6902

Правознавство. Основи державного (конституційного) права України

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Лекція 1. Основи державного (конституційного) права України ПЛАН Загальна характеристика держави. Державний суверенітет. Поняття і риси правової держави. Форми держави. Загальна характеристика права. Поняття норм права. Джере...

Украинкский

2013-01-09

1.37 MB

4 чел.

Лекція 1. Основи державного (конституційного)

права України

 ПЛАН

  1.  Загальна характеристика держави. Державний суверенітет. Поняття і риси правової держави.
    1.  Форми держави.
    2.  Загальна характеристика права. Поняття норм права. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види.
    3.  Система права. Предмет і метод правового регулювання.
    4.  Державне право України. Апарат держави як система державних органів.
    5.  Верховна Рада України -  орган законодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України.
    6.  Правове положення Президента України та Кабінету Міністрів України.
    7.  Органи місцевого самоврядування в Україні.

  1.  Загальна характеристика держави. Державний суверенітет. Поняття і риси правової держави

Держава і право виникли на певній стадії розвитку людського суспільства. Традиційною концепцією виникнення держави і права є так звана класова, або соціально-економічна. Її суть полягає у тому, що держава і право виникли одночасно і головною причиною їх виникнення була поява класів і непримирима боротьба між ними. Вдосконалювались засоби праці, збільшувалась кількість продукції, виникли три великі суспільні поділи праці:

  •  відділення скотарства від землеробства;
    •  поява ремесла;
    •  відокремлення торгівлі від виробництва і поява класу купців.

Це призвело до появи надлишкового продукту, приватної власності на засоби виробництва і як наслідок - майнової нерівності та можливості експлуатувати чужу працю, утворення класів з протилежними інтересами і непримирима боротьба між ними. Суспільна влада первісного суспільства стала неспроможною управляти ним за наявності класових суперечностей. Для стримування класової боротьби виникла держава, яка спеціальними засобами управління і примусу покликана була забезпечувати інтереси економічно панівного класу.

Держава – це політико-територіальна організація соціально-неоднорідного суспільства, яка має спеціальний апарат управління і примусу, надає своїм рішенням загальнообов’язкової сили і є засобом управління справами цього суспільства.

Роль держави в організації суспільства та здійсненні політичної влади зумовлена тим, що вона є центром, базовим елементом політичної системи. Тільки держава володіє суверенною владою, що є верховною, самостійною, неподільною в межах її території, виступає офіційним представником усього населення чи його більшості. Тільки держава уособлює суверенітет народу та нації, здатна реалізувати права нації на самовизначення. На державу покладена охорона прав людини і громадянина, задоволення загально соціальних і загальнолюдських потреб. З метою ефективного управління суспільством держава видає загальнообов’язкові для усіх правила поведінки у вигляді юридичних форм, а також індивідуально-юридичні приписи, необхідні для регулювання прав та обов’язків конкретних осіб у певних життєвих ситуаціях.

Ознаки держави:

  •  наявність системи суверенної політичної влади (законодавчої, виконавчої, судової).

 Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою та необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами в межах своїх кордонів, а інші держави повинні визнавати це.

 Суверенітет – це верховенство державної влади над усіма іншими владами, що існують у суспільстві, а також незалежність державної влади як всередині держави, так і за її межами.

  •  монополія на встановлення правопорядку і підтримання його силою.

Для цього держава створює спеціалізовані органи примусу.                                    Держава – політична організація, покликана охороняти встановлений порядок у суспільстві;

  •  територія.

Держава нерозривно пов’язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори, посольства, консульства держави за її кордоном та інші об’єкти;

  •  наявність державної мови, якою визнається мова нації, котра складає більшість населення країни;
    •  апарат держави - специфічний апарат, наділений владними повноваженнями – система органів і установ, які здійснюють функції державної влади (управління, контроль, регулювання);
    •  наявність національної правової системи. Кожна держава функціонує в межах визначеної правової системи, яка закріплює встановлені та санкціоновані державою нормативні регулятори суспільного життя;
    •  населення. Держава поширює свою юрисдикцію на усіх людей, які перебувають в межах країни.

В Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року записано, що Україна є демократична держава, державний механізм якої функціонує за принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Україна має своє громадянство, де всі рівні перед законом. Її територія є недоторканою і неподільною. Як суб’єкт міжнародного права Україна має економічну самостійність і виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, виступає офіційним представником усього суспільства і вирішує загальносуспільні справи.

Суверенні права держави:

  •  право встановлювати закони;
  •  право встановлювати податки;
  •  право суду і помилування;
  •  право мати власну грошову одиницю;
  •  право оголошувати війну та укладати мир.

 Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.

 Компоненти і принципи правової держави:

  1.  Верховенство закону і права.
  2.  Право розуміння (визнання прав і свобод людини як природні і невідчужувані).
  3.  Визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність.
  4.  Вимога правового закону (закон повинен виходити від права).
  5.  Правова форма взаємовідносин між особою і державою, їх взаємна відповідальність.
  6.  Вимога правової організації влади (право оскаржити в суді будь-яке незаконне рішення будь-якого державного органу).
  7.  Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.
  8.  Пов’язання всіх державних органів законом і правом.
  9.  Принцип для громадян – «дозволено все, що законом не заборонено», для держави та її органів – «дозволено те, що законом встановлено».
  10.  Вимога правових форм економічних відносин.
  11.  Загальність судового захисту, незалежність та авторитет судової влади.

  1.  Форми держави

Устрій держави характеризують її форми. В них втілюється організація верховної влади, структура та порядок взаємовідносин вищих державних органів, посадових осіб та громадян. У форми держави виділено:

  •  Форма державного правління.
  •  Форма державного устрою.
  •  Державний (політичний) режим.

Форма державного правління відображає, як побудовані та утворюються органи державної влади.

Виділяють такі форми державного правління, як монархія та республіка.

Монархія – це форма державного правління, при якій вища державна влада повністю або частково належить одноосібному главі держави і, як правило, передається у спадок.

Форми монархії:

  •  Абсолютна – вся влада належить главі держави;
  •  Обмежена (конституційна) – повноваження глави держави обмежені.

Республіка - це форма державного правління, у якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається на певний строк.

Види республіки:

  •   Парламентська республіка характеризується тим, що верховенство в системі державної влади належить парламенту, який формує уряд. Парламент може висловити уряду недовіру, яка, як правило, тягне його відставку. Функції президента в основному зводяться до представницьких.
  •    Президентська республіка – президент обирається народом, є главою держави, очолює гілку виконавчої влади, формує уряд. Президент не має права розпустити законодавчий орган, а депутати парламенту не можуть вплинути на дострокове переобрання президента, окрім як через механізм імпічменту. Зміна президента тягне відставку уряду.
  •    Змішана республіка (парламентсько-президентська або президентсько-парламентська) – президент пропонує склад уряду, який має затверджуватись парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем’єр-міністр.

 Форма державного устрою – відображає адміністративно – територіальний устрій держави, співвідношення центральних і місцевих органів державної влади.

У форми державного устрою виділено:

  •  Унітарна держава – це держава, складові якої не мають суверенітету та інших ознак державності; існує єдина система централізованої державної влади, юрисдикція якої поширюється на територію країни; існує єдине громадянство, єдина судова система, єдина конституція.
  •  Федерація – це союзна держава, яка складається з утворень (суб’єктів федерації), які мають певні ознаки державності: систему органів, законодавство, право виходу з федерації тощо.
  •  Конфедерація – союз суверенних держав, який створюється для досягнення конкретної спільної мети.
  •  Імперія – це примусово утворена, як правило, через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю залежать від верховної влади.

В умовах феодального періоду розвитку суспільства існувала така форма державного устрою, як унія. Це об’єднання двох і більше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.

  Державний (політичний) режим – система способів та методів здійснення державної влади.

Державні режими поділяють на:

  •  Демократичний – характеризується децентралізацією влади, можливістю громадян брати участь у формуванні органів державної влади.
  •  Антидемократичний (авторитарний, тоталітарний) -                       характеризується зосередженням влади в  руках однієї особи або групи осіб або повним контролем держави над усіма сферами, звуження або й ліквідація окремих прав і свобод людини і громадянина тощо.

  1.  Загальна характеристика права. Поняття норм права. Джерела права. Нормативно-правовий акт і його види

Право виникло з виникненням держави. Існування суспільства неможливе без встановлення певних правил поведінки, соціальних норм, таких, як норми моралі, звички, норми громадських організацій тощо.

 Право – це сукупність встановлених державою загальнообов’язкових норм (правил поведінки), котрі виражають волю народу держави і гарантовані державою, встановлюють загальні правила поведінки, закріплюють права та обов’язки учасників суспільних відносин.

Право сприяє упорядкованості суспільних відносин, організації в сфері

господарського, соціально-культурного і політичного життя суспільства.

Право має ряд обов’язкових ознак:

  •  Встановлюється або санкціонується державою.
  •  Має відповідати ідеалам справедливості і свободи.
  •  Складається з норм, тобто правил поведінки загального характеру.
  •  Право – це норми загальнообов’язкового характеру.
  •  Право – це система норм, що зв’язані між собою, утворюючи інститути та галузі права.
  •  Право – гарантоване державою.

Право складається з норм.

Норма права – це загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлюється державою і охороняється методами державного примусу.

Ознаки норми права:

  •  Норма права – це загальне правило поведінки.
  •  Норми права нерозривно пов’язані з державою.
  •  Норма права – основний регулятор суспільних відносин.
  •  Норми права чітко визначають права і обов’язки суб’єкта.
  •  Норми права у випадку їх невиконання підтримуються методами державного примусу.

Зв’язок норм права з державою полягає у тому, що:

  •  вони виражають волю держави;
  •  закріплюються державою в нормативно-правових актах;
  •  це державні владні веління;
  •  охороняються державним примусом.

Норма права має таку структуру:

  •  Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови і обставини, за яких ця норма буде здійснюватись.
  •  Диспозиція – частина норми, в якій міститься саме правило поведінки, права чи обов’язки суб’єктів.
  •  Санкція – частина норми, яка містить заходи державного примусу, що застосовуються у випадку порушення диспозиції.

Зв’язок права з державою визначається  певними формами – джерелами права.

Джерела права – це офіційно-документальні форми відображення і закріплення норм права, які виходять від держави і яким держава надає загальнообов’язкового юридичного значення.

Види джерел права:

  •  Правовий звичай – історично складені звичаї та традиції, яким держава надала загальнообов’язкового значення і дотримання якого гарантувала державним примусом (стародавні, середньовічні, релігійно – традиційні правові системи).
  •  Правовий прецедент – судове чи адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, якому держава надала загальнообов’язкового юридичного значення і таке рішення є зразком для вирішення аналогічних справ (англо-саксонська правова система).
  •  Нормативно-правовий договір – добровільно узгоджені декількома суб’єктами загальні правила поведінки, які забезпечуються державою (міжнародно-правові угоди, колективні договори).
  •  Нормативно-правовий акт – офіційний документ компетентних органів держави, який складається з юридичних норм, виходить від строго певних правотворчих органів, має встановлену форму, реквізити, порядок вступу в силу і сферу дії.

Нормативно-правовий акт є на сьогодні основним джерелом права практично в усіх правових системах. Чільне місце в системі нормативно-правових актів посідає закон.

Закон – це нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади (Верховної Ради) або безпосередньо самого народу (референдум), що встановлює основні, первинні юридичні норми, має вищу юридичну силу і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури.

Закони складають юридичну базу для правотворчої діяльності державних органів влади і управління. Всі ці органи видають підзаконні акти.

Підзаконний акт – нормативно-правовий акт органів державної влади і управління, який приймається на основі закону, для його виконання, повинен відповідати вимогам закону і не може йому суперечити.

До підзаконних актів належать Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, інструкції та нормативні накази міністерств і відомств, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти органів місцевого самоврядування, нормативні накази та інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій.

  1.  Система права. Предмет і метод правового регулювання

Щоб зрозуміти природу права і його значення в громадянському суспільстві необхідно розглянути його внутрішню структуру, що складає систему права.

Система права – це структура права, створена зв’язком норм, інститутів, галузей, розділів, що забезпечує цілісність і регулятивні властивості права.

Найбільшим підрозділом системи права є галузь права.

Галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин.

Галузі права:

  •  Державне (конституційне).
  •  Адміністративне.
  •  Трудове.
  •  Цивільне.
  •  Кримінальне.
  •  Сімейне.
  •  Земельне.
  •  Аграрне.
  •  Екологічне тощо.

Інститут права – це частина галузі права, що складається з норм, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин (інститут дарування в цивільному праві, інститут притягнення до кримінальної відповідальності в кримінальному праві та ін).

Основним критерієм розмежування права на галузі та інститути є предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання – це суспільні відносини, що регулюються правом. Наприклад предметом регулювання цивільного права є майнові та особисті немайнові відносини; трудового права – трудові відносини працівників і ін.

Метод правового регулювання – це сукупність прийомів і способів регулювання людської діяльності.

В системі права використовують два головних методи правового регулювання:

  •  Імперативний.
  •  Диспозитивний.

Імперативний (владний) метод – передбачає правове положення суб’єктів, побудоване на субординації, підпорядкованості;точні приписи підвладному суб’єкту та штрафні каральні санкції (адміністративне право, кримінальне, фінансове, виправно-трудове).

Диспозитивний метод – передбачає рівноправність сторін – суб’єктів правовідносин, юридичним фактом, як правило, виступає договір, в якому суб’єкти самі встановлюють взаємні права і обов’язки, за порушення яких наступають майнові поновлювальні санкції (цивільне, сімейне, трудове право).

 

1.5.  Державне право України. Апарат держави як система державних              органів

 Державне (конституційне) право – це галузь права, сукупність правових норм, котрі виражають і закріплюють основи суспільного устрою і політики держави, основні права, свободи і обов’язки громадян, функції, організацію, принципи діяльності вищих органів державної влади та управління, Автономної Республіки Крим, областей, міст, районів і органів місцевого самоврядування, організацію і принципи діяльності органів правопорядку, судової системи, прокуратури.

 Предметом регулювання державного права є суспільні відносини, котрі регулюються вказаними нормами. Коло цих відносин в загальному вигляді визначене Конституцією України. До них відносяться:

  •  Відносини, що визначають правовий статус людини і громадянина (конституційні права, свободи, обов’язки, гарантії їх дотримання).
  •  Відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов’язані з державно-територіальним устроєм України.
  •  Відносини щодо організації та діяльності державного апарату України.
  •  Відносини, які визначають діяльність органів місцевого самоврядування.
  •  Відносини політичного характеру (форма правління, форма державного устрою тощо).
  •  Найважливіші економічні відносини (наприклад, регламентація існуючих форм власності та механізмів її захисту).

Суб’єктами (учасниками) таких суспільних відносин є український народ, органи влади і управління, громадяни, громадські організації.

Об’єктами державно-правових відносин є дії майнового і немайнового характеру, які виступають в різних правових формах. Як правило, вони виражають основи державного і суспільного устрою, а конкретизують ці відносини інші галузі права. Все це обумовлює тісний зв’язок державно-правових відносин з іншими відносинами по предмету правового регулювання. Місце державного права в системі права України основоположне для всіх галузей права. Наприклад, в нормах державного права закріплене загальне право власності, тоді як у нормах цивільного права ці правові відносини детально регламентуються.

Поміж джерел конституційного права України провідна роль відводиться Конституції України. Будучи нормативно-правовим актом, Конституція закріплює організацію і діяльність органів, що здійснюють публічну владу на підставі принципу народного суверенітету, їх взаємовідносини між собою та громадянами.

Важливе місце поміж джерел конституційного права посідають акти всеукраїнського референдуму. Їх юридична природа обумовлюється засадою конституційного ладу, що народ є носієм державного суверенітету, а, отже виступає як єдине джерело державної влади в Україні.

Важливим інститутом державного права є система державних органів – державний апарат, через який здійснюється державна влада, функції держави. До державних органів належать відповідні установи, організації (міністерства); одноособові представники держави (Президент); вищі та місцеві органи влади; виконавчі органи; судові органи, органи прокуратури.

Самостійне місце в системі державних органів займають Збройні Сили, Національна гвардія, органи СБУ, органи попереднього розслідування, виправні установи. Спільним для усіх державних органів є наявність державно-владних повноважень, обсяг і характер яких залежить від цілей та завдань кожного з них і визначаються відповідними законодавчими актами.

Найбільш об’ємне місце в системі державних органів займають органи державної влади та управління.

Відповідно до Конституції вся влада в Україні належить народові, який здійснює її безпосередньо (через референдум) або через систему державних органів та органів місцевого самоврядування.

Система органів державної влади України побудована за принципом розподілу влади на:

  •  Законодавчу.
  •  Виконавчу.
  •  Судову.

Кожен із цих видів влади характеризується своїм об’єктом компетенції; порядком формування; організаційними і правовими формами діяльності.

Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України.

Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві та Севастополі.

До органів судової влади відносяться суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

Особливе місце в системі органів державної влади України посідає Президент України, який є главою держави, виступає від її імені, бере участь у формуванні інших гілок влади і взаємодіє з ними. Ці повноваження Президента України є необхідним елементом „системи стримувань і противаг”, яка забезпечує необхідний баланс гілок влади і передбачає відповідні контрольні повноваження і по відношенню до Президента України з боку Верховної Ради України.

  1.  Верховна Рада України - орган законодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Лише вона має повноваження приймати закони, які є актами найвищої юридичної сили. Верховна рада складається з однієї палати, її конституційний склад – 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. 

 Народним депутатом України може бути обрано громадянина
України,  який  на  день  виборів досяг двадцяти одного року,  має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.

     Не може бути обраним до Верховної  Ради  України  громадянин,
який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість
не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Народні депутати    України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької,  наукової та  творчої  діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

     У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України присягу, текст якої визначений Конституцією України. Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат  України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради  України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.

Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність, суть якої полягає в тому, що, по-перше, народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті  та  його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп; по-друге, народні депутати України не можуть бути без  згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням  повноважень  Верховної  Ради України.

 Повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі:

  •  складення повноважень за його особистою заявою;
  •   набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
  •  визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
  •  припинення його громадянства або його виїзду  на  постійне
          проживання за межі України;
  •  якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які
          призводять до  порушення  вимог  щодо  несумісності  депутатського
          мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;
  •  невходження народного депутата України, обраного від
          політичної партії (виборчого блоку політичних партій),  до  складу
          депутатської  фракції  цієї  політичної  партії  (виборчого  блоку
          політичних партій) або виходу народного депутата України із складу
          такої фракції;
  •  його смерті.

    Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у  разі  дострокового  припинення  відповідно  до Конституції  України  повноважень  Верховної Ради України - в день відкриття  першого  засідання  Верховної Ради України нового скликання.

     У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо
народного депутата України,  визнання народного  депутата  України
недієздатним або безвісно відсутнім його повноваження припиняються з дня набрання законної  сили  рішенням суду, а в разі смерті народного депутата України - з дня смерті,  засвідченої свідоцтвом про смерть.

     У разі невходження народного депутата України, обраного від політичної  партії (виборчого блоку політичних партій),  до складу депутатської  фракції  цієї  політичної  партії  (виборчого  блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої  фракції  його  повноваження  припиняються   достроково   на підставі  закону  за  рішенням вищого керівного органу відповідної політичної  партії  (виборчого  блоку  політичних  партій)  з  дня прийняття  такого  рішення.  

 Строк повноважень Верховної Ради становить п’ять років. Чергові   вибори  до  Верховної  Ради  України відбуваються  в останню  неділю  останнього  місяця  п'ятого року повноважень  Верховної  Ради  України. Позачергові вибори до Верховної Ради України  призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів  з  дня опублікування  рішення  про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Верховна Рада України працює сесійно і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.
Верховна Рада України збирається на першу сесію не  пізніше
ніж  на  тридцятий  день  після  офіційного оголошення результатів
виборів.
Перше засідання новообраної Верховної Ради України  відкриває
найстарший за віком народний депутат України. Чергові  сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.
Позачергові сесії  Верховної  Ради  України,  із  зазначенням порядку  денного,  скликаються  Головою  Верховної Ради України на вимогу Президента  України  або  на  вимогу  не  менш  як  третини народних  депутатів  України  від конституційного складу Верховної
Ради України. Порядок роботи   Верховної   Ради   України    встановлюється
Конституцією України   та   Регламентом   Верховної  Ради  України

     У Верховній  Раді України за результатами виборів і на основі
узгодження політичних  позицій  формується  коаліція  депутатських
фракцій,  до  складу  якої  входить  більшість  народних депутатів
України   від   конституційного  складу  Верховної  Ради  України.
Коаліція депутатських  фракцій  у  Верховній   Раді   України формується   протягом   одного  місяця  з  дня  відкриття  першого засідання Верховної Ради України,  що проводиться  після  чергових або  позачергових  виборів  Верховної  Ради України,  або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

     Коаліція депутатських   фракцій   у  Верховній  Раді  України відповідно  до  цієї  Конституції  вносить  пропозиції  Президенту України   щодо   кандидатури  Прем'єр-міністра  України,  а  також відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції щодо  кандидатур до  складу  Кабінету Міністрів України. Засади формування, організації діяльності  та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Депутатська фракція у Верховній Раді України,  до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, передбачені цією Конституцією.

     Засідання  Верховної  Ради  України  проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості  від конституційного складу Верховної Ради України. Рішення Верховної Ради України  приймаються  виключно  на  її пленарних засіданнях шляхом голосування. Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

 До повноважень Верховної Ради України належить:  

    1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції;

    2) призначення Всеукраїнського референдуму з питань, визначених Конституцією;

    3) прийняття законів;

    4) затвердження  Державного  бюджету України та внесення змін до нього,  контроль  за  виконанням  Державного  бюджету  України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

    5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

    6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

    7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією України;

    8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

    9) оголошення за  поданням  Президента України стану війни і укладення  миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

    10) усунення Президента України з поста в  порядку  особливої процедури    (імпічменту);

    11) розгляд  і  прийняття  рішення  щодо  схвалення  Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

    12) призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра  України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови  Антимонопольного комітету України, Голови  Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення  зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра  України,  членів Кабінету Міністрів України;

    12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

    13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України та закону;

    14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної   допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

    15) прийняття Регламенту Верховної Ради України;

    16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

    17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого   Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних  доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

    18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

    19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

    20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу   Національної ради України з питань  телебачення і радіомовлення;

    21) призначення на посади та звільнення з посад  членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

    22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій  Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно  до законів України військових формувань,  а також Міністерства внутрішніх справ України;

    23) схвалення рішення про надання військової  допомоги  іншим державам,  про  направлення  підрозділів  Збройних  Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших  держав на територію України;

    24) встановлення державних символів України;

    25) надання  згоди  на  призначення на посаду та звільнення з посади  Президентом  України   Генерального   прокурора   України; висловлення  недовіри  Генеральному  прокуророві  України,  що має наслідком його відставку з посади;

    26) призначення на  посади  та  звільнення  з  посад  третини складу Конституційного Суду України;

    27) обрання суддів безстроково;

    28) дострокове    припинення   повноважень   Верховної   Ради
Автономної Республіки Крим за наявності  висновку  Конституційного Суду  України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

    29) утворення і ліквідація районів,  встановлення і зміна меж районів і міст,  віднесення населених пунктів до  категорії  міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

    30) призначення  чергових  та позачергових виборів до органів
місцевого самоврядування;

    31) затвердження  протягом  двох  днів  з  моменту  звернення Президента  України  указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її  місцевостях,  про  загальну  або часткову  мобілізацію,  про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

    32) надання  законом  згоди  на  обов'язковість   міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

  33) здійснення  парламентського контролю у межах,  визначених
Конституцією України та законом;

    34) прийняття рішення про направлення  запиту  до  Президента України  на  вимогу  народного  депутата  України,  групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради  України,  попередньо підтриману  не  менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

    35) призначення на посаду та звільнення  з  посади  керівника апарату  Верховної Ради України;  затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

    36) затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності;

    37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

     Верховна Рада  України здійснює також інші повноваження,  які
відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

Верховна  Рада України за пропозицією Президента України  або  не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про   відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

     Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом  однієї  чергової сесії, а також протягом року після схвалення  Програми діяльності  Кабінету Міністрів України або протягом останньої сесії Верховної Ради України.

