6899

Поняття державного механізму та значення його для держави

Курсовая

Политология и государственное регулирование

Вступ На будь-якому етапі розвитку людства питання про те, якою повинна бути держава, її функції, а також як і ким повинна здійснюватися державна влада залишалося в тій або іншій мірі актуальним і суттєвим. Держава, як вища форма організації суспіль...

Украинкский

2013-01-08

81.72 KB

9 чел.

Вступ

На будь-якому етапі розвитку людства питання про те, якою повинна бути держава, її функції, а також як і ким повинна здійснюватися державна влада залишалося в тій або іншій мірі актуальним і суттєвим. Держава, як вища форма організації суспільства, має певні завдання і функції, для виконання і реалізації яких необхідний певний механізм. Таким механізмом став державний апарат (механізм держави). Потреба у державному механізмі виникла разом з появою держави. Звичайно, що за різних політичних режимів, механізм держави виконував державні функції різними способами: при тоталітарному режимі характерним було застосування масових репресій, при демократичному – індивідуальних покарань, але на принципах гуманізму, поваги прав людини.

Для нашої країни питання про механізм держави має особливу актуальність, тому що вона знаходиться на перехідному етапі від тоталітарного режиму до демократичної держави. Офіційне визнання необхідності формування в нашій країні правової держави викликало пожвавлення дослідження проблем пов'язаних із державою і, зокрема, з її механізмом.

У своїй роботі я спробую розкрити поняття державного механізму та значення його для держави, охарактеризувати принципи його організації і діяльності.

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).Державна влада - є владою публічної ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншостей і т.п.), керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою (служить інструментом реалізації волі політичних чинностей, вартих у влади);

- є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;

- здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);

- має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);

- має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );

- поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), що перебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати); 

- видає нормативно-правові акти.

Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме (у літературі термін «публічна влада» іноді використається як синонім «держави»). Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства. Державна влада - це атрибутивна ознака держави, його необхідний елемент як системного утворення, оскільки фундаментальні ознаки державно організованого суспільства (держави): державна влада (управлінська основа держави),державний народ (соціальна основа держави), державна територія (матеріальна основа держави). Держава - це організація суспільства як єдиного цілого, керованого спеціальним апаратом влади, що поширюється на все населення країни і її територію.

Метою написання курсової роботи було дослідження теоретичних характеристик таких понять як “влада ”, “державна влада ”, “соціальна влада ”, а також визначення структури та основним характеристик механізму державної влади та принципів її організації.

Під час написання моєї курсової роботи я використовувала праці таких відомих теоретиків та дослідників питань теорії держави і права як Алексєєв С.С., Венгерок А.Б., Скакун О.Ф та ряд інших. Вони зробили вагомий вклад в розвиток та дослідження теоретичних питань в теорія держави і права загалом та в дослідженні теоретичних характеристик державної влади зокрема.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб’єкта і об’єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб’єкта і об’єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав’язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владо відносини між суб’єктом і об’єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб’єкта приймати рішення (“авторитетні рішення ”), обов’язкові і значущі для об’єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов’язань, тобто контролювати об’єкт. Суспільство об’єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб’єкт мав такі якості: волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов’язану з цим відповідальність;компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об’єкта владарювання залежить від низки чинників: від його якостей; від висунутих до нього вимог; від ситуації та засобів впливу, які має суб’єкт; від сприйняття суб’єкта об’єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об’єкт владарювання був безправним і зобов’язаним беззаперечно підкорятися суб’єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об’єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою. Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення) відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян. Яке співвідношення політичної та державної влади?Є дві точки зору з цього питання: “політична влада ” і “державна влада ” — поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;політична влада ” і “державна влада ” — поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною. Дійсно, політична влада нерозривно пов’язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада — головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 р. – влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад — політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.). Таку владу можна назвати перед державною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом’якшує їх протиборство, виконує “спільні справи ”. Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов’язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін “політична влада ” покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя проти борних сил суспільства або здійснювати “спільні справи ”.

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами. Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов’язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів. Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб’єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм. Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб’єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату. У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних “керівництво з боку держави означає пряме насильство, в інших — прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі. Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична. Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей — влада демократична. Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має “публічну ” основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов’язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів; право.

1.1.Суверенітет  державної влади

Класична дефініція визначає суверенітет держави як незалежність державної влади від будь-якої влади всередині держави і за її межами, у внутрішніх і зовнішніх функціях, в її внутрішній і зовнішній політиці.

Незалежність держави на міжнародній арені має сприяти потребі співпрацювати з іншими державами. Право співпраці з іншими державами якраз і доводить наявність суверенітету в даної держави. Приклад – система колективної безпеки в Європі. Повну зовнішню незалежність, яка означає не що інше як ізоляцію від міжнародного співтовариства, намагаються впровадити недемократичні держави.

Незалежність державної влади всередині країни, якщо це демократична держава, знову таки не є необмеженою, навпаки – влада опирається на закон. У правовій державі внутрішній суверенітет держави підпорядкований владі права, правової системи, котрі і є найпершим проявом внутрішнього суверенітету держави.

