67832

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Планета Земля, яка є нашим спільним домом, для сучасної людини перестала бути безмежною, в зв’язку з чим, всі природні та інші процеси, які відбуваються в сучасному світі, стали взаємозалежними та взаємопов’язаними. Так, наприклад, пестициди (ДДТ), що використовувалися...

Украинкский

2014-09-15

125 KB

0 чел.

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут

фінансово-економічної безпеки і права

Кафедра трудового, земельного та екологічного права

Затверджую

Завідувач кафедри трудового, земельного та екологічного права

к.ю.н., доцент

  О.М. Пащенко

«     » серпня 2009 року

Методична розробка для проведення лекції

з навчальної дисципліни

“Природоресурсне право”

Тема № 10

 

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ
ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Обговорено

на засіданні кафедри трудового,

земельного та екологічного права

«    » серпня 2009 року

протокол № 1

Одеса 2009


Міжнародно-правове регулювання використання природних ресурсів.

Навчальні та виховні цілі:

1. Визначити правові форми міжнародного співробітництва в галузі забезпечення екологічної безпеки.

2. Розвинути у слухачів правове мислення, дати основні знання та прищепити вміння щодо самостійного опрацювання літератури й роботи з нормативно-правовими джерелами.

Місце: клас

Вид заняття: лекція

Навчально-матеріальне забезпечення:

Література:

Нормативні акти:

  1.  Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 року, Україна приєдналася згідно з Законом від 12 липня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996 р. - № 44. - Ст. 222;
    1.  Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головно як середовища існування водоплавних птахів (Рамсар, Іран, 2 лютого 1971 року), Україна бере участь згідно з Законом України від 29 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996 р. - № 50. - Ст. 279;
    2.  Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин від 23 червня 1979 року, Україна приєдналася згідно з Законом від 19 березня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999 р - № 18. - Ст. 154;
    3.  Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (Берн, 19 вересня 1979 року), Україна приєдналася згідно з Законом від 29 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. -1996 р. -№50. -Ст. 278;
    4.  Віденська конвенція про охорону озонового шару від 22 березня 1985 року // Офіційний вісник України. -2005 р. - №21. -Ст. 1179;
    5.  Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням 1989 року, Україна приєдналася згідно з Законом від 1 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. -1999р. -№34. -Ст. 284;
    6.  Конвенція з охорони й використання транскордонних водотоків і міжнародних озер(Гельсінкі, 17 березня 1992 року) .Україна приєдналася згідно з Законом від 1 липня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999 р. -№ 34. - Ст. 282;
    7.  Рамкова конвенція ООН про зміну клімату{Ріо-де-Жанейро, 11 червня 1992 року), ратифікована Законом України від 29 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996 р. - № 50. - Ст. 277;
    8.  Конвенція про охорону біологічного різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 11 червня 1992 року), ратифікована Законом України від 29 листопада 1994 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994 р. - № 49. - Ст. 433;
    9.  Декларація Ріо-де-Жанейро з довкілля і розвитку від 14 червня 1992 року // Действующее международное право. - Т. 3. - М., 1997. - С. 687-692;
    10.  Конвенція про ядерну безпеку (Відень, 20 березня 1994 року), ратифікована Законом України від 17 грудня 1997 року // Відомості Верховної Ради України. - 1998 р. - № 16. - Ст. 70;
    11.  Кіотський протокол до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату від 11 грудня 1997 року, ратифікований Законом України від 4 лютого 2004 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999 р, - № 34. Ст. 296;
    12.  Картахенський протокол про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття (Монреаль, 29 січня 2000 року), Україна приєдналася згідно з Законом від 12 вересня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. -2002р. -№44. -Ст.320.

Основна література:

1. Екологічне право України: Підручник / За ред. Ю.С Шемшученка. – К.: Юрид. думка, 2005. – 848 с.

2. Екологічне право України: Підручник / В.К. Попов, А.П. Гетьман, С.В. Размєтаєв. – Харків: Право, 2001. – 480 с.

Додаткова література:

1. Трусов А. Г. Международное экологическое право: Учебно-методическое пособие - М.: МНЭПУ, 1999. - 84 с.

2. Формирование и развитие международного права окружающей среды / Отв. ред. Колбасов О.С.: Академия наук СССР. Ин-т государства и права. - М.: Наука, 1986. - 191 с.

3. Иванченко Н.С. Международное сотрудничество в области информирования общественности о состоянии окружающей природной среды // Правоведение. -2003. - № 3. - С. 133 – 138.

4. Кравченко С. Захист екологічних прав громадян в Україні та США: порівняльний аналіз // Право України. – 1995. - № 5-6. – С. 33.

Навчальні питання

1. Основні екологічні проблеми як об’єктивні передумови світової глобалізації.