 Верховна  Рада  України  обирає  із свого складу Голову  Верховної  Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної  Ради  України та відкликає їх з цих посад. Повноваження Верховної Ради України припиняються у день  відкриття  першого  засідання  Верховної Ради України нового скликання.

     Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

    1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до Конституції України;

    2) протягом шістдесяти днів після відставки  Кабінету Міністрів  України  не  сформовано  персональний  склад   Кабінету Міністрів України;

    3) протягом  тридцяти  днів  однієї  чергової  сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

     Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної  Ради України  приймається  Президентом  України  після  консультацій  з Головою Верховної Ради  України,  його  заступниками  та  головами депутатських фракцій у Верховній Раді України. Повноваження Верховної    Ради України,   що   обрана   на позачергових виборах,  проведених  після  дострокового  припинення Президентом    України    повноважень   Верховної   Ради   України попереднього скликання,  не можуть бути припинені протягом  одного року з дня її обрання.

     Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені Президентом  України  в  останні  шість  місяців  строку повноважень Верховної Ради України або Президента України.

     Верховна Рада України приймає закони, постанови та
інші акти більшістю від її конституційного складу, крім  випадків, передбачених цією Конституцією.

  1.  Правове положення Президента України та Кабінету Міністрів України

 Президент України є главою держави і виступає від її імені, він є  гарантом   державного    суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина і обирається громадянами  України на основі загального,  рівного і прямого виборчого  права  шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

     Президентом України може  бути  обраний  громадянин  України, який досяг тридцяти п'яти років,  має  право  голосу,  проживає  в Україні протягом десяти  останніх  перед  днем  виборів  років  та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України  більше
ніж два строки підряд.
Президент  України  не  може  мати  іншого   представницького мандата,  обіймати  посаду  в  органах  державної  влади  або в об'єднаннях громадян, а  також  займатися  іншою  оплачуваною  або підприємницькою діяльністю чи входити до складу  керівного  органу або  наглядової  ради  підприємства,  що  має  на  меті  одержання прибутку.

     Чергові  вибори  Президента  України  проводяться  в  останню неділю  останнього  місяця  п'ятого  року  повноважень  Президента України. У разі дострокового  припинення  повноважень  Президента України  вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів  з  дня  припинення повноважень. Новообраний Президент України вступає на пост  не пізніше  ніж  через  тридцять  днів  після  офіційного  оголошення результатів виборів,  з  моменту  складення  присяги  народові  на урочистому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента  України  до  присяги  здійснює  Голова Конституційного Суду України.

     Президент України, обраний на позачергових  виборах,  складає присягу  у  п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента  України  винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не  був  усунений  з поста в порядку імпічменту.

 Президент України:

    1) забезпечує державну незалежність,  національну  безпеку  і правонаступництво держави;

    2) звертається з посланнями  до  народу  та  із  щорічними  і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і
зовнішнє становище України;

    3) представляє державу  в  міжнародних  відносинах,  здійснює керівництво  зовнішньополітичною    діяльністю    держави,    веде переговори та укладає міжнародні договори України;

    4) приймає   рішення   про   визнання  іноземних  держав;

    5) призначає та  звільняє  глав  дипломатичних  представництв України в інших державах і при міжнародних  організаціях;  приймає вірчі і відкличні грамоти  дипломатичних  представників  іноземних держав;

    6) призначає Всеукраїнський референдум щодо змін  Конституції України відповідно до  статті  156  цієї  Конституції,  проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

    7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради  України  у строки, встановлені цією Конституцією;

    8)  припиняє  повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених  цією  Конституцією;

    9) вносить за пропозицією  коаліції  депутатських  фракцій  у Верховній  Раді  України,  сформованої  відповідно  до  статті  83 Конституції  України,  подання  про  призначення  Верховною  Радою України  Прем'єр-міністра  України  в  строк  не  пізніше  ніж  на п'ятнадцятий  день  після  одержання  такої  пропозиції;

    10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра  оборони  України,  Міністра  закордонних  справ України;
    11) призначає  на  посаду  та  звільняє  з  посади  за згодою Верховної  Ради України Генерального прокурора України;

    12) призначає на посади та звільняє з посад  половину  складу Ради Національного банку України;

    13) призначає  на  посади та звільняє з посад половину складу
Національної  ради  України  з питань телебачення і радіомовлення;

    14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду  та  звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

     15) зупиняє  дію  актів  Кабінету Міністрів України з мотивів
невідповідності  цій  Конституції  з  одночасним   зверненням   до Конституційного  Суду України щодо їх конституційності;

    16)  скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

    17) є Верховним  Головнокомандувачем  Збройних  Сил  України;
призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних
Сил України, інших військових формувань;  здійснює  керівництво  у сферах національної безпеки та оборони держави;

    18) очолює  Раду національної безпеки і оборони України;

    19)  вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у  разі  збройної  агресії  проти  України  приймає рішення  про  використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно  до  законів  України  військових формувань;

    20) приймає відповідно до закону  рішення  про  загальну  або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в  Україні  або  в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки  державній незалежності України;

    21) приймає  у  разі  необхідності  рішення  про  введення  в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а  також оголошує у разі  необхідності  окремі  місцевості  України  зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням  цих рішень Верховною Радою України;

    22)  призначає  на  посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України;

    23) утворює суди у визначеному законом порядку;

    24) присвоює вищі військові звання, вищі  дипломатичні  ранги
та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

    25) нагороджує     державними     нагородами;      встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

    26) приймає рішення про прийняття до громадянства України  та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

    27) здійснює помилування;

    28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні,  дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

    29) підписує закони,  прийняті Верховною Радою  України;

    30)  має  право  вето  щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України)  з наступним  поверненням  їх  на  повторний  розгляд  Верховної Ради України     31) здійснює  інші   повноваження,   визначені   Конституцією України.

     Президент України не може передавати свої повноваження  іншим
особам або органам
. Президент України на основі та  на  виконання  Конституції  і законів України видає укази і розпорядження, які  є  обов'язковими до виконання на території України.

     Президент України виконує  свої  повноваження  до вступу на пост новообраного Президента України.

         Повноваження Президента  України  припиняються  достроково  у разі:

    1) відставки;

    2) неможливості  виконувати  свої  повноваження   за   станом здоров'я;

    3) усунення з поста в порядку імпічменту;

    4) смерті.  

Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.

 Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної  Ради  України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу  на  підставі  письмового подання Верховного Суду України - за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.

     Президент України  може  бути  усунений  з  поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення  ним державної зради або іншого злочину. Питання про усунення Президента України  з  поста  в  порядку імпічменту  ініціюється  більшістю  від  конституційного    складу
Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна  Рада  України  створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до  складу  якої  включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки  і    пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не менш  як  двома третинами  від  її  конституційного  складу  приймає  рішення  про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України  з  поста  в  порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш  як  трьома четвертими від її конституційного складу  після  перевірки  справи Конституційним  Судом  України  і  отримання  його  висновку  щодо додержання  конституційної  процедури  розслідування  і   розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те,  що  діяння,  в  яких  звинувачується  Президент  України,
містять ознаки державної зради або іншого злочину.

 Кабінет  Міністрів  України  є  вищим органом у системі органів виконавчої влади.

     Кабінет Міністрів України  відповідальний  перед  Президентом України і Верховною Радою України,  підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності  керується  цією Конституцією  та  законами  України, а також  указами Президента України  та  постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України
за поданням Президента України.

     Кандидатуру для  призначення на посаду Прем'єр-міністра України   вносить Президент України  за  пропозицією  коаліції депутатських  фракцій  у  Верховній  Раді України або депутатської фракції,  до складу  якої  входить  більшість  народних  депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Міністр оборони  України,  Міністр  закордонних справ України призначаються  Верховною  Радою  України  за  поданням  Президента України,  інші  члени  Кабінету  Міністрів України  призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр України  керує  роботою  Кабінету   Міністрів
України,  спрямовує  її  на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Кабінет Міністрів України  складає  повноваження перед новообраною Верховною Радою України. Прем'єр-міністр України,   інші   члени   Кабінету  Міністрів
України мають  право  заявити  Верховній  Раді  України  про  свою відставку.

     Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою
України  резолюції  недовіри  Кабінету  Міністрів  України   мають наслідком  відставку  всього складу Кабінету Міністрів України.  У цих випадках Верховна  Рада  України  здійснює  формування  нового складу  Кабінету  Міністрів  України  у  строки  і  в порядку,  що визначені Конституцією.
Кабінет Міністрів  України,  який  склав  повноваження  перед новообраною  Верховною  Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

    Кабінет Міністрів України:

    1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність  України,  здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави,  виконання Конституції і законів України,  актів Президента України;

    2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

    3) забезпечує проведення фінансової, цінової,  інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури,  охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

    4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного,  науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

    5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної  власності  відповідно  до закону;

    6) розробляє проект закону про Державний  бюджет України  і забезпечує  виконання  затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт  про його виконання;

    7) здійснює заходи  щодо  забезпечення  обороноздатності  і національної безпеки України,  громадського порядку,  боротьби  зі злочинністю;

    8) організовує і забезпечує  здійснення  зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

    9) спрямовує і координує роботу  міністерств,  інших  органів виконавчої влади;

    9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні  органи  виконавчої  влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;  

    9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням
Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади,  які  не  входять  до  складу  Кабінету  Міністрів України;

    10)  здійснює  інші  повноваження,  визначені Конституцією та законами  України.  

     Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету  Міністрів  України  підписує  Прем'єр-міністр України.

     Члени  Кабінету Міністрів України, керівники центральних  та  місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи  у  позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або  організації,  що  має  на  меті одержання прибутку.

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів  України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.

  1.  Органи місцевого самоврядування в Україні

 Місцеве самоврядування  є  правом  територіальної громади - жителів  села чи  добровільного  об'єднання  у  сільську громаду  жителів  кількох  сіл,  селища  та  міста  -   самостійно вирішувати  питання  місцевого  значення  в  межах  Конституції  і законів України. Особливості  здійснення  місцевого  самоврядування  в  містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

     Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом,  як  безпосередньо,  так  і  через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що  представляють  спільні
інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст,  є  районні  та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить  до компетенції міських рад. Сільські,  селищні,  міські  ради   можуть    дозволяти    за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні,  квартальні  та інші органи  самоорганізації  населення  і  наділяти  їх  частиною власної компетенції, фінансів, майна.

 Місцеве самоврядування в Україні здійснюється за принципами:

  •  народовладдя;
  •  законності;
  •  гласності;
  •  колегіальності;
  •  поєднання місцевих і державних інтересів;
  •  виборності;
  •  правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законодавством;
  •  підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів і посадових осіб;
  •  державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;
  •  судового захисту прав місцевого самоврядування.

 До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної  ради  входять  депутати,  які  обираються жителями села, селища,  міста,  району,  області  на  основі загального, рівного, прямого  виборчого  права  шляхом  таємного голосування строком на п'ять  років. Територіальні громади на основі загального, рівного,  прямого виборчого права шляхом таємного голосування  обирають  строком  на чотири роки відповідно сільського, селищного та  міського  голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Статус голів, депутатів і виконавчих  органів  ради  та  їхні повноваження,  порядок  утворення, реорганізації, ліквідації
визначаються законом.
Голова районної та голова обласної ради    обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.

 Матеріальною  і  фінансовою  основою  місцевого самоврядування  є  рухоме  і  нерухоме  майно,  доходи    місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що  є  у  власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а  також об'єкти їхньої спільної  власності, що  перебувають  в  управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності,  а  також  кошти бюджетів  для  виконання  спільних  проектів  або  для   спільного фінансування (утримання) комунальних  підприємств,  організацій  і установ, створювати для цього відповідні органи і служби. Держава бере участь у формуванні доходів  бюджетів  місцевого самоврядування,  фінансово   підтримує   місцеве   самоврядування. Витрати органів місцевого  самоврядування,  що  виникли  внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальні  громади  села,  селища,    міста безпосередньо  або  через  утворені    ними    органи    місцевого самоврядування управляють майном, що є  в  комунальній  власності; затверджують  програми  соціально-економічного   та    культурного розвитку  і  контролюють   їх  виконання;  затверджують    бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць  і  контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори  відповідно  до закону;  забезпечують  проведення   місцевих   референдумів    та реалізацію  їх  результатів;   утворюють,   реорганізовують   та ліквідовують комунальні підприємства, організації  і  установи,  а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні    та    районні    ради    затверджують     програми соціально-економічного  та  культурного    розвитку    відповідних областей і  районів  та  контролюють  їх  виконання;  затверджують районні і обласні бюджети,  які  формуються  з  коштів  державного бюджету  для  їх  відповідного  розподілу   між    територіальними громадами  або  для  виконання  спільних  проектів  та  з  коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних  соціально-економічних  і    культурних    програм,    та контролюють  їх  виконання;  вирішують  інші  питання,   віднесені законом до їхньої компетенції.

     Органам місцевого самоврядування  можуть  надаватися  законом
окремі повноваження органів  виконавчої  влади.  Держава  фінансує здійснення цих повноважень у  повному  обсязі  за  рахунок  коштів Державного бюджету України  або  шляхом  віднесення  до  місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих  загальнодержавних податків,  передає  органам  місцевого  самоврядування  відповідні об'єкти державної власності.

     Органи місцевого  самоврядування  з  питань  здійснення  ними
повноважень органів  виконавчої  влади  підконтрольні  відповідним органам виконавчої влади.
Органи   місцевого  самоврядування    в    межах повноважень,  визначених  законом,  приймають  рішення,   які    є обов'язковими до виконання на відповідній території. Рішення  органів  місцевого  самоврядування  з  мотивів    їх невідповідності  Конституції  чи  законам  України  зупиняються  у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

 Права  місцевого  самоврядування  захищаються  в судовому порядку.

Правовий статус місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, Законом України „Про місцеве самоврядування в Україні” та іншими законами.

ЛЕКЦІЯ  2.  АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

ПЛАН

  1.  Поняття адміністративного права. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини.

2.2.    Державне управління. Суб’єкти адміністративного права.

  1.  Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
    1.  Суть і види адміністративних стягнень.
    2.  Порядок притягнення особи до адміністративної відповідальності.
    3.  Органи, посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення.

  1.   Поняття адміністративного права. Адміністративно-правові норми. Адміністративні правовідносини

Адміністративне право є самостійною галуззю права України, з допомогою якого держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері державного управління, розвиває і закріплює його демократичні основи.

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з організацією та функціонуванням органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування; відносини у сфері управління окремими галузями народного господарства, культури, медицини, освіти, науки тощо.

Предметом адміністративного права є суспільні відносини, що виникають і розвиваються в зв’язку та з приводу реалізації функцій державного управління. Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:

  •  вони виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;
  •  суб’єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;
  •  їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової,  цілеспрямованої діяльності.

Методи адміністративного права – це засоби, способи та прийоми, з допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права. Переважно це – зобов’язання, заборони та адміністративно-правовий примус. Отже метод регулювання адміністративного праваімперативний, передбачає нерівність сторін – учасників правовідносин; метод влади й підпорядкування.

Первинними елементом адміністративного права є адміністративно-правові норми.

Адміністративно-правові норми (АПН) регулюють правове положення органів управління, державних службовців, громадських організацій, закріплюють різноманітні форми, методи і види державного управління. АПН регулюють адміністративні правила, встановлюють їх зміст та регулюють застосування. Наприклад: Правила дорожнього руху, Правила користування громадським транспортом.

Адміністративно-правові норми – це правила поведінки, що затверджені і санкціоновані державою, вони носять імперативний характер і є загальнообов’язковими. При  недотриманні АПН держава застосовує методи державного примусу.

Адміністративно-правовим нормам притаманні такі особливі ознаки:

  •  закріплюють владні та внутрішньо організаційні відносини;
  •  метод впливу на суспільні відносини є державно-владним (імперативним);
  •  гарантування державного переконання та примусу при їх реалізації;
  •  органічне об’єднання їх у межах галузі адміністративного права (законодавства) і неможливість існування окремо.

За цільовим характером АПН поділяються на:

  •  Загальні (норми, що закріплюють загальні положення і принципи державного управління).
  •  Спеціальні (закріплюють права та обов’язки органів та посадових осіб).
  •  Процесуальні (закріплюють порядок та процедуру здійснення прав та обов’язків суб’єктів: суддя розглядає адмінматеріали про дрібне хуліганство).

За змістом АПН можна також класифікувати на:

  •  Зобов’язальні (ті, які спонукають до певної поведінки).
  •  Заборонні (забороняють певну поведінку).
  •  Дозвільні (дозволяють певну поведінку суб’єкта).

Адміністративні правовідносини – це реальні суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління. Вони виникають в результаті реалізації адміністративно-правових норм і при наявності юридичних фактів – подій або вчинків (дій). Вчинки, як вольові юридичні факти, поділяються на правомірні та неправомірні (правопорушення або делікти).

Основними ознаками адміністративним правовідносин є:

  •  вони виникають на основі адміністративно-правових норм;
  •  характеризуються наявністю сторін – суб’єктів адміністративного права;
  •  за змістом включають в себе адміністративні права владного характеру і юридичні обов’язки;
  •  є видом суспільних відносин державних органів, фізичних або юридичних осіб, організацій тощо;
  •  здійснення суб’єктивних прав або додержання юридичних обов’язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Адміністративне законодавство – це система нормативних актів, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління.

До системи адміністративного законодавства входять:

  •  Конституція України.
  •  Закони, що регулюють питання державного управління та кодекси.
  •  Укази та розпорядження Президента України.
  •  Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.
  •  Міжнародні договори та угоди.
  •  Акти центральних органів державної виконавчої влади України та АРК: міністерств, державних комітетів, Головних управлінь.
  •  Акти місцевих державних адміністрацій.
  •  Рішення рад та виконавчих органів місцевого самоврядування.

  1.  Державне управління. Суб’єкти адміністративного права

Управління – це організуюча, ціленаправлена діяльність людей для досягнення поставлених цілей та завдань.

Управління носить соціальний характер і є однією з умов розвитку людського суспільства. Суб’єктами управління виступають люди, їх об’єднання та суспільство в цілому. Соціальне управління ділиться на державне і громадське.

Державне управління – це виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління , що охоплює всі сторони життя суспільства. В якості безпосередніх об’єктів виступають всі галузі господарського, соціально-культурного, адміністративного будівництва.

Державному управлінню властиві такі риси:

  •  діяльність з реалізації завдань і функцій держави;
  •  воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами;
  •  останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;
  •  форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Діяльність виконавчо-розпорядчих органів являється ціленаправленою і активною, здійснюється безперервно і оперативно, наповнена організаційним змістом, постійно вдосконалюється. Виконавчо-розпорядчі органи виробляють програми управління (управлінські рішення), реалізують їх, направляють, організують і контролюють діяльність підпорядкованих об’єктів, забезпечують їх взаємодію.

Виконавчо-розпорядча діяльність характеризується юридично-владними, розпорядчими аспектами. Це адміністративна діяльність, що виражається в повному підпорядкуванні об’єкта управління його суб’єкту.

Держава наділяє суб’єктів управління певним об’ємом повноважень, можливістю прийняття і реалізації нормативних та індивідуальних актів, які містять в собі обов’язкові приписи; здійснення контролю і перевірки виконання; надає цим суб’єктам право застосовувати адміністративний примус. В зв’язку з цим управлінські відносини є владно-організаційними, субординацій ними, розпорядчими.

Одна з важливих особливостей виконавчо-розпорядчої діяльності полягає в тому, що вона завжди підзаконна. Закони визначають її направленість, засоби досягнення поставлених цілей, компетенцію органів управління, форми та методи їх роботи. Суб’єкти управління застосовують норми законодавчих актів до конкретних обставин, що виникають в управлінні. Їх реалізація здійснюється через правотворчу діяльність, тобто видання обов’язкових правил поведінки, що деталізують, конкретизують вимоги відповідного закону.

Принципами державного управління є:

  •  Законність.
  •  Участь громадян в управлінні.
  •  Творчий, науковий підхід до прийняття управлінських рішень.
  •  Гласність, врахування громадської думки.
  •  Колегіальність та одноособовість.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) – це підзаконна виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Суб’єктами адміністративного права є:

  •  Органи державного управління.
  •  Державні службовці.
  •  Громадські організації.
  •  Трудові колективи.
  •  Фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства).

Усі вони наділені конкретним об’ємом прав і обов’язків у сфері державного управління.

Орган державного управління – це частина державного апарату, що має певну структуру, компетенцію (включаючи адміністративно-владні повноваження), штат службовців, яка створена державою для безперервного та безпосереднього здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності.

В залежності від територіальних меж діяльності органи управління діляться на:

1.  Вищі органи державного управління, виконавчо-розпорядча   діяльність яких поширюється на всю територію України (Кабінет Міністрів України).

2.  Центральні органи державного управління, які здійснюють управління підпорядкованими галузями (міністерства, державні комітети, відомства).

3.  Місцеві органи державного управління, виконавчо-розпорядча   діяльність яких поширюється в межах адміністративно-територіальних одиниць (державні адміністрації).

4.     Органи управління державними підприємствами, об’єднаннями, установами і організаціями, які керують безпосередньо даним виробничим або соціально-культурним об’єктом (адміністрація заводу, навчального закладу, лікувальної установи).

Фізичні особи, як суб’єкти адміністративного права повинні мати адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність.

Адміністративна правоздатність – це здатність особи бути носієм суб’єктивних прав та обов’язків у сфері державного управління. Вона виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Адміністративна дієздатність – це визнана державою спроможність своїми власними діями реалізувати права та набувати нових особистих прав, виконувати обов’язки у сфері державного управління. В повному обсязі вона виникає з 18 років, в окремих випадках з 16. Конкретний обсяг прав і обов’язків залежить від віку, освіти, стану здоров’я, статі тощо.

  1.   Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти накладення на порушника загальнообов’язкових правил, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового або морального характеру. Тим самим порушник (громадянин або посадова особа) відповідає перед державою за свої неправомірну поведінку.

Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, конкретне відображення адміністративного примусу.

Особливість адміністративної відповідальності полягає в тому, що її підставою є, як правило, адміністративне правопорушення (адміністративний проступок).

