67765

Господарське право, конспект лекцій

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Поняття «господарська діяльність» має ключове значення для всього господарського права. Більше того, воно використається й в інших галузях права (наприклад, у податковому й кримінальному). До останнього часу в законодавстві втримувалося кілька визначень поняття «господарської діяльності»

Украинкский

2014-12-18

640 KB

36 чел.

Тема 1. Поняття й предмет господарського права.

План

  1.  Предмет господарського права
  2.  Методи господарського права
  3.  Система господарського права
  4.  Принципи господарського права
  5.  Наука господарського права

  1.  Предмет господарського права

Предметом регулювання господарського права є відносини по організації й здійсненню господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами й іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Безпосереднім предметом регулювання господарського права є господарська діяльність.

Поняття «господарська діяльність» має ключове значення для всього господарського права. Більше того, воно використається й в інших галузях права (наприклад, у податковому й кримінальному). До останнього часу в законодавстві втримувалося кілька визначень поняття «господарської діяльності» (ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність», ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств», ЗУ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»). По своєму змісту ці визначення істотно відрізнялися. Разом із введенням у дію господарського кодексу в його ст.3 з'явилося базове визначення господарської діяльності.

Господарська діяльність – це діяльність суб'єктів господарювання в сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення й реалізацію продукції, виконання робіт або надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Ознаки господарської діяльності:

  1.  особливий суб'єктний склад
  2.  особлива сфера здійснення: здійснюється в сфері суспільного виробництва;
  3.  спрямована на задоволення приватних інтересів суб'єктів господарювання за умови дотримання ними певних публічних інтересів (інакше кажучи, у господарській діяльності об'єднані приватні й публічні інтереси);
  4.  вона насамперед пов'язана з тією стороною суспільного виробництва, у якій здійснюється використання майна;
  5.   результати діяльності мають вартісний характер.

Для виділення видів господарської діяльності як критерій використається мета діяльності.

Виды господарської діяльності:

  1.  комерційна, підприємницька - з метою одержання прибутку. Це самостійна, ініціативна, систематична, на свій ризик діяльність із метою досягнення економічних і соціальних результатів й одержання прибутку.
  2.  некомерційна - без мети одержання прибутку.

В одному з положень Системи національних рахунків, прийнятою Комісією ЄС, Міжнародним валютним фондом, Організацією об'єднаних націй і Всесвітнім банком утримується такий критерій розмежування комерційної й некомерційної діяльності: комерційна діяльність включає виробництво продукції або надання послуг на ринку за такою ціною, що покриває більше половини витрат на виробництво.

Крім зазначених видів господарської діяльності господарський кодекс дає роз'яснення щодо сутності господарського забезпечення діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Господарська діяльність неможлива без взаємодії її суб'єктів, без їхнього вступу в господарські відносини. Поняття господарської діяльності й господарських відносин близькі за змістом, тому можна пояснити, що при визначенні предмета господарського права в літературі оперують цими поняттями як тотожними. Однак у їхньому розходженні є зміст. В одних випадках підкреслюється внутрішній, самостійний аспект поводження суб'єкта, а в інші - аспект комунікативний, що вказує на зовнішні зв'язки суб'єкта.

Види господарських відносин:

  1.  Господарсько-виробничі відносини. Складаються при безпосередньому здійсненні господарської діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт і наданню послуг. Звичайно приймають форму господарських зобов'язань. Це горизонтальні відносини, хоча часто вони можуть містити в собі й організаційні елементи.
  2.  Організаційно – господарські відносини. Як правило, виникають у сфері господарського керування. Мають різноманітні підстави виникнення: акти державних органів, договори між центральними органами державної влади, органи місцевого самоврядування й підприємствами.
  3.  Внутрішньогосподарські відносини. Виникають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері підприємств й інших господарських організацій. Їхніми суб'єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цеху, виробництва). Їхні права й обов'язки, як правило, визначаються локальними нормативними актами суб'єктів господарювання.

Деякі вчені, наприклад, Мартемьянов В. С., виділяють наступні види господарських відносин:

  1.  підприємницькі відносини;
  2.  некомерційні відносини;
  3.  відносини по державному регулюванню економіки.

Крім того, по взаємному положенню сторін виділяють:

-  горизонтальні відносини;

-  вертикальні  відносини.

По сфері дії:

- внутрішньогосподарські  відносини;

- зовнішньогосподарські відносини.

По галузях господарювання й сферам управління:

- у галузі промисловості;

- у галузі сільського господарства;

- у галузі транспорту;

- у галузі капітального будівництва;

- у сфері приватизації;

- у сфері антимонопольного регулювання;

- у сфері зовнішньоекономічної діяльності

  1.  Методи господарського права

У загальнотеоретичному плані під методом правового регулювання, застосовуваним у галузі права, розуміється сукупність способів і прийомів регулювання відносин між суб'єктами, що складаються внаслідок особливих властивостей предмета регулювання.

Метод правового регулювання поряд із предметом правового регулювання є критерієм виділення галузі права.

Якщо розгляд предмета галузі права повинне відповістити на запитання, що регулюється, то при вивченні методу цієї галузі необхідно з'ясувати, як, яким чином здійснюється таке регулювання.

Кожна галузь права має свій специфічний метод правового регулювання. У загальнотеоретичному плані конкретний метод регулювання суспільних відносин визначається за наступними критеріями:

  •  який підбор юридичних фактів, необхідних при встановленні правовий відносин;
    •  які склад і правове положення учасників регульованого відношення;
    •    який характер прав й обов'язків й як вони розподілені між учасниками;
    •  які правові санкції й у якому порядку вони застосовуються.

Виходячи із цих особливостей, розрізняються 2 основних методи правового регулювання:

  1.  імперативний (авторитарний);
    1.  диспозитивний (автономний)

Кожний із цих методів відповідає одному із двох типів правового регулювання.

  1.  «Заборонено всі, крім прямо дозволеного». Це дозвільний тип правового регулювання.

Властивий тим галузям права, які пов'язані з державним керуванням. Наприклад, адміністративне право. Галузі права, у яких застосовується такий метод, відносять до галузей публічного права.

  1.  «Дозволено всі, крім прямо забороненого в законі». Це загальнодозвільний тип правового регулювання.

Даний тип характерний для галузей приватного права, наприклад, цивільного права.

Як і будь-який інший галузевий метод, метод господарського права являє собою сукупність способів і прийомів впливу на поводження суб'єктів господарювання.

У науці тривалий час панувала думка, що тільки основним галузям права властивий особливий метод правового регулювання.

У цей час допускається, що комплексні галузі права можуть мати свій особливий юридичний метод.

У науці господарського права спочатку виражався сумнів у необхідності єдиного методу.

Уважалося, що в господарському праві повинні сполучатися:

а) метод автономних рішень (включає  методи узгодження й дозволи);

б) метод обов'язкових приписів ( що складається з методів наказу й заборони);

в) метод рекомендацій.

Причому вважалося, що застосування того або іншого методу обумовлено видом регульованих відносин. Якщо мова йшла про вертикальні відносини, то звичайно вважалося, що там повинен застосовуватися лише метод обов'язкових приписів.

Дана точка зору дозволяє зробити невірні висновки про те, що господарське право - не самостійна і єдина галузь права, а комплексна. Проте, навіть у сучасних публікаціях стверджується, що в господарському праві діють не один, а три методи правового регулювання.

Трохи інший підхід спостерігається в академіка В. В. Лаптєва. Він виділяє також три методи, але вважає, що вони перебувають у певній погодженості, взаємозв'язку й співпідпорядкованості. І в певних умовах переважної стає один з них.

Учені Інституту економіко-правових досліджень м. Донецька продовжили розробку єдиного методу господарського права, що на даний момент завершена.

Цілісний вплив на господарські відносини можна робити, якщо застосування раніше відомих методів буде якось взаємозалежним.

Системну організацію єдиного методу можна створити шляхом підпорядкування всіх первинних методів якому-небудь одному керівному початку.

Багатьох учених приводила в жах ідея можливості сполучати протилежні по суті методи обов'язкових приписів й автономних рішень. Але у філософській науці вже давно вироблена схема сполучення протилежностей: якщо якісь елементи є протилежностями, то вирішити протиріччя можна за допомогою залучення «третього» елемента.

У нашому випадку роль «третього» елемента відведена поняттю «суспільний господарський порядок».

Тоді ключовий метод господарського права, здатний інтегрувати всі інші методи, укладається в рівному підпорядкуванні всіх суб'єктів господарювання суспільному господарському порядку.

У розглянутому вище визначенні методу господарського права найважливіша роль приділяється суспільному господарському порядку, у зв'язку із цим виникає необхідність дати визначення цьому поняттю.

Суспільний господарський порядок – це пануючий у суспільстві уклад матеріального виробництва, заснований на положеннях Конституції, нормах права, моральних принципах, ділових правилах і звичаях, схвалених вищою законодавчою владою, що забезпечує гармонізацію приватних і публічних інтересів, що створює партнерські й добропорядні взаємини в господарюванні.

У преамбулі Господарського кодексу говориться, що однією із цілей Господарського кодексу є затвердження суспільного господарського порядку в економічній системі України.

Стаття 5 у свою чергу присвячена визначенню змісту поняття «правовий господарський порядок», що є нормативним складової більше широкого поняття - суспільний господарський порядок.

Головна вимога методу господарсько-правового регулювання – рівне підпорядкування всіх учасників господарських відносин суспільному господарському порядку.

Мова не йде про рівність або підпорядкування суб'єктів по відношенню друг до друга.

Правовий й економічний зміст єдиного господарсько-правового методу укладається насамперед у тім, щоб створити рівні стартові можливості для суб'єктів господарювання.

Ключовий метод господарсько-правового регулювання робить однорідними правові зв'язки в горизонтальних і вертикальних аспектах господарювання.

У горизонтальних господарських відносинах створюється інша рівність, у порівнянні із цивільними відносинами, вона покликане не розділяти, а поєднувати інтереси суб'єктів.

Вертикальні господарські відносини також будуються не на підпорядкуванні однієї сторони інший, а, як правило, на взаємних зобов'язаннях, кожна зі сторін одержує й права, і обов'язку.

3. Система господарського права

Господарське право регулює різноманітні відносини по керівництву господарською діяльністю і її здійсненням. Численні норми й інститути господарського права єдині й тісно зв'язані між собою. У цій єдності кожна правова норма, кожен інститут займають певне місце.

Логічно послідовне й внутрішньо погоджене розташування господарсько-правових норм й інститутів становить систему господарського права.

Система галузі права встановлюється наукою на основі об'єктивно сформованих норм й інститутів галузі. Наука господарського права є молодою, як і саме господарське право.

З початку свого розвитку наука господарського права неминуче використала традиції сформованих раніше юридичних наук і сприйняла широко розповсюджене в інших галузях права розподіл системи галузі на два основних підрозділи:

  •  загальну частину;
    •  особливу частину.

При цьому в загальну частину господарського права включалися положення, загальні для всіх розділів й інститутів господарського права, а в особливу - правові норми й інститути, що стосуються регулювання окремих галузей народного господарства й видів господарської діяльності.

Однак подальші теоретичні дослідження проблем господарського права привели до нових результатів, виявили необхідність іншого угрупування нормативного матеріалу, що відноситься до галузі господарського права.

Поява іншого угрупування обґрунтовується розвитком нових розділів й інститутів господарського права, що приводить до збільшення кількості елементів структури галузі. З іншого боку, поглиблене дослідження проблем побудови системи господарського права показало, що розділи й інститути, що включалися в загальну частину, по суті справи підрозділяються на дві групи, що чітко розрізняються:

  •  загальні положення у власному змісті;
    •  положення, що ставляться до правового регулювання функціональних видів діяльності в економіці.

Справа в тому, що чимало розділів господарського права стосується правового регулювання різних видів діяльності в економіці, які, будучи функціонально самостійними, у той же час ставляться до всіх галузей народного господарства.

Мова йде про такі функціональні види діяльності, як планування, діяльність в області науково-технічного прогресу, кредитування й розрахунки, правова робота в народному господарстві. Аналогічне значення мають правове забезпечення якості продукції, робіт, послуг, правове регулювання ціноутворення й фінансування господарських систем. Спочатку дані питання не виділялися в окремі розділи системи господарського права, але розвиток правового регулювання господарських відносин призвів до нагромадження значного нормативного матеріалу в цих областях, що зажадало виділення їх у самостійні розділи системи господарського права.

Функціональні види діяльності спрямовані на реалізацію певної функції. Іноді їх зв'язують тільки з господарським керівництвом, але таке обмеження необґрунтовано. У процесі їхнього здійснення проводиться не тільки керівництво економікою, але й робота, що не носить управлінського характеру.

Таким чином, функціональна діяльність включає як дії по керівництву у відповідній області, так і ведення самої роботи, що ставиться до цих функцій. Власне кажучи, це господарська діяльність, зв'язана не з якою-небудь однією галуззю, а забезпечує  всі галузі й сфери економіки.

Все це привело до того, що з'явилася необхідність перейти від двозвенного до трьозвенному розподілу системи господарського права.

Відповідно до такого розуміння система господарського права включає 3 великих розділи:

  1.  загальні положення;
  2.  правове регулювання функціональних видів діяльності в економіці;
  3.  правове регулювання окремих галузей господарювання.

Побудована відповідно до такого підходу система господарського права виглядає в такий спосіб:

  1.  Загальні положення
    1.  Правові форми й методи керівництва економікою.
      1.  Суб'єкти господарського права.
      2.  Правовий режим майна в економіці.
      3.  Правові форми економічного стимулювання.
      4.  Господарські зобов'язання.
      5.  Відповідальність за результати господарської діяльності.
      6.  Захист господарських прав й інтересів.
    2.   Правове регулювання функціональних видів діяльності.

8. Правове регулювання прогнозування й планування в економіці.

9. Правове регулювання науково-технічного прогресу в економіці.

10. Правове забезпечення якості продукції, робіт і послуг.

11. Правове регулювання ціноутворення.

12. Правове регулювання фінансування господарських систем.

13. Правове регулювання обмеження монополізму й сприяння змагальності в сфері господарювання.

14. Правове регулювання кредитування й розрахунків.

15. правове регулювання оподатковування.

16. Правова робота в економіці.

  1.  Правове регулювання в окремих галузях господарювання.

4. Принципи господарського права

Принципи господарського права відображають сутність і характер правового регулювання господарських відносин.

