діяльності. Як просвітитель Сковорода вважав, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати Іжп задатких"сроднїи праці, втілити їх у життя за допомогою освіти. Він був певен, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Слід лише звернути увагу на самого себе, відвернутися від згубної хтивості й пізнати в собі "справжню людину", усвідомити, "до чого вона народжена", знайти своє покликання і щастя у "сродній праці". Тому він і проголошував самопізнання універсальним способом перебудови світу.

Відчуваючи первісну надломленість буття, що веде до страждання серця, духовного смутку, за якими приховані страх і клопіт, він вбачає вихід у досягненні внутрішньої свободи незалежно від зовнішнього світу, зверненні всередину самого себе, подоланні пристрастей, помилкової гонитви за принадами світу. Метою життя постає для нього радість і веселість серця, внутрішній мир і міцність душі. Досягнення цього блаженного стану й було для Сковородиметою і-мистецтвом життя, філософією. Звідси випливає ще одна специфічна риса його філософії — практична спрямованість А Коли життя є філософія, а філософія людини має зумовлювати її життя, то природно, що в центрі уваги філософії мають бути етико-моральні проблеми як практичне завершення і мета філософії теоретичної.) У Сковороди не бракує теоретичної філософії, але головним для нього в людині є не "теоретичні пізнавальні" здібності, а глибше за них емоційно-вольове начало людського духу — серце людини, з якого піднімається, виростає і думка, й стремління, й існування. За тодішніх обставин етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, набуває релігійного забарвлення. За всієї нсортодокгальності ставлення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізацію взаємин людини, світу, Бога розкриває він через проміжну ланку — світ символіки. Все це разом надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як своєрідного типу філософствування.

Розробляючи концепцію самопізнання, Сковорода не заперечував ролі й значення наукового і технічного прогресу, але відзначав недостатність його для людського щастя, вважаючи більш важливою для досягнення щастя науку про людину. Відповідно до цього соціальний прогрес ставив у залежність не від пізнання зовнішньої природи, а від пізнання й удосконалення духовних потенцій людини, її здібностей. На цій основі Сковорода намагався обгрунтувати своє уявлення про суспільний ідеал, виводячи ідею "горней республіки", яку часто витлумачують як "духовну республіку". Ідея "горней республіки" являє собою інтерпретацію Біблії як символічного світу, суттю якого є образ ідеальних стосунків і дійсно людських прагнень та інтересів. В цьому "новому світі", країні і царстві любові не може бути "ні старості", "ні статі", оскільки в ньому немає місця для всього плотського. "Горній" світ будується у відповідності з началами любові, рівності, спільності всього. Він протилежний світу зла, але не потойбічний, куди переселяються люди після смерті. (Про потойбічний світ у Сковороди взагалі не йдеться). Це ідеальний, високоморальний світ, що служить ідеальним образом справді людського способу життя, підпорядковується космічним (божественним) настановам і тому незалежний від людини. Ідеї цього "Горнего Иерусалима" — любов, рівність, загальна власність ("все там спільне") — є тими моральними принципами, якими треба керуватися як божественними або природними установками, що для Сковороди одне й те ж саме. Жити у відповідності з природою означає для нього не просто слідувати природним факторам, а реалізувати свою "сродність" до певного виду праці в загальній системі трудової діяльності суспільства. Знайти себе — ось у чому має полягати сенс буття людини. Тільки праця є джерелом і основою людського щастя. Суттєво, Сковорода не обмежувався проповідуванням тільки особистого щастя, а усвідомлював важливість громадського життя, в якому щасливий є той, "хто зв'язав свій приватний обов'язок з загальним".

Природним підсумком філософських і життєвих шукань Г.С.Сковороди є розроблене ним вчення про щастя. Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу і подолання бентежних пристрастей, злої волі всередині людини. Щастя — це «веселість», яка є виявом «здоров'я гармонійної душі».

