68115

Я вибирала долю собi сама…

Конспект урока

Педагогика и дидактика

Мета: 1) познайомити учнів із творами Л. Костенко, їх неповторністю й оригінальністю; 2) формувати особистість, яка має почуття гідності, багатий духовний світ; розвивати акторські навички учнів; 3) виховувати громадянську позицію учнів, уміння аналізувати залежність виникнення...

Украинкский

2014-09-18

93.5 KB

0 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА № 35

«Я вибирала

   долю собi сама…»

Лiтературно-музична композицiя

за творами Лiни Костенко

Підготувала:

учитель української мови

та літератури

Ягодкіна Наталія Леонідівна

Краматорськ, 2008 р.

Мета: 1) познайомити учнів із творами Л. Костенко, їх неповторністю й оригінальністю;

2) формувати особистість, яка має почуття гідності, багатий духовний світ; розвивати акторські навички учнів;

3) виховувати громадянську позицію учнів, уміння аналізувати залежність виникнення літературних творів від історичних умов і особистих якостей поетеси.

Обладнання: декорації, костюми, ілюстрації до творів поетеси; виконані учнями, магнітофонні записи

На сцену виходить дівчина. Звучить скрипка. На фоні музики звучать слова

Л. Костенко

Я в людей не проситиму сили,

Я нічого в житті не просила,

Як не просять гранітні схили,

Щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

В кожне слово, почуте від мене,

В кожен погляд очей моїх сірих,

В кожну ласку рук нестудених.

I  ведучий. Вона не любить розповідати про себе. На запитання, що стосуються її біографічних моментів, говорить: «Із моїх творів можете дізнатись про мене все, що вас цікавить».

II ведучий. Гадаю, що так відповідають поети з органічною потребою бути правдивими у слові. Вони не фальшивлять, не приймають якихось показних, «красивих» поз. І якщо відсилають до своїх творів, то роблять це тому, що ручаються за їх абсолютну правдивість і вірять у те, що їм вдалося в них самовиразитись.

I  ведучий. Світи Ліни Костенко... І чари, і музика, і біль, і бентежні асоціації вся от? небуденність, отой захват од простору і висоти.

IІ  ведучий. Напровесні, коли на Київщині ще лежать сніги, але в чистому небі вже миготять вогники зірок, 19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко в невеличкому зеленому Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього 6 років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам'яті.

На сцену входить батько з маленькою Ліною.

Ліна. Як тут завжди красиво, таточку. А правда, що кожне місто має свою історію?

Батько. Так, дочко.

Ліна.  Розкажи, тату, ти ж багато знаєш.

Батько. Своєрідний дух витає над цими високими берегами Дніпра. Він породжується близькістю Трипілля, розкопки біля якого відкрили найдревніший пласт нашої культури, названої Трипільською. Наш рідний Ржищів є свідком багатовікової боротьби українського народу за волю. Він пам'ятає долю народного повстання під проводом Павлюка, Острянині, Скидана. Місто не раз споряджало своїх воїнів у походи Богдана Хмельницького.

I  ведучий. Про це допитливій дівчинці розповідав батько. А знав він навдивовижу багато. Поліглот-самородок (він знав 12 мов), працюючи вчителем у школі, був здатний викладати і викладав мало не всі предмети.

Учень читає вірш.        

                  МАТИ.

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

У ті часи, страшні та волохаті,

коли в степах там хто не воював, —

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

I  ведучий. Коли Ліні виповнилося 6 років, сім'я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив «чорний ворон» батька на цілих 10 років.

IІ  ведучий. Маленька Ліна тоді ще не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що і чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно, так грубо принизили, відірвали від неї й від матері та забрали на все її цим арештом охмарене дитинство.

I  ведучий. А потім була війна. Евакуація. Страшні, сумні біженські мандри. Психологи вважають, що випробувані катастрофами й катаклізмами діти надто швидко дорослішають, мають очі збагачених багатолітнім досвідом сивих поважних старців. Війну маленька Ліна сприйняла саме такими очима.

I  ведучий. Воєнні дитячі віршовані проби були не дитячими. На жаль, ті поезії не збереглися. їй запам'яталось: притулившись до краю окопу, вона осколком писала на його стіні свій перший вірш. Писала великими друкованими літерами. Вона не запам'ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ж недитячими були страшні враження, які вона намагалася висловити своїм першим віршем.

Учениця читає вірш «Мій перший вірш написаний в окопі»

МІЙ ПЕРШИЙ ВІРШ НАПИСАНИЙ В ОКОПІ

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубили зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлинулась наша переправа —

Через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім'ї тулились кілька діб.

О, перший; біль тих недитячих вражень,

Який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

Це вже було мі зайчиком, ні вовком,

Кривавий світ, обвуглена зоря! —

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря, —

Той перший віршик, притулившись скраю,

Щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам'ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.

