68879

ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

Научная статья

Менеджмент, консалтинг и предпринимательство

Якими б досконалими не були засоби виробництва, знаряддя праці, їх ефективне використання завжди залежатиме від головної виробничої сили – тих, хто працює. Кадри – це основний (штатний) склад працівників. Усі, хто працює, залежно від ступеня їх участі у виробничій діяльності...

Украинкский

2014-09-26

106 KB

1 чел.

ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

  1.  Кадровий потенціал підприємства: класифікація і структура.
  2.  Продуктивність праці: суть і методи вимірювання.
  3.  Планування зростання продуктивності праці.
  4.  Організація і нормування праці.
  5.  Визначення чисельності працюючих на підприємстві.

1. Кадровий потенціал підприємства: класифікація і структура.

Якими б досконалими не були засоби виробництва, знаряддя праці, їх ефективне використання завжди залежатиме від головної виробничої сили – тих, хто працює.

Кадри – це основний (штатний) склад працівників. Усі, хто працює, залежно від ступеня їх участі у виробничій діяльності, поділяються на промислово-виробничий і непромисловий персонал.

До промислово-виробничого персоналу (ПВП) належать робітники основних виробничих, допоміжних, обслуговуючих цехів і дільниць, відділів та служб, науково-дослідних, проектно-конструкторських і технологічних організацій і відділів, що здійснюють виробничу діяльність підприємств, лабораторій, відділів апарату управління. Це ті, хто повязаний безпосередньо з основною діяльністю підприємств і обєднань.

До непромислового персоналу належать працівники установ і підрозділів, неповязаних з основною виробничою діяльністю: житлово-комунального господарства, дитячих, культурно-побутових, медичних установ, підсобних сільськогосподарських підприємств і т.д.

Промислово-виробничий персонал, залежно від функцій, які він виконує у виробництві, традиційно поділяється на такі категорії: робітники, інженерно-технічні працівники (ІТП), службовці, учні й охорона. Найчисельніша категорія – робітники. Вони поділяються на виробничих (основних) робітників, які безпосередньо виробляють продукцію підприємства, і допоміжних робітників, котрі виконують функції обслуговування основного виробництва: транспортування, складування, зберігання продукції, ремонт основних фондів, виготовлення запасних частин, тари та ін. Поділ робітників на виробничі (основні) і допоміжні умовний, оскільки з ростом рівня автоматизації виробництва і розвитком бригадних форм організації праці підвищується роль робітників, які обслуговують основне виробництво. При цьому функції різних категорій робітників – операторів, наладчиків, ремонтників та інших збігаються. За таких умов поняття “допоміжні” втрачає свій прямий зміст.

До ІТП належать особи, які ведуть на підприємствах дослідні роботи, здійснюють організаційне, технічне, економічне керівництво та управління.

До службовців належать працівники, які виконують функції обліку, постачання, збуту, технічного обслуговування, канцелярські роботи. У єдиній номенклатурі посад ІТП і службовці включені в одну групу – “службовці”, які поділяються на три категорії: керівники (лінійні та функціональні), спеціалісти і технічні виконавці.

До учнів належать особи, що навчаються на підприємстві за системою бригадного та індивідуального навчання.

До охорони включають працівників сторожової і пожежної служб підприємства.

Залежно від характеру трудової діяльності кадри поділяються за професіями і спеціальностями.

Професія – це особливий вид трудової діяльності, що потребує визначених теоретичних знань і практичних навичок.

Спеціальність – це вид діяльності у межах даної професії, який має специфічні особливості й потребує від працівника додаткових (спеціальних) знань і навичок. Так, професія слюсаря поділяється на спеціальності: слюсар-інструментальник, слюсар-складальник, слюсар-ремонтник.

Працівники кожної професії і спеціальності розрізняються за кваліфікацією. Рівень кваліфікації робітників визначається розрядами, які їм присвоюють залежно від теоретичної і практичної підготовки.

2. Продуктивність праці: суть і методи вимірювання.

