67166

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Держава – основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій. Саме поняття держава звичайно вживається в двох значеннях.

Украинкский

2014-09-04

133.5 KB

12 чел.

ЛЕКЦІЯ №6

ДЕРЖАВА — ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

План

  1.  Поняття держави.
  2.  Ознаки і функції держави.
  3.  Устрій сучасної держави.
  4.  Правова і соціальна держава.

1. Поняття держави. Теорії виникнення держави.

Держава – основний інструмент політичної системи суспільства, який організує, направляє та контролює спільну діяльність і відношення людей, суспільний груп, класів, асоціацій.

Саме поняття держава звичайно вживається в двох значеннях. 

У широкому сенсі це країна, суспільство, народ, що розташовані на певній території і подаються органами вищої влади. В цьому значенні звичайно говорять про німецьку, англійську, українську держави.

У вузькому, власному значенні термін держава значить організацію, що має верховну владу на певній території.

Держава - це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює управління загальносуспільними справами.

У різних філософських, соціологічних, політологічних концепціях  поняття має неоднаковий зміст. Наприклад, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, А. Есмен, П. Либанд та ін.) визначали державу як правову форму для сукупного життя народу, як "юридичне уособлення нації". Розробник соціологічної теорії держави Р. Ієрінг вважав, що держава - це соціальна організація примусової влади, яка на перший план ставить суспільні інтереси у порівнянні з особистими.

Анархісти (М. Штіриер. П. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) визначали державу як організацію, яка обмежує свободу індивіда та будується на рабстві праці. Російський економіст та філософ П. Струве розгляд і державу як надкласову силу, яка інтегрує усі верстви і класи суспільства Американський політичний діяч О. Гамільтон вбачав у державі як правового гаранта власності та розвитку бізнесу, так й інтегратора усього суспільства для досягнення загальнонаціональних цілей.

Основні теорії виникнення держави можна згрупувати у такі основні групи:

1) Теологічна теорія (представники - ідеологи релігій Стародавнього Сходу, католицької церкви, ісламу). Ця теорія пояснює походження держави Божою волею. Звідси виводиться залежність держави від релігійних організацій і діячів, покора усіх перед державною  владою.

2) Патріархальна теорія (представник - Аристотель). Держава - це результат розвитку сім'ї. Абсолютна влада правителя є продовженням влади батька у  сім'ї.

3) Договірна теорія (представники - Г. Гроцій. Т. Гобс, Ж.-Ж. Русо та ін.). Держава - це результат договору, укладеного між суверенним правителем і людьми. Появі держави передував "природній стан", коли люди мали "природні права" (Ж.-Ж. Русо} або коли йшла "війна всіх проти  всіх" (Т. Гобс).

4) Психологічна теорія (представники - Л. Петражицький, Дж. Фрезер та ін.). Держава - це організація, яка утворилася для керівництва суспільством з боку визначених осіб. Це керівництво с необхідне, бо люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні.

5) Теорія насильства (представники Л. Гумилович, Є. Дюрінг}. Походження держави пояснюється актом насильства, завоюванням одного народу іншим. З метою підкорення завойованих народів створюється держава її к особливий апарат примусу.

6) Марксистська (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) пов'язує виникнення держави одночасно з поділом суспільства на класи. Суть держави - фактична диктатура певного (панівного) класу.

2. Ознаки і функції держави.

Ознаками держави є:

1. Наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

2. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори.

3. Населення. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, які перебувають у межах держави. Жодна особа не може існувати за межами дерли ви і не підкорятися їй, бо приналежність до держави є суспільною необхідністю і регулюється правом.

4. Монополія на легальне застосування сили. Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу, які використовує у ситуаціях, встановлених законом. Діапазон державного примусу про стягується від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини.

5. Наявність державної мови, якою визнається мова націй, котра складає більшість населення держави.

6. Апарат держави, тобто наявність системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, регулювання, контроль). Апарат, як правило, складається з представницьких органів (парламент, органи місцевого самоуправління та самоврядування), виконавчо-розподільчих органів (президент, уряд та його регіональні органи), судові органи, прокуратура, органи державного контролю.

7. Наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи. Правова система держави закріплює санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя, яким повинні підпорядковуватися усі суб'єкти і об'єкти політики.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення.

Залежно від тривалості дії функції держави поділяють на постійні (відображають напрямки державної діяльності, що здійснюються на всіх етапах її розвитку) та тимчасові (напрямки діяльності держави, які зумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства); залежно від значення — на головні та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.

Внутрішніми функціями держави є:

економічна, або господарсько-організаторська — організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення стимулів і пільг економічного росту або здійснення санкцій;

політична — найважливіша функція держави, що забезпечує політичну стабільність, здійснення владних повноважень, вироблення політичного курсу, який би поділяли найширші верстви суспільства, або утримання політичного панування класу-владника;

- соціальна — полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці здоров'я, в соціальних гарантіях дітям, пенсіонерам та інвалідам; у страхуванні життя та власності;

правова, яка передбачає забезпечення правопорядку, усталеного правового режиму, захист прав і свобод людини і громадянина, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів;

культурно-виховна, що спрямована на задоволення культурних потреб населення, залучення його до творінь світової художньої культури, створення умов щодо самореалізації особи у творчості й аматорстві;

екологічна — ця функція за допомогою державного законодавства і контролю утворює правовий режим природокористування, відбиває обов'язки перед громадянами щодо забезпечення нормального середовища існування.

Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки світового порядку (характерна для великих держав), функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, торговельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами.

Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені, їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва.

Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань.

Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і роз виток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями.

Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами.

  1.  Устрій сучасної держави

Форма держави постає через її формотворчі фактори, якими виступають форма державного правління, форма державного устрою та політичний режим.

Важливим компонентом, який визначає форму держави, є форма державного правління.

Форма державного правління - це спосіб організації верховної влади, процедура утворення політичних інститутів і встановлення норм їх взаємовідносин із населенням.

Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства.

Існують дві форми державного правління: республіканська і монархічна.

Монархія (від гр. «єдиновладдя») — це форма правління, за якої влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави — монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра тощо). Головні ознаки монархії: монарх — головне джерело влади і права; влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархічна форма правління. Основною ознакою монархії (гр. monarhia - єдиновладдя) є та, що верховна влада повністю або частково зосереджується одноосібно в руках глави держави (царя, короля, еміра, фараона, шейха, шаха), до того ж ця влада, як правило, є спадковою і довічною.

Монархії класифікуються на обмежені (конституційні, парламентські) та необмежені (абсолютні). В обмежених монархіях поряд із главою держави верховна влада здійснюється певним представницьким органом (парламентом, земським собором, генеральним штабом). Функціонування таких монархій визначене нормативами та вимогами конституції. Монарх виконує лише представницькі функції.

Абсолютна монархія (лат. absolutes - безумовність, необмеженість) - це максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада зосереджена в руках монарха.

Сучасний монархічний лад є в п'ятдесяти країнах світу: у понад десяти розвинених країнах і в понад двадцяти країнах, які звільнились від колоніалізму. Абсолютні монархії (Катар, Саудівська Аравія, Оман, Брунею); і теократичні (світська влада в руках духовенства - Ватикан); конституційні (парламентські) монархії (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.); дуалістичні монархії (влада між монархом і парламентом: Йорданія, Бахрейн, Кувейт, Марокко).

Після Другої світової війни в Греції, Італії монархії були ліквідовані в результаті референдуму, в Румунії і Болгарії вони були насильно повалені.

У Великобританії, Бельгії за монархами зберігаються «резервні» прерогативи на випадок кризових ситуацій. Проте у поділі форм державного правління на монархічні та республіканські за формально юридичною ознакою джерела влади у практично-політичному плані виявляються протиріччя при розгляді сучасних монархій. З одного боку, коронована особа визнається джерелом влади в державі, а з іншого, - у парламентських країнах вона співіснує з колегіальним органом громадського представництва, формування якого відбувається па основі виборів, що є істотною ознакою республіканізму. З одного боку, спостерігається шанобливе ставлення підданих якщо й не до самої особи монарха, то до інституту монархії, а з іншого, - повага до протилежних цінностей - демократизму, республіканізму, критична характеристика ролі монарха в політичних системах, зокрема, європейських країн. Сприйняття інституту монархії як суто номінальної, несуттєвої й ледве не рудиментарної та декоративної в цих країнах є певним загальнонаціональним символом, в якому відображені історичні традиції народу.

