67344

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

Лекция

Международные отношения

Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Міжнародні відносини сукупність економічних політичних ідеологічних правових дипломатичних...

Украинкский

2014-09-07

153.5 KB

1 чел.

Лекція 18

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

План.

1. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави.

2. Розвиток міжнародних відносин і світового політичного процесу.

3. Політична глобалістика. 

4. Україна в сучасному геополітичному просторі.

1. Міжнародні відносини і зовнішньополітична роль держави

Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують людське співтовариство.

Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя.

Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжнародних відносинах, особливо у політичних.

Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава.

Держава — єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику.

Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія “національний (державний) інтерес” — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав.

Національний інтерес охоплює:

проблеми збереження нації незалежної держави;

безпеки від зовнішньої загрози;

зростання добробуту населення держави;

захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами;

збереження і розширення її впливу в світовій політиці.

Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення.

Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам.

У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна:

враховувати своє геополітичне положення,

спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. 

Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем.

Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави:

міністерства закордонних справ (зовнішніх зв'язків);

парламентські комітети з питань зовнішньої політики;

посольства;

представництва в інших державах;

наукові й культурні центри за кордоном;

офіційні й напівофіційні місії тощо. 

Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”.

Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий “міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист”.

Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб'єктів. Значне розширення кількості суб'єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб'єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність враховувати роль цих суб'єктів, їх вплив на міжнародну політику. Попри помітну питому вагу кожного суб'єкта в міжнародних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави.

Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика.

Більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи: 

відносини, які ґрунтуються на балансі сил;

відносини, що спираються на баланс інтересів.

Види міжнародних відносин розрізняють також:

за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні);

за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо);

за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький). 

Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття:

“регіональні”;

“субрегіональні”;

“глобальні”. 

Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: 

нестабільності,

суперництва,

ворожнечі,

конфлікту,

війни

мирного співіснування,

довіри,

співробітництва,

політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів.

Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб'єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб'єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом'якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу.

У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

2. Розвиток міжнародних відносин і світового політичного процесу.

Упродовж багатьох століть відносини між державами визначалися силою, насильством. Наймогутніші для свого часу держави задовольняли свої інтереси за рахунок слабших. У міжнародному житті переважали ворожнеча і нестабільність. Сила була гарантом ієрархічного порядку. Імперії будувалися саме на силі й насиллі. Щоправда, з утвердженням капіталізму, інтенсифікацією міжнародних зв'язків, формуванням світового ринку, розвитком засобів зв'язку і комунікацій держави починають укладати численні міжнародні угоди з різних питань. Виникають перші міждержавні організації для вирішення важливих для держав питань (Міжнародний телеграфний союз — 1865 p., Всесвітній поштовий союз — 1874 p.), починає діяти інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок між державами. Але ці міжнародні організації й інститути не могли істотно впливати на характер і стан міжнародних відносин. Конфлікти, суперечки з територіальних, етнічних, релігійних та інших питань здебільшого переростали у війни.

Підраховано, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років. У світі за цей час відбулося понад 15 тисяч війн. Лише в XVII ст. в Європі загинуло у війнах 3 млн. осіб, у XVIII ст. — понад 5 млн. у XIX ст. — 6 млн. у XX ст. — 70 млн. осіб.

Війни розглядали як вивірений шлях досягнення державами своїх інтересів і цілей. Цілком законними для розширення території і збагачення держав вважали також анексію (насильницьке приєднання, загарбання однією державою території іншої держави) і контрибуція (примусові грошові або натуральні стягнення з переможеної держави на користь держави-переможця). Дипломатія протягом тривалого часу була підпорядкована питанням, пов'язаним з війною, намагаючись забезпечити сприятливі умови для ведення війни, сприяти найефективнішому використанню результатів перемоги (в разі перемоги), домогтися найменших втрат у разі поразки. Її завданням також було документальне закріплення в інтересах держави наслідків перемоги чи поразки у війні.

