6903

Економіка та організація виробництва. Опорні конспекти

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Підприємство, як субєкт господарювання. Визначення, мета і напрямки діяльності підприємства. Вплив зовнішнього оточення на діяльність підприємств. Класифікація підприємств. Порядок створення і ліквідація підприємств. В...

Украинкский

2013-01-09

618 KB

4 чел.

Тема 1. Підприємство, як суб’єкт господарювання.

1. Визначення,  мета і напрямки діяльності підприємства.

2.Вплив зовнішнього оточення на діяльність підприємств.

3.Класифікація підприємств.

4.Порядок створення і ліквідація підприємств.

1.Визначення,  мета і напрямки діяльності підприємства.

Будь-яке суспільство для забезпечення нормального рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні організації та організаційні формування, які спільно виконують ту чи іншу місію і діють на основі певних правил і процедур. Але ціль і характер діяльності таких численних організацій різні. По характеру діяльності всі організації можна розділити на 2 групи: підприємницькі, які функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі, існування яких забезпечується фінансуванням з бюджету держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємство.

Підприємство – це  самостійний господарський суб'єкт, що має право юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Кожне підприємство має історично сформовану конкретну назву – завод,  фабрика,  шахта, електростанція і т.д., може містити в собі кілька виробничих одиниць – заводів чи фабрик.

Підприємство - це основна ланка господарства країни. Від рівня діяльності підприємства залежить процес виробництва матеріальних благ,  задоволення потреб населення, його життєвий рівень, результати використання виробничих фондів, науково-технічний прогрес, тобто ефективність господарювання.

Кожне підприємство привласнює собі певне фірмове найменування, під яким воно числиться в державному реєстрі країни. Фірмове найменування звичайно містить у собі ім'я і прізвище одного чи декількох власників фірми, відображає характер діяльності, правовий статус і форму господарювання.

Основні ознаки підприємства:

Самостійність підприємства в системі господарства країни. Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак.

Товарний знак - це оригінально оформлене (графічне чи у формі малюнка) позначення, зареєстроване у встановленому порядку, призначене для позначення товарів певного підприємства з метою їхньої відмінності від однорідної продукції конкурентів на ринку.

Підприємство має закінчений цикл відтворення, тобто його продукція в умовах поділу праці може здобувати форму товару.

Підприємство є самостійним товаровиробником, тому що основну масу продукції воно виготовляє не для власного вживання, а для покупців.

Підприємство повинне бути не тільки самостійним, але і отримувати прибуток, тобто бути рентабельним.

У своєму складі підприємство не має інших юридичних осіб.

Підприємство має свій трудовий колектив з його специфічними інтересами.

Кожне підприємство повинне мати свою нішу на ринку, знайти споживачів своєї продукції в умовах жорсткої конкуренції.

Для ефективного господарювання істотним є визначення цілей створення і функціонування підприємства.

Головну мету підприємства, тобто чітко визначену причину його існування, у світовій економіці прийнято називати місією. У більшості випадків місією сучасного підприємства можна вважати виробництво продукції для задоволення потреб ринку й одержання завдяки цьому максимально можливого прибутку. На основі загальної місії підприємства формуються і встановлюються загальні цілі, що повинні відповідати певним вимогам:

Цілі підприємства повинні бути конкретними й обмірюваними.

Цілі підприємства повинні бути орієнтовані в часі, тобто мати конкретний обрій прогнозування.

Цілі підприємства повинні бути досяжними, щоб служити підвищенню ефективності його діяльності.

Цілі підприємства повинні бути взаємодоповнюючими, тобто дії і рішення, необхідні для досягнення однієї цілі, повинні не заважати реалізації інших цілей.

Цілі підприємства будуть значною частиною стратегічного планування в тому випадку, якщо вони не тільки правильно сформульовані, але і коли про них достатньо інформований весь персонал і відпрацьована система стимулювання їхнього здійснення.

Напрямки діяльності підприємства.

Вивчення ринків товарів. Цей аналіз повинен передбачати комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоздатності і цін на продукцію, інших вимог покупців до товару, методів формування попиту і каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування конкретних шляхів удосконалення і розвитку інноваційної діяльності підприємства на перспективний період. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну і конструкторську підготовку виробництва, впровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій.

Наступним найбільш складним за обсягом і рішенню організаційно-технічних завдань є виробнича діяльність підприємства, її організація й оперативне регулювання в просторі і в часі.

Основні заходи:

а) обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури й асортименту відповідно до потреб ринку;

б) формулювання маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, їхня оптимізація щодо виробничих можливостей підприємства;

в) збалансування виробничої потужності і програми випуску продукції;

г) забезпечення виробництва необхідними матеріально-технічними ресурсами;

д) розробка і виконання погоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

Комерційна діяльність. Від масштабів і якості саме цього напрямку діяльності підприємства в більшій мірі залежить фінансова результативність виробництва, яку характеризує величина одержуваного прибутку. Необхідною умовою досягнення успіху комерційної діяльності є ефективна реклама і безпосередня організація збуту своєї продукції, розвиток системи товарних бірж, певне стимулювання покупців.

Післяпродажний сервіс. Охоплює пусконалагоджувальні роботи в сфері експлуатації куплених на ринку товарів, їх гарантійне технічне обслуговування протягом визначеного терміну, забезпечення необхідними запасними частинами і проведення ремонту протягом нормативного терміну служби.

Економічна діяльність підприємства  включає :

стратегічне й оперативне планування;

облік і звітність;

ціноутворення;

систему оплати праці;

ресурсне забезпечення виробництва;

зовнішньоекономічну і фінансову діяльність.

Соціальна діяльність. Результативність інноваційної, виробничої, комерційної й економічної діяльності підприємства безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і компетентності всіх працівників, дієвості застосовуваного механізму мотивації, постійно підтримуваних на необхідному рівні умов праці і життя трудового колективу.

2.Вплив зовнішнього оточення на діяльність підприємств

Підприємство як відкрита система постійно взаємодіє з навколишнім середовищем.

Зовнішнє оточення в широкому розумінні – це сукупність господарських суб'єктів, економічних, суспільних і природних умов, національних  і міждержавних структур і інших зовнішніх, щодо підприємства , умов і факторів, що діють у глобальному оточенні.

Зовнішнє оточення підприємства складається з мікро- та макросфери .

Мікросфера – це  середовище прямого впливу на підприємство.

Макросфера – охоплює  матеріально-технічні й економічні умови, суспільні відносини й інститути та інші фактори, що побічно впливають на підприємства та їхню  мікросферу.

Природні фактори. Україна має високорозвинений індустріально-аграрний потенціал, що базується на власних багатих мінерально-сировинних і сільськогосподарських ресурсах.

Але багато ресурсів в Україні обмежені, наприклад, нафта, електроенергія. Тому, з урахуванням територіальної близькості, можливої інтеграції науково-виробничого і сировинного потенціалів взаємовигідним є економічне співробітництво, у тому числі в галузі розвитку нафтогазової і нафтохімічної промисловості, з арабськими країнами Перської затоки. Природні умови України створюють сприятливе середовище для підприємницької ініціативи в розробці і реалізації науково-технічних проектів по використанню нетрадиційних джерел енергії, що відновляються.

Демографічні фактори. За останні 30 років знизився коефіцієнт народжуваності на 40% і збільшився коефіцієнт смертності на 87%. Унаслідок цього:

зменшуються потреби і, отже, виробництво дитячих, підліткових і молодіжних видів товарів і послуг;

одночасно розширюються можливості підприємців, орієнтованих на задоволення потреб осіб середнього віку (30-50 років), що є висококваліфікованими фахівцями, мають постійний прибуток, високу купівельну спроможність;

виникає потреба також у розширенні підприємницької діяльності структур, що обслуговують осіб пенсійного віку, серед яких зростає попит на традиційні товари широкого вжитку (недорогий одяг, скромні предмети побуту, дієтичні харчові продукти), а також потреби в медичних товарах і послугах, у спеціальних інтернатах і будинках для людей похилого віку.

Науково-технічні фактори. Постійний розвиток науково-технічного прогресу, створення і використання технічних новинок потребують від підприємств постійного обліку рівня і тенденцій техніко-технологічного розвитку як своїх конкурентів, так і країни в цілому, а також можливого впливу світового науково-технічного оточення. Насамперед це відноситься до наукомістких підприємств, що використовують технології найвищого рівня. Ці підприємства повинні бути готові до швидкого освоєння науково-технічних розробок, що з'являються, а також до пропозиції ринку власних новинок у даній сфері.

Економічні фактори. Загальний стан економіки, тенденції її розвитку постійно змінюють економічне оточення, відповідно до якого суб'єкти господарювання розроблюють і здійснюють свою стратегію і тактику. До основних факторів, що вимагають постійної діагностики й оцінки з погляду можливих для підприємства наслідків від їхньої зміни, відносять: рівень і темпи інфляції, підвищення і спад виробництва (ділової активності ), коливання курсу національної валюти, оподаткування, умови одержання кредиту і процентна банківська ставка, рівень і динаміка цін, попит покупців, платоспроможність контрагентів і т.д.

Екологічні фактори. До основних факторів, впливу на навколишнє середовище, що повинні враховуватися і прогнозуватися в підприємницькій діяльності, відносяться:

обсяги викидів забруднюючих і отруйних речовин;

рівень фізичного (електромагнітного, радіаційного, теплового) впливу на середовище;

надійність і соціально-екологічна безпека виробничих систем, великих техногенних утворень – гідротехнічних  споруджень, газо –  і  нафтопроводів, тунелів;

кількість і якість виробленої продукції, її безпека і здатність до утилізації;

стан приміського середовища, у якому знаходиться підприємство, до і після реалізації запланованої стратегії розвитку і розміри можливих  негативних наслідків.

Політичні фактори. У нестабільному середовищі практично неможливо забезпечити надійний захист підприємств від можливих потрясінь, що викликаються раптовими змінами (через політичні мотиви) в умовах господарювання і створюють нові, несприятливі для суб'єктів господарювання «правила гри», що приводять до збільшення ресурсних витрат і втрати прибутку. Це: збільшення податків і кредитних ставок, скасування скорочення пільгового оподатковування, уведення спеціальних обов'язкових відрахувань, трансформація форм і відносин власності, примусове відчуження з політичних мотивів грошей і майна.

Міжнародні фактори. Впливу цих факторів піддаються підприємства, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, зв'язану з міжнародною виробничою і науково-технічною кооперацією, організацією спільних підприємств, експортом і імпортом продукції, продажем ліцензій і «ноу-хау» і іншими напрямками діяльності.

                                3.Класифікація підприємств.

Для практики господарювання в ринкових умовах, кваліфікованого керування підприємствами  важливим є чітка і повна класифікація за певними ознаками.

Відповідно до форм власності, установлених Законом України «Про власність», виділяють наступні види підприємств:

індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи і винятково її праці.

сімейне підприємство, засноване на власності і праці громадян України – членів однієї родини, що проживають разом.

приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, із правом наймання робочої сили.

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, організації.

державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць.

державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності.

спільне підприємство, засноване на базі об'єднання майна різних власників.

орендне підприємство, засноване на орендних відносинах, що передбачають передачу в оренду засобів виробництва і різного майна, що залишається у власності орендодавця.

Відповідно до кількості персоналу підприємства бувають:

великі;

середні;

малі.

До малих підприємств відносяться підприємства:

у промисловості і будівництві – з  чисельністю працюючих до 200 чол.;

в інших галузях виробничої сфери – з  чисельністю працюючих до 50 чол.;

у науці та науковому обслуговуванні – з  чисельністю працюючих до 100 чол.;

у галузях невиробничої сфери – з  чисельністю працюючих до 25 чол.;

у роздрібній торгівлі – з  чисельністю працюючих до 15 чіл.

За характером діяльності:

комерційні;

некомерційні.

За сферами виробництва:

виробничі;

невиробничі.

За економічним призначенням:

виробництво засобів виробництва;

виробництво засобів споживання;

виробництво продукції ВПК (воєнно-промислового комплексу);

виробництво ідей і послуг;

За масштабами підприємства:

індивідуальне;

серійне;

масове.

За ступенем спеціалізації:

спеціалізоване;

універсальне;

змішане.

За приналежністю капіталу:

національні – капітал  належить підприємцям своєї країни;

іноземні – капітал  є власністю іноземних підприємців  цілком чи частково, що забезпечує їм необхідний контроль;

змішані – капітал  належить підприємцям двох чи декількох країн.

За формою господарювання і правовим статусом:

одноосібні;

кооперативні;

орендні;

господарські товариства;

агентства;

біржі;

фонди;

банки.

За галузевими і функціональними видами діяльності:

промислові;

сільськогосподарські;

будівельні;

транспортні;

торгові;

виробничо-торгові;

торгово-посередницькі;

інноваційно-впроваджувальні;

лізингові;

банківські;

страхові;

туристичні.

За ступенем підпорядкування:

материнські (головні);

дочірні;

філії.

Одноосібне підприємство є власністю однієї  особи чи родини, воно несе відповідальність за своїми обов'язками всім майном.

Кооперативи – добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської чи іншої діяльності. Характерна риса – особиста  участь кожного в діяльності, використання власного чи орендованого майна.

Орендні підприємства. Оренда означає засноване на договірних взаєминах тимчасове володіння майном, яке необхідно орендарю для здійснення підприємницької діяльності.

Господарські товариства являють собою певні об'єднання підприємців.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність по зобов'язанням усім своїм майном.

Товариство з обмеженою відповідальністю – товариство, що має статутний фонд, розділений на частини, розмір яких визначається установчими документами, учасники товариства несуть відповідальність у межах їхніх внесків.

Командитним є товариство, у якому разом з учасниками з повною відповідальністю, є один чи декілька учасників, відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого підприємства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерні товариства. Головним атрибутом такого товариства виступає акція – цінний  папір без установленого терміну обертання, що свідчить про пайову участь у статутному фонді підприємства, підтверджує членство в ньому і право на участь у керуванні їм, дає учасникам товариства право на одержання частини прибутку у виді дивіденду й участь у розподілі майна при його ліквідації.

Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розподіляються шляхом відкритої підписки і купівлі-продажу на фондових біржах і закритому типу, акції якого можуть розповсюджуватися тільки серед його засновників.

Переваги акціонерної форми господарювання:

фінансові – створює  механізми оперативної мобілізації великих за розмірами інвестицій і регулярного одержання доходу у формі дивідендів від акцій;

економічні – акціонерний  капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, що зміцнюються шляхом перехресного володіння акціями;

соціальні – акціонування  є важливою формою роздержавлення власності підприємств, перетворення працівників у власників певної частини їхнього майна.

Материнські підприємства. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. У залежності від розміру капіталу, що належить материнській фірмі, а також правового статусу і ступеню підпорядкування підприємства, що знаходяться в сфері впливу головної фірми, можна розділити на дочірні, асоційовані і філії.

Дочірнє підприємство – юридично  самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс, але материнська фірма строго контролює діяльність своїх дочірніх компаній, тому що володіє контрольним пакетом їхніх акцій.

Філія – не  має юридичної і господарської самостійності, не має власного статуту і балансу, діє від імені і з доручення головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал належить материнській фірмі.

Підприємства мають право добровільно поєднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну й інші види діяльності, якщо це не суперечить діючому антимонопольному законодавству.

Види об'єднань:

асоціації – форма договірного об'єднання підприємств із метою координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність кожного з її учасників.

корпорації – договірні об'єднання суб'єктів на основі інтеграції їх науково-технічних, виробничих і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з їхніх учасників.

консорціуми – тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад, здійснення великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також цілі держави (наприклад, міжнародний консорціум супутникового зв'язку).

концерни – форма статутних відносин підприємств, що характеризуються єдністю власності і контролю, об'єднання здійснюється найбільше часто по принципах диверсифікованості, коли один концерн інтегрує підприємства різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки). Після створення концерну господарські суб'єкти втрачають свою самостійність, підкоряються звичайно фінансовим структурам.

картелі – договірне  об'єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності – регулювання збуту продукції, що виготовляється.

синдикати – організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний орган по чи збуті мережа по збуті одного з учасників об'єднання.

трести - монополістичне об'єднання підприємств у єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства цілком утрачають свою юридичну і господарську самостійність, тому що інтегруються всі напрямки діяльності.

холдинги - специфічна організаційна форма об'єднання капіталів, це суспільство, що саме безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої фінансові засоби для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, що є учасниками чи концерну іншого добровільного об'єднання. Поєднувані в холдинг суб'єкти мають юридичну і господарську самостійність. Але рішення основних питань їхньої діяльності належить холдинговій фірмі.

фінансові групи - об'єднання юридично й економічно самостійних підприємств різних галузей н/х. Фінансові групи очолюють один чи кілька банків, що розпоряджаються капіталом підприємств, що входять у них, координують усі сфери їхньої діяльності.

                               4.Порядок створення і ліквідації.

У залежності від того, яке підприємство ви хочете створити, вам доведеться викласти різні суми. Статутний фонд ТОВ - 100 мінімальних зарплат, АТ - 1250 мінімальних зарплат. Різної буде і вартість реєстрації: для приватних підприємців – 1.5 мінімальних зарплат, для юридичних осіб – 7 мінімальних зарплат, за прискорену реєстрацію протягом 1 дня - потрійний розмір оплати.

Необхідні документи:

установчі документи;

реєстраційна картка, що є одночасно заявою про державну реєстрацію;

документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

документ, що засвідчує сплату власником внеску в статутний фонд (для ТОВ він складає 30% мінімального УФ, для АТ - 50%).

Після надання документів ви одержуєте довідку, підписану представником органа державної реєстрації, і через 5 днів ви одержите Свідчення про державну реєстрацію з ідентифікаційним номером. За кожний прострочений день вам повинні повернути 20% реєстраційного збору. В органи статистики, пенсійний фонд, фонд соціального страхування - ходить чиновник органів державної реєстрації. Потім ви стаєте на облік у податкову службу, відкриваєте рахунка в банку, виготовляєте штампи і печатки. І лише після цього ви зможете приступити до діяльності.

Складання установчих документів регулює багато аспектів діяльності підприємств. Для індивідуальної форми власності документом є Статут підприємства. Для колективної форми власності - установчий договір. Для АТ і різних об'єднань - Утомившись і установчий договір.

Статут є внутрішнім регламентуючим документом, що доповнює і конкретизує багато хто чи більшість положень установчого договору.

Основні положення Статуту підприємства:

Власник і найменування підприємства.

Місцезнаходження підприємства.

Предмет і ціль діяльності.

Органи керування, порядок їхнього формування і поширення їхньої компетенції.

Повноваження трудового колективу і їхніх виборних органів.

Орган, що має право представляти інтереси колективу.

Обов'язково відбивається порядок формування капіталу підприємства.

Умови реорганізації і ліквідації підприємства.

Статут приймається засновниками і затверджується на зборах.

Установчий договір установлює:

механізм керування підприємством;

відносини між засновниками;

правила розподілу прибутку;

способи зміни складу засновників;

умови ліквідації і реорганізації.

Зміст установчого договору полягає в об'єднанні капіталів і підприємницьких зусиль з метою одержання прибутку.

Структура Установчого договору.

Преамбула (мети, задачі).

Предмет Установчого договору, загальні положення.

Відображення юридичного статусу фірми.

Відображення видів діяльності.

Розміри внесків засновників.

розподіл прибутку.

Відшкодування збитків.

Відповідальність за порушення договору.

Умови розірвання договору.

Акцент на дату вступу Установчого договору в силу.

У назві фірми не повинна фігурувати її приналежність до України, міністерству, відомству.