Конституційні, або парламентські монархії характеризуються тим, що коронована особа є главою держави, вважається її символом, уособленням єдності нації. Як суб'єкт влади в державі може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони). її іменем чиниться правосуддя, вона представляє державу на міжнародній арені, призначає главу уряду та міністрів, однак робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що здобули більшість у парламенті. Хоча державне управління в конституційних монархіях здійснюється від імені корони, уряд тут формується парламентським шляхом.

У дуалістичній монархії повноваження монарха є обмеженими в законодавчій сфері, проте достатньо широкими у сфері виконавчої влади. Парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархій має тенденцію до переростання в конституційні монархії або в республіки.

Республіка (від лат. «суспільне діло») — це форма правління, за якої голова держави є виборним і змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу.

Головні ознаки республіки: джерелом влади в республіці є народ; влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями.

За способом формування державних органів і принципами взаємин між ними вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

Прямий мандат народу, яким наділений президент (лат. praesidens - той, що сидить попереду) у президентській республіці, дозволяє йому та його урядові діяти незалежно від законодавців, зосереджувати широкі повноваження в окремих структурах виконавчої влади, що надає врядуванню оперативності й дієвості. Самостійність уряду президентської республіки, його певна незалежність від розстановки сил у парламенті уможливлюють здійснення ним цілісного, якомога менш політично заангажованого й кон'юнктурного державного курсу, проводити його оперативно, не залежати від тривалих парламентських дебатів і голосувань. Президенти, обрані народом на визначений термін, можуть приписувати собі авторитет, що походить із прямих виборів, без огляду на позицію їхньої політичної партії у парламенті. Через створення окремих, але теоретично рівних галузей уряду, президентська система влади намагається встановити сильні виконавчі та законодавчі інститути, кожний із яких може стверджувати, що він має виборний мандат від народу, і кожний здатний контролювати й урівноважувати іншого.

Закладена у президентській республіці можливість відмінності векторів зусиль різних структур влади є ще одним виявом демократичного поділу влади. Взяти хоча б те, що президент республіки зазвичай має право вето на закони, що їх ухвалює парламент, хоча й не може достроково розпустити його. Так само й парламент не в змозі оголосити недовіру уряду і президенту. Статус, роль і авторитет глави держави у президентській республіці обумовлені тим, що він обирається незалежно, окремо від парламенту на прямих і загальних виборах або особливою колегією виборщиків, яких у свою чергу обирає населення. Проте самостійність президента щодо парламенту не буває цілковитою. У демократичних державах влада президента теж підлягає поділу, який втілюється у визначеності терміну його каденції, в обмеженні права на переобрання, у самій виборності його статусу, зрештою - у можливості процедури імпічменту.

Президентська система правління спирається на концепцію розподілу влад.

Президент як глава виконавчої влади може формувати уряд із представників своєї партії чи блоку, не дивлячись на те, чи має вона більшість у парламенті.

Результати парламентських виборів безпосередньо не впливають на склад, структуру й напрямки діяльності уряду та його апарату.

Президентська система дає переваги виконавчій владі перед законодавчою. Сам же парламент контролюється верховним судом, котрий слідкує за відповідністю конституції законам, що приймаються (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сирія та ін.).

У президента президентських республік є адміністративний апарат держави, який часто (особливо в США) має більше влади, ніж сам уряд. Президенти мають також певні прерогативи у призначенні суддів і право амністії.

Особливості президентської республіки добре видно на прикладі США. В цій країні має місце поєднання повноважень глави держави і глави уряду в одній особі - президенті; позапарламентський метод виборів президента та формування уряду (глави урядів призначаються президентом); відсутність у президента права розпускати вищий законодавчий орган, а у конгресу - приймати вотум недовіри уряду; заборона членам уряду бути депутатами конгресу і навпаки. Тим самим забезпечується функціонування добре розвиненої системи стримувань і противаг. Так, конгрес може відхилити законопроекти глави виконавчої влади - президента. Президент затверджує законопроекти конгресу і може накласти вето на ті, з якими він не згоден. Багато повноважень президента реалізуються лише при схваленні сенатом (приміром, міжнародні договори).