У діалозі «Разговор пяти путников о истинном счастіи в жизни» Г.С.Сковорода спростував уявне розуміння щастя, що вбачається в опануванні речами світу. Справжнє щастя — незалежне від зовнішніх факторів буття і тому може стати надбанням кожної людини. Але це щастя не приходить саме. Для усвідомлення його необхідно оволодіти вищою з усіх наук, якою й є наука про щастя як «економію власного нашого внутрішнього світу». Те, що є необхідним для справжнього щастя, є таким же легким, як повітря й вода. Тому досягти щастя — означає досягти душевного миру. Щастя пов'язується із чуттями вдячності, любові, дружби. Воно знаменує «друге народження» людини, яке є логічним результатом, реалізацією нею сенсу власного життя.

Філософська позиція Г.С.Сковороди, органічно пов'язана із його життєвим шляхом, що грунтувався на розроблених ним філософських засадах, спричинилась до істотного внеску, здійсненного видатним мислителем в історію філософської думки України. Значення Г.С.Сковороди — вельми широке. Воно охоплює усі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом.

З огляду на це є підстави говорити про започаткований Г.С.Сковородою особливий тип українського інтелігента, чим, зрештою, й визначається місце його в історії культури українського народу.

Філософські погляди і гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його літературній творчості. У рукописних збірках “Сад божественных пісней” та “Басні Харковскіи” Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Перша збірка представляє Сковороду як поета-лірика, котрий оспівує громадянські ідеали і гуманізм. Зокрема, яскраву картину тогочасної реальності намалював поет у знаменитому вірші “Всякому городу нрав і права”, слова якого пізніше І.П.Котляревський уклав в уста Возному в п’єсі “Наталка Полтавка”.

Заслуговує на особливу увагу і роль Сковороди як першого українського байкаря (йдеться про другу літературну збірку). Звернення Сковороди до цього жанру свідчить про те, що він бажав якнайбільше поширити свої ідеї в масах, надати їм загальнозрозумілої, наочної форми. Всі сковородинівські байки написані прозою. В них передусім звучать філософські мотиви, спрямовані на осмислення сучасних письменникові проблем життя. Цікавою частиною байок Сковороди є їх “сила” (мораль). Як правило, автор висловлював мораль за допомогою відомих народних прислів’їв та приказок. Вони приваблювали Сковороду тим, що являли собою наслідок життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя, багато в них було закладено філософських суджень, що імпонувало світоглядним позиціям письменника і завдяки цьому допомагало йому розкривати ідейні задуми своїх творів. Прикладом байок Сковороди, у яких він розкривав сутність свого філософського вчення, є зокрема “Пчела и шершень”, “Убогий жайворонок”, “Благородний Еродій”.

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. “Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и выкресишь огонь у себе дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня…”

Феофан (Теофан) Прокопович (Єлисей Церейський, 1678—1736). Осиротілий у семирічному віці хлопчик зі шляхетної родини завдяки клопотанню опікуна (дядька по матері) отримав спершу початкову освіту в Києво-Братському монастирі, а потім продовжив навчання в Києво-Могилянському колегіумі. У 1694 р., не закінчивши його, вирушив в освітню мандрівку до Львова та Рима. Після повернення постригся в ченці, прийнявши ім'я Феофана Прокоповича, від 1705 р. почав викладати в Академії. У 1712—1717 рр. виконував обов'язки її ректора. Був помічений Петром І, і в сані митрополита Нарвського та Псковського став його найближчим радником з питань освіти і Церкви, офіційним ідеологом реформ. До самої смерті завдяки знанням, гнучкому розумові й умінню пристосовуватися до швидких змін в оточенні царя залишався одним із найвпливовіших можновладців Російської імперії.

В діяльності Києво-Могилянської філософської школи виокремлюють два етапи.

Перший, що охоплює час від заснування Академії і до кінця XVII ст., характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи, що діють від цього часу, здебільшого спираються на античну спадщину, твори представників патристики, схоластики та ідеї діячів Відродження.

Другий етап, що охоплює першу половину XVIIIст., позначений зародженням типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії. Поглиблюється критика властивого філософії попереднього часу авторитаризму і догматизму, зростає увага до проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави. Філософи ширше звертаються до творів сучасних їм представників європейської думки.

Від другої половини XVIII ст. школа поступово занепала, а на початку XIX ст. припиняє своє існування.

Філософська школа, що склалась у Києво-Могилянській академії, репрезентує нове в історії української духовності розуміння предмета філософії, на основі якого розробляється розгалужена система поглядів на світ, людину, особливості її пізнавальної діяльності, обгрунтовується погляд на особливості історичного розвитку людства, виробляється морально-етична концепція.

