68788

Стародавня історія України

Конспект

История и СИД

Основними заняттями кочовиків були скотарство, ремісництво (виплавка заліза, виготовлення зброї), землеробство, торгівля. Із посиленням майнової нерівності, зародженням класів з’явилися елементи державності. Центром Скіфського царства в Криму, яке існувало до III ст. н. е., був Неаполь...

Украинкский

2014-09-25

654.5 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT 74

                   Тема: Стародавня історія України

План.

  1.  Початки людського життя.
  2.  Кочові племена на територыъ України.
  3.  Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

1. Початки людського життя.

Стародавню історію України вчені поділяють на 4 періоди:

• кам’яний вік (1 млн. років тому — ІV тис. до н. е.);

• мідно-кам’яний вік (ІV–ІІІ тис. до н. е.);

• бронзовий вік (ІІ–І тис. до н. е.);

• залізний вік (І тис. до н. е. — V ст. н. е.).

На території сучасної України давні люди з’явилися майже 1 млн. років тому. Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, для якого характерні:

• низький рівень розвитку продуктивних сил;

• майже повна залежність людини від природи;

• об’єднання людей у громади;

• виникнення общинної власності на засоби виробництва;

• рівномірний розподіл продуктів праці між членами громади;

• відсутність класів і держави;

• язичницькі вірування в богів.

Кам’яний вік поділяється на палеоліт (1 млн. років —Х тис. до н. е.) — давній кам’яний вік,

мезоліт (IX–VI тис. до н. е.) — середній кам’яний вік,

неоліт (VI–IV тис. до н. е.) —новий кам’яний вік.

• Тип людини: архантроп (найдавніша людина), неандерталець («людина вміла»), кроманьйонець («людина розумна»).

• Знаряддя праці: рубило, проколка, гостроконечник, скребло, дротик, спис, гарпун, голка, лук зі стрілами, серп, рало, соха, зернотерка.

• Людська спільність: первісне стадо, материнська родова община (матріархат), батьківська родова община (патріархат), сусідська (територіальна) община, плем’я, союз племен.

• Заняття: збиральництво, полювання, рибальство, землеробство, скотарство, ремесла.

• Тип господарства: привласнювальне (необхідне для життя людина брала в природі у готовому вигляді), відтворювальне (необхідне для життя людина виробляла самостійно).

• Вірування: тотемізм (поклоніння певному виду рослин чи тварин, що вважалися охоронцями роду), фетишизм (поклоніння предметам неживої природи, які нібито наділені чудодійною силою), магія (обряди, засновані на вірі в здатність людини впливати на інших людей, тварин, явища природи, богів).

• Стоянки: с. Королево (Закарпаття), печера Киїк-Коба (Крим), с. Мізин (Чернігівщина), Кам’яна Могила (поблизу Мелітополя).

У період мідно-кам’яного віку на території України жили ранні землеробські племена так званої трипільської культури, яку відкрив у 1893 р. археолог В. Хвойко біля с. Трипілля на Київщині. Головним заняттям трипільців було землеробство, важливу роль у господарстві відігравали скотарство, рибальство, мисливство, ремесла. Трипільці виготовляли керамічний посуд, прикрашений орнаментом із символічних малюнків у вигляді спіралей, трикутників, фігур людей і тварин (мальована кераміка).

2. Кочові племена на території україни.

У період залізного віку на території України жили кочові племена:

• кіммерійці (ІХ–VII ст. до н. е.);

• таври (IX–I ст. до н. е.);

• скіфи (VII–III ст. до н. е.);

• сармати (ІІІ до н. е. — ІІІ ст. н. е.);

• готи (ІІ — ІV ст. н. е.);

• гуни (ІV — сер. V ст. н. е.).

Основними заняттями кочовиків були скотарство, ремісництво (виплавка заліза, виготовлення зброї), землеробство, торгівля. Із посиленням майнової нерівності, зародженням класів з’явилися елементи державності.

Центром Скіфського царства в Криму, яке існувало до III ст. н. е., був Неаполь (поблизу сучасного м. Сімферополя).

3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

У VІІ–V ст. до н. е. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного та Азовського морів свої поселення, що стали рабовласницькими містами-державами:

• Ольвія (у гирлі Дніпровсько-Бузького лиману);

• Херсонес (на околиці сучасного Севастополя);

• Пантікапей (на місці сучасної Керчі);

• Тіра (на березі Дністровського лиману);

• Феодосія (в Криму), Танаїс (у гирлі Дону).

Найбільшою з грецьких держав було Боспорське царство з центром у Пантікапеї, яке включало територію Керченського та Таманського півостровів. Населення грецьких міст займалося ремеслами, землеробством, виноробством, рибальством, торгівлею як із місцевими скіфськими племенами, так і з Грецією.

Тема: Виникнення та розквіт Київської Русі.

План.

  1.  Перші державні утворення.
  2.  Формування Київської держави.
  3.  Зовнішня політика Київської Русі.

1. Перші державні утворення.

Слов’янські племена з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним населенням, відомим під назвами венедів, склавинів, антів. У VIІІ–IX ст. східні слов’яни розселилися на території від Карпат до Оки і від Ладоги до Чорного моря. Формою суспільного устрою були союзи східнослов’янських племен:

• поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, уличі, білі хорвати (південно-західна, українська група);

• полочани, дреговичі (західна, білоруська група);

• словени, кривичі, радимичі, в’ятичі (північно-східна, російська група).

Головними заняттями східних слов’ян були землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, ремесла і торгівля. Східні слов’яни були язичниками, поклонялися багатьом богам (Дажбог — бог сонця, Перун — бог грому, Сварог — бог неба, Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби, Мокоша — богиня родючості). Із розпадом родоплемінного ладу і появою класів замість племінних союзів у східних слов’ян утворилися перші державні формування, які називалися Куявія (земля полян із Києвом), Славія (Новгородська земля), Артанія (Причорноморська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, до якого входили землі полян, древлян й сіверян з центром у Києві.

2. Формування Київської держави.

Наприкінці IXX ст. відбувався процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і формування ранньофеодальної держави Київська Русь. Щодо утво-

рення Київської Русі існують дві точки зору:

• норманська теорія про несамостійний розвиток слов’янської державності, спираючись на «Повість минулих літ», стверджує, що першими керівниками Київської Русі були нормани — князі Рюрик і Олег;

• теорія природно-історичного процесу утворення держави у східних слов’ян доводить, що для цього були всі необхідні економічні і політичні умови. Наприкінці VI — на початку VII ст., ще до приходу варягів, у Києві правив перший князь — слов’янин Кий. Останніми представниками заснованої ним династії і першими князями Київської Русі вважають Аскольда та Діра.

Щодо походження назви «Русь» також існують дві теорії:

• норманська (від назви одного з племен норманів-шведів, які завоювали Новгород і заснували там державу);

• автохтонна (від назви корінних племен — росоманів та росів, які жили на р. Рось у Подніпров’ї).

У ІХ–ХІ ст. відбувається швидке територіальне зростання і поступова консолідація Київської Русі:

• Князь Олег (882–912 рр.) захопив Київ і підкорив своїй владі полян, древлян, сіверян, радимичів.

• Князь Ігор (912–945 рр.) приєднав територію уличів і тиверців.

• Княгиня Ольга (945–957 рр.) врегулювала збирання данини, визначивши її розміри (уроки) і місця для збирання (погости).

• Князь Святослав (957–972 рр.) підкорив в’ятичів і розбив ясів (осетинів) та косогів (черкесів), розширив територію Київської держави далеко на схід.

• Князь Володимир Великий (978–1015 рр.) остаточно підкорив в’ятичів і радимичів, відвоював у Польщі галицькі та волинські землі, у 988 році запровадив християнство як загальнодержавну релігію.

• Князь Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.) розширив межі Київської Русі на південь, розгромивши печенігів, остаточно затвердив християнство, запровадив перший писаний збірник законів «Руська Правда».

На початку XI ст., коли у межах Київської Русі були об’єднані всі східнослов’янські племена, давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту. Після смерті Ярослава Мудрого стали помітними ознаки політичного роздроблення Київської Русі. У 1097 році у Любечі князі домовилися припинити міжусобиці і узаконили роздроблення Київської держави на окремі спадкові князівства. Володимир Мономах (1113–1125 рр.) і Мстислав (1125–1132 рр.) на деякий час відновили і зміцнили великокнязівську владу, однак спинити політичну роздробленість Київської Русі не змогли.

3. Зовнішня політика Київської Русі.

Київська Русь відіграла важливу роль в історії східнослов’янських народів, оскільки сприяла їх економічному, політичному й культурному розвитку і дала можливість захистити свої землі від ворогів. Київська Русь, як одна з наймогутніших держав ран-

ньосередньовічної Європи, мала великий вплив на міжнародної арені.

• Князь Олег у 907 і 911 рр. провів успішні походи на Візантію, уклавши вигідні торгівельні угоди.

• Князь Ігор у 915 р. уклав мир із печенігами; у 941 і 944 роках здійснив два похода на Візантію.

• Княгиня Ольга у 957 р. здійснила дипломатичну подорож до столиці Візантії Константинополя, де прийняла християнство; у 959 році вислала своє посольство до німецького імператора Оттона І.

• Князь Святослав розгромив Хазарський каганат і Волзьку Болгарію; у 968 і 970 рр. здійснив походи проти Візантії і Болгарії, намагаючись заволодіти землями по Дунаю.

• Князь Володимир Великий вів успішну боротьбу проти печенігів, захистивши південні рубежі Київської Русі.

• Князь Ярослав Мудрий у 1036 р. остаточно розгромив печенігів під Києвом; встановив династичні зв’язки з Візантією, Францією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Швецією, Норвегією.

• Князь Володимир Мономах за своє правління здійснив 83 походи проти половців.

Успішно відбиваючи напади кочовиків, Київська Русь захищала Візантію і західноєвропейські країни. Політичні, торгівельні, культурні зв’язки Русі з країнами Заходу і Сходу сприяли підвищенню її міжнародного авторитету.

Тема: Київська Русь за часів роздробленості. Галицько-Волинська держава.

План.

  1.  Утворення Галицько-Волинської держави.
  2.  Монгольська навала на українські землі.
  3.  Галицько-Волинська держава за Данила Галицького та його наступників.

1. Утворення Галицько-Волинської держави.

У ХІІ ст. Київська Русь розпалася на окремі самостійні князівства, наймогутнішими з яких на українських землях були Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське,

Галицьке і Волинське. Причинами політичної роздробленості стали:

• перетворення земельного володіння на спадкове;

•економічне та військово-політичне посилення удільних князівств; міжусобиці князів;

• слабкість економічних зв’язків внаслідок розвитку натурального господарства.

Спадкоємцем Київської Русі і головним політичним центром майбутньої України (назва «Україна» вперше згадується у 1187 р. в Київському літописі) стало Галицько-Волинське князівство, найвідомішими князями якого були Роман Мстиславич (1199–1205 рр.) і Данило Романович (1205–1264 рр.). У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав Галичину і Волинь в одне князівство. Після його загибелі почалися усобиці, що тривали понад 30 років. У 1238 р. Данило Романович Галицький подолав угрупування бояр і знов об’єднав Галицькі і Волинські землі.

2. Монгольська навала на українські землі.

На початку XIII ст. монголо-татарські племена об’єдналися під владою Темучина (Чингісхана) і завоювали Північний Китай, Середню Азію, Закавказзя.

• У 1223 р. монголо-татари завдали поразки руським військам і половцям в битві на річці Калці.

• У 1238–1239 рр. монголо-татари під проводом хана Батия вторглися в Переяславське і Чернігівське князівства та спустошили їх.

• У 1240 р. монголо-татари здобули Київ і вирушили на Волинь і Галичину.

Руські князівства потрапили у залежність від Золотої Орди. Князі були змушені одержувати від хана ярлики — грамоти на князювання і сплачувати данину ханським намісникам — баскакам.

3. Галицько-Волинська держава за Данила Галицького та його наступників.

У 1246 р. Данила Галицький поїхав до Золотої Орди і дістав ярлик на князювання, формально визнавши залежність від хана Батия. Готуючись до боротьби протии Золотої Орди, Данило шукав союзників. У 1253 році посланець римського папи Інокентія ІV коронував Данила Галицького в Дорогочині. Данилу Галицькому не вдалося визволити свою землю від Золотої Орди, однак і монголо-татари не змогли зруйнувати Галицько-Волинську державу. Наступниками Данила Галицького були: Лев І (1264–1301 рр.), Юрій І (1301–1308 рр.), Андрій та Лев ІІ (1308–1323 рр.), Юрій ІІ Болеслав (1325–1340 рр.). У середині ХІV столітті Галицько-Волинське князівство припинило своє існування, потрапивши під владу Польщі і Литви.

Тема: Політичний устрій, соціально-економічний і культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави (ІХ–ХIV ст.)

План.

  1.  Політичний устрій.
  2.  Соціальна структура суспільства.
  3.  Економічний розвиток.
  4.  Культура Київської Русі.

1. Політичний устрій.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією, федерацією руських князівств. Як і в Західній Європі, на Русі склалася певна система відносин між феодалами.

• Головою держави вважався великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, який зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу, адміністративну та військову владу.

• Окремими частинами держави керували удільні князі й бояри, які за службу одержували від великого князя земельні володіння — вотчини — і ставали його васалами. Князь призначав дружинників і бояр тисяцькими (представниками князя у великих містах), тіунами (господарськими управителями князя), вірниками (збирачами мита).

• У державній діяльності князь спирався на дружину, яка брала участь не тільки у воєнних походах, а й в управлінні державою.

• Влада великого князя обмежувалася боярською радою та вічем (народними зборами).

Вся управлінська верхівка у своїй діяльності користувалася нормами «Руської Правди». У результаті політичного розпаду Київської держави на окремі самостійні князівства склався новий тип управління — конфедерація руських князівств. Органом управління конфедерації був з’їзд князів, на якому вирішувалися спільні питання (прийняття основ законодавства, організація спільних воєнних походів).

2. Соціальна структура суспільства.

У Київській Русі сформувалася особлива соціальна структура. Найвище місце в суспільстві займали князі, бояри, священики. Далі йшли купці і ремісники. Більшість населення складали селяни — смерди. Оскільки вони жили на землі князя, то мусили виконувати повинності: сплачувати оброк і відробляти панщину. Поступово незалежність смердів обмежувалась. Селяни, що потрапили у залежність від феодала, взявши у нього позику («купу»), називалися закупами. Селяни, яка укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства і знаходилися в повній залежності від феодала, називалися холопами. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами.

Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади. 

3. Економічний розвиток.

Господарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку, що зумовлювалося сприятливими природними умовами та географічним розташуванням країни. Основою господарства залишалося землеробство (орне, підсічно-вогневе, перелогове), розвивалися скотарство, городництво, садівництво, бортництво, мисливство. У містах та селах розвивалися ремесла (залізоплавильне, ковальське, гончарне, ювелірне, ткацьке та ін.). «Шлях з варяг у греки», що проходив Дніпром, робив Київську Русь світовою торгівельною державою. Наприкінці Х ст. за правління Володимира Великого з’явилися перші гроші — срібники та злотники, потім — гривні. Однак господарство Київської Русі мало натуральний характер, що спричинило слабкість економічних зв’язків між окремими землями держави.

4. Культура Київської Русі.

Зміцнення Київської Русі, прийняття християнства, зв’язки з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу сприяли розвитку самобутньої культури.

• Основою духовної культури була усна народна творчість: історичні і обрядові пісні, казки, загадки, колядки, приказки, билини («Ілля Муромець»,«Добриня Никитич і Змій»).

• Велике значення для розвитку культури мала поява писемності, яка з’явилася на Русі у ІХ ст. (глаголиця, кирилиця).

• Розвиток писемності сприяв поширенню освіти: при церквах і монастирях існували школи, книгописні майстерні, бібліотека.

• У X–XI ст. виникло літописання, видатними пам’ятками якого є «Повість минулих літ» Нестора, Київський і Галицько-Волинський літописи.

Найвизначнішими творами літератури є «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора.

• До найдавніших пам’яток архітектури належать Десятинна церква, Софійський собор, Києво-Печерський монастир, Золоті ворота у Києві, Спасо-Преображенський монастир і Єлецький собор у Чернігові.

У ХІІ ст. відбувається формування території українського етносу (народності). Вважають, що назва «Україна» походить від слова «край» або «країна». Вперше назва «Україна» з’явилась у Київському літописі від 1187 р. і охоплювала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. У Київському літописі від 1189 р. назва «Україна» поширилася ще й на Галичину.

У Галицько-Волинському літописі від 1185 р. ця назва охоплювала й Волинь. Наприкінці ХІІ ст. назва «Україна» стосується всіх етнічних земель українського народу.

Тема: Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав (друга половина XIV — перша половина XVI ст.)

План.

  1.  Українські землі під вдладою Литви та Польщі.
  2.  Українські землі в складі Угорщини, Модавії та Московської держави.
  3.  Соціальний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XIV — першій половині XVI ст.)
  4.  Культурне й церковне життя в другій половині  XIV — першій половині XVI ст.).

1. Українські землі під вдладою Литви та Польщі.

У середині ХІV ст. українські землі, ослаблені монголо-татарами і політично роз’єднані, стали об’єктом захоплення Польщею та Литвою. У складі Польщі опинилася Галичина, у складі Великого князівства Литовського — Волинь, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина, Поділля. 

Польща проводила політику полонізації щодо українських земель, спрямовану на поширення польської мови та католицького віросповідання. Велике князівство Литовське, 90% земель якого складали східнослов’янські землі, не порушувало суспільно-політичного ладу на українських землях і переймало судову систему, військову організацію, запровадило руську мову як державну і християнство за православним зразком. Велике князівство Литовське повело боротьбу з золотоординським пануванням на українських землях, розбивши у 1363 р. монголо-татар поблизу Синіх Вод.

• У 1385 р. між Польщею та Литвою була підписана Кревська унія, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі в одну державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія значно укріпила позиції Польщі й Литви у боротьбі з Тевтонським орденом, який було розбито у 1410 р. у Грюнвальдській битві.

• У 1413 р. між Польщею та Литвою було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча зверхність Польщі над ним залишалася.

2.Українські землі в складі Угорщини, Модавії та Московської держави.

Політична роздробленість і сусідство могутніх держав спричинили загарбання українських земель. Закарпаття в ХІ–ХІІ ст. потрапило під владу Угорщини. Буковина

в ХІV ст. увійшла до складу Молдавського князівства, яке захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку ХVІ ст. воно потрапило в залежність від Османської

імперії. Північне Причорномор’я і Крим у середині ХV ст. Кримського ханства, яке відокремилося від Золотої Орди. Чернігово-Сіверщина наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. внаслідок московсько-литовських війн потрапила під владу Московської держави. Таким чином, у ХІV — першій половині ХVІ ст. українські землі були поділені між сусідніми державами:

• Литвою (Волинь, Київщина, східне Поділля, середнє Подніпров’я);

• Польщею (Галичина, Холмщина, західне Поділля);

• Угорщиною (Закарпаття);

• Молдавським князівством, що перебувало під Османським протекторатом (Буковина);

• Московською державою (Чернігово-Сіверщина).

3. Соціальний устрій та господарське життя в Україні у другій половині XIV — першій половині XVI ст.)

Основними соціальними верствами населення України були:

• князі (титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів);

• магнати (великі земельні власники);

• шляхта (дрібні земельні власники);

• духовенство (священнослужителі);

• міщани (мешканці міста — купці, ремісники, представники верств населення, які платили податки);

• селяни (сільські мешканці, які залежали від феодалів).

Господарство залишалося натуральним. Основними галузями економіки були: сільське господарство (землеробство, скотарство, садівництво, городництво), промисли (рибальство, мисливство, бджільництво, млинарство), ремесла (близько 200 ремісничих спеціальностей), торгівля (щотижневі торги, ярмарки).

Міста поділялися на великокнязівські та приватновласницькі, залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Деякі міста (Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Київ) отримали Магдебурзьке право (право на самоврядування), що звільняло їх від управління та суду феодалів.

4. Культурне й церковне життя в другій половині  XIV — першій половині XVI ст.).

Культура України розвивалася в складних умовах втрати державності, встановлення іноземного володарювання, поширення католицизму, спустошливих турецько-татарських нападів. Однак це не припинило процес формування української народності, її мови та культури.

• Усна народна творчість представлена легендами, казками, обрядовими піснями, історичними думами («Сестра і брат», «Бідна вдова і три сини»), баладами («Пісня про Байду»).

• Пам’ятками літописання стали Короткий Київський та Короткий Волинський літописи (ХV–ХVІ ст.).

• Найвидатнішими літературними творами є «Євангеліє» та «Київський Псалтир» (ХІV ст.) диякона Спиридонія.

  •  Освіта надавалася при церквах, монастирях, у маєтках деяких магнатів, у середньовічних університетах Західної Європи (Краківський університет у Польщі, Болонський університет в Італії).

• В архітектурі переважало оборонно-замкове будівництво (замки у Львові, Луцьку, Кам’янець-Подільському, фортеця у Хотині, церква-твердиня в Острозі).

• У живописі панував іконопис (розпис Ягеллонської каплиці в Любліні), виник український іконостас (стіна з іконами, що відокремлює вівтар від центрального приміщення в церкві).

• Основою музичної культури були народні пісні, які складали й виконували кобзарі та бандуристи.

• Основу театру становили народні ігри та виступи скоморохів (співаків, музикантів, клоунів, танцюристів, фокусників, акробатів).

Полонізація та покатоличення ускладнили релігійне життя на українських землях у складі Польщі й Литві і призвели до занепаду православної церкви, яка вже не могла зберігати українську мову та культуру.

Тема: Українські землі під владою Речі Посполитої (друга половина ХVІ — перша половина ХVІІ ст.)

План.

  1.  Люблінська унія.
  2.  Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.
  3.  Боротьба козацтва протитурецько-татарської агресії.
  4.  Національно-визвольна боротьба українського народу наприкінці XVI – початку XVII ст.
  5.  Національно-культурний рух в Україні (друга половина ХVІ — перша половина ХVІІ ст.).

1. Люблінська унія.

У 1569 р. між Польщею та Литвою була підписана Люблінська унія, за якою:

• Польща та Литва об’єдналися в єдину державу — Річ Посполиту;

• головою нової держави ставав один правитель, який титулував себе королем польським і великим князем литовським;

• вища державна влада належала королеві й сеймові, до якого входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство;

• у державі встановився єдиний державний устрій і спільна грошова система.

Люблінська унія мала негативні наслідки для України. Від Литви до Польщі перейшли землі Східної Галичини, Поділля, Волині, Київщини, на яких були утворені Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське воєводства. Поява в Україні польських магнатів і шляхти призвела до посилення феодально-кріпосницького гніту, який узаконювали Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.

2.Виникнення українського козацтва та Запорозької Січі.

УXV–XVI ст. на півдні України виникло козацтво. Слово «козак» означає «вільна людина», «воїн-вершник».

Основними причинами виникнення козацтва були:

• колонізація вільних земель Подніпров’я та Дикого поля внаслідок нестачі власної орної землі;

• посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту з боку Польщі і Литви;

• необхідність захисту своїх земель від постійних нападів Туреччини і Кримського ханства.

Козаки походили з різних станів: селян, міщан, дрібної шляхти. Займаючись «уходництвом», вони осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук за порогами Дніпра. Для захисту від турків і татар козаки об’єднувались в невеликі ватаги і споруджували укріплені городки — січі.

Першою відомою Запорозькою Січчю вважається фортеця, зведена у 1556 р. на острові Малій Хортиці князем Дмитром Вишневецьким (Байдою).

• Запорозька Січ мала свою територію (Землі війська Запорозького), яка поділялася на паланки (Кодацька, Кальміуська, Самарська та ін.) на чолі з полковниками.

• Уся повнота влади належала Січовій (Військовій) раді, на якій право голосу мав кожен запорожець. Рада визначала внутрішню та зовнішню політику, чинила суд, обирала військову старшину, до якої належали кошовий отаман, суддя, осавул, писар і курінні отамани.

• Запорозька Січ мала свої символи — клейноди (корогва, бунчук, булава, печатка з гербом).

• Військо запорожців складалось із куренів (Канівський, Корсунський, Батуринський, Переяславський та ін.) на чолі з отаманами.

Запорізьку Січ вважають козацькою республікою, про що свідчать козацьке самоврядування, право козаків володіти землями, брати участь у військових радах і виборах старшини.

3. Боротьба козацтва протитурецько-татарської агресії.

Наприкінці XV ст. почалися грабіжницькі набіги на українські землі турків і татар, які руйнували міста і села, забирали людей у полон. Відбиваючи турецько-татарські напади, козаки нерідко ходили самі походами у Крим і Туреччину, визволяли полонених, захоплювали воєнну здобич. Першу чверть XVII ст., коли козаки здобули блискучі перемоги над турками і татарами, називають «добою героїчних походів».

• У 1599 р. козацький ватажок Самійло Кішка підняв на турецькій галері повстання невільників-гребців і повернувся в Україну після 25 років полону.

• У 1614, 1615, 1616 рр. запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний очолив морські походи українських козаків на Крим і Туреччину, а в 1621 р. допоміг Польщі розгромити турецьку армію під Хотином.

