67813

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

В загальних рисах право власності на природні об’єкти встановлено в статті 13 Конституції України, згідно якої земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Украинкский

2014-09-15

132 KB

0 чел.

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут

фінансово-економічної безпеки і права

Кафедра трудового, земельного та екологічного права

Затверджую

Завідувач кафедри трудового, земельного та екологічного права

к.ю.н., доцент

  О.М. Пащенко

«    » серпня 2009 року

Методична розробка для проведення лекції

з навчальної дисципліни

“Природоресурсне право”

Тема № 2

 

ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

Обговорено

на засіданні кафедри трудового,

земельного та екологічного права

«    » серпня 2009 року

протокол № 1

Одеса 2009


Право власності на природні ресурси

Навчальні та виховні цілі:

  1.  З’ясувати форми власності на природні ресурси
  2.  Розвинути у слухачів правове мислення, дати основні знання та прищепити вміння щодо самостійного опрацювання літератури й роботи з нормативно-правовими джерелами.

Місце: клас

Вид заняття: лекція

Література:

Нормативні акти:

Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради – 1991 - N 41. - ст.546.

Основна література:

1. Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

2. Екологічне право України: Підручник / За ред. Ю.С Шемшученка. – К.: Юрид. думка, 2005. – 848 с.

3. Екологічне право України: Навчальний посібник / Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. – К.: Атіка, 2000. – 216 с.

4. Екологічне право України: Підручник / В.К. Попов, А.П. Гетьман, С.В. Размєтаєв. – Харків: Право, 2001. – 480 с.

Додаткова література:

1. Каракаш І. Право поділеної власності на природні ресурси у законодавстві України // Право України. – 2001. - № 3. - С.82.

Навчальні питання:

  1.  Поняття та зміст права власності на об’єкти НПС.
  2.  Форми власності на об’єкти НПС.
  3.  Суб’єкти та об’єкти права власності в сфері екології.
  4.  Підстави виникнення та припинення права власності на об’єкти НПС.

Вказівки щодо порядку й методики проведення лекції:

І. Загальні організаційно-методичні вказівки.

1. Підтримувати належний рівень дисципліни серед слухачів.

2. Активізувати увагу слухачів шляхом зворотного зв’язку.

II. Методичні вказівки щодо вступної частини.

1. Перевірити наявність слухачів.

3. Оголосити тему та вид заняття, навчальну мету, час, відведений на дане заняття, навчальні питання та літературу.

4. Зробити вступ до викладення даної теми заняття, наголосивши на актуальність її вивчення, а також показати її значення для практичної діяльності випускників-юристів у військах.

III. Методичні вказівки щодо основної частини.

1. Звернути слухачів на актуальність теми та її значення.

2. Викладаючи матеріал лекції, дати можливість слухачам законспектувати основні положення даної теми.

3. По завершенні розгляду кожного навчального питання теми робити короткий підсумок з основних положень, які було викладено.

IV. Методичні вказівки щодо заключної частини.

1. Підвести підсумок заняття, наголосивши на його основних положеннях.

2. Дати завдання та рекомендації на самостійну роботу

3. Відповісти на запитання слухачів.

Навчальний матеріал:

Питання 1. Поняття та зміст права власності на об’єкти НПС

Одним із найважливіших інститутів екологічного права, який регулює відносини в сфері належності природних ресурсів визначеним особам, є інститут права власності на природні ресурси.

Поняття права власності щодо природних ресурсів можна розглядати в об’єктивному та суб’єктивному значенні.

В об’єктивному значенні право власності на об’єкти НПС - це сукупність правових норм та інших правових засобів, що закріплюють та охороняють відносини власності щодо природних ресурсів (землі, надр, вод, лісів, рослинного та тваринного світу, об’єктів природно-заповідного фонду), і які забезпечують можливість реалізації суб’єктом правомочностей власника.