Президент США може надавати ранг члена кабінету і деяким іншим вищим федеральним чиновникам. Американський кабінет міністрів мае дорадчу роль, бо все вирішує президент.

Інститут президентства вперше був створений у США в 1789 р

Для парламентської республіки характерним є: формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті; уряд відповідає перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку; його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто є першою керівною особою в державі; може бути президент із обмеженими прерогативами.

Перевагою парламентської республіки є те, що, спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні.

Прем'єр-міністр, на відміну від президента в президентській республіці, відповідає перед парламентом. І прем'єр-міністр, і уряд залишаються при владі, доки користуються підтримкою більшості. Тому, як правило, уряд формується на партійній основі, а прем'єр-міністром стає лідер партії, яка перемогла на парламентських виборах. Нині проступає тенденція концетрації влади в руках прем'єр-міністра і наближення його прерогатив до прерогатив президента в президентській республіці.

Парламенту належать пріоритетне право роботи над законодавством і бюджетом, функція контролю над урядом. Правом політичного управління володіє окрема партія чи коаліція, які мають парламентську більшість, із якими пов'язана також виконавча і законодавча влада. Глава держави у такій системі виконує представницькі функції, призначає прем'єр-міністра із лідерів правлячої партії чи коаліції політичних сил. Така система функціонує в Німеччині, Італії, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін..

У парламентських республіках президент (глава держави) може впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, Німеччина).

Позитивом парламентського управління є його гнучкість, можливість оперативно реагувати на суспільні потреби, відповідно до них змінювати характер діяльності та склад уряду. Парламент тут не тільки створює закони й ухвалює бюджет, а й спрямовує, контролює роботу уряду. Прийняття парламентом державного бюджету, проект якого розробляє й пропонує уряд, є приводом для обговорення урядової політики взагалі і слугує підставою для внесення питання про довіру й позбавлення повноважень уряду в цілому або когось із його членів. Парламентська система, якщо вона до того ж ґрунтується на партійно-пропорційних засадах, стимулює політичний діалог і партійно-ідеологічний компроміс між політичними силами, уможливлює більш чутливе й гнучке відбиття в структурах і діях вищої и державної влади потреб і настроїв громадян суспільства. За цих умов народ отримує такий уряд, за який він голосував. Однак зворотнім боком гнучкості парламентського врядування буває урядова нестабільність.

Такий перебіг подій кваліфікують як урядову кризу, причому політичні кризи (урядові чи парламентські) у парламентській республіці можливі й у випадку рівноваги політичних сил і партій у законодавчому органі, коли стає неможливо здобути переконливу перевагу при розв'язанні якоїсь проблеми й ухваленні рішення. Урядова нестабільність є нормальним, органічним явищем для суспільства, стабільного у соціально-економічному відношенні. Вона уможливлює оперативне підтвердження чи оновлення авторитету законодавчої та виконавчої влади, не виключаючи катастрофічних збоїв у інших галузях. У стабільних суспільствах із розвиненою партійною системою і культурою партійної політики результатом урядових криз та їх подолання, як правило, буває оновлення державної стратегії, підтвердження авторитетності й легітимності державної влади.

Серйозні застереження викликає також закладена в парламентському управлінні потенційна можливість зловживання законодавчим правом більшості. Політична партія, яка суттєво переважає у законодавчому органі, здатна ухвалити неприйнятну систему норм, що може мати антидемократичний характер. Сама тільки парламентська система не обов'язково втілює ідеали поділу влади через те, що за її умов править той, хто домінує в парламенті. Уряд більшості фактично виявляється звільненим від будь-яких перешкод у здійсненні свого курсу. До того ж, уряд у парламентській республіці, спираючись на достатню депутатську більшість, може здобути значну політичну силу та зворотній вплив на законодавчий орган, на управління країною в цілому, визначати законодавчі рішення, а його глава (прем'єр-міністр, канцлер) часто постає першою керівною особою в державі. Спираючись на парламентську більшість і на механізми партійної дисципліни, він здатний ефективно і до певної міри незалежно проводити свою політичну лінію. Через це парламентська система робить необхідним існування інституцій, здатних врівноважувати, обмежувати парламентське верховенство, запобігати «надмірові парламентаризму». Роль такої інституції виконує глава держави або ж сенат.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Росія, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною підзвітністю уряду — президентові і парламенту. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом з боку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає прем'єр-міністра, може розпустити парламент і призначити нові вибори, запровадити надзвичайний стан тощо. Водночас парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звітів, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани) уряду і президенту (імпічмент).