Козацькі походи ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримським ханством. У 1572 р. польський король Сигізмунд II Август видав універсал про прийняття на державну службу 300 козаків. У 1578 р. польський король Стефан Баторій здійснив козацьку реформу і прийняв на службу 600 козаків, яких було внесено до спеціального списку — реєстру. Надання реєстровим козакам певних прав і привілеїв (право на земельні володіння, дозвіл на промисли і торгівлю, звільнення від державних податків і повинностей, окрім військової, незалежність від польської місцевої адміністрації) означало визнання польським урядом українського козацтва як стану.

4. Національно-визвольна боротьба українського народу наприкінці XVI – початку XVII ст.

Подальше посилення феодально-кріпосницького, національного і релігійного гніту призвели до козацько-селянських повстань.

• У 1591–1593 рр. на території Поділля, Волині і Київщини відбулося повстання реєстрових козаків під проводом запорозького гетьмана Криштофа Косинського.

• У 1594–1596 рр. на Брацлавщині, Київщині, Волині і Поділлі спалахнуло повстання на чолі з козацьким ватажком Северином Наливайком.

• У 1630 р. почалося повстання нереєстрових козаків під проводом гетьмана Запорозької Січі Тараса Федоровича (Трясила).

• У 1637 р. відбулося селянсько-козацьке повстання під керівництвом запорозького гетьмана Павла Бута (Павлюка).

Внаслідок цих подій у 1638 р. польський сейм затвердив «Ординацію війська запорізького реєстрового, що перебуває на державній службі», яка була спрямована на скорочення прав і привілеїв реєстровців. «Ординація» викликала нове козацьке повстання 1638 р. на чолі з гетьманом Запорозької Січі Яковом Острянином. У середині XVI ст. на Прикарпатті почався партизанський рух опришків, які зненацька спускалися з гір, нападали на панські маєтки, забирали майно і роздавали його бідним.

Національно-визвольна боротьба наприкінці XVI — на початку XVII ст. не принесла перемоги українському народу. Причини поразки селянсько-козацьких повстань полягали в тому, що повстання мали стихійний, неорганізований характер; сили повстанців залишалися роз’єднаними, незгуртованими, погано озброєними. Однак, незважаючи на поразку, повстання об’єднували сили українського народу для подальшої боротьби протии гніту Речі Посполитої.

5. Національно-культурний рух в Україні (друга половина XVI — перша половина XVII ст.)

У 1596 р. на церковному соборі у Бресті відбулося об’єднання православної і католицької церкви на території Речі Посполитої. На українських землях утворилась

уніатська (греко-католицька) церква, яка зберігала:

• православні обряди, традиції;

• церковнослов’янську мову;

однак визнавала:

• зверхність Папи Римського;

• учення католицької церкви.

УГКЦ стала офіційно визнаною в Речі Посполитій, а православ’я оголошувалось поза законом. Православні церкви, їхні землі й майно переходили до УГКЦ. Брестська унія призвела до посилення національно-релігійного гніту і розколу українців на прихильників православ’я та уніатства.

Більшість населення України не визнала Брестську унію.

• На захист православ’я виступили засновані у Львові (1586 р.), Києві (1615 р.), Луцьку (1620 р.) та інших містах братства, які відкривали бібліотеки і школи, друку-

вали полемічні твори.

• Рішучими противниками церковної унії були київські митрополити Іов Борецький (1620–1631 рр.) і Петро Могила (1632–1647 рр.), які багато зробили для відновлення православної ієрархії (1620 р.), упорядкування церковного життя (укладання «Служебника» і «Требника»), вдосконалення православної освіти (заснування Львівської і Київської братських шкіл, Києво-Могилянської колегії) і відбудови православної церкви (повернення уніатами православній церкві Софійського собору, Києво-Видубицького монастиря).

  Прихильниками Брестської унії були митрополити УГКЦ Іпатій Потій («батько унії») і Йосиф Рутський («атлант унії»), які доклали багато зусиль для розбудови уніатської церкви і оновлення церковного життя.

  Протягом першої половини XVII ст. православні й уніати намагалися знайти вихід з церковної кризи в об’єднанні церков, однак спроби церковного порозуміння не мали успіху. Головна причина полягала в тому, що утворення сильної та незалежної об’єднаної української церкви не було потрібно ні Речі Посполитій, ні Ватикану.

Протягом XVI першої половини XVII ст. відбувалося бурхливе піднесення культурного життя України, незважаючи на її перебування під владою іноземних держав.

• Продовжувала розвиватися усна народна творчість, особливе місце в який посідали історичні пісні та народні думи про боротьбу українського народу проти та-

тарсько-турецьких загарбників («Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка»).

• Формувалася українська освіта, осередками якої стали братські слов’яно-греко-латинські школи в Острозі (1576 р.), Львові (1586 р.), Києві (1615 р.), де вивчали «сім вільних наук» (граматику, риторику, діалектику, математику, геометрію, астрономію, музику), і Києво-Могилянська колегія (1632 р.), яка була єдиним вищим навчальним

закладом в Україні.

• З’явилося книгодрукування: Іван Федоров зі своїм помічником Петром Мстиславцем видав перші друковані книги «Апостол» (1574 р.), «Буквар» (1574 р.), «Острозьку біблію» (1580–1581 рр.).

• Виникла полемічна література: у творах письменників-полемістів Івана Вишенського («Обличеніє діавола-миродержця»), Герасима Смотрицького («Ключ царства небесного»), Іова Борецького («Протестація») знайшли відображення події Брестської унії.

• Формувалась українська драматургія: в Острозькій школі, Києво-Могилянському колегіумі влаштовували театралізовані вистави —шкільні драми, в антрактах ставили комедійні інтермедії на побутові теми, зародився ляльковий театр — вертеп.

• Архітектура зазнала впливу європейського Відродження: Успенська церква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта у Львові є унікальними зразками ренесансного будівництва. Зодчі перебудували Луцький замок, Кам’янець-Подільську фортецю, замок в Острозі.

  Після тривалого періоду занепаду розвиток культури в Україні набув характеру національного відродження.

Тема: Національно-визвольна війна українського народу проти Речі Посполитої (середина XVII ст.)

План.

  1.  Передумови і початок Національно-визвольної війни.
  2.  Розгортання Національно-визвольної війни в 1648-1649 рр.
  3.  Утворення української козацької держави – Гетьманщини.
  4.  Воєнно-політичні дії Національно-визвольної війни 1650-1653 рр.
  5.  Українсько-росйський договір 1654 р. Продовження національно-визвольної війни.

1.Передумови і початок Національно-визвольної війни.

Козацько-селянські повстання 20–30-х рр. XVII ст. зазнали поразки. Наступне десятиліття «золотого спокою» було для України часом гуртування сил напередодні нового виступу. Причинами Національно-визвольної війни були:

• соціально-економічний гніт (зростання в Україні землеволодіння польських магнатів і шляхти, покріпачення селян і зростання панщини, утиски козаків, міщан і православної шляхти з боку польських магнатів та шляхти);

• національний гніт (обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад, оголошення другосортності та неповноцінності українців);

• релігійний гніт (наступ католицизму та уніатства на права і свободи УПЦ, насильницьке покатоличення населення, впровадження обов’язкового податку на утримання католицької та уніатської церкви).

Рушійними силами війни були козаки, селяни, міщани, дрібна українська шляхта, православне духовенство.

Війна мала національно-визвольний і антифеодальний характер. Метою війни було знищення польського панування, ліквідація кріпацтва, створення незалежної української держави.

Очолив Національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан Хмельницький, якого в січні 1648 р. запорозькі козаки обрали гетьманом. Він уклав воєнний угоду з Кримським ханством про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої. У квітні 1648 р. козацькі війська вирушили в похід із Запорозької Січі назустріч польським військам.

2. Розгортання Національно-визвольної війни в 1648-1649 рр.

  Перші перемоги козаки одержали у битвах в урочищі Жовті Води (5–6 травня 1648 р.), поблизу Корсуня (15–16 травня 1648 р.), під Пилявцями (11–13 вересня 1648 р.). У результаті значна територія України булла  визволена від польського панування. У вересні 1648 р. повстанці підійшли до Львова й заволоділи Високим замком, а в жовтні почали осаду польської фортеці Замостя. Дізнавшись про вибори нового польського короля Яна II Казимира, Б. Хмельницький погодився на перемир’я і повернув козацьку армію на Подніпров’я. 23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисте вступило до Києва. 

  У 1649 р. війна розгорнулася з новою силою. Польська армія захопила Галичину і вдерлася на Поділля. Війська козаків і татар оточили частину польських військ біля м. Збаража. 5–6 серпня 1649 р. польська армія зазнала значних втрат під м. Зборовом, однак кримський хан Іслам-Гірей змусив Б. Хмельницького припинити бойові дії. 8 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мирний договір, за умовами якого Річ Посполита:

• визнала Українську козацьку державу на чолі з гетьманом у межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств;

• визнала свободу існування православної церкви;

• підтвердила права і привілеї козацького війська;

• встановила реєстр у 40 тис. козаків;

• оголосила амністію учасникам повстання.

3. Утворення української козацької держави – Гетьманщини.

Переможні битви 1648–1649 рр. дали можливість почати будівництво української держави на основі традицій Запорозької Січі.

• Територія Гетьманщини складалася  із земель Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств (столиця — м. Чигирин). Замість воєводств створювалися 16 полків на чолі з полковниками і 272 сотні на чолі з сотниками.

• Головою держави був обраний козаками гетьман, який мав вищу адміністративну, судову і військову владу.

• Вищими органами влади були Військова (або Генеральна) Рада (законодавчо-розпорядчі збори козаків) і Генеральна старшина (козацький уряд, до якого входили генеральні писар, суддя, обозний, підскарбій, два осавули, хорунжий, бунчужний і наказний гетьман).

• Збройні сили складалися з реєстрових козаків, розвідки, артилерії, обозної, санітарної та інших служб.

• Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору і герб із зображенням козака з мушкетом.

Особливістю козацької держави був її військовий устрій, що зумовлювалося як потребою боротьби за незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

4. Воєнно-політичні дії Національно-визвольної війни 1650-1653 рр.

Військові дії між Україною і Польщею відновилися в 1651 р., коли на Волині зійшлися польська армія на чолі з Яном Казимиром, козацьке військо Б. Хмельницького і татари під проводом Іслам-Гірея. 18–30 червня 1651 р. у вирішальній битві поблизу м. Берестечка татари знов зрадили козаків і захопили в полон гетьмана. Івану Богуну із великими втратами вдалось вивести козаків із облоги й відступити на Київщину.

Звільнившись із полону, Б. Хмельницький почав переговори про укладання миру. 18 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір, за умовами якого:

• територія Української козацької держави обмежувалася Київським воєводством;

• козацький реєстр скорочувався до 20 тисяч;

• гетьману заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами;

• польській шляхті дозволялося повернутися до своїх маєтків в Україні.

Б. Хмельницький вирішив продовжити боротьбу за визволення українських земель від Речі Посполитої. 23 травня 1652 р. козаки розгромили польський військовий табір біля підніжжя гори Батіг на Поділлі. У вересні 1653 р. козаки оточили польську армію під м. Жванець, однак кримський хан знову зрадив козаків, уклавши сепаратну угоду з польським королем. Б. Хмельницький був змушений підписати мирний договір між Українською державою і Польщею на засадах Зборівського договору.

5. Українсько-росйський договір 1654 р. Продовження національно-визвольної  війни.

Восени 1653 р. внутрішнє і міжнародне становище Української держави значно погіршилося. Задля збереження основних здобутків національно-визвольної війни

Б. Хмельницький вирішив звернутися по допомогу до Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під руку царя» Олексія Михай-

ловича і розпочати війну проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. у Переяславі відбулася козацька рада, яка вирішила віддати Україну під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані «Березневі статті», в яких визнали суверенітет Української держави, погодившись на:

• збереження адміністративно-територіального поділу і республіканської форми правління;

• надання незалежності у проведенні внутрішньої політики; підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького;

• встановлення 60-тисячного козацького реєстру.

Однак суверенітет Української держави обмежували:

• збір податків з українського населення під контролем російської сторони;

• розміщення у Києві та Чернігові російських військ на чолі з воєводами;

• заборона самостійних дипломатичних відносин з Річчю Посполитою та Туреччиною.

  Навесні 1654 р. Росія вступила у війну з Річчю Посполитою. Російсько-українські війська протягом 1654–1655 рр. визволили Волинь, Поділля і Західну Україну. Однак вторгнення на Поділля татар і підписання Віленського перемир’я 1656 р. між Росією і Річчю Посполитою примусили Б. Хмельницького повернутися на Подніпров’я і почати пошуки воєнно-політичного союзу зі Швецією і Трансільванією. Дізнавшись про провал своїх намірів, у 1657 р. він помер.

  Національно-визвольна війна 1648–1657 рр. призвела до утворення і міжнародного визнання Української козацької держави — Гетьманщини. Однак Б. Хмельницькому не вдалося об’єднати всі українські землі, це завдання мали вирішувати його наступники.

Тема: Українські землі в другій половині XVII ст. Поділ Гетьманщини та боротьба за незалежність.

План.

  1.  Україна в роки правління гетьмана Івана Виговського.
  2.  Порушення територіальної цілісності української держави – Гетьманщини.
  3.  Правобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст. 
  4.  Лівобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст. 
  5.  Запорозька Січ у другій половині XVII ст. 
  6.  Господарське життя і політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

1. Україна в роки правління гетьмана Івана Виговського.

  З кінця 50-х до середини 80-х рр. XVII ст. в Україні тривав період Руїни, коли жорстока боротьба між окремими гетьманами за владу і вторгнення чужоземних військ призвели до втрати Україною незалежності. По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений Іваном Виговським (1657–1659 рр.).

  Придушивши антигетьманське повстання під проводом запорозького кошового отамана Я. Барабаша і полтавського полковника М. Пушкаря, І. Виговський підписав договір з Польщею у Гадячі. За умовами Гадяцького договору 1658 р.:

• Україна під назвою Велике князівство Руське входила до складу Речі Посполитої на чолі зі спільно обраним королем;

• на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств влада належала гетьману;

• зберігалися власні судова і фінансова системи, військо у 60 тисяч козаків;

• Брестська церковна унія скасовувалась і відновлювалися права православної церкви.

 Підписання Гадяцької угоди з Польщею не знайшло підтримки серед старшини і козаків та призвело до українсько-російської війни 1658–1659 рр. І. Виговський не зміг скористатися перемогою над російською армією у Конотопській битві (28 червня 1659 р.) через нове антигетьманське повстання, зрікся булави і виїхав до Польщі. Гетьманом вдруге було обрано Ю. Хмельницького (1659–1663 рр.).

2.Порушення територіальної цілісності української держави – Гетьманщини.

  Своє гетьманування Ю. Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Росією. Переяславські статті 1659 р., в основі яких були статті 1654 р., помітно обмежили автономію України:

• російські війська одержували право розміщуватися в Києві, Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані;

• обрання нового гетьмана дозволялося лише за згодою російського царя;

• гетьман втратив право призначати і звільняти генеральну старшину і полковників, провадити самостійну зовнішню політику;

• київська митрополія підпорядковувалася московському патріархові.

  У 1660 р. російські й українські війська виступили у похід проти польської армії на Правобережжя, де потрапили в оточення під Чудновом.

  Ю. Хмельницький розірвав союз із Росією і підписав новий договір з Польщею, який відновлював чинність Гадяцької угоди. За умовами Слободищенського трактату 1660 р.:

• Україна поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії, однак стаття про Велике князівство Руське вилучалася;

• гетьман позбавлявся права зовнішньополітичних відносин і зобов’язувався надавати воєнну допомогу Польщі в її війнах з іншими державами;

• польським магнатам і шляхті поверталися усі маєтності в Україні.

  Головним наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України на дві частини: Лівобережну у складі Росії з наказним гетьманом Якимом Сомком та Правобережну у складі Польщі, де гетьманом був Ю. Хмельницький. У 1663 р. після зречення Ю. Хмельницького гетьманом Правобережної України було обрано Павла Тетерю (1663–1665 рр.), який намагався об’єднати Україну під зверхністю польського короля. Зазнавши поразки, він зрікся гетьманства і виїхав до Польщі. У 1663 р. на «Чорній раді» в Ніжині гетьманом Лівобе

режної України було обрано Івана Брюховецького (1663–1668 рр.), який підписав новий договір з Росією. Московський договір 1665 р. істотно обмежив автономію Лівобережної України — Гетьманщини і посилив її залежність від Росії:

• російські воєводи отримали право перебувати майже в усіх великих містах і збирати податки;

• вибори гетьмана дозволялися лише у присутності представника російського царя;

• гетьман позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики.

  30 січня 1667 р. між Росією і Польщею було підписано Андрусівське перемир’я на 13,5 років, за яким козацька Україна поділялася на 3 частини:

• Лівобережна Україна з Києвом (на два роки) залишалися під владою Росії;

• Правобережна Україна переходила до Польщі;

• Запорожжя мало перебувати під спільним управлінням двох держав. 

  Обурення українського народу проти Росії призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито.

3. Правобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст. 

У 1665 р. гетьманом Правобережної України було обрано Петра Дорошенка (1665–1676 рр.), який прагнув визволити Правобережжя від Польщі і об’єднати його з Лівобережжям під своєю владою за допомогою Кримського ханства. У 1668 р. він виступив в похід на Лівобережжя, де після вбивства козаками І. Брюховецького його було обрано гетьманом обох боків Дніпра. Однак наступ польських військ на Брацлавщину змусив П. Дорошенка покинути Лівобережжя, залишивши наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. У 1669 р. старшинська козацька рада в Корсуні разом з П. Дорошенком ухвалила визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною. У 1672 р. Туреччина почала війну проти Польщі й за допомогою козаків здобула перемогу. За Бучачською угодою 1672 р.:

• Галичина, Волинь та Північна Київщина залишалися у складі Польщі;

• Поділля відходило до Туреччини;

• П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини і Київщини під протекторатом Туреччини.

  Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. У 1676 р. він відмовився від турецького протекторату, зрікся гетьманства і присягнув на вірність російському царю. Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Правобережною Україною, проголосила гетьманом Ю. Хмельницького (1677–1681 рр.), звільнивши його зі стамбульської в’язниці. Суперництво Туреччини і Росії за Правобережжя призвело до війни 1676–1681 рр., у ході якої відбулися два Чигиринських походи (1677 р. і 1678 р.) турецько-татарської армії. Київщина і Поділля фактично перетворилися на пустку. Ю. Хмельницький, який правив майже безлюдним краєм, перестав бути потрібним туркам і його було страчено. Багаторічна війна за Правобережжя призвела до підписання мирних договорів:

• Журавненського 1676 р. між Польщею й Туреччиною;

• Бахчисарайського 1681 р. між Росією й Туреччиною;

• «Вічного миру» 1686 р. між Росією та Польщею.

За цими договорами:

• Лівобережжя з Києвом і Запоріжжя залишалися під владою Росії;

• південна частина Правобережжя (Південна Київщина і Поділля) відходила до Туреччини;

• північна частина Правобережжя (Північна Київщина, Галичина і Волинь) відходила до Польщі.

4. Лівобережна Україна в 60-80-х рр. XVII ст. 

  У 1669 р. гетьманом Лівобережної України було обрано Дем’яна Многогрішного (1669–1671 рр.), який підписав новий українсько-російський договір. Глухівські статті 1669 р. дещо послабили тиск Росії:

• зменшувалася кількість воєвод і обмежувалося їхнє право втручатися у місцеве управління;

• відновлювався козацький реєстр у 30 тис. осіб;

• податки збиралися козацькою старшиною.

У 1672 р. представники козацької верхівки, які зневажали Д. Многогрішного — вихідця з простих козаків, заарештували його і відправили до Москви. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного гетьманом Лівобережжя було обрано Івана Самойловича (1672–1687 рр.), який підписав новий договір між гетьманським і російським урядами. Конотопські статті 1672 р., доповнивши Глухівські статті, суттєво обмежили владу гетьмана і вплив рядового козацтва. У 1676 р., після відмови П. Дорошенка від булави, І. Самойловича було проголошено гетьманом обох боків Дніпра. «Вічний мир» 1686 р. ускладнив становище І. Самойловича. Він був зобов’язаний на чолі козацького війська прийняти участь у Кримському поході 1687 р. разом із російською армією. І. Самойловича було звинувачено у невдачі, заарештовано і заслано до Сибіру. У 1687 р. гетьманом Лівобережжя став Іван Мазепа.

5. Запорозька Січ у другій половині XVII ст. 

  Запорозька Січ відігравала важливу роль у житті України. У період Руїни вона намагалася проводити самостійну, однак не завжди далекоглядну політику. Саме тут

зосереджувалися опозиційні гетьманам сили, організовувалися антигетьманські заколоти.

• Становище Запорозької Січі ускладнилося після Андрусівського перемир’я 1667 р., коли Запоріжжя потрапило під спільне управління Росії та Польщі та повинно було надавати воєнну допомогу обом державам. Запоріжці під проводом кошового отамана Івана Сірка брали участь у війнах проти Османської імперії та Кримського ханства.Саме з іменем Сірка пов’язують написання запорожцями листа турецькому султану Магомету IV у відповідь на пропозицію визнати його владу й перейти до нього на службу.

• Після підписання «Вічного миру» 1686 р. Запорожжя залишилося під владою Росії, яка почала наступ на політичні та економічні права Запорозької Січі. У 1688 р. з метою утримання козаків під російським контролем на запорозьких землях було збудовано Богородицьку фортецю. Росія заборонила зв’язки Запорожжя із Річчю Посполитою та Кримським ханством. 

6. Господарське життя і політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині XVII ст.

  Після Переяславської ради 1654 р. Лівобережна Україна почала називатися Гетьманщиною. Хоча верховна влада в Лівобережній Україні належала російському

цареві, вона зберегла своєрідне, козацько-старшинське самоврядування, в основу якого було покладено устрій Запорозької Січі.

• Найвищою посадовою особою був гетьман, який обирався Генеральною військовою радою і затверджувався царським урядом. Кожний гетьман складав присягу цареві, підписував з ним договір та отримував від нього клейноди.

• При гетьмані існувала генеральна старшина (писар, обозний, суддя, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний).

• Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків (Київський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Переяславський, Прилуцький, Полтавський, Гадяцький, Миргородський, Лубенський) на чолі з полковниками, яких призначав гетьман. Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких призначав гетьман або полковник. Містами, які мали Магдебургське право, управляли виборні магістрати.

  Територія Слобожанщини охоплювала землі сучасних Харківської, частини Сумської, Донецької і Луганської областей України, а також частину Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії. У середині XVII ст. йшов інтенсивний процес заселення Слобожанщини. Переселенці з Правобережної і Лівобережної України, що тікали від гніту Речі Посполитої, заснували Суми, Харків, Зміїв, Лебедин, Охтирку і багато містечок, сіл і слобод.

  Слобідська Україна підпорядковувалася владі російського царя, однак мала автономний устрій в межах Російської імперії. Територія Слобожанщини поділялася на 5 полків (Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Балаклійський, з 1685 р. — Ізюмський), де одночасно з владою полковників існувала влада російських чиновників, яких призначав бєлгородський воєвода.

Тема: Українські землі наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.

План.

  1.  Гетьманщина наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.
  2.  Гетьман Пилип Орлик і його Конституція.
  3.  Україна після Полтавської битви.

1. Гетьманщина наприкінці XVII — у першій половині XVIIІ ст.

Після усунення від влади І. Самойловича у 1687 р. гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Мазепу (1687–1708 рр.), який підписав нову українсько-російську угоду на підставі Глухівських статей. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежували українську автономію:

• гетьман не мав права без дозволу царя знімати з посад генеральну старшину, а старшина — обирати і скидати гетьмана;

• гетьманському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами;

• російські війська з воєводою вводилися до гетьманської резиденції — Батурина.

  Визначальною рисою внутрішньої політики І. Мазепи було прагнення об’єднати землі Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини в єдиній гетьманській державі зі збереженням козацького устрою.

  У 1700 р. Росія почала війну  зі Швецією за вихід до Балтійського моря (1700–1721 рр.). І. Мазепа вирішив скористатися подіями Північної війни для відродження незалежності України за допомогою шведського короля Карла XII. У 1708 р., коли шведські війська вступили на Лівобережжя, І. Мазепа із загоном козаків (приблизно 5 тис. чоловік) перейшов на бік шведського короля.

  Російський цар Петро I (1682–1725 рр.) видав наказ про зміщення І. Мазепи з посади гетьмана, наказав спалити Батурин і зруйнувати Запорозьку Січ. Поразка шведсько-українського війська у Полтавській битві 27 червня 1709 р. призвела до краху планів І. Мазепи щодо досягнення незалежності України. Утікши з-під Полтави у Молдавію під владу Туреччини, він помер в Бендерах.

2. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція.

  Після смерті І. Мазепи гетьманом в еміграції було обрано Пилипа Орлика (1710–1742 рр.), який уклав угоду з козацькою старшиною під назвою «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького».