Продуктивність праці – це економічна категорія, яка характеризує ефективність затрат праці у сфері матеріального виробництва, здатність випускати за одиницю часу певну кількість споживних вартостей. Для характеристики її поняття використовують абсолютні показники, які визначають рівень продуктивності праці, і відносні, що характеризують темпи її зростання. Рівень продуктивності праці означає стан продуктивності у певний період часу. Рівень продуктивності праці визначають кількістю продукції (або обсягом робіт), що припадає на одного працівника за одиницю часу – виробіток; або за затратами часу на виготовлення одиниці продукції – трудомісткість. Це два взаємообернені показники: 

де В виробіток за одиницю часу;

О – кількість виготовленої продукції;

Ч – час, витрачений на випуск даної продукції;

Т – трудомісткість продукції.

Розрізняють:

  •  індивідуальну і суспільну продуктивність праці. У першому випадку враховують лише затрати живої праці працівників при виготовленні продукції; у другому випадку до уваги беруть повні затрати живої і уречевленої праці, втіленої у сировині, матеріалах, знаряддях праці;
  •  продуктивність праці одного середньоспискового робітника;
  •  планову і фактичну продуктивність праці за певний період часу.

На підприємствах для розрахунку продуктивності праці (виробітку) залежно від одиниць виміру продукції можуть використовувати такі методи:

  •  натуральний, умовно-натуральний;
  •  вартісний;
  •  трудовий.

Орієнтація виробничої діяльності підприємства на ринок, на задоволення потреб споживача в конкретних видах продукції висуває на перше місце натуральний метод вимірювання продуктивності праці Рівень продуктивності праці вимірюють кількістю виготовленої продукції у фізичних одиницях виміру (тоннах, метрах, штуках) у розрахунку на одиницю затраченого часу:

де Вн – натуральний показник продуктивності праці (виробіток), шт./людино-год.;

0 – обсяг випущеної продукціїв натуральному виразі, шт./ рік;

Тж – витрати живої праці, людино-год./рік.

Витрати живої праці розраховують за формулою:

де Ч – чисельність працівників, чол.; 

Фд – дійсний (ефективний) фонд робочого часу середньоспискового працівника.

Умовно-натуральний метод використовують у тих випадках, коли підприємство або цех випускає різний асортимент продукції у межах встановленої номенклатури. Перерахунок продукції в умовно-натуральні вимірники проводять шляхом множення коефіцієнта переводу на кількість кожного виду продукції у натуральному виразі. У свою чергу, коефіцієнт переводу можна розрахувати як відношення приведеного виробу до базового за певними конкретними параметрами. Так, обсяг виробництва стінових матеріалів виражають у перерахунку на умовну цеглу, азбестоцементного шиферу – в умовних плитках. Умовно-натуральний метод не усуває проблеми вигідної і невигідної продукції.

Вартісний метод вимірювання продуктивності праці характерний універсальністю застосування. Як вартісні показники продукції використовують товарну, чисту, нормативно-чисту продукцію. Враховуючи специфічну особливість окремих галузей, може бути використаний і показник нормативної вартості обробки (легка промисловість).

При застосуванні трудового методу (трудомісткості продукції) встановлюють прямий звязок між кількістю продукції і витратами часу ча її виробництво, усувають вплив матеріаломісткості, рівня рентабельності. Цей метод відображає обсяг виконаної роботи, проте в багатономенклатурному виробництві важко здійснювати подетальний облік не тільки норм, а й фактичних затрат часу на одиницю продукції.

3. Планування зростання продуктивності праці.

Зростання продуктивності праці на підприємстві є однією з найважлиіших умов підвищення ефективності його виробництва. За рівнем продуктивності праці завжди можна судити про міру розвиненості виробничих відносин. У свою чергу, характер розвитку виробничих відносин створює відповідні передумови для зростання ефективності праці.

У практиці діяльності підприємств значну увагу приділяють як аналізу продуктивності праці, так і її плануванню. Одним з розділів плану з праці і кадрів є план підвищення продуктивності праці. Його складають на основі планових показників виробничої програми, техніко-економічного аналізу вказаного розділу плану за попередній період, а також з урахуванням діючих на підприємстві норм і нормативів та плану організаційно-технічних заходів.

Для складання плану зростання продуктивності праці використовують абсолютні показники, що характеризують рівень продуктивності праці і відносні, які визначають динаміку її зростання. Існує два методи планування продуктивності праці:

а) метод прямого рахунку, за яким плановий рівень продуктивності праці визначають шляхом ділення планового обсягу випуску продукції на планову чисельність промислово-виробничого персоналу;

б) метод непрямого рахунку (пофакторний метод), за яким визначають вплив на рівень продуктивності праці окремих техніко-економічних факторів.