Для попередників києво-могилянських учених філософія, відповідно до усталеної від часів Київської Русі традиції, розумілася як знання істини, що здобувається через життя в Істині, в релігійному і містичному досвіді. Всупереч такому тлумаченню філософії як любові до мудрості, для києво-могилянських учених філософія — це засіб інтелектуального питання людини і природи як сукупності ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття. На першому етапі Івторії Академії засобом досягнення цієї мети вважається насамперед досконало розроблений апарат формальної логіки.

На другому етапі філософія розуміється як наука, заснована на істинному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, в основу якого покладено принцип очевидності. Цей погляд, схожий із філософією Р. Декарта, поснює, зокрема, Г. Щербацький.

Таке розуміння філософії, акцентуація уваги на проблемі «людина і Всесвіт», що, як уже згадувалося, притаманне філософській думці доби Бароко, визначає вагоме місце, яке посідає в системі поглядів києвомогилянців натурфілософська проблематика. Якщо раніше погляд людини спрямовувався до Бога крізь природу, то відтепер природа, Всесвіт дедалі більше набувають самодостатнього значення. Це зумовлює еволюцію натурфілософських поглядів у філософії професорів Києво-Могилянської академії.

■ Па першому етапі чітко простежується тенденція до розмежування філософії і теології, поступово акцент переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, усвідомлюється самоцінність природи і необхідність пізнання її закономірностей.

■ Другий етап позначений наростанням інтересу до знання дослідного, застосування раціоналістичних та експериментальних методів, що поєднується з критикою догматизму та авторитаризму, притаманного філософському мисленню попередньої епохи.

Переосмислюється коло традиційних натурфілософських проблем, серед яких однією з центральних є проблема «Бог і природа». На відміну від середньовічної філософії з дуалістичним протиставленням Бога і природи, земного та небесного реалізуються спроби, з одного боку, зближення й ототожнення Бога і природи, а з іншого — максимального розведення їх, що приводить до ствердження самодостатності природи, стосовно якої роль Бога обмежується функцією творця, або першопричини.

Зближення Бога з природою, розчинення його в природі викликає появу пантеїстичних елементів у філософії києво-могилянців. Бог, що творить за допомогою архетипів, прообразів усе існуюче у світі, наповнює собою весь простір, не перебуваючи в жодному конкретному місці, а водночас — усюди. Не менш чітко в академічних філософських курсах простежується деїстична тенденція. На думку І. Гізеля, Бог створив природу, а процеси, що відбуваються в матеріальному світі, залежать не від нього, а від «вторинних», природних причин. Аналогічні ідеї містять філософські курси Ф. Прокоповича, Й. Туробойського, Г. Щербацького та ін.

3.Українське бароко. Барокова архітектура.

Архітектура та мистецтво. Стиль бароко особливо динамічно розвивався в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. barocco— вибагливий, примхливий) — це стиль у мистецтві наприкінці XVI — в середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Однією з причин поширення стилю бароко в українських землях є те, що він, певною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття святковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжіли до пишності, емоційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у ІІ пол. XVII—XVIII ст. На Правобережжі бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. У Гетьманщині та Слобідській Україні під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного конструювання сформувався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву «українського», або «козацького», бароко. Перлинами цього національно забарвленого стилю стали Андріївська і Покровська церкви в Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря в Полтаві.

В архітектурі ХVІІ – ХVІІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко (з італ. - буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке (українське) бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у цьому стилі була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668 – 1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій культурній еліті (шляхті) нової (козацтва) й стати наочним утіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі і просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVІІ ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційно дерев’яні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Протягом 90-х рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Івана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690 – 1696 рр.) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695 рр.) у Києві. Обидві церкви разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества зруйновані у 1934 р. під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві Мазепа збудував чи відновив 20 споруд. Кошти у будівництво вкладав не тільки Мазепа. Багато храмів збудовано коштами інших гетьманів та козацької старшини. Коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Сіверському, Глухові, а також Видубицькому монастирі в Києві - муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701 pp.). Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732 р.) збудована коштом гетьмана Данила Апостола.

Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також споруди Преображенського собору Мгарського монастиря поблизу Лубен (1684-1692 pp.), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 p.), Cnaco-Преображенський в Ізюмі (1684 p.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.).

Найпоказовіші відмінності барокового храму від храму княжого:

Храм княжих часів. Церква втілювала образ ідеального, простого й досконалого світу: храм іззовні мав обличчя (фасад) і спину (абсиди); внутрішній простір також був чітко обмежений, мав початок і кінець та складався з трьох відокремлених частин - місця для хрещення, місця для віруючих і місця для духівництва тощо.

Храм, козацької доби. Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, він був однаковий з усіх боків - здавалось, ніби його споруда весь час повертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності. Крім того, барокові споруди були наснажені ідеєю величі козацької України, і тому чимало з них мали грандіозні розміри.

Риси барокової архітектури набули на українських теренах настільки значного поширення, що виявлялися навіть у дерев 'яних спорудах народних майстрів.

Друга половина ХVІІ - перша половина ХVІІІ ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що саме в цей період значно зростає увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будувалися колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою цивільної архітектури був корпус Київської академії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді було зведено перший поверх академії. Проте за два десятиліття навчальний заклад був уже переповненим. Упродовж 1732-1740 pp. за проектом архітектора Погана Шеделя було надбудовано другий поверх із церквою. Наприкінці ХVІІ ст. у Чернігові постали будівля колегіуму та будинок полкової канцелярії.

Розрізняли полтавське, київське, наддніпрянське й інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури представляли собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, собор Мгарського (біля Лубен) монастиря, Успенський собор у Полтаві.

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися й далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва пов’язана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софіївського собору в Києві. У 1731–1745 рр.  під керівництвом німецького архітектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б.Растреллі у 1747-1753 рр. уже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. У цілому ж стиль рококо в Україні хоч нібито і наклався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюнсами, все ж таки вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно, це пов’язане з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретіні. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748-1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним тріапсидним собором. Другим визначним твором цього зодчого стало зведення ратуші в Бучачі (1751 р.), де він узяв за основу коринфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) сюжети. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко та іграшковість рококо виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм , відмова від пишного оздоблення, світлі барви. У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах зведено палату у Вишнівці на Волині, прибудову кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-их рр. ХVІІІ ст. у с.Качанівці на Чернігівщині і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана К.Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч.Камерона у 1779-1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним “килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими).

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія та Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чи іншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а той п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконано протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.

Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві, виконаний Олексою Антроповим та Григорієм Левицьким, що більше уславився як гравер). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості і галантності, характеристичних дрібних деталей. Парсуни стилю рококо значно поповнюються зображеннями жінок.

Середина й друга половина ХVІІІ ст. виразно вносять у живопис елементи класицизму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису були Дмитро Левицький (1735-1822 рр.) і Володимир Боровиковський (1757-1825 рр.), обоє родом з Полтавщини, а згодом – столичні придворні художники. Портрети їхньої роботи є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета повеліла: трьох українських хлопців із придворної капели, що втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (потім прізвище змінили на “Саблуков”) та Антон Лосенко. Кожен із них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми роботами Антон Лосенко, який писав портрети, історичні полотна (“Володимир і Рогніда”), картини на біблійні (“Принесення в жертву Ісаака”, “Св. апостол Андрій Первозванний”, “Каїн і Авель”) та міфологічні (“Гектор і Андромаха”) сюжети. Крім того, певний час він був ректором Петербурзької академії мистецтв. К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну і відкрив у Харківському колегіумі справжню художню майстерню класицистичного живопису.

Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали вже згадуваний Григорій Левицький, брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала  в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дозволяє значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною і російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою поміркованістю в декоративності, виваженістю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним — у скульптурі та живописі.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У ІІ пол. ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку усієї давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.

Термінологічний словник:

Бароко - один із провідних художніх стилів кінця XVI — середини XVIII ст. Виник в Італії, поступово поширився в інших країнах Європи та Латинській Америці. Мистецтву бароко властиві грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність почуттів, пристрасть до ефективних видовищ, поєднання ілюзорного та реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, світла та тіні.

Бурса – гуртожиток, де жили учні колегії чи академії.

Бандура – український народний багатострунний щипковий музичний інструмент з декою овальної форми.