  Конституція визначала державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами:

• Україна проголошувалася незалежною від Польщі та Росії й мала перебувати під протекторатом Швеції;

• Україна визнавалася республікою, де гетьманські повноваження обмежувалися на користь старшини;

• законодавча влада мала належати Генеральній раді, виконавча влада — Генеральній старшині, судова влада — Генеральному суду;

• державною релігією оголошувалося православ’я.

   Українські історики вважають Конституцію П. Орлика першою конституцією не тільки в Україні, а й у Європі. 30-річна діяльність П. Орлика в еміграції сприяла поширенню в Європі ідеї незалежності України, однак намагання гетьмана відновити єдність української держави зазнали невдачі через несприятливі внутрішньо- і зовнішньополітичні умови.

3. Україна після Полтавської битви.

  У першій половині ХVІІІ ст. посилилась колоніальна політика Російської імперії щодо України.

• У 1708 р. після переходу І. Мазепи на бік шведів гетьманом Лівобережної України з волі царя Петра І став Іван Скоропадський (1708–1722 рр.), який намагався в Решетилівських статтях 1709 р. відновити деякі права України. Однак введення посади царського резидента (стольника А. Ізмайлова) для нагляду над гетьманом; перенесення гетьманської резиденції з м. Батурина ближче до російських земель у м. Глухів;  призначення Петром І полкової та сотенної старшини; створення І  Малоросійської колегії (1722–1727 рр.) із 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим, яка управляла Україною разом з гетьманом, свідчили про значне обмеження української автономії.

• У 1722 р. після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обрати нового гетьмана. Наказний гетьман Павло Полуботок (1722–1724 рр.) намагався відстояти права Гетьманщини та ліквідувати Малоросійську колегію, однак за наказом Петра І його було заарештовано і ув’язнено у Петропавлівській фортеці, де він і помер у 1724 р. Вся влада в Україні залишилася у Малоросійської колегії.

• У 1727 р. було вирішено відновити гетьманство. Гетьманом з дозволу імператора Петра ІІ (1727–1730 рр.) було обрано Данила Апостола (1727–1734 рр.), який укріпив українську державність. Однак наступ царизму на автономію України не припинився.

У 1734 р. після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іоаннівна (1730–1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала Правлінню гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським (1734–1750 рр.).

• У 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна (1741–1761 рр.) відновила гетьманство, висунувши на цю посаду Кирила Розумовського (1750–1764 рр.), який став останнім гетьманом в історії Української козацької держави.

Тема: Українські землі у другій половині XVIII ст.

План.

  1.  Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини.
  2.  Правобережжя і західноукраїнські землі. Національно-визвольна боротьба.
  3.  Культура України другої половини XVII XVIII ст.

1.Лівобережна та Слобідська Україна. Ліквідація Гетьманщини.

У другій половині ХVІІІ ст. Лівобережна і Слобідська Україна залишалися під владою Росії. Імператриця Катерина ІІ (1762–1796 рр.), намагаючись уніфікувати систему управління в Російській імперії, остаточно ліквідувала автономію України.

• У 1764 р. Катерина ІІ змусила К. Розумовського скласти гетьманські повноваження. Для управління Лівобережною Україною та Запоріжжям було створено ІІ Малоросійську колегію (1764–1786 рр.) на чолі з генерал-губернатором графом П. Румянцевим.

• У 1765 р. на території Слобожанщини була створена Слобідсько-Українська губернія із центром у Харкові, полково-сотенний устрій було скасовано, слобожанське козацьке військо ліквідовано.

• У 1775 р. російські війська під командуванням генерала П. Текелія, повертаючись із війни з Туреччиною, зруйнували Запорозьку Січ, вивезли клейноди і архів, відправили на заслання на Соловки кошового отамана Петра Калнишевського.

• У 1781 р. на території Лівобережної Гетьманщини було створено Малоросійське генерал-губернаторство у складі Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської губерній, поділ на полки і сотні було скасовано, козацькі полки реорганізовані у регулярні полки російської армії.

• У 1783 р. у Лівобережній та Слобідській Україні було введено кріпацтво.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. царизм остаточно ліквідував українську  державність.

2. Правобережжя і західноукраїнські землі. Національно-визвольна боротьба.

  У другій половині ХVІІІ ст. Правобережна і Західна Україна залишалися під владою Речі Посполитої. На західноукраїнських землях у 1738–1745 рр. Продовжувався рух опришків на чолі з Олексою Довбушем. 

  На Правобережжі посилення феодального, національного і релігійного гніту призвело до виникнення гайдамацького руху (від слова «гайда» — гнати), учасниками якого були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство.

• У 1734 р. спалахнуло перше значне повстання гайдамаків під проводом Верлана.

У 1750 р. відбулося велике гайдамацьке повстання, очолюване О. Письменним, М. Сухим, М. Теслею.

• У 1768 р. на Київщині, Брацлавщині, Поділлі, Галичині відбулося повстання гайдамаків, відоме під назвою «Коліївщина» (від слова «колоти») на чолі з Максимом Залізняком і Іваном Гонтою. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину, створювали органи селянського самоврядування. Польська шляхта за допомогою російських військ придушила повстання.

• У 1789–1793 рр. проходило повстання гайдамаків у с. Турбаї на Полтавщині, учасники якого — селяни, — боролися за відновлення козацьких вольностей, відмовилися виконувати панщину і платити податки поміщикам. 

Загони опришків, гайдамаків і запорожців часто діяли разом під час національно-визвольних повстань.

3. Культура України другої половини XVII XVIII ст.

  Розвиток української культури проходив в складних історичних умовах: з одного боку, Національно-визвольна війна, утворення Української козацької держави сприяли формуванню національної самосвідомості і культурному розвитку; з іншого боку, період Руїни, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, поступова втрата автономії гальмували розвиток культури і спричинили знищення культурних цінностей.

• Центром освіти залишалася Києво-Могилянська академія, діяли Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми, братські і початкові школи. У 1661 р. у Львові було відкрито університет. Велике значення для розвитку освіти мали друкарні, які існували у Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Львові, Луцьку.

• Видатний внесок у розвиток науки зробили Йоаникій Галятовський (астрономія), Феофан Прокопович (математика), Інокентій Гізель і Григорій Сковорода (філософія).

• В усній народній творчості (історичних піснях, думах, легендах) оспівувалася героїчна боротьба українського народу під час Національно-визвольної війни («Хмельницький та Барабаш», «Корсунська перемога», «Іван Богун»).

• Найзначнішими історичними творами були «Синопсис», «Хроніка з літописців стародавніх», «Літопис Самовидця», літописи Григорія Граб’янки та Самійла Величка.

• Справжнім літературним явищем стали твори Лазаря Барановича «Нова міра старої віри», Василя Григоровича-Барського «Мандри», Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», Івана Котляревського «Енеїда».

• Розвивалося музичне народне мистецтво, розпочалася обробка народних пісень («Їхав козак за Дунай», «Ой під вишнею, під черешнею»). При академіях і колегіумах існували музичні школи, звідки вийшли композитори Максим Березовський, Артем Ведель, Дмитро Бортнянський.

   У театральному мистецтві існували, як і раніше, шкільна драма й вертеп, з’явилися також кріпосні театри, у Харкові зародився професійний театр (1789 р.).

• В архітектурі поширилося мистецтво козацького бароко, до визначних пам’яток якого належать Андріївська церква в Києві, Покровський собор у Харкові, Спасо-Преображенський собор в Ізюмі.

• Основними жанрами живопису були релігійний (іконостас Євецького монастиря у Чернігові) і портретний (портрет військового діяча Григорія Гамалії).

Тема: Українські зеемлі у складі Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

План.

  1.  Включення українських земель доскладу Російської імперії.
  2.  Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин.
  3.  Економічне становище Наддніпрянської України.
  4.  Соціальна боротьба.
  5.  Початок національного відродження.
  6.  Російський визвольний рух.
  7.  Польський визвольний рух.
  8.  Український національний рух.

1. Включення українських земель до складу Російської імперії.

  Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

  Наприкінці XVIII ст. після російсько-турецьких війн (1768–1774 рр., 1787–1791 рр.) і поділу Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) українські землі опинилися в складі

Російської та Австрійської імперій:

  •  Наддніпрянська Україна (Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя і Південна Україна) входили до Російської імперії. Наддніпрянська Україна поділялася на 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Малоросійське генерал-губернаторство), Київська, Подільська, Волинська (Київське генерал-губернаторство), Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство).
  •  Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) перебувала під владою Австрійської імперії.

2. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин.

  Оскільки Україна не була незалежною державою, вона не проводила самостійної зовнішньої політики і була змушена брати участь у війнах на боці Росії. У 1806–1812 і 1828–1829 рр. українці брали участь у російсько-турецьких війнах, в результаті яких до Росії відійшли Бессарабія й землі в гирлі Дунаю, де проживали українці. У 1828 р. козаки Задунайської Січі під проводом кошового отамана Йосипа Гладкого перейшли на бік російських військ, поселилися на узбережжі Азовського моря і поклали початок Азовському козацькому війську.

  У 1812 р. українці у складі регулярної армії, козацьких і ополченських полків брали участь у війні Росії з наполеонівською Францією, а в 1813–1814 рр. — у закордонному поході російської армії.

3. Економічне становище Наддніпрянської України.

  У першій половині XIX ст. в Україні домінувала феодально-кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, закріпаченні селян та їх особистій залежності від пана. Особливістю господарського розвитку був занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин.

У сільському господарстві:

  •  збільшилися посівні площі, розпочалася спеціалізація землеробства;
  •  з’явилися нові галузі (цукрове бурякосіяння, тонкорунне вівчарство);
  •  розгорнулося вирощування технічних культур (льону, коноплі, тютюну);
  •  виникли промислові підприємства (цукрові, винокурні, суконні);
  •  застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини (сіялки, віялки, косарки, молотарки), розвивався чумацький промисел.

У промисловості:

  •  почався промисловий переворот (перехід від дрібного товарного виробництва й мануфактури до великого машинного виробництва й заводу та фабрики);
  •  збільшилася кількість промислових підприємств, виникли нові галузі виробництва (кам’яновугільна, цукрова, текстильна, металургійна, машинобудівна); 
  •  застосовувалася вільнонаймана праця, зросла чисельність робітників і буржуазії.

Розвивалися внутрішня і зовнішня торгівля:

  •  з України вивозили сільськогосподарські продукти і сировину (хліб, сало, рибу, сіль, цукор, худобу, шкіри);
  •  до України ввозили промислові товари (одяг, взуття, чай, каву, какао, вина, прянощі);
  •  зростали морські порти (Одеса, Миколаїв, Херсон), розвивалася ярмаркова торгівля (у Харкові, Києві, Полтаві, Ромнах).

4. Соціальна боротьба.

  Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин призвели до посилення антикріпосницького селянського руху, основними формами якого були скарги, утечі від поміщиків, відмова виконувати панщину і сплачувати оброк, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків, управителів та прикажчиків, масові збройні повстання.

  •  У 1813–1835 рр. тривало селянське повстання на Поділлі, Волині та Київщині під проводом Устима Кармалюка.
  •  У 1819 р. відбулося повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку.
  •  У 1855 р. під час Кримської війни (1853–1856 рр.) на Київщині спалахнуло повстання під назвою «Київська козаччина», яке було визвано чутками про звільнення від кріпацтва селян, що запишуться до ополчення й вирушать на війну.
  •  У 1856 р. відбувся «похід селян в Таврію за волею» на Катеринославщині та Херсонщині, приводом до якого стали чутки про звільнення від кріпосного права селян, що заселять зруйновані під час війни місцевості в Криму.

  Повстання були придушені царськими військами.

  

5. Початок національного відродження.

  Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Наддніпрянській Україні розпочався суспільно-політичний рух, у якому існували українська, російська і польська течії. Український визвольний рух виник одразу після ліквідації автономії України і був пов’язаний з діяльністю козацької старшини. Прагнення відновити автономію, а в майбутньому створити незалежну Українську державу, виявилося в діяльності патріотичного гуртка в Новгород-Сіверському (А. Гудович, Г. Долинський, Г. Калинський та ін.), появі історико-літературних творів («Записки о Малоросії» Я. Марковича, «Енеїда» Івана Котляревського, «Історія Русів»), поширенні ідей Просвітництва і Французької революції і утворенні масонських лож у Києві, Одесі, Харкові, Львові та інших містах.

  •  1791 р. Василь Капніст на доручення козацької старшини здійснив таємну поїздку до Берліна, щоб обговорити план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.
  •  У 1818–1819 рр. в Полтаві існувала масонська ложа «Любов до істини», на базі якої у 1821–1825 рр. діяло «Малоросійське товариство».

Члени масонських лож Іван Котляревський, Петро Капніст, Василь Лукашевич проповідували ідеї свободи, рівності, братерства і сприяли пробудженню національної свідомості української інтелігенції.

6. Російський визвольний рух.

  У 20–30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянській Україні розвивався російський суспільно-політичний рух, пов’язаний з діяльністю революціонерів-декабристів. Прагнення оновити Російську державу, знищити самодержавство і кріпосне право виявилося у виникненні офіцерських таємних організацій у Петербурзі («Союз порятунку», 1816–1817 рр.) і Москві («Союз благоденства», 1818–1821 рр.). У 1821 р. після розпаду «Союзу благоденства» на Правобережній Україні у Тульчині утворилося «Південне товариство» (Павло Пестель, Сергій Волконський, брати Сергій та Микола Муравйови-Апостоли, Михайло Бестужев-Рюмін), програмний документ якого — «Руська правда» — передбачав:

  •  повалення самодержавства, встановлення республіканського правління;
  •  скасування кріпосного права, безкоштовне наділення селян землею з державного фонду; 
  •  збереження «єдиної та неподільної» Росії, невизнання за Україною ніяких державних прав.

  У 1821 р. у Петербурзі утворилося «Північне товариство» (Микита Муравйов, Сергій Трубецькой, Кіндратій Рилєєв, Сергій Каховський), програмний документ якого — «Конституція» — передбачав:

  •  обмеження самодержавства, встановлення конституційної монархії;
  •  ліквідацію кріпацтва, наділення кожного селянина 2 десятинами орної землі та садибою;
  •  федеративний устрій Росії, утворення Чорноморської держави зі столицею в Києві та Української держави зі столицею в Харкові на Лівобережжі та Слобожанщині.

  У 1823 у Новограді-Волинському утворилося «Товариство об’єднаних слов’ян» (брати Андрій і Петро Борисови), програмні документи якого — «Правила» та «Клятвена обіцянка» — проголошували:

  •  визволення всіх слов’янських народів від царського самодержавства;
  •  установлення демократичного ладу;
  •  об’єднання всіх слов’ян у федерацію слов’янських республік.

Створення окремої Української держави не передбачалося.

  Повстання декабристів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. і повстання Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. були придушені вірними царю військами. За вироком суду керівників повстання К. Рилєєва, С. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Пестеля було страчено, 121 учасника повстання заслано до Сибіру.

7. Польський визвольний рух.

  У 20–30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянській Україні розвивався польський суспільно-політичний рух, учасники якого прагнули відновлення державної незалежності Польщі. Під час національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. проти російського панування польські повстанці розраховували на підтримку українців. Однак українське селянство відштовхнуло небажання польської шляхти скасувати кріпацтво, а українську інтелігенцію — прагнення включення України до майбутньої Польської держави. Поразка повстання спричинила ослаблення польського визвольного руху на Правобережжі: повстанців було заслано до Сибіру, дрібних шляхтичів позбавлено дворянства, закрито польські школи, ліквідовано УГКЦ.

8. Український національний рух.

  У 40-х рр. XIX ст. український суспільно-політичний рух був пов’язаний з діяльністю різночинців — вихідців з сімей дворянства, купців, міщан, селян. У січні 1846 р. в Києві виникла таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське братство», до складу якої входили 12 чоловік (Микола Костомаров, Василь Бєлозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш та ін.). Участь у засіданнях товариства брав Тарас Шевченко. Програмні документи «Книга буття українського народу» і «Статут слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія» передбачали:

  •  повалення самодержавства, встановлення республіканського правління;
  •  об’єднання всіх слов’ян у федерацію на засадах суверенності;
  •  скасування кріпосного права, ліквідацію соціальної нерівності, запровадження загальної освіти.

  Члени Кирило-Мефодіївського братства поширювали твори Т. Шевченка («Кобзар», «Гайдамаки»), складали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси та поляки»), установили контакти з російськими і польськими революціонерами, займалися просвітництвом народу.

  У березні 1847 р. члени товариства були заарештовані і після суду заслані в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну. Т. Шевченка віддали в солдати рядовим Оренбурзького окремого корпусу на 10 років із забороною писати й малювати. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.

Тема: Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

План.

  1.  Адміністративно-територіальний устрій та населення західно-українських земель.
  2.  Соціально-економічне становище та соціальні рухи.
  3.  Українське національне відродження.
  4.  Національно-визвольний рух.
  5.  Культура України першої половини ХІХ ст.

1. Адміністративно-територіальний устрій та населення західно-українських земель.

  Західноукраїнські землі Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття перебували у складі Австрійської імперії. Галичина з деякими польськими землями, яка була виділена в окремий край із центром у Львові, отримала назву «Королівство Галіції та Лодомерії». Воно поділялося на 12 дистриктів (округів), окремим округом була Буковина. Закарпаття входило до Угорського королівства і поділялося на 4 жупи (регіони).

  Значний вплив на становище українців справили реформи Марії-Терезії (1740–1780 рр.) та Йосифа ІІ (1780–1790 рр.), які охопили:

  •  сільське господарство (звільнення селян від особистої залежності від поміщиків; визначення розміру панщини — 30 днів на рік);
  •  релігійне життя (зрівняння у правах віруючих католиків, греко-католиків і протестантів; відкриття семінарій, які готували греко-католицьких священників);
  •  освіту (запровадження початкових і середніх шкіл; відкриття у 1784 р. у Львові університету, при якому до 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці).

  Однак українське населення не встигло повною мірою скористатися наслідками реформ. Імператори Леопольд ІІ (1790–1792 рр.) та Франц ІІ (1792–1835 рр.) відмовилися від більшості нововведень своїх попередників.

2.Соціально-економічне становище та соціальні рухи.

  Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрними регіонами Австрійської імперії.

  •  Сільськогосподарське виробництво, в якому була зайнята переважна більшість населення, залишалось основною галуззю господарства. Земля належала поміщикам, в Галіції — польським, в Буковині — румунським, в Закарпатті —

угорським. Селянські наділи катастрофічно зменшувалися, зростало число безземельних селян, збільшувалися селянські повинності (панщина, оброк).

  •  Промисловість перебувала у тривалому застої, розвивалися другорядні галузі (текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, лісова, тютюнова). Ремісничо-мануфактурне виробництво не витримувало конкуренції з німецькою та чеською фабрично-заводською промисловістю.
  •  Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля, основними формами якої були базари і ярмарки (у Львові, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Бродах).  

Економічна відсталість західноукраїнських земель в умовах панування кріпосницької системи призвела до погіршення стану значної частини населення і посиленню соціальної напруженості.

  •  У 1810–1825 рр. у Прикарпатті поширився рух опришків під керівництвом Мирона Штолюка.
  •  У 1810–1815 рр., 1831 р. в Закарпатті відбулися «холерні бунти», приводом до яких стали обмеження, введені у зв’язку з епідемією холери. 
  •  У 1843–1844 рр. в Буковині спалахнуло селянське повстання на чолі з Лук’яном Кобилицею. 
  •  У 1846 р. відбулися селянські повстання в Галичині.

3. Українське національне відродження.

  Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у західноукраїнських землях почалося національне відродження, на чолі якого стало греко-католицьке духовенство.

  •  У 1816 р. у Перемишлі в Галичині священик Іван Могильницький за підтримкою єпископа Михайла Левицького організувавперше просвітницьке «Клерикальне товариство» греко-католицьких священиків, яке відкривало школи з українською мовою навчання, видавало українські підручники і брошури для народу.
  •  У 1832–1837 рр. у Львові діяло громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця», засновниками якого були студенти Львівського унікіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
  •  У 1837 р. «Руській трійці» вдалося видати у Будапешті альманах «Русалка Дністрова», де були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали побут, культуру і героїчне минуле українського народу. Австрійські власті конфіскували й знищили майже весь наклад й притягнули його авторів до судової відповідальності.

4. Національно-визвольний рух.

  Під час революції 1848–1849 рр. в Австрійській імперії у західноукраїнських землях активізувався національно-визвольний рух, під впливом якого австрійський уряд пішов на скасування кріпосного права, проголошення політичних свобод й запровадження парламентського устрою. Революція сприяла прискоренню самоорганізації українців.

  •  2 травня 1848 р. представники уніатського духовенства й української інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем, яка була покликана представляти українців Галичини перед урядом Австрійської імперії.
  •  15 травня 1848 р. у Львові стала виходити перша україномовна газета «Зоря Галицька», яка сприяла швидкому піднесенню національної свідомості населення і готувала його до участі в політичному житті. 
  •  10 липня 1848 р. почав роботу австрійський парламент, в якому інтереси українців представляли 39 депутатів. Вони запропонували парламенту розглянути питання про територіально-національний поділ Галичини на Східну (українську) і Західну (польську).

  Однак революція 1848–1849 рр. зазнала поразки. Австрійські власті перейшли у контрнаступ: було придушено антиурядове повстання у Львові (1–2 листопада 1848 р.), розпущено австрійський парламент (8 березня 1849 р.), придушено селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині (1848–1850 р.), заборонено діяльність Головної руської ради (1851 р.)

5. Культура України першої половини ХІХ ст.

 Українська культура розвивалася в умовах відсутності власної державності і посилення національного гноблення з боку Російської та Австрійської імперій. Однак зростання національної свідомості українців сприяло прояву національних рис в усіх галузях культури.

  •  Крім початкових шкіл, діяли гімназії, професійні училища, ліцеї, які надавали середню освіту і право вступати до вищих навчальних закладів — університетів у Харкові (1805 р.) і в Києві (1834 р.). 
  •  Найвідомішими вченими були історик та етнограф Микола Маркевич («Історія Малоросії»), історик Микола Костомаров («Богдан Хмельницький», «Мазепа й мазепинці», «Павло Полуботок»), учений-енциклопедист Михайло Максимович («Про системи рослинного царства», «Головні особливості зоології або Наука про тварин»), математики Тимофій Осиповський (тритомний «Курс математики») і Михайло Остроградський (математичний аналіз, прикладна механіка).
  •  Формування нової української літератури було пов’язано з творчістю Івана Котляревського («Енеїда», «Наталка-Полтавка»), Григорія Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), Тараса Шевченка («Кобзар», «Заповіт»), Миколи Гоголя («Тарас Бульба», «Ревізор»), байкарів Петра Гулака-Артемовського та Євгена Гребінки.
  •  Розвивалося музичне мистецтво, представниками якого були композитори Йосип Вітвицький (музичний твір «Україна»), Михайло Вербицький (хори «Заповіт», «Поклін»), Семен Гулак-Артемовський (опера «Запорожець за Дунаєм»). Відомими кобзарями, які виконували історичні пісні та думи, були Андрій Шут, Іван Крюковський, Остап Вересай. 
  •  Зародився професійний театр в Харкові та Полтаві, де у складі театральної трупи був актор Михайло Щепкін.
  •  Найбільш відомими пам’ятниками архітектури стали Одеський оперний театр (архітектор Ж. Тома де Томон), Потьомкінські сходи до Чорного моря і Воронцовський палац в Одесі (архітектор Боффо), Успенський собор у Харкові (архітектори О. Тон і Є. Васильєв). 
  •  Значний вклад в розвиток живопису внесли Василь Тропінін («Портрет українця»), Тарас Шевченко (серія картин «Мальовнича Україна»), Іван Сошенко («Жіночий портрет»).

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

План.

  1.  Скасування кріпосного права. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. ХІХст.
  2.  Економічний розвиток.
  3.  Національна політика російського царизму щодо України.
  4.  Український визвольний рух.
  5.  Російський визвольний рух.

1. Скасування кріпосного права. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х рр. ХІХст.

  У середині XIX ст. різко загострилася криза кріпосницької системи, що виявилося у відставанні Росії відпередових країн Заходу, її поразці в Кримській війні, зростанні селянських повстань. Усі верстви населення (інтелігенція, селяни, підприємці і навіть поміщики) розуміли необхідність селянської реформи. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав «Маніфест» про скасування кріпосного права.

  •  Селяни одержали особисту свободу і громадянські права.
  •  За отримані земельні наділи, які часто були меншими і гіршими, ніж попередні, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили брати їх в борг у держави, а потім сплачувати одержану позику з відсотками протягом 49 років.
  •  До укладання викупної угоди з поміщиком селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і за користування наділами змушені були відпрацьовувати панщину чи платити оброк.
  •  Зберігалася громада як засіб суворого виконання селянами повинностей, оскільки з поміщиком розраховувався не кожен селянин окремо, а вся громада в цілому.
  •  Для розв’язання суперечок між селянами і поміщиками було створено інститут мирових посередників, які призначалися виключно з дворян.

  Селянська реформа сприяла розвитку капіталістичних відносин, однак зберігала кріпосницькі пережитки (поміщицьке землеволодіння, безземелля і малоземелля селян, високі викупні платежі, повинності тимчасовозобов’язаних селян). Скасування кріпосного права викликало необхідність проведення реформ адміністративно-політичного управління: реформи місцевого самоврядування, військової, судової, фінансової та освітньої.