В загальних рисах право власності на природні об’єкти встановлено в статті 13 Конституції України, згідно якої земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Крім Конституції, правові норми, які складають зміст права власності в об’єктивному значенні містяться в законах та підзаконних нормативних актах гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно-заповідного законодавства тощо.

Наприклад, відповідно до статті 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

На основі та у відповідності до норм права виникає й існує право власності в суб’єктивному значенні.

У суб’єктивному значенні право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень відповідних суб’єктів (державних органів, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування та розпорядження належними їм природними ресурсами.

Суб’єктивне право власності виникає у зв’язку з передачею чи придбанням у власність природних ресурсів. Воно підтверджується, як правило, державними актами на право власності чи цивільно-правовими угодами на придбання (купівлю, продаж, дарування, обмін тощо).

Необхідно зазначити, що суб’єктивне право власності носить абсолютний характер, тобто закріплює виключну належність повноважень щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами їх власнику, а також визначає загальний обов’язок для всіх інших суб’єктів утримуватись від порушення законних прав та інтересів власника природних об’єктів.

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов’язаних з екологічним змістом останніх:

по-перше, таке право власності не має всеосяжного характеру - це означає, що не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть знаходитися у чиїсь власності, а лише такі з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До таких об’єктів НПС за загальним правилом належать земля, її надра, води, ліси та тваринний світ. Проте, є такі елементи природного середовища, які не здатні бути об’єктами права власності (атмосферне повітря, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), оскільки, за своїми об’єктивними властивостями не можуть бути привласнені окремою людиною, або групою людей, а є загальнодоступними для використання;

по-друге, хоча природні ресурси, і є самостійними об’єктами права власності, така самостійність є відносною, в зв’язку з тим, що всі природні об’єкти знаходяться у нерозривному екологічному взаємозв’язку один з одним. Наприклад, водний об’єкт неможливо розглядати окремо від земельної ділянки на якій він розташований. Звичайно, воду можна, наприклад, відкачати, але в цьому випадку, водний об’єкт як елемент НПС зникне як такий, а та вода, яку помістять в певні ємності перетвориться в об’єкт, правовий режим якого буде регулюватися не екологічним, а, наприклад, цивільним правом.

Таким чином, як правило, неможливо здійснювати право власності щодо конкретного природного об’єкту без впливу на інший об’єкт з яким той тісно взаємопов’язаний;

по-третє, природні ресурси як об’єкти природного походження, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, які створюються людиною, не мають реальної вартості, тобто не є майном у власному розумінні цього слова. Звичайно, гектар землі, барель нафти, кубометр лісу має грошову оцінку. Але хіба можна визначити реальну вартість нафти, яка створювалась протягом мільйонів років внаслідок унікальних геологічних процесів? Хіба можна визначити реальну вартість землі, при умові, що на створення родючого шару ґрунту природа витрачає від 1500 до 7000 років? Звичайно ж ні! Таким чином, грошова оцінка природних об’єктів носить суто умовний характер.

Для характеристики права власності в суб’єктивному значенні важливого значення має з’ясування тих правомочностей, якими наділені власники природних об’єктів.

Як відомо, зміст права власності складають правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом.

В контексті екологічного права володіння – це право фактичного панування над певним природним об’єктом. Фактичне панування над природним об’єктом означає здатність суб’єкта утримувати об’єкт власності в сфері свого господарювання та вчиняти дії по недопущенню інших осіб до відповідного природного об’єкту.

Необхідно зазначити, що право володіння може належати не лише власнику, але й особі, якій власник передав свій природний об’єкт на підставі договору, наприклад, договору оренди. Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати природний об’єкт у складі свого майна.

Користування - це право власника вилучати з природного об’єкту його корисні властивості для задоволення своїх або суспільних потреб.

В залежності від суб’єктів, які здійснюють зазначене повноваження, право користування природними ресурсами поділяється на два види:

1) право користування, яке належить державним органам та органам місцевого самоврядування;

2) право користування, яке належить фізичним та юридичним особам - безпосереднім користувачами природних ресурсів.