Філософи, історики, політики наводили різні аргументи для доказу природності, закономірності, невідворотності війн. Серед них давньогрецький філософ Геракліт та історик Фукідід, італійський політичний мислитель і письменник Н. Макіавеллі, голландський юрист і соціолог Г. Гроцій, англійський економіст, демограф Т. Мальтус, німецький філософ Ф. Ніцше і багато інших. Та й нині багато західних соціологів і політологів намагаються обґрунтувати тезу про неминучість і закономірність війн між державами, посилаючись на різні чинники: природу людини, непередбачуваність наслідків зіткнення інтересів держав на міжнародній арені, ірраціональність поведінки людей і політики держав, наявність расових і національних відмінностей між народами, нерівномірність розподілу плодючості ґрунту, розселення народів, утвердження суверенітету держав та ін.

Так, X. Болдуїн (США) наголошує, що причина війн в людській природі, а не в створених людиною економічних чи політичних системах. І. Горовіц вихідним пунктом філософського вивчення війни і миру вважає людину. 

А. Вінбауер у статті “Війна як біологічна проблема” пише, що війна має біологічні корені і є “великим кровопусканням”, якому періодично піддається історія людства за певними “законами біологічної циркуляції”. За його концепцією, відносно мирні епохи неминуче змінюються епохами великих війн, а інтервали між воєнними періодами точно відповідають періодам біологічної регенерації людства. Великі війни в Європі, за Вінбауером, виникали кожні 40—50 років, що відповідає тривалості життя одного покоління.

Право держав на задоволення своїх інтересів шляхом війни навіть закріплена в низці міжнародних угод. До середини XX ст. війну вважали звичним способом розв'язання суперечок між державами. Докорінні зміни, що відбулися у світі в середині XX ст., змусили світову громадськість, найвпливовіші держави визнати згубність розв'язання міжнародних конфліктів збройним, насильницьким шляхом.

До таких глобальних змін належать:

деідеологізація міжнародних відносин;

роззосередження влади в світовій політиці;

перехід від конфронтації до партнерства і співробітництва;

демократизм і гуманізм світової політики;

розширення міжнародних відносин;

прискорення темпів економічного і технічного прогресу не тільки в розвинутих країнах, а й країнах, що розвиваються;

небувале посилення взаємозв'язків і взаємозалежності континентів і країн;

перетворення світу на цілісну систему.

Попри те, що людське суспільство складається з понад 230 держав, які різняться суспільним ладом, традиціями, віруваннями, рівнем економічного і культурного розвитку, національними і державними інтересами, світ постає як взаємозалежна цілісність. Між країнами відбувається активний обмін продукцією, сировиною, технологією, культурними надбаннями. Прискорення всебічного розвитку сучасних країн багато в чому зумовлене посиленням всебічних контактів, взаємозв'язків між ними.

Поруч із поняттям “міжнародні відносини” в політології застососується і більш інтегральна категорія “міжнародна політика”, чи “світовий політичний процес”.

Міжнародна політика – це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об’єднань громадян у сфері міжнародного життя.

Міжнародна політика базується на таких принципах:

невтручання у внутрішні справи інших держав;

рівноправ’я;

повага суверенітету;

добросовісність у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань.

Суб’єктами політичного життя світового політичного процесу є:

національні держави;

організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру (Європейський Союз);

міжнародні урядові організації та їх органи (Організація Об’єднаних Націй, Європейський парламент);

недержавні суспільно політичні, громадські організації (Міжнародна організація охорони здоров’я).

В останні десятиліття спостерігається перехід від методів примусу до методів врегулювання і погодження при розв'язанні конфліктів і непорозумінь між державами. Пробивають собі дорогу тенденції до поглиблення демократизації, гуманізації міжнародних відносин. Спостерігається політичне пробудження мас, залучення мільйонів людей до міжнародної політики, посилення їх впливу на політичні рішення і дії як всередині країн, так і на міжнародній арені.

