68213

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Автореферат

Политология и государственное регулирование

Курс на інноваційний розвиток в Україні визначає перехід економіки до нового якісного рівня. Він супроводжується активізацією інноваційної діяльності, яка сприяє реорганізації економіки на основі розвитку наукоємних виробництв, запровадження у виробництво прогресивних...

Украинкский

2014-09-19

324.5 KB

4 чел.

PAGE  1


Організаційне забезпечення діяльності

Сприяння розвитку, програми регіонального розвитку промисловості

аукові установи

ПОСТАЧАЛЬНИКИ

ГРУПА

ВИРОБНИКІВ

СПОЖИВАЧІ

ОРГАНИ

МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ

ресурси

продукція

РЕГІОНАЛЬНІ ОРГАНИ

ДЕРЖАВНОЇ  

ВЛАДИ

НДДКР, технології, послуги

ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Правове забезпечення діяльності

ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КЛАСТЕР

Сприяння розвитку, програми регіонального розвитку промисловості

ІННОВАЦІЙНА   ІНФРАСТРУКТУРА

Державний рівень: Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства та відомства

Регіональний рівень державного управління: місцеві органи державної влади (обласні, районні державні адміністрації)  та органи місцевого самоврядування (обласні, міські, районні та селищні ради та їх виконавчі органи)

1. Розробка інноваційної стратегії регіону з метою розвитку інноваційного потенціалу, вибір пріоритетних галузей розвитку

Координаційна рада

2. Генерація нових ідей та інноваційних розробок

Суспільні організації

Підприємці, винахідники

Вищі навчальні заклади регіону

Банки та інші фінансові інститути

3. Оцінка та вибір інноваційних проектів для впровадження

Консалтингові фірми та приватні консультанти

4. Оцінка інноваційних проектів та контроль  за їх реалізацією

Промислові підприємства, середні та малі інноваційні підприємства

5. Впровадження інноваційного проекту

Субєкти інноваційної діяльності

Стадії процесу організації інноваційної діяльності регіону

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

Бондарчук Наталія Володимирівна

УДК 354:330.341.1

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

25.00.02 – механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

МИКОЛАЇВ – 2011


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Дніпропетровському державному аграрному університеті Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Науковий консультант:

доктор наук з державного управління, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

КОРЕЦЬКИЙ Микола Христофорович,

ДУ “Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАН України”, учений секретар, завідувач науково-організаційного відділу.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, доцент

ГРУБА Григорій Іванович,

ВАТ Крименерго,

Голова правління;

доктор наук з державного управління, доцент ПОЛЯКОВА Лариса Петрівна,

Донецький державний університет управління,

завідувач кафедри інформаційних технологій;

доктор наук з державного управління, професор ОЛІЙЧЕНКО Ігор Михайлович

Чернігівський державний технологічний університет,

професор кафедри менеджменту та державного управління.

Захист відбудеться 24 червня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 38.053.03 у Чорноморському державному університеті імені Петра Могили за адресою: 54003, м. Миколаїв, вул. 68 Десантників, 10, к.107.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чорноморського державного університету імені Петра Могили (54003, м. Миколаїв, вул. 68 Десантників, 10).

Автореферат розісланий 19 травня 2011 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

д.держ.упр., доц.       Л.В. Антонова


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасних умовах економічний розвиток держави неможливо уявити без інноваційного розвитку, особливо враховуючи негативний вплив на економіку країни світової економічної кризи. Становлення країни як високотехнологічної конкурентоспроможної держави має відбуватися паралельно з впровадженням новітніх конкурентоспроможних технологій. Сьогодні в Україні рівень інноваційної активності, впровадження інновацій та відтворення ринкового сегмента виробництва інноваційної продукції залишається недостатнім, щоб забезпечити інноваційний прорив національної економіки. За таких умов стрижнем сучасної української моделі конкурентоспроможності економіки має стати реалізація інноваційної моделі  структурної перебудови економіки, а в подальшому – реалізація стратегії економіки знань.

Курс на інноваційний розвиток в Україні визначає перехід економіки до нового якісного рівня. Він супроводжується активізацією інноваційної діяльності, яка сприяє реорганізації економіки на основі розвитку наукоємних виробництв, запровадження у виробництво прогресивних високотехнологічних процесів, розробки та випуску нової конкурентоспроможної продукції. Для реалізації стратегії інноваційного розвитку є всі необхідні передумови, серед яких науково-технічний, виробничий та кадровий потенціал, які визначають конкурентні переваги країни.

Проблеми розвитку інноваційної теорії, формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів досліджували як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. Серед зарубіжних науковців слід відзначити праці Дж. Гелбрейта, П. Друкера, К. Маркса, Д. Рікардо, Б. Санто, А. Сміта, Й. Шумпетера; вітчизняних – З. Адаманової, О. Амоші, Л. Бесчасного, О. Веклич, В. Геєця, Г. Груби, Б. Данилишина, О. Дація, Ю. Кальниша, М. Корецького, І. Олійченка, В. Осецького, Л. Пісьмаченко, В. Плакіди, Д. Плеханова, Л. Полякової, Л. Федулової.

У результаті проведених досліджень вченими вирішено багато питань теоретичного та методологічного характеру. Нині в науковій літературі акцент здебільшого робиться на структурному змісті інноваційної політики, що в сучасних умовах України для досягнення нею повноцінного економічного розвитку недостатньо. Дійсно, проблема структурного змісту інноваційної політики важлива, однак сьогодні першорядного значення набуває не стільки факт розробки офіційних документів з інноваційної політики, скільки формування державою ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності. Проте у численних наукових роботах напрям регіонального розвитку та використання інноваційного потенціалу не отримав належного наукового висвітлення. Питання реалізації ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу виявилися недостатньо розробленими, практично не були досліджені в комплексі, що спричинило відсутність обґрунтованої довгострокової концепції розвитку ринку інновацій, інноваційного розвитку національної економіки, стратегії та регіональної інноваційної політики. Науково-теоретична та науково-практична значущість викладених проблем зумовила вибір теми, її актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація узагальнює результати, теоретичні положення й висновки науково-дослідних робіт, виконаних за безпосередньої участі й під керівництвом автора в Дніпропетровському державному аграрному університеті відповідно до комплексних наукових тем “Підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу у вирішенні проблем соціального розвитку села” (номер державної реєстрації (0102U005720) та “Організація, розвиток і державне регулювання аграрного підприємництва в умовах ринкових перетворень” (номер державної реєстрації 0152U005022), “Проблеми удосконалення систем менеджменту в організаціях аграрної сфери” (номер державної реєстрації 0111U000161). Роль автора як співвиконавця полягає у визначенні теоретичних і методологічних засад, в розробці напрямів державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є наукове обґрунтування теоретичних і методичних засад та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

Для досягнення указаної мети дослідження було поставлено та вирішено такі завдання:

– сформулювати базові положення теорії формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– визначити пріоритети формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України;

– розкрити принципи та вектори регіональної інноваційної політики держави;

– розробити методологічні підходи до оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– використати досвід іноземних країн щодо формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу в регіонах України;

– визначити фактори, що впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– проаналізувати ефективність чинної нормативно-правової бази щодо забезпечення інноваційної діяльності;

– обґрунтувати особливості підходів до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– надати пропозиції щодо формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– науково обґрунтувати методичні підходи до активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– розробити науково-практичні рекомендації для забезпечення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

– розкрити напрями формування соціальної основи державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів.

Об’єктом дослідження є процеси державного управління інноваційною діяльністю в Україні.

Предметом дослідження є державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів України.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано методи: історичний та логічний – для дослідження еволюції постановки проблеми й подальшого її вирішення; абстрактно-логічний – для теоретичного узагальнення й формування висновків; економіко-статистичний – для аналізу сучасного стану та тенденцій державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; методи аналізу і синтезу – для визначення факторів розвитку інноваційного потенціалу; розрахунково-конструктивний – для розробки методологічних підходів до формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу; експериментальний – для розробки підходу до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу; порівняльного аналізу – для зіставлення ефективних механізмів державного регулювання інноваційної діяльності.

Інформаційну базу дослідження складають наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів з різних галузей знань, в яких висвітлено фундаментальні положення теорії інноваційної політики; законодавчі акти Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України; статистичні дані Державного комітету статистики України, дані міністерств і відомств України, матеріали Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, результати власних досліджень автора.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею. Конкретний особистий внесок автора полягає в розробці теоретичних та методологічних засад комплексної реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України. За результатами дослідження виділено пріоритетні напрями політики держави у сфері інновацій, розроблено науково-практичні рекомендації щодо її удосконалення.

У межах проведеного дослідження стосовно розв’язання наукової проблеми в роботі

вперше:

– сформульовано теоретико-методологічні положення теорії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що базуються на авторській концепції державно-приватного партнерства, суть якої полягає у тісній взаємодії та стимулюванні інноваційної активності суб’єктів ринку інновацій, включаючи підприємства реального сектора, фінансово-кредитні організації, об’єкти інноваційної інфраструктури, органи державного й муніципального управління, НДІ й вищі навчальні заклади, населення;

 розроблено методологію оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що базується на критеріях оцінки готовності та здатності регіону до використання наявних інноваційних можливостей, а саме: рівень потенціалу; ступінь рівномірності розвитку, що, на відміну від існуючих підходів, ураховує часові межі впровадження інновацій;

–  розроблено методологічні принципи регіональної інноваційної політики держави, до яких віднесено: створення максимально сприятливих умов для розвитку наукоємного виробництва інноваційного бізнесу; максимальне зближення науки, виробництва та комерції; об’єднання, які розробляють і забезпечують комерційну реалізацію різних видів наукоємної продукції; формування парникових умов для інкубаційного періоду становлення малих інноваційних фірм;

удосконалено:

– методологічні підходи до комплексного моніторингу збалансованого розвитку інноваційного потенціалу регіонів у державній політиці за такою структурою: організація та технології управління в регіоні; дослідження і розробки; маркетинг; технології виробництва в регіоні; економічно активне населення регіону; фінансова база; інформаційна база; природно-ресурсний потенціал – усе це дозволяє сформувати цілісне уявлення про стан інноваційної діяльності та забезпечити прийняття адекватних управлінських рішень;

– систему управління розвитком інноваційного потенціалу на засадах кластерного підходу, в основу якої покладено ідею побудови нової науково обґрунтованої системи управління, і надання відповідній структурі (Державному агентству з питань науки, інновацій та інформації) директивних функцій шляхом встановлення безпосередньої відповідальності всіх без винятку органів виконавчої влади за їх ефективну реалізацію;

– стратегічні напрями інноваційного розвитку регіонів держави, які, на відміну від існуючих, включають: базову соціальну складову; економічні заходи; формування інноваційної моделі  вищої освіти; розвиток ринку інтелектуальних продуктів;

– склад фінансових механізмів державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що, на відміну від існуючого, доповнений державною кредитною підтримкою інноваційної діяльності в регіоні, яка здійснюється за принципами: пряме (цільове) кредитування; участь держави на паях з іншими вкладниками; гарантії по кредитах;

дістали подальшого розвитку:

– понятійно-категорійний апарат теорії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів шляхом уточнення сутності понять: “інноваційний потенціал регіону” як невід’ємного її об’єкта; “регіональна соціально-економічна система” як комплексне територіальне утворення, що має інноваційні можливості для стійкого та ефективного розвитку;

– концепції реалізації ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України, що, на відміну від інших, включають соціальні пріоритети, а саме: розвиток партнерства держави, бізнесу та населення; адекватність форм і методів реалізації змісту соціальної функції держави; плюралізм; конкуренцію у взаємовідносинах суб’єктів господарювання; поглиблення інтеграції соціально-економічних систем;

         – класифікація факторів, які впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів: за результативністю дій; за характером впливу; за складом інфраструктури; за масштабом впливу;

– сутність та зміст прогнозних і програмних документів економічного розвитку держави шляхом активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, а саме – заходи, які спрямовані на підвищення ефективності державного управління інноваційним потенціалом за допомогою підвищення ролі регіональних інститутів, зокрема: забезпечення ефективного використання ресурсного блоку інноваційного потенціалу, виробничо-технологічної бази, кадрового потенціалу, інформації та фінансів; стимулювання розвитку науково-технічного потенціалу; розвиток організаційного потенціалу та створення ефективної інфраструктури для підтримки інновацій, підвищення рівня управлінського потенціалу; удосконалення рівня інноваційної культури в регіоні; підвищення ролі й розвиток споживчого сегмента; державна регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва.

