67232

Розвиток культури України в умовах державної незалежності

Лекция

Культурология и искусствоведение

Значно ускладнилася в ці роки ситуація на міжнародній арені, особливо після знищення радянським винищувачем південнокорейського пасажирського літака "Боїнг-747". Негативні явища в економіці СРСР і в його зовнішній політиці протягом 20 років (1965-1985 pp.) політичного консерватизму...

Украинкский

2014-09-06

211.5 KB

12 чел.

Лекція № 9/ Розвиток культури України в умовах державної незалежності.

План

  1.  Національно-культурний рух другої половини 80-х - початку 90-х рр. XX ст.
  2.  Повернення репресованої культурної спадщини.
  3.  Проблеми розвитку української культури та пошук шляхів їх подолання.

1. Національно-культурний рух другої половини 80-х - початку 90-х рр. XX ст.

Із середини 80-х років розпочався незворотний процес оновлення радянського суспільства.

12 листопада 1982 р. через два дні після смерті Л. Брежнєва державу очолив колишній голова Комітету державної безпеки Ю. Андропов. Пробувши при владі півтора року, у лютому 1984 р. він помер і його місце посів старий і хворий К. Черненко, який також через рік помер. Протягом 1982-1985 pp. не було вирішено жодної вагомої суспільної проблеми, хоча в перші місяці після приходу до влади Ю. Андропова, здавалося, що він прагне навести порядок у країні й почати реформи.

Значно ускладнилася в ці роки ситуація на міжнародній арені, особливо після знищення радянським винищувачем південнокорейського пасажирського літака "Боїнг-747". Негативні явища в економіці СРСР і в його зовнішній політиці протягом 20 років (1965-1985 pp.) політичного консерватизму свідчили про неспроможність існуючого режиму оновити форми соціального життя, які дали б змогу сформувати новий тип соціально-економічних відносин.

У березні 1985 p., коли криза радянського суспільства сягнула апогею, до влади прийшов М. Горбачов. Поштовх до виходу з глибокої кризи дала перебудова, курс на яку М. Горбачов проголосив у виступі на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 p.). Невелика група діячів КПРС, які об'єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС, від самого початку не ставили за мету знищення тоталітарної системи. Задумані реформи були не чіткі. Вони починалися під гаслами "Гласність!", "Прискорення!", "Перебудова!". Завдання гласності полягало передусім у тому, щоб відкрити людям усе, що раніше від них приховувалося, і визнати кризу всієї системи. Гасло "Прискорення!" закликало до підвищення темпів економічного і суспільного розвитку. Гасло "Перебудова!" означало курс на реформу-вання радянського суспільства в цілому.

Шість років перебудови в Радянському Союзі практично не дали позитивних результатів. Щодо внутрішньої політики "перебудова" вважала пріоритетною не економічну, а політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партійного апарату до державних органів, які мали обиратися парламентським шляхом. Окремі політичні й організаційні заходи були прийняті на пленумі ЦК КПРС у січні 1987 р. Проте до весни 1989 р. реалізація цих заходів дала незначні результати передусім через пасивне ставлення до нововведень місцевої влади.

Другий етап політичних перетворень почався після XIX Всесоюзної партійної конференції (28 червня - 1 липня 1988 p.), на якій було прийнято проект конституційної реформи. Внаслідок цієї реформи у країні запроваджувалася двоступенева представницька система -з'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР, яка обиралася з депутатів з'їзду. З'їзд народних депутатів складався з 2250 депутатів, 1500 з них обиралися в округах країни і 750- партією, профспілками і громадськими організаціями. Новий виборчий закон мав багато недоліків і давав підстави для різних маніпуляцій. Перші віль-ні вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. виявили багато нових політичних лідерів, сприяли прискоренню політизації радянських людей. Виникають так звані неформальні групи та об'єднання. Політично активне населення об'єднується у народні фронти та рухи. У більшості радянських республік починається процес відновлення незалежності. Стало очевидним, що центральна влада не в змозі стримати процес розпаду Радянського Союзу.

Поняття "перебудова" поступово втратило зміст через притаман-ні цьому процесу утопічні риси. Восени 1990 р. почався останній етап кризи тоталітаризму, адміністративно-командної системи. Розпочавшись ще за часів "перебудови", попри використання демократичних гасел на кшталт "нове політичне мислення", "демократизація", "гласність", криза поглибилася і через рік закінчилася розпадом Радянського Союзу. Радянська система зазнала краху.

Перед Україною виникла реальна надія на національне відродження. З перших днів перебудови в республіці активізувалося соціально-політичне життя. Підвищився рівень громадянської свідомості людей, які відкрито висловили недовіру керівникам командно-адміністратив-ної системи країни. У вересні 1989 р. був змушений піти у відставку В. Щербицький. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Івашко, який після обрання його головою Верховної Ради України в липні 1990 р. несподівано змінив цю посаду на місце заступника Генерального сек-ретаря ЦК КПРС. Головою Верховної Ради був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Л. Кравчук. Першим секретарем ЦК КПУ став С. Гуренко.

Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перейшов критичну межу: зі сфери словесних вправлянь -у царину політичної діяльності. Почали вноситись зміни до Конституції УРСР, законодавства про вибори в органи влади. Президія Верховної Ради УРСР 27 жовтня 1989 р. видала закони про вибори народних депутатів Української РСР і про вибори депутатів місцевих Рад народних депутатів Української РСР. Важливе значення для ук-раїнського народу мало прийняття Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. Закону УРСР "Про мову в Українській РСР", введеного в дію з 1 січня 1990 р. На його виконання Рада Міністрів республіки роз-робила програму розвитку української мови на період до 2000 р.