Балаган – театральне видовище переважно комічного характеру на ярмарках і народних гуляннях.

Бурлеск – перебільшено комічне зображення (у літературі та сценічному мистецтві)

Вертеп - назва старовинного українського мандрівного лялькового театру, де поруч з різдвяною містерією виставляли й сценки з народного життя.

Синопсис – збірка матеріалів, статей, описів з якогось, як правило, розташованих у хронологічному порядку.

Неф – витягнуте у довжину приміщення в церкві, відокремлене рядом колон

Гетьманщина - Українська козацька держава, утворена внаслідок переможних битв 1648-1649 pp. Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Офіційна назва держави - Військо Запорозьке.

Універсал - офіційний документ державної влади Гетьманщини, що його зазвичай видавали від імені гетьмана.

Полк - найбільша адміністративно-територіальна та військова одиниця Гетьманщини.

Сотня - адміністративно-територіальна та військова одиниця Гетьманщини, менша за полк.

Гетьман - керівник українського козацтва, з 1648 - глава Української держави - Гетьманщини, у руках якого було зосереджено законодавчу, виконавчу та судову владу.

Полковник - урядовець, що здійснював адміністративну, судову та військову владу на території полку.

Сотник - урядовець, який очолював сотенний уряд Гетьманщини.

Генеральна старшина - вище військове керівництво Гетьманщини, яке здійснювало управління всім козацьким військом і його окремими службами (артилерією, обозом, військовим скарбом, діловодством тощо) та цивільним населенням. До складу Генеральної старшини входили: гетьман, генеральний писар, двоє генеральних суддів, двоє генеральних осавулів, генеральний обозний, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний.

Конфедерація (від лат. confoederatio - спілка, об'єднання) - союз самостійних держав, створений з певною метою, здебільшого зовнішньополітичною.

Протекторат - форма залежності, за якою одна держава (протектор) перебирає здійснення зовнішніх відносин іншої держави (протегованої), захист її території та нерідко ставить під свій контроль її внутрішні справи.

Руїна - назва, вживана в історичній літературі для 60-80-х років XVIІ ст. - періоду громадянських воєн, вторгнень іноземців в Україну, її поділу між Московією, Річчю Посполитою, Османською імперією, розколу Гетьманщини, страхітливого спустошення Правобережної України.

Сердюки - наймані піхотні козацькі полки, утримувані гетьманським коштом. Створені гетьманом Дорошенком. Виконували функції особистої гвардії гетьмана, охороняли його резиденцію, військове спорядження та артилерію тощо.

Компанійці - наймані кіннотні козацькі полки по 500-600 осіб у кожному, які виконували функції нагляду за порядком. Вперше створені Д. Многогрішним у 1668 р.

Бунчукові товариші - особлива привілейована група козацької еліти, до складу якої входили сини старшини. Бунчукові товариші, перебуваючи в гетьманському оточенні, з юнацьких років готувалися обійняти керівні військові та адміністративні посади.

Малоросія - назва Гетьманщини в законодавчих актах і розпорядженнях царського уряду після українсько-московського договору 1654 р. Від Андрусівського договору 1667 р. до кінця XVIІІ ст. Малоросією називалася переважно Лівобережна Гетьманщина з Києвом. Як історико-географічне поняття застосувалося істориками кінця XVIІІ - початку ХХ ст.

Малоросійський приказ - державна установа Московської держави, створена в 1662 p., що відала питаннями взаємовідносин царського уряду з Гетьманщиною. Офіційно підпорядковувався Посольському приказу, хоча фактично управління його діяльністю здійснював сам цар. Ліквідований у зв'язку зі створенням Малоросійської колегії.

Малоросійська колегія - центральний орган російської колоніальної адміністрації в Гетьманщині у XVIІІ ст. Так звана Перша Малоросійська колегія створена Петром І у гетьманській столиці Глухові з метою контролю за діяльністю гетьмана та українського уряду й поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. Скасована в 1727 р. у зв'язку з відновленням гетьманства.

Наказний гетьман - особа, що тимчасово заступала гетьмана Війська Запорозького. Наказного гетьмана призначав сам гетьман або його обирала козацька рада, нерідко тільки старшинська.