Статутний фонд складає основу підприємницьких структур. На його основі створюється і починає функціонувати підприємство. Статутний фонд утвориться внесками засновників, учасників і може доповнюватися за рахунок прибутку від діяльності підприємства, внесків спонсорів. Як внесок у Статутний фонд приймається усе, що має товарну вартість.

До реєстрації підприємства кожний з його учасників повинний внести в Статутний фонд не менш 30% від суми, зазначеної в Установчому договорі. Для цього відкривається тимчасовий рахунок, що після реєстрації перетвориться в розрахунковий рахунок. Протягом року всі учасники повинні цілком внести свій пай у Статутний фонд. Засобу Статутного фонду йдуть тільки на розвиток підприємства.

Причини ліквідації підприємства:

рішення власника;

за рішенням чи суду арбітражу;

визнання банкрутом;

заборонено діяльність підприємства через невиконання встановлених умов;

судом визнана недійсність установчих документів і рішення про створення підприємства.

Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що створюється власником, у випадку банкрутства - чи судом арбітром.

Ліквідаційна комісія поміщає в офіційній пресі по місцезнаходженню підприємства публікацію про його ліквідацію і про порядок і термін пред'явлення претензій кредиторами.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно ліквідованого підприємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику, чи органу, що призначив комісію.

У першу чергу погашаються борги перед бюджетами.

При ліквідації підприємства внесок члена трудового колективу видається йому в грошовій чи формі цінними паперами після задоволення претензій кредиторів.

При реорганізації підприємства його права і зобов'язання переходять до правонаступників.

                   Питання для контролю по темі:

1.Що таке підприємство?

2.Назвати правову основу підприємства.

3.За якими ознаками поділяються підприємства?

4.Які органи відповідають за реєстрацію підприємства?

5.Який орган займається ліквідацією підприємства?

               

                Література.

1.М.В.Володькіна « Економіка промислового підприємства». К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

3.Господарський кодекс України.

           Тема 2. Ринок  його структура та принципи.

  1.  Загальна характеристика продукції.
  2.  Виробнича програма.

  1.  Загальна характеристика продукції.

В умовах товарного виробництва і ринкової економіки виготовлена продукція, виконана чи робота надана послуга є товаром, що має вартість.

Для постійного і повного задоволення потреб ринку планування й облік товарів, що виготовляються для продажу, здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках.

Ступінь задоволення потреб ринку  характеризує насамперед обсяг товарів

визначеної номенклатури й асортименту в натуральному вираженні.  

    Номенклатура продукції – це перелік найменувань виробів, завдання по випуску яких передбачається планом виробництва продукції. Асортимент  являє собою сукупність різновидів продукції кожного найменування, що відрізняються відповідними техніко-економічними показниками (типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном).Номенклатура і товарний асортимент включають продукцію, що виготовляється в минулі роки, попит на який зберігається, а також нову освоювану продукцію, досвідчені зразки нових виробів.

Показники обсягу:

  1.  Натуральні одиниці:
  •  штука;
  •  тонна;
  •  тонно-кілометр;
  •  метр;
  •  кіловат-година.
  1.  Вартісні (грошові) одиниці:
  •  валова продукція;
  •  товарна продукція;
  •  реалізована продукція;
  •  чиста продукція;
  •  вартість роботи.

Товарна продукція являє собою загальну вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначені для чи продажу реалізації різним споживачам.

Показник валової продукції, крім елементів, що входять до складу товарної продукції, включає також зміна залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового періоду, вартість сировини і матеріалів замовника. При цьому динаміка залишків незавершеного виробництва враховується тільки на тих підприємствах машинобудування, де тривалість виробничого циклу по переважному кількості видів продукції перевищує 2 місяці.

З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції і показників його ефективності при складанні виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції.

Вихідною базою для її розрахунку служить обсяг товарної продукції, з вартості якої виключають матеріальні витрати і суму амортизаційних відрахувань. По своєму економічному змісті показник чистої продукції відбиває знову створену вартість і завдяки цьому характеризує результати використання винятково трудового потенціалу підприємства. Саме тому показник чистої продукції доцільно застосовувати для об'єктивної оцінки рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства.

Ступінь задоволення попиту ринку в продукції, що виготовляється підприємством, відбивають не розміри її виробництва в натуральному і вартісному вираженні, а обсяги фактично реалізованих (проданих) виробів за умови їхньої конкурентоздатності по якості (технічному рівню) і відповідним цінам.

З урахуванням цієї обставини варто визначити і контролювати також планові (очікувані) і фактичні обсяги реалізованої продукції.

                        2.Виробнича програма.

         Після ретельного аналізу ринку продукції на підприємстві складають виробничу програму, що повинна бути економічно обґрунтована. Це означає її узгодження (з позицій можливості виконання) з необхідними виробничими потужностями даного підприємства, трудовими, матеріальними й інвестиційними ресурсами.

Виробнича програма (план виробництва продукції) являє собою сукупність завдань по обсязі виробництва продукції визначеної номенклатури й асортименту і відповідного якості на визначений календарний період (місяць, квартал, рік, кілька років).

Тому що продукція завжди відбивається в натуральній і вартісній формах, те виробнича програма підприємства має дві складові частини:
перша – обсяг виробництва в натуральних одиницях; друга – вартість обсягу виробництва продукції. З обліком цього здійснюється розробка і формування виробничої програми (мал.1.).

Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно.

Крім видачі підприємству обґрунтованих державних контрактів і державного замовлення на виготовлення і продаж суспільно необхідних видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в процеси господарювання неприпустимо.

Попит ринку

Державні контракти

Портфель замовлень на продукцію

Державне замовлення

Виробнича програма підприємства

Діючі ціни на продукцію і послуги

Обсяг виробництва в натуральних одиницях

Вартість обсягу виробництва продукції

Номенкла-тура

Асорти-

мент

Одиниці виміру

Кіль-кість

  •  товарна продукція
  •  валова продукція
  •  чиста продукція

1. ………..

1.1. ……..

1.2. ……..

2. ………..

2.1. ……..

2.2. ……..

3. ………..

3.1. ……..

3.2. ……..

  •  власні потреби
  •  продукція для внутрішнього ринку
  •  експорт

Мал.1. Схема формування виробничої програми підприємства.

            Питання для контролю по темі:

1.Поняття ринку?

2.Поняття продукції?

3.Види продукції?

4.Типи ринків?

5.Структура ринку?

7.Поняття виробничої програми?

                            Література.

1.Крупка М.І. «Основи економічної теорії» «Атіка» К. 2002.

2.В.Р.Прауде «Маркетинг» М «Прогрес» 1992.

                Тема 3: Основи підприємницької діяльності.

                                   Основні питання теми:

1.Попит, пропозиція та ринкова рівновага.

2.Коефіцієнт еластичності попиту і пропозиції .

                    1.Попит, пропозиція та ринкова рівновага.

Існуючими підходами до визначення ціни в ринковій економіці є маркетингове дослідження попиту та пропозиції.

Попит на товар – це потреба в ньому на ринку, підкріплена грошима. Він характеризує взаємовідносини між ринковою ціною та кількістю товару, тобто яку кількість товару споживачі бажають купити за однакових умов на протязі певного періоду часу (додаток 1).

Суть закону попиту полягає в тому, що коли ціна товару зменшується, а решта складових, що впливають на попит стабільні споживачі починають купувати цей товар більше і навпаки – зростання ціни сприяє зменшенню величини попиту.

Пропозиція – кількість певного товару, яку виробники бажають виготовляти і продавати за даної ціни за певний період часу при інших однакових незмінних умовах (додаток 2).

Суть закону пропозиції полягає в тому, що за однакових умов виробники бажають виготовляти більше продукції і продавати її за високою ціною.

В ринковій економіці попит і пропозиція відносяться до конкурентного чинника, який визначає що, як і для кого виробляти.

Ринкова рівновага або рівноважна ціна – це така ціна, до якої наближається ринкова ціна (додаток 3).

   2.Коефіцієнт еластичності попиту і пропозиції.

Виробники продукції потребують конкретних даних про те як реагує попит та пропозиція на зміну ціни.

Якщо ціна зросла і суттєво змінився попит та пропозиція, то такі попит та пропозиція називаються еластичними.

Якщо ж ціна зросла і має слабкий вплив на зміну в попиті та пропозиції, то такий попит та пропозиція називаються нееластичними.

Приклад: якщо продавець підняв ціну на 2%, то попит знизився на 10%.

(- зниження попиту)

 якщо знижує ціну на 2%, то попит зростає на 10%.

(+ підвищення попиту)

5 – еластичність попиту.

 якщо ціна зменшилась на 10%, а попит знизився на 2%.

(опит являється нееластичним)

Попит являється еластичним, якщо коефіцієнт попиту >1.

Якщо коефіцієнт еластичності =1, то в економіці таку ситуацію називають одинично-еластичним попитом за ціною. Це перехідний етап між еластичним попитом та нееластичним попитом.

Якщо попит еластичний продавці зацікавлені в зниженні ціни на товар. В економіці розрізняють точкові та дугові коефіцієнти еластичності (додаток 4).

В економіці на ряду з коефіцієнтами попиту розрізняють точкові та дугові коефіцієнти еластичності пропозиції (додаток 5).

            Питання для контролю по темі:

1.Що таке попит?

2.Назвати закон попиту.

3.Що таке пропозиція?

4.Назвати закон пропозиції.

5.Що таке коефіцієнт еластичності попиту?

6.Які існують коефіцієнти еластичності попиту?

7.Що таке коефіцієнт еластичності пропозиції?

8.Які існують коефіцієнти еластичності пропозиції?

                           Література.

1.Крупка М.І. «Основи економічної теорії» «Атіка» К. 2002.

2.В.Р.Прауде «Маркетинг» М «Прогрес» 1992.

Додаток 1:

                                 Таблиця та графік попиту:

Дослідження

Ціна (P), грн. за кг.

Кількість попиту, об’єм продажу (Q)

1

2

110,0

2

4

90,0

3

6

77,5

4

8

67,5

5

10

62,5

6

12

60

Додаток 2:

Таблиця та графік пропозиції:

Дослідження

Ціна (P), грн. за кг.

Кількість попиту, об’єм продажу (Q)

1

2

5,0

2

4

46,0

3

6

77,5

4

8

100,0

5

10

115,0

6

12

122,5

Додаток 3:

Графік ринкової рівноваги

Приклад1:  Розрахунок коефіцієнта еластичності попиту:

Q1 – кількість попиту до зміни

Q2 – кількість попиту після зміни

Р1 – ціна товару до зміни

Р2 – ціна товару після зміни

Приклад2: Якщо попит на помідори становив 10000 тон на місяць, а потім зменшився до 7500, а ціна з 250 грн. за тону зросла до 1000 грн. за тону.

Це означає, що величина попиту знижується на 0,24% на кожен відсоток зростання ціни помідорів.

Приклад коефіцієнта еластичності пропозиції:

S1 - кількість пропозиції до зміни

S2 – кількість пропозиції після зміни

Р1 – ціна товару до зміни

Р2 – ціна товару після зміни

Пропозиція фермерського господарства на свинину зросла з 2000 тон до 4000 тон за ціною з 500 грн. до 600 грн. за тону.

Висновок: при збільшенні ціни на свинину на кожний відсоток пропозиція зростає на 3,66%. Пропозиція являється еластичною, тобто об’єм поставки свинини можна збільшувати.

            Тема 4. Державне регулювання економіки.

  1.  Економічні функції держави.
  2.  Індикативне планування.
  3.  Фінансова і кредитна політика держави.
  4.  Система оподатковування.

  1.  Економічні функції держави.

Метою державного регулювання економіки служить досягнення найбільш ефективного, стабільного економічного, соціального, наукового і культурного розвитку країни. Таке регулювання здійснюється як економічними, так і адміністративними методами.

Основні принципи державного регулювання економіки:

  1.  Мінімальне втручання державних органів в економічні процеси.
  2.  Вплив відповідних владних структур на розвиток соціально-економічних процесів за допомогою встановлюваних державою економічних регуляторів і нормативів.

Зміст і форми практичної реалізації зазначених методів і принципів державного регулювання економіки знаходять своє відображення у визначеній сукупності виконуваних державою економічних функцій:

  1.  Створення необхідної правової бази. Правову основу такого регулювання повинні складати законодавчі і нормативні акти, що визначають порядок формування елементів ринкового господарства.
  2.  Розробка і сприяння здійсненню стратегії економічного розвитку народного господарства. Стратегічні напрямки розвитку економіки на перспективу повинні бути визначені в процесі макроекономічного планування, яке варто вважати головним складовим державного регулювання.
  3.  Регулювання інноваційних процесів і інвестиційної діяльності з урахуванням першочергових завдань структурної перебудови пріоритетними повинні стати:
  •  Переклад існуючого виробництва на технології з меншими потребами сировини і матеріалів;
  •  Максимально можливий перехід до «високого» технологіям (лазерній технології, порошковій металургії, нових технологій зварювання і напилювання і т.д.);
  •  Зведення до мінімуму, а в перспективі виключення шкідливих екологічних наслідків виробничо-господарської діяльності підприємства.

Державне регулювання інвестиційної діяльності охоплює прогнозування і планування державних інвестицій, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних засобів і позабюджетних фондів.

  1.  Стабілізація економіки і соціальний захист населення. Практична реалізація цієї функції держави передбачає:
  •  Установлення мінімальних розмірів зарплати і пенсій;
  •  Трансферні платежі (допомога багатодітним родинам, по безробіттю);
  •  Регулювання цін;
  •  Надання податкових пільг і застосування особливих податків (відрахувань);
  •  Забезпечення функціонування на відповідному рівні утворення, науки, культури, охорони здоров'я за допомогою переважно безпосереднього бюджетного фінансування і матеріально-технічного постачання.
  1.  Регулювання процесів охорони і відтворення навколишнього середовища.

2. Індикативне планування

Метою індикативного планування є реалізація основних цілей державного впливу на соціально-економічний розвиток країни в цілому, визначеній чи території окремих суб'єктів господарювання на основі обґрунтування і розробки відповідної стратегії, тактики і політики з засобами їхнього впровадження. Саме розробка і наукове обґрунтування цілей, пріоритетів, пропорцій і структур соціально-економічного розвитку країни на визначений перспективний період складають головний зміст індикативного планування.

 Основні принципи індикативного планування:

  1.  З'єднання аналітичних і прогнозних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу і вибір методів і засобів цього впливу.
  2.  Інформування суб'єктів ринкових відносин про обрані перспективи і прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їхній відповідної орієнтації при виборі власних господарських рішень.
  3.  Застосування переважно непрямих регуляторів і нормативів, обов'язкових для всіх суб'єктів ринкових відносин.
  4.  Реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси і відповідні групи господарських суб'єктів переважно за допомогою засобів державного бюджету.

Типові розділи індикативного плану:

  1.  Природно-економічні особливості країни і регіонів: поточне і

     перспективний стан.

  1.  Зміни в структурі економіки в перспективі, найбільш важливі пропорції і пріоритети.
  2.  Перспективи розвитку галузей і міжгалузевих зв'язків.
  3.  Напрямку соціального розвитку суспільства, соціальний захист населення.
  4.  Перелік цільових програм і їхнє забезпечення ресурсами на різних рівнях керування.
  5.  Розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків у перспективі, характер їхньої кон'юнктури.
  6.  Формування фінансового плану і бюджету, застосовувані економічні регулятори.

У системі централізованого регулювання економіки окреме місце займають державні контракти і державне замовлення.

Державний контракт є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок державного бюджету і поповнення державного резерву. При цьому оплата постачань продукції (виконання робіт, надання послуг) гарантується державою. Фінансування по державних контрактах здійснюється замовниками в межах бюджетних засобів, передбачених на ці мети. Тому обсяги постачань продукції (виконання робіт, надання послуг) повинні бути збалансовані з можливостями державного бюджету.

Державне замовлення варто вважати засобом стимулювання нарощування виробництва дефіцитної продукції, розвитку пріоритетних галузей народного господарства, упровадження нових технологій, рішення соціальних проблем, державної підтримки найбільш важливих наукових досліджень, при якому держава надає визначені пільги виконавцям, але не забезпечує їх фінансовими ресурсами. Фінансування державного замовлення здійснюється за рахунок власних коштів підприємств.

Виконавці державного контракту і державного замовлення забезпечують себе матеріально-технічними ресурсами за допомогою висновку прямих договорів з підприємствами-постачальниками, транспортними й іншими посередницькими організаціями. Виключення складають окремі види ресурсів, виробництво і споживання яких контролюється державою.

  1.  Фінансова і кредитна політика держави.

Визначальними елементами сучасного ринкового господарства є фінансово-кредитна система і політика держави. Цільові настанови прогнозів, планів і програм головним чином реалізуються через фінансові засоби регулювання і, у першу чергу, бюджетного планування.

Державний бюджет – це затверджений у законодавчому порядку план доходів і витрат держави на річний період часу  (мал. 1).

Основним джерелом формування державного бюджету України є її національний доход – знову створена вартість, що представляє собою частина вартості сукупного суспільного продукту, що залишається після відшкодування матеріальних витрат: предметів праці і засобів праці (у розмірі їхньої амортизації).

Добре налагоджені і розвиті ринкові взаємини між суб'єктами господарювання можливі за умови існування активно діючої грошово-кредитної системи.

Держава визначає грошову одиницю країни, види грошових знаків у звертанні і порядок їхньої емісії, форми безготівкового платіжного звертання, курс національної валюти стосовно іноземного. В даний час гроші надходять у звертання через механізм кредитування (переважно банківського) економічних суб'єктів. Вони витягаються зі звертання в процесі погашення банківських позик.

Кредит характеризує такі економічні відносини, що виникають між кредитором і позичальником із приводу одержання останнім позики в грошовій чи товарній формі за умови повернення у визначений термін зі сплатою заздалегідь установленого відсотка за користування позикою.

Виділяють три форми кредиту:

  1.  державний – це форма кредиту, при якій чи кредитором позичальником виступає чи держава місцеві органи влади, а сам кредит приймає вид випуску позик, що реалізуються в основному фінансово-кредитними установами.
  2.  Банківський – це форма кредиту, при якому банком надаються кошти (наявними і безготівковими) у тимчасове користування юридичним і фізичним особам і державі.
  3.  Комерційний – надається в товарній формі продавцями покупцям у виді відстрочки платежу за продані товари й оформляється векселем.

  1.  Система оподатковування

Податкова система являє собою сукупність податків, що здійснюються в державі, форм і методів їхньої побудови й одержання.

Принципи оподатковування:

  •  Стабільність;
  •  Обов'язковість;
  •  Соціальна справедливість при визначенні і здійсненні податків, зборів і обов'язкових платежів;
  •  Передбачення відповідних пільг для окремих платників податків.

Податок – це обов'язковий внесок у бюджет, здійснюваний юридичними і фізичними особами в порядку і на умовах, обумовлених законодавчими актами.

Податки є основним джерелом доходів держави.

Види податків:

  1.  Державні:
  •  Податок на додаткову вартість;
  •  Акцизний збір;
  •  Податок на доходи банків;
  •  Податок на операції з цінними паперами;
  •  Мита;
  •  Прибутковий податок з фізичних осіб;
  •  Податок на прибуток підприємств і інші.
  1.  Республіканські й обласні:
  •  Платежі за користування природними ресурсами;
  •  Податок на майно підприємств;
  •  Лісовий податок;
  •  Плата за воду, що забирається промисловими підприємствами з водогосподарчих систем.
  1.  Місцеві податки:
  •  Податок на майно фізичних осіб;
  •  Податок на будівництво в курортній зоні;
  •  Земельний податок і ін.

Збори:

  •  За право торгівлі;
  •  За проведення зйомок;
  •  Ринковий збір;
  •  За покупку автомобіля;
  •  З власників собак;
  •  За використання місцевої символіки.