Невдовзі розпочалися спроби розібратися з "білими плямами" в історії України. Найбільш вражаючим було розкриття правди про голодомор 1932-1933 pp., яку радянська історіографія намагалася стерти з людської пам'яті. Водночас з'явилися сенсаційні повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 30-40-х роках. Особливе обурення, невдоволення радянською сис-темою в Україні викликали маніпуляції уряду щодо правди про катастрофу на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 р. За масштабами вона завдала шкоди не лише республіці, а й усьому світові. Чорнобильська техногенна катастрофа має справді глобальний ха-рактер. Під час аварії на четвертому блоці ЧАЕС викид радіації досяг 500 тис. кюрі, що дорівнює вибуху 500 атомних бомб. Радіаційне забруднення охопило 12 областей республіки, велику територію Білорусі, Росії і багато країн Європи: Польщу, Швецію, Австрію, Да-нію, Німеччину та ін.

Важливою подією 1988 р. стало святкування 1000-ліття запровадження християнства на Русі. Почався новий, позитивний етап відносин держави не тільки з Православною церквою, а й із представни-ками інших конфесій: католиками, мусульманами, буддистами та ін. Багато храмів, церков, інших культових приміщень було повернуто віруючим, почалася їх реставрація, підвищився інтерес до моральних основ та історії релігії.

Перебудовчі процеси сприяли виникненню численних громадських (неформальних) організацій та об'єднань. У вересні 1989 р. було утворено суспільно-політичну організацію "Народний рух України за перебудову" на чолі з поетом І. Драчем. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет української республіки, відродження української мови і літератури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні. Наймасштабнішою акцією, організованою в той час Рухом, а саме 21 січня 1990 p., став людський ланцюг на честь річниці проголошення Акта злуки ЗУНР і УНР у 1919 р. Ланцюг простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. людей.

Наприкінці жовтня 1989 р. почала діяти екологічна організація "Зелений світ". На хвилі демократичних перетворень виникли десят-ки нових громадських об'єднань та студентських організацій. Серед них - Спілка незалежної української молоді (СНУМ).

Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які відбулися в Україні. Влітку 1989 р. країна вперше за багато десятиліть була поставлена перед фактом масового шахтарського страйку. Уряд визнав справедливість економічних вимог: розробив систему заходів для їх задоволення. Після відновлення роботи на шахтах страйкові комітети не були розпущені, а стали однією з нових форм суспільно-політичної організації робітничого класу. Чи не вперше за роки радянської влади робітники відкрито продемонстрували, що їхні погляди на життя не збігаються з баченням перспектив розвитку компартійною верхівкою.

У 1990 р. почався новий етап демократизації й розмежування політичних сил - почали виникати політичні партії. Серед них особливо впливовими виявились Українська республіканська партія (УРП), створена в 1990 p.; Українська селянська демократична партія (УСДП), створена в 1991 p.; Українська християнсько-демократична партія (УХДП), створена в 1991 p.; Партія демократичного відродження України (ПДВУ), створена в 1991 p.; Партія зелених Ук-раїни (ПЗУ), створена в 1991 p.; Соціалістична партія України (СПУ), створена в 1991 р. Одні з цих партій ставили за мету досягнення дер-жавної незалежності України та побудову в ній демократичного гу-манного суспільства, інші - припинення грабування українського села й України союзними міністерствами, відомствами, досягнення політичної та економічної самостійності.

Зрозумівши, що нечисленність і роздробленість багатьох партій не підуть на користь справі, у січні 1991 р. у Харкові був утворений Демократичний конгрес, що оформив коаліцію демократичних сил.

Піднесення політичної активності населення відбулося під час виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад народних депутатів у березні 1990 р. У голосуванні взяло участь 84,5 % загальної кількості виборців. Передвиборна кампанія відбувалась в умовах гострої боротьби. Депутатський корпус було значно оновлено. У цілому переважну більшість депутатських місць у парламенті здобули представники державного і партійного апарату, господарські керівники. Верховна Рада України, у складі якої було 450 депутатів, почала фун-кціонувати за парламентським принципом. У новоствореному україн-ському парламенті утворилась більшість - "група 239"; Народна Рада складалась із 125 депутатів. Робота сесії транслювалася по телебаченню. Пристрасті вирували не тільки в залі засідань, а й навколо будинку Верховної Ради, на вулицях і площах міста.

Внутрішня ситуація в республіці дедалі більше ускладнювалася й політизувалася. Опозиційні партії і угруповання діставали підтримку населення, з лав КП України в 1990 р. вийшло понад 200 тис. осіб, а вступило лише 38 тис.

Таким чином, економічний застій попередніх десятиліть не змінився очікуваним прискоренням. Замість нього почався відкат назад. Безсистемна структурна перебудова призводила до незворотного розвалу народного господарства.

Ослабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за свої національні права, за докорінні зміни існуючої системи національно-державних відносин, досягнення реального суверенітету.

Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР на засадах оновлення федеративної держави. Віра у всемогутність центру залишалася непохитною.

На позачерговому третьому з'їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. було прийнято закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найви-щий пост у партії.

До середини 1990 р. економічна політика в Україні майже повніс-тю визначалася центром. Однак у середині 1990 р. з'явився новий фактор - політика Верховної Ради УРСР. Після певних вагань, спи-раючись на настрої народних мас, партійно-державне керівництво наважилось на самостійний крок - 16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила документ історичної ваги - Декларацію про державний суверенітет України. Цей політико-правовий доку-мент проголошував державний суверенітет України, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

За Декларацію проголосувала не тільки Народна Рада, а й прокомуністична більшість - "група 239". Жовтневі дні 1990 р. принесли початок роботи чергової сесії Верховної Ради, нову хвилю мітингів і маніфестацій і небачене до цього голодування студентів України на майдані в центрі Києва. Вони вимагали, зокрема, прийняття Конституції України й відставки голови Ради міністрів УРСР В. Масола. Деякий час Верховна Рада ігнорувала вимоги студентів, але через на-пруження в суспільстві, яке швидко наростало, 17 жовтня 1990 р. вона змушена була прийняти компромісне рішення. До кінця року виконано було лише одне - відставка голови Ради міністрів. Через тиждень після рішення від 17 жовтня Верховна Рада України скасувала шосту статтю Конституції УРСР про "керівну роль" Компартії.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум, у бюлетені якого було запитання: "Чи вважаєте ви за потрібне зберегти Союз Радянських Соціалістичних Республік як оновлену федерацію рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?" Водночас проводився республіканський референдум. Жителям республіки було запропоновано відповісти на додаткове запитання: "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

За Україну у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % громадян, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. Верховна Рада України оцінила підсумки Всесоюзного референдуму і республіканського опитування як мандат на творення суверенної Ук-раїни.

