68109

Збірка прозових мініатюр «Лабіринтами життя…»

Практическая работа

Педагогика и дидактика

Ольга Захарівна Северин Своєрідні ліки від байдужості Збірочка оповідань Лабіринтами життя Ольги Северин це картини її власної душі. Картини душі Ольги Северин чисті наївні спонукають прислухатись до шелесту ранкових зірок ще раз переконатись що життя прекрасне тому що ми живемо й можемо творити його самі.

Украинкский

2014-09-18

260.5 KB

1 чел.

Творчий проект учителя

                Збірка прозових мініатюр

«Лабіринтами життя…»

Життя людини схоже на лабіринт…

Гадаю, що мої невеличкі твори спонукають прислухатись до «шелесту ранкових зірок», тобто зупинитись, оглянутись навколо, зазирнути у власний внутрішній світ і повірити,           що життя прекрасне, тому що ми  живемо й можемо творити його самі.                                                     Ольга Захарівна Северин     Своєрідні ліки від байдужості

Збірочка оповідань «Лабіринтами життя» Ольги Северин – це картини її власної душі. Вона дозволила нам зазирнути туди під маску буденності, щоб познайомитися з нею. У її творах ще пульсують чисті озерця дитячих мрій, дихають тугі кулачки бруньок сподіваннями на краще, відкрита камінна брама серця справжньому сонцю Добра.

Картини душі Ольги Северин чисті, наївні, спонукають прислухатись до «шелесту ранкових зірок», ще раз переконатись, що життя прекрасне тому, що ми живемо й можемо творити його самі. Авторка усе це помічає. І щедрими мазками наносить на полотно. Щоб ми не забували чого прийшли на землю. Щоб було що залишити нащадкам. Щоб вони були мудрі, як дерева, що не цураються свого коріння, щоб не розучилися любити цей світ.

Картини душі Ольги Северин виграють найрізноманітнішими барвами й відтінками: від тихого замилування фантазіями осені, фантастичними героями до джерел Доброти, Гармонії, Краси, Любові, які розливаються навколо ріками Радості й безмежного Щастя. У її творах є захоплення, кохання, краса, вдячність. Немає лише байдужості. Та й самі оповідання Ольги Северин – своєрідні ліки від байдужості, від закостенілості й черствості душі, схованої під маскою щоденних проблем.

У її душі живе «маленький принц», який допомагає малювати свій дивний, фантастичний, зеленоокий, розчімханий і неповторний світ.

Валентина Грищук, учитель української мови і літератури

               Маньківського НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів – гімназія

                           Благословіння неба

Ранок, оповитий серпанком, щедро приймає перші сонячні  промінчики.  Оживає  навколо  флора,  вмита чистою  росою  матінки-природи.  Пробуджується  все живе,  ніби  приймаючи  благословіння неба   на  новий   день.  День,   який   ніколи не повторюється…

Як трепетно ніжно потрібно берегти усе те світле, що маємо на світанку нашого життя. Стільки ж всього відбувається вперше! А рана, нанесена необережним словом, байдужістю тих, хто поруч, нахабно  рветься  аж  у  самі глибини сердець, витісняючи звідти струмочки душевного болю.

Зупинімось…  Поміркуймо…  Зазирнімо у власний внутрішній світ…  Знайдімо  джерела  Доброти, Гармонії, Краси, Любові, і хай розіллються  вони  навколо  ріками  Радості  і безмежного Щастя.

Ми того варті!

 

Усі ми родом з дитинства…

Маленький принц… Хто він? Зірковий малюк, що прилетів із планети астероїд В-612? Просто дитина, яка все не лише бачить, а й знає, що треба шукати серцем?

І.Б. Дюшен вважає, що маленький принц уособлює частинку людської душі, її найкращі риси і якості, які надають смисл і зміст  життю».

Він допоміг мені задуматись над звичайними і такими мудрими істинами: «Прибрався сам уранці.., ретельно прибери і свою планету», «Знаєш.., коли стає дуже сумно, приємно подивитися, як заходить сонце…», «Не накопичуй у душі образу, заздрість, прикрощі», «У важку хвилину не обійтися без людини, що тебе добре розуміє»…

Здається, в моїй душі він буде світлим промінчиком завжди. Впевнена, що ще не один раз у  житті його мудрість допомагатиме мені.