Основні засади сучасної теорії суверенітету створив французький вчений Жан Боден своєю працею “Шість книг про державу ” (1576 р.). На його думку, сувереном є монарх, влада якого вища за всяку іншу владу і це є основою сучасної йому держави. Абсолютна влада не пов’язана ні власними рішеннями, ні правом, яке виникло до приходу монарха до влади.

В сучасній юридичній літературі теоретичне вчення про суверенітет далі розвивається. Російські вчені Т.Мансуров і М.Джунусов у спеціальному дослідженні з цього питання виділяють такі основні ознаки суверенітету:

1) невідчужуваність, в смислі, що жодна сила (внутрішня чи зовнішня) не може позбавити державну владу суверенних прав;

2) необмеженість суверенітету означає, що жодна сила не вправі визначити межі суверенітету, диктувати свої умови;

3) верховенство влади над усіма іншими владними проявами;

4) неділимість (єдність) суверенітету – означає, що він не може бути розділений між двома суб’єктами;

5) не абсолютність суверенітету держави означає його пов’язаність насамперед правом даної держави та нормами міжнародного права, визнаними цією державою;

6) пріоритет народного суверенітету означає, що вище державної влади є лише влада самого народу як верховного суверенітету. У сучасній демократичній державі конституційно закріплюється принцип, за яким народ – єдине джерело державної влади.  

Точаться дискусії на рахунок ділимості державного суверенітету – звичайно мова йде про суверенітет у федераціях. Суперечки з цього приводу тривали в СРСР, ЧСФР, СФРЮ перед їх розпадом. Чи можуть мати суверенні права в рамках одної держави два носії – федерація загалом і кожний суб’єкт федерації?

Леон Дюгі в праці “Конституційне право. Загальна теорія держави ” відзначав з цього приводу: “Суверенітет єдиний... Це означає, що на одній і тій же території може існувати лише один суверенітет і що одна й та ж особа може бути підлегла тільки одному суверенітету. Суверенітет є неділимим.

1.2. Лімітація державної влади

Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права – основоположної засади правової держави. Це пояснюється передусім тим, що саме право, правова система “ пов’язує “ державну владу, ставить її в певні рамки. За словами французького вченого Жан Люка Шабо мова йде про встановлення кордону влади управляючих над тими, ким вони управляють.

Уже Аристотель, а після нього Макіавеллі, аналізуючи історичний досвід, вказували на випадки деградації демократії як влади народу в тиранію більшості. Саме одну з таких форм державної влади Полібій назвав “охлократією ”.

Творці американської конституції також вважали, що найбільшим ризиком демократії є можливість її перетворення у владу не лімітованої більшості. Але вперше концепцію самообмеження влади сформулював німецький вчений Гумбольдт. У середині XIX ст. американець Алексіс де Токвіль визначив, які, на його думку, засоби можуть обмежити державну владу: а) релігія і норми моралі; б) проміжкові територіальні організми і утворення патріотичної орієнтації (нації, що входять до держави; провінції і регіони; місцеві громади); в) проміжкові групи інтересів і соціальної солідарності (політичні партії, асоціації, лобістські групи).

Із врахуванням вищесказаного спробуємо визначити основні правові та інституційні засоби, котрі прямо чи опосередковано обмежують владу сучасної держави;

1. Легальний характер самої державної влади, тобто додержання нею режиму законності й верховенства права. Це означає, що влада визнає свою зв’язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль (“пов’язувати державу) необхідною є наявність трьох умов:

а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у суспільстві (екзогенна відповідність норми);

б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях прав і в конституціях (ендогенна ієрархія правових норм);

в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити вказану ієрархічну первинність (контроль конституційності).

2. Відокремлення установчої влади від законодавчої. Це означає, що право здійснювати установчу владу від імені народу повинен не лише парламент. Право приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти повноваження між органами – все це має належати до виключного права народу (через референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш представницьким за парламент, або кількома владними суб’єктами (наприклад, президент ініціює законопроект, парламент схвалює; в США конституційну поправку приймає Конгрес, а затверджують не менше 38 законодавчих органів штатів).

3. Збереження народного суверенітету, про який було вище сказано.

4. Поділ державної влади на законодавчу виконавчу і судову з метою створення механізму “стримувань і противаг ” між гілками влади.

5. Правовий захист прав людини, індивідуальних і колективних ( в т.ч. прав національних, релігійних та інших меншин, особливо – політичної меншини і виступаючої від її імені опозиції).

6. Розвинуте місцеве і регіональне самоврядування, котре має власну фінансову базу (муніципальна власність і місцевий бюджет) і охоронювані законом повноваження. Рішення органу самоврядування відміняється лише в судовому порядку і лише з мотивів його невідповідності закону.

1.3. Легальність державної влади

Легітимність державної влади тісно пов’язана з її легальністю. Термін "легальний" походить від латинського “legalis” і означає “законний ”.

У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон. Але при цьому необхідно врахувати два моменти. По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й відмінені різними способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів військові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції. По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодавство ПАР (до 1994 р., коли була прийнята тимчасова конституція).

Спробуємо визначити основні умови легальності сучасної державної влади:

1. Органи державної влади формуються за процедурою, чітко визначеною законом.

