67383

МАКСИМІЗАЦІЯ ПРИБУТКУ І ЦІНОВА СТРАТЕГІЯ МОНОПОЛІЇ

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Ступінь панування фірми на ринку характеризує концентрація продавців. Коефіцієнт концентрації визначає процент продажу продукції фірми декількох фірм від загального обсягу продажу на ринку. Вибір монополії можна проаналізувати за допомогою тих же двох підходів які застосовувались при вивченні...

Украинкский

2014-09-07

1.77 MB

1 чел.

ТЕМА 9. МАКСИМІЗАЦІЯ ПРИБУТКУ

І ЦІНОВА СТРАТЕГІЯ МОНОПОЛІЇ

Дослідивши закономірності функціонування ринку досконалої конкуренції, приступаємо до аналізу ринків недосконалої конкуренції, на яких або покупці, або продавці у своїх рішеннях враховують власну здатність впливати на ринкову ціну. Ця особливість змінює поведінку фірм і розподіл ресурсів.

 9.1. Монополія і конкуренція

Монополія – це наявність на ринку лише одного продавця і багатьох покупців, монопсонія наявність лише одного покупця при багатьох продавцях. Обидві ринкові структури виражають крайню форму недосконалої конкуренції, полярну протилежність досконало конкурентного ринку.

До характерних рис монополії  відносять наступні:

  •  єдиний продавець на ринку – якщо продукцію виробляє тільки одна фірма, вона уособлює цілу галузь;
  •  виробництво специфічного однорідного продукту, який не має близьких і досконалих замінників;
  •   ринкова влада (ситуація “price maker”)  означає спроможність продавця як єдиного виробника товару, а за умов монопсонії – покупця як єдиного споживача впливати на ціну товару;
  •  заблокований вступ в галузь.

Бар’єри входження на ринок є основною причиною виникнення монополій. Відповідно до джерел походження бар’єрів виділяють кілька їх форм:

  •  бар’єри, створені економією від масштабу;
    •  бар’єри, створені державою (патенти, ліцензії та ін.)
      •  розмір ринку;
        •  власність на важливі види сировини;
        •  “нечесна конкуренція”.

Будь-які бар’єри входження не є абсолютно нездоланними, особливо у довгостроковому періоді, тому монополії в сучасній дійсності рідкісні, переважно підтримуються державою.

Ступінь панування фірми на ринку характеризує концентрація продавців. Коефіцієнт концентрації визначає процент продажу продукції фірми (декількох фірм) від загального обсягу продажу на ринку. Загальноприйнятим показником вимірювання концентрації продавців є частка чотирьох або восьми найбільших в галузі фірм, проте він не вловлює різниці між галузями, в яких домінує одна фірма, і галузями, в яких є чотири чи більше приблизно однакових фірм. 

Більш досконалим показником є індекс ринкової концентрації Гіршмана – Герфіндаля, який обчислюється як сума квадратів часток ринку всіх фірм (), які продають на ньому свою продукцію: .

Максимальної величини він досягає для монополії: 1002 = 10.000. Мінімального значення індекс набуває в умовах досконалої конкуренції.

Модель ринку з єдиним постачальником продукту, який не має близьких замінників, називається чистою монополією. Монополія має ту ж саму мету, що і конкурентна фірма: вибрати такий обсяг виробництва, який дозволяє отримати максимальну суму економічного прибутку за певний період. При виборі оптимального обсягу монополія зустрічається з трьома обмеженнями –  витратами виробництва, попитом на продукцію та її ціною. Вибір монополії можна проаналізувати за допомогою тих же двох підходів, які застосовувались при вивченні моделі поведінки конкурентної фірми: порівняння сукупного виторгу і сукупних витрат  та порівняння граничного виторгу і граничних витрат .

 Становище фірми – монополіста докорінно відрізняється від становища фірми в умовах ринку досконалої конкуренції. Основною відміною є можливість впливати на ринкову ціну. В той час як конкурентна фірма приймає ринкову ціну як величину об’єктивно задану, монополія сама призначає ціну на свою продукцію. При цьому монополіст може як продавати весь обсяг продукції за однаковою ціною, так і призначати для кожної групи споживачів іншу. Модель поведінки монополії з єдиною ціною є моделлю простої монополії.

Можливість призначати ціну не означає, що монополіст буде прагнути встановити якнайвищу. Оскільки монополія уособлює галузь, вона стикається з кривою ринкового попиту, яка визначає множину співвідношень між ціною і обсягом попиту, тому довільне маніпулювання цінами неможливе.

Порівняємо монополію з конкурентною фірмою. Попит на продукцію конкурентної фірми абсолютно еластичний, – за однією і тією ж ціною фірма може продати стільки продукції, скільки захоче (рис. 9.1.а). Монополія ж, маючи спадну криву попиту, змушена з кожною додатковою одиницею продажу зменшувати ціну на весь обсяг продукції (рис. 9.1.б). Таким чином, прибуток конкурентної фірми обмежується ринковою ціною, а прибуток монополії – попитом споживачів.

Відміни стосуються також пропонування. Пропонування конкурентної фірми прямо залежить від рівня ринкової ціни, крива пропонування конкурентної фірми має позитивний нахил. У монополії такої залежності між рівнем ціни та обсягом випуску немає, монополія не має кривої пропонування. Вона визначає випуск, орієнтуючись на криву попиту.

Економічний прибуток монополіста, так само, як і будь-якої фірми, обчислюється як різниця між сукупним виторгом і сукупними витратами . 

Сукупні витрати монополіста формуються в цілому так само, як і витрати конкурентної фірми. Динаміка сукупного виторгу монополіста значно відрізняється від динаміки виторгу конкурентної фірми. Сукупний виторг монополії обчислюється за формулою: . Рис. 9.2 ілюструє відміни типових функцій сукупного виторгу досконало конкурентної (а) та монопольної (б) фірм. Ціна для конкурентної фірми є величиною сталою, тому її сукупний виторг зростає прямо пропорційно обсягу пропонування, а крива  має вигляд променя, що виходить з початку координат. Сукупний виторг монополії зазнає впливу спадного характеру ціни та цінової еластичності попиту, тому не може зростати нескінченно. Як ми знаємо, спадна крива попиту має неоднакову еластичність на різних відрізках. На невеликих обсягах випуску попит еластичний , а на значних – нееластичний . Сукупний виторг продавця на еластичному відрізку кривої попиту зі зниженням ціни зростає, а на нееластичному – зменшується, досягаючи максимального значення в точці одиничної еластичності. Тому і крива сукупного виторгу монополії має вигляд опуклої доверху функції. Монополія завжди обирає обсяги виробництва на еластичному відрізку кривої попиту, де сукупний виторг зростає.

Середній виторг  завжди дорівнює ціні, –  це справедливо як для конкурентної, так і для монопольної фірми. Крива середнього виторгу завжди співпадає з кривою попиту (рис. 9.3). Але у конкурентної фірми середній виторг дорівнює не тільки ціні, а й граничному виторгу і всі криві зливаються в одну горизонтальну лінію. У монополії граничний виторг , навпаки, завжди менший за ціну , його крива спадає значно швидше, тому віддаляється від кривої попиту. 

Ця властивість пояснюється двома ефектами: ефектом обсягу та ефектом ціни, які діють у протилежних напрямках, – якщо обсяг продажу зростає, то ціна знижується. Конкурентна фірма ефекту ціни не знає, тому що продає за однією і тією ж ціною, тоді як монополія, збільшуючи виробництво на одиницю, змушена знизити ціну не тільки на додаткову одиницю випуску, але й на всі попередні одиниці.

Фірма, нарощуючи обсяги продажу, збільшує сукупний виторг за рахунок продажу додаткової одиниці, але несе втрати від продажу попередніх одиниць за нижчою ціною. Тому значення граничного виторгу по кривій спадають швидше, ніж значення ціни та середнього виторгу по кривій попиту , що ілюструє рис. 9.3. а). За графіком можна прослідкувати геометричний зв’язок між кривими. 

Крива  виходить з тієї ж точки, що і крива попиту, але потім відхиляється від неї донизу і перетинає горизонтальну вісь на обсязі, де сукупний виторг  (рис. 9.3. б) досягає свого максимуму.

9.2. Максимізація прибутку.

Коротко – та  довгострокова

рівновага монополії.

Фірма – монополіст одночасно приймає рішення про обсяг випуску і про ціну продукції, в той час як конкурентна фірма визначає лише обсяг. Для оптимізації обсягу виробництва монополіст використовує універсальне правило граничного випуску , справедливе як для моделі , так і для моделі .

Рис. 9.4 ілюструє прийняття рішення монополістом за моделлю . Точки перетину кривих  і  і  є точками беззбитковості, а виробництво в межах обсягів, що відповідають цим точкам, є прибутковим. Відстань між кривими  і  по вертикалі показує величину економічного прибутку, крива якого  побудована на графіку окремо. Відрізок  відповідає його максимальній  величині.

Графічно оптимальний обсяг випуску відповідає рівню виробництва, для якого криві  і  мають однакові кути нахилу. На графіку 9.4 їх показують проведені до кривих пунктирні дотичні  і . Нахил кривої сукупного виторгу , визначає величину граничного виторгу , а нахил кривої сукупних витрат  – величину граничних витрат . Отже, на рівні випуску, що відповідає однаковому нахилу кривих  і , монополія максимізує прибуток згідно з правилом .

На рис. 9.5. зображено процедуру вибору оптимального обсягу виробництва монополії за методом порівняння граничного виторгу і граничних витрат . Якщо фірма вирішить виробляти, то вона максимізуватиме прибуток на обсязі , для якого граничний виторг дорівнює граничним витратам.  Визначивши оптимальний обсяг випуску, монополія використовує криву попиту для знаходження ціни. Крива попиту показує, яку ціну бажали б заплатити покупці за запропонований обсяг продукції. На графіку 9.5 монопольна ціна  відповідає точці  на кривій попиту.

Якщо на оптимальному обсязі випуску  ціна  перевищує величину середніх сукупних витрат , монополія максимізує економічний прибуток. Сукупний прибуток монополії можна розрахувати за відомою нам загальною формулою:      .

 На графіку 9.5 прибуток чисельно дорівнює площі прямокутника .

У короткостроковому періоді монополіст, як і конкурентна фірма, здійснює виробництво, доки покриває свої змінні витрати, тому деякий час монополія також може працювати з мінімальними збитками. Мінімальні збитки виникають у випадку, коли за оптимального обсягу випуску монопольна ціна нижча, ніж середні сукупні витрати, але вища за середні змінні витрати. Таке становище може виникнути, коли фірма залишається єдиним виробником товару, попит на який ще існує, але є досить незначним.

Як і для конкурентної фірми, для монополії існують також умова беззбитковості, коли  і умова закриття, коли . У всіх випадках, коли ціна нижча за середні змінні витрати для будь-якого рівня випуску, найкращим стратегічним рішенням для монополіста у короткостроковому періоді буде припинення виробництва. Однак ситуації збитковості і закриття для монополії трапляються досить рідко.

У довгостроковому періоді монополіст, так само, як і конкурентна фірма, виробляє продукцію лише тоді, коли окупає всі сукупні витрати. Монополія обирає найбільш прибуткові масштаби виробництва для свого перспективного розвитку. При цьому вона орієнтується на довгострокові прогнози щодо ринкового попиту на продукцію.

На рис. 9.6 зображені варіанти розвитку фірми з відповідними короткостроковими кривими середніх і граничних витрат, а також нанесені криві довгострокових середніх і граничних витрат  і . Короткострокова рівновага монополії може встановлюватись у точках   і . Кращим варіантом розвитку буде стан рівноваги , який одночасно є коротко- і довгостроковою рівновагою, оскільки в точці а перетинаються криві граничного виторгу і граничних витрат коротко – і довгострокового періоду:

  .                                 

Монополія завжди може вибрати з усіх варіантів розвитку такий, який принесе їй найбільший прибуток. Закономірним є те, що рівноважна ціна  і в довгостроковому періоді перевищує довгострокові середні і граничні витрати: .

Для монополії не властивий парадокс прибутку. Завдяки бар’єрам входження в галузь монополія і в довгостроковому періоді зберігає економічний прибуток.

Поведінка монопсоніста є ніби дзеркальним відображенням поведінки монополіста (рис. 9.7). Якщо монополіст стикається з спадною кривою попиту, яка відображає середній виторг монополіста, то монопсоніст, як єдиний покупець товару, має справу з висхідною кривою ринкового пропонування, яка відображає його середні видатки на покупку товару . Висхідний характер кривої пропонування означає, що кожна наступна куплена одиниця товару потребує підвищення ціни на весь обсяг покупок, тобто граничні видатки монопсоніста на покупку зростатимуть швидше, ніж середні. Крива граничних видатків  відхиляється ліворуч вгору від кривої середніх видатків. Крива попиту відображає спадну граничну вигоду монопсоніста  від купівлі кожної одиниці товару .

Оптимальна кількість товару, яку купить монопсоніст, визначається подібно до загального правила максимізації прибутку за рівнянням , що графічно відповідає точці перетину кривої попиту з кривою граничних видатків (точка ). Ціну товару монопсоніст знаходить на кривій пропонування, в точці . Точка  є точкою рівноваги монопсоніста. Відповідно рівноважний обсяг покупок буде , а рівноважна ціна .

 Рівняння  є правилом максимізації вигоди монопсоніста.

 Монопсонічна влада над ринком залежить головним чином від еластичності пропонування: чим вона менша, тим більшу владу над ринком має монопсоніст.

9.3. Соціально-економічні наслідки монополії.

Природна монополія

Монополізація виробництва призводить до виникнення суспільних втрат:

  •  за інших рівних умов монополія порівняно з конкурентною галуззю завжди виробляє менший обсяг продукції і встановлює вищі ціни;
  •  монополія не досягає виробничної ефективності, оскільки для оптимального обсягу випуску монополії завжди ;
  •  монополія не досягає ефективності розподілу ресурсів, оскільки для оптимального обсягу випуску P> MC. 

Припустимо, що крива ринкового попиту на продукцію є однаковою як для конкурентної галузі, так і для монополії; витрати виробництва для монополії ті ж самі, що і для конкурентної галузі. Порівняємо стани їх довгострокової рівноваги (рис. 9.8).