Практичне значення одержаних результатів. Результати теоретико-методологічних досліджень знайшли відображення у вирішенні питань ефективної реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Одержані результати досліджень щодо розробки заходів реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів були використані при удосконаленні нормативно-правової бази у сферах будівництва та архітектури Комітетом Верховної Ради України з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики (довідка про впровадження № 04–13/13 від 21 березня 2011 р.). За пропозиціями автора у складі робочої групи Комітету внесені конкретні пропозиції щодо реалізації окремих положень Закону України “Про запобігання впливу світової фінансової кризи та розвиток будівельної галузі та житлового будівництва” та “Про особливості передачі в оренду та концесію об’єктів централізованого водо-, тепло- і водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності”; напрацьовано низку пропозицій щодо вдосконалення державної інвестиційної політики в аспекті дозвільно-погоджувальних процедур на будівництво.

Методичні розробки використані Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету при підготовці пропозицій з удосконалення розвитку інноваційних регіонів України (довідка про впровадження 04-14/14 від 10 лютого 2011 р ). Зокрема, автором внесено конкретні пропозиції щодо  впровадження механізмів взаємодії структур, які беруть участь в управлінні інноваційним потенціалом регіонів.

Розробки автора з формування прогнозних і програмних документів економічного розвитку Дніпропетровської області використовуються Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (довідка про впровадження № 7–377 від 18 лютого 2011 р.).

Результати наукових досліджень використані Дніпропетровською міською радою при розробці “Програми розвитку малого і середнього підприємництва у місті Дніпропетровськ на 2011–2012 рр.” (довідка про впровадження № 304 АР від 21 квітня 2011 р.).

Науково-методичні розробки автора використані Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради з питань розширення та уточнення принципів, на підставі яких здійснюють свою діяльність органи самоорганізації населення, а саме: створення взаємовигідного співробітництва у процесі прийняття рішень на муніципальному рівні та забезпеченні демократичного управління й державно-приватної співпраці (довідка про впровадження № 7/10–506 від 19 квітня 2011 р.).

Запропоновані в дисертаційній роботі науково-теоретичні положення використані в навчальному процесі Дніпропетровського державного аграрного університету під час розробки навчальних курсів та включені окремими розділами до програм підготовки фахівців у аграрній сфері з питань формування інноваційного потенціалу регіонів як об’єкта державної політики та правового забезпечення державного управління і державної служби  (довідка про впровадження № 43–11–207 від 21 лютого 2011 р.).

Особистий внесок здобувача. Теоретичні обґрунтування, науково-практичні рекомендації, висновки та пропозиції, які отримані в результаті проведених досліджень, розроблено автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації пройшли апробацію на міжнародних наукових і науково-практичних конференціях, серед яких Міжнародний управлінський форум “Управління сьогодні та завтра” (м. Хмельницький, 2008 р.); “Стратегія забезпечення сталого розвитку України” (м. Київ, 2008 р.); “Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні” (м. Київ, 2008 р.); “Фінанси України” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); “Аспекти стабільного розвитку економіки в умовах ринкових відносин” (м. Умань, 2010 р.); “Перспективи впровадження екологічного оподаткування в Україні” (м. Ірпінь, 2010 р.); “Пріоритети нової економіки знань в ХХІ сторіччі” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); “Методологія та практика менеджменту на порозі ХХІ століття: загальнодержавні, галузеві та регіональні аспекти” (м. Полтава, 2010 р.); “Спецпроект: аналіз наукових досліджень” (м. Дінпропетровськ, 2010 р.); “Малий та середній агробізнес в системі фінансів підприємств” (м. Київ, 2010 р.); “Інституційні засади функціонування економіки в умовах трансформації” (м. Одеса, 2010 р.); “Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях” (м. Бахчисарай, 2010 р.); “Трансформаційні процеси в економіці держави та регіонів” (м. Запоріжжя, 2010 р.); “Інвестиційні пріоритети епохи глобалізації: влив на національну економіку та окремий бізнес” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); “Розвиток легкої промисловості в умовах активізації євроінтеграційних процесів” (м. Київ, 2010 р.); “Сучасні тенденції розвитку менеджменту” (м. Запоріжжя, 2010 р.); “Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи” (м. Харків, 2010 р.); “Сучасні проблеми інноваційного розвитку держави” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); “Проблеми формування нової економіки ХХІ століття” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); “Проблеми розвитку сучасного суспільства: економіка, соціологія, філософія” (м. Дніпропетровськ, 2010 р.); “Стратегія розвитку фінансово-економічних та соціальних відносин: регіональний аспект” (м. Харків, 2010 р.); “Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования” (г. Минск, 2011 г.).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладені в 50 наукових працях загальним обсягом 35,8 д.а., у тому числі в одній одноосібній монографії, 23 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління, 4 – в інших виданнях.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи – 465 сторінок в комп’ютерному наборі. Дисертація містить 16 таблиць, 32 рисунки, 15 додатків. Список використаних джерел включає 355 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв’язок із науковими програмами; визначено об’єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, представлено наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі – “Теоретичні засади розвитку інноваційного потенціалу регіонів як об’єкта державної політики” сформульовано базові положення теорії формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, а саме: розглянуто інноваційний потенціал регіонів як об’єкт державного управління, визначено структуру інноваційного потенціалу та встановлено пріоритети її формування.

Доведено, що активізація інноваційної політики є вирішальною ланкою економічної політики держави, оскільки на її основі можна здійснити структурну перебудову економіки України і вона потребує використання усіх найважливіших факторів, які могли б сприяти підвищенню ефективності та позитивного впливу на темпи економічного зростання.

Отже в роботі наголошено, що згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами стають розробка та реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід до інноваційного розвитку і становлення України як високотехнологічної держави. При цьому стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізація структурно-інноваційної стратегії визнаються основоположними цілями уряду, Верховної Ради, органів виконавчої і представницької влади на місцях, а держава повинна стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником і організатором досліджень і розробок у найбільш сучасних напрямах науково-технічного прогресу. Це дозволило констатувати, що інноваційний розвиток тепер стає не лише “національною економічною ідеєю”, а й тактикою державної економічної й гуманітарної політики. Пріоритетність інноваційного розвитку національної економіки й активна роль держави у процесі структурних перетворень  визнані на найвищому державному рівні.

Отже, у сучасних умовах проблема формування та реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів наповнюється особливим змістом. Потенціал регіону складається з низки самостійних системних категорій, які утворюють синергетичний ефект діяльності й розвитку регіону. До таких системних категорій необхідно віднести: інноваційний потенціал, що включає і науково-технічний потенціал; виробничий потенціал; економічний потенціал; кадровий потенціал; організаційний потенціал, інформаційний потенціал.

Обґрунтовано, що головною умовою сучасного регіонального розвитку є не створення та збільшення потенціалу як такого, а використання існуючого потенціалу і його збільшення в тих напрямах, які можуть забезпечити реальну соціально-економічну віддачу. Однак для того, щоб забезпечити ефективне використання інноваційного потенціалу регіону,  потрібно визначити зміст цього поняття.

Встановлено, що існують різні підходи до тлумачення поняття “інноваційний потенціал”. Одні автори роблять наголос на наявності ресурсів, інші – на можливості їх використання. Але більшість керується так званим ресурсним підходом, тобто трактують інноваційний потенціал як сукупність ресурсів, виділяючи найчастіше такі його елементи, як кадровий, інформаційно-методологічний, організаційний та матеріально-технічний. Окремо можна виділити  фінансові ресурси, які забезпечують умови реалізації перелічених елементів і виконують роль їх кількісної оцінки.

Автором визначено, що сучасні підходи до трактування категорії інноваційний потенціал умовно можна згрупувати у три групи.

1. Структурний. Багато авторів зосереджуються на вивченні окремих структурних елементів інноваційного потенціалу (Н.Н. Молчанов, Р.А. Фатхутдінов, М. Данько та ін.), тому в літературі досліджувану категорію ототожнюють найчастіше з науковим, інтелектуальним, творчим й науково-технічним потенціалом.

2. Ресурсний. Представники цього підходу інноваційний потенціал розглядають як сукупність ресурсів, що забезпечують здійснення інноваційної діяльності суб’єктом господарювання (А.Г. Крайнєв, Л.С. Мартюшева, В.О. Калишенко, В.І. Захарченко, І.Т. Балабанов та ін.).

3. Інституціональний. Згідно з цим підходом інноваційний потенціал розглядається як ступінь готовності суб’єкта господарювання здійснювати інноваційну діяльність. При цьому ступінь готовності передбачає наявність і збалансованість компонентів потенціалу та достатність рівня розвитку потенціалу для формування інноваційно активної економіки. Прихильниками цього підходу є О.П. Косенко, Б.В. Буркинський, Є.В. Лазарєва.

На підставі проведених досліджень теоретичних засад формування державної політики надане авторське визначення поняття “інноваційний потенціал регіону” сукупність ресурсів і властивостей, які визначають інноваційні можливості стійкого та ефективного функціонування регіональної соціально-економічної системи.

У роботі зазначено, що інноваційні можливості є першою основною характеристикою інноваційного потенціалу. Реалізація інноваційних можливостей регіону дозволяє забезпечити поступальний розвиток регіональної соціально-економічної системи за допомогою створення та реалізації нововведень. З метою ефективної реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу в роботі запропоновано виділяти такі складові інноваційного потенціалу регіонів: організація та технологія управління  в регіоні; рівень досліджень і розробок у регіоні; маркетинг у регіоні; наявні технології виробництва в регіоні; економічно активне населення регіону; фінансова база регіону; інформаційна база регіону; природно-ресурсний потенціал регіону.

Визначено, що на підставі груп потенціалів, що становлять інноваційний потенціал регіону й характеризуються сукупністю інноваційних можливостей, формується портфель нововведень держави та окремого регіону. Портфель нововведень може складатися з нововведень покупної та власної розробки, що підлягають реалізації або нагромадженню і подальшому впровадженню в регіоні. Нововведення можуть належати до будь-якої сфери діяльності і, як відзначалося вище, надалі називатимуться інноваційною можливістю. Нововведення, що перебувають у портфелі нововведень, оцінюються, а з найбільш перспективних формують портфель інновацій.

Формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів має забезпечувати розробку заходів з підтримки підприємств у застосуванні інновацій, сприяти їх упровадженню та використанню у сфері практичного застосування. Унаслідок цього актуальним стає завдання перерозподілу ресурсів, як матеріально-технічних, так і фінансових, між галузями, які здійснюють науково-технічні розробки, впроваджують нововведення та використовують їх.

У ході дослідження встановлено, що при реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу необхідно враховувати і соціальні пріоритети, зокрема наступні.

1. Розвиток партнерства держави, бізнесу та населення. Концепція соціальної держави, соціального ринкового господарства припускає, що за допомогою державного устрою можна досягти справедливого й економічно раціонального сполучення інтересів окремих осіб і суспільства в цілому.

2. Адекватність  форм і методів реалізації змісту соціальної функції держави. Тобто держава забезпечує соціалізацію відносин за допомогою властивих їй форм і методів державного регулювання економіки і соціальної сфери: раціонального оподаткування, кредитів, інвестицій, антимонопольних заходів, фінансування соціальних програм.

3. Плюралізм. Соціальний світ і економічне зростання залежать від реальної участі громадян у розробці та реалізації політичних і правових норм, що стосуються їх життєвих інтересів. Соціальна держава формується у процесі переговорів і угод між соціальними партнерами – владою, підприємцями й профспілками, що представляють інтереси працівників.

4. Конкуренція у взаємовідносинах суб’єктів господарювання. Між тим варто враховувати, що цей принцип у сфері реалізації соціальної функції держави стає багатоаспектним, припускає участь у конкурентних відносинах господарюючих суб’єктів, домогосподарств, органів влади та управління різних рівнів. Зазначимо також, що конкурентні відносини в цьому випадку розвиваються в різних площинах, створюються між суб’єктами, що належать  до соціально-економічних систем різного рівня. Тому держава повинна формувати певні вектори конкуренції, що забезпечують розвиток інтеграційних процесів.

5. Поглиблення інтеграції соціально-економічних систем. Необхідність цього принципу випливає із загального принципу системності. Зміцнення системи відбувається в тому випадку, якщо міжелементні зв’язки стають більш міцними відносно інших систем, до яких включені складові її елементи. В іншому випадку має місце дезінтеграція, яка може призвести до руйнування системи.

У другому розділі – “Методологічні основи державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України” – розкрито принципи та вектори регіональної інноваційної політики; розроблено методологічні підходи до оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; використано досвід іноземних країн щодо формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу в регіонах країни.

Встановлено, що усвідомлення значення реалізації політики пріоритетів науково-технологічного та економічного розвитку стало ознакою чергового етапу розвитку національної політики науково-технологічного, промислового та інноваційного розвитку економічно домінуючих країн світу. Наслідком її успішної реалізації постало забезпечення в короткі строки створення і нарощування обсягів виробництва продукції, товарів та послуг, конкурентоспроможних як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, що зумовило науково-технологічний “прорив” цих країн. Саме політика державних пріоритетів у сфері високонаукоємних технологій є тим інструментом, використання якого здебільшого визначає і напрям економічного розвитку країни.

Застосування на сучасному етапі пріоритетної форми розвитку окремих видів наукоємних технологій зумовлене низкою причин, головними з яких виступають обмеженість ресурсної бази відносно стратегічних цілей соціально-економічного розвитку; циклічний характер розвитку світової економіки. Тому надання пріоритетного статусу одному чи декільком технологічним напрямам розвитку економіки не лише характеризує наявні можливості держави щодо їх реалізації, а й зумовлює вагомість для неї перспектив економічного зростання в обраних сферах у майбутньому.

Регіональна інноваційна політика має бути орієнтована на вирішення територіальних проблем, до числа яких відноситься ефективне використання наявних матеріально-технічного, сировинного й трудового потенціалів, задоволення потреб внутрішнього ринку. Заходами реалізації регіональної інноваційної політики виступають програми (проекти) з підвищення конкурентоспроможного потенціалу за допомогою залучення приватних інституціональних інвесторів (комерційних банків, інвестиційних фондів і ін.) та реалізації інновацій, формування режиму економічного стимулювання інноваційної діяльності.

Встановлено, що основними векторами реалізації регіональної інноваційної політики держави є:

  •  розробка та удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, системи інституціональних перетворень, захисту інтелектуальної власності в інноваційній сфері та введення її в господарський обіг;
  •  створення системи комплексної підтримки інноваційної діяльності, причому в процес активізації інноваційної діяльності повинні бути включені не тільки органи державного управління, комерційні структури, фінансово-кредитні установи, але й громадські організації на державному та регіональному рівнях;
  •  створення регіональних венчурних фондів, діяльність яких дозволить вирішити проблему недостатнього фінансування інноваційних підприємств за рахунок акумулювання коштів ринкових інвесторів та держави, сприятиме впровадженню нових технологій у виробництво та забезпечить соціально-економічний розвиток регіону на інноваційній основі;
  •  розвиток інфраструктури інноваційного процесу, включаючи системи фінансово-економічну, інформаційного забезпечення, експертизи, сертифікації й просування розробок, підготовки й перепідготовки кадрів;
  •  розвиток малого інноваційного підприємництва шляхом формування сприятливих умов для створення та успішного функціонування малих високотехнологічних організацій і надання їм державної підтримки на початковому етапі діяльності;
  •  удосконалення конкурсної системи відбору інноваційних проектів і програм;
  •  реалізація критичних технологій і пріоритетних напрямів, здатних перетворювати відповідні галузі економіки країни та її регіонів.

У роботі запропоновано чотири визначальні принципи, що мають складати основу формування регіональної інноваційної політики:

- створення максимально сприятливих умов для розвитку наукоємного виробництва, інноваційного бізнесу;

- максимальне зближення науки, виробництва та комерції;

- об’єднання фірм, які розробляють і забезпечують комерційну реалізацію різних видів наукоємної продукції та сприяють прискореню процесів обміну науково-технічною інформацією;

- формування парникових умов для інкубаційного періоду становлення малих інноваційних фірм, проведення першого, найбільш ризикового етапу науково-технічних розробок.

Проведений аналіз напрямів стимулювання інноваційної активності в Україні свідчить про те, що сьогодні ефективність здійснюваних заходів на всіх рівнях управління поки ще невисока. Це сталося внаслідок проведених у нашій країні економічних реформ, які негативно вплинули на стан і розвиток інтелектуальної сфери. У числі негативних наслідків варто виділити дестабілізацію інтелектуального ринку; “міграцію” носіїв ідей і технологій за кордон; значне зниження рівня мотивації і стимулювання інтелектуальної творчості; занижену оцінку ринкової вартості результатів творчої діяльності.

Для виявлення та врахування всіх перелічених перешкод, які постають на шляху розробки та реалізації ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіону, необхідна комплексна оцінка, що дозволяє сформувати пріоритетні напрями його розвитку.

Під час розробки показників оцінки рівня інноваційного потенціалу виникає проблема: інноваційний потенціал не може бути охарактеризований будь-яким одним показником. Рівень інноваційного потенціалу запропоновано оцінювати через систему показників, які спрямовані на оцінку перспективи розвитку регіону в умовах науково-технічного прогресу. Запропонована в роботі методика оцінки інноваційного потенціалу дозволяє оцінити готовність і здатність регіону до використання наявних інноваційних можливостей. Вона характеризує рівень потенціалу й ступінь рівномірності його розвитку, націлена на виявлення пріоритетних напрямів удосконалення управління інноваційним потенціалом. Знаючи величину інноваційного потенціалу, можна здійснювати управління ним, впливаючи на такі параметри: інноваційну сприйнятливість; кількість ресурсів; новизну продукції; загальну кількість продукції, яка вироблена в регіоні; кількість реалізованих нововведень.

Обґрунтовано, що при формуванні державної політики розвитку інноваційного потенціалу доцільно використовувати концепцію  інтеграційного маркетингу, яка дозволить скоординувати дії, проводити збалансовану політику. З визначення інтеграційного маркетингу регіону випливає, що він являє собою складну систему. Отже, суб’єктом інтеграційного маркетингу регіону є інноваційний потенціал регіону. Об’єктом інтеграційного маркетингу регіону виступають органи управління регіону.

Формування концепції державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіону на основі інтеграційного маркетингу включає певні етапи: оцінка зовнішнього середовища розвитку інноваційного потенціалу; аналіз внутрішніх резервів та власних ресурсів; узгодження й приведення у відповідність впливу зовнішніх і внутрішніх факторів; розробка заходів державного та регіонального впливу на інноваційний потенціал регіону.

На нашу думку, система державного управління інноваційного потенціалу регіонів України складається з комплексу заходів, дія яких спрямована на повноцінне його використання й розвиток у регіоні.

Світовий досвід формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу показує, що зусилля держави спрямовуються на комплексне скоординоване використання прямих та непрямих методів регулювання інноваційної діяльності з перевагою кредитно-фінансових і податкових інструментів його стимулювання. При цьому вибір напрямів і розробка моделей інноваційного розвитку враховує особливості та науково-технічний і ресурсний потенціали країни.

Для України, з огляду на перспективи інтеграції в ЄС та участь в європейському дослідницькому просторі, доцільним є вивчення досвіду європейських країн, зокрема тих, де розвиток інноваційного підприємництва відбувається в умовах обмежених фінансових ресурсів та за наявності істотного науково-технічного потенціалу. У цьому сенсі має бути цікавим досвід Польщі щодо підвищення ефективності використання інноваційного потенціалу для посилення конкурентоспроможності економіки регіону через впровадження програм державної підтримки підприємництва в академічному середовищі та забезпечення передачі технологій із наукового сектора підприємцям (створення мереж інформації про фірми та інституції, які пропонують або потребують нові технологічні рішення, інтерактивне навчання у сфері підприємництва).

В умовах нерозвиненості інноваційної інфраструктури в Україні важливим є сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні за посередництва структур, до функцій яких повинні входити підтримка інноваційного підприємництва у вищих навчальних закладах та наукових установах, юридичний супровід та часткове фінансування у процесі подання заявки на отримання охоронних документів на об’єкти інтелектуальної власності.

У третьому розділі – “Оцінка формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів” – визначено фактори, що впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; проаналізовано соціально-економічні умови формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів та ефективність чинної нормативно-правової бази щодо забезпечення інноваційної діяльності.

Встановлено, що для формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України необхідно мати чітке уявлення про структуру інноваційного потенціалу регіону, взаємозв’язки між компонентами інноваційного потенціалу регіону, про систему та фактори, які дозволяють найбільш повно й ефективно реалізувати на практиці закладені в ньому можливості. З метою формування ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів запропоновано класифікацію факторів, що впливають на розвиток інноваційного потенціалу регіону: за результативністю дії (стримувальні, каталізуючі); за характером впливу (конструктивні, деструктивні); за складом інфраструктури (виробничо-технологічні, фінансові, інформаційно-консалтингові, кадрове забезпечення); за масштабом впливу (фактори глобального рівня, макрорівня, мезорівня, мікрорівня).

