67252

ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

Лекция

Политология и государственное регулирование

Якщо народи існували з давніхдавен то нації викристалізувалися лише в XVII XVIII ст. Народність це історично сформована мовна територіальна економічна і культурна спільність людей яка передує нації. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно...

Русский

2014-09-06

161.5 KB

4 чел.

ЛЕКЦІЯ №17

ПОЛІТИКА ТА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ

План

  1.  Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація.
  2.  Національні відносини та проблеми національної політики.
  3.  Етнонаціональне самовизначення націй.
  4.  Етнонаціональна політика в Україні.

1. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

Дослідження, які проводились у Варшавському Університеті у кінці ХХ століття за участю доц. Маріі Ганузи вказують на те, що люди ідентифікують себе насамперед зі статтю, але вже на другому місті йде національна ідентифікація. За даними досліджень доктора філософських наук Ю. Саєнка значимість етнічного самоусвідомлення 8 найбільших етносів України стоїть на першому місці, залишаючи позаду значимість побудови державності України і значимість побудови в Україні громадянського суспільства. Якщо врахувати ці дані, а також те, що що згідно перепису 2001 року 22,2 % України складіють неукраїнці, то стає зрозумілою важливість усвідомлення і засвоєння кожним громадянином нашої країни важливості етнічної проблематики.

Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясувати такі основні поняття, як «народ», «нація», «етнос», «етнічна група», «націоналізм» і «національні меншини», «етнічні конфлікти» тощо. Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етнологічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками.

Схематично діалектику його формування можна змоделювати у такий спосіб:

з сім'ї виросла родина,

з родини — рід,

рід перетворився на плем'я,

плем'я — на народ. 

Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що:

французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців;

український — слов'янських і тюркських племен Київської Русі;

завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ.

Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов'язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Нині „етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а „народ” набув соціально-політичного і геополітичного значення.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю — це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть.

У сучасній науці виокремлюють в основному два трактування етносу:

  1.  певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);
  2.  форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом „ми - не ми”, „свої - чужі”, „ми такі, а решта - інші”. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною ознакою етносу як системи.

Існує ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які не є обов'язковими для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є системним зв'язком між людьми.

Етнос - це глобальне явище, що має власні закономірності становлення, тобто появи, видозміни й зникнення (етногенезу). Одну з концепцій етногенезу опрацював російській дослідник Лев Гуільов.

Він визначав етнос як біологічну одиницю, а сам етнічний поділ людства - як один із способів адаптації у ландшафтах (не стільки у структурі, скільки у поведінці).

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства - неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі - обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди належатимуть до даного етносу.

Важливим елементом етносу є спільна історична територія, де проходив процес його становлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше має значення символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній.  Історична пам'ять включає як реальні факти, так і історичні міфи. Історичними фактами можуть бути елементи культури (могили, храми, замки) і природного ландшафту (краєвиди). Історичними є міфи про спільне походження етносу. Скажімо, сучасні греки вважають себе нащадками античної Еллади, а українці — Київської Русі, хоч обидва народи зазнали глибоких етнічних змін і якісно відрізняються від своїх попередників (наприклад, брати Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь — засновники Києва). Кожен народ береже в історичній пам'яті міф про золоту добу, що в критичні періоди історії надає йому силу подолати негаразди й вистояти.

За допомогою мови, яка постійно оновлюється, змінює свою структуру, етнос передає з покоління у покоління свій історичний досвід, зберігає самобутність і безперервність.

Релігія, надаючи нормам співжиття етносу священного змісту, закладає культурну основу етнічної ідентичності. Світова релігія, хоч і виходить за межі етнічного, однак через обрядовий колорит забезпечує основну функцію етнічної інтеграції.

Цю ж функцію виконує державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони».

Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Цілковите зникнення етносу можливе лише за умови геноциду і етноциду. Геноцид це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацистами євреїв або турками вірмен). Геноцид потрібно відрізняти від масових убивств окремих груп населення з метою придушення їхнього опору. Етноцид передбачає знищення культури етносу, його асиміляцію.

Етнічна група - спільнота людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками.

Термін «етнічна група» (або «етнічна категорія») має два значення:

1) сукупність людей, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості й сприймається з боку чужинців як окрема група;

2) частина етносу на території іншої національної держави. У першому випадку етнічні групи, незважаючи на культурну відмінність, не виділяють себе із загального етносу, але можуть підкреслювати свою окремість.