2. Поняття і система міжнародного права навколишнього середовища.

3. Роль та місце ООН в системі міжнародного екологічного співробітництва.

Вказівки щодо порядку й методики проведення лекції:

І. Загальні організаційно-методичні вказівки.

1. Підтримувати належний рівень дисципліни серед слухачів.

2. Активізувати увагу слухачів шляхом зворотного зв’язку.

II. Методичні вказівки щодо вступної частини.

1. Перевірити наявність слухачів.

3. Оголосити тему та вид заняття, навчальну мету, час, відведений на дане заняття, навчальні питання та літературу.

4. Зробити вступ до викладення даної теми заняття, наголосивши на актуальність її вивчення, а також показати її значення для практичної діяльності випускників-юристів у військах.

III. Методичні вказівки щодо основної частини.

1. Звернути слухачів на актуальність теми та її значення.

2. Викладаючи матеріал лекції, дати можливість слухачам законспектувати основні положення даної теми.

3. По завершенні розгляду кожного навчального питання теми робити короткий підсумок з основних положень, які було викладено.

IV. Методичні вказівки щодо заключної частини.

1. Підвести підсумок заняття, наголосивши на його основних положеннях.

2. Дати завдання та рекомендації на самостійну роботу

3. Відповісти на запитання слухачів.

Навчальний матеріал

Питання 1. Основні екологічні проблеми як об’єктивні передумови світової глобалізації

Планета Земля, яка є нашим спільним домом, для сучасної людини перестала бути безмежною, в зв’язку з чим, всі природні та інші процеси, які відбуваються в сучасному світі, стали взаємозалежними та взаємопов’язаними. Так, наприклад, пестициди (ДДТ), що використовувалися в сільському господарстві Європи та Північної Америки, виявилися в печінці пінгвінів, що живуть в Антарктиді. Знищення тропічних лісів в одній країні, приводить до зміни якісного складу всього атмосферного повітря, викиди хімічних речовин на одному континенті можуть викликати найрізноманітніші захворювання в людей, які живуть в інших частинах світу.

В сьогоднішньому суспільстві економічні та екологічні зв'язки між країнами швидко розвиваються і виявляються в:

1) посиленні економічної залежності. Донедавна людська діяльність і її наслідки мали межі, чітко визначені кордонами конкретної держави. Проте, промислова та науково-технічна революції відкрили дорогу формуванню єдиного світового господарства, що проявилося у виникненні та розвитку транснаціональних корпорацій, поглибленні світових інтеграційних процесів.

Вплив таких інтеграційних процесів на стан НПС ще достатньо не вивчений. Разом з цим, явною негативною рисою інтеграції, яка спостерігається у всьому світі, є «експорт» забруднюючих технологій з індустріально розвинутих країн в так звані країни «третього світу».

На практиці, безперечно, така діяльність справляє позитивний вплив на економіку цих країн (насамперед країн Азії та Африканського континенту), сприяє зростанню рівня життя їхнього населення. Проте, одночасно, діяльність «імпортованих» підприємств негативно впливає на стан довкілля, руйнує сталі природні комплекси, сприяє вичерпанню ресурсної бази відповідних держав;

2) збільшенні навантаження на природу. Посилення впливу на навколишнє середовище є характерною рисою сучасного суспільства. Дедалі частіше такий вплив, особливо пов’язаний із використанням ядерної енергії, освоєнням космосу, розвитком військових технологій, створенням нових матеріалів приводить до глобальних неконтрольованих змін в навколишньому середовищі.

Стан сучасної екології, деякі кількісні та якісні параметри світової екологічної ситуації вже непорівнянні з аналогічними показниками в попередні періоди. В даний час знищено більш 1/4 оброблюваних земель і 2/3 лісів. По оцінках фахівців найближчим часом обсяг промислових відходів досягне 10 млрд. т., збільшившись за 30 років у 2,5 рази. Забруднення води зросте за той же час більш ніж у 10 разів. Зміна клімату через нагромадження в атмосфері вуглекислого газу, парникового ефекту, зменшення озонного шару вкрай несприятливо позначиться на природогосподарській діяльності, житті та здоров'ї людей, може викликати стихійні катаклізми. За деякими прогнозами до середини ХХI ст. середньорічна температура на Землі підвищиться на 1,5-4,5 градусів, а рівень Світового океану через танення криги Арктики та Антарктики вже до 2010р. збільшиться на 1,4-2,2м.

Велику заклопотаність експертів багатьох країн викликають проблеми, пов'язані з інтенсивним освоєнням космосу: у космічному просторі нагромадилося більш 8000 фрагментів ракетно-супутникового «сміття», у тому числі 500 ємностей із залишками радіоактивного палива.