Позитивний вплив на міжнародні відносини справило усунення поділу світу на два ворогуючі табори.

За останні роки на міжнародному рівні розроблено чимало важливих соціальних програм, договорів і угод у галузі економічного і політичного співробітництва, у гуманітарній сфері. З процесом демократизації й гуманізації міжнародних відносин пов'язаний процес демілітаризації, який передбачає не тільки роззброєння, а й ліквідацію воєнно-політичних блоків, конверсію науки і невоєнної промисловості, що виконує воєнні замовлення, перебудову свідомості людей (особливо політичних лідерів, працівників політичних і управлінських структур) на засадах гуманності й миролюбності.

У світовій політиці почали формуватись якісно нові принципи міжнародних відносин, які передбачають:

суверенну рівність держав,

незастосування сили або погрози силою,

непорушність кордонів,

територіальну цілісність держав,

мирне врегулювання суперечок,

невтручання у внутрішні справи,

повагу прав людини і основних свобод,

співробітництво між державами,

сумлінне виконання обов'язків з міжнародного права.

Сучасне співтовариство прагне виробити різні механізми, норми, процедури щодо питань міжнародного життя. Функції дипломатії все більше зміщуються від силового тиску до процедур переконання, врегулювання та узгодження.

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні урядові й неурядові організації. Найбільш представницькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 p., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, незважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.

Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому визначені основні принципи міжнародного права, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Організації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 p. 50 державами—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:

Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.

Розвивати дружні відносини між націями на основі рівноправності й самовизначення народів.

Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладено також у “Декларації про принципи міжнародного права” (1970), “Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам” (1960), “Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав” (1981), Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.

ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфліктних ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої діяльності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р. Ригас і Д. Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980 pp., дійшли висновку, що рівень успішності становить 51%. А Л. Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульовані внаслідок миротворчих зусиль ООН.

Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і безпеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомендації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Останнім часом обговорюється доцільність реформування ООН, демократизації діяльності її закладів. Піддається сумніву правомірність збереження положення, згідно з яким п'ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом “вето” з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.

Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Американських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, економічних питань та питань безпеки, виступають на захист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

Міжнародні неурядові організації різноманітні за своїми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об'єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. Їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.

Нині жодна держава одноосібне не зможе контролювати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскільки існують серйозні обмеження для концентрації влади.

На сучасному етапі простежується тенденція до нарощування зусиль міжнародних організацій, багатьох держав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, надання пріоритету загальнолюдським інтересам й інтересам людини.

Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалістичної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взаємодопомоги, саморозпуск Організації Варшавського Договору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, “холодною війною”, гонкою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд дол. США на рік.

Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди.

У світі ще існують намагання силового, навіть збройного, розв'язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах. У 1945—1986 pp. відбулося до 250 війн, у яких брало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн. осіб. Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.

У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980—1988 pp.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних.

Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Індія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Прагнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскільки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною силою навіть для могутнього агресора.

Не всі держави дотримуються правових норм, розроблених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, США під приводом захисту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії та Іраку.

Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтовариство виробляє норми міжнародного права, які визначатимуть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р., у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнародних угодах. У них йдеться про захист жертв війни, заборону певних видів зброї масового знищення, режим утримання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфліктах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і підлягає покаранню.

3. Політична глобалістика

Новою загрозливою реальністю є комплекс глобальних проблем, які зачіпають життєві інтереси всього людства і вирішувати які можна лише зусиллями всіх країн світу. Ігнорування цих проблем ставить під загрозу існування людського роду. І. Фролов писав: "Глобальні проблеми, якщо їх вчасно не вирішити, можуть перетворитися не тільки в гальма розвитку суспільства, а лей у вибухівку, яка спроможна підірвати основи його існування".

Глобальні проблеми – це найбільш суттєві, злободенні проблеми, які торкаються життєвих інтересів всіх народів і для свого розв'язання вимагають колективних зусиль світового співтовариства.

