67272

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Лекция

Политология и государственное регулирование

Сутність політичної еліти. Теорія еліти це сукупність соціально-політичних концепцій які стверджують що необхідними складовими будьякої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви правляча меншість яка панує над іншим населенням.

Украинкский

2014-09-06

141 KB

2 чел.

ЛЕКЦІЯ №11

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

План

  1.  Сутність політичної еліти.
  2.  Типологія еліт, функції та механізми рекрутування еліти.
  3.  Сутність, ознаки, функції політичного лідерства.
  4.  Сучасні теорії та типологія політичного лідерства.

  1.  Сутність політичної еліти.

Влада в кожній країні, незалежно від політичного режиму, здійснюється визначеною групою людей - елітою. Головними фігурами в історичному процесі є історичні особистості, а народні маси не здатні до історичної творчості. Ще Сократ вчив, що суспільством управляють ”кращі люди”, Платон вважав, що управляти державою повинна каста аристократів, яка утримує в смиренні народ. Сучасні, класичні концепції еліт розроблені в к. ХІХ - п. ХХ ст. в працях Т.Моски, В.Парето, Р.Міхельса, М.Вебера та ін.

Слово еліта (від лат. eligere та фр. elite означає кращий, добірний, обраний). У суспільних науках термін широко не вживали в Європі до кінця ХІХ - початку ХХ ст., у США - до кінця 30-х років ХХ ст., а в нашій країні до початку 90 рр.

Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що становить меншість суспільства, якій притаманні певні видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередньо бере участь у прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади.

Що таке еліта? У відповіді на запитання наука виявляє більш розбіжностей, ніж згоди. На думку іспанського політолога Л. С. Саністебана, політична еліта завжди є «організованою меншістю, що володіє владою».

Теорія еліти — це сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, яка панує над іншим населенням.

Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями, — еліта. Для Парето еліта — це люди в певній галузі діяльності, що мають найвищі індекси якості у своїй сфері. Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються один від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Отже, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і становить еліту. В. Парето поділяє еліту на «правлячу», що безпосередньо чи опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і «не-правлячу» — контреліту, людей, які мають характерні для еліти ознаки та якості, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус та інші перепони. За галузями життя (діяльності) Парето визнає існування не тільки політичної, але й художньої, наукової, економічної, промислової еліти тощо. Він сформулював закон «циркуляції еліти». Кожна з цих еліт має свої фази, зокрема: 1) піднесення до влади й утвердження на владному керівництві та 2) занепад і деградація – втрата панівного становища, перехід до контр еліти. Циркуляція і зміна політичних еліт є одним із головних факторів історичного прогресу. Наприклад, талановитий юрист матиме 10 балів, пересічний - 6, нездатний - 0. Головні типи еліти, які визначив В. Парето, - це «леви», для яких характерні консерватизм, жорсткі силові методи правління та утримання стабільної політичної системи, і «лиси», майстри політичної демагогії, комбінацій та омани, прагматики та новатори, за часів правління яких суспільство і політична система нестабільні, динамічні або свідомо оновлюються. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, якщо забезпечено пропорційне поповнення еліти людьми як першої, так і другої орієнтації; припинення циркуляції призводить до деградації правлячої еліти. Якщо еліта влади прямує до занепаду, то контреліти — до активного відтворення елітарних якостей і елементів; так виникає процес «масової циркуляції еліти чи просто революції».

Г. Моска (1858-1941), італійський політолог, доводив неминучість поділу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Моска аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Найважливішим критерієм формування керівного класу є здатність управляти іншими людьми, тобто організаційні здібності, а також матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г. Моска також зробив свій внесок до розробки питання динаміки еліти; постійні зміни в політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша — аристократична, яка виявляється у прагненні правлячого класу будь-яким чином ввести спадковість свого стану; друга — демократична, означає оновлення політичної еліти через вибори тощо найбільш активними і здатними до управління представниками нижчих верств. Особливістю такої динаміки є те, що через її посилення аристократична еліта може деградувати до автаркії, тобто закритися («ефект фортеці»); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану «відкриту» демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю.

Німецький політолог Р. Міхельс (1876-1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід до пояснення головних важелів елітарної влади, що запропонував Моска. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її. По-друге, Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, запропонував так званий «залізний закон олігархії» щодо політичних партій, який обґрунтовує виділення правлячої верхівки партії і захоплення нею влади як незворотний процес. Його теоретичні наробки значно вплинули на сучасну політологію, зокрема, упередили подальші дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади.