Якби попит на дану продукцію забезпечувала конкурентна галузь, то в стані рівноваги попит дорівнював би пропонуванню, тобто виконувалось рівняння: . Рівновага досягається в точці  з параметрами рівноваги , . В той же час крива ринкового попиту  є одночасно кривою граничної цінності для споживача , а крива пропонування  – галузевою кривою граничних витрат виробника .

Рівняння рівноваги в довгостроковому періоді для кожної конкурентної фірми відображає потрійну рівність: , отже, фірми використовують ресурси ефективно і виробляють на рівні мінімальних витрат.

Крива попиту відображає граничну цінність товару для споживачів , тобто суму, яку вони готові заплатити за товар, а рівність  означає, що точці перетину кривої попиту і кривої граничних витрат (пропонування) відповідає суспільно ефективний обсяг випуску, тобто ресурси розподілені ефективно.

Якщо конкурентна галузь монополізується, то рівновага фірми – монополіста відповідає точці , монопольна ціна – , а обсяг – . Порівнявши параметри рівноваги конкурентної галузі і монополії за одного й того ж попиту, переконуємось, що за умов монополії ціна товару вища, а обсяги його виробництва менші, ніж за  умов досконалої конкуренції, отже, монополія веде до  суспільних втрат. Оскільки для оптимального обсягу випуску монополії завжди , монополія не досягає виробничної ефективності, а оскільки , не досягається ефективність розподілу ресурсів.

Якби монополія перетворилася на конкурентну галузь, то суспільство виграло б від розширення виробництва до рівня конкурентної рівноваги. Величину цього виграшу або суспільних втрат від монопольної влади ми можемо визначити, порівнюючи величини споживчого та виробничого надлишків, які виникають, коли товар продається в умовах конкурентної рівноваги, з величинами цих надлишків за умов монопольної рівноваги.

В умовах конкурентного ринку надлишок споживача максимальний. Він вимірюється площею фігури, розміщеної між лінією ринкової ціни , кривою попиту і віссю ординат. В умовах монополії через зростання ціни споживачі втрачають частину надлишку в сумі, заданій прямокутником  (рис. 9.8). Крім того, монополія обмежує рівень виробництва. Через це частина споживачів, які могли б купити цю продукцію за конкурентною ціною, але не можуть купити за монопольною, втрачають надлишок в сумі, заданій трикутником . Отже, сумарна втрата споживачів від монополії дорівнює сумі площ .

Водночас виробники в умовах конкурентного ринку мають надлишок, що вимірюється площею фігури, розміщеної між лінією ринкової ціни , кривою граничних витрат і віссю ординат. Якщо виробник – монополіст, він  захоплює частину надлишку споживача, що відповідає прямокутнику , продаючи товар за вищою ціною, але втрачає частину надлишку виробника, що відповідає трикутнику , який він міг би одержати, якби продавав стільки ж, як конкурентна галузь за конкурентною ціною. Отже, сумарна різниця для монополіста становить .

Загалом чиста втрата надлишку для суспільства становить суму площ трикутників  і . Величина, задана трикутниками  є безповоротними втратами суспільства, що виникають внаслідок монопольної влади. Це та ціна, яку суспільство платить за неефективний розподіл ресурсів монополією. 

Суспільство може платити за монопольну владу ще й додаткову ціну:

  •  орієнтуючись на максимізацію прибутку, а не обсягу випуску, монополія може ігнорувати ефект масштабу і мати вищі витрати на одиницю продукції;  
  •  монополія може як сприяти розвитку науково-технічного прогресу, забезпечуючи за рахунок вищих прибутків впровадження новітніх досягнень у виробництво, так і гальмувати його, скуповуючи винаходи і не використовуючи їх;
  •  соціально непродуктивними є видатки для утримання чи зміцнення ринкової  влади: рекламу, лобіювання своїх інтересів, спроби уникнути державного регулювання та ін.;
  •  утримання незадіяних надлишкових виробничих потужностей як засіб переконання потенційних конкурентів у недоцільності їх виходу на даний ринок.

Через наявність суспільних втрат монополія вважається неефективною ринковою структурою. Виняток становить природна монополія – ринкова структура, яка забезпечує мінімізацію витрат завдяки економії на масштабі, що проявляється на всіх рівнях виробництва.

Графік 9.9 показує, що збільшення обсягів виробництва супроводжується зниженням середніх витрат, граничні витрати на всіх обсягах нижчі за середні. Згідно з правилом  оптимальним обсягом випуску буде  з рівновагою в точці , якій відповідає ціна . В умовах рівноваги монополія одержує прибуток, рівний заштрихованій площині . Якби це була конкурентна галузь, то рівновага встановилася б в точці,  оптимальним обсягом випуску був би , але галузь була б збитковою, оскільки для  ціна нижча на середні витрати.

Виникнення природної монополії є наслідком вільної дії ринкових сил, внаслідок чого виробництво суспільно важливого товару зосереджується на одній фірмі, де воно обходиться дешевше, ніж його виробництво кількома фірмами. У більшості випадків вони утворюються в комунальних галузях господарства. Існування природної монополії є економічною необхідністю і вигідне для суспільства. Для зменшення негативних наслідків, породжених монопольною владою, діяльність природних монополій регулює держава.

9.4. Монопольна влада. Цінова дискримінація

Монопольна влада  – здатність впливати на ринкову ціну – реалізується на основі цінової стратегії монополії.

Один з принципів монополістичного ціноутворення – „витрати плюс” – передбачає встановлення ціни на рівні граничних витрат з деякою накидкою. Величина накидки пов’язана з еластичністю попиту. Її обчислюють на основі правила MR=MC з врахуванням показника еластичності. 

Було виведене приблизне правило ціноутворення: .Ліва частина рівняння  показує перевищення ціни над граничними витратами, виражене в процентах., яке є обернено пропорційним до еластичності попиту на продукцію монополії.  

Показник „відносної націнки” слугує для вимірювання монопольної влади і називається індексом Лернера :        .

Значення індексу Лернера завжди перебуває в проміжку між нулем (для досконало конкурентної фірми) і одиницею (для чистої монополії).

На основі приблизного правила ціноутворення можна знайти вираз для монопольної ціни:                      або           

    Формула не використовується у випадку, коли Ed= -1.

Монопольна фірма призначає ціну, вищу за граничні витрати на величину, обернено пропорційну еластичності попиту. За високої еластичності попиту накидка буде незначною, ціна наближатиметься до граничних витрат, тобто ринок буде близьким до конкурентного, де  і монопольне становище особливих переваг не дає.

Основна мета цінової стратегії монополіста – захоплення якнайбільшої частини споживчого надлишку і перетворення його у монопольний прибуток. Вона реалізується за допомогою політики цінової дискримінації –  продажу одного і того  самого товару різним покупцям за різними цінами.

Розрізняють три види цінової дискримінації: дискримінацію першого, другого і третього ступеня.

Цінова дискримінація першого ступеня, або абсолютна (досконала) цінова дискримінація, виникає, коли фірма призначає для кожного покупця резервну ціну – максимальну, яку кожен покупець погоджується заплатити за кожну придбану одиницю товару. Встановлення цієї ціни дозволяє здійснити максимально можливу сегментацію ринку. Для монополіста, що здійснює абсолютну цінову дискримінацію, ціна і граничний виторг співпадають, подібно до досконалої конкуренції, так само співпадають криві попиту і граничного виторгу. Досконала цінова дискримінація пом’якшує недоліки монопольної влади і виявляється вигідною для обох сторін: монополіст розширює обсяги випуску до ефективного рівня конкурентного ринку, відсутні безповоротні втрати, що сприяє зростанню добробуту суспільства. Проте весь надлишок споживачів перетворюється на монопольний прибуток, і суспільний добробут зростає саме за рахунок додаткових надприбутків монополіста, тоді як споживачі зовсім не одержують чистої вигоди.

Цінова дискримінація другого ступеня передбачає блокове призначення цін залежно від обсягів продажу: чим більша кількість товару купується, тим нижчою є ціна. Така цінова дискримінація сприяє розширенню виробництва, зменшенню витрат при позитивному ефекті масштабу і навіть підвищенню добробуту споживачів. Додатковий прибуток монополіста проте виявляється меншим, ніж у випадку досконалої цінової дискримінації, він не в змозі захопити весь надлишок споживача.

Цінова дискримінація третього ступеня застосовується, коли можна виділити окремі групи покупців з різною еластичністю попиту. Сегментація ринку здійснюється в залежності від тих чи інших ознак, які надають групі характерних рис споживання. На сегментованих ринках перерозподіл продукції між покупцями відбувається шляхом зниження цін для одних і підвищення для інших. Вища ціна встановлюється на тому сегменті ринку, де попит менш еластичний. Наслідки дискримінації в цьому випадку неоднозначні: вона може збільшити сукупний споживчий надлишок, а може зменшити його або залишити незмінним. Але прибуток монополії зростає, в іншому випадку монополія встановила б єдину ціну для всіх.

ТЕМА 10. ФІРМИ НА РИНКАХ МОНОПОЛІСТИЧНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ ТА ОЛІГОПОЛІІ

Монополістична конкуренція та олігополія належать до реальних ринкових структур, які є найбільш поширеними в сучасній економіці. Ці ринкові структури займають проміжне положення між досконалою конкуренцією і монополією, при цьому монополістична конкуренція є ближчою до чистої конкуренції, а олігополія – ближчою до монополії.

10.1. Особливості монополістичної конкуренції.  

Моделі рівноваги монополістичного конкурента

Монополістична конкуренція – це ринкова структура, де відносно велике число дрібних виробників пропонує подібні товари, близькі замінники, які незначно відрізняються один від одного. До ринків монополістичної конкуренції відносять ринки книг, ліків, спорттоварів, кави, безалкогольних напоїв, мила, шампунів, зубної пасти, тощо.

Монополістична конкуренція має  наступні ознаки: 

відносно велике число невеликих фірм;

диференційована продукція;

деякий, проте обмежений контроль над ціною;

нецінова конкуренція;

відносно вільний вступ в галузь і вихід з неї.

Оскільки продукція диференційована, кожен виробник певної марки товару виступає як монополіст і має спадну криву попиту. Але вхід нових фірм у галузь вільний, отже, фірми конкурують між собою. Незважаючи на монопольну владу окремої фірми, кожна занадто мала, щоб значно впливати на загальну ринкову ситуацію, і це робить ринок схожим на конкурентний. Отже, в умовах монополістичної конкуренції значний розвиток конкуренції поєднується з незначною монопольною владою над ринком. Ринок сегментується, кожна фірма формує свій мікро – ринок, і на кожному з сегментів продавці мають можливість маніпулювати ціною як монополісти, конкуруючи між собою як досконалі конкуренти.

Концентрація виробництва в галузях з монополістичною конкуренцію є невисокою. Значення індексу Лернера для ринку монополістичної конкуренції перебуває у проміжку між нулем і одиницею.

Існує ряд моделей монополістичної конкуренції, але класичною вважається модель Е.Чемберліна.

 Модель Чемберліна будується за припущення, що на ринку монополістичної конкуренції фірма, оцінюючи попит на свою продукцію, вважає, що конкуренти ніяк не реагують на її рішення відносно цін і обсягів виробництва. Основна особливість моделі такої фірми зумовлена еластичністю попиту і відповідною траєкторією кривої попиту. Попит на продукцію монополістичного конкурента є більш еластичним, ніж для чистого монополіста, але не є абсолютно еластичним, як для досконало конкурентної фірми. Еластичність попиту залежить від числа конкуруючих фірм і ступеня диференціації продукції. Чим більшими є число конкурентів і диференціація продукту, тим більш еластичним буде попит на продукцію кожного продавця, а крива попиту – більш пологою, тому що ситуація наближатиметься до досконало конкурентного ринку.

Якщо одна з фірм монополістично конкурентного ринку знизить ціну на свою продукцію, то обсяг попиту для неї зросте, тому що деякі покупці переключать свій попит на дешевший товар. Але оскільки продукція диференційована, не всі покупці полишать своїх колишніх продавців, певна частина споживачів буде слідувати усталеним уподобанням.

Оскільки крива попиту спадна, монополістичний конкурент може сам вибрати комбінацію ціни і обсягу виробництва, яка максимізує прибуток. Інші фірми ніяк не відреагують на його рішення. Проте відсутність бар’єрів входження в галузь не дозволяє монополістичному конкуренту одержувати високі прибутки тривалий час. Входження нових фірм у галузь розширює пропонування і зводить економічні прибутки до нуля. Зважаючи на це, рівновага фірми у короткостроковому і довгостроковому періодах буде мати відміну.

У короткостроковому періоді фірма може максимізувати прибуток або мінімізувати збитки, керуючись загальним правилом . Рис.10.1 ілюструє ці дві ситуації.

У короткостроковому періоді число фірм в галузі є незмінним. Подібно до монополії, фірма приймає криву попиту на свою продукцію як задану, обсяг виробництва вона обирає відповідно до точки перетину кривих граничного виторгу  і граничних витрат , а ціну для даного обсягу знаходить на кривій попиту. На рис.10.1.а) рівноважна ціна  перевищує середні витрати , тому фірма працює, максимізуючи прибуток. На рис.10.1.б), навпаки, середні витрати  перевищують ціну, тому фірма працює, мінімізуючи збитки. Отже, короткострокова рівновага монополістичного конкурента подібна до рівноваги чистої монополії, коли фірма, залежно від рівня витрат виробництва і попиту на продукцію, може бути як прибутковою, так і збитковою.

У довгостроковому періоді у випадку прибутковості в галузь починають входити нові фірми, приваблені можливістю одержати економічний прибуток. У міру появи нових фірм, отже, і нових товарів-замінників, типова фірма втрачає частину свого попиту. Це означає, що крива попиту змішується ліворуч і є більш похилою, попит стає ще більш еластичним. Кожна фірма починає втрачати прибутки. І навпаки, у випадку збитковості фірми починають залишати ринок, кількість продукції скорочується. Зменшення числа фірм призводить до збільшення попиту на товари тих фірм, які залишились на ринку. Криві їх попиту зміщуються праворуч, збитки зменшуються. Рух фірм триває до того часу, коли економічний прибуток досягне нуля. Як тільки крива попиту стане дотичною до кривої середніх витрат, економічний прибуток зникає, фірма стає беззбитковою. Отже, у стані довгострокової рівноваги всі фірми галузі одержують лише нормальний прибуток.