Крім цього, на Землі відбувається стрімкий процес опустелення, що вже привів до виникнення ряду конфліктів у різних країнах. Так, наприклад, в Ефіопії ерозія ґрунтів, викликана їхньою надмірною експлуатацією, систематично приводить до голоду, а це в свою чергу викликає появу "екологічних біженців". Особливо гостро ця проблема постала на Африканському континенті в 1984-1985 р., коли 35 млн. чоловік стали жертвами голоду, більшість з яких намагалися емігрувати, що привело до посилення вже існуючої напруженості у відносинах між деякими державами.

Значної шкоди природі наносять також військові конфлікти, які час від часу спалахують в різних регіонах нашої планети. Наприклад, у ході війни в Перській затоці в 1991 р. екологічній системі регіону був нанесений колосальний збиток. Загальний об’єм нафти (7 - 9 мільйонів барелей), що розлилася в затоці склала самий великий витік за всі часи. У результаті постраждало близько 400 кілометрів узбережжя Саудівської Аравії, а також південне узбережжя Кувейту. Наслідки екологічної кризи проявилися і в інших державах регіону: у Бахрейні, Катарі, ОАЕ тощо.

Під час активних військових дій у Чечні федеральні сили розбомбили 5 хімічних заводів, що знаходилися на території республіки. Отруйні речовини, потрапивши в Терек вилилися в Каспій і послужили причиною подальшого забруднення водного басейну.

Приведені дані підтверджують виняткову важливість екологічної проблеми, її значення для сьогодення та майбутнього світової цивілізації, та є наочними прикладами необхідності міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища, оскільки найважливіші глобальні екологічні проблеми: потепління клімату, розширення меж пустель, руйнування озонового шару, забруднення світового океану, зникнення рідкісних видів тварин - вже не можливо вирішити зусиллями одної чи навіть групи держав.

Питання 2. Поняття і система міжнародного права навколишнього середовища

В умовах поглиблення загальносвітової екологічної кризи дієвим засобом розв’язання екологічних проблем є міжнародне співробітництво держав у галузі охорони НПС. У розвитку такого співробітництва можна виділити наступні етапи:

1) підписання Російською імперією, США та Японією угоди про охорону морських котиків (1897 р.). Значення цієї угоди полягає в тому, що вона стала першим міжнародним документом, який взяв під охорону окремий об’єкт НПС;

2) проведення Бернської міжнародної конференції з питань охорони природи (1913 р.). Необхідно зазначити, що Бернський конгрес 1913 р. навряд чи можна оцінювати як важливу віху в кодифікації міжнародного екологічного права. По-перше, заклики до прийняття міжнародних імперативних норм в сфері охорони довкілля, які прозвучали в Берні, так і не були почуті. Зокрема, не були підтримані наміри припинити варварське винищення цінних видів рослин та тварин в Африці (заборона такого винищення отримала договірне оформлення лише 20 років потому в Конвенції про охорону флори та фауни на Африканському континенті 1933 р.). По-друге, в розробці документів, прийнятих на Бернській конференції взяла участь лише невелика кількість держав (18 країн).

Разом з цим, значення цієї конференції полягає в тому, що це був перший міжнародний форум на якому відбулася спроба комплексного вирішення екологічних проблем, які існували на той момент у світі;

3) відкриття в 1928 р. у Брюсселі Міжнародного бюро захисту природи, основні завдання якого зводилися до збору інформації про природоохоронне законодавство та складання переліку особливо цінних в екологічному плані територій та об’єктів;

4) утворення в 1948 р. ООН, якій на сьогоднішній день належить провідна роль у справі міжнародного співробітництва в галузі охорони довкілля (основні віхи діяльності цієї авторитетної міжнародної організації будуть висвітлені нижче).

Ці та інші міжнародні події призвели до виникнення та розвитку міжнародного права навколишнього середовища – галузі міжнародного права, яка включає сукупність міжнародних норм та принципів, якими регулюються суспільні відносини між його суб’єктами щодо раціонального використання та охорони об’єктів НПС.

До об’єктів міжнародного права навколишнього середовища належать:

а) навколишнє середовище як цілісна природно-антропогенна система, з якою зв'язані саме життя на Землі, умови життя і добробут людей у будь-якій країні світу;

б) природні ресурси і об'єкти як складові частини навколишнього середовища.

Останні у свою чергу поділяють на:

а) природні ресурси і об'єкти, що знаходяться поза межами дії національної юрисдикції (Світовий океан, Антарктика, навколоземний космічний простір тощо);

б) природні ресурси і об'єкти, що поділяються двома або більше державами (прикордонні ріки і озера, популяції мігруючих видів тварин, риб, птахів тощо);

в) природні ресурси і об'єкти, що знаходяться під національною юрисдикцією, використання яких зачіпає інтереси інших держав або світового співтовариства в цілому.

