69546

Соціологія, курс лекцій

Конспект

Социология, социальная работа и статистика

Вивчення даного курсу допоможе сформувати у майбутніх фахівців соціологічне мислення і культуру, надасть їм необхідну допомогу в розумінні сутності й змісту складних соціологічних явищ і процесів, що відбуваються в сучасному ринковому суспільстві

Украинкский

2014-12-18

1.25 MB

13 чел.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРОТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ АГРОТЕХНОЛОГІЇ ТА ЕКОЛОГІЇ

Кафедра філософії і соціології

ПОВНА НАЗВА ДИСЦИПЛІНИ

«СОЦІОЛОГІЯ»

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

для студентів

за напрямом підготовки

6.030508 “Фінанси і кредит”, 6.030504  «Економіка підприємства», 6.030509 “Облік і аудит”, 6.030507 “Маркетинг”

ОКР «Бакалавр» факультет ЕтаБ

6.100101 "Енергетика та електротехнічні системи в агропромисловому комплексі" ОКР «Бакалавр» Енергетичний факультет

6.090101 “Агрономія”, 6.040106 “Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування 

ОКР Бакалавр Факультет агротехнології та екології

6.050101 “Комп’ютерні науки”, 6.050503 “Машинобудування”

ОКР Бакалавр Факультет ІКТ

Мелітополь, 2013


УДК
378.14

Соціологія. Конспект лекцій для студентів для студентів 6.030508 “Фінанси і кредит”, 6.030504 «Економіка підприємства», 6.030509 “Облік і аудит”, 6.030507 “Маркетинг” факультет ЕтаБ; 6.100101 "Енергетика та електротехнічні системи в агропромисловому комплексі" Енергетичний факультет; 6.090101 “Агрономія”, 6.040106 “Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване” Факультет агротехнології та екології; 6.050101 “Комп’ютерні науки”, 6.050503 “Машинобудування” Факультет ІКТ ОКР Бакалавр денної та заочної форми навчання – Мелітополь: Таврійський державний агротехнологічний університет, 2013.  - 104 с.

Розробник: к.соц.н., доцент кафедри філософії і соціології, Городецька О.Г.

Ó Городецька О.Г. 2013 рік

ЗМІСТ

Вступ

4

Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

5

Тема 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ, США, В УКРАЇНІ

9

Тема 3. ПОНЯТТЯ ТА РІЗНОВИДИ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

17

Тема 4. МЕТОДИ ПРОВЕДЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

23

Тема 5. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА

32

Тема 6. СОЦІАЛЬНІ СТАТУСИ І СОЦІАЛЬНІ РОЛІ. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

37

Тема 7. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

42

Тема 8. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

46

Тема 9. СОЦІОЛОГІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

50

Тема 10. СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ

55

Тема 11. СОЦІОЛОГІЯ ШЛЮБУ І СІМ’Ї

61

Тема 12. ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

67

Тема 13. СОЦІОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ

73

Тема 14. ГЕНДЕРНА СОЦІОЛОГІЯ

80

Тема 15. СОЦІОЛОГІЯ МІСТА І СЕЛА

85

Тема 16. ЕЛЕКТОРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

92

Тема 17. СОЦІОЛОГІЯ ПРАЦІ І УПРАВЛІННЯ

97

Рекомендована літератури

102

Вступ

Конспект лекцій розрахований на студентів усіх форм навчання за програмами бакалаврату. Головною метою викладання дисципліни "Соціологія" є формування у студентів системи знань про основні поняття соціології і, відповідно, вивчення найважливіших елементів соціального устрою; оволодіння діалектикою соціологічного аналізу соціальних стосунків і розкриття їх закономірностей; розгляд реальних соціальних процесів в сучасних умовах.

Вивчення даного курсу допоможе сформувати у майбутніх фахівців соціологічне мислення і культуру, надасть їм необхідну допомогу в розумінні сутності й змісту складних соціологічних явищ і процесів, що відбуваються в сучасному ринковому суспільстві, у виявленні причин та джерел їх виникнення, в усвідомленні природи різних соціальних конфліктів та пошуку адекватних шляхів їх подолання й вирішення, крім того, надасть допомогу в прийнятті й реалізації ефективних управлінських рішень, які були б спрямовані на нормальне функціонування і подальший розвиток соціальних об’єктів в умовах ринку.

Після вивчення учбової дисципліни студент повинен:

Знать:

 загальні положення та сутність основних концепцій сучасних теоретиків соціологічної науки;

основні етапи розвитку зарубіжної і вітчизняної соціології;

мати цілісне представлення про специфіку соціологічного знання, про місце і роль соціальних чинників і соціальних інститутів в житті суспільства;

найважливіші тенденції розвитку сучасного українського суспільства;

основні методи і технології проведення емпіричних соціологічних досліджень.

Уміти:

застосовувати отримані знання під час рішення різноманітних загально соціальних і професійних проблем (організації взаємодії між соціальними суб'єктами, рішенні соціальних конфліктів і тому подібне);

 професійно спостерігати й аналізувати повсякденне життя;

аналізувати специфіку соціальних явищ і процесів з використанням емпіричної соціологічної інформації.

Даний конспект лекцій розроблено у відповідності до робочої програми курсу з дисципліни «Соціологія».

Загальна кількість тем, яку охоплює конспект – 17.


Лекція 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

Мета лекції. Соціологія – наука про суспільство – є ведучою в усій системі соціально-гуманітарних наук. Емпіричні соціологічні дослідження виступають найважливішим інструментарієм пізнання соціальних, економічних, політичних, духовних явищ в суспільстві. Тому освоєння майбутніми фахівцями основних соціологічних категорій і методів емпіричного з соціологічного дослідження повинно стати найважливішими складовими їх загальної і професійної освіти.

ПЛАН

  1.  Виникнення та становлення соціології як самостійної науки.
  2.  Предмет, об’єкт, функції та структура соціології.
  3.  Соціологічні закони та категорії. Метод соціології.
  4.  Взаємозв'язок соціології з іншими науками

1. Виникнення та становлення соціології як самостійної науки

Термін “соціологія” походить від двох слів: латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, поняття, вчення. Таким чином, етимологічно слово “соціологія” — це наука про суспільство.

У розвитку соціологічних знань окреслюється кілька етапів з яскраво вираженими особливостями. Протосоціологічний період

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва.

Становлення соціологічних знань від часів античності до наших днів було процесом безперервним та послідовним. Досягнення всіх наук — філософії, історії, теорії політики, права, природознавства — містили в собі елементи соціологічних знань. Докорінні зміни умов та змісту життєдіяльності людей, а водночас і соціальної свідомості початку ХІХ ст. підготували оформлення соціології як окремої, специфічної, самостійної науки.

У становленні соціології можна виділити ряд етапів. Перший пов’язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Засновником соціології був французький вчений Огюст Конт (1798 — 1857). Цей філософ уважав, що соціологія, котру він спочатку називав “соціальною фізикою”, має запозичувати у природничих наук об’єктивність, здатність піддаватися перевірці, доказовість. Вихідним у соціології Г. Спенсера та К. Маркса також був позитивізм.

Огюст Конт (1798—1857) увійшов в історію суспільної думки як засновник позитивістської філософії та позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії (метафізики) та теології. В 30-х рр. ХІХ сторіччя французький учений Огюст Конт вводить в обіг термін «соціологія», що походить від латинського слова «societas» (суспільство) і грецького «logos» (наука, учення, слово). Його основні твори — «Курс позитивної філософії» та «Система позитивної політики», в яких він доводить, що кризове становище, в якому тривалий час перебували найцивілізованіші народи, допоможуть подолати лише позитивні знання, що ґрунтуються на спостереженні об’єктивних реалій та протистоять химерним, нереальним, абстрактним, релігійно-міфологічним знанням. Філософія О. Конта, будучи одним із провідних напрямів тогочасного суспільствознавства, отримала назву «позитивізм».

Прихильник позитивістської соціологічної теорії, англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820—1903 ), вважаючи, що суспільство розвивається і як природа, і як живий організм, прагнув провести якомога більше емпіричних досліджень для підтвердження еволюційної гіпотези розвитку суспільства.

Вагомий внесок у розвиток соціологічної думки зробили німецькі філософи та соціологи К. Маркс (1818—1883) та Ф. Енгельс (1820—1895), які прагнули по-новому осмислити майже всі соціальні науки. К. Маркс та Ф. Енгельс одними з перших почали використовувати емпіричні соціологічні дослідження.

Другий етап. На зламі ХIХ і ХХ ст. соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, які переважали на першому етапі, постає питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології у цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. Їх об’єднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання.

Засновником нової французької соціологічної школи став соціолог і філософ Еміль Дюркгейм (1858—1917). Особливо вагомий внесок Е. Дюркгейм зробив у розуміння проблеми предмета та методу соціології як самостійної науки з позицій структурного функціоналізму, основною суттю якого є висновок про те, що структура суспільства — це сукупність фактів у їх функціональній взаємодії та взаємозалежності.

На якісно новий рівень соціологія як наука підноситься в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. завдяки розробці німецьким соціологом Максом Вебером (1864—1920) концепції «розуміючої соціології» та теорії «соціальних дій».

М. Вебер обґрунтував необхідність, умови та можливості максимально раціональної поведінки соціальних суб’єктів, що проявляється у всіх сферах взаємовідносин людей. Саме цими висновками М. Вебер немовби завершує важливий етап становлення та розвитку соціології як науки в країнах Західної Європи в ХІХ – на початку ХХ ст.

Третій етап починається з другої половини ХХ ст. У цей період усвідомлюється необхідність синтезу теорії та емпірії, тривають пошуки загальної теорії, стрімко розвиваються спеціальні соціологічні теорії. Значний внесок у розвиток соціології на цьому етапі зробили американські соціологи Г. Парсонс, Р. Мертон та інші.

2. Предмет, об’єкт, функції та структура соціології

Перш ніж перейти до визначення науки «соціологія», зупинимося на визначенні поняття «суспільство».

Соціологія – це наука про закономірності становлення, функціонування і розвитку суспільства, соціальних спільностей, соціальних відносин і соціальних інститутів.

Соціологія — наука, яка вивчає людське суспільство і поведінку людей у соціальних обставинах. Специфіка об'єкта соціології полягає в тому, що він може вивчатися різними науками. Зокрема, суспільство вивчається історією, філософією, етнографією, політологією. Проте об'єктом соціологічного пізнання виступають соціальні зв'язки і соціальні відносини. Предмет чітко окреслює сферу і мету дослідження. Відтак, предметом соціології є діяльність особи, соціальних спільнот та різноманітних верств людей у суспільному житті.

Відомий американський соціолог Нейл Смелзер тому підрозділяє соціологію на мікросоціологію, яка вивчає спілкування і поведінку людей в повсякденному житті, яке, у свою чергу, робить вплив на стабільність суспільства і зміни, що відбуваються в нім, а також макросоціологію, яка вивчає все багатство взаємозв'язків між частинами суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей, відносин і інститутів. Дамо визначення кожного з цих найважливіших об'єктів соціології:

Соціологія, використовуючи всю сукупність соціальних фактів, виконує ряд функцій, головними з яких є:

Теоретико-пізнавальна, яка полягає в тому, що соціологія розширює і конкретизує знання про суть суспільства, його структуру, закономірності, основні напрями і тенденції, форми і механізми функціонування і розвитку.

Практічно-перетворювальна, сутність якої полягає у виробленні на основі аналізу результатів конкретно-соціологічних досліджень соціальних прогнозів (довгострокових, середньо- і короткострокових, нормативних), а також наукових і практичних рекомендацій.

Світоглядно-ідеологічна, завдання якої полягає у формуванні світогляду і культури людей через виявлення найбільш гострих соціальних проблем і показ шляхів їх дозволу, а також у виробленні різних рівнів ідеології (суспільство, група, колектив) на основі знаходження консенсусу цінностей, інтересів і цілей різних груп суспільства.

У структурі соціології виділяють три частини наукового знання.

По-перше, це загальна (теоретична) соціологічна теорія, яка дає загальне уявлення про суспільство, його структуру, закономірності становлення, розвитку та функціонування. Залежно від вибору загальної соціологічної теорії формується методологічна орієнтація як теоретичних, так і прикладних досліджень.

По-друге, це спеціальні соціологічні теорії, які забезпечують зв’язок між теоретичними, фундаментальними знаннями та емпіричними дослідженнями. За своїм змістом спеціальні соціологічні теорії — це теорії окремих соціальних підсистем (явищ, процесів і т. ін.).

По-третє, це конкретні соціологічні дослідження (прикладна) — практична частина соціологічної науки. Прикладна соціологія являє собою єдність конкретних соціологічних досліджень і спеціальних соціологічних теорій.

3. Соціологічні закони та категорії. Метод соціології

Закони соціології. У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними зв'язками, відносинами, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю. Ці зв'язки називають законами.

Соціальний закон — об'єктивний і повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій. 

Структура соціальних законів за ступенем їхньої дії:

  •  загальні, що діють протягом усієї історії, їх ще називають загальносоціологічні;
  •  специфічні, що діють на певних історичних етапах розвитку суспільства чи в певних типах суспільств.

Найбільш поширеною в сучасній соціології є думка, згідно з якою виокремлюють п'ять груп законів:

  1.  закони, що констатують співіснування соціальних явищ;
  2.  закони, що встановлюють тенденції ймовірного зв'язку;
  3.  закони функціональні;
  4.  закони, що фіксують причиновий зв'язок між соціальними явищами;
  5.  закони, котрі стверджують можливість або ймовірність зв'язків між соціальними явищами.

Пізнання соціальних законів веде до прогнозованості розвитку суспільства, значно посилює роль і значення передбачення в соціології.

До соціальних належать: закони соціальної диференціації, соціальної стратифікації, соціальної інтеграції, соціальної мобільності, глобалізації, соціалізації та ін.

Категорії соціології — це певна сукупність загальнонаукових і специфічних понять, що їх вона використовує в теоретичній, дослідницькій і практичній соціальній діяльності.

Поняття (категорії) соціології - це форми мислення, що відображають найбільш суттєві властивості, відносини предметів, явищ і набувають мовного оформлення. Саме за допомогою основних категорій ми можемо розкрити предмет науки, що фактично є поняттєвою (концептуальною) схемою соціальної реальності, відтвореною на теоретичному рівні.

Серед інших базових категорій виокремлюють такі: соціальна дія; соціальна взаємодія; соціальні відносини; соціальна система; соціальна група; соціальна спільність.

Поряд із цими категоріями в соціології широко вживаються і такі: соціальний статус, соціальна роль, соціальна норма, соціалізація, девіація, соціальний контроль, соціальні цінності тощо.

Методи соціології – це правила соціального пізнання, технологічний принцип вивчення об’єкта чи його предметних галузей

Під поняттям "метод" у науці розуміють спосіб досягнення істини, певний шлях здобуття нового знання, теоретичного чи практичного освоєння дійсності. Як і будь-яка наука, соціологія широко використовує загальнонаукові (загальнологічні) методи пізнання, а саме: аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, абстрагування, сходження від абстрактного до конкретного та навпаки, методи аналогії, моделювання, формалізації, метод історичного та логічного тощо.

Одночасно соціологія використовує методи власне соціологічного дослідження. До них належать методи збору соціологічної інформації та методи аналізу соціологічної інформації. Розглянемо спочатку основні методи збору соціологічної інформації. Аналіз документів - метод здобуття соціологічної інформації, вилученої з документальних джерел. Опитування - метод отримання соціологічної інформації, заснований на усному чи письмовому зверненні до людей із наступним узагальненням відповідей та їхнім поясненням. Спостереження — метод отримання соціологічної інформації шляхом прямої реєстрації подій свідками. Соціальний експеримент — метод отримання соціологічної інформації в контрольованих та керованих умовах. Експеримент може бути натуральний і розумовий (мисленнєвий).

Основні методи аналізу соціологічної інформації: опрацювання (кодування) інформації — присвоєння кожному варіантові відповіді умовного коду; узагальнення - групування даних залежно від обраного показника; інтерпретація даних - перетворення числових величин у логічну форму, виявлення кількісних залежностей тощо.

Сучасна соціологія оперує поняттями жорсткі (кількісні) та м'які (якісні) методи. Жорсткі (кількісні) методи спрямовані на безпосередню реєстрацію фактів і передбачають суворі прийоми їхньої обробки. Результатом такої обробки є знання в число вій формі.

Якісні (м'які) методи дають змогу виявити приховані, суб'єктивні думки, настрої, що становлять життєвий світ людини, з наступною їхньою інтерпретацією.

Метод соціальної біографії (біографічний метод) - вільне відтворення індивідом перебігу власного життя через призму суспільних подій. Метод фокус-груп - спланована дискусія, котру веде модератор ("соціолог-якісник") у спеціально відібраній групі незнайомих людей навколо обраної теми (фокусування на певній проблемі) з метою збору думок і пошуку консенсусу щодо певного питання. Цей метод широко застосовується в маркетингових дослідженнях. Відкриті групові дискусії - якісна методика, спрямована на усвідомлення проблем певних спільностей і пошуку шляхів їхнього вирішення. Нарративне інтерв'ю (narrativ - розповідь) - вільна розповідь про життя оповідача без втручання модератора. До якісних методів належать також традиційний аналіз документів, вільне (нестандартизоване інтерв'ю тощо).

4. Взаємозв'язок соціології з іншими науками

Перш за все необхідно порівняти соціологію й соціальну філософію. Соціологія, як і багато інших наук, вийшла з філософії. Що ж таке соціальна філософія? Соціальна філософія являє собою розділ філософії, де осмислюється якісна своєрідність суспільства в його відмінності від природи. Вона аналізує проблему сенсу й цілей існування суспільства, його походження, перспектив, спрямованості, рушійних сил і розвитку. Різниця між соціальною філософією і соціологією виявляється у методі дослідження соціального. Філософія вирішує суспільні проблеми абстрактно, керуючись певними настановами, які випливають з низки логічних роздумів.

Порівнюючи соціологію та історію, слід підкреслити, що між цими двома науками чимало спільного. І та й інша вивчають усе суспільство, а не тільки якусь одну його частину. Але між цими науками є чимало суттєвих відмінностей, які йдуть по лінії перш за все своєрідності їх характеру, природи

Дуже важливо також визначити правильне співвідношення соціології та політики. Їх тісний взаємозв’язок визначається тим, що, по-перше, соціальні спільноти, соціальні організації та інститути виступають найважливішими суб’єктами й об’єктами політики; по-друге, політична діяльність являє собою одну з основних форм життєдіяльності особи і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві; по-третє, політика як дуже широке, складне й багатогранне явище проявляється у всіх сферах суспільного життя (економічна політика, соціальна політика, культурна політика і т. ін.) і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому.

Розглянемо співвідношення соціології, економічної теорії, а також деяких інших наук. Як і політологія, усі вони, на відміну від соціології, вивчають не суспільство як цілісну соціальну систему, а ту чи іншу його частину, сферу, сторону. Так, економічна наука зосереджує свої зусилля на дослідженні матеріального виробництва, економічної діяльності людей, зміни в яких впливають на соціальні процеси. Ось чому, по-перше, соціологія не може не спиратися на економічну теорію, не взаємодіяти з нею. З іншого боку, економічні процеси, як показує життя, чим далі, тим більше залежать від впливу соціальних умов і факторів і їх використання у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. Це саме можна сказати про співвідношення соціології з іншими спеціальними суспільними науками.

Як висновок слід відмітити, що в питанні про співвідношення соціології і спеціальних суспільних наук мова може й повинна йти про їх більш чи менш тісний взаємозв’язок, а відтак — і про взаємопроникнення в реальному дослідженні суспільного життя при збереженні предметних кордонів цих наук, але не про поглинання соціологією цих наук.

Питання до самоконтролю

  1.  Який предмет вивчає соціологія?
  2.  Місце соціології серед інших соціальних наук?
  3.  Які функції вона виконує у суспільстві?
  4.  Соціальні закони, їх класифікація.
  5.  Який метод найбільш популярний у соціології?
  6.  Де використаються соціальні знання ?
  7.  Яке місце займає соціологія серед інших суспільних наук?


Лекція 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ, США, В УКРАЇНІ

Мета лекції. Виділити основні етапи розвитку соціології як науки, охарактеризувати напрямки соціології та ідеї видатних соціологів. Охарактеризувати головні теоретичні парадигми, школи і напрямки сучасної соціології. Визначити особливості розвитку теоретичної та емпіричної соціології в Україні.

ПЛАН

1. Загальна характеристика класичної соціології. Протосоціологія.

2. Розвиток соціології як науки в країнах Західної Європи та сша.

3. Формування соціологічної думки в Україні.

1. Загальна характеристика класичної соціології. Протосоціологія

Протосоціологічний період охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. У межах протосоціологічного періоду виділяють кілька етапів формування поглядів на суспільство, закони його розвитку: античний, середньовічний, епох Відродження і Просвітництва. 

1.Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. е. — IV ст. н. е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тогочасна політична і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади, будучи прикладною за своєю суттю. Головними для неї були питання політичного управління, функціонування влади та правосуддя. На цьому етапі нагромаджується знання про суспільне життя, формуються теорії права, моралі, держави, суспільства.

Одним з найвідоміших античних суспільствознавців є Платон (427— 347 до н. е.). Платон був одним з перших, хто спробував пояснити причини соціальної нерівності, тобто створив власну теорію соціальної стратифікації. На його думку, соціальна структура суспільства створювалась внаслідок дії надлюдського розуму. Він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість.

Значний внесок у розвиток соціологічної думки, вчення про державу і суспільство вніс інший відомий давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.). Його основними творами у протосоціологічному контексті можна вважати «Політику», «Етику», «Риторику». За Арістотелем, першим елементом будь-якої історичної одиниці є родова община. Держава є об'єднанням родових громад. Інший основний елемент будь-якої історичної держави — рабство. Жодна держава, за Арістотелем, немислима без панів і рабів. Усупереч Платонові він виступає прихильником індивідуальної приватної власності. Як і Платон, вважає, що людина за природою — істота державна.

2. Розпочавшись у V ст., епоха Середньовіччя тривала три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI — середина XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши і навіть поставивши собі на службу науку.

Одним з найпомітніших тогочасних мислителів, які взяли на себе місію, був ідеолог католицизму, впливовий релігійний діяч, домініканський монах Фома Аквінський (1225—1274). Широко застосовуючи положення Арістотеля, він виводить ієрархію форм світу: від Бога — чистого розуму — до духовного світу і матеріального, де вищі форми дають життя нижчим. За таким же ієрархічним принципом будується й суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі на основі законів, як природних і писаних, так людських і божественних. Людська воля має підкорятися волі Бога, порушення феодальних законів є тяжким гріхом. Виділяючи чотири види законів, Фома Аквінський вибудовує досконалу, на його погляд, систему світового порядку: народ — володар — законолюдський — закон природний — закон божественний — закон вічний.

3. У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

У цей період на історичній арені постають нові класи — буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих.

Також представниками цього періоду були англійський державний діяч, філософ Томас Гоббс (1588—1679), його співвітчизник, філософ, психолог, педагог Джон Локк (1632—1704), голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1697) та ін.

4. Епоха Просвітництва. У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Під впливом ідейної боротьби у Франції у XVIII ст. як ідейний рух формується Просвітництво, представлене у творах видатних французів, письменників, філософів Вольтера (1694—1778), Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1755), Дені Дідро (1713—1784), філософа Поля-Анрі Гольбаха (1723—1789), філософа, психолога Клода-Адріана Гельвеція (1715—1771). Ці вчені критикували деїзм (вчення, згідно з яким Бог є першопричиною світу, але не втручається у процеси і явища, що відбуваються в ньому) і пропонували управлінські інститути, що відображали б інтереси суспільства.

Засновник класичної німецької філософії Іммануїл Кант (1724—1804) створює окремий напрям теорії держави і права, поділяючи методи пізнання на емпіричний та апріорний. Державу Кант визначає як поєднання багатьох людей, підкорених правовим законам, а ознакою держави вважає верховенство закону. І ідеальна держава повинна будуватися на засадах суспільного договору і народного суверенітету, забезпечувати чисті принципи права і гарантувати стійкий правопорядок.

Ідеї, що значно вплинули на формування сучасної проблематики громадянського суспільства, висунув Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). Він вважав громадянське суспільство сферою приватного життя громадян. Політичне вчення Гегеля, що базувалось на ідеї держави як організації свободи, стало основою ліберальних і радикальних концепцій, джерелом формування соціально-економічного вчення марксизму.

2. Розвиток соціології як науки в країнах Західної Європи та сша

Соціологія як самостійна галузь науки почала формуватися наприкінці XVIII-початку XIX ст. До цього часу аналіз суспільства здійснювався на межі таких наук як філософія, історія і філософія історії. Але вони переважно використовували умоглядний аналіз, часто виходили не з фактів, а з чисто теоретичних міркувань. Тому Сен-Симон у своєму «Нарисі науки про людину» написав, що наука про людину дотепер була гіпотезною, а треба будувати її на спостереженні, фактах, як у фізиці. Цю ідею підтримав Огюст Конт (1798-1857).

1. Засновником соціології вважають французького вченого, філософа-позитивіста О Конта. Розглядаючи історію суспільства, О. Конт дійшов висновку про існування трьох стадій розвитку людського інтелекту в історії людства:

- теологічна (до 1300 р.) - панує релігійний світогляд, тому винуватцями усього, що робиться у суспільстві, є надприродні істоти або трансцендентні сили (духи, Боги);

- метафізична (1300 - 1800 pp.) - панує абстрактно-умоглядне тлумачення речей, замість богів на арену виходять абстрактні причини і сутності, які сприймає розум (ідеї суверенітету, права, легітимність уряду у політиці тощо).

- позитивна або наукова (з 1800 p.), коли стає відчутним вплив науки на суспільство, - вчені стають у центрі його духовного життя. Люди звертаються до законів, заснованих на емпіричній очевидності, експерименті. Розвиток стає відкритим, завдяки науці людина все більше пізнає реальність.

О. Конт розробив свою класифікацію наук відповідно до їх ускладнення й утворив такий ряд: математика - астрономія - фізика - хімія - біологія - соціологія. Спочатку він назвав соціологію соціальною фізикою і поділив її на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Соціальна статика вивчає умови існування, закони функціонування соціальної системи, її структуру й елементи. Результатом цих знань є теорія суспільного порядку. Соціальний порядок базується на трьох чинниках: сім'ї як базовому елементі суспільства, державі - органі соціальної солідарності, гаранту порядку та на релігії - регулятору соціальної поведінки. Соціальна динаміка вивчає і фіксує закони розвитку і зміни соціальних систем. На виході тут маємо теорію суспільного прогресу (прогресу розуму).

Головне завдання соціології, за О. Контом, - вироблення позитивної політики наукового реформування суспільства. Цей шлях повинен бути оптимальним, у ньому не повинно бути ні застою, ні революційної анархії.

2. Другим основоположником соціології називають англійського інженера Герберта Спенсера (1820-1903).

Г. Спенсер розвинув ідею соціальної еволюції як розвитку від простого до складного. Еволюційні процеси у суспільстві бувають трьох видів: органічні, неорганічні і надорганічні. Суспільство є соціальним організмом, який за аналогією з організмом біологічним народжується, збільшує масу, що й ускладнює його структуру. Ускладнення структури відбивається на створенні суспільством соціальних інститутів (домашніх або сімейних, обрядових, політичних, церковних і професійно-промислових) і веде до диференціації функцій соціальних інститутів, від чого частини тісніше пов'язуються між собою. Разом з фіксацією подібності соціального і біологічного організмів Г. Спенсер відмітив і їх принципову різницю: якщо у біологічному організмі частини служать для цілого, то в соціальному ціле існує для частин. Однією з функцій цього цілого, за Г. Спенсером, є соціальний контроль, який тримається на двох страхах: страх перед живими створює державу, страх перед мертвими - церкву. Ідеї Г. Спенсера стали основою теорії структурного функціоналізму, яка виникла пізніше.

3. Рухаючись в основному в тому ж напрямку, що і О.Конт і виходячи з тих же теоретичних передумов німець К.Маркс (1818-1883) у співробітництві з Ф.Енгельсом створив історичний матеріалізм - особливу соціологічну теорію, відповідно до якої головною силою в розвитку суспільства є спосіб виробництва матеріальних благ. Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства.

К.Маркс виходив з передумови, що розвиток суспільства носить закономірний, поступальний і прогресивний характер. Розробляючи концепцію стадіальності людського розвитку, він створив теорію суспільно-економічної формації і доводив, що зміна формацій відбувається через вирішення класових протиріч, в основі яких лежить протиріччя між продуктивними силами і виробничими відношеннями.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою. Твердження Маркса про месіанську роль пролетаріату виявились утопічними.

4. По оцінках багатьох істориків соціології Еміль Дюркгейм (1858-1917) не тільки один із класиків, але і творець сучасної соціологічної науки. Його робота "Самогубство" (1897р.) вважається зразком поєднання емпіричного дослідження із соціологічною теорією. Дюркгейм дуже вплинув на різні аспекти соціологічної науки. Він займався різними проблемами: соціальної дезорганізації, соціальної патології, соціального контролю, соціальної інтеграції, соціології права, моралі, релігії. Розробляв питання предмету і методів соціології, її основних понять. Він є видатним представником так званого "соціологізму" у соціології. Відмінна риса соціологізму - орієнтація на визнання специфіки соціальних явищ, які не можна зводити до психологічних чи інших явищ.

5. Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій предмета свого дослідження відрізняє соціологію від природничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твердив, що ні суспільство в цілому, ні форми колективності не слід розглядати як суб'єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди.

6. Вільфредо-Федеріко Парето (1848-1923) – видатний італійський соціолог і економіст. Характерним для нього є прагнення "зробити із соціології точну науку", а для цього він широко використовував математику. Головна його праця "Трактат по загальній соціології" був задуманий як "гігантське заперечення Марксові". На відміну від Дюркгейма, Парето досліджував насамперед психологічні аспекти громадського життя, переважно ірраціональні. Думав, що за допомогою психічних якостей людини можна пояснити не тільки поведінку індивіда, але і соціальні процеси. Тому Парето вважають представником психологізму в соціології.

Цікаво, що хоча особисто В.Парето не симпатизував італійським фашистам, його ідеї виявилися придатними для виправдання останнього. Цьому сприяла концентрація зусиль ученого на аналізі проблем політичної боротьби, його ідея біологічного добору правлячої еліти, обґрунтоване застосування насильства, критика раціоналістичного підходу до політики, підкреслення значення ірраціональних факторів у діяльності людей. Парето вважав природним існування ''вищих" і "нижчих" соціальних класів, вічну циркуляцію еліт.

Основні ідеї західноєвропейської соціології (ХІХ—ХХ ст.)

Автори

Країни

Основні соціологічні ідеї

Огюст Конт (1798—1857)

Франція

Засновник соціології позитивізму. «...Соціологія мусить бути точною наукою, як і природничі науки» (пояснювальна соціологія)

Карл Маркс (1818—1883)

Німеччина

Завдання полягає в тому, щоб не тільки пояснити світ, а змінити його шляхом революції

Герберт Спенсер (1820—1903)

Великобританія

Шлях розвитку: суспільна еволюція — поступові зміни…

Починаючи з 20-х років, у США з'явилося декілька наукових шкіл емпіричної соціології, які зосередилися у трьох університетах: Чиказькому, Колумбійському і Гарвардському. Відповідно існували і три школи емпіричної соціології.

Важливою особливістю американської соціології є те, що головні зусилля вчених-соціологів були зосереджені на вирішенні практичних завдань, тобто — прагматизм, який давав відповіді на конкретні питання: якими є мотиви поведінки людей; як краще та ефективніше здійснювати соціальний контроль та управління; якими шляхами подолати конфлікти та підтримувати стабільність суспільства; якими методами, засобами та заходами можна забезпечити соціальне партнерство та співробітництво людей у виробництві, зростання продуктивності праці, підвищення добробуту громадян тощо.

Структурний функціоналізм. Його основні представники - американські соціологи Т. Парсонс (1902 - 1979) та Р Мертон (1910). За Т.Парсонсом індивіди у суспільстві діють і взаємодіють, виконуючи певні ролі стосовно один одного, і це складає соціальну структуру суспільства, бо роль є одиницею соціальних відносин, а суспільство як соціальна система є комплексом соціальних дій. Коли всі ці частини нормально функціонують, то у суспільстві існує порядок.

За Р. Мертоном навпаки треба зосереджувати увагу на дисфункціях, відхиленнях від порядку, і таким чином попередня концепція доповнюється. Виходить, що повна функціональна єдність, на яку сподівався Т. Парсонс, буває рідко, тому треба дослідити ступінь інтегрованості суспільства.

Структурно-функціональний аналіз суспільства можна виразити у наступних пунктах:

- суспільство - система взаємопов'язаних структур, усі елементи якої виконують свої функції;

- соціальні інститути - частини соціальної системи, впливають на функціонування всього суспільства;

- індивід - основний елемент системи, який входить до соціальної структури через соціальну роль;

- суспільне життя залежить від солідарності індивідів;

- в основі суспільного життя лежать норми і цінності, воно включає в себе обов'язки людей і соціальний контроль;

- соціальні системи інтегровані і тяжіють до стабільності, дисфункції у суспільстві - це патологія (відхилення від і норм), яку повинна подолати соціологія.

Теорія конфлікту протилежна попередній: ідея соціальної рівноваги замінюється ідеєю соціальних змін.

Американець Ч.Р. Міллс (1911 - 1962) одним із перших піддав критиці концепцію Т. Парсонса, так як вважав, у реальному житті поруч зі стабільністю існує нестабільність. Інший американський вчений Д. Козер (1913) розвинув думку про позитивну роль конфлікту. Підтримав це положення і німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф (1929) який вважав, що кожне суспільство постійно змінюється, у ньому постійно існують конфлікти. Будь-який елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам, кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими. Влада завжди в антагонізмі з підлеглими і неминуче породжує конфлікт. Отже, конфлікт - природний стан суспільства, який є рушійною силою історії. Звідси висновок: треба вміти регулювати конфлікти.

Основні положення теорії конфлікту:

-  соціальні системи «розриваються» протиріччями і прагнуть до змін;

- в основі суспільного життя - непримиренні інтереси, тому конфлікт - це органічний стан соціальної системи;

- соціальні конфлікти сприяють адаптації суспільства до змін і прогресу;

- соціальні конфлікти вимагають соціального контролю, це і є завданням соціології.

Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини і суспільства. Його послідовники визнають пріоритет соціального над індивідуальним. Такі його представники, як американці Д. Мід (1863 - 1961) та Г. Блумер (1900 - 1987) вважали, що індивід поєднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми. Взаємодія відбувається за допомогою символів (жестів, мови). Отже, основною категорією соціології треба вважати «соціальний процес», який ототожнюється з постійною зміною і розвитком. Усе, що є у суспільстві - наслідок соціального процесу взаємодії індивідів, у якому сам індивід стає особистістю. Тобто людина, за Д. Мідом, є наслідком соціальних дій. А Г. Блумер додав до цієї думки те, що сконцентрував свою увагу на індивіді. Людина-діяч є частиною колективної дії, бо вона взаємодіє з оточуючими. Ці колективні дії весь час змінюються. Отже, представники цього напряму розуміють суспільство як символічну взаємодію людей та їх груп. Вона сповнена внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій людей. У цій взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють навколишнє середовище.

Феноменологічна соціологія - дослідження духовних цінностей - є різновидом «розуміючої» соціології М. Вебера. Ії прибічники вважають, що суспільство - явище, яке постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Засновник цього напряму – австрієць А.ІІІюц (1899 - 1959) вважав, що соціальний світ – це повсякденний світ, який тлумачиться людьми як світ сенсів, уявлень людей про об'єкти світу.

Завдання соціології - відкривати і систематизувати принципи організації повсякденного життя людей. Акцент робиться взаємодії. Основні принципи феноменологічної соціології:

- соціальна реальність - існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ;

- люди прилучаються до цього світу завдяки досвіду модії з іншими людьми;

- соціальна дія - осмислена поведінка людини у ії духовній взаємодії з іншими людьми.

Інтегральна соціологія (у деяких підручниках її називають «інтегративною»). Її засновник російсько-американський соціолог П.О.Сорокін (1889- 1968) вважав, що суспільство - сукупність людей, які спілкуються і взаємодіють в одному соціальному просторі. Елементами взаємодії є індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи, інтеракції), мова, музика, мистецтво, гроші тощо. Завдання соціології - досліджувати соціальні явища, які можна і спостерігати, тобто поведінку людей. На думку П.О.Сорокіна, існує така послідовність суб'єктів суспільства: особа - група - суспільство - культура. Суспільство треба реформувати,  для цього потрібні соціальна аналітика, соціальна механіка, соціальна генетика, соціальна політика.

Інтегральною соціологією П. Сорокін намагався об'єднати все позитивне з інших теоретичних напрямів науки. Він вірив у те, що завдяки конструктивній діяльності соціології у світі можна досягти міцного і тривалого миру. Для цього лише потрібно: докорінно переоцінити більшість сучасних культурних цінностей, поширити і впровадити їх у кожній державі, обмежити суверенність усіх держав щодо війни і миру, заснувати вищу міжнародну владу, яка б мала право обов'язкових і примусових рішень в усіх народних конфліктах.

П.О. Сорокіна вважають одним з провідних соціологів XX ст. У своїх роботах він визначив характер і основні напрями розвитку сучасної соціології, а також дав характеристику західній соціології XX ст. На його думку, їй притаманні: інтернаціоналізація, експертизація, фактографізація, академізація, диференціація і соціологізація інших наук. Отже, він відмітив факт всесвітнього поширення соціології як науки, ствердження її як однієї з основних, залучення її для вирішення все більшого кола питань, зростаючу точність фактів, що нею використовуються, об'єктивність їх оцінки та особисту розгалуженість і всезростаючий вплив на інші науки.

Таким чином, ми бачимо, що соціологія, виникнувши в Європі у XIX ст., поступово поширюючись, перетнула океан і у XX ст. найбурхливіше розвивалася у Сполучених Штатах Америки.

3. Формування соціологічної думки в Україні

Історія протосоціологічного періоду налічує кілька етапів: від часів Київської Русі до середини ХІХ ст. витоки соціального пізнання в Україні пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі, яка постала в результаті об`єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру– Києва й Середнього Подніпров`я. Київський князь Володимир Мономах у “Повчанні дітям” дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру.

У середині ХVІ ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв Станіслав Оріховський-Роксолан, якого сучасники називали українським Демосфеном. Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які підкоряються королю добровільно. Перед законом як гарантією розвитку та існування держави рівні всі, навіть королі.

Науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя – у вільній праці за покликанням. У творчості Сковороди започатковані ідеї екзистенціалізму (ідея вищості людини та її переживань), які у світовій науці стали розробляти лише через століття.  

Початком самостійних соціологічних праць в Україні слід вважати досліди женевського гуртка вчених, до якого належали М.П.Драгоманов (якого називають піонером української соціології) і С.А.Подолинський (представник механістичної школи в соціології).

Драгоманов М.П. (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки.

Він активно відстоював ідею прогресу, який у суспільних відносинах досягається скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав. Прогрес особистості вчений розглядав у тісному зв’язку з поступом людства в цілому.

М.Драгоманов критикував ідеологію російських народників П.Лаврова, П.Ткачова, Г.Плеханова та інших за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли автономій іншим народам у майбутньому. Російські революційні діячі не сприймали тоді іде Драгоманова про федеративний принцип взаємозв’язку народів Росії. Але концепція Драгоманова набула широкого розголосу поміж української інтелігенції, справила позитивне враження і на Європу. Зокрема, її підтримував Е.Бернштейн.

М.Драгоманов черпав досвід з демократичних надбань європейських держав. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі, але не відкидав він і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Він намагався наповнити ідею національності “всесвітньою правдою”, яка допомагала б кожній нації рухатися шляхом історичного поступу. Національність не може бути причиною насилля над людьми, а права осіб будь-якої національності мають бути рівними.

Подолинський С.А. (1850-1891) у своїх дослідженнях поєднує марксистські та соціал-дарвіністські погляди. Він вважав, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування, але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнавав ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Через це для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, скількм на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає у тому, що у громадах просуваються нагору найталановитіші і морально досконалі, а не фізично сильні люди.

Розглядаючи соціологію як науку про суспільство, важливу роль відводив порівняльному методу досліджень, намагаючись піднести їх до світових зразків.

Один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851—1916) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги сукупність соціальних чинників та елементів. У двотомній праці «Соціологія» (1910) писав, що соціологія, на відміну, наприклад, від історії, відволікається від маси конкретних фактів і вказує лише на загальну їх тенденцію, не втрачаючи при цьому свого основного завдання — розкриття причин спокою чи руху людських суспільств у різні епохи. Тільки соціологія, стверджував він, може ставити собі за мету розкриття елементів, необхідних для блага суспільства, тобто для його порядку і прогресу, а також усіх різноманітних біосоціальних причин, від яких вони залежать.

М. Ковалевський не вважав, що ідеї правлять світом, стверджував, що не існує єдиного визначального соціального чинника. Вести мову про головний чинник — те саме, що говорити про краплі річкової води, які своїм рухом зумовлюють її течію. Соціологічна теорія Ковалевського — явище складне, різноманітне, органічно пов'язане з його історичними дослідженнями.

Видатний історик, політичний діяч Михайло Грушевський (1866—1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні та Росії.

Під час вимушеної еміграції (1919—1924) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, його співробітники проводили лекційну діяльність. Були видані соціологічні дослідження М. Грушевського, В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського. Загалом під егідою Українського соціологічного інституту побачили світ 13 праць, присвячених різним аспектам минулого та сучасного життя України. Для українських емігрантів були організовані безплатні загальнодоступні курси із суспільних наук. Вони охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії: початки громадського і державного життя, або генетична соціологія (М. Грушевський); соціальні підстави розвитку мистецтва (Д. Антонович); історія української революції (П. Христюк); теорія нації (В. Старосольський); держава і державне право (М. Шраг) та ін.

У 30-ті роки ХХ ст. в Радянському Союзі самі поняття «відчуження», «соціальна динаміка», «соціологія праці», «соціологія сім’ї», «соціологія релігії» та інші були практично заборонені, але розвиток соціологічної думки в Україні не припинявся: проблемами соціології займалися науковці Інституту філософії Академії наук.

В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р. Вплив хрущовських ліберальних реформ на розвиток соціології було посилено імпортом соціологічної фразеології. З 1957 по 1961 рік тільки Інститут філософії у Москві відвідали 217 зарубіжних філософів і соціологів.

У 60-ті роки започатковуються соціологічні дослідження різної тематичної спрямованості. Зокрема на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси соціологи вивчали умови життя, залежність способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 р. ЦК КПРС видав постанову «Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства». Наприкінці 80-х років виникла принципово нова для радянської системи інституція — Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т. І. Заславська), що став безперечним лідером у масових опитуваннях. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворено спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Соціологія: теорія, методи, маркетинг». Тож соціологія стала універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення історії соціології (А. Ручка, В. Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В. Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоціології (Т. Рудницька, М. Шульга), соціології підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Суїменко) тощо.

Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним, членом Міжнародної соціологічної асоціації.

Питання до самоконтролю

1. Назвіть і охарактеризуйте історичні передумови виникнення науки про суспільство.

2. Які ви знаєте найдавніші форми відображення дійсності в суспільстві?

3. Хто з великих вчених-філософів стояв на початку зародження соціологічних ідей?

4. Які ви знаєте соціологічні школи класичного періоду розвитку соціології?

5. Проаналізуйте внесок М.Вебера, Г.Спенсера і Е.Дюркгейма у світову соціологію.

6. Проаналізуйте внесок М.Драгоманова, М. Грушевського у вітчизняну соціологію.

7. Які проблеми та протиріччя притаманні вітчизняній соціології?

8. Які проблеми існують сьогодні в сучасній Україні для розвитку соціології?


Лекція 3. ПОНЯТТЯ ТА РІЗНОВИДИ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Мета лекції. Розкрити сутність соціологічного дослідження та визначити його етапи і види. Охарактеризувати структуру та технологію розробки соціологічної програми, а також визначати загальні вимоги до неї. Виявляти основні компоненти методологічного розділу програми соціологічного дослідження. Визначати головні елементи процедурного розділу програми соціологічного дослідження. Розкрити сутність методики й основних методів збирання та аналізу соціологічної інформації.

ПЛАН

1. Сутність та вимоги до соціологічного дослідження.

2. Типологія соціологічних досліджень.

3. Програма та робочий план соціологічного дослідження.

1. Сутність та вимоги до соціологічного дослідження

Лише за допомогою соціологічних досліджень здійснюється подальше пізнання об’єктивних законів та випадковостей розвитку й функціонування соціальних організмів та спільностей людей, визначаються шляхи, способи та форми використання нагромаджених знань у соціальній практиці.

Конкретне соціологічне (емпіричне) дослідження - це наукове дослідження, що складається з системи послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, пов'язаних між собою в одне ціле з метою отримання достовірного знання на основі фактичних даних.

Сутність, зміст і специфіка будь-якого соціологічного дослідження зумовлюється насамперед об’єктом, предметом, специфічними методами, завданнями та метою, що визначаються даною наукою.

Об’єкт соціологічного дослідження — це певна соціальна реальність, соціальні відносини, соціальна система.

Предметом соціологічного дослідження є конкретні соціальні явища та процеси, закономірності та випадковості їх функціонування і розвитку, різноманітні характеристики, сторони, аспекти, принципи організації.

Предметом аналізу конкретних соціологічних досліджень можуть бути: реальна поведінка індивідів соціальних спільностей та груп; вербальні дії індивідів: їх судження, думки, погляди;результати людської діяльності.

На думку американського соціолога Н.Смелзера, специфічне поєднання фактів, теорій та гіпотез здатне здобути винятково унікальну інформацію, яка за умов застосування відповідних методик дасть можливість отримати нове знання.

Конкретно-соціологічні дослідження мають суто емпіричну спрямованість і слугують підґрунтям теорій середнього рівня, а також загальної соціологічної теорії у цілому.

Мета дослідження — це очікуваний кінцевий результат, що визначає загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціологічного дослідження — отримання інформації для вироблення рекомендацій, підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити життєздатність соціальної організації.

Основне завдання соціологічних досліджень — добування фактів про соціальну дійсність, її окремі явища, сторони.

Соціальний факт — це певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Для цього соціологічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процедури — результат глибоких теоретичних і багаторазових дослідницьких проробок.

Структура соціологічного дослідження відображає певну послідовність дій дослідника, які забезпечують розв'язання поставлених завдань. Процес будь-якого соціологічного дослідження можна розбити на кілька етапів. На нашу думку, найоптимальнішою при розгляді проблем проектування соціологічного дослідження є схема, що містить шість етапів:

1) теоретичний аналіз (розробка програми та проекту дослідження);

2) формування вибіркової сукупності;

3) відбір методів збирання первинної соціологічної інформації та методичне забезпечення соціологічного дослідження;

4) польові дослідження (збирання первинної соціологічної інформації);

5) обробка первинної соціологічної інформації;

6) аналіз та узагальнення матеріалу.

Необхідно також підкреслити, що у загальному випадку будь-яке соціологічне дослідження складається з трьох основних стадій, кожна із яких може представляти собою самостійне дослідження.

Перша стадія — власне методологічна — пов'язана з розробкою програми соціологічного дослідження на основі або вже наявних знань і методів, або сформованих заново та спеціально призначених для даного дослідження.

Друга стадія емпірична — пов'язана з одержанням емпіричного знання. Це передусім соціологічне дослідження, робота, як кажуть, на об'єкті, тобто збирання соціологічної інформації, її обробка та аналіз.

Третя стадія теоретична — пов'язана з одержанням теоретичного знання, побудовою, наприклад, типології, формуванням і розвитком соціологічних теорій.

Варто також розрізняти соціологічні і соціальні дослідження. 

Соціологічні дослідження присвячені, як правило, вивченню законів і закономірностей функціонування і розвитку різних соціальних спільнот, характеру і способів взаємодії людей, їхньої спільної діяльності.

Соціальні дослідження, на відміну від соціологічних, поряд з формами прояву і механізмами дії соціальних законів і закономірностей припускають вивчення конкретних форм і умов соціальної взаємодії людей: економічних, політичних, культурних, демографічних тощо, тобто поряд зі специфічним предметом (економіка, політика, культура, населення) за допомогою соціологічних досліджень вивчають соціальний аспект — взаємодію людей.

Основні функції соціологічного дослідження:

пізнавальна — відкриває нові знання про функціонування і розвиток суспільства та його окремих сфер, про сутність соціальних явищ і процесів, роль людини в них, дає змогу побудувати цілісну картину реального життя соціуму, спрогнозувати його розвиток;

методологічна — забезпечує реалізацію міждисциплінарного зв'язку соціології з іншими науками про людину і суспільство, що зумовлює нові підходи у вивченні соціальної дійсності, важливі відкриття на межі різних наукових напрямів;

практична — полягає у виробленні практичних заходів із вдосконалення соціальної реальності, ефективного соціального контролю за соціальними процесами;

інформаційна — сприяє отриманню соціальної інформації щодо стану і тенденції розвитку явищ і процесів суспільного життя, функціонування соціальних спільнот, груп, окремих індивідів, їх потреб, мотивів, реальної та вербальної поведінки, громадської думки, що формує інформаційну базу пізнання соціальної реальності;

управлінська — забезпечує соціальне управління на всіх рівнях функціонування соціуму, зворотний зв'язок між суб'єктами та об'єктами управління, вироблення науково обґрунтованих управлінських рішень.

Що ж стосується певних видів соціологічного дослідження, то тут може бути різний розподіл. Перш за все, всі дослідження можна поділити на теоретичні й емпіричні, методологічні, фундаментальні і прикладні, польові і лабораторні.

2. Типологія соціологічних досліджень

Типологія емпіричних досліджень є досить розгалуженою. Перш за все, слід розрізняти просте опитування громадської думки від власне конкретного соціологічного дослідження.

Опитування громадської думки - це збір інформації про сукупну думку певної групи людей з певної проблематики.

Уперше були започатковані такого роду опитування німецькою дослідницею Е.Ноель, яка створила один з перших у світі центрів вивчення суспільної думки. Для опитування громадської думки не обов'язковою є програма дослідження, не є необхідною також і вибірка. Важливою вимогою простого опитування громадської думки є повне формулювання запитання в тому вигляді, як воно звучало в анкеті для респондентів. У разі вибіркового дослідження необхідним є визначення генеральної сукупності та обсягу вибіркової сукупності, а також дати проведення опитування та назви організації, що його проводила.

Необхідно розуміти, що конкретний вид соціологічного дослідження завжди обумовлений характером поставлених у ньому цілей і завдань. Саме відповідно до них і розрізняють три види соціологічного дослідження:розвідувальне (пілотажне, зондувальне); описове;аналітичне.

Розвідувальне (пілотажне, зондувальне) дослідження здійснюється з метою ознайомлення з об’єктом дослідження, тоді, коли у соціолога-дослідника недостатнє уявлення про стан об’єкта і він не спроможний висунути будь-які гіпотези. На невеликому масиві (20-100 чоловік) випробовуються всі елементи дослідження. Після аналізу результатів доопрацьовується анкета, питання в ній, уточнюються гіпотези, у разі потреби формулюються нові. Як правило, розвідувальне дослідження передбачає вивчення документів, ознайомлення з об’єктом дослідження, з поглядами компетентних фахівців на дане питання. Завершується розвідувальне дослідження чітким визначенням проблеми, мети та завдань дослідження, формулюванням основних гіпотез.

Описове дослідження – це дослідження, яке має на меті отримати цілісне, якомога повне уявлення про соціальне явище, що вивчається. Варто пам'ятати, що цей вид соціологічного дослідження проводиться, як правило, на основі повної і докладно розробленої програми, а також на базі методично апробованого інструментарію.

Зазвичай, описове дослідження застосовується в тих випадках, коли його об'єктом виступає порівняно велика спільність людей, що має різні характеристики. Це може бути колектив великої фірми чи підприємства, де працюють люди різних професій і вікових категорій, що мають різний стаж роботи, рівень освіти, родинний стан тощо, або населення міста, району, області, регіону, країни в цілому.

Аналітичне дослідження - це дослідження, мета якого не лише описання предмета вивчення, але й виявлення причинно-наслідкових зв'язків між окремими його елементами. Різновидом аналітичного дослідження можна вважати соціологічний експеримент. Експериментальні дослідження можуть бути проведені у будь-якій сфері діяльності суспільства. Як правило, експеримент проводиться на малій частині певної спільноти з тим, щоб у випадку негативного результату було менше збитків. У разі успіху, експериментальний досвід можна поширити на всю досліджувану спільноту.

У реальній практиці проведення соціологічних досліджень, як правило, в одному дослідженні поєднуються всі три типи соціологічних досліджень у їх логічній послідовності.

В залежності від того, розглядається досліджуваний об'єкт у статиці чи в динаміці, можуть бути виділені ще два види соціологічного дослідженнякрапкове і повторне.

Разове (або крапкове) дослідження дає інформацію про стан об’єкта аналізу, про кількісні характеристики будь-якого явища чи процесу в момент його вивчення. Така інформація може бути названа статичною, оскільки відбиває начебто моментальний “зріз” кількісних характеристик об’єкта і не дає відповіді про його зміни в часі.

Дані, що відбивають зміни об’єкта, можна отримати лише в результаті декількох досліджень, проведених через певні відрізки часу. Подібні дослідження мають назву повторних і є засобом порівняльного соціологічного аналізу, спрямованого на вияв динаміки об’єкта вивчення.

У свою чергу повторювальні дослідження мають декілька підвидів. Серед них вирізняють: трендові дослідження, мета яких - вивчення певної вікової групи.

Когортні тренди - різновид повторювального дослідження, предметом якого виступає певна вікова група, постійна в часі. Наприклад, досліджується соціальна група молоді у 1980-у, 1990-у та 2000-у роках.

Історичні тренди - різновид повторювального дослідження, предметом якого виступає одна і таж група через певні проміжки часу. Наприклад, досліджується вікова група 20-річних, потім ця ж група - через 10 років, згодом - ще через 10 років і т.д.

Особливим видом повторного дослідження є панельне.

Панельне дослідження (від англ. panel – панель, список) – вид особливого повторного соціологічного дослідження, котре передбачає вивчення одного й того ж соціального об’єкта в певному часовому інтервалі за одними й тими ж програмами і методикою (перепис населення - типовий приклад такого дослідження). Таке дослідження має за мету відстежити динаміку процесів.

Існує ще один різновид повторного дослідження – лонгіт’юдне, при якому ведеться довготривале спостереження за одними й тими ж індивідами або групами. Воно застосовується при аналізі життєвого циклу об’єктів або людей, індивідуальної поведінки в умовах певних соціальних процесів, наприклад, при згасанні дії правової норми. Як і в будь-якому повторному дослідженні, дані тут здобуваються шляхом кількох досліджень за одними й тими ж методиками, але залишається незмінним об’єкт.

Соціальний моніторинг - це комплексне, інтегральне дослідження, що становить цілісну систему, яка дозволяє фіксувати, зберігати і здійснювати первинний аналіз даних за динамікою соціальних процесів в районі, регіоні, країні. За допомогою таких досліджень можна вивчити об'єкт у русі, аналізувати зміни, їх динаміку.

3. Програма та робочий план соціологічного дослідження

Починається соціологічне дослідження з розробки програми, яка визначає логічну послідовність науково-аналітичної роботи творчого колективу.

Зміст та структура програми залежать від головної мети дослідницької діяльності. З цієї точки зору виділяють два різновиди досліджень:

  1.  теоретико-прикладні дослідження, мета яких – сприяння розв'язанню соціальних проблем шляхом розробки нових підходів до їх вирішення та пояснення;
  2.  прикладні дослідження, завдання яких – визначення конкретних дій щодо практичного вирішення визначених соціальних проблем.

Програма – це теоретико-методологічна основа процедур дослідження, які здійснюються дослідником, а саме: збір, обробка та аналіз інформації.

Вона включає в себе визначення проблеми, об’єкта та предмета дослідження, характеристику його цілей та завдань, інтерпретацію основних понять, висунення гіпотез, виявлення стратегічного плану дослідження, складання плану вибірки, описи методів збору та схеми аналізу даних.

Програма соціологічного дослідження - це науковий документ, у якому логічно відображена схема переходу від теоретично-методологічного викладення проблеми до конкретного дослідження.

Програма складається з двох частин: методологічної (теоретичної) та методичної (процедурної).

Методологічна частина містить обґрунтування теоретико-методологічних передумов та актуальності досліджуваної проблеми, викладення різних теоретичних та практичних підходів до її вирішення, окреслення напрямів дослідження. Тут формулюється мета, визначається об’єкт та предмет дослідження. Значна увага приділяється системному аналізу предмета, здійсненню інформаційного пошуку, теоретичному уточненню та емпіричній інтерпретації основних понять. Розробку концепції дослідження завершує висунення гіпотез, їх операціоналізація та визначення завдань щодо їх верифікації.

У методичній (процедурній) частині визначаються та обґрунтовуються наукові процедури збору інформації, її обробки, узагальнення, аналізу, інтерпретації та забезпечення якості отриманих даних. По-перше, результати дослідження значною мірою залежать від обґрунтування вибірки, тобто визначення послідовності процедур щодо способу відбору та кількості об’єктів для безпосереднього обстеження. По-друге, значний обсяг цієї частини відводиться методам збору даних, з’ясуванню доцільності того чи іншого метода: інтерв’ю, анкетування, спостереження, контент-аналізу документів тощо. По-третє, велика увага приділяється викладенню методів математичної статистики, за допомогою яких здійснюється обробка та аналіз первинної інформації.

Програма дослідження має виконувати такі функції:

  1.  Методологічна функція програми передбачає чітке окреслення наукової проблеми, визначення мети та завдань дослідження.
  2.  Методична функція полягає у розробці процедури дослідження, визначенні методів збирання та аналізу інформації.
  3.  Організаційна функція виявляється у організації роботи колективу соціологів, визначенні та розподілі функцій, формах контролю за ходом дослідження.

Результатом аналізу проблемної ситуації є формулювання теми дослідження, в якій обов'язково визначається конкретний об'єкт дослідження.