Правові принципи мають чималий регулюючий потенціал. Принципи в багатьох випадках стають незамінним способом тлумачення норм права при їхньому практичному застосуванні. Адже та або інша норма, що встановлює конкретне правило поведінки, далеко не завжди містить посилання на те, яка керівна ідея була закладена в основу цього правила. Якщо ж при застосуванні даної норми враховувати й принципи регулювання, то зміст правила поведінки стає більше зрозумілим.

Також правові принципи використаються у випадку існування пробілів у чинному законодавстві й виникає необхідність застосовувати аналогію закону або права. Адже суд не може відмовити в розгляді справи через те, що він не виявив у законодавстві відповідної норми.

Відмінність принципів у тім, що вони, виражаючись мінімумом тексту, містять дуже великий обсяг інформації.

У ст. 6 Господарського кодексу втримуються наступні принципи господарювання в Україні:

  1.  забезпечення економічної розмаїтості й рівний захист державою всіх суб'єктів господарювання;
  2.  свобода підприємницької діяльності в межах, визначених законом;
  3.  вільний рух капіталів, товарів і послуг на території України;
  4.  обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, сумлінної конкуренції в підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів і безпеки суспільства й держави;
  5.  захист національного товаровиробника;
  6.  заборона незаконного втручання органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб у господарські відносини.

Окремо варто охарактеризувати такий загальноправовий принцип як принцип законності. В умовах сучасної економіки в оцінку законності ставиться досягнення економічної ефективності господарської діяльності в інтересах держави й суспільства без порушення заборон закону й прав інших осіб.

  1.  Наука господарського права

Предметом науки господарського права є правове регулювання господарської діяльності, механізм якого включає формування й реалізацію господарського законодавства, саме господарське законодавство, а також господарське право як галузь.

Предмет науки господарського права також охоплює історію розвитку господарського законодавства й самої науки, закордонні системи господарського права, методи вивчення діючого права й організацію реалізації права в народному господарстві.

Приватні функції науки господарського права:

  1.  Констатаційна й інтерпретаційна, тобто опис і пояснення норм господарського законодавства й інших господарсько-правових явищ. У цьому випадку господарсько-правові явища (норми, права й обов'язки, акти реалізації норм і т.п.) розглядаються як видима правова реальність.
    1.  Систематизація знань про господарське право. Об'єднання знань у єдину систему, підпорядкування їх єдиним науковим цілям і завданням.
      1.  Інструментальна функція. Виявлення нових принципів і закономірностей, вироблення нових понять і положень.
      2.  Організаторська (перетворююча) функція. Розробка конкретних методів і коштів перетворення господарських відносин у певних напрямках.
      3.  Прогностична. Підготовка прогнозу розвитку господарського законодавства і його найважливіших інститутів.
      4.  Політична. Формування на загальнодержавному рівні самостійної законодавчої політики.
      5.  Международно-политична функція. Рішення завдань, пов'язаних із забезпеченням належної спряженості національної системи господарського законодавства з аналогічними системами закордонних країн.

Наука господарського права виникла на стику правової й економічної науки, вона вивчає правову форму господарських відносин у тісному зв'язку з їхнім економічним змістом. Деякі економісти навіть відносять господарське право до числа економічних наук.

Наука господарського права є також «стиковою» наукою і як наука, що стоїть на рубежі цивільного й адміністративного права. Наука господарського права, досліджуючи господарські відносини й по горизонталі, і по вертикалі, дозволяє ліквідувати «мертві зони», що існували раніше між цивільним й адміністративним правом, що не укладаються в їхні рамки.

Наука господарського права – це система знань про господарське право, подання вчених про дану галузь, її предметі й методі, джерелах, місці в системі галузей.

Наука господарського права у своєму розвитку пройшла три етапи й була представлена трьома школами, якщо відволіктися від несуттєвих різновидів і відгалужень у поглядах.

В 20-і роки в період непу бере свій початок «двосекторная теорія». Основоположник цієї теорії П.И. Стучка вважав, що із двох існуючих у нашій економіці секторів - соціалістичного й приватного - першому призначено розвиватися й усталюватися, а другому уготоване швидке відмирання. Дане положення базувалося на відомому постулаті В.И. Леніна про те, що «ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас усе в області господарства є публічно-правове, а не приватне». Отже, повинне було розвиватися господарське право, що обслуговує соціалістичний сектор. У цілому теорія правильно оцінювала роль господарського права в справі регулювання господарських соціалістичних відносин. Що ж стосується цивільного права, то воно помилково зв'язувалося лише з виробничими відносинами в приватному секторі економіки й перестало розглядатися у зв'язку із громадянином і його майновими потребами.

Тому, коли в 30-і роки, у період уже безроздільного панування соціалістичного сектора в економіці, наука стала знову розглядати питання про господарське право і його оформлення, упорядкуванні, введенні в побут правових основ господарювання, виникла проблема: куди ж помістити громадянина з його будинком, іншим майном, найманням житлового приміщення й спадкуванням. Адже цивільне право, розраховане на непівський період розвитку суспільства, начебто закінчило своє існування разом із приватним сектором.

З'являється нова школа єдиного господарського права, відповідно до якої громадянин повинен зайняти місце в системі господарських зв'язків. Всі майнові відносини, як між громадянами, так і між соціалістичними організаціями повинні регулюватися нормами єдиного господарського права. Основоположники даної школи Л.Я. Гинцбург, Е.Б Пашуканіс вважали господарське право специфічною формою політики пролетарської держави в області керування господарством. Пропонувалося прийняття Господарського кодексу, закону про планування. Відстоювалася також теза про неприпустимість розподілу єдиного господарського права на дві самостійні частини - господарсько-адміністративне й цивільне право. Господарське право повинне було містити в собі цивільно-правові норми й регулювати всі горизонтальні й вертикальні майнові відносини.

Звинувачення в ліквідації цивільного права стане центральним на адресу вчених господарської школи. Школа закінчила своє життя разом з авторами. Під впливом тодішнього головного теоретика в правознавстві А.Я. Вишинського вирішено було розосередити регулювання господарських відносин в основному в галузях цивільного й адміністративного права.

У період після XX з'їзду КПРС відроджується господарсько-правова думка й одержує розвиток третя школа господарського права. Нова концепція господарського права врахувала історичний досвід і помилки попередників. Була висунута й обґрунтована наукова теза про єдність господарських відносин і необхідності особливого й цілеспрямованого правового забезпечення економіки, що склалася на той час у єдиний народногосподарський комплекс, що вимагає єдиного правового забезпечення. Регулювання майнових відносин за участю громадян як непланових пропонувалося проводити в цивільному законодавстві, не з'єднуючи його з господарсько-правовим регулюванням. В основу впорядкування господарського законодавства, що не мало визначальних, центральних правових інститутів і категорій, передбачалося покласти центральний системоутворюючий акт: Господарський кодекс або Основи господарського законодавства.

Нова концепція господарського права, розвинена в роботах академіка В. В. Лаптєва, В.К. Мамутова й інших учених, була розроблена на рівні практичних рішень. На противагу ідеям дуалістичного цивільно-адміністративного напрямку, що продовжує відстоювати ідеї часткового, фрагментарного вдосконалювання господарського законодавства в рамках цивільного й адміністративного права, була висунута моністична концепція, що дозволяє послідовно й системно вдосконалити найважливішу частину радянської правової системи.

Сучасна концепція господарського права представлена в роботах 90-х років і розвивається в цей час.

Питання для самоконтролю

  1.  Що розуміється під предметом господарського права
    1.  Що таке господарська діяльність її ознаки та види
    2.  З чого складаються господарські відносин. Види господарських відносин
    3.  Що розуміється під методом правового регулювання. Яким чином здійснюється таке регулювання.
    4.  Що створює систему господарського права. На які підрозділи та групи вона поділяється
    5.  Дайте поняття та перерохуйте основні принципи господарського права
    6.  Що вивчає наука господарського права

Тема 2. Джерела господарського права. Господарські правовідносини.

План

1. Поняття  і види джерел господарського права. Господарське законодавство

2. Особливості та система господарського законодавства

3. Загальна характеристика господарських правовідносин

4. Види господарських правовідносин

1. Поняття  і види джерел господарського права. Господарське законодавство

Під джерелами господарського права розуміється спосіб вираження й існування правових правил поведінки суб'єктів господарських відносин.

Види джерел господарського права :

  1.  нормативно-правові акти;
  2.  договори нормативного змісту (типові);
  3.  загальноправові принципи;
  4.  наукові ідеї й концепції;
  5.  правові звичаї (біржова діяльність);
  6.  прецеденти;
  7.  фіксовані результати народного волевиявлення.

Господарське законодавство - це сукупність нормативних актів, які відповідно до закону є інституційними джерелами господарського права. Основними джерелами господарського права є закони й інші нормативні акти. Такі форми права як звичай, судовий прецедент у цій сфері застосовуються вкрай рідко.

Предметом регулювання господарського законодавства є господарські відносини, що виникають у процесі організації й здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами й іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

У поняття господарського законодавства однією групою вчених включалися всі джерела господарського права, а іншої - тільки нормативно-правові акти.

Господарське законодавство є зовнішньою формою господарського права й характеризується наступними ознаками:

  1.  єдність регулювання господарських відносин по горизонталі й вертикалі;
  2.  використання єдиного методу правового регулювання;
  3.  реалізація в нормативних актах принципів господарського права.

2. Особливості та система господарського законодавства

Виділяють наступні особливості господарського законодавства:

1. Комплексний характер нормативних актів.

Більшість нормативних актів господарського законодавства включають норми двох і більше галузей права. Наприклад, Статут автомобільного транспорту. Тут поряд із цивільно-правовими нормами, присвяченими перевезенню пасажирів і багажу, містяться адміністративно-правові норми про організацію перевезень і господарсько-правові норми про вантажні перевезення.

Комплексний характер переважної більшості нормативних актів є природним наслідком різнорідності суспільних відносин, що складаються в кожній області господарської діяльності.

На основі цієї особливості відбувається розподіл господарського законодавства на:

- галузеві нормативні акти;

- міжгалузеві нормативні акти.

2. Друга ознака господарського законодавства - воно містить у собі одногалузеві акти. Наприклад, Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення й Положення про поставки товарів народного споживання. Вони є галузевими, тому що регулюють відносини з виконання відповідних господарських договорів.

3. Третя особливість господарського законодавства - множинність актів.

Ця особливість проявляється в наступному:

1) Господарське законодавство регулює різні види господарської діяльності (промислову, будівельну, транспортну, комерційну й ін.), кожний з яких має свої істотні особливості, що враховуються в спеціальних актах.

2) В економіці існують різні форми власності, що також диференціює нормативні акти господарського законодавства.

3) На території України до цього часу використаються окремі акти законодавства СРСР із питань, не врегульованих законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції України й законам України.

4) Поряд з кодифікованим актом господарського законодавства діє значна кількість інших нормативних актів.

4. Ще однією особливістю господарського законодавства України є його з'єднання з комерційним правом інших країн і міжнародних договорів по господарських питаннях.

Взаємодія здійснюється по певних принципах:

1) Принцип пріоритету спеціальних норм міжнародного договірного права над загальними нормами господарського права України.

Цей принцип сформульований, зокрема, у ст. 50 ГК України:

2) Принцип надання нормам міжнародних економічних договорів статусу національного законодавства України.

3)   Принцип права сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджувати вибір) право країни, яким визначаються права та обов'язки сторін договорів.

5. Також особливістю є включення в поняття «господарське законодавство» як господарських законів у власному значенні, так й інших нормативних актів. Це законодавство містить у собі й так називане відомче господарське законодавство.

6. До господарського законодавства відносяться також нормативні акти, які в теорії права називаються локальними або статутними. Це статути й установчі договори, положення про структурні підрозділи підприємств, у тому числі відособлених.

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємозалежних нормативно-правових актів різної юридичної чинності, які регулюють господарське відносини. У своїй сукупності ці нормативно-правові акти становлять систему господарського законодавства.

Система господарського законодавства - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями:

а) по юридичній чинності актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація);

б) по предмету правового регулювання: по видах і характеру господарської діяльності, областям і сферам народного господарства (економіки) і т.п.

По юридичній чинності  нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:

• положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42), і приватну власність (ст. 41), щодо основних положень державного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 1З, статті 42, 92 й ін.);

законів України, які регулюють господарське відносини, провідне місце серед яких займають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (визначає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, правовий режим майна суб'єктів господарювання, основні положення зобов'язальних відносин і відповідальності за правопорушення в сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих областях і сферах господарювання), положень Цивільного кодексу, які повинні застосовуватися на субсидіарних початках (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавання й ін.; закони: «Про промислово-фінансові
групи в Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999 р.; «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.; «Про інститути загального інвестування (пайові й корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 р. й ін.;

постанов Верховної Ради України, таких, як, наприклад,  Постанова  від  01.11.1990 р. «Про Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки»; Постанова від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»;

указів Президента України: від 11.05.1994р. «Про холдингові компанії, які створюються в процесі корпоратизації й приватизації», від 12.03.1996 р. «Про Загальне Положення про міністерство, іншому центральному органі державної виконавчої влади» й ін.;

актів Уряду України, які діляться на такі види:

Декрети Кабінету Міністрів України, які видавалися протягом 6 місяців - із грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою повноважень Уряду щодо видання нормативних актів, по юридичній чинності рівнозначних законам (декрети: від 15.12.1992 р. «Про керування майном, що знаходиться в загальнодержавній власності», від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» й ін.);

Постанови Кабінету Міністрів України (у т.ч. Постанова КМ від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств й інших органів державної виконавчої влади»).

відомчих  нормативних актів, які видаються компетентними міністерствами й відомствами щодо регулювання діяльності певної області народного господарства, певної категорії суб'єктів або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5, Положення про порядок відчуження основних фондів, які перебувають у державній власності, затверджене наказом Фонду державного майна України від 30.07.1999 р. № 1477; накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 і від 29.11.1999 р. № 290 «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку»);

регіональних, нормативних актів, які приймаються органами місцевого самоврядування відповідно делегованим державою повноважень і встановленого порядку (регіональні правила забудови населених пунктів і територій області, затвердження яких входить у компетенцію обласної ради народних депутатів відповідно ст.  11 Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування»; регіональні будівельні норми й правила; порядок прийому до експлуатації закінчених будівництвом об'єктів капітального будівництва (крім державного замовлення);

локальних, нормативних актів, які приймаються (укладаються) безпосередньо суб'єктами господарювання або їхніх засновників (установчі й внутрішні правові документи суб'єктів господарювання).

Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним   критерієм розрізняють:

компетенційні  нормативні  акти,  тобто такі  нормативно-правові акти різної юридичної чинності, які визначають правове положення суб'єктів господарського права (розділ II «Суб'єкти господарювання» Господарського кодексу України; закони «Про господарські товариства», «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про інститути загального інвестування (пайові й корпоративні інвестиційні  фонди)», «Про кооперацію». Декрет Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про корпоратизацію підприємств», «Про холдингові компанії, які створюються в процесі корпоратизації й приватизації» й ін.);

договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальне відносини в сфері господарювання. До цього інституту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські договори», глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони «Про інвестиційну діяльність», «Про поставки для державних потреб», «Про інноваційну діяльність», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції»; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; Зразковий договір фінансового лізингу, затв.   наказом  Міністерства  по  справах  науки  й  техніки  від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки й зпитань європейської інтеграції від 06.09.2000 р. № 201 й ін.

До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, які регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зовнішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських суперечок і т.п..

3. Загальна характеристика господарських правовідносин

Господарське правовідношення  - це вид суспільних відносин, у якому зв'язок між суб'єктами (учасниками) господарювання укладається в їхніх юридичних правах й обов'язках.

Характерні риси господарських правовідносин:

1. Господарські правовідносини — це багатий за змістом галузевий різновид   правовий   відносин, що   найбільше   повно   відображає   характер   і структуру суспільного виробництва.

2. Господарські   правовідносини   є   різновидом   вольових суспільних відносин. Для них характерне не просте з'єднання волі як мінімум двох учасників господарювання, а спрямованість цієї волі на задоволення як приватних так і суспільних інтересів.    

3. Господарські  правовідносини ґрунтуються на господарсько-правових
нормах. Вони служать специфічними юридичними засобами проведення вимог цих норм у громадське життя суспільства. У механізмі господарсько-правового   регулювання   правовідносини   є   «ланкою-посередником»    між
господарсько-правовими нормами й актами їхньої реалізації в конкретній господарській  діяльності.   Тим  самим  господарські  правовідносини  виконують функцію однієї з безпосередніх передумов господарської діяльності.

4. Суб'єктами господарських правовідносин є: господарські організації   (підприємства,  об'єднання  підприємств,  господарські товариства  й ін.); громадяни, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відособлені підрозділи господарських організацій.

5. Об'єкти господарського правовідносини є засобами здійснення господарського інтересу — це речі, у тому числі гроші й цінні папери;   дії   зобов'язаних   суб'єктів;   власне   діяльність   господарюючого
суб'єкта; нематеріальні блага,  які використаються при здійсненні господарської  діяльності (фірмове найменування, товарний знак,  комерційна таємниця й ін.)

6. Змістом господарських правовідносин, як і будь-яких інших правовідносин, є юридичні права й обов'язки його учасників (суб'єктів). Однак для господарських правовідносин характерна відсутність різкого
протиставлення прав одного суб'єкта обов'язкам іншого. При цьому суб'єкти будь-якого господарського правовідносини, перебуваючи в рівному підпорядкуванні суспільному господарському порядку, несуть певні обов'язки перед суспільством (державою) у цілому.

7. Юридичні факти служать підставою виникнення юридичних прав
й обов'язків у господарюючих суб'єктів. У господарському праві, як й у будь-якій іншій галузі права, складається своя особлива система таких фактів. Характерною рисою системи юридичних фактів у господарському праві служить те, що в ній переважають дії учасників господарських правовідносин як правостворюючі факти. Це не виключає того, що в ряді випадків законодавство важливу роль відводить подіям як право змінним і правозупиняючим фактам.

8. Однією з особливостей господарських правовідносин є їхня складність. У багатьох випадках обов'язку кожного із суб'єктів
адресуються права не одного, а декількох інших суб'єктів, права кожного з його суб'єктів — обов'язкам декількох інших суб'єктів.

9. Для господарських  правовідносин характерна  їхня тривалість (тимчасова тривалість). Це визначається звичайно сталим характером   зв'язків   учасників   господарювання,   більшими   тимчасовими   інтервалами багатьох господарських процесів (наприклад, у важкій промисловості й капітальному будівництві).

Поряд з названими вище характерними рисами господарські правовідносини в українському праві мають загальні юридичні ознаки правовідносин. Так, саме собою зрозуміло, що реалізація господарського правовідносини, як і будь-якого іншого галузевого правовідносини, забезпечується можливістю державного примуса. Отже, господарські правовідносини - це той інститут, якому властиві загальні правові атрибути.

4. Види господарських правовідносин

Господарські правовідносини єдині по своїй юридичній й економічній природі. Однак у рамках цієї єдності виявляється їхнє видове розходження, визначене розмаїтістю величезного числа зв'язків учасників господарювання в сфері матеріального виробництва.

У науці господарського права використовуються різні класифікаційні критерії для виділення видів господарських правовідносин: по об'єктах господарсько-правового регулювання, по учасниках (суб'єктам) цих правовідносин, по підставах їхнього виникнення, зміни й припинення, по застосовуваних в них методах регулювання й ін. Всі ці поділи у відомій ступені умовні, що не дозволяє різко протиставляти ці правовідносини одне одному через їхню внутрішню єдність і переплетення.

По об'єктах правового регулювання господарські правовідносини розділяються на речові (речові абсолютні й речові абсолютно-відносні) і зобов'язальні.

По сфері свого переважного функціонування розрізняють господарські правовідносини, що виникають у промисловому виробництві, капітальному будівництві, на транспорті й у зв'язку, аграрно-промисловому комплексі й ін. Отже, критерієм виділення тих або інших видів господарських правовідносин у цьому випадку може виступати існуючий поділ народного господарства на галузі й підотраслі (насамперед у сфері матеріального виробництва). Кожна зі згаданих галузей або підотраслей народного господарства може надавати своєрідність виникаючим тут правовідносинам, що звичайно відображається на складі його учасників, характері розподілу прав й обов'язків.

За критерієм суб'єкта господарські правовідносини можна розділити на наступні види:

а) між підприємствами (об'єднаннями, господарськими товариствами) і органами господарського керівництва;

б) між органами господарського керівництва;

в) між підприємствами

г) між іншими господарськими організаціями;

д) внутрішньогосподарські правовідносини.

Певне значення має й така класифікація господарських правовідносин, що враховує підстави їхнього виникнення, зміни й припинення. Як відзначається в літературі, мова йде про господарські правовідносини, що виникають безпосередньо з державних замовлень, актів органів господарського керівництва, а також з господарських договорів. Порівняно невелике місце займають господарські правовідносини, що виникають із інших підстав (заподіяння шкоди, безпідставного збагачення й ін.).

Тепер доцільно зупинитися на більше докладній характеристиці господарських правовідносин, що мають ключове значення в механізмі господарсько-правового регулювання.

У зазначену групу включені наступні види господарських правовідносин: 1) абсолютні речові  господарські правовідносини;

2) абсолютно-відносні речові  господарські правовідносини;

3) абсолютні господарські правовідносини по веденню власної господарської діяльності;

4) відносні зобов'язальні господарські правовідносини (господарсько-управлінські, виробничо-господарські, внутрішньогосподарські);

5) немайнові абсолютні господарські правовідносини.

Абсолютні речові господарські правовідносини. Щоб усвідомити собі юридичний зміст цих правовідносин, необхідно насамперед чітко усвідомити виняткову важливість речового елемента в господарюванні. Господарюючим суб'єктом у повному розумінні слова можна стати лише за умови володіння, користування й розпорядження факторами виробництва. Наявність власності в суб'єкта дає йому необхідну господарську самостійність, що тільки й дозволяє створити виробництво як цілісний й ефективний процес. Без самостійності немає власних рішень, а без власних рішень господарювання губить усякий зміст.

Право власності є абсолютним речовим правом, що не кореспондується з жодним конкретним суб'єктом. Беруть участь у господарських відносинах, використовуючи майно на праві власності, приватні власники - громадяни-підприємці й багато інших суб'єктів господарювання - юридичні особи. Держава (або регіон) як власник реалізує своє право в господарюванні, коли приймає розпорядницькі або дозвільні акти відносно об'єктів власності у випадках напрямку їх на господарські цілі (будівництво найважливіших виробничих або соціальних об'єктів, створення нових виробничих комплексів, приватизація об'єктів відповідно до державних програм й ін.).

Абсолютно-відносні речові господарські правовідносини. Споконвічно майнові об'єкти можуть і не належати суб'єктові господарювання, але в процесі виробництва вони обов'язково повинні перебувати в можливо більше повному його розпорядженні. Цим економічним цілям відповідає така юридична конструкція, як абсолютно-відносні речові господарські правовідносини. До числа цих правовідносин відносять ті з них, які виникають на праві господарського ведення, оперативного управіння, оренди й інших прав на майно, отримане від власників для здійснення господарської діяльності.

Вони є абсолютно-відносними, тому що суб'єкт такого права реалізує свої можливості поза взаємодією з іншими суб'єктами. Він володіє, користується й розпоряджається майном найбільш повним образом, незалежно від всіх інших, за винятком власника, з яким він складається у відносному правідношенні.

Абсолютні господарські правовідносини по веденню власної господарської діяльності. Для таких правовідносин характерно те, що вони складаються із приводу ведення власної діяльності. Ця діяльність виступає як об'єкт правовідносин. При цьому в суб'єкта, що здійснює господарську діяльність у рамках закону, немає конкретних зобов'язаних осіб. Всі інші суб'єкти зобов'язані втримуватися від здійснення тих дій, які тією чи іншою мірою перешкоджали здійсненню цього права - вільно, але, зрозуміло, у рамках закону вести підприємницьку й будь-яку іншу господарську діяльність.

Відносні зобов'язальні господарські правовідносини. Цей вид правовідносин є найпоширенішим у господарюванні, а по своїй конструкції досить складним. На відміну від правовідносин, що мають речовий характер, у зобов'язанні один учасник вправі жадати від іншого здійснення тих або інших дій. Зобов'язаний суб'єкт повинен їх виконати - передати майно, виконати роботи або зробити послуги.

В даному виді правовідносин знайшов своє відбиття об'єктивний факт господарського поділу праці в сфері суспільного виробництва. Тут виробничі процеси й обслуговуюча їхня господарська діяльність не замикаються і якій-небудь одній виробничій одиниці. Тому такий поділ праці може мати вигляд, наприклад, міжвиробничого або внутрівиробничого. Ідучи таким шляхом, можна побачити ще один прояв господарського піділу праці - надвиробничого, при якому певна частина майново-організаційних питань виробництва вирішується державою і його органами від імені й в інтересах усього суспільства.

Тому господарські зобов'язальні правовідносини залежно від того, яку сферу взаємодії вони обслуговують, розділяють на три основних види:

господарсько-управлінські;

виробничо-господарські;

внутрішньогосподарські.

Немайнові абсолютні господарські правовідносини. Такі правовідносини складаються із приводу немайнових благ, використовуваних суб'єктами господарювання в процесі своєї діяльності. Мова йде про фірмове найменування, товарні знаки, комерційну таємницю й ін. Варто звернути увагу на таку тонкість: лише при нормальній реалізації цих прав вони мають вигляд абсолютних немайнових прав. Коли ж такі права порушуються, то виникає конкретне зобов'язання по їхньому захисті й воно відразу ж перетвориться в майнове. Відповідно до законодавства потерпілий, захищаючи свої немайнові права, вправі жадати від порушника відшкодування збитків.

Питання для самоконтролю

  1.  Що розуміється під джерелами господарського права. Види джерел господарського права.
  2.  Що таке господарське законодавство, його ознаки та види.
  3.  Які особливості господарського законодавства, у чому вони проявляються.
  4.  Дайте характеристику господарським правовідносинам.
  5.  Дайте поняття та перерахуйте види господарських правовідносин.  

Тема 3.  Загальна  характеристика суб'єктів господарського права. Правовій статус підприємств.

План

  1.  Поняття та види суб'єктів господарського права та суб’єктів господарювання.
  2.  Поняття на ознаки підприємства. Види та організаційно-правові форми підприємств.
  3.  Правовій статус державних та комунальних підприємств.
  4.  Правовій статус підприємств колективної власності.
  5.  Правовій статус приватних та інших підприємств.

1. Поняття та види суб'єктів господарського права та суб’єктів господарювання.

Поняття суб'єкта господарського права обгрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання;

б) споживачі;

    в) органи державної влади та органи місцевого самовряду
вання, наділені господарською компетенцією;

    г) громадяни, громадські та інші організації, які виступа
ють засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють
щодо них організаційно-господарські повноваження на основі
відносин власності.

      Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

      Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господарювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

     Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

він безпосередньо здійснює господарську діяльність;

  він наділений господарською компетенцією (сукупністю
господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійсненні
господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і
обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літера
турі ще називають
господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт
господарського права має засновану на законі можливість на
бувати від свого імені майнові та особисті немайнові права,
вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Право-
суб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначаєть
ся як господарська компетенція, тобто сукупність встановле
них законодавством і набутих у господарських правовідноси
нах прав і обов'язків;

він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі й
від власника) майно;

він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями у ме
жах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

  1.  господарські організації — юридичні особи, створені відпо
    відно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та
    інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють госпо
    дарську діяльність та зареєстровані в установленому законом
    порядку;
  2.  громадяни України, іноземці та особи без громадянства,
    які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відпо
    відно до закону як підприємці;
  3.  філії, представництва, інші відокремлені підрозділи гос
    подарських організацій (структурні одиниці), утворені ними
    для здійснення господарської діяльності.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського

відання, права оперативного управління та права оперативного використання майна відповідно до визначення цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання — господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським кодексом.

  1.  Поняття на ознаки підприємства. Види та організаційно-правові форми підприємств

Домінуюче місце серед суб'єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб'єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб'єкт господарювання і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.

Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.

По-друге, закон визначає, що підприємство — це суб'єкт господарювання. Суть визначення «суб'єкт господарювання» полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій — релігійних, об'єднань громадян тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).

Підприємство — це статутний суб'єкт господарювання. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства.

Підприємство має необхідне для суб'єкта господарювання майно — основні й оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні й оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші — на поточному рахунку підприємства в банку.

Підприємство має печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як суб'єкта господарювання, з другого — зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК) Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи.

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними ознаками.

Вид передбачає класифікацію підприємств залежно від форм власності, визначених Конституцією України та Господарським кодексом, і від способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном. Юридичне значення цієї класифікації полягає в урахуванні в законодавстві (в першу чергу, в ГК і в спеціальних законах) особливостей правового становища підприємств окремих видів.