Здавалося, наближались останні дні існування СРСР. У союзному референдумі вже не брали участі республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія й Тува.

Під впливом подій дедалі більше депутатів-комуністів поступово почали відходити від однобокої орієнтації на ЦК КП України.

За нових умов у народному господарстві продовжували нароста-ти негативні процеси. За перше півріччя 1991 р. національний дохід і продуктивність праці в Україні знизились на 8 %, промислове виробництво - більш як на 4 %. Дефіцит державного бюджету на той час був величезний - 40 млрд крб замість очікуваних 4 млрд крб. У результаті обігова цінність грошей девальвувалася. Рівень життя населення швидко падав.

З метою подолання кризових явищ у липні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України й виходу її з кризового стану. Поступово скасовувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств; загальносоюзна власність на території України стала республіканською; почала формуватися власна грошова система. Головну увагу було зосереджено на адміністративно-апаратних методах кері-вництва економікою. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудов-чих процесів, єдності в політиці та на місцях, Верховна Рада України прийняла Закон УРСР "Про заснування поста Президента Української РСР" від 05.07.91. Згідно із цим Законом Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходів щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності, розробляє і вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку, піклується про охорону природи та ін.

Значне посилення політичної активності населення спостерігалося також в інших республіках, особливо в Росії. Усе це спричинилося до того, що партійне керівництво СРСР спробувало силоміць повер-нути країну до старих порядків. Державний переворот 19-21 серпня 1991 р. очолили віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністри оборони і внутрішніх справ Д. Язов, Б. Пуго та ін. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), до складу якого ввійшло 8 осіб, у тому числі й названі змовники, заявив про намір відновити в СРСР порядок і не допустити розпаду Радянського Союзу. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялися мітинги, демонстрації, страйки. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. В окремих районах Радянського Союзу на 6 місяців було запроваджено надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РСФСР на чолі з Президентом Б. Єльциним. Керівництво Верховної Ради України заявило про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні.

Спроба здійснити державний переворот закінчилася поразкою. Компартія виявилась остаточно дискредитованою. Народна Рада перейшла в рішучий наступ. Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України, що мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р. Підтримали Акт 346 де-путатів, "проти" - один: такими були результати голосування. Акт - політико-правовий документ, спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України - виходив з права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжна-родно-правовими документами. Прийняття його було прискорено небезпекою, яка нависала над Україною у зв'язку зі спробою державного перевороту в СРСР у серпні 1991 р.

30 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, звинувативши структури Компартії республіки у підтримці ДКНС, заборонила діяльність КП України. Більшість комуністів спокійно сприйняли таке рішення. Так, уже наприкінці жовтня 1991 р. відбувся з'їзд Соціаліс-тичної партії України. Очолив СПУ лідер колишньої "групи 239" О. Мороз. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад СРСР. Одразу ж після провалу путчу вісім республік проголосили свій державний суверенітет. 6 вересня 1991 р. Радянський Союз офіційно визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії. М. Горбачов, хоча й втратив після путчу політичні позиції як Президент СРСР, усе ж намагався зберегти центр, запропонувавши новий варіант союзного договору.

Хоча 18 жовтня 1991 р. Б. Єльцин і стверджував, що Росія ніколи не виступить як ініціатор розпаду Союзу, однак незабаром Верховна Рада РСФСР оголосила про вихід Росії зі складу СРСР. До 1 листопа-да 1991 р. у Радянському Союзі залишалася тільки Компартія Російської Федерації, а інші 14 компартій було розпущено. Реально з серпня по 26 грудня 1991 р. у роботі Верховної Ради СРСР брали участь лише представники семи республік.

Референдум, проведений 1 грудня 1991 р. в Україні, продемонстрував прагнення 90,3 % її населення жити в незалежній державі, навіть у Криму за незалежність України проголосували 54,1 % виборців.

Водночас в Україні 1 грудня 1991 р. проводились вибори Президента України. Опозиція не спромоглась виставити єдиного кандидата у Президенти України. Серед претендентів були В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, І. Юхновський та ін. Однак уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів виборців, переміг Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук. Головою Верховної Ради став І. Плющ - перший заступник Голови Верховної Ради УРСР.

У Біловезькій Пущі, під Брестом, 7-8 грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та РСФСР. У заяві глав держав зазначалося, що переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут. Об'єктивний процес виходу республік зі складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактом. С. Шушкевич, Б. Єльцин і Л. Кравчук від імені своїх держав підписа-ли Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для всіх колишніх республік Союзу РСР. Це була офіційна констатація факту розпаду Радянського Союзу. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Ка-захстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикиста-ну, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав.

Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.

2.Повернення репресованої культурної спадщини

Одна з особливостей минулого 20-го століття полягає в тому, що багато центрально- та східноєвропейських культур унаслідок історичних катаклізмів розвивались не лише в межах своїх етнічних територій, а й в еміграції.  Українська спадщина, яка знаходиться за межами держави, пов’язана з перебуванням видатних представників політичної еліти, діячів науки, представників громадсько-політичних рухів, видатних письменників, митців, які народилися й певний час мешкали в Україні. З різних обставин вони перебували за її межами. Або за власним бажанням переїжджали до інших країн, або опинялися з політичних мотивів за кордоном, або не за власною волею були депортовані під час політичних репресій.

Щедра природа України, традиції малярства, розписів, вишиванок, яскраві образи народного мистецтва були підґрунтям для творчості багатьох талановитих митців, художні твори яких завжди відрізнялися неповторним забарвленням та колоритом. У багатьох країнах встановлені пам’ятники видатному кобзареві Т.Г. Шевченку. Тільки у Франції їх налічується три, виконані українськими скульпторами. В Естонії, Італії, Німеччині, Болгарії, Грузії на будинках, в яких перебувала Леся Українка встановлені меморіальні дошки. У Москві пам’ятник поетесі світового рівня був встановлений у 2003 р. Серед талановитих художників особливе місце займає Марія Башкірцева, яка певний час мешкала у Франції. Їй встановлено мармурове погруддя, а каплиця, де похована художниця на цвинтарі Пассі в Парижі, занесена до списку пам’яток національного значення Франції.