2. Процедура формування владних структур має відповідати вимогам демократії, котрі є загальновизнаними й закріпленими в нормах міжнародного права. Наприклад, якщо це вибори, то вони мають бути вільними з таємним голосуванням, якщо це призначення судді, то має бути спрямованим на досягнення незалежності суддів, їх неупередженості.

3. Влада реально має належати саме тим державним органам, які вказані в законі.

4. Конституція та закони мають схвалюватися лише легальними органами відповідно до їх правотворчих функцій, визначених законом або безпосередньо народом (виборчим корпусом).

5. Зміст самих законів не має суперечити загально гуманним цінностям людства, тобто закон повинен бути правовим (наприклад, закон не може порушувати міжнародно-правових стандартів з прав людини).

6. Державна влада та її органи не вправі ухилятися від виконання обов’язків, покладених на них законом. Це може виражатися, наприклад, у не призначенні виборів в строк визначений законом або в невиплаті заробітної плати працівникам держбюджетної сфери.

7. Органи державної влади не можуть перевищувати своїх повноважень, визначених законом.

8. Діяльність владних органів має провадитися виключно за процедурою, визначеною законом. Будь-яке рішення, прийняте владою з порушенням процедури, має визнаватися недійсним.

Антиподом легальної державної влади є злочинна влада, котра опирається на їй відомі цінності, а не на закони. Класичним прикладом такої влади є більшовицька влада в роки “воєнного комунізму ” в Росії.

1.4. Легітимація державної влади

Легітимація державної влади відіграє ще більш важливу роль, ніж легалізація, бо жодна державна влада не може опиратися лише на існування законів, які її проголошують, або на насилля. Щоби бути стійкою, міцною, вона повинна знайти підтримку суспільства, певних груп, впливових осіб. Така підтримка можлива передусім певними діями (в тому числі голосуванням), а також думками, настроями, почуттями. У певних випадках підтримка можлива і бездіяльністю (наприклад, відмова від оголошеного страйку) і навіть нейтральним ставленням до представників державної влади. Державна влада завжди намагається поставити себе в таке становище, щоби виключити недовіру до себе і, тим більше, різкий прояв незадоволення. Навіть якщо підтримка населення не особливо цікавить носіїв реальної державної влади (наприклад, в умовах диктатури), вони так або інакше намагаються отримати підтримку впливових сил, чи це каста жерців, офіцерський корпус, вузьке коло впливових осіб, чи це соратники вождя, котрі захоплюються його мудрими рішеннями. Й.В.Сталін, зосередивши в своїх руках фактично всю повноту влади в СРСР, тим не менш у певні періоди шукав підтримку серед членів Політбюро ЦК КПРС.

Елементи легітимації як визнання існуючого порядку управління обґрунтованим, справедливим, таким, що відповідає істинним інтересам легітимантів (осіб або груп, які підтримують владу), існують за різної широти кола учасників процесу легітимації. Але справжня легітимація державної влади, котра покликана виступати юридичним вираженням суспільства, представником його інтересів, існує лише тоді, коли таку владу підтримують не окремі особи або соціальні та інші групи, а більшість населення даної країни.

На відміну від легалізації легітимація державної влади опирається переважно на внутрішні спонукальні мотиви, внутрішні стимули. Вона пов’язана з комплексом переживань і внутрішніх установок людей. Неможливо нав’язувати легітимацію людям ззовні. Вона створюється відданістю людей даному суспільному порядку (інколи – правлячій особі), який, за уявленням населення тої чи іншої країни, в умовах конкретної історичної епохи виражає основоположні цінності буття (наприклад, порядки родового ладу в минулому або загальнолюдські цінності в сучасній демократичній правовій державі). В основі цього лежить віра людей в те, що їх блага залежать від збереження і підтримання даного порядку, переконання в тому, що він виражає їх інтереси. Тому легітимація прямо пов’язана з інтересами людей, які частіше всього оцінюються ними усвідомлено, але інколи мають і неусвідомлений характер (наприклад, підтримка фашистської влади, в кінцевому рахунку призвела до тяжких бідувань німецького народу).

З часів німецького юриста Макса Вебера (1864-1920 рр.) прийнято розрізняти три “чисті ” типи легітимації державної влади: традиційний, харизматичний і раціонально-правовий. У сучасному суспільстві переплітаються різні типи легітимації. Розглянемо кожен із них більш детально.

Традиційна легітимація полягає в пануванні на основі традиційного авторитету, заснована на повазі до традицій, вірі в їх правильність, у те, що влада виражає “дух народу ”, відповідає звичаям і традиціям, які вже стали стереотипами свідомості і поведінки. Такий тип легітимації опирається також на тривалу практику її дотримання.

Традиційні способи легітимації пов’язані з особливою роллю релігії. Не тільки в мусульманських країнах, але і в деяких європейських державах існує державна релігія: англіканська церква у Великобританії, євангелічна лютеранська церква в Данії тощо. Глава держави – монарх повинен належати до державної церкви, у Великобританії він за посадою є її главою і призначає вищих священнослужителів. Таке становище монарха придає йому додаткову легітимацію в уявленнях віруючих, особливо прихильників державної релігії.