Об'єктом податку на додаткову вартість (ПДВ) служить оборот від реалізації товарів. ПДВ стягується по ставці в розмірі 20% до оподатковуваного обороту.

Податок на прибуток сплачують господарські суб'єкти, що є юридичними особами й одержують доходи від комерційної діяльності. Ставки податку на прибуток підприємства встановлюється в межах 15 – 30%.

Акцизний збір – це непрямий податок на високорентабельні і монопольні товари, що включається в їхню ціну. Акцизний збір визначається у відсотках до чи обороту ж у твердій сумі з одиниці реалізованої продукції по єдиним на всій території України ставкам. До підакцизних товарів відносяться: лікеро-горілчані виробу, коньяк, вино, пиво; какао, шоколад; ікра; тютюнові вироби; легкові автомобілі; ювелірні вироби з золота і срібла, діаманти; хутряні вироби, одяг з натуральної шкіри; відеотехніка, кольорові телевізори.

Питання для контролю по темі:

1.Що таке державне регулювання економіки?

2.Як податки впливають на економіку держави?

3.Які види податків в Україні існують?

4.Як поділяються податки?

5.Як кредити впливають на фінансовий стан підприємства?

6.Які органи контролюють фінансово – кредитну систему України?

                         Література.

1.М.В.Володькіна « Економіка промислового підприємства». К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

3.Господарський кодекс України.

Тема 5.Трудові ресурси підприємства

1.Трудові ресурси, персонал підприємства.

2.Класифікація персоналу за  професіями та спеціальностями.

3.Політика оплати праці.

4.Форми і системи оплати праці.

        1.Трудові ресурси, персонал підприємства.

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності.

Персонал підприємства формується під впливом внутрішніх (характер продукції, технології й організації виробництва) і зовнішніх факторів (демографічні процеси, юридичні і моральні норми суспільства, характер ринку праці). Вплив зовнішніх факторів характеризується в таких параметрах макроекономічного характеру, як: чисельність активного (працездатного) населення, загальний його рівень, пропозиція робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили.

Трудові ресурси – це частка працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає тій чи іншій сфері діяльності.

Слід розрізняти трудові ресурси реальні (люди, що вже працюють) і потенційні (ті, що повинні бути залучені до певної роботи в перспективному періоді).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни – персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку і (або) мають досвід практичної роботи.

Непромисловий персонал (працівники житлово-комунального господарства, дитячих садів і ясел, навчальних закладів), тобто безпосередньо не пов'язаних із процесом промислового виробництва.

Промислово-виробничий персонал (ППП) – відносяться працівники основних, допоміжних і обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів і лабораторій, заводоуправління, складів, охорони – тобто всі зайняті у виробництві або його невиробничому обслуговуванні.

Такий поділ персоналу підприємства на 2 групи необхідний для розрахунку заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірами результатів виробничої діяльності (при визначенні продуктивності праці приймається тільки чисельність ППП).

Відповідно до характеру виконуваних функцій персонал підприємства поділяється на 4 категорії: керівники, фахівці, службовці, робітники.

Керівники – це працівники, що займають посади керівників підприємств і їхніх структурних підрозділів. До них відносяться директор (генеральний директор), начальники, завідувачі, керуючі, майстри на підприємствах, у структурних підрозділах, головні фахівці (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік), а також заступники перерахованих вище посад.

Фахівцями вважаються працівники, що займаються інженерно-технічними, економічними та іншими роботами, зокрема інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи.

До службовців відносяться працівники, що здійснюють підготовку й оформлення документації, облік і контроль, господарське обслуговування, зокрема – обліковці, архіваріуси, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти.

Робітники безпосередньо зайняті в процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів і т.д. До робітників відносяться також двірники, прибиральниці, охорона, кур'єри, гардеробники.

Усіх робітників поділяють на:

основних – тих, які безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції;

допоміжних – тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.

2. Класифікація персоналу за професіями та  спеціальностями

Важливим напрямком класифікації персоналу є його розподіл за професіями і спеціальностями.

Професія – це вид трудової діяльності, здійснення якої вимагає відповідного комплексу спеціальних знань і практичних навичок.

Спеціальність – це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Наприклад, професія токар включає спеціальності токаря-карусельщика, токаря-револьверника і т.д.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Виділяють фахівців:

найвищої кваліфікації (мають науковий ступінь і звання);

високої кваліфікації (вища фахова освіта і значний практичний досвід);

середньої кваліфікації (середня освіта і практичний досвід);

фахівця-практики (займають посади інженерні, економічні, але не мають фахової освіти).

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на:

висококваліфікованих;

кваліфікованих;

малокваліфікованих;

некваліфікованих.

Вони виконують різну по складності роботу і мають неоднакову професійну підготовку (табл. 1).

Керування трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання викликає необхідність формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.

Таблиця 1 : Групи працівників за рівнем кваліфікації, виконуваним ними роботам і терміни їхньої  підготовки

Кваліфікаційні групи робітників

Основні виконувані роботи

Термін підготовки, стажування, досвід

Висококваліфіковані

Особливо складні і відповідальні роботи (ремонт і налагодження складного устаткування, виготовлення меблів)

Більше 2-3 років.

Періодичне стажування. Великий практичний досвід.

Кваліфіковані

Складні роботи (метало- і деревообробні, ремонтні, слюсарні, будівельні)

1-2 роки. Великий досвід роботи.

Малокваліфіковані

Нескладні роботи (метало- і деревообробні, ремонтні, слюсарні, будівельні)

Кілька тижнів.

Значний  досвід роботи.

Некваліфіковані

Допоміжні й обслуговуючі (вантажники, гардеробники, прибиральниці)

Не мають спеціальної

підготовки

 

                     3.Політика оплати праці.

Прогрес суспільства і його конкретних суб'єктів (підприємств, організацій) реалізується, насамперед, за допомогою зміцнення і розвитку особистих матеріальних стимулів, основною формою яких є оплата праці.

Оплата праці – це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому вираженні, що за трудовим договором власник чи уповноважений їм орган виплачує працівнику за виконану  роботу чи надані послуги.

Заробіток складається з основної і додаткової заробітної
плати (мал. 1).

Загальний заробіток

Основна

заробітна плата

Додаткова

заробітна плата

 

Мал.1.  Структура середньомісячного заробітку

Розміри оплати найманого робітника залежать від результатів його праці з урахуванням результатів господарської діяльності підприємства.

Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці і визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами в розмірах, не вище встановлених чинним законодавством.

Рівень додаткової заробітної плати встановлюється переважно в залежності від кінцевих результатів діяльності підприємства.

При усій важливості державного регулювання заробітної плати політика оплати праці повинна формуватися переважно на рівні підприємства в залежності від потреб кожного підприємства, його галузевої специфіки і розміру, географічного розташування і т.д.

Конкретна реалізація політики заробітної плати здійснюється на основі договірного регулювання оплати праці найманих робітників підприємств.

Тарифна угода – це договір між представниками сторін переговорів з питань оплати праці і соціальних гарантій.

Предметом тарифної угоди на підприємстві є:

Форми і системи оплати праці, що застосовуються для різних категорій і груп працівників;

Мінімальна тарифна ставка, диференційована по видах і типам виробництв;

Розміри тарифних ставок і посадових окладів по розрядах робіт і посадам працівників;

Види і розміри доплат, надбавок, премій і інших заохочувальних і компенсаційних виплат і умови їхнього надання;

Умови оплати праці за роботу в понаднормовий час, час простою не з вини працівника.

Протягом дії тарифних угод ніхто з представників сторін в однобічному порядку не може вимагати збільшення (зменшення) розміру оплати праці і пільг понад передбачений тарифною угодою. Терміни дії тарифних угод визначаються сторонами переговорів.

            4.Форми і системи оплати праці

Організація оплати праці на підприємствах здійснюється за допомогою наступних елементів:

нормування праці;

тарифна система;

форми і системи оплати праці.

Тарифна система являє собою сукупність нормативів, за допомогою яких здійснюється диференціація і регулювання рівня заробітної плати різних груп і категорій працюючих у залежності від кваліфікаційного рівня, умов праці, ваги, інтенсивності і відповідальності виконуваних робіт.

Тарифна система включає наступні основні елементи:

Тарифно-кваліфікаційні довідники (ТКД).

Тарифні ставки.

Тарифні сітки.

Схема посадових окладів.

Тарифно-кваліфікаційний довідник (ТКД) являє собою збірник нормативних документів, що містять кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згрупованих у розділи по виробництвах і видам робіт, і служать для порівняння робіт зі складності і для визначення кваліфікаційних вимог до робітників.

Кваліфікаційні характеристики складаються з трьох розділів:

характеристика робіт: приводяться характеристики тих робіт, що повинний виконувати робочий даної кваліфікації;

повинний знати: приведені вимоги до працівника, що він повинний знати по роботах, устаткуванню, металу і т.д.;

Приклади робіт: дані приклади типових робіт.

Тарифні ставки являють собою виражений у грошовій формі розмір оплати праці різних груп і категорій робітників в одиницю часу.

Розрізняють годинні, денні, місячні тарифні ставки. Вони встановлюються по кожнім кваліфікаційному розряді.

Тарифна ставка є основною вихідною нормативною величиною, що визначає рівень оплати праці робітників.

Тарифна сітка являє собою сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів, за допомогою яких установлюється безпосередньо залежність оплати праці робітників від їхньої кваліфікації.

Тарифні коефіцієнти, представлені в тарифних сітках, показують: у скількох разів тарифна ставка другого і наступного розрядів сітки вище ставки першого розряду. Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди дорівнює 1. Співвідношення між тарифними коефіцієнтами, що відповідають крайнім розрядам тарифної сітки, називається діапазоном тарифної сітки.

Основою тарифної системи при організації оплати праці керівників, фахівців і службовців є кваліфікаційний довідник посад, у якому вказуються посадові обов'язки, вимоги до знань, рівню і профілю підготовки керівників, фахівців і службовців.  Для ряду категорій, включених у цей довідник передбачене усередині посадові категорії по оплаті праці, що дозволяє диференціювати оклади в залежності від конкретного внеску працівника, його кваліфікації і виробничого досвіду.

Для категорій керівників, фахівців і службовців один раз у три роки проводиться атестація на відповідність займаної посади. За результатами атестації працівнику може бути привласнена більш висока чи категорія може бути зниження на посаді.

Регулювання оплати праці керівників, фахівців і службовців здійснюється за допомогою диференціації їхніх місячних окладів, зведених у так називані схеми посадових окладів. Кваліфікаційна категорія й оклад фахівців установлюється керівником підприємства на основі рекомендації кваліфікаційної комісії й оцінці його ділових якостей.

На основі схеми посадових окладів складаються штатні розклади для кожного цеху і відділу з урахуванням особливостей виробничої структури підприємства. У них дається перелік посад, властивому даному підрозділу, кількість працівників по даній посаді і посадові оклади у відповідності зі схемою посадових окладів.

Установлені тарифні ставки, коефіцієнти і розряди, що визначають міру оплати праці, самі по собі не дають можливості розрахувати заробіток працівника. Виникає необхідність їхнього ув'язування з фактичними результатами (витратами) праці. Саме цю функцію виконують форми і системи оплати праці, обумовлюючи встановлений порядок її нарахування.

Основними вимірниками витрат праці є кількість виготовленої продукції (наданих послуг) відповідного якості і робочий час, тобто кількість днів, годин, протягом яких працівник зайнятий на підприємстві. Такому поділу вимірників витрат праці відповідають 2 форми оплати праці, що засновані на тарифній системі – відрядна і погодинна, і містять ряд систем для різних організаційно-технічних умов виробництва (мал. 2).

Форми

Оплата праці

Системи

Пряма відрядна

Відрядно-преміальна

Відрядна

Відрядно-прогресивна

Непряма відрядна

Акордна

Проста погодинна

Погодинна

Почасово-преміальна

По посадових окладах

Мал.2 Форми й основні системи оплати праці

При відрядній формі оплата праці виробляється по нормах і розцінкам, установленим по розрядах виконуваних робіт. Застосування цієї форми оплати праці вимагає встановлення обґрунтованих норм виробітку, чіткого обліку їхнього виконання і, що особливо важливо, не повинне приводити до погіршення якості продукції, порушенню технологічних режимів, техніки безпеки, а також до перевитрати сировини, матеріалів, енергії.

При  погодинній формі оплати праці заробітна плата нараховується по встановленій тарифній чи ставці окладу за фактично відпрацьований час.

Пряма відрядна система полягає в тім, що заробіток нараховується по заздалегідь установлених розцінках за кожну одиницю якісно виготовленої продукції. Основним елементом даної системи є відрядна розцінка, що встановлюється на кожну визначену чи роботу виготовлену продукцію.

У тому випадку, коли застосовується норма виробітку, відрядна розцінка визначається по формулі:

де Сч – годинна, змінна чи місячна тарифна ставка відповідного розряду робіт, грн.;

      Нвыр – годинне, змінне чи місячне вироблення, шт.

Якщо відома норма часу на виготовлення одиниці продукції, то відрядна розцінка визначається:

де Нвр – норма часу на одиницю виробу, година (хв).

Заробітна плата робітника визначається по формулі:

де Q – кількість виконаних операцій, деталей, виробів, шт.

Норма виробітку визначається по формулі:

де Тсм – змінний фонд часу, година (хв).

Для підвищення зацікавленості робітників у поліпшенні якості виконуваної роботи й у росту продуктивності праці уводиться відрядно-преміальна система оплати праці. Вона полягає в тім, що по ній робітнику-відряднику понад заробіток по прямих відрядних розцінках нараховується і виплачується премія за виконання і перевиконання заздалегідь установлених кількісних і якісних показників роботи.

де П – відсоток премії.

Відрядно-прогресивна система оплати праці застосовується на «вузьких» ділянках, коли не вистачає чи робітників устаткування. У цьому випадку вироблення продукції в межах норми оплачується по звичайній розцінці, а вироблення поверх норми – по підвищеній розцінці, що зростає прогресивно в залежності від розміру виконання норм.

де Рпрогр – прогресивна розцінка, грн.

Відрядно-прогресивна система оплати праці повинна застосовуватися обмежено, діяти протягом коротких проміжків часу й обов'язково сприяти росту продуктивності праці.

Непряма відрядна система оплати праці використовується при оплаті праці допоміжних робітників (наладчиків, транспортних робітників і т.д.), зайнятих обслуговуванням основних робітників. Заробіток допоміжного робітника залежить від вироблення тих основних робітників, яких він обслуговує.

де Нвыр – норма виробітку 1 основного робітника, шт.;

      Нобс – кількість основних робітників, що обслуговуються по встановленій нормі допоміжним робітником, чіл.

Акордна система. При ній розмір оплати праці встановлюється не за кожну зроблену операцію окремо, а за весь комплекс робіт, узятий у цілому. Розмір акордної оплати встановлюється на основі діючих норм часу і розцінок. При акордній системі оплати праці робітники можуть преміюватися за скорочення терміну виконання акордної роботи. При цьому премія не повинна перевищувати максимального розміру, установленого для даного виду робіт.

При погодинній формі оплати праці заробітна плата робітника залежить від кількості проробленого їм часу і його кваліфікації. Застосування погодинної оплати праці доцільно на операціях, що вимагає дуже ретельного виконання, де високі темпи роботи можуть погіршити її якість. Погодинна оплата застосовується у випадках, коли на кожну виконувану одиницю роботи не може бути розрахована розцінка, а також на ділянках з регламентованим режимом роботи. Погодинна форма оплати використовується не тільки для робітників, але і для ІТП і службовців.

При простій погодинній оплаті праці заробіток робітника визначається:

де Т – кількість відпрацьованих годин.

Однак ця форма не зацікавлює робітника в підвищенні продуктивності праці і поліпшенні якості роботи. Цьому сприяє почасово-преміальна система оплати праці, коли додатково до тарифної заробітної плати виплачується премія за виконання конкретних кількісних показників роботи.

Заробітна плата ІТП, що служать і деяких робітників, яким установлюється твердий місячний оклад, визначається:

де Од – розмір посадового окладу, грн.;

     Дф – фактично відпрацьовані дні;

     Др – кількість робочих днів у місяці.

При почасово-преміальній системі заробітна плата ІТП і службовців визначається по формулі:

  

                     Питання для контролю по темі:

1.Поняття трудових ресурсів?

2.Поняття спеціальності?

3.Поняття професії?

4.Розподіл трудових ресурсів за кваліфікацією.

5.Поняття заробітної плати?

6.Назвати форми оплати праці.

7 Назвати види заробітної плати.

                       Література.

1.М.В.Володькіна « Економіка промислового підприємства». К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

            Тема 6. Основні виробничі фонди підприємства.

1. Поняття і класифікація виробничих фондів.

2. Поняття і класифікація основних фондів.

3. Методи оцінки основних фондів.

4. Поняття зносу й амортизації основних фондів підприємства.

5. Показники використання основних фондів.

1. Поняття і класифікація виробничих фондів.

Підприємства для здійснення непреривного виробничого процесу повинні використовувати певні ресурси: матеріальні, трудові, природні, інформаційні і  грошові. Велике значення при цьому мають засоби виробництва.

     Засоби виробництва – це  сукупність усіх матеріальних елементів, які приймають участь у процесі виготовлення продукції. Вони поділяються на засоби праці (верстати, машини, печі) і предмети праці (сировина, матеріали, напівфабрикати).

Засоби виробництва, виражені у вартісній формі, складають їхні виробничі фонди. Засоби праці складають речовинний зміст основних фондів, а предмети праці - оборотних фондів.  В таблиці 1 наведені відмінні ознаки основних та оборотних фондів виробництва.

Таблиця 1:       Відмінні ознаки основних і оборотних фондів.

 

Характеристика

Основні фонди

Оборотні фонди

1.Збереження речовинної форми у виробничому процесі

Зберігають

Змінюють

2. Кількість виробничих циклів (ВЦ), у яких приймає участь даний фактор

Багато

Один

3. Характер переносу своєї вартості на вартість готової продукції

Частково

Цілком

2. Поняття і класифікація основних фондів

 

Таким чином, основні фонди – це засоби виробництва, що зберігають свою речовинну форму, приймають участь у багатьох виробничих циклах і свою вартість переносять на вартість готової продукції частинами в міру зносу.

 У залежності від характеру участі основних фондів у процесі виробництва розрізняють виробничі і невиробничі основні фонди.

Основні виробничі фонди (ОВФ) функціонують у сфері матеріального виробництва (будинки, споруди, устаткування); невиробничі – задовольняють побутові і культурні потреби трудящих. До них відносяться  житлові будинки, дитячі садки і ясла, клуби, стадіони і їхнє устаткування.

Основні фонди класифікуються наступним чином:

  1.  Будинки – будівельні  об’єкти виробничого призначення (корпуси цехів, складські приміщення, виробничі лабораторії і т.п.).
  2.  Споруди – інженерно-будівельні об’єкти, що виконують технічні функції по обслуговуванню процесу виробництва (мости, естакади, водостоки, автомобільні дороги і залізниці  і т.п.
  3.  Передатні пристрої – для передачі енергії, рідких і газоподібних речовин (електро -  і тепломережі, газові мережі, що не є складовою частиною будинків)

4. Машини й устаткування, у тому числі:

4.1. Силові машини й устаткування – об’єкти,  призначені для вироблення, перетворення і розподілу енергії (генератори, електродвигуни, парові машини і турбіни  і т.д.).

4.2. Робочі машини й устаткування – беруть участь  у технологічному процесі, впливаючи на предмети  праці і перетворюючи їх у готову продукцію (верстати, преси, молоти, термічні печі, підйомно-транспортні механізми і т.п.).