  •  За реформою місцевого самоврядування (1864 р. — земська реформа, 1870 р. — реформа міського самоврядування) у губерніях і повітах було створено земства, а в містах — міські думи (виборні загальностанові органи місцевого самоврядування, які займалися господарськими та культурними справами, в тому числі розбудовою шкіл, лікарень, доріг, організацією агрономічної та поштової служби, благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею).
  •  За судовою реформою 1864 р. запроваджувався єдиний для всіх безстановий суд; судочинство відбувалося за участі судді, прокурора, адвоката і присяжних засідателів; вводилася відкритість суду (на його засіданнях могли бути присутні представники преси і всі охочі) та незалежність від адміністрації (міністрів, губернаторів).
  •  За військовою реформою 1862–1874 рр. замість рекрутських наборів запроваджувалася загальна військова повинність; скорочувався термін служби з 20 років до 6 років у сухопутних військах і до 7 років у флоті; засновувалися військові гімназії, юнкерські училища для підготовки офіцерів; почалося переозброєння й переобмундирування армії; заборонялися тілесні покарання.
  •  За фінансовою реформою 1862 р. було засновано Державний банк; розширено мережу приватних банків; удосконалено податкову систему; почато публікацію в пресі всіх доходів й витрат держави.
  •  За освітньою реформою 1863–1864 рр. було введено єдину систему початкової освіти; збільшено кількість шкіл, училищ, гімназій; надано автономію університетам у навчальних справах.

Реформи 60–70-х рр. XIX ст. справили позитивний вплив на розвиток суспільства, однак не зачіпали основ політичного ладу. 

2. Економічний розвиток.

  Скасування кріпосного права дало поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві й промисловості.

  •  У сільському господарстві діяли дві системи господарювання: капіталістична, при якій застосовувалася вільнонаймана праця селян за договором із використанням сільгосптехніки та добрив, і відробіткова система, при якій застосовувалася примусова праця селян зі своїм інвентарем на полі поміщика за взяті в борг зерно, інвентар та ін.
  •  Почалося піднесення сільського господарства, що виявилося в розвитку товарного рільництва (зернових культур, кукурудзи, льону, тютюну, цукрових буряків) і тваринництва (коней, овець, свиней, великої рогатої худоби); застосуванні сільськогосподарської техніки (парових двигунів, молотарок, жниварок, віялок); поширенні вільнонайманої праці; розвитку сільськогосподарської кооперації (артілей, споживспілок); подальшому соціальному розшаруванні селянства (заможні селяни, середняки, бідняки).
  •  У промисловості завершився промисловий переворот; розвивалися цукрова, вугільна (Донбас), залізорудна (Кривий Ріг), металургійна (Олександрівськ, Катеринослав, Юзівка), машинобудівна (Харків,  Луганськ, Миколаїв) галузі.
  •  Розгорнулося залізничне будівництво (Київ — Одеса, Курськ — Харків —Севастополь, Донбас — Кривий Ріг та ін.); розвивався водний транспорт, зростали морські порти (Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Керч).
  •  Розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля: Україна експортувала пшеницю, ячмінь, вовну, м’ясо, сукно; імпортувала машини, шовк, бавовну, чай, каву, рис, прянощі.

3. Національна політика російського уряду.

У другій половині XIX ст. російський царизм провадив політику національного гноблення українського народу.

  •  У 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр про заборону друкування українською мовою шкільних і релігійних видань (Валуєвський циркуляр).
  •  У 1876 р. імператор Олександр ІІ видав Емський указ про повну заборону української мови (заборонялися публікація і ввезення в Україну будь-яких українських книг, п’єс, пісень; використання української мови в початкових школах, судах і державних установах).

Однак царські заборони не могли зупинити національно-визвольної боротьби. У Наддніпрянській Україні, як і раніше, розвивалися український, російський і польський визвольні рухи.

4. Український визвольний рух.

Становлення українського національно-визвольного руху було пов’язано з діяльністю громад. Громади — організації української інтелігенції, які займалися культурно-просвітницькою діяльністю (вивчали українську мову, історію та культуру; організовували недільні школи й гуртки просвітництва; видавали популярну й наукову літературу).

  •  У 1859 р. у Петербурзі виникла перша українська громада за участю Миколи Костомарова, Василя Бєлозерського, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, яка у 1861–1862 рр. видавала український громадсько-політичний і літературний журнал «Основа».
  •  У 1860 р. виникла громада в Києві за участю Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського. У 1873 р. громадівці створили Історичне товариство Нестора Літописця і заснували відділ Російського географічного товариства, головою якого став Григорій Галаган. У 1874–1875 рр. громадівці видавали газету «Київський телеграф», в якій друкувалися статті на гострі соціально-економічні й політичні теми.
  •  У 1892 р. виникла таємна студентська організація «Братство тарасівців» за участю Івана Липи, Бориса Грінченко, Миколи Міхновського, яка проголосила метою своєї діяльності здобуття незалежності України.

Громади діяли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах Наддніпрянської України. Після Емського указу почалося розмежування громадівського руху: молодь, яку не задовольняла суто культурницька діяльність «старих громад», стала об’єднуватися у «молоді громади» і займатися політичною діяльністю. Український національно-визвольний рух перейшов від культурницького до політичного етапу розвитку.

5. Російський визвольний рух.

У 60–80-х рр. XIX ст. в Наддніпрянській Україні активно діяли російські організації народників, вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції, які ставили за мету ліквідацію в Російській імперії самодержавства, перебудову життя на демократичних засадах, впровадження общинного соціалізму. Народницькі гуртки, що виникли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві, підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі, де в 1876 р. була створена організація «Земля і воля», якав 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ».

  •  Найактивніше діяли народницькі групи «чайківців», «Київська комуна», «Південні бунтарі», членами яких були М. Чайковський, А. Желябов, В. Засулич, Я. Стефанович.
  •  У 1874–1875 рр. народники здійснювали «ходіння в народ», під час якого читали селянам заборонену літературу й проводили бесіди на революційні теми.
  •  У 1877 р. революційна селянська організація «Таємна дружина» на чолі з Яковом Стефановичем, сфабрикувавши «царські маніфести», намагалася здійснити «Чигиринську змову» з метою організації селянського повстання на Київщині.

  Після провалу планів підняти селян на повстання народники перейшли до терору, здійснивши низку замахів на царя та чиновників, які закінчилися вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра ІІ. Ні пропагандистська, ні терористична діяльність народників не досягла мети. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим. Організації народників було розгромлено, керівників страчено або засуджено до каторги (в тому числі українців А. Желябова, С. СтепнякаКравчинського, М. Кибальчича).

6. Польський визвольний рух.

  У 50–60-х рр. XIX ст. на Правобережжі серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів», представниками якого були Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський. «Хлопомани» визнавали існування українського народу, вивчали українську мову, історію та культуру, прагнули скасування кріпацтва та демократизації суспільства.

  У 1863–1864 рр. відбулося польське національно-визвольне повстання проти Росії, яке охопило й Правобережну Україну. У лавах польських повстанців воювали українці Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Поляки, як і раніше, прагнули відновити незалежність Польщі в межах 1772 р. і відмовляли українському народу у праві на власну державність, тому масової підтримки українців повстання не отримало й було придушено російським урядом.

Тема: Західноукраїнські землі в другій половині XIX ст.

План.

  1.  Соціально-економічне становище.
  2.  Суспільно-політичний розвиток.
  3.  Національно-визвольний рух.
  4.  Культцра України  в другій половині ХІХ ст.

1. Соціально-економічне становище.

  Скасування кріпосного права під час революції 1848–1849 рр. в Австрійської імперії сприяло розвитку ринкових відносин в економіці західноукраїнських земель.

  •  Основою економіки залишалося сільське господарство, в якому було зайнято 75–85% населення. Незважаючи на залишки кріпацтва (панування поміщицького землеволодіння, великі викупні платежі, малоземелля і безземелля селян), розвивалися ринкові відносини: застосовувалася вільнонаймана праця, сільськогосподарська техніка, поглиблювалася спеціалізація районів; виникали кооперативи.
  •  У 70–90-х рр. XIX ст. почалося формування фабрично-заводської промисловості, провідними галузями якої були нафтова, вугільна, соляна, лісова та харчова. Однак промисловий переворот у Західній Україні відбувся пізніше, ніж у центральних і західних регіонах Австрійської імперії, тому великих підприємств було дуже мало (5%), переважала середня, дрібна і кустарно-реміснича промисловість.
  •  Аграрне перенаселення, повільний розвиток промисловості, демографічний бум призвели до початку трудової еміграції українців до Росії, Німеччини, Румунії, Австрії, Угорщини і навіть до Канади, США, Бразилії й Австралії. 

  Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття залишалися внутрішніми колоніями Австрійської імперії і служили ринком збуту товарів і джерелом сировини та сільськогосподарської продукції.

2. Суспільно-політичний розвиток.

  Поразка революції 1848–1849 рр. в Австрійської імперії мала наслідком політичну реакцію. Однак у 60-і рр. XIX ст. австрійський уряд був змушений провести реформи, у результаті яких:

  •  було прийнято Конституцію (1867 р.);
  •  перетворено унітарну Австрійську імперію на дуалістичну Австро-Угорську імперію (1868 р.);
  •  надано обмежену внутрішню автономію Галичині й Буковині. Закарпаття стало частиною Угорщини і самоврядування не отримало.

Австрійський уряд намагався перешкодити формуванню української нації й асимілювати українське населення, що виявилося в порушенні проголошеної Конституцією рівноправності всіх громадян в адміністративних, судових і навчальних закладах, обмеженні викладання українською мовою в школах, зайнятті керівних посад лише особами австрійської, угорської й польської національностей.

3. Національно-визвольний рух.

  Політика національного гноблення сприяла активізації українського національно-визвольного руху, в якому існували 3 суспільно-політичні течії: москвофіли, народовці і радикали.

  •  У 60-х рр. XIX ст. оформилася «москвофільська» течія, яка об’єднувала поміщиків, селян, інтелігенцію. «Москвофіли» (Б. Дідицький, І. Наумович, М. Качковський), не визнавали існування українського народу, його мови та культури і прагнули приєднати західноукраїнські землі до Російської імперії. «Москвофіли» створювали бібліотеки, читальні, школи, видавали газету «Слово», у 1870 р. заснували політичну організацію «Руська рада».
  •  У 60-х рр. XIX ст. зародився рух народовців, який об’єднував інтелігенцію, студентів, священиків УГКЦ. Народовці (В. Шашкевич, В. Барвінський, В. Навроцький) визнавали існування українського народу і вважали основним питанням своєї діяльності не політичну боротьбу, а культурно-просвітницьку діяльність. Вони заснували декілька періодичних видань: журнали «Нива», «Мета», «Русалка», газети «Діло» і «Батьківщина». У 1863 р. народовці створили у Львові  першу громаду, у 1868 р. — культурно-освітнє товариство «Просвіта», у 1873 р. — Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
  •  У 70-х рр. XIX ст. з’явилася радикальна течія, яка об’єднала молодих представників інтелігенції. Радикали (І. Франко, М. Павлик, С. Данилович) прагнули надати українському визвольному рухові політичного характеру. Вони видавали журнал «Друг», захищали інтереси селян і робітників у конкретних справах, у 1885 р. створили політичну організацію «Народна рада». 

  У 90-х рр. XIX ст. керівниками національно-визвольного руху стали новоутворені політичні партії.

  •  Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р., І. Франко, М. Павлик, Є. Левицький) прагнула до демократизації суспільного життя, утвердження соціалізму, надання Україні автономії у складі перебудованої на федеративних засадах Австро-Угорщини.
  •  Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р., В. Охримович, І.Франко, Є. Левицький) закликала до національної єдності всіх українців і боротьби за незалежну Україну.
  •  Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р., М. Ганкевич, Д. Бачинський, С. Вітик) мала на меті побудову соціалізму через реформи та легальні парламентські методи боротьби.

  Національно-визвольний рух у Західній Україні розвивався по висхідній лінії. Еволюцію поглядів на майбутнє України від автономізму до незалежності прискорила брошура радикала Ю. Бачинського «Україна поневолена» (1895 р.), де вперше було висунуто й аргументовано ідею здобуття Україною повної політичної самостійності.

4. Культура України в другій половині XIX ст.

  Розвиток української культури відбувався в несприятливих умовах панування в Україні імперських режимів Росії й Австро-Угорщини. Усупереч перепонам, які чинили російський та австро-угорський уряди, національна інтелігенція ставала впливовою силою, здатною підняти національну свідомість і спрямувати культурний розвиток.

  •  У системі освіти сталися позитивні зміни, зумовлені потребами суспільства в освічених людях. Розширилася мережа початкових (народні училища, земські та недільні школи), середніх (класичні гімназії і реальні училища) і вищих навчальних закладів (Новоросійський і Чернівецький університети, політехнічні інститути у Львові та Києві, технологічний інститут у Харкові, академія ветеринарної медицини у Львові).
  •  Найвідомішими вченими були фізик Іван Пулюй (дослідження неонового світла, рентгенівського випромінювання), хімік Микола Бекетов (викладання фізичної хімії), біологи Ілля Мечников і Микола Гамалія (заснування бактеріологічної станції, лікування чуми, холери, тифу, туберкульозу), етнограф Микола Миклухо-Маклай (дослідження побуту народів Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії), філолог Олександр Потебня (розробка питань української мови), історики Микола Костомаров («Богдан Хмельницький», «Руїна»), Володимир Антонович («Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні»), Михайло Грушевський («Історія України-Русі»), Дмитро Яворницький («Історія запорозьких козаків»), які започаткували наукову розробку історії України. Своєрідною академією наук стало Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у складі якого існували історико-філософська, філологічна і математико-природознавча секції.
  •  В українській літературі розвивалися різноманітні художні напрями (романтизм, реалізм, натуралізм). Визначними митцями в галузі літератури були Пантелеймон Куліш (історичний роман «Чорна рада»), Марко Вовчок («Народні оповідання»), Іван Нечуй-Левицький (соціально-побутові повісті «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»), Панас Мирний (романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Леся Українка (ліричні збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», драматичні поема «Лісова пісня»), Іван Франко (вірші «Каменярі», «Вічний революціонер», побутова поема «Наймичка», повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя»). Значний вклад у розвиток драматургії внесли Михайло Старицький («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка»), Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Хазяїн»), Марко Кропивницький («Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Дай серцю волю, заведе в неволю»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив», «Спокуса»).
  •  У 1864 р. у Львові, а у 1882 р. у Єлизаветграді було створено перші професійні театри, де працювали талановиті актори Микола Садовський, Марія Заньковецька, Панас Саксаганський. 
  •  Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість композиторів Семена Гулака-Артемовського (опера «Запорожець за Дунаєм»), Петра Сокальського (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Богдан Хмельницький»), Миколи Лисенка (опери «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч»), Михайла Вербицького (музика до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна»).
  •  Розвиток міст сприяв архітектурної творчості Олександра Беретті (Володимирський собор у Києві), Олексія Бекетова (драматичний театр у Сімферополі), Олександра Скобелєва (центральний телеграф у Києві, вокзал у Козятині), Олександра Вербицького (будинок політехнічного інституту в Києві), Юліана Захаровича (будинок політехнічного інституту у Львові, будинок Галицької ощадної каси).
  •  Найвидатнішими скульпторами були Леонід Позен (композиції «Кобзар», «Переселенці», «Запорожець у розвідці»), Михайло Микешин (пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві).
  •  Розквіт переживав український живопис, пов’язаний з творчістю Сергія Васильківського («Бій запорожців з татарами», «Весна на Україні», «Після дощу»), Іллі Рєпіна («Запоріжці пишуть листа турецькому султану», «Гайдамака», «Проводи новобранця»), Миколи Пимоненка («Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс»), Архипа Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», «Степ», «Чумацький шлях»), Миколи Ярошенка («Всюди життя»).

Прогрес української культури був пов’язаний з меценатською діяльністю підприємців Терещенків і Симиренків, які віддавали значні кошти на розвиток освіти, матеріально підтримували діячів національної науки й мистецтва.

Україна на початку XX ст.

План.

  1.  Економічний розвиток Наддніпрянської України.
  2.  Створення українських політичних партій.
  3.  Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.
  4.  Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.
  5.  Соціально-економічний розвиток Західної України.
  6.  Культура України на початку ХХ ст.

1. Економічний розвиток Наддніпрянської України.

 Головною особливістю розвитку економіки Наддніпрянської України на початку XX ст. був поступовий перехід від капіталізму доби вільної конкуренції до монополістичного капіталізму.

Розвиток промисловості характеризувався:

  •  концентрацією виробництва й утворенням монополістичних об’єднань — синдикатів («Всеросійське товариство цукрозаводчиків», «Продамет», «Продвугілля», «Продаруд», «Продвагон»);
  •  формуванням промислової спеціалізації регіонів (Донбас — центр вугільної промисловості, Нікополь — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і частково Лівобережжя — цукрової промисловості);
  •  значним впливом іноземного — французького, бельгійського, німецького, британського — капіталу (у вугільній промисловості іноземному капіталу належало 63%, у металургії — 90% основного капіталу, у залізничному транспорті — 2/3 залізниць). Економічна криза 1900–1903 рр. призвела до скорочення промислового виробництва, розорення слабких підприємств, зростання безробіття.

Розвиток сільського господарства характеризувався:

  •  збереженням великого поміщицького землеволодіння і селянського малоземелля (у 1905 р. 32,5 тис. дворянських господарств мали 10,9 млн. десятин землі, у середньому по 334 десятини на маєток;
  •  3 млн. селянських господарств мали 20 млн. десятин землі, у середньому по 7 десятин на одне господарство);
  •  майновим розшаруванням селянства (куркулі, середняки, бідняки);
  •  посиленням спеціалізації окремих районів (Степова Україна — зернові культури, Правобережжя й частково Лівобережжя — технічні культури: цукрові буряки, картопля, тютюн);
  •  створенням сільськогосподарських  спілок (Союзи споживчої кооперації); посиленням міграції українських селян на сільськогосподарські заробітки (в Степову Україну, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя, за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід).

  Темпи економічного розвитку Наддніпрянської України були досить високими, однак істотно відставали від темпів розвитку передових країн світу внаслідок колоніальної політики Російської імперії. Наддніпрянська Україна виступала постачальником сировини і допоміжних продуктів для промисловості центральних губерній імперії (у 1913 р. її внесок до загальноімперського виробництва становив 78% вугілля, 72% залізної руди, 69% чавуну, 58% прокату, 57% сталі), а також сільськогосподарської продукції (пшениці, цукру, сала).

2. Створення українських політичних партій.

  На початку ХХ ст. почався новий етап українського національного руху, який характеризувався його подальшою політизацією. Виникли українські політичні партії, які орієнтувалися на відновлення автономії України у складі Росії (автономісти) чи незалежної Української держави (самостійники).

• Революційна українська партія (РУП, 1900 р., Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський) мала на меті боротьбу за національні права та соціальну революцію.

• Українська народна партія (УНП, 1902 р., М. Міхновський) виступала за самостійну Україну під гаслом «Україна для українців».

• Українська демократична партія (УДП, 1904 р., О. Лотоцький, В. Чехівський, Є. Чикаленко) прагнула встановлення в Російській імперії конституційної монархії й надання Україні автономії.

• «Спілка» (Український соціал-демократичний союз, 1904 р., М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський) прагнула представляти інтереси всіх робітників України, незалежно від національності.

• Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП, 1905 р., М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра) виступала за демократичну республіку й автономію України.

  Крім національних партій, в Наддніпрянській Україні діяли загальноросійські політичні партії:

• Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП, 1898 р., М. Скрипник, Г. Петровський, Артем (Ф. Сергєєв), яка у 1903 р. розкололася на помірковану (меншовики) і ліворадикальну (більшовики) течії;

• Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, 1902 р., В. Чернов, В. Дорошенко);

• Конституційно-демократична партія (КДП, 1905 р., І. Лучицький, В. Науменко, Д. Григорович-Барський);

• Загальний єврейський робітничий союз (Бунд, 1897 р.).

3. Наддніпрянська Україна напередодні та в роки російської революції 1905-1907 рр.

  Збереження самодержавства, відсутність гарантованих прав і свобод громадян, невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації робітників, безробіття, національне гноблення неросійських народів, поразка Росії у війні з Японією призвели до революції в Російській імперії. Завданнями революції стали ліквідація

самодержавства, встановлення конституційно-демократичного ладу, проголошення прав і свобод громадян; ліквідація поміщицького землеволодіння і перерозподіл землі; запровадження 8-годинного робочого дня і системи соціального захисту робітників; скасування обмежень у правах неросійських народів і надання можливості їх національного самовизначення.

• 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі була розстріляна військами мирна демонстрація робітників («кривава неділя»). На знак протесту в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві відбулися страйки робітників, яких підтримало селянство, почавши погроми поміщицьких маєтків.

• Революційні настрої охопили армію та флот. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін» на чолі з матросами Г. Вакуленчуком і О. Матюшенком. 11–16 листопада 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорноморського флоту під проводом лейтенанта Петра Шмідта. 18 листопада 1905 р. виступили сапери у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

• У жовтні 1905 р. відбувся загальноросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників України.

• 17 жовтня 1917 р. імператор Микола ІІ видав Маніфест, у якому обіцяв підданим громадянські права, політичні свободи та скликання законодавчого органу — Державної Думи. Маніфест розмежував політичні сили на три групи: перша (реакційний табір) захищала існуючу політичну і економічну систему і заперечувала будь-які нововведення; друга (ліберальний табір) сприйняла маніфест з надією на конституцію і демократичний устрій і вважала революцію закінченою; третя (революційний табір) вважала маніфест тактичним маневром з боку влади і вимагала продовження революції.

• У грудні 1905 р. відбулися збройні повстання з метою захоплення політичної влади в Харкові, Олександрівську, Горлівці, Єнакієвому,Луганську. Всі повстання було придушено, їх організаторів і активних учасників засуджено, після чого революція пішла на спад.

Революційні події сприяли активізації українського національного руху:

• з’явилася українська преса (газети «Хлібороб», «Громадська думка», «Рада»);

• відновилася діяльність мережі товариств «Просвіта» (в Одесі, Катеринославі, Києві, Миколаєві, Кам’янець-Подільському);

• почалася українізація шкільної та вищої освіти (україномовні відділення було відкрито в Одеському і Харківському університетах);

• розгорнулася діяльність українських представників у Першій Державній думі (27 квітня — 8 липня 1906 р., 102 депутати) і Другій Державній думі (20 лютого — 2 червня 1907 р., 102 депутати), які вимагали скасування викупних платежів селян за землю; запровадження української мови в школах, судових та адміністративних органах; свободи слова, друку, зборів, союзів і віросповідань; надання Україні автономії в складі Росії.

  Однак 3 червня 1907 р. Друга Державна дума була розпущена царем, революція завершилася поразкою, українські проблеми залишилися невирішеними. Незважаючи на поразку, революція сприяла пробудженню національної свідомості українського народу й набуттю політичними партіями досвіду боротьби за демократизацію суспільно-політичного ладу.

4. Наддніпрянська Україна в 1907-1914 р.

  Після поразки революції в Російській імперії встановився реакційний режим, який одержав назву столипінського за ім’ям голови Ради міністрів Петра Столипіна.

Він характеризувався:

• виданням нового виборчого закону, за яким виборчі права мали тільки 15% населення;

  •  забороною демонстрацій, мітингів, зборів;

• розгромом робітничих організацій, профспілок;

• забороною українських газет, журналів, художньої літератури; закриттям  «Просвіт», українських клубів і гуртків.

  Одночасно з метою вирішення аграрного питання, послаблення конфронтації в суспільстві та недопущення нової революції було проведено аграрну реформу (указ від 9 листопада 1906 р., закони від 14 червня 1910 р. і 29 травня 1911 р.), яка передбачала:

• вихід селян із громади та закріплення землі у приватну власність;

• створення на селі відрубного й хуторського господарства;

• надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк;

• переселення селян до малозаселених районів Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії.

  Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві, однак в цілому не досягла поставлених цілей, оскільки не ліквідувала поміщицького землеволодіння, малоземелля та безземелля селян. Після поразки революції 1905–1907 рр. усі українські партії зазнали переслідування влади. Поступово український визвольний рух, в якому діяли національно-ліберальний, націонал-радикальний та революційно-соціалістичний напрямки, набирав нових сил, однак цей процес на певний час призупинила Перша світова війна.

5. Соціально-економічний розвиток Західної України.

  Соціально-економічний розвиток Західної України визначався її залежним становищем в Австро-Угорської імперії.

• Розвиток промисловості характеризувався завершенням формування фабрично-заводської промисловості; успішним розвитком нафтової, деревообробної, швейної, взуттєвої і килимарської галузей; припливом іноземного — німецького, англійського, французького — капіталу.

• Розвиток сільського господарства характеризувався наявністю кріпосницьких пережитків; збереженням поміщицького землеволодіння; поглибленням соціальної диференціації селянства; розвитком кооперативного руху; посиленням еміграції до Німеччини, Бельгії, Франції, США, Канади, Бразилії та Аргентини.