Необхідність такої класифікації обумовлена тим, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування безпосередньо природний об’єкт не використовують (не займаються вирощуванням сільськогосподарської продукції, рубкою лісу, видобутком корисних копалин тощо). В зв’язку з цим, для таких органів їхнє право користування природними об’єктами зводиться до наданої їм можливості отримувати плату від тих суб’єктів, яким вони передали об’єкт НПС для здійснення останніми безпосереднього природокористування.

Навпаки, право користування юридичних та фізичних осіб полягає в їхній юридично-гарантованій можливості здійснювати самостійне господарювання по вилученню корисних властивостей з конкретного об’єкту НПС для задоволення власних та суспільних потреб.

Право користування, так само як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншій особі. В цьому випадку право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власника природного об’єкту.

Третьою правомочністю власника є право розпорядження.

Право розпорядження - це визнана за власником і гарантована йому можливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу та/або економічного призначення чи стану природних об’єктів.

Так само як і право користування, право розпорядження природними ресурсами в залежності від суб’єктів, які його здійснюють, поділяється на:

1) право розпорядження державних органів та органів місцевого самоврядування – юридично забезпечена можливість таких органів визначати режим використання природних ресурсів, встановлювати порядок та розміри плати за їх використання, розподіляти та перерозподіляти природні ресурси, передавати їх у власність і надавати у користування юридичним та фізичним особам;

2) право розпорядження фізичних та юридичних осіб право зазначених суб’єктів, передавати природні об’єкти у власність іншим особам, шляхом укладання цивільно-правових угод.

Аналізуючи повноваження власників природних ресурсів, необхідно згадати, що одним із основоположних правових принципів є принцип рівності всіх власників. Це означає, що всі власники, незалежно від форми власності, мають одинакові правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами власності.

Потрібно зазначити, що цей принцип, хоча і діє в екологічному праві, проте має деякі обмеження. Такі обмеження, насамперед стосуються такої правомочності власника як права самостійно, на власний розсуд розпоряджатися своїм майном. Так, наприклад, власник холодильника має право експлуатувати його за призначенням, в будь-який момент продати, змінити його цільове призначення, наприклад, використовувати його не для зберігання продуктів харчування, а інших речей, врешті решт власник в будь-який момент може знищити свою річ. Всі ці дії суб’єкт вчиняє на свій розсуд, ніхто не має право втручатися в його дії по експлуатації належного йому майна.

В екологічному праві самостійність в розпорядженні об’єктами НПС значно обмежена вимогою використовувати природний ресурс виключно в цільовому призначенні. Наприклад, власник землі, який отримав її для ведення особистого селянського господарства, не може самостійно змінити її цільове призначення, вирішивши, наприклад, створити на ній штучну водойму (ставок) для ведення рибного господарства. В даному випадку, відповідно до ст. 143 Земельного кодексу такому власнику загрожує примусове припинення права власності, в зв’язку з нецільовим використанням землі.

Так само як і землевласники, не можуть самостійно змінювати цільове призначення об’єктів НПС і інші суб’єкти, які у встановленому законом порядку отримали природні ресурси у власність. Проте, необхідно зазначити, що таке обмеження у розпорядженні природними об’єктами не можна розглядати як ущемлення прав власників, в зв’язку із особливістю самого об’єкту права власності. Така особливість полягає у тому, що природний ресурс, який перебуває у власності конкретного суб’єкта, не перестає бути складовою НПС і дії, які наприклад, призводять до його пошкодження або знищення тягнуть за собою негативний вплив на всю екологічну систему, а це в свою чергу може негативно вплинути на життя, здоров’я, законні права та інтереси інших осіб.