Резидент - приставлений при гетьманові царський представник для постійного контролю. Вперше резидент був призначений при І. Скоропадському.

Синод, або Духовна колегія - вищий керівний орган церкви після ліквідації Петром І у 1721 р. патріаршої форми правління Російською православною церквою.

Бароко - в італійській мові означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI та майже до кінця XVIІІ ст. Для мистецтва бароко характерна надзвичайна увага до форми. У літературі ця риса виявилася в розмаїтті жанрів - аж до таких словесних вправ, як фігурні вірші, та у пишномовності: і в побудові складних багатослівних речень, і в застосуванні вигадливих несподіваних порівнянь, в нагромадженні образів, поєднанні біблійної міфології з античною тощо. У XVIІ ст. бароковим стало навіть написання літер (показовими з цього погляду є підписи українських гетьманів і канцеляристів). Бароковим архітектурним спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Четы-Мінеї - релігійні твори, у яких по днях кожного місяця були розміщені житія святих, притчі, повчальні розповіді.

Література для роботи над темою:

  1.  Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С. 149-208.
  2.  Бойко О. Історія України. – К., 2002. – С. 178-186.
  3.  Дорошенко Д. Нариси з історії України. – Львів, 1991. – С. 147 – 165, 188 – 229.
  4.  Історія в особах: ІХ – ХVІІІ ст. – К., 1993. – С. 225 – 294.
  5.  Кащенко А. Оповідання про славне військо запорозьке низове. – Дніпропетровськ, 1990.
  6.  Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1990.
  7.  Українське козацтво: Мала енциклопедія. – Київ – Запоріжжя: Ґенеза, Прем’єр, 2002. – 568 с.
  8.  Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С. 152-209.
  9.  Шелест Ю. Звідки росте “оселедець” // Старожитності. – 1993. – № 15 – 16.
  10.  Щербак В. О. Джерела формування українського козацтва // УІЖ. – 1994. – № 2 – 3.
  11.  Яковенко Н. Нарис історії України. – К., 1997. – С. 161 – 167.
  12.  Білецький П. Український портретний живопис ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1969.
  13.  Білецький П. Українське мистецтво другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. – К., 1981.
  14.  Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К., 1993.
  15.  Грицай М.С. Давня українська література. – К., 1978.
  16.  Возняк М.С. Історія української літератури. У 2 книгах: Навч. вид. – Кн.1. – Львів: Світ, 1992.
  17.  Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К., 1995.
  18.  Жолтовський П. Монументальний живопис на Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. – К., 1988.
  19.  Жолтовський П. Художнє життя на Україні в ХVІ – ХVІІІ ст.. – К., 1988.
  20.  Історія українського мистецтва: У6-ти томах.- К., 1967. – Т.3.
  21.  Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури ХVІ – ХVІІІ ст. – К., 1966.
  22.  Історія української музики: В 6 т. – К., 1988. – Т.1
  23.  Нічик В.М. Петро Могила в Україні. – К., 1997.
  24.  Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994.
  25.  Овсійчук В.А. Українське мистецтво ХVІ – першої половини ХVІІІ ст. – К., 1985.
  26.  Слабошпицький М.Ф. Українські меценати: Нариси з історії української культури. – К., 2001.
  27.  Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – К., 1991.
  28.  Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х., 1993.
  29.  Кульчицький С. В., Мицик Ю. А., Власов В. С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Літера ЛТД, 2009. - 528 с.