Харизматична легітимація – це панування, засноване на вірі в унікальні особисті здібності вождя, його виняткову місію. Вона не пов`язана з розумом, розумними судженнями, а нерідко просто відкидає їх. Харизматична легітимність опирається на гамму почуттів, має сенсорну природу. На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, і індивід, харизматична влада завжди є індивідуальною, але, як і перша, вона бере свої корені в далекому минулому. Віра в надприродну силу боголюдини єгипетського фараона, харизма “доброго царя ”, переконання в непереможності імператора Наполеона зміцнювали їх владу. Харизма влади, заснована на відсталих настроях людей була властива комуністичним лідерам Сталіну в СРСР, Кім Ір Сену в КНДР, Мао Цзедуну в Китаї, фашистським вождям Гітлеру в Німеччині, Муссоліні в Італії.

Раціонально-правова легітимація державної влади заснована на сприйнятті інтелектом переконання в розумності існуючого порядку, законів, правил, прийнятих у даному суспільстві для управління ним. Цей вид легітимності є основним у сучасному суспільстві в умовах демократичної правової держави.

Діяльність влади щодо управління країною для неупередженої оцінки вимагає часу. Лише через деякий період можлива стійка, міцна, раціональна легітимація державної влади. Але поряд із стабільною легітимацією, пов’язаної з оцінкою довготривалої діяльності державної влади, є кілька способів набуття первісної раціональної легітимації. До таких способів належать вибори найважливіших державних органів населенням, загальнодержавний референдум, опитування населення, вибори органів місцевого самоврядування.

На міжнародній арені способом легітимації державної влади може бути міжнародно-правове визнання держави і уряду в разі поділу держав (наприклад, поділ ЧСФР на Чехію і Словаччину в 1993р.) або об’єднання двох держав в одну (створення Об’єднаної Республіки Танзанії у складі Таганьїкі і Занзібара в 1964р). Вона сприяє легітимації нової влади всередині країни, і, головне, на міжнародній арені. Разом з тим, деякі заходи державної влади в сфері міжнародних відносин можуть істотно підірвати її легітимацію, хоча внутрішні заходи влади можуть оцінюватися населенням позитивно (США під час війни у В’єтнамі, Франція в період алжирської війни.

РОЗДІЛ ІІ.  ПОНЯТТЯ , СТРУКТУРА, ДІЯЛЬНІСТЬ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ.

2.1. Поняття механізму державної влади

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави. З цієї точки зору соціальне призначення держави здійснюється її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які є різновидом державних організацій. Частина державних організацій (саме органи держави) наділяється владними повноваженнями,  за допомогою яких здійснюється управління в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави.

Державні підприємства і установи – це організації, що під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов’язаної із створенням матеріальних цінностей (державні підприємства), чи діяльності, пов’язаної зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи).

Характерні ознаки державного  механізму виражаються в слідуючому:

1) механізм держави складається з людей спеціально займаючих управління;  

2) державний механізм представляє собою складну систему органів та установ, які знаходяться в тісному взаємозв’язку при виконанні свої х безпосередньо владою функцій ;

3) функції всіх одиниць державного апарату забезпечуються організаційними та фінансовими коштами, а в необхідних випадках і заставляючи необхідними діями;  

4) механізм держави призваний надійно гарантувати та охороняти законні інтереси й права громадян.

           Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

5) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

6) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її функцій).

У літературі можна зустріти ототожнення “механізму ” і “апарату ” держави. Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні — із усіма зв’язками, що існують і виникають між його частинами. Скакун О. Ф. Теорія держави і права.

Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї основної функції — управління.

Слід відрізняти, що  державні підприємства і установи не можуть вважатися державними органами, вони не є носіями державної влади.

Вони відрізняються від державних органів тільки їм властивою організаційною структурою, характером повноважень. Державні підприємства і установи як різновид державних організацій не можна ототожнювати з органами держави, в  той же час їх не можна й протиставляти.   Так, згідно з Законом України « Про підприємництво в Україні»  вони є основою організаційною ланкою народного господарства. Підприємства мають право здійснювати будь – які види господарської діяльності, не заборонені законодавством України, якщо вони відповідають цілям, передбаченим статусом підприємства. Відповідно, до форм власності, встановлених Законом     «Про власність», до механізму держави в Україні у повному обсязі відносяться лише державні підприємства, які діють на основі загальнодержавної власності. Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.  

Під “державним апаратом ” розуміється система органів, які безпосередньо здійснюють управлінську діяльність.  Поняття “механізм держави ” охоплює державні підприємства і державні установи, що під керівництвом апарату держави практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, пов’язаної зі створенням матеріальних цінностей держави (державні підприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи). Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, проектування, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.

Чому державні підприємства і державні установи не можна віднести до державних органів? Тому що вони відрізняються від державних органів низкою ознак:

1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної влади;

2) безпосередньо створюють матеріальні або духовні блага;

3) мають специфічну організаційну структуру: є організованими державою трудовими колективами робітників і службовців на чолі з відповідальним керівником, що діє на засадах єдиноначальності;

4) мають суворо позначене коло повноважень: адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності, у межах підприємства або установи;

5) керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до законодавства.