Залежно від форм власності ч. 1 ст. 63 ГК виділяє такі види підприємств:

приватне підприємство, що діє на основі приватної влас
ності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності
(підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної
власності територіальної громади;

державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на
основі державної власності;

підприємство, засновані на змішаній формі власності (на
базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством (ця назва є умовною, оскільки таке підприємство створюється і діє на території України відповідно до її законодавства).

Слід мати на увазі, що відповідно до чинного на момент створення підприємств законодавства в Україні були створені і діють до цього часу й інші види підприємств: індивідуальні, сімейні, спільні (в тому числі з іноземними інвестиціями) підприємства.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду ч. З ст. 63 ГК поділяє підприємства на унітарні і корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).

Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до категорії малих підприємств, середніх або великих підприємств (ч. 7 ст. 63 ГК).

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п 'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п 'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

Усі інші підприємства визнаються середніми.

У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 ГК, підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).

4. Правовій статус державних та комунальних підприємств

Одним із видів підприємств є державне унітарне підприємство, яке утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство (міністерства, державні комітети, інші підпорядковані Кабінету Міністрів України центральні органи виконавчої влади), є представником власника і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами.

Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління

Органом управління державного унітарного підприємства є керівник підприємства, який призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства (ст. 73 ГК).

Розглянемо їх правовий статус детальніше. Як встановлено ч. 1 ст. 74 ГК, державне комерційне підприємство є суб'єктом підприємницької діяльності. Цей суб'єкт діє на основі статуту, і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном згідно з ГК та іншими законами, прийнятими відповідно до нього.

Отже, майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним, як за суб'єктом права, на праві господарського відання. Саме ж державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності, і може бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів (ч. 4 ст. 190 ЦК).

Частина 3 ст. 74 ГК вперше встановила, що в унітарному підприємстві утворюється статутний фонд. До прийняття цієї норми статутний фонд утворювався лише в деяких видах господарських товариств. Статутний фонд державного комерційного підприємства утворюється уповноваженим органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду державного комерційного підприємства встановлюється законом (на сьогодні цей розмір не встановлено).

Держава та орган, до сфери управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених ГК та іншими законами.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств визначені ст. 75 ГК.

Перша з них полягає у тому, що державне комерційне підприємство зобов 'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів.

Друга особливість діяльності державного комерційного підприємства полягає в тому, що таке підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, лише, на конкурентних засадах.

Третя особливість: кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану.

Четверта особливість: списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.

П'ята особливість — це встановлення в імперативному порядку переліку фондів, утворення яких є обов'язковим для державних комерційних підприємств. Вони утворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю:

амортизаційний фонд;

фонд розвитку виробництва;

фонд споживання (оплати праці);

резервний фонд;

інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Використання цих фондів визначається відповідно до затвердженого фінансового плану. Розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ГК казенні підприємства створюються у галузях народного господарства, в яких:

законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава;

за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

На відміну від державних комерційних підприємств, які утворюються органами державної влади, підпорядкованими Кабінету Міністрів, казенні підприємства створюються за рішенням Кабінету Міністрів. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує статут підприємства, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України від ЗО червня 1998 р. № 987 «Про перетворення державних підприємств у казенні»1, якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені на казенні; від 16 червня 1998 р. № 914 «Про типовий статут казенного підприємства»2, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та від 22 липня 1998 р. № 1129 «Про деякі питання управління казенними підприємствами»3, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

Особливості господарської діяльності казенних підприємств встановлені ст. 77 ГК.

Казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство самостійно організовує виробництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифами), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом.

Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства.

Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних підприємств.

Інші особливості господарської та соціальної діяльності казенних підприємств визначаються ГК, законом про державні підприємства та іншими законодавчими актами.

Правовому статусу комунального унітарного підприємства присвячено ст. 78 ГК, згідно з якою комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління.

Відповідно до п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» питання про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Статутний фонд комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою.

Комунальне унітарне підприємство очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові.

Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених ГК щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом.

5. Правовій статус підприємств колективної власності

Поняття підприємства колективної власності вміщене в ч. 1 ст. 93 ГК, згідно з якою підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).

Частина 2 зазначеної статті відносить до підприємств колективної власності:

виробничі кооперативи;

підприємства споживчої кооперації;

підприємства громадських та релігійних організацій;

інші підприємства, передбачені законом.

1. Одним з найпоширеніших видів підприємств колективної власності є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив є одним з типів кооперативів (іншими типами кооперативів є обслуговуючі та споживчі кооперативи). Його правове становище визначається положеннями Цивільного кодексу (§ 2 Глави 8 ЦК — статті 163—166), статтями 94—110 ГК, а також Законом України від 10 липня 2003 р. «Про кооперацію».

Згідно з ч. 1 ст. 95 ГК виробничим кооперативом визнається добровільне об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.

Аналогічне визначення містить і ч. 1 ст. 163 ЦК. Обидва ці визначення називають серед ознак виробничого кооперативу таку ознаку, як особиста трудова участь громадян—членів кооперативу. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно-збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ч. 2 ст. 95 ГК).

Виробничі кооперативи створюються та здійснюють свою діяльність за такими принципами, закріпленими в ст. 96 ГК:

- добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;

особиста трудова участь членів кооперативу у діяльності підприємства;

відкритість і доступність членства для тих, хто визнає статут кооперативу, бажає брати участь у його діяльності на умовах, встановлених статутом кооперативу;

демократичний характер управління кооперативом, рівні права членів кооперативу при прийнятті рішень;

розподіл доходу між членами кооперативу відповідно до їх трудової та майнової участі в діяльності кооперативу;

контроль членів кооперативу за його роботою в порядку, визначеному статутом.

2. Підприємства споживчої кооперації. Вся господарська діяльність споживчої кооперації можлива лише завдяки функціонуванню підприємств і організацій, що входять до її складу.

Виходячи з цього, ч. 7 ст. 111 ГК встановлює, що споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати для здійснення своїх статутних цілей підприємства, установи та інші суб'єкти господарювання відповідно до вимог ГК та інших законів.

Згідно з ч. 2 ст. 93 ГК та ч. 8 ст. 111 ГК вони називаються підприємствами споживчої кооперації. Ними визнаються унітарні або корпоративні підприємства, утворені споживчим товариством (товариствами) або спілкою (об'єднанням) споживчих товариств відповідно до вимог ГК та інших законодавчих актів з метою здійснення статутних цілей цих товариств, спілок (об'єднань);

3. Правове становище підприємств об'єднань громадян, релігійних організацій визначається ст. 112 ГК, згідно з якою підприємством об'єднання громадян, релігійної організації є унітарне підприємство, засноване на власності об'єднання громадян (громадської організації, політичної партії) або власності релігійної організації для здійснення господарської діяльності з метою виконання їх статутних завдань.

Право власності об'єднань громадян реалізують їх вищі статутні органи управління в порядку, передбаченому законом та статутними документами. Право власності релігійних організацій реалізується їх органами управління відповідно до закону.

Засновником підприємства об'єднання громадян є відповідне об'єднання громадян, що має статус юридичної особи, а також об'єднання (спілка) громадських організацій у разі, якщо його статутом передбачено право заснування підприємств. Політичним партіям та юридичним особам, що ними створюються, забороняється засновувати підприємства, за винятком засобів масової інформації, підприємств, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведення виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.

Релігійні організації мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення діяльності цих організацій.

Підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог ГК.

Обмеження щодо створення та діяльності окремих видів підприємств об'єднання громадян, релігійної організації встановлюються законами.

6. Правовій статус приватних та інших підприємств

Згідно зі ст. 113 ГК приватним
підприємством
визнається підприємство, що діє на основі при
ватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб
без громадянства та його (їх) праці чи з використанням най
маної праці. Приватним є також підприємство, що діє на ос
нові приватної власності суб'єкта господарювання—юридич
ної особи.

Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається ГК та іншими законами.

 Селянське (фермерське) господарство. Як встановлено ст. 114 ГК, селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) господарств, регулюються ГК, а також Законом України від 19 червня 2003 р. «Про фермерське господарство», іншими законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього закону фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.

Цей Закон не поширюється на громадян, які ведуть особисте селянське господарство або які використовують земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибні ділянки), садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство, створене відповідно до вимог ГК, у статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція (ч. 1 ст. 116 ГК). Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/ або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються, крім ГК, Законом України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування», Законом України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими законодавчими актами.

Іноземне підприємство. Частина 1 ст. 117 ГК визначає іноземне підприємство як унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.

Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються ГК, Законом України «Про режим іноземного інвестування», іншими законами.

Питання для самоконтролю

  1.  Дайте поняття та перерахуйте види суб'єктів господарського права
  2.  Дайте поняття та перерахуйте види  суб’єктів господарювання
  3.  Роз’ясніть поняття підприємство. Які ознаки має підприємство.
  4.  Перерахуйте види, організаційні форми і категорії підприємств. Які ознаки вони мають
  5.  Які ознаки мають  державні та комунальні підприємства
  6.  Який правовмй статус має казенне підприємство.
  7.  Які підприємства за законом можно вважати підприємствами колективної власності, та чому.
  8.  Які підприємства мають статус приватних, перерахуйте та дайте поняття.
  9.  Які законодавчі акти рєгулюють створення та дію приватних підприємств

Тема 4. Майнова основа господарювання

План

1. Право власності та інші речові права у сфері господарювання

2. Види майна суб'єктів господарювання та джерела його формування

1. Право власності та інші речові права у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є основним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність — це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ — це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів: засоби і способи правової охорони відносин власності тошо.

Сукупність зазначених правових норм, шо регулюють відносини власності, становить право власності в об'єктивному розумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння — не закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання них осіб.

Користування — пе вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізую-чи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (частини 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права та обов'язки співвласни ків такого майна встановлені, крім норм ГК. також поло-м-ннями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України - статті 355—372).

У Господарському кодексі (ч. З ст. 134) знайшло відображення положення її. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з і ким правовий режим власності визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивільній кодекс України, Господарський кодекс України, Закон України від 21 вересня 2006 р. «Про управління суб’єктами державної власності», Закони України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», ;.и 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної іл комунальної власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Серед повноважень власника ГК виділяє такий вид як організаціпно-установчі повноваження, шо мають безпосереднє підношення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організапійно-усгановчих повноважень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК називає його засновницькі повноваження:

по-перше, власник має право засновувати господарські організації: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими і.ллсниками (корпоративні підприємства) на основі належного • ічм\ (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в піших формах господарювання, не заборонених законом. Господарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК. можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК;

по-друге, якщо власником є громадянин, він може обрати іаку організаційну форму підприємництва як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. !28 ГК);

по-третє, власник на свій розсуд визначає мету і предмет юсподарської діяльності утвореного ним суб'єкта господарювання. Метою господарської діяльності є задоволення суспільних і особистих потреб, а предметом — систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК);

по-четверте, власник на свій розсуд визначає також структуру утвореного ним суб'єкта господарювання (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання;

по-п 'яте, власник приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського відання.

Право господарського відання — це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний характер, то суб'єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюватись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому випадку такий контроль не повинен призводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. З ст. 136 ГК право господарського відання захищається за допомогою тих же положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарського відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб'єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відповідальність за своїми зобов'язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду за захистом порушених майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Право оперативного управління — це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. З ст. 76 ГК майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарюван
ня, який здійснює некомерційну господарську діяльність, по
стійно фінансується власником. Як зазначено в ч. З ст. 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) казенне підприємство, як суб'єкт права оперативного управління, розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства.
Розподіл та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначаються фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому для державних комерційних підприємств.

Як і при праві господарського відання, власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, згідно з ч. З ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

2. Види майна суб'єктів господарювання та джерела його формування.

Стаття 139 ГК визнає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Майнові цінності в залежності від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять та перелік об'єктів, що відносяться до тієї або іншої економічної форми, встановлені в ст. 139 ГК, в законах та підзаконних нормативно-правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Визначення поняття «основні фонди» (основні засоби) міститься в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженому наказом Мінфіну України від 27 квітня 2000 р. № 92, згідно з яким основні засоби — це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання 'їх у

процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів виробничого і невиробничого призначення згідно з ч. З ст. 139 ГК відносяться будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються, зокрема, на основні засоби (земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвентар (меблі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи (бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату тощо), незавершені капітальні інвестиції.

Оборотні засоби (оборотні активи) — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87).

Оборотними засобами відповідно до ч. 4 ст. 139 ГК є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Частина 5 ст. 139 ГК у складі майна суб'єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб'єктів господарювання ч. 6 ст. 139 ГК визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК, є особливим видом майна суб'єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що відносяться до майна суб'єктів господарювання, встановлені положеннями Глави 17 ГК.

Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб'єктів господарювання, встановлює ст. 140 ГК.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК), майна виробничого кооперативу (ст.100 ГК) на стадії заснуання цих субєктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членскіх, цільових тощо) учасників формується майно об’єднення підприємств(ст.123 ГК).При утворенні державного унітарного підприємста компитентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном – відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст.78 ГК)

Доходи від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна субьектів господарювання – підприємців після її утворення. Зміст доходів з джерелом їх походження з України визначений п. 1.21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»

Під доходами від ценних поперів  розуміють сумму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або іншіх способів відчудження цінних паперів деривативів, збільшану на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв’язку з таким продажем, обміном або відчудженням (п. 7.6.4. Закону  «Про оподаткування прибутку підприємств»).

До доходів від цінних паперів слід також відносити і дивіденди – платіж, який здійснюється юридичною особою-емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб'єкта господарювання — це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення — це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні централізовані капітальні вкладення — інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення — це інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів інвесторів із недержавними формами власності.

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать суб'єктам господарювання, придбання майна інших суб'єктів — одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових:

1) виручка від продажу майнових об'єктів;

  1.  надходження у вигляді орендної плати як платежу за
    користування об'єктом оренди;
  2.  придбання майна інших суб'єктів (у власність, госпо
    дарське відання або оперативне управління) відповідно до ук
    ладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів — це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб'єктів господарювання.