Головні ознаки глобальних проблем:

їх загальнолюдський характер;

масштабність;

надзвичайна гострота;

необхідність колективного вирішення.

Глобальні проблеми людства поділяються:

  1.  соціально-політичні;
  2.  соціально-економічні;
  3.  соціально-екологічні;
  4.  проблеми людини.

1. Соціально-політичні проблеми охоплюють цілий комплекс завдань щодо забезпечення миру і міжнародної безпеки:

відвернення ядерної війни та запобігання локальним війнам (в світі нагромаджено близько 60 тис. різних ядерних боєприпасів загальною потужністю приблизно 55 тис. мегатонн, що є матеріальною основою багаторазового знищення всього живого);

припинення гонки озброєнь, проведення роззброєння та конверсії;

викорінення насилля у відносинах між людьми, забезпечення застосування мирних засобів розв'язання міжнаціональних, міждержавних, регіональних та інших конфліктів;

побудова ненасильницького світу на основі утвердження довіри між народами, добрососідства, партнерства, співробітництва та зміцнення системи загальної безпеки.

2. Глобальні соціально-економічні проблеми охоплюють:

економічну відсталість значної кількості країн;

демографічні проблеми;

продовольчі проблеми (за різними даними у світі голодує 435—600 млн осіб. При зростанні населення (нині воно становить майже 6 млрд осіб, а до 2030 p. досягне 8—9 млрд.) ця проблема може значно загостритися. До того ж у країнах, що розвиваються (проблема голоду там найактуальніша), населення зростає швидкими темпами, а економічно розвинуті країни перебувають у стані демографічної кризи. Так, у 1966— 1988 pp. населення Африки зросло в 2,14 раза, а в Європі — менш ніж на 12 %);

проблема ресурсів.

3. Не менш важливою є екологічні проблема, зумовлені істотним погіршенням природного середовища. Екологічна криза пов'язана з небаченим прискоренням економічного і технічного розвитку, наслідком чого є посилення експлуатації природних ресурсів, руйнування гармонійних природних зв'язків, отруєння природного середовища. Спеціалісти висловлюють думку, що за нинішніх темпів зростання природоруйнуючої діяльності людство почне згасати приблизно з 2030 року.

Факти:

за даними ООН, в атмосферу щорічно викидається 25 млрд. т двуокису вуглецю, 150 млрд. т двуокису сірки,. 50 млрд. т окису азоту, 700 тис. фреонів, 100 тис. т токсичних хімікатів, 500 т свинцю, 10 тис. т ртуті;

один сучасний пасажирський реактивний літак протягом 8 годин польоту поглинає 50-70 т кисню;

озонова дірка в Антарктиді досягла розмірів 10 млн. кв. км і рухається в бік Південої півкулі;

понад 96% запасів води на Землі – це солоні води Світового океану. Нині 1,3 млрд. жителів фактично не мають доступу до питної води, а 1,7 млрд. жителів вживають забруднену воду.

4. Серед проблем глобального масштабу — боротьба зі СНІДом, міжнародний тероризм, наркоманія. Ці проблеми дали підстави членам Римського клубу (міжнародної неурядової організації, яка виникла у 1968 p. і об'єднує вчених різних країн, які присвятили себе вивченню глобальних проблем) дійти висновку про “кризу цивілізації”, вихід з якої вимагає єдності всіх країн.

Глобальні зміни стимулювали нові підходи до вирішення проблем і конфліктів між державами, внесли корективи в міжнародну політику. Значний вплив на зміну міжнародної політики справили видатні вчені, представники Римського клубу, політичні діячі. Так, Б. Рассел і А. Ейнштейн у своєму маніфесті (1955 p.) наголошували, що в ядерну добу міждержавні сутички, спроби вирішувати проблеми силою загрожують людству знищенням. Автори доповідей Римському клубу закликали суспільство, насамперед політиків, “подивитись далі інтересів нинішнього дня”, “потурбуватись про виживання всього роду людського”, “приступити до спільних, колективних, координованих дій різних організацій і держав”. У цьому дусі висловлювались А. Сахаров, В. Брандт, Е. Кеннеді.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами.