Рис.10.2.а) представляє графічну модель довгострокової рівноваги фірмимонополістичного конкурента. Рівноважний обсяг буде купуватись за ціною . Графік показує, що будь-яке відхилення від обсягу призводить до збитковості, оскільки середні витрати  починають перевищувати ціну. За досягнення у точці  стану довгострокової рівноваги зникають стимули до входження в галузь нових фірм.

Якщо фірми одержуватимуть в короткостроковому періоді збитки, то частина їх залишить галузь, а ті, що залишаться, будуть мати збільшену частку попиту, і поступово збитки почнуть зникати, фірми будуть отримувати нормальний прибуток. Довгострокова рівновага відновлюється. Таким чином, ситуація беззбитковості у довгостроковому періоді для монополістично конкурентної фірми і галузі нагадує довгострокову рівновагу фірм на досконало конкурентному ринку (рис.10.2 б).

Якщо короткострокова рівновага монополістичного конкурента нагадує рівновагу монополіста, то довгострокова подібна до рівноваги конкурентної фірми. Проте досконало конкурентна рівновага і рівновага в умовах монополістичної конкуренції мають і значні відміни. Конкурентне ціноутворення веде до виникнення в довгостроковому періоді потрійної рівності: . На ринках з монополістичною конкуренцією не досягається ні ефективність розподілу ресурсів, ні мінімізація витрат. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють менший обсяг, ніж найбільш ефективний з точки зору оптимізації розподілу ресурсів.  На рівні оптимального обсягу виробництва ціна рівноваги перевищує граничні витрати .

Монополістичні конкуренти не мінімізують витрат, їх рівень виробництва менший за той, що дозволяє мінімізувати середні витрати. Точка довгострокової рівноваги монополістичного конкурента знаходиться ліворуч від мінімуму . Якби фірма збільшила обсяг виробництва, вона могла б знизити середні витрати. Але монополістичному конкуренту невигідно виробляти продукції більше, тому що її прийшлося б продавати за нижчою ціною. Тому галузі часто переповнені фірмами, які функціонують, не досягаючи оптимальної потужності. Надлишкові виробничі потужності і водночас вищі порівняно з конкурентними ціни  ще один наслідок монополістичної конкуренції для суспільства.

Ще однією особливістю монополістичної конкуренції є те, що провідну роль у конкурентній боротьбі відіграє нецінова конкуренція, засобами якої є: подальша диференціація продукції – підвищення її якості, поліпшення умов продажу; справна організація реклами. У фірм з’являється можливість контролювати не тільки пропонування, але і попит на свою продукцію.

Значення будь-якої диференціації  полягає в тому, що вона є джерелом підвищення прибутковості фірми внаслідок здобуття виробниками обмеженого контролю над цінами на свою продукцію. Завдяки постійному вдосконаленню товару кожна фірма може зберегти чи підвищити попит на свою продукцію і, розширюючи виробництво, збільшити прибуток. З іншого боку, менші порівняно з конкурентними обсяги випуску та вищі ціни на продукцію, неефективність виробництва і розподілу ресурсів, що виникає в умовах монополістичної конкуренції, цілком компенсуються тією вигодою, яку одержують споживачі від розширення можливостей споживчого вибору.

Диференціація пристосовує продукт до споживчого попиту. Реклама, навпаки, пристосовує споживчі смаки до продукту. За допомогою реклами фірми сподіваються збільшити свою ринкову частку і знизити еластичність попиту на свою продукцію.

Позитивний вплив реклами вбачають у тому, що вона поширює інформацію про властивості нового продукту, допомагає споживачам зробити розумний вибір, стимулює покращення продукту. Вона вимагає додаткових витрат, але може сприяти здешевленню продукції для споживачів, якщо фірмі вдається скористатися зростаючим ефектом масштабу. Критики реклами наводять так само багато контраргументів.

Вплив рекламної діяльності неоднозначний: з одного боку, реклама дозволяє кожній фірмі посилити її монопольну владу, оскільки переконує споживача, що в світі товарів мало гідних замінників товару фірми, через значні видатки слугує бар’єром входження. З іншого боку, реклама надає інформацію про існування великої кількості замінників, через що попит на продукцію будь-якої фірми стає більш еластичним, а ціни і прибутки мають тенденцію до зниження, отже, галузь стає більш конкурентною.

Ціноутворення за умов монополістичної конкуренції має подвійний характер. З одного боку, воно зазнає впливу об’єктивних чинників – витрат виробництва і збуту, причому на перший план виходять саме витрати збуту. З іншого боку, на рівень цін впливає суб’єктивний чинник. Ціна відображає якість товару, престиж торговельної марки. Саме суб’єктивний чинник відіграє більш суттєву роль у можливості маніпулювати цінами, здійснювати  політику з формування власного ізольованого мікро – ринку.

На відміну від конкурентної фірми і монополії, для максимізації прибутку фірма монополістичний конкурент повинна враховувати три фактори: обсяг випуску, ціну та зміну продукту і рекламну діяльність.

10.2 Характерні риси та особливості

поведінки фірм в умовах олігополії

Олігополія  це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями. Олігополія відноситься до реальних ринкових структур і найбільш поширена у сучасних високотехнологічних галузях промисловості.

Олігополія охоплює значний ринковий простір між чистою монополією і монополістичною конкуренцією. Вона існує, коли число фірм в галузі настільки мале, що кожна з них у визначенні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію з боку конкурентів.

Олігополію  відрізняють наступні характерні риси:

нечисленність фірм в галузі;

однорідна або диференційована продукція;

всезагальна взаємозалежність фірм; 

значний контроль над ціною;

значні перешкоди входження в галузь.

Бар’єри входження в олігополістичну галузь досить високі і становлять одну з причин поширення олігополії. Основним бар’єром входження слугує ефект масштабу. Особливою причиною існування олігополії є ефект злиття. До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу, зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги „великого покупця” на ринку ресурсів, тощо.

Складність побудови моделі олігополії зумовлена двома основними причинами. По-перше, олігополія має багато проявів. Існує „жорстка олігополія”, коли 2-3 фірми панують на всьому ринку, і „розмита”, за якої 70-80% ринку поділяють 6-7 фірм. Фірми можуть діяти у таємній змові, а можуть приймати рішення самостійно. Продукція олігополістичної галузі може бути як стандартизованою, так і диференційованою. Бар’єри до входження в різних галузях також різні. По-друге, наявність всезагального взаємозв’язку між фірмами, неможливість передбачити реакцію конкурентів є головним фактором невизначеності.

 Проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною у дослідженні поведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними або некооперативними. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива, і некооперативною, якщо змова між учасниками неприпустима.

Існують концепції домінуючої і недомінуючої стратегій. Домінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежно від дій  конкурента. Недомінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення одним гравцем залежно від того, що робить суперник.

Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціональним суб’єктом, застосовується стратегія максиміну. Вона дозволяє максимізувати мінімальний прибуток.

В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймають рішення одночасно, у послідовних по черзі, в останньому випадку ініціатор має перевагу. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом. У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'язання: вдаватися до закриття або виведення з виробництва деяких потужностей, або оголошувати про намір виробляти певний товар. Фірма може загрожувати зниженням ціни, – це означає, що вона розпочинає цінову війну.

На олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили: зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієї галузі, яка  породжує тягу до змови і спільних дій, та егоїстична зацікавленість кожної фірми у максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни на продукцію, що штовхає фірми до порушення угод. „Дилема олігополістів” відображає вплив цих двох сил на рішення конкурентів: чи вдатися до агресивної конкуренції, намагаючись захопити більшу частину ринку за рахунок суперників, чи пасивно співіснувати, тримаючись за свою частку ринку, призначаючи високі ціни та обмежуючи обсяги виробництва. Конкуруючи пасивно, всі одержать вищі прибутки. Водночас кожен усвідомлює, що суперники відчувають спокусу збити ціни. Тому фірми побоюються конкурувати пасивно, бо суперник може несподівано піти в наступ і захопити значну частку ринку. Жодна фірма не може довіряти своєму конкуренту і очікувати від нього високої ціни.

10.3. Моделі рівноваги олігополії

Головна складність у побудові моделі поведінки олігополії – це обмеження, з якими стикається фірма. Крім загальних обмежень витрат виробництва і попиту олігополіст має специфічне обмеження: дії конкуруючих фірм. Залежність поведінки фірми від реакції конкурентів називається олігополістичним взаємозв'язком.

У мікроекономіці не існує єдиної моделі олігополії. Розроблені часткові моделі рівноваги, – моделі Курно, Штакельберґа, Бертрана і ряд їх модифікацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша, – з метою визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичної фірми. Рівновага Неша – це набір таких стратегій, коли кожен суб’єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.

Модель Курно  це модель простої дуополії, олігополії з двома фірмами, які виробляють однорідну продукцію (рис. 10.3). Кожна фірма вибирає обсяг випуску, котрий максимізує її прибуток, згідно з її уявленнями щодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як фіксований, величина якого  не залежить від його власних виробничих рішень. Обидві фірми приймають рішення одночасно. Ціна, яку фірми приймуть, залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Обидві фірми мають рівну економічну силу і випускають однорідну продукцію за відомої їм лінійної функції ринкового попиту:

де  і  – обсяги випуску фірми 1 і фірми 2. Граничні витрати приймаються нульовими або постійними, що є спрощенням і не впливає на висновки аналізу. Якби фірма 2 зовсім не випускала продукцію, тобто , крива попиту на продукцію фірми 1 співпадала б з кривою ринкового попиту. Якщо фірма 2 забезпечуватиме перші  одиниць ринкового попиту, тоді крива попиту на продукцію фірми 1 визначатиметься рівнянням:

         або  .               

Графічно крива попиту для фірми 1 одержується шляхом зміщення вертикальної осі праворуч на величину обсягу виробництва  другої фірми  (рис. 10.3). Частина початкової кривої ринкового попиту , що знаходиться праворуч від нової вертикальної осі (пунктирна вісь ), є кривою попиту фірми 1. Її називають кривою залишкового попиту. Їй відповідає крива граничного виторгу .

   Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продукції, визначений за правилом  , згідно своїх функцій реакції:

    ;         .

 Функція реакції – це крива, що показує, який обсяг продукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого.

Функції реакції двох олігополістів представлені на рис. 10.4. Якщо припустити, що фірма 1 спочатку виробляє обсяг , то фірма 2 буде виробляти обсяг, який відповідає  (точка ) на її кривій реакції . Фірма 1 відреагує на цей рівень вибором відповідного обсягу (точка ) на своїй кривій реакції .  Це рішення фірми 1 змусить фірму 2 переглянути власне рішення і вона обере відповідний обсяг випуску (точка ) на своїй кривій реакції . Кінцевим результатом процесу пристосування є встановлення стабільної рівноваги в точці  на перетині двох кривих реакції.

Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги , називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша. 

Модель Бертрана  описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюється стратегічний показник – фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску (рис. 10.5). Цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат , за якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівноваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною рівновагою.

Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацією моделі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічну силу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Інша фірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та коригує свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма – лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Рівновага Штакельберга є окремим випадком рівноваги Неша для домінуючої стратегії.

Модель дуополії з диференційованою продукцією застосовується до ситуації, коли олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибирати не обсяги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакції встановлюється рівновага Неша.

Модель домінуючої фірми  (квазімонополії) описує ситуацію, коли у галузі функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею конкурувати. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, але для випадку цінового лідерства. Попит домінуючої фірми визначається як різниця між сукупним ринковим попитом і обсягом пропонування конкурентного оточення, яке задовольняє цей попит. Домінуюча фірма встановлює обсяг виробництва і ціну за правилом , аутсайдери приймають цю ціну і визначають власний обсяг випуску згідно своєї кривої пропонування.

10.4. Моделі олігополістичного ціноутворення

Олігополістичне ціноутворення виявляє дві взаємопов’язані тенденції: з одного боку, ціни олігополістичного ринку негнучкі, вони змінюються рідше, ніж в умовах досконалої конкуренції і навіть чистої монополії; з іншого боку,  – найбільш імовірно, що коли ціни змінюються, то одночасно у всіх фірм, – це відображає схильність олігополістів до таємної змови. Розроблені моделі олігополістичного ціноутворення призначені для пояснення його стабільності.

Модель „ламаної кривої попиту” ілюструє негнучкість олігополістичних цін. Модель описує імовірну поведінку фірм-конкурентів у ситуації, коли одна з них почне змінювати ціну. Інші фірми можуть або слідувати зміні ціни, або її ігнорувати.

Коли фірми слідують зміні ціни, то при її зниженні ціни однією з фірм обсяг її продажу збільшиться незначно, тому що інші фірми також почнуть знижувати ціни. Якщо ж одна з фірм підвищить ціну, то не буде витіснена з галузі, її обсяг продажу значно не скоротиться. Такого типу реакція характерна для нееластичного попиту, якому відповідає крива (рис.10.6).

Коли фірми ігноруватимуть зміну ціни, то при зниженні ціни однією з них обсяг її продажу суттєво зросте, а якщо одна фірма підвищить ціну, то сама втратить покупців, обсяг її продажу значно впаде. У цьому випадку попит є більш еластичним і відповідає кривій попиту на рис.10.6.

Логіку реакції фірм відображає зламана у точці рівноважної ціни  крива попиту. Ситуацію зниження ціни відображає відрізок кривої попиту , а ситуацію підвищення ціни відрізок . Ліворуч від точки переважаючої ціни крива попиту полога, а попит більш еластичний,  праворуч – крива попиту стрімка і відповідає нееластичному попиту. На рис.10.6 нанесені також криві граничного виторгу і , які відповідають відрізкам кривої попиту і . Оскільки крива попиту в точці  зламана, то крива граничного виторгу на обсязі  має розрив.

Ламана крива попиту пояснює, чому зміни ціни в олігополістичних галузях, де немає таємної змови, відбуваються дуже рідко. Кожна фірма може передбачити, що будь-яка зміна ціни погіршить її становище. Якщо вона підніме ціну, то втратить значну частину своїх покупців, оскільки попит еластичний, а якщо вона знизить ціну, то за нееластичного попиту обсяги продажу зростуть незначно. До того ж зниження ціни може викликати цінову війну. Коли фірма виробляє оптимальний обсяг, визначений за правилом , то зміна рівня граничних витрат в межах розриву кривої  ніяк не вплине на обсяг виробництва чи ціну, що є додатковим свідченням негнучкості олігополістичного ціноутворення.