Майно суб'єктів господарювання може формуватися також за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлюється Господарським кодексом та іншими законами з урахуванням видів майна, зазначених у ст. 139 ГК (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

Питання для самоконтролю

  1.  Розтлумачте поняття власності в різних аспектах
  2.  Які повноваження має власник
  3.  Назвіть та поясніть форми правового режиму майна
  4.  Що розуміється під  майном суб'єктів господарювання
  5.  З яких джерел формується майно суб'єктів господарювання

Тема 5. Загальні положення про  господарські зобов'язання та господарські договори

План

  1.  Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов'язань
  2.  Виконання та припинення господарських зобов'язань
  3.  Поняття, ознаки та види господарських договорів
  4.  Зміст та форма господарського договору
  5.  Порядок укладення, зміст та розірвання господарських договорів

1. Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов'язань

Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК господарське зобов'язання — це зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управ-нена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

З цього визначення випливають наступні ознаки господарського зобов'язання:

а) особливий суб'єктний склад учасників господарського зо
бов'язання. Господарське зобов'язання виникає між суб'єктом
господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у
сфері господарювання. Суб'єкти господарського зобов'язання —
зобов'язана сторона і управнена сторона — це не лише борж
ник і кредитор, які традиційно характерні для цивільно-пра
вових (майново-господарських — за ГК) зобов'язань, а й суб'єк
ти організаційно-господарських повноважень;

б) особлива сфера суспільних відносин, в якій виникають
господарські зобов'язання — сфера господарювання;

в) особливі підстави виникнення господарських зобов'язань.
Господарське зобов'язання виникає з підстав, передбачених ГК;

г) особливий характер дій, що їх зобов'язаний вчинити
(або утриматися від певних дій) один суб'єкт на користь іншо
го. Це дії господарського чи управлінсько-господарського ха
рактеру.

Господарські зобов'язання поділяються на два види:

майново-господарські зобов'язання;

організаційно-господарські зобов'язання.
Майново-господарські зобов'язання — це цивільно-правові

зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути:

а) суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК;

б) негосподарюючі суб'єкти—юридичні особи;

в) органи державної влади і органи місцевого самовряду
вання, наділені господарською компетенцією.

Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами—юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор.

Частина 3 ст. 175 ГК містить застереження, згідно з яким зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами-громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ЦК тощо).

Організаційно-господарські зобов'язання — це господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську {організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 176 ГК).

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати:

між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта;

між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств;

між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них
є щодо іншого дочірнім підприємством;

в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору (наприклад, засновницького договору про створення об'єднання підприємств, в якому визначаються взаємовідносини між учасниками об'єднання та органом управління об'єднання).

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Однією з особливостей господарських зобов'язань є підстави їх виникнення, примірний перелік яких встановлено в ст. 174 ГК.

Так, господарські зобов'язання можуть виникати:

а) безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

б) з акта управління господарською діяльністю;

в) з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

г) внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

г) у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності;

д) у результаті інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з
якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу).

  1.  Виконання та припинення господарських зобов’язань.

Загальні принципи і умови виконання господарських зобов'язань, а також господарських договорів урегульовані главою 22 ГК (статті 193—198). Щодо господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК. Зокрема, на господарські договори поширюються такі інститути і категорії загального зобов'язального права, як загальні умови виконання зобов'язань (статті 526—545 ЦК) та забезпечення виконання зобов'язань (статті 546—597 ЦК). Особливість виконання господарських договорів полягає лише в тому, що ці категорії та інститути певною мірою деталізуються ще й господарським законодавством про окремі види договорів.

Основним принципом виконання господарського зобов'язання є принцип належного виконання. Він закріплений у ч. 1 ст. 193 ГК, згідно з якою суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що за певних умов звичайно ставляться.

Важливе значення для належного виконання господарських зобов'язань має вказівка закону на те, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Кодексом, іншими законами або договором (ч. 2 ст. 193 ГК).

Як, встановлено ч. З ст. 193 ГК, застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього су б 'єкта від обов 'язку виконати зобов 'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. По-суті, в цій нормі закріплено один з принципів господарсько-правової відповідальності, встановлених ч. З ст. 216 ГК.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

Проте, за загальним правилом, встановленим ч. 6 ст. 193 ГК, не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. Таким письмовим посвідченням є згідно з ч. 1 ст. 545 ЦК розписка. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Одним з елементів належного виконання зобов'язання є виконання його належною особою. Частина 1 ст. 194 ГК передбачає можливість покладення виконання господарського зобов'язання (в цілому або в частині) третьою особою, яка не є стороною в зобов'язанні. При цьому управнена сторона зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.

Заміна сторони в господарському зобов'язанні можлива не лише щодо зобов'язаного суб'єкта (ч. 1 ст. 194 ГК), а й щодо управненого суб'єкта господарського зобов'язання, який, якщо інше не передбачено законом, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань шодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передача (делегування) таких прав може бути здійснена на певний строк.

Наступним елементом належного виконання господарського зобов'язання є місце його виконання.

Зі змісту ч. 1 ст. 197 ГК випливає, що господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем: а) визначеним законом, б) визначеним господарським договором, в) місцем, яке визначено змістом зобов'язання.

У разі якщо місце виконання зобов'язання не визначено одним із зазначених способів, зобов'язання повинно бути виконано:

за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю
або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Певні особливості встановлені господарським законодавством стосовно виконання грошових зобов'язань.

За загальним правилом (ч. 1 ст. 198 ГК) платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій форІми або готівкою через установи банків (інше може бути встановлено законом).

Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях, яка є національною валютою України.

В іноземній валюті грошові зобов'язання можуть бути виражені лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону (ч. 2 ст. 198 ГК).

У разі відсутності управненої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов'язана сторона за грошовим зобов'язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов'язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управнену сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов'язання (ч. З ст. 197 ГК).

Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами (в першу чергу — ЦК).

Відносини щодо припинення господарських зобов'язань регулюються відповідними положениями ЦК (Глава 50, стагп 598—609 ЦК) з урахуванням особливостей, встановлених ГК.

Загальш умови припинення господарських зобов'язань встановлені частинами 1, 2 ст. 202 ГК, згідно з якою господарське зобов'язання припиняеться:

виконанням, проведении належним чином;

зарахуванням зустрічно'ї однорідно'ї вимоги або страхового зобов'язання;

у разі поеднання управненої та зобов'язаної сторін в одній oco6i;

за згодою сторін;

через неможливють виконання;

- в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

Найпоширенішою піставою припинення господарського зобов'язання е його виконання, проведене належним чином (здійснене належним суб'ектом, надежному суб'екту, належним способом, в надежному мiсці, належним предметом i в належний строк).

Господарське зобов'язання припиняеться виконанням i в тому випадку, коли зобов'язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов'язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов'язання).

Господарське зобов'язання припиняеться зарахуванням зустргчної однородної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов 'язання, якщо інше не випливае з закону або змюту основного чи страхового зобов'язання.

Частина 5 ст. 203 ГК встановлюе заборону зарахування вимог, щодо яких за заявою другої сторони належить застосувати строк позовної давності i строк цей минув, а також в шших випадках, передбачених законом (наприклад, не допускаеться звільнення учасника товариства з обмеженою відповідальністю від обов'язку внесения вкладу до статутного капіталу товариства, у тому числі шляхом зарахування вимог до товариства — ч. 2 ст. 144 ЦК).

Згщно з ч. 1 ст. 204 ГК господарське зобов'язання може бути припинено за згодою cmopiн, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими сторонами, якшо така заміна не суперечить обов'язковому акту, на підставі якого виникло попередне зобов'язання.

Господарське зобов'язання припиняеться у paзi поєднання управненої та зобов'язаної сторони в одній oco6i (наприклад, у paзi реорганізації суб'екта господарювання —юридичної особи у випшн злиття або приеднання). Зобов'язання виникае знову, якщо це поеднання припиняеться (ч. 2 ст. 204 ГК).

Неможливість виконання як пщстава припинення господарського зобов'язання регулюеться ст. 205 ГК, згщно з якою господарське зобов'язання припиняеться неможливютю виконання у разі виникнення обставин, за яи жодна з його сторш не вщповщае, якщо шше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобов'язання повшстю або частково зобов'язана сторона з метою запобігання невигідним для Cтopiн майновим та шшим наслщкам повинна негайно повщомити про це управнену сторону, яка мае вжити необхщ-них заходів щодо зменшення зазначених наслщив. Таке повідомлення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невиконання зобов'язання відповідно до вимог закону (ч. 2 ст. 205 ГК).

Господарське зобов'язання припиняеться неможливістю виконання у разі ліквідації суб'екта господарювання, якщо не допускаеться правонаступництво за цим зобов'язанням. Так само підставою припинення зобов'язання суб'екта господарювання — банкрута е його ліквідація.

3. Поняття, ознаки та види господарських договорів

Як спеціальна правова категорія господарський договір має особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює цей договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори — це, як правило, майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів суб'єктів господарювання, які не обслуговують виробництво та обіг і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила шодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань. Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень. Юридичною особливістю в такому разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення (державний контракт), повинен відповідати цьому замовленню (ч. 5 ст. 179 ГК). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Отже, господарський договір — це домовленість суб'єкта господарювання з іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх прав та обов'язків у сфері господарювання.

Господарський договір згідно із законом співвідноситься з юридичною категорією господарського зобов'язання. Так, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами—юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями (ч. 1 ст. 179 ГК).

Категорія господарського зобов'язання водночас є і загальною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарського договору. Загальною вона є тому, що господарські зобов'язання виникають з ряду підстав, наведених у ст. 174 ГК, однією з яких є господарський договір. Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. У цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору — це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що виникають саме з такого договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір — це юридичне джерело договірних господарських зобов'язань.

Теорія зобов'язального права класифікує господарські договори за кількома критеріями.

За суб'єктним складом розрізняються дво- і багатосторонні договори. Прикладом першого є поставка продукції (сторони — постачальник і покупець — ст. 265 ГК). Прикладом другого договору є перевезення вантажів: у ньому беруть участь перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач — особа, уповноважена на одержання вантажу (ст. 307 ГК).

Залежно від юридичної підстави укладення договору розрізняють два різновиди господарських договорів:

господарські договори, які укладаються на підставі державних замовлень і зміст яких повинен відповідати цим замовленням {плановані договори). Ці господарські договори визначені і регулюються як державні контракти. Це договори поставки продукції, виконання робіт, надання послуг тим споживачам, потреби яких фінансуються за рахунок держави і замовниками у яких виступають центральні державні органи (міністерства, відомства). Держконтракти поєднують у собі юридичні властивості держзамовлень (актів централізованого планування) і власне
господарських договорів. Особливою їхньою ознакою є те, що
держава гарантує оплату продукції, робіт, послуг за державними контрактами, а також те, що держава може надавати економічні пільги виконавцям цих договорів.

господарські договори, які укладаються на поставку продукції, виконання робіт, надання послуг на підставі господарських намірів сторін (на основі вільного волевиявлення сторін), юридично виражених істотними умовами договорів
(регульовані договори).

Залежно від способу виникнення розрізняють формальні, реальні і консенсуальні господарські договори. Для укладання формального господарського договору необхідні два моменти: узгодження волевиявлення сторін (консенсус) та вираження волі у певній (загалом визначеній законом) формі. Форма господарських договорів письмова, причому здебільшого регулюється імперативними нормами. Це їх істотна ознака. Для укладання реального господарського договору необхідні не тільки узгодження волі сторін, а й передача речі — об'єкта договору. Консенсуальні договори — це такі господарські договори, які виникають у момент реальних намірів сторін, недвозначно виражених словами або конклюдентними діями. Консенсуальні господарські договори повинні мати письмову форму.

За способом оферти і визначення змісту розрізняють:

договори приєднання. Це господарські договори, у яких одна сторона наперед встановлює умови майбутнього договору у формулярах або інших стандартних формах. Другій стороні залишається або прийняти їх у цілому, або не вступати в договір (перевезення вантажів, страхування тощо). Друга сторона не може запропонувати свої умови договору;

договори, зміст яких сторони визначають при їх укладанні. За змістом істотних умов розрізняють прості і складні
господарські договори. Прості договори мають у своєму тексті
майнові елементи лише одного виду договору: поставки, міни,
перевезення і т. ін. У складних господарських договорах поєднуються майнові елементи двох і більше договорів (в ч. 2 ст. 628 ЦК такі договори названі
змішаними). Наприклад, у договорі підряду на капітальне будівництво — поставка, підряд, майновий найм.

За регулятивними функціями розрізняють:

попередні й основні господарські договори. Попередній до
говір визначає умови, на яких сторони зобов'язуються у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення
попереднього договору, укласти основний господарський до
говір («договір про договір») на умовах, передбачених попереднім договором. Такий договір є необхідним щодо тих господарських відносин, в яких для укладання основного договору треба здійснити ряд дій, без яких його неможливо укласти
(підряд на капітальне будівництво складного об'єкта). Попередній договір містить умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору;

генеральні й поточні господарські договори. Перший укладається на весь період діяльності, яка регулюється. Генеральний договір визначає істотні умови співробітництва сторін протягом усього періоду здійснення відповідної діяльності.
Поточні (разові) договори укладаються на підставі генерального договору як такі, що розраховані на певні (короткі) проміжки часу. Поточні договори, як правило, не включають умов,
не передбачених генеральним договором, інакше це був би
новий (окремий) договір.

Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, які є предметом відповідних договорів.

їх систему дає Господарський кодекс як основний закон про господарські договори (розділ VI «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання» — Глави 30—33). Слід мати на увазі, що деякі види господарських договорів не увійшли до ГК, а регулюються нормами Цивільного кодексу, який систематизує господарські договори разом із цивільними.

За предметною ознакою закон розрізняє господарські договори на передачу майна у власність (господарське відання, оперативне управління), на передачу майна у строкове оплатне користування, на виконання робіт, на перевезення вантажів (транспортні господарські договори) та надання інших господарських послуг.

4. Зміст і форма господарського договору

Відповідно до ч. 1 ст. 180 ГК зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань. При цьому закон розрізняє два види умов:

а) умови, погоджені сторонами, б) умови, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї з сторін повинна бути досягнута згода.

Так, згідно з ч. З ст. 180 ГК при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Отже, предмет, ціна і строк дії договору визнані законом як істотні умови будь-якого господарського договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у ст. 15 ГК, а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг (ч. 4 ст. 180 ГК).

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі можуть бути передбачені доплати до встановленої ціни на продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК).

У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

Строком дії господарського договору визнається час. упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Частина 1 ст. 639 ЦК встановлює, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до ст. 208 ЦК у письмовій формі належить, зокрема, вчиняти: а) правочини між юридичними особами; б) пра-вочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Таким чином, господарські договори мають укладатися в письмовій формі.

Аналіз положень ч. 1 ст. 181 ГК дає підстави для висновку, що стосовно господарського договору діє загальне правило, за яким він має бути укладений у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками, тобто — у письмовій формі (повна письмова форма).