Суб'єктами міжнародного права навколишнього середовища виступають безпосередньо держави, міжурядові і неурядові організації, а у передбачених цим правом випадках — також юридичні й фізичні особи, пов'язані з міжнародною екологічною діяльністю.

Як вже було вказано, міжнародне право навколишнього середовища включає сукупність міжнародних норм та принципів, які знайшли своє відображення в цілій системі нормативно-правових актів, які регулюють використання та охорону як НПС в цілому, так і використання та охорону окремих об’єктів довкілля.

В залежності від сфери на яку поширюється правове регулювання міжнародно-правові акти можна класифікувати на: 1) акти універсального характеру; 2) акти, які регламентують охорону та використання окремих елементів НПС.

Серед актів універсального характеру слід виділити Стокгольмську декларацію з навколишнього середовища, Декларацію Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку (ці документи будуть охарактеризовані в рамках третього навчального питання) та Всесвітню хартію природи.

Як і Стокгольмська декларація та Декларація Ріо-де-Жанейро, Всесвітня хартія природи також є зводом екологічних принципів (24). Але вони стосуються переважно охорони живої природи.

Хартія виходить з того, що генетична основа життя на Землі не повинна піддаватися небезпеці, а популяції кожної форми життя мають зберігатися як мінімум на тому рівні, який є достатнім для їх виживання. Під особливим захистом мають бути унікальні природні комплекси, типові представники усіх типів екосистем, рідкісні чи зникаючі види тваринного і рослинного світу.

У Всесвітній хартії природи підкреслена необхідність організації науково обґрунтованого управління використанням природних ресурсів суші, моря й атмосфери. Хартія закликає держави утримуватися від скидання забруднюючих речовин у навколишнє середовище. Особливі запобіжні заходи мають застосовуватися з тим, щоб не допустити зараження цього середовища радіоактивними і токсичними відходами.

Ще одну групу міжнародно-правових актів універсального характеру становлять договори і конвенції, що стосуються запобігання негативному впливу зброї та іонізуючої радіації на навколишнє середовище. До них, зокрема, належать Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 р.), Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їх знищення (1972 р.), Конвенція про заборону воєнного чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.)

Досить цікавою та повчальною є історія підписання Договору про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963 р.). Якщо зазирнути в історію, то ми побачимо, що наприкінці 50 – початку 60 років XX століття США та СРСР провели поза межами земної атмосфери більше десяти ядерних випробувань. Так, США з серпня 1958 р. по листопад 1962 р. здійснили дев’ять ядерних випробувань в космосі. Зокрема, літом та осінню 1962 р. в південній частині Тихого океану були підірвані 3 боєзаряди по 1,5 мегатонн кожний. У результаті цих вибухів були відмічені значні збурення магнітних полів Землі, виведені з ладу цивільні лінії радіо та телевізійного зв’язку, пошкоджені важливі військові супутники.

У свою чергу СРСР провів 4 випробування в космосі, метою яких, як і у американців, було вивчення можливостей використання ядерної зброї для боротьби з балістичними ракетами противника.

Проте, шкода, спричинена цими ядерними випробуваннями була значно серйознішою від можливих переваг над вірогідним супротивником, оскільки така діяльність ставила під сумнів можливість подальшого здійснення пілотованих польотів у космос. У зв’язку з цим, та приймаючи до уваги насущні національні інтереси США, СРСР та Великобританія в 1963 р. провели переговори та підписали у Москві вищевказаний договір.

Крім перерахованих договорів до основних міжнародних актів універсального характеру необхідно віднести акти з ядерної безпеки НПС: Конвенцію про захист від радіації (1960 р.); Віденську конвенцію про цивільну відповідальність за ядерну шкоду (1963 р.); Конвенцію про оперативне оповіщення про ядерну аварію (1986 р.); Конвенцію про допомогу у випадку ядерної аварії або радіаційної аварійної ситуації (1986 р.); Конвенцію про ядерну безпеку (1994 р.).

Наступну групу міжнародних нормативних актів в галузі охорони довкілля становлять акти з охорони окремих об’єктів НПС. Серед таких об’єктів під особливою увагою перебувають ті, які знаходяться поза межами національної юрисдикції будь-яких держав: світовий океан, атмосферне повітря та космос.

Посилена експлуатація Світового океану загострила проблему використання його природних ресурсів і охорони морського середовища від забруднення і зараження. Особлива турбота пов'язана з нафтою. її світове щорічне виробництво наближається до 2 млрд. т. Близько 60 % нафти перевозиться суднами, з яких щороку потрапляє в океан близько 1 млн. тонн. Катастрофа одного сучасного супертанкера може викликати забруднення морського середовища нафтою і нафтопродуктами на площі в кілька сотень квадратних кілометрів.