4.3. Вимірювальні і регулюючі  прилади і пристрої, лабораторне устаткування – служать для регулювання ВП ручним чи автоматичним способом,  виміру і контролю параметрів технічних процесів, проведення лабораторних іспитів і досліджень.

4.4. Обчислювальна техніка – засоби для прискорення й автоматизації процесів рішення математичних задач.

4.5. Інші машини й устаткування – пожежні  машини, устаткування телефонних станцій.

5.Транспортні засоби – для  переміщення людей і вантажів у межах підприємства і поза його  межами (електровози, тепловози, а/м й т.п.).

6.Інструмент – ріжучий, ударні інструменти, штампи, прилади терміном служби > 1 року.

7.Виробничий інвентар і приналежності – робочі  столи, верстати, тара.

8.Господарський інвентар – множні  і копіювальні апарати, столи, шафи, друкарські машинки і т.п.

У залежності від ступеня безпосереднього впливу на предмети праці, на виробничу потужність підприємства основні фонди поділяють на активні і пасивні.

До активної частини основних виробничих фондів відносять  такі їхні елементи, що впливають на форму і властивості предметів праці, підвищують продуктивність праці, обсяг випуску продукції (робочі машини й устаткування, інструменти).

До пасивної частини основних виробничих фондів відносять ті, котрі створюють умови для нормальної роботи активних основних фондів (будинки, споруди, передатні пристрої).

Облік основних фондів здійснюється в натуральній і вартісній формі.

Натуральні показники (площа, потужність устаткування, кількість одиниць устаткування) використовуються при визначенні виробничої потужності, розробці балансів устаткування, удосконаленні складу основних фондів і т.д. (шт., л, км/год, т, м3/година,  м3, м2 і т.д.)

3. Методи оцінки основних фондів

Існують наступні види вартісної оцінки основних виробничих фондів:

  1.  Оцінка по повній первісній вартості, тобто по фактичних витратах на створення основних виробничих фондів, їхню доставку і монтаж, у цінах того року, у якому ці витрати були зроблені. Цей вид оцінки використовується для розрахунку амортизаційних відрахувань, визначення суми плати за виробничі фонди. По первісній вартості основні фонди враховуються на балансі підприємств, тому вона називається балансовою вартістю.   

                 Ф перв = Кпр + К тр + К м, грн.,                                                       (2.1)

де

Кпр – капітальні  витрати на придбання основних фондів, грн.

К тр – витрати  на транспортування основних фондів, грн.

К м – витрати  на установку і монтаж основних фондів, грн.

2) Оцінка по повній відновленій вартості, тобто по вартості відтворення основних виробничих фондів у сучасних умовах. Необхідність оцінки по відновленій вартості викликана тим, що в зв'язку  з науково-технічним прогресом або інфляційними факторами ті самі види засобів праці (верстати, печі і т.п.), зроблені в різні роки, оцінюються по-різному. Це вимагає періодичної переоцінки основних фондів.

3) Оцінка по залишковій вартості, тобто по фактичній вартості, що ще не перенесена на готову продукцію. Така оцінка необхідна для визначення втрат при передчасному виході основних фондів з ладу, для розрахунку економічної ефективності заміни устаткування, реконструкції.

Визначається за формулою:

            Фзал.= Фперв - А,                                                                     (2.2)

де А – сума  амортизаційних  відрахувань, обчислена за період    експлуатації, грн.

4) Ліквідаційна вартість – вартість основних фондів на момент ліквідації .

             Фл = Ф брухт -  Ф дем, грн                                                                 (2.3)

де Ф брухт – вартість  брухту, грн.

     Ф дем – вартість  демонтажу, грн.

4. Поняття зносу й амортизації основних фондів підприємства

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування відчувають фізичне й економічне зношування, а також техніко-економічне старіння.

Під фізичним зносом основних виробничих фондів розуміють явище втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що приводить до поступового зменшення їхньої реальної вартості – економічному  зносу.

Фізичний знос відбувається як при функціонуванні основних фондів, так і при їхній бездіяльності (наприклад, вплив корозії).

Ступінь фізичного зносу устаткування залежить від багатьох факторів:

- від конструкції і якості матеріалів;

- від типу виробництва;

- від специфіки технологічних процесів;

- від кваліфікації робітників;

- від часу фактичного використання і продуктивності устаткування і т.п.

Техніко-економічне старіння – це моральний знос основних фондів. Він виражається в зменшенні їхньої вартості залежно від фізичного зносу.

Постійний процес виробництва вимагає постійного відтворення фізично і морально застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці є їхнє відшкодування у вартісній формі, що здійснюється шляхом амортизації.

Амортизація – це  процес поступового переносу авансованої раніше вартості усіх видів засобів праці на вартість продукції, що виготовляється, з метою його повного відшкодування.

Грошовим вираженням розміру амортизації є амортизаційні відрахування, що відповідають ступеню зносу ОФ.

Амортизаційні відрахування здійснюються за певними нормами, що характеризує щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів.

Ар=(Фзал * а)/100,                                                                     (2.4)

де а – норма  амортизації (%).

а= ((Фперв – Фл)/(Фперв * Тн))*100                                                    (2.5)

де Тн – нормативний  термін служби, роки (це тривалість експлуатації устаткування в роках, установлена з обліком фізичного і морального зносу в умовах планованого рівня використання устаткування).

Амортизаційні відрахування включають у собівартість продукції, реалізують при продажі товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить для відновлення основних фондів. Таким чином, у процесі експлуатації основні фонди роблять кругообіг.

Амортизаційні відрахування, накопичені до кінця встановленого терміну служби основних фондів, повинні бути достатні для повного їхнього відновлення.

З метою пожвавлення процесу відтворення основних фондів і захисту накопичених амортизаційних сум від знецінення підприємствам дозволено здійснювати прискорену амортизацію активної частини основних фондів.

5. Показники використання ОВФ

  1.  Фондовіддача – кількість  виготовленої продукції, що приходиться на 1 гривню основних фондів:

             ,                                                                                   (2.6)

де       Nр – річний випуск продукції,  грн.

          Фср.р – середньорічна вартість основних фондів, грн.

            ,                                                   (2.7)

де      Фвв – вартість основних фондів, які вводяться протягом року, грн.

        Фвив – вартість основних фондів, які виводяться протягом року, грн.

        Твв – кількість місяців з моменту введення основних фондів до кінця року.

        Твив – кількість місяців з моменту виведення основних фондів до кінця року.

  1.  Фондомісткість визначається за формулою:

      ,                                                                                       (2.8)

  1.  Коефіцієнт екстенсивного використання обладнання визначається за формулою:

         ,                                                                                          (2.9)

де        Fф – фактично відпрацьований обладнанням час, годин.

           Fр – режимний фонд часу, годин.

  1.  Коефіцієнт інтенсивного використання обладнання визначається за формулою:

                        ,                                                                             (2.10)

де      Пф – фактичний випуск продукції у розрахунковому періоді, шт. (грн.)

         Пн – норма виработки у цьому періоді, шт. (грн.)

  1.  Інтегральний коефіцієнт  використання обладнання визначається за формулою:

                   ,                                                                         (2.11)

  1.  Показник фондоозброєності праці:

                       ,                                                                        (2.12)

де      Рб – кількість робітників у найбільшій по чисельності зміні, чол.

7. Коефіцієнт змінності устаткування

             або              ,                                (2.13)

де S верст.-зм – число  відпрацьованих верстато-змін за визначений період.

               Сф – число   встановленого устаткування, шт.

               Др – число  робочих днів (годин) у даному періоді.

                                 Питання для контролю по темі:

1.Поняття основних фондів.

2.Класифікація основних фондів.

3.Назвати вартісні оцінки основних фондів.

4.Поняття зносу.

5.Поняття амортизації.

6.Що таке норма амортизації.

7.Які види зносу існують?

8.Назвати методи нарахування амортизації.

                                   Література.

1.М.В.Володькіна Економіка промислового підприємства. К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

3.Господарський кодекс України.

            Тема 7: Нематеріальні активи підприємства.

                         Основні питання теми.

1.Поняття нематеріального активу.

2.Поняття зносу та амортизації нематеріального активу.

3.Вартісні оцінки нематеріальних активів

            1.Поняття нематеріального активу.

     За визначенням , наведеним в П(С)БО 8 «Нематеріальні активи», нематеріальний актив – немонетарний актив , який немає матеріальної форми, може бути ідентифікований  та утримується підприємством з метою використання  протягом періоду більше одного року. Згідно П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» вони поділяються на групи:

1.Перша група прав – права на об’єкти промислової власності:

   - право на винахід і корисну модель;

   - право на промисловий зразок;

   - право на сорт рослин;

   - право на природу тварин;

   - право на об’єкти ноу-хау;

   - право на раціоналізаторську пропозицію;

   - право на захист від недобросовісної конкуренції;

2.Друга група прав – авторські та суміжні з ними права:

   - сукупність прав на первинні твори;

   - сукупність прав на похідні твори;

   - сукупність суміжних прав;

3.Третя група прав – права на знаки для товарів та послуг:

   - право на товарний знак;

   - право на фірмове найменування;

4.Четверта група прав – права користування природними ресурсами:

   - користування землею;

   - користування водою;

   - спеціального користування об’єктів тваринного світу;

   - спеціального користування об’єктів рослинного світу;

   - право на пошук та видобуток корисних копалин;

5.Пята група прав – права користування майном:

   - права користування земельною ділянкою;

   - права користування будівлею;

   - права на оренду приміщень;

   - права користування іншим майном.

6.Незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи – капітальні інвестиції в нематеріальні активи, які на дату балансу не були введені в експлуатацію.

7.Гудвіл – згідно П(С)БО 19 «Об`єднання підприємств» - перевищення вартості придбання над часткою покупця у справедливій вартості активів. Гудвіл виникає лише при придбанні цілісного майнового комплексу. Негативний гудвіл – перевищення балансової вартості активів над розміром оплати за них.

        

      2.Поняття зносу та амортизації нематеріального активу.

    Знос нематеріального активу-це втрата моральних його якостей в процесі експлуатації під дією розвитку науково-технічного прогресу.

    Амортизація нематеріального активу – це перенос вартості його на собівартість створеного продукту.

   Амортизація нараховується одним із 5 методів:

  •  прямолінійний;
  •  залишкової вартості;
  •  прискореного зменшення залишкової вартості;
  •  кумулятивний;
  •  виробничий.

   В податковому обліку амортизація нараховується лише прямолінійним методом і термін експлуатації не повинен перевищувати 10 років.

        3.Вартісні оцінки нематеріального активу.

   Існують наступні вартісні оцінки нематеріального активу:

  •  первісна вартість;
  •  залишкова вартість;
  •  переоцінена вартість;
  •  ліквідаційна вартість

                  Питання для контролю по темі:

1.Поняття нематеріального активу.

2.Групи нематеріальних активів

3.Поняття гудвіла.

4.Знос нематеріального активу.

5.Амортизація нематеріального активу.

6.Методи нарахування амортизації.

7.Вартісні оцінки нематеріального активу.

                                        Література.

1.Лазановський П.П. «Організація та економіка видавничої справи»: Л: «Магнолія» 2007 р.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

3.Господарський кодекс України.

  

           Тема 8. Оборотні фонди  підприємства.

1.Поняття  оборотних фондів й оборотних коштів.

2.Показники оборотності оборотних фондів.

3.Нормування оборотних фондів.

            1.Поняття про оборотні фонди  й оборотні кошти

           Оборотні кошти – це сукупність оборотних виробничих фондів і фондів звертання у вартісному вираженні.

          Оборотні фонди – це предмети праці, що беруть участь лише в одному виробничому процесі, при цьому змінюють свою форму, і свою вартість переносять на вартість готової продукції відразу і цілком.

           Оборотні фонди містять:

1.Виробничі запаси:

- сировина, основні матеріали, покупні напівфабрикати;

- допоміжні матеріали;

- паливо;

- тара;

- запасні частини для ремонтів;

- малоцінні швидкозношувані предмети;

2.Витрати на незакінчену продукцію:

- незавершене виробництво і напівфабрикати;

- витрати майбутніх періодів.

           Незавершене виробництво – це предмети праці, обробка яких  не довершена в тім чи іншому виробничому підрозділі підприємства.

          Напівфабрикати власного виробництва – це предмети праці, цілком оброблені в даному виробничому підрозділі, але потребуючі подальшої обробки в інших підрозділах.

         Сировина, матеріали і покупні напівфабрикати що складають велику частину виробничих запасів, у процесі свого кругообігу із самого початку використання переходять у фазу незавершеного виробництва.

          Витрати майбутніх періодів – це грошові витрати, що мають місце тепер, але відшкодовуються за рахунок собівартості продукції в майбутні періоди.

          До  них відносяться витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної й економічної інформації.

           Виробнича і господарська діяльність промислових підприємств не обмежується тільки виробництвом продукції. Підприємства реалізують виробничу продукцію, а на виручені кошти здобувають нові предмети праці, щоб продовжити виробничий процес.

Поряд з оборотними виробничими фондами підприємства мають у своєму розпорядженні оборотні фонди, що знаходяться в обороті.

Оборотні фонди обороту охоплюють:

- готова продукція на складах;

- відвантажена продукція, що знаходиться в шляху;

- кошти (для закупівлі матеріалів, сировини);

- засобу в розрахунках;

- дебіторська заборгованість;

- інші оборотні кошти.

            Оборотні кошти авансуються у виді грошей для створення запасів сировини, напівфабрикатів, готової продукції, інструмента, інвентарю й інших швидкозношуваних матеріальних цінностей.

           При нормальних умовах роботи підприємств  необхідні оборотні кошти відповідають оборотним фондам. Якщо виникають істотні відхилення від нормальних вимог постачання виробництва, збуту продукції, банківських і кредитних розрахунків, ця відповідність порушується і з'являються розходження між ними, що виявляються, зокрема, при уповільненні обороту, підвищеному шлюбі, некомплектності виробів незавершеного виробництва, зниженні ліквідності оборотних фондів і т.д. У результаті може виявитися, що оборотних фондів на підприємстві більше,  ніж необхідно, а оборотних коштів недостатньо.

Час, протягом якого оборотні кошти знаходяться в сфері виробництва, називається періодом виробництва, а час перебування їхній у сфері звертання – періодом звертання.

            Оборотні кошти підприємства, роблячи кругообіг, проходять 3 основні стадії.

              На 1 стадії оборотні кошти перетворюються з грошової форми у виробничі запаси . Зі сфери звертання вони переходять у сферу виробництва.

              На 2 стадії виробничі запаси перетворюються в запаси незавершеного виробництва і по завершенні виробничого процесу перетворюється в готову продукцію .

               На 3 стадії відбувається реалізація продукції й оборотні кошти приймають грошову форму.

             Оборотні кошти в кожен момент часу одночасно перебувають у всіх стадіях кругообігу. У той час як одна частина оборотних коштів вступає у виробництво у виді виробничих запасів, інша частина засобів виходить з виробничих запасів у виді готової продукції, а третя частина реалізується покупцям і перетворюється в грошову форму (мал.1). Одночасне перебування оборотних коштів у всіх трьох стадіях забезпечує безупинний процес виробництва і безперебійну роботу підприємства.

                Оборотні кошти по своєму призначенню розділяються на 4 групи:

- виробничі запаси;

- незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготовлення;

- готові вироби;

- кошти, що знаходяться в касі, на розрахунковому рахунку підприємства й у розрахунках.

            Під структурою оборотних коштів розуміють кількісні співвідношення окремих елементів у загальному обсязі оборотних коштів, виражені у відсотках до підсумку.

            По джерелах формування виділяють:

- власні оборотні кошти;

- позикові оборотні кошти для формування фондів звертання і наднормативних оборотних фондів.

             2.Показники оборотності оборотних коштів.

        Розміри оборотних коштів, необхідних для забезпечення випуску заданої продукції, нормуються і залежать від швидкості їхнього обороту.

Під швидкістю чи обороту коефіцієнтом оборотності розуміється число оборотів оборотних коштів за визначений проміжок часу.

                                                                             

де Nреал – обсяг реалізованої продукції в оптових цінах

                 підприємства, грн;

Фобор – розмір оборотних коштів, грн.

    Тривалість одного обороту засобів (у днях):

де Дк – кількість календарних днів у даному періоді.

                                 

      Оборотність оборотних коштів характеризується також сумою оборотних коштів, що приходяться на 1  грн. реалізованої продукції, чи коефіцієнтом закріплення оборотних коштів.

                        , чи

       Потреба в оборотних коштах знаходиться в прямої залежності не тільки від обсягів виробництва, але і від часу обороту. При скороченні періоду кругообігу відбувається вивільнення оборотних коштів з обороту і, навпаки, збільшення періоду кругообігу викликає потреба в додаткових засобах.

При раціональному використанні оборотних коштів відбувається їхнє вивільнення як в абсолютному, так і у відносному вираженні.

       Абсолютне вивільнення оборотних коштів відбувається у випадку, якщо фактичний необхідний запас матеріальних цінностей нижче планового для виконання програми виробництва.

       Відносне вивільнення оборотних коштів відбувається в тому випадку, якщо підприємство, прискоривши оборотність і поліпшивши їхнє використання, забезпечує заданий ріст обсягу виробництва і реалізації продукції з меншою сумою засобів у порівнянні з нормами попереднього року.

       Напрямку прискорення оборотності оборотних коштів.

1) удосконалювання матеріально-технічного забезпечення:

2) прискорення і здешевлення перевезень;

3) поліпшення організації складського господарства на основі його механізації й автоматизації;

4) застосування більш точного нормування витрати матеріалів;

5) скорочення і повторне використання відходів виробництва.

         Скорочення тривалості виробничого циклу:

- упровадження потокових методів обробки;

- ретельна підготовка виробництва, що виключає перебої і забезпечує ритмічну роботу підприємства;

- застосування автоматичного устаткування, верстатів із ЧПУ, гнучких виробничих систем;

- підвищення змінності виробництва.

        Скорочення часу перебування готової продукції на складі:

- якість і номенклатура продукції, правильне планування асортименту, кількості і термінів її випуску;

- організація збуту продукції, система розрахунків, терміни доставки продукції до споживачів.

           Висока якість продукції, точне дотримання планового асортименту, ритмічність роботи підприємства значно скорочують час реалізації продукції.

          Прискорюють реалізацію продукції:

- постійний зв'язок із замовниками;

- своєчасне повідомлення замовників про відвантаження машин;

- швидка обробка відвантажувальних документів;

- своєчасне забезпечення транспортними засобами.

         Важливим напрямком поліпшення використання оборотних коштів є раціональне використання матеріальних ресурсів, зниження матеріалоємності продукції. Це досягається шляхом:

1) економічно обґрунтованого вибору сировини;

2) підвищення коефіцієнта використання матеріалів;

3) комплексного використання сировини і відходів виробництва;

4) підвищення якості сировини, матеріалів і готової продукції;

5)удосконалювання конструкцій виробів;

6)удосконалювання діючих технологічних процесів і впровадження нової, прогресивної технології.

                   3.Нормування оборотних коштів.

               Задачею планування оборотних коштів є встановлення наукове обґрунтованих нормативів, що забезпечують безперебійність виробничо-господарської діяльності підприємства, виконання планів виробництва і реалізації продукції при мінімальній кількості оборотних коштів. Нормативи оборотних коштів по елементах і в цілому підприємства розробляють самостійно.

Відомі 3 методи розрахунку нормативів оборотних коштів;

- Аналітичний.

- Метод прямого рахунка.

- Коефіцієнтний метод.

         Сутність аналітичного методу полягає в тому, що при аналізі наявних товарно-матеріальних цінностей коректуються їхні фактичні запаси і  виключаються зайві і непотрібні цінності.