Диво

Розгорнувшись із клубочка, їжачок Хитрик (так назвала його мама) зрозумів, що заблукав … Ще більша проблема з’явилась у бегемотика Мовчуна (ім’я наш герой отримав завдяки своєму характеру). Біль страшенний, незрозумілий. Спочатку кинувся у воду – не допомагає, потім знову на пісок, покачався, з ноги на ногу почав переступати… Не прохо-дить він, загострюється то в одному, то в іншому місці. Не стримався Мовчун, заревів на весь зоопарк, а з очей покотились сльози …

Зібралися усі жителі вольєру, а із сусідніх – розмістилися поближче, щоб дізнатися причину… Не вистачило б величез-ної книги для записування  всіх порад, проте жодна  із них не допомагали.

Наближались сутінки, і на місце події прилетіла сова. Як і звідки – невідомо, та здогадалася Мудра (недаремно усі так величали її) у чому справа. Запропонувала відкрити рота і глибоко-глибоко вдихати свіже повітря. Помітила навколо багато яблучок, груш (їх накидали діти-відвідувачі, щоб поласував Мовчун і заспокоївся) і запро-понувала піднести поближче до нашого героя.

Наступила тиша. Усі завмерли… У широко розкритій пащі Мовчуна з’явився їжачок. Носик  його посилено принюхувався… Береж-но став на травичку, скрутився в клубочок, чим побільше наколов фруктів і, не помічаючи нікого, поспішив до своєї домівки. Його гудзики-оченята світились бентежною радістю.

Це прекрасне почуття охопило всіх. Одні – дякували сові, інші – пишались, що й самі якимось чином допомогли товаришеві, а дехто просто усміхався тому, що бачив таке диво.

І знову лише Мудрій прийшло у голову  запропонувати Мовчуну закрити свого рота.

  Жираф на все дивився із висоти і зрозумів трішки пізніше в чому річ, але промовив гарні слова: «Добре те, що добре закінчується!»

У гніві не давай волі язику…

 Мудрість… Своїм корінням сягає вона ще в сиву давнину. Езоп вважав, що мова – це найкраща і, водночас, найгірша річ, якою володіє людина… Чому? За допомогою неї ми можемо поспілкуватися, збагатитись знаннями, підтримати один одного у нелегкий час, навіть у найскладнішій ситуації порозумітися.

Та бережись людину в гніві! Можна лише дивуватись, де ж беруться оті слова жалючі, отруйні, болючі. Якби прихованою камерою поспостерігати за особами, котрі в гніві дають волю язику, гадаю, що вони не відразу впізнали б свої милі, привабливі, ніжні обличчя…

Коли розсердився, психологи радять порахувати бодай до десяти, а вже потім висловлюватись. Навіть за цей короткий час можна зосередитись і не образити спів-розмовника. Та цьому, на превеликий жаль, треба вчитися не лише дітям, а й багатьом дорослим.

Юпітер – бог із міфів Стародавнього Риму, якщо щось не по його було, відразу хапався за блискавки й громи. Тому варто пам’ятати відоме прислів’я: «Юпітеру, гніваєшся? Значить, ти не правий».

Із уміння говорити, слухати і сперечатися починається культура кожної людини. То ж будьмо мудрими, частіше посміхаймося, а спілкування нехай  приносить лише насолоду.

Лінгвістична мініатюра

Другорядні члени речення

Плин життя завжди вимагає змін. Рідна мова не залишається поза увагою.

Тож одного разу в царстві Синтаксису до мовознавчого парламенту запросили Підмет і Присудок, адже вони – головні у реченні, його граматична основа.

Ой, варто було б побачити, що сталося із другорядними членами речення. Ними опанувало бажання зайняти предикативне місце. Під час суперечки кожен показав власне обличчя, оголив свої заздрісні думки про друзів.

Друзів, саме так, адже до цього у мирі й злагоді вони будували поширені   речення, дивували всіх красивими, неповторними переливами найрізноманітніших думок у тексті.

Підмет і Присудок пишалися ними, як батьки своїми дітьми. Так, вони міцно пов’язані між собою родинними зв’язками, тобто запитаннями, які ставимо до одних від Підмета, а до інших – від Присудка.

А нині Додаток поважно твердив, що він доповнює, а значить збагачує. Обставина ж писклявим голосом верещала, що лише вона відповідає за те, де, куди, звідки, чому, для чого і як усе навколо відбувається.