„Дилема олігополістів  це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів (рис. 10.7). На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут є стимул як до змови, так і до обману суперника.

Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу лише 10 тис. грн. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо перша фірма призначає високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Стан обох фірм утім є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель.

Модель картелю відповідає ситуації, коли фірми офіційно укладають угоду, узгоджують ціну, галузевий обсяг випуску і квоту кожного учасника. Картель діє як фірма – монополіст. Рис. 10.8 пояснює механізм картельної угоди та її наслідки. Якби галузь з невеликою кількістю однакових фірм діяла як конкурентна (рис. 10.8 а), то довгострокова рівновага досягалася би в точці , а кожна фірма за рівноважною ціною не одержувала б економічного прибутку (рис. 10.8 б), перебуваючи у стані беззбитковості.

Для розрахунку ціни та обсягу випуску  картелю використовується модель ціноутворення монополії. Рівноважний обсяг для картелю знаходиться за правилом , рівновага досягається на обсязі  за ціною . За цією ціною узгоджується квота кожного учасника так, щоб сума всіх квот була рівна сукупному обсягу картелю. Як видно з рис. 10.8 б), одержавши квоту , типова фірма – учасник картелю починає отримувати економічний прибуток в розмірі площі прямокутника . Але за високою картельною ціною  фірма могла б розширити випуск до , досягнувши рівноваги в точці , де , і одержати б значно більший прибуток, рівний площі фігури . Спокуса розширити виробництво вступає в суперечність з картельною угодою і загрожує її існуванню. Якщо всі учасники картелю підуть на таке порушення, то галузевий випуск зросте до , а такий обсяг можливо реалізувати лише за дуже низькою ціною , нижчою, ніж конкурентна  (рис. 10.8 а). Цим пояснюється нестійкість картелювання.

Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах.

Таємні угоди не оформляються офіційно, їх важко виявити. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукцію чи ринкової частки кожного учасника. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін.

Модель „лідерства в цінах” є поширеним засобом координації поведінки олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників ринку найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни. Поступово підвищуючи ціни, галузь може досягти такого високого рівня цін, як картель. Ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на незначні зміни у витратах або у попиті на його продукцію. Перегляд цін відбувається лише тоді, коли зміни стосуються всієї галузі і є досить значними.

Модель ціноутворення „витрати плюс” – це практичний метод, за яким фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встановлює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді – приблизно 15% на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня.

Оскільки олігополія є структурою, близькою до монополії, вона має подібні економічні наслідки для суспільства: у більшості випадків високі бар’єри вступу в галузь призводять до обмеження випуску і встановлення вищих цін, виникають безповоротні суспільні втрати, не забезпечується ні виробнича ефективність, ні ефективність розподілу ресурсів.

ТЕМА 11. ТЕОРІЯ РИНКІВ РЕСУРСІВ

Необхідні для виробництва ресурси фірми купують на специфічних ринках, які називаються ринками факторів виробництва або ресурсів. Продавцями на цих ринках виступають домогосподарства та інші фірми, які володіють тими чи іншими ресурсами.

Дослідження ринків ресурсів базується на ряді припущень: кожен фактор має свою продуктивність, яку враховує фірма, купуючи ресурси; у короткостроковому періоді діє закон спадної віддачі; у довгостроковому періоді існує взаємозамінність основних факторів виробництва.

Ринки факторів виробництва, як і ринки товарів, мають різну структуру: існують досконало конкурентні ринки, а також ринки з монопольною та монопсонічною владою.

11.1. Особливості формування попиту на фактори виробництва

Ринки ресурсів, як і всі інші, регулюються силами попиту і пропонування. Попит фірми на фактори виробництва має спільні риси для всіх видів ресурсів, тоді як пропонування кожного з ресурсів має свої специфічні особливості. Закон попиту так само справедливий для ринку ресурсів, як для ринку готової продукції: чим вищою є ціна ресурсу, тим меншим за інших рівних умов буде обсяг попиту на нього.

Проте формування попиту на ресурси зазнає впливу багатьох специфічних факторів, пов’язаних насамперед з похідним характером попиту. Попит на ресурси залежить від:  

  •  попиту на готову продукцію;
  •  технології, яку фірма обирає для виробництва продукції;
  •  співвідношення продуктивності і ціни ресурсу.

Ці чинники впливають на формування кривої попиту на фактори виробництва не тільки фірми, але й галузі, а також економіки в цілому.

У короткостроковому періоді, коли змінним є лише один ресурс  і дія закону спадної віддачі зумовлює спадання продуктивності додаткових одиниць ресурсу, перед фірмою постає проблема визначення оптимальної кількості покупок фактора виробництва з метою максимізації чистої вигоди.

Чиста вигода покупця визначається як різниця між цінністю покупки і видатками на неї:. Оскільки згідно закону спадної граничної корисності кожна додатково придбана одиниця товару має для покупця все меншу цінність, він буде нарощувати чисту вигоду від збільшення кількості покупок доти, доки приріст чистої вигоди не зменшиться до нуля.

Якщо приріст чистої вигоди від додаткової одиниці покупок (гранична вигода): ; приріст цінності додаткової одиниці товару (гранична цінність): ; приріст видатків на покупку додаткової одиниці товару (граничні видатки) , то   ;                                                           

                               ,  .                

Загальне правило максимізації вигоди для покупця полягає у тому, що чиста вигода максимізується, коли гранична цінність покупки стає рівною граничним видаткам:   .

Гранична цінність покупки одиниці ресурсу вимірюється показником граничної доходності ресурсу, величина якого залежить від двох змінних: граничної продуктивності змінного ресурсу  і граничного виторгу від продажу готової продукції, створеної додатковою одиницею ресурсу .

Гранична доходність ресурсу – це грошовий вираз граничної продуктивності змінного фактора виробництва:  або    ,

де  – приріст сукупного виторгу від продажу продукції, виробленої додатковою одиницею ресурсу.

Для конкурентної фірми, у якої граничний виторг співпадає з ціною продукції, гранична доходність ресурсу визначається як:  і називається  цінністю граничного продукту : .

Граничні видатки фірми на ресурс  – це зміна видатків на ресурс внаслідок купівлі ще однієї одиниці ресурсу, або додаткові видатки на залучення у виробництво додаткової одиниці ресурсу: .

Якщо будь-яка фірма купує ресурс на конкурентному ринку ресурсів, де ціна є величиною сталою, то граничні видатки на ресурс співпадають з середніми видатками і з ціною ресурсу:  .

Правило оптимального використання ресурсів: прибуток будь-якої фірми буде максимізуватись за умови, що гранична доходність ресурсу буде рівною граничним видаткам на ресурс, або його ціні:     ,    або                .                       

 Фірма постійно порівнює граничну доходність ресурсу з граничними видатками на нього (ціною ресурсу) і розширює попит на ресурс, доки гранична доходність ресурсу перевищує граничні видатки (ціну).

Внаслідок дії закону спадної віддачі, гранична доходність кожної додаткової одиниці ресурсу спадає. Тому фірма розширює купівлю ресурсу до обсягу, за якого гранична доходність останньої з куплених одиниць зменшується до рівня ринкової ціни ресурсу.

Попит фірми на ресурс відображає множина співвідношень граничної доходності ресурсу і його кількості. Рис. 11.1 представляє криві попиту на працю досконалого конкурента  та монополіста на ринку готової продукції . Кожна точка на кривих попиту фірми на працю показує кількість праці, яку купувала б фірма за кожної можливої ціни (граничної доходності). Крива попиту має від’ємний нахил: чим нижчою буде гранична доходність (і ціна), тим більша кількість ресурсу буде придбана фірмою для розширення виробництва до рівня, який забезпечить максимізацію прибутку.

У конкурентної фірми  спадає лише через зменшення граничної продуктивності фактора, а  у недосконалого конкурента  знижується з двох причин: через зменшення граничної продуктивності фактора виробництва, а також через падіння ціни на продукцію за зростання випуску. Крива  монополіста спадає більш стрімко, ніж  конкурентної фірми. Отже, попит на ресурс недосконалого конкурента менш еластичний, ніж попит конкурентного виробника. Криві граничної доходності на рис. 11.1 показують, що за погодинної ставки заробітної плати w=10 грн. конкурентна фірма найме двох робітників, а монополіст – лише одного, за w=6 грн. конкурентна фірма найме чотирьох робітників, а монополіст – лише двох.

Чутливість виробників до зміни ціни змінного ресурсу, тобто цінову еластичність попиту на ресурс  визначають наступні детермінанти:

  •  коефіцієнт зниження граничної продуктивності змінного ресурсу: якщо гранична продуктивність спадає повільно, то гранична доходність ресурсу, отже, і попит на ресурс, буде знижуватись повільно, матиме тенденцію до високої еластичності, і навпаки;
  •   здатність ресурсів до взаємозаміни: чим більше замінників має ресурс, тим більш еластичним є попит на нього;
  •  еластичність попиту на готову продукцію: чим вища еластичність попиту на готову продукцію, тим більш еластичним є попит на ресурс, і навпаки;
  •  питома вага видатків на ресурс в сукупних видатках фірми: якщо видатки на ресурс становлять значну частку сукупних видатків фірми, попит на нього буде більш еластичним, і навпаки.

Зміни у попиті фірми на ресурс і відповідне зміщення всієї кривої попиту визначають наступні детермінанти:

  •  зміна попиту на готову продукцію – впливає на через залежну від споживчого попиту ціну готової продукції фірми ;
  •  зміна продуктивності ресурсу впливає на MRP внаслідок зміни MP;
  •  зміна цін інших ресурсів має різні наслідки для взаємозамінних і взаємодоповнюваних ресурсів.

Якщо ресурси взаємозамінні, то зміна ціни одного з ресурсів викликає два ефекти: ефект заміни зменшує попит на відносно дорожчий ресурс, ефект обсягу випуску збільшує попит на обидва ресурси при зниженні ціни одного з них. Сукупна дія цих ефектів визначає кінцевий вплив на зміну попиту, напрямок зміщення кривої попиту на ресурс. Якщо ресурси є взаємодоповнювачами, то зміна ціни одного з ресурсів не викликає ефекту заміни, діє лише ефект обсягу випуску, який спричиняє різноспрямовані зміни у попиті на один ресурс відносно зміни ціни іншого ресурсу.

Ринковий попит на ресурс в умовах досконало конкурентного ринку представляє собою суму обсягів попиту всіх галузей, де використовують даний ресурс, за кожної можливої ціни ресурсу. Але галузевий попит на ресурс не є простою сумою попиту окремих фірм. Крива попиту для кожної конкурентної фірми будується за припущення про незмінність ціни готової продукції. Крива галузевого попиту на ресурс (рис. 11.2) повинна враховувати можливі зміни у попиті всіх фірм, пов’язані зі зміною ціни готової продукції.  

Припустимо, що галузь спочатку знаходилась у стані рівноваги в точці , ціна ресурсу становила. Ціна готової продукції . За незмінності ціни готової продукції крива попиту кожної фірми на змінний ресурс співпадає з кривою граничної доходності ресурсу. Підсумувавши обсяги попиту всіх фірм галузі, одержимо криву . Але вона не є дійсною кривою галузевого попиту на ресурс, тому що одержана з припущення про незмінність ціни готової продукції. Нехай ціна ресурсу впала до рівня . За інших рівних умов фірмам вигідно збільшити обсяги попиту на ресурс, рівновага зміщується в точку  вниз по умовній кривій . Всі фірми розширюють виробництво, в результаті чого ціна готової продукції падає нижче . Це в свою чергу зменшує граничну доходність фактора. Крива  зміщується ліворуч у положення , точкою нової рівноваги стане  на кривій . Вона вже відображає зміну ціни готової продукції, тому належить до кривої галузевого попиту. З’єднавши точку початкової рівноваги  з точкою нової рівноваги , одержуємо криву галузевого попиту на ресурс . Крива галузевого попиту більш стрімка, ніж галузеві криві граничної доходності  та , побудовані за припущення про незмінність цін готової продукції, тобто галузевий попит на ресурс менш еластичний. Це означає, що зі зниженням ціни ресурсу кожна фірма розширила обсяги залучення ресурсу і випуску продукції, але на меншу величину, ніж планувалося.

Таким же методом можна визначити криві попиту всіх галузей економіки, де застосовується даний ресурс. Додавши обсяги попиту на ресурс всіх галузей за кожної можливої ціни, одержимо сукупний ринковий попит на ресурс.

В умовах монополії попит фірми на ресурс є галузевим попитом.

У довгостроковому періоді фірми можуть змінювати обсяги всіх використовуваних ресурсів, тому довгостроковий попит фірми на ресурс є більш еластичним, ніж короткостроковий.

У пошуку оптимальної комбінації вхідних ресурсів фірми повинні розв’язати дві взаємопов’язані проблеми: знайти таке співвідношення вхідних ресурсів, яке дозволило б  виробляти заданий обсяг продукції з найменшими витратами; знайти таке співвідношення ресурсів, яке дозволило б одержати максимальний прибуток.

Основне правило мінімізації видатків на заданий обсяг продукції: мінімальні витрати на будь-який обсяг фірма забезпечує за такого співвідношення ресурсів, для якого відношення граничних продуктивностей ресурсів до їхніх цін є однаковим для всіх видів ресурсів:        .              

Існує багато рівнів виробництва, для яких можна мінімізувати витрати, але лише один з них дозволяє максимізувати прибуток. Для його визначення фірма застосовує правило оптимального використання ресурсів:

             ... ,       

або                         ...   .                  

У загальному вигляді це правило називається правилом оптимального співвідношення ресурсів:        .                           

За цієї умови фірма досягає максимально можливої величини прибутку з мінімальними витратами.

11.2 Пропонування і рівновага на ринку праці

Обсяг пропонування праці в економіці визначається на основі індивідуальних рішень окремих робітників, які володіють специфічним товаром – здатністю до праці і можуть застосовувати її лише особисто і протягом певного часу. Час належить до найбільш обмежених ресурсів.