Істотне розширення можливостей використання просторів і ресурсів Світового океану у XX ст. стимулювало прогресивний розвиток міжнародного морського права на засадах його кодифікації. Серед міжнародних нормативних актів, які регулюють порядок використання та охорону світового океану на особливу увагу заслуговує Конвенції ООН з морського права , прийнята у квітні 1982 р.

Структурно Конвенція ООН з морського права складається з 17 частин, 390 статей і 9 додатків. Нею закріплений правовий статус усіх морських просторів, живих і мінеральних ресурсів Світового океану та його дна, а також урегульовані всі види діяльності держав по дослідженню, використанню і освоєнню цих просторів і ресурсів. У конвенції широко відображені екологічні аспекти проблеми використання і охорони Світового океану. Серед них виділяються правові інститути, що визначають правовий режим Міжнародного району морського дна і виключної економічної зони, а також питання охорони морського середовища від забруднення та інших негативних впливів.

Аналізуючи питання міжнародної охорони атмосферного повітря, необхідно зазначити, що правовий статус атмосфери зумовлений її природними особливостями. Маючи газоподібний стан і постійно циркулюючи, атмосферне повітря не може бути суто національним надбанням. Разом з цим, у даній галузі ще не вироблено такого універсального міжнародного договору як Конвенція ООН з морського права. За цих умов атмосфероохоронні відносини держав регулюються регіональними міжнародно-правовими актами чи актами стосовно тих або інших проблем. Серед них виділяється Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979 р.). Принципово важливою домовленістю, досягнутою в Женеві, стало вироблення спільної політики і стратегії боротьби із забрудненням атмосферного повітря на основі поєднання як національних, так і міжнародно-правових засобів, обміну інформацією, моніторингу забруднень тощо.

Ще одним важливим міжнародно-правовим актом у галузі охорони атмосфери є укладена в 1985 р. у Відні Конвенція про охорону озонового шару. Приводом для цього стали потенційні загрози здоров'ю людини і навколишньому середовищу у зв'язку зі змінами озонового шару під впливом антропогенної діяльності.

Важливим об’єктом НПС, який дедалі інтенсивніше використовується і який має значний потенціал для подальшого освоєння є космос.

Умови здійснення космічної діяльності певними державами визначаються в Договорі про принципи діяльності, держави із дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (далі - Договір з космосу). Основними положеннями зазначеного договору є норми, які встановлюють, що держави — учасниці Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, провадиться вона урядовими органами чи неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність провадилася згідно з положеннями, що містяться в цьому Договорі. Крім цього, Договором передбачено, що кожна держава, яка здійснює або організує запуск об'єкта в космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, а також кожна держава, з території або установок якої здійснюється запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за шкоду, завдану такими об'єктами або їх складовими частинами на Землі, у повітряному або в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, іншій державі — учасниці Договору, її фізичним або юридичним особам.

Крім Договору з космосу важливе значення в міжнародному праві відіграють Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір (Угода про рятування 1967 р.); Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами (Конвенція про відповідальність 1971 р.); Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір (Конвенція про реєстрацію 1974 р.); Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (Угода про Місяць 1979 р.).

На сьогодні досить проблематичними є відносини щодо використання нашого природного супутника – Місяця. Як вже було вказано. В 1979 р. була підписана Угода про Місяць, завданням якої було поширення міжнародного права на це небесне тіло. Важливими принципами, які були проголошені в зазначеній угоді стали принципи виключно мирного співіснування на Місяці та принцип недопустимості претензій зі сторони будь-якої держави на поширення свого суверенітету на це небесне тіло.

Разом з цим, ця угода вступила в силу лише для деяких країн, причому серед них немає таких космічних держав як США, Росія, Великобританія, Франція, Китай тощо. Таким чином, Угода про Місяць на сьогодні немає значної політичної ваги, що у свою чергу призводить до багатьох спекуляцій на так званому «ринку місячної поверхні». Наприклад, в США кожний бажаючий може придбати ділянку місячної поверхні, маючи на меті, скоріше за все, отримання значних дивідендів у майбутньому.

Питання 3. Роль та місце ООН в системі міжнародного екологічного співробітництва

40-50-ті р.р. XX століття ознаменувалися появою екологічного аспекту в міжнародних відносинах, хоча питання охорони навколишнього середовища займали важливе місце в міждержавних зв'язках і раніше. Проте, такі відносини, в основному, були пов'язані з питаннями військових конфліктів і економічного співробітництва і, як правило, не виходили за регіональні межі.