Р. Міллс структурний склад еліти представляє так: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорацій); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, ці три групи верхівки і утворюють «трикутник влади». Р. Міллс започаткував теорію «плюралізму еліт» у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту. Кожна з елітарних груп здійснює панування і контроль у своїй галузі діяльності, але водночас не здатна домінувати в усіх сферах життя суспільства. Між ними виникає конкуренція, що запобігає монополізації влади і засобів контролю.

У 70-80-ті рр. XX ст. Роберт Дал (США) і Раймон Арон (Франція) продовжують опрацьовувати теорію плюралізму еліт, обґрунтовуючи рух еліт від олігархії до «поліархії». Замість того щоб аналізувати структури еліти у масштабах всього суспільства, Р. Дал вдається до оцінки трьох типів управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим щоб порівняти наміри та отримані результати. Це дало можливість йому специфічно висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної «поліархії» через період влади «патриціїв» (номенклатурного істеблішменту), добу «підприємців» та період влади «екс-плебеїв».

М. Бердяєв на підставі історичного аналізу досвіду різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості письменних. Як тільки цей коефіцієнт знижувався до одного відсотка, імперії (держави) припиняли існування, в суспільстві починалася стагнація, сама ж еліта перетворювалася на касту. Зокрема, він визначав, що в дореволюційній Росії 1913 р. цей коефіцієнт був дуже високим — близько 6 % .

Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і соціальні функції еліти. Зокрема, Р. Дарендорф включає до її складу: 1) економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4) духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не рівнозначною.

Правлячі політичні еліти — це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.

2. Типологія еліт, функції та механізми рекрутування еліти.

Вивчення еліт передбачає виокремлення і порівняння між собою різних елітних угруповань. Теорія демократичного елітизму, як своєрідний синтез принципів демократії та елітизму, доводить такі положення:

  1.  еліта не монолітна, вона складається з декількох конкуруючих груп;
  2.  вхід до правлячої еліти відкритий для найбільш здібних членів суспільства, елітна циркуляція має достатньо динамічний характер;
  3.  існує опозиційна контреліта;
  4.  між елітою та контрелітою виникає конкуренція;
  5.  суспільство контролює еліти перш за все завдяки виборам, але еліта значно більше може впливати на маси, ніж навпаки;
  6.  можлива зміна еліт ненасильницьким шляхом;
  7.  влада еліти має здебільше ненасильницький характер та залежить від змін у ціннісних орієнтаціях населення.

Структурний склад еліти традиційно містить:

«кращих» представників класу (соціальної верстви), тобто тих, хто має значні матеріальні ресурси та соціальні позиції;

найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угруповання щодо політичної (державницької) діяльності;

поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих верств суспільства найбільш талановитими і корисними особами.

Проте реалізує свою владу еліта опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легітимізується вона різними засобами: через право, звичаї, силу, доцільність, харизму, адміністративні механізми, а інколи — через неосвіченість і забобони натовпу.

Аби опанувати та упорядкувати численні різновиди елітних груп у сучасному суспільстві, слід застосувати певні критерії.

Типи еліт:

1. Еліти в соціумі виокремлюють згідно зі сферами їх життєдіяльності та за функціональним призначенням, зокрема виділяють: політичну, економічну, духовну, інформаційну, національно-етнічну, військову, професійну еліту та деякі субеліти.

Політична еліта складається з груп, політичних лідерів та осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, що обіймають високі посади в органах державної влади, як громадянського, так і військового характеру. Виходячи з обсягів повноважень влади, вирізняють три рівні правлячої еліти:

вища політична еліта, до якої належать керівники держави, які обіймають найвищі посади в усіх гілках влади (президент і його оточення, вищі керівники уряду, голови і члени вищих судових органів влади, спікер парламенту й керівники найбільших фракцій; лідери найвпливовіших політичних партій і рухів); її кількість не перевищує 100-200 чоловік, навіть у досить великих країнах;

середня політична еліта, що формується з величезної маси виборних посадових осіб — сенаторів, депутатів, представників регіональних еліт (губернаторів, мерів), лідерів різних політичних партій та рухів;

адміністративно-бюрократична еліта (нижчий рівень політичної) складається з держслужбовців, зокрема інших членів уряду, високопоставлених чиновників міністерств, відомств, керівників інших органів чи департаментів державного управління.