Окремо наголошено, що істотними факторами, які впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу, є науково-технічні; ресурсне забезпечення; загальноекономічні; інноваційність макросистеми; масштаби й темпи інноваційної діяльності.

Обґрунтовано необхідність в основу здійснення інноваційної діяльності покласти інтеграційний маркетинг, який за своїми параметрами є близьким до самої ідеї інновації, адже в основі має дві обовязкові інноваційні умови необхідність підтримки конкурентоспроможності бізнесу та необхідність постійного пристосування до вимог споживачів. Тому наведений перелік факторів запропоновано доповнити наступними групами, які орієнтовані на інтеграційний маркетинг: такі, що зумовлені діями виробника; такі, що характеризують вплив споживача.

Встановлено, що основними недоліками у формуванні державної політики розвитку інноваційного потенціалу в Україні та її регіонах є: відсутність реальних механізмів об’єднання наявних ресурсів, їх концентрації на найбільш значних та перспективних напрямах розвитку; відсутність залежності між збільшенням обсягу продажу приватними компаніями і зростанням фінансування здійснюваних ними досліджень і розробок; інноваційна політика не має чіткої спрямованості у вирішенні конкретних економічних проблем регіонів, у їхній реструктуризації з урахуванням ринкових чинників. Останніми роками рівень інноваційної активності промислових підприємств суттєво знижується. Інноваційна активність вітчизняних промислових підприємств є низькою і демонструє стійку тенденцію подальшого зниження. Дані дослідження переконують, що протягом досліджуваного періоду кількість підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, зменшилася на 3,7 в.п., а їх частка в загальній кількості промислових підприємств скоротилася з 14,1 до 10,7 %, тобто їх було у шість разів менше, ніж у розвинених країнах, де цей показник становить 6070 %.

У деяких регіонах України відбувалося підвищення інноваційної активності. Стале зростання питомої ваги підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, у 2009 р. порівняно з 2008 р. спостерігається в Івано-Франківській (на 4,1 %), Львівській (39,4 %), Полтавській (28,6 %), Сумській (25 %), Тернопільській (11,4 %), Харківській (31,9 %), Хмельницькій (26,7 %), Миколаївській (34,6 %), Чернівецькій (23,8 %), Чернігівській (27,6 %) областях. Найвища питома вага інноваційно  активних підприємств, які впроваджували інновації, у 2009 р. була у Донецькій, Житомирській, Київській, Миколаївській, Чернігівській областях.

На інноваційну діяльність було витрачено 7,9 млрд грн. (12 млрд грн.  – у 2008 р.). Майже кожне підприємство спрямовувало кошти на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення (4974,7 млн грн.), майже кожне четверте – на виконання внутрішніх науково-дослідних розробок (1,0 млрд грн.), кожне сьоме – на придбання результатів науково-дослідних розробок у зовнішніх виконавців (115,9 млн грн.) та майже кожне десяте – на інші зовнішні знання або придбання нових технологій (2012,5 млн грн.).

Кошти місцевих бюджетів мало використовуються для інноваційного розвитку. Це пов’язано як з нестачею коштів у місцевих бюджетах, так і з нерозумінням місцевими органами влади важливості вкладень саме в інновації. Здебільшого фінансування за рахунок коштів місцевих бюджетів відбувалось у Західних регіонах (Львівська область –344,5 тис. Грн.; Івано-Франківська 1125,8 тис. грн.; Хмельницька 99,0 тис. грн.).

Встановлено, що одним з найбільш дієвих механізмів державного впливу на забезпечення інноваційної перебудови структури економіки є законодавче стимулювання інноваційної діяльності на всіх її етапах і створення нормативно-правового середовища, що сприяло б діяльності високотехнологічних галузей виробництва, становленню та розвитку специфічної інфраструктури інноваційної діяльності.

В Україні формування нормативно-правової бази наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності незавершене і позбавлене системного підходу, що підтверджує відсутність цілеспрямованої, послідовної державної політики у цих сферах і стримує створення інноваційної інфраструктури. За підрахунками, законодавство, що стосується інноваційної діяльності, налічує 13 законодавчих актів, понад 50 нормативно-правових актів уряду, близько 100 різноманітних відомчих документів.

Водночас нормативно-правова база інноваційної діяльності є фрагментарною, суперечливою і неповною мірою відповідає засадам економіки, “що ґрунтується на знаннях”. До цього часу відсутні: достатня ефективність захисту прав інтелектуальної власності; не створені правові умови для функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури

створення окремих суб’єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені; існує неузгодженість термінології чинних законодавчих актів, що зумовлює можливість різного трактування закону та викривлює статистичну звітність у сферах наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності.

Оскільки головними завданнями стратегії інноваційної політики України є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки, то національна стратегія, орієнтована на формування інноваційної моделі розвитку, повинна поєднувати: безпосередні заходи національного та регіонального рівнів, здійснювані за прямого бюджетного фінансування, які сприятимуть поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації опановування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу; здійснення суб’єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування в конкурентному середовищі, збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань.

У четвертому розділі – “Моделі реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України”  обґрунтовано особливості підходів щодо реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; проаналізовано існуючі моделі управління інноваційним потенціалом та надано пропозиції щодо формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів;

Встановлено, що регіональні органи влади впливають на інноваційну діяльність з урахуванням місцевої специфіки виробництва, природних, соціальних та інших факторів.

У зв’язку з наявними об’єктивними зовнішніми глобальними і внутрішніми процесами регіони повинні безупинно вдосконалювати всі сфери управління своєї діяльності, застосовуючи різні нововведення. Удосконалення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України передбачає систему заходів, які визначають перспективи розвитку регіону, сфери, форми й способи його діяльності в умовах існування та порядок розподілу ресурсів для досягнення поставлених цілей.

Основною метою державної політики розвитку інноваційного потенціалу є планомірне створення, впровадження й використання нововведень. Відповідно до неї повинні формуватися актуальні на сьогоднішній день завдання: підвищення кваліфікації кадрів, що займаються дослідженнями й розробками нововведень; посилення стимулювання праці науково-дослідного й дослідно-конструкторського, управлінського персоналу; постійне поповнення інноваційного портфеля; поліпшення стану матеріально-технічної бази; створення комплексної системи інформаційного забезпечення процесу досліджень і розробок; створення інноваційної інфраструктури регіону, що підтримує інноваційну діяльність у регіоні.

У ході дослідження було встановлено особливості підходів до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України, до яких віднесено:

– правові (постійне удосконалення державної інноваційної політики; поєднання державного регулювання інноваційної діяльності з ефективним функціонуванням конкурентного, ринкового інноваційного механізму, захистом інтелектуальної власності; сприяння розвитку інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному й міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захисту інтересів національного інноваційного підприємництва);

– організаційні (системність заходів щодо реалізації державної інноваційної політики шляхом встановлення взаємодії між регіональними та державними рівнями управління з метою розроблення комплексного підходу до вирішення завдань інноваційного розвитку; створення взаємодії між державними регіональними органами влади, виробництвом, наукою та освітою; створення інноваційної культури, що підтримує інноваційний розвиток регіону; збереження та розвиток наукового та виробничого-технологічного потенціалу фундаментальної науки, системи підготовки кадрів для підтримки та розвитку сучасного науково-технологічного рівня та переходу на більш високі щаблі розвитку науки; створення регіональної інноваційної системи взаємодії місцевих органів влади, наукових установ і вищих навчальних закладів, інноваційно-орієнтованих підприємств;

– фінансові (створення добре обґрунтованої системи фінансування інноваційної діяльності, яка має бути спрямована на підвищення обсягу і ефективності використання наявних і потенційних фінансових ресурсів);

– інформаційні.

Запропонований механізм управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів припускає необхідність створення регіональної інноваційної системи  взаємодії регіональних органів влади, закладів науки і освіти, інноваційноорієнтованих підприємств, у основу якої покладено концепцію державно-приватного партнерства. У формуванні даного механізму встановлені методи впливу на інноваційний потенціал регіонів (адміністративні, економічні, інституціональні методи, а також їх комбінації).

Під час розробки контурів інноваційної моделі для України неможливо ігнорувати досвід та особливості національних моделей розвитку розвинених країн. Відомо кілька інноваційних моделей, що їх реалізують у різних країнах. Зокрема, американська (запроваджена у США) та подібна до неї азійська (Японія, Тайвань), а також західноєвропейська.

У роботі було науково обґрунтовано кластерну стратегію державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Кластерний розвиток як чинник активізації регіонального економічного розвитку є характерною ознакою сучасного стану управління економічними процесами в адміністративно-територіальних утвореннях. Світовий досвід кластеризації економіки показав, що вона значною мірою впливає на процеси посилення конкурентоспроможності та прискорення інноваційної діяльності. Інноваційна економіка, яка формується на сучасному етапі, орієнтується на пріоритетність розвитку кластерізації, яка визнана однією з ефективніших виробничих систем епохи глобалізації. У цьому полягає новий економічний феномен, який дозволяє протистояти натиску глобальної конкуренції й належно відповідати вимогам національного і регіонального розвитку, що підтверджує актуальність проблеми.

Перевага і новизна кластерного підходу полягають у тому, що він надає високої значущості мікроекономічній складовій, а також територіальному і соціальному аспектам економічного розвитку. Крім того, він пропонує ефективні інструменти для стимулювання регіонального розвитку.

Отже, поширюючи ідею формування кластерної стратегії державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів, пропонуємо схему взаємодії держави та елементів кластера (рис. 1).

Об’єднання в інноваційний кластер на основі вертикальної інтеграції формує не спонтанну концентрацію різноманітних технологічних винаходів, а строго орієнтовану систему поширення нових знань, технологій та інновацій. При цьому формування мережі стійких зв’язків між усіма учасниками кластера є найважливішою умовою ефективної трансформації винаходів у інновації, а інновацій – у конкурентні переваги. Інноваційна структура кластера сприяє зниженню сукупних витрат на дослідження й розробку нововведень із подальшою їх комерціалізацією за рахунок високої ефективності виробничо-технологічної структури кластера. Це дозволяє учасникам кластера стабільно здійснювати  інноваційну діяльність протягом тривалого часу.

Рис. 1. Схема взаємодії держави та елементів технологічного кластера

Отже, в основу кластерної стратегії покладені сфери діяльності, які складають основу перспективної спеціалізації економіки регіону та мають високий потенціал росту та конкурентоспроможності.

Значною мірою ефективність державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів знижується внаслідок її безсистемності, неналежної обґрунтованості, відсутності чіткого розмежування завдань між центральними і місцевими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, недостатньої скоординованості їх діяльності, відсутності міжгалузевих та міжрегіональних зв’язків.

Таким чином, процес реалізації кластерної стратегії управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів передбачає наявність чіткого механізму державного управління регіональними інноваційними кластерами, процесом їх створення та подальшого функціонування, який буде впроваджуватися, в першу чергу, за рахунок чітко вибудуваної структури органів державної влади. У роботі запропоновано схему управління розвитком інноваційного потенціалу на основі кластерного підходу, яка дозволить побудувати науково обґрунтовану систему управління державних пріоритетів і надати існуючій структурі (Державному агентству з питань науки, інновацій та інформації) директивні функції щодо встановлення безпосередньої відповідальності всіх без винятку органів виконавчої влади за її ефективну реалізацію.