Разом з тим. ч. 1 ст. 181 ГК дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського договору. Крім повної письмової форми допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб — шляхом обміну листами, фак-сограмами, телеграмами, телефонограмами, радіограмами, телетайпограмами тощо. Письмовою формою договору визнається також підтвердження прийняття до виконання замовлень. Останні два способи можуть бути застосовані, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках — затверджувати типові договори (ч. 2 ст. 179 ГК). Прикладом можуть бути Типовий договір на постачання природного газу, Типовий договір на транспортування природного газу, Типовий договір оренди державного майна тощо.

5. Порядок укладання, зміни та розірвання господарських договорів

Укладання господарського договору — це зустрічні договірно-процедурні дії двох або більше суб'єктів господарювання щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реальним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Особливістю господарських договорів є те, що при їх укладанні застосовуються певні техніко-юридичні процедури, тобто порядок висловлення пропозиції про укладання договору (оферти) та прийняття її (акцепту) значною мірою формалізований.

У ГК вперше в нормативному порядку узагальнено і сформульовано загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання.

Зокрема, ч. З ст. 179 ГК встановлено, що укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Так, для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності—монополістів на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричинює збитків зазначеним виконавцям державного замовлення (ч. 8 ст. 2 Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»).

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

а) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

б) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладанні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

в) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів
України, чи у випадках, передбачених законом, — іншим органом державної влади, коли сторони
не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

г) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Суб'єкти господарювання, які забезпечують споживачів (як суб'єктів господарювання, так і негосподарюючих суб'єктів) електроенергією, зв'язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб'єкти зобов'язані укладати договори з усіма споживанами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов'язкові умови таких договорів.

Як встановлено ч. 7 ст. 179 ГК, господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Встановлюючи правила укладання господарських договорів, ГК виділяє загальний для всіх видів договорів порядок їх укладання (ст. 181 ГК) і особливості укладання господарських договорів залежно від їх виду, підстав, місця укладання тощо (статті 182-187 ГК).

Порядок (процедура) укладання господарського договору поділяється на ряд стадій, на кожній з яких відповідна сторона має вчинити певні дії, встановлені законом.

1-а стадія надсилання пропозиції про укладання договору (оферта). Згідно з ч. 1 ст. 641 ЦК пропозицію про укладання договору (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору, відтак проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін (ч. 2 ст. 181 ГК). ГК не випадково вказує саме на проект договору, оскільки згідно з ч. 2 ст. 641 ЦК реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції про укладання договору, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

2-стадія — прийняття пропозиції про укладання договору (акцепт). Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК (вчиняє підпис і скріплює його печаткою) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

Особливістю процедури укладання господарських договорів є наявність у ній проміжної стадії оформлення і врегулювання розбіжностей, що виникли між сторонами майбутнього договору.

Так, за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором (ч. 4 ст. 181 ГК).

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів:

а) розглянути його;

б) вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції;

в) ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони
(ч. 5 ст. 181 ГК).

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Частина 7 ст. 181 ГК встановлює три випадки, коли пропозиції другої сторони вважаються прийнятими навіть якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими. Це стосується:

а) договору, заснованого на державному замовленні;

б) договору, укладення якого є обов'язковим для сторін на
підставі закону;

в) договору, в якому сторона-виконавець за договором в установленому порядку визнана монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг).

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК, а саме ч. 2 ст. 642 ЦК, згідно з якою якщо особа, яка одержала пропозицію про укладання договору, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Як зазначалося, ГК, крім загального для всіх господарських договорів порядку укладання господарських договорів, містить і певні особливості їх укладання:

а) залежно від виду договору:

попередні договори (ст. 182 ГК). За попереднім договором суб'єкт господарювання зобов'язується у певний строк,
але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку.

Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні.

Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

організаційно-господарські договори (ст. 186 ГК). Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійснюватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сторін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організаційно-господарських договорів не допускається;

б) залежно від підстав укладання:

державні контракти (ст. 183 ГК). Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання — виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов'язання сторін та регулюються відносини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.

Укладання сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК, з урахуванням особливостей, передбачених законодавством. Державний контракт укладається шляхом підписання сторонами єдиного документа.

Ухилення від укладання договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГК та іншими законами. Спори, пов'язані з укладанням договору за державним замовленням, у тому числі при ухиленні від укладання договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку.

Виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладання державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним;

договори, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів (ст. 184 ГК). При укладанні господарського договору на основі сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої зі сторін у строки, погоджені самими сторонами.

Укладання договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа, з додержанням загального порядку укладання договорів, встановленого ст. 181 ГК.

Укладання господарських договорів на основі примірних і типових договорів повинно здійснюватися з додержанням умов, передбачених ст. 179 ГК, не інакше як шляхом викладення договору у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору;

договори, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК). Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладання яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладання відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше;

в) залежно від місця укладання договору (ст. 185 ГК).

До укладення господарських договорів на біржах, оптових ярмарках, публічних торгах застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.

За загальним правилом, встановленим ст. 188 ГК, зміна та розірвання господарських договорів у односторонньому порядку не допускаються, якшо інше не передбачено законом або договором.

Виходячи з цього, сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Питання для самоконтролю

  1.  Що таке господарське зобов'язаня
  2.  Перерахуйте види та підстави виникнення господарських зобов'язань
  3.  Які принципи виконання господарського зобов'язання
  4.  Які підстави та наслідки припинення господарських зобов'язань
  5.  Дайте поняття господарських договорів
  6.  Перерахуйте ознаки та види господарських договорів
  7.  Опишить зміст і форма господарського договору
  8.  Особливістю процедури укладання, зміни та розірвання господарських договорів

Тема 6. Господарсько-правова відповідальність.

    

  1.  Поняття, принципи, функції господарсько-правової відповідальності.
  2.  Підстави господарсько-правової відповідальності.
  3.  Поняття та види санкцій по господарському праву.
  4.  Форми та види господарсько-правової відповідальності.
  5.  Реалізація господарсько-правової відповідальності.

1. Поняття, принципи, функції господарсько-правової відповідальності

    Відповідно до ст.216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення в сфері господарювання шляхом застосування відносно правопорушників господарських санкцій з підстав і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами і договором.

    Найбільш послідовну позицію у визначенні господарсько-правової відповідальності займає В.К.Мамутов. Господарсько - правова відповідальність, з його точки зору, - це зазнання (або несення) господарським органом негативних економічних наслідків безпосередньо в результаті застосування до нього передбачених законом санкцій (мір відповідальності) економічного характеру.

    Для господарсько-правової відповідальності характерні такі ознаки:

    - субєктами відповідальності є субєкти господарювання та учасники господарських відносин, в тому числі міністерства, відомства та їх органи, що здійснюють контроль за дотриманням правил здійснення господарської відповідальності;

    - застосовуючи господарсько-правову відповідальність, мова йде про зазнання несприятливих наслідків економічного характеру, незалежно від того, застосовуються лише грошові санкції (неустойка, штраф, пеня, відшкодування збитків) або також такі, що обмежують правоздатність субєкта господарювання;

    - господарсько-правова відповідальність застосовується в формі певної системи економічних санкцій, передбачених законодавством, договорами та локальними нормативними актами субєктів господарювання;

    - підставою відповідальності є правопорушення, а саме протиправні дії чи бездіяльність незалежно від вини правопорушника.

    Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно яких:

 потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;

у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції. 

    Для найбільш повного розуміння сутності господарсько-правової відповідальності важливо дослідити функції відповідальності.

    Так, застосування до субєктів господарювання мір господарсько-правової відповідальності виконує стимулюючу функцію. Сутність цієї функції полягає в тому, що правопорушник (субєкт господарювання) через застосування санкцій економічного характеру спонукає до свідомої зміни своєї протиправної поведінки та виконує роль негативного стимулювання.

    Компенсаційна функція полягає у відшкодуванні правопорушником майнових збитків потерпілою стороною, а також у відновленні її майнової бази шляхом стягнення компенсаційних майнових санкцій.

    Інформаційна функція застосування мір відповідальності накопичує та поповнює інформацію, яка надходить по каналам оборотного звязку, про існуючі недоліки в господарській діяльності субєкта господарювання. Сігналізуючи про це, вона відповідно дає необхідний імпульс для реагування з боку органів управління та прийняття обгрунтованих рішень щодо усунення недоліків.

2. Підстави господарсько-правової відповідальності

    Підстави відповідальності – це проблема, яка займає одне з провідних місць в теорії юридичної відповідальності. В юридичній літературі до теперешнього часу не поставлена крапка щодо підстав юридичної відповідальності. Окремі автори говорять про суто правову підставу юридичної відповідальності, а інші – про фактичну підставу.

    Отже, правовою підставою господарсько-правової відповідальності є закон, договір, локальні нормативно-правові акти субєктів господарювання. Фактичною підставою є правопорушення, тобто протиправна (заборонена) дія чи бездіяльність субєкта господарювання або іншого учасника господарських відносин, який порушує права та законні інтереси іншої особи – потерпілого або перешкоджають їх реалізації.

    Відповідно до ст.218 ГК України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

3. Поняття та види санкцій по господарському праву

    Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.

    У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Крім зазначених господарських санкцій, до суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції — уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

    В літературі висловлена точка зору, згідно якої стягнення збитків та штрафні санкції пропонується розглядати як майнові санкції – міри відповідальності, а оперативно-господарські слід кваліфікувати як міри ооперативного впливу. В свою чергу, пропонується поділити майнові санкції на три групи – конфіскаційні, штрафні та компенсаційні.

    Конфіскаційні санкції повязані із безоплатним вилученням на користь держави майна правопорушника у визначених законом випадках.

    Штрафні санкції застосовуються незалежно від збитків потерпілого. Розмір штрафа встановлюється трьома способами:

    - штраф в процентному відношенні до суми всього зобовязання або невиконаної частини зобовязання;

    - штраф в твердій сумі;

    -штраф в кратному розмірі до вартості предмету, який заміняється штрафом або до суми невиконаного зобовязання.

    Пеня- це різновид штрафної економічної санкції, яка застосовується в основному у разі прострочки виконання грошових зобовязань субєктів господарювання.

    Неустойка - різновид штрафної економічної санкції, розмір якої визначається в господарських відносинах законом або договором в процентному відношенні до суми невиконаної частини зобовязання. Вона буває: штрафною, заліковою та виключною.

    Компенсаційні санкції – це заходи майнового характеру, призначення та ціль яких – відшкодування потерпілому субєкту господарювання збитків або шкоди.

    В якості самостійної групи В.К.Мамутов виділяє оціночні санкції, специфіка яких полягає в тому, що вони не стягуються на користь іншої сторони. Їх застосування впливає виключно на розмір фондів матеріального стимулювання державних підприємств.

4. Форми та види господарсько-правової відповідальності

    Залежно від змісту економічних санкцій, які застосовуються до правопорушника і тих, негативних наслідків, які він зазнає в результаті їх застосування виділяються такі форми господарсько-правової відповідальності:

    1) відповідальність в формі відшкодування збитків

    Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст.225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

    Законом щодо окремих видів господарських зобов’язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язань.

    При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, — на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

    Сторони господарського зобов’язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов’язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов’язань визначений законом.

    Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Наприклад, Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), спричиненої порушеннями господарських договорів, одобренная Держкомісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.1990р. тощо.

2) відповідальність в формі сплати штрафних санкцій

Штрафними санкціями ГКУ визнає господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання (ст.230 ГКУ).

Відповідно до ст.231 ГКУ щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

      за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов’язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог ГКУ.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.

    Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

    - допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

    - збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

    - за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

3). відповідальність в формі обмеження правоздатності

   Дана форма відповідальності може застосовуватися безпосередньо учасником господарських правовідносин в оперативному порядку незалежно або одночасно із штрафною відповідальністю.

    Залежно від того, кому надано право в односторонньому порядку застосовувати ці санкції, вони можуть бути поділені на дві групи:

    До першої слід віднести ті санкції, які застосовуються іншою стороною договірного зобовязання у разі його невиконання або неналежного виконання. В юридичній літературі дана група санкцій отримала в юридичній літературі термін оперативно-господарських санкцій. Оперативно-господарські санкції — заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку.

До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання.

Види оперативно-господарських санкцій:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов’язання другою стороною;

відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у частині першій цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.

    Інша група санкцій – адміністративно-господарські санкції. За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків (ст.238 ГКУ).

Види адміністративно-господарських санкцій:

вилучення прибутку (доходу);

адміністративно-господарський штраф;

стягнення зборів (обов’язкових платежів);

зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;

застосування антидемпінгових заходів;

припинення експортно-імпортних операцій;

застосування індивідуального режиму ліцензування;

зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;

скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання;

інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

    Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом (ст.250 ГКУ).

    4) відповідальність в формі застосування оціночних санкцій - це специфічна форма відповідальності, оскільки вона застосовується до державних підприємств та їх структурних підрозділів. Така форма відповідальності може застосовуватися лише там, де створюються заохочувальні фонди та їх розміри поставлені в залежність від оцінки підсумкових показників господарської діяльності у звітному періоді.

    5) відповідальність в формі визнання субєкта господарювання банкрутом – це надзвичайна санкція, яка застосовується лише у випадку неплатоспроможності субєкта господарювання та його неспроможності задовольнити у встановлений строк вимоги кредиторів та виконати зобовязання перед бюджетом.

Види відповідальності

    1. Залежно від структури правопорушень та розподілу між ними відповідальності виділяють часткову, солідарну та субсидіарну відповідальність.

    Часткова відповідальність застосовується за порушення зобовязання кількома субєктами.

Відповідно до ст.196 ГКУ у разі якщо в господарському зобов’язанні беруть участь кілька управнених або кілька зобов’язаних суб’єктів, кожний з управнених суб’єктів має право вимагати виконання, а кожний із зобов’язаних суб’єктів повинен виконати зобов’язання відповідно до частки цього суб’єкта, визначеної зобов’язанням.

    Солідарна відповідальність застосовується у випадках, передбачених законом або договором у разі, коли на стороні боржника є кілька субєктів господарювання і кредитор має право вибору вимагати сплату штрафних санкцій або відшкодування збитків як до будь-якого боржника, так і до всіх разом.

    При солідарному виконанні господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено законом.

    Субсидіарна (додаткова) відповідальність являє собою відповідальність третьої особи за боржника, яка встановлюється законом або договором у разі невиконання боржником свого зобовязання (відповідальність гаранта за кредитом).

    2. Відповідно до обєму відповідальності правопорушника виділяють повну, обмежену та підвищену.