Законодавство про адміністративні правопорушення регулює широке коло питань адміністративної відповідальності. Основним джерелом правоохоронних норм є Кодекс України про адміністративні правопорушення (прийнятий в грудні 1984 року). Паралельно з цим кодексом діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але містяться в законодавчих міжгалузевих актах (Митний кодекс, Повітряний кодекс, Закон України „Про охорону державного кордону”, „Про надзвичайний стан” тощо).

До кола органів, що затверджують загальнообов’язкові правила, за порушення яких у Кодексі встановлено адміністративну відповідальність, належать Міністерство охорони здоров’я, що затверджує санітарні правила, Міністерство транспорту (правила користування громадським транспортом) та ін. Ці норми мають „двоповерхову структуру”: диспозицію норми (заборону) конструює міністерство, а санкцію (стягнення) до неї подає Кодекс.

Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок) – протиправна, провинна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, на власність, права і свободи громадян, установлений порядок управління і за які законодавством передбачена адміністративна відповідальність.

Адміністративний проступок як вид правопорушення відрізняється від злочину за ступенем суспільної небезпеки. Його слід відрізняти і від дисциплінарного проступку, який пов’язаний з трудовою чи службовою дисципліною працівників або військовослужбовців і за який законодавством передбачена відповідальність в дисциплінарному порядку.

 Ознаками адміністративного проступку є протиправність, провинність, суспільна шкода та адміністративна карність.

Протиправність означає, що дія або бездіяльність, які складають адміністративний проступок, прямо заборонені адміністративно-правовими нормами.

Дія (управління автомобілем без водійського посвідчення) або бездіяльність (проживання без реєстрації) завжди провинні.

Провинність, як психічне відношення особи до своєї поведінки і її наслідків, може бути навмисною або необережною.

Ступінь і форми вини враховуються при накладення стягнень або звільнення від адміністративної відповідальності.

Особи, які діяли в стані крайньої необхідності або необхідної оборони, або які знаходились в стані неосудності до адміністративної відповідальності не притягуються.

Суспільна шкода адміністративного проступку означає, що він наносить шкоду суспільним відносинам, державному або громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, встановленому порядку управління. Шкода може бути як матеріальна, так і моральна або організаційна.

Адміністративна карність проступку проявляється в тому, що за його вчинення законом передбачена адміністративна відповідальність. Адміністративна карність означає можливість застосування до порушника адміністративного стягнення.

Склад адміністративного правопорушення утворюють чотири елементи:

  •  Об’єкт проступку – суспільні відносини, що охороняються адміністративним правом і на які посягає протиправне діяння.
  •  Об’єктивна сторона – сукупність передбачених законом ознак, що характеризують зовнішні прояви проступку: місце, час, спосіб, обстановка, що стосуються проступку, і самі дія чи бездіяльність.
  •  Суб’єкт – осудна особа, яка досягла до моменту здійснення проступку 16-річного віку (громадяни, посадові особи, іноземці та особи без громадянства).
  •  Суб’єктивна сторона: вина (навмисна чи необережна), мета, мотиви здійснення проступку.

  1.   Суть і види адміністративних стягнень

Заходи юридичної відповідальності за вчинені адміністративні правопорушення можна поділити на такі групи:

  •  Адміністративні стягнення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення.
  •  Адміністративні стягнення, передбачені іншими законами, що встановлюють адміністративну відповідальність.
  •  Заходи впливу, що застосовуються до неповнолітніх.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. Накладення стягнення необхідне для забезпечення дотримання загальнообов’язкових правил, покарання і виховання порушника та попередження нових правопорушень.

Види адміністративних стягнень, що закріплені в КпАП України:

  •  Попередження – це офіційне застереження уповноваженою посадовою особою  порушника про неприпустимість вчинення ним адміністративних правопорушень, що оформляється письмово або в іншій установленій формі. Це найменш обтяжливе для правопорушника адміністративне стягнення, однак воно тягне ті ж самі наслідки, що й інші стягнення. Зокрема, при повторному вчиненні адміністративного проступку підвищується ступінь юридичної відповідальності правопорушника.
  •  Штраф – найпоширеніший вид адміністративного стягнення -стягнення з порушника певної грошової суми в дохід держави.
  •  Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (предмет після примусового вилучення реалізується за рахунок порушника, а йому передається виручена сума за вирахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета).
  •  Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення - примусове, безплатне перетворення майна у власність держави. Конфіскованим може бути тільки предмет – приватна власність порушника, якщо інше не передбачено законодавчими актами.
  •  Позбавлення спеціального права, наданого цьому громадянинові, на термін до трьох років за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом (управління транспортними засобами, права полювання).
  •  Виправні роботи строком до двох місяців з відбуттям їх за місцем постійної роботи порушника та з утриманням до 20 % його заробітку в дохід держави (призначається тільки в судовому порядку).
  •  Адміністративний арешт – це фізичне обмеження свободи особи на строк до 15 діб з використанням порушника на фізичних роботах без оплати. Адміністративний арешт застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних проступків з підвищеним ступенем суспільної небезпеки, зокрема, дрібне хуліганство, прояв неповаги до суду, злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця та інші правопорушення. Не застосовується до вагітних жінок, жінок, які мають дітей до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років та інвалідів I-II групи (призначається тільки в судовому порядку).
  •  Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила
    адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування
    , призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

Наявність в системі адміністративних стягнень різних за характером та тяжкістю санкцій дозволяє враховувати при їх накладенні ступінь суспільної шкоди та особу порушника.

До адміністративних стягнень, передбачених іншими законами, слід віднести:

А) до іноземців та осіб без громадянства Законом „Про правовий статус іноземців” передбачено спеціальний вид стягнення – видворення за межі України, якщо дії цих осіб суперечать інтересам безпеки та охорони громадського порядку; якщо має місце грубе порушення законодавства України про правовий статус іноземців тощо. Іноземець, стосовно якого прийняте рішення про адміністративне видворення, зобов’язаний покинути територію України у встановлений термін. У випадку ухилення від добровільного виїзду з України, згідно рішення, правопорушник підлягає адміністративному видворенню у примусовому порядку, яке забезпечують органи внутрішніх справ.;

Б)  до політичних партій та громадських організацій відповідно до Законів „Про політичні партії в Україні”, „Про об’єднання громадян” передбачено тимчасову заборону (зупинення) окремих видів діяльності або усієї діяльності; примусовий розпуск (ліквідація); попередження про недопущення незаконної діяльності; заборона політичної партії;

В) до суб’єктів господарювання за вчинення адміністративних проступків у сфері економіки відповідно до Закону „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, до Господарського Кодексу – анулювання ліцензії на певний вид діяльності, скасування державної реєстрації.

 До неповнолітніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

  •  Зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого.
  •  Застереження.
  •  Догана або сувора догана.
  •  Передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

  1.   Порядок притягнення особи до адміністративної    відповідальності

 Порядок притягнення до адміністративної відповідальності заснований на таких принципах:

  •  Своєчасне, повне, всебічне, об’єктивне з’ясування обставин справи та вирішення її у точній відповідності з законом.
  •  Доказ проступку і вини особи.
  •  Законність.
  •  Рівність громадян.
  •  Відкритий розгляд справи.
  •  Забезпечення права на захист.

Як складова адміністративного процесу провадження у справах про адміністративні правопорушення поділяється на такі стадії:

  •  Порушення справи про адміністративне правопорушення.
  •  Розгляд справи й винесення щодо неї постанови.
  •  Оскарження й опротестування постанови.
  •  Виконання винесеної постанови.

Провадження за справою про адміністративне правопорушення починається зі складання відповідного протоколу уповноваженою на це посадовою особою (працівник міліції, державний інспектор, контролер тощо).

Протокол не складається, якщо штраф стягується на місці і порушник цьому не перечить. За сплату штрафу видається відповідна квитанція (безквитковий проїзд тощо).

 У протоколі про адміністративне правопорушення зазначається: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім’я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу порушника; місце, час вчинення  і суть правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за даний проступок; прізвища та адреси свідків і потерпілих; пояснення порушника, докази, перевірка пояснень порушника, забезпечення його прав.

Протокол підписується особою, яка його склала, і порушником, а при наявності свідків і потерпілих – і ними також. У разі відмови порушника підписати протокол, у ньому робиться про це запис. Порушник має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови його підписати.

Для складання протоколу і для засвідчення особи правопорушника може бути доставлено до відділу міліції на термін не більше як на одну годину. Допускається проведення обшуку і огляду його речей.

Оформлений належним чином протокол та інші матеріали надсилаються до органу, який уповноважений розглядати справу про це порушення.

Адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то вона вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в п’ятнадцятиденний строк з дня отримання протоколу. Для деяких правопорушень встановлений п’яти-, семи-, трьох- або і одноденний термін розгляду справ про адміністративне правопорушення.

Орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення вирішує такі питання:

  •  Чи належить до його компетенції розгляд даної справи.
  •  Чи правильно складений протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення.
  •  Чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду.
  •  Чи витребувані необхідні додаткові матеріали.
  •  Чи підлягають задоволенню клопотання особи, притягуваної до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Справи, як правило, розглядаються органом (посадовою особою) за місцем скоєння правопорушення, за місцем обліку транспортного засобу або за місцем проживання порушника за його особистою участю. На розгляд справи можуть бути викликані й свідки, потерпілі, експерти, перекладачі. Інтереси порушника може захищати адвокат. У ході розгляду з’ясовуються всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини справи, розмір збитків, наявність у проступку складу злочину.

У ході розгляду справи колегіальним органом ведеться протокол засідання.

Завершується розгляд справи ухваленням мотивованої постанови про накладення адміністративного стягнення, про застосування засобів впливу, про припинення справи. За результатами розгляду матеріали можуть бути передані прокурору чи органу попереднього розслідування. Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи, а його копія на протязі 3-х діб вручається або пересилаються особі, відносно якої вона була винесена, а також потерпілому на його прохання. Це дає змогу реалізувати право на оскарження.

Постанова може бути оскаржена у десятиденний термін від дня винесення або опротестована прокурором. Постанова суду про накладення адміністративного стягнення є остаточною й оскарженню в порядку провадження у справах про адміністративні правопорушення не підлягає, однак вона може бути опротестована прокурором в порядку нагляду.

Порядок виконання постанови залежить від виду накладеного стягнення. Наприклад, штраф має бути оплачений протягом 15 діб з дня вручення порушнику копії постанови. Якщо порушник в добровільному порядку не сплатить штраф, то його стягнення проводиться з заробітку порушника, або постанова направляється державному виконавцю для стягнення штрафу шляхом реалізації майна порушника.

Виконанням постанови по справі про адміністративне правопорушення  адміністративне провадження завершується.  

  1.   Органи, посадові особи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення

 

Справи про адміністративне правопорушення в межах своєї компетенції мають право розглядати такі органи:

  •  адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах сільських, селищних, районних у містах,  міських рад;
    •  виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;
    •  районні (міські) суди (судді);
    •  органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи).

Адміністративні комісії є колегіальними органами, вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які віднесені до компетенції інших органів, і утворюються відповідними органами місцевого самоврядування у складі голови, заступника голови, відповідального секретаря, а також членів комісії.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад уповноважені розглядати справи про порушення громадського порядку, правил торгівлі та інші аналогічні порушення.

Суди (судді) уповноважені розглядати такі справи про адміністративні проступки:

  •  Усі справи про проступки, вчинені неповнолітніми особами у віці від 16 до 18 років.
  •  Справи про проступки, за вчинення яких законом передбачені адміністративні стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт, конфіскації та оплатного вилучення предметів, які стали знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом проступку тощо.

Четверта група органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення це:

  •  Органи внутрішніх справ.
  •  Органи державного пожежного нагляду.
  •  Органи залізничного транспорту.
  •  Органи автомобільного та електротранспорту.
  •  Органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні.
  •  Органи державної податкової  служби України.
  •  Військові комісаріати.
  •  Установи державної санітарно-епідеміологічної служби.
  •  Органи земельних ресурсів.
  •  Органи лісового господарства.
  •  Органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів тощо.

ЛЕКЦІЯ 3. ЦИВІЛЬНЕ  ПРАВО (ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА)

План

  1.  Цивільне право як галузь права. Предмет і метод правового регулювання.
    1.  Зміст цивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін.
    2.  Поняття і види угод (правочинів).
    3.  Форми угод (правочинів).
    4.  Поняття та строки позовної давності.
    5.  Право власності.
    6.  Захист права власності. Поняття віндикаційного та негаторного позовів.

3.1.  Цивільне право як галузь права. Предмет і метод правового     регулювання

Цивільне право – це сукупність встановлених державою правових норм, що регулюють майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Предметом правового регулювання цивільного права є майнові та пов’язані з ними особисті немайнові відносини.

Майнові відносини складають основну сферу регулювання цивільного права. Вони виникають в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ з приводу володіння, користування і розпорядження майном. Характерною їх ознакою є те, що вони матеріальні, об’єктивні, основуються на рівності їх учасників, є самостійними вольовими відносинами і їх учасники відокремлені один від одного майново. Вони незалежні і виступають один до одного як сторонні особи. За змістом майнові відносини слід розуміти як знаходження майна у певної особи і перехід цих майнових благ від однієї особи до іншої.

Для особистих немайнових відносин характерні такі ознаки:

  •  Вони позбавлені економічного змісту.
  •  Предметом особистих немайнових відносин є нематеріальні блага (ім’я, честь, гідність, авторство, право на життя, охорону здоров’я, на сім’ю, безпечне довкілля, на свободу і особисту недоторканість тощо; для юридичних осіб – недоторканість ділової репутації, таємниця кореспонденції, право на найменування, товарний знак тощо).
  •  Вони виникають з приводу таких нематеріальних благ, котрі невід’ємні від особи.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов’язані з особою суб’єкта і їх можна поділити на дві групи:

  •  Особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське право, право на винаходи, промислові зразки, торгівельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо).
    •  Особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров’я, на особисту та сімейну таємницю тощо.

Цивільному праву притаманний диспозитивний метод правового регулювання. Особливість його полягає в тому, що:

  •  Норми цивільного права виходять від рівності правового положення сторін, їх не підпорядкованості. Це означає, що жоден із суб’єктів цивільного права не може визначати з власної ініціативи поведінку іншого суб’єкта, на відміну від інших галузей публічного права (адміністративного, фінансового тощо).
  •  Виникнення цивільно-правових відносин базується на волевиявленні сторін. Тобто, суб’єкти цивільного права є самостійними і право відношення між ними може виникнути тільки в тому разі, якщо між ними є домовленість (договір) про це.
  •  Цивільне право надає учасникам правовідносин право і можливість самим встановлювати взаємні права і обов’язки.
  •  Існує особливий порядок захисту цивільних прав і вирішення цивільно-правових спорів, який здійснюється судами загальної юрисдикції або третейськими судами.

Загальними принципами цивільного законодавства є:

  •  Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини.
    •  Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом.
    •  Свобода договору.
    •  Свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
    •  Судовий захист цивільного права та інтересу.
    •  Справедливість, добросовісність та розумність.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову. Основними складовими елементами її є правові норми, які, в свою чергу, об’єднуються у певну споріднену категорію цивільно-правових відносин – цивільно-правові інститути (наприклад, інститут права власності, цивільно-правового договору, позовної давності тощо). При цьому серед інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин. Вони утворюють Загальну частину цивільного права (це норми про: основні положення; суб’єктів та об’єкти цивільних прав; правочини; представництво і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позовна давність).

Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права. До них належать норми про: особисті немайнові права; речове право; право інтелектуальної власності; зобов’язальне право; спадкове право.

Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять цивільно-правові норми. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) та звичайні. До основних законів належить Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. Усі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та мають їй відповідати. Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Один з найважливіших законів України – Цивільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року і складається з шести Книг. Крім цього, цивільні відносини можуть регулюватися актами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, актами інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим. При цьому, цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

3.2.  Зміст цивільно-правових відносин. Правосуб’єктність сторін

Цивільно-правові відносини – це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, в яких учасники виступають як майново та організаційно відокремлені, юридично рівні носії суб’єктивних прав і обов’язків, здійснення котрих забезпечується можливим застосуванням до порушників примусових заходів майнового характеру.

Суб’єктами цивільних правовідносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Юридична особа – це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка від свого імені може набувати майнові та особисті немайнові права, нести зобов’язання, бути позивачем і відповідачем в суді.

Виділяють такі ознаки юридичної особи:

  •  організаційна єдність, закріплена в Статуті чи положенні. Вона характеризується наявністю стійких взаємозв’язків між членами, учасниками, акціонерами;
  •  державна реєстрація відповідно до закону. Юридична особа підлягає обов’язковій державній реєстрації. Дані державної реєстрації включаються до єдиного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи тощо;
  •  наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа має такі самі цивільні права та обов’язки (цивільна правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх (цивільна дієздатність) через свої органи, які діють відповідно до установчих документів. Саме установчі документи є юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи. Це комплект документів установленої законом форми, згідно з якими юридична особа виникає і діє як суб’єкт цивільного права. Для різних юридичних осіб – це різні комплекти документів, але основними з них є, по-перше, рішення одного чи кількох власників або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи. Якщо засновників двоє чи більше, рішенням про створення є засновницький договір. По-друге, це статут юридичної особи ;
  •  наявність можливості виступати позивачем і відповідачем в суді;
  •  майнова відокремленість. Кожна юридична особа має майно, яке належить їй на праві власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні, що робить її економічно незалежною організацією. Це майно відокремлене від майна держави, інших організацій і громадян, що утворюють колектив юридичної особи;
  •  самостійна цивільно-правова відповідальність за своїми зобов’язаннями належним їй майном;
  •  участь у цивільному обігу від власного імені. Юридична особа має своє найменування, яке містить вказівку на її організаційно-правову форму, інформацію про характер її діяльності. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до єдиного державного реєстру.

Юридична особа  вважається створеною з моменту її державної реєстрації, яка проводиться у виконавчому комітеті міської або районної державної адміністрації за її місцезнаходженням.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Фізичні особи як суб’єкти цивільно-правових відносин наділені цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю.

Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права і обов’язки. Така правоздатність визнана за всіма фізичними особами. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, а в деяких випадках і до народження і припиняється у момент смерті особи. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.

Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно здійснювати їх, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Наявність дієздатності означає її можливості особисто здійснювати різні юридичні дії – укладати угоди, розпоряджатись майном, приймати спадщину або відмовлятись від неї, відповідати за заподіяну шкоду, видавати довіреності тощо.

В повному обсязі цивільна дієздатність виникає з досягненням 18 років. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла вісімнадцяти років, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Цивільне законодавство розрізняє декілька видів дієздатності:

  •  Повна дієздатність – це здатність фізичної особи своїми діями набувати і здійснювати будь-які передбачені законом права, приймати на себе і нести будь-які зобов’язання. Її набуває фізична особа, яка досягла 18 років. До цього віку повна дієздатність виникає у разі реєстрації шлюбу. Повна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини, а також особі, яка досягла 16 років і бажає займатись підприємницькою діяльністю. Надання повної дієздатності здійснюється за рішенням органів опіки і піклування.
  •  Часткова дієздатність – її мають особи до 14 років. Вони вправі самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Особа з частковою цивільною дієздатністю не несе відповідальність за заподіяну нею шкоду.
  •  Неповна дієздатність – це здатність особи набувати і здійснювати лише ті права і обов’язки, які вказані в законі. Її мають особи у віці від 14 до 18 років. Особи з неповною цивільною дієздатністю мають ті ж права, що й особи з частковою цивільною дієздатністю, а, крім того, право: самостійно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією та іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом; бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатись вкладом, внесеним нею на своє ім’я. На укладення інших правочинів потрібна згода батьків або піклувальників та органу опіки та піклування. За наявністю достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки і піклування може обмежити право особи з неповною цивільною дієздатністю самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.
  •  Обмежена цивільна дієздатність – встановлюється  за рішенням суду стосовно фізичної особи, якщо вона:

  А) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її   здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

Б) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами,                 токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких за законом вона зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над такою особою встановлюється піклування, і вона не може укладати угоди, крім дрібних побутових, а також не вправі самостійно розпоряджатись своїми доходами. Суд може поновити цивільну дієздатність особи, якщо особа одужала або перестала зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами.

  •  Недієздатність – такою особа визнається за рішенням суду, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного захворювання не здатна  усвідомлювати  значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною особою  встановлюється опіка. Така особа не має права вчиняти будь-якого правочину, а відповідальність за заподіяну такою особою шкоду несе її опікун.

 

3.3. Поняття і види угод (правочинів)

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Це вольовий акт, дія, спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер.

Класифікація право чинів здійснюється за певними критеріями:

  1.  За кількістю сторін
    •  Односторонні – передбачають волевиявлення однієї сторони, але можуть здійснюватись декількома особами (заповіт, довіреність). Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.
    •  Двосторонні – взаємні або договори – це погоджена дія двох або більше сторін - передбачають зустрічне волевиявлення, що здійснюється для досягнення протилежних цілей (купівля продаж, найм).
    •  Багатосторонні – передбачають участь трьох і більше сторін, здійснюються для досягнення однакових цілей (договір про спільну діяльність).
  2.  За характером правовідносин, що виникають на підставі право чину (або за ознакою від платності)
  •  Відплатні – породжують правовідносини, де кожна із сторін вправі вимагати від іншої певні майнові або грошові цінності (купівля-продаж, міна).
  •  Безвідплатні - породжують правовідносини, де тільки одна сторона зобов’язана передати цінності або виконати дію.
  1.  За моментом вчинення
  •  Консенсуальні – для їх вчинення достатньо лише досягнення  сторонами згоди за всіма істотними умовами. В момент досягнення згоди право чин вважається вчиненим і у сторін виникають права і обов’язки (купівля-продаж, підряд).
  •  Реальні – для  їх вчинення крім досягнення згоди, потрібно ще й передати річ чи кошти. Права і обов’язки виникають у сторін з моменту їх передачі (дарування, зберігання).
  1.  Залежно від значення підстав право чину для його дійсності
  •  Каузальні – правочини, дійсність яких залежить  від конкретної   підстави – цілі (наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів).
  •  Абстрактні – правочини, для дійсності якого ціль не має значення (вексель, гарантія).

Крім цього, правочини також поділяються на:

  •  Умовні – правочини, в яких виникнення прав та обов’язків   ставиться сторонами у залежність від обставини, яка може наступити або не наступити в майбутньому;
  •  Безумовні – право чини, що не містять будь яких умов.

Окремим видом правочинів є:

  •  фідуціарні – правочини, які містять довірчий характер (договір доручення, довіреність);
  •  нефідуціарні – правочини, що не мають довірчого характеру.

Законом передбачені вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину:

  •  зміст правочину не може суперечити цивільному законодавству, а також моральним засадам суспільства;
  •  особа, яка вчинила правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
  •  волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
  •  правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом;
  •  правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (тобто не може бути фіктивним);
  •  правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

 Недійсні правочини, залежно від того, який елемент їх складу є дефектним, можна поділити на певні групи, а саме на:

  •  правочини з вадами суб’єктного складу;
  •  правочини з вадами волі;
  •  право чини з вадами форми;
  •  правочини з вадами змісту.