Економічна еліта — це найбільш багаті та могутні члени суспільства, так звана «фінансово-промислова олігархія»: найкрупніші власники, банкіри, керівники фінансово-промислових груп, голови провідних корпорацій, керівництво підприємств військово-промислового комплексу, власники великих капіталів, зокрема «нувориші» (нові багаті). Реалізуючи свої інтереси, економічна еліта прямо чи опосередковано здійснює вплив на зміст і характер рішень, які приймає політична еліта.

Духовна еліта представлена мерітократією (інтелектуальною елітою), церковно-релігійною елітою, елітою світу мистецтва (богема, андеграунд) та ідеологічною елітою (в партіях та ідеологічних установах).

Інформаційна еліта — «інфократія» — складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет, журналів тощо. Вона небезпідставно вважається «четвертою владою», адже контролює, керує і дозує потоки інформації та здійснює значний вплив на формування громадської думки. Ця еліта досить близька до інтелектуальної (освітяни, науковці, ідеологи, митці культури), тому інколи політологи говорять про культурно-інформаційну еліту взагалі.

Національно-етнічні еліти, як і аристократію (родову, племінну) у деяких суспільствах відносять до так званих традиційних еліт. їх вплив на політичний процес досить значний, якщо ці еліти залишаються при владі в традиційних суспільствах, в яких панують системи традиційних (у тому числі релігійних) цінностей.

Військова еліта (« генералітет») або складає необхідну частку політичної «еліти влади», або автономно керує політичними процесами за умови відповідних диктаторських режимів.

Професійна еліта за складом нагадує інтелектуальну, але принципом її виокремлення є наявність елітних професій у суспільстві: юристи (адвокати, судді тощо), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи, менеджери та ін. (цей набір залежить від конкретних умов і рівня розвитку держави).

Соціологи та політологи вирізняють також специфічні субеліти — «криміналітет», маргінали, демографічні еліти («золота молодь», феміністки), сексуальні меншини тощо. Вони не здійснюють постійного впливу на політику, а тяжіють до її «тіньових» форм і технологій, але також мінливо.

2. За місцем у політичній системі еліти поділяються на правлячу (еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо здійснює функції державної влади (чи сприяє просуненню важливих політичних рішень). До складу контреліти входять ті сили, що прагнуть посісти визначальні позиції у владі; така потенційна еліта часто висуває популістські лозунги, апелює за підтримкою до невдоволених верств суспільства.

  1.  За структурою і характером внутрішніх зв'язків виокремлюють еліти з високим ступенем інтеграції (поєднані) та еліти з низьким рівнем інтеграції (роз'єднані). Останнім притаманна гостра боротьба між угрупованнями за оволодіння стратегічними позиціями, тактичними можливостями, за сфери контролю та розподілу ресурсів (наприклад адміністративна еліта). Інтегровані еліти, навпаки, досить згуртовані, інколи на релігійній чи ідеологічній основі, або завдяки консенсусній згоді — на певних ціннісних засадах, нормах політичної конкуренції та процедурах здійснення політичної влади.
  2.  За ступенем представництва серед еліт виділяють ті, що мають високий рівень (масштаби) соціальної репрезентативності, й такі, що мають низький ступінь представництва, тобто відбивають інтереси дуже вузьких сегментів суспільства.
  3.  Еліти поділяються на «відкриті» та «закриті» згідно з інтенсивністю їх циркуляції та засобами рекрутування, що характеризують добір в еліту.

Політична наука виявила два головні механізми рекрутування еліти: система гільдій та антрепренерська.

Характерними рисами системи гільдій є:

закритість, відбір претендентів на вищі посади в основному з нижчих верств самої еліти; шлях вгору повільний та еволюційний;

висока міра інституціоналізації відбору через наявність численних формальних вимог для зайняття посад (вік, стать, партійність, соціальне походження тощо);

відносно невеликий і закритий круг електорату (осіб, які здійснюють добір кадрів);

— як правило, відтворюється вже існуючий (усталений) тип лідерства.

Номенклатурний механізм формування за часів адміністративно-бюрократичної системи — це один із найтиповіших варіантів системи гільдій: конкурентна боротьба відсутня у відкритому вигляді; висока політизація та ідеологізація всіх елементів системи; домінують родинні зв'язки.

Антрепренерська система характеризується:

— відкритістю, широкими і реальними можливостями різних соціальних груп увійти до еліти;— незначною кількістю вимог (фільтрів) щодо претендентів;

широким колом електорату;

реальним і високим конкурсом при відборі;

первинністю значення індивідуальних якостей претендента.