В напівпрезидентській республіці з'єднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська і в різних країнах істотно відрізняється в ту або іншу сторону. Головна риса напівпрезидентської республіки подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.

Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, в праві розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандуючим, представляє країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішення парламенту і правом введення надзвичайного положення. Змішана система правління є комбінацією двох попередніх. Формально центральні органи функціонують за схемою парламентської системи. Є Прем'єр-міністр, якого призначає Президент. Прем'єр-міністр відповідає перед Національними зборами (Франція). А Президент може розпустити Національні збори. Тут є рівновага: Президент призначає Прем'єр-міністра, і парламент може змістити прем'єра, а Президент має право розпустити парламент. Однак останнє слово залишається за народом. Народ може вирішити конфлікт між парламентською більшістю і Президентом шляхом нових виборів. Повага до загального виборчого права примушує Президента призначати Прем'єр-міністра не тільки за власним вибором, але й з урахуванням інтересів більшості, що перемогла на виборах.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

прийнятій градації. Так, Малайзія за конституцією 1957 р. є дуже рідкісним різновидом конституційної монархії — виборною монархією в конфедерації, за якої монарх обирається на 5 років згідно з чергою правителів дев'яти країн-учасниць.

В Об'єднаних Арабських Еміратах діє так званий колегіальний монарх — еміри всіх семи складових територій, що входять до федерації, утворюють Вищу Раду емірів. Рада є законодавчим органом та вирішує більшість питань, які входять до компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалась і в межах країн Британської співдружності. Так, значна частина членів співдружності — це республіки, які мають власного президента — голову держави (Кенія, Індія, Гайана та ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та ін.) визнають головою держави королеву Великої Британії.

Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави, розподіл державної влади та державного суверенітету між центром і окремими складовими частинами держави.

Виділяють три форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Найпоширенішим видом територіально-політичної організації суспільства є унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку побудову держави, за якої верховна суверенна влада цілком зосереджена в центрі, а складові (департаменти, області, воєводства тощо) не мають ознак політико-державної самостійності, а є тільки адміністративно-територіальними одиницями. В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдина система законодавства, правова і грошова системи, єдине громадянство. Усі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без політичної самостійності, але є автономними в господарчій і соціально-культурній сферах. Унітарні держави — це Польща, Угорщина, Україна, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін.

Унітарна держава характеризується простотою устрою єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, діючих без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з однонаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 року). В той же час для цілого ряду унітарних держав характерна наявність певної автономії для вхідних в їхній склад створень. Деякі з цих автономій створені за історико-географічною ознакою (більшість областей Італії і Іспанії), по національно-територіальному (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія - союзні території і округи).

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Централізовані держави можуть подавати достатньо широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтуються на виконання рішень центру.

В децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області утворення, комунального господарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони звичайно сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.

Федерація - це союзна держава, до складу якої входять державні утворення, що наділені юридичною та політичною самостійністю (штати, республіки, кантони, землі), для яких характерні національні, соціально-економічні, територіальні відмінності.

Принцип федералізму полягає у розмежуванні компетенції федеральної центральної влади та владних повноважень суб'єктів федерації. Цей принцип означає договірність у прийнятті спільних рішень, рівне представництво в органах федеральної влади. Територія в політико-адміністративному плані не є єдиним цілим, а складається з суб'єктів федерації. Суб'єкт федерації володіє установчою владою, має право приймати власну конституцію, мати свою судову та правову системи. Федеральні закони отримують безумовний характер. У конституціях федерацій розмежовуються компетенції федеральних і місцевих органів влади. До сфери компетенції центральної влади належать питання розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, фінансів, оподаткування, організації структури та діяльності вищих органів влади, зовнішньої політики, оборони країни та ін.