Сукупна корисність часу для найманого робітника складається з корисності робочого часу та корисності часу дозвілля. Метою робітника є максимізація сукупної корисності. Щоб максимізувати корисність часу, робітник повинен прийняти індивідуальне рішення: яку частку бюджету часу витрачати на дозвілля, а яку – на працю.

Основним фактором, що впливає на вибір робітника, є годинна ставка заробітної плати. Рівень годинної ставки заробітної плати відображає вартість втрачених можливостей. Кожен робітник може вибрати лише одне місце роботи з багатьох можливих. Щоб утримати робітника на певному робочому місці, суспільство повинно оплатити йому альтернативну вартість втрачених можливостей, забезпечивши таку заробітну плату, яку він міг би одержати при іншому, найкращому застосуванні своєї праці.

 Ставка заробітної плати відображає також продуктивність праці. Її зростання пов’язане з підвищенням продуктивності праці внаслідок впровадження нових технологій і зростання кваліфікації робітників, а також виникненням дефіциту трудових ресурсів у періоди економічного піднесення і мобільністю робочої сили – можливістю змінювати місце роботи.

Підвищення ставки заробітної плати за низького її початкового рівня спонукає робітника працювати більше за рахунок скорочення часу дозвілля. Виникає ефект заміни дозвілля працею. Але високий рівень годинної ставки зарплати дає можливість споживати більше за тих самих, або навіть менших затрат робочого часу. Це – прояв ефекту доходу. Він діє у протилежному напрямку і може спричинити скорочення індивідуального пропонування праці.

Чим вищим є рівень зарплати, тим більшим стає ефект доходу. Коли ефект доходу перевищує ефект заміни, тривалість робочого часу скорочується. Одночасна дія обох ефектів спричиняє дві відповідні конфігурації кривої індивідуального пропонування праці: коли переважає ефект заміни, крива індивідуального пропонування є висхідною (рис. 11.3.а), коли починає переважати ефект доходу, вона відхиляється ліворуч (рис. 11.3.б).

Крива пропонування галузі та економіки в цілому – крива сукупного ринкового пропонування (рис. 11.4.) є зростаючою функцією ціни праці . Позитивний нахил кривої пов’язаний з ефектами заміни і доходу. Вважають, що в масштабах всієї економіки переважає ефект заміни, тому з підвищенням ставки заробітної плати пропонування робочої сили зростає.

Крива пропонування праці для фірми – покупця на конкурентному ринку праці (рис. 11.4), показує, яку ціну фірма повинна заплатити за бажану кількість праці. Оскільки обсяг попиту окремої фірми відносно ринку в цілому надто малий, вона може придбати будь-яку кількість праці за наявною ринковою ставкою зарплати, ніяк не впливаючи на її рівень, тому пропонування праці для фірми абсолютно еластичне. Крива пропонування є горизонтальною лінією на рівні ринкової ставки заробітної плати, з величиною якої співпадають середні і граничні видатки фірми: .

В умовах досконалої конкуренції ні фірма, ані окремий робітник не мають контролю над існуючим у даний період рівнем заробітної плати та обсягом зайнятості й не можуть впливати на стан ринкової рівноваги. Ринкова рівноважна ставка зарплати встановлюється внаслідок взаємодії сукупного попиту на працю та її сукупного пропонування і визначається граничною доходністю останнього з найнятих робітників даної кваліфікації, який має найнижчу продуктивність. Будь-яка подія, що впливає на попит або пропонування праці, змінює рівноважну ставку зарплати і граничну доходність на одну й ту саму величину. Графічно рівноважні ставка зарплати  і рівень зайнятості в економіці  визначаються точкою перетину кривих ринкового попиту і пропонування праці (рис. 11.5. а).

Оскільки обсяг попиту на працю окремої фірми надто малий порівняно з ринковим попитом, то фірма пристосовує свої обсяги купівлі праці до існуючої рівноважної годинної ставки зарплати. Так само і робітники приймають рішення щодо продажу своєї робочої сили тій чи іншій фірмі, виходячи з наявної ставки зарплати. Їх крива пропонування праці фірмі  співпадає з лінією рівноважної ставки зарплати .

Фірма визначає рівноважний обсяг праці (рис. 11.5.б) за правилом оптимального використання ресурсу    і максимізує прибуток за умови: . У стані рівноваги заробітна плата завжди стає рівною граничній доходності останнього із залучених робітників.

Вигода фірми від найму робітників визначається як різниця між сумою граничних доходностей всіх найнятих робітників, крім останнього, і видатками на заробітну  плату. Ця величина є нормальним (середнім) прибутком, який складає неявні витрати фірми.

Вигідність конкурентного ринку праці для найманих робітників визначається величиною одержуваної ними економічної ренти – різниці між рівноважною ставкою зарплати і мінімальними видатками, які могли б забезпечити найом робітників. Її величина залежить від еластичності пропонування праці: чим менш еластичним є пропонування, тим більша частина платежів за ресурс набуває форми економічної ренти. Якби пропонування праці було абсолютно еластичним, економічна рента дорівнювала б нулю.

Якщо обидва ринки – ринок праці і ринок готової продукції – досконало конкурентні, то в процесі встановлення загальної ринкової рівноваги досягається ефективний розподіл праці у суспільстві. У точці рівноваги , або  – граничні видатки на ресурс рівні цінності граничного продукту праці. Дана рівність є критерієм ефективності розподілу ресурсів.

Якщо покупцем на конкурентному ринку праці є фірма – монополіст на ринку готової продукції, то у стані рівноваги гранична доходність праці  не є рівною цінності граничного продукту , оскільки граничний виторг монополіста є меншим за ціну продукції. За тієї ж ставки зарплати монополіст найме менше робітників, ніж конкурентна фірма, отже, в економіці матиме місце неефективне використання ресурсів.

 Недосконало конкурентні структури на ринку праці надають особливостей його функціонуванню. Тут можуть виникнути три  ситуації.

Ситуація 1. Покупцем на ринку праці є монопсоніст – єдина фірма-наймач робочої сили у регіоні (рис. 11.6). Монопсоніст стикається з кривою ринкового пропонування праці, яка відображає середні видатки наймача . Збільшення найму робітників для монопсоніста означає необхідність підвищення ставки заробітної плати не тільки для додаткового, але й для всіх попередньо найнятих робітників, внаслідок чого значення  зростають швидше, ніж , а крива граничних видатків відхиляється від кривої пропонування ліворуч вгору. Оптимальну кількість робітників монопсоніст визначає за загальним правилом , а ставку заробітної плати – за кривою пропонування праці . За інших рівних умов монопсоніст, порівняно з конкурентним ринком, наймає менше робітників і за нижчою ставкою зарплати. Монопсонія призводить до неефективного використання ресурсів суспільства: воно одержує меншу кількість продукції, а всі робітники отримують ставку зарплати не на рівні їх продуктивності, а на рівні середніх видатків на ресурс, що збільшує прибуток монопсоніста;

Ситуація 2. Продавцем на ринку праці є монополіст, уособленням якого виступає профспілка. Профспілки намагаються вирішити дві основні проблеми, які утім виключають одна одну: збільшити зайнятість і підвищити заробітну плату. Якщо профспілка своїм головним завданням вважає підвищення заробітної плати, вона намагатиметься впливати на фактори, які розширюють попит на робочу силу або обмежують її пропонування в економіці. Більш прийнятним шляхом є розширення попиту на працю. Монополія профспілок на ринку праці, якщо вона об’єднує всіх робітників, може призвести до значного підвищення зарплати, але наймачі при цьому скорочують чисельність найнятих робітників. Якщо профспілка ставить своїм завданням максимізувати зайнятість робітників у галузі, вона погодиться на ставку зарплати, яка відповідає рівню конкурентної. Успішність дій профспілок значною мірою залежить від еластичності попиту на працю. Сприятливі умови для досягнення компромісу між заробітною платою і зайнятістю створюються у галузях, де еластичність попиту невисока;

Ситуація 3. Двостороння монополія виникає, коли профспілка як продавець праці стикається з покупцем – монопсоністом (рис. 11.7). Монопсоніст приймає рішення згідно правила , профспілка – подібно до простої монополії на ринку товарів: кількість робітників відповідає точці перетину  і , а ставка зарплати визначається за кривою попиту на працю. За інших рівних умов на такому ринку, порівняно з конкурентним, рівноважна кількість робітників буде меншою, а профспілкова ставка зарплати буде значно вищою за монопсонічну. Сторона, яка має більшу силу і ефективнішу стратегію, може добитись ставки, ближчої до тієї, яку запропонувала вона. Якщо сторони мають приблизно рівну економічну силу, результат буде проміжним, ставка зарплати наближатиметься до конкурентної, а рівень зайнятості збільшиться.

Рівноважна ставка зарплати в економіці (середня ставка) визначається взаємодією попиту на працю та її пропонування і є абстрактним показником. У реальному житті ставки зарплати диференційовані. Диференціація виникає з самої природи ринку праці: якщо пропонування деякого виду праці перевищує попит, то зарплата буде нижчою, і навпаки. Фактором диференціації виступає неоднорідність робочої сили (відмінності фізичних і розумових здібностей, рівнів кваліфікації та освіти, професійної підготовки). В окремих країнах диференціація є наслідком дискримінації в оплаті праці за ознаками статі, раси або членства у профспілці.

Головною причиною диференціації зарплати є різниця у кваліфікації та освіті. Зв’язок між освітою та професійним навчанням, з одного боку, і оплатою праці з іншого, між освітою і продуктивністю праці відображає поняття людського капіталу.

Людський капітал – це міра втіленої у людині здатності приносити доход протягом життя. Він включає природні здібності людини, а також здібності, набуті в процесі освіти і підвищення кваліфікації. Людський капітал створюється, коли людина інвестує сама в себе, і з часом ці інвестиції окупаються у вигляді високої зарплати або здатності виконувати роботу, яка приносить більше задоволення. Розрізняють три види інвестицій в людський капітал: видатки на освіту всіх видів; видатки на охорону здоров’я; видатки на мобільність робочої сили.

Люди з вищою освітою мають в середньому і вищі доходи. Прийняття рішення про одержання вищої освіти вважають інвестиційним рішенням, яке враховує витрати і вигоди. Витрати на освіту складаються з прямих витрат (плата за навчання, підручники і т. п.), альтернативних витрат (втрачені доходи, які людина могла б одержати за роки, які пішли на навчання) та негрошових витрат, які виникають, коли людина втрачає привабливе дозвілля і змушена витрачати час на навчання.

Вигоди від освіти поділяються на фінансові (вища зарплата) і негрошові (задоволення сприймати нові ідеї, розширювати свій кругозір, розвивати інтелект). Співставити точно витрати і вигоди від освіти неможливо, тому що вони розірвані у часі: витрати здійснюються раніше, ніж реалізуються вигоди. Вигідність інвестицій у вищу освіту визначає норма віддачі: чим вона вища, тим вигідніше вчитись.

Втручання держави у функціонування ринку праці шляхом законодавчого встановлення мінімуму заробітної плати чинить змішаний вплив на нього: з одного боку дещо зменшує рівень зайнятості, а з іншого – допомагає зменшити бідність.

11.2 Пропонування і рівновага на ринках капіталу і землі

Головна особливість ринків капіталу і землі полягає у тому, що ці ресурси є товарами довготривалого використання, тому рішення фірм щодо їх залучення завжди повинні враховувати фактор часу.

Розрізняють три ринки капіталу:

  •  ринок фінансового капіталу;
  •  ринок капітальних активів, або фізичного капіталу;
  •  ринок капітальних послуг, або орендний ринок.

На ринку фінансового капіталу продають і купують цінні папери та грошові кредитні ресурси. Фінансовий капітал має цінність, оскільки надає можливість придбати реальне багатство – фізичний капітал (устаткування, споруди, будівлі виробничого призначення тощо).

Зростання запасу фізичного капіталу відбувається завдяки інвестиціям –  процесу створення нового капіталу за рахунок фінансових ресурсів. Фірма має три джерела фінансування довгострокових інвестиційних проектів:

  •  власні грошові ресурси (нерозподілений прибуток);
  •  залучені грошові ресурси (випуск акцій);
  •  позичені грошові ресурси (облігації, банківський кредит).

Основними учасниками ринку фінансового капіталу є фірми, які формують попит на кредитні кошти для реалізації довгострокових інвестиційних проектів, і домогосподарства, які формують пропонування позичкових коштів за рахунок заощаджень.

Ціною позичкового капіталу виступає процент – сума грошей, яку повинен сплатити позичальник за можливість тимчасового використання чужих грошей. Звичайно оперують поняттям ставки або норми проценту – не абсолютною, а відносною величиною плати за кредит.

Річна ставка проценту  обчислюється як відношення суми сплаченого позичкового проценту  до позиченої суми :   . Для інвестора вона виступає як альтернативна вартість інвестицій.

Розрізняють номінальну і реальну ставки проценту. Номінальна ставка проценту  оголошується банками з врахуванням темпів інфляції. Реальна ставка проценту– це номінальна процентна ставка за відрахуванням очікуваного темпу інфляції:    . Для прийняття рішень щодо інвестування застосовується лише реальна процентна ставка. 

Формування фінансових ресурсів і їх використання пов’язане з вибором у часі.

Теорія міжчасового вибору виходить з того, що кожен економічний суб’єкт, приймаючи рішення щодо використання грошових коштів у довгостроковому періоді, змушений пожертвувати поточним споживанням заради виграшу в майбутньому.

У моделі бажаного міжчасового вибору структуру уподобань домогосподарства відносно поточного і майбутнього споживання відображають за допомогою функції корисності:    (рис. 11.8).                                                            

Схильність індивіда жертвувати поточним споживанням заради майбутнього споживання виражає від’ємна гранична норма часової переваги або заміни у часі :   . Реалізація схильності домогосподарства до споживання і заощадження залежить від його фінансових можливостей.

Модель можливого міжчасового вибору враховує обмеження домогосподарства, яке утворюють доход  та ставка проценту , і описується рівнянням міжчасової бюджетної лінії:    .

Кожна точка на бюджетній лінії визначає можливу комбінацію рівнів споживання у поточному і майбутніх періодах залежно від поточного доходу домогосподарства і ставки проценту. Нахил міжчасової бюджетної лінії:  показує, на скільки одиниць майбутнього споживання перетворюється кожна заощаджена одиниця поточного доходу за існуючої процентної ставки. Величина є альтернативною вартістю одиниці поточного споживання.