    Повна відповідальність представляє відшкодування контрагенту або державі збитків.

    Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов’язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб’єктам, — зобов’язаний відшкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі (ст.226 ГКУ).

    Обмежена відповідальність – це вилучення із принципу повного відшкодування збитків. Така відповідальність, як правило, передбачається нормами права, що визначають обмежений розмір відповідальності, встановлюється максимальний розмір збитків, що підлягають стягненню або в нормах права міститься припис не стягувати з боржника конкретні види збитків.

    Підвищена відповідальність може застосовуватися за порушення правил здійснення господарської діяльності субєктами господарювання. Так, відповідно до Закону України “Про економічну конкуренцію” шкода, заподіяна порушником законодавства про захист економічної конкуренції, у встановлених випадках відшкодовується особою, яка здійснила порушення, в подвійному розмірі спричиненої шкоди.

    В літературі в якості самостійного виду виділяють регресну відповідальність, яка застосовується, коли до одного субєкта господарювання застосовувалась відповідальність замість іншого в результаті допущення останнім порушення свого обовязку.

    Нарешті, слід виділити в сфері господарювання змішанну відповідальність, яка застосовується у разі порушення господарського зобовязання кредитором і боржником.

5. Реалізація господарсько-правової відповідальності

    Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності – це сукупність заходів та обставин, які необхідно здійснити для застосування до правопорушника господарських санкцій.

    Строки реалізації господарсько-правової відповідальності передбачені нормами Господарського та Цивільного кодексу України, Законом України “Про захист економічної конкуренції”.

    Застосування господарських санкцій у вигляді відшкодування збитків та штрафних санкцій тягне застосування загальних та скорочених строків позовної давності, передбачених ст.ст. 257, 258 ЦК України.

    Ст.250 ГК України передбачені особливі строки для адміністративно-господарських санкцій, а саме протягом шести місяців з дня виявлення порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

    Так, Законом України “Про захист економічної конкуренції” встановлений пятирічний строк давності застосування адміністративно-господарських санкцій за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а за дії, що перешкоджають Антимонопольному комітету у здійсненні його функцій – трьохрічний строк.

    ГК України передбачає межі господарсько-правової відповідальностію. Так, згідно ст.219 ГК України за невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено цим Кодексом та іншими законами.

     Засновники суб’єкта господарювання не відповідають за зобов’язаннями цього суб’єкта, крім випадків, передбачених законом або установчими документами про створення даного суб’єкта. Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності.

    Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.

    Крім того, ГК України передбачає досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності, який передбачає право потерпілої сторони врегулювати спір до звернення до суду, в свою чергу для правопорушника – це обовязок, що полягає в зобовязанні розглянути та надати відповідь на претензію в місячний строк з моменту отримання. У разі порушення встановлених строків розгляду претензії або залишення її без відповіді суд при вирішенні господарського спору стягує в доход держави з винної особи штраф у розмірі, встановленому законом.

Питання для самоконтролю

1. Сформулюйте поняття відповідальності в господарських відносинах.

2. Господарські санкції як правові засоби відповідальності у сфері господарювання.

3. Назвіть підстави господарсько-правової відповідальності.

4. Межі господарсько-правової відповідальності. Зменшення розміру та звільнення від відповідальності.

5. Які санкції застосовуються у випадках господарських правопорушень? Як розмежовуються міри відповідальності?

6. Вкажіть основні види договірних та позадоговірних правопорушень.

7. Розкрийте зміст відшкодування збитків як одного з видів відповідальності.

8. Охарактеризуйте штрафні та оперативно-господарські санкції.

9. Охарактеризуйте адміністративно-господарські санкції.

Тема 7. Правове регулювання відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом

    1. Понятття та ознаки банкрутства.

    2. Учасники провадження в справі про банкрутство.

    3.  Розгляд справ про банкрутство в господарському суді.

  1.  Поняття та ознаки банкрутства

    Перехід України до ринкової економіки супроводжується кризисом неплатежів, господарською взаємозаборгованістю, накопиченням боргів. Одним із механізмів правового захисту інтересів кредиторів та держави є процедура банкрутства. З одного боку, банкрутство дозволяє «відсіювати» неефективні підприємства, а з іншого – сприяє оздоровленню субєктів господарювання, які зазнають тимчасових фінансових труднощів. Банкрутство є невідємним елементом ринкової економіки [1].

    Саме розповсюдження ринкових відносин викликає підвищений інтерес до інституту банкрутства, вдосконалення його нормативного регулювання, а судова практика свідчить про необхідність подальшого розвитку норм цього інституту.

    В літературі є дискусійним питання щодо належності інституту банкрутства до певної галузі права, а саме до господарського права або до господарського процесуального права. З одного боку, справа про банкрутство розглядається господарськими судами і хоча норми про банкрутство в Господарському процесуальному кодексі України (надалі – ГПК України) відсутні, в окремих випадках має місце застосування саме норм ГПК України, наприклад, у разі повернення заяви про порушення справи про банкрутство з підстав, передбачених статтею 63 ГПК України; у разі оскарження в апеляційному порядку ухвал місцевого господарського суду тощо. З іншого боку, наявність окремого Закону України “Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом» та глави 23 в Господарському кодексі України дозволяє говорити про належність інституту банкрутства до господарського права України. Так, Г.Джумагєльдієва зазначає, що інститут банкрутства відноситься до сфери регулювання господарського права [2].

    Одночасно слід враховувати, що матеріально-правові відносини, на підставі яких виникає банкрутство регламентуються правовими нормами матеріального права. Сама процедура провадження в справі про банкрутство передбачена нормами процесуального права. Отже, точка зору щодо двоїстої природи банкрутства (господарське право та господарське процесуальне право) є найбільш виправданою.

    Відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом» (надалі – Закон) банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

    Отже, як бачимо, банкрутство є правовим засобом економічних інтересів кредиторів у звязку із таким станом боржника, коли він не може виконати свої грошові зобовязання. Такий стан боржника визнається неплатоспроможністю. Неплатоспроможність – неспроможність субєкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх оплати грошові зобовязання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобовязання щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

    В свою чергу виділяється два види неплатоспроможності:

    Абсолютна неплатоспроможність – неможливість боржника у звязку з повним розвалом фінансового стану оплатити борги кредиторам, минуючи судові процедури банкрутства.

    Відносна неплатоспроможність полягає у неможливості погашення боргів перед кредиторами у звязку із тимчасовими фінансовими труднощами та наявності майнових активів, вартість яких перевищує розмір кредиторської заборгованості. Погашення боргів відбувається шляхом реалізації цих активів в процесі виконавчого провадження.

    Закон встановлює критерії абсолютної неплатоспроможністі, а саме: розмір заборгованості та строк неоплати. Так, безспірні вимоги кредиторів до боржника сукупно мають складати не менш трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати. При цьому, до складу грошових зобовязань боржника не зараховуються недоїмка (пеня та штраф), яка визначена на момент подання заяви до господарського суду, а також зобовязання, які виникли в результаті заподіяння шкоди життю та здоровю громадян, зобовязання щодо виплати авторської винагороди, зобовязання перед засновниками (учасниками) боржника – юридичної особи, які виникли в результаті такої участі. Безпосередньо склад та розмір грошових зобовязань визначаються на день подання до господарського суду заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, якщо інше не встановлено законом.

    Іншим критерієм абсолютної неплатоспроможності є те, що безспірні вимоги кредиторів не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено Законом.

    При цьому, вимоги кредиторів мають бути безспірними. Безспірними є вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника. Іншими словами безспірні вимоги кредиторів мають бути підтверджені документами на примусове списання коштів з рахунку боржника.

    Вищенаведені критерії дають підстави кредитору звернутися до господарського суду із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.

    Абсолютна неплатоспроможність поділяється на обратиму та необратиму. При обратимій неплатоспроможності є можливість відновлення платоспроможності боржника завдяки процедури санації як системи заходів, спрямованих на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів.

     Необратима неплатоспроможність передбачає можливе відновлення платоспроможності боржника виключно шляхом застосування ліквідаційної процедури.

    Визнання боржника банкрутом означає ліквідацію боржника, реалізацію майнових активів боржника з метою задоволення вимог кредиторів. При цьому, лише господарський суд може визнати боржника банкрутом.

2. Учасники провадження в справі про банкрутство

    Закон України «Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом» розмежує поняття «сторони у справі про банкрутство» та «учасники провадження у справі про банкрутство».

    Сторонами у справі про банкрутство є кредитори та боржник. Кредитор – юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобовязань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обовязкових платежів). Як бачимо, необхідною умовою є належність кредиторів до юридичних осіб або фізичних осіб (громадян).

    Відповідно до Господарського кодексу України (ст.210) кредиторами неплатоспроможних боржників є субєкти, які мають підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо грошових зобовязань, включаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом органи справляння податків, зборів (обовязкових платежів). Так, Закон України «Про порядок погашення зобовязань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами» правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників наділяє податкові органи України, а також державних виконавців у межах їх компетенції.

    Цивільний кодекс України не містить поняття «кредитор». Із змісту статті 510 ЦК України «сторони в зобовязанні» закріплює, що кредитор – це сторона в зобовязанні, на користь якого інша сторона зобовязання (боржник) повинна виконати або вчинити певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші).

    Отже, поняття «кредитор» у вищевказаних нормативних актах різне. В Законі цей термін вживається виключно в межах та в цілях саме цього Закону.

    Кредитори можуть бути конкурсними, а саме це ті кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника, а також вимоги яких виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Тобто, термін «конкурс» у рамках інституту банкрутства означає стікання (сходження) кредиторів, що мають грошові вимоги до боржника.

    Поточні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

    У конкурсному процесі статус кредитора може одержати лише субєкт, вимоги якого до боржника мають грошовий характер. Так, згідно Постанови Вищого господарського суду України від 12.02.2003р. по справі № Б 24/203/01 встановлено, що господарським судом розглядаються лише ті вимоги, розгляд яких регламентовано Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а саме розгляд заяв тільки за грошовими зобовязаннями. Вимоги осіб, що стосуються їхніх речових прав у процедурі банкрутства, повинні розглядатися в позовному провадженні. Кредитори з речовими вимогами не мають права приймати участі в розгляді справи про банкрутство.

   Отже, розмежування між конкурсними і неконкурсними кредиторами полягає в тому, що законодавець наділяє конкурсних кредиторів більшими повноваження в порівнянні із неконкурсними.

    Центральною фігурою у справі про банкрутство є боржник, відносно якого здійснюються всі процесуальні дії. Боржник - субєкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобовязання перед кредиторами, у тому числі зобовязання щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржниками можуть бути юридичні та фізичні особи - субєкти підприємницької діяльності. У той же час, не можуть бути боржниками у справі про банкрутство структурні підрозділи юридичних осіб, казенні підприємства, а також комунальні підприємства, якщо відносно них прийнято таке рішення місцевим органом самоврядування.

    Стаття 1 Закону визначає учасників провадження у справі про банкрутство, до яких належать:

    - сторони у справі про банкрутство – кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут);

    - арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор);

  •  власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;

    -  у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство;

  •  Фонд державного майна України;
  •  державний орган з питань банкрутства;
  •  представник органу місцевого самоврядування;
  •  представник працівників боржника.

3. Розгляд справ про банкрутство в господарському суді

    Закон України «Про відновлення платоспроможності  боржника або визнання його банкрутом» передбачає порядок провадження справ про банкрутство, при цьому чітко не визначає різновиди цього порядку. На практиці склались загальний та спрощений порядок розгляду справ про банкрутство.

    Загальний порядок передбачає використання стадії розпорядження майном з наступними процедурами санації, ліквідації або мирової угоди. Спрощений порядок застосовується при ліквідації боржника без використання процедури розпорядження майном. Вибір порядку розгляду справ про банкрутство належить кредитору, який є ініціатором банкрутства, або суду.

    Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Заява про порушення справи про банкрутство подається боржником або кредитором у письмовій формі, підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином - субєктом підприємницької діяльності (його представником) та має містити вимоги, передбачені ст.7 Закону. При цьому, боржник подає заяву в господарський суд за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат, якщо інше не передбачено Законом.

    Боржник зобовязаний звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення таких обставин:

    - задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобовязань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами;

    - орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення в господарський суд з заявою боржника про порушення справи про банкрутство;

    - при ліквідації боржника не у звязку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;

  •  в інших випадках, передбачених Законом.

   До заяви боржника і кредитора в загальному порядку додаються документи, передбачені ст.7 Закону. В противному випадку господарський суд не ініціює справу про банкрутство. Слід також зазначити, що кредитори можуть обєднати свої вимоги до боржника та звернутися до суду з однією заявою.

   Закон встановлює випадки, коли суд відмовляє в прийомі заяви про порушення справи про банкрутство (п.2 ст.8 Закону), що оформлюється ухвалою господарського суду.

   Якщо заява не оформлена відповідно до вимог Закону та ГПК України, то суд повертає його у випадках, передбачених ст.9 Закону, про що виносить ухвалу, яка може бути оскаржена у встановленому порядку.

    Якщо заява про порушення справи про банкрутство надана із дотриманням встановлених вимог, суддя господарського суду не пізніше ніж на пятий день з дня її надходження виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, в якій вказується про прийняття заяви до розгляду, про введення процедури розпорядження майном боржника, призначення розпорядника майна, дату проведення підготовчого засідання суду, яке має відбутися не пізніше ніж на тридцятий день з дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, якщо інше не передбачено Законом, введення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

    З метою виявлення всіх кредиторів та осіб, які виявили бажання взяти участь у санації боржника, суддя у підготовчому засіданні виносить ухвалу, якою зобовязує заявника подати до офіційних друкованих органів у десятиденний строк за його рахунок оголошення про порушення справи про банкрутство.

    Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду.

    Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів:

    забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства;

    не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобовязань і зобовязань щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів).

    Відповідно до ст.13 Закону з метою забезпечення інтересів кредиторів в ухвалі господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна у порядку, встановленому Законом.

    Попереднє засідання господарського суду проводиться не пізніше трьох місяців після проведення підготовчого засідання суду. У попередньому засіданні господарський суд розглядає реєстр вимог кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були включені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів. За результатами розгляду господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів.

    На час дії процедур банкрутства збори кредиторів обирають комітет кредиторів у складі не більше семи осіб.

    Господарський суд за клопотанням комітету кредиторів у строк, що не перевищує строку дії процедури розпорядження майном, установленого відповідно до Закону, має право винести про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією.

    Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника.