Статус етнічної групи визначається трьома параметрами:

  1.  компоненти цього умовно взятого „етнічного цілого” живуть на великих географічних просторах, зберігаючи у відносній цілісності основні типологічні риси своєї етногенезисної організації;
  2.  не мають єдиного державного утворення, що суверенізує їхню політичну волю і забезпечує їхнє правове самовизначення;
  3.  покинувши прабатьківщину, далеко за її межами створили (або створюють) нові етнокультурні ареали. Сьогодні це, наприклад, ескімоси (що проживають у Росії, Канаді, США, Гренландії, інших північних країнах), араби (у багатьох країнах Азії і Африки), індіанці (в усіх країнах Північної і Латинської Америки), євреї (в усіх країнах світу, є навіть угандійські, „чорні” євреї).

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав — членів ООН — близько 200. Тільки 270 етносів складаються з понад одного мільйона людей, інші — значно малочисельніші. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія — 99,8 % норвежців; Японія — 99 % японців; Австрія — 92,5 % австрійців тощо). Проте більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об'єднують корінні етноси та інші етнічні і національні групи, для них проблема етнонаціональних відносин, національної політики залишається однією з найважливіших.

Народність - це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей істотно відрізняються. На відміну від нації у народності немає промисловості і відповідно - „свого” робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно-аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Поняття народність широко використоували марксисти. За сталінським визначенням ознак нації (спільність території, економічного життя, мови, особливості психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого статусу.

Зараз поняття «нація» використовується у двоякому сенсі: в політично-правовому і соціокультурному.

При політично-правовому підході під нацією розуміють співгромадянство, політичне об'єднання людей — громадян тієї чи іншої держави. У Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття «громадянство» визначається як «правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи». У міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття «національна економіка», «національний прибуток», «національна безпека» (як і «національна академія»), «національне» розуміється не як «етнічне», а як «державне».

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерною є єдність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. У політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, виокремлюють арабську націю, об'єднану релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та інших країн, усі вони вважають себе насамперед арабами і тільки потім — єгиптянами тощо. Проте ця єдність не забезпечує їх спільність, і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами) призводить до кровопролитних війн (Ірак — Іран, Ірак — Кувейт — підтвердження цьому).

Отже, існують два поняття нації:

Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. До нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість).

Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. До нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України).

Відповідно є багато визначень нації:

французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі.

марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності специфічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну національну культуру від іншої. - Сталінське тлумачення.

американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою.

концепція нації Е. Сміта ґрунтується наявності національної державі на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:

  •  історична територія, або рідний край;
    •  спільні міфи та історична пам'ять;
      •  спільна масова, громадська культура;
      •  єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;
      •  спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп. У Великій Британії, крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії — каталонці, галійці, баски. Швейцарська нація сформувалася з німецько-, франко- та італомовних етносів тощо.

Інший шлях формування нації — коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися три нації: білоруси, росіяни та українці.

Процес формування націй та спричинені ним рухи зумовлювали створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднували декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку і стабільності, обмеження агресивних настроїв одних етносів та оберігання від агресії інших. У цьому сенсі держава конституює націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство, — американці, але американці-японці, американці-українці та ін., у Великій Британії — всі англійці, але англійці-шотландці та ін.

Сучасна світова практика свідчить про зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом! вихідним пунктом на демократичних і добровільних засадах. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) практично зруйнувалися.

Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.

Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети.

Найбільш стійкими і інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття „свідомість нації”. В ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі посідають у національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій — у Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми вийшли на перший план і в країнах колишнього СРСР. На цьому ґрунті швидко зростають національна самосвідомість та націоналізм.

Національна самосвідомість — це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який характеризується спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури.

У політичному плані національна самосвідомість може відігравати подвійну роль. Це, безумовно, прогресивний процес, що призводить до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносин з іншими етнонаціональними групами. Проте надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, на шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може призвести до націоналізму.

У тісному зв'язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість. Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти. 

До позитивних належать: 

національна самосвідомість,

національна гордість,

національний сором (що дає змогу самоочищатися),

прагнення до національного саморозвитку, рівноправності. 

До негативних:

визнання національної винятковості,

протиставлення іншим націям,

прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,

національний нігілізм,

пошук винних у життєвих труднощах.

2. Національні відносини та проблеми національної політики

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тисячі етносів, з яких лише 800 досягай стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чоловік, лише 67. Серед найбільших націй світу китайці, які становлять 934,0 млн., хіндустанці - 180,5, американці - 172,2, росіяни - 138,6, араби - 133, японці - 115,7 млн. та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них надто малочисельна.