 Фіктивний правочин – це правочин, вчинений лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки. Такий правочин визнається недійсним незалежно від мети його укладання.

 Удаваний правочин – це правочин, укладений з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. В такому правочині також відсутня основа – учасники прагнуть досягти зовсім іншої мети, ніж це випливає з правочину. Встановивши це, суд визнає удаваний правочин недійсним, а дійсним буде визнано той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. У разі, коли такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання його недійсним.

 Нікчемними (абсолютно недійсними) правочинами визнаються такі правочини, недійсність яких прямо встановлена законом. Якщо недійсність правочину прямо не випливає із закону, але один із учасників або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність, то такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути іншій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція), а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком визнання недійсним інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що право чин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

3.4. Форми угод (правочинів)

Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст.205 ЦК України правочин може вчинятися сторонами усно чи письмово.

  •  Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (наприклад, купівля речі в магазині, що супроводжується одночасною сплатою ціни речі та її передачею покупцю), за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність (наприклад, довіреність, договір застави).

За участю юридичних осіб правочини також можуть вчинятися в усній формі. У цьому випадку закон зобов’язує продавця видати юридичній особі документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.

  •  У письмовій формі вчиняються правочини між юридичними особами; між фізичними і юридичними особами, крім тих, які можуть вчинятися в усній формі; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму  доходів громадян, крім тих, які повністю виконуються в момент їх вчинення; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо:

а) його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінюються сторони;

б) якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого технічного засобу зв’язку;

в) якщо він підписаний стороною (сторонами) правочину.

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується уповноваженими  особами та скріплюється печаткою.

Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Такий підпис засвідчується нотаріально або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст право чину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

  •  У передбачених законом випадках правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення.  Вимоги щодо обов’язкової нотаріальної форми встановлені для: довіреності на вчинення правочинів, що потребують нотаріальної форми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об’єктів; договору купівлі-продажу об’єкта приватизації; заповіту; договору дарування валютних цінностей на суму більше, як п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян тощо.

Нотаріальна форма правочину може бути передбачена угодою   сторін у будь-якому випадку.

  •  Державна реєстрація правочину – правочин підлягає державній реєстрації у випадках, визначених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна, управління нерухомим майном, оренда земельної ділянки тощо.

Правочини, які підлягають державній реєстрації, є вчиненими лише з моменту державної реєстрації. Тобто до здійснення державної реєстрації укладений сторонами правочин не є вчиненим та жодних цивільних наслідків не породжує.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення  однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на показах свідків.

Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимог щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Недотримання передбаченої законом нотаріальної форми правочину тягне нікчемність правочину. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню право чину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

  1.  Поняття та строки позовної давності

Якщо відновлення порушеного права не досягнуто в добровільному порядку, особа може звернутись за захистом своїх порушених прав і законних інтересів до суду. Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності.

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний та спеціальний.

Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: фізична особа, юридична особа чи держава.

Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ст. 258 ЦК України позовна давність тривалістю в один рік застосовується до вимог:

  •  про стягнення неустойки (штрафу або пені);
  •  про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації;
  •  про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
  •  у зв’язку з недоліками проданого товару;
  •  про розірвання договору дарування;
  •  у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;
  •  про оскарження дій виконавця заповіту;

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного право чину.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, про що укладається письмовий договір, однак не може бути скорочена.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропуску позовної давності, він може його відновити або продовжити.

 Позовна давність не поширюється:

  •  на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;
  •  на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу;
  •  на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;
  •  на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
  •  на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).
  •  на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України „Про державний матеріальний резерв”.

  1.  Право власності

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій розсуд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського панування особи над річчю. Тобто володіти означає фактично мати річ. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне.

Законне – це таке володіння, яке виникає внаслідок правовідносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння таких підстав не має. 

Добросовісне володіння – це володіння майном, коли набувачі його не знали і не могли знати про незаконність такого володіння. Недобросовісні набувачі знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування – право на вилучення з речі її корисних властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпорядження – це право власника визначати юридичну і фактичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади. Форми права власності в чинному законодавстві є однаковими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обмежень або надання пріоритетів тим чи іншим власникам. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Підставами набуття права власності вважаються первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника. До них відносять виробництво або переробку речей, змішування та приєднання речей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних належать такі підстави, за яких набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього власника.

Підставами припинення права власності є:

  •  відчуження власником свого майна (купівля продаж, дарування тощо);
  •  відмова власника від права власності. Особа може відмовитись від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності;
  •  припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі. Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула права власності на майно, яке за законом, який був прийнятий пізніше, не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом;
  •  знищення майна. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру;
  •  викуп пам’яток історії та культури. Якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення, державний орган з питань охорони пам’яток історії та культури робить власнику пам’ятки відповідне попередження. Якщо ж власник не вживе заходів щодо збереження пам’ятки, зокрема у зв’язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам’яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. Викуплена пам’ятка переходить у власність держави;
  •  викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю. Такі дії здійснюються за згодою власника або за рішенням суду. Рішення про викуп приймається в межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування. Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю, зобов’язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше як за рік до викупу. До викупної ціни включаються ринкова вартість ділянки  і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв’язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі. За домовленістю з власником йому може бути надана інша земельна ділянка, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни;
  •  викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене. Право власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв’язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, може бути припинене за рішенням суду шляхом їх викупу і з обов’язковим попереднім відшкодуванням збитків у повному обсязі. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної  за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту;
  •  звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника. Відбувається на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, та виконавчого листа у разі, якщо власник не виконав взяті на себе зобов’язання, в тому числі і забезпечені цим майном;
  •  реквізиція. У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності, майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості. В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Якщо після припинення надзвичайної ситуації реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо;
  •  конфіскація. До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно;
  •  припинення юридичної особи чи смерті власника.

Конституцією України, Законом України „Про власність” ти Цивільним Кодексом України передбачені такі форми власності в Україні:

  •  державна;
  •  приватна;
  •  колективна.

Право колективної власності як власність юридичних осіб не знайшло своєї підтримки у новому Цивільному Кодексі України. Законодавець виходить з того, що колектив не є єдиним цілим, що виступає у суспільних відносинах, його складає сукупність окремих осіб, він не є цілісністю, а права окремих осіб не є правомочностями власника. Право власності колективу – це право власності певним чином організованих осіб, а саме організованих у вигляді юридичної особи. Тільки маючи статус юридичної особи, будь-яке колективне утворення може виступати у цивільному обігу і брати в ньому участь: здійснювати присвоєння і виконувати правомочності власника – володіння, користування і розпорядження. Тому право колективної власності слід називати правом власності юридичних осіб.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

 Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватись природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

 Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

 У державній власності  є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законодавством, може здійснюватись іншими суб’єктами.

 У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

 Спільна власність має місце тоді, коли з тих чи інших підстав у кількох осіб виникає право власності на одне й те ж саме майно. Відносини спільної власності можуть виникати за участю різноманітних суб’єктів права власності – фізичних, юридичних осіб, держави, громад тощо. Правовий режим права спільної власності передбачає єдність правомочностей її учасників у володінні, користуванні й розпорядженні спільним майном і вирішенні спільно всіх питань щодо здійснення цих правомочностей стосовно об’єкта права. Право спільної власності може бути двох видів – спільна часткова власність, коли частки співвласників визначені, і спільна сумісна власність, коли частки не визначені.

  1.  Захист права власності. Поняття віндикаційного та негаторного позовів

 Захист права власності є однією зі складових поняття охорони права власності. Захист права власності – це застосування судовими органами в разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених цивільним законодавством, і спрямованих на відновлення прав власника. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Захист суб’єктивних цивільних прав здійснюється у такі способи: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені). Ці способи можна розділити на речево-правові, зобов’язально-правові та особливі способи захисту. До речево-правових способів належать віндикаційний та негаторний позови.

 Віндикаційний позов – це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов:

  •  необхідно, щоб власник був фактично позбавлений володіння;
  •  щоб майно, яке належить власнику, збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено;
  •  віндикація можлива лише до індивідуально-визначеного майна, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке належить йому на праві власності;
  •  позивач і відповідач не знаходяться у зобов’язальних відносинах щодо цього майна.

Позивачем за віндикаційним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем – фактичний володілець майна, незаконність володіння якого повинна бути доведена в суді. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добросовісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло від власника поза його волею (загублено, викрадено), а недобросовісні – у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від добросовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовісного набувача власник вправі витребувати повернення і відшкодування всіх доходів, які особа отримала або повинна була отримати від цього майна, а від добросовісного – лише за час, коли він дізнався або повинен був дізнатися про незаконність володіння. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов – це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном. Позивачем виступає власник майна. Відповідачем є особа, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати в повному обсязі його право власності на власний розсуд. За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист права власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негаторний позов не може бути пред’явлений після припинення протиправної поведінки. У цьому разі власник може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою третьої особи.

ЛЕКЦІЯ 4. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО (ДРУГА ЧАСТИНА). ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. СПАДКОВЕ ПРАВО

ПЛАН

  1.  Поняття зобов’язального права. Суб’єкти зобов’язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань.
    1.  Цивільно-правовий договір.
    2.  Система та види цивільно-правових договорів.
    3.  Недоговірні зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
    4.  Поняття та підстави спадкоємства. Час і місце відкриття спадщини.
    5.  Поняття та порядок спадкування за законом.
    6.  Поняття та порядок спадкування за заповітом.

  1.  Поняття зобов’язального права. Суб’єкти зобов’язань. Способи забезпечення виконання зобов’язань

Відповідно ЦК України зобов'язанням є правовідношення,  в  якому  одна  сторона (боржник)   зобов'язана   вчинити   на   користь   другої сторони

(кредитора) певну дію (передати  майно,  виконати  роботу,  надати послугу, сплатити  гроші  тощо) або утриматися від певної дії,  а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

 Підставами виникнення зобов’язань є:

  •  договори та інші правочини;
  •  створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
  •  завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
  •  інші юридичні факти;
  •  безпосередньо з актів цивільного законодавства;
  •  з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування;
  •  з рішення суду;
  •  настання або ненастання певної події.

Зобов'язання  має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Кредитор – активна сторона зобов’язання – має право вимагати від боржника виконання свого обов’язку.

Боржник – пасивний учасник зобов’язання – на ньому лежить обов’язок здійснити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо.

 Зобов’язання припиняється:

  •  виконанням,  проведеним належним чином;
  •  переданням відступного (за  згодою  сторін  внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей,  іншого майна тощо);
  •  зарахуванням    зустрічних однорідних  вимог;
  •  за домовленістю сторін;
  •  внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора;
  •  поєднанням боржника і  кредитора в одній особі;
  •  неможливістю  його  виконання  у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає;
  •  смертю  боржника,  якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою; смертю кредитора,  якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора та ліквідацією юридичної особи, якщо нема правонаступників.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов  договору  та  вимог Цивільного Кодексу.

Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор -  прийняти виконання  особисто,  якщо інше не встановлено договором або законом,  не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кожна  із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того,  що обов'язок виконується належним боржником  або  виконання приймається  належним кредитором чи уповноваженою на це особою,  і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

 Місце виконання зобов'язання встановлюється у договорі.

    Якщо місце виконання зобов'язання не встановлено у  договорі, виконання провадиться:

  •  за зобов'язанням про передання нерухомого майна – за місцезнаходженням цього майна;
  •  за зобов'язанням про передання товару (майна), що виникає
    на  підставі  договору  перевезення,  -  за місцем здавання товару
    (майна) перевізникові;
  •  за зобов'язанням про передання товару (майна),  що виникає на підставі  інших  правочинів,  -  за місцем  виготовлення  або зберігання товару (майна),  якщо це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання;
  •  за   грошовим   зобов'язанням - за  місцем  проживання кредитора, а  якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на  момент  виконання зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження)  і сповістив про це боржника, зобов'язання виконується за новим   місцем   проживання   (місцезнаходженням) кредитора  з  віднесенням на кредитора всіх витрат,  пов'язаних із зміною місця виконання;
  •  за іншим зобов'язанням – за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника.
    Зобов'язання  може  бути виконане в іншому місці,  якщо це
    встановлено актами цивільного законодавства або випливає  із  суті
    зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

 Виконання  зобов'язання  може  забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Правочин   щодо   забезпечення   виконання    зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

1. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які   боржник   повинен  передати  кредиторові  у  разі  порушення боржником зобов'язання.

 Штрафом є неустойка,  що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

 Пенею є  неустойка,  що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно  виконаного  грошового  зобов'язання  за  кожен   день прострочення виконання.

 2. За   договором   поруки   поручитель   поручається   перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає    перед    кредитором   за   порушення зобов'язання боржником. У разі  порушення  боржником  зобов'язання,  забезпеченого порукою,  боржник  і  поручитель  відповідають перед кредитором як солідарні боржники у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків тощо.

 3. За  гарантією  банк,  інша  фінансова  установа,  страхова організація  (гарант)  гарантує  перед  кредитором  (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає  перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі  порушення  боржником  зобов'язання,  забезпеченого гарантією,  гарант  зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

 4. Завдатком є грошова сума або рухоме  майно,  що  видається кредиторові  боржником  у  рахунок  належних  з нього за договором платежів,  на підтвердження зобов'язання і  на  забезпечення  його виконання.

Якщо  порушення  зобов'язання  сталося  з  вини  боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення  зобов'язання  сталося  з вини кредитора,  він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та  додатково  сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

 5. В  силу  застави  кредитор  (заставодержатель) має право у разі   невиконання   боржником    (заставодавцем)    зобов'язання, забезпеченого    заставою,   одержати   задоволення   за   рахунок заставленого  майна  переважно  перед  іншими  кредиторами   цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Предметом  застави  може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. У разі невиконання зобов'язання,  забезпеченого  заставою, заставодержатель  набуває  право  звернення  стягнення  на предмет застави. Якщо  предметом застави є нерухоме майно,  а також в інших випадках,   встановлених   законом,   договір   застави   підлягає нотаріальному посвідченню. Застава  нерухомого  майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви  заставодержателя  або  заставодавця  з  внесенням запису до
Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

 6. Право притримання. Кредитор,  який  правомірно  володіє  річчю,  що  підлягає передачі   боржникові   або  особі,  вказаній  боржником,  у  разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо  оплати  цієї  речі  або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має  право  притримати  її   у   себе   до   виконання   боржником зобов'язання. Ризик випадкового  знищення  або  випадкового  пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом. Кредитор відповідає за втрату,  псування  або  пошкодження речі,  яку  він  притримує  в  себе,  якщо  втрата,  псування  або пошкодження сталися з його вини. Кредитор  не  має  права  користуватися  річчю,  яку   він притримує у себе. До  кредитора,  який  притримує  у  себе річ боржника,  не переходить право власності на неї.

  1.  Цивільно-правовий договір

 Договір – одна із центральних категорій цивільного права. У широкому значенні його можна розглядати в трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне правовідношення, що виникло з цієї підстави, і як форму, що приймає відповідне правовідношення. У даному випадку договір – це підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання і відповідно до статті 11 ЦК України є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором   є   домовленість   двох   або  більше  сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно  до статті 6 Цивільного Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з   урахуванням   вимог  Цивільного  Кодексу,  інших  актів  цивільного законодавства,  звичаїв  ділового  обороту,  вимог  розумності  та справедливості.

 Зміст  договору  становлять  умови (пункти),  визначені на розсуд сторін і погоджені ними,  та  умови,  які  є  обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони  мають  право  укласти договір,  в якому містяться
елементи різних договорів (
змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів  цивільного  законодавства  про  договори,   елементи   яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами  договору  є  умови  про  предмет договору, умови,  що визначені законом як  істотні  або  є необхідними  для договорів даного виду,  а також усі ті умови,  щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Істотними є також умови, які хоча прямо і не вказані в законі, але є необхідними для договорів даного виду, наприклад, ціна в відплатних договорах, строк у договорах найму тощо.

 Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна  ціни  після  укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна  ціни   в   договорі   після   його   виконання   не допускається. Якщо  ціна  у  договорі  не  встановлена  і  не  може бути визначена виходячи з його  умов,  вона  визначається  виходячи  із
звичайних  цін,  що  склалися  на  аналогічні  товари,  роботи або послуги на момент укладення договору.

Нарівні з істотними умовами також виділяються звичайні та випадкові умови.

 Звичайними є ті умови договору, які базуються на диспозитивних нормах закону або звичаях. Їх внесення до тексту договору не є обов’язковим, їх наявність чи відсутність не впливає на факт укладення договору, вони не потребують окремого погодження, однак стають обов’язковими для сторін у силу самого факту укладення договору. Наприклад, умови щодо відшкодування завданої шкоди, порядку розгляду спорів – за відсутності таких умов у договорі ці питання будуть вирішуватися відповідно до загальних норм права.

 Випадковими вважаються ті умови договору, які хоч і не мають значення для укладення договору, але набувають юридичного значення лише у разі їх включення до самого договору (на противагу звичайним умовам, що стають обов’язковими у силу самого факту укладення договору). Випадковими, як правило, розглядаються умови щодо питань, які або взагалі не врегульовані законодавством, або певним чином виходять за межу нормативно встановлених диспозитивних норм, але щодо яких існує домовленість сторін договору.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги
щодо форми договору не встановлені законом. Якщо  сторони  домовилися  укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір,
щодо якого законом не встановлена письмова форма,  такий договір є
укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо   сторони   домовилися  про  нотаріальне  посвідчення договору,  щодо   якого   законом   не   вимагається   нотаріальне посвідчення,   такий   договір   є   укладеним   з   моменту  його нотаріального посвідчення.

 Договір  є  укладеним  з  моменту  одержання  особою,  яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо  відповідно  до  акта  цивільного  законодавства  для укладення  договору  необхідні  також передання майна або вчинення іншої дії,  договір є укладеним з моменту  передання  відповідного майна або вчинення певної дії. Договір,   який  підлягає  нотаріальному  посвідченню  або державній реєстрації,  є укладеним з  моменту  його  нотаріального посвідчення або державної  реєстрації,  а  в  разі необхідності і нотаріального посвідчення,  і державної  реєстрації  -  з  моменту державної реєстрації.

 Укладення договору як спільної дії його учасників, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:

  •  внесення пропозиції  однією  стороною укласти  договір (оферта);
  •  прийняття пропозиції другою стороною (акцепт).

 Пропозицію  укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Вона має містити істотні умови договору і виражати намір особи,  яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідь  особи,  якій  адресована   пропозиція   укласти договір,   про   її  прийняття  (акцепт)  повинна  бути  повною  і безумовною. Якщо особа,  яка одержала пропозицію  укласти  договір,  у межах  строку  для  відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору  (відвантажила  товари,  надала  послуги, виконала  роботи,  сплатила відповідну  суму  грошей  тощо),  яка засвідчує  її  бажання  укласти  договір, ця  дія  є   прийняттям пропозиції,  якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа,  яка  прийняла  пропозицію,  може  відкликати  свою відповідь про її прийняття,  повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір,  до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

 Зміна або розірвання договору допускається лише за  згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір  може  бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у  разі  істотного  порушення  договору другою  стороною  та в інших випадках,  встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору,  коли  внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
У  разі  зміни  договору  зобов'язання  сторін  змінюються відповідно   до   змінених  умов  щодо  предмета,  місця,  строків виконання тощо. У   разі  розірвання   договору    зобов'язання    сторін припиняються. У   разі   зміни  або  розірвання  договору  зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості  про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.  Якщо  договір  змінюється або  розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з  моменту  набрання  рішенням суду  про  зміну  або розірвання договору законної сили. Сторони  не мають права вимагати повернення того,  що було виконане ними за зобов'язанням до  моменту  зміни  або  розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо  договір змінений або розірваний у зв'язку з істотним порушенням договору однією із сторін,  друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору. Зміна  або  розірвання  договору  вчиняється в такій самій формі,  що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором  або  законом  чи  не  випливає  із звичаїв ділового обороту.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Строком договору є  час,  протягом  якого  сторони  можуть здійснити  свої  права  і  виконати  свої  обов'язки відповідно до договору.

 Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони   можуть    встановити,    що    умови    договору застосовуються   до   відносин  між  ними,  які  виникли  до  його укладення. Закінчення  строку  договору  не  звільняє   сторони   від відповідальності  за  його  порушення,  яке мало місце під час дії договору.

 4.3.  Система та види цивільно-правових договорів

Різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування і, отже, класифікації, що здійснюється за різними ознаками.

1. За ознакою розподілу обов’язків між сторонами договори поділяються на:   

  •  односторонні (одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії  або  утриматися від  них,  а  друга  сторона  наділяється лише правом вимоги,  без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони);
  •   двосторонні (правами  та   обов'язками наділені обидві сторони договору);
  •  багатосторонні (укладаються  більш  як двома сторонами, до них  застосовуються загальні положення  про договір,  якщо  це  не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів).

2. За ознакою наявності зустрічного відшкодування договори поділяються на:   

  •  відплатні (кожна із сторін має отримати від контрагента певне відшкодування). Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Більшість цивільно-правових договорів є відплатними;
  •  безоплатні (породжують правовідношення, де тільки одна сторона зобов’язана передати цінності).

3. За моментом виникнення договору:

  •  реальні (визнаються укладеними з моменту, коли на підставі досягнутої згоди здійснюється виконання за договором – передача контрагенту певного майна);
  •  консенсуальні (набувають сили з моменту досягнення сторонами згоди).

Крім цього, договори поділяються на основні та додаткові. Суть поділу полягає в тому, що додаткові договори є залежними від основних, слідують за ними, і в разі визнання недійсним основного договору недійсним є і додатковий. Додатковими є всі договори, що спрямовані на забезпечення виконання зобов’язань (договори застави, поруки, завдатку тощо).

Договори основні та попередні.

 Попереднім  є  договір,   сторони   якого   зобов'язуються протягом  певного  строку  (у  певний  термін)  укласти  договір в майбутньому (основний договір) на умовах,  встановлених попереднім договором. Законом може   бути   встановлено   обмеження   щодо   строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови   основного   договору,   що   не   встановлені попереднім  договором,  погоджуються  у   порядку,   встановленому сторонами   у   попередньому   договорі,  якщо  такий  порядок  не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір  укладається  у  формі,  встановленій  для основного   договору,   а   якщо   форма   основного  договору  не встановлена - у письмовій формі. Сторона,  яка  необґрунтовано  ухиляється  від   укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій  стороні  збитки,  завдані  простроченням,  якщо  інше   не встановлено    попереднім    договором   або   актами   цивільного законодавства.