Певні обмеження щодо свободи розпорядження об’єктами НПС можна знайти не лише в екологічному законодавстві, а й в інших нормативних актах. Наприклад, відповідно до ч.3 ст.410 Цивільного кодексу України, землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Таким чином, наявні обмеження в розпорядженні природними ресурсами, об’єктивно зумовлені тим, що ці ресурси є особливими об’єктами права власності в зв’язку з тим, що мають важливе значення для забезпечення якості навколишнього середовища, є основою для економічно-соціального розвитку суспільства та добробуту громадян.

Проте, екологічному праву відомі випадки, коли обмеження правомочності по розпорядженню природними ресурсами мають не лише об’єктивне обґрунтування. Наприклад, відповідно до перехідних положень Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Крім цього, на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею лише до 100 гектарів.

Аналізуючи повноту наповнення правомочностей власника необхідно визнати, що в повному об’ємі вони належать лише державі в особі уповноважених органів. Це твердження може бути обґрунтоване наступними тезами:

1) лише в державній власності може знаходитись будь-який природний ресурс. В приватній власності, на сучасному етапі, може знаходитись доволі обмежене коло об’єктів НПС (земля, об’єкти тваринного світу, деякі об’єкти природно-заповідного фонду).

2) держава при набутті права власності може використати будь-який спосіб, а деякі з таких способів можуть бути використані лише державою (націоналізація, реквізиція, конфіскація);

3) через законодавчі органи держава самостійно встановлює для себе права та обов’язки, пов’язані із здійсненням права власності, і тому, обмеження в здійсненні правомочностей власника стосуються інших власників (комунальних та приватних).

Питання 2. Форми власності на об’єкти НПС

Із контексту ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» можна зробити висновок, що в Україні власність щодо об’єктів НПС виступає в таких формах: державна, комунальна та приватна.

Зміст державної форми власності проявляється в ст. 13 Конституції України, відповідно до якої власником природних ресурсів, які знаходяться в межах України є народ України. Проте, як зазначає М. Шульга, встановлення власності народу України на природні ресурси необхідно розуміти як перехід їх до України як самостійної та суверенної держави. В зв’язку з цим, державна власність виступає як категорія тотожна загальнонародному привласненню і означає належність природних ресурсів народу в особі обраних ним представницьких органів державної влади1.

Таким чином, право державної власності - це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу влади, а також інших уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» лише в державній власності можуть перебувати такі природні ресурси:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

є) природні ресурси в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

ж) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України “Про тваринний світ” і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об’єктами загальнодержавного значення.

з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Крім вищевказаного Закону в поресурсовому законодавстві можуть встановлюватися додаткові умови щодо належності того чи іншого об’єкту НПС виключно до державної власності. Наприклад, в статті 84 Земельного кодексу вказано, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об’єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності.

Порівняно новим видом права власності в галузі екології є право комунальної власності на природні ресурси, яке можна визначити як сукупність правових норм, що встановлюють правові підстави виникнення повноважень щодо володіння, користування та розпорядження природними об’єктами у територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо, або через утворені ними органи місцевого самоврядування, мають право управляти майном, вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Основними природними ресурсами, які згідно до чинного законодавства можуть перебувати у комунальній власності, є землі, лісові ресурси, водні об’єкти, об’єкти тваринного світу, деякі об’єкти природно-заповідного фонду.

Особливою формою власності на природні ресурси є право приватної власності. Право приватної власності, в контексті екології, являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об’єктів фізичним або юридичним особам.

Як вже було зазначено, коло природних об’єктів, які можуть знаходитьсь у приватній власності невелике. Найпоширенішим об’єктом приватної власності в Україні є, безперечно, земля. Відповідно до ст. 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до статті 7 Закону України «Про тваринний світ» право приватної власності на об’єкти тваринного світу може виникати в зв’язку із вилученням об’єктів тваринного світу із стану природної волі, розведенням (отриманням) у напіввільних умовах чи в неволі або набуттям іншим не забороненим законом шляхом.

Законність набуття у приватну власність об’єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об’єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку.