I  ведучий. У післявоєнні роки почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Колишні учасники студії й досі пам'ятають тендітну з розкішним хвилястим волоссям вродливу дівчину. Найбільш проникливі здогадувалися, - що в неї рідкісне обдарування, що вона - діамант, який потребує тільки огранення. Ліна і сама відчувала своє покликання.

Звучить вірш «Доля».

                ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:

під небом у чистому полі, для різних людей, для щедрих

і скнар, продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш.

А другі — як бідні Міньйони.

Хто купував собі Долю за гріш.

А хто — за мільйони.

Дехто щастям платив.

Дехто платив сумлінням.

Дехто — золотом золотим.

А дехто — вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись.

Долі самі набивались мені.

І тільки одна відвернулась.

І глянула їй в обличчя смутне,

Душею покликала очі.

— Ти все одно не візьмеш мене,— сказала Вона неохоче.

— А може, візьму?

— Ти собі затям, — сказала вона суворо. —

За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе.

— То хто ж ти така? Як твоє ім'я?

Чи варта такої плати?

— Поезія — рідна сестра моя.

Правда людська — наша мати.

І я її прийняла, як закон.

І диво велике сталось: минула ніч.

І скінчився сон. А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною станеться —

у мене жодних претензій нема

до Долі — моєї обраниці.

I  ведучий. Провчившись деякий час у Київському педагогічному інституті, вона вдається до досить рішучого кроку: залишає його і, витримавши у 1951 році дуже вимогливий   конкурс,   стає   студенткою I  курсу Московського літературного інституту - єдиного на той час у світі вищого навчального закладу, в якому здобували освіту майбутні майстри художнього слова.

IІ  ведучий. Творчим семінаром керував російський поет Михайло Свєтлов, який не міг не помітити Ліниних непересічних здібностей. У заліковій книжці студентки не було ні трійок, ні четвірок. Дівчина надзвичайно багато читала, її талант міцнів, поетичне слово набирало високого звучання.

I  ведучий. Після смерті Сталіна, у 1953 році, розпочався період, який пізніше було названо «хрущовською відлигою». Студенти вірили в нові повиви державного вітру більше, ніж старшому поколінню, їм здавалося, що повернення до драконівських і ганебних переслідувань за правду вже не буде, що «культ особи» — страшна примара сталінської ночі — не вилізе з могили пити свіжу кров невинних жертв.

I  ведучий. Ліна Костенко була свідком того, з якою радістю літературна молодь демонструвала своє, національне. Молода поетеса відчувала себе щасливою. Вона, донька репресованого інтелігента, добре знала, скількох письменників було розстріляно і заслано на Соловки.

I  ведучий. Закінчила з відзнакою інститут і повернулась до Києва. Одну за одною Ліна Костенко видає збірки «Проміння землі» (1957) та. «Відлига» (1958). І всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. 1961 р. — збірка «Мандрівки серця».

IІ  ведучий. Рух «шістдесятників» ширився, поглиблювався. У Києві почав діяти клуб творчої молоді, який організовував літературні вечори, присвячені видатним діячам української культури. Можна сказати, що «шістдесятники» сколихнули всю республіку.

I  ведучий. Коли «хрущовська відлига» почала підмерзати у 1963 р. поетеса подала у видавництво четверту книгу своїх поезій - «Зоряний інтеграл». У цій збірці Ліна Костенко гнівно заявила у вічі системі:

(На фоні «Балади № 1 саль мінор, ор. 23 Шопена)

Я скоро буду виходити на вулиці

Києва з траурною пов'язкою

на рукаві умирає мати поезії мого народу!

Все називається Україною Універмаг, ресторан, фабрика.

Хліб український, телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі.

У шовінізму кігті підсвідомі.

Сім'я все ж вольна і нова.

Та тільки мати ледь жива.

Вона була б і вмерла вже не раз,

та все питає, і на смертнім ложі, — а де ж те

Слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі?!

I  ведучий. Якби збірка вийшла, вона б стала неперевершеним явищем в українській літературі. Та вихід спочатку затримали, потім спробували авторку умовити щось поміняти, щось викинути, щось дописати на замовлення. Не вийшло. Ліна затялася не на життя, а на смерть. За височайшим велінням політичного олігарха верстку розсипали.

IІ  ведучий. Вірш «Мимовільний парафраз» написаний від імені тоталітарної системи.              

МИМОВІЛЬНИЙ ПАРАФРАЗ

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібний дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь, і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть.

I  ведучий. Почалися арешти «шістдесятників» у 1965 році. Як правило, суди були закритими, на них допускали лише перевірених людей. Ліна Костенко кілька разів їздила до Львова, щоб морально підтримати своїх однодумців, над якими чинили судове свавілля. Треба сказати, що на той час такий вчинок межував із громадським подвигом на нього могла зважитись тільки по-справжньому мужня людина.