Українці, які здавна відомі своєю музикальністю внесли помітний вклад у російську культуру. Серед них композитори: М.Березовський, Д.Бортнянський, С.Гулак-Артемовський, Р.Глієр, І.Дунаєвський, С.Прокоф’єв, А.Рубінштейн, Ю.Шапорін; співаки: І.Козловський, О.Кривченя, А.Нежданова, О.Петров; музиканти: Е.Гілельє, Д.Ойстрах, С.Ріхтер; режисери і актори: М.Дальський, М.Щєпкін, С.Бондарчук, О.Довженко, А.Ефрос, І.Савченко, Г.Чухрай, О.Борисов, А.Тарасова, Б.Чирков, О.Лепешинська. Перелік відомих українців, що жили й працювали в Росії налічує десятки відомих прізвищ[1, с. 189].

Україна має спеціальну Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Створили її ще у 1999 році, а завдання й досі не втратили актуальності. Бо йдеться про, повернення в Україну втраченої історико-культурної спадщини; виконання контрольно-наглядових функцій у сфері переміщення культурних цінностей; координацію роботи органів державної влади щодо вивезення; ввезення культурних цінностей. Розшуком українських раритетів за кордоном також займаються дипломати, історики, архівісти, мистецтвознавці і співробітники Служби зовнішньої розвідки України[2, с.156].

На жаль, на даний час культура в Україні фінансується за залишковим принципом і музеї та архіви не мають можливості належно описати, розмістити й показати те, що вже у них зберігається.

Музей культурної спадщини знайомить українців із художньою спадщиною своїх земляків, які працювали в еміграції. Він був відкритий у Києві в травні 1999 року і став однією з філій Музею історії міста Києва. За активного сприяння музею вдалося повернути на історичну батьківщину чимало творів мистецтва. Основна колекція музею культурної спадщини складається з близько 3 тисяч експонатів. Експозиція представлена не тільки картинами, але й графікою, ліпленням, предметами декоративно-прикладного мистецтва. Є в колекції платівки з записами фестивалів української творчості, газетні статті, україномовні шкільні підручники, видані за кордоном, фотографії, рукописи, документи та особисті речі українських художників, письменників, музикантів. Серед експонатів, які заслуговують на увагу, — картини художниці Людмили Морозової. На сьогоднішній день портрет художниці, написаний її вчителем, виставлено в експозиції Третьяковської галереїх .

Достовірно відомо, що в еміграції вельми популярний український театр, тому співробітники музею не обійшли увагою й цю сферу мистецтва. Відвідувачі можуть переглянути фотоматеріали, які розповідають про українські театральні колективи з США, Франції, Австралії. Є в музеї документи, які розповідають про Український жіночій оркестр мандолін з Канади, театр «Слово» з Нью-Йорка, Український театр в Парижі [4].

Після Другої світової війни основні наукові і мистецькі осередки української еміграції виникли в Німеччині, Франції, а згодом на американському континенті  - у США та Канаді. В 1945 р. у Мюнхені відновив свою діяльність заснований ще в 1921 р. у Відні Український Вільний університет, що діяв у міжвоєнний період у Празі. Того ж 1945 року в Аугсбурзі була створена Українська вільна академія наук (УВАН). З міжвоєнного часу в Парижі функціонує Бібліотека ім. С. Петлюри.

Щодо мистецький осередків, то вони функціонують головним чином в США. В 1948 р. Вільям Дзусь, винахідник і власник Dzus Fastener Company, заснував Український інститут Америки. Український Інститут Модерного Мистецтва (УІММ) був заснований у Чикаго у 1971 р.[3, с.78].

Спільною рисою всіх цих установ є те, що  вони виникли як громадські інституції на приватні кошти, в умовах відсутності Української держави. Сьогодні всі вищеназвані організації функціонують доволі замкнено, не маючи підтримки з боку держави, де розташовані, ані з боку України. Вони фінансово неспроможні закупляти твори українських митців, що жили чи проживають за кордоном, здійснювати великі мистецькі проекти, перевозити й експонувати виставки з України.

Проте, майже в кожній з вищезгаданих установ зберігаються мистецькі твори, подаровані митцями в різні часи. Йдеться про імена таких художників, як М. Андрієнко, О. Архипенко, О. Грищенко, В. Хмелюк, С. Зарицька та багато інших. Останнім прикладом повернення творів українських митців став дарунок Галини Горюн-Левицької з Канади, яка у лютому 2009 року подарувала Національному музею ім. Андрея Шептицького у Львові збірку зі 119 творів двадцяти відомих українських митців, серед яких роботи Олекси Грищенка, Якова Гніздовського, Любослава Гуцалюка, Михайда Кміта, Василя Хмелюка, Галини Мазепи, Миколи Неділка, а також твори її чоловіка, художника Мирона Левицького.

3.Проблеми розвитку української культури та пошук шляхів їх подолання.

Однією з найважливіших проблем розвитку культури України є спрямування її на утвердження національної самосвідомості й національного відродження як українців, так і представників понад 130 інших національностей. В Україні налічується 270 громадських об'єднань національних меншин; проживає 11,4 млн росіян, близько 400 тис. євреїв, понад 400 тис. білорусів, 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 19 тис. поляків, 163 тис. грузинів, 135 тис. румунів та ін.

У сфері культури переплелися позитивні й негативні риси.

Освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси.

У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:

1) децентралізацію управління освітою;

2) диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу;

3) безперервність освіти та варіативність навчальних планів і програм;

4) переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося майже 15 млн. учнів та студентів.