Об'єкт соціологічного дослідження - це те, на що направлений процес пізнання.

Предмет дослідження - це найбільш значущі з теоретичної або практичної точки зору якості, особливості відношення об'єкта, які потребують безпосереднього вивчення.

Мета дослідження - це той кінцевий результат, який дослідник має отримати після закінчення роботи.

Завдання дослідження формулюють питання, на які необхідно отримати відповідь для досягнення мети. Це те коло проблем, яке необхідно проаналізувати для того, щоб відповісти на головне питання дослідження. Завдання дослідження безпосередньо пов'язані з характером аналізу.

Якщо мова йде про теоретико-пізнавальні проблеми дослідження, то завдання і висновки дослідження будуть визначатися теоретичними положеннями і новими концепціями, отриманими в результаті аналізу.

Якщо мова йде про прикладні дослідження, то завдання і висновки будуть орієнтовані на соціальну діагностику проблеми, практичні рекомендації.

Наступним кроком є інтерпретація основних понять - процедура тлумачення, уточнення змісту понять, які складають концептуальну схему дослідження. У соціологічному дослідженні існують три види інтерпретації: теоретична, емпірична та операційна.

Вони забезпечують зв'язок між теоретичним та емпіричним рівнями аналізу процесів, теоретичних положень з реальними фактами дійсності, з методами пошуку, реєстрації та аналізу емпіричних даних.

Розробка робочих гіпотез. 

Гіпотеза - це наукове припущення про можливі зв'язки, відносини, причини, що призводять до тих, чи інших явищ.

У процесі дослідження необхідно підтвердити або заперечити гіпотези. Закінчення процесу формулювання гіпотез дає можливість досліднику розробити інструментарій, тобто перейти від теоретичних конструкцій до емпіричних показників, які відображаються у питаннях анкети, інтерв'ю, спостереженнях та ін.

Організаційно-методичний розділ програми конкретного соціологічного дослідження включає: стратегічний план дослідження; обґрунтування вибірки та її формування; визначення головних процедур збирання та аналізу вихідних даних.

Стратегічний план дослідження характеризується рівнем знань, якими володіє дослідник до проведення емпіричного дослідження, що і визначає можливості розробки гіпотез.

Стратегія дослідницького пошуку може бути різною, зокрема: розвідувальною, аналітичною або експериментальною.

Розвідувальний план використовується тоді, коли недостатньо літератури, інформації про об'єкт дослідження і дослідник не в змозі сформулювати гіпотези.

Розвідувальна стратегія передбачає такі етапи: аналіз літератури, що вивчається; бесіди із спеціалістами, які працюють з аналогічними проблемами; розвідувальне спостереження.

Метою розвідувального плану є формулювання проблеми, визначення мети та завдань, висунення гіпотез.

Аналітичний план застосовують тоді, коли є достатньо літератури та знань про об'єкт дослідження, що дає можливість висувати гіпотези.

Мета плану - встановлення функціональних зв'язків у соціальних об'єктах та процесах.

Експериментальний план використовують при ретельній розробці гіпотез. Застосовуючи його у соціальному експерименті, можна розробити управлінські рішення проблем, що становлять інтерес і мають важливе значення.

Мета дослідження та його гіпотези визначають тип та способи вибірки. При дослідженні за розвідувальним планом вимоги до вибірки не дуже суворі.

Доповненням програми є робочий план, в якому впорядковуються етапи роботи, термін проведення дослідження, визначаються необхідні матеріальні та людські ресурси тощо.

До програми додаються робочий план, зразки інструментарію та допоміжні документи дослідження. Допоміжні документи дослідження включають:

1) інструкції виконавцям збору первинної інформації (анкетеру, інтерв’юеру, спостерігачу тощо);

2) інструкції по кодуванню відкритих питань анкети;

3) інструкції щодо вибракування неякісно заповнених анкет;

4) картки вибірки, де позначається кількість респондентів, які підлягають безпосередньому обстеженню, їх соціально-демографічні характеристики.

Робочий план організації соціологічного дослідження складається з чотирьох блоків, які відображають етапи підготовки та проведення дослідження:

І. Етап підготовки до польового дослідження.

1. Техніко-економічне обґрунтування.

2. Розробка, обговорення і затвердження програми та інструментарію дослідження.

3. Формування та підготовка групи збору первинної соціологічної.

4. Проведення пілотажного дослідження.

5. Корегування програми та інструментарію за наслідками пілотажу.

6. Тиражування інструментарію, допоміжних документів та інших необхідних матеріалів.

ІІ. Етап збору первинної соціологічної інформації (фіксує усі види організаційних та методичних заходів, спрямованих на різнобічне вивчення об’єкта в звичайних для нього природних умовах).

1. Узгодження місця та часу проведення польового обстеження.

2. Попереднє узгодження місця та часу проведення опитування, спостереження тощо.

3. Збір первинної інформації: розповсюдження та збір анкет, проведення інтерв’ю, спостереження і таке інше.

ІІІ. Етап обробки та аналізу первинної соціологічної інформації.

1. Перегляд заповненого інструментарію та вибракування неякісно заповнених анкет, протоколів інтерв’ю, карток спостереження, контент-аналізу документів тощо.

2. Кодування відповідей на відкриті запитання анкети, виправлення помилок у заповненні інструментарію.

3. Введення первинної інформації в пам’ять ЕОМ та її обробка.

ІV. Етап підготовки звіту та рекомендацій.

1. Узагальнення, аналіз та інтерпретація отриманої інформації.

2. Графічне представлення результатів дослідження, розробка рекомендацій, підготовка та обговорення звіту.

3. Доопрацювання та затвердження звіту.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке соціологічне дослідження і які його основні види?

2. Чому соціологічні дослідження є об’єктивно необхідними?

3. Які основні функції програми конкретно-соціологічного дослідження? Розкрийте їх зміст і зв’язок на конкретному прикладі.

4. Якими є основні типи та види соціологічних досліджень, їх характеристики та призначення?

5. Що являють собою головні етапи соціологічного дослідження? Чи обов’язково зберігати їх певну послідовність?

6. Хто або що може виступати в ролі об’єкта соціологічного дослідження?

7. Які елементи складають програму соціологічного дослідження?

8. Із яких етапів складається соціологічне дослідження?

9. Що таке програма соціологічного дослідження? Для чого її складають?

10. Що таке "інструментарій соціологічного дослідження"?


Лекція 4. МЕТОДИ ПРОВЕДЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Мета лекції. Розкрити сутність опитування як методу збирання соціологічної інформації, його місце серед інших методів. Охарактеризувати різновиди опитування, їх переваги, недоліки, цільове призначення. Основні правила побудови питальника. Розкрити особливості анкетування, структуру анкети та вимоги до анкети й анкетера. Визначати специфіку інтерв'ю, вимоги до інтерв’юерів. Розглянути сутність експерт-опитувань, соціометричний метод, метод спостереження, а також аналіз документів. Визначати вибіркову сукупність, тобто обґрунтувати системи вибірки

ПЛАН

1. Метод опитування.

2. Поняття анкетування.

3. Поняття інтерв’ювання.

4. Інші різновиди соціологічних досліджень.

5. Вибіркове соціологічне дослідження.

1.Метод опитування

Застосовуючи метод опитування, соціолог здобуває достовірне, об'єктивне та унікальне знання про певні суспільні процеси. Мистецтво використання цього методу полягає у тому, щоб чітко уявляти кому, коли і як ставити запитання, а також знати, яким чином обробити отримані відповіді.

Опитування - найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної проблеми.

За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об'єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.

Респондент - учасник конкретного соціологічного дослідження, що є джерелом усної чи письмової інформації.

Реципієнт має організувати спілкування так, щоб викликати в респондента цікавість до теми опитування, стимулювати його до активної участі в дослідженні, забезпечити щирість відповідей.

Реципієнт - учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.

У процесі опитування реципієнт за допомогою спеціальних висловлювань і питань може моделювати різні уявні ситуації, щоб отримати інформацію безпосередньо від самої людини про її реальні та гіпотетичні вчинки, плани й наміри на майбутнє, факти конкретної діяльності, її мотиви, результати, суб'єктивний стан, почуття, нахили, судження; з'ясувати її думку з різних питань, насамперед стосовно того, що не знайшло віддзеркалення в офіційних документах, у результатах спостереження та інших методах дослідження. Іншими словами, під час опитування об'єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження (спостереження, вивчення документації), доповнюється відомостями про суб'єктивне сприйняття предмета дослідження.

Реципієнт втручається в процес формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв'язку з цим виникає необхідність забезпечити надійність і вірогідність отримуваної реципієнтом інформації. Надійність інформації виявляється у стійкості, незалежності її від дії випадкових чинників, вірогідність - в її адекватності реальній дійсності. Надійність інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту та характеру, від техніки опитування, рівня компетентності респондента. На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації впливають особистісні характеристики респондента - захисні механізми психіки, рівень освіти й культури, властивості пам'яті, його ставлення до установи, яка проводить опитування, до теми дослідження, до самого реципієнта. Методика і техніка опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати негативний вплив цих чинників.

Вірогідність відповіді респондента багато в чому залежить від уміння реципієнта розпочати опитування, від його професіоналізму. Потрібно так вести опитування, щоб у респондента виникло бажання брати в ньому участь, вести відверту розмову. Крім того, вірогідність залежить від якості інструменту (план інтерв'ю, анкета). Формулювання питань - найбільш складний і відповідальний етап його побудови. Йому передує, як уже було сказано, процедура емпіричного визначення основних понять дослідження і відбору необхідного мінімуму емпіричних індикаторів. Кожному індикатору відповідає одне або кілька запитань.

Запитання в опитуванні - це висловлювання, розраховане на здобуття інформації (відповіді), яка б давала змогу тлумачити ознаки соціального об'єкта, що вивчається.

За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змістові), за допомогою яких реципієнт збирає інформацію щодо наявності певних явищ та їх взаємозв'язків, і функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування.

Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:

  1.  запитання за змістом:
    1.  про факти («Скільки разів протягом року Вас преміювали?»);
    2.  про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробничих питань?»);
    3.  про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);
    4.  про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудової дисципліни?»);
    5.  про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);
  2.  за виконуваними функціями:
    1.  контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування психологічного бар'єру між реципієнтом і респондентом («Тепер багато говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уряду. А як Ви вважаєте?»);
    2.  буферні, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);
    3.  «фільтри», які використовуються для виявлення компетентних респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);
    4.  підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз поговоримо трохи про Ваш колектив»);
    5.  провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд, можна пояснити постійні порушення трудової поведінки членами Вашого колективу?»);
    6.  контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він бере активну участь у громадській роботі, пропонують назвати, які саме обов'язки він виконує);
    7.  уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не з'ясували...»);
    8.  проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію респондента в певній ситуації з урахуванням його глибинних потреб і почуттів;
    9.  «кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш конкретного;
    10.  тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз'яснення його розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;
  3.  за структурою:
    1.  відкриті (неструктурні) - без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;
    2.  закриті (структурні) - з попередньо сформульованими відповідями;
    3.  напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних.

Крім того, за формою запитання поділяють на:

  1.  прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають нововведення?»).
  2.  запитання-індекси, які застосовують для групування респондентів під час аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах колективу респондент назвав 4-5 подій, то рівень його інформованості оцінюють як високий, 2-3 події - середній, якщо ж респонденту важко відповісти на це запитання - низький);
  3.  запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо.

Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:

  1.  відповідати темі та завданням дослідження;
  2.  вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще запитання;
  3.  ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йому зрозумілим;
  4.  бути нейтральним, не показувати особистого ставлення реципієнта;
  5.  передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кількість можливих варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на відповідь респондента.

2. Поняття анкетування

Існує два основних типи опитувальних методів: анкетне опитування (анкетування) та інтерв'ю (інтерв'ювання).

Анкетне опитування - метод здобуття соціологічної інформації, за яким спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою анкети.

Анкета - основний документ у анкетному опитуванні, являє собою впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається первинна інформація.

Як підкреслюють фахівці, побудова анкети вимагає включення питань, які б повинні відповідати основним цілям дослідження і слугувати зібранню тієї інформації, котра б дала можливість перевірити гіпотези, висунуті програмою дослідження.

Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: 

У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як використовуватимуться його результати, підкреслюється важливість і значимість особистої участі кожного респондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.

В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.

«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.

Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослідженні.

За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування буває:

  1.  анкетування індивідуальне - вид анкетування, який не передбачає спільності місця та часу під час заповнення анкети для всієї сукупності респондентів;
  2.  анкетування групове - вид анкетування, який передбачає одночасне заповнення анкети групою людей, які зібрані в одному приміщенні;
  3.  поштове анкетування - вид анкетного опитування, який передбачає розповсюдження анкети поштою та очікування її повернення після заповнення респондентом;
  4.  пресове анкетування (у ЗМІ) - вид анкетування, який адресується специфічному контингенту: читачам газети, слухачам радіо, телеглядачам;
  5.  експертне анкетування - вид анкетування спеціалістів-фахівців з проблеми, яка є предметом вивчення.

Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної інформації.

Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування анкетером, від його особистих якостей.

Основні етапи анкетного опитування:

  1.  підготовчий етап, пов'язаний з розробкою програми опитування, складанням анкети, її тиражуванням, виробленням інструкцій для анкетерів та респондентів тощо;
  2.  оперативний етап - пов'язаний з безпосереднім анкетуванням респондентів;
  3.  підсумковий етап - пов'язаний з обробкою та аналізом анкетування.

3. Поняття інтерв’ювання

Іншим типом опитування є інтерв'ю. Інтерв'ю - метод здобуття соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні дослідника та респондента.

Інтерв'ю (від англ. interview - зустріч, бесіда) - різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.

Інтерв'ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв'юера) інтерв'ю поділяється на неспрямоване, в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і спрямоване, в якому інтерв'юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.

Залежно від ступеня стандартизації інтерв'ю поділяють:

на вільне - бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності. Вільне інтерв'ю характеризується великою гнучкістю;

напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий путівник інтерв'ю з переліком як обов'язкових, так і можливих запитань;

стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються. Стандартизоване інтерв'ю - забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість її опрацювання.

Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента інтерв'ю може бути особистим і опосередкованим.

В опосередкованому інтерв'ю застосовують такі технічні засоби, як телефон, магнітофон, телебачення.

Залежно від жорсткості поведінки інтерв'юера інтерв'ю буває «м'яким», коли інтерв'юер намагається досягти довіри опитуваного, демонструє повагу до нього, і «жорстким», коли інтерв'юер веде себе дещо зухвало, демонструючи радше техніку допиту.

За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багаторазовим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці.

Залежно від його глибини інтерв'ю буває глибинним (клінічним, тривалим) та поверховим (короткочасним). Поверхове інтерв'ю може бути сфокусоване на одержання інформації про певні аспекти якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Глибинне інтерв'ю є інтенсивним і докладним. Воно має за мету з'ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо.

Дещо відрізняється від усіх розглянутих терапевтичне інтерв'ю, яке спрямоване не стільки на отримання інформації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту розповісти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти розібратися в самому собі, досягти самопорозуміння.

Ефективність інтерв'ювання залежить від таких факторів:

  •  місця проведення (службове приміщення, квартира, вулиця). Воно визначається предметом дослідження. Опитування не треба проводити в присутності сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;
  •  особистісних характеристик інтерв'юера, його знань, навичок, такту, уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.

Вступне слово інтерв'юера має бути коротким, обґрунтованим і впевненим: він називає організацію, яка проводить дослідження, чітко окреслює його мету, використовуючи зрозумілу для респондентів термінологію, запевняє їх у анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші запитання мають велике значення для встановлення контакту з респондентом.

Щоб пом'якшити ефект інтерв'юера, інтерв'юер має додержувати нейтралітет, не проявляти свого ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти створенню дружньої атмосфери. У процесі інтерв'ю не слід запитувати про те, про що можна дізнатися з документації.

Існують різні способи реєстрації даних інтерв'ю. Це дослівний запис (можливий поділ функцій між інтерв'юером і протоколістом), запис із пам'яті, на магнітофоні; класифікація, коли відповіді не записують, а, порівнюючи їх з наведеними зразками, оцінюють досліджувані факти.

Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені завданнями конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв'юеру, яка поряд з опитувальним листом є основним робочим документом інтерв'юера.

Отже, анкетування й інтерв'ю призначено для масових опитувань, спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки, судження, ціннісні орієнтації та установки.

Метою цих методів є одержання вірогідних даних про об'єкт дослідження за умови, що самі представники цього об'єкта в змозі адекватно його оцінити, тобто дати самооцінку.

3. Інші різновиди соціологічних досліджень

Експерт-опитування.

Вивчення суджень, думок експертів щодо досліджуваної проблеми називають експерт-опитуванням, експертизою, а самі судження – експертними оцінками.

Експертиза - спеціальне компетентне дослідження будь-якого питання, що потребує спеціальних знань і подання мотивованих висновків.

Практика останніх років свідчить, що використання експертних оцінок у соціологічному дослідженні дає змогу підвищити рівень соціального управління. Вони мають важливе значення в розв'язанні завдань соціального прогнозування і проектування.

У найзагальнішому вигляді виокремлюють такі напрями використання експертизи в соціологічному дослідженні:

  1.  оцінки соціальних властивостей суспільних систем та їхніх елементів, процесів, явищ і прогнозування тенденцій їхнього розвитку;
  2.  визначення ступеня вірогідності соціологічної інформації, здобутої іншими методами;
  3.  атестація колективів чи членів колективів за рівнем соціальної активності, професійної придатності тощо.

Розрізняють такі види соціальної експертизи: громадської думки; соціальних інституцій; фахових експертів; комплексної оцінки ситуації.

Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:

  1.  прогноз і оцінка соціальної ситуації;
  2.  прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних програм і проектів;
  3.  аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;
  4.  перманентний підбір фахівців (обраний експерт рекомендує іншого на таку саму роль).

Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийомів і процедур, зокрема опитування - очного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).

До основних видів експертного опитування слід віднести анкетування, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Бажаного ефекту досягають, використовуючи різні види опитування.

Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи - експерта (групи експертів), то він має бути висококваліфікованим, авторитетним фахівцем, знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості, як принциповість, об'єктивність, здатність нетенденційно оцінювати досліджуваний об'єкт.

Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професійна атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінювання професійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональнабезграмотність - це брак необхідних знань і навичок, неспроможність виконувати професійні обов'язки внаслідок відсутності потрібної кваліфікації.

Соціометричний метод. 

Термін “соціометрія” походить від сполучення коренів двох латинських слів: socis — товариш, співучасник, компаньйон і metrum — вимір. Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов’язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах.

Соціометрія - метод дослідження малих груп, організацій з допомогою опису системи міжособистісних відносин їх членів.

Соціометрія як різновид психологічного тесту ґрунтується на опитуванні та є своєрідним методом діагностики, кількісного вимірювання й аналізу соціально-психологічних відносин у невеликих, повністю сформованих соціальних групах.

Вивчення характеру взаємовідносин членів малих груп трудового колективу є одним з найактуальніших завдань соціології. Соціометрія дає змогу: 

  •  виміряти ступінь згуртованості (роз'єднаності) групи;
  •  визначити «соціометричні позиції», тобто порівняльний авторитет членів групи за ознаками симпатії (антипатії), де на крайніх полюсах перебувають лідер і той, ким нехтують; зафіксувати угруповання, на чолі яких можуть бути свої неформальні лідери. За допомогою цього методу можна виявити неконфліктні та конфліктні (напружені) ділянки, що має велике значення в соціальному управлінні.

Процедура соціометричного дослідження складається з вибору соціометричних критеріїв, визначення їх кількості, опитування, опрацювання даних соціометричних вимірювань.

Соціометричні критерії, або, як їх іще називають, критерії вибору - це питання, які проектують різні ситуації взаємодії членів групи, коли вони (згідно із процедурою дослідження) мають вибрати партнера.

Вираження членом групи позитивного чи негативного ставлення до іншого члена групи називається соціометричним вибором.

Ефективність дослідження багато в чому залежить від якості оформлення соціометричної карти й уміння реципієнта психологічно підготувати групу до опитування, зацікавити її, забезпечити анонімність, викликати довіру до себе.

Дані соціометричного опитування подають у вигляді соціоматриці та соціограми.

Соціоматриця - це таблиця у формі матриці, в якій кількість рядків і стовпців дорівнює кількості членів групи. По горизонталі роблять позначки щодо ставлення індивіда до інших членів групи, а по вертикалі - інших членів групи до цього індивіда. При цьому позитивні вибори позначаються знаком «+», негативні - «–», взаємний вибір обводять кружком, у разі байдужого ставлення індивідів один до одного клітинка залишається незаповненою. Оскільки самовибори не враховуються, то клітинку по діагоналі заштриховують.

З даних матриці можна зробити висновок про місце кожного члена групи в міжособистісних відносинах (лідер, ізольований, один з ліпших), його популярність чи непопулярність, стабільність зв'язків у групі.

Метод спостереження

Спостереження - це метод, за допомогою якого відбувається пряма реєстрація подій їх свідками.

Метод спостереження в соціології класифікується за такими принципами:

  •  за мірою формалізованості (структуралізоване й неструктуралізоване спостереження). Відрізняють спостереження структуровані і неструктуровані. До структурованих відносять ті, в яких дослідник наперед знає, які саме елементи досліджуваного процесу треба спостерігати, а до неструктурованих - такі, коли дослідник наперед не знає, які елементи процесу він повинен спостерігати, тому спостерігає все підряд, щоб потім, аналізуючи дані, виявити найхарактерніші риси;
  •  залежно від ступеня участі дослідника в ситуації, що вивчається (включене та невключене). Включене спостереження передбачає входження у соціальне середовище, адаптацію до нього дослідника. Створюючи нестандартні ситуації, дослідник вивчає реакцію об'єкта спостереження на свої дії, стимулює його діяльність, що дає можливість краще вивчити його стан, побачити те, що неможливе у звичайній ситуації.

Невключене спостереження передбачає реєстрацію позицій дослідником, котрий не є членом соціальної групи і спостереження здійснює ніби збоку.

Невключене спостереження використовується при дослідженні буденного життя, де об'єктами є люди, які реагують на поведінку спостерігача. Для того, щоб звести до мінімуму вплив дослідника на об'єкт, необхідно: добитися, щоб люди не знали, що за ними спостерігають або забули про це; створити у людей хибне уявлення про мету спостереження.

  •  за місцем проведення, умовами організації спостереження (польове й лабораторне).  Спостереження може бути за участю спостерігача і без нього, коли воно проводиться прихованою камерою; відкритим, коли усі бачать і знають про спостерігача, і закритим, коли спостерігач спостерігає таємно і ніхто про це не знає; польовим (якщо відбувається у реальних умовах) і лабораторним (якщо відбувається в штучно створених умовах). Останнє часто проводиться при експерименті.
  •  за регулярністю проведення (систематичне й несистематичне спостереження) тощо. Спостереження може бути систематичним, коли об'єкт спостерігається протягом тривалого часу, і випадковим, коли воно може бути одноразовим.

Для підвищення надійності даних спостережень необхідно виконувати деякі правила:

  1.  досить детально класифікувати елементи подій;
    1.  прагнути, щоб усі, хто здійснює спостереження, порівнювали свої враження, визначалися з оцінками та інтерпретацією подій, використовуючи однакову методику;
    2.  спостерігати об'єкт у різних ситуаціях та з різних боків; не змішувати опис подій з їх інтерпретацією. Спостереження особливо корисні при дослідженні системи організації, діяльності підприємств та установ, тобто відносно автономних соціальних одиниць.

Метод аналізу документів.

Аналіз документів-один з найпоширеніших методів збирання соціологічної інформації, який за популярністю поступається лише опитуванню. Особливо часто цей метод використовується вкупі з іншими: опитуванням, спостереженням, експериментом.

Аналіз документів - це метод збору інформації, що найбільш притаманний для теоретичних досліджень, коли синтезуються дані попередніх емпіричних досліджень.

Документом у соціології називають штучно створений людиною предмет, призначений для зберігання і передавання інформації.

Інформація може бути зафіксована за допомогою букв, цифр, стенографічних знаків, малюнків, фотографій, звукозапису тощо.

Виділяють такі види документів:

- текстові - будь-які документи установ, преса, довідники, журнали, особисті справи робітників, службовців, учнів, журнали відвідувань лекцій і успішності занять; залікові книжки тощо. Отже, це документи, в яких зміст викладено текстом;

- іконографічні - це документи, які зберігають інформацію у вигляді різноманітних зображень. Це можуть бути малюнки, фотографії, кінострічки, відеозаписи тощо;

- фонетичні - записи на магнітофонній стрічці розмов, доповідей, виступів, співів тощо;

- статистичні - дані певних досліджень, переведені у цифри, які можуть бути поданими у вигляді таблиць, графіків, діаграм у кількісних, відсоткових показниках тощо;

- офіційні - ті, що мають службовий характер, і неофіційні, які не мають офіційного підтвердження їх правильності;

- електронні (пов'язані з використанням комп’ютера та Інтернету) документи;

- особистісні (листи, характеристики, мемуарні матеріали, щоденники, автобіографії) і безособистісні (архівні матеріали, дані преси, протоколи зборів).

У залежності від мотивації створення документів розрізняють:

  •  спровоковані документи (відгуки на книгу, відгуки на конкурс, оголошений в газеті або в електронних ЗМІ, шкільний твір);
    •  неспровоковані (особисті документи, створені за ініціативою самих авторів: переписка, щоденники, звертання до органів управління).

Методи аналізу документів поділяються на неформалізовані (традиційні) та формалізовані (контент-аналіз).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають в себе звичайне "розуміюче" сприйняття тексту і засновані на загальних логічних операціях: аналізу, синтезу, порівняння, визначення, оцінювання, осмислення.

Формалізований (контент-аналіз) - це переведення у кількісні показники масової текстової інформації з наступним її статистичним опрацюванням. Суть методу полягає у переведенні у кількісні показники текстової інформації через пошук у текстах певних ознак, рис, властивостей.

Процедура контент-аналізу розпочинається з виділення смислових одиниць аналізу, які потім відшуковують у текстах і переводять у кількісні показники. Смисловими одиницями можуть бути: 

  1.  поняття - наприклад, за частотою використання понять ("опозиція", "багатопартійність", "права людини", "громадянське суспільство" ) можна отримати знання, в якій мірі джерело інформації орієнтоване на демократію;
    1.  судження, виражені у вигляді речень, абзаців, фрагментів текстів, тем статей, назв радіопередач, телешоу;
    2.  імена історичних осіб, політиків, назви країн, державних інститутів; • цілісна суспільна подія, офіційний документ, факт, випадок.

Наступним кроком у здійсненні контент-аналізу є виділення одиниць рахунку.

Одиниці рахунку - це кількісна характеристика смислової одиниці аналізу, яка фіксує регулярність, з якою зустрічається у тексті смислова одиниця. Інколи смислові одиниці аналізу та одиниці рахунку є тотожними.

Базові засади методу контент-аналізу були ґрунтовно розроблені американськими соціологами Т.Д.Ласуелом та Б.Берельсоном - представниками Колумбійської школи у соціології.

У сучасних умовах контент-аналіз широко використовується для вивчення преси, радіо, телебачення та підвищення ефективності їх впливу на індивідуальну та масову свідомість. Створені сучасні комп'ютерні програми значно полегшують процес обробки інформації, отриманої методом контент-аналізу, надаючи їй форми, зручної для подальшого використання.

4. Вибіркове соціологічне дослідження

Генеральна сукупність - це вся сукупність одиниць спостереження, що має відношення до даної проблеми, хоча й може бути обмеженою територією, часом, професією, функціональними рамками.

Вибіркова сукупність — це частина генеральної, безпосередній об'єкт вивчення за розробленою програмою відбору, відтворення характеристики генеральної сукупності на основі її репрезентації (представництва).

Наприклад, соціолог ставить за мету вивчити політичні орієнтації студентської молоді України. Генеральна сукупність визначається цілями дослідження, а це означає, що її складають усі представники студентської молоді України. Вибіркова ж сукупність визначається за допомогою математичних методів і повинна репрезентувати (представляти) за своїми основними характеристиками генеральну сукупність.

Вибіркове опитування значно зменшує кошторис соціологічного дослідження і скорочує терміни його проведення. Вірогідність результату, отриманого при роботі з вибіркою, залежить від її репрезентативності.

Репрезентативність - це достатня кількість вибраних об'єктів аналіз яких дозволяє правильно судити про всю генеральну сукупність.

Відхилення вибіркової сукупності від генеральної за якимись основними характеристиками називається помилкою репрезентативності: чим більша величина цих відхилень, тим більша помилка репрезентативності.