4. Україна в сучасному геополітичному просторі.

Геополітика як політологічна концепція, що вбачає визначальну роль географічних чинників у політиці держави, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов'язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Останнє десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттєвими геополітичними змінами. Серед передумов глобальних зрушень на континенті — подолання військово-політичного протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем) набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи загалом (у тому числі Німеччини), ослаблення полюса сили, який уособлювала Москва, самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 p. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 p. його підтверджено всенародним референдумом.

Відомо, що зовнішньополітична діяльність України під час її перебування у складі СРСР була суттєво обмежена, оскільки права союзних республік на здійснення відносин з іноземними державами були передані загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Щоправда, на початку існування СРСР Україна мала певні можливості впливати на формування зовнішньополітичного курсу Союзу (через своїх представників у союзних законодавчих і виконавчих органах влади, у дипломатичних місіях багатьох країн), але з 30-х років, коли Радянський Союз фактично перетворився на унітарну державу із над-централізованою владою, Україна, як й інші союзні республіки, була їх позбавлена.

Нині Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві.

Зовнішня політика України спрямована на: 

захист державного суверенітету;

забезпечення безпеки країни;

збереження цілісності державної території;

забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв'язків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві;

посилення впливу на міжнародні події, нейтралізацію несприятливих щодо України дій окремих країн.

Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої політики України сформульовані в “Декларації про державний суверенітет України” (16 липня 1990 р.), у якій було проголошено, що Українська РСР:

виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування;

активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки;

безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах;

визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

У зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” (від 5 грудня 1991 p.) акцентувалося, що Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, згідно з цілями і принципами Статуту ООН, спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки в світі, на активізацію міжнародного співробітництва у розв'язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України базуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Україна виявила готовність будувати відносини з іншими державами на засадах:

рівноправності,

суверенної рівності,

невтручання у внутрішні справи,

визнання територіальної цілісності та непорушності історичних кордонів.

Вона заявила про відсутність територіальних претензій, вважаючи свою територію неподільною і недоторканною.

Не переслідуючи агресивних цілей, Україна підтвердила дотримання умов договору 1991 p. між США і СРСР про обмеження та скорочення стратегічних ядерних наступальних озброєнь, намір у майбутньому стати без'ядерною і нейтральною державою. Україна дотримується угоди про звичайні сили в Європі 1990 p. і формує свій військовий потенціал у межах мінімуму, необхідного лише для оборонних цілей.

Така зовнішньополітична стратегія зумовила активне визнання України багатьма державами, встановлення з нею дипломатичних відносин. Вже у січні 1993 p. Україну як незалежну державу визнали 132 держави світу, з них 106 встановили з нею дипломатичні відносини.

Україна прагне адаптуватись до Європи на основі міжнародних документів — Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (1975 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990 p.), декларації “Виклик часові змін”, ухваленої в липні 1992 р. на зустрічі лідерів країн-учасниць Гельсінського процесу, у якій брала участь й Україна.

Такий зовнішньополітичний курс закріплений ст. 18 Конституції України: “зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співробітництва за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

В інтересах України відновлення колишніх і налагодження нових економічних зв'язків з пострадянськими країнами, насамперед з Росією. Відносини між країнами СНД складаються непросто. Певні проблеми є й у російсько-українських відносинах. До того ж різні політичні сили в Україні неоднаково уявляють собі її зовнішньополітичну стратегію. Одні пріоритетною вважають орієнтацію України на Захід, відмежування від Росії, інші віддають перевагу орієнтації на Схід, насамперед на Росію. Одні виступають за нейтралітет України, інші — за її активну участь у колективних зусиллях на підтримку миру і безпеки у світі.