США як федеративна держава виникли на географічній основі. Франція, Італія були утворені за територіально-адміністративним принципом, Росія - на національно-територіальній основі.

Сьогодні федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН),Індія, Канада, Мексика, Росія, США та ін. Федеративні держави мають у своєму складі різну кількість суб'єктів федерації. Так, в Австралії функціонують шість державних утворень, в Канаді - десять, в Австрії - дев'ять, в Бельгії - три, в Швейцарії - двадцять три. Аргентина складається з двадцяти двох державних утворень, Бразилія - із двадцяти шести, Венесуела - із двадцяти, Мексика - із тридцяти одного, Індія - із двадцяти п'яти, Пакистан - із чотирьох, Малайзія - із тринадцяти.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність. Чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедерація є союзом суверенних держав, що створюється для досягнення конкретної загальної мети

Фактично — це союз декількох незалежних держав, які об'єднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, розв'язання економічних, енергетичних, транспортних проблем тощо). Для здійснення узгодженої політики конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають сили безпосередньої дії та повинні затверджуватися центральними органами влади країн-членів. У конфедерації немає єдиного вищого законодавчого органу, єдиного громадянства; країни-учасниці самостійно здійснюють міжнародну діяльність, можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і звичайно еволюціонує в федерацію, або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776 – 1787рр.), Швейцарії (до 1848г.), Германію (1815 – 1867рр).

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 рр.), що являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Однак поступово конфедерація перетворилася на федерацію, за якої до відання центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного корпусу.

Від федерацій і конфедерацій слід відрізняти регіональні або інші союзи держав, такі, як Співдружність незалежних держав, Європейський союз, Британська співдружність націй. Остання (Австралія, Барбадос, Канада, Нова Зеландія, Ямайка та ін.) є унією. Тут немає власних монархів. Главою держави тут вважається британський монарх. Проте його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає Британська корона за поданням уряду домініону. Цей порядок є скоріше даниною традиції, оскільки фактична влада тут цілком належить національним органам правління, сформованим на засадах республіканізму.

Крім названих форм державного устрою, в історії мали місце й деякі специфічні форми — імперії, протекторати тощо.

Так, імперії являли собою державні утворення з великою територією, в яких окремі провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром); із централізованою владою; асиметричними відносинами «панування — підкорення» між центром і периферією; різнорідним етнічним та культурним складом населення; слабо (чи формально) легітимною політичною владою; імперські еліти завжди прагнули глобальної експансії. У різні історичні епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського, Римська, Британська, Російська та ін.

Протекторат є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як правило, призводить до втрати чи обмеження суверенітету першої, а може супроводжуватись і окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 р., а в 1914 р. встановила над ним протекторат.

  1.  Правова і соціальна держава

Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи і її основні права.

Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищають свободу і інші права особи і що підпорядковують владу волі суверенного народу.

Відношення між особою і владою визначаються в ній конституцією, що виступає суспільним договором між народом і владою.

У відношеннях між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, що не можуть бути порушені законами держави і її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно розподілити владу на законодавчу, виконавчу і судову.

По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип "Дозволено все, що не заборонено законами, відповідними конституції".

По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її активності рамками права.

Правова держава формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з'явилися ще в глибокій стародавності. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян говорив ще в VІ в. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Концепція правової держави склалася в XVІІ-XІX сторіччі в працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.

Самий термін "правова держава" склався в XІX сторіччі в працях німецьких юристів К.Велькера, Р.фон Моля та ін.

В політичних системах багатьох країн принцип правової державності сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас в політичному житті і соціальної держави.

Ледве чи не самою серйозною небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим.