Кардинально положення змінилося після Другої Світової війни. Розвиток суспільства, демографічний вибух, посилення антропогенного впливу на природу зумовило зростання уваги до екологічних питань з боку світового співтовариства.

В даний момент екологічна проблематика включена в сферу інтересів таких авторитетних регіональних організацій як Рада Європи, Організація по безпеці та співробітництву в Європі, Європейський союз, Організація американських держав. Проте, необхідно визнати, що на глобальному рівні відповідальність у даній сфері покладено на створену в 1947 р. Організацію Об’єднаних Націй.

Перша екологічна акція цієї міжнародної організації датується 1949 р., коли в Лейк-Саксессі (США) була проведена Міжнародна науково-технічна конференція по охороні природи. Вже з 60-тих років в ООН намітилася тенденція переходу від розрізнених, безсистемних заходів, пов'язаних з окремими аспектами природокористування, до більш комплексної, і що найголовніше, постійної діяльності.

Поворотним пунктом у природоохоронній діяльності ООН можна вважати 1972 р., коли у Стокгольмі було проведено Конференцію ООН з проблем навколишнього середовища. Необхідно зазначити, що в роботі конференції прийняло участь 113 держав. На жаль, в числі учасників не опинилося представників СРСР та країн Східної Європи, які бойкотували конференцію з міркувань, які не мали нічого спільного з охороною навколишнього середовища.1

Саме Стокгольмська конференція заклала основи збалансованого та комплексного підходу до вирішення на глобальному рівні всього спектра екологічних проблем. Прийняті у шведській столиці рішення надали могутнього імпульсу міжнародному природоохоронному співробітництву, визначивши стрімкий розвиток міжнародного екологічного права. Крім цього, конференція вплинула і на внутрішню політику багатьох держав, у національних пріоритетах яких колись були відсутні питання, пов’язані з охороною природи.

Безпосередній підсумок роботи конференції виявився в прийнятті в ході заключного пленарного засідання Декларації про середовище, яке оточує людину. Деякі делегати порівнювали Декларацію по її значенню в історії людства з Великою хартією вільностей, а представник Канади охарактеризував цей документ як перший важливий крок на шляху до розробки міжнародного екологічного права2.

Декларація починається з тези про те, що людина є одночасно і продуктом, і творцем навколишнього середовища. Останнє визначає інтелектуальний, соціальний та духовний ріст людини. В Декларації підкреслюється, що охорона і поліпшення навколишнього середовища є необхідною умовою для людського благополуччя, причому відповідальність за здійснення діяльності в цьому напрямку покладається не лише на уряди, але і на окремих людей.

Друга частина Стокгольмської декларації складається із зводу двадцяти чотирьох керівних принципів, яким держави і міжнародних організацій повинні керуватися здійснюючи дії, які можуть вплинути на стан довкілля. Перший з цих принципів має, мабуть, фундаментальне значення, оскільки встановлює нерозривний зв'язок між охороною навколишнього середовища і реалізацією основних прав та свобод людини. Шість наступних принципів підкреслюють, що природні ресурси, під якими розуміється не лише нафта і корисні копалини, але і повітря, вода, ґрунт, рослини і тварини, вимагають дбайливого ставлення до них в інтересах сьогоднішніх та майбутніх поколінь. На людині лежить особлива відповідальність за збереження природної спадщини.

Принципи з 8 по 25 визначають заходи, що повинні виконуватися державами з метою охорони та поліпшення навколишнього середовища. Окремо вказується на необхідність збалансованого та систематичного підходу до планування державами такого свого розвитку, який би забезпечив найбільш раціональне використання природних ресурсів.

З правової точки зору найбільший інтерес представляє заключна група принципів, особливо принцип 21, відповідно до якого держави мають, з одного боку, суверенне право експлуатувати свої природні ресурси відповідно до власної природоохоронної політики, а з іншого боку, зобов'язані забезпечити такі умови їх експлуатації, які б не завдавали шкоди навколишньому середовищу інших держав.

Крім Стокгольмської декларації значний вклад в справу охорони НПС внесли такі міжнародні акти як Вашингтонська конвенція 1973 р. про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що знаходяться під загрозою зникнення, Базельська конвенція 1989 р. про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їх видаленням, Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р. Окремо варто згадати Віденську конвенцію про охорону озонового шару 1985 р. — угоду, яка була підписана менш ніж через рік після того, як вченим вдалося визначити причину руйнування озонового шару нашої планети.

Через двадцять років після Стокгольму, у червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН по навколишньому середовищу і розвитку. Форум зібрав рекордне число учасників: 179 держав направили в Бразилію в цілому 8 тис. делегатів.