«Це нічого, що я середнього роду! – тупнуло ногою  Означення. – Лише я можу визначити, який саме той, про кого йде мова…»

Напевне, не було б кінця цим суперечкам (відомо всім, що за даних обставин втрачається будь-який контроль слів), та повернулися батьки з парламенту.

Аж за голови схопилися обоє. Підмет зважився на слово:

- Любі наші діти, другорядні члени речення! Погодьтесь, я можу дозволити собі сказати, що повністю розумію значення того, хто  є хто чи що у житті, адже за це несу відповідальність.

А Присудок доповнив:

- Важливо, знайшовши місце під сонцем, намагатись бути окрасою для всіх, доповнювати один одного. Завжди і в усьому бути самим собою.

Незвідані багатства і таємниці…

 Осінь… Найбагатша пора року. Краса навколо дивовижна. Особливо в лісі.

Вересневий день. Блакитне небо чисте і прозоре. Жовто-багряне листя таємниче шелестить від подиху легенького вітерцю.

Надзвичайно урочисто. Сонячні промінчики падають на золотаве листя, створюючи атмосферу свята і гармонії.

Доброго дня, Галинко!

Привіт, Олесю. Я й не знала, що ти до

лісу мала йти. Подобається тут?

Авжеж.  Я  вперше, приїхавши на гостину до бабусі, у лісі, але зі своїми новими друзями уже повні корзинки грибів назбирали.

-  Я прямую на полянку, де росте безліч кущів шипшини. Пішли зі мною.

- Залюбки, адже мене не потрібно переконувати в цілющих властивостях даних яскравих плодів.

Промайнули лічені хвилинки, й перед нами з’явилась поляна. Здається, ніби потрапили в казку. Серед шипшини красувався пишний кущ глоду.

-    Ой, а це що за диво?

-  Це барбарис. Ніколи не куштувала таких ягід? Вони соковиті, правда, трішки з кислинкою.

Моєму здивуванню не було меж, коли я побачила тут ще й грушу, дві яблуні і безліч слив. Дерева, простягаючи свої гілки, ніби припрошували скуштувати їх дарунки.

-  Так це ж не лісова галявина, а справжня їдальня! Саме тут, мабуть, зустрічаються дванадцять місяців на свою раду.

Ми зібрали всіх друзів і поласували лісовими дарами (Про смачніші годі було й мріяти). Галинка, донька лісника, розповіла, як татусь турбується завше про ліс та його мешканців.

«Ми обов’язково допомагатимемо йому,» - майже в один голос сказали діти. Вони хоч і місцеві, та чомусь ніколи не потрапляли сюди і також були зачаровані.

А я вирішила, приїхавши в місто, обов’язково розповісти про це друзям.

Стільки ж незвіданих багатств і таємниць! Усім відома істина, що ліс – легені нашої планети. Воістину, безцінний дар матінки-природи! Бережімо ж його!

                                   Я закохалась!!!

         Я закохалась!!! Здається, ніби щойно пройшов дощик, тихий, теплий. Мене оточує якийсь інший світ: яскравіший, святковий. У кожній краплинці роси – його погляд.

     Хіба не позаздриш хлопцеві: сподобалась дівчина – запросив на танець, провів додому, – отак прямо і сказав на перерві?

     Як же бути з моїм коханням? Невже не зможу втримати його в своїм серці? Воно так і рветься на волю, хоче розправити крила...

     Закінчились уроки. Підійшла до розкладу, щоб побачити в яких кабінетах завтра навчатиметься мій «неспокій». Треба записати. Ручка падає на долівку. Не встигла схилитись, як її підняв... Він.

     Яка загадкова у нього посмішка! Невже, про все здогадався? А голос – ніжний-ніжний, казковий! Мовчки дивились у вічі один одному. Пильний погляд його сягнув моєї душі.
Зі школи ми вийшли разом...  
 

Доля…

Сьогоднішній день, як дві краплі води, був схожий на попередні. Діана тримала у руці щойно купленого «Фауста» Гете, подарунок для Ліани, сестри-близнючки, яка, на відміну від неї, вільно володіє іноземними мовами і полюбляє читати в оригіналі. Саме цій книзі судилося стрімко змінити її долю. Симпатичний юнак, звернувши увагу на улюблений твір свого земляка, перевів погляд на її власницю і… закохався.