        Метод прямого рахунка передбачає науково обґрунтований розрахунок запасів по кожнім елементі оборотних коштів.

        При коефіцієнтному методі в зведений норматив попереднього періоду вносяться виправлення на плановану зміну обсягу виробництва і на прискорення оборотності засобів.

         Основним методом нормування є метод прямого рахунка по кожнім елементі оборотних коштів окремо. Інші методи нормування використовується як допоміжні.

            Під нормативом оборотних коштів розуміється затверджена планом сума оборотних коштів, що забезпечують планомірну безперебійну роботу підприємства.

У межах цього нормативу підприємство робить підрахунок необхідних оборотних коштів по кожнім елементі. Також приватні нормативи розраховуються:

1) по запасах сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів;

2) по паливу і пальним матеріалам;

3) тарі;

4) запасним частинам;

5) малоцінним і швидкозношуваних  предметам;

6) за рівнем незавершеного виробництва;

7) по витратах майбутніх періодів;

8) запасам готової продукції.

              Окремі приватні нормативи по елементах матеріальних цінностей можуть поєднуватися в укрупнені нормативи (напр., виробничі запаси в цілому, незавершене виробництво, готова продукція).

             Сума укрупнених нормативів складає загальний норматив оборотних коштів підприємства.

Нормування власних оборотних коштів передбачає наступні етапи розробки нормативу:

             Визначення норм запасу по групах товарно-матеріальних цінностей у відносних величинах, як правило, у днях забезпеченості.

            Визначення величини одноденної витрати даного виду матеріальних цінностей.

           Визначення приватного нормативу власних оборотних коштів у грошовому вираженні шляхом множення одноденної витрати на норму запасу в днях.

                      

де Qд – середня одноденна потреба у визначеному матеріалі, грн.;

Тнорм. – норма запасу в днях (кількість днів забезпеченості матеріалом).

                          

де Qгод – річна (квартальна) потреба в матеріалі, передбачена в кошторисі витрат на виробництво, грн.,

Fк – річний (квартальний) фонд роботи підприємства в календарних днях.

             Норма запасу в днях по покупних виробничих матеріалах (сировина, напівфабрикати) визначає кількість днів роботи підприємства, на яке потрібно створити запас цих матеріалів, щоб забезпечити безперервність виробничого процесу.

               Норма запасу в днях складається з:

- Часу перебування матеріалу у формі складського запасу (поточний запас);

- Часу перебування матеріалу у формі гарантійного чи страхового запасу;

- Часу перебування матеріалів у шляху після їхньої оплати (транспортний запас);

- Часу, необхідного для підготовки матеріалів до їхнього використання у виробництві (технологічний запас).

              Для планомірного безперебійного ходу виробництва на підприємстві утворяться поточні запаси сировини, матеріалів, палива, тари. Вони повинні покривати потреба підприємства на період між двома постачаннями.

                                   

де Gм – середньодобова потреба в матеріалі (нат. ед.);

Тп – середній інтервал між постачаннями матеріалу, дн.

              Чим менше інтервали між двома постачаннями, чим менше повинно бути на складі матеріалів і, отже, тим менше буде потрібно оборотних коштів на їхнє покриття.

                           При розрахунку нормативу оборотних коштів по поточному запасі приймається на вся його величина, а тільки половина, тобто

                    .

             Страховий (гарантійний) запас створюється на випадок непередбачених відхилень, порушень планових чи термінів партій постачань, а також порушень у планових  умовах споживання матеріалів.

                 

Тоткл – кількість днів перевищення середнього інтервалу постачань за звітний період.

На практиці страховий запас встановлюють у половинному розмірі поточного запасу.

              Транспортний запас створюється на підприємстві на період перебування матеріалів у шляху після їхньої оплати.

            У деяких випадках створюється необхідність у технологічному запасі. Він створюється в тих випадках, що коли надходять на підприємство чи сировина матеріали не можуть бути використані у виробництві відразу, а вимагають перед виробничим споживанням підготовки (сортування, комплектація, розкрій, дроблення).

              Величина технологічного запасу визначається з урахуванням конкретних умов виробництва.

                  Питання для контролю по темі:

1.Поняття оборотних фондів?

2.Поняття оборотних коштів?

3.Що відноситься до оборотних фондів?

4.Що відноситься до оборотних коштів?

5.Що таке норматив оборотних фондів?

6.Які види нормативів існує?

7.Які показники застосовуються для обліку оборотних фондів?

                                  

                               Література.

1.М.В.Володькіна Економіка промислового підприємства. К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

3.Господарський кодекс України.

                 Тема 9: Інвестиційні фонди підприємства.

  1.  Характеристика інвестицій.

2. Інноваційні процеси.

3. НТП, його напрямки.

                         1.Характеристика інвестицій.

Інвестиції – це довгострокові  вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність з метою одержання визначеного доходу (прибутку).     

Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його (їх) у те чи інша комерційна справа, називається інвестором,  а сам процес вкладення капіталу – інвестуванням (довгостроковим фінансуванням).

У підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, тобто підприємства й окремі власники капіталу.

Для змістовної характеристики інвестицій  істотне теоретичне і практичне значення має визначення різновидів по окремих ознаках, їхній функціонально - елементний склад (мал.1).

 

Інвестиції підприємства

Внутрішні

Зовнішні

Фінансові (цінні папери)

Державні

Прямі

Реальні (виробничі)

Частки

Портфельні

валові

чисті

  Мал.1.  Функціонально - елементний склад інвестицій підприємства.

У залежності від того, де вкладається капітал (у межах чи країни за кордоном), розрізняють внутрішні (вітчизняні) і зовнішні (іноземні) інвестиції.

У свою чергу внутрішні інвестиції розділяються на фінансові і реальні, а  зовнішні – на  прямі і портфельні.

Фінансові інвестиції позначають використання наявного капіталу для придбання (покупки) акцій, облігацій і інших цінних паперів, що випускаються чи підприємствами державою. За умови такого інвестування  має місце переміщення титулів власності, що надають право на одержання нетрудового доходу. Капітал у виді цінних паперів називається ще фондовим, чи фіктивним капіталом, тому що він не є реальним багатством і не має дійсної вартості у відмінності від капіталу, вкладеного в різні сфери і галузі суспільного виробництва.

Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу (грошей) у різні сфери і галузі народного господарства з метою відновлення існуючих і створення нових "капітальних" (матеріальних) благ, а як підсумок цих результатів – одержання  набагато більшого прибутку. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими, але в практиці господарювання за ними закріпилася інше добре розповсюджена назва – капітальні  вкладення.  

Зовнішні прямі інвестиції – це вкладення капіталу за кордоном, що по величині складає не менш 10% вартості того чи іншого конкретного проекту, а портфельні інвестиції – це закордонні інвестиції розміром до 10% вартості здійснюваного при їхній допомозі капітального проекту.

          По загальноприйнятому визначенню капітальні вкладення являють собою періодично здійснювані довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури підприємства.

До складу капітальних вкладень включають:

1) вартість будівельно-монтажних робіт;

2) вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів і інвентарю;

3) інші капітальні роботи і витрати (вартість придбаних патентів і ліцензій; вартість земельних ділянок; проектні роботи; науково-дослідні роботи.

Переважний напрямок капітальних вкладень на технічне переозброєння, реконструкцію і розширення діючих підприємств є перспективним розвитком народного господарства країни.

Будівництво нових підприємств буде здійснюється: коли необхідний кількісний і якісний приріст виробничих потужностей не можна забезпечити за рахунок реконструкції і нових наукомістких виробництв, освоєння прогресивних технологій.

У практиці господарювання підприємства приймаються різноманітні рішення, зв'язані з інвестуванням виробництва і соціальної інфраструктури. При цьому прийнято розрізняти загальну (абсолютну) і порівняльну ефективність капітальних вкладень.

Абсолютна ефективність капітальних  витрат показує загальну величину їхньої віддачі (результативності) на тім чи іншім підприємстві. Її розрахунок  необхідний для оцінки очікуваного чи фактичного ефекту від реальних інвестицій за визначений період часу.

Порівняльна ефективність капітальних вкладень визначається тільки тоді, коли є кілька інвестиційних проектів. Вона характеризує переваги одного проекту капітальних витрат у порівнянні з іншим чи іншими. Розрахунки  порівняльної ефективності здійснюють з метою визначення кращого з можливих проектів інвестування виробництва.

Застосовують два взаємозалежних показники, по яких визначають абсолютну ефективність інвестицій:

1) коефіцієнт економічної ефективності капітальних витрат Ер;

2) строк окупності капітальних вкладень Ток = 1/Ер.

Коефіцієнт порівняльної економічної ефективності визначають по формулах:    

де С1 і С2 – відповідно собівартість продукції по базовому і проектованому варіантах, грн

        К1 і К2 – відповідно витрати на порівнювану (існуючу) техніку (базовий варіант) і на виготовлення нової техніки (проектований варіант), грн.

Розрахункове значення коефіцієнта Ер повинне порівнюватися з нормативним  коефіцієнтом Ен. Розглянутий проект капітальних вкладень визнають доцільним (ефективним) за умови

Ер > Ен.

Визначення порівняльної ефективності реальних інвестицій,  основу якої складає вибір економічно кращого проекту капітальних вкладень, здійснюється шляхом обчислення показника приведених витрат Z по формулі:

де Сі – собівартість  по і-тому проекті, грн;

                Кі – капітальні  вкладення по і-тому проекті, грн.

Проект капітальних вкладень з найменшими приведеними витратами повинний вважатися найкращим з економічної точки зору. При цьому варто враховувати, що порівнянню підлягають тільки проекти, що відповідають вимогам соціальних і техніко-економічних нормативів, охорони навколишнього середовища  і техніки безпеки.

             2.Інноваційні процеси.

         Усю сукупність процесів і явищ, що відбуваються на підприємствах, можна умовно поділити на 2 групи – традиційні  й інноваційні. Традиційні процеси і явища характеризують звичайне функціонування підприємств, а інноваційні – розвиток їх на якісно новому рівні.

У звичайному розумінні інноваційні процеси характеризуються сукупністю безупинно виникаючих у часі і просторі прогресивних, якісно нових змін.

Результатом інноваційних процесів є новинки (новизна), а їхнє впровадження в господарську практику вважається нововведенням.

За своїм характером інноваційні процеси, новинки і нововведення поділяються на взаємозалежні визначені їхні види (рис 1.).

Технічні новинки і нововведення виявляються у формі нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів).

Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації усіх видів діяльності підприємств і інших сфер суспільного виробництва (організаційні структури керування сферами науки і виробництва, форми організації різних типів і виробництва і колективної роботи).

         Економічні нововведення охоплюють методи господарського керування наукою і виробництвом шляхом реалізації функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації й оплати праці, оцінка результатів діяльності.

       Соціальні – різні форми активізації людського фактора (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, у першу чергу складу керівників усіх рівнів, стимулювання його  (їх) творчої діяльності, поліпшення умов і постійної підтримки високого рівня безпеки праці, охорона здоров'я людини і навколишньої природної сфери, створення комфортабельних умов життя).

        Юридичні – нові  і змінені закони і різноманітні нормативно-правові документи, що визначають усі види діяльності підприємств і організації.

По масштабності і ступеню впливу на ефективність діяльності визначених ділянок (сфер) суспільного виробництва всі новинки і нововведення можна объеденить у 2 групи – локальні  (частки) і глобальні (великомасштабні).

         Локальні нововведення приводять переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і, тому, не роблять істотного впливу на ефективність їхнього функціонування і розвитку.

       Глобальні нововведення в більшості випадків є принципово новими, повинні кардинально підвищувати організаційно-технічний рівень  виробництва і завдяки цьому забезпечувати істотні позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

Між окремими видами інноваційних процесів існує порівняно тісний взаємозв'язок.

        Технічні нововведення припускають, насамперед, що відповідають організаційні нововведення, що вимагають, як правило, визначених змін в економічному механізмі діяльності підприємств.

                         2. Науково – технічний прогрес.

      Потенційні можливості розвитку й ефективність виробництва визначаються, насамперед, науково технічним прогресом, його темпами  і соціально-економічними результатами.

        Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні позначає безупинний взаємообумовлений процес розвитку науки і техніки. У більш широкому змісті – це постійний процес створення нових і удосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки.

                Питання для контролю по темі:

1.Поняття інвестицій?

2.Назвати види інвестицій.

3.Державне регулювання інвестицій?

4.Поняття іновацій.

5.Види іновацій?

6.Поняття науково – технічного прогресу?

                              Література.

1.Маркус В.А. «Организация та экономика издательского дела»:М: «книга»,1983 г.

                        Тема 10. Витрати підприємства.

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражається кількома ознаками:

  •  високі витрати;
  •  кошторис виробництва;
  •  собівартість валової, товарної та реалізованої продукції.

Кошторис виробництва – це витрати підприємства пов’язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді, чи ні. Отже кошторис виробництва і собівартість як правило не співпадають. Кошторис виробництва складається з елементів:

  •  Матеріальні витрати:
    1.  сировина і матеріали (з товаротранспортними затратами);
    2.  товари, що їх треба купити для укомплектовування (двигуни);
    3.  покупні напівфабрикати (штамповки, відливки, поковки);
    4.  виробничі послуги, сторонніх підприємств, необхідні для виробництва;
    5.  допоміжні матеріали (фарба, кришильні матеріали);
    6.  паливо те енергія зі сторони;
    7.  пошук та використання природної сировини.
      •  Заробітна плата – всі форми оплати праці штатного і позаштатного персоналу та управління.
      •  Відрахування на соціальні потреби:
        1.  Пенсійний фонд;
        2.  на соціальне страхування;
        3.  на безробіття.
        4.  Різні тарифи в фонд «Нещасного випадку на підприємстві».
  •  Амортизація основних засобів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їх відтворення і обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості.

Амортизація нематеріальних активів здійснюється рівномірно-лінійним методам виходячи з терміну користування цим активом 10 років.

  •  Інші витрати:
  1.  оплата послуг зв’язку;
  2.  послуги по охороні підприємства;
  3.  страхування майна;
  4.  винагорода за винаходи;
  5.  витрати на відрядження;
  6.  витрати на сертифікацію продукції;
  7.  оплата гарантійного ремонту.
  •  Витрати, які не викладаються у виробничу собівартість (тобто витрачаються за рахунок прибутку підприємства).
  •  Зміна залишків витрат майбутніх періодів (приріст віднімається, зменшення додається).
  •  Зміна залишків резерву майбутніх платежів (приріст додається, зменшення віднімається).
  •  Зміна залишків незавершеного виробництва (приріст віднімається, зменшення додається).
  •  Поза виробничі комерційні витрати (приклад).

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції.

Собівартість валової продукції обчислюється на підприємствах, на яких величина залишків незавершеного виробництва не є стабільною величиною. Даний показник розраховується тільки для внутрішніх потреб підприємства.

Для обчислення собівартості товарної продукції є два способи:

  1.  кошторисний метод.
  2.  Сумуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів.

Ст. =

  1.  факторний метод.

Ст. = Ст. р. -

Ст. р. – собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат минулого періоду;

m – кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді;

– зміна собівартості в плановому періоді.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів от обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

от = (С2 - С1)N2=>Ст. = Ст. р - (С2 - С1)N2.

С1, С2 – витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу;

N2 – обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості Ст. р. – умовно-постійні витрати взято на рівні базового періоду, а в плановому обсяг виробництва може змінитись, то він вплине на собівартість продукції.

у п. = Су. п. б.

у п. – відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді.

Су. н. б. – абсолютна сума умовно-постійних витрат у базовому періоді.

Р в. у. п. – зміна у плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.

Собівартість реалізованої продукції обчислюється корегуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.

С р = Ст. п.+(С с. п. – С с. к.).

Де, С р. – собівартість реалізованої продукції;

Ст. п. – собівартість товарної продукції;

С с. п.; С с. к. – собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.

Основні питання до теми:

1.Що таке витрати виробництва?

2.Які види витрат виробництва існують?

3.Що таке валові витрати?

4.Що таке кошторис виробництва?

     

                                                        Література.

1.Під ред.С.Ф.Покропивного «Економіка підприємства» К: КНЕУ; 2001;

2.А.Д.Чудаков «Цены и ценообразование» М: РДЛ; 2003

 

                                Тема 11.Собівартість продукції.

1.Собівартість продукції.

2.Сутність та методи калькулювання собівартості.

                 1.Собівартість продукції.

  Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, але найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні витрати, зв’язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції – виготовлення продукції та надання послуг.

  Витрати розподіляються на загальні витрати – це витрати на весь обсяг продукції за певний період часу. Їхня сума залежить від тривалості періоду і кількості виготовленої продукції.

  обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями.

  В одиничному виробництві витрати на виріб формуються як індивідуальні.

  Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, то є граничні витрати, які характеризують приріст витрат на одиницю обсягу приросту виробництва: ; де - приріст витрат

                                                                                        - приріст обсягу продукції на одиницю обсягу.

  Елементні витрати – однорідні за окладом, мають єдиний економічний зміст і є первинними: матеріальні, оплата праці, відрахування на соціальні засоби, амортизаційні відрахування та інші.

  Комплексні витрати – різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат (втрати від браку, загальновиробничі, загальногосподарські витрати).

  Прямі витрати – безпосередньо пов’язані

з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю.

  Непрямі витрати – вони повязані з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого та управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель та споруд і т.д.

  Постійні витрати – це витрати, які не залежать від обсягу виготовленої продукції, а змінюються в часі: витрати на утримання будівель та споруд, організація виробництва та управління.

  Змінні витрати – це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. Вони діляться на:

    Пропорційні витрати – змінюються прямопропорційно обсягу виробництва (сировина, матеріали, відрядна заробітна плата робітників)

    Непропорційні витрати – прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі – витрати зростають у більшій мара між обсяг виробництва, Кн > 1 (відрядно-прогресивна оплата праці, додаткові рекламні та торгові витрати). Дегресуючі – витрати зростають повільніше ніж обсяг виробництва. Кн < 1 (витрати на експлуатацію машин та обладнання, на ремонти, на інструменти).

        Будь-які витрати орієнтовані на певний результат. Тільки це виправдовує їхню доцільність. Цей принцип на виробничому підприємстві покладено в основу собівартості продукції («витрати» - «випуск»).

  Собівартість продукції - це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже рівень техніки, технології та організації виробництва.

  Собівартість  є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої  нижча за собівартість).

  Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодувань.

  Загальний принцип цього розподілу полягає в тому, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення всіх факторів виробництва і предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів.

Відповідно до цього в собівартість включають витрати на:

  •  Дослідження ринку та виявлення потреби в продукції;
  •  Підготовку та освоєння нової продукції;
  •  Виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних засобів і матеріальних активів, оплату праці персоналу;
  •  Обслуговування виробничого процесу та управління ним;
  •  Витрати на збут продукції;
  •  Витрати на розвідку, використання й охорону природних ресурсів;
  •  Набір і підготовку кадрів;
  •  Поточну раціоналізацію виробництва;
  •  Невиробничі витрати: оплата часу виконання державних обовязків працівниками підприємства, скорочення робочого дня підлітків, матерів, які мають дітей віком до одного року;
  •  Непродуктивні витрати: втрати від браку, недостач, псування матеріалів, простої за вини підприємства.

Витрати, які відшкодовуються за рахунок прибутку підприємства: підготовка та освоєння нової техніки і нових технологій, втрати від порушення умов договорів з іншими підприємствами (штрафні санкції).

        2. Сутність і методи калькулювання собівартості продукції.

      В системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання – обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань; обґрунтування ціни на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

  На підприємствах обчислюють планові калькуляції

  •  Обчислення ведеться за плановими нормами та фактичні калькуляції – збираються фактичні витрати. Різновидом планових калькуляцій – є проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на нову продукцію або разові замовлення.