До основних типів вибірки належать: 

1) випадкова, коли є повна інформація щодо генеральної сукупності (тут використовують таблицю «випадкового числа», добирання за датами народження, прізвищами, що починаються з літер, які є позначками чого-небудь);

2) систематична, коли з генеральної сукупності відбирають представників з кожної десятої чи двадцятої людини (або за іншим кроком);

3) гніздова вибірка - це добір певних статистичних груп (гнізд) - бригад, студентських груп, сімей тощо, які підлягають обстеженню;

4) стратифікована вибірка - це вибірка в кілька етапів, на кожному з яких змінюється одиниця добору. Наприклад, на першому етапі відбираються сім'ї за місцем проживання, на наступному - за районом міста, далі - конкретизуються сім'ї, які обстежуватимуться, і нарешті, члени сімей, які обстежуватимуться;

5) квотна - коли відбір ведеться за наперед заданими характеристиками. Прикладом цього виду вибірки може бути експертне опитування. Крім того, при опитуванні певної групи людей, (враховуючи вік), респондентів, у вибірку представники різного віку повинні попадати за квотою, яка відповідає справжній кількості вікових груп. Якщо у генеральній сукупності представники пенсійного віку становлять 50 %, то цей відсоток повинен зберегтися й у вибірці.

6) стихійна вибірка – це відбір “першого стрічного”. Цим методом користуються на вулицях в опитах громадської думки, деколи за допомогою засобів масової інформації – преси, радіо, телебачення. Цей вид відбору вважається найбільш ненадійним (“авантюрним”). Не існує ніяких способів перевірки репрезентативності такої вибірки. Тому дуже важко оцінити, чи правильні висновки робляться на основі відповідей респондентів, чи помилкові.

Ступінь подібності вибіркової моделі до структури генеральної сукупності оцінюється помилкою вибірки, а межі допустимої помилки залежать від мети дослідження. Підвищена надійність результатів дослідження припускає помилку вибірки до 3%, звичайна - 3-10, наближена - 10-20, орієнтовна - 20-40, а приблизна - понад 40%.

Питання для самоконтролю:

  1.  Які вимоги висуваються до конструювання анкети?
  2.  Сформулюйте правила складання анкети?
  3.  Чим анкетування відрізняється від інтерв’ю?
  4.  Які існують методи вибірки? У чому їх специфіка?
  5.  Як забезпечується репрезентативність дослідження?
  6.  Розкрити зміст понять "респондент", "репрезентативність", "генеральна сукупність", "вибіркова сукупність".
  7.  Які методи опитування ви знаєте? Коли вони використовуються?
  8.  Яка специфіка методу контент-аналізу документів у порівнянні з традиційним методом?
  9.  Що таке пілотажне дослідження і коли воно проводиться?


Лекція
5. ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА

Мета лекції. Розкрити поняття «суспільство» та охарактеризувати основні ознаки, риси та види суспільства. Визначити характерні особливості сучасного суспільства. Розкрити сутність поняття «соціальна структура суспільства». Охарактеризувати соціальну структуру суспільства, виділити її основні елементи. Розкривати значення категорії «соціальна мобільність» та її роль в динаміці соціальної структури сучасного суспільства.

ПЛАН

  1.  Поняття соціальної структури, її роль та місце в житті суспільства.
  2.  Соціальні інтереси, соціальні переміщення та соціальна мобільність.

1. Поняття соціальної структури, її роль та місце в житті суспільства

Будь-яка соціальна система (у т.ч. і суспільство) має визначену соціальну структуру, під якою в самому загальному вигляді розуміється сукупність взаємозалежних та взаємодіючих соціальних груп, соціальних інститутів і соціальних відносин (зв'язків) між ними.

Суспільство — це об’єднання людей, які мають єдину територію, історію та культуру, сукупність стійких взаємозв’язків та взаємодій, що складаються між людьми в процесі їхньої практично-господарської діяльності та соціального життя.

Соціальна структура суспільства є частиною його як соціальної системи, що поєднує в собі два компонента: перший — це соціальний склад, тобто певний набір елементів даної структури, серед яких виділяють різні за типами соціальні спільності і групи людей, а другий — це соціальні зв'язки, тобто певний набір зв'язків цих елементів, що розрізняються як за масштабами розповсюдження їхньої дії, так і за їхнім значенням в характеристиці соціальної структури суспільства на визначеному ступені його функціонування й розвитку.

Основні елементи соціальної структури:

1. Соціальні спільноти (великі і малі соціальні групи).

2. Соціальні класи.

3. Нації (тобто соціально-етнічні структури).

4. Соціально-професійні групи (тобто соціально-професійні структури).

5. Соціально-демографічні структури.

6. Соціально-територіальні (або соціально-поселенські) спільноти.

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — це стійкий зв'язок елементів у суспільній системі, який означає об'єктивний (реальний) розподіл суспільства на окремі соціальні спільності (класи, шари, прошарки, верстви і групи) і, в той же час вказує на різне положення людей по відношенню один од одного, виходячи з численних критеріїв.

Соціальна структура має певні властивості, а саме: а) стійкі зв'язки між будь-якими елементами суспільства, тобто стійкі взаємозалежності, кореляції; б) регулярність, сталість та повторюваність цих взаємодій; в) наявність рівнів або "поверхів" відповідно значимості елементів, що входять до її структури; г) регулюючий, ініціюючий та динамічний контроль за поведінкою елементів.

Кожний з елементів соціальної структури суспільства, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми численними підсистемами і зв'язками. Основними елементами соціальної структури є індивіди (люди) та їх групи, що займають визначені соціальні позиції (статуси) у суспільстві та виконують в ньому визначені соціальні функції (ролі). На основі статусно-рольових ознак і відбувається об'єднання індивідів у соціальні групи, інші соціальні спільноти. Тому соціальну структуру суспільства визначають ще і як сукупність соціальних статусів і ролей, що подібна переплетенням незліченних гілок і гілляк, які власне і складають крону дерева. У свою чергу, соціальні статуси і ролі — це похідні суспільного розподілу праці, які засвоюються індивідами в процесі їхньої соціалізації.

Таким чином, соціальна структура — це анатомічний "кістяк" суспільства, де "плоттю", що оточує даний "кістяк", є культура суспільства, а цементуючим чинником виступає соціальний контроль, що включає різні норми і санкції, прийняті в даному суспільстві. Крім того варто підкреслити, що будівельними "цеглинками" соціальної структури суспільства служать саме соціальні статуси і ролі, що зв'язуються між собою функціональними відносинами. Вони ідеально підходять для цього, оскільки ні індивіди, ні соціальні групи, ні соціальні норми, або цінності такими компонентами суспільного "будинку" виступати не можуть.

У "суспільному будинку" повинні бути основні елементи, функціональний взаємозв'язок яких утворює каркас суспільства. Це — соціальні статуси і ролі, функціонально зв'язані завдяки суспільному розподілу праці. Наприклад, соціальні статуси — "будівельник", "батько", "президент", "водій", "чоловік", "спортсмен" і т.п. — це усього лише порожні осередки. Кожна з них заповнюється визначеною кількістю людей, але вони постійно міняються: хтось умирає, хтось звільняється і переходить на інше місце роботи і т.д. Однак осередки залишаються, оскільки вони необхідні суспільству. Без них воно не зможе нормально функціонувати: лікар потрібний, щоб лікувати, учитель, щоб учити, і так до нескінченності. Кожен осередок — на своєму місці і виконує цілком визначену і важливу суспільну функцію.

Уявимо собі суспільство, де одна людина виконує усі функції: він — і президент, і воєначальник, і лікар, і будівельник, і кравець. Чи зможе таке суспільство нормально функціонувати та розвиватися? Зрозуміло, що не зможе. Адже кожну функцію "майстер на всі руки" буде виконувати абияк, йому не вистачить на це ні часу, ні знань, ні умінь. У такому суспільстві є відсутнім поділ праці. А останнє (тобто суспільство) виникає лише тоді, коли різні функції закріплюються за різними групами спеціально підготовлених людей. Це називається спеціалізацією. Сучасне суспільство — це суспільство фахівців, а не дилетантів.

Соціальні спільності — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо.

Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями (рис. 1).

Рис. 1. Види соціальних спільностей

Крім того, соціальні спільності можуть бути формальними, тобто організаційно закріпленими правовим актом, або неформальними, тобто такими, які виникають та функціонують самоорганізовано, спонтанно.

Важливим елементом соціальної структури суспільства виступають соціальні інститути як історично сформовані, стійкі, формальні та неформальні правила, норми, настанови, що регулюють різноманітні сфери людської діяльності та організовують людей у систему ролей та статусів, які утворюють соціальну систему.

Існує чотири основні групи соціальних інститутів, кожна з яких, як і кожен соціальний інститут, виконує свої функції (рис. 2).

Рис. 2. Соціальні інститути

Показані на рис. соціальні інститути не існують ізольовано один від одного, вони тісно взаємопов’язані змістовно та функціонально, наприклад, соціально-політичний інститут держава діє не тільки у «своїй» політичній сфері, а й в усіх інших царинах суспільства: регулює економічну, господарсько-виробничу діяльність, забезпечує духовно-культурний розвиток, регулює сімейні стосунки тощо. А інститут сім’ї (як основна первинна соціальна спільність суспільства) існує та функціонує на перехрещенні всіх інших соціальних інститутів (власності, зарплатні, армії, освіти, виховання та ін.).

2. Соціальні інтереси, соціальні переміщення та соціальна мобільність

Інтереси соціальні — спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність.

Соціальні групи людей об'єднують соціальні інтереси, що є реальними причинами соціальних дій, які формуються у членів різних соціальних груп у зв'язку з їх відмінностями по положенню і ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, наприклад, у робочого одні, а у фермера — інші, то вони реально і складають різні соціальні групи, тобто як би неформально відокремлюються. При цьому слід мати на увазі, що соціальні інтереси групи, утворюючись на основі індивідуальних інтересів її членів, зовсім не зводяться до них, бо в процесі соціальної взаємодії індивідів відбувається вироблення інтересів групи як цілого, такого, що відображає вже загальні риси соціального положення окремих індивідів, що входять до групи.

Кожне суспільство включає в себе певну кількість соціальних груп. Утворення соціальних груп зумовлено як соціальними проблемами та інтересами розвитку суспільства, так і спільними соціальними інтересами самих членів соціальних груп. Залежно від певних соціально значущих ознак утворюються певні види соціальних груп. Вік, стать, національна належність, місце проживання, професія, відношення до засобів виробництва, освіта, рівень і структура доходів тощо.

Соціальна мобільність — це зміна індивідом чи групою свого соціального статусу, тобто місця, займаного в соціальній структурі суспільства. Термін "соціальна мобільність" був введений в соціологію в 1927 р. відомим американським соціологом російського походження П. Сорокіним. Він розглядав соціальну мобільність як будь-яку зміну соціального стану, а не тільки як перехід осіб і родин з однієї соціальної групи в іншу.

Соціальна мобільністьце готовність до зміни індивідом чи групою свого соціального статусу, тобто місця, займаного в соціальній структурі суспільства.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.

Відповідно до поглядів П. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальними сходинками у двох напрямках: 1) вертикальному — рух нагору і вниз (коли соціальний статус змінюється); 2) горизонтальному — пересування на тому ж самому соціальному рівні (тобто без зміни соціального статусу).

Тим часом вертикальна мобільність також буває двох видів — висхідна і низхідна. Вона припускає зміну людиною протягом життя високого статусу на низький чи навпаки. Переміщення людини зі статусу водопровідника на більш високий статус президента корпорації, як і зворотний рух, є прикладом вертикальної мобільності. А горизонтальна мобільність має на меті зміну людиною протягом свого життя одного статусу на інший, але еквівалентний колишньому. Наприклад, індивід був спочатку водопровідником, а потім став теслею.

Соціальна мобільність може бути групова й індивідуальна.

Групова мобільність можлива тоді, коли соціальне переміщення відбувається колективно, коли змінюється статус цілої групи. Це відбувається в результаті великих соціальних перетворень, структурних змін у процесі виробництва, науково-технічній і соціальній модернізації суспільства.

Індивідуальна мобільність змінює соціальне становище конкретної людини. До факторів індивідуальної мобільності належать просування по службово-професійних сходах, рівень освіти, пов'язаний з політичною і підприємницькою діяльністю.

Останнім часом в соціології виділяють ще одну — третю форму — міжпоколінну (міжгенераційна) мобільність. Це зміна статусів синів щодо їхніх батьків. Наприклад, син водопровідника стає президентом корпорації чи навпаки. Міжпоколінна мобільність, є більш важливою, ніж вертикальна і горизонтальна. Саме її масштаб свідчить про те, до якого ступеня існуюча в даному суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжпоколінна мобільність невелика, то це означає, що в даному суспільстві нерівність пустила глибокі корені, а шанси людини змінити свою долю залежать не від нього самого, а визначені із народження. У випадку значної міжпоколінної мобільності люди досягають нового статусу завдяки власним зусиллям незалежно від обставин, що супроводжують їхнє народження.

Внутрішньогенераційна мобільність фіксує зміну соціального становища конкретної людини протягом її життя.

Додатковими показниками виміру соціальної мобільності є: інтенсивність і дистанція соціальної мобільності.

Інтенсивність мобільності свідчить про кількість індивідів, які змінили своє соціальне становище і перемістилися до іншої групи.

Дистанція мобільності - це кількість пройдених щаблів соціальної драбини. Нормальною дистанцією вважається переміщення на один-два щаблі соціальної драбини вгору або вниз. Не нормальна мобільність - це несподіваний підйом по соціальній драбині на її вершину або падіння до основи соціальної драбини.

Гетерогенність — це слідування нормам і правилам, що установлені іншими особами, тобто несамостійність на протилежність автономії. При цьому система соціальної нерівності формується виходячи з базових параметрів суспільства, до яких відносяться доход, походження, посада, влада, освіта й інші рангові показники.

У процесі соціальної мобільності у індивіда часто виникають проблеми з входженням у нову соціальну групу, її субкультуру. Феномен перебування індивіда або соціальної групи на грані двох страт, двох культур, які зв'язані з соціальними переміщеннями називаються маргиналізацією.

Маргиналізація - втрата індивідом належності до певної соціальної групи, норм, цінностей, орієнтації певної субкультури без входження до іншої.

Маргиналізація індивідів - це елемент соціальної мобільності протягом розвитку суспільства. Цей процес відбувається и період стабільного розвитку суспільства. Проте в процесі якісних перетворень суспільства, в перехідні періоди, коли змінюються соціальні і цілісні установки, зразки і норми поведінки, маргиналізація в суспільстві значно зростає.

Досліджуючи мобільність, соціологи оперують також наступними поняттями.

Швидкість мобільності - це рух індивіда по соціоекономічній шкалі за певний проміжок часу. Нормальною швидкістю вважаються пересування  індивіда на одну-дві сходинки - "страти". Раптовий злет або раптове падіння на декілька позицій за короткий проміжок часу-ознака кризових або перехідних суспільств, (характерна для сучасної України).

Інтенсивність мобільності - це кількість індивідів, що змінюють соціальні позиції у вертикальному і горизонтальному напрямі за певний час.

Сукупний індекс мобільності - це показник, який враховує швидкість та інтенсивна мобільність;

Домінуючі тенденції у соціальній мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х роках XX століття:

  •  масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність, зумовлена кризовим станом суспільства у період інституціональних змін, яка знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;
  •  нисхідні соціальні переміщення як домінуючі тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;
  •  висхідні соціальні переміщення як характерна тенденція для відносно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);
  •  зміна професії як складова стратегії виживання;
  •  вимушена самозайнятість без професійної перекваліфікації; рух у нисхідному напрямку суттєво переважає над рухом у висхідному напрямку;
  •  стратегії успіху властиві переважно молоді, у той час, коли для середнього і старшого покоління характерні стратегії виживання.

Об'єктивні знання про соціальну мобільність свідчать про реальні переміщення в суспільстві, рівень демократичності, відкритості та стабільності його.

Питання до самоконтролю

  1.  У чому полягає суть поняття “суспільство”?
    1.  Назвіть основні ознаки та якості суспільства.
    2.  Охарактеризуйте поняття та проаналізуйте основні елементи соціальної структури: соціально-класові, соціально-демографічні, соціально-етнічні, соціально-територіальні спільності.
    3.  Якими характерними рисами наділені масові спільності?
    4.  Назвіть види соціальних груп.
    5.  Що таке соціальні інститути?
    6.  Проаналізуйте особливості соціальної структури сучасного суспільства.
    7.  Що таке соціальна мобільність? Які типи соціальної мобільності ви знаєте?
    8.  Як, на вашу думку, співвідносяться соціальні переміщення і соціальна мобільність? Проаналізуйте тенденції соціальних переміщень в Україні?
    9.  Чим відрізняється горизонтальна соціальна мобільність від вертикальної соціальної мобільності?


Лекція
6. СОЦІАЛЬНІ СТАТУСИ І СОЦІАЛЬНІ РОЛІ. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

Мета лекції. Розкрити поняття «соціальний статус» і виділити його видові особливості, а також зв'язок з поняттями «соціальна роль», «соціальний ранг». Визначити механізм соціальної нерівності, що формується на основі рангових показників, а також виділяти форми нерівності, які існують у сучасному суспільстві. Охарактеризувати зміст соціальної стратифікації, розкривати сутність її видів і основних стратифікаційних моделей сучасного суспільства. Визначати основні елементи соціально-класової структури українського суспільства і показувати їхній вплив на динаміку його розвитку.

ПЛАН

  1.  Поняття статусу. Особистий та соціальний статуси.
  2.  Соціальні ролі та їх різновиди.
  3.  Теорія соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація українського суспільства.

1. Поняття статусу. Особистий та власне соціальний статуси

Слово "статус" — латинського походження. У Древньому Римі цей термін означав стан, правове положення юридичної особи. Однак наприкінці XIX століття англійський історик соціології Г. Мейн додав йому соціологічного звучання. Соціальний статус — це соціальне положення людини в суспільстві. Соціальне положення — узагальнена характеристика, що охоплює професію, економічне становище, політичні можливості й демографічні ознаки людини. Наприклад, "будівельник" — професія; "працівник найманої праці" (який отримує середній за розмірами прибуток) — економічні риси; "член соціалістичної партії" — політична характеристика; "чоловік у віці 30 років" — демографічні властивості (сюди ж відноситься і національність).

Статус – соціальний стан людини в суспільстві, в певній соціальній групі, пов'язаний з іншими соціальними позиціями через систему ролей, прав і обов'язків, норм і звичаїв.

Отже, статус — основний елемент соціальної структури суспільства.

Статус буває двох видів – особистий і соціальний.

Особистий статус — це положення, яке людина займає в малій (чи первинній) соціальній групі в залежності від того, як вона оцінюється за своїми індивідуальними якостями.

Соціальний статус вживається в двох значеннях — широкому і вузькому. Про широке значення статусу ми уже знаємо — це соціальне положення людини в суспільстві, що дає їй узагальнену характеристику. У вузькому — соціальний статус — це положення людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи (професійної, класової, національної тощо).

Соціальний статус — це родове поняття, а його різновидами виступають:

  1.  демографічні (національність, раса, стать, вік);
  2.  сімейно-родинні (чоловік, дружина, син, дочка, батько, племінник, тітка, тесть, свекруха, кузина, зведений брат, вдова, холостяк, незаміжня, наречена і т.д.);
  3.  економічні (підприємець, власник, найманий робітник, капіталіст, бізнесмен і т.д.);
  4.  професійні (інженер, водій, шахтар, банкір і т.д.);
  5.  релігійні (священик, парафіянин, віруючий і т.д.);
  6.  політичні (ліберал, демократ, виборець і т.д.);
  7.  територіально-поселенські (городянин, селянин, тимчасово прописаний) і інші групи соціальних статусів.

Кожний з нас має визначений набір соціальних і особистих статусів, оскільки бере участь у безлічі великих і малих соціальних груп, що існують в суспільстві. До них відносяться сім'я, коло родичів і знайомих, трудовий колектив, спортивна команда, шкільний клас, студентська група, клуб за інтересами, молодіжна тусовка і т.п. В них кожний з нас може мати високий, середній чи низький статус, тобто бути лідером, незалежним чи аутсайдером.

Крім розглянутих видів статусу, існують й такі, як приписуваний, досяжний і змішаний статуси. Приписуваний статус (його називають ще аскриптивним) — це статус, із яким людина народжується або котрий призначається їй за протягом часу. Приписуваний статус не збігається з природженим. Природженими вважаються тільки три соціальних статуси: стать, національність, раса. Наприклад, негр — це природжений статус, що описує расу. Українець — це природжений статус, що вказує на національність. Жінка — це природжений статус, що вказує на стать. Раса, стать, національність задані біологічно і людина успадковує їх по мимо своєї волі і свідомості.

Досяжний статус, у свою чергу, істотно відрізняється від приписуваного. Це такий статус, який людина одержує завдяки власним зусиллям, бажанню, вільному вибору або здобуває в результаті удачі чи везіння. Досяжним вважається всякий статус, що не призначається людині автоматично самим фактом народження.

Що стосується змішаного статусу, то він одночасно має риси як приписуваного, так і досяжного. Наприклад, звання професора спочатку є статусом, що досягається, але згодом перетворюється в приписуваний, тому що вважається довічним, хоча і не наслідуваним. Тому статус професора відноситься до змішаного типу.

Соціальні статуси займають строго визначене місце в статусній ієрархії, що створюється суспільною думкою. Так, статус банкіра цінується вище статусу сантехника і т.д. У свою чергу, місце в статусній ієрархії суспільства називається рангом. Ранги статусу можуть бути високими, середніми і низькими. Ранг статусу може мати й формальне закріплення, або легітимізацію. У цьому випадку він називається титулом, званням.

Виділяють два основні шляхи здобуття ними певного рангу: аскрипція і досягнення.

Аскрипція - просування соціальними «сходинками» завдяки зовнішнім, незалежним від індивіда, групи, властивостям (соціальному становищу, фізичним даним та ін.).

Досягнення - здобуття індивідом, групою певного статусу завдяки безпосередньо власним успіхам.

2. Соціальні ролі та їх різновиди

У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей, скажімо, студента, громадянина держави, сина, члена спортивної команди, клієнта, покупця та інші. Уся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю, називається рольовим набором. Людина не є абсолютно вільною у виборі та виконанні ролей. Набір ролей визначається її соціальним положенням у конкретній соціальній структурі — демографічній, сімейно-родовій, економічній, професійній, політичній тощо.

Соціальні ролі — це певні способи дій, поведінки індивіда (або групи), які відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються залежно від соціального статусу.

Вимоги оточення (у вигляді приписів, побажань, очікувань) щодо виконання певних соціальних ролей втілюються у конкретні соціальні норми (norma — правило, взірець, керівний початок).

Т. Парсонс визначив соціальну роль як одиницю соціальних відносин. Людина виконує роль, вона діє, але кожна дія людини викликає ту чи іншу реакцію інших людей. Виконуючи ту чи іншу дію, індивід очікує певної реакції на свою поведінку, на виконання своєї ролі. Так, як актор, промовляючи певну кумедну фразу, сподівається на сміх у залі.

Соціальні норми — сукупність, зобов'язуючих принципів, правил, еталонів вимог, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими суб'єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності і поведінки соціальних суб'єктів на всіх рівнях і у всіх сферах людської життєдіяльності.

Ролеві очікування бувають формалізованими і неформалізованими, тобто зафіксованими в документах (інструкціях, статутах, положеннях) або у вигляді звичаїв, традицій, вдач і т.п.

По думці Т. Парсонса будь-яка роль описується п'ятьма основними характеристиками:

  1.  Способом отримання (одні отримані з народження, інші – завойовуються).
  2.  Емоційністю (одні вимагають стриманості, інші – розкутості).
  3.  Масштабом (частина ролей сформульована і обмежена, інша – розмита).
  4.  Формалізацією (одні дії в строго встановлених правилах, інші – довільні).
  5.  Мотивацією (одні на загальне благо, інші на особистий прибуток).  

Сукупність ролей, які обумовлюються статусами, що належать кожній людині, називається рольовим набором.

Люди різною мірою ототожнюють себе зі своїми статусами і відповідними ним ролями (жінка – начальник, на роботі і удома).

Максимальне злиття індивіда з роллю називається рольовою ідентифікацією.

Зворотний варіант, коли людина на роботі виконує роль, від якої навідріз відмовляється вдома – дистанціюванням.

Ситуація ж, коли відбувається зіткнення вимог декількох ролей, які виходять з певного статусу, називається рольовим конфліктом.

Для забезпечення належного виконання вимог створюється система соціальних санкцій позитивного і негативного характеру. Санкції існують тому, що далеко не всі члени суспільства належним чином виконують свої ролі. Головне призначення санкцій — привести поведінку людини у відповідність до соціальної норми, застерегти людину від порушень.

Таким чином, у нормативній структурі ролі виділяють чотири конструктивні елементи:

  1.  описання типу поведінки, що вимагається при виконанні ролі;
  2.  припис — вимоги щодо виконання ролі;
  3.  оцінка виконання або невиконання припису;
  4.  санкція — позитивні або негативні наслідки дій у рамках вимог.

Соціальна роль є важливим засобом реалізації творчого потенціалу особистості, ц розвитку, розкриття здібностей. Виконання ролі вимагає від людини певного обсягу знань, вмінь, досвіду, відповідного інтелектуального та психологічного напруження.

3. Теорія соціальної стратифікації. Соціальна стратифікація українського суспільства.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. 

Соціальна стратифікація - процес соціального відтворення, внаслідок якого верстви (страти), групи, класи виявляються нерівними між собою і групуються ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю та владою.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом, в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого — духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану — вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. Її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками — суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.

В західній соціології часто використовується семикласна вертикальна стратифікація:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні фахівці середнього рівня;

3) комерційний клас;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що здійснюють керівні функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Інші концепції, що поповнюють теорію соціальної стратифікації, доповнювали цей набір з доходу, влади, престижу і освіти іншими характеристиками. Наприклад, Р. Дарендорф ввів в нього поняття «авторитет», розділивши, тим самим, суспільство на тих, що управляють і керованих. Американець Б. Барбер додав туди релігійну чистоту, положення родичів, етнічну приналежність. Француз А. Турен вважав за необхідне поставити у якості найважливішого чинника стратифікації доступ до інформації.

Соціолог Л. Уорнер запропонував інші критерії-параметри стратифікації:

  •  дохід;
  •  професійний престиж;
  •  освіта;
  •  етноналежність.

Б. Барбер (США) виділив 6 позицій стратифікації:

  1.  престиж, професія, влада, могутність;
  2.  дохід та багатство;
  3.  освіта та знання;
  4.  релігійна чистота;
  5.  стан родини;
  6.  етноналежність.

Серед інших моделей соціальної стратифікації, прийнятих в західній соціології, вельми поширена вдосконалена модель американського ученого У.Уотсона:

  1.  Вищий-вищий клас (представники впливових і багатих династій, що володіють значними ресурсами влади, багатства і престижу в масштабах держави).
  2.  Нижчий-вищий клас (банкіри, політики, власники фірм, що досягли вищих статусів в ході конкурентної боротьби або завдяки особистим якостям).
  3.  Вищий-середній клас (процвітаючі бізнесмени і вищі менеджери, крупні юристи, лікарі, спортсмени, учені).
  4.  Нижчий-середній клас (найняті робітники – інженери, середні і дрібні чиновники, викладачі, науковці, керівники підрозділів, висококваліфіковані робітники).
  5.  Вищий-нижчий клас (наймані робітники).
  6.  Нижчий-нижчий клас (безробітні, робітники-емігранти, бездомні і інші маргінали).

Для українського суспільства представляється модель соціальної структури, запропонована Н.М. Римашевською:

  1.  Загальноукраїнські елітні групи, що сполучають володіння власністю в розмірах, порівняних з найбільшими західними капіталами, і засобами владного впливу на загальнонаціональному рівні.
  2.  Регіональні і корпоративні еліти, що володіють значним за українськими масштабами станом і впливом на рівні регіонів і цілих секторів економіки.
  3.  Український «верхній середній клас», який володіє власністю і доходами, що забезпечують західні стандарти споживання, домаганнями на підвищення свого соціального статусу і що орієнтується на практику, що склалася, і етичні норми господарських взаємин.
  4.  Український «динамічний середній клас», що володіє доходами, що забезпечують задоволення середньоукраїнських і вищих стандартів споживання, високу потенційну адаптованість, характеризується значними соціальними домаганнями і мотиваціями, соціальною активністю і орієнтацією на легальні способи її прояву.
  5.  «Аутсайдери», що характеризуються низькою адаптацією і соціальною активністю, невисокими доходами і орієнтацією на легальні способи їх отримання.
  6.  «Маргінали», що характеризуються низькою адаптацією й, здебільшого, асоціальними установками в своїй соціально-економічній діяльності.
  7.  «Криміналітет», що володіє високою соціальною активністю і адаптацією, але що при цьому діє всупереч легальним нормам господарської діяльності.  

Питання для самоконтролю:

  1.  Як ви розумієте терміни «статусний набір» та «статусний портрет»? Чи є вони ідентичними?
  2.  Як співвідносяться між собою природжений, приписаний і набутий статуси?
  3.  Чому, на вашу думку, кожна людина потребує рольового навчання? Які соціальні інститути є основними агентами цього навчання?
  4.  Як пояснити поняття «рольові конфлікти», якими є їх основні форми?
  5.  Що таке соціальна стратифікація?
  6.  Які причини соціальної нерівності? Чи може нерівність бути справедливою?
  7.  У чому полягає сутність соціальної стратифікації, які її основні форми й чинники? Системи соціальної стратифікації: рабство, касти, класи.
  8.  Проаналізуйте які в сучасному українському суспільстві існують основні класи та прошарки.