Відповідно до ч.2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд», регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Питання 3. Суб’єкти та об’єкти права власності в сфері екології

Суб’єкти права власності – це особи, які юридично спроможні реалізувати повноваження щодо володіння, користування та розпорядження належними їм природними ресурсами.

Відповідно до статті 318 Цивільного кодексу України суб’єктами права власності в Україні визнаються: Український народ, громадяни, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Серед перерахованих суб’єктів права власності специфічними є Український народ та держава Україна.

Специфіка Українського народу, як суб’єкта права власності, полягає в тому, що він, як правило, здійснює повноваження власника не безпосереднього, а через систему уповноважених органів. Так, відповідно до ч.2 ст. 13 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Специфічною особливістю держави як суб’єкта права державної власності є те, що держава виступає в один і той же час і як носій політичної влади (суверен), і як власник, і, в зв’язку з цим, здійснює право власності в нерозривному зв’язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені народу України визначає правовий режим усіх природних ресурсів, що належать їй, створює органи управління цими об’єктами природи, визначає їх компетенцію.

У зв’язку з тим, що державна власність в Україні поділяється на загальнодержавну власність та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність) суб’єктом права загальнодержавної власності є Верховна Рада України а суб’єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад.

Фізичні та юридичні особи, за загальним правилом, можуть бути суб’єктами приватної власності. Враховуючи значення об’єктів НПС для забезпечення суверенітету України та її територіальної цілісності, екологічне законодавство України може встановлювати певні обмеження щодо можливості іноземців та осіб без громадянства бути власниками деяких природних ресурсів України. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Загальними правами власників природних об’єктів є:

а) продавати або іншим шляхом відчужувати природний об’єкт, передавати його в оренду, заставу, спадщину;

б) самостійно господарювати на своєму об’єкті;

в) власності на плоди та доходи отримані внаслідок експлуатації природного об’єкту;

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

Загальними обов’язками власників природних ресурсів є наступні:

а) забезпечувати використання об’єкту за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати плату за використання об’єкту;

г) не порушувати прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і порядок використання природного ресурсу.

Об’єкти права власності – окремі індивідуально визначені частини природних ресурсів, з приводу яких складаються та існують відносини щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами НПС.

До основних об’єктів права власності в Україні належать: земля, водні об’єкти, лісові ресурси, надра, об’єкти тваринного світу, об’єкти природно-заповідного фонду, правовий режим яких буде предметом окремого дослідження.

Питання 4. Підстави виникнення та припинення права власності на об’єкти НПС

Серед підстав виникнення (придбання) права власності на природні ресурси можна виділити первісні та похідні підстави.

До первісних підстав виникнення права власності належать такі, при яких право власності у суб’єкта виникає вперше, або незалежно від волі попереднього власника. До основних первісних підстав набуття права власності належать: націоналізація, реквізиція, конфіскація, створення (відновлення) природного об’єкту.

Націоналізація – набуття державою як сувереном та носієм політичної влади права власності на об’єкти НПС. Історія України, як пострадянської держави, знає випадки націоналізації, яка особливо бурхливо проходила після жовтневого перевороту 1917 р. шляхом примусового вилучення природних ресурсів у приватних власників і переведення їх у державну власність на підставі спеціальних законодавчих актів. Проте, націоналізація не завжди є способом розширення державою своєї власності лише в періоди революційних зламів. Світовій історії відомі випадки, коли в цивілізованих та демократичних суспільствах в інтересах держави проходила націоналізація. Наприклад в 50-х роках в Великобританії була проведена націоналізація вугільної та газової промисловості, що потягнуло за собою подальше зміцнення держави та ріст загальносуспільного добробуту.

Від націоналізації необхідно відрізняти реквізицію і конфіскацію природних ресурсів, які також є засобами примусового вилучення об’єктів НПС у окремих власників в інтересах держави.