  Калькулювання передбачає розв’язання таких завдань:

  1.  визначення обєкта калькулювання, це та продукція чи послуги, собівартість яких обчислюється.
    1.  калькуляційна одиниця – тобто для кожного обєкту калькулювання вибирається його кількісний вимір (штука, маса, площа, обєм). Трактор – 1 трактор, вугілля – 1 тонна, електроенергія – 1 кіловат.
    2.  під час калькулювання витрати групують в калькуляційні статті витрат, номенклатура яких залежить від особистостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:
  •  максимальну частку витрат, які включаються в собівартість труба обчислювати прямо на окремі вироби
  •  статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Номенклатура калькуляційних статей витрат:

  •  сировина та матеріали;
  •  енергія технологічна;
  •  основна заробітна плата робітників;
  •  додаткова заробітна плата робітників;
  •  відрахування на соціальні потреби виробників;
  •  утримання та експлуатація машин і устаткування;
  •  загальновиробничі витрати;

                             Цехова собівартість

  •  загальногосподарські витрати;
  •  підготовка та освоєння виробництва;

                              Виробнича собівартість

  •  поза виробничі витрати;

              Повна собівартість

 4. в економіці використовуються два методи калькулювання:

  •  калькулювання за повними витратами – всі види витрат включаються, що стосуються виробництва й продажу продукції включаються у калькуляцію. Такий метод застосовується на вітчизняних виробничих підприємствах.
  •  метод калькулювання за неповними витратами – частина непрямих витрат не відноситься на собівартість, а безпосередньо віднімається із виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання є метод «direct-cost», коли на собівартість відносяться лише прямі витрати, а непрямі на певний період часу. Він застосовується на підприємствах за кордоном.

  В окремих галузях економіки (машинобудуванні) номенклатура статей відхиляється від наведеної, а добавляється  «закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення». Втрати від браку «напівфабрикати власного виробництва».

Основні питання до теми:

1.Що таке витрати виробництва?

2.Які види витрат виробництва існують?

3.Що таке собівартість продукції?

4.Які витрати відшкодовуються за рахунок собівартості?

5.Які витрати відшкодовуються за рахунок прибутку?

6.Що таке калькулювання собівартості продукції?

7.Які методи калькулювання продукції існують?

8.Які є види калькуляцій?

9.Яка номенклатура калькуляційних статей витрат?

         

                                                        Література.

1.Під ред.С.Ф.Покропивного «Економіка підприємства» К: КНЕУ; 2001;

2.А.Д.Чудаков «Цены и ценообразование» М: РДЛ; 2003.

          Тема 12.Техніко – технологічна база виробництва.

  1.  Виробнича структура підприємства.
  2.  Організація інструментального господарства.
  3.  Організація ремонтного й енергетичного господарства.
  4.  Організація матеріально-технічного постачання.
  5.  Організація транспортного господарства.

1.Виробнича структура підприємства.

Структура підприємства – це його внутрішній пристрій, що характеризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості і взаємодії між ними. При цьому розрізняють поняття виробничої, загальної й організаційної структур керування.

Під виробничою структурою розуміється склад підрозділів, що входять у дану виробничу  ланку, а також характер їхнього взаємозв'язку.

Стосовно об'єднання під виробничою структурою варто розуміти склад вхідних у нього підприємств і організацій; стосовно підприємствасклад його цехів і служб; стосовно цеху – склад ділянок.

При цеховій виробничій структурі основним виробничим підрозділом є цех, тобто адміністративно відособлена частина підприємства, у якій виконується визначений комплекс робіт відповідно до внутрішньозаводської спеціалізації.

По характері своєї діяльності цехи поділяються на основні, допоміжні, обслуговуючі і побічні.

Основні цехи виготовляють продукцію, призначену для реалізації на сторону, тобто продукцію, що визначає профіль і спеціалізацію підприємства. До них відносяться: заготівельні, обробні, складальні цехи, іспитові лабораторії й ін.

Допоміжні цехи роблять послуги (виконують роботи) і сприяють нормальному функціонуванню основного виробництва по випуску готової продукції. До них відносяться інструментальні, ремонтні, ремонтно-механічні, енергетичні, експериментальні цехи й ін.

Обслуговуючі цехи покликані створювати умови нормальної роботи основних і допоміжних цехів, виконувати роботи з переміщенню, збереженню, обліку сировини, матеріалів, готової продукції й ін. До них відносяться склади матеріалів, готової продукції, палива, напівфабрикатів, транспортні цехи, а також заводські лабораторії, обчислювальні центри й ін.

Побічні цехи займаються, як правило, утилізацією, переробкою і виготовленням продукції з відходів основного виробництва.

Характер стадій виробничого процесу і взаємодії окремих ланок усередині підприємства дозволяють розрізняти три способи побудови виробничої структури – предметний, технологічний і змішаний.

Ознакою предметної структури є спеціалізація цехів на виготовленні визначеного чи виробу групи однотипних виробів, вузлів, деталей з використанням різноманітних технологічних процесів і операцій. Ця структура поширена на підприємствах крупносерійного і масового виробництва з обмеженою номенклатурою і значними обсягами продукції.

Ознакою технологічної структури є спеціалізація цехів на виконанні визначеної частини технологічного процесу. Ця структура застосовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною і мінливою номенклатурою продукції.

На практиці мало підприємств, де всі цехи спеціалізовані тільки по технологічному чи по предметному способі. Переважне кількість підприємств застосовує змішану структуру, при якій частина цехів спеціалізована по технологічному принципі, а інші – по предметному.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох факторів. Головними з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції рівень спеціалізації; місце перебування підприємства.

Будь-яке підприємство – це сукупність не тільки виробничих підрозділів. У його склад входять відділи апарата керування, установи культурно-побутового призначення, інші невиробничі підрозділи. Тому існує ще поняття загальної структури підприємства.

Загальну структуру утворить сукупність усіх виробничих, невиробничих і управлінських підрозділів підприємства (мал. 1). 

Мал. 1 Загальна структура підприємства

Відповідно до виробничої структури підприємства формуються органи керування ділянок, цехів і підприємства в цілому.

Організаційна структура – це форма системи керування, що визначає склад, взаємодію і підпорядкованість її елементів.

В організаційній структурі керування кожен її елемент має своє визначене місце і відповідні зв'язки, що і забезпечують їхню взаємодію. Зв'язку елементів системи керування поділяються на лінійні, функціональні і між функціональні зв’язки.

Лінійні зв'язки виникають між підрозділами і керівниками різних рівнів керування (директор – начальник цеху – майстер). Ці зв'язки з'являються там, де один керівник адміністративно підкоряється іншому.

Функціональні зв'язки характеризують взаємодія керівників, що виконують визначені функції на різних рівнях керування. Але між ними немає адміністративного підпорядкування (начальник цеху – начальник планового відділу).

Між функціональні зв'язку мають місце між підрозділами того самого рівня керування (начальник цеху – начальник цеху).

   Організація інструментального господарства.

Задачами інструментального господарства є:

  1.  своєчасне забезпечення цехів основного виробництва оснащенням необхідного асортименту;
  2.  упровадження прогресивних видів оснащення;
  3.  стандартизація оснащення;
  4.  спостереження за правильною експлуатацією оснащення на робочих місцях;
  5.  відновлення відпрацьованого оснащення і скорочення витрат на її виготовлення.

Робота інструментального господарства впливає на багато якісних показників підприємства: ритмічне виконання плану, ріст продуктивності праці, підвищення якості продукції, рівень собівартості  і рентабельності.

На підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва, що споживають головним чином стандартизоване оснащення, інструментальним господарством керує Бюро інструментального господарства, що підкоряється головному технологу підприємства.

Визначення потреби підприємства в різних видах оснащення є функцією планової групи інструментального відділу. Потреба підприємства в оснащенні складається з видаткового й оборотного фондів.  Видатковий фонд складає ту частину оснащення, що буде витрачена для обробки заданого випуску. Оборотний фонд – запаси, необхідні для безперебійного забезпечення оснащенням цехів основного виробництва.

Близько 70% запасів інструмента зберігається на загальнозаводському центральному інструментальному складі (ЦИС).  Видача оснащення з Циса виробляється по вимогах інструментально-роздавальних комор цехів у межах установленого для них ліміту.

           Інструментальне обслуговування в ливарному виробництві

Модельно-інструментальне обслуговування ливарного виробництва включає сукупність підрозділів і служб, зайнятих нормуванням і плануванням потреб, проектуванням і виготовленням інструмента і технічного оснащення, їх збереженням, обліком і забезпеченням ними виробничих цехів, ділянок і робочих місць, проведенням ремонтно-профілактичних робіт з відновлення і повторного використання оснащення й інструмента, контролем за змістом, експлуатацією і використанням різних видів технічного інструмента й оснащення.                                       

Нормування потреби і норми запасу інструмента й оснащення . Установлення норм витрати інструмента і технічного оснащення для виготовлення литих заготівель обумовлюється  складом технічного процесу, способом виготовлення виливка і рівнем їхньої технологічної оснащеності.

В умовах масового і крупносерійного виробництва  на кожен виливок визначають повний комплект моделей, модельних плит, стрижневих шухляд, опок і іншого інвентарю для формування, а також кокілів, прес-форм, майстер моделей і іншого оснащення.

Норми технологічної оснащеності є підставою для розрахунку потреби і визначення норм запасу в різних видах оснащення.

Розрахунок потреби в інструментах здійснюється  по кожнім виді  і типорозмірів окремо.

         Розрахунок потреби в модельних комплектах. Число моделей, необхідних для виконання виробничої програми по виготовленню даного виду виливків, визначають по формулі:

                               До мі = ,                                                            (1)

 де   До мі – число моделей для виготовлення і-й виливка;

N і  - число деталей-виливків по програмі на планований період, шт.;

Д - число деталей-виливків, розташованих у модельному комплекті, для                                             одночасного виготовлення, шт.;

Р пі – термін служби моделей.

При розрахунку потреби в стрижневих шухлядах, кокілях, прес-формах можна використовувати формулу (1).

Число опок (шт.), необхідних для виготовлення форм, визначають за формою:       

                              До оі = ,

де    До оі – число опок для виготовлення i-й виливка, шт.;

Т ц – тривалість формовочно-заливочного-вибивного процесу, хв.;

Fg – дійсний фонд часу роботи ливарного конвеєра за зміну, хв;

Число інструментів (шт.) для виливків визначають у залежності від часу роботи даним інструментом по обробці одного виливка, терміну служби інструмента до повного зносу числа деталей-виливків, що підлягають обробці, по формулі:

          До про і = ,                             

де    До об i – число інструментів для обрубання виливків, шт.;

Т маш – час роботи даним інструментом по обробці одного виливка, хв.;

Т изн – термін служби даного інструмента, ч;

 - коефіцієнт, що характеризує випадковий збиток.

Формула  може бути використана при визначенні потреби абразивного інструмента для виконання операцій по зачищенню про обробку виливків.

Запаси технологічного  оснащення й інструмента в умовах ливарного цеху розрізняють двох видів: видатковий і експлуатаційний. Порядок розрахунків видаткового запасу інструмента й оснастки на виконання виробничої програми показаний вище. Величина експлуатаційного запасу  інструмента заздрості від числа робочих місць, на яких використовується даний інструмент, числа інструментів, що знаходяться в інструментально-розточувальних коморах цеху й у ремонті.

Видатковий і експлуатаційний запаси технологічної осностки й інструмента, разом узяті, утворять цеховий оборотний фонд інструмента.

        Організація ремонтного й енергетичного господарства.

   Використання устаткування в процесі виробництва продукції викликає зношування його  окремих частин і приводить до втрати точності роботи, потужності і продуктивності.

З метою підтримки виробничого устаткування в постійній працездатності, планомірного усунення зносу і проведення ремонтного обслуговування на чи підприємстві цеху створюють спеціальну службу – ремонтне господарство.

Організація і проведення ремонту виробничого устаткування усередині підприємства можуть мати  наступні форми: централізовану, децентралізовану, змішану.

Централізована форма ремонту характеризується тим, що весь комплекс ремонтних робіт виконується силами спеціалізованих ремонтно-механічних цехів.

Децентралізована форма ремонту характеризується наявністю ремонтних груп у цехах основного виробництва.

Змішана форма проведення ремонтних робіт відрізняється сполученням централізованої і децентралізованої форм, коли частина ремонтів, віднесених по складності до капітального, виконується ремонтними цехами, а поточний ремонт і технічне обслуговування здійснюється  силами ремонтних груп і виробничих цехів.

Передбачаються наступні види робіт з ремонту і технічного обслуговування устаткування: технічне обслуговування, що текет, середній і капітальний ремонт.

 Технічне обслуговування передбачає комплекс робіт і операцій по підтримці працездатності устаткування при його використанні по призначенню. У процесі технічного обслуговування по заздалегідь розробленому графіку виконуються періодично  повторювані операції – огляд, промивання, перевірка на точність і ін.

Поточний ремонт  здійснюється  в процесі експлуатації для гарантованого  забезпечення  працездатності устаткування від одного до іншого середнього і капітального ремонту. Цей ремонт передбачає  заміну і відновлення окремих  деталей, усунення дефектів у роботі, відновлення необхідних параметрів точності і регулювання окремих параметрів точності і регулювання окремих вузлів і агрегатів устаткування.

Середній ремонт передбачає проведення ремонтних робіт  з чи відновлення заміні зношених деталей, перевірку, регулювання на точність і іспит окремих вузлів устаткування.

Роботи з технічного обслуговування, що тече і середньому ремонту фінансуються по кошторисі витрат на зміст і експлуатацію устаткування, витрати на ці мети включаються в собівартість продукції.

Капітальний ремонт – складний і найбільший по обсязі робіт плановий ремонт, при якому виконується комплекс робіт, при якому виконується комплекс робіт, що забезпечують повне відновлення технічних і економічних характеристик, - надійності, працездатності, точності, потужності і продуктивності устаткування. У більшості випадків при проведенні капітального ремонту  виробляється повне розбирання устаткування (якщо потрібно зняття з фундаменту), ремонт базових вузлів і агрегатів, вивірка координат верстата; проводяться  організаційно-технічні заходи щодо модернізації устаткування, що покликана усунути (стримати) дію фактора морального зносу.

Витрати по проведенню капітального ремонту і модернізації фінансуються за рахунок засобів амортизаційних відрахувань, призначених на капітальний ремонт основних фондів.

При організації і плануванні ремонту устаткування використовуються наступні нормативи: категорію складності ремонту устаткування; зміст і тривалість ремонтного циклу; тривалість міжремонтних і меж осмотровых періодів; витрати трудових і матеріальних ресурсів на проведення ремонту однієї  ремонтної одиниці.

Категорія складності ремонту устаткування встановлюється в залежності від конструктивних особливостей, основних технологічних параметрів, що характеризують складність ремонту. Чим вище точність роботи, складніше і крупніше чи машина агрегат, тим вище показник категорії складності ремонту.

 Ремонтний цикл являє собою  проміжок часу роботи устаткування між двома капітальними чи ремонтами між введенням в експлуатацію нового обладнання і першим капітальним ремонтом. Тривалість ремонтного циклу залежить від ступеня експлуатації устаткування і терміну служби основних вузлів і деталей.

Число і порядок чергування ремонтів і оглядів між двома капітальними ремонтами обумовлюють структуру ремонтного циклу.

Структура ремонтного циклу встановлює зміст і послідовність  виконання робіт з ремонту і технічного обслуговування, яку можна представити в наступному виді:

К – ТЕ – Т1 – ТЕ – Т2 – ТЕ – З – ТЕ – Т3 – ТЕ – Т4 – ТЕ – ДО,

де   ДО – капітальний ремонт;

Т1, Т2, Т3, Т4 – поточний ремонт і його порядковий номер у циклі;

ТЕ – технічне обслуговування;

С – середній ремонт.

Підвищення ефективності використання виробничого устаткування багато в чому залежить від чіткості  планування й організації роботи служби ремонтного господарства

При організації виробничого процесу на сучасних машинобудівних і ливарних підприємствах ( у цехах) використовують різні види енергоресурсів – електроенергію, стиснене повітря, газ, воду й ін.

Задачі і зміст роботи енергетичного господарства підприємства (ливарного чи виробництва цехи) зводяться до того, щоб забезпечити  безперебійне  в оптимально необхідних розмірах насичення цехів і ділянок усіма видами енергії, а також підтримувати в постійній працездатності енергетичне устаткування, розробляти і здійснювати контроль за експлуатацією енергетичних установок, організувати роботу з раціоналізації вибору й ощадливого використання енергоресурсів.

Велика розмаїтість енергетичних ресурсів на підприємстві викликає наявність складної системи обліку і планування окремих видів енергії. Виробництво і споживання продукції енергетичного господарство обумовлене неможливістю її нагромадження і збереження, а тому передбачає чітке балансування виробничих потужностей енергогосподарства з обсягом найбільшого споживання енергоресурсів усіма цехами і службами підприємства.

Побудова енергетичних балансів здійснюється на основі  техніко-економічних норм витрати енергії на виробництво одиниці продукції і нормативів дійсного часу робота енергетичного устаткування. Енергобаланс включає  видаткову частину (потреби підприємства в енергоресурсах) і прибуткову частину (джерела покриття потреби).

        Організація матеріально-технічного постачання.

        Організація виробничого процесу в умовах машинобудівного чи ливарного заводу (цеху) передбачає систематичне і безперебійне забезпечення виробництва необхідними матеріально - речовинними елементами – сировиною, матеріалами, напівфабрикатами і т.д.

 Поліпшення використання матеріальних ресурсів тісно зв'язано з розробкою нормативів витрат на виробництво одиниці продукції, нормативів  виробничих утрат, з вишукуванням і мобілізацією резервів по економії матеріалів, сировини, палива й інших ресурсі.Загальна потреба в матеріальних ресурсах на програму дозволяє установлювати величину виробничих запасів, що підрозділяються: на абсолютні і відносні виробничі запаси в залежності від того, у яких вимірниках вони виражаються; на поточні і страхові виробничі запаси в залежності від призначення й умов утворення.

Існує три види організації матеріально-технічного постачання.

  1.  Централізована форма. При цій формі постачальницькі і складські функції здійснюються єдиним апаратом постачання. Ця структура характерна для невеликих і середніх по масштабах підприємств.
  2.  Система снабсклада. Її особливістю є наявність ряду окремих постачальницьких підрозділів – снабскладів, спеціалізованих по групах матеріалів, наприклад, група чорних металів, кольорових металів, покупних напівфабрикатів і т.д.
  3.  Система цехснабсклада. При цій системі постачання виробляється по територіально-виробничій ознаці. Склад обслуговує один цех і в одній структурній одиниці сполучаються всі постачальницько-складські функції. Ця система раціональна при споживанні кожним цехом специфічних матеріалів.

По роду і призначенню матеріальних ресурсів розрізняються склади: сировини і матеріалів; допоміжних матеріалів; покупних напівфабрикатів; палива; власних напівфабрикатів; інструмента, штампів, моделей; готової продукції; відходів виробництва.

         Організація транспортного господарства.

У процесі виробництва в цехах підприємства регулярно переміщається велика кількість сировини, матеріалів, палива, інструментів і готової продукції. Доставка цих вантажів на склади підприємства, переміщення їх усередині підприємств, а також вивіз готової продукції і відходів з підприємства є функціями промислового транспорту, що поділяється на поза заводської і внутрішньозаводської.

Поза заводський транспорт забезпечує зв'язок підприємства (його сировинних і паливних складів, а також складів готової продукції) зі станцією залізниці, портом, аеропортом, місцевими підприємствами і складами контрагентів.