Лекція 7. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

Мета лекції. Розкрити сутність соціології особистості, визначити її предмет та об'єкт дослідження. Визначати зміст поняття «особистість» та особливості соціологічного підходу до її вивчення. Охарактеризувати головні теорії і концепції особистості та показувати відмінність між ними. Проаналізувати соціологічну структуру особистості і визначати роль та взаємодію її основних компонентів. Розкрити сутність механізму взаємодії особистості і суспільства та визначати його складові.

ПЛАН

1. Поняття особистості у соціології.

2. Особистість як об’єкт і суб’єкт суспільних відносин.

3. Основні соціологічні теорії особистості.

4. Соціологічна структура особистості.

1. Поняття особистості у соціології

Термін «особистість» має досить давнє походження. У Стародавній Греції він означав театральну маску, яку актори використовували під час вистав з метою надати кожному персонажеві того вигляду, якого вимагав його характер. З часом цей термін поширився на самого актора й ту роль, яку він виконував. Оскільки маска зображала той чи інший тип із реального життя, поняття «особистість» наблизилося до його сучасного розуміння. Остаточно цей термін було переосмислено у римському праві і офіційно зафіксовано як такий, що характеризує окремого індивіда. Відтоді його вживають стосовно окремого громадянина як юридичної і релігійної особи, нащадка своїх предків, наділеного ім'ям і власністю.

Термін «особистість» невіддільний від понять «людина», «індивід», «індивідуальність».  

Поняття «людина» є родовим, вказує на якісну відмінність людей від тварин, служить для характеристики всезагальних, притаманних усім людям якостей і особливостей, які знаходять свій вияв у назві «homo sapiens».

Словом «індивід» (від лат. іndividuum — неподільний) переважно визначають людину як одиничного представника будь-якого цілого (біологічного роду чи соціальної спільноти, групи тощо), наприклад, учитель, робітник, менеджер.

Багатозначний термін «індивідуальність», навпаки, означає якраз те особливе, специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включаючи як природні, так і соціальні, як соматичні, так і психічні, як успадковані, так і набуті в процесі індивідуального розвитку (онтогенезу) властивості.

Поняття «особистість» з одного боку, означає конкретного індивіда як суб'єкта діяльності в єдності його індивідуальних властивостей (одиничне) та соціальних ролей (загальне), що виконуються ним у суспільстві. З іншого боку, особистість розуміється як соціальна властивість індивіда, як сукупність інтегрованих у ньому соціально важливих властивостей, якостей і рис, що виникли в процесі прямої та непрямої (опосередкованої) взаємодії цієї особи з іншими людьми і роблять її, в свою чергу, суб'єктом праці, пізнання та спілкування. Тому саме другий аспект поняття особистості є найважливішим з погляду соціології, яку окрема людина цікавить не сама по собі, а як член певного суспільства, класу, спільноти або групи, що втілює в собі деякі соціально типові риси.

Особистість — це стійка система соціально значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування.

Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Таке тлумачення особистості містить у собі:

по-перше, розуміння її у зв'язку з життєдіяльністю людини, її соціальною суттю. Тобто людина у процесі свого життя засвоює багатство соціального досвіду, розвиває свої потенції і включається в суспільне життя виходячи з можливостей, що їх надає їй суспільство, а також із власних можливостей та активності;

по-друге, суспільне в людині завжди виявляється через індивідуальне. Виходячи з цього можна сказати, що чим глибше і ширше людина засвоює навколишній світ, тим яскравіші її індивідуальні якості. I навпаки, чим багатший, складніший внутрішній світ людини, тим глибше вона виражає сутність суспільних відносин.

2. Особистість як об’єкт і суб’єкт суспільних відносин

Вивченням особистості в усіх її суспільних проявах займається спеціальна соціологічна теорія, яка дістала назву «соціологічна теорія особистості». Предмет її розгляду — дослідження особистості як об'єкта і суб'єкта соціальних відносин на рівні взаємозв'язків із соціальними спільнотами.

Як об'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціологічною теорією за допомогою таких понять:

  1.  соціалізація, тобто процес виникнення особистості, перетворення біологічно заданого матеріалу силами соціальної дійсності;
  2.  соціальна ідентифікація — усвідомлення особистістю своєї належності до певної спільноти;
  3.  рольова ідентифікація — сприйняття суспільно заданих функцій і групових вимог як таких, що відповідають інтересам і потребам суб'єкта.

Як суб'єкт соціальних відносин особистість розглядається соціологічною теорією через систему таких понять:

  1.  самоусвідомлення особистості, тобто усвідомлення власної самобутності в межах соціуму;
  2.  нормативна свідомість і система ціннісних орієнтацій (сприйняття і оцінка соціальної діяльності, поведінка за конкретних умов);
  3.  потреби, мотивації, соціальні установки, соціальна поведінка, тобто поняття, які широко використовуються в психології.

Соціологічний аналіз розвитку індивіда дав відомий соціальний філософ Евальд Ільєнков. Особистість, на думку Ільєнкова, «... з'являється тоді, коли індивід починає самостійно, як суб'єкт, здійснювати зовнішню діяльність за нормами і еталонами, заданими йому іззовні, — тією культурою, у лоні якої він прокидається для людського життя, для людської діяльності».

3. Основні соціологічні теорії особистості

До основної проблематики, що перебуває в руслі досліджень соціологічної теорії особистості, слід віднести:

• формування та розвиток потреб особистості в нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних спільнот;

• вивчення закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;

• вивчення регуляції та саморегуляції її соціальної поведінки.

Соціологічна теорія особистості (або соціологія особистості) складається з численних соціологічних концепцій особистості, які у завершеному вигляді сформувалися в другій половині XIX — на початку XX ст. Розглянемо основні соціологічні концепції особистості.

Марксистська теорія особистості. Основними принципами цієї теорії є встановлення залежності особистості від об'єктивних суспільно-економічних, соціально-культурних та предметно-діяльнісних особливостей її соціалізації, внаслідок чого найважливішого значення набуває соціальна типологія особистості, тобто виявлення її суттєвих рис, зумовлених способом її життєдіяльності.

Сутність особистості становить сукупність усіх суспільних відносин, а кожна людина — це продукт суспільства, своєї епохи, носій виробничих, класових, сімейних, національних, політичних, релігійних та інших суспільних відносин. Таким чином, згідно з марксистською теорією індивід є продуктом суспільства, тобто спільної діяльності людей. З'являючись на світ, людина не має свідомості, природжених ідей. Вони виникають як відображення людиною нових суспільних відносин, відповідного стану матеріальної і духовної культур, що склалися історично.

Поряд із марксистською, однією з перших соціологічних і соціально-психологічних концепцій особистості, що виходили не з внутрішніх характеристик людини, а з визнання вирішального значення взаємодії індивідів, була теорія «дзеркального «я», розроблена американським соціологом Чарльзом Кулі (1864—1929) і систематизована Джорджем Гербертом Мідом (1863—1931). На думку Кулі, «дзеркальне «я» — це відчуття особистої визначеності, що формується у людини в результаті спілкування з іншими людьми. Воно синтезує в собі «уявлення інших людей про мене»; «уявлення про те, як інший оцінює мій образ»; «відчуття власного «Я». Для цієї теорії характерна надмірна абсолютизація міжособистісного спілкування у малих групах, відірваність особистостей від предметної діяльності і взаємовідносин із соціальною системою, до якої належить мала група.

Ряд соціологічних конструкцій особистості об'єднується навколо теорії ролей. Серед тих, хто так чи інакше причетний до розробки цієї теорії, відомі західні соціологи Р. Лінтон, Я. Морено, Дж. Мід, З. Фрейд, Т. Парсонс. Особистість трактується цією теорією як «функція від тієї сукупності ролей, які виконує індивід у суспільстві». Отже, в процесі соціалізації особистість засвоює різні аспекти поведінки (ролі) людей у суспільстві і, таким чином, стає особистістю.

3.Фрейд виділив в структурі особистості три головних психологічних компонента: «Воно», «Я» і «Понад-я». «Воно» — це сфера підсвідомого або несвідомого, «Я» — сфера свідомості, «Понад-я» — сфера інтеріоризованої культури, або, виражаючись терміном П.Сорокіна, надсвідомість.

Підсвідомість («Воно») є компонентом, де володарюють несвідомі інстинкти, пов'язані з необхідністю задоволення біологічних потреб, серед яких З.Фрейд особливо виділяв лібідозну (інтимні спонуки) і агресивну. Підсвідомістю править принцип задоволення.

Свідомість («Я») — компонент особистості, керівник її контактів із зовнішнім світом. На початку своєї життєвої дороги, коли людина з'являється на світ, у нього існують лише біологічні потреби. Вони вимагають негайного задоволення, яке приносить організму задоволення (знімає напругу). Сферою свідомості («Я») управляє принцип реальності. Раціональне «Я» робить людину розважливою, заповзятливою, здатною добиватися своїх цілей і виходити з важких обставин.

Надсвідомість («Понад-я») — це пересаджені в голову людини внутрішні, освоєні індивідом соціально значимі норми й заповіді, соціальні заборони, стереотипи поведінки і так далі, які диктує індивідові суспільство. По Фрейду «Понад-я» — це внутрішній «наглядач», «критик», джерело етичного самообмеження особи. Даний шар психіки особи формується переважно несвідомо в процесі виховання (перш за все в сім'ї) і виявляється у вигляді совісті.

У динамічному плані все ці три елементи структури особистості характеризуються конфліктом. Несвідомі потяги, за словами Фрейда, «за природою своїй гідні засудження», подавляються енергією «Понад-я», що створює для людини нестерпну напругу.

Ідеї 3.Фрейда про структуру людської особистості розвинув П.Сорокін. Приймаючи в цілому запропоновану структуру 3.Фрейдом, П.Сорокін дав іншу інтерпретацію «Понад-я». Саме П.Сорокін тлумачив «Понад-я» як надсвідомість. На думку П.Сорокіна, З.Фрейд дуже біологізував процес формування «Понад-я», стверджуючи, що його вміст знаходиться у сфері несвідомого. Над-свідомість, за П.Сорокіним, — це сфера абсолютних моральних законів, які складають вміст базових цінностей і норм і джерело яких знаходиться у сфері релігійної свідомості.

4. Соціологічна структура особистості

У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості — нормативний і функціональний.

Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.

Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основних елементи: соціальний статус; соціальну роль; спрямованість особистості.

Соціальний статус визначається у соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом. За своєю природою люди (окремі особистості, групи) не впорядковані. Але в суспільній свідомості вони завжди порівнюються за своїми статусними ознаками, розміщуються в ієрархічному порядку. Виходячи з цього розрізняють такі види статусу:

1) «природжений» (соціальне походження, стать, національність, раса);

2) «надбаний» (освіта, кваліфікація).

Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним.

У марксистській соціології першоосновою визначення соціального статусу є класовий поділ суспільства, розбіжності всередині самих класів. Дослідження, які проводилися радянськими соціологами, у тому числі й українськими, свідчать, що в умовах радянського суспільства вирішальну роль для визначення соціального статусу відігравали професія, освіта, заробітна плата, територіальні та вікові відмінності.

У західній соціології дослідження соціального статусу значною мірою спираються на концепцію соціальної стратифікації німецького соціолога Макса Вебера (1864—1920), згідно з якою статусні групи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи характеризуються специфічним стилем життя, певним типом освіти й занять, сприйняттям певних цінностей і вірувань, додержанням правил поведінки і звичаїв. На думку пізніших прихильників функціоналістської методології (Т. Парсонс, П. Сорокін, В. Варбер, К. Девіс, У. Мур), стратифікаційна система суспільства — об'єктивна потреба будь-якої розвиненої держави. «Суспільства без розшарування, з реальною рівністю їхніх членів, — за словами П. Сорокіна, — міф, який так ніколи й не став реальністю за всю історію людства». У своїй концепції П. Сорокін як критерій соціальної стратифікації бере три основі форми: економічну, політичну і професійну.

У сучасних концепціях соціальної мобільності (термін запровадив у соціологію П. Сорокін) часто використовують семикласову вертикальну стратифікацію:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерційний клас;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Соціальна роль. Виходячи із соціального статусу людина як член суспільства виконує ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію (у суспільстві, групі, організації) і виконує відповідні їй функції.

Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, одні з них індивід має можливість вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі й бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов'язують певні права та обов'язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якостей його самого. Між різноманітними соціальними ролями, що їх виконує індивід, можуть виникати внутрішні або міжрольові конфлікти.

Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття:

1) спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному;

2) стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.

Рольова інтерпретація особистості — корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей. Освоєння соціальної ролі, вирішення міжрольових і внутрішніх конфліктів зумовлюють появу стійкого конкретного індивіда, який може протистояти традиційним рольовим впливам.

Спрямованість особистості. У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:

  •  ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і політичних організацій;
  •  соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших малочисленних соціальних груп;
  •  моральна, що включає моральні орієнтації, які відображають суб'єктивне, особистісне ставлення людини до інших людей і самої себе.

Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілкування людини як суспільної істоти. Саме тому її аналіз є першоосновою соціологічного дослідження особистості. Здійснивши його, ми маємо всі підстави для того, щоб перейти до розгляду питання про взаємодію і взаємовплив особистості й суспільства.

Питання для самоконтролю:

  1.  Поясніть сутність понять „людина”, „особистість”, „індивід”, „індивідуальність”.
  2.  У чому сутність поняття особистості з точки зору соціології?
  3.  Дайте визначення, що таке особистість і виявіть відмінність поняття „особистість” у соціології від інших соціогуманітарних дисциплін.
  4.  Назвіть і охарактеризуйте центральні теорії розвитку особистості.
  5.  Перелічить основні компоненти внутрішньої структури особистості.
  6.  Визначте основні напрямки соціології особистості в сучасних умовах.
  7.  Розкрийте зміст структурної теорії особистості З.Фрейда.
  8.  Проаналізуйте чинники, які впливають на особистість, як об’єкт суспільних відносин.


Лекція 8. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В СУСПІЛЬСТВІ

Мета лекції. Пояснити, що таке соціалізація й у чому її сутність.  показати, які існують погляди соціологів на соціалізацію. Розкрити природу процесу соціалізації і назвати його основні етапи. Пояснити сутність основних сучасних моделей соціалізації і вміти розрізняти їх. Порівняти можливості однорівневого і багаторівневого підходів до дослідження процесів соціалізації.

ПЛАН

1. Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство.

2. Моделі соціалізації.

3.Основні етапи і стадії процесу соціалізації

1. Соціалізація – процес інтеграції індивіда в суспільство

Поняття "соціалізація " (від латинського sосіаlіs — суспільний) усе актив ніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук — філософії, соціології, психології, політології, педагогіки й інших. Виникнення цього поняття в американській і французькій соціології відносять до кінця XIX століття і пов'язують з іменами американського соціолога Ф. Гіддінгса (1855-1931) і французького соціолога Г. Тарда (1843-1904).

Під соціалізацією в сучасній соціології зазвичай розуміють процес засвоєння індивідом зразків поведінки, психологічних механізмів, соціальних норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування індивіда в даному суспільстві.

Соціалізація охоплює всі процеси залучення до культури, комунікації і навчання, за допомогою яких людина набуває соціальну сутність і здатність брати участь у соціальному житті. У статті І. Кона і В. Ольшанського соціалізація визначається як "процес, у ході якого людська істота з визначеними особистісними задатками здобуває якості, необхідні їй для життєдіяльності".

У цьому зв'язку Н. Андрєєнкова у дослідженні соціалізації як процесу становлення людини як суспільної істоти виділяє аспекти, важливі з погляду соціальних контактів індивіда з оточуючими її людьми. З цих позицій у структуру соціалізації вона включає: соціальне пізнання, оволодіння визначеними навичками практичної діяльності, інтеріалізація визначених норм, позицій і ролей, вироблення ціннісних орієнтацій і установок, а також включення людини в активну творчу діяльність. Поряд з цим авторка чітко визначає свою позицію стосовно взаємодії процесів соціалізації і виховання.

У ході соціалізації індивід грає як пасивну роль (засвоєння соціального досвіду, сприйняття цінностей і ін.), так і активну роль (вироблення визначеної системи орієнтацій, установок і т.п.).

Як зміст і результат процесу соціалізації визнаються засвоєння системи знань, норм і цінностей, соціального досвіду, соціальних якостей і рис, соціальних ролей, зразків і психологічних механізмів поведінки.

Деякі автори намагаються об'єднати сукупність цих ознак у такому інтегральному понятті, як "соціальність", хоча можливості його використання викликають сумнів через передбачувані складності з його якісними і кількісними вимірами. В той же час аналіз показує, що практично всі автори визнають в якості основних інститутів соціалізації систему освіти і виховання. Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації, ядро якого складає процес передачі накопичених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіту.

Варто зазначити, що процес соціалізації продовжується протягом всього життя індивіда і включає в себе такі стадії: дотрудову, трудову,після трудову.

Соціалізація являє собою складний і багатогранний процес, що вивчається різними науками (від історії і психології до педагогіки, етнографії і філософії), кожна з яких досліджує свій аспект. Соціологія, зокрема, вивчає даний процес у наступних аспектах:

1) соціокультурному (тобто соціалізація поколінь у конкретно-історичних умовах);

2) біосоціогенетичному (тобто соціалізація індивідів у визначених соціально-економічних умовах);

3) генетико-віковому (тобто вікова соціалізація в умовах конкретного суспільства).

Важливо підкреслити, що процес соціалізації відбувається як стихійно, так і цілеспрямовано під впливом безлічі посередників, тобто суспільних структур і інститутів, роль яких по-різному виявляється на різних етапах і стадіях соціалізації. Серед посередників соціалізації людини виділяються такі, як родина, родичі і друзі, навчальні заклади, трудові, спортивні та інші колективи, суспільно-політичні і культосвітні організації, засоби масової інформації, література, мистецтво і т.ін.

Взаємодія індивіда і соціального середовища у процесі соціалізації відбувається у формі адаптації та інтериорізації.

Адаптація - це пасивне пристосування людини до соціального середовища.

Інтеріоризація - це активна взаємодія індивіда з середовищем, в якому людина робить свідомий вибір.

Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли пов'язані зі: зміною соціальних ролей, набуттям нового статусу, відмовою від попередніх звичок, оточення, дружніх зв'язків, зміною способу життя.

Цей процес складається з двох етапів безпосередньо пов'язаних між собою: десоціалізації іресоціалізації.

Десоціалізація це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей та правил поведінки.

Ресоціалізація- процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей і правил поведінки замість втрачених.

В основі механізму соціалізації лежить перш за все активно-перетворювальна діяльність людини, за допомогою якої відбувається її включення в життя і культуру суспільства, формування соціальних зв'язків, засвоєння загальних способів практичної діяльності, розвиток свідомості і самосвідомості, систем соціальної орієнтації.

Отже, і це необхідно особливо відзначити, соціалізація за своєю суттю є процесом взаємо- і самореалізації особистості в ході її активної трудової діяльності. Тут важливо вказати, що соціалізація особистості — не просто односпрямований процес її навчання соціальним ролям (така точка зору переважає в деяких концепціях західної соціології), але й процес взаємовпливу.

2. Моделі соціалізації

В основу кожної моделі соціалізації покладена та чи інша теорія соціалізації. Сучасний американський соціолог Н. Смелзер систематизував їх у чотири основні групи.

1. Теорія розвитку особистості (Ч. Кулі, Дж. Г. Мід).

2. Психоаналітичні теорії (3. Фрейд, Е. Еріксон).

3. Теорія розвитку пізнання (Ж. Піаже).

4. Теорія морального розвитку (Л. Колберг).

1. Ще одна модель, яка набула поширення в західній соціології, а саме модель "міжособистісного спілкування", розглядає соціалізацію як процес і результат групового впливу на особистість, здійснюваного шляхом міжособистісного спілкування, що відбувається відповідно до об'єктивних законів, закріплених в системі соціальних ролей. Прихильники даної моделі (Ч. Кулі, Дж. Мід і ін.), яка називається "Я-теорія ", чи теорія "дзеркального Я"', думають, що особистість виростає з безлічі інтеракцій людей з навколишнім світом, у результаті яких вона навчається дивитися на себе очима інших, тобто мислити про себе як і про інших, а також розуміти поведінку інших людей.

Певний інтерес для організації процесу соціалізації має положення Дж. Міда, одного з розробників даної концепції, про три стадії соціалізації.

На першій з них — імітації — діти копіюють поведінку дорослих, не завжди розуміючи її.

На другій — стадії рольових ігор — діти, виконуючи в іграх дорослі ролі, "приміряють" їх на себе, учаться надавати своїм думкам і діям ті ж значення, що й дорослі.

На третій, завершальній стадії — колективних ігор — дитина до розуміння очікувань окремих людей додає групові очікування. Оволодіння правилам рольових і колективних ігор підготовлює дітей до виконання правил гри в суспільстві, що закріплені в законах і нормах. Тим самим здобувається почуття соціальної ідентичності.

Акцент на розвитку інтелекту, важливості оволодіння мовою в процесі соціалізації дозволяє віднести до прихильників цієї моделі і представників психологічної школи Л. Виготського. Проблема соціалізації розглядається ним в зв'язку з формуванням особистості в процесі взаємодії і взаємовпливу соціальних груп, колективів і особистості.

2. Розглянемо коротко сутність основних моделей кожної із запропонованих груп теорій соціалізації. Однієї з розповсюджених моделей, джерела якої лежать у теорії психоаналізу 3. Фрейда, є розуміння соціалізації як розвитку особистісного контролю. Основна ідея, на якій побудована ця модель, полягає у визнанні людей ще від народження асоціальними, внаслідок уроджених агресивних інстинктів. Тому соціалізація носить конфліктний характер і вимагає не тільки особистісного, але і суспільного контролю.

Поряд з моделлю "особистого контролю" (3. Фрейд) і моделлю "рольового тренінгу" (Т. Парсонс) у західній соціології дуже поширена модель "соціального вчення ", представлена більшістю різновидів біхевіоризму (Дж. Доллард, Б. Скіннер, Р. Уолтерс і ін.), яка заснована на відомій формулі "стимул — реакція". Ця модель під соціалізацією розуміє "модифікацію" людської поведінки шляхом "дозування" стимулів, тобто дотримання визначених пропорцій покарання і заохочення для одержання бажаної реакції (поведінки). При удаваній зовнішній привабливості і реальності подібні методи "соціальної інженерії", що цілком придатні для дресирування білих пацюків і інших тварин, навряд чи можуть бути застосовні для нормального, а не репресивного виховання людини.

3. Ще одна, "когнітивна" модель соціалізації (Ж. Піаже, Л. Колберг, А. Маслоу й ін.) побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, сукупність яких утворює у її свідомості образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не сама реальність керує поведінкою людей. Головним аспектом соціалізації при цьому виступає процес навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних і емоційних структур особистості. Згідно Ж. Піаже, когнітивна соціалізація проходить в кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежують можливості навчання людини.

Перша стадія — сенсорно-моторна (до 2 років) — припускає розвиток у дітей здатності тривалий час утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища.

Друга стадія — передопераціональна (від 2 до 7 років) — діти вчаться розрізняти символи і значення символів, розуміти різницю між об'єктами і їх символами.

Третя стадія — конкретних операцій (від 7 до 11 років) — діти учаться виконувати деякі дії подумки, тобто представляти необхідні дії "у розумі", без виконання їх у житті.

Четверта стадія — формальних операцій (від 12 до 15 років). Настає час навчитися аналізу абстрактних (математичних, моральних, логічних і ін.) проблем, умінню міркувати про майбутнє.

Дана концепція була доповнена американським психологом Л. Кольбергом, який в основу переходу від однієї стадії соціалізації до наступного поклав не тільки результати розвитку когнітивних навичок, але і здатності до розуміння і співпереживання (емпатії) почуттям інших людей. Досягнення тих чи інших стадій не пов'язується з віком, а завершальні етапи доступні далеко не усім.

Особливе місце серед прихильників когнітивної моделі займає й точка зору "гуманістичних" психологів (А. Маслоу, К. Роджерс і ін.). Ґрунтуючись на ідеї самоактуалізації особистості в процесі її дозрівання, вони вважали, що природні внутрішні сили особистості в змозі самостійно реалізувати соціалізацію індивіда, а засоби, фактори й агенти соціалізації повинні лише не заважати цим силам. Звичайно, важко погодитися з недооцінкою в цій моделі агентів соціалізації в особі соціальних інститутів, зокрема, таких як освіта і виховання. Однак у цій концепції закладені застереження від зловживання їх можливостями для маніпулювання свідомістю людей.

4. Однієї з найбільш популярних моделей соціалізації, положення якої актуалізуються в зв'язку із зростанням етнонаціональних проблем, є модель "інкультурації" (Ф. Боас, В. Маліновський і ін.). У ній соціалізація розглядається як процес передачі культурної спадщини. Людина в цьому процесі бере участь як пасивний споживач, що автоматично сприймає культуру в ході свого індивідуального розвитку. Сама ж культура у цій моделі трактується як своєрідний екран у вигляді національного характеру, на який і проектується психологія індивіда.

Погоджуючись з авторами цієї концепції в тому сенсі, що в національному характері (менталітеті) дійсно закріплені стійкі психологічні риси конкретної етнічної групи, не можна прийняти їхню точку зору на розуміння соціалізації як несвідомої передачі цих рис від покоління до покоління. Не можна також не визначати взаємовпливи і взаємодії цих рис у процесі міжнаціонального спілкування, як і впливу на ці риси змін у навколишньому соціальному середовищі.

3. Основні етапи і стадії процесу соціалізації

Аналіз розглянутих вище моделей соціалізації показує, що усі вони в тій чи іншій мірі визнають той факт, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого віку. Так, на думку Н. Андрєєнкової, процес соціалізації завершується у віці 23-25 років, тобто з досягненням молодою людиною стадії зрілості. Саме цей період необхідний для стійкої інтеріорізації комплексу норм і ролей, для вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій і установок. У залежності від віку індивіда, прихильники цього підходу виділяють три основних етапи соціалізації:

1) первинна соціалізація (дитини);

2) маргінальна (проміжна чи псевдостійка) соціалізація (підлітка);

3) стійка (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юнацтва до зрілості (період від 17-18 до 23-25 років).

Аналіз сукупності різних факторів на кожному з цих етапів дозволяє виділити "критичні періоди ", особливо важливі для соціалізації індивідів.

Для первинної соціалізації — це перші 2-3 роки і час вступу до школи.

Для маргінальної соціалізації — перетворення дитини в підлітка і підлітка в юнака.

Для стійкої соціалізації — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

Зупинимося на викладі еволюційної теорії соціалізації.

1 стадія дитячий період. Основна проблема — довіра чи недовіра. Дитина на підставі визначеного рівня турботи і комфорту з перших днів довідується, якою мірою можна розраховувати на задоволення основних потреб: їжа, тепло, безпека.

2 стадія вік від одного року до двох років. Основна проблема — автономія або сором і сумнів. Ситуація ускладнюється збігом навантажень на дитину, пов'язаних, з одного боку, з початком відстоювання своїх прав і непокорою авторитету. А з іншого боку — батьки починають учити дитину контролювати роботу свого шлунку.

3 стадія від трьох до п'яти років. Основна проблема — ініціатива або почуття провини. Це період розвитку рухової активності, допитливості й уяви. Усвідомлюються відмінності між хлопчиками і дівчатками, виявляється дух суперництва. Дитина визначає межі, до яких ініціатива в прояві нових здібностей може поширюватися.

4 стадія молодший шкільний вік. Основна проблема — старанність чи недбайливість. На цій стадії йде навчання індивідуальній і колективній роботі, формуються стосунки з вчителями й іншими дорослими, відбувається перша "примірка" дорослих ролей. На цьому тлі головною задачею є набуття впевненості в собі, у своїх здібностях, їх усвідомлення і розвиток.

5 стадія підлітковий-юнацький вік. Основна проблема — становлення індивідуальності (ідентифікація) або рольова дифузія (невизначеність у виборі ролей). Відомо, що це час появи активного статевого потягу, а значить і пошуку партнера в інтимній сфері. Разом з тим — це час пошуку свого місця в житті, вибору подальшого шляху (навчання, робота і т.п.). У цей період небезпечні як невдачі в одній зі сфер, так і переоцінка значимості якої-небудь з них.

6 стадія молоді роки. Основна проблема — інтимність чи самітність. Головні цілі на цьому етапі — залицяння, шлюб і інші види близькості. Якщо пошук щирих і довірчих стосунків з постійним партнером не увінчався успіхом чи ці стосунки призвели до розриву, то надалі це може проявитися у вигляді тимчасових, не завжди обґрунтованих, але завжди нестабільних інтимних зв'язках і незадоволеності цією сферою життя.

7 стадія середній вік. Основна проблема — продуктивність (творча продуктивність) чи стагнація (творчий застій). Ця стадія пов'язана з реалізацією індивіда в двох основних ролях: працівника і батька. Причому відчуття творчої продуктивності приносить успіх в обох ролях, у той час як творчий застій може викликати невдачу навіть у який-небудь одній з них.

8 стадія (заключна) — старість. Основна проблема — умиротворення або розпач. На цьому етапі соціалізацію індивіда визначає підведення підсумків власного життя й успішності всіх попередніх етапів.