Реквізицією називається вилучення державою природного об’єкта у власника в державних чи громадських інтересах з виплатою йому повної вартості. Наприклад, відповідно до статті 147 Земельного кодексу, у разі введення воєнного або надзвичайного стану, земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законом. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.

Особа, у якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв’язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки. У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Конфіскація, на відміну від реквізиції, полягає у безоплатному вилученні державою природних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення. Наприклад, статтею 63 Закону України «Про тваринний світ», яка встановлює відповідальність за порушення законодавства в галузі використання та охорони тваринного світу, визначено, що дикі тварини та інші об’єкти тваринного світу, що ввезені на територію України або вивозяться за її межі з порушенням законодавства, підлягають у встановленому законом порядку конфіскації або безоплатному вилученню і реалізуються згідно з правилами, встановленими спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за погодженням з центральним органом виконавчої влади з питань ветеринарної та санітарної медицини.

Створення або відновлення природного об’єкту. Наприклад, відповідно до статті 81 Лісового кодексу України, на землях, що були вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища тощо), здійснюється відновлення лісів, а на інших землях, призначених для створення лісів, насамперед непридатних для використання в сільському господарстві (яри, балки, піски тощо), — лісорозведення.

До первісних підстав набуття права власності на природні ресурси необхідно віднести так звану набувальну давність, порядок застосування якої визначається статтею 119 Земельного Кодексу. Так, громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених земельним законодавством.

Специфічним первісним способом набуття природного об’єкту у власність є розведення в неволі диких тварин. Особливого значення на сучасному етапі набуває розведення рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення тварин. Відповідно до статті 45 Закону України «Про тваринний світ» розведення у неволі рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин може дозволятися з метою їх збереження, охорони і відтворення насамперед, якщо цього неможливо досягнути в природних умовах, а також у науково-дослідних та інших цілях, які не мають наслідком скорочення чисельності цих тварин.

Для забезпечення збереження генетичного фонду рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин наукові установи й організації проводять дослідження з питань штучного розведення тварин, створюють центри та “банки” зберігання необхідного для цього генетичного матеріалу. Фінансування діяльності центрів та “банків” зберігання генетичного матеріалу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 42 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

На відміну від первісних підстав набуття права власності, похідними є такі способи набуття права власності, при яких право нового власника ґрунтується на праві попереднього власника. До похідних способів набуття права власності необхідно віднести цивільні договори (купівлі-продажу, дарування, міни), перехід права власності на природний об’єкт у порядку спадкування та приватизацію природного об’єкту, який перебуває в державній власності.

Найбільш детально процедура придбання природного об’єкту на підставі цивільно-правових угод визначається Земельним кодексом України. Згідно зі статтею 127 цього нормативного акту, органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних ділянок у власність. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

Продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної та комунальної власності для потреб, визначених Земельним Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Урядом Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради. У заяві зазначаються бажане місце розташування земельної ділянки, цільове призначення та її розмір. До заяви додається:

а) державний акт на право постійного користування землею або договір оренди землі;

б) план земельної ділянки та документ про її надання у разі відсутності державного акта;

в) свідоцтво про реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності.

Уряд Автономної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний термін розглядає заяву і приймає рішення про продаж земельної ділянки або про відмову в продажу із зазначенням причин відмови.

Відповідно до статті 131 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі інших цивільно-правових угод (міни, дарування, успадкування тощо). Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог земельного законодавства.

Крім угод, одним із найпоширеніших похідних засобів набуття природного об’єкту у власність є приватизація, тобто безкоштовна передача в приватну власність природних об’єктів, що знаходяться в державній власності.

Відповідно до статті 118 Земельного кодексу, громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни — працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Необхідно зауважити, що приватизація як підстава набуття права власності за своєю сутністю є адміністративно-правовим актом та носить разовий характер, тому що право власності на умовах приватизації може виникнути тільки один раз, про що громадянину робиться відмітка у паспорті чи іншому документі, який засвідчує особу.