Отже, державні підприємства і державні установи слід відрізняти від органів держави, але їх не можна протиставляти одне одному, оскільки усі вони належать до державних організацій, які діють у єдності та взаємозв’язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

2.2. Державні органи, їхні ознаки і характеристика, як складових механізму державної влади

Апарат держави — частина механізму держави.

Апарат держави — юридичне оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому розумінні.

Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінський апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється вищими виконавчими органами.

Апарат держави (у широкому розумінні) -- поряд із власне управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном та ін. Ознаки апарату держави:

1) система державних органів, що становить собою налагоджену структурну організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;

2) система юридичне оформлених державних органів, тобто таких, що наділені компетенцією (повноваженнями, предметом ведення, юридичною відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній основі як носії влади;

3) система державних органів, у рамках якої діяльність державних службовців суворо відмежована від “власності ”, яка належить їм як суб’єктам;

4) система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для здійснення цих функцій;

5) система органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

6) система органів, яка здійснює свою діяльність з управління суспільством і виконання функцій держави у формах безпосередньо управлінських і правових.

Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апарату не мають юридичного характеру, їх функції:

   -організаційно-регламентуюча — розробка наукових рекомендацій, підготовка проектів документів, організація виборів та ін.;

   -організаційно-господарська — бухгалтерський облік, статистика, постачання та ін.;

   -організаційно-ідеологічна — роз’яснення нормативних актів, формування громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату мають юридичний характер: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова, установча.

Правотворча діяльність — форма діяльності компетентних органів держави зі встановлення, зміни або скасування правових норм. Ця діяльність охоплює підготовку проектів нормативних юридичних актів, їх прийняття та видання.

Правозастосовна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з реалізації правових норм. Ця діяльність охоплює організацію і контроль за додержанням правових норм.

Правоохоронна діяльність — форма діяльності компетентних органів держави з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної відповідальності. Вона здійснюється з метою охорони і захисту правових норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників.

Державні органи є структурними ланками державного апарату.

Орган держави — частина державного апарату — група осіб або одна особа, що має юридичне визначену державно-владну компетенцію для виконання завдань і функцій держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має свої предмет ведення, завдання і функції.

Ознаки органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент) відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції, які він здійснює від імені держави;

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати юридичне обов’язкові дії:

               а) видає нормативні та індивідуальні акти;

               б) здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами;

                в) забезпечує і захищає ці вимоги від порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у разі потреби — державного примусу; 

4) функціонально взаємодіє із іншими органами в процесі реалізації своїх повноважень , керуючись принципом “дозволено лише те, що прямо-передбачено законом ”. Принцип “дозволене усе, що не заборонено законом ” не належить до діяльності державних органів. Цей принцип діє у сфері майнових відносин громадян, юридичних осіб;

5) складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних Повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових інструкціях, штатних розкладах та ін.

6) має необхідну матеріальну базу — казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування — державний бюджет;

7) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової підзвітності та службової дисципліни.

Інститут держави — відносно відокремлена частина державної структури, що користується певною автономією.

Відповідно до структурно-функціонального принципу інститути держави можна поділити на: організаційні (інститут президента, інститут парламенту); функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади).

Види інститутів держави за ступенем складності:

прості (елементні) — не можуть бути розділені на дрібніші інститути (інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного контролю, інститут референдуму, інститут відповідальності уряду);

комплексні — складаються з декількох під інститутів, які, у свою чергу, можуть бути інститутами для спадного роздрібнення (інститут форми держави включає під інститути: форми правління, форми устрою, форми режиму; інститут державного суверенітету: повнота і верховенство всередині, незалежність і рівноправність зовні; інститут представника держави на місцях: губернатор, префект та ін.).

Види інститутів держави за пріоритетністю положення: основні (наприклад, інститут державної влади); примикачі — належать до перших (наприклад, інститут державного суверенітету, інститут представника держави на місцях).

Види інститутів держави за принципом “поділу влади ”: 

   - інститути законодавчої влади (парламент, референдум та ін.);  

  - інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях та ін.); 

   - інститути судової влади (звичайні суди, надзвичайні суди, спеціальні суди, судова відповідальність, судовий контроль та ін.).

Інститути держави змінюються в ході історичного розвитку. Деякі інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з’являються (участь громадян в управлінні державою). Специфічні інститути існують у мусульманських країнах (маджиліс — порядок звернення до правителя члена мусульманської общини), в Ізраїлі (кібуци — особлива форма місцевого самоврядування) та ін.

2.3. Принципи організації та діяльності державної влади

Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри чиновників-у правлінців, які мають необхідну кваліфікацію і професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави, визначають як бюрократію. Даний термін вживають і для негативної характеристики таких проявів у діяльності державного апарату, як формалізм, тяганина, кар’єризм, прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх потреб.

Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і стиль роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі. Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і контрольованих народом.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система принципів.

Принципи організації і діяльності державного апарату — відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і функціонування державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату:

1) пріоритет прав і свобод людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права -- виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і посадових осіб;

7) поєднання виборності і призначеності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11) гласність і урахування громадської думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість.