Україна теж належить до багатонаціональних країн. В Україні у грудні 2001 року проводився Всеукраїнський перепис населення, згідно з яким станом на 5 грудня 2001 року її населення налічувало 48 457 тис. осіб, що становить 94,2% у порівнянні з 1989 роком (51 452 тис. осіб). Склад населення за національною ознакою ілюструє таблиця

Національність

1989

2001

2001 у порівнянні з 1989 (%)

Українці

37 429.4

37 541.7

100.3

Росіяни

11 35 4.7

8 334.1

73,4

Білоруси

439.9

275,8

62.7

Молдавани

324.5

258.8

79.7

Кримські татари

46.8

248.2

в 5,3 рази більше

Болгари

233.8

204.6

87.5

Угорці

183.1

156.8

98

Румуни

134.8

151

112

Поляки

219

144.1

65.8

Євреї

488,4

103.6

21.3

Вірмени

55.5

99.9

в 1, 8 рази більше

Греки

98,4

91,5

96.9

Татари

88.8

73.3

84.4

Цигани

47.9

47.8

99

Азербайжанці

36.9

45.2

122.2

Грузини

23.5

34.2

145.3

Німці

37.8

33.3

33

Гагаузи

31.9

31.9

99.9

Інші

211.1

177.1

83.9

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні).

Національні відносини — це відносини між людьми, які належать до різних етносів — етнічних груп, націй, народностей, та їх державним утворенням щодо задоволення своїх інтересів.

Вони вбирають у себе економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини і є відносно самостійною системою суспільних відносин.

Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів:

  1.  рівноправність,
  2.  панування та підкорення,
  3.  знищення однією нацією інших.

Національні відносини мають свій вияв на трьох рівнях:

  •  внутрішньо національніміжкласові, політичні, боротьба за національну гідність, стимулятором якої є національна самосвідомість;
    •  міжнаціональнівнутрішньодержавні, внутрішньо-регіональні, внутрішньоколективні, міжособові. Тут вирішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам. Міжнаціональні конфлікти виникають частіше, ніж на інших рівнях;
    •  міжнаціональні на державному рівні — відносини між національними державами.

Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціальних відносин, визначаються економічними та політичними факторами. Основними є відносини в сфері політики, бо від них зазвичай залежить розвиток національних відносин у всіх інших сферах.

Життя засвідчує, що національні відносини — це міцний сплав національного й політичного. 

Головними проблемами в національних відносинах є:

проблеми рівноправності й підлеглості;

нерівності економічного й культурного розвитку;

міжнаціональної ворожнечі;

розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

До політичної сфери національних відносин належать такі питання:

рівноправності націй;

співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;

національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів;

підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;

діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій;

діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів;

взаємозв'язок між національними елітами;

вільному розвитку національних культур та мов;

формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.

Національна політика — це діяльність у сфері національних відносин, свідомий вплив державних і суспільних організацій на регулювання взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплене у відповідних політичних та правових актах держави.

Це система заходів, що здійснюються державою,  яка покликана враховувати та реалізовувати національні інтереси представників усіх етнонацій — громадян держави. Національна політика повинна враховувати не лише теперішні повсякденні потреби та інтереси етнонацій, але й своєчасно помітити проблеми, що виникають, та не дозволити перетворення їх у конфліктні ситуації.

Історії людства відомо чимало прикладів, коли діяльність держави в сфері національних відносин призводила до жорсткого кровопролиття, сіяла ворожнечу та недовіру між націями. Розроблялися різноманітні варіанти нормалізації міжнаціональних відносин, але жоден із них до цього часу не спрацьовував. До того ж «міна» була закладена у підвалинах СРСР, коли понад 100 народів були поділені на 4 частини (15 союзних, 20 автономних республік, 8 автономних округів та 10 автономних областей). Мало того, що нації були ранжирувані, але й лише 53 етноси отримали державність, а інші залишилися без неї взагалі. Це й стало однією з головних причин різного роду конфліктів.

Етнонаціональні конфлікти це конфлікти між національними державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до історичної території, здобуття адміністративно-територіальної автономії або національної незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Основні причини міжнаціональних конфліктів:

Історичне минуле — це об'єктивна причина, пов'язана із взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку. Існує чимало країн-сусідів, які довгі роки перебували між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, численніша нація) пригнічувала іншу тощо. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки «винних» та відновлюються минулі національні забобони.