Перевагою прямого методу є простота розрахунків, але, на відміну від пофакторного методу, він не дозволяє виявити резерви зростання продуктивності праці.

За характером впливу на продуктивність праці серед факторів можна виділити такі, що призводять до зміни трудомісткості продукції, і фактори, що зумовлюють збільшення корисного часу роботи.

Суть розрахунку продуктивності праці пофакторним методом полягає у тому, що спочатку розраховують приріст продуктивності праці за рахунок кожного фактора, а потім її загальний приріст. Як показник, що відображає зростання продуктивності праці, використовують показник відносної економії чисельності працівників, а на його основі обчислюють приріст продуктивності праці у відсотках.

Процент зростання продуктивності праці:

де Ч – сумарна економія чисельності працюючих за рахунок всіх факторів;

ЧБ – чисельність працюючих в розрахунку на плановий обсяг продукції при рівні продуктивності базисного періоду, яку визначають за формулою.

Чисельність працюючих при рівні продуктивності базисного періоду:

де QПЛ – плановий обсяг продукції;

ПБ – рівень продуктивності в базисному періоді.

Економія чисельності працюючих за рахунок зниження трудоємності виробничої програми:

а)

де T – зниження трудоємності виробничої програми;

ФН – номінальний фонд робочого часу.

б)

де T' – зниження трудоємності виробничої програми, нормо-годин;

ФД – дійсний (ефективний) фонд робочого часу, год.

КВН – коефіцієнт виконання норм.

Продуктивність праці в плановому періоді:

де ПБ – рівень продуктивності в базисному періоді;

ІП – індекс продуктивності праці.

Трудовий вимірник продуктивності праці:

де n – кількість операцій, що виконуються підрозділом;

ТЖ – витрати живої праці на виконання виробничої програми;

TШТ – норма часу на виконання і-тої операції;

Ni кількість виробів, виготовлених на і-тій операції;

КВН – коефіцієнт виконання норм.

Вартісний вимірник продуктивності праці:

де ТЖ – витрати живої праці на виконання виробничої програми;

QТ  – обсяг товарної продукції підприємства.

Індекс продуктивності праці:

а)

де ППЛ, ПБ – продуктивність праці в плановому і базовому періодах відповідно.

б)

де П – процент зростання продуктивності праці.

4. Організація і нормування праці.

Оскільки праця – це основа забезпечення виробничого процесу, організовувати її необхідно на науковій основі. Науковою є така організація праці, яка грунтується на досягненнях науки і передовому досвіді, дає змогу найкращим чином зєднати техніку і людей у єдиному процесі праці, забезпечує найефективніше використання матеріальних і трудових ресурсів і сприяє збереженню здоровя людини.

Наукова організація праці допомагає вирішувати три взаємопов'язані завдання: економічне, психофізіологічне та соціальне.

Економічне завдання полягає у найефективнішому використанні матеріальних і трудових ресурсів та забезпеченні зростання продуктивності праці.

Психофізіологічне завдання спрямоване на підвищення працездатної людини без шкоди її здоров’ю.

Соціальне завдання полягає у створенні умов для перетворення праці в першу життєву потребу.

Основними напрямками наукової організації праці є:

  •  удосконалення форм розподілу і кооперації праці;
  •  поліпшення організації і обслуговування робочих місць;
  •  впровадження передових прийомів і методів праці;
  •  удосконалення нормування праці;
  •  поліпшення умов праці;
  •  підготовка і підвищення кваліфікації кадрів;
  •  зміцнення трудової дисципліни і підвищення творчої активності працівників.

Розподіл праці передбачає уособлення окремих груп працівників, кожна з яких виконує окрему, чітко визначену частину загального обсягу роботи. При цьому виділяють групи основних і допоміжних робітників, службовців, інженерно-технічних працівників, учнів і т.д.

В умовах автоматизованого виробництва обробка ведеться автоматично, і при цьому присутність робітника біля верстата не обовязкова. У таких випадках працю робітника доцільно розподілити між кількома верстатами – тобто, організувати багатоверстатне обслуговування. Ще одним видом розподілу праці є суміщення професій і функцій, при якому робітник повністю або частково перебирає функцію іншого робітника, що дозволяє скоротити час на очікування допоміжних робітників. Наприклад, верстатник-наладчик, верстатник-ремонтник.