Оптимальний вибір досягається в точці дотику міжчасової бюджетної лінії та кривої байдужості (рис. 11.8), де майбутня цінність однієї заощадженої гривні згідно уподобань індивіда , збігається з майбутньою ринковою цінністю заощадженої гривні  за існуючої процентної ставки:     .

 У точці оптимального міжчасового вибору максимізується сукупна корисність споживання поточного і майбутнього періодів. 

Реакція домогосподарства на зміну ставки проценту визначається співвідношенням впливу ефектів заміни і доходу. Ефект заміни стимулює збільшення заощадження навіть за незмінного рівня поточного доходу, тому що за підвищення процентної ставки зростає альтернативна вартість поточного споживання: на кожну заощаджену гривню у майбутньому можна одержати більшу суму. Ефект доходу, внаслідок дії якого сума заощаджень збільшується за незмінного рівня відрахувань, зменшує відносну цінність майбутнього споживання, стимулює скорочення рівня заощаджень і збільшення поточного споживання.

За точками рівноваги для різних рівнів процентної ставки будується висхідна крива заощаджень, яка є кривою індивідуального пропонування позичкових коштів домогосподарства (рис. 11.9).  

Ринкова ставка проценту,  як і будь-яка рівноважна ціна, визначається в результаті взаємодії попиту на гроші  та їх пропонування.

Крива ринкового пропонування кредитних ресурсів утворюється як сума індивідуальних обсягів пропонування позичкових коштів за кожного з можливих рівнів ставки проценту. Згідно емпіричних досліджень, чутливість домогосподарств до зміни ставки проценту незначна, еластичність заощаджень за процентною ставкою низька, тому крива ринкового пропонування позичкових коштів є стрімкою висхідною, близькою до вертикальної.

Фірма за ринковою ставкою проценту може одержати будь-яку суму грошей, оскільки її потреби у кредитних ресурсах надто малі порівняно з наявним на ринку фінансовим капіталом. Тому пропонування позичкових коштів для фірми абсолютно еластичне, крива пропонування фірми є горизонтальною лінією на рівні рівноважної процентної ставки.

Попит на позичкові кошти має дві складових – попит фірм та попит домогосподарств.

Фірма визначає обсяг попиту на кредитні ресурси на основі співставлення вигоди від використання інвестицій і видатків на інвестиції. За незмінної процентної ставки граничні видатки фірми на інвестиції дорівнюють ціні позиченої грошової одиниці, тобто процентній ставці . Граничну вигоду фірми показує гранична ефективність інвестицій, яка вимірюється показником граничної норми віддачі (прибутковості) інвестицій:                ,                               

де   – приріст виторгу, пов’язаний з приростом інвестицій,

      – приріст видатків, пов’язаний з інвестиціями.

 Крива граничної ефективності інвестицій будується на основі визначеної норми віддачі для кожного з можливих обсягів інвестицій. Вона має спадний характер і визначає криву попиту фірми на інвестиції.

Оптимальний обсяг інвестицій фірми визначає загальна умова максимізації прибутку:. Графічно він відповідає точці перетину кривих попиту фірми на позичкові кошти та їх пропонування на фінансовому ринку.

 Попит домогосподарств на кредитні ресурси, як і попит фірм, представляє собою спадну функцію процентної ставки.

Крива сукупного попиту , яка складається з попиту домогосподарств і фірм , разом з кривою пропонування визначає рівноважну ставку проценту на ринку фінансового капіталу (рис. 11.10). Основними чинниками, що впливають на стан рівноваги, є доходи і схильність до заощадження домогосподарств, а також прибутковість інвестицій.

На практиці інвестори для визначення вигідності інвестицій часто користуються показником норми віддачі.

Норма віддачі обчислюється як відношення прибутку, за вирахуванням виплат проценту за кредит, до чистих інвестицій  у процентах:                                      .                                   

Норма віддачі, яка забезпечує вигідність реалізації проекту в кредит, називається мінімально прийнятною нормою віддачі. Відбираючи вигідні проекти, фірма порівнює очікувану проектну норму віддачі з мінімально прийнятною.

На ринку капітальних активів купують і продають фізичний капітал. На обсяги пропонування капітального активу впливають: запас активу, потік послуг від активу і потік доходів.

Запас капіталу визначається кількістю заводів, устаткування, транспортних засобів тощо, які знаходяться у власності фірм на даний момент часу. Потік послуг від активу – це кількість відпрацьованого часу машиною або устаткуванням за певний період. Потік доходів – це прибутки або платежі, одержані від функціонування капітального активу протягом певного періоду.

Ціна капітального активу – це сума грошей, за яку одиниця капіталу може бути куплена або продана у кожний даний момент. Вона включає сучасну цінність потоку майбутніх платежів, отриманих власником за весь період використання даного активу.

Сучасна (поточна) цінність майбутніх платежів – це сьогоднішнє значення суми, яка може бути виплачена в майбутньому.

Процедура, за допомогою якої обчислюється сьогоднішнє значення суми, яка може бути одержана в майбутньому, називається дисконтуванням.

Розрахунок поточної дисконтованої цінності платежу є оберненою задачею до розрахунку складних процентів. Методом складних процентів можна обчислити, на скільки збільшиться через певний період часу вкладена сьогодні сума. Методом дисконтування можна визначити, яку суму треба вкласти в банк під певний процент, щоб одержати у майбутньому бажану суму. Якщо інвестована сума , норма проценту – , а майбутня сума – , то:

  •  через 1 рік      ;
  •  через 2 роки    ;
  •  через  років   .

Сьогоднішня сума PV називається поточною дисконтованою цінністю бажаної суми:   ,   або   .

Вираз є дисконтованою цінністю грошової одиниці через  років.

Будь-який капітал приносить щороку потік платежів. Для визначення ціни активу треба знайти сучасну цінність цього потоку платежів, тобто обчислити суму сучасних дисконтованих цінностей всіх платежів за кожний рік протягом всього строку служби капіталу:            .  

Формули дисконтування застосовуються при розрахунках доцільності купівлі машини чи устаткування, інших інвестицій, страхових внесків, позик, оцінці реальної вартості цінних паперів та ін.

Ціна купонної облігації, яка дозволяє отримувати щорічні виплати у розмірі , коливатиметься навколо поточної дисконтованої цінності:

          .  

Ціна безстрокового активу визначається як .

Поточна дисконтована цінність цінних паперів, наприклад акцій, які мають змінні потоки платежів, визначається:  ,

де   – платежі у відповідному році,

        – процентні ставки у відповідному році.

Сучасна цінність акції  дасть уяву про загальну доходність акції.

Для визначення окупності інвестицій у будівництво, наприклад, фабрики за  років, фірма обчислює їх чисту сучасну цінність.

Чиста сучасна цінність – це дисконтована цінність потоків очікуваних прибутків за мінусом суми інвестиційних видатків :

              

 Рівняння дає критерії інвестування: фірмі варто інвестувати тільки тоді, коли чистий виграш позитивний, тобто чиста сучасна цінність очікуваних прибутків від інвестицій більша, ніж сума інвестиційних видатків . За умови  інвестиційний проект слід відхилити.

Символом  позначається ставка проценту, або дисконтна ставка. Дисконтна ставка відрізняється від норми проценту тим, що сума проценту додається до позиченої суми при сплаті боргу, а сума дисконту віднімається відразу при видачі позики. Тому номінальна величина дисконтної позики більша, ніж та величина, що передається позичальнику. Дисконтна ставка може також розглядатися як альтернативні витрати на капітал. Фірма може порівнювати дисконтні ставки для різних напрямків вкладання грошей. Залежно від величини дисконтної ставки вона може вкладати інвестиції в інший об’єкт, який приносить більший потік прибутків, або купити облігації, що приносять більший доход.

Величина ставки дисконтування, за якої чиста поточна цінність , називається внутрішньою нормою віддачі (прибутковості) проекту (IRR).

Ринок послуг капіталу – це орендний ринок. Ціна капітальних послугрентна оцінка капіталу – визначається як орендна плата.

Мінімально прийнятна рентна оцінка капіталу – це орендна плата, яка дозволяє власнику капітального активу відшкодувати альтернативні витрати, пов’язані з володінням даним активом, і отримати нормальний прибуток. Її рівень визначається ціною капітального блага, реальною процентною ставкою і нормою амортизації.

Сума амортизації за рік обчислюється:  ( – строк служби капіталу).

Норма амортизації  – це відношення суми амортизації до вартості капітального активу  :     .                                         

Орендна плата  обчислюється:  . Вона формується як рівноважна ціна в результаті взаємодії попиту на послуги капіталу та їх пропонування.

Попит на послуги капіталу, як і на будь-які фактори виробництва, залежить від їх граничної доходності. Фірма буде розширювати попит доти, доки гранична доходність послуг не стане рівною рентній оцінці капіталу. Пропонування капітальних послуг є функцією від рентної оцінки капіталу і залежить від часового періоду. Короткострокове пропонування капітальних послуг відображає обмежений запас фізичного капіталу і зазвичай абсолютно нееластичне. Довгострокове пропонування капітальних послуг може бути абсолютно еластичним. У короткостроковому періоді ціна капітального активу дорівнює поточній дисконтованій цінності потоку майбутніх доходів, а у стані довгострокової рівноваги повинна одночасно бути рівною вартості його виробництва і сучасній дисконтованій цінності.

Особливості функціонування ринку землі пов’язані з тим, що загальні обсяги її пропонування не можна змінити. Пропонування землі абсолютно нееластичне, тому ціна землі залежить лише від змін у попиті на неї (рис. 11.11). Доход, одержаний від здачі землі в оренду, має рентну природу.

Земельна рента – це регулярно одержуваний землевласником надлишковий доход, не пов’язаний з підприємницькою діяльністю. З точки зору орендарів – це необхідні витрати, які утримують дані ділянки землі від їх альтернативного використання.

Ціна землі як безстрокового активу – це капіталізована земельна рента: . Ділянка продається за таку суму, яка у разі її альтернативного використання принесе доход, рівний земельній ренті.

ТЕМА 12. ЕФЕКТИВНІСТЬ

КОНКУРЕНТНОЇ РИНКОВОЇ СИСТЕМИ

Головна перевага конкурентної ринкової системи полягає у здатності вільних ринків забезпечувати ефективний розподіл обмежених ресурсів суспільства. 

12.1. Ефективність за Парето та соціальний оптимум.

Часткова та загальна рівновага

Концепція ефективності конкурентної ринкової системи базується на понятті „ефективності за Парето”. Ефективність за Парето (Парето-оптимум) означає, що ресурси розподілені оптимально, якщо ніхто не може покращити свого становища, не погіршуючи становища іншого. 

Основним критерієм ефективності за Парето є наявність або відсутність розтрати ресурсів. Парето-оптимальними є розподіли, за яких будь-які подальші вигідні зміни неможливі.

Межа можливих корисностей  – модель економіки з двома економічними суб’єктами, які розподіляють між собою обмежений обсяг благ (рис. 12.1), –  ілюструє множину комбінацій рівнів корисностей, які можуть бути досягнуті учасниками обміну. Всі точки  відповідають Парето-ефективним розподілам. Проте різні варіанти розподілу добробуту суттєво відрізняються з точки зору справедливості.

Парето-оптимальний розподіл ресурсів може не давати соціального оптимуму, допускаючи крайню нерівномірність розподілу наявних благ у суспільстві. Неефективний розподіл ресурсів іноді може бути більш справедливим, ніж ефективний.

З множини варіантів суспільство може реально реалізувати лише один. Конкретний вибір пов’язаний з конкретним поглядом на проблему справедливості, який і визначає функцію суспільного добробуту.

Функція суспільного добробуту ранжирує індивідуальні розподіли залежно від індивідуальних уподобань, а рівень суспільного добробуту виступає деякою функцією від індивідуальних функцій корисності  і  зростаючою функцією корисності кожного індивіда:      .                                                            

Існують численні різновиди функції суспільного добробуту, найбільш відомими з яких є:

функція суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристська функція) – представляє рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства:           ;                                                                                 

функція добробуту як сума зважених корисностей (різновид функції Бентама):

                            ,                                                                                     

    де  є вагами, за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх важливість для суспільного добробуту;

функція добробуту Роулза (мінімаксна) – показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда з найнижчим його рівнем:

 ;  

функція суспільного добробуту Бергсона – Семюелсона (індивідуалістична):

      ,          

де– набори благ конкурентних індивідів, а .

Всі функції, крім функції Бергсона – Семюелсона, виходять з кількісної (кардиналістської) концепції корисності, представляють уподобання індивідів відносно деяких станів суспільного розподілу благ. Індивідуалістична функція ґрунтується на ординалістській теорії, вона відображає індивідуальні уподобання і відповідні рівні корисності окремих індивідів відносно певних наборів споживчих благ.

Максимізація функції суспільного добробуту у відповідній графічній моделі (рис. 12.2) передбачає суміщення кривих рівного добробуту або суспільних кривих байдужості  з межею можливих корисностей , що дозволяє визначити точку рівноваги. Будь-який інший стан на межі можливих корисностей неоптимальний щодо суспільного добробуту, хоча є Парето-оптимальним. У точці рівноваги забезпечується максимальний рівень добробуту економічних суб’єктів, проте такий розподіл – лише один з можливих варіантів справедливого розподілу.

В цілому розрізняють чотири концептуальних підходи до проблеми справедливості: егалітарний, утилітарний, роулзівський і ліберальний.

Егалітарний підхід вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами. Проте такий розподіл, як правило, не є Парето-ефективним.

Утилітарний підхід розглядає суспільний добробут як суму добробуту всіх членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність: для заможних членів суспільства корисність одиниці вилученого доходу спадає в меншій мірі, ніж зростає корисність одиниці додаткового доходу для незаможних. У результаті суспільна корисність максимізується, Парето-ефективність досягається за більш рівномірного розподілу доходів.

Роулзівський (концепція Дж. Роулза) підхід допускає існування нерівності, щоб не позбавити найпродуктивніших виробників стимулу до праці, але передбачає перерозподіл частини доходів більш продуктивних економічних суб’єктів на користь найбідніших членів суспільства.