У п’ятому розділі – “Удосконалення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України” – науково обґрунтовано методичні підходи до активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; розроблено рекомендації для забезпечення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів; розкрито напрями формування соціальної основи державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів.

У роботі встановлено необхідність активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, яка на сучасному етапі зумовлена трьома основними факторами: депресивним станом економіки України, недоліками механізму ринкового саморегулювання нововведень, а також загальноекономічними цілями соціально-економічного розвитку.

Встановлено, що першочерговою умовою на шляху вирішення зазначених проблем має стати затвердження Програми інноваційного розвитку регіонів та її реалізація, яка була б узгоджена із загальнодержавною, обґрунтовувала діяльність основних елементів інноваційної інфраструктури, їх функції та завдання. Проблемою взаємодії складових інноваційної інфраструктури є невизначеність у частині управління та регулювання її елементів. Сьогодні в регіонах задіяно багато структур, які так чи інакше впливають на функціонування інноваційної інфраструктури, проте чіткого розподілу функцій та завдань між ними немає. Унаслідок цього немає і обґрунтованого розподілу відповідальності за неефективну регіональну інноваційну політику, відсутність інноваційних програм; розвиток інноваційної інфраструктури є несистемним; існують проблеми у сфері трансферу технологій, створення баз даних тощо.

З метою вирішення поставленого завдання розроблено рекомендації щодо регіональних програм інноваційного розвитку. Рекомендації доповнені заходами з інноваційною складовою.

Виконання завдання буде здійснюватися за допомогою вирішення ряду взаємозалежних питань, серед яких: забезпечення ефективного використання ресурсного блоку інноваційного потенціалу: виробничо-технологічної бази, кадрового потенціалу, інформації про фінанси; стимулювання розвитку науково-технічного потенціалу; розвиток організаційного потенціалу та створення ефективної інфраструктури для підтримки інновацій, підвищення рівня управлінського персоналу; удосконалення рівня інноваційної культури в регіонах; підвищення ролі та розвиток споживчого сегмента.

Вимагає концентрації зусиль усіх ресурсів регіону, у тому числі й з боку державних органів влади, і державна регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва. У цілому, державна регіональна кредитна підтримка інноваційної діяльності має здійснюватися шляхом:

прямого (цільового) кредитування: виділення державною чи управлінською структурою позики безпосередньо підприємству за умови зворотності коштів. У такому випадку адміністрація, як і комерційний банк, встановлює відсоткову ставку, строк і механізм повернення;

участі на паях: місцеві органи влади через делеговані органи виступають пайовим вкладником у проект, інша частина внеску здійснюється комерційними структурами; ставка відсотка визначається з урахуванням ставки рефінансування НБУ;

гарантій по кредитах: підприємство отримує кредит від комерційної структури, а влада через спеціалізовані фонди виступає гарантом підприємства й виплачує суми комерційній структурі у випадку неповернення.

Обґрунтовано, що для реалізації підтримки інноваційного підприємництва на регіональній основі необхідно: по-перше, розвивати стійку фінансову базу регіональних центрів підтримки інноваційного підприємництва; по-друге, доцільно переходити до практики широкого використання змішаних форм фінансування інноваційних проектів регіонального й муніципального значення.

Обґрунтовано, що посилення регіональної складової в політиці підтримки інноваційного підприємництва має проявлятися в ініціативі регіонів зі створення адекватних кредитно-фінансових установ, спрямованих на стимулювання інноваційного потенціалу на територіальному рівні. Видами спеціалізованих банків можуть бути Регіональний і/або Міжрегіональний банки розвитку підприємництва й інновацій, основним завданням має стати кредитування малих і середніх підприємницьких новаторських проектів окремих територій. Перевагою вказаного інституту є концентрація матеріальних, фінансових та інтелектуальних ресурсів регіону, їх розміщення з урахуванням потреб, інтересів територій, а також знання особливостей місцевих ринків.

На регіональному рівні доцільно створити й інші, більш вузькі за своєю спеціалізацією кредитні інститути за умов активної підтримки цих організацій місцевими органами влади. До цього сектора фінансового ринку можуть входити регіональний кредитний фонд, індустріальний банк малого й середнього підприємництва, регіональні іпотечні банки та ін. Особливе значення для забезпечення фінансових потреб інноваційного підприємництва має розвиток інституту застави й гарантій.

У роботі запропоновано для стимулювання інноваційного підприємництва створити розвинену інституціональну інфраструктуру, призначену для стимулювання інноваційного підприємництва:  регіональних центрів підтримки, гарантійних фондів, лізингових компаній, консультаційно-інформаційних центрів, бізнес-шкіл з метою формування ринку науково-технічної продукції.

Усі розглянуті заходи припускають активну участь держави у вирішенні завдань розвитку інноваційного потенціалу регіонів України, що має на увазі формування автономної фінансової бази для сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні з використанням уже наявних фінансових ресурсів (бюджетних асигнувань по лінії державних програм і фонду підтримки, коштів державного фонду зайнятості й ін.), а також із залученням їх з інших зовнішніх джерел.

Доведено, що для забезпечення ефективного використання наявного в регіоні інноваційного потенціалу доцільно удосконалити існуючі регіональні інноваційні центри. Головною метою діяльності таких центрів має стати створення сприятливих умов для підвищення інноваційності всіх суб’єктів ринку інновацій і, зокрема, основного суб’єкта населення.

На відміну від існуючих центрів, які забезпечують здебільшого впровадження нововведень у виробництво у формі створюваного бізнесу, до найважливіших завдань регіональних інноваційних центрів потрібно віднести: виявлення існуючих інновацій, які ще тільки знаходяться на стадії розробки; збір запитів на розробку нововведень від потенційних інвесторів та зосередження інформації про них у банку даних; придбання прав на інтелектуальну власність, на допомогу у використанні різноманітних ідей, які надходять від населення; юридичний захист ідей і нововведень, доведення їх до рівня технологій; пошук стратегічних партнерів для впровадження цінних ідей і стимулювання населення до інноваційної діяльності.

Таким чином, регіональний інноваційний центр має існувати для забезпечення взаємодії й стимулювання інноваційної активності суб’єктів ринку інновацій, включаючи підприємства реального сектора, фінансово-кредитні організації, об’єкти інноваційної інфраструктури, органи державного й муніципального управління, НДІ й вищі навчальні заклади, населення. У ході дослідження розроблено загальну схему функціонування регіональних інноваційних центрів за умов партнерства з державою, покликаних забезпечувати задоволення попиту й реалізацію пропозиції на ринку інновацій. Важливим джерелом фінансування діяльності регіональних інноваційних центрів має стати емісія акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Запропоновано організаційний механізм розподілу функцій у процесі організації та забезпечення розвитку інноваційного потенціалу в регіонах (рис. 2).

Органом управління має стати Координаційна рада, яка здійснюватиме стратегічне й оперативне управління роботою центру. До складу Координаційної ради входять представники організацій-засновників, серед яких представники місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування; зацікавлені фінансово-кредитні структури й великі підприємства різних галузей; обласна Торгово-промислова палата; Фонд підтримки підприємництва; об’єднання підприємців.

Важливою характеристикою запропонованого механізму є досягнення синергетичного ефекту шляхом об’єднання зусиль інформаційно-інноваційних організацій, фінансово-кредитних інститутів і виробничих систем, що ініціюється керуючою підсистемою регіону – обласною державною адміністрацією.

Рис. 2. Організаційний механізм стимулювання розвитку інноваційного потенціалу регіону

Оскільки головними суб’єктами інноваційної діяльності є люди, значення соціальних умов для здійснення такої діяльності – велике. Соціальний ефект від інноваційної діяльності повинен полягати у сприянні розвитку суспільства, задовольняючи його потреби, й оцінюватися здебільшого якісними показниками: поліпшенням здоров’я, підвищенням коефіцієнта інтелектуальності людини, розвитком освіти, задоволенням естетичних потреб, що має знайти відображення в законодавчо-нормативних документах.

Отже, з метою виконання Законів України “Про стимулювання розвитку регіонів”, “Про державне прогнозування і розробку програм економічного і соціального розвитку України”, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року” в роботі сформовано стратегічні положення інноваційного розвитку регіонів держави, які мають включати такі складові як:

1) Базова соціальна стратегія, спрямована на поліпшення соціального середовища та структури колективу підприємства;

2) Цільові соціальні програми на основі пріоритетності визначених на певний час аспектів базової соціальної стратегії;

3) Економічні заходи соціального захисту працівників;

4) Стратегія розвитку кадрового потенціалу підприємства як конкурентної переваги через реалізацію механізму планування кадрових потреб;

5) Формування інноваційної моделі  вищої освіти;

6) Створення механізму забезпечення трансферу освітньо-професійних знань зі сфер науки та виробництва у сферу вищої освіти;

7) Посилення соціальної  орієнтованості процесів забезпечення якісного відтворення людських ресурсів та їх розвитку;

8) Розвиток ринку інтелектуальних продуктів;

9) Стимулювання розвитку інноваційно-інституційного середовища;

Інноваційний механізм розвитку має реалізовувати означені пріоритети через такі складові, як: законодавчо-нормативна, адміністративно-організаційна, соціально-економічна та інформаційно-комунікаційна.  Важливою складовою механізму інноваційного розвитку є процес моніторингу та оцінювання поточних та кінцевих результатів його функціонування, відповідна корекція у випадках неадекватності встановлених цілей та отриманих результатів.

Виконання вказаних завдань забезпечуватиметься за умови соціального спрямування державної інноваційної політики, моніторингу й аналізу соціальних наслідків інноваційних проектів та інноваційної діяльності соціально-економічної системи на всіх її рівнях.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми вдосконалення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України шляхом теоретичного обґрунтування і розробки науково-практичних рекомендацій у напрямі інноваційного розвитку національної економіки та регіональної державної політики, визначення комплексу стратегічних напрямів державної політики та удосконалення діяльності органів виконавчої влади при реалізації науково-технологічних та інноваційних пріоритетів держави. За результатами дисертаційного дослідження сформульовано наступні висновки.

1. Дослідження теоретичних засад формування та реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу засвідчило, що за своєю суттю державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів є системою заходів щодо створення умов для відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу, забезпечення впровадження сучасних безпечних та економних технологій, створення та реалізації конкурентоспроможної продукції. У роботі набув подальшого розвитку понятійно-категорійний апарат теорії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів, що, на відміну від існуючого, передбачає тлумачення понять: “інноваційний потенціал регіону” як невід’ємного її об’єкта, що являє собою сукупність ресурсів і властивостей, які визначають інноваційні можливості стійкого та ефективного функціонування регіональної соціально-економічної системи.

З метою формування ефективної державної політики розвитку інноваційного потенціалу, яка має забезпечувати розробку заходів з підтримки підприємств у застосуванні інновацій та сприяти їх впровадженню і використанню, запропоновано методологічні підходи до комплексного моніторингу збалансованого розвитку інноваційного потенціалу регіонів у державній політиці за певною структурою: організація та технології управління в регіоні; дослідження і розробки; маркетинг; технології виробництва в регіоні; економічно активне населення регіону; фінансова база;  інформаційна база; природно-ресурсний потенціал;

2. Встановлено, що процес переходу до ринкової економіки спричинив необхідність переосмислення українським суспільством ряду його фундаментальних законів, які не піддаються сумніву в теоретичному плані, але досить істотно модернізуються в практичній діяльності економічних суб’єктів, у тому числі й держави.