Поряд із розподілом праці на підприємстві необхідно здійснювати комірне обєднання і організовувати взаємодію окремих виконавців для досягнення кінцевої мети трудової діяльності. Це називається кооперацією праці. Найчастіше кооперацію праці здійснюють шляхом об’єднання виконавців у виробничу бригаду.

Іншим важливим напрямком наукової організації праці є поліпшення організації і обслуговування робочих місць. Робоче місце – це зона трудової діяльності робітника, обладнана й оснащена всім необхідним для успішного виконання доручених йому функцій. Оскільки на робочому місці проходить уся трудова діяльність людини, то його організація істотно впливає на ступінь працездатності та рівень ефективності її праці.

Наступний напрямок – раціоналізація прийомів і методів праці, яка полягає в детальному вивченні способів виконання окремих елементів роботи різними робітниками, відбір кращих з них і формування на цій основі нового прогресивного методу праці з метою його поширення серед усіх робітників, які виконують даний вид роботи.

Важливий напрямок наукової організації праці – удосконалення її морального і матеріального стимулювання. Моральне стимулювання праці полягає у створенні в колективі мікроклімату, при якому б кожний вияв корисної ініціативи був помічений і оцінений. Слід здійснювати матеріальне стимулювання як усього колективу, так і кожного виконавця.

Наступний напрямок наукової організації праці – поліпшення умов праці. Умови праці – це те середовище, що оточує робітника на виробництві.

Факторами, що визначають умови праці, є: загальний стан виробничих приміщень, температура, вологість, рухомість повітря, освітленість робочої зони, наявність виробничих шумів, вібрації, запорошеність і забрудненість повітря, ступінь безпеки праці. Вони в значній мірі впливають на рівень працездатності людини та на її здоровя. Поліпшення умов праці досягають шляхом приведення їх у відповідність до діючих санітарних норм. Ця проблема повязана також з удосконаленням режимів праці й відпочинку, тобто встановленням науково-обгрунтованого чергування часу роботи і відпочинку.

Важливе значення у забезпеченні зростання продуктивності праці має такий напрямок, як підготовка і підвищення кваліфікації кадрів. Адже зрозуміло, що на виконання роботи, на яку робітник 4 розряду витрачає певний час, робітник нижчого розряду витратить його значно більше, а можливо, й взагалі не зможе виконати її.

Наступним напрямком наукової організації праці є поліпшення її дисципліни і підвищення творчої активності працівників. У поняття дисципліна входять поняття:

  •  державна дисципліна, яка визначається ступенем виконання колективом державних завдань. Розрізняють планову, договірну і фінансову дисципліни;
  •  виробнича дисципліна – характеризує ступінь дотримання: правил експлуатації основних фондів, норм витрат оборотних засобів, правил охорони праці, графіків виробництва, ритмічності та обслуговування робочих місць, а також забезпечення раціонального використання виробничих потужностей.

І, нарешті, один з найважливіших напрямків наукової організації праці – удосконалення її нормування. Процеси праці відбуваються не лише у просторі, а й у часі. Регламентацію праці в часі здійснюють через нормі праці, які визначають у процесі нормування. Отже, нормування праці – це процес встановлення витрат праці, необхідних для виконання конкретно роботи або окремих функцій.

Розрізняють такі норми праці: норма часу, норма виробітку, норма чисельності та норма обслуговування. Оскільки загальним вимірником робочий час, то всі норми праці е похідними від норми часу.

Норма часу – це кількість робочого часу, необхідна для виконанні конкретної роботи у найраціональніших для даного підприємства організаційних і технічних умовах з урахуванням передового виробничого досвіду. Склад норми часу у випадку серійного і масового виробництв можна подати у вигляді формули:

де Тшт – норма штучного часу;

Топ – оперативний час;

Тоб час на обслуговування робочого місця;

Тв – час на відпочинок і особисті потреби.

Оперативний час – це час, протягом якого робітник змінює предмет праці. Він ділиться на основний – То і допоміжний – Тд. Основний час витрачають на зміну форми, розмірів, фізичного чи хімічного стану предмету праці. Допоміжний час витрачають на виконання робіт, що забезпечують можливість виконання основного процесу (установка і зняття деталі, контрольні проміри).