Як же добре, коли те, що тривожить,  можна проговорити, пояснити, зрозуміти один одного. Кинути все і повернутись до рідної домівки? Так тяжко на душі…

Несподіваний приїзд Ліани свідчив, що та відчула, як потрібна зараз їй.  Вона розмовляє із господинею, задушевно, щиро. Пояснює стан сестри…  

       Вечірка… Запрошені сім’ї сусідів. Панує сонячне тепло, гарний настрій, усі задоволені. Милуються сестрами. Гостя з першого погляду закохується в одного молодого чоловіка. Бентежна тривога в душі. Боїться, що перебуваючи поруч, видасть свої почуття. Вирішує терміново повернутись на Батьківщину. Прощатись не любить. Розмовляє лише із господинею, яка зізналась, що вчора помітила її стурбованість, закохані погляди, спрямовані на Адріана. Пообіцяла, що розповість сестрі про від’їзд, пояснить.

Мама юнака, в якого закохалась дівчина, хотіла поговорити із сином. Увечері він був якийсь дивний: ще ніколи не бачила його таким. Завжди впевнений, незалежний. Зазирнула в кімнату: не спить, очі відкриті, погляд далекий-далекий. Відверта розмова закінчилась словами:

- Ти закохався! Вперше! І мені вона дуже сподобалась. Тобі вдалося вчора  приховати свої почуття, а от її зацікавлені погляди у твій бік я помітила

-  Правда?! Чому ж ти раніше не сказала     мені, мамо?

            -  Піди-но до неї. Гадаю, ви порозумієтесь  неодмінно.

     Послуги садівника були не потрібні. Сам знайшов найкращі троянди в зимовому саду.

     Сусідка здогадалась у чім справа. Вигляд юнака і погляд, переповнений невимовним  розпачем, змусили порушити слово, дане Ліані. Вона назвала годину відправлення літака.

  Треба поспішати.

         До початку вильоту залишались лічені хвилини. Шалено стукотіло у  скронях.

- Я люблю тебе!  Зрозумів:  жити не зможу без тебе… Твоє серце вільне?

- Ні, воно в полоні кохання до най-чарівнішого юнака (квіти повільно падали із його рук), в якого закохалась із першого погляду…

-   А можна, я боротимусь за тебе, й  ти мене покохаєш?

     -  На жаль,  навіть цього не варто уже робити.

     - Благаю, не від’їзди зараз. Я зможу своїм коханням заполонити усю твою душу.

     -  Для чого? Воно уже в полоні одного хлопця, який не помітив цього учора на вечірці.

     -    Хто він?

     -  Який ти дивний і осліплений своїм почуттям. Це  ти! Тому і вирішила поїхати, щоб не вида…

   Не дав закінчити фразу, підхопив на руки і поніс…

   Діана була надто засмучена від’їздом сестри, та чоловік таки вмовив піти на гостину до своїх сусідів.

  Сюрприз був вартий того: в присутності гостей Адріан освідчується у коханні Ліані. Дружно почали обговорювати дату весілля…

Голубі оченята надії…

  Олеся йшла вулицею і нікого не помічала. Перехожі дивувалися таємниче   усміхненому  обличчю  щасливої  красуні.  А  вона  в   уяві  малювала картину. Як  же він зрадіє, підхопить на руки, палко і ніжно цілуватиме,  трепетно  прислухаючись,  як  сприймає  це ота таємнича крихітка. Цікаво, синочок чи донечка?                                                                                                           

– Привіт! – різко обриваючи чарівний уявний світ, викрикнула Анжела.  –  Чому  така  щаслива  пливеш?  Радієш,  що Артур зраджує тебе? Дивно усміхнувшись, вона зникла з очей.  

– Бути  такого  не  може!  Як?  Мій  Артурчик,   єдиний,  такий      милий,  красивий  і  ніжний…  Ні! Ніколи у світі… Я ж маю  сьогодні сказати  сокровенне…                                                                                             Поспіхом набрала його номер. Знайома мелодія заспокоювала, зараз  вона  почує   його  голос,  такий  рідний-рідний  (Господи,  які     заздрісні  бувають  люди,  вона  на  мить  пригадала  єхидне  обличчя колишньої  «подруги»).                                                                                                           – Ой,  я  також  щойно хотів тобі телефонувати. Зустрінемося?