  Однак зростання промисловості та сільського господарства не призвело до поліпшення становища робітників і селян, які відчували на собі економічний і національний гніт. Дискримінація українського населення сприяла зростанню національної свідомості й активізації масової політичної боротьби за національне визволення українців. Загальноукраїнським центром визвольного руху залишалася Галичина, де активно діяли:

• політичні партії (Русько-українська радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська християнсько-суспільна партія, які боролися за впровадження загального виборчого права та територіально-адміністративний перерозподіл Галичини);

• підпільні молодіжні організації («Молода Україна»);

• спортивно-фізкультурні патріотичні товариства («Сокіл», «Січ», «Пласт»).

Ідея незалежної Української держави, в якій були б зібрані всі етнічні українські землі, ставала гаслом, навколо якого мали об’єднатися всі українці.

6. Культура України на початку ХХ ст.

  Формування індустріального суспільства супроводжувалося переглядом існуючих культурно-естетичних цінностей та пошуком нових стилів, форм, жанрів у літературі, архітектурі, живопису, музиці.

• У зв’язку зі зростанням потреби в письменних людях збільшилася кількість навчальних закладів, однак освіта залишалася недосяжною для більшості населення.

• Великий внесок у розвиток науки зробили історики Михайло Грушевський («Ілюстрована історія України», «Історія України-Русі») і Олександра Єфименко («Історія українського народу»); філологи Борис Грінченко (видав «Словник української мови») й Агатангел Кримський (вивчав походження та історію української мови); етнограф Федір Вовк (доводив, що українці — окремий слов’янський народ); епідеміолог Данило Заболотний (визначив методи боротьби з чумою, холерою); інженери Леонід Лутугін (заклав основи досліджень у гірничій справі), Михайло Курако (розробив проект доменної печі), Дмитро Григорович (сконструював першій у світі гідролітак), Ігор Сікорський (сконструював першій багатомоторний літак), Петро Нестеров (обґрунтував теорію вищого пілотажу і продемонстрував на практиці «мертву петлю»), Левко Мацієвич (запропонував побудувати авіаносець).

• Література була представлена творчістю Івана Франка (поема «Мойсей»), Михайла Коцюбинського (повість «Fata morgana»), Володимира Винниченка (збірка «Краса і сила», роман «Чесність із собою»), Олександра Олеся (поетична збірка «З журбою радість обнялась...»), Василя Стефаника (збірка новел «Камінний хрест»).

• Діячами театрального мистецтва були драматурги, актори й режисери брати Тобілевичі, відомі під псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, котрий створив у Полтаві першій український стаціонарний професійний театр (1906 р.).

• Видатним композитором був Микола Лисенко (опери «Енеїда», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба»), за ініціативою якого було відкрито вищу музично-драматичну школу в Києві (1904 р.) та музичний інститут у Львові (1905 р.).

• Майстрами живопису були художники Микола Самокиш (альбоми «Українська старовина», «Війна 1904–1905 рр.»), Киріак Костанді (картини «В люди», «Старенькі»), Казимир Малевич (картини «На косовиці», «Чорний квадрат»).

• Виразником національного стилю в архітектурі став Василь Кричевський (будинок Полтавського губернського земства, Канівський музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка»). Архітектор В. Фельдман і художник-баталіст Ф. Рубо було створили панораму «Оборона Севастополя» (1905 р.), присвячену подіям Кримської війни.

Незважаючи на національне гноблення з боку Російської та Австро-Угорської імперій, українська культура здобувала світове визнання.

Тема: Україна в Першій світовій війні (1914–1918 рр.)

План.

  1.  Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.
  2.  Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

1. Початок Першої світової війни. Бойові дії на території України.

  Напередодні Першої світової війни український народ не мав власної державності і територіальної цілісності. Україна входила до складу двох сусідніх імперій — Російської та Австро-Угорської, тому Україна стала об’єктом територіальних домагань з боку воюючих сторін — Троїстого Союзу (1882 р., Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанти (1907 р., Англія, Франція, Росія):

• Австро-Угорщина прагнула захопити Волинь і Поділля;

• Німеччина — Придніпров’я, Донбас, Крим;

• Росія — Східну Галичину, Північну Буковину, Закарпаття.

Крім того, Австро-Угорська і Російська імперії прагнули використати війну для придушення національно-визвольного руху українського народу.

В Австро-Угорщині після початку війни тисячі українців без суду і слідства опинилися у в’язницях і концтаборах. У Росії заборонялися українські періодичні видання, припинялася діяльність «Просвіт», переслідувалися громадські діячі та греко-католицькі священики.

  Під час Першої світової війни (1 серпня 1914 – 11 листопада 1918 рр.) українці змушені були воювати один із одним: до російської армії було мобілізовано майже 4 млн. українців, а до австро-угорської – понад 300 тис. Основним театром воєнних дій стали західноукраїнські землі.

• У серпні — вересні 1914 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова здійснили наступ (Галицька битва), у результаті якого зайняли Східну Галичину, Північну Буковину та вийшли до Карпатських перевалів. 22 березня 1915 р. російські війська після багатомісячної облоги взяли фортецю Перемишль.

• У травні — червні 1915 р. німецькі війська під командуванням генерала Макензена прорвали оборону російських військ (Горлицька операція) та захопили Галичину, Буковину, Волинь, Холмщину.

• У травні — серпні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова перейшли в контрнаступ (Брусиловський прорив) і відвоювали Західну Волинь, Східну Галичину і Північну Буковину.

• У червні 1917 р. новий наступ російських військ завершився повним провалом і втратою Галичини і Буковини, після чого лінія фронту стабілізувалася до укладання Брест-Литовського мирного договору (27 січня 1918 р.).

2. Українські політичні партії та організації в роки Першої світової війни.

  З початком війни серед політиків Наддніпрянської України стався розкол:

• діячі Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) виступили у підтримку Росії, прагнучи за її допомогою об’єднати Україну і домогтися автономії;

• лідери Товариства українських поступовців (ТУП) зайняли нейтральну позицію;

• діячі Союзу визволення України (засновано 4 серпня 1914 р. у Львові Д. Донцовим, Д. Дорошенком) виступили у підтримку Німеччини та її союзників, намагаючись за їхньою допомогою відділити Україну від Росії й утворити самостійну державу під протекторатом Німеччини та Австро-Угорщини.

  Представники політичних партій Західної України утворили Головну українську раду (1 серпня 1914 р, Львів, голова Кость Левицький), яка закликала українців воювати на боці Австро-Угорщини за визволення України від Росії. З ініціативи ГУР у серпні — вересні 1914 р. у м. Стрий на Львівщині було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС), до складу якого увійшли представники молодіжних воєнізованих організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» (2,5 тис. чол.). Січові стрільці взяли активну участь у Першій світовій війні, відзначившись у боях за Ужоцький перевал (вересень 1914 р.), гору Маківка (квітень — травень 1915 р.), гору Лисоня (вересень 1916 р.) в Карпатах. Потрапивши в оточення під Бережанами, полк УСС припинив існування.

Перша світова війна призвела до падіння Російської й Австро-Угорської

імперій, що створило умови для боротьби українського народу за неза-

лежність.

Тема: Українська революція (1917–1918 рр.)

План.

  1.  Початок української революції.
  2.  Проголошення автономії та незалежності України. Універсали Центральної

Ради.

1. Початок української революції.

Після повалення самодержавства і зречення престолу імператора Миколи ІІ під час Лютневої революції в Петрограді (27 лютого 1917 р.) в Росії встановилося двовладдя: поряд з Тимчасовим урядом, сформованим з представників буржуазних партій кадетів і октябристів, діяли Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики. Під впливом Лютневої революції в Україні розгорнулася національно-демократична революція, яку очолила Українська Центральна Рада, створена 4 (17) березня 1917 р. у Києві представниками українських політичних партій (ТУП, УСДРП, УПСР, УНП), наукових, культурно-просвітницьких, військових та студентських організацій.

Лідерами ЦР стали:

• Михайло Грушевський (голова ЦР);

• Володимир Винниченко (голова Генерального секретаріату);

• Сергій Єфремов (Генеральний секретар міжнаціональних справ);

• Симон Петлюра (Генеральний секретар військових справ).

Діяльність ЦР була зосереджена на вирішенні національного питання, однак єдиної думки про майбутній статус України не було:

• «самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за проголошення незалежності України;

• «автономісти» (М. Грушевський, В. Винниченко) виступали за автономію України у складі федеративної Росії.

Вимогу ЦР до Тимчасового уряду про надання Україні автономії у складі Росії підтримали учасники Українського національного конгресу (6–8 квітня 1917 р., Київ) та І Всеукраїнського військового з’їзду (5–8 травня 1917 р., Київ).

2. Проголошення автономії та незалежності України. Універсали Центральної

Ради.

Етапи складного і суперечливого шляху України до державної незалежності знаменували собою чотири універсали Центральної Ради. 10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді ЦР проти волі Тимчасового уряду видала І Універсал, в якому проголосила автономію України у складі федеративної Росії. 15 червня 1917 р. Виконавчий Комітет ЦР утворив першій український уряд – Генеральний секретаріат, головою якого було обрано В. Винниченка. 

3 липня 1917 р. ЦР проголосила ІІ Універсал, в якому заявила про свою згоду очікувати законодавчого утвердження автономії України Всеросійськими Установчими зборами, вибори до яких мали відбутися наприкінці 1917 р.

7 (20) листопада 1917 р. після Жовтневого перевороту в Петрограді ЦР оприлюднила ІІІ Універсал, в якому проголошувалася Українська Народна Республіка (УНР) в межах 9 губерній (Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської, Таврійської (без Криму)) як автономна частина Росії. ІІІ Універсал вперше визначив практичну програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах, яка передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння і передачу земель селянам без викупу; встановлення державного контролю над виробництвом; запровадження 8-годинного робочого дня; забезпечення демократичних прав і свобод; визнання рівноправності національних меншин.

9 (22) січня 1918 р., коли більшовицькі війська знаходилися на підступах до Києва, ЦР прийняла ІV Універсал про повну незалежність УНР та розрив усіх зв’язків з Радянською Росією. Проте домогтися цього ЦР не вдалося. 16 січня 1918 р. у бою під Крутами загинули студенти, гімназисти, військові курсанти на чолі з сотником Омельченком, які виступили на захист ЦР. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська під командуванням М. Муравйова зайняли Київ. У грудні 1917 — лютому 1918 р. ЦР втратила контроль над більшою частиною України.

Тема: Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918–1920 рр.)

План.

1. Українська держава П. Скоропадського.

2. Директорія УНР.

3. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР ).

4. Політика радянського уряду в Україні у 1919 році.

5. Україна в другій половині 1919 року. Наступ Денікіна та його розгром.

6. Україна в 1920 р. Радянсько-польська війна.

7. Розгром військ Врангеля і махновців.

8. Культура і духовне життя в Україні в 1917–1920 рр.

1. Українська держава П. Скоропадського.

Україна як колишня частина Російської імперії перебувала в стані війни з державами Четверного союзу. 27 січня (9 лютого) 1918 р. делегація УНР підписала Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною та її союзниками, який передбачав:

постачання продовольства і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини; введення на територію УНР німецьких і австро-угорських військ для захисту від нападу з боку більшовицької Росії; відновлення контролю ЦР над всієї територією УНР.

У лютому — березні 1918 р. німецькі й австро-угорські війська увійшли на територію УНР, відтіснивши більшовиків, і встановили окупаційний режим. Влада ЦР ставала все більш обмеженою. В останні дні свого існування ЦР схвалила проект Конституції УНР і обрала президентом УНР М. Грушевського. Відсутність ефективного адміністративного апарату і народної підтримки спричинили її падіння. 29 квітня 1918 р. на Конгресі хліборобів у Києві було скинуто ЦР і проголошено гетьманом України генерала Павла Скоропадського.

Основними напрямками внутрішньої політики гетьманату були:

  •  ліквідація УНР і створення Української держави;
  •  створення нового уряду — Кабінету міністрів із помірковано консервативних чиновників, військових і суспільних діячів (Ф. Лизогуб, Д. Дорошенко, М. Василенко);
  •  налагодження дієздатного адміністративного апарату (старости, чиновники, поліція);
  •  відновлення поміщицького землеволодіння; 
  •  стабілізація промисловості, транспорту, фінансів; скасування 8-годинного робочого дня та робітничого контролю на підприємствах;
  •  відродження козацтва; 
  •  розвиток національної культури (відкриття 150 українських гімназій, 2 українських університетів у Києві та Кам’янець-Подільському, заснування Української академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву);
  •  обмеження демократичних прав і свобод.

Найважливішими напрямками зовнішньої політики гетьманату були:

  •  встановлення дипломатичних відносин з країнами Четверного союзу й Антанти (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Англією, Францією та ін.);
  •  підписання мирного договору з Радянською Росією; 
  •  підтримка контактів з небільшовицькими державними утвореннями

на Дону, Кубані, Північному Кавказі.

Невдала соціально-економічна політика і повна залежність гетьманської влади від Німеччини й Австро-Угорщини викликали опір у селян, робітників, національної інтелігенції і призвели до падіння гетьманату.

2. Директорія УНР.

У серпні 1918 р. в умовах кризи гетьманського режиму в Києві представники УСДРП, УПСР, УПСФ заснували Український національний союз (УНС), який 14 листопада 1918 р. створив Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андріївський, А. Макаренко) для організації антигетьманського повстання і відновлення УНР. Директорія добилася нейтралітету німецьких військ і за допомогою корпусу стрільців під командуванням Є. Коновальця 18 листопада 1918 р. розгромила війська гетьмана під Мотовилівкою.

14 грудня 1918 р. гетьман П. Скоропадський відрікся від влади на користь Директорії й емігрував до Німеччини.

Основними напрямками внутрішньої політики Директорії були:

  •  відновлення УНР;
  •  створення органів законодавчої (Трудовий конгрес) і виконавчої (Рада міністрів на чолі з В. Чеховським) влади; 
  •  ліквідація приватної власності на землю і розподіл землі між селянами; 
  •  відновлення 8-годинного робочого дня, робочого контролю на підприємствах, права на проведення страйків; 
  •  введення в обіг власної грошової одиниці – гривні (26 січня 1919 р.); 
  •  проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.).

Основними напрямками зовнішньої політики Директорії були:

  •  встановлення міжнародних зв’язків з Голландією, Угорщиною, Чехо-Словаччиною, Італією; 
  •  війна з Радянською Росією (грудень 1918 — квітень 1919 р.);
  •  війна з Польщею за західноукраїнські землі (листопад 1918 — липень 1919 р.); 
  •  прагнення встановити дипломатичні відносини з державами Антанти; 
  •  участь у Паризької мирної конференції (18 січня — 28 червня 1919 р.).

Відсутність ефективного державного апарату, суперечлива внутрішня та зовнішня політика ослабили соціальну опору Директорії (інтелігенція, селяни, робітники), чим скористалася Радянська Росія, захопивши територію УНР. Офіційно Директорію було ліквідовано указом С. Петлюри 20 листопада 1920 р.

3. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР )

Розпад Австро-Угорщини і утворення незалежних Австрії, Угорщини, Чехо-Словаччини та Югославії сприяли посиленню національно-визвольного руху в Західній Україні, яка також прагнула до незалежності й власної державності.

18 жовтня 1918 р. у Львові українські політичні діячі Східної Галичини і Буковини створили Українську Національну Раду, яка заявила про прагнення об’єднати всі західноукраїнські землі в єдину державу. 1 листопада 1918 р. українські військові частини під командуванням Дмитра Вітовського взяли під свій контроль Львів, а наступного дня — інші міста Галичини. 11 листопада 1918 р. Українська Національна Радастворила виконавчий орган влади — Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький, а 13 листопада 1918 р. проголосила ЗУНР, президентом якої став Євген Петрушевич.

Основними напрямками внутрішньої політики ЗУНР були:

  •  ліквідація великого землеволодіння і передача земель малоземельним і безземельним селянам; 
  •  встановлення державної монополії на продаж зерна, хліба, цукру, сірників, худоби; 
  •  запровадження власної валюти — гривні;
  •  проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР; 
  •  створення Української Галицької армії (УГА) для захисту республіки.

Зовнішня політика ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання державами Антанти і припинення війни з Польщею (листопад 1918 — липень 1919 р.). Однак Паризька мирна конференція (18 січня — 28 червня 1919 р.) узаконила окупацію Польщею Східної Галичини, Румунією — Північної Буковини і Бессарабії, Чехо-Словаччиною — Закарпаття. Міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність дійової допомоги з боку УНР, яка сама воювала на декількох фронтах, воєнна перевага Польщі призвели до поразки ЗУНР.

4. Політика радянського уряду в Україні у 1919 році.

У першій половині 1919 р. в Україні (за винятком західноукраїнських земель) вдруге встановилася радянська влада. 6–10 березня 1919 р. в Харкові відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який ухвалив Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) за зразком Конституції РСФРР.

  •  Найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК) на чолі з Григорієм Петровським.
  •  Виконавча влада належала Раді Народних Комісарів (РНК) на чолі з Християном Раковським. 
  •  Влада на місцях передавалася комітетам бідноти (комбідам) і революційним комітетам (ревкомам). 
  •  Для придушення опору противників радянської влади створювалися всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) на чолі з Ісааком Шварцем, народні суди, революційні трибунали і робітничо-селянська міліція.

Економічна політика більшовиків, яка дістала назву «воєнного комунізму» (1919–1921 рр.), передбачала:

  •  націоналізацію промислових підприємств; 
  •  централізацію управління промисловістю; 
  •  введення загальної трудової повинності; 
  •  мілітаризацію праці; 
  •  запровадження продовольчої розкладки; 
  •  заборону приватної торгівлі;  
  •  введення зрівняльної оплати праці; 
  •  запровадження карткової системи розподілу продуктів за класовою ознакою. 

Політика «воєнного комунізму» викликала антибільшовицькі виступи селян під проводом М. Григор’єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпило) і призвела до економічної та політичної кризи наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. 

5. Україна в другій половині 1919 року. Наступ Денікіна та його розгром.

Навесні 1919 р. білогвардійські війська генерала А. Денікіна прорвали фронт Червоної армії на півдні України і встановили свій контроль над Кримом і Лівобережжям. На окупованій території денікінці ліквідували радянську владу та встановили окупаційний режим, поділивши Україну на Харківську, Київську та Новоросійську області на чолі з губернаторами, що мали необмежені повноваження. 

Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були:

  •  відновлення поміщицької власності на землю; 
  •  стягнення з селян податку на потреби білогвардійської армії; 
  •  ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку на підприємствах; 
  •  закриття українських газет і журналів, припинення діяльності ВУАН; 
  •  репресії проти політичних противників, застосування військово-польових судів, арешти та страти без суду і слідства комуністів, радянських службовців.

Проти денікінського режиму виступили селяни і робітники, яких очолили більшовики, ліві есери, боротьбисти, анархісти. 11 жовтня 1919 р. радянські війська Південного фронту під командуванням О. Єгорова перейшли в контрнаступ і до кінця березня 1920 р. розгромили основні сили Денікіна, відкинувши їх у Крим. На початку 1920 р. в Україні було втретє встановлено радянську владу і відновлено політику «воєнного комунізму».

6. Україна в 1920 р. Радянсько-польська війна.

У другій половині 1919 р. війська УНР і ЗУНР опинилися в «трикутнику смерті» між Радянською Росією, армією Денікіна та Польщею. Першою припинила збройний опір армія ЗУНР, яка перейшла на бік денікінців. Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася, С. Петлюра виїхав до Варшави. У грудні 1919 р. — травні 1920 р. частина військ УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленко здійснила перший «зимовий похід» тилами денікінських і радянських військ, подолавши з боями 2000 км.

21 квітня 1920 р. УНР і Польща підписали Варшавську угоду, за якою Польща визнавала незалежність УНР і Директорію на чолі з С. Петлюрою як найвищу владу в Україні; натомість УНР відмовлялась від претензій на Західну Україну (Східну Галичину, Західну Волинь, частину Полісся).

Таємна військова конвенція передбачала спільні воєнні дії УНР і Польщі проти більшовиків для відновлення суверенітету УНР.

25 квітня 1920 р. почалась радянсько-польська війна. У квітні — травні 1920 р. об’єднані польсько-українські війська зайняли Правобережну Україну (Житомир, Вінницю, Київ), форсували Дніпро, однак були зупинені радянськими військами на лінії Вишгород – Бориспіль. На окупованій Польщею території відновлювалося поміщицьке землеволодіння, вивозилося промислове устаткування і сировина, що призвело до селянських повстань. 

14 травня 1920 р. радянські війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського почали контрнаступ в напрямку Варшави, а 26 травня 1920 р. війська Південно-Західного фронту під командуванням О. Єгорова розгорнули наступ на Львів, зайняли Правобережну і Західну Україну і вступили на територію Польщі. Однак два радянських фронти наступали в різних напрямках; тили не встигали за передовими частинами; допомогу Польщі надала Франція; тому наступ радянських військ було припинено. 

27 серпня 1920 р. польські війська перейшли в контрнаступ і відтіснили радянські війська на лінію Коростень – Житомир – Бердичів.

Підписання 12 жовтня 1920 р. Ризького перемир’я між Польщею та Радянською Росією означало розрив відносин Польщі з УНР.

Українські війська на чолі з С. Петлюрою продовжили боротьбу самостійно, однак у листопаді 1920 р. змушені були відступити до р. Збруч і переправитися на окуповану Польщею територію, де їх було інтерновано в табори для військовополонених.

18 березня 1921 р. між Польщею і Радянською Росією було укладено Ризький мир, за умовами якого:

  •  Польща визнавала існування УСРР; 
  •  у складі Польщі залишалися Західна Білорусія і Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина,

Підляшшя).

У листопаді 1921 р. відбувся другій «зимовий похід» військ УНР під ко  мандуванням генерала Юрія Тютюнника з метою організації масового антирадянського повстання селянства. Біля м. Базар на Житомирщині повстанці були розбиті радянськими військами. 23 листопада 1921 р. 359 бійців, що потрапили в полон, було розстріляно. Другим «зимовим походом» закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.

7. Розгром військ Врангеля і махновців.

У квітні 1920 р. кримське угрупування білогвардійців очолив генерал П. Врангель.

6 червня 1920 р. врангелівські війська, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії брали участь у війні з Польщею, почали наступ з Криму, захопили Північну Таврію, однак були зупинені радянськими військами на лінії Херсон – Нікополь – Бердянськ.

7 серпня 1920 р. радянські війська Південного фронту на чолі з М. Фрунзе разом з військами Н. Махна перейшли у контрнаступ, який завершився розгромом білогвардійських військ у Північній Таврії й витісненням їх до Криму.

8–11 листопада 1920 р. радянські війська взяли штурмом Перекопські укріплення, вдерлися до Криму і до 16 листопада встановили радянську владу в Сімферополі, Севастополі, Феодосії, Керчі, Алушті та Ялті. Частина білогвардійських військ та біженців евакуювалися на кораблях Антанти до Туреччини, а ті, що залишилися, стали жертвами «червоного терору».

Після розгрому військ П. Врангеля радянське командування вирішило знищити махновців. 25 листопада 1920 р. радянські війська оточили війська Нестора Махна у районі Євпаторії в Криму, а 26 листопада — у Гуляйполі. Зазнавши великих втрат, махновці прорвали оточення, однак незабаром зазнали нищівної поразки. У серпні 1921 р. Н. Махно разом з невеликим загоном відступив до Румунії.

8. Культура і духовне життя в Україні в 1917–1920 рр.

Повалення царизму, боротьба за незалежність, кардинальні соціально-економічні зміни сприяли духовному піднесенню у суспільстві. Однак жорстока боротьба різних політичних сил, матеріальні та людські втрати під час Першої світової й громадянської війни, еміграція діячів літератури та мистецтва за кордон негативно впливали на розвиток культури.

Позитивні зміни відбулися в галузі освіти, збільшилася кількість навчальних закладів: наприкінці 1920 р. в Україні було 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл, 665 профшкіл, 38 ВНЗ. Центральна рада, Гетьманат і Директорія проводили українізацію освіти: відкривалися українські гімназії й університети (в Києві та Кам’янець-Подільському), обов’язковими предметами стали українська мова, історія та географія України. Радянська влада запровадила обов’язкове безкоштовне навчання дітей віком від 7 до 16 років, створила республіканську комісію для ліквідації неписьменності дорослих, відкрила робітничі факультети для підготовки робітничої та селянської молоді до вступу у ВНЗ.

24 листопада 1918 р. було відкрито Українську академію наук (президент — В. Вернадський, секретар — А. Кримський), яка мала три відділи: історико-філологічний (Д. Багалій, С. Єфремов), фізико-математичний (М. Кащенко), соціально-економічний (М. Туган-Барановський).

У літературі розвивалися нові напрямки: романтизм (В. Сосюра «Червона зима», «Третя рота»; В. Чумак «Заспів»; А. Еллан-Блакитний «Удари молота і серця»; П. Тичина «Золотий гомін», «Сонячні кларнети»), неокласицизм (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, які об’єдналися навколо журналу «Книгар»), символізм (Я. Савченко, Д. Загул), футуризм (М. Семенко, Г. Шкурупій).