2.4. Види органів державної влади. Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату.

Органи державної влади, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями.

1. За способом утворення: а) виборні (представницькі органи); б)призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи); в) що успадковуються (спадковий монарх).

2. За строком функціонування: постійні — створюються без обмеження строку дії; тимчасові — створюються для досягнення короткострокових цілей.

3. За територією дії: а) загальні (загально-федеральні у федеративній державі) — поширюються на всю територію держави; б) суб’єктів федерації — у федеративній державі; в) місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиницях.

4. За характером компетенції: а) органи загальної компетенції — уряд; б)органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.

5. За порядком здійснення компетенції: колегіальні — парламент (Верховна Рада); єдиноначальні — президент.

6. За правовими формами діяльності: правотворчі; правозастосовні; правоохоронні; контрольно-наглядові; установчі.

7. За принципом поділу влади: законодавчі, виконавчі та судові.

8. За характером і змістом діяльності: законодавчі (парламент); виконавчі (уряд); правоохоронні (міліція, органи безпеки); судові (суди — вищі і місцеві); контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Підрозділом держави є її глава (президент у республіці, монарх у конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою особою держави. Фактично він є і главою держави, і главою виконавчої влади. Дане фактичне становище потребує конституційного закріплення.

Що таке “поділ влади ” як принцип організації роботи державного апарату?

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов’язується з ім’ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск’є (1689—1755). Особливість його поглядів на “три влади ” полягає у тому, що кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск’є містилися засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні Конституції 1787 р. було названо системою “стримувань і противаг ”.

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.Л. Монтеск’є мали місце спроби (“Пакти і Конституції Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх єдності і взаємодії: законодавча влада — Генеральна Рада, що обирається; виконавча влада — гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку; судова влада. “Пакти і Конституції П. Орлика, написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали засадні принципи республіканської форми державного правління.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу влади не можна реалізувати повністю.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної ситуації.

Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи “поділеною ”, влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб’єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади України.

2.5.Судові (правоохоронні) органи державної влади

Суд - це орган держави, що здійснює правосуддя у формі дозволу кримінальних, цивільних та адміністративних справ у встановленому законами цієї держави процесуальному порядку. У сучасних країнах діяльність судів спрямована на забезпечення конституційних засад, охорону законних прав та інтересів громадян і організацій.

У системі державних влади судова влада виступає головним врівноважуючим механізмом, що дозволяє ефективно направляти дію законодавчої і виконавчої влади у правові рамки. Система суду містить у собі різні специфічні судові установи: цивільні, адміністративні, військові, транспортні та інші суди.

Будучи незалежним від інших влад, суд спирається тільки на закон і тільки йому підпорядковується. При здійсненні правосуддя він керується такими демократичними принципами, як рівність усіх перед законом і судом, участь присяжних засідателів, право обвинуваченого на захист, гласність судочинства.

Вся система судів очолює Верховний судовими органами, які в багатьох країнах виконують одночасно функції конституційного суду. У деяких країнах конституційні суди не входять до системи судів загальної юрисдикції. Члени конституційного суду чи обираються парламентом, або призначаються президентом, або президентом, парламентом та іншими вищими органами влади та юстиції одночасно. Поряд із здійсненням конституційного нагляду, конституційний суд має право тлумачення конституції.

Так, судова система США включає федеральні суди, суди штатів і місцеві суди. Федеральна система складається з районних, окружних (апеляційних) судів і Верховного суду США. Всі судді цієї системи призначаються персонально президентом із згоди і схвалення Сенату. Верховний суд США є судом першої інстанції і займається найбільш важливими справами, здійснює нагляд за діяльністю нижчестоячих судів. Верховний суд США одночасно виконує функції конституційного суду.

В Італії судова система включає Вищий Касаційний суд, суди з цивільних справ, суди у кримінальних справах, а також апеляційні суди. Відокремлене місце в механізмі держави займає Конституційний суд у складі 15-ти суддів, які призначаються (по третинам) президентом, спільним засіданням палат парламенту і Вищими загальної та адміністративної магістратура, що включають вищих посадових осіб судового відомства. В Англії всі судді призначаються монархом. У Російській Федерації члени Конституційного суду затверджуються двопалатним парламентом. В інших країнах існують інші правила формування судових органів. Однак серед них переважає правило, згідно з яким судді не обираються, а призначаються довічно, що підвищує стабільність правосуддя і гарантує незалежність судових органів від інших органів державної влади. Прокуратура. В одних країнах вона є складовою частиною суду, а в інших організаційно відокремлена від нього. Функції прокуратури полягають звичайно в розслідуванні злочинів, вжиття заходів до порушників правопорядку, санкціонування арештів. Прокуратура підтримує обвинувачення в судах, здійснює функції нагляду за дотриманням законності в країні. У здійсненні судової влади прокуратура відіграє допоміжну роль, однак її діяльність необхідна для підтримки режиму законності в правовій державі.