Одним із результатів роботи конференції стало прийняття Декларації про навколишнє середовище і розвиток. Декларація включає 27 принципів, які в багатьох положеннях віддзеркалюють основні здобутки Стокгольмської конференції. У той же час у Декларації Ріо-де-Жанейро відобразилися кардинальні зміни, що відбулися у світі в 80-ті р.р. Так, принцип 3 Декларації, що розкриває зміст концепції, говорить: "Право на розвиток повинно здійснюватися таким чином, щоб адекватно задовольняти потреби нинішнього і майбутнього поколінь". Важливо також відзначити, що в Декларації започатковане окреслення загальних контурів нової моделі міжнародного співробітництва — "глобального партнерства з метою збереження, захисту та відновлення чистоти та цілісності екосистеми Землі" (принцип 7).

На конференції в Ріо-де-Жанейро були також відкриті для підписання дві найважливіших глобальних угоди: Рамкова конвенція про зміну клімату і Конвенція про біологічну різноманітність. Названі конвенції спрямовані, відповідно, на досягнення стабілізації вмісту в атмосфері парникових газів і забезпечення стійкого використання генетичних ресурсів планети. Обидва документи, хоча і мають величезне значення, склали лише фундамент для наступного розвитку правового регулювання в даних галузях. Передбачається, що для реалізації цілей, визначених у конвенціях, держави повинні розробляти національні плани, приймати відповідні закони й укладати міжнародні угоди, уточнюючи тим самим зобов'язання, взяті на себе в Ріо.

Як і документи, схвалені в Стокгольмі, рішення конференції в Ріо-де-Жанейро (насамперед, план заходів "Порядок денний на XXI століття") мали визначені організаційні наслідки, головним з який стало створення Комісії зі сталого розвитку, який став органом, який на національному, регіональному та глобальному рівнях сприяє комплексному та раціональному регулюванню розвитку та охорони навколишнього середовища.

В цілому підсумки конференції в Ріо-де-Жанейро викликають неоднозначну реакцію. З одного боку, вона по праву може вважатися історичною віхою в розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва. По-перше, зібравши безпрецедентне число державних діячів вищого рангу, форум в Ріо-де-Жанейро ознаменував перехід екологічних проблем з периферійної області міжнародної політики в розряд головних пріоритетів. По-друге, конференція, з її акцентом на ідеї сталого розвитку, вказала на необхідність комплексного підходу до вирішення екологічних проблем. По-третє, крім офіційних делегацій у Ріо-де-Жанейро з'їхалася безліч представників неурядових організацій і зацікавлених приватних осіб, що додало міжурядовій конференції досить демократичного характеру, створивши корисний прецедент на майбутнє.

З іншого боку, підставою для скепсису може служити той факт, що в Ріо проявилися розбіжності, що існують між промислово-розвинутими державами і країнами, що розвиваються. Так, через протидію країн "третього світу" учасникам форуму не вдалося виробити угоду по одній із самих важливих екологічних проблем — тотальному знищенню тропічних лісів. Крім цього, певний розкол намітився і в рядах розвинутих країн, внаслідок чого в Конвенцію про зміну клімату не ввійшли конкретні зобов'язання держав по обсягах і темпам скорочення викидів в атмосферу парникових газів. США відмовилися підписати Конвенцію про біологічну розмаїтість, посилаючись на те, що в ній адекватно не відображено права, пов'язані з інтелектуальною власністю.

Як вже вказувалося, реалізація завдань, які випливають з необхідності охорони НПС, вимагає консолідації ресурсів як на національному, так і на міжнародному рівні. Саме цим питанням і була присвячена міжнародна конференція під егідою ООН, що відбулася в грудні 1997 р. у Кіото (Японія) за участю більш як 120-ти країн. На цій конференції обговорювалися практичні заходи та рекомендації із залучення коштів окремих країн для вирішення найбільш гострих екологічних проблем, зокрема, був визначений рівень відрахувань на природоохоронні заходи в групах країн (ЄС) і в окремих країнах. Крім цього, «Кіотський договір» передбачив заходи для зменшення парникового ефекту за допомогою встановлення лімітів викидів вуглекислого газу для окремих країн. Особливістю такого лімітування є передбачена можливість для країн, які вкладаються в визначені викиди, продавати свої квоти державам, які їх перевищують. Тим самим був покладений початок міжнародному економічному механізму обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище. На жаль, дотепер «Кіотський договір» не ратифікований з боку Конгресу США, на які припадає левова частка викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Проте світове співтовариство має намір і надалі послідовно та скоординовано боротися за рішення цієї пріоритетної глобальної проблеми сучасності.

Центральне місце серед джерел міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Вони мають визначальне значення в реалізації принципів і положень міжнародно-правового екологічного співпраці.