Ліберальний підхід полягає у тому, що результати конкурентних ринкових процесів вважаються справедливими, оскільки винагороджують тих, хто більш здібний і працьовитий, навіть якщо при цьому має місце крайня нерівність; не передбачає перерозподілу благ. Суспільно-оптимальними і справедливими вважаються виключно Парето-ефективні варіанти розподілу.

Егалітарний, утилітарний і роулзівський підходи передбачають державне втручання з метою коригування результатів ринкових процесів і досягнення більш справедливого розподілу, ліберальний підхід заперечує необхідність такого втручання. Сучасна держава прагне досягнення компромісу між критеріями оптимальності та справедливості.

  Ефективність функціонування конкурентної ринкової системи оцінюється за двома рівнями – часткової та загальної рівноваги.

Часткова конкурентна ринкова рівновага – рівновага на ізольованому ринку певного товару – є ефективною, оскільки у точці рівноваги економічна цінність продукту для споживача  і граничні витрати його виробництва співпадають. Рівноважна ціна дорівнює граничним витратам і граничній цінності продукту: .

За будь-яких відхилень від рівноваги ці величини не співпадають, розподіл ресурсів не є Парето-ефективним. Ринок досконалої конкуренції автоматично забезпечує їх перерозподіл через зміну ціни. За відновлення рівноваги на рівні  не існує жодної можливості покращити стан покупців чи продавців, економіка стає ефективною за Парето. У стані рівноваги споживчий і виробничий надлишки досягають максимальної величини. Сукупний надлишок споживачів і виробників показує виграш всього суспільства.

Але економіка не складається з окремих ізольованих ринків. Навпаки, існує система тісно переплетених між собою ринкових цін, зміна яких на одному ринку викликає численні і значні зміни на інших споріднених ринках. Коли всі ринки факторів виробництва і кінцевої продукції досягають часткової рівноваги, встановлюється загальна рівновага економічної системи.

Загальна рівновага – це стан рівноваги, за якого у всій економічній системі, на всіх ринках встановлюються ціни рівноваги. Цінами загальної рівноваги називаються ціни, за якими загальний обсяг споживання кожного блага не перевищує обсягу його виробництва. Загальна рівновага відображає ефекти зворотного зв’язку. Ефектом зворотного зв’язку називається зміна цін і кількості товарів на певному ринку як реакція на зміни, що виникають на споріднених ринках.

 Модель загальної економічної рівноваги Вальраса відображає взаємозв’язок ринків готової продукції і ринків факторів виробництва в умовах досконалої конкуренції, яка дозволяє забезпечити одночасну рівновагу множини ринків. Закон Вальраса визначає залежність між окремими ринками за умов досконалої конкуренції: сума надлишкового попиту на всіх ринках повинна дорівнювати нулю.

Аналіз загальної рівноваги розширює можливості оцінки ефективності функціонування ринкової економіки.

12.2. Ефективність обміну і розподілу ресурсів

у споживанні та виробництві

Встановлення загальної рівноваги у конкурентній ринковій економіці означає наявність повної системної ефективності, досягнення Парето-оптимального стану в усіх сферах економічної діяльності – споживанні, обміні та виробництві за відповідності структури виробництва структурі суспільних потреб.

У конкурентній „економіці обміну” кожен споживач, розподіляючи оптимально свій доход, прирівнює відношення граничних корисностей благ до відношення їхніх цін і згідно з кардиналістською версією максимізує корисність за умови:

або  .     

Оскільки , то .                                      

На конкурентному ринку всі споживачі купують товари за одними й тими ж рівноважними цінами, тому гранична норма заміни благ для всіх споживачів в економіці буде однаковою:     .                       

Взаємовигідний обмін триває доти, доки всі  для всіх споживачів не зрівняються:                    .                           

За умови рівності граничних норм заміни для всіх учасників обміну досягається оптимальний розподіл благ між індивідами у споживанні, має місце рівновага, ефективна за Парето. Будь-які можливості поліпшення розподілу ресурсів споживання вичерпані. Не існує вигідних обмінів і жодної можливості підвищення добробуту як всіх споживачів у цілому, так і будь-якого з них за рахунок іншого.

Оптимізацію рішень щодо ефективного розподілу благ у процесі обміну на досконало конкурентному ринку за ординалістською версією ілюструє графічна модель „скринька Еджворта” (рис. 12.3). Вона представляє всі можливі варіанти розподілу двох благ  між двома споживачами . Рівновага встановлюється у точках дотику кривих байдужості кожного зі споживачів до лінії відносних цін (бюджетного обмеження) . Якщо на конкурентному ринку попит не відповідає пропонуванню, ціни будуть змінюватись доти, доки криві байдужості обох споживачів знов стануть дотичними до лінії цін. У точці рівноваги граничні норми заміни благ кожного учасника ринку дорівнюють співвідношенням цін товарів:     .    

Якщо кожен учасник обміну максимізує свою корисність і при цьому відбувається взаємовигідна торгівля, то в результаті на ринку споживчих товарів встановлюється рівновага, за якої розподіл благ є Парето-ефективним за споживанням та обміном.

Крива контрактів у продуктовій скриньці Еджворта єднає всі точки ефективного розподілу обмежених благ між двома індивідами . Кожна точка на кривій контрактів відповідає точці ринкової рівноваги і ефективна за Парето, оскільки у цих точках жоден зі споживачів не може поліпшити свого стану, не погіршуючи при цьому стану іншого. На основі кривої контрактів будується межа можливих корисностей .

Ефективність у сфері виробництва включає внутрігалузеву ефективність – використання і розподіл ресурсів всередині галузі та міжгалузеву ефективність – оптимальний розподіл ресурсів між галузями, трансформацію структури виробництва.

Оптимальне розміщення ресурсів у галузі між окремими фірмами досягається, коли галузь випускає максимально можливий обсяг продукції і неможливо перерозподілити ресурси так, щоб збільшити випуск і знизити витрати.

Кожна фірма галузі купує ресурси, керуючись правилом оптимального використання ресурсів: , яке включає в себе і правило мінімізації витрат на заданий обсяг продукції: , або       .

Оскільки всі фірми галузі купують ресурси на конкурентному ринку ресурсів за єдиною рівноважною ціною, то  для кожної з фірм галузі. Якщо всі фірми мінімізують свої витрати, гранична норма технологічної заміни стає однаковою для всіх фірм:    .

За умови рівності  у жодної з фірм не буде стимулу купувати додаткові ресурси, щоб покращити їх співвідношення з метою мінімізації витрат. Це означає, що у галузі ресурси розміщені і використовуються ефективно за Парето.

Правило оптимального співвідношення ресурсів включає в себе також правило граничного випуску, за яким конкурентні фірми визначають оптимальний обсяг виробництва для максимізації прибутку: . Якщо запишемо правило мінімізації витрат ресурсів як обернену величину, то отримаємо граничні витрати на виробництво даного продукту. Для галузі, яка виробляє товар :      ,   звідси . А оскільки , то кожна фірма буде мати граничні витрати, рівні ринковій ціні даного товару .

Коли всі фірми галузі вироблятимуть товарз однаковими граничними витратами, не знайдеться способу перерозподілити загальний обсяг його виробництва поміж фірмами так, щоб зменшити витрати галузі в цілому. При цьому у довгостроковому періоді всі фірми вироблятимуть продукцію з мінімальними витратами: .

Міжгалузева ефективність розподілу ресурсів встановлюється, коли всі фірми в усіх галузях досягають ефективності у виробництві: ;  і т. д. Оскільки всі виробники, незалежно від того, в якій галузі вони здійснюють виробництво, на конкурентному ринку ресурсів купують ресурси за одними й тими ж рівноважними конкурентними цінами, то граничні норми технологічної заміни повинні бути рівними для всіх фірм всіх галузей. Оскільки         і

                   , то         .

За цієї умови ресурси в усіх галузях використовуються у повному обсязі і розподілені ефективно за Парето. Перерозподіл ресурсів між галузями, який дозволив би збільшити виробництво одного блага, не зменшуючи обсягів виробництва іншого, неможливий, не існує розтрати ресурсів.

Оптимізацію розміщення виробничих ресурсів між галузями ілюструє ресурсна скринька Еджворта (рис. 12.4).

Графічно ефективний розподіл ресурсів  забезпечується у точках дотику ізоквант для двох товарів  до ізокости, нахил якої дорівнює співвідношенню цін ресурсів: . Виробники знаходяться у рівновазі, мінімізуючи витрати і одночасно максимізуючи прибуток. У точках рівноваги кути нахилу ізоквант та ізокости однакові, отже, підтверджується висновок, що граничні норми технологічної заміни ресурсів у виробництві обох товарів однакові: , тобто, забезпечується ефективний розподіл ресурсів між галузями.

Крива виробничих контрактів з’єднує множину точок Парето-ефективного міжгалузевого розподілу ресурсів . Якщо ресурси розподілені між галузями неефективно, їх перерозподіл дасть приріст обсягу випуску в одній або кількох галузях. Ресурси через ринок ресурсів переміщуються в ті галузі, де вони використовуються в оптимальному співвідношенні, яке мінімізує витрати до рівня  і покращує стан споживачів даної продукції. Відбувається трансформація структури виробництва в економіці. Крива виробничих контрактів може бути трансформована у межу виробничих можливостей.

 Межа виробничих можливостей або крива трансформації  – це модель, яка ілюструє всі ефективні поєднання обсягів виробництва двох продуктів за обмежених ресурсів праці і капіталу. Всі точки кривої трансформації відповідають технологічно ефективним поєднанням ресурсів у виробництві двох благ. Межа виробничих можливостей спадна і має від’ємний нахил: ефективне виробництво означає, що збільшення обсягу виробництва одного товару вимагає переміщення ресурсів з виробництва іншого і відповідного зменшення обсягів випуску останнього. Вона опукла від початку координат, що означає збільшення її нахилу зі зростанням виробництва блага .

Кут нахилу межі виробничих можливостей  визначає граничну норму трансформації  в  – . Гранична норма трансформації визначає альтернативну вартість – кількість одного товару, від якої потрібно відмовитись, щоб одержати додаткову одиницю іншого.

У кожній точці межі виробничих можливостей для одержання одиниці  треба затратити  ресурсів, а для виробництва одиниці  –  ресурсів. Для одержання додаткової одиниці  треба відмовитись від  одиниць , звідси : .

Оскільки ефективне виробництво товару здійснюється до точки, де  для кожного товару, то .

Для ефективного функціонування всієї досконало конкурентної ринкової системи ресурси повинні бути розподілені між різними видами виробництва благ так, щоб структура виробництва відповідала структурі суспільних потреб. Споживачі повинні бути готові заміщувати блага у споживчому кошику в тій самій пропорції, в якій економіка може трансформувати одне благо в інше. У цьому випадку досягається повна ефективність розподілу ресурсів економіки.

Оскільки і виробники, і споживачі прирівнюють граничні норми заміни благ до однакових ринкових цін, то гранична норма трансформації будь-якого блага в інше у сфері виробництва дорівнює граничній нормі заміни цих благ для кожного споживача:

.  

Ця рівність означає, що не існує способу покращити становище споживачів за рахунок змін у виробництві даних благ. В економічній системі встановлюється загальна рівновага, яка відповідає критерію Парето-оптимальності.

Графічна модель загальної ринкової рівноваги (рис. 12.5) ілюструє оптимізацію структури виробництва згідно суспільних потреб за допомогою межі виробничих можливостей та кривих суспільної байдужості. Рівновага встановлюється у точці дотику кривої суспільної байдужості до межі виробничих можливостей  та лінії співвідношення цін , де гранична норма трансформації дорівнює граничній нормі заміни благ:                    .

Це означає, що конкурентна рівновага у ринковій економіці Парето-ефективна за розподілом ресурсів у сфері споживання, обміну і виробництва. Вона забезпечує оптимальність структури економіки, збалансованість інтересів споживачів і виробників.

Загальні умови ефективності досконало конкурентної економіки описуються системою рівнянь:

рівновага у конкурентній економіці ефективна за споживанням та обміном, якщо:     .

рівновага виробника у конкурентній економіці ефективна за розподілом ресурсів  між галузями, якщо: .

рівновага є ефективною за використанням ресурсів у виробництві, якщо:

 .

загальна рівновага економічної системи Парето-ефективна за розподілом ресурсів в усіх сферах, якщо:       .

12.3. Неспроможність ринку і державне регулювання

Ринковий механізм забезпечує системну ефективність лише за умов досконалої конкуренції. Проте в реаліях змішаної економіки ринки не є досконало конкурентними.

Сучасний ринок неспроможний вирішити багатьох важливих проблем економічного розвитку через наявність притаманних йому дефектів:

  •  циклічного характеру економічного розвитку;
  •  монопольної влади, недостатньої інформованості ринкових суб’єктів;
  •  неспроможності забезпечити виробництво суспільних благ;
  •  зовнішніх ефектів економічної діяльності;
  •  нерівномірного розподілу насущних благ.

Неспроможності ринку зумовлюють необхідність державного втручання у його функціонування. Сучасна держава виконує ряд важливих функцій регулювання економічних процесів:

  •  забезпечення правової основи ефективного функціонування ринкової економіки;
  •  стабілізація економіки;
  •  перерозподіл доходів і матеріальних благ з метою вирівнювання споживання насущних благ;
  •  підтримка конкуренції;
  •  коригування зовнішніх ефектів;
  •  регулювання розподілу ресурсів для забезпечення суспільними благами.

 Суспільні блага  – це блага, які забезпечують потреби всіх членів суспільства в однаковій мірі (національна оборона, освіта, охорона громадського порядку, наукові дослідження, природоохоронні заходи та ін.). Вони поділяються на „чисті” і „недосконалі”.

 Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, невинятковістю (неможливістю виключення будь-кого із користування даним благом) і неконкурентністю – неможливістю перешкодити споживати це благо людям, які не заплатили за нього.

 Недосконалі блага характеризуються обмеженими можливостями використання, зумовленими географічним положенням або необхідністю мати ще додаткові приватні блага. Особливим різновидом суспільних благ є спільні ресурси (родовища корисних копалин, дикі тварини і риби в океанах і морях), які також характеризуються невинятковістю, але викликають суперництво – використання їх однією людиною зменшує можливості споживання інших людей.