У випадку одиничного або дрібносерійного виробництва норму часу  визначають за формулою:

де Тшт.к.  норма штучно-калькуляційного часу;

Тпз – підготовчо-заключний час;

п – кількість деталей у партії.

Підготовчо-заключний час витрачають на дії, повязані з початком і закінченням виконання завдання (одержання заготовок, інструменту, креслення й інструктажу від майстра, налагодження обладнання, здача креслення, інструменту і партії деталей).

Норма виробітку – це обсяг роботи (у натуральному виразі), який повинен бути виконаний за одиницю часу (годину, зміну, місяць). Змінну норму виробітку можна визначити за формулою:

де Nв.зм. – змінна норма виробітку, шт/зм.; 

Тзм – тривалість зміни, хв/зм.; 

Тшт – норма часу на один виріб, хв/шт.

Норма чисельності – це величина сукупних витрат праці, виражена через необхідну для виконання цієї роботи чисельність персоналу.

Норма обслуговування – це встановлена кількість одиниць обладнання (число робочих місць, квадратних метрів площі і т.д.), яку обслуговує один робітник або бригада протягом зміни.

Розрізняють два основних методи нормування праці:

  •  досвідно-статистичний (сумарний);
  •  аналітичний.

Досвідно-статистичний метод такий, що норму встановлює нормувальник чи майстер на основі особистого досвіду, тобто цей метод грунтується на вже досягнутому рівні виробництва і не стимулює росту продуктивності праці. Його використовують лише в одиничному виробництві. Аналітичний метод ділиться на аналітично-розрахунковий і аналітично-дослідницький методи. Перший з них передбачає використання заздалегідь розроблених збірників нормативів на окремі частини операції. Другий полягає у встановленні норми часу на основі результатів спостережень і дослідженні витрат робочого часу методом хронометражу. Метою хронометражу є визначення необхідних (на основі дослідження фактичних) витрат часу на виконання окремих елементів операції (ручні й машинно-ручні роботи) для встановлення технічно обгрунтованих норм праці.

5. Визначення чисельності працюючих на підприємстві.

Аналіз наявних людських ресурсів та прогнозування їх чисельності на перспективу здійснюють за категоріями працівників, а вони, в свою чергу, за професіями, спеціальностями і кваліфікацією. Загальна чисельність працівників підприємства складається з чисельності промислово-виробничого персоналу і непромислового персоналу.

Чисельність основних робітників визначають таким чином:

де ТСУМ  – сумарна трудоємність виконання виробничої програми;

КВН коефіцієнт виконання норм виробітку основними робітниками;

ФД – дійсний фонд робочого часу працівника.

Чисельність допоміжних робітників за професіями:

де Nр.м. – число робочих місць;

Нобсл – норма обслуговування.

Чисельність прибиральниць:

де Sв.п. – загальна площа виробничих приміщень.

Методика розрахунку чисельності більшості категорій допоміжних робітників аналогічна до методики визначення чисельності основних робітників за умови, що їх обсяги робіт планують і встановлені відповідні норми виробітку й обслуговування.