–Давай на нашому улюбленому місці!                                                               –  Так. Я уже йду. Чекай.                                                                             Вона  прийшла  першою.  Завирували  спогади.  Який  же  він особливий  у  мене!  А  ось  і  коханий…  Зараз  відразу  скажу  йому       щасливу звістку…                                                                                                                – Що? – розгублено перепитав, його очі швидко-швидко бігали, ніби  не  могли  зупинитись. – Це зо-овсім  не-недоречно… Я прийшов сказати  тобі,  що  ми  розлучаємось,  зустрів  іншу, завтра виїжджаємо         за кордон.                                                                                                 

Випалив… і стрімголов пішов геть, навіть не оглядаючись.                                                              Депресія… Тепер вона знала, що це таке. Стільки ж пережила, передумала… Усе йшло не так… Єдине, що тримало – дитя, яке нагадувало про себе несміливими, а іноді й різкими ударами в живіт…                                  Пологове відділення… Не пощастило їй стати матусею… Пустими очима дивилась у вікно… Зграйка щасливої родини радісно обступила гордого татуся із крихітним згорточком у руках, а його кохана ніжно пригортала орхідеї (її улюблені квіти), схилившись на надійне і міцне плече свого чоловіка.                                                                  

Ще глибше відчула самотність. Завтра її виписуватимуть. Одна-однісінька побреде вона до своєї квартири. Жити не варто… Але як зникнути? А втім, здається, ніхто й не помітить.

Виснаження… Одноманітність… Самотність… Сиділа чи лежала, завжди дивилась у нікуди. Бувало виходила із кімнати (як із нори, загнаний до відчаю, звір) і блукала-блукала…                                                                                 Гамір міста залишився позаду, а вона не зупинялася, ніби збиралась отак йти і йти, хоч на край світу. Глибокі вибоїни на широкій асфальтованій дорозі нагадували ще глибші рани її душі. Зіщулилася, зігнувшись, потупила погляд, вдивляючись під ноги на вузенькій стежині, ніби шукаючи порятунку. Спека минулого літа такі тріщини залишила по собі! (Знову німим болем озвалось у серці). Закінчувався ще один день. Сутінки й прохолода міцніше стискали в своїх байдужих обіймах.

Ой, що це?  Місцями клаптями ще сніг лежить, а тут… зморшкуваті листочки, з-під яких несміливо визирали голубі оченята крихітних квіточок. Як же так? Далеко-далеко вдалині виднівся ліс. Невже до мене назустріч  поспішав? Чому я потрапила сюди? Можливо, невипадково?  «Випадковостей не буває,» – часто говорять люди. Невже це надія? Не  помітила того, що біля цього дива

сиділа навколішки. Завмерло все довкола. Я цілувала тендітну знахідку, поливаючи щедрими слізьми: «Боже, дякую тобі, Всемилостивий. Я ж другий рік уже не могла заплакати».

Щоб ніяка байдужа, груба нога не могла розтоптати цей скарб, бережно взяла у руки, пригорнула до серця, і, поспішаючи, поверталася додому.                        Упевнена: завтра розпочнеться нове життя! Уранці, відкривши повністю гардини, впустить сонячні промінчики у кімнату, у власний світ і, усміхнувшись, ніжно-ніжно поцілує своє диво на підвіконні.  

Символ кохання                            

 Осінь. Раннє надвечір`я останніх жовтневих днів.                   Іду стежиною навпростець через парк...

Раптом мене наздогнав незнайомець, привітався.                          Як з`ясувалось, ми  –  сусіди, житиме поруч, у своєї бабусі.

         Його відвертість вразила мене:

-   Ти  знаєш,   що  думають   про  тебе   інші люди?

-   Гм... Ніколи над цим не замислювався...

- Спостерігав за тобою, зрозумів, що необхідна допомога (не гарячкуй, вислухай до кінця...). Як гадаєш, це про тебе: «Самовпевнений, зверхній, задерикуватий, краще обійти повз нього, він ніколи не зможе бути справжнім другом...»

   Я навіть зупинився. Чи не вперше в житті глянув на себе збоку. Якось гаряче стало на душі.

-   Усі-усі так думають?

-  Можеш уявити, наввипередки говорили про тебе. Лише у однієї непримітної спокійної дівчинки щічки вкривались рум’янцем, і вона мовчала, опустивши очі, ніби про неї все це говорили.

-    Дякую, –  більше слів не знайшлось.

- Тобі хочеться, мабуть, самому побути. Бажатимеш поговорити, забігай.       Я працюватиму психологом у твоїй же школі.