Цей механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає динаміці сучасного життя та застосовується при ліберально-демократичних режимах. Система гільдій за сучасних умов наявна у традиційних суспільствах і в консервативних режимах та інституціях.

За соціально-рольовим складом еліта дуже своєрідна та певною мірою різнобарвна, що також впливає на її відношення до процедур легітимації та надбання статусу легітимності. Так, серед соціальних ролей еліти називають:

  1.  найвищі керівні кадри держави (політичний бомонд, Олімп);
  2.  професійні керівники (адміністративна бюрократія);
  3.  так звані «ідеологи еліти» (інтелектуали, аналітики, політичні технологи, представники світу мистецтва, духівництво);
  4.  найбільш впливові економічні кола (олігархія);
  5.  керівники засобів масової інформації (інфократія);
  6.  члени родин елітарних персон (механізм впливу сімейних зв'язків);
  7.  «сірі кардинали», особи, які таємно, але визначально і суттєво впливають на політику;
  8.  врешті, «корисні члени», залучені з інших соціальних верств з метою обслуговування потреб еліти.

На думку певної частини політологів, характер функцій політичних є літ такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більше того, навіть деякою мірою суперечить їй.

Розглянувши комплекс функцій еліт у суспільстві, можна погодитися з цим твердженням:

  1.  універсальна функція — маскування фактичного громадського джерела та класового характеру влади — стає особливо відчутною у соціально диференційованих політичних системах;
  2.  визначення політичної волі всього класу та розробка механізму реалізації цієї волі;
  3.  формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме — посередництво між кінцевими суб'єктами політики і владою, між представниками та безпосередніми суб'єктами політики;
  4.  регулювання діяльності політичного представництва класу, дозуючи (посилюючи чи обмежуючи) його;
  5.  виконання ролі головного резерву керівних кадрів, своєрідного центру відбору кадрів до інститутів влади;
  6.  прогнозування і діагностика у політиці, тобто еліти виконують так звану місію «штабів» у політиці;
  7.  координація діяльності різних рівнів і форм політичної репрезентації класу, тобто посередницьке управління сукупною політичною практикою.

Функції політичних еліт:

1. функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів.

2. стратегічна функція — ініціювання соціальних змін і вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ;

3. інтегративна — об’єднання суспільства на основі сформульованих елітою цінностей, подолання між групових непорозумінь і конфліктів; у здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й опозиційна.

4. організаційна — створення дієвого механізму втілення у життя політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи; призначення кадрового апарату органів управління.

5. функція рекрутування (висунення) зі свого середовища політичних лідерів: політики державного масштабу не можуть з’явитися нізвідки, вони, як правило, пов’язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою, виконавчою, регіональною, партійною тощо.

3. Сутність, ознаки, функції політичного лідерства.

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера. Наприклад, Платон зазначав, що правителями можуть бути лише філософи. У своїй утопії досконалої держави мислитель обумовлює право філософів на володарювання тим, що вони володіють істиною та постійно її осягають. Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та досвідченіші голови родин. Далі, на його думку, право володарювати отримує той, хто перевищує інших розумом.

Мислителі Середньовіччя обґрунтовували право монарха на володарювання «божою волею». Проте, на їх погляд, у такій волі є раціональний момент, який полягає в тому, що Богу простіше керувати ходом історії за допомогою обранців-королів.

В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, Особистого впливу та авторитету.

Теорію лідера-надлюдини розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Г. Гегель вважав, що мета, яку мають великі люди і якій вони віддають усю пристрасть, вбирає момент загального, тобто історичні особи стали великими саме тому, що вони бажали та здійснювали велике, до того ж не уявне, а дійсне. Щодо історичних подій, то вони є результатом вільної творчості великих людей.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.

Отже, політологія має специфічний предмет вивчення лідерства. Вона розглядає цей феномен як один із найважливіших елементів механізму регулювання відносин індивідів, соціальних груп та інститутів у сфері політики.

Термін «лідер» (з англ. — ведучий, той, хто керує іншими людьми) має чимало визначень. Наприклад, лідером називають:

особу, яка спроможна впливати на інших з метою інтеграції загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної спільноти;

особу, за якою дана спільнота визнає право прийняття рішень, значущих з погляду групового інтересу;

індивіда, який має найяскравіші якості («корисні» для даної групи), завдяки чому його діяльність є найпродуктивнішою (наприклад реакція, швидкість у спортсмена).