Зобов'язання,    встановлене     попереднім     договором, припиняється,  якщо  основний договір не укладений протягом строку (у термін),  встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

 Договір  про  наміри  (протокол  про наміри тощо),  якщо в ньому  немає  волевиявлення  сторін   щодо   надання   йому   сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

 Договори, укладені на користь контрагентів і третіх осіб. Договором  на  користь  третьої  особи є договір,  в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок  на  користь не контрагента за договором, тобто сторони, що бере участь в укладенні договору, а  третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі. Виконання  договору на користь третьої особи може вимагати як особа,  яка уклала договір,  так і третя особа, на користь якої передбачено  виконання,  якщо  інше  не  встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження  третьою  особою  наміру  скористатися своїм  правом  сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої  особи,  якщо  інше  не  встановлено  договором  або законом. Якщо  третя  особа  відмовилася від права,  наданого їй на підставі договору,  сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

 Договори речові та зобов’язальні. Сутність розмежування цих видів договорів полягає в тому, що об’єктом речових договорів є не дії зобов’язальної особи, а безпосередньо речі, коли договір породжує у контрагента речове право, зокрема право власності. Речовий договір, отже, має бути реальним, оскільки в таких договорах відсутній розрив у часі між укладенням договору і виникненням речового права, і договір спрямований не на виникнення зобов’язання з передачі речі, а саме на передачу речі.

Цивільне право розрізняє такі різновиди договорів як публічні та договори приєднання.

 Публічним є договір,  в якому одна сторона  -  підприємець взяла  на  себе  обов'язок  здійснювати продаж товарів,  виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору  встановлюються  однаковими  для всіх  споживачів,  крім  тих,  кому  за  законом надані відповідні пільги. Підприємець  не  має  права   надавати   переваги   одному споживачеві  перед іншим щодо укладення публічного договору,  якщо інше не встановлено законом. Підприємець  не  має  права  відмовитися   від   укладення публічного  договору  за  наявності  у  нього  можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі  необґрунтованої  відмови  підприємця  від   укладення публічного   договору   він   має   відшкодувати  збитки,  завдані споживачеві такою відмовою.

 Договір приєднання – це договір,  умови  якого  встановлені однією  із сторін у формулярах або інших стандартних формах,  який може бути укладений  лише  шляхом  приєднання  другої  сторони  до запропонованого   договору   в   цілому.  Друга  сторона  не  може запропонувати свої умови договору. Договір приєднання може бути змінений  або  розірваний  на
вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно  мала,  а  також  якщо  договір   виключає   чи   обмежує відповідальність  другої  сторони  за  порушення  зобов'язання або містить інші умови,  явно обтяжливі для сторони,  яка приєдналася. Сторона,  яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів,  не прийняла б цих умов за наявності у  неї  можливості брати участь у визначенні умов договору.

 До системи цивільно-правових договорів відносяться:

  •  купівля-продаж (роздрібна, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна);
  •  дарування;
  •  рента;
  •  довічне утримання (догляд);
  •  найм (оренда) -  прокат, найм (оренда) земельної ділянки, найм будівлі або іншої капітальної споруди, найм (оренда) транспортного засобу, лізинг, найм (оренда) житла;
  •  позичка;
  •  підряд (побутовий і будівельний, на проектні та пошукові роботи);
  •  послуги;
  •  перевезення;
  •  транспортне експедирування;
  •  зберігання;
  •  страхування;
  •  доручення;
  •  комісія;
  •  управління майном;
  •  позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок;
  •  факторинг;
  •  договір комерційної концесії (франчайзинг);
  •  спільна діяльність тощо.

 За  договором  купівлі-продажу  одна  сторона  (продавець)
передає або зобов'язується  передати  майно  (товар)  у  власність другій стороні (покупцеві),  а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.  

Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у  продавця  на  момент  укладення  договору  або  буде  створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Договір   купівлі-продажу   земельної   ділянки,   єдиного майнового  комплексу,  житлового  будинку  (квартири)  або  іншого нерухомого  майна  укладається  у  письмовій  формі   і   підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Продавець   зобов'язаний    передати   покупцеві   товар, визначений договором купівлі продажу. Продавець повинен одночасно з товаром  передати  покупцеві його  приналежності  та  документи (технічний паспорт,  сертифікат якості тощо),  що стосуються товару та підлягають переданню  разом із   товаром  відповідно   до   договору   або  актів  цивільного законодавства.

Продавець  повинен передати покупцеві товар,  якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі  купівлі-продажу  умов  щодо якості  товару,  продавець  зобов'язаний  передати покупцеві товар, придатний  для  мети,  з   якою   товар   такого  роду   звичайно використовується. Договором   або  законом  може  бути  встановлений  строк, протягом  якого  продавець  гарантує  якість  товару  (гарантійний строк). Гарантія  якості  товару  поширюється  на всі комплектуючі вироби, якщо інше не встановлено договором. Гарантійний строк починається з моменту  передання  товару покупцеві, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу.

 Покупець,  якому переданий товар  неналежної  якості,  має право,   незалежно   від   можливості   використання   товару   за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

  •  пропорційного зменшення ціни;
  •  безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;
  •  відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
    У  разі  істотного  порушення  вимог  щодо  якості товару (виявлення недоліків,  які не можна усунути,  недоліків,  усунення яких пов'язане з непропорційними  витратами  або  затратами  часу, недоліків,  які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:
  •  відмовитися від договору і вимагати  повернення  сплаченої
    за товар грошової суми;
  •  вимагати заміни товару.

 За договором дарування одна сторона (дарувальник)  передає або   зобов'язується   передати   в   майбутньому  другій  стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

 Предметом договору дарування (дарунком) можуть бути рухомі речі, в тому числі  гроші  та цінні папери, нерухомі речі, а також майнові  права,  якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Договір дарування  предметів  особистого  користування  та
побутового призначення може бути укладений усно;
нерухомої речі - у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір  дарування  валютних  цінностей   на   суму,   яка перевищує  п'ятдесятикратний  розмір  неоподатковуваного  мінімуму доходів  громадян,  укладається  у  письмовій  формі  і   підлягає нотаріальному

 Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні  особи,  держава  Україна,  Автономна  Республіка   Крим, територіальна громада.

Право  власності  обдаровуваного  на  дарунок  виникає   з моменту його прийняття.

Дарувальник  має  право   вимагати   розірвання   договору дарування, якщо :

  •  предметом договору є нерухомі речі чи інше особливо цінне майно, а обдаровуваний  умисно  вчинив  злочин   проти   життя,   здоров'я, власності  дарувальника,  його  батьків,  дружини  (чоловіка)  або дітей. Якщо обдаровуваний  вчинив  умисне   вбивство   дарувальника, то право вимагати розірвання договору дарування мають спадкоємці  дарувальника;
  •  обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність;
  •  внаслідок  недбалого ставлення обдаровуваного до речі,  що становить історичну, наукову, культурну цінність, ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена;

Дарувальник   має   право   вимагати  розірвання  договору дарування,  якщо  на  момент   пред'явлення   вимоги   дарунок   є збереженим. У   разі   розірвання договору  дарування обдаровуваний  зобов'язаний повернути дарунок у натурі.

 За   договором   позички   одна   сторона  (позичкодавець) безоплатно передає  або  зобов'язується  передати  другій  стороні (користувачеві)   річ  для  користування  протягом  встановленого строку. Користування річчю вважається  безоплатним,  якщо  сторони прямо  домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними.

Договір  позички речі побутового призначення між фізичними
особами може укладатися усно.
Договір  позички  між  юридичними  особами,  а  також  між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі. Договір  позички  транспортного  засобу,  в  якому  хоча б однією стороною є фізична особа,  укладається у письмовій формі  і підлягає нотаріальному посвідченню.

Користувач  несе   звичайні   витрати   щодо   підтримання належного стану речі, переданої йому в користування. Крім цього, користувач зобов'язаний:

  •  користуватися  річчю  за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі;
  •  користуватися річчю особисто,  якщо  інше  не  встановлено договором;
  •   повернути  річ  після  закінчення строку договору в такому самому стані, в якому вона була на момент її передання.

Якщо після припинення договору користувач не повертає річ, позичкодавець  має  право  вимагати  її примусового повернення,  а також відшкодування завданих збитків.

 За  договором  найму  (оренди)  наймодавець  передає   або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Предметом  договору  найму  може  бути річ,  яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд  при неодноразовому використанні (неспоживна річ), а також майнові права.

Право  передання  майна у найм має власник речі або особа,
якій належать майнові права.
Наймодавцем може  бути  також  особа,   уповноважена   на укладення договору найму.

За  користування  майном  з  наймача  справляється  плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договір   найму   укладається   на   строк,   встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму,  укладеного  на  невизначений строк,  може  відмовитися  від договору в будь-який час,  письмово попередивши про це другу сторону за один місяць,  а у  разі  найму нерухомого майна - за три місяці.  Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.

Якщо   наймач   продовжує   користуватися   майном   після закінчення  строку договору найму,  то,  за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця,  договір вважається  поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Наймач  зобов'язаний  користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач користується річчю,  переданою йому у найм, не за   її   призначенням  або  з  порушенням  умов  договору найму, наймодавець   має   право   вимагати   розірвання   договору    та відшкодування збитків. Наймач  має  право  змінювати стан речі,  переданої йому у найм, лише за згодою наймодавця. Наймач,  який належно виконує свої обов'язки за  договором найму,  після  спливу  строку  договору  має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк.

Наймодавець  має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

  •  наймач   користується   річчю   всупереч   договору    або призначенню речі;
  •  наймач  без  дозволу наймодавця передав річ у користування
    іншій особі;
  •  наймач   своєю   недбалою   поведінкою   створює   загрозу пошкодження речі;
  •  наймач  не  приступив  до  проведення капітального ремонту речі,  якщо  обов'язок   проведення   капітального   ремонту   був покладений на наймача.

Наймач має право вимагати розірвання договору найму, якщо:

  •  наймодавець  передав  у  користування річ,  якість якої не відповідає умовам договору та призначенню речі;
    •  наймодавець не виконує  свого  обов'язку  щодо  проведення капітального ремонту речі.

У  разі  припинення  договору  найму  наймач  зобов'язаний негайно  повернути  наймодавцеві  річ  у стані,  в якому вона була одержана,  з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо  наймач  не  виконує  обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати  від  наймача  сплати  неустойки  у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови  перевезення  визначаються  Цивільним Кодексом, іншими законами,  транспортними  кодексами  (статутами),  іншими нормативно-правовими актами та правилами,  що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту,  а також відповідальність сторін щодо  цих  перевезень встановлюються  договором,  якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими  законами,  транспортними  кодексами  (статутами),   іншими нормативно-правовими актами та правилами,  що видаються відповідно до них.

 За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити  довірений    їй   другою   стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його  особі, яка  має  право на одержання вантажу (одержувачеві),  а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення  договору  перевезення  вантажу  підтверджується складенням   транспортної   накладної   (коносамента   або  іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

 За  договором  перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира)  до пункту призначення,  а  в  разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання  багажу - також  за  його провезення. Укладення договору перевезення   пасажира та  багажу підтверджується видачею відповідно квитка та  багажної  квитанції, форми  яких  встановлюються  відповідно  до  транспортних кодексів (статутів).

    Пасажир має право:

  •  одержати місце у транспортному засобі згідно  з  придбаним квитком;
  •  провозити  з  собою  безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;
  •  купувати для дітей віком від шести до  чотирнадцяти  років дитячі квитки за пільговою ціною;
  •  перевозити  з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);
  •  зробити не більше однієї зупинки в  дорозі  з  подовженням строку  чинності  проїзних  документів  (квитка)  не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби;
  •  відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну  або  часткову вартість квитка - залежно від строку здавання квитка згідно з правилами,  встановленими транспортними  кодексами (статутами);
  •  отримувати  повну та своєчасну інформацію про час та місце
    відправлення транспортного  засобу  за  вказаним  у  транспортному
    документі (квитку) маршрутом.

 За   перевезення   вантажу,   пасажирів,   багажу,   пошти стягується   провізна плата у розмірі, що  визначається  за домовленістю сторін,  якщо інше не встановлено законом або  іншими нормативно-правовими   актами.  Якщо  розмір  провізної  плати  не визначений, стягується розумна плата.

Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту  прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе,  що  втрата,  нестача,  псування  або  пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. Перевізник відповідає за  втрату,  нестачу,  псування  або пошкодження  прийнятих  до  перевезення вантажу,  багажу,  пошти у розмірі фактичної шкоди,  якщо не доведе,  що це сталося не з його вини.

 За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на  свій  ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника),  а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення,  обробку, переробку,  ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Підрядник  має право,  якщо інше не встановлено договором,
залучити  до  виконання  роботи   інших   осіб   
(субпідрядників), залишаючись  відповідальним  перед  замовником за результат їхньої роботи.  У цьому  разі  підрядник  виступає  перед  замовником  як генеральний підрядник, а перед субпідрядником - як замовник.

Підрядник   зобов'язаний   виконати   роботу,    визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник  відповідає  за  неналежну  якість  наданих  ним матеріалу і  устаткування,  а  також  за  надання  матеріалу  або устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Якщо робота виконується частково або в  повному обсязі з матеріалу  замовника, підрядник відповідає за   неправильне використання  цього  матеріалу. Підрядник зобов'язаний   надати замовникові  звіт  про  використання  матеріалу  та повернути його залишок. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду  мають  бути  встановлені  норми витрат матеріалу, строки повернення  його   залишку   та   основних   відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків. Підрядник відповідає за   невиконання   або неналежне виконання   роботи,   спричинене  недоліками  матеріалу,  наданого замовником,  якщо не доведе,  що ці недоліки  не  могли  бути  ним виявлені при належному прийманні матеріалу.

 Підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна,  переданого йому замовником,  та  відповідає  за втрату або пошкодження цього майна.

У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі.

 Підрядник зобов'язаний своєчасно попередити замовника:

  •  про недоброякісність  або   непридатність   матеріалу, одержаного від замовника;
  •   про те,  що додержання вказівок замовника загрожує  якості або придатності результату роботи;
  •   про   наявність   інших   обставин,  що  не  залежать  від підрядника,  які  загрожують  якості  або  придатності  результату роботи.

Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість
роботи, не втручаючись у діяльність підрядника. Якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник  має  право  відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

Якщо  підрядник  відступив  від умов договору підряду,  що погіршило роботу,  або допустив інші недоліки в  роботі,  замовник має  право  за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити  їх  за  свій  рахунок  з правом  на  відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу,  якщо інше не  встановлено договором.

За наявністю у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має  право  вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

Замовник   зобов'язаний    прийняти    роботу,    виконану підрядником  відповідно до договору підряду,  оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник  не  зробить  такої заяви,  він втрачає право у подальшому  посилатися  на  ці  відступи  від  умов  договору або недоліки у виконаній роботі. Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи,  які могли  бути  встановлені при звичайному способі її прийняття (явні недоліки). Якщо  після  прийняття роботи замовник виявив відступи від умов договору  підряду  або  інші  недоліки,  які  не  могли  бути встановлені   при   звичайному  способі  її  прийняття  (приховані недоліки),  у  тому  числі  такі,   що   були   умисно   приховані підрядником,   він   зобов'язаний   негайно   повідомити   про  це підрядника.

Робота,  виконана  підрядником,  має  відповідати   умовам договору підряду, а в разі їх відсутності або неповноти - вимогам, що звичайно ставляться до роботи відповідного характеру.

Якщо  робота  виконана підрядником  з відступами від умов договору підряду,  які погіршили роботу,  або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру,  замовник має  право,  якщо  інше  не встановлено договором або законом,  за своїм вибором вимагати від підрядника:

  •  безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк;
  •  пропорційного зменшення ціни роботи;
  •  відшкодування своїх витрат  на  усунення  недоліків,  якщо
    право замовника усувати їх встановлено договором.

Підрядник має право замість усунення недоліків роботи,  за які  він  відповідає,  безоплатно   виконати   роботу   заново   з відшкодуванням   замовникові   збитків,   завданих   простроченням виконання.  У цьому разі замовник  зобов'язаний  повернути  раніше передану йому роботу підрядникові,  якщо за характером роботи таке повернення можливе. Якщо відступи у роботі від умов договору підряду або  інші недоліки  у  роботі  є  істотними  та  такими,  що  не можуть бути усунені  або не були усунені у встановлений  замовником  розумний строк,  замовник  має  право відмовитися від договору та вимагати відшкодування збитків.

  1.  Недоговірні зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

 Зобов’язання з відшкодування шкоди – це такі цивільно-правові зобов’язання, в яких потерпіла сторона (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) повного відшкодування протиправно заподіяної шкоди шляхом надання відповідного майна в натурі або відшкодування збитків. У зв’язку з тим, що підставою для виникнення таких зобов’язань є правопорушення (делікт), такі зобов’язання прийнято називати деліктними зобов’язаннями. Зобов’язання з відшкодування шкоди є одним із видів недоговірних зобов’язань у зв’язку з тим, що їх виникнення відбувається не на підставі договору, а є наслідком настання передбаченого законом факту порушення права „поза договором”. Основною функцією зобов’язань з відшкодування шкоди є компенсаційно-відновлювальна функція, реалізація якої має забезпечувати особі, яка зазнала шкоди, відновлення її майнових і особистих немайнових прав і благ.

 Майнова шкода,  завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю  особистим  немайновим правам фізичної або юридичної
особи,  а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа,    яка   завдала   шкоди,   звільняється   від   її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

 Моральна  шкода,  завдана  фізичній  або  юридичній  особі неправомірними рішеннями,  діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою,  яка її завдала,  за наявності  її  вини.

 Моральна  шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади,  органу влади Автономної Республіки Крим,  органу місцевого  самоврядування,  фізичної  або юридичної особи,  яка її завдала:

    1) якщо шкоди завдано каліцтвом,  іншим ушкодженням  здоров'я або   смертю  фізичної  особи  внаслідок  дії  джерела  підвищеної небезпеки;

    2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження,     незаконного     притягнення     до    кримінальної відповідальності,  незаконного застосування як запобіжного  заходу тримання   під   вартою  або  підписки  про  невиїзд,  незаконного затримання,  незаконного накладення адміністративного стягнення  у вигляді арешту або виправних робіт;

    3) в інших випадках, встановлених законом.

 Шкода,  завдана  фізичній  особі  внаслідок її незаконного засудження,    незаконного     притягнення     до     кримінальної відповідальності,  незаконного  застосування як запобіжного заходу тримання  під  вартою  або  підписки  про   невиїзд,   незаконного затримання,  незаконного  накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи  виправних  робіт,  відшкодовується  державою  у повному  обсязі  незалежно  від  вини  посадових  і службових осіб органу дізнання,  попереднього (досудового) слідства,  прокуратури або суду. Якщо  кримінальну  справу  закрито  на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

 Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

 Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування  завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її  батьками  (усиновлювачами) або піклувальником,  якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

 Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується  опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково  або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

 Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується  особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

 Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

  1.  Поняття та підстави спадкоємства. Час і місце відкриття спадщини

 Спадкове право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку із спадкуванням. Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших  осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали  спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

  •  особисті немайнові права;
    •  право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян,  якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
    •  право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим
      ушкодженням здоров'я;
    •  права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати,
      встановлені законом;
    •  права та обов'язки особи як кредитора, якщо вони були нерозривно пов’язані з його особою, а також боржника, якщо вони були нерозривно пов’язані з його особою і у зв’язку з цим не можуть бути виконані іншою особою.

Підставою для відкриття спадщини є смерть   особи   або оголошення її померлою.

 Часом  відкриття спадщини є день смерті особи або день,  з якого вона оголошується померлою, тобто день набрання законної сили рішення суду про це.

 Місцем  відкриття  спадщини  є  останнє  місце  проживання
спадкодавця. Якщо місце  проживання   спадкодавця   невідоме,   місцем відкриття спадщини є  місцезнаходження  нерухомого  майна  або основної  його частини, а за відсутності нерухомого  майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

 Спадкодавцем може бути лише фізична особа.

 Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи,  які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були   зачаті  за  життя  спадкодавця  і  народжені  живими  після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути  юридичні  особи  та
інші учасники цивільних відносин.

 Не мають права на спадкування особи:

  •  які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або  вчинили замах на їхнє життя, крім випадків,  коли спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив цю особу своїм спадкоємцем за заповітом;
  •  які  умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт,  внести до нього зміни або   скасувати   заповіт   і  цим  сприяли  виникненню  права  на спадкування у них самих чи в інших  осіб  або  сприяли  збільшенню їхньої частки у спадщині.

 Не  мають  права  на  спадкування  за законом:

  •  батьки після дитини,  щодо якої вони були позбавлені батьківських прав  і  їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;
  •  батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;
  •  одна після одної особи, шлюб  між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину,  але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для   прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

  1.  Поняття та порядок спадкування за законом

Спадкування за законом виникає у разі, якщо воно не змінено або не скасовано спадкодавцем у заповіті.

Спадкоємці за законом  одержують  право  на  спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на  спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування,  неприйняття  ними  спадщини або відмови від її прийняття.

 Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.

Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

 У  першу  чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

 У  другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця,  його баба та дід як з  боку  батька, так і з боку матері.

 У  третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

 У четверту чергу право на  спадкування  за  законом  мають особи,  які  проживали  зі  спадкодавцем  однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

 У п'яту чергу право на спадкування за законом  мають  інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. До п'ятої  черги відносяться також утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

 Утриманцем вважається неповнолітня або  непрацездатна  особа, яка  не була членом сім'ї спадкодавця,  але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу,  що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Внуки,  правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері,  батькові,  бабі,  дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

 Частки  у  спадщині  кожного  із  спадкоємців за законом є рівними. Спадкоємці за усною угодою між собою,  якщо це  стосується рухомого майна,  можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за  письмовою  угодою  між  собою,  посвідченою нотаріусом,  якщо  це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

  1.  Поняття та порядок спадкування за заповітом

 Заповітом  є  особисте  розпорядження  фізичної  особи  на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має  фізична  особа  з  повною  цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто.  Вчинення заповіту
через представника не допускається.

Заповідач може призначити  своїми  спадкоємцями  одну  або кілька  фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних,  родинних відносин, а також  інших  учасників цивільних відносин. Заповідач  може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

Заповідач має право охопити заповітом права та  обов'язки, які  йому належать на момент складення заповіту,  а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

Заповідач має право скласти заповіт  щодо  усієї  спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права,  до спадкоємців,  яких він  призначив,  переходить  та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність  заповіту  щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Цивільним кодексом України передбачено коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Це особи, за якими в силу припису закону зберігається право на спадкування навіть у випадках, коли заповідач у заповіті повністю або частково позбавив їх цього права. До осіб, які мають право на обов’язкову частку,  належать:

  •  малолітні,  неповнолітні,  повнолітні  непрацездатні діти спадкодавця;
  •   непрацездатна вдова (вдівець);
  •  непрацездатні батьки.