Розвивалося образотворче мистецтво: було відкрито Українську академію мистецтв (1917 р.), членами якої стали художники М. Бойчук, Г. Нарбут, В. Кричевський, Ф. Кричевський, О. Мурашко; створено першій в Україні пам’ятник Т. Шевченку (1918 р., м. Ромни, скульптор І. Кавалерідзе).

Значні зміни відбулися в театральному мистецтві: було засновано Український

театр драми та опери (1918 р., Київ), Новий драматичний театр ім. І. Франка (1919 р., Вінниця, із 1923 р. — Харків, із 1926 р. — Київ), в яких працювали режисери-новатори Л. Курбас і Г. Юра. 

Розвивалося музичне мистецтво: було створено Українську республіканську капелу під проводом К. Стеценка і О. Кошиця, Державну українську мандрівну капелу («Думка») на чолі з Н. Городовенком, творили композитори Л. Ревуцький, Г. Верьовка, М. Леонтович, Б. Лятошинський.

У 1919–1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди: зносилися пам’ятники «царям та царським посіпакам», знищувалися пам’ятки української культури, особливо храми, відкривалися пам’ятники «видатним революціонерам».

Тема: Українська СРР в умовах нової економічної політики (192 1–1928 рр.)

План.

1. Економічне і соціальне життя в роки непу.

2. Утворення Союзу РСР і Україна.

3. Культура і духовне життя в роки непу.

1. Економічне і соціальне життя в роки непу.

На початку 20-х рр. внутрішнє становище України характеризувалося:

  •  економічною розрухою (збитки господарства становили 12 млрд. крб., обсяг промислового виробництва складав 10%, а валовий збір зерна — 38,5% довоєнного рівня; кількість голодуючих під час голодомору 1921–1923 р. становила 4–7 млн. чоловік, померлих — 1,5–2 млн. чоловік); 
  •  політичною нестабільністю (антибільшовицькі настрої зросли серед селян і робітників: у складі повстанських формувань нараховувалося понад 100 тис. чоловік; на підприємствах Києва, Харкова, Одеси спалахнули страйки під гаслами «Ради без більшовиків»; радянська влада почала застосовувати Червону армію для боротьби з повстанцями).

Економічна і політична криза свідчила про неможливість продовження політики «воєнного комунізму» після завершення громадянської війни і необхідність переходу до нової економічної політики. У березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було затверджено основні напрямки непу:

  •  в промисловості — збереження державної власності на велику і значну частину середньої промисловості; денаціоналізація і здавання в оренду дрібних і середніх підприємств; об’єднання підприємств у госпрозрахункові трести («Донвугілля», «Південьсталь», «Цукортрест»); децентралізація управління промисловістю; скасування загальної трудової повинності; запровадження добровільного найму робочої сили; перехід від зрівняльної до відрядної зарплати за результатами праці; 
  •  сільському господарстві — заміна продовольчої розкладки продовольчим податком; дозвіл селянам продавати надлишки сільгосппродукції через кооперативні організації, базари, ринки; дозвіл оренди землі та використання найманої праці; 
  •  торгівлі та фінансах — дозвіл приватної торгівлі; поява бірж, базарів, ринків; утворення синдикатів для закупівлі сировини і збуту продукції; проведення грошової реформи — введення червінця.

Неп сприяв швидкій відбудові народного господарства України: у найкоротший термін було досягнуто довоєнного рівня промисловості (наприкінці 1925 р.) і сільського господарства (1926/1927 рр.); споруджено  50 електростанцій за планом ДЕЕЛРО; підвищено життєвий рівень населення. Однак перспектив у непу не було, оскільки він базувався на двох несумісних основах: ринкових відносинах в економіці й адміністративно-командній системі в політиці. Наприкінці 1920-х рр. керівництво ВКП(б)відмовилось від непу й повернулося до політики комуністичного штурму, яку провадило у 1918–1921 рр.

2. Утворення Союзу РСР і Україна.

Процес утворення єдиної союзної держави розпочався під час громадянської війни (1918–1920 рр.). У 1919 р. склався воєнно-політичний союз радянських республік Росії, України, Білорусії, Латвії, Литви, згідно з яким створювалося єдине керівництво армією, фінансами і найважливішими галузями народного господарства. У 1920 р. утворилася договірна федерація РСФРР та України, Білорусії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, згідно з якою об’єднувалися наркомати військових і морських справ, Вищі ради народного господарства (ВРНГ), зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу.

Радянські республіки, в тому числі й Україна, формально мали статус незалежних держав, однак фактично вся повнота влади належала РКП(б), яка визначала їх внутрішню і зовнішню політику. 

У 1922 р. було створено комісію ЦК РКП(б) у складі В. Куйбишева, Й. Сталіна, Г. Орджонікідзе, Х. Раковського, Г. Сокольникова для підготовки проекту нового федеративного договору.

План автономізації (Й. Сталін) передбачав включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономії.

План федерації (В. Ленін) передбачав входження усіх радянських республік на рівних правах до нового державного об’єднання — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

План конфедерації (Х. Раковський) передбачав створення союзу суверенних держав, які повністю зберігають незалежність і створюють об’єднані органи для координації дій.

З’їзди Рад радянських республік схвалили Декларацію про утворення СРСР, проекти союзного договору і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР у складі Російської Федерації, Української РСР, Білоруської РСР, Закавказької Федерації (Грузія, Вірменія, Азербайджан). 31 січня 1924 р. ІІ з’їзд Рад СРСР затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад вніс зміни в текст Конституції УСРР, які закріплювали входження Радянської України до складу СРСР і створення Молдавської АРСР у складі УСРР.

3. Культура і духовне життя в роки непу.

Основними рисами розвитку української культури в роки непу були ідеологізація всіх сторін культурного життя, створення нової пролетарської інтелігенції, розширення сфери вживання української мови, посилення боротьби з неписьменністю, активізація антирелігійної кампанії. У 1923 р. на ХІІ з’їзді РКП(б) більшовицьке керівництво проголосило політику коренізаціі, яка в Україні дістала назву «українізація». Вона передбачала збільшення представництва українців в органах влади, державних, освітніх і культурних установах; розширення сфери застосування української мови; відродження та розвиток української культури. Найважливішу роль в здійсненні українізації відіграли керівники наркомату освіти Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Українізація поширилася на всі сфери життя:

  •  збільшилась до 54% кількість українців у партійних і державних органах; 
  •  українською мовою проводилося навчання в 80% шкіл, 50% технікумів, 25% вузів; 
  •  відроджувалася україномовна преса: українською мовою видавалося 90% газет, 50% книг, велося радіомовлення.

Українізація дала могутній поштовх розвитку науки, літератури та мистецтва.

Центром розвитку науки стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН), де працювали історик М. Грушевський, мовознавець А. Кримський, біолог В. Лепський, математик Д. Граве, хімік Л. Писаржевський.

Розвивалися літературні напрямки: революційно-романтичний(П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан), неокласичний (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара), памфлетний (М, Хвильовий), футуристичний (М. Семенко, Г. Шкурупій), гумористичний (О. Вишня), виникали і розпадалися літературні організації («Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ), розгорнулася започаткована М. Хвильовим літературна дискусія (гасла «Геть від Москви!», «Дайош Європу!»).

Театральне мистецтво було пов’язано з іменами режисерів-реформаторів Л. Курбаса (театр «Березіль») і Г. Юри (Державний драматичний театр ім. І. Франка), акторів П. Саксаганського, М. Крушельницького, Н. Ужвій.

У музичному мистецтві вирізнялися композитори Г. Верьовка, Л. Ревуцький, К. Богуславський, виступали хорова капела «Думка», народні хори, ансамблі.

В образотворчому мистецтві розвивалися соціалістичний реалізм (І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш) і авангардизм (М. Бойчук, О. Богомазов, К. Гвоздик).

Помітних успіхів досягло кіномистецтво, в становленні якого важливу роль відіграв О. Довженко (фільми «Звенигора», «Арсенал»).

Активну роль у національно-культурному розвитку відігравала Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитомВ. Липківським, створена у 1921 р., у якій богослужіння відправлялося українською мовою.

Українізація сприяла розвитку мови і культури українського народу. Однак наприкінці 1920-х — на початку 1930-х рр. радянська влада почала встановлювати контроль над сферою культури і згортати українізацію, більшість провідних діячів українізації було звинувачено в націоналізмі й репресовано.

Тема: Радянська модернізація України (1929 –1939 рр.)

План.

  1.  Сталінська індустріалізація України.
  2.  Суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.
  3.  Стан культури в Україні у 30-і роки. Громадсько-політичне життя. 

  1.  Сталінська індустріалізація України.

Наприкінці 20-х рр. керівництво ВКП(б) відмовилось від непу і розпочало «радянську модернізацію», складовими якої були індустріалізація, колективізація і «культурна революція».

У 1925 р. ХІV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію, яка передбачала:

  •  створення великого машинного виробництва;
  •  розвиток нових галузей промисловості;
  •  ліквідацію техніко-економічної відсталості; зміцнення обороноздатності СРСР.

Індустріалізація була головним завданням перших п’ятирічних планів: 1928–1932 рр. — перша, 1933–1937 рр. — друга, 1938–1941 рр. — третя п’ятирічки. Головна увага приділялася розвитку вугільної, металургійної, машинобудівної, хімічної промисловості, електроенергетики. Плани капітального будівництва неодноразово переглядалися у бік збільшення і не підкріплювалися реальними можливостями («штурмівщина»), тому темпи розвитку промисловості відставали від запланованих. Для виконання і перевиконання планів застосовувались методи позаекономічного примусу (використання примусової праці в’язнів концтаборів, прирівнювання дисциплінарних порушень до кримінального злочину) та ідеологічного ошукування трудящих (соціалістичне змагання, рух ударників, новаторів, багатоверстатників, стахановський рух).

Позитивними наслідками індустріалізації були:

  •  перетворення України на індустріально-аграрну країну, частка якої в СРСР становила 50,5% у видобутку вугілля, 67,6% у видобутку залізної руди, 49,7% у виплавці чавуну, 48,9% у виробництві сталі; 
  •  зростання майже в 11 разів підприємств важкої промисловості, в тому числі побудова промислових гігантів «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», Харківський тракторний завод; 
  •  досягнення Україною рівня економічно розвинених країн світу за показниками галузей важкої промисловості.

Негативними наслідками індустріалізації були:

  •  згортання непу;
  •  створення адміністративно-командної економіки;
  •  підрив розвитку легкої, харчової промисловості та сільського господарства;
  •  зниження життєвого рівня населення (запровадження карткової системи, дефіцит найнеобхідніших товарів, ускладнення житлової проблеми в результаті урбанізації).

  1.  Суцільна колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

У 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив курс на кооперування сільського господарства, який передбачав добровільне об’єднання селян для господарської діяльності, поступовий перехід від нижчих (збутова, позичкова) до вищих (виробнича — колгоспи) форм кооперації, врахування місцевих умов.

Однак у 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію, яка передбачала:

  •  ліквідацію самостійних селянських господарств; 
  •  насильницьке об’єднання самостійних селянських господарств у колективні господарства (колгоспи, радгоспи);
  •  ліквідацію куркульства як класу;
  •  масові репресії проти селян, що не бажали вступати в колгоспи.

Колективізація проводилася в роки першої (1928–1932 рр.) і другої (1933–1937 рр.) п’ятирічок і фактично була завершена в 1937 р., коли колгоспам належало 96,1% посівних площ. В Україні за роки колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств, від чого постраждали 1,2–1,4 млн. чоловік, із них 860 тис. виселили на Північ і до Сибіру. Колективізація призвела до голоду 1932–1933 рр., головною причиною якого стали непомірні хлібозаготівлі, конфіскація владою запасів продовольства, відсутність допомоги голодуючим з боку держави, внаслідок чого померло від 3 до 10 млн. чоловік. Насильницька колективізація і голодомор призвели до хронічного відставання сільського господарства від промисловості; формування нової системи господарства, заснованої на жорсткій трудовій дисципліні, примусовій праці, натуральній оплаті праці, прикріпленні селян до колгоспу. Колгоспний лад став однією із основ адміністративно-командної економіки.

3. Стан культури в Україні у 30-і роки. Громадсько-політичне життя.

Складовими «культурної революції» комуністична партія вважала ліквідацію неписемності, розвиток освіти, літератури і мистецтва, ідеологізацію і політизацію культури.

У галузі освіти на кінець 1939 р. вдалося подолати неписьменність населення (неписьменні складали лише 15% дорослого населення), запровадити загальну обов’язкову початкову освіту, почати перехід до обов’язкової семирічної освіти, збільшити кількість технікумів (693) і ВНЗ (173), відновити діяльність Харківського, Київського, Одеського, Дніпропетровського університетів.

Незважаючи на репресії, значних успіхів досягла наука: працювали Всеукраїнська академія наук, Український фізико-технічний інститут (Харків), широке визнання одержали наукові дослідження вчених І. Курчатова, Д. Ландау (ядерна фізика), М. Боголюбова, М. Крилова (математична фізика), Ю. Кондратюка (розробка теорії космічних польотів), Є. Патона (електрозварювання), О. Богомольця (медицина), О. Палладіна (біохімія), М. Холодного, А. Сапєгіна (генетика),

М. Грушевського, М. Яворського (історія).

Розвиток літератури характеризувався ліквідацією літературно-художніх об’єднань і створенням Спілки радянських письменників України (1934 р.), насадженням єдиного творчого методу — соціалістичного реалізму, переслідуванням діячів національної культури. В умовах ідеологічного контролю виходили твори П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Хвильового, О. Вишні, М. Бажана.

Подібні процеси відбувалися в театральному мистецтві (актори П. Саксаганський, М. Садовський, Н. Ужвій, О. Сердюк), музиці (композитори Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, К. Данькевич), кіно(режисери О. Довженко, І. Пир’єв), живопису (художники М. Бойчук, Ф. Кричевський, Г. Світлицький). 

Період піднесення української культури в 20-і – на початку 30-х рр., пов’язаний з встановленням тотального контролю більшовицького режиму і фізичним знищенням кращих представників української літератури й мистецтва, отримав назву розстріляного відродження».

Громадсько-політичне життя.

В умовах індустріалізації, колективізації та культурної революції в УСРР твердився тоталітарний режим, познаками якого були:

  •  культ особи Сталіна; 
  •  панування однопартійної системи; 
  •  зрощення правлячої партії ВКП(б) з державним апаратом;
  •  контроль держави над суспільним життям;
  •  створення репресивного апарату;
  •  здійснення масових репресій.

Проведена у 1934 р. реорганізація репресивних органів передбачала об’єднання Державного політичного управління (ДПУ) з наркоматом внутрішніх справ (НКВС); створення Особливої наради для спрощення судочинства при покаранні «ворогів народу»; застосування органами НКВС методів фізичного впливу; застосування найвищої міри покарання одразу після оголошення вироку; створення системи таборів ДПУ на чолі з Головним управлінням таборів (ГУЛАГ).

Важливим елементом утвердження сталінізму стали показові політичні процеси і справи, найбільшими з яких були:

  •  «Шахтинська справа» (1928 р.); 
  •  процес над «Спілкою визволення України» (СВУ, 1930 р.); 
  •  справа «Української військової організації» (УВО, 1933–1934 рр.).

Жертвами терору стали представники всіх категорій населення:

  •  партійного і державного апарату (члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У Е. Квірінг, С. Косіор; члени Раднаркому УСРР Х. Раковський, В. Затонський, В. Чубар);
  •  військових (командуючий Київським військовим округом І. Якір, командуючий Харківським військовим округом І. Дубовий); 
  •  інтелігенції (академіки ВУАН історик С. Єфремов, генетик І. Агол, історик М. Яворський, письменники М. Яловий, Г. Косинка, О. Вишня, режисер театру «Березіль» Л. Курбас); 
  •  духовенства (митрополити УАПЦ В. Липківський, М. Борецький); 
  •  робітники, селяни.

Репресії, які пояснювалися загостренням класової боротьби в період будівництва соціалізму, не припинялися до смерті Й. Сталіна (1953 р.).

Тема: Західноукраїнські землі в 1921–1939 рр.

Після поразки українського народу в боротьбі за збереження державної незалежності у 1918–1920 рр. Західноукраїнські землі опинилися у складі:

  •  Польщі (Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя); 
  •  Румунії (Північна Буковина, Південна Бессарабія);
  •  Чехо-Словаччини (Закарпаття).

Національна політика Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини стосовно українців характеризувалася посиленням національного гніту, насильницькою асиміляцією, репресіями проти діячів національно-визвольного руху, відмовою від надання автономії і створення органів самоврядування. Соціально-економічна політика Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини полягала у стримуванні економічного розвитку західноукраїнських земель, що виявилося у розвитку галузей промисловості (нафтова, деревообробна, харчова), які забезпечували високі прибутки без значних капіталовкладень, пануванні дрібних напівкустарних підприємств, залежності від іноземного капіталу, занепаді сільського господарства, малоземеллі і безземеллі селян, масовому  безробітті та еміграції українців до інших країн.

Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель характеризувалося політичною боротьбою, яка виявилася в діяльності політичних партій у Східній Галичині й Північній Буковині. На українських землях у складі Польщі діяли:

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО, 1925 р., Д. Левицький), Радикальна партія (УРП, 1890 р., Л. Бачинський), Організація українських націоналістів (ОУН, 1929 р., Є. Коновалець), які боролися за незалежну соборну Україну;

Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р., М. і Л. Ганкевичі), Комуністична партія Західної України (КПЗУ, 1919 р., О. Клірик, Р. Кузьма), які виступали за приєднання західноукраїнських земель до УСРР.

На українських землях у складі Румунії у 1918–1928 рр. діяльність політичних партій була заборонена; у 1928–1938 рр. діяли:

Українська національна партія (УНП, 1927 р., В. Залозецький), Радикальна націоналістична організація (середина 1930-х рр., О. Забачинський), які виступали за об’єднання українських земель в Соборну Українську державу;

Комуністична партія Буковини (КПБ, 1918 р., С. Канюк), яка прагнула приєднати західноукраїнські землі до УРСР.

На українських землях у складі Чехо-Словаччини власні політичні партії були відсутні, однак діяли громадсько-політичні рухи (русофільство, русинство, українофільство).

11 жовтня 1938 р. Чехо-Словаччина внаслідок Мюнхенської угоди надала Закарпаттю автономію. У січні 1939 р. Виникло Українське національне об’єднання (УНО) на чолі з Августином Волошиним, яке перемогло на виборах до Сейму Карпатської України. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, президентом якої було обрано А. Волошина. Однак протягом 15–18 березня 1939 р. Карпатська Україна була повністю окупована Угорщиною за підтримки Німеччини й припинила своє існування.

Тема: Україна під час Другої світової війни. 

План.

  1.  Радянсько-німецькі договори  1939 р. і західно-українські землі.
  2.  Окупація України військами німеччини та її союзників.
  3.  Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.).
  4.  Рух опору на території України (1941–1944 рр.).
  5.  Звільнення України від нацистських окупантів (1943-1944 рр.).

  1.  Радянсько-німецькі договори  і західно-українські землі.

Напередодні Другої світової війни українські землі перебували під владою чотирьох держав: СРСР, Польщі, Румунії, Угорщини.

•  23 серпня 1939 р. СРСР та Німеччина підписали договір про ненапад (пакт Молотова — Ріббентропа) і секретний протокол, який передбачав розподіл сфер впливу в Європі. Радянському Союзу мали бути передані Західна Україна, Західна Білорусія, Прибалтика.

•  1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польський кордон і зайняла Східну Галичину й Західну Волинь.

•  28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали Договір про дружбу і державні кордони, за яким ліквідувалася Польська держава і встановлювався спільний радянсько-німецький кордон.

•  28 червня 1940 р. радянські війська перейшли Дністер і встановили свій контроль над Бессарабією й Північною Буковиною, примусивши Румунію передати їх до складу СРСР.

Приєднання західноукраїнських земель до складу СРСР мало велике значення: вперше за кілька століть майже всі українські землі об’єдналися в одній державі (за винятком Закарпаття, яке в березні 1939 р. було окуповане Угорщиною). Для узаконення радянського режиму в Західній Україні почала проводитись політика «радянізації», яка передбачала зміни в економіці, політиці, духовному житті згідно з виробленими в СРСР зразками.

Націоналізація великої промисловості, конфіскація поміщицьких земель, створення системи соціального забезпечення, українізація освіти зустріли підтримку українського населення, однак незадоволення викликали насильницька колективізація, заборона політичних партій, громадських організацій, «Просвіт», масові репресії, жертвами яких стало близько 10% населення Західної України.

  1.  Окупація України військами Німеччини та її союзників.

22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники напали на СРСР. План «Барбаросса» (1940 р., «бліцкриг») передбачав швидке  просування  німецьких  військ  до найважливіших  політичних  і  економічних  центрів: війська групи армій «Північ» наступали на Ленінград, «Центр» — на Москву, «Південь» — на Київ. На території УРСР було утворено Південно-Західний  (командуючий — генерал М. Кирпонос)  і Південний (командуючий — генерал І. Тюленєв) фронти. У червні — серпні 1941 р. розгорнулися вирішальні бої за Україну:

•  23–29 червня 1941 р. відбулася танкова битва в районі Луцьк — Броди — Рівне — Дубно;

•  11 липня — 19 вересня 1941 р. тривала оборона Києва (71 день),

•  5 серпня — 16 жовтня 1941 р. — оборона Одеси (72 дні),

•  30 жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р. — оборона Севастополя (250 днів).

Оборонні бої Червоної армії влітку — восени 1941 р. закінчилися поразкою радянських військ і окупацією всієї Правобережної, більшої частини Лівобережної України та Криму. Героїчний опір Червоної армії зірвав плани »блискавичної війни» і сприяв перемозі в битві під Москвою взимку 1941–1942 рр.

Однак рішення радянського керівництва розгорнути загальний наступ на всіх

фронтах, в тому числі й в Україні, виявилися помилковими. Поразки радянських військ навесні 1942 р. в районі Харкова (Харківсько-Барвенківська операція) і в Криму (Керченсько-Феодосійська операція) дала можливість німецьким військам завершити окупацію України 22 липня 1942 р.

  1.  Окупаційний режим в Україні (1941-1944 рр.).

Окупація  території  України  німецькими  військами та їх союзниками супроводжувалася встановленням «нового порядку» згідно з планом «Ост» (1940 р.), який передбачав:

•  перетворення України на аграрно-сировинний придаток рейху;

•  заселення окупованих земель німецькими колоністами;

•  фізичне знищення або масову депортацію місцевого населення до Сибіру.

Окупаційний режим здійснювався нацистськими каральними органами (СС — охоронні загони, СД — служба безпеки, гестапо — таємна поліція) і допоміжною  адміністрацією  з числа місцевих мешканців — колабораціоністів (бургомістри, старости, поліція).

•  Територія України була розчленована на чотири частини: Рейхскомісаріат «Україна» (Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська, Житомирська, Київська, Полтавська, Дніпропетровська області, деякі райони Тернопільської, Вінницької, Миколаївської областей); дистрикт «Галичина» (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська області, які входили до Польського генерал-губернаторства з центром у м. Кракові); Трансністрію (Одеська, Чернівецька, деякі райони Вінницької, Миколаївської областей), яку було включено до складу Румунії; східні райони України (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас), що підкорялися німецькому військовому командуванню.

•  Економічне пограбування України виявлялося в вивезенні до Німеччини  сировини,  устаткування,  продовольства,  творів  мистецтва; примусовій праці населення на окупованій території; вивезенні 2,5 млн. молодих людей (остарбайтерів) на роботу до Німеччини.

Встановлення  «нового  порядку»  супроводжувалося  терором,  репресіями, масовими стратами військовополонених і мирних громадян: в Україні діяло 180 концтаборів, 50 гетто, загинуло понад 5 млн. мирного населення. Окупаційний режим проводив політику планомірного й організованого знищення євреїв (голокост), символом якої стали масові розстріли у Бабиному Яру (м. Київ), Дробицькому Яру (м. Харків).

  1.  Рух опору на території України (1941–1944 рр.).

Встановлення «нового порядку» в Україні викликало розгортання антифашистського руху Опору, який мав три течії: радянську, націоналістичну і польську.

•  Метою радянської течії руху Опору було визволення окупованої території від нацистів і відновлення радянської влади. Партизанські загони на чолі з С. Ковпаком, О. Сабуровим, П. Вершигорою, О. Федоровим, Я. Мельником вели активну боротьбу в тилу ворога: чинили диверсії на залізницях («рейкова війна»), руйнували німецькі комунікації, наносили удари по військових об’єктах, здійснювали рейди (карпатський рейд С. Ковпака, 1943 р.). Їхні дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем, створений у червні 1942 р. Підпільні організації здобували розвіддані, організовували саботаж на підприємствах, зривали постачання сільськогосподарської продукції до Німеччини.

•  Метою націоналістичної течії руху Опору було відновлення української держави. 30 червня 1941 р. після відступу радянських військ зі Львова Організація українських націоналістів на чолі зі С. Бандерою (ОУН-Б) заявила про відновлення незалежності України й формування уряду на чолі з Я. Стецьком. Однак нацистська адміністрація розігнала уряд і заарештувала близько 300 членів ОУН. У 1942 р. була сформована Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем, яка почала збройну боротьбу в Поліссі, Галичині й на Волині проти усіх, хто загрожував українській незалежності, — Німеччини, СРСР, Польщі.