Лідери очолюють, ведуть за собою різні людські спільності —від невеликих груп людей до товариств державного рівня.

Політичний лідер - це особа, інтеграційні, новаторські, критично зорієнтовані, здібності якої спрямовані на створення і реалізацію програми (концепції) розв’язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

Політичне лідерство має певні ознаки:

  1.  наявність власної програми, уміння реалізувати її;
  2.  популярність, авторитет, відповідальність. Тільки той хто здатен узяти на себе відповідальність, і може виступати в ролі лідера;
  3.  постійно своєю практикою доказувати право на лідерство і виправдовувати кредит довіри;
  4.  політичний вплив на оточуючих повинен бути постійним, всезагальним і поширюватися на всіх членів керованої спільноти;
  5.  лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

На всіх рівнях діяльності політичне лідерство реалізується певними функціями.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функцй в діяльності лідерів:

1) функція оцінки: від лідера завжди чекають об'єктивної, мудрої, а головне — своєчасної оцінки подій;

  1.  пропонуюча функція: лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрям дій, який розв'язуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи;
  2.  мобілізуюча функція: лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Інші дослідники виокремлюють такі лідерські функції, як:

інтегративна — об'єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми;

новаторська означає, що політичний лідер свідомо вносить нові конструктивні ідеї соціального розвитку суспільства. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв'язання. Пропонує щось нове порівняно зі своїми попередниками, переконує оточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх досягнення;

комунікативна функція, згідно з якою політик вирішує долі, він — колективний організатор, який працює із публікою і для неї. Політичний лідер забезпечує зв'язок як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими судами;

координаційна — координація діяльності трьох владних інститутів: парламенту, адміністрації, суду;

 забезпечення соціального патронажу, соціально-політичний захист громадян від беззаконня, самоуправства бюрократії і чиновництва, забезпечення реальних гарантій прав і свобод громадян;

 прозорість і відкритість, в прийнятті оптимальних і ефективних політичних рішень, які відображають насущні соціальні потреби суспільного життя, що забезпечує авторитет політичних лідерів і забезпечує зростання легітимності політичного режиму;

 аналітична,  всебічний і глибокий аналіз соціально-політичної ситуації в країні та сучасному світі, політичний діагноз суспільних суперечностей, об’єктивні та суб’єктивні фактори функціонування політичної системи суспільства;

 генеративна, політичні лідери виступають ініціаторами соціальних змін і суспільних перетворень, генераторами соціального оптимізму та соціальної енергії, соціальної творчості мас.

Виконувані політичними лідерами функції багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти.

4. Сучасні теорії та типологія політичного лідерства.

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому через концепції витоків політичного лідерства, як тих причин, що породжують його. Основними з них є концепції рис, ситуативна, послідовників і психологічна.

Першою виникла у XIX ст. концепція (теорія) рис, яка складалася на основі аналізу ролі видатних осіб в історії (Енрі Богардус — один із видатних представників цієї теорії). Згідно з цією концепцією лідер повинен мати сукупність певних рис, що є необхідною нормою, яка і дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відбивають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідною є якісна перевага, глибше та масштабніше мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а за необхідності — розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення; уміло вирішувати весь комплекс зазначених вище питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути. Звичайно, особисті якості (почуття гумору, такту, вміння привертати до себе увагу, зовнішня привабливість тощо) відіграють тут важливу роль.

У процесі розроблення концепції рис з'ясувалося, що таких рис, які були б притаманними лише політичним лідерам, немає.

Отже, в ході розробки концепції рис дослідники дійшли висновку, що набір рис лідера значно відрізняється залежно від історичних епох та особливостей конкретних держав. Це спричинило виникнення на додаток до теорії рис іншої концепції витоків політичного лідерства — ситуативної.

Ситуативна концепція пропонує розглядати лідера у зв'язку з певною конкретною ситуацією (Віллі Ділл, Генрі Хіптон, Анрі Голднер та ін.). Поведінку лідера, його позиції, прийнятні в одній ситуації, не можна використати в іншій. За певних умов на посаду лідера підходить одна особа, за інших — інша. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що її вирішує, тобто розв'язує певну проблему. У межах даної теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є «функцією ситуації», керівником, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає такого керівника «людиною ринкової ситуації», яка розцінює себе як товар, що необхідно продавати відповідно до кон'юнктури.