Припинення права власності на природні ресурси – це юридично значимі дії, які вчинюються уповноваженими суб’єктами, та які спрямовані на припинення повноважень власників на належні їм природні ресурси.

Дії, які спрямовані на припинення права власності можна класифікувати на два види: правомочні та протиправні.

Правомочні дії - це дії, які спрямовані на припинення права власності і які вчинюються уповноваженими особами у випадках та в порядку, які передбачені чинним законодавством. До найбільш поширених правомочних дій необхідно віднести:

1) добровільну відмову. Так, відповідно до статті 142 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки, при зникненні у нього господарської чи іншої потреби у використання землі, має право добровільно відмовитись від права власності щодо земельної ділянки на користь держави або територіальної громади. Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації;

2) відчуження (продаж). За загальним правилом, угоди про перехід права власності на природні ресурси укладаються в письмовій формі та повинні містити: а) назву сторін (прізвище, ім’я та по батькові громадянина, назва юридичної особи); б) вид угоди; в) предмет угоди; г) документ, що підтверджує право власності на природний об’єкт, що продається; ґ) відомості про відсутність заборон на відчуження об’єкту; д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання об’єкту за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); е) договірну ціну; є) зобов’язання сторін;

3) викуп для державних або громадських потреб. Відповідно до статті 146 Земельного кодексу України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, відповідно до їх повноважень, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

б) під будівлі, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності;

в) під об’єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) оборони та національної безпеки;

ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);

д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп.

На відміну від правомочних дій, протиправні дії це дії вчинені власником природного об’єкту всупереч закону і які, внаслідок своєї протиправності послужили підставою для примусового припинення права власності на природний ресурс. До основних протиправних дій, які можуть бути підставами для припинення права власності на природні об’єкти необхідно віднести:

1) систематичне невнесення плати (податку). Як вже вказувалося, фізичні та юридичні особи, відповідно до статті 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» повинні своєчасно вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів. Стягнення такої плати має важливе значення, оскільки збори за використання природних ресурсів надходять до місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим та Державного бюджету України і спрямовуються на виконання робіт по відтворенню, підтриманню природних ресурсів у належному стані;

2) використання природних ресурсів способами, які призводять до зниження їх якості, хімічного та радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;

3) нецільове використання. Основоположним принципом використання об’єктів НПС є виключно цільове використання уповноваженими суб’єктами відповідного природного ресурсу. Самовільна зміна власником цільового призначення природного ресурсу не допускається та кваліфікується як екологічне правопорушення;

4) порушення строків освоєння (використання). Так, наприклад, відповідно до статті 111 Земельного кодексу України одним із обмежень прав на земельну ділянку може бути встановлення умови щодо закінчення освоєння (стовідсоткового залучення земельної ділянки до господарського чи іншого використання) земельної ділянки протягом встановлених строків;

5) укладання угод з порушенням порядку придбання або відчуження природних ресурсів. За загальним правилом, угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, міни, визнаються недійсними за рішенням суду.

1 Шульга М.В. Актуальне правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. – Харьков, 1998 – С.80