Здавалось, що час зупинився. Ніби кадрики знайомого кінофільму промайнули перед очима фрагменти мого життя.

Я досить довго просто бродив протоптаними стежками і збагнув мудрі істини, які заблукали у моїй душі: насправді я не такий, а головне – я ж люблю ту скромну дівчинку.

І ніби прокинувшись із глибокого сну, вже впевненим кроком поспішив додому, в сад. У його глибині, на осонні кущ троянд зберіг-таки прекрасну квітку для мене і для Неї.

Не переймаючись, як подивляться на це однокласники, що подумають, я ніс Їй дарунок у руці – символ кохання.  

                             

  Не судилося…

Весна – пора кохання. Ми ж зустрілись із тобою не тоді, коли все квітне, наповнює душу приємним ароматом, у повітрі кружляють у ніжному танку білі пелюстки яблуневого цвіту, а в засніжений вечір. Часто й раніше бачились, але тепер були лише удвох.

Як гарно навколо! Зима ніби раділа тому, що ми разом...

Знайомі, такі рідні буденні вулиці стали казковими, звичайні електричні ліхтарі – чарівниками, які впевнено стоять на сторожі чогось таємничого, невідомого...

Летять сніжинки, переливаються. Падають із дерев дивовижні фігурки, розсипаються, срібляться навіть найменші іскринки.

Тиша. Здається, чути лише наші кроки.

-    Подумай і скажи якесь слово.

Сніжинка, – раптово злетіло із вуст.

Можна, я називатиму тебе так?

Звичайно.

  Чому вибрала це слово? Сама не знаю. Вони були такі красиві,  недоторкані  донечки зими. Красиві, але ж холодні...

Теплі ніжні слова для єдиного тебе берегла я у своїм серці, ніби розтанути боялась, вимовивши їх. Берегла, тому що сподівалась: настане час і серця наші з’єднаються, й ти дізнаєшся, сповна зіп’єш величезну чашу мого до тебе кохання...

         Не судилося...

Сніжинкою залишилась тобі я повік.

                         Східна мудрість

 Рідне село чи місто… Родинний дім… Завжди, стільки б років не пройшло, якесь дивне, особливе почуття полонить душу… Тут зростав, зміцнювався батьківською благодаттю…

Спекотний день нахабно рвався у салон машини, витісняючи спогади, плутаючи думки…

А от і рідне подвір’я. Легесенький подих вітру дарував п’янкі запахи різнотрав’я…

Вкотре переконуюсь, що фізична праця інколи є насолодою, але все-таки через певний час відчуваю втому. Свіжоскошена трава спокусливо запрошувала відпочити на зеленім покривалі. Підкоряючись невидимій силі, приліг. Здавалось, обважніле тіло стало єдиним цілим із землею, вслухався у її дихання, голоси, запахи…

Десь далеко-далеко – несміливий шепіт струмка. Спраглі вуста вимагали для організму прохолодної водиці. За потічком – криничка… Цікаво, хто ж доглядає за нею? Чиїсь добрі руки і кухлик залишили. Внизу, де закінчувалася левада, розкішні верби зазирали у глибочінь природного дзеркала.

Чи є ще десь кращі місця!? А скільки таємниць зберігають ось ці скали!? Присів на плескатий камінь, завирували спогади…

Згадалась східна мудрість: якщо не можна нічого змінити, потрібно дивитись на воду, час усе виліковує…

Увагу привернув паперовий кораблик. Звідки він? Як з’явився ось тут?  На паруснику видніються слова:

Пам’ятаю штахети сусідки

Й твоє трепетне перше «люблю».

Звідкіля ж було знати, звідки,

Що тебе на життєвім шляху я згублю?

Так він ще й не один, із захопленням вдивляюсь у наступні рядки, які не розмила вода:

Не можна з пісні викинути слова,

А із життя прожитого тобою дня.

Так часто………………………..

Сухою гілкою вдалось притягти обірваний лист паперу, на якому зумів прочитати лише окремі слова:

Пробач мені, любий, …………….   якщо можеш – усе, просто я не вірила ні в що серйозне …………………  зрозуміла, що не можу без тебе, але   ………                                                                                                 Твоя ……….

Людські почуття… Ніколи не звідаєш їх таємниць… Це  вічна загадка, яку вирішує кожен сам. А,  може,  Доля???