Дослідження формування соціального ринкового господарства, ринкових реформ в Україні дозволило зробити висновок про те, що ринковому господарству властиві як загальні, так і специфічні риси, які випливають з особливостей регіону. Відповідно інноваційна політика держави повинна базуватися на деяких загальних принципах, що модифікуються залежно від регіону і включають в себе пріоритети формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів: розвиток партнерства держави, бізнесу та населення; адекватність форм і методів реалізації змісту соціальної функції держави; плюралізм; конкуренція у взаємовідносинах суб’єктів господарювання; поглиблення інтеграції соціально-економічних систем.

3. Визначено, що для активізації використання інновацій регіонами інноваційну політику необхідно здійснювати за такими векторами: розробка та удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, механізмів її стимулювання, системи інституціональних перетворень, захисту інтелектуальної власності в інноваційній сфері й введення її в господарський обіг; координація державного, регіонального й місцевого рівнів реалізації інноваційної політики, що вимагає врахування цілей та коштів, за допомогою яких вони можуть бути досягнуті з найбільшим ефектом на відповідному рівні управління; створення системи комплексної підтримки інноваційної діяльності; розвиток інфраструктури інноваційного процесу; розвиток малого інноваційного підприємництва; удосконалення конкурсної системи відбору інноваційних проектів і програм; реалізація критичних технологій і пріоритетних напрямів, які здатні перетворювати відповідні галузі економіки країни та її регіонів.

У процесі   дослідження розроблено методологічні принципи, які мають бути покладені в основу формування регіональної інноваційної політики: створення максимально сприятливих умов для розвитку наукоємного виробництва, інноваційного бізнесу; максимальне зближення науки, виробництва та комерції; об’єднання суб’єктів, які розробляють і забезпечують комерційну реалізацію різних видів наукоємної продукції та сприяють прискореним процесам обміну науково-технічною інформацією; формування парникових умов для інкубаційного періоду становлення малих інноваційних фірм, проведення першого, найбільш ризикового етапу науково-технічних розробок.

4. Констатовано, що на регіональному рівні інноваційна політика повинна займати провідне місце. Це пов’язано з тим, що система інноваційних процесів, наукових знань, новітніх технологій, продуктів і послуг стає невід’ємною характеристикою сучасної економіки. Розвинена регіональна інформаційна система дозволяє контролювати інноваційні процеси в регіоні та на основі їх оцінки коректувати діяльність органів управління, які здійснюють їх регулювання відповідно до змін у науково-технічній і інноваційній сферах, попиту на інновації з боку товаровиробників, можливостях трансферту в регіональне господарство предметів інтелектуальної власності, нових технологій і т.д.

Запропоновано методологічні підходи до оцінки ефективності формування та реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу, що полягають у визначенні критеріїв оцінки готовності та здатності регіону до використання наявних інноваційних можливостей, а саме: рівень потенціалу; ступінь рівномірності розвитку. Інноваційний потенціал варто вважати ефективно функціонуючим тільки за умов орієнтації на позитивну зміну кінцевих показників у регіоні: економічних, соціальних, екологічних.

5. Досліджено зарубіжний досвід формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу. Показано, що зусилля держави мають бути націлені на комплексне, скоординоване використання прямих та непрямих методів регулювання інноваційної діяльності з переважанням кредитно-фінансових і податкових інструментів його стимулювання. При цьому вибір напрямів і розроблення моделей інноваційного розвитку враховує особливості та науково-технічний і ресурсний потенціали країни. Для України, з огляду на перспективи інтеграції в ЄС та участь в європейському дослідницькому просторі, доцільним є вивчення досвіду європейських країн за такими напрямами: посилення конкурентоспроможності економіки регіону через упровадження програми підтримки підприємництва в академічному середовищі та забезпечення передачі технологій із наукового сектора підприємцям; створення мережі інформації про фірми та інституції, які пропонують або потребують нових технологічних рішень; організація інтерактивного навчання у сфері підприємництва; впровадження програм підтримки охорони промислової власності; у галузі побудови ефективної мережі науково-дослідних установ, діяльність яких відбувається за рахунок бюджетних коштів, та формування механізмів їхньої взаємодії із виробничим сектором

6. Встановлено, що для формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України необхідно мати чітке уявлення про структуру інноваційного потенціалу регіону, взаємозв’язки між компонентами інноваційного потенціалу регіону, про систему та фактори, що дозволяють найбільш повно й ефективно реалізувати на практиці закладені в ньому можливості. З метою формування ефективної державної політки розвитку інноваційного потенціалу регіонів запропоновано класифікацію факторів, що впливають на розвиток інноваційного потенціалу регіону: за результативністю дії (стримувальні, каталізуючі); за характером впливу (конструктивні, деструктивні); за складом інфраструктури (виробничо-технологічні, фінансові, інформаційно-консалтингові, кадрове забезпечення); за масштабом впливу (фактори глобального рівня, макрорівня, мезорівня, мікрорівня).

7. Констатовано, що одним з найбільш дієвих механізмів державного впливу на забезпечення інноваційної перебудови структури економіки є законодавче стимулювання інноваційної діяльності на всіх її етапах і створення нормативно-правового середовища, найбільш сприятливого для високотехнологічних галузей виробництва, становлення та розвитку специфічної інфраструктури інноваційної діяльності.

В Україні формування нормативно-правової бази наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності незавершене і позбавлене системного підходу, що підтверджує відсутність цілеспрямованої, послідовної державної політики у цих сферах і стримує створення інноваційної інфраструктури.

8. Встановлено особливості підходів до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України. Серед них – правові, організаційні, фінансові та інформаційні. Доведено, що в сучасній галузі науки “Державне управління” та практиці існує необхідність формувати державну політику розвитку інноваційного потенціалу на основі концепції державно-приватного партнерства, суть якої полягає у тісній взаємодії та стимулюванні інноваційної активності суб’єктів ринку інновацій, включаючи підприємства реального сектору, фінансово-кредитні організації, об’єкти інноваційної інфраструктури, органи державного й муніципального управління, НДІ й вищі навчальні заклади, населення.

9. Визначено, що запровадження кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів здатне принципово змінити зміст регіональної політики. Обґрунтовано, що до числа напрямів державної регіональної кластерної політики повинні належати: виявлення і моніторинг ситуації розвитку промислових кластерів на територіальному рівні; формування комунікаційних майданчиків для потенційних учасників територіальних кластерів; сприяння консолідації учасників кластера (у тому числі через асоціативні форми); розвиток інформаційно-комунікаційної інфраструктури в регіонах; формування інституціонального середовища для розвитку регіональних промислово-інноваційних кластерів.

Запропоновано систему управління розвитком інноваційного потенціалу на основі кластерного підходу, в основу якої покладено ідею побудови нової науково обґрунтованої системи управління державних пріоритетів і надання відповідній структурі директивних функцій.

10. З метою активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів запропоновано удосконалити зміст прогнозних і програмних документів економічного розвитку, в яких має бути передбачено виконання таких заходів: забезпечення ефективного використання ресурсного блоку інноваційного потенціалу (виробничо-технологічної бази, кадрового потенціалу, інформації та фінансів; стимулювання розвитку науково-технічного потенціалу; розвиток організаційного потенціалу та створення ефективної інфраструктури для підтримки інновацій, підвищення рівня управлінського потенціалу; удосконалення рівня інноваційної культури в регіоні; підвищення ролі й розвиток споживчого сегмента; державна регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва).

Обґрунтовано, що кредитно-фінансова підтримка інноваційної діяльності регіонів має здійснюватися за принципами прямого (цільового) кредитування; участі держави на паях з іншими вкладниками; гарантій по кредитах підприємництва. Характерною рисою регіональної фінансової підтримки інноваційного підприємства повинна стати множинність каналів надходження коштів і, отже, різноманітна підтримка інноваційного бізнесу за наявності координуючого органу, підвищення значимості муніципального організаційного рівня.

11. Розроблено рекомендації щодо забезпечення державної політики розвитку інноваційного потенціалу, що полягає у: удосконаленні діяльності регіональних інноваційних центрів на основі розробленого організаційного механізму розподілу функцій в процесі організації та забезпечення розвитку інноваційного потенціалу в регіонах; удосконалення фінансово-кредитних механізмів фінансування інноваційних процесів регіонів за рекомендованими напрямами (пайове фінансування високоефективних інноваційних цільових програм; підтримка й стимулювання інвесторів; удосконалення системи позабюджетних галузевих і міжгалузевих фондів; розвиток лізингу наукоємного унікального обладнання та інноваційної продукції; удосконалення конкурсної системи відбору інноваційних проектів та їх виконавців у регіоні тощо; розвиток інновацій на основі зворотного інвестування розвитку малих підприємств і венчурних фірм; підготовка законодавчої бази для пільгової системи інвестування та зниження податків суб’єктам венчурного бізнесу на основі регіональних інноваційних центрів.

12. У ході дослідження сформовані стратегічні положення інноваційного розвитку регіонів держави, які, на відміну від існуючих, включають базову соціальну складову (поліпшення соціального середовища; поліпшення умов праці, забезпечення здоров’я працівників підприємств та членів їхніх сімей; поліпшення житлово-комунальних послуг, створення соціально-культурної структури); економічні заходи (соціальний захист працівників; розвиток кадрового потенціалу); формування інноваційної моделі  вищої освіти (нові форми навчання та взаємодія навчальних закладів з наукою й виробництвом, трансфер освітньо-професійних знань зі сфер науки та виробництва у сферу вищої освіти; якісне відтворення людських ресурсів); розвиток ринку інтелектуальних продуктів (формування інститутів інтелектуальної власності; створення необхідної інфраструктури; залучення інвесторів; стимулювання розвитку інноваційного інституційного середовища).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії

1. Бондарчук Н.В. Державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів України: теорія, методологія, механізми управління: [монографія] / Н.В. Бондарчук. – Донецьк: Юго-Восток, 2011. – 406 с.

Статті в наукових фахових виданнях

2. Бондарчук Н.В. Державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів в умовах соціально-економічної кризи / Н.В. Бондарчук // Економіка та держава. –  2009. – № 4. – С.125–127.

3. Бондарчук Н.В. Моделі управління інноваційним потенціалом регіонів/ Н.В. Бондарчук // Економіка та держава. – 2009. – № 8. – С.109–111.

4. Бондарчук Н.В. Активізація державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів: механізми та методи / Н.В. Бондарчук // Економіка та держава. –  2009. – № 9. – С.104–107.

5. Бондарчук Н.В. Оцінка рівня інноваційного потенціалу регіонів / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 19. – С.69–70.

6. Бондарчук Н.В. Розробка державної політики розвитку інноваційного потенціалу на основі концепції маркетингу регіону / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 20. – С.89–91.

7. Бондарчук Н.В. Фактори впливу на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 21. – С.77–79.

8. Бондарчук Н.В. Напрями формування та реалізації механізмів державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів на основі  антикризового управління / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 22. – С.85–86.