Д. Рісмен визначає такого лідера як «людину зовнішньої орієнтації». Однак лідер може оволодіти ситуацією, використати або повернути її на свою користь. Ця обставина є слабким місцем зазначеної теорії. Ситуативна концепція недооцінює роль людської активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного значення у функціонуванні політичної системи.

Поширеним є погляд, що лідером стає людина, яка найбільш успішно орієнтується на інших, тобто відповідає очікуванням та запитам своїх послідовників. Відповідно до цього погляду існує так звана концепція послідовників (конституентів), запропонована Ф. Стенфордом. Феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, а в ширшому плані — конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які взаємодіють з одним лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців тощо. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати існуючі звичаї або домінуючий характер традицій, що дало б йому змогу обійняти без напруження або ризику керівну посаду. Саме група обирає лідера, який відповідає її інтересам та орієнтаціям. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи якоюсь мірою на нього впливає.

Отже, концепція послідовників висуває на перший план аналіз не самих лідерів чи об'єктивної ситуації, а потреб та інтересів оточення лідера, його послідовників. Вважається, що аналіз складу послідовників допомагає зрозуміти й передбачити політичну поведінку лідера. Сприймаючи лідера й ситуацію, послідовники в кінцевому підсумку визначають або заперечують саме лідерство, група сама вибирає такого лідера, який її влаштовує. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а в психології і запитах його послідовників.

Прибічники психологічної концепції (Зігмунд Фрейд, Білл Буллі, Генрі Лассуелл та ін.) вважають, що психіка первинна, вона лежить в основі суспільного життя і визначає його. На їх думку, суспільство поділяється на психічно нормальних та ненормальних людей. Саме останні здатні стати лідерами. Засновник цієї теорії 3. Фрейд пояснював, що в основі лідерства лежить певне лібідо — здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого, ніж ти маєш чи можеш. Політичні лідери здебільшого й справді відрізняються особливим психологічним складом. Однак ці особливості далеко не завжди пов'язані з якимись психічними аномаліями. Як стверджують психологи, всі люди поділяються на дві категорії: для одних характерна підвищена самоідентичність, а для інших — понижена. Перші зазвичай високої думки про себе, впевнені у собі, легко йдуть на ризик, відкрито діляться своїми планами тощо. Другі, навпаки, оцінюють себе нижче від своїх реальних можливостей. Вони схильні до самоаналізу, зазвичай пасивні, обережні, уникають самостійних дій і рішень.

Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Лідерові  необхідно  підтримувати  врівноважені  відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої.

Французький дослідник психології мас Г. Лебон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житті він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки — недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.

На думку Е. Фромма та Т. Андро, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, за певних соціальних умов перетворюються на авторитарних вождів. Авторитарний лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі всі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до виявлення інакодумства та демократії.

Кожен політичний лідер має специфічні риси характеру метод взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна визначити деякі типи політичних лідерів.

Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за відповідною типологією, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства:

  1.  Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.
  2.  Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.
  3.  Харизматичне лідерство (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав вождів революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар у Римській імперії, Наполеон у Франції, Гітлер у Німеччині, Муссоліні в Італії, Ленін у Росії, Мао у Китаї та ін.

Сучасна політична наука пропонує різні критерії типології лідерства.

Г. Лассуелл запропонував типологію лідерства, пов'язану зі стилем їх політики: лідерів-адміністраторів, агітаторів, теоретиків. Перші — це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі — лідери харизматичного типу, схильні виступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті — лідери, схильні розробляти програми, проекти, але не бажають займатися практичною політикою.

Р. Такер і В. Хагеман виділяють консервативний, революційний та реформаторський типи лідерів за їхнім ставленням до перспективи суспільного розвитку. Консервативний лідер у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, намагається зберегти давні цінності, адаптувати їх до нових умов, протидіє соціальним змінам; революційний — основні свої дії спрямовує на фундаментальні зміни відповідно до інших соціальних ідеалів чи до власних переконань, які ґрунтуються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологічних схемах, відкидаючи повністю існуючі цінності; реформаторський — вірить в ухвалену більшістю ідеальну модель суспільства, визначає відхилення від цієї моделі й намагається їх виправити, орієнтуючись при цьому на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збереженням основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби політичного керівництва.