Ой, ще папірець. Він майже потонув. Число і записи… «2 травня….» Це ж сторінка із щоденника, якому трепетно дівчата довіряють власні таємниці. Про що, про кого записи там?!  Неодмінно, дотягнувшись, дістану і прочитаю, я ж так колись бажав це знати…

Не зміг… Прохолода річкової води розбудила мене…

Сонце мандрувало уже на спочинок. Незабаром сутінки покриють усе навколо. Пошепки повторив слова, що запам’ятались із дивовижного сну:

Не можна з пісні викинути слова,

А із життя прожитого тобою дня…

Зупинімося

   Понад усе люблю залишатися наодинці серед природи. Плин думок такий легкий, можна знайти відповіді на найскладніші питання, навести лад у внутрішньому стані душі…

Чому це так? Можливо, тому, що кожен із нас – малесенька частинка Всесвіту, а в такі хвилинки ми гармонійно єднаємось із ним. Так хочеться усім сказати:

«Зупинімося, хоча б на мить, відірвімося від нашої повсякденної буденщини, подивімося навколо себе, на світ земної краси, що нас оточує, послухаймо шепіт трав на лузі, пісню вітру, голос струмочка, річки, поспостерігаймо за зоряним нічним небом, помилуймося ранковою зорею…»

«Цвінь-цвірінь, цвінь-цвірінь», – викрикуючи, подав свій голос горобчик-пустунчик. Заслухався милозвучною симфонією соловейка та й собі спробував. Але я вдячна йому: він повернув мене до реального світу, в якому, як і всі, поспішаю. Зрозуміла: необхідно внести зміни у щоденні плани, щоб відшукати оту стежину, що веде у світ Гармонії й Краси…


З лабіринтів життя – до джерел доброти!

Ще в редакційному коридорі відлунював цокіт каблуків учительки Ольги Захарівни Северин, а я вже взявся читати її тоненьку книжечку життєвих образків, замальовок природи та мініатюрних творів зі своїм філософським баченням та одвічними роздумами. Щиросердечна проза збірочки із промовистою назвою «Лабіринтами життя» відразу запала в душу простою свіжістю рядків, де «навколо флора, вмита чистою росою матінки-природи», де так і хочеться зазирнути у власний внутрішній світ та віднайти джерела Доброти, Гармонії, Краси і Любові», як сама зізнається у «Благословінні неба» автор.

Кілька мудрих істин, які так щедро розсипала на восьмій сторінці своєї книжечки в образку «Усі ми родом з дитинства…» Ольга Захарівна, а дивись і собі хочеться наслідувати маленького принца А. де Сент-Екзюпері, який уособлює частинку людської душі та вчитися у нього, як у світлого промінчика всього найкращого, що оточує нас, чим живемо і дихаємо у цьому неспокійному і розхристаному на всі чотири сторони світі. Дитяча казочка «Диво» про мешканців зоопарку приємно вразила свіжістю образів маленьких героїв: їжачка Хитрика, бегемотика Мовчуна, Мудрої сови та високого Жирафа та їхньою допомогою один одному. Гадаю, це цікаво для наших діток-малюків.

Своєрідними і повчальними є роздуми автора про мудрість у невеличкій мініатюрі «У гніві не давай волі язику…» Пильно спостерігаючи за життям, людьми, що оточують нас щоденно, автор закликає нас «підтримати один одного у нелегкий час, навіть у найскладнішій ситуації порозумітися». А ще берегтись людину в гніві – і відразу дає цінні поради із уміння говорити, слухати і сперечатися.

Вдалою є лінгвістична мініатюра «Другорядні члени речення». Сподіваюсь, що вона сподобається учителям і школярам, бо все тут доладу: слова Підмета й ті, що нам каже Присудок: «Важливо, знайшовши місце під сонцем, намагатись бути окрасою для всіх, доповнювати один одного. Завжди і в усьому бути самим собою».

Одвічною красою природи, її щедрістю дихає на сторінках «Лабіринтами життя»  образок «Незвідані багатства і таємниці» про одвічну красу лісу, його мешканців та гарні лісові дари.