Однак слід зазначити, що історичне минуле може бути і позитивним моментом у наш час, якщо ті чи інші народи протягом всієї історії перебували у дружніх стосунках.

Територіальні причини міжнаціональних конфліктів нерідко викликають кровопролиття. Ці причини характерні насамперед для звільнених країн Африки — достатньо зазирнути у політичну карту та побачити, як «по лінійці» проведені межі між державами без урахування етнічних відмінностей населення, що там мешкає. Проте нерідко вони виявляються і в більш цивілізованих країнах та регіонах (колишній СРСР, Югославія та ін.).

Соціально-економічні причини пов'язані з фактичною нерівністю у різних проявах життя націй, представництва в органах влади, престижних професіях тощо. За цих умов «скривджені» нації намагаються «зрівняти» відмінності шляхом звільнення від «чужих», «центру» (наприклад, від російської у Чечні та ін.). Ці причини породжують сепаратистичні рухи.

Державно-правові причини мають місце, коли йдеться про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрархію національно-державних утворень. Яскравим прикладом тому був СРСР, але подібні до них причини зберігалися до недавніх часів у Чехословаччині, Югославії, Китаї та інших країнах.

Етнодемографічні причини, які спричиняються міграційними процесами, що особливо посилилися після Другої світової війни, а в Україні — після розпаду СРСР.

У багатьох європейських країнах місцеве населення виявляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а останніми роками — з колишніх соціалістичних країн. У країнах, які входили до складу колишнього СРСР, цей процес пов'язаний із поверненням на батьківщину насильно виселених у воєнні роки, міграцією російськомовного населення зі знов створених національних держав до Росії та ін.

Національно-культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв'язку з диференціацією (розпад СРСР та виникнення «національних держав» з багатонаціональним населенням) та інтеграцією (об'єднання країн Європи при збереженні культурно-національної автономії). Спроба вирішити ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Різняться й методи, шляхи їх подолання.

Принципами розв’язання цих конфліктів є:

демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;

компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної ситуації, співвідношення сил;

рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та рівня розвитку;

непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму(найодіозніша форма націоналізму, пропагування національної винятковості) та сепаратизму;

спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика виробила лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право напій на самовизначення, яке тісно пов'язане з реалізацією прав людини. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів відносин між народами й націями.

3. Етнонаціональне самовизначення націй

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений Генеральною асамблеєю ООН у 1966 р., записано: "Всі держави повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення".

Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності.

Право націй на самовизначення означає:

вільний вибір народом державного устрою аж до відокремлення і формування самостійної держави;

самостійність у розв’язанні економічних питань свого розвитку;

добровільне об'єднання народів в єдину державу;

вільний вибір інститутів і символів державності.

Самовизначення народів, націй неможливе без розв'язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.

Така нація може відокремитися від іншої нації (інших націй) й утворити свою незалежну державу, визначити форму і способи свого соціально-економічного розвитку, характер державно-політичного устрою відповідно до своїх історичних умов; формувати основи й механізми внутрішньої та зовнішньої політики на вільних засадах без іноземного втручання; має поважати права інших народів і міжнародного співтовариства. Цю форму за останні роки обрало чимало народів, утворивши свої незалежні держави: народи колишніх республік Радянського Союзу, СФРЮ, Чехословаччини. Самостійною державою від серпня 1991 p. стала й Україна.

Возз'єднання форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй) в межах однієї держави.

Ця форма, як і перша, має природний, демократичний характер. Це — право на життя, щастя, братерство народів, яких об'єднують звичаї, традиції, а іноді й історія та релігія. Виходячи зі спільних інтересів, народи (нації) ухвалюють рішення про возз'єднання в межах однієї держави. За формою державно-правові об'єднання народів можуть бути різними.

Світовій практиці відомі три основні форми возз'єднання: 

унітарна держава;

федеративна держава;

конфедерація держав. 

Усі вони можуть бути використані лише численними націями, нечисленним народам — значно складніше. Складність полягає в забезпеченні державного утворення необхідними атрибутами (національна бюрократія, сили безпеки і правопорядку, армія). Тому специфіка нечисленних народів передбачає розробку різноманітних комплексних Програм, здатних забезпечити життя цих народів, не допустити їх знищення. Малочисельні народи мають право повною мірою користуватися своїми національними правами, зберігати національну мову, традиції та історію. Одним з ефективних кроків щодо цього є автономізація, тобто існування в загальнодержавній адміністративній структурі автономних районів і провінцій.