•  Метою польського руху Опору було відновлення польської держави і повернення  західноукраїнських  земель до складу Польщі. Армія Крайова й Армія Людова діяли на території Волині й Полісся.

  1.   Звільнення України від нацистських окупантів (1943-1944 рр.).

Після  перемоги Червоної  армії  у Сталінградській   (17  липня  1942  р. —  2  лютого  1943  р.)  та Курській   (5 липня — 23 серпня 1943 р.) битвах почалось звільнення території України. Першим населеним пунктом, визволенним від німецьких військ, було с. Півнівка Ворошиловградської області.

•  У серпні — жовтні 1943 р. радянські війська Воронезького (М. Ватутін), Степового (І. Конєв), Південно-Західного (Р. Маліновський) і Південного (Ф. Толбухін) фронтів звільнили Лівобережну Україну (Бєлгород-Харківська, Чернігово-Прип’ятська, Мелітопольська, Донбаська, Запорізька, Дніпропетровська операції), форсували Дніпро (битва за Дніпро) і 6 листопада 1943 р. звільнили Київ. Німецьке командування намагалося зупинити наступ радянських військ на правому березі Дніпра, де було споруджено «Східний вал».

•  У січні — жовтні 1944 р. після падіння «Східного валу» радянські війська І, ІІ, ІІІ і ІV Українських фронтів звільнили Правобережну Україну  (Житомирсько-Бердичівська, Корсунь-Шевченківська, Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-Криворізька, Проскурівсько-Чернівецька, Умансько-Ботошанська, Одеська операції), Крим (Кримська операція) і західноукраїнські землі (Львівсько-Сандомирська, Ясько-Кишинівська, Карпатсько-Ужгородська операції). 8 жовтня 1944 р. було визволено с. Лавочне Дрогобицької області — останній населений пункт УРСР у межах довоєнних кордонів. 28 жовтня 1944 р. було визволено м. Ужгород — останній населений пункт  у межах сучасних кордонів України.

Радянські війська разом з партизанськими загонами остаточно визволили територію України від нацистських загарбників, однак війна з Німеччиною тривала до її капітуляції 8 травня 1945 р. Народ України зробив величезний внесок у розгром Німеччини: до збройних сил СРСР було направлено 6 млн. чоловік, орденами  і медалями нагороджено 2,5 млн. чоловік, звання Героя Радянського Союзу удостоєно 2069 українців. Український народ заплатив величезну ціну за перемогу: матеріальні втрати становили 1,2 трлн крб., прямі збитки — 285  млрд. крб., людські втрати —   близько 8 млн. чоловік.

Воєнні дії й окупація України негативно вплинули на  розвиток  української  культури: німецько-фашистські  загарбники  знищили  32,9  тис. шкіл,  технікумів, вищих навчальних закладів і науково-дослідницьких інститутів, 19,2 тис. бібліотек, багато театрів, музеїв, культурних пам’яток. С початком війни у східні райони СРСР було евакуйовано понад 70 українських ВНЗ, в тому числі Київський, Харківський, Одеський університети. В умовах війни й евакуації продовжували розвиватися українські наука, література та мистецтво.

•  Вчені АН УРСР розробили військові прилади для авіації, радіолокації і пеленгації; випробували якості артилерійських систем; розробили метод дугового зварювання під флюсом при зборці корпусів танків (Є. Патон); винайшли сироватку для лікування ран (О. Богомолець); створили препарат для згортання крові (О. Палладін).

•  Українські письменники (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, М. Стельмах) створювали патріотичні твори, працювали на фронті військовими журналістами.

•  Художники  (О. Довгаль, В. Касіян) малювали агітаційні плакати, що піднімали бойовий дух солдатів.

•  Театральні діячі (З. Гайдай, І. Паторжинський, П. Вірський) виступали на фронті у складі театральних бригад.

•  Кінорежисери (О. Довженко, М. Донськой, Л. Луков) знімали художні та документальні фільми про Велику Вітчизняну війну.

Представники української культури зробили вагомий внесок у перемогу над нацизмом і відродження культури України.

Тема: Післявоєнна відбудова і розвиток України в 1945 — на початку 50-х рр.

План.

  1.  Адміністративно-територіальні зміни. Вихід УРСР на міжнародну арену адміністративно-територіальні зміни.
  2.  Повоєнна відбудова народного господарства.
  3.  Радянізація західних областей України.
  4.  Культура України в період відбудови.

  1.  Адміністративно-територіальні зміни. Вихід УРСР на міжнародну арену адміністративно-територіальні зміни.

Перемога СРСР в Другій світовій війні створила умови для розширення його кордонів на заході, що призвело культура України в роки війникультура України в роки війни адміністративно-територіальні адміністративно-територіальні до завершення об’єднання українських земель. Польща, Чехо-Словаччина, Угорщина  і Румунія  визнали  зміни своїх кордонів на користь СРСР.

•  29 червня 1945 р. було підписано договір між СРСР і Чехо-Словаччиною, відповідно до якого Закарпатська Україна входила до складу УРСР.

•  16 серпня 1945 р. було підписано договір між СРСР і Польщею про державний кордон, який юридично закріпив входження Східної Галичини й Західної Волині до складу УРСР.

•  10 лютого 1947 р. було підписано мирний договір між СРСР і Румунією, який юридично зафіксував входження Бессарабії й Північної Буковини до складу УРСР.

Нове  розмежування  кордонів  супроводжувалося  депортацією  значї частини населення. У 1944–1946 рр.  із Галичини, Волині, Рівненини до Польщі було переселено близько 1 млн. поляків, з Польщі до раїни переїхало 520  тис. українців. У квітні —  травні 1947 р. полький уряд провів операцію «Вісла», у ході якої 150 тис. українців, що оживали у прикордонних з УРСР районах, були переселені на Захід Південь Польщі.

Зростання  авторитету України  в  світі  виявилося  в  поверненні  її  як б’єкта міжнародного права на міжнародну арену.

•  26  червня  1945  р.  делегація  УРСР  підписала Статут Організації Об’єднаних Націй на конференції у Сан-Франциско. Україна стала одним із засновників ООН.

•  29 липня — 15 жовтня 1946 р. делегація УРСР на чолі з міністром закордонних справ Д. Мануїльським брала участь у Паризькій мирній конференції і 10 лютого 1947 р. підписала мирні договори з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією.

•  У 1948 р. українська делегація брала участь у Дунайській конференції з питань режиму торгового судноплавства на Дунаї.

•  У 1948–1949 рр. Україну було обрано непостійним членом Ради Безпеки.

  1.  Повоєнна відбудова народного господарства.

Звільнення  території України  від  німецько-фашистських загарбників поставило перед керівництвом УРСР завдання відбудови зруйнованої економіки республіки. Україна постраждала під час Другої світової війни більше, ніж інші країни Європи (матеріальні втрати — 1,2 трлн. крб., дські втрати — 8 млн. чол.), тому масштаби відбудовчих робіт були дуже ликими.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР  затвердила п’ятирічний план будови і розвитку народного господарства на 1946–1950 рр. Він переачав менш ніж за 5 років відбудувати зруйновані райони країни, відвити і навіть перевищити довоєнний рівень промислового і сільськосподарського розвитку.

•  Відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом. Пріоритетом вважалась відбудова важкої промисловості (80% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства.

•  Вагома роль належала адміністративно-командній системі, яка давала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об’єкті.

•  Відбудові допомагала ідеологія, яка знаходила свій вияв у соціальних змаганнях, рухах передовиків і новаторів.

•  Відбудовчий процес було ускладнено голодом 1946–1947 рр., який забрав понад 1 млн. людських життів.

У цілому за роки ІV п’ятирічки Україна досягла довоєнного рівня розвитку народного господарства і знову посіла місце паливно-металургійної бази СРСР, що постачала близько 50% чавуну і залізної руди, 30% палива, сталі та прокату. Успіхи відбудови дозволили у 1947 р. скасувати карткову систему і провести грошову реформу, яка знецінила особисті заощадження громадян.

Однак відбудова велася з використанням відсталих технологій, застарілого обладнання, що потребувало надто великих затрат енергії й металу на виготовлення продукції. Україна не зуміла скористатися результатами науково-технічної  революції,  яка почалася  в  країнах  Заходу наприкінці Другої світової війни. «Холодна війна» зробила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги за планом Маршалла, тому Україна могла розраховувати лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу.

  1.  Радянізація західних областей України.

У другій половині 40-х — на початку 50-х рр. відновилася радянізація західноукраїнських земель, суть якої полягала в уніфікації соціально-економічного, політичного  і культурного життя Західної України у відповідності з нормами, виробленими радянським режимом у Наддніпрянській Україні.

•  Індустріалізація передбачала відбудову і реконструкцію традиційних (нафтової, деревообробної, побутової) та розвиток нових (машинобудівної, хімічної, електротехнічної) галузей промисловості й сприяла зростанню промислового виробництва на 230%.

•  Колективізація призвела до об’єднання 93% селянських господарств у колгоспи.

•  «Культурна революція» сприяла ліквідації неписьменності та зростанню кількості шкіл, технікумів, ВНЗ.

Радянізація проходила  в  умовах  запеклої боротьби. Органи НКВС  застосовували масові репресії, жертвами яких стали 500 тис. чоловік; депортації в східні райони СРСР, у ході яких було виселено понад 200 тис. чоловік; у 1946 р. було заборонено Українську греко-католицьку церкву. ОУН (С. Бандера) — УПА  (Р. Шухевич)  активізували  збройну  боротьбу проти офіцерів МВС — МДБ, партійних робітників і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою, у ході якої загинуло понад 30 тис. цивільних громадян і військовослужбовців. У 1950 р. в бою під Львовом загинув командир УПА Р. Шухевич, однак збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до 1954 р.

  1.  Культура України в період відбудови.

Розвиток культури в повоєнні роки мав суперечливий характер. Сталінська система намагалася загнати науку, літературу, мистецтво у жорстокі ідеологічні межі з метою  встановлення  контролю над  духовним  розвитком радянського суспільства. Незважаючи на несприятливі умови, українська культура мала значні досягнення.

•  Розвиток освіти був складовою частиною процесу повоєнної відбудови: було відновлено довоєнну мережу шкіл, технікумів, ВНЗ, здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти (1953 р.), запроваджено вечірні й професійні заочні школи та курси для дорослих.

•  Українські  вчені  досягли  значних  успіхів  у  дослідженнях  з  наук, наближених до воєнного та суміжного з ним виробництва: було запущено перший в СРСР атомний реактор (1946 р.), створено першу в Європі малу електронно-обчислювальну машину «МЕОМ» (1948–1951 рр., С. Лебедєв), розроблено метод автоматичного зварювання металу під флюсом (1949 р., Є. Патон).

•  Українські  письменники О.  Гончар  (трилогія  «Прапороносці»), М. Стельмах (роман «Велика рідня»), В. Некрасов (роман «В окопах Сталінграда»), В. Сосюра («Вітчизна») писали про війну й повоєнне лихоліття.

•  У кіномистецтві переважали революційно-патріотичні твори («Молода гвардія» режисера С. Герасимова).

Наступ сталінізму на культуру («жданівщина» за ім’ям секретаря ЦК КП(б) О. Жданова) виявився у звинуваченні української  інтелігенції космополітизмі» і «низькопоклонстві перед Заходом», переслідуванвчених  (генетики  І. Поляков, М. Гришко, С. Делоне), письменни  (О. Вишня  «Мисливські  усмішки», В. Сосюра  «Любить Україну», Яновський «Жива вода»), композиторів (К. Данькевич, опера «Богдан Хмельницький»)  і  завдала  величезного  удару по  розвитку  українкої культури.

Тема: Україна в умовах десталінізації (1953-1964 рр.)

План.

  1.  Суспільно-політичне життя і політична боротьба в Україні.
  2.  Стан економіки України наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр.
  3.  Культура і духовне життя в Україні.
  4.  Національно-визвольний рух в Україні.
  5.  Суспільно-політичне життя і політична боротьба в Україні.

Період 1953–1964 рр. в  історії СРСР і УРСР дістав назву «відлиги». Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС, Голови Ради Міністрів СРСР Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. Першими секретарями ЦК КПУ в  період «хрущовської відлиги» були О. Кириченко (1953–1957  рр.), М. Підгорний (1957–1963  рр.),    Шелест (1963–1972 рр.). Нове керівництво СРСР і УРСР взяло курс на сталінізацію — поступову відмову від крайніх прояв сталінського тоталірного режиму і лібералізацію суспільно-політичного життя.

Основним змістом десталінізації було:

•  засудження  культу  особи Сталіна  (у  доповіді  «Про  культ  особи Й. Сталіна та його наслідки» на закритому засіданні ХХ з’їзду КПРС у лютому 1956 р. М. Хрущов навів факти зловживань і фальсифікації судових справ стосовно партійних, військових, наукових діячів);

•  реабілітацію політичних в’язнів (у 1956–1959 рр. було виправдано 250 тис. чол., переважно посмертно, з таборів ГУЛАГу було звільнено близько 65,6 тис. чол.);

•  реабілітацію репресованих народів (чеченцям, інгушам, балкарцям, калмикам було дозволено повернутися в рідні місця);

•  розширення повноважень республік СРСР в економічному і культурному житті (під контроль Ради Міністрів УРСР, зокрема раднаргоспів, перейшло 97% підприємств);

•  демократизацію суспільно-політичного життя  (передбачалась обов’язкова ротація партійних чиновників, скоротилися штати управлінського апарату);

•  послаблення ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою, мистецтвом («шістдесятники» Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, В. Мороз, В. Чорновіл сприяли піднесенню української культури).

Процеси десталінізації в Україні мали обмежений характер. Початі реорми не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, лишилися  незмінною  командно-адміністративна  система  і монополія ПРС  у  всіх  сферах  суспільного життя. Рішенням жовтневого пленуму 1964 р. М. Хрущова було знято з посади першого секретаря ЦК КПРС олови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Брежнєва, Головою Ради Міністрів СРСР призначено О. Косигіна.

  1.  Стан економіки України наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр.

У період «хрущовської відлиги» відбулися реформи промисловості та сільському господарстві, які повин були забезпечити вирішення головного економічного вдання СРСР — у стислий термін наздогнати і виперети економічно найрозвинутіші країни світу. Реформи промисловості та системі управління народним госпорством передбачали:

•  розвиток науково-технічного прогресу;

•  створення єдиного народногосподарського комплексу;

•  переведення промислових підприємств на господарський рахунок;

•  забезпечення господарської самостійності підприємств і матеріаль-

ного заохочення працівників;

•  підвищення матеріального рівня життя народу.

У 1957 р. було ліквідовано галузеві міністерства, а замість них створено риторіальні органи управління промисловістю — ради народного госпорства (раднаргоспи). На території України було створено 11 економічих  районів  (Київський, Харківський, Львівський, Дніпропетровський, деський та ін.), які взяли під своє керівництво майже 10 тис. промислох підприємств. Запровадження системи раднаргоспів сприяло зміцненню ономічної самостійності УРСР і раціональному використанню матеріальих  і трудових ресурсів. Однак половинчатість  і непослідовність рефорування промисловості призвели до невиконання завдань VI п’ятирічки.

1965 р. раднаргоспи було ліквідовано, і промисловість було повернуто  галузевого управління з центру.

Реформи і сільському господарстві передбачали:

•  укріплення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів;

•  підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

•  зменшення податків на присадибне господарство;

•  матеріальне заохочення робітників колгоспів і радгоспів.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану Сибіру, однак виробництво цілинного зерна виявилося на 20% дорож, ніж у середньому по країні. У 1955 р. почався перехід до приоритетого вирощування кукурудзи, що призвело до зниження посівних площ під зерновими культурами і зниженню їхньої врожайності. У 1958 р. було прийнято рішення про реорганізацію МТС (машинно-тракторних станцій) у РТС (ремонтно-технічні станції) і про обов’язковий викуп колгоспами техніки, що призвело до зростання заборгованості колгоспів. Укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів супроводжувалося ліквідацією так званих безперспективних сіл. Зменшення розміру присадибних ділянок колгоспників, заборона тримати худобу в приміській зоні сприяли зменшенню обсягу сільськогосподарської продукції і підвищенню цін на неї.

Незважаючи на  реформи,  стрімкого  росту  в  сільському  господарстві не сталося. У роки семирічки (1958–1965 рр.) обсяг валової сільськогосподарської продукції збільшився лише на 3% замість запланованих 70%.

СРСР був змушений ввозити зерно з-за кордону.

  1.  Культура і духовне життя в Україні.

Лібералізація  суспільно-політичного життя,  реабілітація жертв політичних репресій, послаблення ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою та мистецтвом  позитивно  вплинули  на  розвиток  культури й духовного життя в Україні.

•  У  1958  р.  в СРСР  було  прийнято  Закон  «Про  зміцнення  зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР», який передбачав введення  загальної 8-річної освіти, запровадження 11-річного навчання, політехнізацію школи й зміцнення її зв’язку з виробництвом.

•  Науково-технічна революція сприяла розвитку науки, найважливішими здобутками якої були проектування і будівництво цифрової машини «Київ» (1960 р.), електронно-обчислювальних машин «Дніпро», «Промінь», «Мир»  (В. Глушков); створення штучних алмазів (1961 р.); будівництво  і  запуск найбільшого у світі прискорювача електронів  (1964  р.);  розробка  нових  методів  електрозварювання (Б. Патон) і квантової теорії поля (М. Боголюбов).

•  Почалася реабілітація українських письменників Г. Косинки, В. Чумака, О. Досвітнього, В. Еллана-Блакитного, репресованих за часів сталінського  режиму. Українська  література  збагатилася  творами В. Сосюри (поеми «Мазепа», «Розстріляне відродження»), О. Довженко (повість «Зачарована Десна»), Г. Тютюнника (роман «Вир»),

О. Гончара (роман «Тронка»), М. Стельмаха (роман «Кров людська не водиця»), Л. Первомайського (роман «Дикий мед»), Л. Костенко (поетичні збірки «Проміння землі», «Мандрівне серце»), В. Симоненко (поетичні збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння»).

•  В образотворчому мистецтві працювали художники В. Касіян, К. Трохименко, Т. Яблонська; скульптори М. Грисюк, Ю. Сінкевич, А. Фуженко (пам’ятник Т. Шевченку в Москві), В. Борисенко, Д. Крвавич, Е. Місько (пам’ятник І. Франку у Львові).

•  У  театральному мистецтві працювали режисери Г. Юра, М. Крушельницький, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Лаврів.

Покоління молодих письменників і художників України, які боролися за відродження української мови і культури в 60-і роки, назвали «шестидесятниками». Організаційною формою руху «шестидесятників» стали Клуб творчої молоді (Київ, 1960 р.), клуб «Пролісок (Львів, 1962 р.). «Відлига» в культурі й духовної сфері була суперечливою і супроводжувалася посиленням ідеологічного наступу на суспільні науки, літературу і мистецтво, переслідуванням творчої інтелігенції, забороною видавати художні та наукові твори.

 

  1.  Національно-визвольний рух в Україні.

Обмеженість десталінізації сприяла зародженню дисидентського (опозиційного) руху, учасники якого виступали  за демократизацію суспільства, дотримання прав і  свобод  людини,  вільний  розвиток  української  мови й культури, реалізацію права українського народу на власну державність.

Першими організаціями інакодумців в Україні стали:

•  Українська робітничо-селянська спілка (УРСС),

•  Об’єднана партія визволення України,

•  Український національний фронт (УНФ),

•  Український національний комітет (УНК).

Активними учасниками дисидентського руху були представники інтелігенції юрист Левко Лук’яненко, літературний критик Іван Світличний, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Станіслав Караванський, художник Панас Заливаха, генерал Петро Григоренко.

Поява дисидентського руху викликала репресії з боку радянського режиму. Судові процеси над інакодумцями відбулися у Львові, Києві, Донецьку, Запоріжжі, Тернополі, Чернівцях. У 1965 р. після усунення М. Хрущова від влади було заарештовано близько 20 правозахисників. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «хрущовської відлиги» стала робота літературного критика Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», адресована першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, в якій автор виступив проти арештів дисидентів і звинувачення їх в антирадянській діяльності.

Тема: Україна у період загострення кризи радянської системи (середина 60-х — початок 80-х рр.)

План.

  1.  Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні.
  2.  Стан економіки України та визрівання економічної кризи.
  3.  Культура і духовне життя в Україні.
  4.  Опозиційний рух в Україні.

  1.  Політико-ідеологічна криза радянського ладу в Україні.

Період 1964–1985 рр. в  історії СРСР і УРСР дістав назву «застій». Генеральними секретарями ЦК КПРС в період «застою» були Л. Брежнєв (1964–1982 рр.), Ю. Андропов  (1982–1984 рр.), К. Черненко  (1984–1985 рр.).

Першими секретарями ЦК КПУ були П. Шелест (1963–1972 рр.), В. Щербицький (1972–1989 рр.). «Застій» характеризувався поглибленням кризи всіх сфер життя радянського суспільства:

•  економіки (екстенсивний шлях розвитку економіки, повільне запровадження нових технологій, висока енергоємність і матеріалоємність продукції, невисока якість і дефіцит більшості товарів, продовольча криза);

•  політики  (недієздатність  законодавчих  органів  влади,  «старіння» керівництва, корупція у вищих ешелонах влади, переслідування дисидентів, суперечлива зовнішня політика);

•  культури (звуження сфери функціонування української мови, здійснення  русифікації,  посилення  ідеологічного  контролю  над  суспільними науками, літературою і мистецтвом, звинувачення творчої інтелігенції  у  «націоналізмі»  й  «антирадянщині»,  переслідування діячів культури).

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978 р. — нова Конституція УРСР — конституції  «розвинутого  соціалізму». Формально вища законодавча влада в УРСР належала Верховній Раді, вища виконавча влада — Раді Міністрів, а фактично перебувала в руках Комуністичної партії, «керуючої і спрямовуючої сили» радянського суспільства, яка визначала внутрішню і зовнішню політику держави. За Конституцією УРСР визнавалась суверенною радянською соціалістичною державою, яка мала право на самовизначення, аж до можливості виходу зі СРСР, однак механізм реалізації такого права не був визначений.

Політико-ідеологічна криза радянського ладу супроводжувалася моральним занепадом суспільства, який виявився у появі подвійної моралі, незаконних привілеях адміністративно-бюрократичного апарату, процвітанні корупції та тіньової економіки, зростанні кількості господарчих злочинів, швидкому поширенні пияцтва та алкоголізму.

  1.  Стан економіки України та визрівання економічної кризи.

На початку 60-х рр. сповільнилися темпи розвитку промисловості й сільського господарства. З приходом до влади Л. Брежнєва (1964 р.) була здійснена спроба економічних реформ, що  дістали назву  «косигінських»  за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

Березневий пленум ЦК КПРС 1965 р. визначив програму реформ у сільському господарстві, яка передбачала:

•  зростання капіталовкладень у сільське господарство;

•  планування  заготівлі  сільськогосподарської  продукції  на  тривалу

перспективу;

•  підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

•  затвердження гарантованої оплати праці колгоспникам за тарифними ставками відповідних категорій робітників і службовців радгоспів;

•  запровадження меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства.

Вересневий пленум ЦК КПРС 1965 р. визначив програму реформ у промисловості, яка передбачала:

•  ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства;

•  вдосконалення системи планування, забезпечення сталості планових завдань;

•  розширення господарської самостійності підприємств, скорочення кількості планових показників, запровадження госпрозрахунку;

•  оцінювання господарської діяльності підприємств за обсягом реалізованої продукції;

•  посилення стимулювання виробництва, створення фондів матеріального заохочення робітників і службовців.

Незважаючи на суперечливість і непослідовність, господарська реформа дала позитивний імпульс розвитку економіки. У роки восьмої «золотої» п’ятирічки (1966–1970 рр.) випуск промислової продукції в УРСР збільшився на 50%, валова продукція сільського господарства — на 16,6%, національний дохід — на 30%. Однак на початку 70-х рр. внаслідок згортання економічної реформи і повернення до сталінських методів управління темпи зростання промисловості і сільського господарства почали падати.

У 70–80-х рр. народне господарство України вступило в смугу системної кризи, причинами якої були недосконалість радянської планової системи господарювання, збереження незмінною старої системи управління промисловістю та сільським господарством.

  1.  Культура і духовне життя в Україні.

Характерними рисами культурного і духовного життя в роки «застою» стали ідеологізація (посилення ідеологічного тиску на суспільство) та русифікація (висування на провідні позиції російської мови й культури і звуження сфери вживання української мови). Відступ від ідеологічних догм, відстоювання традицій національної культури розцінювалися як прояви «буржуазного націоналізму» й «антирадянщини». Кращі представники української культури намагалися зберегти її самобутність і національний колорит.

•  Реформа  освіти  забезпечила  перехід  до  загального  обов’язкового навчання,  поліпшення  матеріального  і  методичного  забезпечення школи, запровадження нових дисциплін. Збільшилася кількість профтехосвітніх і вищих навчальних закладів.