Невеличкі, але щедрі на кохання, на долю, на взаємність почуттів, на щемливу пору юності – пору любити і сподіватися, що і тебе кохають – є ніжні та відверті малесенькі новелки, такі собі теплі  і сердечні образочки, як щироствердний і всезаявляючий «Я закохалась!!!», чистий на відвертість і любов з першого погляду твір «Доля», сповідь юнака у «Символі кохання» та щирість дівочого зізнання, що «Сніжинкою залишилась тобі я повік!..» у творі щемливому до бентеги «Не судилося…»

Філософські життєві роздуми про отчий край, рідне село, перше кохання, повчальність східної мудрості, що час усе виліковує, коли дивишся на воду – все це притаманне твору «Східна мудрість», від якого так і пахтить далекою юністю, прохолодою річкової води, де у серці і досі слова, що запам’ятались із дивовижного сну: «Не можна з пісні викинути слова, а із життя прожитого тобою дня!..»

До щеми розхвилювала мініатюра-благання «Зупинімось…», де автор просить зупинитись, бодай на мить, відірватись від повсякденної буденщини, полюбуватись світом земної краси, щоб відшукати оту стежину, що веде у світ Гармонії і Краси.

Дванадцять невеличких творів книжечки-збірочки, які (вірю!) пробються до свого читача складними лабіринтами життя, заглянуть у глибини сердець і своєю непідкупною щирістю поселяться в душі кожного з нас.

Дванадцять сповідей, літературних мініатюр, щемливих образків,  а ніби напився цілющої джерельної води із потічка, що в моїй рідній зеленій леваді за сільськими городами… Щирих і гарних творів і надалі Вам, дорога Ольго Захарівно!.. Хай добрим і пружним, щемким і ніжним буде завжди Ваше дивослово, Учителько! Успіхів Вам на літературній ниві!..

Анатолій Слободяник,

поет, член Національної спілки журналістів України,

почесний громадянин Маньківки

PAGE  67


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

66208. Онкогенные вирусы. Особенности противоопухолевого иммунитета 113 KB
  Идея о возможной роли вирусов в возникновении рака была поддержана И. Опухолеродное действие вирусов на клетки принципиально отличается от инфекционного действия и процесс вирусного канцерогенеза не является инфекционным.
66209. ВИХОВАННЯ І ШКОЛА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ 64.5 KB
  Навчання починали з механічного заучування на латині молитов і 150 псалмів а потім вивчали латинську азбуку читання і письмо. Виникла така форма навчання як учнівство. Найкращим методом навчання вважався пошук найкоротшого шляху досягнення знань.
66210. Технология найма и отбора персонала 79.5 KB
  Цель набора персонала состоит в создании резерва кандидатов на все рабочие места с учетом в том числе и будущих организационных и кадровых изменений увольнений перемещений уходов на пенсию окончаний сроков контрактов изменений направлений...
66211. Модель проектной группы MSF для небольших команд 66 KB
  Задачи ролевых групп Группа Управление программой : управляет процессом разработки с целью получения готового продукта в отведенные сроки; регулирует взаимоотношения и коммуникацию внутри проектной группы; следит за временным графиком проекта и готовит отчетность о его состоянии...
66212. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАРУБІЖНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ НАУКИ І ПРАКТИКИ У 17 – 19 СТОЛІТТЯХ 71 KB
  Вона була незалежна від церкви і держави існувала на пожертвування і високу плату за навчання. Єдиних навчальних планів не було кожна школа складала програму навчання на власний розсуд. Уряди численних німецьких держав ставились вимоги до організації початкових шкіл у містах і селах навчання хлопчиків...
66213. Сущность и основные формы адаптации персонала 54.5 KB
  Организация процесса адаптации Понятие цели и основные направления адаптации После заключения трудового контракта человек приступает к выполнению трудовых обязанностей. При этом человек проходит через период адаптации.
66215. РЕФОРМАТОРСЬКА ПЕДАГОГІКА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН НАПРИКІНЦІ 19 – НА ПОЧАТКУ 20 СТОЛІТТЯ 86.5 KB
  Перед масовою народною школою постало завдання розробити нові форми навчання і виховання з метою підняття рівня освіти. При Феррі 1832-1893 було запроваджено автономію університетів розроблено нові навчальні плани середньої школи в яких більше уваги приділялось вивченню природничих наук...
66216. Деловая оценка персонала в организации 60.5 KB
  Структура процесса требования к проведению аттестации Понятие виды функции оценки персонала Деловая оценка – процесс определения эффективности деятельности сотрудников в ходе реализации задач организации. Объектом аттестации может быть отдельный сотрудник рабочее место соответствие его требованиям...