    Закон дозволяє виділити основні етапи процедури санації, а саме: надання розпоряднику майна особами, які виявили бажання взяти участь в процедурі санації, заяви про участь в санації боржника; внесення комітетом кредиторів пропозиції до господарського суду про санацію боржника; винесення господарським судом за клопотанням комітету кредиторів ухвали про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією; розробка керуючим санацією плану санації боржника; прийняття плану санації комітетом кредиторів; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу або частини його майна (необовязковий етап); представлення керуючим санацією зборам кредиторів письмового звіту; винесення рішення зборами кредиторів.

    Заходами щодо відновлення платоспроможності боржника, які містять план санації, можуть бути: реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; звільнення працівників боржника, які не можуть бути задіяні в процесі реалізації плану санації; інші способи відновлення платоспроможності боржника.

    За пятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації керуючий санацією зобовязаний надати комітету кредиторів письмовий звіт і повідомити членів комітету кредиторів про час і місце проведення засідання комітету кредиторів.

    У випадках, передбачених Законом, господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

    Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців, якщо інше не передбачено Законом.

    З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури:

    підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу;

    строк виконання всіх грошових зобовязань банкрута та зобовязання щодо сплати податків і зборів (обовязкових платежів) вважається таким, що настав;

    припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута;

    відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;

    укладення угод, повязаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому цим Законом;

    скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;

    вимоги за зобовязаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть предявлятися тільки в межах ліквідаційної процедури;

    виконання зобовязань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому цим Законом.

    Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у порядку, встановленому Законом.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть поняття і характеристику неспроможності суб’єкта підприємництва.

2. Назвіть засоби з попередження банкрутства суб’єктів підприємництва.

3. Назвіть та охарактеризуйте процедури що застосовуються по відношенню до неплатоспроможного боржника.

4. Майнові активи неплатоспроможного боржника.

5. Державна політика з питань банкрутства.

6. Черговість погашення вимог кредиторів.

7. Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство.

Тема 8. Правові основи обмеження монополізму та захисту економічної конкуренції

    1.Загальна характеристика законодавства про захист економічної конкуренції. Види порушень законодавства про економічну конкуренцію.

    2. Правовий статус Антимонопольного комітету України.

    3. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

    4.Порядок розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства.

1. Загальна характеристика законодавства про захист економічної конкуренції

    Функціонування ринкових відносин передбачає необхідність створення рівних можливостей для всіх субєктів господарювання, а також їх вільну конкуренцію. Під конкуренцією слід розуміти певну змагальність субєктів господарювання, коли їх взаємодія обмежує можливість кожного з них одноособово впливати на умови обороту товару на ринку та стимулювати пропозицію тих товарів (робіт, послуг), яких потребує споживач.

    На сьогоднішній день Україною зроблені істотні кроки на шляху формування антимонопольно-конкурентного законодавства (законодавства про захист економічної конкуренції). Верховною Радою СРСР  був прийнятий Закон СРСР «Про обмеження монополістичної діяльності в СРСР» від 10.07.1991р.

    18.02.1992р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності», який визначив правові основи обмеження та попередження монополізму в підприємницькій діяльності.

    Пізніше, Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про антимонопольний комітет України» від 26.11.93р. та Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96р. Важливим етапом стало прийняття Закону України «Про природні монополії» та Закону України «Про захист економічної конкуренції», з набуттям чинності якого втратив силу Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності».

    Державне регулювання конкуренції – це цілеспрямована діяльність держави, що здійснюється нідставі та в межах, передбачених законодавством, з встановлення та реалізації правил господарювання на товарних ринках з метою захисту добросовісної конкуренції та забезпечення ефективності ринкових відносин.

    Важливими формами державного регулювання конкуренції є нормативний та організаційний вплив. Нормативне регулювання конкуренції представляє встановлення правил поведінки учасників господарських відносин, що забезпечують конкурентне середовище в сфері господарювання. Організаційне регулювання передбачає створення державою антимонопольних органів та наділення їх відповідним обємом прав з тим, щоб вони могли впливати на економічні відносини.

    Спеціальне законодавство в сфері захисту економічної конкуренції складають: ст.ст. 25-31, 32-38 ГК України, Закон України «Про захист економічної конкуренції», «Про природні монополії», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про рекламу».

    На виконання законодавчих актів прийнята чисельна кількість підзаконних актів, зокрема розпорядження Антимонопольного комітету України «Про затвердження Типових вимог до погодженних дій для загального звільнення від попереднього отримання згоди органів Антимонопольного комітету України на погоджені дії субєктів господарювання» від 12.02.2002р. № 27 тощо.

    Відповідно до ст.13 і ст.50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» правопорушенням є зловживання монопольним (домінуючим) становищем.

    Під зловживанням монопольним (домінуючим) становищем є дія чи бездіяльність субєкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвело або може призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції, зокрема, обмеження конкурентоздатності інших субєктів господарювання або обмеження інтересів інших субєктів господарювання або споживачів, які були б неможливі за умови існування значної конкуренції на ринку.

    Спеціальний порядок визначення монопольного (домінуючого) становища субєкта господарювання на ринку встановлений Методикою визначення монопольного (домінуючого) становища субєкта господарювання на ринку, затверджена Розпорядженням АКУ № 49-р от 05.03.2002.

    Всі правопорушення, що вчиняються субєктами господарювання в сфері захисту економічної конкуренції, можна поділити на індивідуальну антиконкурентну практику (зловживання) та антиконкурентні угоди (погоджені дії).

    В якості самостійного виду правопорушень в сфері захисту економічної конкуренції законодавець розглядає порушення законодавства про захист економічної конкуренції з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування і органів адміністративно-господарського управління і контроля. Перелік таких дій закріплює стаття 15 Закону.

    Законодавство України визнає недобросовісною конкуренцією три види дій:

    а) неправомірне використання ділової репутації;

    б) створення перешкод в процесі конкуренції;

    в) неправомірний збір, розголошення та використання комерційної таємниці.

    Дії, згідно законодавства України, вважаються неправомірним використанням ділової репутації поділяються на:

    - неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;

  •  неправомірне використання товару іншого виробника;
  •  копіювання зовнішнього виду виробів;
  •  порівняльна реклама (яка містить порівняння з товарами, роботами або послугами, а також з діяльністю іншого субєкта господарювання). 

 

  1.  Правовий статус Антимонопольного комітету України

         Відповідно до Закону України «Про Антимонопольний комітет України» основними завданнями комітету є:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

    Органи Комітету розглядають справи про порушення антимонопольного законодавства і по результатам розгляду приймають обовязкові для виконання рішення про зупинення порушень антимонопольного законодавства і відновлення первісного становища; про примусовий розподіл монопольних утворень; про зупинення неправомірних угод між підприємцями, а у разі необхідності звертаються до суду або господарський суд з позовами (заявами); передають до правоохоронних органів матеріали про порушення законодавства, які містять ознаки злочину.

    В межах своїх повноважень органи Комітету контролюють діяльність підприємців всіх форм власності, органів влади та управління у всіх галузях економіки України. Компетенція Комітету розповсюджується і на діяльність іноземних підприємців, якщо вона здійснюється на території України.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.

З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України утворює територіальні відділення. Один з державних уповноважених Антимонопольного комітету України за посадою є також головою Київського міського територіального відділення Антимонопольного комітету України.

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Антимонопольний комітет України, адміністративні колегії Антимонопольного комітету України, державні уповноважені Антимонопольного комітету України, адміністративні колегії територіальних відділень Антимонопольного комітету України є органами Антимонопольного комітету України.

3. Відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції

    Порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне відповідальність, передбачену законом. Відповідно до ст.52 Закону України “Про захист економічної конкуренції” органи Антимонопольного комітету України накладає штрафи на обєднання субєктів господарювання:

  •  юридичних осіб;
  •  фізичних осіб;
  •  групу субєктів господарювання – юридичних або фізичних осіб.

    Штрафи накладаються за порушення, передбачені Законом України “Про захист економічної конкуренції”:

  1.  антиконкурентні узгоджені дії;
  2.  зловживання монопольним (домінуючим) становищем тощо.

    Якщо субєкт господарювання зловживає монопольним становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий розподіл субєкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище.

    За правопорушення, передбачені Законом, посадові особи та інші працівники субєктів господарювання, органів адміністративно-господарського управління і контролю несуть адміністративну відповідальність відповідно законодавства.

    Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, відшкодовується особою, яка вчинила порушення, в подвійному розмірі спричиненої шкоди.

    Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» за вчинення дій, що є недобросовісною конкуренцією, передбачає накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством.

    Вчинення господарюючими субєктами – юридичними особами та їх обєднаннями дій, визначених Законом як недобросовісна конкуренція, тягне накладення штрафів в розмірі до 3% виручки субєкта за останній звітний рік, який передував року, в якому накладається штраф.

    Вчинення недобросовісної конкуренції юридичними особами, їх обєднаннями і обєднаннями громадян, які не є субєктами господарювання, тягне накладення штрафів в розмірі до 2000нмдг.

    Якщо подібні дії вчинили фізичні особи або фізичні особи – СПД, то розмір адміністративного стягнення визначається відповідно до законодавства.

4. Порядок розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства

    Порядок подання заяв, права та обовязки сторін по справам про порушення антимонопольного законодавства, дискримінації субєктів господарювання визначені загальними для всіх категорій справ Правилами розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України.

    Право визначати межі товарних ринків та монопольного становища субєктів господарювання надано Антимонопольному комітету України та його органам. Порядок визначення монопольного становища субєктів господарювання на ринку визначений Методикою, затвердженою Антимонопольним комітетом України від 10.03.1994р. № 1-р.

    Для прийняття рішення про наявність або відсутність монопольного становища субєкта господарювання проводяться наступні заходи: складається перелік товарів щодо яких визначається монопольне становище, а також перелік його споживачів; встановлюється час, протягом якого визначається становище на ринку; встановлюються товарні межі для кожного із визначених товарів.

    Справи з економічної концентрації, що здійснена без попереднього узгодження з антимонопольними органами, можуть бути заведені протягом трьох років з дня  вчинення порушення.

    За результатами розгляду справ про ухилення від погодження концентрації, крім застосування штрафних санкцій, може бути також винесено рішення про відновлення первісного стану, в тому числі про продаж (повернення) зайвої кількості акцій, активів, про розірвання угоди та про вчинення інших дій щодо усунення або зміни відносин контролю між окремими субєктами господарювання.

Питання для самоконтролю

1. Поняття «конкуренція» і його значення в даний час.

2. Які ознаки монопольного положення?

3. Назвіть види порушень антимонопольного законодавства.

4. Перелічить види зловживання монопольним положенням.

5. Що таке неправомірні угоди між підприємцями?

6. Задачі Антимонопольного комітету і його діяльність.

7. Види відповідальності за порушення антимонопольного законодавства й органи, що мають право застосовувати цю відповідальність.

8. Терміни розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства.

9. Процедурний порядок розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства (починаючи з підстав для розгляду).


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

32088. Теоретические направления западной социальной психологии: когнитивизм и интеракционизм 52.5 KB
  Теоретические направления западной социальной психологии: когнитивизм и интеракционизм. соц. эксперименты о соц. Большое развитие соц.
32089. Основные методологические проблемы и специфика СП исследования 67 KB
  Виды: стандартизированное нестандартизированное включенное участвующее взаимодействие наблюдателя и группы и невключенное простое со стороны наблюдение. Проблема определения единиц наблюдения: Объектом наблюдения являются отдельные люди малые группы и большие социальные общности например толпа и социальные процессы происходящие в них например паника. Предметом наблюдения обычно служат вербальные и невербальные акты повеления индивида или группы в целом в определенной социальной ситуации. Референтометрия методический...
32090. Общение как обмен информацией 43 KB
  Андреева рассматривая проблему общения выделяет в ней 3 стороны – перцептивную восприятие партнёров коммуникативную обмен информацией и интерактивную взаимодействие. Но передача инфо только формальная сторона общения всегда информация не только передается но и формируется уточняется развивается. Поэтому рассмотрения общения только с этой стороны недостаточно. У общающихся должно быть не только одинаковые лексические и синтаксические системы но и понимание ситуации общения это возможно лишь в случае включения коммуникации в...
32091. Общение как взаимодействие. Типы взаимодействий: кооперация, конкуренция, конфронтация 48.5 KB
  Исследование проблемы взаимодействия имеет в социальной психологии давнюю традицию. Такое понимание взаимод исключает отождествление коммуникации и взаимодействия а с другой точки зрения исключает их отрыв друг от друга они взаимосвязаны. При изучении структуры взаимодействия фиксируются его элементы и выявляются доминирующие факторы мотивации действий. Парсонс: В основе социальной деятельности лежат межличностные взаимодействия на них строится человеческая деятельность в ее широком проявлении она – результат единичных действий.
32092. Общение как восприятие и понимание людьми друг друга 51 KB
  Специфика анализа перцептивых процессов в социальной психологии Процесс восприятия одним человеком другого обязательная составная часть общения и условно может быть назван перцептивной стороной общения. В ходе восприятия другого человека работают 3 процесса: эмоциональный оценка другого когнитивный познание другого выстраивание своей концепции поведения – процессы могут происходить одновременно. На соц воспр влияют наши ожидания желания намерения прошлый опыт восприятия; 4. Механизмы межличностного восприятия: идентификация...
32093. Общение и межличностные отношения 53 KB
  Общение и межличностные отношения. Отношение – специфическая человеческая категория потому что человек выступает в качестве субъекта выстраивает своим отношения с окружающим миром этим и отличается от животных. Мясищев выделял отношения: 1. Эти отношения безличны хотя имеют личностную окраску.
32094. Предмет социальной психологии Личности 52 KB
  Предмет социальной психологии Л. научное значение понятия Л: Антропология: Л –как носитель общечеловеческих свв это родовое понятие принадлежность к homospiens Л=индивид от Феербаха он считал что челк абсолютно биологичен без соцного но в психологии индивид –это природное а Л –соцное сущво. Проблема соцного статуса. Проблема личности стоит в центре и философского и социологического знания; ею занимается и этика и педагогика и генетика.
32095. Проблема социализации в социальной психологии личности. Теории социализации 57.5 KB
  Проблема социализации в социальной психологии личности. Теории социализации. Понятие социализации. Термин социализация не имеет однозначного толкования среди различных представителей науки.
32096. Проблема установки в психологии и социологии. Структура и функции социальной установки. Социальные стереотипы и предрассудки 50.5 KB
  Проблема установки в психологии и социологии. Структура и функции социальной установки. Понятие соц установки. Значение исследований установки в школе Д.