В цьому зв'язку самі загальні вимоги, яким повинна відповідати правова держава, такі:

  •  повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки літері, але і духу Основного Закону країни, що розуміється як нерівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;
  •  відповідність законодавства найважливішим інтересам всіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;
  •  обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу рішення нагальних проблем;
  •  сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону по відношенню до підзаконних актів;
  •  поєднання стабільності і динамізму законодавства;
  •  наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян в правотворчому процесі;
  •  облік суспільної думки;
  •  єдність правотворчої організаційної, ідеологічної і правозастосовної діяльності держави;
  •  всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи і їхній захист;
  •  наявність юридичного механізму дозволу спірних і конфліктних ситуацій між суб'єктами права на всіх рівнях політичної, державної і соціальної структури;
  •  професійна і моральна бездоганність робітників державного апарату і апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов'язків;
  •  високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні наступні загальні ознаки:

  1.  Наявність розвиненого громадянського суспільства.
    1.  Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особи, суспільного порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя.
    2.  Правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.
    3.  Загальність права, його розповсюдження на усіх громадян, організації і заснування, в тому числі органи державної влади.
    4.  Суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є кінцевим джерелом влади, державний же суверенітет носить представницький характер.
    5.  Розподіл законодавчої, виконавчої і судової властей держави, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.
    6.  Пріоритет в державному регулюванні громадянських відношень засобу дозволу над засобом заборони. В правовій державі діє принцип "Дозволено все, що не заборонено законом".
    7.  Свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного кінчається там, де порушується свобода інших.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки і її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і перетворювала використання конституційних прав і привілей заможних класів.

Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій вченими була створена теорія, а потім і практика соціальної держави.

Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи.

Діяльність такої держави направлена на загальне добро, затвердження в суспільстві соціальної справедливості. Вона намагається згладити майнову та іншу соціальну нерівність, допомагає слабким і обездоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави сходять до соціальної практики, що заснована в далекому минулому. Ще в стародавності деякі правителі піклувались про найбільш бідних громадян. Але основне навантаження по соціальному забезпеченню слабких і знедолених в той час лежало на більших сім'ях і общинах.

Індустріалізація і урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні питання і класову боротьбу в суспільстві. Рішення цього питання зажадало різкого розширення об'єктів соціальної політики і її перетворення в одне з ведучих напрямків діяльності держави.

В результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою з виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволить їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає в себе:

  •  перерозподіл суспільного доходу в користь менш забезпечених верств суспільства;
  •  політику зайнятості і забезпечення прав робітника на підприємстві;
  •  соціальне-страхування;
  •  турбота про безробітних, молодь, інвалідів, перестарілих;
  •  розвиток доступного для всіх освіти, охорони здоров'я, культури і т. ін.

Теорія соціальної держави з'явилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут всім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав є як єдність, так і певні відмінності.

Єдність їх перебуває в тому, що обидві вони закликані забезпечувати добро індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні негативні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.

Соціальна держава – гідні умови існування кожного.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, соціальна держава безпосередньо займається рішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як поодинока власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність і т. ін.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя в першу чергу за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності і відповідальності.

В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну і екологічну катастрофи.

В житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них перебуває в активізації громадянського суспільства, розширенні впливу політичних партій і груп інтересів, підсиленні самоврядування.

Друга – виявляється в підвищенні ролі держави як регулюючого органу усього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні і інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової і кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.

Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і суспільства, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи.

Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що тягне за собою розповсюдження на неї прав і обов'язків, встановлених законодавством держави. В державах з монархічною формою правління термін "громадянство" замінюється терміном "підданство".

Порядок набуття або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. При цьому звичайно розрізняється набуття громадянства в силу народження, в порядку натуралізації або укорінення.

При рішенні питання про набуття громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний і територіальний.

Національний принцип означає, що громадянство дитини залежить тільки від громадянства його батьків, незалежно від того, де вона народилася. Територіальний принцип означає, що громадянство зв'язане тільки з місцем народження і не зв'язане з громадянством батьків.

Більшість цивілізованих країн сполучають в своєму законодавстві обидва принципи з обов'язковим дотриманням певних умов.

В будь-якій державі проблеми громадянства вирішуються на основі певних законодавчих актів. В Україні такими актами є "Декларація про державний суверенітет України" і закон "Про громадянство України". Слід відзначити, що українська держава принципово підходить до проблеми громадянства і її рішення.