У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на:

1) деідеологізації й демократизації навчального процесу;

2) зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями;

3) забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам;

4) урізноманітненні системи навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано, тобто отримали юридичний статус;

5) поступовому приведенні у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% школярів, то через десять років — 67,4%. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл — з двома і трьома мовами навчання.

Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує:

1) залишковий принцип фінансування. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%;

2) невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 pp. кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, технічними засобами навчання — лише на 7—10%;

3) падіння соціального престижу педагогічної діяльності;

4) загострення кадрової проблеми. Вже на початку 1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них — кандидати та доктори наук.

Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Її поява обґрунтовувалася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують випереджаючого, глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.

Зміст нової освітньої концепції передбачає:

1) перехід до 12-річної системи освіти в середній школі, як умови для інтелектуального, соціального, морального й фізичного розвитку й саморозвитку учнів, виховання громадянина-патріота, створення надійного фундаменту для формування демократичного суспільства;

2) зростання в навчальному процесі вміння здобувати інформацію з різних джерел, переробляти й застосовувати її для індивідуального розвитку й самовдосконалення людини;

3) посилення практичного й виховного спрямування освіти;

4) диференціацію та індивідуалізацію навчання і виховання учнів, створення умов для їх саморозвитку й самовизначення, осмисленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей;

5) забезпечення безперервності освіти молоді;

6) зростання значення в житті загальноосвітньої школи органів громадського самоуправління (учнівські збори, батьківські збори, опікунська рада, наглядова рада тощо) та колегіального органу управління (педагогічна рада);

7) посилення виховної та організаторської функцій вчителя, стимулювання діалогової форми спілкування з учнями, переходу від авторитарної педагогіки до педагогіки особистісно зорієнтованої, комунікативної.

Основою будь-якої культури, втіленням духовності насамперед є мова. Незважаючи на прийняття закону про мови, яким закріплювався державний статус української мови, що потім знайшло також відображення в Конституції України 1996 p., вона повільно вводилася у сферу діловодства й освіти. У 1997/98 навчальному році українською мовою навчалося 70 % учнів денних середніх закладів освіти. У 1998 р. у Києві з 376 шкіл тільки 18 залишилися російськомовними, але й у них вже відкрито україномовні класи. В окремих областях, наприклад у Донецькій, українською мовою навчається дещо більше 5 % учнів, у Луганській - понад 8 %. У формуванні громадянина велику роль відіграє освіта. Концепція розвитку системи освіти грунтується на демократизації всіх її ланок. Розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням окремих дисциплін, відкриваються ліцеї, гімназії, коледжі, авторські школи. Але часто зі зміною назви навчального закладу його зміст не змінюється. У місцях компактного проживання відкриваються національні школи: румунські, угорські, молдавські, польські, кримськотатарські та ін. В 1997 р. в Україні налічувалося понад 2,5 тис. кількамовних шкіл. В Україні планується ввести 12-річну загальну середню освіту (нині діє 11-річна), що відповідатиме європейським стандартам, які характеризуються, на думку медиків, зменшенням навантаження на школярів. На початок 1999 р. в Україні було 21,3 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких працювало близько 500 тис. учителів і навчалось майже 6,8 млн школярів. Відповідно до потреб життя було реорганізовано систему середньої й ви-щої освіти. Сформовано нормативно-правову базу підготовки фахівців на основі ступінчастої системи освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр). Поряд з державними створюються навчальні заклади, зас-новані на інших формах власності. За рахунок цього збільшується кількість вищих навчальних закладів: у 1990/91 навчальному році їх налічувалося 149, у 1998/99 - 950. Якщо в 1990/91 навчальному році у вищих навчальних закладах навчалося 1,2 млн студентів, то в 1998/99 - 1,5 млн. Для здійснення контролю з боку держави запроваджено систему державного ліцензування вузів, але й на цьому шляху спостерігаються негативні моменти: формалізм, низька професійність, корупція тощо. Великою проблемою залишається фінансування середньої та вищої освіти. Законом України "Про освіту" встановлено, що на цю сферу щорічно повинно витрачатися щонайменше 10,5 % ВВП. У 1992 р. ці асигнування становили 12,6 %, у 1997 р. - лише 3,8 %. Мало того, загальноосвітні школи фінансувалися з місцевих бюджетів; місцеві органи часто затримували своєчасну виплату заробітної плати педагогам, що призводило до масових страйків освітян.

Нині видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинених країн світу у 5-6 разів більші, ніж в Україні. Вищі навчальні заклади поряд з державним замовленням дедалі частіше вдаються до навчання на платній основі (переважна більшість державних вузів мають комерційні відділення), що в умовах зниження життєвого рівня населення сприяє загостренню соціального напруження.

Наука. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:

1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то 1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У результаті за внутрішніми валовими витратами на одного науковця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в 2,5 раза, США та Великобританії — в 50 разів;

2) невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту України, який є показником динаміки економічних перетворень. Протягом 1991—1999 pp. цей показник знизився в 2,2 раза;

3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступом до найновішої інформації володіє лише 1% фахівців;

4) зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Питома вага розробок, які за своїми техніко-економічними характеристиками перевищували кращі світові аналоги, знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах;

5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.

Провідним центром науки залишається Національна академія наук України. Українські вчені домоглися значних успіхів, зокрема в галузі математики, кібернетики, фізіології, матеріалознавства. Разом з розвитком фундаментальних напрямків виконуються дослідження у прикладній сфері. І все ж понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво, тобто віддача наукової роботи низька. Фінансування наукових досліджень за 1990-1998 pp. скоротилося майже вчетверо. Низький рівень фінансування створює труд-нощі в матеріально-технічному й кадровому забезпеченні науки. Щороку в результаті еміграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. На Заході найбільше цінуються українські генетики, фізики, фізіологи та біохіміки. Не менш загрозливим для науки (через низький рівень заробітної плати і систематичне затримання її виплати) є також внутрішній "відплив умів" - понад 20 % науковців перейшли до комерційних структур.