Нотаріат. Це система державних органів, у функції яких входить посвідчення майнових угод, оформлення спадкових прав, засвідчення документів для надання їм юридичної вірогідності. Існують різні форми організації нотаріату. У ряді країн (наприклад, в Італії, Франції, ФРН) нотаріальні дії здійснюються тільки державними нотаріусами, в інших - державними і церковними нотаріусами (наприклад, в Англії). У США нотаріальні функції покладено на державних нотаріусів, що призначаються законодавчим органом штату, а також на комісарів з питань встановлення фактів, що призначаються муніципальними радами. Нотаріальна діяльність придає законну форму різних фактичним обставинам і тим самим сприяє уувердженню правового порядку в суспільному житті.

2.6.Державна податкова адміністрація України як механізм державної влади

У своїй повсякденній діяльності , жодна держава не може існувати без органу який може і повинен збирати податки - як фізичних так і юридичних осіб, бо нам всім відомо , що найбільшу частину надходжень до державного бюджету кожної країни становлять податки. В сучасній Україні такий апарат державного механізму збирання податків наявний, і наділений необхідними повноваженнями. Це державна податкова служба України   ДПСУ.

До системи державної податкової служби належать: Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації у місті Київ та Севастополь окремо області, районі.

У складі органів державної податкової служби знаходяться відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями  податкова міліція. Державна податкова адміністрація України залежно від кіль кості платників податків та інших місцевих умов може утворювати міжрайонні, об’єднані державні податкові Інспекції та у їх складі відповідні підрозділи міліції. Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади. Державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києва та Севастополя. Інспекції підпорядковуються відповідним державним податковим адміністраціям в автономній республіці Крим, областях містах Києві та Севастополі .

Органи державної податкової адміністрації  України координують свою діяльність з фінансовими органами, і органами державного казначейства України, органами служби безпеки , внутрішніх справ, прокуратури , статистики , державними митно та контрольне ревізійною службами, іншими контролюючими органа ми, банками, а також з іншими податковими службами інших держав. Державна податкова адміністрація України, державні податком  адміністрації України в містах , областях та районах, в автономній Республіці Крим є юридичними особами, мають печатку із зображення гербу України та своїм найменуванням , інші печатки і штампи, відповідно рахунки в банках, відповідні бланки. Тобто це є великий механізм який здатний виконувати свої функції по всій території України та автономній Республіці Крим .

2.7.Механізм державної  влади в Україні

Теорія правової держави і практичне її втілення у розбудову української державності вносять свої зміни в доктрину влад. У демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу — це основа суверенітету державної влади. Тому говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу. Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб'єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави.

Згідно з Конституцією України 1996 р. органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона правомочна розглядати важливі питання, що не входять згідно з Конституцією до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є такими, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України і проводить свою роботу сесійно. Сесії Верховної Ради України складаються з пленарних засідань, а також засідань комітетів та тимчасових комісій Верховної Ради.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, згідно із статтею 93 Конституції України, належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Президент України є главою держави. Ця державна посада характеризується такими ознаками: виступає від імені держави, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання прав і свобод людини і громадянина. Крім цього, статус глави держави передбачає здійснення Президентом країни об'єднуючої функції щодо діяльності окремих гілок державної влади, виконання Президентом ролі арбітра між органами законодавчої і виконавчої влади у разі того чи іншого непорозуміння між ними. Не можна не сказати й про те, що Президент України за своєю посадою уособлює державу як головне політичне об'єднання суспільства.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, що встановлені Конституцією України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, який призначається Президентом України за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і міністри.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Органами державної виконавчої влади в областях та районах є відповідні державні адміністрації. На місцях діють також як органи місцевого самоврядування, що представляють інтереси відповідних територіальних громад, сільські, селищні, міські, а також районні та обласні ради. В Автономній Республіці Крим центральними органами державної влади є Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.

Судову владу в Україні здійснюють Верховний Суд України, вищі суди спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди, спеціалізовані суди.

Особлива роль у системі судової влади України належить Конституційному Суду, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Важливе місце у механізмі Української держави займають органи прокуратури, систему яких очолює Генеральний прокурор України. Згідно з Конституцією України прокуратура виконує такі завдання:

а) підтримує державне обвинувачення у суді;

б) у випадках, визначених законом, представляє інтереси громадянина або держави в суді;

в) здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

г) здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ.

ВИСНОВКИ

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних “керівництво ” з боку держави означає пряме насильство, в інших — прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади.

Легітимність (у широкому розумінні) — це визнання правомірності державної влади населенням і міжнародним співтовариством. Визнання законності її походження і способу встановлення означає одержання владою кредиту довіри з боку народу, згоду народу підкорятися. У вузькому розумінні — це визнання законності влади, утворення її відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами.

Класична дефініція визначає суверенітет держави як незалежність державної влади від будь-якої влади всередині держави і за її межами, у внутрішніх і зовнішніх функціях, в її внутрішній і зовнішній політиці.

Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права – основоположної засади правової держави. Це пояснюється передусім тим, що саме право, правова система “пов’язуєш державну владу, ставить її в певні рамки.

Легітимність державної влади тісно пов’язана з її легальністю. Термін "легальний" походить від латинського “legalis” і означає “законний ”.

У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон. Але при цьому необхідно врахувати два моменти. По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й відмінені різними способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів військові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції. По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодавство ПАР (до 1994 р., коли була прийнята тимчасова конституція).