PAGE  2


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45914. Организация инструментального хозяйства. Задачи и состав инструментального хозяйства 13.85 KB
  Задачи и состав инструментального хозяйства. Основная задача инструментального хозяйства – обеспечение рабочих позиций высококачественными инструментами и оснасткой. Содержание деятельности инструментального хозяйства: 1определение потребности и планирование обеспечения подразделений предприятия инструментом и оснасткой.
45915. Методы планирования потребности в инструменте и технологической оснастке 14.69 KB
  Планирование инструмента оснастки потребного для изготовления производственной программы т. расходного фонда инструмента может быть осуществлено несколькими способами: 1укрупненным методом или статическим: на основе отчетных документов содержащих данные о расходе инструмента за предыдущий период составляются расходные нормативы по которым определяется потребность на следующий период. Определение потребности по каждому виду оснастки инструмента производится путем расчета. для режущего инструмента NH – объем выпуска изделий...
45916. Состав и задачи ремонтного хозяйства. Формы организации ремонта 13.62 KB
  Ремонтное хозяйство -– совокупность подразделений занятых анализом технического состояния технологического оборудования надзором за его обслуживанием ремонтом и разработкой мероприятий по замене изношенного оборудования на более прогрессивное производительное и современное. Техническое обслуживание – комплекс работ операций по поддержанию работоспособности или исправности оборудования при его эксплуатации по назначению а также во время хранения консервации и транспортировании. Ремонт – комплекс операций работ по восстановлению...
45917. Организация технического контроля: понятие и основные виды технического контроля 14.86 KB
  Продукция изготовленная с отклонениями от ГОСТ или технических условий считается браком содействовать достижению необходимого уровня качества продукции и его повышению призван технический контроль. Технический контроль – проверка соблюдения технических требований предъявляемых к качеству продукции на всех стадиях её изготовления начиная от поступления исходных сырья материалов комплектующих и заканчивая отгрузкой готовой продукции а так же на всех стадиях процесса производства и всех производственных условий и факторов обеспечивающих...
45918. Методы и организационные формы контроля 13.58 KB
  Осуществления различают: 1 стационарный контроль – контроль деталей узлов изделий осуществляемых на стационарных пунктах технического контроля при проверки большого количества одинаковых объектах после завершения операции 2 скользящий подвижный контроль – контроль который выполняется непосредственно на рабочих местах при громоскости контролирующих объектов когда применяются простые и легкопереносимые контрольноизмерительные инструменты приборы и оснастка. 3летучий контроль – периодическое наблюдение за качеством выполнения ТП...
45919. Классификация баз 84.48 KB
  Классификация баз КОНСТРУКТОРСКАЯ БАЗА это база используемая для определения положения детали или сборочной единицы в изделии ГОСТ 2149576. ОСНОВНАЯ конструкторская база принадлежит данной детали или сборочной единице и определяет ее положение в изделии. ВСПОМОГАТЕЛЬНОЙ называется конструкторская база принадлежащая данной детали или сборочной единице используемая для определения положения присоединяемых к ней деталей или сборочных единиц. ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ БАЗА это база используемая для определения положения заготовки...
45920. Правила (принципы) базирования. Определенность и неопределенность базирования 11.85 KB
  В практике достигнутое правильное положение детали может измениться если возникнут силы или моменты сил нарушающие контакт поверхности детали с опорными точками приспособлений. Поэтому для сохранения полученного при базировании правильного положения детали необходимо обеспечить непрерывность контакта баз. ОПРЕДЕЛЕННОСТЬ БАЗИРОВАНИЯ детали неизменность ее положения относительно поверхностей другой детали или деталей с которыми она соединена и которые определяют ее положение в процессе изготовления. НЕОПРЕДЕЛЕННОСТЬ...
45921. Индивидуальное проектирование тех. процессов 10.84 KB
  Подготовительный этап А анализ конструкторской информации Б определение типа прва В выбор метода получения заготовок 2. Синтетический этап А синтез вариантов маршрута обки отдельных повей Б синтез вариантов схем базиия В синтез маршрута обки заготовок Г синтез структуры операции 3.Аналитический этап а размерный анализ тех. Заключительный этап: Оформление документации.
45922. Структура временных связей в операциях технологического процесса. Техническое нормирование 27.58 KB
  Структура оперативного времени в операциях могут отличаться в зависимости от способов выполнения основных переходов степени совмещения выполнения основных и вспомогательных переходов; числа потоков дублирующих выполнение одинаковых переходов при изготовлении одноименных изделий. Время затраченное на две группы основных переходов составит сумма времени выполнения наиболее длительных переходов в каждой из групп основных переходов: где – число групп основных переходов. Поэтому основное технологическое время равно наибольшему времени...