Громадянство України, так само як і громадянство інших країн, визначає постійний правовий зв'язок громадянина і держави. Право на громадянство – невід'ємне право громадянина і ніхто не може бути позбавленим громадянства або права змінити громадянство.

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод і інтересів своїх громадян. Вона припускає існування в Україні єдиного громадянства, але підкреслює, що на основі двостороннього договору з іншими державами можливо і подвійне громадянство.

У відповідності з законодавством України громадянами України є: особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього джерела, соціального і майнового положення, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять, що  не є громадянами інших держав і що висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські заснування України, всі службові особи зобов'язані вживати заходи до забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а при необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь в системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного і ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

39948. Задачи связи 14.7 KB
  В системе управления войсками на каждый пункт управления замыкается не одно а большое количество информационных направлений значительно отличающихся друг от друга по своим характеристикам поэтому общую задачу связи – реализовать процесс передачи сообщений на информационных направлениях – принято рассматривать как совокупность четырех задач: обеспечение связи командования; обеспечение связи оповещения; обеспечение связи взаимодействия; обеспечение связи тыла. Значение этой задачи связи заключается в том что победа в современном бою...
39949. Требования связи 17.94 KB
  Своевременность связи – способность связи обеспечить получение передачу и подтверждение донесений в определенные временные сроки. Своевременность связи достигается: готовностью связи к действию; высокой квалификацией личного состава и четкой организацией дежурства на узлах и линиях связи; правильным выбором средств и способов организации связи для передачи информации с учетом ее срочности формы представления и объема; контролем на узлах связи времени прохождения сообщений и предоставлением переговоров в установленные...
39950. Виды военной связи 15.66 KB
  При использовании соответствующей оконечной аппаратуры по каналам радио радиорелейных тропосферных спутниковых проводных кабельных линий связи обеспечиваются следующие виды связи: телефонная связь телеграфная связь факсимильная связь передача данных видеотелефонная связь телевизионная связь. Телефонная связь – это вид электросвязи обеспечивающий передачу прием речевой информации переговоры должностным лицам органов управления. Телефонная связь создает условия близкие к личному общению поэтому является наиболее удобной в...
39952. Скачки уплотнения 218 KB
  Кинематические соотношения для косого скачка. Волновое сопротивление косого скачка. Интенсивность косого скачка. В связи с этим ударные волны называются скачками уплотнения.
39953. Течение газа в соплах 182.5 KB
  В рамках этой модели течения невязкий газ и пограничный слой при отсутствии отрыва потока представляется возможным с достаточной точностью определить оптимальное сопло для заданных конструктивных условий габариты масса тяга. Основные недостатки сопел Лаваля связанные с их большой длинной массой и низкой эффективностью при перерасширении потока становятся особенно ощутимыми при больших степенях расширения сопла в этом случае размеры и масса сопла могут быть на порядок больше размеров и массы камеры сгорания а потери тяги...
39954. Одномерные течения несжимаемой жидкости. Ламинарное и турбулентное течения 344.5 KB
  При увеличении скорости воды картина изменялась струйка красителя сначала приобретала синусоидальную форму а дальнейшее увеличение скорости приводило к ее размыву что свидетельствовало о беспорядочном движении. Рейнольдс предположил что увеличение скорости потока приводит к возникновению какихто возмущений дестабилизирующих его структуру. Ускорение есть изменение скорости в единицу времени = u t. Одномерными называются течения в которых основные параметры потока зависят лишь от одной координаты направление которой совпадает с...
39955. Основы теории пограничного слоя 73.5 KB
  Основы теории пограничного слоя. Понятие пограничного слоя 8. Толщина пограничного слоя 8. Отрыв пограничного слоя.
39956. Основы теории подобия 362.5 KB
  Основы теории подобия План. На эти вопросы и отвечает теория подобия являющаяся основой современного физического эксперимента. В общем случае различают три вида подобия: геометрическое кинематическое и динамическое. Для площадей S и объемов V ; Применительно к физическим явлениям элементарные представления геометрического подобия расширяются и распространяются на все величины характеризующие данный процесс.