Ринок неспроможний забезпечити громадян суспільними благами, тому держава стає основним їх виробником чи замовником, визначає оптимальну їх кількість і мінімізує витрати їх виробництва.

Оптимальний обсяг виробництва суспільного блага визначається за допомогою „фантомних” кривих попиту (рис. 12.5). Попит на суспільне благо визначається як сума цін, які всі споживачі (А,Б) готові заплатити за останню одиницю даного товару за всіх можливих обсягів попиту на нього. Оптимальним є обсяг, за якого гранична вигода громадян дорівнює граничним витратам суспільства на виробництво даного блага: .

Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі прийняття рішень щодо реалізації суспільних проектів: у моделі прямої демократії рішення найчастіше приймається більшістю голосів шляхом прямого голосування у формі референдумів; у моделі представницької демократії рішення приймаються голосуванням депутатів.

 Зовнішні ефекти або екстерналії – це побічні наслідки економічної діяльності, які не регулюються ринком і впливають на інтереси третіх осіб як у сфері виробництва, так і у сфері споживання.

Залежно від сфери прояву розрізняють зовнішні ефекти:

  •  у сфері виробництва, коли один виробник впливає на діяльність іншого;
  •  у сфері споживання, коли один споживач впливає на рівень корисності іншого;
  •  між виробництвом та споживанням, коли господарська діяльність виробника впливає на добробут споживачів;  
  •  між споживанням та виробництвом, коли споживання індивідів впливає на господарську діяльність фірм.

Залежно від характеру впливу одних мікроекономічних суб’єктів на інших розрізняють негативні і позитивні зовнішні ефекти.

Негативні зовнішні ефекти виникають, коли діяльність одних суб’єктів завдає шкоди іншим. В умовах негативних екстерналій ринкова рівновага не є ефективною, їх вплив призводить до додаткових витрат третіх осіб, знижує результативність конкурентного розподілу ресурсів.

Виробник, діяльність якого спричиняє негативний зовнішній ефект, виробляє за кривою пропонування, яка відповідає його граничним приватним витратам  (рис. 12.6). Оскільки він не сплачує за шкоду, яку завдає третім особам, і не несе витрат, пов’язаних з усуненням негативного ефекту, його крива  розташована нижче кривої граничних суспільних витрат , які включають витрати на очищення забрудненого середовища, або граничні екстернальні витрати : . Приватний виробник обирає оптимальний обсяг випуску за правилом , тому виробляє обсяг більший, ніж суспільно оптимальний, за нижчою рівноважною ринковою ціною.  

Вплив негативного ефекту, спричиненого діяльністю одного виробника на стан іншого, породжує в останнього додаткові витрати, пов’язані з необхідністю усунення негативного впливу. Рівноважна ціна на його продукцію зростає, а обсяг продажу скорочується.

Виробництво, пов’язане з негативними зовнішніми ефектами, призводить до неефективного використання ресурсів економіки. Виробник – забруднювач штучно використовує надлишкові ресурси, а інший виробник недоотримує їх і випускає менше продукції порівняно з ефективним випуском. У результаті структура економіки виявляється неефективною , її можна поліпшити, усунувши вплив негативного зовнішнього ефекту за допомогою державного регулювання.

Позитивні зовнішні ефекти створюють додаткову вигоду для третіх осіб, які не сплачують за неї відповідному споживачу або виробнику.

У випадку позитивного зовнішнього ефекту у виробництві суспільні витрати  менші, ніж приватні  на всіх обсягах випуску, суспільно оптимальна кількість продукції більша, а її ціна нижча, порівняно з рівноважними ринковими. Такий позитивний зовнішній ефект називається технологічним переливом. Уряду доцільно надати субсидії таким виробникам на величину різниці між приватними і суспільними граничними витратами. Це дозволить зрушити криву пропонування  праворуч і збільшити рівноважну кількість продукції до суспільно оптимальної.

Для виробника, діяльність якого пов’язана зі створенням позитивного зовнішнього ефекту, рівноважна ринкова ціна відображає лише цінність даного товару для його споживачів  і не відображає додаткової зовнішньої вигоди (МЕВ). З точки зору суспільства було б доцільно збільшити виробництво цього товару. Якби споживачі сплачували за додаткову вигоду, то ціна товару була б вищою і відображала б не граничну приватну, а граничну суспільну вигоду :  .

У разі впливу позитивного зовнішнього ефекту, створеного одним виробником, на іншого останній має можливість значно знизити свої граничні приватні витрати, його пропонування зростає. З точки зору суспільства фірма, яка користується позитивним ефектом, не тільки завищує обсяг виробництва, але й занижує ціну. А фірма, що продукує позитивний ефект, недоодержує виторгу і прибутку.

З метою коригування наслідків зовнішніх ефектів уряд може застосовувати:  

  •  прямі (адміністративні) методи регулювання – заборони або встановлення обмежень (нормативів) на викиди речовин, які забруднюють довкілля, запровадження штрафних санкцій;
  •  ринкові методи –  встановлення прав власності на ресурси та вільний обмін цими правами, запровадження коригуючих податків і субсидій, продаж дозволів на викиди.

Ринкові методи переводять додаткові суспільні витрати або вигоди з зовнішніх ефектів у приватні внутрішні витрати чи вигоди окремої фірми, оптимізують розподіл ресурсів, сприяють здешевленню суспільного виробництва продукції. Цей процес отримав назву інтерналізації або трансформації зовнішніх ефектів.

Теоретичними методами інтерналізації негативних зовнішніх ефектів є податок Пігу та субсидія Пігу, ідея яких полягає у доведенні приватних граничних витрат до рівня суспільних.

Не завжди інтерналізація зовнішніх ефектів потребує втручання держави. У випадку визначеності прав власності і можливості обміну цими правами покращенню ситуації сприяють приватні рішення, а ринок може самостійно справитись з проблемами зовнішніх ефектів. Коли приватні сторони мають можливість досягти згоди і не несуть надмірних додаткових витрат з розподілу ресурсів, то вони здатні укласти взаємовигідну угоду і досягти ефективного результату. Це твердження одержало назву  теореми Коуза. Результативність угоди залежить від рівня трансакційних витрат – витрат на укладання угод, пов’язаних зі встановленням прав власності.

Регулювання діяльності монополій пов’язане зі створенням законодавчої бази такого регулювання – антимонопольного законодавства. Антимонопольні закони покликані сприяти розвиткові конкурентної економіки, забороняючи дії, що обмежують конкуренцію.

Антимонопольне законодавство спрямоване на захист і посилення конкуренції в першу чергу в тих галузях, де має місце постійний ефект масштабу, тобто довгострокові середні і граничні витрати незмінні і рівні для будь-яких обсягів виробництва. У таких галузях конкуренція можлива і бажана, оскільки витрати малих, середніх і великих фірм однакові, тому ніхто з них не має переваг. Проте суспільство за конкурентних умов отримає більше продукції за нижчими цінами, підвищиться ефективність розподілу ресурсів.

Держава також здійснює регулювання діяльності природних монополій, що виникають у галузях, де зростання обсягів виробництва супроводжується значною економією на масштабах. Внаслідок значного зростаючого ефекту масштабу криві і  є спадними і не перетинаються в межах аналізованих обсягів випуску. Якби природна монополія діяла як проста монополія, то вона б максимізувала прибуток за правилом , випускаючи обсяг   за ціною  з рівновагою в точці  (рис. 12.7).

Оптимальний з точки зору суспільства обсяг випуску відповідає точці конкурентної рівноваги. Але рівновага в точці  для монополії неможлива, оскільки тут суспільно оптимальна ціна  не покриває довгострокових середніх витрат, фірма була б збитковою і залишила б галузь. В іншому разі монополія потребувала б урядових субсидій, щоб зберегти конкурентну ціну і конкурентний обсяг випуску.

Кращим варіантом вважається політика ціноутворення, за якою фірма не буде отримувати монопольного прибутку, але окупить всі свої середні витрати і отримуватиме нормальний прибуток, достатній, щоб утримати монополію в даній галузі.

Добитись цього можна двома способами – встановленням двокомпонентного тарифу або встановленням ціни на рівні середніх витрат. Двокомпонентний тариф – це система ціноутворення, за якою користувачі платять фіксовану суму за право стати на обслуговування, а потім додатково сплачують за споживання кожної одиниці даного виду товару чи послуги. Доход від фіксованої оплати дозволяє фірми покрити всі витрати, навіть якщо змінна частина оплати встановлюється за граничними витратами.

Інший спосіб – встановлення для монополії ціни справедливого прибутку на рівні . Ціноутворення на рівні середніх витрат (рівновага в точці ) дещо зменшує обсяг виробництва  і підвищує ціну порівняно з конкурентними, тому вважається теоретично менш задовільним, хоча і більш поширене на практиці.

Встановлення суспільно оптимальної ціни  або ціни справедливого прибутку дозволяє знизити ціни продукції чи послуг та збільшити обсяги їх пропонування порівняно з монопольними.

У процесі державного регулювання економічної діяльності ринкових суб’єктів проявляються певні вади або неспроможність самої державної влади. Будь-яке суспільство по суті змушене робити компромісний вибір між двома неспроможностями – неспроможністю ринку і неспроможністю державної влади.

Література:

  1.  Введение в рыночною экономику: Учеб. пособие / А.Я. Лившиц и др. – М.: Высшая школа, 1994. – 447с.
  2.  Вэриан Х.Р. Микроэкономика. Промежуточный уровень. Современный подход / пер. с англ. – М.: ЮНИТИ, 1997. –767 с.
  3.  Долан Э., Линдсей Д. Рынок: микроэкономическая модель: Пер. с англ.- С-Пб, 1992. – 496 с.
  4.  Економічна теорія: Макро- та мікроекономіка: Навч. посіб. / За ред. З.Г.Ватаманюка. – Львів: Інтерко, 1998.- 708 с.
  5.  Косік А.Ф., Гронтковська Г.Е. Мікроекономіка: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 416 с.
  6.  Макконнелл К., Брю С. Экономикс: Принципы, проблемы и политика: Пер. с англ.: В 2 Т. – М.: Республика, 1992.- Т.2.- 400 с.
  7.  Макконнелл К., Брю С. Мікроекономіка: Пер. з англ.- Львів: Просвіта, 1999.- 650 с.
  8.  Мікроекономіка і макроекономіка: Підручник / С.Будаговська та ін.– К.: Основи. 1998. – 518 с.
  9.  Менкью Н. Г. Принципы экономикс. – СПб: Питер Ком, 1999. – 784 с.
  10.  Наливайко А.П., Євдокимова Н.М., Задорожна Н.В. Мікроекономіка: Навч.- метод. посібник для самост. вивч. дисц. – К.: КНЕУ, 1999.- 208 с.
  11.  Піндайк Р., Рубінфельд Д. Мікроекономіка: Пер. з англ. – К.: Основи, 1996. – 646 с.
  12.  Самюэльсон П. Экономика: Пер. с англ. – М.: Алгон, 1992.– Т.2.– 416 с.
  13.  Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка: Пер. з англ. – К.: Основи, 1998. – 676 с.
  14.  Слухай С.В. Довідник базових термінів та понять з мікроекономіки. – К.: Лібра, 1998. – 256 с.
  15.  Фишер  С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: Пер. с англ. – М.: Дело ЛТД, 1993. – 864 с.
  16.  Франк Р.Х. Микроэкономика и поведение. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 696 с.
  17.  Ястремський О.І., Гриценко О.Г. Основи мікроекономіки: Підручник. – К.: Товариство “Знання”, 1998. – 714 с.

67


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

53932. ГЕОГРАФІЧНИЙ КВК СЕРЕД 6-Х КЛАСІВ «ЄВРО-2012» 113.5 KB
  Присутні: учні 6х класів команди класів класні керівники члени журі Обладнання: настінна політична карта Європи переносна дошка прапори європейських державучасниць фінальної стадії чемпіонату таблиці розклади матчів символи чемпіонату Мета: розширення асоціативного навчального поля при вивченні учнями географії навчання дітей формулювати висловлювати аргументувати свої думки вмінню спілкуватися працювати в команді виховання інтересу до географії з допомогою викликання емоційного піднесення розвиток творчості і фантазії дітей...
53933. Дитячий світ – країна мрій 41 KB
  Птахи зібралися у великі зграї але не можуть відлетіти в теплі краї поки їх не покличуть лагідно. Гра Поклич лагідно пташку Ластівка ластівочка зозуля зозулька журавель журавлик шпак шпачок чапля чапелька соловей соловейко лелека лелеченька жайворонок – жайвороночок б. Гра Зайвий гриб Опеньок білий гриб мухомор лисички. Гра...
53934. КВК з математики 2 клас 49 KB
  Мета. У цікавій формі закріпити одержані знання з математики; розвивати мислення, память,вміння спілкуватись. Виховувати почуття дружби, інтерес до математики.
53935. Люби, вивчай українські пісні 30 KB
  Мета: узагальнити, перевірити та оцінити набуті знання учнів, розвивати аналітичні,логічні та творчі здібності, виховувати любов до пісні та рідного краю.
53937. Урок КВН по теме: «Многочлены» 76.5 KB
  Цель: Развить интерес к более глубокому изучению темы. В течение урока настойчиво приглашать учащихся к обмену мнениями, к критике ошибочных утверждений, к защите полученных выводов и рациональному поиску истины.
53938. Финансовое планирование. Виды планов. Содержание и последовательность разработки 28.5 KB
  Гавриловы Граня Нина Витя смотрят телевизор. Нина плачет сидя у стола. Вместе с ним кидается заплаканная Нина в дверях удерживает Витю спрашивает: Кто там Женский голос. Нина накидывает цепочку открывает дверь долго смотрит затем впускает соседку Анну Степановну.
53939. Человек и ситуация. Уроки социальной психологии 2.54 MB
  Уроки и вызовы социальной психологии Слабость индивидуальных различий Власть ситуаций Тонкости ситуаций Предсказуемость человеческого поведения Противоречие между уроками социальной психологии и опытом повседневной жизни Три кита социальной психологии...
53940. Зорова сенсорна система. Будова ока. Виявлення сліпої плями на сітківці ока 93 KB
  Ознайомити учнів із особливостями будови зорової сенсорної системи; особливу увагу звернути на будову ока; розкрити значення акомодації як однієї із головних функцій.Будова ока оболонки.