Р. Такер пропонує ще поділ лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство —  на реальних і менеджерів. Перші — це лідери-герої, другі — ті, хто майже не впливає на перебіг подій у суспільстві. А Дж. Берне розглядає дві категорії лідерів: перетворювачів та ділків. Лідери-перетворювачі діють в ім'я реалізації своїх глобальних ідей. Лідери-ділки, навпаки, діють «тут і негайно», концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким має стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Берне також пов'язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, в якому відбувається їхня діяльність.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Є. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах і типах поведінки політичних лідерів:

за ставленням до власної ідеології — лідер-ідеолог і лідер-прагматик;

за ставленням до власних прихильників — лідер-харизматик і лідер-представник (перший формулює, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть);

за ставленням до противників — угодовці, що прагнуть до пом'якшення конфлікту і пошуку компромісних рішень, а також фанатики, які намагаються навмисно загострити конфлікт і знищити будь-що противника;

за способом оцінки дійсності — відкритий лідер і лідер-догматик.

Є. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії «чистих» типів лідерів взаємно не пов'язані, тобто окремі типи виявляються в різних сполученнях.

У марксизмі лідерів поділяють на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних; великих і малих. Залежно від стилю керівництва і політичної системи, в якій діє лідер, вирізняють:

диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх, покарання;

демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;

автократичний тип лідера, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемагати опонентів.

Викликає інтерес типологія політичних лідерів М. Херманн, хоча сам підхід може бути використаний для характеристики лідерства взагалі. Згідно з цією типологією виділяються чотири основні типи лідерів:

лідер-«прапороносець» — видатна людина, яка має власне бачення дійсності, власний погляд на події та шляхи їх розвитку (Ленін, Троцький, Мартін Лютер Кінг, Хомейні);

лідер-«служитель» виступає у ролі виразника інтересів своїх прихильників, виборців, діє від їх імені — такі лідери схильні до популізму (Нурсултан Назарбаєв, Леонід Кравчук, Олександр Мороз, Джордж Буш, Франсуа Міттеран та ін.);

лідер-«торговець» схожий на продавця товару, який прагне умовити покупця купити товар. Цей тип лідера повинен переконати осіб, які «купують» його ідеї або плани, аби залучити людей до їх здійснення;

лідер-«пожежник» швидко реагує на ті проблеми, що постають перед суспільством, відгукується на події і проблеми, діє відповідним чином.

На практиці більшість політичних лідерів вбирають риси всіх чотирьох типів у різних комбінаціях.

Рональд Рейган. Будучи президентом США, работал всего по 2–3 часа в сутки. Суеверен, увлекался астрологией. Не обладал аналитическим складом ума. Не был хорошо информирован и не стремился вникать в детали. Часто путал реальность и вымысел. Истины, которые он изрекал, просты и общеизвестны. В значительной мере сила этого американского президента заключалась в его политическом чутье, интуиции и компетентности помощников. Пробыл два срока президентом США. Поднял мощь страны.

Маргарет Тэтчер, премьер-министр Великобритании. Рано увлеклась и пристрастилась к политике. В Оксфордском университете была председателем местной студенческой организации консервативной партии. В 25 лет баллотировалась в парламент. "Железная леди" обладает твердым, решительным, волевым характером, умением убеждать и простым языком излагать свои цели. Работоспособна.

Гельмут Коль, канцлер ФРГ. Умел налаживать хороший контакт с "молчаливым большинством" в стране. Шел на компромиссы, маневрировал. В 16 лет вступил в ХДС. В 29 стал самым молодым депутатом. Делал ставку на укрепление частного предпринимательства. Не владеет ни одним иностранным языком. Вошел в историю как объединитель Германии.

Горбачев Михаил Сергеевич, бывший Генеральный секретарь ЦК КПСС, бывший Президент СССР. Психологию и геополитические убеждения Горбачева характеризуют личные, наивные для высшего руководителя, убеждения в необходимости следовать западным образцам. Был он, попросту говоря, западником. Сейчас, уже на значительном временном расстоянии наивность, слабоволие, тщедушность, маломасштабность личности и обычная человеческая трусость – отчетливо проступают в образе Горбачева. С этим деятелем связываются развал социалистического лагеря, Варшавского Договора и СССР. Верховная власть не облагородила этого человека, да и не могла этого сделать, а на выборах рейтинг этого политического деятеля не поднимался выше 1%, что и послужило причиной ухода из большой политики. Объективную оценку ему даст время.