У числі резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, присвячених охороні навколишнього середовища і раціональному використанню світових природних ресурсів, слід звернути увагу на наступні:

1) 18 грудня 1962 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію «Економічний розвиток і охорона природи», в якій було наголошено на необхідності органічного поєднання інтересів охорони природи і економічного розвитку;

2) 3 грудня 1968 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, в якій визначено, що найважливішою умовою дотримання основних прав людини є забезпечення сприятливого для життя та здоров’я навколишнього середовища;

3) У вересні 1980 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію «Про історичну відповідальності держав за збереження природи Землі для нинішнього і майбутніх поколінь». Резолюція закликає всі держави і народи зробити конкретні заходи по скороченню озброєнь і розробці заходів щодо охорони навколишнього середовища.

Підсумовуючи роль ООН в справі захисту навколишнього середовища, необхідно згадати про значний внесок у розвиток механізму міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища деяких спеціалізованих установ ООН. Так, під егідою ЮНЕСКО були розроблені дві найважливіших універсальних угоди: Паризька конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини і Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення. Міжнародна морська організація брала участь у розробці більшості угод у галузі охорони світового океану. У їхньому числі — Лондонська конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря скиданнями відходів та інших матеріалів. МАГАТЕ, незабаром після аварії на Чорнобильської АЕС, ініціювала прийняття двох конвенцій: про раннє повідомлення про ядерний інцидент і про надання допомоги у випадку ядерного інциденту.

На регіональному рівні заслуговує на увагу діяльність Європейської економічної комісії ООН, яка першою в системі ООН зайнялася розглядом екологічних проблем. До числа найбільш значних досягнень ЄЕК відноситься Женевська конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. З моменту вступу цього документу в силу в 1983 р. він був розширений шляхом прийняття п'яти протоколів, що встановлювали темпи й обсяги скорочення державами-учасниками викидів забруднюючих речовин.

1 Докладніше див.: Тимошенко А. С. Международное сотрудничество по охране окружающей среды в системе ООН: Организационно-правовые вопросы - М.: Наука, 1981 - С. 21.

2 Колбасов О. С. Международно-правовая охрана окружающей среды. - М., 1982. - С. 31—32.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

70496. Приборы электростатической системы 61 KB
  Приборы электростатической системы бывают двух разновидностей: с изменяющейся площадью пластин; с изменяющимся расстоянием между пластинами рис. Приборы с изменяющимся расстоянием между пластинами состоят из двух неподвижных пластин одна из которых при измерениях заряжается...
70497. Приборы ферродинамической системы 90.5 KB
  Схемы включения определяются видами измеряемых величин и аналогичны включению амперметра вольтметра и ваттметра электродинамической системы. Приборы ферродинамической системы используют для измерений в цепях переменного тока в качестве ваттметров частотомеров фазометров...
70498. Приборы электродинамической системы 80.5 KB
  На оси прибора жестко закреплены подвижная катушка указательная стрелка с балансными грузиками магнитоиндукционный или воздушный успокоитель и концы двух противодействующих токопроводящих пружин. Перемещение подвижной части прибора происходит в результате взаимодействия магнитных...
70499. Приборы электромагнитной системы 176.5 KB
  Катушки амперметров наматывают медным проводом диаметром 0,6 мм и более. Приборы для измерения силы тока до 5 А имеют обмотку из 40 - 50 витков медного провода диаметром до 1 мм. При токе около 250 А катушку выполняют из медной шины. Катушки вольтметров наматывают медным изолированным проводом...
70500. Приборы магнитоэлектрической системы 143.5 KB
  Приборы магнитоэлектрической системы бывают двух разновидностей: с подвижной рамкой рис. Измерительный механизм приборов магнитоэлектрической системы с подвижной рамкой рис. 2 а состоит из: 1 ─ неподвижного цилиндрического сердечника установленного строго по центру...
70501. Класс точности. Нормирование погрешностей 40 KB
  Класс точности применяется для средств измерений используемых в технических измерениях когда нет необходимости или возможности выделить отдельно систематические и случайные погрешности оценить вклад влияющих величин с помощью дополнительных погрешностей.
70503. Использование марок. Товарный знак 22.52 KB
  Товарный знак обозначение словесное изобразительное комбинированное или иное служащее для индивидуализации товаров юридических лиц или индивидуальных предпринимателей. Законом признаётся исключительное право на товарный знак удостоверяемое свидетельством на товарный знак.
70504. Маркетинговый эксперимент. Панельные исследования 19.13 KB
  Поскольку опросы потребителей или других субъектов проводятся в течение длительного времени от нескольких месяцев и одного года до нескольких лет бывают панели которые называют постоянными то панельные исследования вполне могут называться и наблюдениями о которых...