Вищезазначені особи спадкують, незалежно від змісту заповіту,  половину частки,  яка належала б кожному з них у разі спадкування  за  законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у  спадщині  може  бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими   спадкоємцями  та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині  зараховується  вартість речей   звичайної   домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи,  яка  має право  на  обов'язкову  частку,  а також  вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

 Частина спадщини,  що не охоплена  заповітом,  спадкується спадкоємцями  за  законом  на  загальних  підставах.  До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Заповіт  складається  у  письмовій  формі,  із зазначенням
місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа  не   може   особисто   підписати   заповіт, то за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Заповіт  має  бути  посвідчений  нотаріусом. Якщо  у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт,  крім секретного,  може бути посвідчений уповноваженою на це  посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування. Заповіт особи,  яка  перебуває  на  лікуванні  у  лікарні, госпіталі,  іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, може   бути  посвідчений  головним  лікарем,  його  заступником  з медичної частини або черговим  лікарем  цієї  лікарні,  госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю,  директором  або  головним  лікарем  будинку  для  осіб похилого віку та інвалідів.
Заповіт   особи,   яка   перебуває  під  час  плавання  на морському,  річковому судні,  що ходить під прапором України, може бути посвідчений капітаном цього судна. Заповіт   особи,  яка  перебуває  у  пошуковій  або  іншій експедиції, може бути посвідчений начальником цієї експедиції. Заповіт  військовослужбовця,  а   в   пунктах   дислокації військових   частин,   з'єднань,   установ,   військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а  також заповіт робітника,  службовця,  члена їхніх сімей і члена сім'ї  військовослужбовця   може   бути   посвідчений   командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу. Заповіт  особи,  яка відбуває покарання у виді позбавлення
волі, може бути посвідчений начальником місця позбавлення волі. Заповіт  особи,  яка  тримається  під  вартою,  може  бути посвідчений начальником слідчого ізолятора. Заповіти,   посвідчені  вищезазначеними посадовими,  службовими  особами, прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами.

 Заповідач має право у будь-який час скасувати або скласти новий заповіт. Заповіт,  який було складено пізніше,  скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний  новий  заповіт  скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Заповідач має право у будь-який  час  внести  до  заповіту зміни.

    За рішенням суду заповіт може бути визнаний недійсним, якщо:

  •  він складений особою,  яка не мала на  це  права,  а також  заповіт, складений  з  порушенням вимог щодо його форми та посвідчення;
  •  буде встановлено,  що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Недійсність  окремого  розпорядження,   що   міститься   у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини. У  разі  недійсності  заповіту спадкоємець,  який  за цим заповітом був позбавлений права на спадкування,  одержує право  на спадкування за законом на загальних підставах.

ЛЕКЦІЯ 5. ТРУДОВЕ ПРАВО (перша частина)

План

  1.  Поняття трудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти трудових правовідносин.
    1.  Поняття, види та порядок укладання трудового договору. Контракт як особлива форма трудового договору.
    2.  Випробування при прийнятті на роботу.
    3.  Підстави припинення трудового договору. Порядок розірвання трудового договору  з ініціативи працівника.
    4.  Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
    5.  Поняття, види та тривалість робочого часу. Нічні та надурочні роботи.
    6.  Правове регулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові,  неробочі дні, поняття, види та тривалість відпусток.

5.1. Поняття трудового права. Трудові правовідносини. Суб’єкти                                                   трудових правовідносин

 Трудове право України – це галузь права, система правових норм, які регулюють трудові відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору, та тісно пов'язані з ними суспільні відносини (працевлаштування, з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації, щодо нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю, з розгляду трудових спорів і щодо встановлення умов праці на підприємствах) на основі поєднання договірних засад і централізованого та локального встановлення прав і обов'язків суб'єктів із застосуванням специфічних санкцій для їх належного здійснення.

 Предметом правового регулювання трудового права є трудові та пов’язані з ними інші суспільні відносини. Трудові відносини займають центральне місце  - це відносини найманої праці,  тобто відносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і власником або уповноваженим органом чи фізичною особою.

 Крім того, до предмета трудового права належать також відносини:

  •  працевлаштування (зайнятості);
  •  з підготовки кадрів і підвищення кваліфікації на виробництві;
  •  щодо контролю за дотриманням законодавства про працю;
  •  щодо встановлення умов праці (колективно-трудові);
  •  з вирішення трудових спорів (процедурні відносини).

Метод правового регулювання трудового права – це специфічний спосіб, що виражається переважно в договірному виникненні, зміні і припиненні правовідносин, в поєднанні централізованого і локального правового регулювання і в можливості застосування спеціальних правових санкцій для забезпечення належного здійснення учасниками цих правовідносин своїх прав і обов’язків.

 Трудові правовідносини - це врегульовані нормами трудового права   суспільні відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору (власне трудові), а також відносини з приводу встановлення умов праці на підприємствах, навчання й перекваліфікації за місцем праці та відносини, пов’язані з наглядом і контролем за дотриманням трудового законодавства, вирішенням трудових спорів та працевлаштуванням громадян.

Ядром і основним видом трудових правовідносин є власне трудові правовідносини, або індивідуально-трудові. Це правовідносини, що виникають на підставі укладення трудового договору між працівником і роботодавцем, за яким працівник зобов'язаний виконувати роботу, визначену договором, дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку, а роботодавець відповідно зобов'язаний виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

 Статус працівників громадяни набувають з факту укладення трудового договору. Громадяни як суб’єкти трудових правовідносин повинні мати трудову правоздатність і бути дієздатними. За загальним правилом трудова правоздатність наступає з 16-ти років. За згодою одного із  батьків  або  особи,  що  його  замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

 Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної   зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а за необхідністю забезпечує перепідготовку осіб,   вивільнюваних у результаті переходу  на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною  особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про  обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови  праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів)  у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку  соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право  звернення  до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

 Роботодавець як суб’єкт трудового права – це фізична або юридична особа, яка надає роботу громадянам на підставі укладеного трудового договору.

Всіх роботодавців, які мають трудову правосуб’єктність, можна поділити на групи:

  •  роботодавці – фізичні особи;
  •  роботодавці – юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб;
  •  роботодавці – державні органи.

Трудова правосуб’єктність юридичних осіб за загальним правилом виникає з моменту їх державної реєстрації.

  

5.2. Поняття, види та порядок укладання трудового договору. Контракт як особлива форма трудового договору

Трудові правовідносини виникають в результаті укладення трудового договору, який є результатом взаємного волевиявлення сторін.

Трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства,  установи, організації або уповноваженим ним органом  чи фізичною  особою,  за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації  або  уповноважений  ним  орган  чи  фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові  заробітну  плату  і забезпечувати умови  праці,  необхідні  для   виконання   роботи, передбачені законодавством  про  працю,  колективним  договором  і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо   інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відповідно до Конституції України будь-яке  пряме або  непряме  обмеження  прав  чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні,  зміні  та  припиненні  трудового  договору залежно від походження,  соціального і майнового стану, расової та національної  приналежності,  статі,  мови,  політичних  поглядів, релігійних  переконань,  членства  у  професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян,  роду і характеру занять, місця проживання не допускається.

 Трудовий договір може бути:

  •  безстроковим, що укладається на невизначений строк;
  •  на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
  •  таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий  договір  укладається  у  випадках,   коли трудові відносини  не  можуть  бути  встановлені  на  невизначений строк з  урахуванням  характеру  наступної  роботи  або  умов  її виконання,  або  інтересів  працівника  та   в   інших   випадках, передбачених законодавчими актами.

Особливою формою  трудового  договору  є  контракт,  в  якому строк його дії, права,  обов'язки  і  відповідальність  сторін  (в тому  числі  матеріальна),  умови  матеріального  забезпечення   і організації праці працівника, умови розірвання  договору,  в  тому числі дострокового, можуть встановлюватися  угодою  сторін.  Сфера застосування контракту визначається законами України. Контракт обов’язково укладається в письмовій формі. Він передусім спрямований на виявлення ініціативності та самостійності працівника, а одним із шляхів максимальної віддачі працівником індивідуальних здібностей та професійних навичок є визначення в контракті відповідного рівня оплати праці та матеріального забезпечення з врахуванням складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності роботодавця. Контракт може містити положення щодо основної та додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями, компенсацій та інших грошових чи матеріальних виплат, які не передбачені актами чинного законодавства або які встановлюються понад норми, що передбачені згаданими актами).

Сторонам контракту надається право визначення порядку встановлення розміру заробітної плати. Для підвищення зацікавленості працівника може бути передбачений середній рівень заробітної плати з визначенням випадків її збільшення або зменшення. У будь-якому разі виплати, що встановлюються контрактом, не повинні бути меншими, ніж це передбачено чинним законодавством, угодами і колективним договором, та залежить від виконання умов контракту.

Строк контракту є однією з його умов, а тому контракт – це завжди строковий договір. Термін контракту визначається угодою сторін. Тому в самому контракті вони можуть передбачити будь-яку тривалість трудових відносин аж до автоматичної пролонгації його на наступний строк, якщо жодна зі сторін не виявить бажання припинити контракт за п.2 ст.36 КЗпП України після закінчення терміну договору. Контракт може бути розірваний достроково за підстав, визначених ст.ст. 36, 37, 39, 40, 41 КЗпП України, в тому числі і за п.8 ст.36 (підстави, передбачені контрактом).

Трудовий договір укладається,  як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим:

  •  при організованому наборі працівників;
  •  при  укладенні  трудового договору про роботу в районах з
    особливими  природними  географічними  і  геологічними  умовами та
    умовами підвищеного ризику для здоров'я;
  •  при укладенні контракту;
  •  у  випадках,  коли  працівник   наполягає   на   укладенні трудового договору у письмовій формі;
  •  при укладенні трудового договору з  неповнолітнім;
  •  при  укладенні  трудового  договору  з  фізичною  особою;
  •  в інших  випадках,  передбачених  законодавством  України.

 При укладенні трудового договору  громадянин  зобов'язаний подати:

  •  паспорт  або інший документ,  що посвідчує особу;
  •  трудову книжку;
  •  у випадках,  передбачених  законодавством,  -  документ   про  освіту (спеціальність,  кваліфікацію),  про  стан здоров'я  та  інші  документи.

Укладення трудового   договору   оформляється   наказом    чи розпорядженням   власника   або   уповноваженого  ним  органу  про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді,  коли наказ  чи розпорядження   не  були  видані,  але  працівника  фактично  було допущено  до  роботи.

 Особі, запрошеній на роботу в порядку  переведення  з  іншого підприємства,   установи,   організації   за    погодженням    між керівниками  підприємств,  установ,  організацій,  не  може   бути відмовлено в укладенні трудового договору. Забороняється укладення  трудового  договору  з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана  за станом здоров'я.

У разі укладення трудового договору між працівником і фізичною  особою  фізична особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати  укладений у  письмовій  формі трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у  порядку,  визначеному  Міністерством праці та соціальної політики України.

При укладенні трудового договору забороняється  вимагати  від осіб, які поступають  на  роботу,  відомості  про  їх  партійну  і національну  приналежність,  походження,  прописку  та  документи, подання яких не передбачено законодавством.

До початку роботи за укладеним трудовим договором власник або
уповноважений ним орган зобов'язаний:

  •  роз'яснити   працівникові   його   права  і  обов'язки  та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці,  де він буде працювати,  небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто,  та можливі  наслідки  їх  впливу  на здоров'я,  його  права  на  пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно   до   чинного   законодавства   і  колективного договору;
  •  ознайомити працівника з правилами  внутрішнього  трудового розпорядку та колективним договором;
  •  визначити  працівникові  робоче  місце,  забезпечити  його необхідними для роботи засобами;
  •  проінструктувати працівника з техніки безпеки,  виробничої санітарії,  гігієни  праці  і  протипожежної охорони.

Працівник повинен виконувати доручену йому роботу особисто  і
не  має  права передоручати її виконання іншій особі,  

Власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором.

5.3. Випробування при прийнятті на роботу

При укладенні трудового договору може бути обумовлене  угодою сторін  випробування з  метою  перевірки відповідності працівника роботі,  яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в  наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

 Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

  •  осіб, які  не  досягли  вісімнадцяти  років;
  •  молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів;
  •  молодих спеціалістів після закінчення  вищих  навчальних  закладів;
  •  осіб, звільнених  у  запас з військової чи альтернативної (невійськової)
    служби;
  •  інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи;
  •  при прийнятті на роботу в іншу  місцевість;
  •  при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію;
  •   в  інших  випадках,  якщо  це  передбачено законодавством.

 Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України,  не  може  перевищувати:

  •  трьох місяців;
  •  шести місяців  - в  окремих  випадках  за  погодженням  з  відповідним виборним органом  первинної  профспілкової  організації;
  •  одного місяця - при  прийнятті  на  роботу  робітників.  

Якщо працівник в період випробування був відсутній на роботі
у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне   розірвання трудового договору  допускається  лише  на загальних підставах.  Якщо     протягом     строку     випробування     встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його  прийнято,  власник або  уповноважений  ним  орган  протягом   цього   строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання трудового  договору  з  цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

5.4. Підстави припинення трудового договору. Порядок розірвання трудового договору  з ініціативи працівника

    Підставами припинення трудового договору є:

    1) угода сторін;

    2) закінчення строку, крім випадків, коли трудові відносини фактично  тривають  і  жодна  з  сторін  не поставила вимогу про їх припинення;

    3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

    4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника  або  уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу ;

    5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

    6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною  істотних  умов праці;

    7) набрання  законної сили вироком суду, яким працівника засуджено  (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

    8) підстави, передбачені контрактом.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також  у разі його реорганізації    (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового  договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з   ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі  скорочення чисельності або штату працівників.

 Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на
невизначений строк
, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на  роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку  або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття  на  роботу за конкурсом, а також з інших поважних  причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати  трудовий  договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не  вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі  звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства  не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право  у  визначений ним строк розірвати трудовий  договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового  договору.

 Строковий трудовий договір підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності,  які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення  власником  або уповноваженим ним органом законодавства про працю,  колективного  або трудового  договору або з інших поважних причин.

Спори про дострокове розірвання трудового договору вирішуються  в  загальному  порядку,  встановленому  для  розгляду трудових спорів.

Якщо після закінчення строку трудового договору трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не  вимагає  їх  припинення,   дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. Трудові договори, що були переукладені один чи  декілька разів, вважаються такими, що укладені на невизначений строк. Ця вимога закону не поширюється на строкові договори, укладені у випадках, коли трудові відносини  не  можуть  бути встановлені на невизначений строк з урахуванням  характеру  наступної  роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших   випадках, передбачених законодавчими актами.

5.5. Підстави та порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу

Відповідно до ст.40 КЗпП України трудовий договір,  укладений на невизначений строк,  а  також строковий  трудовий  договір  до  закінчення  строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

    1)  змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації,   реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства,  установи,  організації,  скорочення чисельності або штату працівників;

    2)  виявленої  невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній  роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі  скасування  допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього  обов'язків  вимагає  доступу  до  державної таємниці;

    3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

    4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі  більше трьох годин  протягом  робочого  дня)  без поважних причин;

    5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд   внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки  по  вагітності  і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк  збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За   працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим  каліцтвом  або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до  відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

    6) поновлення на роботі працівника,  який раніше виконував цю роботу;

    7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного
або токсичного сп'яніння;

    8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому  числі дрібного) майна  власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення  адміністративного  стягнення  або застосування заходів громадського впливу.

Звільнення з підстав,  зазначених у пунктах 1,  2  і  6 , допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з  ініціативи  власника або   уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації  підприємства,  установи, організації.

 Стаття 41 КЗпП України передбачає додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Крім підстав, передбачених статтею 40 цього КЗпП України, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним  органу  може бути розірваний також у випадках:

    1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу,  представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи,  організації,  його заступниками, а також службовими особами  митних  органів,  державних податкових інспекцій,  яким присвоєно  персональні  звання,  і  службовими  особами  державної контрольно-ревізійної служби та  органів  державного  контролю  за цінами;

    1-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок   чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих  від  установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

    2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові,  товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я  до  нього  з  боку  власника  або уповноваженого ним органу;

    3) вчинення працівником, який  виконує  виховні  функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Звільнення працівника з цих підстав не допускається в   період  його  тимчасової непрацездатності, а також  у період перебування працівника у відпустці.

При розірванні трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з певних підстав потрібна попередня згода виборного  органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Такими підставами розірванні трудового   договору є:

  •  зміни  в  організації  виробництва  і  праці, в тому числі реорганізації,   банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації,  скорочення чисельності або штату працівників;
  •  виявлена  невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній  роботі  внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі  скасування  допуску  до  державної  таємниці, якщо виконання покладених  на  нього  обов'язків  вимагає  доступу  до  державної таємниці;
  •  систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків,  покладених на нього трудовим договором або  правилами внутрішнього  трудового  розпорядку,  якщо  до  працівника  раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
  •  прогул (в тому числі відсутності на роботі  більше  трьох годин  протягом  робочого  дня)  без поважних причин;
  •  нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд  внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк  збереження  місця  роботи  (посади) при  певному  захворюванні.   За   працівниками, які втратили працездатність у зв'язку  з трудовим  каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
  •  поява на роботі в нетверезому стані,  у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
  •  винні дії  працівника, який безпосередньо обслуговує грошові,  товарні  або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я  до  нього  з  боку  власника  або уповноваженого ним органу;
  •  вчинення   працівником,   який  виконує  виховні  функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове  подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Подання власника або уповноваженого ним органу  має розглядатися  у присутності  працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його  письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати  інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з'явився  на  засідання, розгляд заяви відкладається  до наступного засідання у межах п'ятнадцятиденного строку. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

У разі, якщо виборний орган первинної  профспілкової організації не утворюється, згоду на розірвання трудового договору надає  профспілковий представник, уповноважений на представництво інтересів членів професійної спілки згідно із статутом.

Виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий  представник) повідомляє власника або уповноважений ним орган про прийняте рішення у письмовій формі в триденний строк після його прийняття. У разі пропуску цього строку вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору.

Якщо працівник одночасно є членом кількох первинних профспілкових організацій, які діють на підприємстві, в установі, організації,  згоду  на  його  звільнення  дає виборний орган тієї первинної профспілкової організації, до якої звернувся власник або уповноважений ним орган.

Рішення  виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)  про  відмову  в  наданні  згоди  на розірвання  трудового договору повинно бути обґрунтованим.  У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування  відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Власник або уповноважений ним орган має право  розірвати трудовий  договір  не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного     органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового  представника)  і  після  її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника розглядає спір по суті.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового  представника) допускається у випадках:

  •  ліквідації підприємства, установи, організації;
  •  незадовільного результату випробування, обумовленого  при прийнятті  на роботу;
  •  звільнення з суміщуваної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з   обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством;
  •  поновлення на  роботі  працівника,  який  раніше виконував цю роботу;
  •  звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації;
  •  звільнення з підприємства,  установи,  організації,  де немає первинної профспілкової організації;
  •  звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу,  представництва, відділення та іншого  відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи,  організації,  його заступників, а також службових осіб митних  органів, державних податкових  інспекцій,  яким присвоєно персональні     звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної  служби та  органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального   самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян;
  •  звільнення працівника,  який  вчинив за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібне) майна власника, встановлене вироком суду,  що набрав законної сили,  чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного  стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання   трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого  ним органу без згоди відповідного виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

 На вимогу виборного органу первинної профспілкової організації    (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган  повинен  розірвати  трудовий  договір з керівником  підприємства,  установи, організації, якщо він порушує законодавство  про працю, про колективні договори і угоди,  Закон України "Про професійні спілки,  їх права та гарантії  діяльності". Якщо власник  або  уповноважений  ним  орган,  або  керівник, стосовно якого  пред'явлено вимогу про розірвання  трудового договору,  не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до  суду у двотижневий строк з дня отримання  рішення.  У  цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення. У разі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації   (профспілкового   представника)  не  виконано  і  не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової  організації  (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду  діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.

 Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:  появи на роботі в нетверезому стані,  у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів,  навчання, інструктажу  і  перевірки  знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

 При припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку;  у  разі  призову  або вступу на військову  службу,  направлення  на  альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного  чи  трудового  договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

5.6.  Поняття, види та тривалість робочого часу. Нічні та надурочні      роботи

Нормальна тривалість  робочого  часу  працівників   не   може перевищувати 40 годин на тиждень.

Підприємства і   організації   при   укладенні   колективного договору можуть  встановлювати  меншу  норму  тривалості  робочого часу.

    Скорочена тривалість  робочого  часу  встановлюється:

    1) для  працівників  віком  від  16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14  до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці  першому  цього  пункту  для  осіб  відповідного  віку;

    2) для працівників,  зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці,  - не  більш як 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується  в порядку,   встановленому законодавством.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість  робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях  для жінок, які  мають  дітей  віком   до   чотирнадцяти   років   або дитину-інваліда.

Для працівників установлюється п'ятиденний робочий  тиждень  з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або  уповноважений  ним орган  за погодженням з виборним органом первинної   профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства,  установи, організації з додержанням установленої законом тривалості робочого тижня.

На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером    виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого   тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з  одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість  щоденної  роботи  не  може перевищувати  7  годин  при  тижневій нормі 40 годин,  6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій  нормі 24  години.

П'ятиденний або  шестиденний  робочий  тиждень  встановлюється власником або уповноваженим ним органом спільно з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з органами місцевого самоврядування.

Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників, крім працівників, яким законом передбачена скорочена тривалість робочого часу, скорочується на одну годину як при п'ятиденному,  так  і при шестиденному робочому тижні.

За угодою  між  працівником  і  власником  або  уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання  вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно  до  медичного  висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний  встановлювати їй неповний робочий день або  неповний  робочий  тиждень. Оплата праці  в  цих  випадках  провадиться пропорційно відпрацьованому  часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не  тягне  за  собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

 Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується  на  одну  годину.  Це  правило  не  поширюється   на працівників,  для  яких  уже  передбачено скорочення робочого часу.

 Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли  це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні  з  одним  вихідним днем.

 Забороняється залучення до роботи в нічний час:

    1) вагітних  жінок  і  жінок,  що  мають дітей віком до трьох років;

    2) осіб, молодших вісімнадцяти років;

    3) інших категорій працівників,  передбачених законодавством.

Робота жінок в нічний час не  допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування  праці  жінок у  нічний час затверджується Кабінетом  Міністрів України. Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на  підприємствах,  де  зайняті лише члени однієї сім'ї. Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за  умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

На роботах з особливими умовами і характером праці в  порядку і  випадках, передбачених законодавством, робочий день може бути поділений на частини з тією умовою, щоб загальна тривалість роботи не перевищувала встановленої тривалості робочого дня.  

На безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях, а також в окремих виробництвах,  цехах,  дільницях, відділеннях  і  на  деяких видах робіт,  де за умовами виробництва (роботи) не може бути додержана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу, допускається за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства,  установи,  організації  запровадження підсумованого обліку робочого часу  з  тим,  щоб  тривалість  робочого  часу  за обліковий  період не перевищувала нормального числа робочих годин .

 Надурочними вважаються  роботи  понад  встановлену  тривалість  робочого дня. Надурочні роботи,  як правило,  не допускаються. Власник або  уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише  у  виняткових  випадках, таких як:  

    1) при  проведенні  робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

    2) при проведенні громадсько-необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту,  зв'язку - для усунення  випадкових  або  несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

    3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин  чи  випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її  може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності  невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення  робіт  для  значної  кількості трудящих;

    4) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт  з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

    5) для  продовження  роботи при нез'явленні працівника,  який заступає,  коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або  уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

 До надурочних робіт забороняється  залучати:

    1) вагітних жінок і жінок,  які мають дітей  віком  до  трьох років;

    2) осіб, молодших вісімнадцяти років;

    3) працівників,  які навчаються в загальноосвітніх  школах  і професійно-технічних  училищах без відриву від виробництва,  в дні занять.