Геополітична орієнтація України на Європу не означає ізоляцію від Росії. Реальне становище України вимагає спрямовування зовнішньополітичних зусиль туди, де можна забезпечити свої національні інтереси. Важливо також визначити, якою мірою її участь у процесах, що відбуваються в Європі, в Росії, інших країнах СНД, узгоджуються з цими інтересами.

Україна — молода держава. Її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкретизовуватимуться відповідно до міжнародної ситуації. Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політичного процесу.

Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписанням нею на початку 1992 p. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами, що стало початком діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які б відкрили нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки.

Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х років XX ст. повернулися до природного стану, коли у формуванні міжнародних відносин суттєвими стали геополітичні чинники — територія, матеріальні ресурси, національна структура та релігійні особливості.

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу. Стратегічна мета її полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За багатовекторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір зумовлений не тимчасовою кон'юнктурою, а національними інтересами.

Зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Стрижнем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних претензій до своїх сусідів.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, — прояв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.

Практика останніх десяти років свідчить про зацікавленість Північноатлантичного союзу в співробітництві з Росією, Україною та іншими державами пострадянського простору, що знайшло свій вияв у спеціальній програмі “Партнерство заради миру”. У руслі цього співробітництва 7 травня 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО — перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Його завдання — оперативне інформування про справи в НАТО. Відповідно почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель, які офіційні особи називають особливим партнерством, що визнає міжнародну значущість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. 

Новим виміром взаємин у СНД стало формування відносин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУAM. Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіальні проблеми: Абхазія для Грузії, Карабах для Азербайджану, Придністров'я для Молдови та Севастополь і Крим для України.

Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку.


26.12.08 г.

А как Румыния умеет действовать в своих интересах на практике прекрасно видно на двух примерах, также напрямую касающихся территориального вопроса. Это спор по поводу размежевания черноморского шельфа у острова Змеиный и борьба за контроль над дунайским судоходством. В случае с шельфом Румыния настаивает на том, что Змеиный – это скала в море, в то время как Украина называет его островом. Если Змеиный в ходе международного разбирательства будет признан скалой, Украина утратит право на использование 12-мильной зоны континентального шельфа. Хотя судебного рассмотрения в Гааге, нарушающего нашу конституционную норму о территориальной целостности, могло вообще не быть. В двусторонних договорах с Бухарестом Киев уже дважды сдавал свои позиции – в 1997 году, при подписании базового договора и в 2004 году, когда Румыния вступала в НАТО и должна была уладить все проблемы с соседями. Кроме того, Конвенция ООН по морскому праву предусматривает, что любое государство может безо всяких последствий при подписании, ратификации или присоединении к Конвенции отказаться от участия в обязательных процедурах с обязательными решениями вопросов территориальных споров. Так в свое время поступил СССР, и ничто не мешало сделать то же самое Украине. Вместо этого украинское руководство позволяет румынской стороне без зазрения совести играть на своих амбициях и фобиях и слушает обещания о поддержке евроатлантической интеграции. Так, в обширной статье в той же самой авторитетной украинской газете член Европарламента от Румынии Адриан Северин заявил, что на фоне «мрачной перспективы» конфликта с Россией «спор по поводу раздела морских границ с Румынией выглядит просто легким недоразумением». В контексте статьи прямо говорится, что от дружбы и поддержки Румынии Украина выиграет гораздо больше, чем от нескольких лишних квадратных километров континентального шельфа, и именно на этой основе будет в дальнейшем строиться долгосрочное сотрудничество между Бухарестом и Киевом. Но постановка вопроса, когда взамен на обещания дружбы предлагается отдать «ключ от квартиры, где деньги лежат» или когда поддержка Румынией евроатлантической интеграции Украины ставится в зависимость от того, выиграет Бухарест дело по делимитации континентального шельфа в Черном море или нет, выглядит странной. Хотя украинская сторона явно ею довольна. И по некоторым признакам можно сделать вывод, что руководство нашей страны готово уступить часть нашей с вами территории и запасов энергоресурсов в обмен на пресловутую «поддержку евроатлантической интеграции».