PAGE   \* MERGEFORMAT3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

32718. АНТИАНГИНАЛЬНЫЕ СРЕДСТВА 118.5 KB
  ngin pectoris – грудная жаба лекарственные средства применяемые для купирования и предупреждения приступов стенокардии и лечения других проявлений коронарной недостаточности при ишемической болезни сердца включая безболевую форму. При всех видах стенокардии возникает несоответствие между кровоснабжением миокарда и его потребностью в кислороде. Средства понижающие потребность миокарда в кислороде и повышающие доставку кислорода а нитраты Препараты нитроглицерина Для применения в медицинской практике нитроглицерин выпускают в виде готовых...
32719. ЛЕКАРСТВЕННЫЕ СРЕДСТВА ДЛЯ ЛЕЧЕНИЯ АТЕРОСКЛЕРОЗА (ГИПОЛИПИДЕМИЧЕСКИЕ СРЕДСТВА) 105.5 KB
  Ведущая роль отводится высокому содержанию холестерина в липопротеинах низкой плотности участвующих в образовании дестабилизации атеросклеротических бляшек и тромбогенезе. Цель их использования заключается в понижении концентрации в крови атерогенных липопротеидов – липопротеидов низкой плотности ЛПНП липопротеидов очень низкой плотности ЛПОНП и холестерина ХС а также повышении концентрации антиатерогенных липопротеидов высокой плотности ЛПВП. Лекарственные средства как правило имеют несколько механизмов действия один из которых...
32720. АНТИГИПЕРТЕНЗИВНЫЕ СРЕДСТВА 130.5 KB
  Их антигипертензивное действие связано со стимуляцией центральных α2адренорецепторов расположенных в нейронах продолговатого мозга и вазомоторных центрах ствола мозга. Оказывает быстрое и выраженное гипотензивное действие. Кроме влияния на ССС клофелин оказывает значительное седативное действие обладает анальгезирующим действием может уменьшать выраженность абстинентного синдрома. Побочное действие: сонливость вялость усталость диспепсия запоры сухость во рту головные боли брадикардия нарушение сна тремор кожные реакции.
32721. Вивчення універсального вимірювача Е7-11 при вимірюваннях індуктивності, ємності, опору, тангенса кута втрат й добротності елементів 404.5 KB
  Вивчення універсального вимірювача Е7-11 при вимірюваннях індуктивності, ємності, опору, тангенса кута втрат й добротності елементів.
32722. Реальные газы. Силы и потенциальная энергия межмолекулярного взаимодействия. Уравнение Ван-дер-Ваальса 44.5 KB
  Реальные газы Как известно уравнение состояния устанавливает функциональную связь между давлением Р объемом V температурой T и числом молей газа в состоянии равновесия. Самым простым и известным уравнением состояния является уравнение состояния идеального газа: 7.1 Реальные газы описываются уравнением состояния идеального газа только приближенно и отклонения от идеального поведения становятся заметными при высоких давлениях и низких температурах особенно когда газ близок к конденсации. Предпринималось много попыток для...
32723. Изотермы Ван-дер-Ваальса и их сопоставление с реальными изотермами. Критическая температура. Внутренняя энергия газа Ван-дер-Ваальса 81 KB
  Изотермы ВандерВаальса и их сопоставление с реальными изотермами. Внутренняя энергия газа ВандерВаальса. Изотермы ВандерВаальса Проанализируем изотермы уравнения Ван–дер–Ваальса – зависимости Р от V для реального газа при постоянной температуре. Умножив уравнение ВандерВаальса на V 2 и раскрыв скобки получаем PV 3 – RT bP vV 2 v2V bv3 = 0.
32724. Тепловые явления при низких температурах. Третье начало термодинамики 40.5 KB
  Расчет абсолютной энтропии Рассчитаем изменение энтропии некоторой системы при нагревании её от абсолютного нуля до температуры T при постоянном давлении. При нагревании вещества возможен его переход в жидкое и затем в газообразное состояние; для фазовых переходов происходящих в изобарноизотермических условиях изменение энтропии равно приведенной теплоте фазового перехода: I.65 Таким образом нагревание вещества без фазовых переходов сопровождается непрерывным ростом энтропии; при фазовом переходе происходит...
32725. Понятие фазы. Фазовые переходы 1 и 2 рода. Фазовые диаграммы. Тройная точка 57 KB
  Понятие фазы. В однокомпонентной системе разные фазы могут быть представлены различными агрегатными состояниями или разными полиморфными модификациями вещества. В многокомпонентной системе фазы могут иметь различный состав и структуру. Основные понятия Газ всегда состоит из одной фазы жидкость может состоять из нескольких жидких фаз разного состава Ликвация жидкостная несмешиваемость но двух разных жидкостей одного состава в равновесии сосуществовать не может.
32726. Материальная точка. Абсолютно твёрдое тело. Система отсчёта 27.5 KB
  Система отсчёта. Системы отсчёта. Для определения координат материальной точки следует прежде всего выбрать тело отсчёта и связать с ним систему координат. Для определения положения материальной точки в любой момент времени необходимо также задать начало отсчёта времени.