Внутрішньозаводський транспорт зосереджується в транспортному цеху підприємства, що підкоряється заступнику директора по загальних питаннях.

Транспортні і виробничі процеси повинні бути погоджені, щоб забезпечувалася безперебійна робота окремих цехів і підприємства в цілому.

Внутрішньозаводський транспорт по своєму призначенню поділяється на міжцеховий і внутріцеховий.

Внутрішньозаводський транспорт прийнятий поділяти на наступні групи:

  •  безрейковий (автомобілі, автокари, електрокари й ін.);
  •  залізничний (вагонетки, вагони, паровози);
  •  механічний (конвеєри, транспортери).

        Транспортне господарство ливарного виробництва.

Виробничий процес виготовлення литих заготівель  характеризується наявністю великого вантажопотоку сировини і матеріалів, модельного оснащення, формувальної і стрижневої суміші, форм і стрижнів, рідкого металу і готових виливків, що викликає значні витрати праці на виконання транспортних операцій.

Внутрішньозаводське транспортне господарство являє собою комплекс підйомно-транспортного устаткування, призначеного для переміщення вантажів в обсязі, по термінах і маршрутам, що визначені складом і вимогою технологічного процесу.

В умовах ливарного виробництва застосовують транспортні засоби декількох видів:  

1) транспортні засоби безупинної дії – конвеєри і системи конвеєрів, канатні і монорельсові дороги, транспортні стрічки, роликові конвеєри, елеватори;

2) транспортний засіб періодичної дії – бруківки крани і крана-балки, електротельфери, скіпові підйомники, самохідні мото-   і  електрокари, авто-   і електронавантажувачі;

3) пневматичні транспортні засоби для переміщення сипучих матеріалів.

Організація вантажопотоків у ливарному виробництві регламентується ходом технологічного процесу, виробничими можливостями транспортних засобів і режимів роботи  окремих відділень, ділянок і цехів.

                   Питання для контролю по темі:

1.Стуктура управління підприємством.

2.Технічна база підприємства.

3.технологічна база підприємства.

 

                Література.

1.М.В.Володькіна « Економіка промислового підприємства». К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

         Тема 13.Цінова політика підприємства.

1. Сутність ціни.

2. Види цін, ціноутворення на рівні фірми, методи ціноутворення.

3.Методи ціноутворення.

1. Сутність ціни.

Щодня людина має справа з різноманітними цінами. Для того, щоб жити, необхідно вживати продукти харчування, мати одяг взуття, предмети домашнього побуту, тобто ті які називають споживчими товарами. усі вони мають купівельну ціну яку необхідно заплатити , щоб придбати такі товари.

Заробітна плата є ціною товару робоча сила, ціною є відсотки за кредит, орендна плата власнику землі.

Таким чином, на ринку  товарів існує безліч цін.

Не дуже давно ціну визначали як грошове вираження вартості товару. Але в практиці случається так, що вартість одного товару (тобто витрати суспільного робочого часу) перевищує вартість іншого, але ринкова ціна його менше. Це порозумівається співвідношенням попиту та пропозиції на товар.

Таким чином, ціна є грошовим вираженням вартості тільки в тому випадку, коли існує рівновага між попитом та пропозицією. Тому необхідно універсальне визначення ціни.

Ціна – це грошова сума, що одержують за конкретний товар.

В умовах адміністративно-командної економіки розміри цін залежали переважно від "команд зверху", вони ігнорували попит та пропозиції. А тому ціни перестали давати об'єктивну характеристику стану економіки, утратили роль економічних орієнтирів її розвитку.

Штучне чи зниження збільшення цін  державою, твердий контроль за ними підривало інтереси як виробника,  так і покупців, негативно позначалося на економіці тому що підприємства не мали права змінювати ціни на товар, вони ухилялися від виробництва не рентабельних товарів (через низькі ціни) і збільшували випуск високо прибуткової продукції.

Ринкова економіка об'єктивно вимагає упровадження вільних цін, тобто цін, що встановлюються не державою, а виникають об'єктивно на ринку в умовах вільної конкуренції, з обліком дійсної (дійсної) вартості товару, співвідношення  попиту та пропозиції на нього.

Процес переходу до вільних цін досить тривалий і вимагає багато  зусиль, насамперед створення відповідних умов:

(ліквідація монополії державної власності, роздержавлення цього приводить до цінової агресії на життєвий рівень населення.

(виникнення вільної конкуренції.

Ігнорування  цього приводить до цінової агресії на життєвий рівень населення.

На процес установлення ціни впливають наступні фактори (мал.1).

Зниження продуктивності праці

Підвищення

Попит перевищує пропозиції

Вартісні фактори

ЦІНА

Фактори співвідношення попиту та пропозиції

Підвищення продуктивності праці

Зниження

Пропозиція перевищує попит

Психологічні фактори

Фактори державного регулювання

Мал.1. Фактори, що  впливають на ціну товару.

Основні фактори підвищення продуктивності праці є одночасно факторами зниження  ціни:

*підвищення технічної оснащеності праці, культурного і технічного рівня;

*підвищення кваліфікації працівників;

*поліпшення організації праці і виробництва;

*підвищення матеріальної зацікавленості;

*науково-технічний прогрес (прискорений розвиток науки, виникнення нових засобів праці, застосування нових технологій, поява нових видів предметів праці).

2. Види цін.

Для країн  ринкової економіки можна здійснити класифікацію цін за визначеними критеріями.

1) У залежності від розмірів купівлі – продажу товарів:

- біржові

- вільні ціни

- трансферні

2) Ціни за умовами встановлення:

- конкурентні

- монопольні

- регульовані

3) По території дії:

- поясні

- національні

- світові

Маються наступні види цін на продукцію підприємств:

* оптова ціна підприємства – це ціна готового виробу без нарахування на нього ПДВ.

* оптова відпускна ціна – це ціна  реалізації продукту з урахуванням ПДВ.

* роздрібна ціна – це ціна, по якій торгова організація реалізує  свою продукцію населенню, підприємствам і організаціям із застосуванням до ціни торгової націнки.

* договірна ціна – ця ціна встановлюється при висновку договорів і контрактів і може мінятися тільки за умовами, передбаченими в договорі відповідно до чинного законодавства. Розміри цін не можуть установлюватися за згодою сторін  тільки в тому випадку, якщо об'єктом договору є  продукція, на яку встановлені державні фіксовані ціни.

Таблиця 1.Цінова модель

Собівартість продукції

Прибуток

Позабюджетні відрахування

ПДВ

Торгова націнка

Оптова ціна без податків 

Оптова ціна підприємства

Оптово – відпускна ціна

Роздрібна ціна

                                      3. Методи ціноутворення.

Знаючи графік попиту, розрахункову суму витрат (собівартість) і ціни конкурентів, фірма готова до вибору ціни власного товару. Ціна ця буде десь у проміжку між занадто низкою, що не забезпечує прибутку, і занадто високому, перешкоджаючому формуванню попиту. На мал. 1 в узагальненому виді представлені три основних розуміння, якими керуються при призначення ціни. Мінімально можлива ціна визначається собівартістю продукції, максимальна – наявністю якихось унікальних достоїнств у товарі фірми. Ціни товарів конкурентів і товарів-замінників дають середній рівень, якого фірмі і варто дотримувати при призначенні ціни.

Фірми вирішують проблему ціноутворення, вибираючи собі методику розрахунку цін, у якій враховуватися як мінімум одне з цих трьох розумінь.

1. Розрахунок ціни по методу "середні витрати виробництва плюс прибуток".

Найпростіший спосіб ціноутворення полягає в нарахуванні визначеної націнки на собівартість товару. розміри націнок варіюються в широких межах у залежності від виду товарів. Різниця в розмірах націнок відбивається у вартості товарних одиниць, обсягах продажів, оборотності товарних запасів і співвідношень між марками виробників і частками марками. Дана методика розрахунку не враховує особливостей поточного попиту і конкуренції. Але все-таки методика розрахунку цін на основі націнок залишається популярної з ряду причин:

  1.  продавці більше знають про витрати, чим про попит. Прив'язуючи ціну до витрат, продавець спрощує для себе проблему ціноутворення. Йому не приходиться занадто часто коректувати ціну в залежності від коливань попиту.

2) якщо цим методом ціноутворення користаються усі фірми галузі, їхньої ціни швидше за все будуть схожими. Тому цінова конкуренція зводиться до мінімуму.

3) багато хто вважають цю методику більш справедливої по відношенню і до покупців, і до продавців. При високому попиті продавці не наживаються за рахунок покупців  і разом з цим мають можливість одержати справедливу норму прибутку на вкладений капітал.

2. Розповсюджено розрахунок ціни по аналізі беззбитковості цільового прибутку.

Этот метод основан на изучении графика безубыточности. Фирма знает, что покрытие    валовых      затрат производства требует определенного объема производства товарных единиц. Такой метод ценообразования требует анализа различных вариантов цен, влияния их на бьем сбыта, необходимый для преодоления уровня безубыточности и получение желаемой прибыли.

3. У ринкової економіки усе ширше застосовують метод установлення цін на основі чуттєвої цінності товару. Усе більше число фірм при розрахунку ціни починають виходити з цінності своїх товарів, що відчувається. Основним фактором ціноутворення вони вважають не витрати продавця, а купівельне сприйняття. Для формування у свідомості споживачів представлення про цінність товару вони використовують у своїх комплексах маркетингу нецінові прийоми впливу. Ціна в цьому випадку покликана відповідати цінності товару, що відчувається.

 У різних закладах ідентичні товари мають різну ціну. чашка кава може обійтися споживачу в аптеці-закусочній в аптеки-закусочної 1,25$, а в шикарному ресторані – у 4,00$.

Фірмі, що користається методом ціноутворення на основі ціннісної  значимості товару, що відчувається, необхідно виявити, які ціннісні представлення маються у свідомості споживачів про товари конкурентів.

Якщо продавець запросить більше визнаної покупцем ціннісної значимості товару,  збут фірми виявиться нижче, ніж міг би бути. Інші фірми, навпаки, призначають на свої товари занадто низькі ціни. Товари ці добре продаються, але приносять фірмі менше надходжень. чим могли б при ціні, підвищеної до рівня їхньої ціннісної значимості в представленні покупців.

4.  Установлення  ціни з урахуванням рівня поточних цін. Призначаючи ціну з урахуванням рівня поточних цін, фірма в основному відштовхується від цін конкурентів і менше уваги звертає на показники власних чи витрат попиту. Вона може призначити ціну на рівні, чи вище  нижче рівня цін своїх основних конкурентів. В сферах діяльності, де пропонують такі товари, як сталь, чи папір добрива, усі фірми звичайно запитують одну і тугіше ціну. Більш дрібні фірми "випливають за лідером", змінюючи ціни, коли їх змінює ринковий лідер, а не в залежності від коливань попиту на свої чи товари власних витрат.

5. Установлення ціни на закритих торгах. Конкурентне ціноутворення застосовується й у випадках боротьби фірм за підряди в ході торгів. У подібних ситуаціях при призначенні своєї ціни фірма відштовхується від очікуваних цінових пропозицій конкурентів; фірмі хочеться завоювати контракт, а для цього потрібно запросити ціну нижче, ніж в інших. Однак ця ціна не може  бути нижче собівартості, інакше фірма нанесе сама собі фінансова втрата.

                        Питання для контролю по темі:

1.Поняття ціни.

2.Поняття ціноутворення.

3.Функції ціни.

4.Ціноутворюючі чинники.

5.Структура ціни.

6.Методи ціноутворення.

Література.

1.А.Д.Чудаков «Цены и ценообразование» Москва: 2003

2.Под ред. В.Е.Есипова «Цены и ценообразование» С – П: Питер 1999

3.Слепнева М.А., Яркин Е.А. «Цены и ценообразование» М. «Инфра» 2001.

   Тема 14. Фінансові результати діяльності підприємства.

1. Дохід підприємства.

2. Прибуток і рентабельність.

  1.  Дохід підприємства.

Фінансові результати відображають ціль підприємницької діяльності; її прибутковість і є вирішальними для підприємства. Крім керівництва підприємства і колективу вони цікавлять вкладників капіталу (інвесторів), кредиторів, державні органи, у першу чергу податкову службу; фондові біржі, які займаються купівлею-продажем цінних паперів і т.і.

Основним фінансовим результатом діяльності підприємства є його прибуток, іноді його замінюють показником доходу.

Показник "доход" досить розповсюджений серед економічних показників на макро -  і макрорівнях, у побуті (доход національний, підприємства, сімї, громадянина). Його зміст не однозначний. Часто цим поняттям позначають загальну виручку чи суму грошових надходжень підприємства або окремої особи. Іноді доход ототожнюють із прибутком. У сфері підприємницької діяльності офіційно визнано, що доход – як  показник фінансових результатів – це  виручка від підприємницької діяльності за винятком матеріальних і прирівняних до них витрат.

Загальна величина доходу підприємства включає дохід від:

1) реалізації продукції, робіт, послуг;

2) реалізації матеріальних цінностей і майна (матеріалів, основних фондів, нематеріальних активів);

3) позареалізаційних операцій (пайової участі в спільних підприємствах, здачі майна в оренду, цінних паперів, товарного кредиту, надходжень чи витрат від економічних санкцій).

Доход від реалізації продукції (робіт, послуг) обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними, а також  прирівняними до них  витратами в собівартості реалізованої продукції. При цьому у величині доходу не враховуються податок на додаткову вартість і акцизний збір.

Доход від реалізації матеріальних цінностей і майна – це  різниця між ціною їхнього продажу і матеріальних витрат на придбання і реалізацію, власне доход від реалізації основних фондів – різниця між виручкою від продажу, залишковою вартістю і матеріальними витратами на демонтаж і реалізацію.

доходи від реалізації виготовленої продукції

стабільність доходів

доходи від придбання акцій прибуткових підприємств

доходи від участі в спільних  фінансових проектах

доходи

підприємства

позареалізаційні

доходи

дивіденди від вкладених інвестицій

доходи від спільних і дочірніх підприємств і філій

доходи від стягнення

дебіторської заборгованості

Мал.1.  Доходи підприємства

На підприємствах, для яких доход є об’єктом оподатковування, після відрахування податку він поділяється на фонди споживання, інвестиційний і страховий (резервний).

Фонд споживання використовується на:

* соціальні потреби;

* благодійні цілі;

*  виплата % по облігаціях;

* дивіденди по привілейованих акціях;

* дивіденди по звичайних акціях.

 

                                2. Прибуток і рентабельність.

     

Прибуток – це та частина виручки, яка залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи надлишок надходжень на витратами ресурсів, прибуток є метою підприємницької діяльності й основним її економічним показником.

Прибуток є основним фінансовим джерелом розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції, усіх форм інвестування. Вона служить джерелом сплати податків. З огляду на значення прибутку, уся діяльність підприємства спрямована на те, щоб забезпечити збільшення її чи величини хоча б стабілізувати її на визначеному рівні.

Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) має ті ж джерела, що і доход, тобто вона включає прибуток від: реалізації продукції (робіт, послуг), матеріальних цінностей і майна, позареалізаційних операцій.

Прибуток від реалізації продукції є основної складовий загального прибутку. Вона розраховується як різниця між об`єм реалізованої продукції (без обліку податку на додаткову вартість  і акцизний збір) і її повною собівартістю.

Резервний фонд є фінансовим компенсатором ймовірних відхилень від нормального звертання чи засобів додаткової їхньої потреби.

Напрямки і суми використання чистого прибутку визначаються власниками підприємства.

Валовий прибуток – різниця  між виторгом і прямими витратами.

Прибуток від операцій – валовий  прибуток за винятком адміністративно-господарських витрат (загальногосподарських витрат).

Загальна (валова) прибуток

Податок

Чистий прибуток

Повернення боргів і

сплата відсотків за довгостроковий кредит

розподілений прибуток

нерозподілений прибуток

виплата акціонерам

інвестиційні потреби

виплати персоналу підприємства

резервний фонд

інші напрямки

використання прибутку

Мал.2  Схема використання прибутку підприємства

 

Прибуток до виплати податку – прибуток  від операцій мінус відсотки за кредит;

    Чистий прибуток – попередня  величина прибутку за винятком податку.

Прибуток показує абсолютний ефект діяльності без обліку використаних при цьому ресурсів, тому вона доповнюється показником рентабельності.

Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства.

У загальній формі він розраховується як відношення прибутку до витрат.

Рентабельність продукції – характеризує  ефективність витрат на її виробництво і збут. Насамперед розраховується рентабельність реалізованої продукції.  

де Пр – прибуток  від реалізації продукції за визначений період, грн..

     Сп – повна  собівартість реалізованої продукції, грн..

Рентабельність продукції може розраховується також відношенням прибутку до об’єму реалізованої продукції.

               Питання для контролю по темі:

1.Поняття доходу?

2.Поняття прибутку?

3.Види прибутку?

4.Поняття рентабельності?

5.Види фінансової звітності підприємства?

                                         Література.

1.М.В.Володькіна « Економіка промислового підприємства». К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

              Тема 15. Якість та конкурентоспроможність продукції.

1.Якість і її оцінка.

2.Стандартизація продукції.

3.Сертифікація продукції.

4.Технічний контроль якості продукції на підприємстві.

                    1. Якість і її оцінка.

Кожний виріб має споживну вартість, що характеризує сукупність властивостей продукту праці, який задовольняє певну потребу, тобто корисність будь-якої речі.

Зі споживною вартістю безпосередньо зв’язана якість продукції.

Якість продукції – це сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.

Рівень якості – це кількісна характеристика міри придатності продукції для задоволення конкретного попиту на неї в порівнянні з відповідними базовими показниками при фіксованих умовах споживання.

Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.

Абсолютний рівень якості характеризує якість виробу певного виду, що виготовляється підприємством у поточному періоді. Він визначається обчисленням обраних для його вимірювання показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів.

Відносний рівень якості окремих видів нової продукції визначається порівнюванням їх техніко-експлуатаційних та економічних показників з абсолютними показниками якості найкращих аналогічних вітчизняних і закордонних зразків.

Перспективний рівень якості виробів – такий рівень, якого можна досягти в майбутньому, враховуючи пріоритетні напрямки й темпи розвитку науки і техніки.

Оптимальний рівень якості – такий рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво і використання продукції за конкретних умов її споживання є мінімальною.

Для оцінки якості продукції застосовується система показників

одиничні;

узагальнюючі;

комплексні.

До комплексних відносяться показники, що характеризують кілька властивостей виробу. Наприклад, коефіцієнт готовності устаткування, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтоздатність.

До узагальнюючих відносяться показники, що характеризують:

частку принципово нових виробів у загальному випуску даного виду продукції;

частку виготовленої сертифікованої продукції;

частку продукції на експорт у загальному обсязі продукції;

частку виробничого шлюбу.

Сукупність одиничних показників представлена в табл.1.

Таблиця 1. Одиничні показники якості продукції

Групи показників

Окремі показники груп

Перелік

Характеристика

Призначення

Характеризують виконувану функцію, область застосування.

Продуктивність

Потужність

Точність обробки

Швидкість переміщення

Площа, що обслуговується

Надійності, довговічності і безпеці

Характеризують властивість виробу виконувати задані функції, зберігаючи свої показники протягом необхідного проміжку часу.

Безвідмовність

Ремонтоздатність

довговічність

Екологічні

Характеризують ступінь шкідливого впливу на здоров'я людей і навколишнє середовище.

Токсичність виробів

Зміст шкідливих речовин

Обсяг шкідливих викидів у навколишнє середовище в одиницю часу

Економічні

Відбивають ступінь економічної вигоди виробництва виробникам і придбання споживачам

Ціна одиниці виробу

Прибуток з одиниці виробу

Рівень витрат часу і фінансових засобів

Ергономічні

Характеризують відповідність техніко-експлуатаційних параметрів виробу антропометричним, фізіологічним і психологічним вимогам споживача.