Отже, виділення етапів процесу соціалізації і центральних завдань кожного етапу дозволяє корегувати виховний вплив, орієнтуючись на вимір емпіричних ознак на кожному з етапів, визначати їхню вагу і значення, виявляти основні і додаткові фактори, форми і механізми їх впливу на становлення особистості.

Питання для самоконтролю:

  1.  В чому виявляється сутність і зміст соціалізації особи?
  2.  Основні стадії соціалізації особи та їх характеристика.
  3.  За допомогою яких факторів відбувається соціалізація особистості?
  4.  Що таке соціальна адаптація та інтеріоризація як складові процесу соціалізації?
  5.  Що відбувається в результаті інтеріоризації?
  6.  З яких елементів складається механізм соціалізації особи?
  7.  У чому виявляється сутність поняття самосвідомість? Її роль у життєдіяльності людини.
  8.  Спробуйте охарактеризувати на власному прикладі цикли десоціалізації й ресоціалізації.
  9.  Що обмежує свободу людини?


Лекція 9. СОЦІОЛОГІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

Мета лекції. Визначати зміст поняття «девіації», його об'єкт, предмет. Охарактеризувати теорії і концепції девіації та показувати відмінність між ними. Розглянути класифікацію девіантної поведінки. Проаналізувати шляхи подолання девіантної поведінки.

ПЛАН

1. Соціологія девіантної поведінки як наука: об'єкт, предмет, сутність і зміст.

2. Характеристика основних теорій і концепцій девіації.

3. Соціальна діагностика девіантної поведінки.

4. Шляхи подолання девіантної поведінки.

1. Соціологія девіантної поведінки як наука: об'єкт, предмет, сутність і зміст

Соціологія девіантної поведінки є спеціальною соціологічною теорією, яка досліджує методами соціології сутність соціального явища девіації — відхилення в поведінці людей.

Отже, об'єктом цієї соціології середнього рівня виступають суб'єкти девіантної поведінки — окремі люди, групи людей та соціальні організації.

Предметом соціології девіантної поведінки є сутнісні характеристики такого соціального явища, як девіантна поведінка, розгляд її як специфічних соціальних відносин.

Під девіантною (від лат. deviatiо — відхилення) поведінкою в соціології розуміють дії та вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам чи визнаним шаблонам і стандартам поведінки.

Визначаючи сутність девіантної поведінки, необхідно зазначити, що вона поділяється на два типи. 

До першого типу відносять, як правило, таку поведінку, що набирає суспільно несприятливих, навіть дуже небезпечних форм (наприклад, злочинність), внаслідок чого суспільство змушене застосовувати відповідні санкції. Соціальні наслідки цього типу девіантної поведінки полягають у підриві громадського порядку, посиленні ентропійних процесів, нівелюванні й розпаді особистості, зниженні якості роботи й рівня суспільних стандартів, наростанні соціальної апатії тощо.

Другий тип девіантної поведінки пов'язаний із процесом розвитку суспільства, застаріванням його соціальних норм, критеріїв та стандартів, які необхідно змінювати, оскільки вони гальмують процеси суспільного розвитку. Масштаби поширення різноманітних форм девіантної поведінки цього типу рухливі.

У цих випадках далеко не кожна форма соціального відхилення (девіації) заслуговує лише негативної оцінки. Вона часто-густо містить у собі вказівку щодо необхідності зміни «непрацюючих» норм та оновлення застарілих цінностей. Таким чином, цей тип соціальних відхилень має відповідний прогресивний зміст, зав'язок майбутніх суспільних змін.

До основних форм девіантної поведінки належать правопорушення (включаючи злочинність) пияцтво, наркоманія, проституція, самогубство. Серед них злочинність є найнебезпечнішою формою, проявом гострого конфлікту між особистими та суспільними інтересами. Алкоголізація (пияцтво і алкоголізм) та наркоманія є формою втечі від повсякденних турбот і життєвих негараздів, засобом зняття напруження й невпевненості. Крайньою формою такої втечі є самогубство.

2. Характеристика основних теорій і концепцій девіації

Девіація, як вже зазначалося, є результатом протидії нормам будь-якого суспільства. Теоретичний огляд основних концепцій девіації засвідчує їх комплексно-системний характер. Адже біологічний, психологічний та соціологічний підходи органічно взаємопов'язані, тобто інтегровані в єдину, комплексну системну цілісність. Причому соціологічний аспект виступає системоорганізуючим чинником, у якому синтезуються біолого-психологічні характеристики. Адже людина — біосоціальна істота. Соціальна суть людини визначає її як особистість за врахування біологічних і психологічних ознак. Саме в цьому полягає глибинний зміст соціології людської поведінки, включаючи її відхилення від норм на рівні правопорушень чи злочинності.

Таблиця 1

Основні теорії та концепції девіації

Пояснення

Теорія (концепція)

Теоретик

Основна ідея

Біологічне

Фізичні риси, пов'язані зі схильністю до злочинів

Ломброзо

Фізичні особливості є причиною девіації

Певна фізична будова, що найчастіше зустрічається у девіантів

Шелдон

Те саме

Психологічне

Психоаналітична теорія

Фрейд

Конфліктність, притаманна особистості, спричиняє девіацію

Соціологічне

Аномія

Дюркгейм

Девіація, зокрема самогубство, здійснюється через відсутність норм

Соціальна дезорганізація

Шоу, Маккей

Девіація багатьох видів виникає, коли культурні цінності, норми та соціальні зв'язки відсутні, послаблені чи стають суперечливими

Аномія

Мертон

Девіація відбувається, коли існує розрив між цілями суспільства та схвалюваними засобами їх досягнення

Соціокультурні теорії

Селлін, Міл-лер, Сатер-ленд, Клауард, Охлін

Конфлікти між нормами суб-культури та панівною культурою є причиною девіації

Теорія навішування ярликів

Беккер

Девіація — своєрідний ярлик, яким групи, що мають владу, позначають поведінку більш слабких груп

Радикальна кримінологія

Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон, Янг

Девіація є результатом протидії нормам капіталістичного суспільства

Соціологія девіації виходить з того, що в суспільстві завжди наявні різні форми девіації. Тому вміння виявляти причини соціальних відхилень, розробляти шляхи їх подолання є постійно актуальним і безпосереднім завданням правоохоронних органів. Міліція України, записано в законі, захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.

Протиправні посягання — це і є девіація. Розуміння її сутності сприяє соціальному контролю та управлінню. Таке розуміння дають кримінологія, правова статистика, соціологія та інші науки. Соціологія виявляє найзагальніші причини і наслідки девіації, її деструктивний вплив на суспільство, шляхи викорінення негативних явищ.

Свого часу французький соціолог Е. Дюркгейм розробив концепцію поведінки, що відхиляється від норми, приділяючи особливу увагу причинам як порядку, так і безладу в суспільстві. Його головна теза — про колективну свідомість, що являє собою сукупність переконань і поглядів, яких додержуються всі члени суспільства. При існуванні соціальної інтеграції, коли члени суспільства, його структурні підрозділи додержуються спільних норм, керуючись ними у своєму житті, причин для девіації немає. Без такої інтеграції, коли індивід або група ігнорують соціальні норми, настає аномія.

Аномія — це такий суспільний стан, при якому значна частина людей знає про існування зобов'язальних нормативів, але нехтує ними,ставиться до них негативно або байдуже.

Така ситуація виникає за різких змін соціальної структури, різного роду кризових потрясінь.

Слід розрізняти індивідуальні й соціальні відхилення. Перетворення перших у другі відбувається за таких умов:

1) однакова спрямованість таких відхилень у схожих груп людей в однакових умовах;

2) близькість або навіть єдність причин, за яких вони виникають;

3) наявність певної повторюваності, стійкості названих явищ.

Зазначені аспекти детермінують перетворення індивідуальних відхилень у соціальні. Останні виступають не випадковими фактами, а процесами, що набули певного поширення в суспільстві або виявляють тенденцію до цього.

Наступна актуальна проблема — критерій девіації. Він має комплексний характер. Визначаючи і реалізуючи його, слід ураховувати такі фактори:

1) релятивну природу девіації;

2) невизначеність сподівань;

3) розбіжності у питаннях щодо правил і норм.

Релятивна природа девіації означає відносність характеристик людських вчинків (наприклад, у роки війни).

Невизначеність сподівань від людських вчинків свідчить про те, що їх остаточні наслідки можуть спростувати очікувані результати.

Розбіжності щодо законності та правильності існуючих норм у різних людей.

Наведені тези свідчать про неприпустимість навішування ярлика девіантної поведінки без урахування всіх обставин, норм окремих людей, груп, суспільства в цілому, притаманних йому загальноприйнятих типів реакції на реальну дійсність. На цьому ґрунтується підхід до діагностики різних форм девіації (відхилення).

3. Соціальна діагностика девіантної поведінки

Як і питання про сутність девіації, проблема її соціальної - (включаючи біопсихологічну) діагностики має свою історію.

Наприкінці XIX ст. італійський лікар Цезаре Ломброзо виявив зв'язок між кримінальною поведінкою та певними фізичними рисами. Він стверджував, що люди схильні до типології поведінки за своїм біологічним складом, що «кримінальний тип» асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції (нижня щелепа виступає, ріденька борідка, знижена чутливість до болю). Послідовники Ломброзо розвинули його теорію різними варіантами біологічної концепції девіації, зокрема положеннями про аномалію статевих хромосом девіанта.

Психологічний підхід доповнює проблематику діагностики девіації. Ідеться про аналіз кримінальної поведінки (таких загальних станів, як розумові дефекти, дегенеративність, недоумкуватість, психопатія, що їх пояснювали ще давні мислителі, шукаючи психологічні основи пояснення). Тут кримінологи координують свої зусилля з психологами, психоаналітиками. Як і при визначенні сутності девіації, розкриття її діагностики також вимагає комплексно-системного підходу: біопсихологічного та інтегрально-соціологічного. Такий підхід поєднує визначення спільних соціальних факторів як причин девіацій:

1) відсутність норм і розрив між цілями суспільства та засобами досягнення цих цілей (теорії аномії);

2) культурні цінності, що спонукають людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії);

3) наявність тих, хто оцінює людину з погляду девіації (теорія навішування ярликів);

4) розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія).

Враховуючи наявність конструктивної девіації (творчого ставлення до існуючих норм з метою їх поліпшення й удосконалення) і виходячи з потреби зосередитися на деструктивній девіації, слід звернутися знову до механізму людської життєдіяльності в цілому (середовище — потреби — їх усвідомлення та діяльне задоволення). Усвідомлення об'єктивних потреб відбувається у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, що реалізуються певними засобами.

У цьому відношенні цікавим є підхід до цієї проблеми Р. Мертона. Він розрізняє: конформізм, інновацію, ритуалізм, ретритизм, бунт.

Конформізм — це узгодженість між цілями суспільства і засобами їх реалізації. Ідеться про застосування законних засобів досягнення суспільноприйнятих цільових установок. Така поведінка є основою стабільного суспільства.

Інновація припускає визначення цілей, але відкидає соціально схвалені засоби їх досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

Ритуалізм пов'язаний з відкиданням цілей та визначенням засобів. Звичайно він виражається у зниженні рівня домагань і часто зустрічається, на думку Мертона, у представників нижчої верстви середнього класу. Це може служити джерелом девіантної поведінки, наприклад, бюрократа, абсолютизуючого формальні процедури.

Ретритизм заперечує як соціально схвалені засоби, так і відповідні цілі. Найбільше ретретизм характерний для осіб, що опинилися за межами суспільства: волоцюг, наркоманів, п'яниць та ін., які відмовляються від пошуків безпеки, престижу, претензій на гідність.

Бунт — відкидання (заперечення) цілей і засобів із заміною їх новими. Вони переносять свою лояльність від існуючого соціального устрою до нових груп з новими ідеологіями.

Вітчизняний дослідник В. Кудрявцев у праці «Правова поведінка: норма і патологія» (М., 1982) пише, що у формальному розумінні патологією можна назвати будь-яке небажане відхилення від норми, що теоретична патологія в медицині — це загальне вчення про хворобу. Але соціальна патологія акцентує увагу на відхиленні від норм саме у сфері соціальній, а не біологічній. Ідеться про порушення і нехтування суспільними інтересами масового чи індивідуального характеру, з більшою чи меншою інтенсивністю.

Він зазначає, що соціальна патологія поведінки — частина соціальної патології. Поведінка визначає конкретного суб'єкта девіації і тим самим конкретизує саму боротьбу проти правопорушень і злочинів, їх профілактику. Правопорушення і злочини — дві форми соціальної патології, девіантної поведінки в цілому. Такі рівні відповідної діагностики. Вона дає змогу зосередитись на шляхах подолання правопорушень і злочинів у суспільному житті.

4. Шляхи подолання девіантної поведінки

Сутність і діагностика девіації  (відхилення) підказують ефективні шляхи її подолання. При цьому важливо виходити з категорії правової поведінки з урахуванням її норми і патології. Ця поведінка є складовою людської життєдіяльності загалом, її об'єктивних факторів (середовище — потреби) та факторів суб'єктивних (усвідомлення об'єктивних потреб у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок та реалізації їх у вчинках, поведінці, діяльності).

Подолання девіантної поведінки починається із запобігання їй. Вважається, що запобігання девіації складається з тріади: 

1) профілактики;

2) власне запобігання;

3) запобіжних заходів.

На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо, й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.

Профілактика правопорушень має такі основні цілі:

1) обмеження впливу негативних факторів;

2) вплив на причини злочинних проявів;

3) вплив на мікросередовище;

4) вплив на особистість, здатну на злочин.

Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки щодо проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування всіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне — внутрішнє і зовнішнє. Ідеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику особистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (рецидивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинного характеру; відображення географії злочинності та інших правопорушень, відхилень тощо.

Форми профілактичної роботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення поведінки правопорушників у трудових колективах, громадських організаціях, залучення правопорушників до суспільно корисних занять. Переконання поєднується з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні адміністративні засоби впливу.

Подолання девіантної поведінки потребує знання суті, причин, ознак злочинності та особистості злочинця.

Злочинність — динамічне соціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на цьому етапі і характеризуються певними кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер).

Ідеться про зареєстровану і приховувану (латентну), незареєстровану, злочинність, про її детермінанти — об'єктивні й суб'єктивні, головні й другорядні.

Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і певних груп індивідів. Звідси — групова, організована злочинність, учасники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.

Структура особистості злочинця включає:

1) соціально-демографічні ознаки;

2) кримінально-правові ознаки;

3) соціальні прояви у різних сферах життя;

4) моральні властивості;

5) психологічні особливості.

Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з урахуванням названих специфічних рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення через творчість.

Працюючи над перевихованням злочинців, долаючи їх опір суспільним інтересам, соціальні структури розрізняють такі типи злочинців:

1) найнебезпечніші (активно антисоціальні, «професіонали», рецидивісти);

2) небезпечні (пасивно асоціальні);

3) нестійкі, втягнуті у злочинне середовище;

4) ситуативні, які діють залежно від ситуацій, у які вони потрапляють.

Сім'я, школа, система освіти, засоби масової інформації, громадська думка, трудові колективи, ще ширше соціальні інститути, соціальні спільноти, відносини між ними, суспільство загалом — такий перелік суб'єктів (носіїв) цілеспрямованого впливу на людей, які тяжіють до деформацій особистості, що призводять до правопорушень і злочинів, задля їх удосконалення, позбавлення негативних рис.

Питання для самоконтролю:

1. Що є об’єктом девіантної поведінки?

2. Що становить предмет девіантної поведінки?

3. Назвіть і охарактеризуйте типи девіації.

4. У чому полягає сутність біологічної концепції девіантної поведінки?

5. Проаналізуйте психологічні та соціологічні теорії девіантної поведінки

6. Розкрийте погляди Р. Мертона на девіацію?

7. Назвіть і охарактеризуйте види девіантної поведінки.


Лекція 10. СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ

Мета лекції. Розглянути місце соціології молоді в системі соціологічного знання та в державній молодіжній політиці. Основні поняття і категорії соціології молоді Стан дослідження молодіжних проблем і необхідність розвитку соціології молоді в Україні

ПЛАН

1. Сутність, предмет, суб’єкт, функції соціології молоді.

2. Молодіжні проблеми та розвиток соціології молоді в Україні

3. Основні проблеми сучасної української сільської молоді.

1. Сутність, предмет, суб’єкт, функції соціології молоді

Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних і соціальних чинників, соціологія виявляє інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні соціальні цінності, І норми моралі, традиції тощо. Цими ж питаннями переймається ювенологія (наука про різноманітні особливості молоді) — складова сучасної науки про людину.

Соціологія молоді — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та поза сімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.

Соціологія молоді функціонує на трьох рівнях:

  •  загальнометодологічному,
  •  спеціально-теоретичному,
  •  емпіричному.

На перших двох рівнях відбувається науково достовірне визначення молоді з урахуванням конкретно-історичних умов її існування і розвитку; обґрунтування сутнісних специфічних особливостей цієї спільноти, які зумовлюють відмінність молоді від інших соціальних груп і спільнот суспільства; з'ясування об'єктивних і суб'єктивних чинників, що визначають якісну своєрідність молодого покоління. Емпіричний рівень функціонування соціології молоді на основі накопиченого матеріалу та нової соціологічної інформації сприяє поглибленому розумінню молодіжних проблем, розкриттю їх тісного зв'язку з проблемами суспільства, переслідує мету оперативного реагування на нові явища в молодіжному середовищі та прогнозування їх розвитку.

До молоді належать старші школярі, учні ПТУ і всіх типів спеціальних навчальних закладів (технікумів, коледжів), студенти, аспіранти, молоді робітники і службовці, селяни, підприємці та інші. Вікові межі цієї соціально-демографічної групи найчастіше визначають як 14—25 років, а іноді розширюють до 30—35 років.

Предмет соціології молоді — специфічні соціальні відносини, в яких бере участь молодь у процесі переходу від дитинства до світу дорослих, соціалізації та соціальної адаптації.

Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:

  1.  вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві;
  2.  аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді;
  3.  вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій;
  4.  вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;
  5.  визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж;
  6.  вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, що впливають на свідомість і поведінку людини;
  7.  дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;
  8.  вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.

Об'єкт соціологи молоді — молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей стану, соціально-психологічних особливостей.

Функціями соціології молоді є:

  1.  методологічна;
  2.  теоретико-пізнавальна;
  3.  прогностична;
  4.  практична;
  5.  управлінська.

Основними завданнями соціології молоді є: 

1) дослідження її ролі і місця в соціальному розвитку суспільства;

2) вивчення тенденцій зміни її соціального обличчя, норм, цінностей та інтересів;

3) аналіз процесів, що відбуваються у молодіжному середовищі;

4) виявлення і прогнозування на цій основі напрямів розвитку молодіжних проблем і вироблення соціальної політики стосовно різних груп молоді.

Вивчення молодіжних проблем відбувається за багатьма напрямами, у різноманітних сферах життєдіяльності: праці, навчанні, сім'ї, неформальних організаціях, під час дозвілля, що передбачає активний обмін інформацією з іншими зацікавленими науками.

2. Молодіжні проблеми та розвиток соціології молоді в Україні

У справі вироблення ефективної молодіжної політики велику роль відіграє з’ясування суті й змісту процесів життєвого самовизначення молодої людини. Ці процеси поділяються на:

  1.  соціальне,
  2.  політичне,
  3.  професійне,
  4.  економічне самовизначення.

Складний комплекс проблем, пов’язаний із цими процесами, і досліджує соціологія молоді.

1) Соціальне самовизначення молоді

Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що нині молодь — це одна з найвразливіших в економічному плані та найбезправніша в соціально-правовому значенні соціальних спільнот, яка живе в умовах підвищеної соціальної напруженості й психологічного дискомфорту. Конкретними проявами цієї ситуації є такі негативні суспільні явища, як:

погіршення стану здоров’я молоді з огляду на ускладнення соціально-економічного становища країни, зниження рівня життя більшості населення, падіння моральних норм і цінностей в суспільстві. Одним із найголовніших чинників розладу репродуктивного здоров’я жінок, які дедалі більше народжують хворих немовлят, є аборт – за останні роки відбуваються зміни на краще, оскільки спостерігається позитивна тенденція щодо динаміки частоти абортів серед молодих жінок віком 18-34 років: з 33,07 на 1000 жінок у 2005 р. до 24,61 у 2009 р.;

значна поширеність ВІЛ-інфікованих хворих серед молоді (хворих на СНІД), що великою мірою є наслідком збільшення захворювань, які передаються статевим шляхом. За даними Міністерства охорони здоров'я, з часу виявлення першого випадку ВІЛ-інфекції (у 1987 р.) до 2009 р. включно, в Україні офіційно зареєстровано 161119, у 2009 р. було офіційно зареєстровано 19 840 нових випадків ВІЛ-інфекції, а 4437 особам було встановлено діагноз СНІД;

швидке поширення вживання наркотичних речовин. За останні 10 років частка хворих на наркоманію серед неповнолітніх збільшилася у 6–8 разів. За різними експертними оцінками, близько 80 % наркозалежних – молоді люди від 14 до 35 років. Майже 80% наркоманів — молоді люди, у тому числі 40 % – неповнолітні;

зростання рівня смертності молоді. Найвищий рівень смертності спостерігається серед молодих людей найбільш репродуктивного віку (30-34 роки). Головні причини смертей серед чоловіків пов’язані з хворобами системи кровообігу, інфекційними хворобами та органів травлення, а у жінок – з інфекційними хворобами та новоутвореннями, що деякою мірою пов’язано з неблагополучною екологічною ситуацією в Україні та низькою якістю харчових продуктів (померло 21,2 тис. молодих людей віком 15—34 років);

дедалі більше поширення спроб самогубства. Ця тенденція знаходить прояв серед усіх категорій населення, в тому числі й серед молоді. Україна нині характеризується сплесками високої суїцидальної активності: на 100 тис. населення в середньому здійснюється близько 30 самогубств, більшість з яких — молоддю та особами старшого віку;

зростання злочинності. У цілому в Україні у 2009 р. було скоєно 439,5 тис. злочинів, що на 12,6 % більше порівняно з 2008 р. З цієї кількості осіб 58% — це молоді люди, з яких дві третини під час скоєння злочинів ніде не працювали і не навчалися. На обліку у кримінальній міліції у справах неповнолітніх 2009 р. перебувало 22360 осіб.

Завдання державної молодіжної політики:

правовий та соціальний захист молодих громадян із метою створення необхідних стартових можливостей для їхнього повноцінного соціального становлення та розвитку;

узгодження та поєднання інтересів молоді з інтересами інших груп і категорій населення, оптимізація соціального статусу молоді в суспільстві;

створення необхідних умов для зміцнення правових і матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій;

надання державою кожній молодій людині соціальних послуг в усіх сферах життєдіяльності відповідно до законодавства України;

допомога молоді у реалізації й самореалізації її творчих можливостей та ініціатив;

охорона здоров’я молоді, формування в неї глибокої потреби в духовному і фізичному розвитку, інші заходи, які б забезпечували здоровий генофонд народу України;

створення умов для опанування духовними та культурними цінностями українського народу та безпосередньої участі молодих людей у їх відродженні та розвитку, організація дозвілля молоді тощо.

2) Політичне самовизначення молоді.

Політичні преференції молоді носять суперечливий характер. Згідно з опитуванням, здійсненого спільно Українським інститутом соціальних досліджень та Державним інститутом проблем сім’ї та молоді, 61% опитаних підтримує незалежність України, 60% вважає себе мешканцем України, 40% підтримує ідею про вступ України до Європейської спільноти, а 28% — ідею об’єднання України з Росією та Білоруссю.

Проте підтримка ринкової економіки й державної незалежності не спонукає молодь брати активну участь у різних формах політичної діяльності. Більшість обирає пасивну, очікувальну позицію, і лише 25,7% готові діяти активно. Серед питань, котрі найбільше турбують молоде покоління, найактуальнішими нині є соціально-економічні проблеми, які за своєю значущістю для них набагато випереджають політичні події.

Сучасний український політичний простір вимагає нової політичної ролі молоді — активної сили й авангарду політичних партій і рухів. Процес становлення та розвитку молодіжного руху протягом останніх років щирився і поглиблювався. Незважаючи на високу оцінку молодіжного руху, молоді дуже мало відомо про діяльність громадських молодіжних і дитячих організацій: 65,5% респондентів зовсім не знали про їхнє існування, лише 13,54% опитаних є членами молодіжних організацій (опитування квітня 2010 р.).

3) Професійне самовизначення молоді.

Під цим видом самовизначення молоді маються на увазі різноманітні проблеми, пов’язані з набуттям фаху та освітою підростаючого покоління. У цілому молодь України має досить високий рівень вищої (повної та базової) освіти; він становить, за даними Держкомстату, 21%. Але для представників найстаршої вікової групи (25—28 років) цей відсоток осіб із вищою освітою є набагато вищим — 39%.

Ці загальні показники урізноманітнюються, якщо взяти до уваги деякі особливості, пов’язані з місцем проживання, статтю, галузевими характеристиками здобуття освіти. Так, наприклад, міська молодь у цілому є освіченішою, ніж сільська: в містах вищу освіту має 44% осіб віком 25—28 років, тоді як в сільській місцевості — лише 24%. Територіальна диференціація освітнього рівня української молоді є несуттєвою: найбільше значення показника зафіксовано в Києві (11,9 років здобуття освіти), найменше — у республіці Крим (10,9 років).

У сучасному українському суспільстві можна виокремити низку тенденцій, пов’язаних зі сферою освіти та професійним самовизначенням молоді:

  •  зростання престижу освіти взагалі й престижу технічної освіти зокрема;
  •  зміна цільових настанов професійної освіти як соціального інституту: від забезпечення потреб держави у фахівцях різного профілю до задоволення різноманітних освітніх потреб особистості заради її розвитку й самореалізації, а також для забезпечення її конкурентоспроможності на ринку праці;
  •  зміна характеру попиту на робочу силу: вона має досягти такого рівня кваліфікації, який дозволить їй продуктивно працювати в умовах інформаційного суспільства;
  •  внутрішня реорганізація освіти відповідно до вимог ринкової економіки з її кінцевою метою — формування такої структури випуску фахівців, яка б запобігала виникненню масштабного безробіття серед випускників професійних навчальних закладів.

Реорганізація професійної освіти відповідно до вимог ринкової економіки є комплексним завданням. Воно містить:

  1.  нові підходи до питань фінансування та самофінансування освітніх закладів;
  2.  модернізацію управління і всією системою професійної освіти, і окремими її закладами;
  3.  постійне оновлення кваліфікації професорсько-викладацького складу; зміну форм, методів викладання і підвищення якості навчання студентів;
  4.  перегляд професійної структури підготовки спеціалістів та кваліфікованих робітників тощо.

До основних проблем у цій частині самовизначення молоді можна зарахувати такі:

• проблематичність шансів на здобуття вищої освіти представниками молоді з бідних, сільських сімей та з провінційних міст і містечок;

• подорожчання освітніх послуг і державних, і приватних освітніх установ;

• відставання матеріально-технічної бази закладів освіти від світових стандартів;

• низький рівень зарплат викладачів і стипендій студентів;

• незадовільні умови проживання студентів у гуртожитках;

• виїзд найздібнішої і фахово-підготовленої частини викладацького складу за кордон;

• брак правових гарантій працевлаштування випускників-фахівців із базовою та повною вищою освітою;

• невиконання статті 61 п.2 Закону України «Про освіту» щодо бюджетних асигнувань на освіту в розмірі, не меншому від 10% національного доходу тощо.

4) Економічне самовизначення молоді.

Перехід молоді від навчання до роботи, від дитинства до дорослого життя становить зміст економічного самовизначення молоді. Особливості інтеграції молодого покоління України в економічні відносини вимагають з’ясування таких аспектів:

  1.  процесу формування молодої робочої сили, її якісних характеристик, які відповідають ринковому векторові розвитку економіки;
    1.  врахування стартових можливостей молодих громадян на ринку праці;
    2.  визначення сфер, обсягів й напрямів їх продуктивної зайнятості;
    3.  з’ясування рівня вимушеної незайнятості;
    4.  дослідження особливостей підприємницької діяльності молоді;
    5.  аналізу трудової міграції та її особливостей;
    6.  вивчення економічної ментальності молоді і т.д.

Понад 53,8% від загальної кількості молоді віком 15—34 років належали до робочої сили; з них 80% працювали, а 20% — шукали роботу, тобто були безробітними. Решта молоді (близько 46% від усієї її кількості) становила частку економічно неактивного населення, а саме: здобувала освіту, була зайнята лише в домашньому господарстві, не працювала через інвалідність або з інших причин.

До числа молодіжних проблем, крім названих вище, належать також забезпечення духовного і фізичного розвитку, зміцнення молодої сім’ї та інші, причому всі вони пов’язані з погіршенням становища молоді у цих сферах порівняно з минулим. Розв’язанню молодіжних проблем мають сприяти законодавчі акти, прийняті українською державою.

3. Основні проблеми сучасної української сільської молоді

Молодь не є однорідною, й поділяється на низку вікових когорт, груп за формою зайнятості, загонів за поселенською належністю.

Одним із таких загонів молоді є сільська молодь, вивчення якої впродовж тривалого часу було позбавлене системного характеру, не враховувало цілої низки необхідних, іманентно властивих їй ознак, нарешті, не охоплювало належною мірою представників її головних груп за родом занять і вікових когорт, в яких по-різному відбуваються процеси соціалізації та професіоналізації.