Законодавством можуть  бути  передбачені  і  інші   категорії працівників,  що  їх  забороняється  залучати до надурочних робіт.

Жінки, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти  років або дитину-інваліда, можуть залучатись до  надурочних  робіт лише за їх згодою.

Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе  лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям .

Надурочні роботи можуть провадитися лише з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації.

 Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника

5.7. Правове регулювання часу відпочинку: перерви, вихідні, святкові,  неробочі дні, поняття, види та тривалість відпусток

До часу відпочинку відносяться:

  •  перерви протягом робочого дня;
  •  щоденний відпочинок;
  •  щотижневий відпочинок (вихідні дні);
  •  святкові і неробочі дні;
  •  відпустки.

 Перерви протягом робочого дня

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час.  Перерва  для відпочинку і харчування повинна надаватись,  як правило, через чотири години після початку роботи. Час початку і  закінчення  перерви  встановлюється  правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця  роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі  протягом  робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або  уповноваженим  ним органом  за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації  (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім
загальної перерви для відпочинку і харчування,
додаткові перерви для годування  дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти  хвилин  кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість  перерви встановлюється не менше години. Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим  ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи,  організації і з врахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини  включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Працівникам, що працюють в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, вантажникам та
деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством, надаються
спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Власник або уповноважений ним орган, зобов'язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників.

Вихідні дні

 При п'ятиденному  робочому  тижні  працівникам  надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя.  Другий вихідний  день  при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений
законодавством,   визначається   графіком   роботи   підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової     організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з  загальним  вихідним днем.

У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з   вихідним  днем, вихідний день переноситься  на наступний  після  святкового або неробочого. На підприємствах,  в установах,  організаціях,  де робота  не може  бути  перервана  в  загальний  вихідний  день  у  зв'язку  з необхідністю  обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри,  музеї  і інші),  вихідні дні встановлюються органами місцевого самоврядування.

 На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких  неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних  роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в  різні  дні  тижня  почергово кожній   групі   працівників   згідно  з  графіком  змінності,  що затверджується  власником  або  уповноваженим   ним  органом  за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути
не менш як сорок дві години.

 Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників  до  роботи  у  ці  дні  допускається тільки з дозволу виборного     органу     первинної    профспілкової    організації (профспілкового  представника) підприємства, установи, організації і  лише  у виняткових випадках, що визначаються законодавством, а саме:

    1)  для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій,  епізоотій,  виробничих аварій і негайного  усунення  їх наслідків;

    2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя  чи  нормальні  життєві  умови  людей, загибелі або псування майна;

    3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

    4) для   виконання   невідкладних  вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу  чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

 Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Святкові і неробочі дні

    Законодавством встановлені такі святкові дні:

    1 січня - Новий рік.

    7 січня - Різдво Христове.

    8 березня - Міжнародний жіночий день.

    1 і 2 травня  - День міжнародної солідарності трудящих.

    9 травня - День Перемоги.

    28 червня - День Конституції України.

    24 серпня - День незалежності України.

    Робота також не провадиться в дні релігійних свят:

    7 січня - Різдво Христове

    один день (неділя) - Пасха (Великдень);

    один  день (неділя) - Трійця.

За поданням   релігійних   громад   інших    (неправославних) конфесій,   зареєстрованих  в  Україні,  керівництво  підприємств, установ,  організацій  надає  особам,  які  сповідують  відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. У ці дні допускаються роботи, припинення  яких  неможливе   через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи,    організації),  роботи,  викликані необхідністю обслуговування  населення. У  ці дні допускаються  роботи із залученням працівників у випадках та в  порядку, передбачених для робіт у вихідні дні. Робота у зазначені дні компенсується в подвійному розмірі.

 Відпустки

Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з  підприємствами,  установами,  організаціями незалежно   від  форм  власності,  виду  діяльності  та  галузевої належності,  а також працюють за  трудовим  договором  у  фізичної особи (далі - підприємство). Іноземні громадяни та особи без громадянства,  які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України.

    Право на відпустки забезпечується:

  •  гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням  на її період місця роботи (посади),  заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;
  •  забороною заміни  відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених законодавством.

 Види відпусток: 

    1) щорічні відпустки:

  •  основна відпустка (надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за  відпрацьований  робочий  рік,  який відлічується з дня укладення трудового договору);
  •  додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, зайнятим на роботах, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів,  професій  і  посад,  затверджуваним  Кабінетом   Міністрів України); Конкретна тривалість цієї відпустки,  встановлюється  колективним  чи  трудовим договором залежно від результатів атестації робочих місць за  умовами  праці та часу зайнятості працівника в цих умовах);
  •  додаткова відпустка за особливий характер праці (надається окремим категоріям  працівників, робота яких пов'язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих  природних  географічних  і  геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров'я, - тривалістю до 35  календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, а також працівникам з ненормованим робочим днем - тривалістю до  7 календарних  днів  згідно  із  списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою. Конкретна тривалість   щорічної   додаткової   відпустки   за особливий  характер  праці  встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах);
  •  інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

 Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не  може  перевищувати  59  календарних  днів,  а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, - 69 календарних днів. Право працівника на щорічні основну  та  додаткові  відпустки повної  тривалості  у  перший  рік  роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток  до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу. Щорічні відпустки     повної     тривалості    до    настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи  на даному підприємстві за бажанням працівника надаються відповідно до Закону України „Про відпустки”. Щорічні відпустки  за  другий  та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в  будь який  час  відповідного  робочого року;

    2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (надається у зв’язку з навчанням у середніх навчальних закладах професійно-технічних навчальних закладах вищих навчальних закладах,  навчальних   закладах  післядипломної освіти та аспірантурі з вечірньою та заочною формами навчання. Така відпустка є оплачуваною, її тривалість залежить від типу навчального закладу, виду занять, старшинства курсу тощо);

    3) творча відпустка (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість, порядок,  умови   надання   та   оплати   творчих відпусток установлюються Кабінетом Міністрів України;

    4) соціальні відпустки:

  •  відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (оплачувана, надається жінкам на підставі медичного  висновку тривалістю:

    1) до пологів - 70 календарних днів;

    2) після пологів - 56 календарних днів (70 календарних днів - у разі народження двох  і  більше дітей та  у  разі  ускладнення пологів), починаючи з дня пологів. Особам,  які  усиновили  новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається  відпустка з дня усиновлення тривалістю  56  календарних  днів  (70  календарних  днів  -   при усиновленні  двох  і  більше  дітей).У разі усиновлення дитини (дітей)  обома  батьками  вказана  відпустка  надається  одному  з батьків  на  їх  розсуд);

  •  відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (надається після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки. Підприємство за  рахунок  власних коштів може надавати жінкам частково  оплачувану  відпустку  та  відпустку   без   збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою,  дідом  чи  іншими родичами,  які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину. За бажанням жінки або інших осіб, які скористались правом на цю відпустку, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома. При  цьому за ними зберігається право на одержання допомоги в період відпустки для догляду за дитиною);
  •  додаткова відпустка  працівникам,  які мають дітей (надається жінці,  яка працює і має двох або більше дітей віком до 15  років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері,  батьку,  який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі,  яка  взяла  дитину  під опіку, щорічно, тривалістю 7 календарних днів без урахування святкових  і  неробочих  днів. За наявності  декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 14 календарних днів);

    5) відпустки без збереження заробітної плати (може надаватись за бажанням працівника в обов’язковому порядку:

  •  матері  або батьку,  який виховує дітей без матері (в тому числі  й  у  разі  тривалого  перебування  матері  в  лікувальному закладі),  що  має  двох  і  більше  дітей  віком  до 15 років або дитину-інваліда, тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
  •  чоловікові,   дружина  якого  перебуває  у  післяпологовій відпустці, - тривалістю до 14 календарних днів;
  •  матері  або  іншим  особам,  які здійснюють догляд за дитиною,  в  разі, якщо дитина потребує домашнього догляду,  - тривалістю, визначеною в медичному висновку,  але  не  більш  як  до  досягнення   дитиною шестирічного віку,  а  в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного  віку;
  •  ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною,  та  особам,  на  яких  поширюється  чинність Закону України "Про  статус  ветеранів  війни,  гарантії  їх  соціального
    захисту" - тривалістю до 14 календарних днів щорічно;
  •  особам,   які   мають   особливі   трудові  заслуги  перед Батьківщиною, - тривалістю до 21 календарного дня щорічно;
  •  пенсіонерам  за  віком та інвалідам III групи - тривалістю до 30 календарних днів щорічно;
  •  інвалідам I та II груп - тривалістю до 60 календарних днів щорічно;
  •  особам,  які одружуються,  - тривалістю до 10  календарних днів;
  •  працівникам у разі смерті рідних по крові  або  по  шлюбу: чоловіка (дружини),  батьків (вітчима,  мачухи),  дитини (пасинка, падчірки),  братів,  сестер - тривалістю до 7 календарних днів без урахування часу,  необхідного  для  проїзду до місця поховання та назад;  інших рідних  -  тривалістю до 3  календарних  днів  без урахування  часу,  необхідного  для  проїзду до місця поховання та назад;
  •  працівникам для догляду за хворим рідним по крові або по шлюбу,  який за висновком медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, - тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше 30 календарних днів;
  •  працівникам для завершення санаторно-курортного лікування - тривалістю, визначеною у медичному висновку;
  •  працівникам,  допущеним  до  вступних  іспитів  у  вищі навчальні заклади, - тривалістю 15 календарних днів без урахування часу,  необхідного  для  проїзду  до  місцезнаходження навчального закладу та назад;
  •  працівникам, допущеним  до  складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від  виробництва, а  також працівникам,   які   навчаються  без  відриву  від  виробництва  в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, - тривалістю,  необхідною  для проїзду до місцезнаходження вищого навчального закладу або закладу науки і назад;
  •  сумісникам -  на  термін  до  закінчення  відпустки  за основним місцем роботи;
  •  ветеранам  праці  -  тривалістю  до  14  календарних днів щорічно;
  •  працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи   щорічну  основну  та  додаткові  відпустки  повністю  або частково і одержали за них грошову компенсацію, - тривалістю до 24 календарних  днів  у  перший  рік роботи на даному підприємстві до настання  шестимісячного  терміну  безперервної роботи;
  •  працівникам,  діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, - тривалістю 12 календарних днів без урахування часу,  необхідного для  проїзду до місцезнаходження навчального закладу та у зворотному напрямі.

 За сімейними обставинами та з інших  причин  працівнику  може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або  уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік).

Законодавством, колективним  договором,  угодою  та  трудовим
договором можуть установлюватись інші види відпусток.

У разі  звільнення  працівника  йому   виплачується   грошова компенсація  за  всі не використані ним дні щорічної відпустки,  а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

У разі переведення працівника на роботу на інше  підприємство грошова  компенсація  за не використані ним дні щорічних відпусток за  його   бажанням   повинна   бути   перерахована   на   рахунок підприємства, на яке перейшов працівник.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні. Особам віком  до  вісімнадцяти  років   заміна   всіх   видів
відпусток грошовою компенсацією не допускається.

У разі смерті працівника грошова компенсація за не використані  ним  дні  щорічних відпусток, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, виплачується спадкоємцям.

ЛЕКЦІЯ 6. ТРУДОВЕ ПРАВО (друга частина)

План

6.1. Правове регулювання оплати праці.

6.2. Матеріальна відповідальність працівників.

6.3. Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень.

6.4. Особливості правового регулювання праці жінок і праці молоді.

6.5. Розгляд трудових спорів комісією по трудових спорах.

6.6. Розгляд трудових спорів судами.

6.7. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників. Переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працюючих.

6.1. Правове регулювання оплати праці

 Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за  трудовим  договором  власник  або уповноважений ним орган  виплачує  працівникові  за  виконану  ним роботу. Розмір заробітної  плати  залежить  від  складності  та  умов виконуваної   роботи,   професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства і максимальним розміром не обмежується.
Структура заробітної плати:

  •  Основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно  до  встановлених  норм  праці (норми часу,  виробітку,
    обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді
    тарифних  ставок  (окладів) і відрядних розцінок для робітників та
    посадових окладів для службовців.
  •  Додаткова заробітна  плата.  Це  -  винагорода за працю понад
    установлені норми,  за  трудові  успіхи  та  винахідливість  і  за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати,  передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
  •  Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать
    виплати  у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за
    спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові  і матеріальні виплати,  які не передбачені актами чинного
    законодавства   або які провадяться понад встановлені  зазначеними
    актами норми.

Законодавством України передбачені такі види регулювань оплати   праці:

  •  Державне. Держава здійснює регулювання  оплати   праці  працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення розміру мінімальної  заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників  підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств,  установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з   бюджету, регулювання фондів оплати  праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається  Кабінетом  Міністрів  України,  а  також  шляхом оподаткування доходів працівників.
  •  Договірне. Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод,  що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода),  регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний  договір)  рівнях відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди". Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від  норм,  визначених  генеральною,  галузевою  або  регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період  подолання фінансових  труднощів  підприємства  терміном  не  більш  як шість місяців.

Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної  плати  може  бути  нижчим  за встановлений
трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції,  що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника.

 Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від   походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності,  статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань,  членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання.

 Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується  у  грошових  знаках,  що  мають  законний  обіг   на території  України. Виплата  заробітної  плати  у  формі боргових зобов'язань і розписок або у будь-якій іншій формі забороняється. Заробітна плата може  виплачуватися  банківськими  чеками  у порядку,  встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України.

    Колективним  договором, як виняток, може бути передбачено
часткову виплату заробітної плати натурою  (за  цінами не вище собівартості) у розмірі,  що не перевищує 30 відсотків нарахованої за місяць,  у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за  вартістю  оплаті  праці  у  грошовому  виразі,  є звичайною або бажаною для працівників,  крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно  в  робочі дні  в строки,  встановлені у колективному договорі,  але не рідше двох  разів  на  місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. У разі,  коли день  виплати  заробітної  плати  збігається  з вихідним,   святковим або неробочим днем, заробітна  плата виплачується напередодні. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється  провадити  виплату  заробітної  плати  у  магазинах роздрібної торгівлі,  питних і розважальних закладах,  за винятком тих випадків,  коли заробітна плата виплачується працюючим  у  цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може  здійснюватися   через  установи  банків,  поштовими переказами  на  вказаний  ними  рахунок  (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок власника або уповноваженого ним органу.

 Відрахування із заробітної плати можуть провадитися тільки  у
випадках, передбачених законодавством.
При кожній  виплаті  заробітної  плати  загальний розмір усіх відрахувань  не  може  перевищувати  двадцяти   відсотків,   а   у випадках,  передбачених  законодавством,  -  п'ятдесяти  відсотків заробітної плати, що належить до виплати працівникам. Ці обмеження не поширюються на відрахування із заробітної плати при відбуванні покарання  у  вигляді виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх   дітей.   У  цих  випадках  розмір  відрахувань  із заробітної  плати  не  може  перевищувати  70 відсотків. Не допускаються   відрахування   з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на  які  згідно  з законодавством стягнення не звертається.

При кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений
ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці:

  •  загальна  сума  заробітної  плати з розшифровкою за видами
    виплат;
  •  розміри і підстави відрахувань із заробітної плати;
  •  сума заробітної плати, що належить до виплати.

 Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник  або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

 При звільненні працівника виплата всіх сум,  що належать йому
від підприємства,  установи, організації, провадиться в день звільнення.
 Якщо працівник в  день  звільнення  не  працював,  то зазначені суми  мають бути  виплачені  не пізніше наступного дня після  пред'явлення  звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі невиплати  з  вини  власника  або  уповноваженого  ним органу належних звільненому працівникові сум у ці строки, при  відсутності  спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки  по  день  фактичного розрахунку.

6.2. Матеріальна відповідальність працівників

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству,  установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні  матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення
відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови,  коли така шкода заподіяна     підприємству, установі, організації винними протиправними діями    (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується  певною частиною заробітку працівника і не  повинна  перевищувати  повного  розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності зазначених підстав і  умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до  дисциплінарної,  адміністративної  чи кримінальної відповідальності. На працівників  не  може  бути  покладена відповідальність за шкоду,    яка     відноситься     до     категорії     нормального виробничо-господарського    риску,    а    також   за   неодержані підприємством,  установою,  організацією  прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково.  За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник  може  передати  для  покриття  заподіяної  шкоди рівноцінне  майно  або  поправити  пошкоджене.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний створити працівникам умови,  необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов'язані   бережливо   ставитися    до    майна підприємства,   установи,   організації   і   вживати  заходів  до запобігання шкоді.

Види матеріальної відповідальності:

  •  Обмежена (накладається у розмірі середнього місячного заробітку працівника). У відповідності з законодавством   обмежену  матеріальну
    відповідальність несуть:

    1) працівники - за зіпсуття  або  знищення  через  недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні,  - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність  за  зіпсуття  або знищення  через  недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу  та  інших  предметів,  виданих підприємством, установою,  організацією працівникові в користування;

    2) керівники  підприємств,   установ,   організацій   та   їх заступники,   а   також   керівники   структурних  підрозділів  на підприємствах,  в установах,  організаціях та їх  заступники  -  у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного   заробітку,   якщо   шкоду   підприємству,    установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою   обліку і зберігання матеріальних,  грошових  чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові  недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і   зіпсуттю   матеріальних,   грошових  чи  культурних цінностей.

  •  Повна (у  повному розмірі шкоди,  заподіяної  підприємству, установі, організації, з  вини працівника) у випадках, коли:

    1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно  до законодавств укладено письмовий договір про взяття на себе  працівником  повної   матеріальної відповідальності   за  незабезпечення   цілості  майна  та  інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

    2) майно  та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

    3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

    4) шкоди  завдано працівником,  який був у нетверезому стані;

    5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів,  спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

    6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну
матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

    7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;

    8) службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;

    9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм
власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад
один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення
строків її  виплати, і за умови, що Державний бюджет України та
місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають
заборгованості перед цим підприємством.

  •  Підвищена (кратна) (має місце тоді, коли шкоду, завдано підприємству,  установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір).

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують   роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем  (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва  переданих  їм   цінностей. Перелік  таких  посад  і робіт,  а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність  затверджуються   в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
При спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв'язаних  із  зберіганням,  обробкою, продажем (відпуском), перевезенням  або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність,   може  запроваджуватися  колективна  (бригадна) матеріальна відповідальність.

Вона встановлюється власником або уповноваженим ним органом за
погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.
Письмовий    договір   про   колективну   (бригадну)   матеріальну
відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).

 Розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського  обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами.

    У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного
зіпсуття  матеріальних  цінностей  розмір  шкоди  визначається  за
цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.

Покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього  місячного  заробітку,  провадиться  за  розпорядженням власника  або уповноваженого ним органу,  керівниками підприємств, установ,  організацій  та  їх заступниками  -  за  розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. Таке розпорядження має  бути  зроблено  не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня  повідомлення  про це працівникові. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром,  трудовий спір за його заявою розглядається  в  порядку, передбаченому законодавством.

    У решті випадків покриття шкоди  провадиться  шляхом  подання
власником  або  уповноваженим  ним  органом  позову  до районного,
районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

6.3.  Трудова дисципліна, порядок застосування заохочень і стягнень

Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно,  своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або  уповноваженого  ним органу,  додержувати  трудової  і технологічної дисципліни,  вимог нормативних актів про охорону праці,  дбайливо ставитися до  майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Трудова дисципліна на    підприємствах, в установах, організаціях  забезпечується  створенням необхідних організаційних та економічних  умов  для  нормальної  високопродуктивної  роботи, свідомим ставленням до праці,  методами переконання, виховання, а також заохоченням за  сумлінну працю.

 Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності    праці,   забезпечувати   трудову   і   виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони  праці,  уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

 Трудовий розпорядок на  підприємствах, в установах, організаціях   визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за  поданням власника або уповноваженого ним органу і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.

    За успіхи у роботі до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених
трудовими колективами
правилах внутрішнього трудового розпорядку. Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним
органом разом або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в  урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у
відповідності з правилами їх ведення.

 За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

    1) догана;

    2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть
бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано
право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести
місяців з дня вчинення проступку.

 До застосування дисциплінарного стягнення власник або
уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової
дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним
орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні), повідомляється працівникові під розписку, до трудової книжки працівника не заноситься і може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством.

 Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення
працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе  як сумлінний  працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного   стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

6.4.  Особливості правового регулювання праці жінок і праці молоді

ПРАЦЯ ЖІНОК

Забороняється застосування праці жінок:

  •  на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню);
  •   до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми;
  •  у нічний час за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Ці обмеження не поширюються на жінок, які працюють на  підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї.

Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років.

 Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди.

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються
норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. До вирішення цього питання така жінка підлягає звільненню від роботи із збереженням  середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років. Якщо заробіток таких жінок на легшій роботі є вищим, ніж той, який вони одержували до переведення, їм виплачується фактичний заробіток.

Відпустки, пов’язані з материнством, розкриті у питанні „Час відпочинку”. У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році.

 Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години. Такі перерви для включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

 Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям - за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (якщо дитина потребує домашнього догляду-до шести років), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове  працевлаштування зазначених жінок  здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На  період працевлаштування за ними  зберігається  середня  заробітна  плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового  трудового договору.

ПРАЦЯ МОЛОДІ

 Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов  праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається
прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли вісімнадцяти років, із  зазначенням  дати їх народження.

 Забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років:

  •  на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах;
  •  до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми;
  •  до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.

 Усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов'язковому медичному оглядові.

 Для робітників віком до вісімнадцяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно встановленому для них скороченому робочому часу.

 Заробітна плата працівникам молодше вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

 Щорічні відпустки працівникам віком до вісімнадцяти років надаються у зручний для них час, а у перший рік роботи – повної тривалості за їх заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Для всіх підприємств і організацій встановлюється броня прийняття  на роботу і професійне навчання на виробництві молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні  навчально-виховні заклади, а також інших осіб молодше вісімнадцяти років. Відмова у прийнятті на роботу і професійне навчання на виробництві зазначеним особам, направленим в рахунок броні, забороняється. Така відмова може бути оскаржена ними до суду.

Працездатній молоді - громадянам України віком від 15 до 28
років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих  навчальних  закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби надається перше робоче місце на строк не менше двох років.

Молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

 Звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника допускається, крім додержання загального порядку звільнення,  тільки за згодою районної (міської) служби у справах дітей. При цьому звільнення з підстав,  зазначених  в  пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього КЗпП України, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без
працевлаштування.

 Батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси.

ПІЛЬГИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ, ЯКІ ПОЄДНУЮТЬ РОБОТУ З НАВЧАННЯМ

Працівникам, які проходять виробниче навчання або навчаються в навчальних закладах без відриву від виробництва, власник або уповноважений ним орган повинен створювати необхідні умови для поєднання роботи з навчанням.