37


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

45301. Классификация и особенности транкинговых систем связи. Системы подвижной радиосвязи: принципы построения и функционирования, диапазоны частот, методы аналоговой и цифровой модуляции, методы кодирования, управление в СПС 104.5 KB
  Используемый частотный диапазон 400 450 800 900 1800 1900 МГц 2. Возможность роуминга Эстафетная передача Принцип выбора базовой станции с наибольшим уровнем сигнала MPS800 усовершенствованная мобильная телефонная служба диапазон частот 800МГц. Система работает в диапазоне 824894 МГц и имеет 666 дуплексных каналов при ширине полосы каждого канала 30КГц. Диапазон частот 825890 МГц.
45302. Характеристики систем подвижной связи. Стандарт сотовых систем связи (ССС). Пути усовершенствования ССС 45 KB
  Характеристики систем подвижной связи. Стандарт сотовых систем связи ССС. Системы подвижной радиосвязи предназначены для связи между движущимся абонентом и абонентом ТФОП или между двумя движущимися абонентами. Виды систем связи подвижной службы К основным видам ССПС относятся: региональные мобильные системы наземной связи; глобальные мобильные системы спутниковой связи; системы персонального радиовызова СПРВ.
45303. Стандарт GSM: услуги, архитектура, назначение узлов MSC, кодирование и модуляция, интерфейсы, каналы сигнализации и трафика, хэндовер, протоколы, частотный план структура кадров трафика и управления, речевое кодирование 1.08 MB
  Стандарт GSM: услуги архитектура назначение узлов MSC кодирование и модуляция интерфейсы каналы сигнализации и трафика хэндовер протоколы частотный план структура кадров трафика и управления речевое кодирование. Система сотовой связи стандарта GSM. Разработка GSM началась в 1982 году группой из 26 Европейских национальных телефонных компаний. В 1989 году Европейский Телекоммуникационный Институт Стандартов ETSI взял ответственность за дальнейшее развитие GSM.
45304. Стандарт CDMA: услуги, архитектура, кодирование и модуляция, прямые и обратные каналы трафика и управления, хэндовер и управление мощностью, борьба с многолучевостью. Кодирование в прямом и обратном каналах. Достоинства и недостатки CDMA 4.39 MB
  Стандарт CDM: услуги архитектура кодирование и модуляция прямые и обратные каналы трафика и управления хэндовер и управление мощностью борьба с многолучевостью. Достоинства и недостатки CDM. CDM англ. 1995 год коммерческая эксплуатация первой СПС с CDM.
45305. Перспективный план нумерации для ЕСЭ РФ. Отличия нумерации в СПС, нумерация в GSM. Перспективы развития плана нумерации 342.1 KB
  Перспективный план нумерации для ЕСЭ РФ. Отличия нумерации в СПС нумерация в GSM. Перспективы развития плана нумерации. Под системой нумерации понимается совокупность правил позволяющих идентифицировать сети их фрагменты а также вызывающих и вызываемых пользователей.
45306. Сотовые сеты связи третьего поколения. Концепция, отличительные черты, услуги. Основные стандарты, их характеристика, пути развития. Цели проекта IMT-2000 92.86 KB
  Радиоинтерфейсы: IMTDS использует DSCDM и FDD IMTMC использует MCCDM и FDD IMTTC использует TDM CDM и TDD IMTSС использует TDM и FDD IMTFT MCTDM и FDD TDD IMT dvnced для систем связи с одновременной передачей нескольких ортогональных несущих OFDM и FDD. Характеристика систем 3 поколения Системы основанные на CDM WCDM: Разработана японской фирмой REB. Сети GSM не могут быть модернизированы для работы с WCDM хотя например GPRS может многократно транслироваться через сеть CDM. Отличия от CDM One отсутствие...
45307. Система UMTS: архитектура, состав и назначение узлов UTRAN и CN. Контроллер радиосети RNC. Центр коммутации, типы каналов: логические, транспортные, физические. Частотный план, кодирование речи, управление мощностью 164.12 KB
  Центр коммутации типы каналов: логические транспортные физические. UE должно обеспечивать: передачу речи с принятым для системы набором скоростей услуги служб видеоконференции и приложений видеотелефонии использующие как коммутацию каналов так и пакетов; услуги Internet со скоростями 4736 кбит с в обычном режиме и с mx возможной скоростью в режиме best effort негарантированное обслуживание с наилучшими из возможных в данный момент характеристиками; удаленный доступ к локальным сетям; приложения электронной почты. Контроллер...
45308. Развитие сетей UMTS. Требования к системе в Release-7. Переход к сетям LTE. Требования к системе в Release 8-10 501.5 KB
  Переход к сетям LTE. Начавшиеся работы над Relese 9 определяют вторую фазу развития системы LTE. По мнению специалистов ETSI и 3GPP качественно изменения в Releses 9 и 10 по отношению к базовому для системы LTE Relese 8 можно представить в виде диаграммы рис. Совершенствование функциональных возможностей LTE в Relese 9 будет заключаться в реализации двух диапазонной или многодиапазонной передачи данных в одном физическом канале дальнейшем расширении возможностей сети радиодоступа EUTRN внедрении новых сценариев высокоскоростной...
45309. Конституционные основы судебной власти 27.59 KB
  Численность судей за исключением судей Конституционного Суда РФ и конституционных уставных судов субъектов РФ ежегодно устанавливается федеральным законом о федеральном бюджете на соответствующий год. Такой подход объясняется тем что установить эту численность единожды как постоянную величину сложно: она меняется в связи с созданием новых участков мировых судей последовательным учреждением арбитражных апелляционных судов в перспективе административных судов и т. Законодательство предусматривает достаточно высокие требования к...