Ще зовсім недавно молодь ділили на «робітничу», «колгоспну», «учнівську». Але такий поділ ми вважаємо доволі штучним. Він не віддзеркалює усієї складності якісної структури молоді. Візьмемо як приклад сільську молодь. Так, у загальних рисах можна було б і обмежитись констатацією того, що сільська молодь мешкає у поселеннях сільського типу й підрозділяється на працюючу та учнівську. Перш за все, слід констатувати, що сільська молодь представлена практично в усіх соціально-професійних групах працівників, безпосередньо зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Представники молоді є серед керівників, спеціалістів різних рівнів, службовців виконавської праці, працівників механізованої і немеханізованої кваліфікованої фізичної праці, а також серед осіб некваліфікованої фізичної праці.

За якісними характеристиками процесів соціалізації та професіоналізації, що їх проходить молодь у будь-якому суспільстві, сільська молодь відрізняється від міської обмеженішими стартовими умовами соціальної та професійної мобільності; зазвичай більш раннім залученням до продуктивної виробничої діяльності, нижчим за якісними показниками рівнем освіти тощо. Сільська молодь як складно організований об’єкт розподіляється також на підзагони за типом основної зайнятості (учнівська та працююча молодь) і професійні групи.

Ознаками, що надають цій групі якісної визначеності, зокрема, є:

а) належність до сталої поселенської структури сільського типу, до сільського соціуму, які створюють умови формування специфічного, якісно визначеного способу життя;

б) участь, безпосередня або потенційна, в особливому різновиді діяльності, який узагальнено визначається як “сільськогосподарське виробництво”, або в інших різновидах діяльності, що прямо чи опосередковано забезпечують процес виробництва сільськогосподарської продукції;

в) включенiсть до системи економічних відносин, характерних для аграрного сектору економіки та його конкретних об’єктів;

г) особливості процесів соціалізації та професіоналізації, і, таким чином, особливості набуття відповідного соціального статусу.

Сільська молодь поділяється на наступні частини:

Працююча молодь.

По-перше, працюючу сільську молодь неправомірно відносити, як це робили окремі дослідники, до “колгоспної”, “радгоспної” чи “фермерської”.

По-друге, професійні відмінності в середовищі працюючої молоді, безперечно, зумовлюють її внутрішню соціально-економічну стратифікованість і, таким чином, породжують певні відмінності у способі життя різних верств молоді села.

По-третє, загальною тенденцією, що визначає місце сільської молоді в соціально-професійній структурі села, є її зсув у бік тієї частини населення, яка має досить низький соціальний статус.

По-четверте, соціально-професійний склад сільської молоді не є однорідним і в територіальному плані.

По-п’яте, демографічна, освітня і професійна структура сільської молоді України значною мірою залежить від системи розселення та типології сільських поселень, яких українські дослідники на підставі репрезентативних досліджень налічують 12 – від вимираючих сіл до великих поселень з населенням понад 500 осіб, переважна частина якого не зайнята у агросфері. Так, 35% сільських населених пунктів України становлять так звані малі села з чисельністю населення до 200 чоловік, причому 84% з цих сіл знаходяться на межі вимирання. Малі ж села з задовільною демографічною ситуацією становлять усього 5,6%. Чверть сільських поселень – це села з населенням здебільшого 300-350 чоловік, але вони підрозділяються на три групи за рівнем зайнятості у сільськогосподарському виробництві, рівнем розвитку соціальної інфраструктури та рівнем міграції, який у своїй масі не перевищує 30%. Нарешті великі села з населенням 1100-1600 чол. Саме у них мешкає 80% сільського населення України. Понад ¾ населення зайнято у агросфері, соціальна інфраструктура, хоча й знаходиться у поганому стані, все ж формально має по 13-17 об’єктів на поселення. Міграція (здебільшого маятникова) залежить від розташування відносно великих і малих міст.

Осібно в середовищі сільської молоді стоїть група учнів та студентів — вихідців із села, які саме з ним пов’язують свою майбутню трудову діяльність та життя.

Слід виокремити чотири підгрупи учнівської молоді села — старшокласники сільських загальноосвітніх шкіл, учні професійно-технічних училищ аграрного профілю, студенти технікумів і коледжів, а також вищих навчальних закладів, які готують фахівців для сільського господарства.

Завершуючи характеристику ролі та місця сільської молоді в суспільстві, не можна обійти увагою таку її групу, як молоді працівники невиробничої сфери села — лікарі, педагоги, працівники культури тощо.

Низьким є й рівень заробітної платні більшості категорій працівників невиробничої сфери села, і особливо — молоді, оскільки умови фінансування освіти, охорони здоров’я, культури нестабільні.

Таким чином, група сільської молоді, зайнятої в невиробничій сфері села, хоча й порівняно невелика і внутрішньо та регіонально неоднорідна, становить з точки зору соціології неабиякий інтерес і, на нашу думку, є предметом спеціального дослідження.

Питання для самоконтролю:

  1.  Дайте визначення поняття “молодь”.
  2.  Дайте загальну характеристику основних рис молоді як соціально-демографічної групи.
  3.  Що означає термін “самовизначення молоді” і які його види вивчає соціологія?
  4.  У чому ви вбачаєте соціально-психологічні особливості молодіжної спільноти?
  5.  Назвіть основні молодіжні проблеми в сучасному суспільстві. Дайте їм коротку характеристику.
  6.  Розгляньте сучасний стан та життєві перспективи сільської молоді України.
  7.  Охарактеризуйте основні соціально-економічні проблеми сучасного студентства.
  8.  Чи потрібний соціальний захист молоді? Аргументуйте відповідь.


Лекція 11 СОЦІОЛОГІЯ ШЛЮБУ І СІМ’Ї

Мета лекції. Дати визначення науковій дисципліні «соціологія сім'ї» і «соціологія шлюбу» та охарактеризувати їх об'єкт і предмет. Розкрити зміст основних соціальних функцій сім'ї в сучасному суспільств. Охарактеризувати сучасний стан сім'ї в українському суспільстві та визначати тенденції її розвитку. Поясніти сутність демографічної політики сучасної держави стосовно розвитку сім'ї та сімейно-шлюбних відносин.

ПЛАН

1. Поняття шлюбу та сім’ї.

2. Соціальні функції сім’ї.

3. Тенденції, проблеми та тенденції розвитку сучасної сім’ї.

1. Поняття шлюбу та сім’ї

Сім'я являє собою об'єднання людей пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, що ґрунтується на шлюбі та кровній спорідненості. Основу сім'ї становить шлюбний союз між чоловіком та жінкою у формах, санкціонованих суспільством. Усю сукупність найважливіших проблем, пов'язаних із сім'єю, вивчає така спеціальна соціологічна теорія, як соціологія сім'ї.

Відомий західний соціолог Н. Смелзер дає таке визначення: «Сім'я - основане на кровній спорідненості, шлюбі чи усиновленні об'єднання людей, пов'язаних спільним побутом та взаємною відповідальністю за виховання дітей». Професор В.П. Андрущенко та деякі інші соціологи визначають сім'ю як «соціальне об'єднання, члени якого пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою».

Соціологія сім'ї – спеціально-соціологічна теорія, що вивчає закономірності, виникнення, функціонування і розвитку шлюбно-родинних стосунків як соціального феномену у конкретних культурних і соціально-економічних умовах, що поєднують у собі риси соціального інституту і малої соціальної групи.

Об'єктом соціології сім'ї виступає сім'я у двох іпостасях: як мала соціальна група, тобто певна форма взаємодії людей, з одного боку, і як соціальний інститут, що регулює відтворення людини, — з другого боку.

Предметом соціології сім'ї є закономірності та специфічні соціальні відносини, що виникають між сім'єю і суспільством, а також всередині сім'ї в процесі її становлення, функціонування і розвитку.

Соціологія передбачає висвітлення таких основних проблем сім'ї:

  •  взаємозв'язок соціальних відносин та сім'ї: місце сім'ї як соціального інституту в системі інших соціальних інститутів  суспільства;
  •  аналіз ролі та значення для особи та суспільства соціальних функцій сім'ї;
  •  аналіз особливостей сім'ї як соціального інституту;
  •  дослідження мотивації шлюбів та розлучень, факторів стабілізації сімейних відносин;
  •  виникнення та шляхи усунення внутрішньо сімейним конфліктів;
  •  основні тенденції розвитку сім'ї на сучасному етапі  та її перспективи.

Сім'я - це історично конкретна система взаємовідносин між - чоловіком та дружиною, між батьками та дітьми; це мала соціальне група, члени якої зв'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю.

Сім'я - це система відносин між подружжям, батьками і дітьми.

Виходячи із зазначеного можна виділити такі соціальні особливості сім'ї як форми людської життєдіяльності:

1) соціально-історична зумовленість сімейних стосунків і сімейної організації;

2) існування сім'ї та її специфічна функція є наслідком об'єктивної потреби, пов'язаної з однією із найважливіших соціальних форм — створенням і відтворенням безпосереднього суспільного життя, з одного боку, а також із створенням самої людини і продовженням її роду — з іншого;

3) наявність у сім'ї, поряд із загальними для усіх соціальних явищ, рис і якостей, ряду специфічних соціальних особливостей, насамперед, кількісного складу сімейної групи, ступеня спорідненості, спільності побуту, взаємної моральної відповідальності тощо.

Основою сім'ї є шлюб.

Необхідність соціально-морального регулювання шлюбних відносин випливає з того, що вони безпосередньо пов’язані з головними функціями сім’ї: відтворенням людського роду та вихованням дітей. Саме тут виникає суспільний інтерес, обов’язок у відношенні до колективу. Подружні відносини таким чином дістають правову (державну) санкцію, яка реалізується або через громадянську реєстрацію.

Шлюб – це історично змінна соціальна форма стосунків між чоловіком і жінкою, через які суспільство впорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, визначає подружні та батьківські права й обов'язки.

Соціальна сутність шлюбу найбільш повно проявляється в таких його основних функціях: 

  1.  духовно-психологічній (почуття кохання, спільні духовні інтереси та цінності, психологічна сумісність);
  2.  економічній (виробництво засобів до життя та їх розподіл і споживання);
  3.  моральній (дотримання чи порушення норм подружнього життя: вірність, честь, гідність, чистота взаємин);
  4.  культурній (участь в культурному житті, успадкування, відтворення, передача та формування нових культурних традицій).

Структура сім'ї та її внутрішня організація залежать від багатьох факторів.

За формою шлюбу розрізняють моногамну і полігамну сім'ї.

1. Моногамна сім'я більш розповсюджена у сучасному світі, вона передбачає шлюб між однією жінкою і чоловіком.

2. Полігамна сім'я заснована на шлюбі одного з декількома іншими індивідами. Полігамія має два різновиди: полігінію або багатоженство (шлюб між одним чоловіком і кількома жінками) і поліандрію або багатомужжя (шлюб між однією жінкою і декількома чоловіками).

В історичному плані вважають, що сім'я розвивалась від групової (коли група чоловіків одного роду мали за жінок групу жінок з іншого роду), парна (коли певні різностатеві пари мали спільних дітей, але не утворювали господарчої одиниці і не мали спільного майна), до моногамної, в якій подружжя (чоловік і жінка), крім спільних дітей, мають спільне господарство, майно і складають економічну одиницю суспільства.

З погляду вибору шлюбного партнера, шлюби поділяються  на екзогамні (партнера обирають за межами своєї групи) й ендогамні (партнера обов'язково обирають у власній спільності). Відповідно до цього існують два види сімей: гомогенні (однорідні), коли, наприклад, чоловік і жінка є представниками одного етносу, і гетерогенні (різнорідні), коли чоловік і жінка належать до різних етносів. За деякими даними, поки що гомогенні сім'ї переважають над гетерогенними (відповідно 70 % і 30 %), але кількість останніх весь час збільшується.

Відповідно до того, хто у сім'ї відіграє головну роль, розрізняють сім'ї егалітарні (рівноправні) й авторитарні, коли у сім'ї існує досить жорстке підкорення одному з подружжя.

Типологію сім'ї можна продовжувати залежно від того, які ознаки будуть в основі цього поділу. Так, за місцем подружжя у соціальній системі суспільства можна виділити сім'ї робітників, селян, бізнесменів, інтелігентів, бомжів тощо.

За типом поселення можна виділити сільську сім'ю або сім'ю з міста, за національною ознакою - моноетнічну і поліетнічну. Хоча моноетнічні шлюби поки що переважають у світі, але поліетнічні мають тенденцію до збільшення.

За часом існування сім'ї поділять на: молодожонів (коли подружжя існує декілька місяців), молоді сім'ї (які існують до 3-х років), сім'ї середнього шлюбного віку (від 3 до 10 років), сім'ї старшого віку (10 - 20 pp.) та сім'ї похилого віку (більше 20 років).

За кількістю членів сім'ї їх поділяють на бездітні, однолітні, малодітні (в яких одна або дві дитини) та багатодітні (в яких троє і більше дітей). В Україні нараховують до 20% бездітних сімей. Однодітні сім'ї мають досить великий відсоток, але різний залежно від місця мешкання сім'ї. Так, у селі однодітні сім'ї становлять 30-40% сімей, а у містах їх більше - 54%.

Крім того, за кількістю членів сім'ї виділяють і різні їх форми. Сім'я, в якій з тих чи інших причин відсутній батько чи матір, вважається неповною. Такі сім'ї множаться у часи лихоліть, але на жаль їх кількість збільшується і в наш час завдяки росту розлучень і проміскуітетних статевих зв'язків. Нуклеарна або елементарна сім'я - це сім'я, яка складається з батьків і дітей, що живуть окремо від діда і баби.

Вказані негативні явища дещо стримуються у складній (розширеній) сім'ї. Така сім'я складається з представників декількох поколінь, тобто до неї входить нуклеарна сім'я, до якої додається хтось із родичів: тесть з тещею, або свекруха зі свекром, брат, сестра чоловіка чи дружини. Саме у таких сім'ях нині проживають молоді подружжя. Сімей середнього віку в таких умовах близько 20-25%, але, як правило, вони проживають разом з одним із батьків, а разом з двома - лише 5-6%.

Існує ще так звана велика сім'я, яка складається з трьох чи більше подружніх пар, з декількох нуклеарних сімей.

За умовами сімейного життя виділяють ряд типів сімей, таких, наприклад, як студентська, коли хоча б один з подружжя є студентом. Дистатна - юридично зафіксована, але одного з партнерів постійно нема вдома. Такою може бути сім'я моряка, геолога, відомого спортсмена тощо. Подібних сімей -5-6 %.

За якістю відношень у сім'ї можна виділити багато різних типів, які можна сприймати досить умовно, тому що чітких відмінностей між ними немає. Це можуть бути благополучні або щасливі сім'ї, соціально неблагополучна сталі, проблемні, конфліктні тощо.

2. Соціальні функції сім'ї

Під функціями слід розуміти способи вияву активності, життєдіяльності сім'ї та окремих її членів.

Сфера сімейної діяльності

Громадські функції

Індивідуальні функції

Репродуктивна

Біологічне відтворення суспільства

Задоволення потреб у дітях

Виховна

Соціалізація молодого покоління. Підтримка безперервності суспільства

Задоволення потреб у народжуваності, контактах з дітьми, вихованні їх, самореалізації в дітях

Господарсько-побутова

Підтримка соціального здоров'я членів суспільства, догляд за дітьми

Надання господарсько-побутових послуг одними членами сім'ї іншим

Виробничо-економічна

Розвиток дрібного виробництва та сфери послуг, отримання доходу за рахунок використання сімейної приватної власності, сімейних фірм, фермерства

Надання економічної незалежності одними членами іншим, використовуючи сімейні підприємства, фірми

Матеріального забезпечення

Матеріальна підтримка неповнолітніх та непрацездатних членів суспільства

Надання матеріальних коштів одними членами сім'ї іншим

Первинного соціального контролю

Моральна регламентація поведінки членів сім'ї у різних сферах життєдіяльності суспільства, а також відповідальності та обов'язку у стосунках між батьками і дітьми, представниками старшого та середнього поколінь

Формування та підтримка правових і моральних санкцій за порушення норм взаємин між членами сім'ї

Духовного спілкування

Розвиток членів сім'ї як особистостей

Духовне взаємозбагачення членів сім'ї, зміцнення дружніх основ шлюбу

Соціально-статусна

Передача визначеного соціального статусу членам сім'ї в суспільстві, відтворення його соціальної структури

Задоволення потреб у соціальному просуванні

Дозвільна

Організація раціонального дозвілля членів суспільства, соціальний контроль у сфері дозвілля

Задоволення потреб у спільному проведенні дозвілля

Емоційна

Емоційна стабілізація членів суспільства та їх психологічна терапія

Надання психологічного захисту й емоційної підтримки членам сім'ї, задоволення потреб в особистому щасті та любові

Сексуальна

Контроль сексуальної поведінки членів суспільства

Задоволення сексуальних потреб

3. Тенденції, проблеми та перспективи розвитку сучасної сім'ї

У західній соціології існує спеціальний напрям — історична соціологія, яка здійснює порівняльний аналіз еволюції сім’ї в історичній перспективі. Дж. Ґолтроп, вважає, що сім’ю і родине життя слід розглядати в динаміці, а не в статиці. Він вирізняє декілька етапів розвитку сім’ї в англосаксонському середовищі:

1-й етапсім'я у дохристиянському суспільстві (з домінацією парної сім'ї, пізніх шлюбів, великою кількістю самотніх людей);

2-й етапсім'я в християнському суспільстві (з великим впливом церкви на сімейне життя і шлюб, забороною шлюбів між кровними родичами, з добровільним вступом до шлюбу, практичною неможливістю розлучень, забороною абортів тощо);

3-й етапсім'я в індустріальному суспільстві (з початком промислового перевороту наприкінці XVIII ст. відбувається перша революція в сімейному житті: зниження віку вступу до шлюбу, збільшення народжуваності, значне поширення жіночої праці, дозвіл розлучень за судовим рішенням і т. ін.).

Останній етап, що триває і в наш час, привніс у розвиток сім'ї радикальні зміни, які дістали серед науковців визначення революційних. Соціологи, характеризуючи сучасний етап розвитку сім'ї, називають його черговою (другою) революцією в сімейному житті, яка не тільки внесла радикальні зміни у сімейні стосунки, місце та роль сім'ї у суспільстві, а й, на думку частини вчених, поставила під сумнів саме існування сім'ї. Серед соціальних умов, які дають підставу робити подібний висновок, називають такі:

по-перше, зростання економічної незалежності жінок та активне залучення їх до трудової діяльності;

по-друге, утворення двох центрів життя — місця праці і дому;

по-третє, еволюція поглядів на сексуальну мораль;

по-четверте, винахід надійних контрацептивних засобів і методів запобігання вагітності.

Аналіз впливу названих обставин показує їхню загальність, типовість для сучасного цивілізованого світу. Отже, можна зробити висновок про типовість та порівняну універсальність наслідків впливу всіх обставин на сім'ю, на визначення тенденцій її розвитку. До таких тенденцій відносять:

  1.  збільшення кількості розлучень (абсолютне і відносне);
  2.  збільшення кількості неповних сімей і дітей, народжених поза шлюбом;
  3.  зменшення середньої тривалості шлюбу;
  4.  відкладення часу вступу до шлюбу;
  5.  проживання подружніх пар без оформлення шлюбу;
  6.  зменшення розмірів сім'ї і народжуваності дітей з подальшим старінням населення та навіть його депопуляцією;
  7.  збільшення кількості самотніх людей, які не одружуються;
  8.  зменшення кількості повторних шлюбів тощо.

Позитивною тенденцією розвитку сім'ї в українському суспільстві є те, що шлюб, ще лежить в основі сім'ї, стає рівноправним, добровільним, вільним від примусу, корисливості, втручання чи тиску третіх осіб.

Однією з тенденцій сучасних шлюбно-сімейних відносин є прагнення (особливо молодих сімей) до створення індивідуальних сімей. Це означає, що «складні» сім'ї, де разом проживало декілька поколінь, потроху відходять в історію.

Однією з тенденцій в розвитку сучасної сім'ї є зростання кількості розлучень. Так, у 2010 році в Україні було зареєстровано 290,6 тис. шлюбів. У той же час кількість розлучень становила 119,4 тис.

Зростає також кількість неповних сімей і дітей, народжених поза шлюбом. Частка дітей, народжених жінками, які не перебували в зареєстрованому шлюбі, в Україні в 1990 р. становила 11,2%, в 1996 р. - 13,6%, в 2003 р. - 18%, в тому числі в сільській місцевості 17,5%. Кожна десята українська сім'я є неповною. У значній більшості неповних сімей дітей виховує мати. Частка таких сімей в Україні становить близько 90%.

Зменшується чисельність членів сім'ї і народжуваності в Україні. Середній розмір сім'ї в сільській місцевості скоротився з 3,3 до 2,89 осіб. Однодітна сім'я в Україні стає дедалі поширенішою: 62,4% українських сімей мають одну дитину, в сільській місцевості таких сімей 46,2%. Сімей з двома дітьми в Україні 31,3%, в тому числі в сільській місцевості таких сімей, 40,2%. Сімей з трьома і більше дітей в цілому по Україні 6,3%, в тому числі в сільській місцевості - 13,6%.

Понад 3/4 молодих одружуються до 30 років. Пік розлучень припадає на 1—4-й роки подружнього життя. Найміцніші шлюби на Закарпатті, найменш міцні — в Криму. Зростає питома вага повторних шлюбів (23—24 %). Щорічно 150—160 тис. дітей залишаються без одного з батьків. Збільшується кількість матерів-одиначок, дошлюбних дітей. Через підвищення рівня смертності та еміграції в Україні з 1991 р. відбувається природне скорочення населення.

Поступово зростає вік чоловіків і жінок, які вперше вступають в шлюб і відповідно відбувається відкладання часу вступу в шлюб. Ця тенденція також неоднозначна. З одного боку, це свідчить про складну соціально економічну ситуацію в Україні, стан соціальної невпевненості. З другого - це характеризує зростання певною мірою власної відповідальності за долю майбутньої сім'ї і реальні можливості забезпечення її успішного функціонування.

Останні два-три десятиліття як на Заході, так і у нас набуває дедалі більшого поширення, особливо серед молоді, так званий феномен співжиття (конкубінат). Співжиття - це коли двоє людей живуть разом, маючи між собою сексуальні стосунки, але не одружуються. Соціологи свідчать, що у нас більшість молодих людей ставляться до співжиття як до «пробного шлюбу».

Негативною тенденцією розвитку сучасної сім'ї, в тому числі в Україні, є збільшення кількості самотніх людей, які не одружуються.

У середовищі західних соціологів переважають думки щодо кризи і загибелі сім'ї. Багато з них вважає, що сім'я досягла стану глибокого розкладу і що цей процес є незворотнім. Однак Н. Смелзер зазначає, що серед західних дослідників є чимало таких, які, не закриваючи очі на певні негативні тенденції, висловлюють більш оптимістичні сподівання. Інші соціологи вказують на вже існуючі нові форми сім'ї, які здаються незвичними і навіть шокуючими, але здобувають дедалі більшого розповсюдження у західному світі: шлюбні контракти на певний період часу, шлюб з трирічним випробувальним терміном (без народження дітей), «серійна моногамія» (тобто багаторазовий вступ до шлюбу), «консенсуальний шлюб» (тобто шлюб за згодою сторін, але без його реєстрації), «візитні союзи» (тобто роздільне проживання подружжя із зустрічами на короткий час - час нанесення візиту).

Демографія — одна із суспільних дисциплін, що вивчає населення та закономірності його розвитку.

Головне місце в ній посідають дослідження проблем відтворення населення, змін його кількісного складу, розміщення під впливом як звичайного руху (народжуваність, смертність), так і міграції населення.

Демографічна політика — це система соціальних, економічних та юридичних заходів, спрямованих на досягнення в перспективі бажаного рівня дитячої народжуваності.

Основні елементи демографічної політики: охорона материнства; поліпшення матеріального рівня багатодітних та малозабезпечених сімей; створення і розвиток широкої мережі медичних та дитячих закладів; надання безкоштовної медичної допомоги; надання допомоги при народженні дитини (виплати і пільги); надання оплачуваних відпусток у зв'язку з вагітністю та доглядом за дітьми, пільг молодим сім'ям і, передусім, забезпечення їх житлом.

За останній період розвитку українського суспільства демографічні проблеми суттєво загострилися. Чисельність населення є 45 795 911 осіб. Нині загальний приріст населення України характеризується від'ємною величиною через перевищення смертності над народжуваністю. У 2010 р. в Україні кількість народжених становила 456,9 тис., кількість померлих становила – 638,4 тис. Таким чином, природній приріст населення становив «-181,5» тис.

У 1988 р. в Україні на одну жінку припадало дві дитини, з 1998 р. цей показник знизився до 1,2 дитини. Для того, щоб у перспективі населення не зменшувалось, на кожну жінку має припадати в середньому по 2,15 дитини.

Як у всіх розвинутих країнах, в Україні відбувається процес старіння населення. Питома вага осіб 65 років і більше наближається до країн Західної Європи (від 12 до 15%). Нині питома вага осіб непрацездатного віку в Україні становить понад 20%.

Складовою погіршення демографічної ситуації в Україні є трудова міграція. Так, за оцінками експертів від 2 до 7 млн. громадян України перебувають у тимчасовій трудовій міграції.

Основні сучасні тенденції розвитку сім'ї, що зумовлені станом українського суспільства, можуть бути зведені до таких:

по-перше, шлюб, що лежить в основі сім'ї, стає рівноправним, добровільним, вільним від примусу, корисливості, втручання чи тиску третіх осіб;

по-друге, дотримується принцип егалітарності, не обмежуються права й не принижується гідність жінок і чоловіків, що забезпечує кожному з них рівні можливості професійного та духовного зростання;

по-третє, у сучасній сім'ї долається відчуження подружнього життя; системою прав та обов'язків створюються реальні передумови для усунення суперечності між любов'ю та обов'язком;

по-четверте, суспільство об'єктивно зацікавлене у зміцненні шлюбно-сімейних стосунків не шляхом зовнішнього тиску на сім'ю, правових та інших заборон, а за рахунок зростання її внутрішньої згуртованості, посилення подружньої і батьківської відповідальності.

Питання для самоконтролю:

  1.  Чому шлюб і сім'я є одним з найдавніших соціальних інститутів?
  2.  Охарактеризуйте соціальні функції сім'ї.
  3.  Як ви вважаєте: який з типів сім'ї домінує в нашому суспільстві?
  4.  Які, на вашу думку, чинники виникнення моногамної сім'ї?
  5.  Чи можна сказати, що зараз настала загальна криза сім'ї?
  6.  Чи правильно вважати бездітне подружжя сім'єю?
  7.  Які з існуючих проблем сім'ї ви вважаєте найгострішими?
  8.  Яке ваше відношення до міжетнічних шлюбів?
  9.  Які, на вашу думку, можуть відбутися зміни у сім'ї в майбутньому?
  10.  Подумайте, якою ви бачите сім'ю у майбутньому. Аргументуйте свою думку.


Лекція
 12. ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ

Мета лекції. Визначати соціологію етносу як соціологічну теорію та її місце в системі сучасних соціологічних знань. Розкрити предмет та об'єкт етносоціології. Поясніти сутність основних категорій і понять соціології етносу та взаємозв'язок між ними. Охарактеризувати особливості соціологічних методів при дослідженні соціально-етнічних проблем. Розкривати сутність категорії «етнос» та її ролі в дослідженні соціально-етнічних спільнот.

ПЛАН

1. Етносоціологія та предмет її дослідження.

2. Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот.

3. Національно-етнічні процеси та відносини.

4. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми.

1. Етносоціологія та предмет її дослідження

У соціологічній науці національні проблеми знайшли своє відображення в етносоціології (від грецького еthnos — суспільство, група, плем'я, народ; латинського societas — суспільство та грецького logos — слово, вчення), тобто це вчення про національні суспільства.

Етносоціологія — це спеціальна соціологічна теорія, що досліджує походження, сутність, функції різних етносів (рід, плем'я, народність, нація) з метою виявлення закономірностей їх взаємодії та пізнання механізмів інтеграції в систему існуючих соціальних відносин.

Виникнення етносоціології відносять до 30-х років XX ст. і пов'язують з ім'ям Р. Турнвальда, який і запровадив термін «етносоціологія» в науковий обіг зарубіжної соціології. Серед фундаторів цієї галузі соціології називають також X. Сетон-Уотсона. Подальший розвиток етносоціології пов'язують з такими зарубіжними вченими, як Б. Андерсон, Е. Геллнер, Ф. Геккманн, К. Кван, Е. Ренан, Е. Сміт, Е. Хобсбаум, Т. Шибутані та ін. Серед вітчизняних вчених слід відзначити Л. Гумільова, Ю. Бромлея, М. Шаповала, І. Кона та ін.

В Україні етносоціологія розвивається як наукова дисципліна лише в останні роки у зв'язку з соціальними перетвореннями, демократизацією суспільства, проголошенням політичної незалежності. Зміни в суспільно-політичному житті сприяли динамічному зростанню національної самосвідомості, потреб у науково обґрунтованих знаннях з етнічної проблематики, залученню до їх комплексного вивчення ряду споріднених галузей науки.