Література і мистецтво. Тут утверджується плюралізм, що призводить до зречення традиції єдиного підходу в оцінках дійсності. Зрештою, відмовляються від застосування соцреалізму як єдино правильного художнього методу. Дедалі ширше впроваджується авангардний напрямок, що свідчить про розкріпачення творчості. У галузі літератури найбільших успіхів досягла публіцистика, що зумовлено високим рівнем політизації суспільства. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали І. Багряний, автор широкомасштабного твору про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський", П. Мовчан, О. Апанович, Б. Ступка, В. Чорновіл.

Книговидавництво. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства.

Кіно. Режисер Ю. Іллєнко зняв фільм "Лебедине озеро. Зона", присвячений С. Параджанову. Страшні трагічні картини початку 30-х років відтворено у фільмі "Голод-33" режисера О. Янчука. За роки незалеж-ності з'явилася також кінострічка К. Муратової "Три історії", В. Криштофовича "Приятель небіжчика", Г. Кохана "Тупик". Популярними стають фільми кіностудії "Контакт", її шість кінострічок з проекту "Вибраний часом" присвячені видатним митцям України.

Однак через брак державних асигнувань, наприклад, Київська студія ім. О. Довженка випускає тепер два-три фільми щороку, хоча раніше вона випускала 35 ігрових та 20-30 телевізійних фільмів. Натомість екрани України заполонила низькопробна відеопродукція Заходу.

Театр. Український театр упевнено завойовує позиції на європейському культурному просторі, що засвідчують гастролі Театру української драми ім. І. Франка в Німеччині, Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької у Великобританії, а також участь наших театрів у фестивалях у Петербурзі, Каїрі, Лахорі, Торуні. Голоси вітчизняних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець лунають у стінах Мет-рополітен опера, Віденській та Женевській операх.

Традиційними стали пісенні фестивалі "Таврійські ігри", "Слов'янський базар", "Мелодія", "Оберіг", "Пісня року". У 1999 р. святкувався 10-річний ювілей фестивалю "Червона рута"; уперше паралельно з конкурсами серед музикантів проводився конкурс серед ве-дучих і режисерів. Україна перетворилася на загальновідомий центр хореографічного мистецтва та фортепіанної музики. З 1994 р. в Україні проводиться Міжнародний фестиваль С. Лифаря (у жовтні 1999 р. у Києві відбувся III Міжнародний фестиваль С. Лифаря), з 1993 р. -Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті В. Горовиця. У квіті - травні 1999 р. відбувся Третій конкурс цього фестивалю, в якому взяло участь 79 молодих піаністів із 17 країн світу.

Протягом 1992-1993 pp. понад 109 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном. Разом з успіхами в галузі культури простежуються й негативні тенденції. Як і раніше, культура фінансується за залишковим принципом. Гостру кризу переживає національний друк. Так, у 1998 р. в Україні було видано втричі менше книг порівняно з 1930 p., тобто за рік на душу населення друкувалася лише одна книга.

Відсутність необхідних коштів часто стає причиною перепрофілювання або закриття культурно-освітніх установ, творчих колективів. Зокрема, така доля спіткала Київське об'єднання музичних колек-тивів, Київський театр естради, естрадно-симфонічний оркестр телебачення та радіо.

Небезпечним для культурного розвитку України є неконтрольоване поширення продукції іноземної культури на тлі зменшення вітчизняних робіт. Насамперед це стосується кіномистецтва й телебачення. Домінування плюралізму в духовному розвиткові суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із цінностями та шедеврами світової культури, які раніше через ідеологічні бар'єри були недоступними. Проте саме плюралізм створює умови для проникнення у духовну сферу антикультури. Загрозою для суспільства стає пропагування насилля, розбещеності, антигуманності в умовах фактичної відсутності стійкого культурного імунітету.

Музика. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.

У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992—1993 pp. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном.

Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивні тенденції, найпомітніші серед яких:

— маргіналізація культури;

— скорочення мережі установ культури;

— повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу;

— обмежене фінансування культури;

— комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами;

— прогресуюча культурна деградація населення.

Релігія та церква. Відродженню релігії значною мірою сприялв Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" та нова Конституція України, яка гарантує свободу світогляду й віросповідань. Православ'я в Україні фактично розкололося на три конфесії. Перша Українська Православна Церква (УПЦ), що підпорядковується Московському патріархату, на чолі з предстоятелем митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом) - налічує понад 6 тис. общин, 64 монастирі; друга - Українська Православна Церква, що підпорядковується Київському патріархату (створена в 1992 p.), на чолі з предстоятелем з 1995 р. патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом - майже 2 тис. общин, 15 монастирів; третя - Українська автокефальна Православна Церква на чолі з предстоятелем патріархом Київським і всієї України Дмитрієм - до 600 парафій.

Ця конфесійна роз'єднаність не сприяла консолідації суспільства, викликала розкол і протистояння в українських землях. Так, 30 квітня 1999 р. у Маріуполі члени УПЦ МП Донецької єпархії побили віруючих УПЦ КП на чолі з патріархом Філаретом. Іншою, не менш складною проблемою стала значна політизація релігійної сфери. З одного боку, релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990 p.), з іншого - політика проникає в релігійну сферу. Сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні також такі риси і особли-вості, як зростання релігійного фактора в суспільному житті, посилення релігійності населення. Так, за результатами опитування, що було здійснене в жовтні 1998 р. Київським інститутом соціології і політичної психології, 36 % респондентів відповіли, що найбільшою довірою серед усіх органів влади і суспільних інститутів користується церква. Важливою подією у зростанні релігійного фактора в сус-пільному житті стала підготовка до святкування 2000-ліття Різдва Христового. У багатьох містах, селах зведено нові храми. У Києві відтворено національні святині - Михайлівський Золотоверхий монастир та Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного, культурного і духовного життя в Україні відбувалося з великими труднощами. І все ж морально-психологічна атмосфера в Україні помітно змінюється. Триває національне і духовне відродження. Підвищується інтерес наших співвітчизників до історичного минулого українсь-кого народу, їхня відповідальність за майбутнє України - незалеж-ної соборної держави, яка поступово утверджує своє гідне місце у світі на межі XXI століття і III тисячоліття.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.

Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.

Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.

Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.

Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21% .

Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.

Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.

Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:

— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;

— посилення релігійності населення;

— швидке збільшення кількості релігійних громад;

— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;

— глибокий розкол у православ'ї;

— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;

— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;

— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;

— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

Під ментальністю (менталітетом) розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомого і підсвідомого, логічного та емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій.

Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції. Характерно, що ментальність — це не винятково пасивний об'єкт, своєрідний наслідок сумарної дії названих чинників. Вона сама є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Зберігаючи в закодованій формі на рівні підсвідомості історичний досвід народу, ментальність ніби знаходиться у будці суфлера. Тобто її наявність на політичній сцені відчувається в поведінці та репліках головних героїв, проте сама вона перебуває у затінку.

Характерні риси та особливості української ментальності зумовлені низкою чинників:

1. Геополітичне становище: між Заходом і Сходом. Саме воно зумовило маргінальність, двоїстість української ментальності. Їй притаманне поєднання індивідуалізму, характерного для західної орієнтації, і східної чуттєвості та емоційності.

2. Домінуючий вплив двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького. Найглибинніші пласти української ментальності закладені, безперечно, землеробством, яке з найдавніших часів було заняттям українців як автохтонного етносу. Саме воно визначило особливості їхнього світобачення, культурні орієнтири та соціальну організацію. Фахівці стверджують, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до однієї території (ландшафту), детерміновані природними циклами і сільськогосподарським календарем. Закодована на рівні підсвідомості, закріплена в традиціях та мові, ця інформація крізь століття зумовлює такі характерні риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, зважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, миролюбність, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (усвідомлення самоцінності власної особистості), розвинуте почуття справедливості, що спонукає до нескінченних пошуків правди.

Землеробська культура, залишки матріархату в родинних стосунках зумовили пріоритетну роль жінки. Внаслідок цього соціальні та психічні норми, ідеали, система моральних цінностей українців формувалися в координатах землеробської культури під домінуючим впливом жінки, на противагу Західній Європі, де переважав патріархальний тип родин. Активність, яскраво виражені волелюбність і демократизм, пріоритет чоловіка почали фіксуватись і закріплюватися в українській ментальності з появою на історичній сцені оригінального етносоціального утворення — козацтва.

Отже, для української ментальності характерна двоїстість, яка, з одного боку, базується на поєднанні в ній західних і східних начал, з іншого — на протиставленні двох головних історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського і козацького. Ця двоїстість виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові — до ненависті, від ейфорії — до розпачу, а також у певній непослідовності дій.

3. Багатовікова відсутність власної держави. Це суттєво деформувало український національний характер, зумовило гіперболізацію зовнішніх чинників, покладання на них провини за численні свої біди. Тривала відсутність в українського народу власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі (в розумінні навичок практичного господарювання, органічного злиття з природою та ін.), але через дію зовнішніх сил не може бути вільним господарем. Саме з цього коріння проростають примирення з негативними явищами, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності.

4. Тривала роз'єднаність українських земель. Перебування українських земель у складі Російської, Австро-Угорської імперій, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших держав вплинуло на культуру, традиції, побут українців. Саме це є основою такої риси сучасної української ментальності, як відсутність почуття національної єдності. Наприклад, на ментальність галичан суттєво вплинула західноєвропейська культура, насамперед австро-німецька та польська. Важливим чинником їхнього життя була греко-католицька церква. На думку багатьох спеціалістів, для жителів Галичини більш характерні такі риси, як працелюбність, індивідуалізм, вміння господарювати, повага до власності. Крім того, ментальності галичан притаманні певний консерватизм, скерований на увіковічнення в незмінному вигляді основних національно-етнічних цінностей, а також активне виявлення національних почуттів, патріотизму.

Що ж стосується населення Центральної, Східної та Південної України, то для них, через певні історичні обставини, головною метою було, як правило, не національне, а соціальне визволення. Провідними рисами ментальності в цьому регіоні були: колективізм, анархізм, віра в доброго і мудрого правителя, який наведе порядок; порівняно слабшими — національні патріотичні почуття, звичка до копіткої праці.

Отже, слушною є думка про те, що нині є всі підстави говорити не тільки про особливості української ментальності загалом, а й про її своєрідність у різних регіонах України.

5. Цілеспрямоване знищення й денаціоналізація української еліти. Конформізм частини її звужували коло генераторів національних філософських ідей, творців самобутньої української культури, політичних лідерів та провідників народу. Це, з одного боку, посилювало консервативність української ментальності як засобу захисту вже набутих національних цінностей від чужих впливів, з іншого — поглиблювало недовіру до власної еліти, яка може запродатися знову.

6. Нашарування «радянської» ментальності. Тривале перебування українського народу в жорстких рамках тоталітарного суспільства лишило свій слід в національному генетичному коді. «Родимі плями» тоталітаризму наявні в психології кожної людини, яка вихована за радянської доби. Вчені Національного інституту стратегічних досліджень виділяють такі основні риси «радянської» ментальності: пасивність особи — відсутність волі до поліпшення життя власними силами, що доповнюється формальною активністю, про людське око, напоказ, головне — створити враження, що людина працює, а не працювати на певний результат; комплекс меншовартості — відчуття власної нездатності через некомпетентність та непрофесіоналізм, зворотним боком чого є невмотивована амбіційність та хамство; патерналізм — перекладання на владу вирішення власних проблем; безпорадність — надія на вирішення проблем ззовні, на чиюсь гуманітарну допомогу.

За сучасних умов ментальність продовжує відігравати свою не дуже помітну, на перший погляд, але важливу роль. Завдяки особливостям української ментальності (певному консерватизму, уповільненості, зваженості), незважаючи на кризовий стан, в державі не відбувається соціального вибуху. Водночас саме ці особливості національного характеру українців є серйозною перешкодою на шляху реформ, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки, здійснити прорив на якісно новий рівень суспільного життя.