Легітимація державної влади відіграє ще більш важливу роль, ніж легалізація, бо жодна державна влада не може опиратися лише на існування законів, які її проголошують, або на насилля. Щоби бути стійкою, міцною, вона повинна знайти підтримку суспільства, певних груп, впливових осіб. Така підтримка можлива передусім певними діями (в тому числі голосуванням), а також думками, настроями, почуттями. У певних випадках підтримка можлива і бездіяльністю (наприклад, відмова від оголошеного страйку) і навіть нейтральним ставленням до представників державної влади.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Нормативно-правові акти

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697-12 «Про власність» // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

3. Закон України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП «Про господарські товариства» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 49. — Ст. 682.

4. Закон України від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ «Про зовнішньоекономічну діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377.

5. Закон України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №24.— Ст. 170.

6. Закон України від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ «Про підприємництво» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 168

7. Закон України від 27 березня 1991 р. № Ш-ХІІ «Про підприємства в Україні» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. - № 24. — Ст. 272.

Монографічна, наукова та інша література

8. Алексеев С.С. Государство и право. –М.: Проспект, 1993

9.Байтин М.И. Государство и политическая власть. — Саратов, 1972.

10.  Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. — К., 2000.

11.  Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посіб. — К.,2000.

12.  Брегеда А. Політологія. — К., 1999.

13.  Бурлацкий Ф., Мушинский В. Народ и власть. — М., 1986.

14. Венгеров А.Б. Теория государства и права. –М.: Юрист, 1994.

15. Дзюбко І.С., Левківський К.М., Андрущенко В.П. та ін. Політологія. - К.: Вища шк., 2001.

16. Загальна теорія держави і права / За ред. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2000.

17. Коваленко А.И. Теория государства и права. –М.: 1994.

18. Кейзеров Н.М. Власть и авторитет. — М., 1973.

           19. Коментар до Конституції України. — К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

20. Конституційне право України: Підручник. - Видання друге, доповнене / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Наукова думка, 2000.

21. Кульчицький В.С. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

           22. Общая теория права и государства / Под ред. В. В. Лазарева. –М.: Юрист, 1997.

            23. Общая теория государства и права: Академический курс. /Под ред. М.Н. Марченко. – Х.: Зерцало-М,1998.

24. Основи політології: Курс лекцій / Ф. Кирилюк та ін. — К., 1995.

25. Політичний енциклопедичний словник. — К., 1997.

26. Політологія / За наук. ред. А. Колодій. - К., 2000.

27. Рудич Ф. Політологія. Курс лекцій. — К., 2000.

28. Сиренко В.Ф. Интересы — власть — управление. — К. 1991.

29. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. – Харків: Консум, 2001.

30. Стефанюк В. Судова система України та судова реформа. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

31. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К., 1995


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

59316. Веселі старти 26.5 KB
  Естафета 1: Передай швидше м’яч†Естафета заключається в тому яка команда швидше передасть м’яч. Виграла та команда в якої командир найшвидше від всіх інших стане на своє попереднє місце. по команді марш†вся команда взявшись за руки біжить поміж прапорцями так щоб вони не впали. Команда біжить в кінець залу і вертається так само.
59317. Бал ввічливості. Свято ввічливості 38.5 KB
  Ведучий: Кожний бал діти розпочинається €œбальним танцем€. Ведучий: Шановні мушкетери Просимо вас прочитати лекцію будьласка мушкетери. Пан Коцький: вітає Привіт А я запізнився Про що ви тут розмовляєте Ведучий: Так ти запізнився А ми про ввічливість говоримо.
59319. Сценарій свята осені 55.5 KB
  Баба й дід розповідали: €œПерси гарбузом назвали Не мене а жовту диню Мою славну господиню. Мене завезли сюди триста літ тому. Ну коли ти капусто така справедлива то скажи щось і про мене. Мене їсть худоба сирою а люди варять мене або квасять.
59321. Танцювальний марафон 86 KB
  Танець знаний як повільний англійський вальс чи вальсбастон його друга назва родина якого Англія і який там популярний серед всіх своїх середовищ. Цей американський танець здобув популярність ще в Англії де дуже оберігався від впливу джазових та пластики.
59322. Сценарний план конкурсу акторських здібностей 45 KB
  В результаті чого король щоб виконати бажання принцеси видає указ про створення театру і слуга оголошує конкурс акторських здібностей. для того щоб визначити переможця Конкурсу акторських здібностей ми запропонуємо нашим учасникам ряд конкурсів які і будуть орієнтиром у визначенні...
59323. Населення України 57 KB
  Формування особистісно значущої для учнів мети відбувається методом проблематизації: Чому зменшується кількість населення України Шляхи вирішення цієї проблеми. Ми сьогодні підібє підсумок з теми Населення України. На уроці пропоную обговорити проблему...
59324. Особистісно-орієнтоване навчання. Нове ?! Цікаве?! Потрібне?! 103 KB
  Забороняється: Висловлюватись образливо про будького; Під час обговорення питання переходити на особистість опонента; Переривати співрозмовника; Бути категоричним; Висміювати думку опонента чи доводити її до абсурду; Спрямовувати розмову в інший бік коли немає аргументів...