Ступінь легкості керування робочими органами

Освітленість

Величина шуму, вібрації

Температура

Вологість

Естетичні

Визначають естетичні особливості виробу (дизайн).

Виразність і оригінальність форми

Колірне оформлення

Ступінь естетичності упакування

Патентно-правові

Відбивають ступінь використання відкриттів, винаходів при проектуванні виробів.

Коефіцієнт патентного захисту

Коефіцієнт патентної чистоти

Для конкретного виробу існує номенклатура показників, що залежить від призначення продукції й умов її використання, вимог споживача, основних вимог до показників якості.

 Для визначення значень показників використовуються різні методи.

Вимірювальний – заснований на інформації, одержуваної з використанням технічних засобів виміру (стендових іспитів, приладових вимірів, лабораторного аналізу). Цей метод є найбільш точним і застосовується для виміру абсолютного рівня якості засобів виробництва і деяких особливостей споживчих товарів.

Реєстраційний – заснований на використанні інформації, отриманої шляхом підрахунку числа визначених подій, чи предметів витрат. Наприклад, відмовлень виробів при іспитах, витрат на зміст і експлуатацію виробу.

Органолептичний – заснований на інформації, одержуваної за допомогою органів почуттів. Точність і вірогідність одержуваних значень носять суб'єктивний характер і залежать від здатності, кваліфікації і навичок фахівця. За допомогою методу визначаються показники харчових продуктів, естетичні показники.

Експертний – передбачає встановлення значень показників на основі рішень, прийнятих висококваліфікованими фахівцями-експертами, що беруть участь у створенні, виготовленні й експлуатації даного чи аналогічного виробів.

Соціологічний – здійснюється фактичними і потенційними споживачами продукції за допомогою збору думок про продукцію шляхом усного опитування, заповнення анкет, організації конференцій, виставок, аукціонів.

Розрахунковий – застосовується для обчислення значень показників якості на основі відомих аналітичних чи статистичних залежностей.

Показник, по якому прийнято оцінювати якість продукції, називається визначальним. Їм може бути головний (одиничний), груповий (комплексний) чи інтегральний показники.

                    2.Стандартизація продукції.

Сучасні умови господарювання жадають від кожного підприємства впровадження і виконання відповідного (дійсного, ефективного) комплексного механізму керування якістю продукції. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту є стандартизація і сертифікація виробів.

Стандартизація – це встановлення і застосування єдиних правил з метою упорядкування діяльності у визначеній області.

Основна задача стандартизації – розробка системи нормативної документації, що визначає прогресивні вимоги до процесів створення, виготовлення, експлуатації і споживання продукції.

Результати стандартизації знаходять висвітлення в спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови – документи, що містять обов'язкові для виробників норми якості виробу і засоби їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби виміру, іспитів, маркірування, упакування, транспортування і збереження продукції).

Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює визначені категорії стандартів, що відрізняються ступенем твердості вимог до виробів і сукупністю об'єктів стандартизації (мал.1).

Найбільш тверді вимоги до якості містяться в міжнародних стандартах, що розробляються Міжнародною організацією стандартизації ICO і застосовуються для сертифікації виробів, експортованих в інші країни і реалізованих на світовому ринку.

Державні стандарти України містять обов'язкові і вимоги, що рекомендуються. До обов'язкового відносяться вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

Галузеві стандарти розробляють на продукцію, на яку відсутні державні стандарти. Технічні умови містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розроблювачем, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми і вимоги до якості тих видів продукції, для яких державні чи галузеві стандарти не розробляються і які виготовляються по замовленнях окремих підприємств, а також вимоги до якості нових видів виробів на період їхнього освоєння.

     Стандарти підприємств виділяють умовно в самостійну категорію. Вони розробляються підприємствами за власною ініціативою з метою конкретизації вимог до продукції і самого виробництва.

                     3.Сертифікація продукції.

В умовах розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств важливим елементом виробничого менеджменту взагалі і системи керування якістю зокрема є сертифікація продукції. Кожен вид товарів, що підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, повинний мати сертифікат – документ, що підтверджує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ICO.

В Україні прийнято розрізняти обов'язкову і добровільну сертифікацію.

Обов'язкова сертифікація здійснюється винятково в рамках державної системи керування суб'єктами, що хазяюють, охоплює у всіх випадках перевірку й іспит продукції з метою визначення її характеристик (показників) і подальший державний технічний контроль над сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитися на відповідність продукції вимогам, що не є обов'язковими, з ініціативи самих суб'єктів господарювання.

Державний контроль за якістю продукції здійснюється Державним комітетом України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт України).

4.Технічний контроль якості продукції на підприємстві.

Якість продукції головним чином формується в ході виробничого процесу. Це викликає необхідність ретельного контролю технології виготовлення продукції. Перелік можливих основних видів технічного контролю на підприємствах представлений у табл.2.

Таблиця 2 – Класифікація видів технічного контролю якості продукції на  підприємстві.

Ознаки класифікації

Основні види контролю

За організаційною формою

Суцільний

Вибірковий

Статистичний (!)

Летучий

Інспекційний

За характером контрольних операцій

Візуальний

Геометричний

Лабораторний аналіз

Контрольні іспити

За стадіями виробничого процесу

Вхідний (контроль ресурсів)

Проміжний (контроль тех. процесу)

Вихідний (контроль продукції)

За впливом на хід технологічного процесу

Активний (!)

Пасивний

За використаними засобами контролю

Автоматизований (!)

Механізований

Ручний

За місцем проведення

Стаціонарний

Перемінний

(!) – найбільш ефективні види контролю якості продукції.

                Питання для контролю по темі:

1.Поняття якості продукції.

2.Поняття конкурентоспроможності продукції.

3.Що впливає на конкурентоспроможність продукції?

4.Поняття сертифікації продукції.

5.Види технічного контролю продукції.

6.Поняття технічного контролю продукції.

7.Поняття стандартизації продукції?

8 Поняття ІСО?

                                Література.

1.М.В.Володькіна « Економіка промислового підприємства». К.Центр научної літератури. 200. 196 ст.

2.С.Ф.Покропивний «Економіка підприємства» К: КНЕУ: 1999 р.

             Тема 16. Маркетингова діяльність підприємства.

1.Організація маркетингу на підприємстві.

2.Сигментування ринку продукції

3.Економічний аналіз ефективності реклами.

                1.Організація маркетингу на підприємстві.

Маркетинг – це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення і задоволення потреб у його продукції з метою одержання прибутку.

Маркетинг, як різновид діяльності, що є особливістю ринкової економіки, виконує функції:

  •  вивчення ринку, його сегментування, аналіз і прогнозування попиту;
  •  вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства;
  •  визначення номенклатури й асортименту продукції для ринку;
  •  розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів;
  •  реклама, збут і його стимулювання;
  •  політика ціноутворення.

Об'єктом маркетингу є комплекс, що складається з елементів «потреби – товар – ціна – реклама – збут». Центральне місце в цій системі займає товар.

У широкому розумінні маркетинг – це ринкова концепція керування виробництвом, головна ідея якої – задоволення потреб через ринок – лежить в основі роботи всіх підрозділів підприємства.

Маркетинг ставить виробництво продукції в повну залежність від попиту на неї і можливостей її продажу.

В умовах науково-технічного прогресу і конкурентної боротьби для виживання й успішної роботи кожне підприємство повинне мати розвиту систему маркетингу і відповідну стратегію і тактику рішення маркетингових завдань.

Маркетинг підприємства базується на наступних принципах:

  1.  орієнтація всіх сфер діяльності підприємства на задоволення потреб покупців з метою продажу продукції й одержання прибутку;
  2.  цілеспрямований і активний вплив на попит, його розвиток;
  3.  гнучке реагування виробництва на зміну потреб і попиту покупців, оперативне пристосування до цих змін;
  4.  використання ціноутворення як механізм реагування і впливи на кон'юнктуру ринку;
  5.  вибір ефективних форм і методів доставки, реклами і продажі продукції.

Для досягнення своєї мети на ринку підприємство розробляє стратегію  і тактику маркетингу.

Стратегія маркетингу містить наступні основні рішення й обґрунтування:

  •  ринок, на якому представлене підприємство;
  •  особливості (стратегія) поводження на ньому;
  •  склад і обсяг продукції, що буде пропонуватися на ринку;
  •  розробка нової продукції;
  •  форми і методи реклами, доставки і збуту продукції;
  •  ціна на продукцію.

Реалізація маркетингової стратегії здійснюється прийняттям конкретних оперативних рішень по різних питаннях, які можна назвати тактикою маркетингу.

Стратегія і тактика маркетингу ґрунтуються на вивченні ринку, його постійному аналізі і сегментації. Ринок з позиції маркетингової діяльності розглядається як сукупність реальних і потенційних покупців товарів. Головним показником ринку для продавця є попит на його продукцію.

У процесі аналізу попит поділяється на рівні:

  •  необмежений (попит істотно перевищує пропозиція);
  •  задовільний (попит відповідає можливостям підприємства, досить стабільний);
  •  обмежений (попит менше оптимальних можливостей підприємства);
  •  нерегулярний (попит коливається в часі під впливом визначених факторів);
  •  відсутність попиту.

Попит на продукцію – величина перемінна, тому, вивчаючи його, важливо визначити фактори, під дією яких він змінюється. У першу чергу аналізують конкурентоздатність продукції.

Конкурентоздатність – це відносна характеристика споживчих якостей продукції в порівнянні з аналогічною продукцією конкурентів. Її оцінюють по визначеній системі показників на основі порівняльного аналізу параметрів виробів.

Вивчення ринку не обмежується аналізом попиту і конкурентоздатності продукції. Визначаються також інші його характеристики:

  •  географія ринку і його сегменти, у яких діє підприємство;
  •  місткість ринку і можлива частка підприємства в її покритті при сприятливих і несприятливих умовах;
  •  основні конкуренти підприємства на ринку, особливості їхньої продукції і стратегії маркетингу;
  •  прогнозована оцінка кон'юнктури ринку на найближчий рік і перспектива (на 2 – 5 років);
  •  місткість ринку, динаміка попиту, конкуренція, цінова політика.

Головним при проведенні маркетингових досліджень є вивчення місткості ринку і споживачів.

Місткість ринку – це обсяг товарної маси, що може бути реалізований на конкретному товарному ринку за визначений проміжок часу за певних умов.

,

де N – обсяг попиту на дану продукцію;

      t – час  життя товару.

                           2.Сегментування ринку продукції.

 Сегментування ринкуце розбивка його на чіткі групи споживачів, для кожної з який можуть знадобитися окремі товари.

Той чи інший сегмент ринку складається з покупців, що мають схожі мотиви покупки даного товару і приблизно однаково реагують на маркетингові дії підприємства (варіант продукції, рекламу, ціну). Сегментація дозволяє вибрати привабливі для підприємства сфери ринку – цільові сегменти і сконцентрувати на них основна увага.

На основі аналізу сукупності покупців вибираються критерії сегментації, що відрізняються для ринку товарів народного споживання (ТНП) і ринку товарів виробничого призначення.

Для предметів народного споживання  такі критерії встановлюються за результатами мотиваційного аналізу покупців. До них відносяться:

  •  географічні (ринок розмежовується територіально: континент, країна, місцевість, клімат);
  •  демографічні (підлога, вік, рівень доходу, утворення);
  •  психологічні (тип особистості, характер поводження, спосіб життя).

Критерії сегментації ринку товарів виробничого призначення вибираються в процесі аналізу підприємств. Ними можуть бути:

  •  географічні;
  •  галузеві;
  •  габарити споживача (великі, середні, малі підприємства);
  •  стабільність клієнтури (постійні, періодичні, епізодичні споживачі);
  •  і інші.

Маркетингове сегментування розкриває можливості різних сегментів ринку. Після цього фірмі треба буде розв'язати: скільки сегментів варто охопити, як визначити самі вигідні для неї сегменти.

Існує 3 підходи до охоплення ринку.

Одним зі складових маркетингових досліджень, проведених
фірмами – виробниками, є аналіз діяльності конкурентів.

Найбільше об'єктивно про фірму – конкуренті можна судити по якості продукції, що випускається нею. Звичайно на окремому ринку позиционірує  кілька фірм - конкурентів. У цій ситуації споживач вибере найбільш конкурентоздатний товар, що на одиницю своєї вартості задовольняє більше потреб і на більш високому рівні, чим товари конкурентів.

Необхідні зведення про конкурентів:

  •  хто виробник аналогічних товарів;
  •  якість продукції, що випускається;
  •  дизайн, реклама, думка покупців;
  •  відновлення продукції;
  •  технічний сервіс;
  •  рівень цін;
  •  за рахунок чого продукція більш приваблива.

Найбільша помилка при оцінці конкурентів – лакировка дійсності. Не можна звужувати поле зору ціною і якісними характеристиками. Частку ринку, віддану один раз “агресивному ” конкуренту, дуже важко повернути назад.

Основними засобами просування продукції є: реклама, стимулювання збуту, пропаганда й особистий продаж.

 До методів стимулювання збуту прибігають найчастіше у випадках:

  1.  Коли ринку пропонується товар-новинка.
  2.  Продаж здійснюється в основному методом чи самообслуговування посилкової торгівлі.
  3.  Усе великих поступок з боку виробника вимагають посередники.

Найбільш розповсюджені види стимулювання збуту:

  •  зразки – розсилання поштою, роздача в магазинах, рознос у кожні двері ( чи безкоштовно на пробу);
  •  купони – це сертифікати, що дають право на обговорену знижку при покупці конкретного товару;
  •  премії – товар пропонується по доступно низькій ціні, у деяких випадках безкоштовно, як заохочення за покупку іншого товару.

                 3.Економічний аналіз ефективності реклами.

Будь-яка реклама має цільове призначення. Кінцева мета - одержання прибутку. Але цільове призначення включає багато факторів впливу, що сприяють успішній роботі підприємства. Вони  зазначені на мал.2.

Можливості реклами різноманітні. Вони постійно удосконалюються. Основні види існуючої реклами зображені на мал.3.

За своїм характером впливу реклама буває:

а) тривалої дії;

б) блискавичної дії;

в) комбінованої дії.

1. Реклама тривалої дії, розрахована на довгострокового одержання прибутку:

1.1. Зовнішня щитова реклама.

1.2. Тривала світлова реклама.

1.3. Реклама в довідниках, книжкових виданнях.

1.4. Реклама на транспорті.

1.5. Реклама на календарях, листівках, конвертах і т.п.

2. Реклама блискавичної дії, розрахована на швидке одержання прибутку:

2.1. Реклама в пресі.

2.2. Реклама на телебачення.

2.3. Реклама по радіо.

3. Реклама комбінованої дії:

3.1. Реклама на презентаціях, виставках, ярмарках.

3.2. Поштове розсилання рекламних проспектів.

3.3. Непряма реклама (статті, інтерв'ю, кореспонденція).

            Питання для контролю по темі:

1.Поняття маркетингу?

2.Поняття ринку?

3.Типи ринків?

4.Сигментування ринку?

5.Поняття реклами?

6.Види реклами?

                            Література.

1.Крупка М.І. «Основи економічної теорії» «Атіка» К. 2002.

2.В.Р.Прауде «Маркетинг» М «Прогрес» 1992.


Р (ціна)

Q (попит)

(додаток 1)

0

20

40

60

80

100

120

12

10

8

6

4

25

140

Р (ціна)

S (пропозиція)

(додаток 2)

0

20

40

60

80

100

120

12

10

8

6

4

25

140

Р (ціна)

S (пропозиція)

(додаток 3)

0

20

40

60

80

100

120

12

10

8

6

4

25

140

Q (попит)

Директор

Зам. по коммерческим вопросам

Зам. по кадровым и социальным вопросам

Начальник производства

Главный экономист

Главный

инженер

Отделы:

Снабжения; сбыта; внешней кооперации; рекламы; транспорта

Отделы:

Кадров; подготовки кадров; административно-хозяйственный; жилищно-коммунальный

Производст-венный отдел

Отделы:

Планово-экономический;

Организации труда и заработной платы; финансовый

Отделы:

Научно-исследовательский;

Проектно-конструкторский; технологической информации; техники безопасности; технической подготовки производства; технологической подготовки производства; стандартизации

Бухгалтерия

ОТК

Канцелярия

Вспомогательные цеха: инструментальный; ремонтный; экспериментальный

Транспортный цех

Основные цеха


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

71756. Типы и конструкции подшипников качения 225.5 KB
  Ознакомиться с типами и конструкциями наиболее распространенных подшипников качения и их условными обозначениями. Изучить конструкцию трех различных подшипников (получить у преподавателя), начертить их эскиз, измерить и поставить габаритные размеры и расшифровать их условное обозначение.
71757. Электротехнические материалы: Методические указания 344 KB
  Цель работы: Экспериментальное исследование магнитных характеристик ферромагнитных материалов. Снятие кривой намагничивания и гистерезисных циклов. Определение по кривой намагничивания магнитной проницаемости и ее зависимость от напряженности магнитного поля.
71758. ОПРЕДЕЛЕНИЕ ВАТТМЕТРОВЫМ МЕТОДОМ МАГНИТНЫХ СВОЙСТВ ЭЛЕКТРОТЕХНИЧЕСКОЙ СТАЛИ 340.5 KB
  Методические указания к лабораторной работе №7 по курсу «Электротехнические материалы» для студентов специальности 1-53 01 05 «Автоматизированные электроприводы» - ГУ ВПО «Белорусско-Российский университет», 2005 г. Методические указания содержат основные сведения о магнитных свойствах электротехнической стали.
71759. МАТЕРИАЛОВЕДЕНИЕ (Часть 2) 2.94 MB
  Изложены основные теоретические положения и методические указания к выполнению следующих лабораторных работ по курсу Материаловедение: Изучение зависимости между структурой и свойствами чугунов Закалка стали Отпуск закаленной стали Изучение зависимости между структурой и свойствами стали...
71760. МАТЕРИАЛОВЕДЕНИЕ (Часть 1) 1.87 MB
  Измерение твердости, вследствие быстроты и простоты осуществления, а также возможности без разрушения изделия судить о его свойствах, получило широкое применение для контроля качества металла в металлических изделиях и деталях. Существует целый ряд методов измерения твердости...
71761. МАТЕРИАЛОВЕДЕНИЕ (Часть 3) 1.47 MB
  Изложены основные теоретические положения и методические указания к выполнению следующих лабораторных работ по курсу Материаловедение: Химико-термическая обработка стали Цветные металлы и сплавы Выбор стали и назначение режима термической обработки.
71762. Исследование стабильности горения сварочной дуги переменного тока 905 KB
  Применяемое оборудование контрольно измерительные приборы и материалы При проведении лабораторной работы в распоряжении студента: сварочный трансформатор электроды электродо-держатель приспособление для закрепления электрода на штативе осциллограф С117 источник импульсного тока штангенциркуль.
71763. Исследование влияния силы сварочного тока на значения коэффициентов наплавки и расплавления 214.5 KB
  Основы теории тепловых процессов сварочной дуги и массопереноса металла через дуговой промежуток основные параметры электродуговой сварки Сварочная дуга является мощным концентрированным источником тепловой энергии. Однако не вся тепловая энергия выделяющаяся при горении...
71764. Исследование влияния режимов сварки на распределение напряжений, деформаций и температуры в металле заготовки при электрической дуговой сварки плавлением 938 KB
  Теория нагрева металла заготовок и процесс образования деформаций и напряжений при сварке плавлением Сварочная дуга является концентрированным источником тепловой энергии. Теория нагрева металла и распределение температуры в металле заготовки разработана академиком...