Реформування суспільства — це завжди складний процес. Світовий досвід вивів своєрідну формулу успіху модернізації: «Синтез чужих досягнень і власних традицій». На перший погляд, вона надзвичайно проста, проте саме з неї випливають важливі правила, що забезпечують гармонію, органічний резонанс «свого і чужого»:

1) новітні ідеї повинен відносно легко і безболісно усвідомлювати широкий загал;

2) новації повинні органічно продовжувати і розвивати віками усталені національні традиції;

3) черговість і темпи впровадження новацій визначаються мірою їхньої вплетеності в мережу віками вироблених і закорінених у національній свідомості цінностей.

Отже, ретельне врахування характерних рис та ocoбливостей національної ментальності — необхідна умова при розробці як стратегічного плану, так і тактичної лінії реформування суспільства. У разі невиконання цієї вимоги надзвичайно реальною стає загроза відчуження народу від процесу соціальних перетворень.

Термінологічний словник:

Діаспора – частина народу, яка назавжди залишила свою історичну вітчизну і поселилася в іншоетнічному середовищі.

Державна мова – визнана законом урядова мова в державі, обов’язкова для державної адміністрації, суду й шкільного навчання.

Соціокультурна ситуація – це сукупність тенденцій, які визначають стан культури суспільства.

Перебудова – політика, що здійснювалась радянським керівництвом на чолі з М.Горбачовим в другій половині 80 – х років ХХ ст., спрямована на збереження радянської системи шляхом її модернізації та часткової лібералізації.

Плюралізм (в художній творчості) – методологічна позиція, що передбачає самостійне існування багатьох окремих культур та їх не зведеність до спільних феноменів, відтак – множинність культур та їх наукових інтерпретацій.

Масова культура – термін, що позначає тенденції у розвитку зарубіжної культури другої половини ХХ ст.

Література для роботи над темою:

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні (1918 – 1953). – К., 1994. – Кн. 1-2.

Калініченко В. Селянське господарство України в період НЕПу. – Харків, 1997.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920 – 30- років: соціальний портрет та історична доля. – К., 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993.

Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921 – 1939 рр.). Серія “Україна крізь віки”. – К., 1999. – Т. 11. – С. 7-65.

Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 1921 – 1923 рр. в Україні. – К., 1993.

Рубльов О., Чеченко Ю. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20 – 50-ті роки ХХ ст. – К., 1994. – С. 184-209.

Кульчицький С. В., Мицик Ю. А., Власов В. С.

К90        Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. - К.: Літера ЛТД, 2009. - 528 с.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

79015. Основные закономерности развития науки 37.5 KB
  Основные закономерности развития науки. Необходимо выделять внешнее и внутреннее развитие любой системы и рассматривать специфику того и другого видов развития в том числе и науки. Сам процесс развития науки также понимается далеко неоднозначно. cumultio увеличение накопление по сути дела сводит на нет и даже игнорирует качественные изменения которые происходят в структуре научного знания и вызываются изменением основных понятий и принципов науки особенно в ходе научных революций.
79016. Исторические типы рациональности: классическая, неклассическая, постклассическая науки 31.5 KB
  Исторические типы рациональности: классическая неклассическая постклассическая науки. Исторические типы научной рациональности. Три крупных стадии исторического развития науки каждую из которых открывает глобальная научная революция можно охарактеризовать как три исторических типа научной рациональности сменявшие друг друга в истории техногенной цивилизации. Причем появление каждого нового типа рациональности не отбрасывало предшествующего а только ограничивало сферу его действия определяя его применимость только к определенным типам...
79017. Саморазвивающиеся синергетические системы и стратегия научного поиска 57 KB
  Саморазвивающиеся синергетические системы и стратегия научного поиска. Между тем подлинная самоорганизация по самому смыслу этого термина означает именно изменение прежней организации порядка или структуры и появление нового порядка и структуры в результате изменения взаимодействия между элементами системы. Точнее говоря причины такого изменения поведения элементов системы их самоорганизации следует искать в процессе взаимодействия элементов системы с внешней средой. Как признается он сам в то время он решал частную проблему и не...
79018. Глобальный эволюционизм и современная научная картина мира 36 KB
  Глобальный эволюционизм и современная научная картина мира. Научная картина мира основа рационалистического мировоззрения опирающаяся на совокупный потенциал науки той или иной эпохи. В научной картине мира систематизируются научные знания полученные в различных дисциплинарных областях. Есть частная картина мира и общая картина мира.
79020. Проблема смысла и сущности техники 43 KB
  Проблема смысла и сущности техники. Сущность техники техника призвана усиливать органы и потенции человека в том числе и интеллектуальные. Узкий смысл понятия техники: под техникой понимается техническое устройство артефакт созданное человеком из элементов природы для решения конкретных культурных задач. Широкий смысл понятия техники: искусственный или организованный прием усиливающий улучшающий или облегчающий действие техника письма техника плавания техника вопросов и т.
79021. Роль техники в становлении классического математизированного и экспериментального естествознания 33.5 KB
  Роль техники в становлении классического математизированного и экспериментального естествознания. Дальнейшее усовершенствование техники упиралось в главное противоречие эпохи – противоречие между сравнительно высоким уровнем достигнутых к этому времени технологических знаний и резким отставанием теоретического естествознания. Развитие философии и естествознания в эпоху Возрождения привело к глубокому кризису аристотелевской картины мира и поставило задачу выработки отражающей реальные свойства действительности физической концепции а...
79022. Проблема гуманизации и экологизации современной техники 34 KB
  Проблема гуманизации и экологизации современной техники. Узкий смысл понятия техники: под техникой понимается техническое устройство артефакт созданное человеком из элементов природы для решения конкретных культурных задач. Широкий смысл понятия техники: искусственный или организованный прием усиливающий улучшающий или облегчающий действие техника письма техника плавания техника вопросов и т. При изучении вопроса о последствия техники и технологии следует иметь в виду двойственный характер техники.
79023. Научная картина мира как предпосылочное знание 39.5 KB
  Научная картина мира ее исторические формы. Роль научной картины мира в определении перспектив научных исследований. С научной картиной мира связывают широкую панораму знаний о природе включающую в себя наиболее важные теории гипотезы и факты.