Почти то же самое, что и в случае со Змеиным, происходит и на Дунае: чтобы развязать с Киевом дипломатическую войну за судоходство по Дунаю, Бухарест зацепился за формальность, которую в Украине никто бы не принял во внимание. Оказывается, наша страна не по форме, предусмотренной Конвенцией ESPOO (Оценка воздействия на окружающую среду в трансграничном контексте), информировала заинтересованную сторону о возобновлении судоходства в гирле Быстрое. В конце 90-х Украина ратифицировала сразу несколько европейских конвенций: парламентарии голосовали, не вникая в их суть, исключительно ради поддержки евроинтеграции. И когда через Быстрое пошел поток грузовых судов, Бухарест направил в комиссию ESPOO представление о нарушении Киевом конвенции. И делал это всякий раз, как только Киев «расхлебывался» с многочисленными комиссиями и начинал дноуглубительные работы. Румыны умело используют элементарный фактор времени: пока Украина занимается решением проблем информационного характера, дноуглубительные работы с украинской стороны не ведутся и река наносит грунт быстрее, чем его удаляют. Таким образом в Дунае уже «утоплены» миллионы гривен…Умелыми провокациями и руками взращенной в Молдове оппозиции Румыния внесла свой вклад в то, что Приднестровье более не рассматривает Украину как защитника и, возможно, центр притяжения, который защитил бы республику (и ее многочисленное украинское население) от слияния с Румынией и последующей румынизации. Таким образом, на одном лишь примере Румынии можно убедиться, что стремление в НАТО не является панацеей от всех бед и участие в блоке не только не гарантирует безопасности национальному государству, но и создает дополнительные риски, связанные с мирным способом перераспределения влияния, а иногда и территорий. Ничто не может заменить собственную грамотную государственную политику. Более того, проблемы, подобные тем, что Украина сегодня имеет с Румынией, только усугубятся со вступлением в Альянс. Членство в НАТО не дает ответа и на такие вызовы, как польская экспансия в Западной Украине (в частности, выдача «карты поляка»), поддержка определенными кругами в США русинского сепаратизма в Закарпатье, стремительная исламизация и сепаратистские устремления крымско-татарского Крыма, осуществляемые при нескрываемой симпатии Турции. Если в 90-х годах XX века вхождение в НАТО было ступенькой в ЕС, то сейчас, в условиях расхождения стран «старой Европы» с США, натовская перспектива является препятствием для европейской. Страны «старой Европы» – против того, чтобы увеличивать представительство в ЕС и НАТО сателлитов США, в качестве какового рассматривается «оранжевая Украина». Стремление снизить влияние США в Европе приводит к тому, что вновь востребована идея создания новой системы европейской безопасности, без участия США, но с Россией, новая зона безопасности и сотрудничества в Евразии «от океана до океана». И шанс Украины на европейскую интеграцию заключается в том, чтобы выступить одним из активных игроков в формировании этой системы с позиции активного нейтралитета. Это гораздо привлекательнее, чем превращаться в один из элементов антироссийского «санитарного кордона». Нам давно пора отказаться от практики размена национальных интересов на химеру «евроатлантической интеграции». Внешняя политика Украины должна стать более прагматичной и гибкой. И в отношениях с Румынией тоже следует исходить именно из этого.