9. Бондарчук Н.В. Сучасні проблеми матеріально-технічної бази на матеріально-технічного забезпечення сільського господарства / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – № 6. – С.49–53.

10. Бондарчук Н.В. Механізми реалізації державної політики, спрямованої на забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів [Електронний ресурс] / Н.В. Бондарчук // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2010. – № 4. – Режим доступу до журналу: http: // www.dy.nayka.com.ua

11. Бондарчук Н.В. Пріоритети регіональної соціально-економічної політики держави [Електронний ресурс] / Н.В. Бондарчук // Державне управління: удосконалення та розвиток. – 2010. – № 5. – Режим доступу до журналу: http: // www.dy.nayka.com.ua

12. Бондарчук Н.В. Аналіз основних показників та напрями поліпшення  інноваційного потенціалу регіонів / Н.В. Бондарчук // Економіка та держава. – 2010. – № 3. – С.128–130.

13. Бондарчук Н.В. Напрями вдосконалення механізмів державного регулювання економічного розвитку регіонів / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – № 12. – С.66–68.

14. Бондарчук Н.В. Кластерна форма організації господарювання та роль у ній держави / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2010. – № 14. – С.67–69.

15. Бондарчук Н.В. Стан та тенденції державного управління регіональним розвитком України / Н.В. Бондарчук // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія “Управління” / За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. – 2010. – Вип. 3/2010.– С.509–515.

16. Бондарчук Н.В. Функціонування кластерів: світовий та вітчизняний досвід / Н.В. Бондарчук // Економіка та держава. –  2010. – № 9. – С.107–109.

17. Бондарчук Н.В. Складові державної регіональної політики / Н.В. Бондарчук // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія “Управління” / За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. – 2010. – Вип. 4/2010.– С.367–373.

18. Бондарчук Н.В. Державно-приватне партнерство і можливості підвищення конкурентоздатності на основі кластеризації економіки / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. –  2010. – № 4. – С.85–88.

19. Бондарчук Н.В. Законодавче забезпечення державної політики розвитку інноваційного потенціалу / Н.В. Бондарчук // Науково-методичний журнал. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. –Т. 147, вип. 135. – С.109–112.

20. Бондарчук Н.В. Роль державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів в умовах глобалізації / Н.В. Бондарчук // Наук. вісник Академії муніципального управління: Серія “Управління” / За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. – 2011. –Вип. 1/2011. – С.82–87.

21. Бондарчук Н.В. Концепція державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів на основі антикризового управління / Н.В. Бондарчук // Науковий вісник Академії муніципального управління: Серія “Управління” / За заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка. – К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління. – 2011. – Вип. 2/2011. – С. 68–75.

22. Бондарчук Н.В. Етапи реалізації механізмів державної політики розвитку інноваційного потенціалу на основі антикризового управління / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. –  2011. – № 6. – С.69–71.

23. Бондарчук Н.В. Аналіз основних показників розвитку інноваційного потенціалу України / Н.В. Бондарчук // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – № 8. – С. 64–66.

24. Бондарчук Н.В. Аналіз інноваційної діяльності промислових підприємств в Україні / Н.В. Бондарчук // Економіка та держава .– 2011. – № 4. – С. 143–145.

Статті в інших виданнях

25. Бондарчук Н.В. Ринок та виробничі послуги в АПК / Н.В. Бондарчук // АгроСвіт. – 2010. – № 3. – С.22–25.

26. Бондарчук Н.В. Економічна роль інформаційно-консультаційних послуг у відтворювальному процесі [Електронний ресурс] / Н.В. Бондарчук // Ефективна економіка. – 2010. – № 2. – Режим доступу до журналу: http: // www.economy.nayka.com.ua

27. Бондарчук Н.В. Державна регіональна політика: суть та значення для регулювання економічного розвитку регіонів / Н.В. Бондарчук // Агроекологічний журнал. – К., 2010. – С. 32–35. – Спеціальний випуск.

28. Бондарчук Н.В. Інформаційно-консультаційні послуги в сільському господарстві: досвід країн з розвиненою економікою / Н.В. Бондарчук // Ефективна економіка. – 2010. – № 1. – Режим доступу до журналу: http: // www.economy.nayka.com.ua

Тези конференцій

29. Бондарчук Н.В. Нормативно-правове забезпечення бюджетного фінансування освіти в Україні / Н.В. Бондарчук // Управління сьогодні та завтра: міжнародний управлінський форум (м. Хмельницький, 1516 травня 2008 р.) Університетські наукові записки: Часопис Хмельницького університету управління та права. – 2008. – № 3 (ІІ). – С. 58–60.

30. Бондарчук Н.В. Правове регулювання розвитку освіти в зарубіжних країнах / Н.В. Бондарчук // Стратегія забезпечення сталого розвитку України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 20 травня 2008 р.). –К.: РВПС України НАН України, 2008. – Ч.2. – С. 121123.

31. Бондарчук Н.В. Реформування законодавчої бази щодо удосконалення умов фінансування вищої освіти / Н.В. Бондарчук// Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 2324 жовтня 2008 р.).– К.: РВПС України НАН України, 2008. – Ч.1. – С. 174176.

32. Бондарчук Н.В. Пріоритетні завдання державної регіональної політики / Н.В. Бондарчук // Фінанси України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 1920 травня  2010 р.). – Д.: Біла К.О., 2010. – Т.1. – С.3638.

33. Бондарчук Н.В. Кластерні стратегії державного управління розвитку регіонів / Н.В. Бондарчук // Аспекти стабільного розвитку економіки в умовах ринкових відносин: матеріали міжнар. науково-практ. конф. (м. Умань, 2021 травня 2010 р.). – Умань: Видавець „Сочінський”, 2010. – Ч. 1. – С.3840.

34. Бондарчук Н.В. Державна регіональна екологічна політика та її складові / Н.В. Бондарчук // Перспективи впровадження екологічного оподаткування в Україні: матеріали наук.-практ. круглого столу (м. Ірпінь, 04 червня 2010 р.). – Ірпінь: Нац. унів. ДПС. України, 2010. – С.2325.

35. Бондарчук Н.В. Механізми державного регулювання розвитку регіонів / Н.В. Бондарчук // Пріоритети нової економіки знань в ХХІ сторіччі: матеріали всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ 1214 травня 2010 р.). Дніпропетровськ: ДВНЗ ДНУ ім. О. Гончара, 2010. – С.106108.

36. Бондарчук Н.В. Сучасна парадигма державного регулювання регіонального розвитку / Н.В. Бондарчук // Методологія та практика менеджменту на порозі ХХІ століття: загальнодержавні, галузеві та регіональні аспекти: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Полтава, 1314 травня 2010 р.). – Полтава: РВВ ПУЕТ, 2010. – Ч.2. – С.256258.

37. Бондарчук Н.В. Державне управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів в умовах глобалізації / Н.В. Бондарчук // Спецпроект: аналіз наукових досліджень: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 1718 червня 2010 р.). – Дніпропетровськ: Біла К.О., 2010. –Т.3.– С. 2628.

38. Бондарчук Н.В. Ознаки ефективності державного управління регіональним розвитком / Н.В. Бондарчук // Малий та середній агробізнес в системі фінансів підприємств: матеріали наук.-практ. конф. / ННЦ „Інститут аграрної економіки”.–  2010. – С. 6669.

39. Бондарчук Н.В. Концепція регіональної економічної політики / Н.В. Бондарчук // Інституційні засади функціонування економіки в умовах трансформації: матеріали наук.-практ. конф. (м. Одеса, 810 вересня 2010 р.) / Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. –  Одеса, 2010.– Ч. 1. – С.19–21.

40. Бондарчук Н.В. Структура державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів / Н.В. Бондарчук // Сталий розвиток та екологічна безпека суспільства в економічних трансформаціях // матеріали наук.-практ. конф.(м. Бахчисарай, 23–24 вересня 2010 р.) / НДІ сталого розвитку та природокористування, РВПС України НАН України, Кримський інститут КНЕУ ім. В. Гетьмана. – Сімферополь:  ПП „Підприємство фенікс”, 2010. – С.307309.

41. Бондарчук Н.В. Основні пріоритети регіональної політики держави / Н.В. Бондарчук // Трансформаційні процеси в економіці держави та регіонів: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 1314 жовтня 2010 р.). – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. –  С. 3031.

42. Бондарчук Н.В. Роль держави у формуванні та розвитку потенціалу господарської діяльності в регіонах / Н.В. Бондарчук // Інвестиційні пріоритети епохи глобалізації: влив на національну економіку та окремий бізнес: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 78 жовтня 2010 р.). – Дніпропетровськ: Біла К.О., 2010. –Т. 2.– С.1820.

43. Бондарчук Н.В. Податкове регулювання інноваційної діяльності в україні господарством / Н.В. Бондарчук // Розвиток легкої промисловості в умовах активізації євроінтеграційних процесів: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 29 жовтня 2010 р.). – К.: РВПС України НАН України, 2010. – С.8991.

44. Бондарчук Н.В. Механізми державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів України на основі антикризового управління / Н.В. Бондарчук // Сучасні тенденції розвитку менеджменту: матеріали міжрегіон. наук. конф. (м. Запоріжжя, 09 грудня 2010 р.).  – Запоріжжя: ЗНУ, 2010. – С.121123.

45. Бондарчук Н.В. Сучасний стан нормативно-правової бази забезпечення інноваційної діяльності / Н.В. Бондарчук // Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи: матеріали всеукр. наук.-практ. інтернет-конф. (м. Харків, 822 листопада 2010 р.). – Харків: ХНТУСГ, 2010. –Т.2. – С. 810.

46. Бондарчук Н.В. Концепція державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів України на основі антикризового управління  / Н.В. Бондарчук // Сучасні проблеми інноваційного розвитку держави: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 1112 листопада 2010 р.).– Дніпропетровськ.: Біла К.О., 2010. – Т.1. –  С. 79.

47. Бондарчук Н.В. Вихідні передумови державної інноваційної політики / Н.В. Бондарчук // Проблеми формування нової економіки ХХІ століття: матеріали міжнар. наук.-практ. конф., (м. Дніпропетровськ, 2324 грудня 2010 р.). – Дніпропетровськ: Біла К.О., 2010. –Т. 4– С.1517.

48. Бондарчук Н.В. Заходи державного регулювання економічного розвитку регіонів / Н.В. Бондарчук // Проблеми розвитку сучасного суспільства: економіка, соціологія, філософія: матеріали всеукр. наук.-практ. інтернет-конф. (м. Дніпропетровськ, 20-21 травня 2010 р.). Дніпропетровськ: ДДФА, 2010. – С.1112.

49. Бондарчук Н.В. Основні фактори, що впливають на формування механізмів державного управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів / Н.В. Бондарчук // Стратегія розвитку фінансово-економічних та соціальних відносин: регіональний аспект: матеріали ІІІ симпозіуму (м. Харків, 11 листопада 2010 р.). – Харків: ХІФ УДУФМТ, 2010. – С. 183184.