 При підвищенні кваліфікаційних розрядів або при просуванні по роботі повинні враховуватись успішне проходження працівниками виробничого навчання, загальноосвітня і професійна підготовка, та успішне проходження працівниками навчання в навчальних закладах.

 Для працівників, які навчаються без відриву від виробництва
в середніх і професійно-технічних навчальних закладах, встановлюється скорочений робочий тиждень або скорочена тривалість щоденної роботи із збереженням заробітної плати у встановленому порядку; їм надаються також і інші пільги
, передбачені навчальною програмою.

Працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах без
відриву від виробництва та бажають приєднати відпустку до часу проведення  настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів, часу підготовки і захисту дипломного проекту та інших робіт, передбачених навчальною програмою, щорічні відпустки повної тривалості  за перший рік роботи надаються до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Працівникам, допущеним до вступних іспитів у вищі навчальні заклади, надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцезнаходження навчального закладу та назад. Працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, а також інші пільги, передбачені законодавством.

Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:

    1) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому та другому курсах у вищих навчальних закладах:

  •  першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 10 календарних днів;
  •  третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 20 календарних днів;
  •  незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання - 30 календарних днів;

    2) на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на третьому і наступних курсах у вищих навчальних закладах:

  •  першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання - 20 календарних днів;
  •  третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою
    навчання - 30 календарних днів;
  •  незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання - 40 календарних днів;

    3) на період складання державних іспитів у вищих навчальних закладах незалежно від рівня акредитації - 30 календарних днів;

    4) на період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання першого та другого рівнів акредитації, - два місяці, а у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації - чотири місяці.

Тривалість додаткових оплачуваних відпусток працівникам, які
здобувають другу (наступну) вищу освіту за заочною (вечірньою) формою  навчання у навчальних закладах післядипломної освіти та вищих  навчальних  закладах, що мають у своєму підпорядкуванні підрозділи післядипломної освіти, визначається як для осіб, які навчаються на третьому і наступних курсах вищого навчального закладу відповідного рівня акредитації.

Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та  складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит. Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів.

На час додаткових відпусток у зв'язку з навчанням за працівниками за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата.

Працівникам, які навчаються на останніх курсах вищих навчальних   закладів, протягом десяти учбових місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів надається  щотижнево при шестиденному робочому тижні один вільний від роботи  день для підготовки до занять з платою його в розмірі 50 відсотків одержуваної заробітної плати, але не нижче мінімального розміру заробітної плати.

Протягом десяти навчальних місяців перед початком виконання дипломного проекту (роботи) або складання державних іспитів працівникам, за їх бажанням, може бути надано додатково ще один-два вільних від роботи дні на тиждень без збереження заробітної плати.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі, за їх бажанням протягом чотирьох років навчання надається один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати працівника, а протягом четвертого року навчання - додатково ще один вільний від роботи день на тиждень без збереження заробітної плати.

Власник або уповноважений ним орган оплачує працівникам, які
навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами  навчання, проїзд до місця знаходження навчального закладу і назад один раз на рік на настановні заняття, для виконання лабораторних робіт і складання заліків та іспитів, а також для підготовки і захисту дипломного  проекту  (роботи) або складання державних іспитів. - у розмірі 50 відсотків вартості проїзду.

6.5.  Розгляд трудових спорів комісією по трудових спорах

Трудові спори розглядаються:

    1) комісіями по трудових спорах;

    2) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору.

 Комісія по трудових спорах (КТС) обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік. Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. При цьому кількість робітників у складі комісії по трудових спорах підприємства повинна бути не менше половини її складу. Комісія по трудових спорах обирає із свого складу голову, його заступників і секретаря комісії. Організаційно-технічне забезпечення комісії по трудових спорах (надання обладнаного приміщення, друкарської та іншої техніки, необхідної літератури, організація діловодства, облік та зберігання заяв працівників і справ, підготовка та видача копій рішень і т. ін.) здійснюється власником або уповноваженим ним органом. КТС має печатку встановленого зразка.

 Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом
по розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях, за винятком спорів, віднесених до компетенції інших органів.

Трудовий спір підлягає розглядові в КТС, якщо працівник самостійно або з  участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом. Працівник може звернутися до КТС у тримісячний строк з дня, коли  він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у спорах про виплату належної йому заробітної плати - без обмеження будь-яким строком. У разі пропуску з поважних причин установленого строку комісія по трудових спорах може його поновити.

Заява працівника, що надійшла до комісії, підлягає обов'язковій реєстрації.

КТС зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви. Спори повинні розглядатися у присутності працівника, який подав заяву, представників власника або уповноваженого ним органу. Розгляд спору за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника при розгляді спору від його імені може виступати представник профспілкового органу або за вибором працівника інша особа, в тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання комісії розгляд заяви відкладається до наступного засідання. При повторному нез'явленні працівника без поважних
причин комісія може винести рішення про зняття цієї заяви з розгляду, що не позбавляє працівника права подати заяву знову в межах тримісячного строку з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

КТС має право викликати на засідання свідків, доручати спеціалістам проведення технічних, бухгалтерських та інших перевірок, вимагати від власника або уповноваженого ним органу необхідні розрахунки та документи. Засідання КТС вважається правомочним, якщо на ньому присутні не менше двох третин обраних до її складу членів. Працівник і власник або уповноважений ним орган мають право заявити мотивований відвід будь-якому члену комісії. Питання про відвід вирішується більшістю голосів членів комісії, присутніх на засіданні. Член комісії, якому заявлено відвід, не бере участі у вирішенні питання про відвід. На засіданні комісії  ведеться  протокол, який підписується головою або його заступником і секретарем.

Комісія по трудових спорах приймає рішення більшістю голосів її членів, присутніх на засіданні. У рішенні зазначаються: повне найменування підприємства, установи, організації, прізвище, ім'я та по батькові працівника,
який звернувся до комісії, або його представника, дата звернення до комісії і дата розгляду спору, суть спору, прізвища членів комісії, власника або представників уповноваженого ним органу, результати голосування і мотивоване рішення комісії. Копії рішення комісії у триденний строк вручаються працівникові, власникові або уповноваженому ним органу.

 У разі незгоди з рішенням комісії по трудових спорах працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду в десятиденний строк з дня вручення їм виписки з протоколу засідання комісії чи його копії. Пропуск вказаного строку не є підставою відмови у прийнятті заяви. Визнавши причини пропуску поважними, суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті. В разі, коли пропущений строк не буде поновлено, заява не розглядається, і залишається в силі рішення комісії по трудових спорах.

Рішення КТС підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження
У разі невиконання власником або уповноваженим ним органом
рішення комісії по трудових спорах у встановлений строк КТС видає працівнику посвідчення, що має силу виконавчого листа.

На підставі посвідчення, пред'явленого не пізніше тримісячного строку до відділу державної виконавчої служби, державний виконавець виконує рішення комісії по трудових спорах у примусовому порядку.

6.6.  Розгляд трудових спорів судами

У районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:

    1) працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу);

    2) прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству.

 Безпосередньо в місцевих судах розглядаються трудові спори за заявами:

    1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

    2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи;

    3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб, митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень;

    4) власника або уповноваженого ним органу  про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

    5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в місцевих судах розглядаються спори про відмову у
прийнятті на роботу:

    1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

    2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

    3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;

    4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;

    5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

    6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. У разі пропуску з поважних причин цих строків суд може їх поновити.

У разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не  з вини працівника, орган,
який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених при поновленні.

У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі  незаконно  звільненого або переведеного  на  іншу роботу працівника,  прийняте органом,  який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається
законодавством.

6.7. Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників. Переважне  право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працюючих

Розірвання трудового договору за скороченням чисельності чи штату працівників відбувається на підставі п.1 ст.40 КЗпЗ України.

При скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

    1) сімейним - за наявністю двох і більше утриманців;

    2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

    3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;

    4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;

    5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" ;

    6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і
раціоналізаторських пропозицій;

    7) працівникам, які дістали  на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

    8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

    9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Працівник, з яким розірвано трудовий договір з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), протягом одного року має право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, якщо власник або уповноважений ним орган проводить прийняття на роботу працівників аналогічної кваліфікації. Переважне право на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу надається особам, зазначеним у статті 42 КЗпП України (особи, які мають переважне право на залишення на роботі), та в інших випадках, передбачених колективним договором. Умови відновлення соціально-побутових пільг, які працівники мали до вивільнення, визначаються колективним договором.

 Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган  пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці. Державна служба зайнятості пропонує працівникові роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. За необхідністю працівника може бути направлено за його згодою на навчання новій професії (спеціальності)  з  наступним  наданням йому роботи.

Ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення. Професійні спілки мають право вносити пропозиції відповідним органам про перенесення строків або тимчасове припинення чи
відміну заходів, пов'язаних з вивільненням працівників.

 

ЛЕКЦІЯ  7.  КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

План

7.1. Поняття кримінального права. Предмет і метод правового регулювання.       Дія кримінального закону в часі і просторі.

7.2. Поняття, ознаки і елементи  злочину.

7.3. Обставини, що виключають злочинну діяльність.

7.4. Поняття і види стадій вчинення навмисного злочину.

7.5. Поняття і форми співучасті. Види співучасників.

7.6. Обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність за вчинення                 злочину.

7.7. Поняття і мета покарань. Система і види покарань за кримінальним законодавством.

7.1. Поняття кримінального права. Предмет і метод правового регулювання.  Дія кримінального закону в часі і просторі

Кримінальне право – це сукупність юридичних норм, що встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, а також які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Функціями кримінального права є:

  •  охоронна – кримінальне право охороняє відносини, що регулюються або виникають в інших галузях права;
  •  регулятивна – спеціальні норми кримінального права дозволяють не притягати особу до відповідальності або до виконання покарання забороняючи їй вчиняти суспільно-небезпечні діяння, у той самий час вимагають правомірної поведінки після вчинення злочину;
  •  запобігальна – деякі громадяни виконують заборони кримінального закону, побоюючись відповідальності та покарання, інші не вчиняють злочинів тому, що їх поведінка в цілому є позитивною та правомірною.

Предметом кримінального права є злочин та покарання. Метод регулювання – імперативний.

Основним джерелом кримінального права є Кримінальний кодекс України, який набрав чинності 1 вересня 2001 року.

Кримінальний кодекс (КК) України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є  злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Складається КК України з двох частин – Загальної частини (15 розділів, 108 статей) і Особливої частини (20 розділів, 340 статей). У

У Загальній частині містяться загальні, найбільш принципові норми загального значення, які визначають загальні засади кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, покарання  тощо. Ці норми застосовуються до всіх злочинів.

В Особливій частині визначається КК України визначено вичерпний перелік діянь, які є злочинами та покарання, які застосовуються до осіб, що їх вчинять.

 Дія кримінального закону в просторі визначається за принципами:

  •  Територіальний: особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства), які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено,  закінчено або припинено на території України. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на  території України. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.
  •  Громадянства: громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше  не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо ці особи, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.
  •  Універсальний: іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

 Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі:

Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

 Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі:
полягає у тому, що закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

Закон про кримінальну відповідальність, що частково
пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

7.2. Поняття, ознаки і елементи  злочину

 Кримінальна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, що становить собою вимушене зазнавання особою, яка вчинила злочин, державного осуду, а також визначених вироком суду позбавлень і обмежень особистого, майнового чи іншого характеру. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення  особою суспільно   небезпечного   діяння,   яке  містить  склад  злочину, передбаченого КК України.  

 Злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

 Ознаками злочину є:

  •  суспільна небезпека – полягає в тому, що при його здійсненні особа завдає шкоди відносинам, які охороняються кримінальним законом, або міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди;
  •  винність – кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не  може бути  піддана  кримінальному  покаранню,  доки  її  вину  не  буде доведено в законному порядку і встановлено  обвинувальним  вироком суду. Без вини нема злочину і відповідальності;
  •  протиправність – складає правову оцінку суспільної небезпечності злочину, що закріплена в конкретній нормі закону. Злочини – це тільки те суспільно-небезпечне діяння, що передбачене кримінальним законом, прямо ним заборонено;
  •  кримінальна карність – це можливість застосувати до особи, яка скоїла злочин, кримінальне покарання.

 Складом злочину визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких конкретне вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Склад злочину формують його елементи:

  1.  Об’єкт злочину – це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини, на які посягає злочин.

Види об’єкта:

  •  загальний об’єктце вся сукупність суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом;
  •  родовий об’єкт це група однорідних суспільних відносин, на які посягає відповідна група злочинів. За родовим об’єктом побудовані розділи Особливої частини КК України;
  •  безпосередній об’єкт це конкретні суспільні відносини, на які посягає той чи інший конкретний злочин.

2. Об’єктивна сторона – це сукупність встановлених законом ознак, що  характеризують зовнішні прояви злочину. Ознаки об’єктивної сторони:

  •  суспільно-небезпечне діяння – це передбачені кримінальним законом дія чи бездіяльність, якими заподіюється шкода об’єкту злочину;
  •  суспільно-небезпечні наслідки – реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об’єкті, що охороняється кримінальним законом, внаслідок злочинного діяння. Вони можуть бути виражені в нанесеній шкоді – матеріальній, фізичній, моральній, організаційній тощо;
  •  причинний зв’язок між суспільно-небезпечним діянням та суспільно-небезпечними наслідками – характеризується тим, що діяння має передувати наслідкам, має бути умовою, без якої не було б наслідку та за своїми властивостями, як правило, має спричиняти саме такі наслідки, тобто наслідки мають бути результатом вчиненого діяння;
  •  місце, час, спосіб, обстановка, знаряддя і засоби вчинення злочину.  Зазвичай ці ознаки є необов’язковими для більшості злочинів, а тому називаються факультативними. Якщо диспозиція статті кримінального закону містить посилання на ці ознаки, то вони для такого складу злочину є обов’язковими.

3. Суб’єкт злочину - це фізична осудна особа, яка вчинила
злочин у віці,  з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати
кримінальна відповідальність.

 Ознаки суб’єкта :

  •  фізична особа;
  •  осудність;
  •  досягнення віку (по загальному правилу з 16 років, за тяжкі злочини – з 14 років).

 Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

 Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

4. Суб’єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, психічне відношення суб’єкта до діяння і його наслідків.

 Ознаки суб’єктивної сторони:

  •  вина;
  •  мета;
  •  мотив.

Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та наслідків діяння.

 Форми вини:

  •  умисел;
  •  необережність.

 Умисел поділяється на прямий і непрямий.

  •  Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
  •  Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

 Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

  •  Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа
    передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків
    свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала
    на їх відвернення.
  •  Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Мета і мотив є факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину. Мотив злочину – це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета – це той явний результат, якого домагався винний, коли вчиняв злочин. Мета і мотив можуть бути обов’язковими ознаками у разі, якщо вини передбачені в статті Особливої частини КК України.

Склад злочину формують усі чотири його елементи. За відсутністю хоча б одного елемента немає складу злочину та кримінальної відповідальності.

7.3. Обставини, що виключають злочинну діяльність

У кримінальному кодексі України визначаються обставини, що виключають злочинність діяння, хоча зовні воно має ознаки кримінального злочину. Такі діяння спрямовані на захист інтересів громадян, суспільства, держави і тому вони визнаються суспільно корисними і не є кримінально протиправними.

 До обставин, які виключають злочинність діяння, відноситься:

  •  необхідна оборона;
  •  уявна оборона;
  •  затримання особи, що вчинила злочин;
  •  крайня необхідність;
  •  фізичний або психічний примус;
  •  виконання наказу або розпорядження;
  •  діяння пов’язане з ризиком;
  •  виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

 Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне
заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає
небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж
необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у
випадках смерті нападника або заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.
Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має
наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

 Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне
посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати
помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

 Затримання особи, що вчинила злочин - не визнаються  злочинними  дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при  цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищенням заходів,  необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння  особі,  що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності  посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у
випадках
смерті нападника або заподіяння йому тяжких тілесних ушкоджень.       Крайня необхідність – не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш
значною, ніж відвернена шкода. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

 Фізичний або психічний примус - не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

 Виконання наказу або розпорядження - дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати
злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

 Діяння, пов'язане з ризиком – не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної
суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

 Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої  групи чи злочинної організації – не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

7.4. Поняття і види стадій вчинення навмисного злочину

 Залежно  від  ступеня  тяжкості  злочини класифікуються на:

  •  злочини невеликої тяжкості;
  •  злочини середньої тяжкості;
  •   тяжкі злочини;
  •   особливо тяжкі злочини.

 Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання  у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

 Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

 Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у
виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

 Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання  у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Стадії вчинення злочину – це певні етапи його здійснення, які різняться між собою ступенем реалізації злочинного наміру, характером діяння та моментом його закінчення.

 Кожна стадія вчинення злочину, являючи собою його частину, сама є суспільно небезпечним діянням. Стадії вчинення злочинів є різновидом цілеспрямованої діяльності, що охоплює етапи реалізації злочинного умислу, досягнення певної мети.

У КК України визнаються злочинними і карними такі стадії вчинення злочину:

  •  готування до злочину;
  •  замах на злочин;
  •  закінчений злочин.

 Готування до злочину є першою стадією вчинення злочину. При готуванні особа ще не виконує діяння, котре є необхідною ознакою об’єктивної сторони складу злочину.

 Готуванням до злочину є:

  •  підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину;
  •  пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину;
  •  підшукування співучасників;
  •  змова на вчинення злочину;
  •  усунення перешкод;
  •  інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою
кримінальної відповідальності.

 Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

 Види замаху на злочин:

  •  закінчений замах - якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі;
  •  незакінчений замах - якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

Готування до злочину та замах на злочин є незакінченим злочином.

 Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального Кодексу.

У практиці надзвичайно важливим є визначення моменту закінчення злочину. За цією ознакою виділяють:

  •  злочини з матеріальним складом;
  •  злочини з формальним складом;
  •  злочини з усіченим (урізаним) складом.

У випадку вчинення злочину з матеріальним складом закінченим злочин буде вважатись з моменту, коли настав вказаний у відповідній статті Особливої частини КК України суспільно небезпечний наслідок, наприклад, настання смерті особи при умисному вбивстві.

Злочини з формальним складом є закінченими з моменту вчинення відповідного діяння (дії чи бездіяльності). Так, наприклад, розголошення державної таємниці є закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, шпигунство – з моменту передачі або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації, або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю. Відповідальність за ці злочини настає незалежно від того, чи в їх результаті було завдано реальну шкоду державі, чи ні.

 Злочини з усіченим складом – це різновид злочинів з формальним складом, тому вони також вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного злочинного діяння. Особливістю їх є те, що законодавець переносить момент закінчення злочину на стадію готування до злочину, чи на стадію замаху на злочин. Так, наприклад, бандитизм вважається закінченим з моменту організації озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації або на окремих осіб.

У кримінальному праві передбачено інститут добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільною відмовою при незакінченому злочині є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

 Ознаки добровільної відмови:

  •  остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
  •  відмова від вчинення злочину має настати з волі самої особи;
  •  наявність усвідомленої можливості продовжувати та довести злочин до кінця.

Проте, якщо особа відмовилась від доведення посягання до кінця у зв’язку з фактичною неможливістю його успішного завершення, вона не може вважатись такою, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, оскільки тут матиме місце не добровільна, а вимушена відмова, або невдала спроба, замах на злочин. Наприклад, особа вирішила вбити іншу особу, підшукала вогнепальну зброю та боєприпаси, але в момент пострілу рушниця дала осічку через несправність.

Добровільна відмова може здійснюватись на стадіях готування до злочину та замаху на злочин.

7.5. Поняття і форми співучасті. Види співучасників

 Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

 Ознаки співучасті:

  •  участь у вчиненні злочину двох чи більше суб’єктів злочину;
  •  діяння суб’єктів, об’єднаних спільною метою;
  •  вчинюваний злочин має бути лише умисним;
  •  всі суб’єкти, що є співучасниками злочину, діють умисно.

З об’єктивної точки зору, злочин при цьому вчиняється спільними зусиллями всіх співучасників. Роль і конкретні дії кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат їх спільної діяльності.

Залежно від функцій, покладених на співучасників злочинів, кримінальне право виділяє таких співучасників як:

  •  виконавець;
  •  організатор;
  •  підбурювач;
  •  пособник.

 Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним Кодексом України.

 Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної
організації.
Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

 Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Не є також співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

 За об’єктивними ознаками розрізняють такі форми співучасті:

  •  проста (співвиконавство) – має місце там, де всі співучасники є виконавцями злочину і, отже, всі вони виконують однорідну роль;
  •  складна (з розподілом ролей) – співучасники виконують різнорідні ролі.

 За стійкістю зв’язків, а також стійкістю умислу розрізняють вчинення злочину:

  •  групою осіб;
  •   групою осіб за попередньою змовою;
  •   організованою групою;
  •  злочинною організацією

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Організатор організованої групи чи злочинної організації
підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації
підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

7.6. Обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність за вчинення злочину

Призначення покарання здійснюється судом за певними критеріями:

  •  покарання призначається в межах санкції статті;
  •  суд повинен врахувати положення Загальної частини КК України (чи має місце замах на злочин, яким є ступінь і характер вини, тощо);
  •  суд повинен особливо врахувати ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання.

 При призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнаються:

  •  з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
  •  добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
  •  надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;
  •  вчинення злочину неповнолітнім;
  •  вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
  •  вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
  •  вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
  •  вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
  •  вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
  •  виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених
    КК України.

При призначенні покарання суд може визнати такими, що його
пом'якшують, і інші обставини. Якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує покарання, передбачена в  статті Особливої частини КК України як ознака
злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз
враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує.

 При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

  •  вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
  •  вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
  •  вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
  •  вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;
  •  тяжкі наслідки, завдані злочином;
  •  вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
  •  вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
  •  вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
  •  вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
  •  вчинення злочину з особливою жорстокістю;
  •  вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
  •  вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
  •  вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в цьому переліку.

Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

7.7. Поняття і мета покарань. Система і види покарань за кримінальним законодавством

 Кримінальне покарання є необхідним засобом охорони держави, суспільства і безпеки особи від злочинів. У боротьбі зі злочинністю кримінальне покарання виконує такі функції:

  •  воно є формою державного правомірного примусу, загроза застосування якого стримує правопорушників;
  •  реальне виконання кримінального покарання, впровадження конкретних право обмежувальних процедур до винних осіб чинить сильний вплив як на самого винного, так і на його оточення.

 Покарання є заходом примусу, що застосовується від  імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

 Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

 Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

 Покарання має такі ознаки:

  •  покарання є заходом примусу;
  •  покарання застосовується від імені держави;
  •  покарання застосовується лише за вироком суду;
  •  покарання застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;
  •  покарання полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

 За порядком призначення покарання поділяються на такі групи:

  •  основні;
  •  додаткові;
  •  змішані.

 Основними покараннями є такі, які призначаються особі, яка вчинила злочин, вироком суду самостійно – громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

 Додаткові покарання не можуть бути призначені самостійно, а лише як додаток до основного покарання, це – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

 Змішані покарання можуть призначатись і/або самостійно, і як додаток до основних покарань - штраф та позбавлення права обіймати  певні посади або займатися певною діяльністю.

За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України. До основного покарання