Політична автономія є могутнім стимулом для розвитку економіки, культури, національної самосвідомості малих народів. Але на шляху її активного впровадження існує чимало перешкод. Одна з них — міфи про окремі народи-етноси. У Туреччині, наприклад, уряд вважає, що курди — це ті ж турки, хіба що живуть у горах, а тому відірвані від турецького загалу, розмовляють своїм діалектом. Курдів у Туреччині називають «гірськими турками» (їх 8,5 млн. осіб, або майже 24% всього населення країни). В Ірані панує концепція, що всі люди — «діти Аллаха», а тому не існує різниці між іранцем (персом), арабом, курдом. Є, мовляв, одна нація — ісламська. І вона мусить перемогти на світовій арені. Цей курс чітко окреслився після перемоги ісламської революції в Ірані 1979 p.

Народи, що борються за відокремлення та побудову національної держави, можуть розраховувати на міжнародну підтримку за таких умов:

наявності території компактного проживання;

здатності до економічного самозабезпечення;

відсутності територіальних та інших претензій до сусідніх народів;

гарантування прав національних меншин, які опинилися на території новоутвореної держави.

Отже, історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення залишається однією з найскладніших і найактуальніших проблем нашого часу.

4. Етнонаціональна політика в Україні

Основними напрямами державної політики України у сфері міжнаціональних відносин є:

  •  забезпечення рівних конституційних прав і свобод усіх громадян, незалежно від раси, національного чи етнічного походження;
  •  перетворення поліетнічності суспільства, його багато-культурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства;
  •  розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови;
  •  створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;
  •  інтеграція до українського суспільства етнічних груп, що були незаконно депортовані;
  •  розширення співпраці з зарубіжними українцями;
  •  затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп;
  •  удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.

Вдосконалення життєдіяльності української нації на сучасному етапі передбачає повноцінне національне буття, гармонійний розвиток і ефективне функціонування української мови, культури, фольклору, етнографічного елемента. Національне відродження є своєрідною формою створення можливостей для реалізації неповторності й самодостатності людської особистості. Етнонаціональна політика в Україні означає відродження й збереження духовної та культурної спадщини не тільки українців, а кожного з етносів, що населяють її територію.

У розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона має забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконанням усіма громадянами своїх обов'язків; створювати умови, за яких кожен громадянин мав би можливість розмовляти та навчатися рідною мовою, дотримуватися звичаїв і традицій, близьких йому. Держава це не етнічна спільність, а співтовариство людей, які живуть на одній території. Держава не належить певному етносу, вона багатонаціональна.

В українській державі розроблені та проголошені принципи національної політики. Верховна Рада України 1 листопада 1991 р. ухвалила Декларацію прав національностей України.   Усім   народам, національним групам, громадянам, які мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, і соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та карається законом. Держава і гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх \ національно-адміністративних  одиниць.  Держава створює і сприятливі умови для розвитку усіх національних мов і культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного використання російської мови, а в місцях, де компактно мешкають декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.

Важливим здобутком етнополітики в Україні є організація добровільного повернення кримськотатарського народу та представників інших етнічних груп, яких було незаконно депортовано. У 1941 р. з південних районів України вивезено майже 400 тис. етнічних німців, у 1944 р. з Криму - 200 тис. кримських татар, 12,5 тис. болгар, 15 тис. греків, 9,6 тис. вірмен. Нині державою вишукуються чималі кошти на облаштування їх в Україні. На 1 липня 1995 р. вже прибуло близько 260 тис. кримських татар, 1387 болгар, 4785 вірмен, 3437 греків, 2066 німців.

В Україні відбувається активний процес створення етнокультурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. На початку 1995 р. їх налічувалося 260, а в 2004 році - понад 1 200. Помітно розширилася мережа культурно-освітніх закладів, збільшилася кількість періодичних видань (зокрема, 48 газет), що задовольняють культурні потреби етнічних груп України.

Державну програму випуску літератури мовами етнічних груп реалізують відповідно до постанови Кабінету Міністрів 1992 р. „Про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України” всеукраїнські державні видавництва „Каменяр” у Львові (польською мовою), „Карпати” в Ужгороді (угорською, чеською, словацькою), „Маяк” в Одесі (єврейською, болгарською, гагаузькою), „Донбас” у Донецьку (мовою греків Приазов'я), „Січ” у Дніпропетровську (німецькою), „Таврія” у Сімферополі (кримськотатарською). За три роки діяльності цих редакцій побачили світ понад 260 видань 20 мовами етнічних груп.

Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в Україні є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову українську. Проте ст. 10 Конституції гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

В Україні мешкає понад 100 національностей, але російською та українською мовами розмовляють понад 80 % населення України. Українською мовою володіють 78 % населення, російською — 78,4 %. Однак у різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважає українську, то у східних — становище інше. Згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Харківської обл. українську мову вважали рідною 53,8% населення, російську мову визначили як рідну 44,3% населення. У Донецької області українську мову вважали рідною 24,1% населення, російську мову визначили як рідну 74,9.

Культурно-мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватися російською мовою в різних регіонах не однакове. У Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більше, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначений, хоча на практиці російська мова превалює навіть на шкоду українській. Приблизно таке саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших містах.

PAGE  14


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11698. Многократные равноточные измерения. Точечная оценка результатов наблюдения 470.5 KB
  Многократные равноточные измерения. Точечная оценка результатов наблюдения. 1. Цель работы 1.1. Выбор средства измерения. 1.2. Освоение метода непосредственной оценки при проведении многократных равноточных измерений. 1.3. Освоение метода ...
11699. Технические измерения линейных размеров. Многократные равноточные (ограниченной выборки) и однократные прямые измерения 186.5 KB
  Тема: Технические измерения линейных размеров. Многократные равноточные ограниченной выборки и однократные прямые измерения 1. Цель работы 1.1. Изучить назначение и устройство штангенрейсмаса штангенглубомера и индикаторного нутромера а также правила их исп
11700. Отклонения формы и расположения поверхностей. Измерение отклонений круглости, прямолинейности цилиндрической поверхности (изогнутости оси), радиального и торцевого биений 247 KB
  Тема: Отклонения формы и расположения поверхностей. Измерение отклонений круглости прямолинейности цилиндрической поверхности изогнутости оси радиального и торцевого биений 1. Цель работы 1.1. Изучить назначение и устройство индикатора часового типа модели...
11701. Средства измерения с непосредственной оценкой. линейные и угловые измерения, работа со штангенциркулем, микрометром, угломером 332 KB
  Лабораторная работа № 1 Средства измерения с непосредственной оценкой. линейные и угловые измерения работа со штангенциркулем микрометром угломером 1. Цель работы Освоить метод непосредственной оценки с отсчётом по шкале и нониусу при помощи линейных ср...
11702. Меры, ознакомление и работа с мерами. Меры твердости образцовые. Меры длинны концевые 99.5 KB
  Лабораторная работа № 2 Меры ознакомление и работа с мерами. Меры твердости образцовые. Меры длинны концевые 1. ЦЕЛЬ РАБОТЫ: 1. Освоить понятие меры; 2. Ознакомиться с разновидностями мер; 3. Ознакомиться с образцовыми мерами твёрдости служащие для поверки п
11703. СВЧ - Влагомер тест -100 97.5 KB
  Лабораторная работа № 4 СВЧ Влагомер тест 100 1. ЦЕЛЬ РАБОТЫ: Изучить принцип работы СВЧ влагомера ТЕСТ100. Измерить влажность калибровочных растворов. Построить график зависимости затухания СВЧ волн от концентрации воды в пробе. Измерить затухание в про
11704. Исследование работы рефрактометра ИРФ - 22 330.5 KB
  Лабораторная работа № 3 Исследование работы рефрактометра ИРФ 22 1 ЦЕЛЬ РАБОТЫ: Изучение принципа работы на рефрактометре ИРФ 22. 2. ОБОРУДОВАНИЕ И ПРИБОРЫ: Рефрактометр ИРФ 22; Дистиллированная вода. Этанол. Четыре контрольные пробы раствора с разл
11705. Создание диаграммы вариантов использования в среде проектирования Rational Rose 498.5 KB
  Лабораторная работа №1 Создание диаграммы вариантов использования в среде проектирования Rational Rose 1 Общие сведения о Rational Rose Компания Rational Software является лидирующей в области создания методологий и программных решений ориентированных на программистов анали...
11706. Защита сетевых ресурсов с помощью разрешений NTFS 16.52 KB
  Лабораторная работа № 6. Защита сетевых ресурсов с помощью разрешений NTFS. Цели: назначить учетным записями группам разрешения доступа к папке и файлу; предоставить пользователям возможность изменятьразрешения доступа к файлам и папкам; предоставить пользователям воз...