50. Бондарчук Н.В. Значение программ инновационного развития регионов для инновационного развития Украины / Н.В. Бондарчук // Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования: матеріали міжнар. науч.-практ. конф. (г. Минск, 21-22 апреля, 2011 г.). Минск: Акад. упр. при Президенте Респ. Беларусь, 2011. Ч.1.  С. 193194

АНОТАЦІЯ

Бондарчук Н.В. Державна політика розвитку інноваційного потенціалу регіонів України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 – механізми державного управління. –. Чорноморський державний університет імені Петра Могили. – Миколаїв, 2011.

Дисертацію присвячено науковому обґрунтуванню теоретичних і методологічних засад розвитку державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України та відповідних практичних рекомендацій.

Сформульовано базові положення теорії формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Визначено пріоритети формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів України. Розкрито принципи та вектори регіональної інноваційної політики держави. Розроблено методологічні підходи до оцінки ефективності державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Проаналізовано досвід іноземних країн щодо формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Визначено фактори, що впливають на формування державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Проаналізовано ефективність чинної нормативно-правової бази щодо забезпечення інноваційної діяльності. Обґрунтовані особливості підходів до реалізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Надано пропозиції щодо формування кластерної стратегії державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Науковообґрунтовані методичні підходи до активізації державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Розроблено науково-практичні рекомендації щодо забезпечення державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів. Розкрито напрями формування соціальної основи державної політики розвитку інноваційного потенціалу регіонів.

Ключові слова: потенціал, інновації, інноваційний потенціал, політика, державна політика,  кластери, кластерна стратегія, програми інноваційного розвитку.

АННОТАЦИЯ

Бондарчук Н.В. Государственная политика развития инновационного потенциала регионов Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук по государственному управлению по специальности 25.00.02 – механизмы государственного управления. – Черноморский государственный университет имени Петра Могилы. – Николаев, 2011.

Диссертация посвящена научному обоснованию теоретических и методологических основ государственной политики развития инновационного потенциала регионов Украины и соответствующих практических рекомендаций. Сформулированы базовые положения категориального аппарата теории государственной политики развития инновационного потенциала регионов. С целью обеспечения эффективного управления со стороны государства в структуре инновационного потенциала регионов предложено выделять такие составляющие: наличие основных природных ресурсов, состояние окружающей среды; трудовые ресурсы; производственный потенциал; научно-технический и кадровый потенциалы; региональные и геополитические аспекты инновационного потенциала; инфраструктура.

Установлено, что при формировании государственной политики развития инновационного потенциала необходимо учитывать и социальные приоритеты, а именно: развитие партнерства государства, бизнеса и населения; адекватность  форм и методов реализации социальной функции государства; плюрализм; конкуренция во взаимоотношениях субъектов хозяйствования; углубление интеграции социально-экономических систем.

Раскрыты основные векторы, а также разработаны методологические принципы региональной инновационной политики государства, к которым отнесены: создание максимально благоприятных условий для развития наукоемкого производства, инновационного бизнеса; максимальное сближение науки, производства и коммерции; объединение фирм, которые разрабатывают и обеспечивают коммерческую реализацию разных видов наукоемкой продукции и оказывают содействие ускоренным процессам обмена научно-технической информацией о формировании парниковых условий для инкубационного периода становления малых инновационных фирм, проведение первого, наиболее рискованного этапа научно-технических разработок.

Разработаны методологические принципы, к которым отнесены: создание максимально благоприятных условий для развития наукоемкого производства, инновационного бизнеса; максимальное сближение науки, производства и коммерции; объединение субъектов, которые разрабатывают и обеспечивают коммерческую реализацию разных видов наукоемкой продукции; формирование парниковых условий для инкубационного периода становления малых инновационных фирм.

Разработаны методологические подходы к оценке эффективности государственной политики развития инновационного потенциала регионов, которые базируются на критериях оценки готовности и способности региона к использованию имеющихся инновационных возможностей, а именно: уровень потенциала; степень равномерности развития.

Научно обосновано, что при формировании государственной политики целесообразно использовать опыт иностранных государств в таких направлениях: поддержка инновационного предпринимательства в ВУЗах и научных учреждениях, юридическое сопровождение и частичное финансирование в процессе представления заявки на получение документов на объекты интеллектуальной собственности; содействие привлечению средств Европейского фонда регионального развития отечественными инновационными предприятиями.

Предложена классификация факторов, влияющих на развитие инновационного потенциала регионов: по результативности действия; по характеру влияния; по составу инфраструктуры; по масштабам влияния.

Констатировано, что в Украине формирование нормативно-правовой базы, научной, научно-технической, инновационной деятельности не завершено и лишено системного подхода, что подтверждает отсутствие целенаправленной, последовательной государственной политики в этих сферах и сдерживает создание инновационной инфраструктуры.

Установлено, что формирование государственной политики развития инновационного потенциала необходимо осуществлять на основе концепции государственно-частного партнерства, то есть на взаимодействии и стимулировании инновационной активности субъектов рынка инноваций. 

Определены особенности подходов к реализации государственной политики развития инновационного потенциала регионов.

В диссертации разработаны предложения по формированию кластерной стратегия государственной политики развития инновационного потенциала регионов, предложена схема взаимодействия государства и элементов кластера.

Предложены методические подходы к активизации государственной политики развития инновационного потенциала регионов. Сформулированы базовые положения теории государственной политики развития инновационного потенциала регионов, которые основываются на авторской концепции государственно-частного партнерства.

Разработаны стратегические положения инновационного развития регионов государства, которые, в отличие от существующих, включают базовую социальную составляющую; экономические мероприятия; формирование инновационной модели высшего образования; развитие рынка интеллектуальных продуктов; привлечение инвесторов; стимулирование развития инновационной институциональной среды.

Ключевые слова: потенциал, инновации, инновационный потенциал, политика, государственная политика, кластеры, кластерная стратегия, программы инновационного развития.

SUMMARY

Bondarchuk N.V. State policy of development of Ukraine regional innovation potential. - Manuscript.

Dissertation on the receipt of scientific degree of doctor of sciences from state administration after speciality 25.00.02 are mechanisms of state administration. Black Sea State University of the name of Mogyly Peter. – Nikolaev, 2011.

The dissertation is dedicated to the science explanation of theoretical and methodological basis of improvement of state policy of development of Ukraine regional innovation potential and respective practical recommendations.

In the paper there are formulated the basis provisions of the theory of formation the state policy concerning development of innovative potential of regions. There are defined the priorities of formation of state policy concerning development of innovative potential of regions of Ukraine. There are disclosed the principles and vectors of regional innovative policy of the state. There are developed the methodological approaches to the estimation of effectiveness of state policy of development of regional innovative potential. Paper includes the analysis of foreign countries experience concerning formation of state policy of regional innovative potential development. There are defined the factors, affecting the formation of state policy of development of innovative potential of the regions. There is analyzed the effectiveness of current standard-legal base concerning provision of innovative activity. Also the peculiaries of the approaches to the realization of state policy of regional innovative policy development are grounded. There are provided the propositions concerning formation of cluster strategy of state policy of regional innovative potential development. There are scientifically grounded the methodological approaches for activation of state policy of development the innovative potential of the regions. There are developed the recommendations concerning provision of state policy of development of regions; innovative potential. Also herein disclosed the trends of formation the social basis for the state policy of development of regions’ innovative potential.

Key words: potential, innovation potential, policy, state policy, clusters, cluster policy, programs of innovation development.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

24937. СУБЪЕКТЫ ПРАВООТНОШЕНИЙ 54 KB
  Идея коллективного участия физических лиц в имущественных отношениях путем образования различного рода объединений которые выступали бы как отдельный субъект права принадлежит еще юристам Древнего Рима хотя римское право еще не знало конструкции юридического лица. Признаки юридического лица это те его свойства которые необходимы и достаточны для того чтобы лицо выступало в качестве самостоятельного субъекта права. Определение юридического лица содержится в п. Основываясь на вышеприведенной дефиниции можно назвать следующие...
24938. Право собственности публично-правовых образований 49 KB
  Право собственности публичноправовых образований. Право собственности предоставляет одинаковые возможности всем своим субъектам. Известные ограничения влекущие особенности правового режима отдельных объектов этого права также по общему правилу являются одинаковыми для всех собственников например строго целевой характер использования находящихся в их собственности земли или других природных ресурсов либо жилых помещений; отчуждение и использование вещей ограниченных в обороте и т. В связи с этим отпадают основания для различия форм...
24939. Вещные права на земельные участки 41.5 KB
  Собственник земельного участка вправе использовать по своему усмотрению все что находится над и под поверхностью этого участка если иное не предусмотрено законами о недрах об использовании воздушного пространства иными законами и не нарушает прав других лиц. Гражданин обладающий правом пожизненного наследуемого владения владелец земельного участка имеет права владения и пользования земельным участком передаваемые по наследству. Если из условий пользования земельным участком установленных законом не вытекает иное владелец земельного...
24940. Понятие и виды ограниченных вещных прав 36.5 KB
  Вещное право включает право собственности и ограниченные вещные права. Право собственности является наиболее широким ограниченным правом но не единственным вещным правом. Отличие от права собственности – право на чужую вещь. Право на чужую вещь является не вполне точным выражением.
24941. Ограниченные вещные права на хозяйствование с имуществом собственника 26 KB
  Ограниченные вещные права на хозяйствование с имуществом собственника Вещными правами на хозяйствование с имуществом собственника относятся право хозяйственного ведения и право оперативного управления. Данные права используются для характеристики имущественной обособленности унитарных предприятий и учреждений. Субъекты права – только юридические лица в форме унитарных предприятий и финансируемых собственником учреждений которые не становятся собственниками имущества т. Собственники как правило публичноправовые образования лишаются права...
24942. Субъекты наследственного правопреемства 37 KB
  Юридические лица могут выступать в качестве наследников только в том случае если в их пользу составлено завещание. Не наследуют ни по закону ни по завещанию граждане которые своими умышленными противоправными действиями направленными против наследодателя коголибо из его наследников или против осуществления последней воли наследодателя выраженной в завещании способствовали либо пытались способствовать призванию их самих или других лиц к наследованию либо способствовали или пытались способствовать увеличению причитающейся им или другим...
24943. Наследование по завещанию 59.5 KB
  Запрет на распоряжение имуществом на случай смерти какимлибо образом кроме совершения завещания предотвращает также заключение притворных сделок или обход строгих правил о форме завещания и т. Составление завещания через представителей поверенных опекунов попечителей не допускается. Не допускаются и совместные завещания известные за рубежом. Взаимные завещания также исключаются.
24944. Наследование по закону 50.5 KB
  Рождение самого наследодателя в это число не входит. Наследниками первой очереди по закону являются дети супруг и родители наследодателя. Внуки наследодателя и их потомки наследуют по праву представления. Наследниками второй очереди являются полнородные и неполнородные братья и сестры наследодателя его дедушка и бабушка как со стороны отца так и со стороны матери.
24945. Принятие наследства и отказ от наследства 67 KB
  Принятие наследства и отказ от наследства Принятие наследства Принятие наследства как и отказ от наследства односторонние сделки совершаемые наследником. И принятие и отказ от наследства действуют с обратной силой во времени. Это означает что наследник принявший наследство приобретает право не только на то имущество которое оказалось в наличии в момент принятия наследства но и на все то имущество которое было в наличии в момент открытия наследства. Принятие наследства под условием и с оговорками не допускается ст.