(Музичний фрагмент)

IІ  ведучий. Лірик ніжний і чистий, якому доступно передати у слові вищу красу інтимності, скаже про Ліну Василівну Іван Бокій.

I  ведучий. Не шукайте в довідниках, статтях, есе фактів з інтимного життя Ліни Василівни. Печаль її поезії каже нам, що вона щаслива в нещасній любові, і нещасна в щасливій.

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили мені.

Несказане лишилось несказанним.

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

Не ошукай і крил не обірви.

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

І не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

Важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

Не розміняй на спотички доріг.

Бо кості перевернуться в гробницях

Гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

І від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена.

Та що поробиш, тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

І дзвін мечів до третьої весни... Моя любове!

Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

I  ведучий.«Вона красива у своєму смутку і сліпучо осяйна в радості», так сказав про цю жінку В. Симоненко.

I  ведучий.16 довгих років радянська влада «консервувала» поезію Ліни Костенко, не допускала її голос до людей. Поетесу викреслили зі списку діючих поетів, її прізвище обминали мовчанкою критики й літературознавці.

I  ведучий. При повній нездатності до найменшого приниження жилося важко, але вона не покаялася в жодному сказаному слові, в жодному вчинку, талант її залишився вільним, незалежним, вона не кланялася їй, не зігнулася ні перед ким.    

    МЕНІ СМАКУЄ ВАШ АЖІОТАЖ

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на класи і на ранги.

Ви мій щоденний, звичний мій тренаж.

Мої гантелі, терники і штанги.

Спортивна форма  гарне відчуття.

Марудна справа жити без баталій.

Людина від спокійного життя

Жиріє серцем і втрачає талію.

I  ведучий. Нелегким було і тріумфальне повернення Ліни Костенко. Її, поета від бога, редагували люди малодушні й хотіли пригладжувати, рівняти написане нею. Для того, щоб вірші йшли до читача такими, як вона їх писала, Ліна Василівна двічі оголошувала голодівку. Свобода для неї не просто слова, а кредо, потреба, стан душі.

IІ  ведучий. Пропонуємо до вашої уваги уривок із роману Ліни Костенко «Маруся Чурай».

I  ведучий. Бобренчиха лишилася вдовою,

Лютіша стала до роботи вдвоє.

Стару людину ганити негоже,

Співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джиґуна.

А в неї завжди пісенька одна.

Бобренчиха (до Гриця)

Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати. мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу

А не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду,

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.   

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, синку, на землі. -

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

Гриць

Чого ви, мамо, є в нас, слава Богу,

Хліб і до хліба, поле і воли.

Бобренчиха     

Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

То, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі, що не слово насторч.

Таж там росте на хаті кропива

Мені таку невістку ані на оч,

Ні на оч, сину, поки я жива!

Гриць.

А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші? Он, у горщику, під лавою,

Ще й попелом притрушені, стоять.

Бобренчиха     

А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

Бо гроші є у матері,— веди...!    

Іди, женись, хай буде не по-людськи,

Але як пустка свисне у печі,

То, наплодивши злиднів, голопуцьків,

Не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

То не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

На всю Полтаву будеш багатир.

(Звучить пісня «Ой, не ходи, Грицю»).

Маруся

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці, то я пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня при стіні. 

Пряду куделю! Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Тоді співали про якусь Кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив очі опустив.

...Мені всю ніч в очах це маячило.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! захопить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

Гриць

Марусю! каже. — Я прийшов навіки,

Я на коліна стану, ти простиш?

(Звучить українська пісня «Закувала зозуленька»).

Маруся

Я найдорожчі сплакала літа

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?

Коли своїм коханням поступився

Заради грошей і багацьких нив,

Чи ти тоді од мене одступився,

Чи сам себе навіки обманив?

Гриць

Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі, а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

Тобі дано і вірити, й кохати, А що мені?

Які такі куші? Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше жить на дві душі!

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать,— який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне    

А я не можу без твоїх пісень!

Маруся

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

А я сказала: «Йди собі, іди!» —      

А він сказав: «Мені нема куди».

Маруся

Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду,

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?

(Звучить пісня «Ой не ходи Грицю...»)

ІІ ведучий

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

І звісивши ту голову тяжку.

Гриць

Як не хочеш, моє серце, дружиною бути,

То дай мені таке зілля, щоб тебе забути.

Буду пити через силу, краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу...

І ведучий

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Маруся

Ой, сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

ІІ ведучий

Не помста це була, не божевілля,

Людина спроста ближнього не вб'є.

Маруся

Я не труїла. Те прокляте зілля -

Він випив сам. Воно було моє.

Звучить українська народна пісня «Чарівна сопілка»