PAGE  3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

11415. Запросы выборки данных SQL 41.5 KB
  Лабораторная работа № 3. Запросы выборки данных SQL. Задание: Создать запросы: 1. На выборку всех кортежей отношения 2. На выборку всех значений нескольких атрибутов отношения. 3. Запрос на выборку значений нескольких атрибутов с назначением альтернативных име
11416. Работа с РБД в MS Access 87 KB
  Лабораторная работа № 4. Работа с РБД в MS Access. Задание: 1. Создать формы для ввода данных. 2. Визуализировать схему данных. 3. Создать отчеты для вывода результатов запросов. Access: запросы формы отчеты макросы. Запрос это объект базы данных являющийся основн
11417. Оценка информационной меры Харкевича в СИИ 139.5 KB
  Лабораторная работа N 7 Оценка информационной меры Харкевича в СИИ Задание на ЛР – дать навыки количественной оценки семантической меры Харкевича путем построения моделей при синтезе экспертных систем в среде нейросетевого конструктора. Применить на практике д...
11418. Секундомер в Visual Basic 34.5 KB
  Секундомер 1.Нарисовать кнопку на листе 2.Установить указатель мыши на кнопке и нажать правую кноп...
11419. ИССЛЕДОВАНИЕ МИКРОТРАНСФОРМАТОРА 50.52 KB
  ИССЛЕДОВАНИЕ МИКРОТРАНСФОРМАТОРА 4. ПОРЯДОК ВЫПОЛНЕНИЯ РАБОТЫ 4.1. Опыты холостого хода и с нагрузкой Собрать цепь по рис. 1. Собранную цепь показать преподавателю или лаборанту. Рис. 1 Таблица 1 U1 ...
11420. ВИДЫ И ЦЕЛИ ТЕРМИЧЕСКОЙ ОБРАБОТКИ СТАЛИ. ОПРЕДЕЛЕНИЕ ТЕМПЕРАТУРЫ КРИТИЧЕСКИХ ТОЧЕК МЕТОДОМ ПРОБНЫХ ЗАКАЛОК 159.5 KB
  Учебноисследовательская работа № 6 ВИДЫ И ЦЕЛИ ТЕРМИЧЕСКОЙ ОБРАБОТКИ СТАЛИ. ОПРЕДЕЛЕНИЕ ТЕМПЕРАТУРЫ КРИТИЧЕСКИХ ТОЧЕК МЕТОДОМ ПРОБНЫХ ЗАКАЛОК 6.1. Цель работы Данная работа предполагает: изучение фазовых превращений в сплавах железа при нагреве и охлажден
11421. ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТІЙНОЇ ПЛАНКА ЗА СПЕКТРОМ АТОМА ВОДНЮ 191.5 KB
  Лабораторна робота №5 ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТІЙНОЇ ПЛАНКА ЗА СПЕКТРОМ АТОМА ВОДНЮ Мета роботи: Вивчення методу визначення постійної Планка за спектром водню. Прилади та обладнання: універсальний монохроматор УМ2 ртутнокварцова лампа джерело живлення Спектр1 газороз...
11422. ИЗМЕРЕНИЯ БАЛЛИСТИЧЕСКИМ ГАЛЬВАНОМЕТРОМ 720 KB
  Лабораторная работа № 6 ИЗМЕРЕНИЯ БАЛЛИСТИЧЕСКИМ ГАЛЬВАНОМЕТРОМ Часть I ОПРЕДЕЛЕНИЕ ЕМКОСТИ КОНДЕНСАТОРА БАЛЛИСТИЧЕСКИМ МЕТОДОМ ЦЕЛЬ РАБОТЫ: Приобрести практические навыки работы с баллистическим гальванометром. Овладеть методикой градуировки галь...
11423. РАСШИРЕНИЕ ПРЕДЕЛОВ ИЗМЕРЕНИЯ ЭЛЕКТРОИЗМЕРИТЕЛЬНЫХ ПРИБОРОВ 963 KB
  Лабораторная работа № 8 РАСШИРЕНИЕ ПРЕДЕЛОВ ИЗМЕРЕНИЯ ЭЛЕКТРОИЗМЕРИТЕЛЬНЫХ ПРИБОРОВ ЦЕЛЬ РАБОТЫ: Овладеть методом расчета шунтов и добавочных сопротивлений. Подобрать шунт и добавочное сопротивление к предложенным приборам. ПРИБОРЫ: 1.Миллиампе