PAGE  12


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

24075. Синтез гема 41 KB
  При восстановлении биливердина НАДФ Н2 образуется билирубин. Билирубин – плохо растворимое соединение и в крови связывается с альбумином. В виде комплекса альбуминбилирубин идет транспорт билирубина кровью в клетки печени. В печени билирубин соединяется с глюкуроновой кислотой с образованием моно 20 и диклюкуронидов 80 они хорошо растворимы в воде.
24076. Распад гема 27 KB
  остающихся в сыворотке крови после осаждения белков. в сыворотке крови является ценным диагностическим показателем при многих заболеваниях. определяют в надосадочной жидкости после удаления осажденных белков сыворотки крови центрифугированием с помощью азотометрического метода Кьельдаля в его многочисленных модификациях колориметрических и гипобромитных методов. в сыворотке крови равна 2040 мг 100 мл или 143286 ммоль л.
24077. Витамины и Антиметаболиты 54.26 KB
  Согласно современным предтавлениям все клеточные и внутриклеточные мембраны устроены сходным образом: основу мембраны составляет двойной молекулярный слой липидов липидный бислой на котором и в толще которого находятся белки см. В состав липидов мембран входят в основном фосфолипиды сфингомиелины и холестерин. Например в мембранах эритроцитов человека их содержание составляет соответственно 36 30 и 22 по весу; еще 12 приходится на гликолипиды Примером амфифильной молекулы может служить молекула фосфатидилэтаноламина структура...
24078. Биохимия печени 32.5 KB
  Биохимия печени Печень самый крупный из паренхиматозных органов. Роль печени в метаболизме углеводов Печень играет ведущую роль в поддержании физиологической концентрации глюкозы в крови. При физиологической гипогликемии в печени активируется распад гликогена. В печени активно протекает глюконеогенез при котором предшественниками глюкозы являются пируват и аланин поступающий из мышц глицерол из жировой ткани и с пищей ряд глюкогенных АК.
24079. Метаболизм белков 35 KB
  Детоксицирующая функция печени Детоксикация ядовитых метаболитов и чужеродных соединений ксенобиотиков протекает в гепатоцитах в две стадии. Реакции первой стадии катализируются монооксигеназной системой компоненты которой встроены в мембраны эндоплазматического ретикулума. На первой стадии биотрансформации происходит образование или высвобождение гидрокси карбоксильных тиоловых и аминогрупп которые являются гидрофильными и молекула может подвергаться дальнейшему превращению и выведению из организма. Кроме цх Р450 в первой...
24080. Биологическая ценность белков 30 KB
  Для оценки состояния обмена белков используется понятие азотистый баланс. Азот остается в организме и расходуется на синтез белков. Встречается при голодании белковой недостаточности тяжелых заболеваниях когда происходит интенсивный распад белков тела. Биологическая ценность белков.
24081. Переваривание белков. Пути превращения аминокислот в печени 105 KB
  Расщепление белков происходит при участии нескольких групп ферментов: Экзопептидазы – катализирует разрыв концевой пептидной связи с образованием одной какойлибо аминокислоты. В результате расщепления образуются свободные аминокислоты которые затем подвергаются всасыванию. Аминокислоты всасываются свободно с ионами натрия. Некоторые аминокислоты обладают способностью конкурентно тормозить всасывание других аминокислот: Лизин тормозит всасывание аргинина.
24082. Токсическое действие аммиака-инактивация альфа-кетоглутарата в цикле кребса,энергетическое голодание,к которому чувствителна очень нервная ткань 57.5 KB
  Возможны 4 типа дезаминирования: Восстановительное RCHCOOH RCH2COOH NH3 NH2 Гидролитическое RCHCOOH RCHCOOH NH3 NH2 OH Внутримолекулярное RCH2CHCOOH RCH=CHCOOH NH3 NH2 Окислительное RCHCOOH RCCOOH NH3 NH2 O Окислительное дезаминирование бывает 2 видов: прямое и непрямое трансдезаминирование. R R1 R R1 HCNH2 C=O C=O HCNH2 COOH COOH COOH COOH Реакция трансаминирования...
24083. Реакция трансаминирования 36.5 KB
  R R1 R R1 HCNH2 C=O C=O HCNH2 COOH COOH COOH COOH Реакция трансаминирования обратима она катализируется ферментами – аминотрансферазами. Наиболее часто акцептором NH2групп служит 2оксоглутарат кетоглутарат реакция приводит к образованию глутаминовой кислоты: СН3 COOH CH3 COOH АЛТ НСNH2 CH2 C=O CH22 COOH CH2 COOH CHNH2 ...