•  Центром наукових досліджень залишалась АН УРСР, успішно працювали Інститут проблем матеріалознавства (І. Францевич), Інститут електрозварювання (Б. Патон), діяльність яких спрямовувалася на потреби ВПК. Інститут  історії завершив видання багатотомної «Історії Української РСР» і «Історії міст і сіл України» (П. Тронько).

•  У літературі панував метод «соціалістичного реалізму», на позиціях якого залишалися Микола Бажан, Михайло Стельмах, Олександр Корнійчук. Паралельно існувала «справжня» література, представниками якої були Олесь Гончар  (роман «Собор»), Ліна Костенко (поетична збірка «Над берегами вільної ріки», роман у віршах «Маруся Чурай»), Іван Драч (поетична збірка «Корінь і крона»), Василь Стус (поетична збірка «Дорога болю»).

•  У музичному мистецтві зберігали національні традиції державний хор ім. Вірьовки, хорова капела «Думка», ансамбль танцю ім. П. Вірського, творче працювали композитори Платон Майборода, Олександр Білаш, Володимир Івасюк.

•  Засновниками українського поетичного кіномистецтва стали режисери Юрій  Іллєнко  («Криниця  для  спраглих»),  Іван Миколайчук («Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ»), Сергій Параджанов («Тіні забутих предків»), Леонід Осика («Кам’яний хрест»).

•  Найвидатнішими представниками образотворчого мистецтва були скульптор Іван Гончар (пам’ятник Т. Шевченку в Яготині), художники Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Шаталін.

  1.  Опозиційний рух в Україні.

Повернення брежнєвського режиму до методів сталінізму, відновлення жорсткого  ідеологічного контролю над суспільними науками, літературою, мистецтвом, збільшення тиску на «інакомислячих» в період «застою» призвели до посилення опозиційного руху. Основними напрямами дисидентського руху в Україні були:

•  національно-визвольний, учасники якого (В. Мороз, Л. Лук’яненко) боролися за відновлення незалежної України, вільний розвиток української мови й культури;

•  правозахисний, учасники якого (П. Григоренко, В. Чорновіл, М. Руденко) вимагали дотримання в СРСР прав і свобод людини;

•  релігійний, учасники якого (В. Романюк, Й. Тереля, Г. Вінс) виступали за свободу віросповідання і відновлення заборонених релігійних конфесій.

Формами діяльності дисидентів були:

•  публікація та поширення матеріалів, що викривали  і засуджували політику радянського режиму («самвидав», «тамвидав»), видання нелегального журналу «Український вісник», робіт В. Чорновола «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору?», В. Мороза «Хроніка опору», «Репортаж із заповідника ім. Берії»;

•  листи-протести в керівні органи СРСР і УРСР з критикою арештів інтелігенції (1965 р. під час презентації фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків»), проти переслідування О. Гончара за роман «Собор» (1968 р.);

•  щорічні  масові  заходи  зі  вшанування  пам’яті  Т. Шевченка  біля пам’ятника йому в Києві;

•  створення правозахисної організації Українська Гельсінська спілка (1976 р.), учасники якої (36 осіб, серед них М. Руденко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, В. Чорновіл, В. Стус, О. Тихий, П. Григоренко) ставили завдання ознайомити українську громадськість з Декларацією прав людини, домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси, інформувати світову громадськість про факти порушень в Україні прав людини, сприяти виконанню угод Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.).

Активізація  дисидентського  руху  викликала  репресії  з  боку  радянського керівництва. У 1972 р. в Україні було заарештовано понад 100 правозахисників (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, І. Дзюба). У 1977 р. було заарештовано і засуджено на термін від 10 до 15 років керівників УГС (М. Руденко, О. Тихого), а до 1980 р. — більшість членів УГС. У таборах загинули В. Стус, Ю. Литвин, О. Тихий.

Тема: Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985-1991 рр.)

План.

  1.  Перебудова в Радянському Союзі й Україна.
  2.  Розгортання національно-визвольного руху в Україні в другій половині 80-х рр.
  3.  Формування передумов незалежності України.
  4.  Здобуття Україною незалежності.
  5.  Перебудова в Радянському Союзі й Україна.

Період  1985–1991  рр.  став  останнім  в  історії СРСР і УРСР. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова, за ініціативою якого в СРСР почалася перебудова, проголошена пленумом ЦК КПРС (квітень 1985 р.) і ХХVІІ з’їздом КПРС (лютий 1986 р.).

Перебудова передбачала докорінні зміни в усіх сферах життя суспільства:

•  в економіці — прискорення соціально-економічного розвитку, перехід  від  екстенсивних  до  інтенсивних  методів  господарювання,  підвищення продуктивності праці на основі запровадження досягнень НТР, реорганізацію управління господарством на принципах госпрозрахунку, самооплатності і самофінансування, створення змішаної або ринкової економіки, подолання відставання від провідних країн світу;

•  у  внутрішній  політиці —  демократизацію  суспільства,  створення правової  держави,  реабілітацію  та  звільнення  політв’язнів  (1988–1990  рр.),  вибори  народних  депутатів  на  альтернативній  основі (1989 р.), запровадження інституту президентства (1990 р.), формування багатопартійності, зростання політичної активності населення;

•  у  зовнішній політиці —  «нове мислення», припинення  «холодної війни» та гонки озброєнь, вироблення нової концепції забезпечення державної безпеки;

•  у  соціальній  сфері —  підвищення  матеріального  та  культурного рівня життя народу, виконання Продовольчої програми (1982 р.), вирішення житлової проблеми,  забезпечення населення  товарами повсякденного вжитку і послугами, подолання дефіциту, соціальна перебудова сіл, подолання пияцтва та алкоголізму (1985 р.);

•  в ідеології — лібералізацію суспільно-політичного життя, ліквідацію цензури, можливість одержувати достовірну інформацію (гласність), повернення народові правди про історичне минуле, ліквідацію «білих плям» в історії.

26 квітня 1986 р. сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, від якої постраждали 3,5 млн. чоловік, 73 тис. стали інвалідами, забрудненими виявилися 10% території України, особливо Київська, Чернігівська, Житомирська області, сумарні витрати України на ліквідацію аварії досягли на момент закриття ЧАЕС в 2000 р. 130 млрд. доларів.

Перебудова не досягла поставлених цілей. Половинчаті та суперечливі реформи призвели до розвалу адміністративно-командної системи та краху радянської економіки, ліквідації тоталітарного режиму, розпаду СРСР  виникненню на його території незалежних держав, зокрема України.

  1.  Розгортання національно-визвольного руху в Україні в другій половині 80-х рр.

«Перебудова» сприяла активізації національно-визвольного руху, появі  громадських організацій  та політичних партій.

•  Почали  діяти неформальні  громадські  організації: Український культурологічний клуб (1987 р.), правозахисна організація Українська Гельсінська спілка (1988 р.), Українська студентська спілка (1989 р.), історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (1989 р.), екологічна організація «Зелений світ» (1989 р.), політична організація «Народний рух України за перебудову» (Рух, 1989 р.).

•  Виникли перші політичні партії: Українська християнсько-демократична партія (УХДП, 1989 р.), Українська республіканська партія (УРП, 1989 р.), Народна партія України (НПУ, 1989 р.), Українська національна партія (УНП, 1990 р.), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ, 1990 р.), Соціалістична партія України (СПУ, 1990 р.),

Формуванню багатопартійної системи сприяли скасування статті 6 Конституції СРСР про керівну роль КПРС у суспільстві (1990 р.), розкол КПУ і створення Демократичної платформи, яка перетворилася на Партію демократичного відродження України (ПДВУ, 1990 р.). Вибори до Верховної Ради України у березні 1990 р. продемонстрували ослаблення авторитету КПУ  і посилення впливу опозиції, яка, об’єднавшись у Демократичний блок, одержала майже третину депутатських мандатів.

  1.  Формування передумов незалежності України.

Наприкінці 80-х рр. загострилося питання про зміну державного устрою СРСР. У 1988–1990 рр. державний суверенітет проголосили Естонія, Литва, Латвія, Азербайджан, Молдова, Росія («парад суверенітетів»).

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Декларація, яка визначила основні напрямки державотворення, внутрішньої і зовнішньої політики, проголосила:

•  повноту і неподільність влади республіки в межах її території, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

•  самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, освіти, науки, культури;

•  незалежність і рівноправність у міжнародних відносинах, миролюбна зовнішня політика, нейтралітет;

•  рівність  усіх  громадян перед  законом незалежно  від походження, соціального і майнового становища, расової і національної приналежності, статі, освіти, політичних і релігійних поглядів.

Спроба союзного керівництва на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим покласти край «параду суверенітетів» і зберегти СРСР шляхом підписання нового союзного договору виявилася невдалою. Референдум 17 березня 1991 р. засвідчив підтримку більшістю населення України державного суверенітету республіки (80,2%) і оновлення СРСР (70,2%).

  1.  Здобуття Україною незалежності.

19–21 серпня 1991 р. реакційні сили здійснили спробу державного перевороту з метою збереження тоталітарного режиму в СРСР. Заколот очолив Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, російською — ГКЧП), до складу якого увійшли віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, міністр оборони Д. Язов, голова КДБ В. Крючков та інші вищі посадові особи. У СРСР було оголошено надзвичайний стан, до Москви введено війська, М. Горбачова ізольовано у Криму. Опір заколотникам очолили президент Росії Б. Єльцин і Верховна Рада Росії, на бік яких перейшла армія. Після невдалого штурму «Білого дому» стало зрозумілим, що спроба перевороту провалилася. Підписання нового союзного договору було зірвано, республіки, зокрема Україна, стали брати усю повноту влади у свої руки.

•  24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Акт проголошення незалежності України», проголосивши України незалежною демократичною державою.

•  1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, 90,3% учасників якого підтвердили «Акт проголошення незалежності України».

Незалежності •  1  грудня 1991 р.  відбулися перші  вибори президента України, на яких переміг Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук (61,6% голосів).

•  8 грудня у Біловезькій Пущі неподалік від Мінська президент України Л. Кравчук, президент Росії Б. Єльцин, Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич констатували розпад СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

•  21 грудня 1991 р. в Алма-Аті декларацію про утворення СНД підписали Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україна.

•  25 грудня 1991 р. М. Горбачов оголосив про свою відставку з посади Президента СРСР.

СРСР припинив своє існування. Україна вступила в новий етап своєї історії як незалежна держава.

Тема: Україна в умовах незалежності (1991–2006 рр.)

План.

  1.  Державотворчі процеси в незалежній Україні.
  2.  Економічне життя незалежної України.
  3.  Культурне й духовне життя незалежної України.
  4.  Зовнішня політика незалежної України.
  5.  Державотворчі процеси в незалежній Україні.

Проголошення  незалежності  України  поставило перед  українським  народом  завдання  державотворення — формування органів влади, визначення їх повноважень,  вироблення  основних  напрямків  внутрішньої та зовнішньої політики. Правовою основою державотворення стали Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), рішення Всеукраїнського референдуму (1 грудня 1991 р.), Конституція Укра     їни (28 червня 1996 р.).

З перших днів незалежності Верховна Рада України почала активну законотворчу діяльність, затвердивши державні символи — прапор, герб, гімн (1992 р.), прийнявши закони «Про громадянство України» (1991 р.), «Про державний кордон» (1991 р.), «Про збройні сили України» (1991 р.).

Принципи організації державної влади визначені Конституцією України, відповідно до якої Україна є республікою (ст. 5), носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ, державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу, судову (ст. 6).

•  Вищим органом законодавчої влади є парламент — Верховна Рада   України (ст. 75), яка обирається громадянами терміном на 4 роки   (450 депутатів). Парламентські вибори в Україні відбулися у 1990 р. (голова ВР — І. Плющ), 1994 р. (голова ВР — О. Мороз), 1998 р. (голова ВР — О. Ткаченко, І. Плющ), 2002 р. (голова ВР — В. Литвин), 2006 р. (голова ВР — О. Мороз).

•  Вищим органом виконавчої влади є уряд — Кабінет Міністрів України  (ст.  113).  За  роки  незалежності  склад  керівництва Кабінету Міністрів змінювався 14 разів: В. Фокін (1991–1992 рр.), Л. Кучма 1992–1993 рр.), Ю. Звягільський (1993–1994 рр.), В. Масол (1994–1995 рр.), В. Марчук (1995–1996 рр.), В. Лазаренко (1996–1997 рр.), В. Пустовойтенко (1997–1999 рр.), В. Ющенко (1999–2001 рр.), А. Кінах (2001–2002 рр.), В. Янукович (2002–2004 рр.), М. Азаров (2004–2005 рр.), Ю. Тимошенко (2005 р.), Ю. Єхануров (2005–2006 рр.), В. Янукович (2006– ...).

•  Главою держави є Президент України (ст. 102), який обирається громадянами терміном на 5 років. За роки незалежності президентами України обиралися Л. Кравчук (1991 р.), Л. Кучма (1994 р., 1999 р.), В. Ющенко (2004 р.). Вибори Президента України 2004 р. проходили в обставинах масових порушень і тиску на виборців. Верховний Суд України  визнав  результати  другого  туру  виборів  недійсними і призначив переголосування, в результаті якого президентом було обрано В. Ющенка (51,99% голосів виборців).

•  Вищими органами судової влади в Україні є Конституційний Суд, Верховний Суд, Вищий арбітражний суд (ст. 124).

У 2002 р. Президент України Л. Кучма вніс пропозицію про проведення політичної реформи, суть якої полягала у перетворенні президентсько-парламентської форми державного правління на парламентсько-президентську.

У 2004 р. Верховна Рада прийняла рішення про перехід до парламентсько-президентської республіки не пізніше 1 січня 2006 р.

  1.  Економічне життя незалежної України.

На  початку  90-х  рр.  економіка  незалежної  України опинилась  у  важкому  стані:  спад  промислового  і  сільськогосподарського виробництва, розвал фінансової системи, інфляція, розрив традиційних економічних зв’язків з колишніми республіками СРСР, падіння життєвого рівня населення. Українським урядам довелося вирішувати відразу декілька завдань:  виведення  економіки  з кризи,  здійснення реформ, проведення структурної перебудови економіки, включення економіки України у світове господарство.

•  У першій половині 90-х рр. реформи не дали відчутних результатів: спад промислового і сільськогосподарського виробництва продовжувався,  валовий  національний  продукт  скоротився  на  44%,  національний дохід — на 54%, приватизація державної власності відбувалася повільно,  енергетична криза призвела до перебоїв  з постачанням електроенергії, темпи інфляції були найвищими у світі (гіперінфляція), за межею бідності опинилося 64% населення.

•  У другій половині 90-х рр. економіка поступово почала виходити з кризи завдяки введенню національної валюти — гривні, поетапній лібералізації цін, децентралізації управління економікою, структурній перебудові виробництва, створенню ринкової економіки. У 1999 р.

Україна вперше за роки незалежності завершила рік з позитивними показниками соціально-економічного розвитку.

•  У 1999–2000 рр. в економіці України настала стабілізація, а з 2001 р. почалося поступове економічне зростання, причинами якого були відновлення частини економічних зв’язків із країнами СНД, роздержавлення й приватизація підприємств, реформа сільського господарства, стабілізація фінансової системи, залучення іноземних інвестицій.

Однак економічна ситуація залишається складною. Забезпечення ефективного функціонування  економіки  потребує  подальшого  проведення реформ:  забезпечення  стабільного  зростання  виробництва,  структурної перебудови економіки, її переорієнтації на виробництво високотехнологічної продукції, модернізація виробництва, нормалізація політики оподаткування, розвиток малого і середнього бізнесу, створення сприятливих умов для іноземних інвестицій, забезпечення європейської і євроатлантичної  інтеграції, вступ України до Всесвітньої  торгівельної організації (ВТО)  і Європейського Союзу  (ЕС), забезпечення зростання життєвого рівня населення.

  1.  Культурне й духовне життя незалежної України.

Здобуття незалежності і початок демократичних перетворень створили сприятливі умови для духовного розкріпачення суспільства, початку національного та культурного відродження.

•  Реформування середньої освіти  (українізація, введення 12-бальної системи оцінювання навчальних досягнень учнів, профілізація старшої школи, комп’ютеризація шкіл, перехід з 2000 р. на 12-річний  термін навчання)  сприяє підвищенню якості освіти.

Вдосконалюється професійно-технічна й  вища  освіта  (збільшення кількості навчальних закладів  і числа спеціальностей, розширення зв’язків із закордонними університетами, запровадження навчання на контрактній основі, перехід до ступеневої підготовки — бакалавр, магістр).

•  Провідним науковим центром є Національна академія наук України (президент — Б. Патон). В Антарктиді працює українська дослідницька станція ім. В. Вернадського. Вагомий внесок у розвиток науки внесли академіки НАН Ю. Митропольський (математична фізика), П. Костюк (фізіологія), Ю. Глеба (клітинна інженерія), І. Дзюба (літературознавство), В. Смолій (історія), І. Курас (політологія), В. Тацій (правознавство), В. Шинкарук (філософія).

•  Здобутками літературі є твори українських письменників П. Загребельного  («Тисячолітній Миколай»), Ю. Мушкетика  («Страх підстарости Чаплинського»), Р. Іваничука («Рев оленів нарозвидні»), А. Дімарова (повість «Молитва до Марії»), В. Шевчука («Сонце в тумані»), Є. Пашковського («Щоденний жезл»).

•  Помітним явищем у музичному мистецтві стали фестивалі естрадної пісні «Пісенний вернісаж», «Червона рута», «Таврійські  ігри», міжнародні конкурси ім. М. Лисенка, В. Горовця.

•  Новаторами театрального мистецтва є режисери Р. Віктюк («Служниці», «Саломея»), Б. Жолдак («Гамлет. Сни»).

•  У кіномистецтві високим залишається рівень кінодокументалістики («Голод–33» режисера В. Шматолахи, «Хроніка повстання у Варшавському гетто» режисера Й. Дулевської), художніх стрічок («Ізгой» режисера В. Савельєва, «Молитва про гетьмана Мазепу» режисера Ю. Іллєнка, серіали «Роксолана», «Чорна рада»).

•  Українські  спортсмени  досягли  успіху  у  спортивній  і  художній гімнастиці  (Л. Подкопаєва, О. Вітриченко, К. Серебрянська), катанні на ковзанах (О. Баюл), боротьбі (Т. Таймазов), боксі (брати Клички), плаванні (Я. Клочкова), шахах (Р. Пономарьов), футболі (А. Шевченко).

Слабка фінансова підтримка  з  боку  держави негативно  вплинула на льтурний розвиток, призвівши до «відпливу умів», комерціалізації кульри, підсиленню впливу закордонної масової культури.

  1.  Зовнішня політика незалежної України.

Після проголошення незалежності Україна  вперше стала рівноправним суб’єктом у міжнародних відносинах.

Правовими засадами зовнішньої політики України є:

•  Декларація  про  державний  суверенітет  (16  липня 1990 р.), в якій Україна проголосила намір стати нейтральною державою, не брати участі у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не купувати ядерної зброї;

•  «Основні напрями зовнішньої політики України» (2 липня 1993 р.), в яких  зафіксовано  зміст національних  інтересів України  у  сфері міжнародних відносин і головні завдання її зовнішньої політики;

•  Конституція (28 червня 1996 р.), де визначена спрямованість зовнішньої політики України на забезпечення мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі норм міжнародного права.

У першій половині 90-х рр.  головним  завданням  зовнішньої політи України було забезпечення її міжнародного визнання (Україну визна держав-членів ООН) і набуття статусу позаблокової та без’ядерної держави.

У другій половині 90-х рр. Україна намагалася реалізувати стратегію атовекторності зовнішньої політики, розвивати відносини зі стратегічми партнерами  (Азербайджан, Аргентина, Білорусь, Болгарія, Грузія, аїль, Канада, Китай, Молдова, Німеччина, Польща,  Росія,  Румунія, оваччина, США, Туреччина, Угорщина, Узбекистан, Фінляндія), брати асть в діяльності міжнародних організацій: ООН (Організація Об’єднаних цій), ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки ультури), ОБСЄ  (Організація  з  безпеки  і  співробітництва  в Європі),   (Рада Європи), СНД  (Співдружність Незалежних  Держав),  ГУАМ ’єднання  Грузії, України, Азербайджану, Молдови), МАГАТЕ  (Між0родне агентство з атомної енергетики), МВФ (Міжнародний валютний нд), СБ (Світовий банк).

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на лі з президентом В. Ющенком відмовилося від багатовекторності і пролосило курс на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури:

ОТ (Світова організація торгівлі), ЄС (Європейський Союз), НАТО (Орнізація Північноатлантичного договору). 21 грудня 2005 р. Рада Міністрів росоюзу визнала Україну країною з ринковою економікою. Україна веде тивну роботу зі вступу до СОТ і ЄС, розвиває відносини з НАТО.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

34333. Технико-экономические показатели химико-технологических процессов 27.5 KB
  Чаще всего основой классификации химикотехнологических процессов является способ организации процесса кратность обработки сырья вид используемого сырья тип основной химической реакции. Комбинированные процессы могут характеризоваться непрерывным поступлением сырья и периодическим отводом продукта рис.2 г периодическим поступлением сырья и непрерывным отводом продукта рис.2 в периодическим поступлением одного из исходных видов сырья и непрерывным другого рис.
34334. Химико-технологические процессы 22 KB
  Химикотехнологические процессы Химикотехнологический процесс ХТП можно рассматривать как разновидность производственного процесса включающего стадию химического превращения веществ. Любой ХТП можно представить состоящим из трех основных стадий: подготовки сырья химического превращения и выделения целевого продукта и характеризуются различными физическими и физикохимическими явлениями при подготовке исходных реагентов к химическим превращениям стадия 1 или выделении целевого продукта из смеси веществ после химического. Первая и...
34335. Производство серной кислоты контактным способом 23.5 KB
  Производство серной кислоты контактным способом Производство серной кислоты контактным способом включает четыре стадии: получение диоксида серы; очистку газа от примесей получение триоксида серы; абсорбцию триоксида серы. Третья стадия производства серной кислоты является основной. В четвертой стадии процесса производства серной кислоты охлажденный окисленный газ направляется в абсорбционное поглотительное отделение цеха. Поэтому SОз поглощается концентрированной серной кислотой в две стадии.
34336. Области применения серной кислоты и технико-экономические показатели ее производства 32.5 KB
  Области применения серной кислоты и техникоэкономические показатели ее производства. Производство серной кислоты одной из самых сильных и дешевых кислот имеет важное народнохозяйственное значение обусловленное ее широким применением в различных отраслях промышленности. Контактным способом получают около 90 от общего объема производства кислоты так как при этом обеспечивается высокая концентрация и чистота продукта. В качестве сырья для производства серной кислоты применяются элементарная сера и серный колчедан; кроме того широко...
34337. Производство аммиака и азотной кислоты 35 KB
  Производство аммиака и азотной кислоты В соответствии с принципом ЛеШателье при повышении давления и уменьшении температуры равновесие этой реакции смещается в сторону образования аммиака. Основным агрегатом установки для производства аммиака служит колонна синтеза Производство азотной кислоты: Азотная кислота одна из важнейших минеральных кислот. Такая смесь кипит без изменения концентрации кислоты. Современное производство азотной кислоты основано на процессах окисления аммиака и последующей переработке оксидов азота.
34338. Пр-во азотных мин.удобрений и их классификация 30.5 KB
  Прво азотных мин. Большинство азотных удобрений получают нейтрализацией кислот щёлочами.глубину потери – 225; поглощается по типу обменной адсорбции Карбамид мочевина 2NH3CO2=NH2COONH4= =CONH22H2O 2000C; 20 МПа 466 Лучшее удобрение для внекорневой подкормки растений Аммиачная селитра NH3HNO3=NH4NO3Q 3435 Закисляет почву гигроскопична слеживается взрывоопасна Сульфат аммония 2NH3H2SO4=NH42SO4Q 20521 Эффективен под орошаемые культуры рис хлопчатник Среди азотных удобрений самая большая массовая доля азота в...
34339. Фосфорная кислота 24 KB
  Н3РО4 безводная фосф кислота представляет собой бесцветное вещество плавящиеся при температуре 42. Однако на практике имеют дело с жидкой Н3РО4 что объясняется склонностью Н3РО4 к переохлаждению при темп 121С При небольшом переохлаждении она представляет собой густую сиропоподобную жидкость плотностью 188 г см^3 При нагревании водные растворы ортофосф кислоты теряют воду образуя пирафосфорная а затем метофосф кислота. Безводная ортофосф кислота очень агрессивна.
34340. Особенности производства калийных удобрений 29 KB
  Выделение хлористого калия из сильвинитовых руд может быть основано на различии механических физических или химических свойств составляющих компонентов. Переработка сильвинитов для получения хлористого калия по галургическому методу основана на физикохимических особенностях системы NCl КС1 Н2О. Эта особенность системы NCl КС1 Н2О используется для производства хлористого калия из сильвинитов по галургическому методу. Рационально построенная схема производства хлористого калия из сильвинита должна учитывать следующие технологические...
34341. Фосфорные минеральные удобрения 24 KB
  Фосфорные минеральные удобрения Фосф. К фосфорным удобрениям относятся простой и двойной суперфосфат принадлежащие к классу водорастворимых удобрений и комплексные удобрения. Фосфор вносят в почву и с помощью сложного удобрения аммофоса. Фосфорные удобрения получают как физическими так и химическими методами.