Об'єктом етносоціології виступають люди, що утворюють різноманітні соціально-етнічні спільноти, представлені у різних соціально-етнічних організаціях та інститутах, і виступають діючими особами в подіях, явищах і процесах соціально-етнічного характеру.

Як бачимо, деяка специфічність об'єкта етносоціології не виключає можливості його вивчення іншими науками.

Предметом етносоціології є сукупність соціально-національних відносин, що виникають між представниками різних соціально-етнічних груп, спільнот у процесі їх виникнення, життєдіяльності та розвитку.

До предметної області етносоціології відносять такі основні теми:

  •  вплив національних чинників на соціальну структуру та міграцію населення;
  •  використання і раціональний розподіл трудових ресурсів з урахуванням їх етнічної належності;
  •  соціальна детермінованість національної самосвідомості, міжнаціональних відносин;
  •  міжетнічні конфлікти; національні особливості ціннісних орієнтацій, стереотипів поведінки, культурних інтересів та потреб у соціальних групах;
  •  етномовні процеси, у тому числі білінгвізм.

Етносоціологія — наука, яка, головним чином, займається порівняльними дослідженнями етнічних груп, акцентуючи увагу на методах соціології, систематизуючи різноманітні підходи до етнонаціональної сфери суспільного буття.

Слід звернути увагу і на такі досить нові ключові поняття, що з'явились у західній етносоціології і ще не набули достатньої «легітимності» у вітчизняній соціологічній літературі:

«етніцизм» — соціальний рух етнічного відродження, який охоплює нечисленні й середні за кількісним складом етнічні групи, існуванню яких загрожують процеси асиміляції, акультурації і які займають у структурі держави чи домінуючої спільноти нерівноправну соціально-політичну позицію;

«етнік» — етнічна одиниця принципово нового типу, яка виникає завдяки імміграційним процесам і утворює плюралістичні нації (Канада, США, Австралія);

«етноклас» — сегмент національного утворення плюралістичного типу, що має імміграційне походження з яскраво вираженими класовими відмінностями.

2. Методологічні підходи до вивчення етнічних спільнот

Етносоціологія як наука, що виникла зовсім недавно, ще не має завершеної, ґрунтовної методології. Це стосується також визначення сутності таких базових понять, як «етнос» та «нація», що вимагає розглянути їх сутність та взаємозв'язок.

При визначенні поняття "етнос" наголошують на домінуючій ролі культурно-історичних зв'язків у житті етнічних спільнот.

Нація ж є сукупністю людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для усіх членів. Тобто категорія нації містить у собі два компоненти культурно-етнічний і громадсько-політичний. Вона ніби накладається на категорію етносу, будучи, разом з тим, зовсім іншою системою виміру історичних процесів.

Нині існує два головних теоретичних підходи до визначення етносу і нації — примордіалістський і модерністський.

Примордіалістський підхід до визначення етносу і нації.

Примордіалізм — термін, який походить від англійського слова — споконвічний. Прихильники примордіалізму відстоюють ідею про те, що етнос і нація існували з давніх давен. Суть цієї теорії викладена у працях англійського етнолога Ентоні Сміта, американця Гуннара Нільссона, радянських учених Юлія Бромлея та Льва Гумільова.

У межах примордіалістського підходу виділяють два головних напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний.

1. Соціобіологи розглядають етнос як спільноту індивідів, яка ґрунтується на біологічних особливостях перетворених у соціальні. Згідно з підходом Льва Гумільова, етнос є категорією не історичною, а біологічною, тобто рушіями розвитку є не соціум чи культура, а природа, то і категорія нації у його системі відсутня.

2. Еволюційно-історичний підхід, — пов'язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності.

 Можна виділити такі стадії етнічності, як плем'я, народність, нація.

Плем'я — найбільш стародавня етнічна спільнота, життя і діяльність якої була заснована на родинних і соціальних зв'язках. Кожне плем'я мало ознаки етнічної спільності: вони різнились одне від одного своїм походженням, мовою, сформованими традиціями і звичаями, поведінкою і духовною культурою.

З переходом до цивілізації, при якій розпались племена і на перший план вийшли не родові, а соціальні зв'язки між людьми, плем'я поступилось місцем іншому типу етнічної спільності — народу. На відміну від племені народи досягли в епоху цивілізації незрівнянно більшої соціально-етнічної колонізації і більш високого розвитку своєї мови, матеріальної і духовної культури.

Формування й існування народності пов'язується з суспільствами докапіталістичної стадії розвитку (рабовласництвом і феодалізмом). Нація в цьому ланцюгу виникає на індустріальній фазі розвитку соціуму, в період становлення капіталізму; саме тому нація розглядається як вища (для сучасності) форма існування етносу.

Етнос — усталена сукупність людей, яка історично склалася на певній території і має спільні, відносно стабільні особливості мови, культури й психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), зафіксоване у самоназві.

Конструктивістський підхід до визначення етносу і нації.

Конструктивістський напрямок в етносоціології зародився пізніше, ніж примордіалістський. Прихильники цього напрямку вважають, що етноси і нації є історичними спільнотами, які виникли на певному етапі розвитку людства на засадах не стільки спільного походження, скільки спільної культури і які так само зникнуть на якомусь наступному етапі. Етнос є результатом історичного процесу соціального конструювання, який триває багато століть.

Одним із найвідоміших представників конструктивістського підходу до розуміння етносу і нації є англійський науковець Ернстп Гелнер.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність.

Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень.

Маргіналізація (лат. marginalis — межа, узбіччя) — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.

Етнічний стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.

Народність — мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Народ — соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях, розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.

Серед великого різноманіття означень нації та її суті виділимо лише три групи концепцій.

1. Об'єктивістська (або атомістична) концепція. Її зміст полягає в розумінні нації як суми, як збірної назви для певної кількості людських одиниць-атомів, що відрізняються від інших спільними, притаманними їй прикметами чи ознаками. Серед даних ознак звичайно виступають мова, культура, територія, історичні традиції, економічне життя тощо.

Багатофакторні концепції нації в якості основних прикмет нації визнають сукупність різних ознак чи їх різноманітну комбінацію. В концепціях такого ґатунку жодна з ознак чи прикмет не відіграє, домінуючої чи визначальної ролі.

Прикладом однофакторної концепції можна вважати марксистське вчення про націю, де з чотирьох її ознак чільне і визначальне місце відіграє ознака спільності економічного життя.

2. Суб'єктивістська концепція нації розглядає останню як єдність, самоусвідомлювану людьми.

3. Синтезовані концепції нації характеризуються пошуками якогось проміжного підходу до нації, її нового, синтетичного поняття, яке включає комбінацію елементів суб'єктивістської та об'єктивістської концепцій.

3. Національно-етнічні процеси та відносини

Національні відносини завжди пов’язані з вирішенням певних етнічних проблем, які стосуються умов виживання і розвитку етносів (проблеми території, політичної влади, мови, культури, традицій, збереження самобутності тощо). Об’єктивною передумовою виникнення та розвитку національно-етнічних відносин є існування окремих етнічних спільнот, що відрізняються своїми етнокультурними особливостями (народів, націй). За даними ООН, у більш ніж 220 державах світу існує понад 3 тис. етнічних спільнот. Багато з них проживають компактно, деякі перебувають за межами однієї країни. Таким етносом є й українці, великі етнокультурні групи яких проживають за кордоном.

Суб’єктами їх є, як правило, окремі етнічні утворення, хоч інколи й окремі суспільні групи та страти населення.

До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню (українці в Україні, естонці в Естонії та ін.). До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй (російське населення в Балтії, німці в Поволжі та ін.).

В Україні як багатонаціональній державі, за даними перепису 1989 p., проживало до 130 етнічних спільнот чисельністю понад 52 млн. осіб. Це свідчить про те, що міжнаціональні відносини є одним з найважливіших чинників її сучасної внутрішньої політики.

Оскільки в Україні існують щонайменше три великі лінгвоетнічні групи (до 40% тут — українці, що говорять українською мовою, майже 33% — російськомовні українці та до 21% — російськомовні росіяни), складною є і лінгвістична ситуація. У неофіційному спілкуванні, згідно з дослідженням українських учених, переваги не набула жодна з цих мов, водночас на рівні державних інституцій простежується намагання підняти значення української мови як державної.

Етнонаціональні відносини у сфері культури створюють можливості для контактів культур різних етнічних груп. Загалом весь спектр етнонаціональних явищ реалізується не лише існуванням багатьох національностей у межах певної держави, а й завдяки системі етнонаціональних інтересів. Відповідно перед етносоціологією постає питання націоналізму.

Націоналізм — теорія і практика етнічних відносин, які ґрунтуються на самоідентифікації нації у вирішенні своїх проблем, реалізуються у різноманітних формах діяльності, зумовлених специфікою економічного, політичного, духовного розвитку країни, традиціями, суспільною психологією тощо.

Націоналізм класифікують на: громадянський (державний), етнічний, дифузний.

Громадянський (державний, територіальний) націоналізм вважають найбільш раціональним, таким, що базується на принципах вільного самовизначення особистості.

Етнічний націоналізм поділяють на політичний і націоналізм у сфері культури. Політичний націоналізм заснований на розумінні нації як політичної сутності, має своєю метою боротьбу за утримання державності з урахуванням інститутів, ресурсів, культурної системи. Націоналізм у сфері культури спрямований на збереження цілісності народу, підтримання і розвиток його мови, культури, історичної самосвідомості тощо.

Англійський науковець Ентоні Сміт виділяє такі типи націоналізмів:

Антиколоніальний — націоналізм етносів перед здобуттям незалежності, які прагнуть прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю.

Інтеграційний — рух етносів після здобуття незалежності від колоніального поневолення, які намагаються об'єднати та інтегрувати у національну спільноту етнічно строкате населення і витворити нову націю з колишньої колоніальної держави.

Сепаратистський — рух перед здобуттям незалежності, спрямований на те, щоб відколотися від більшої політичної одиниці і заснувати на своїй території нову політичну націю.

Ірредентистський або паннаціоналістичний — рух, який намагається поширитися за межі теперішніх кордонів етнічної нації і включити до її складу тих членів етносу, які проживають за її межами або формуючи набагато більшу етнонаціональну державу, через союз етнічно і культурно близьких етнонаціональних держав.

Національне питання — форма відкритої постановки в суспільстві проблеми розвитку націй, національних відносин (територіальних, екологічних, економічних, політичних, правових, мовних тощо).

Виникає воно у зв’язку з реальними або уявними несправедливостями у міжнаціональному спілкуванні. Уявлення про національну несправедливість формується на основі категорії «національний інтерес».

Дифузний націоналізм пов’язують з особливостями психологічного становища маргінальних груп, які не можуть ідентифікувати себе з жодною з існуючих соціальних національних груп, мають досить високий соціальний, економічний, культурний статус.

Беручи за основу особливості реалізації настанов націоналізму, виділяють такі його різновиди:

Класичний націоналізм. Реалізується як спроба досягнення повної незалежності. Простежується у більшості пострадянських держав.

Паритетний націоналізм. Виявляє себе у прагненні до повної незалежності, яке обмежують певні внутрішні чи зовнішні чинники, наприклад, передача повноважень центру.

Економічний націоналізм. Його особливістю є прагнення до економічної незалежності етнонаціональних утворень.

Захисний націоналізм. Домінуючими в ньому є ідеї про необхідність відсічі «зовнішнім силам», збереження культури, мови, території тощо.

Ліберальний націоналізм. Обстоює права і свободи особистості, виступає за додержання базових «європейських» цінностей.

Сучасний світ базовими вважає такі принципи національного розвитку:  

- право на існування; право на самоідентифікацію; право на суверенітет, самовизначення і самоврядування;

- право на збереження культурної самобутності; право на контроль за використанням природних багатств і ресурсів територій їх проживання; право на використання досягнень сучасної цивілізації.

Дотримання цих прав є підставою для тверджень про збереження за кожною окремою нацією прав на існування та розвиток.

4. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми

Питання національного відродження і на сьогодні залишається доволі актуальним, підтвердженням чому є полеміка щодо введення російської мови в Україні як другої державної. Процес національного відродження в Україні узагалі доволі суперечливий, оскільки як відомо стадії націогенезу ідуть в такій послідовності - визначення самоідентифікації - розвиток культури — утворення держави.

Державна політика щодо відродження української нації уже на сьогодні дала певні результати. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 р. (у порівнянні з 1989 р.) кількість українців, незважаючи на загальне зменшення населення України більш ніж на 3 млн. чол., збільшилась в нашій державі на 122 тис. чол., або у процентному співвідношенні з 72,7% до 77,8 від загальної маси населення. У той же час кількість росіян зменшилась з 11,36 млн. чол. до 8,33 млн. чол. Таким чином кількість росіян зменшилась від 22,07 % від загальної кількості населення у 1989 р. до 17,28%. Це означає, що частина населення України, що раніше самоідентифікувалася як представники російської нації, тепер визнає себе українцями. Про це свідчать також дані, що за той самий період часу відсоток українців, які визнають рідною українську мову зменшився з 87,7% до 85,2%, а тих, хто визнає рідною російську мову — збільшився з 12,3% до 14.8%

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На и території проживають представники близько 130 національностей, всього близько 46 млн осіб. Серйозну проблему для національного відродження українців складає той факт, що населення держави територіально розмежоване на спільноти заходу і сходу. Іншою проблемою етносоціального розвитку нашої держави є міжетнічні взаємини.

Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення, консолідації української нації. Серед них:

1. Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х років українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х — на початку 90-х років — лише 72,7%.

2. Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн у 20-х роках до 11 млн. наприкінці 80-х років.

3. Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали рідною українську мову, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців 1989 р. назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).

4. Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33—34%) та російськомовних росіян (20—21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини — російськомовні.

5. Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету.

6. Наявність різних політичних симпатій населення у регіонах.

Враховуючи такий багатонаціональний склад українського суспільства, нашою державою на принципах демократії проводиться ряд заходів в інтересах усіх націй та народностей, що проживають на території України.

Так, 1 листопада 1991 року Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей України. Згідно з цією декларацією, Українська держава гарантує всім етнічним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні та соціальні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Держава гарантує всім етнічним групам права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов'язок створювати належні умови для розвитку їх мов і культур.

Захист прав і свобод національностей гарантує і Конституція України, прийнята в 1996 році. Зокрема, її 11 стаття гарантує державне сприяння розвиткові культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно з ст. 24 у громадян не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує громадянам, що належать до національних меншин, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Чимало було зроблено для повернення в Україну представників етнічних груп. Так на 1 липня 1995 року в Україну повернулося майже 250 тис. кримських татар, 1400 болгар, 4800 вірмен, 3450 греків, 2000 німців.

В Україні триває процес створення етнокультурних товариств і об'єднань. У 1995 році їх налічувалося 260. Видається чимало періодичних видань мовами національних меншин, зокрема 48 газет.

Питання для самоконтролю:

  1.  Яке співвідношення існує між соціологією, ентносоціологією, соціологією нації?
  2.  В чому полягає відмінність між предметом і об’єктом етносоціології?
  3.  Що таке соціологія нації та які процеси і явища вона вивчає?
  4.  Назвіть основні соціальні функції етносоціології та розкрийте їх суть.
  5.  Назвіть основні підходи до розуміння етносу та поясність відмінності між ними.
  6.  Що таке національне відродження?
  7.  Що таке етнічна група? Чим відрізняється етнічна нація від етнічної групи?
  8.  Що таке шовінізм? Як ви його оцінюєте?
  9.  Яка національна політика української держави?


Лекція 13. СОЦІОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ

Мета лекції. Розкрити зміст соціального конфлікту та передумови його виникнення. Визначати об'єкт і предмет соціологічної теорії конфлікту. Поясніти причини, що викликають соціальні конфлікти в суспільстві. Охарактеризувати основні типи і види соціальних конфліктів. Поясніти механізм соціального конфлікту та визначати основні етапи його протікання. Розкрити основні методи розв'язання конфліктів та способи управління ними. Визначати особливості соціальних конфліктів у сучасній Україні

ПЛАН

1. Поняття конфлікту та його соціальні передумови.

2. Типи, види та функції конфлікту.

3. Механізм соціального конфлікту та його стадії.

4. Причини й наслідки соціальних конфліктів та методи управління ними.

1. Поняття конфлікту та його соціальні передумови

Конфлікт - слово латинського походження й означає воно буквально зіткнення сторін, думок, певних сил, спільнот, соціальних інститутів, індивідів тощо. У соціології концепція конфлікту виникла у XIX ст. не без впливу марксизму. Сам термін ввів німецький соціолог Г. Зіммель.

Під конфліктом традиційно розуміють певні протиріччя, антагонізми, колізії, пов'язані із суперечливим перетином прагнень, інтересів, поглядів окремих людей чи соціальних груп. В залежності від змісту, характеру та спрямованості таких дій конфлікт може наростати, пом'якшуватись, або розв'язуватись.

Соціологія конфлікту - це галузь соціології, яка вивчає природу, механізми виникнення та розгортання, а також способи попередження та розв'язання соціальних конфліктів.

Об'єктом соціології конфлікту є різноманітні конфлікти між соціальними суб'єктами (індивідами, соціальними групами, класами, націями, державами тощо), що розглядаються як фактори розвитку соціальних систем.

Предмет соціології конфлікту:

  1.  з'ясування соціальної природи та сутності конфліктів, принципів їх діагностики;
  2.  соціологічний аналіз конфліктів , їх типологія та класифікація;
  3.  визначення способів подолання та механізмів правління соціальними конфліктами.

Це не означає, звичайно, що конфлікти мають лише позитивне значення і не можуть виконувати деструктивну для розвитку особистості чи суспільства роль. Саме тому соціологія конфлікту акцентує увагу на необхідності створення таких суспільних умов і пошуку таких форм соціальної взаємодії, у яких конфліктне зіткнення отримувало б культурний, цивілізований та гуманний характер.

Конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій або поглядів суб'єктів соціальної взаємодії (індивідів, соціальних груп, суспільств тощо)

Конфлікт має соціальну природу, оскільки учасниками конфлікту завжди є люди, або певні соціальні групи та спільноти. В свою чергу, соціальна природа конфлікту зумовлює включення його у коло проблем, які становлять безпосередній інтерес для соціології та окреслюють її предмет.

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку

Під соціальним конфліктом звичайно мають на увазі той вид протистояння, в якому сторони намагаються захопити територію або ресурси, погрожують іншім суб’єктам посягати на їхні інтереси таким чином, що боротьба набуває форми нападу або оборони. Поняття соціального конфлікту включає активність протилежних сторін, суперечки, дебати, торги, суперництво, воєнні сутички, пряме і непряме насилля.

Більшість соціологів схильні вважати, що існування сучасного суспільства без конфліктів неможливо, тому що конфлікт є невід'ємною частиною життєдіяльності людей, а також важливим джерелом соціальних змін, що відбуваються в суспільстві.

В історії соціології природа та сутність конфлікту визначалися по-різному:

  •  Г. Спенсер розглядав конфлікт як необхідне явище в історії розвитку людства, стимул соціального розвитку;
  •  М. Вебер позначав його як боротьбу;
  •  Гумплович, Т. Веблен, К. Левін, Г. Зіммель та ін. визначали його як спір та форму соціалізації індивіда;
  •  Парк включав конфлікт до числа чотирьох основних видів соціальної взаємодії, поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією;
  •  американський соціолог Л. Козер розглядав конфлікт як ідеологічне явище, яке відбиває спрямованість та почуття соціальних груп або індивідів у боротьбі за об´єктивні цілі — владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він вважав конфлікт важливим елементом соціальної взаємодії, який сприяє припиненню або укріпленню соціальних зв’язків;
  •  Р. Дарендорф власну соціологічну концепцію назвав "теорією конфліктів".

Вже на початку XX ст. чимало мислителів виходили з того, що конфлікт — це реальність, неминуче явище в житті будь-якого суспільства і вагомий стимул його соціального розвитку. Цих поглядів дотримувалися німецький соціолог М. Вебер, австрійський соціолог Л. Гумплович та інші дослідники. 3 позицій історичного матеріалізму розглядали соціальний конфлікт К. Маркс і Ф. Енгельс, які вважали, що конфлікти породжуються насамперед соціальною нерівністю і виявляються у класовій боротьбі. Саме класова боротьба, на їх погляд, є не тільки неминучою, а й необхідною для визначення та вирішення протиріч капіталістичного устрою.

Відмітимо, що в сучасній соціологічній науці існує два основних підходи щодо осмислення сутності соціального конфлікту.

Марксистська традиція розглядає соціальний конфлікт як явище, причини якого криються в самому суспільстві, насамперед у протистоянні класів та їх ідеологій. Як наслідок, уся історія в працях марксистські орієнтованих соціологів з'являється як історія боротьби гнобителів і пригноблених. Критики марксистського підходу відзначають, що проблема конфлікту у теорії марксизму не одержала всебічного обґрунтування, тому що конфлікти розглядалися цією теоретичною доктриною тільки як зіткнення між антагоністичними класами.

Представники немарксистської традиції (Р. Дарендорф, Л. Козер) розглядають конфлікт як частину життя суспільства, яким необхідно вміти керувати. Німецький соціолог Г. Зіммель визначав конфлікт не тільки як одну із форм розбіжностей, а й як соціалізуючу силу, здатну об'єднати протиборствуючі взаємозалежні сторони. З цього приводу Г. Зіммель писав, що «конфлікт очищає повітря».

Важливим джерелом конфліктів є також соціальна нерівність. Фахівці в галузі соціології конфлікту відзначають, що соціальні позиції і характер домагань людей залежать від їхнього підходу до розподілу суспільних цінностей (доходів, знань, інформації, елементів культури тощо).

2. Типи, види та функції конфлікту

Типологія конфліктів

Конфлікт є складним багатомірним явищем. Як соціальний феномен, він зберігає тенденцію до ускладнення, оновлення структури, чинників, що його породжують. Різні типи конфліктів, взаємодіючи, доповнюють один одного, набуваючи нових рис. Це зумовлено динамізацією та ускладненням системи соціальних відносин.

Типи конфліктів визначаються, в основному, за такими ознаками, як способу розв’язання; сфери прояву; спрямованості впливу; ступеня виразності; кількості учасників; порушених потреб.

Вид конфлікту — варіант конфліктної взаємодії, виокремлений за певною ознакою.

КЛАСИФІКАЦІЯ КОНФЛІКТІВ

Ознака класифікації

Види конфліктів

1. Спосіб розв’язання:

— насильницькі;

— ненасильницькі

2. Сфера прояву:

— політичні;

— соціальні;

— економічні;

— організаційні

3. Спрямованість впливу:

— вертикальні;

— горизонтальні

4. Ступінь виразності:

— відкриті;

— приховані

5. Кількість учасників:

— внутріособистісні;

— міжособистісні;

— міжгрупові

6. Потреби:

— когнітивні;

— конфлікти інтересів

1. Спосіб розв’язання конфліктів припускає їх розподіл на антагоністичні (насильницькі) конфлікти та компромісні (ненасильницькі).

Насильницькі (антагоністичні) конфлікти являють собою способи розв’язання суперечностей шляхом руйнування структур усіх сторін-конфліктерів чи відмови всіх сторін, крім однієї, від участі в конфлікті. Ця сторона і виграє.

Компромісні конфлікти допускають декілька варіантів їх вирішення за рахунок взаємної зміни цілей учасників конфлікту, термінів, умов взаємодії.

2. Сфери прояву конфліктів украй різноманітні: політика, економіка, соціальні відносини, погляди й переконання людей. Виділяють політичні, соціальні, економічні, організаційні конфлікти.

Політичні конфлікти — зіткнення з приводу розподілу владних повноважень, форми боротьби за владу.

Соціальний конфлікт являє собою суперечності в системі стосунків людей (груп), що характеризується посиленням протилежних інтересів, тенденцій соціальних спільнот та індивідів. Різновидом соціальних конфліктів вважаються конфлікти трудові чи соціально-трудові, тобто у сфері трудової діяльності.

Економічні конфлікти являють собою широкий спектр конфліктів, в основі яких лежать суперечності між економічними інтересами окремих особистостей, груп. Це боротьба за певні ресурси, пільги, сфери економічного впливу, розподіл власності тощо.

Організаційні конфлікти є наслідком ієрархічних відносин, регламентування діяльності особи, застосування розподільчих відносин в організації: використання посадових інструкцій, функціонального закріплення за працівником прав та обов’язків; упровадження формальних структур управління; наявності положень з оплати й оцінювання праці, преміювання співробітників.

3. За спрямованістю впливу виділяють вертикальні й горизонтальні конфлікти. 

У вертикальних конфліктах обсяг влади зменшується по вертикалі зверху донизу, що й визначає різні стартові умови для учасників конфлікту: начальник — підлеглий, вища організація — підприємство, засновник — мале підприємство.

У горизонтальних конфліктах відбувається взаємодія рівноцінних за обсягом наявної влади чи ієрархічним рівнем суб’єктів: керівники одного рівня, фахівці — між собою, постачальники — споживачі.

4. Ступінь виразності конфліктного протистояння припускає виділення прихованих і відкритих конфліктів.

Відкриті конфлікти характеризуються явно вираженим зіткненням опонентів: сварки, суперечки, зіткнення. Взаємодія регулюється нормами, що відповідають ситуації й статусу учасників конфлікту.

У разі прихованого конфлікту відсутні зовнішні агресивні дії між сторонами-конфліктерами, але при цьому використовуються непрямі способи впливу. Це відбувається за умови, що один з учасників конфліктної взаємодії побоюється іншого, або ж у нього немає достатньої влади й сил для відкритої боротьби.

5. Кількість учасників конфліктної взаємодії дозволяє поділяти їх на внутріособистісні, міжособистісні, міжгрупові.

Внутріособистісні конфлікти являють собою зіткнення всередині особистості рівних за силою, але протилежно спрямованих мотивів, потреб, інтересів. Особливістю даного виду конфлікту є вибір між бажанням і можливостями, між необхідністю виконувати й дотриманням необхідних норм.

На вибір правильного рішення у разі внутріособистісного конфлікту людина може витратити багато сил і часу, а отже, стрімко зростає емоційна напруженість, може виникнути стрес, а перед ухваленням рішення поведінка особистості може стати неконтрольованою. Прикладами є конфлікти «плюс-плюс», «плюс-мінус», «мінус-мінус».

Іншим різновидом внутріособистісного конфлікту є рольовий конфлікт, коли в однієї особистості виникає необхідність одночасного виконання різних своїх ролей, які до того ж суперечать одна одній. Складність вирішення внутріособистісних конфліктів полягає в тому, що іноді відбувається зіткнення трьох складових, необхідних для досягнення поставленої мети: бажання («хочу»), можливості («можу»), необхідності («треба»).

Міжособистісні конфлікти являють собою зіткнення індивідів із групою, між собою, боротьбу за інтереси кожної зі сторін. Це один із найбільш розповсюджених видів конфліктів.

Міжгрупові конфлікти — конфлікти між різними групами, підрозділами, у яких зачіпаються інтереси людей, об’єднаних на період конфлікту в єдині згуртовані спільноти. Слід зазначити, що ця згуртованість може зникнути відразу після припинення конфлікту, але в момент відстоювання загальних інтересів єдність групи може бути досить значною.

6. Залежно від порушених потреб виділяють когнітивні конфлікти та конфлікти інтересів.

Конфлікт когнітивний — конфлікт поглядів, точок зору, знань. У такому конфлікті метою кожного суб’єкта є переконати опонента, довести правильність своєї точки зору, своєї позиції.

Конфлікти інтересів можна представити як противагу конфлікту когнітивному, що означає протиборство, засноване на зіткненні інтересів різних опонентів (груп, індивідів, організацій).

У зв’язку з тим, що розподіл конфліктів на види представляється досить умовним, чіткої межі між різними видами не існує, і на практиці виникають такі конфлікти: організаційні вертикальні міжособистісні; горизонтальні відкриті міжгрупові і т. д.

Функції конфліктів

За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що зумовлює його позитивні та негативні функції.

До позитивних відносять:

  1.  соціально-діагностичну - виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблення суспільних протиріч, поляризацію інтересів різних соціальних груп;
  2.  регулюючу - конфлікти створюють підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах влади й управляння;
  3.  інтегративну - участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об'єднанні своїх зусиль;
  4.  інноваційну - конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, утвердженню нових норм та цінностей, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій;
  5.  комунікативну - пошук шляхів розв'язання конфлікту активізує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятних рішень;
  6.  соціально-психологічну- конфлікти сприяють зняттю психологічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності.

Водночас, конфлікти можуть нести і деструктивні тенденції, посилювати нестабільність соціальної системи, порушувати її нормальне функціонування.

У такому випадку йдеться про негативні функції конфліктів, до яких відносять:

  1.  дестабілізуючу - деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв'язання існуючих проблем;
  2.  надлишиково-витратну - конфлікти, як правило, вимагають використання додаткових матеріальних, часових, моральних, зокрема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;
  3.  дезорганізуючу - конфлікти уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності.

3. Механізм соціального конфлікту та його стадії

У визначенні механізму соціального конфлікту та його стадійного конфлікту в соціологічній - науці існує два підходи: статистичний і динамічний.

З точки зору статистичного підходу механізм соціального конфлікту охоплює такі елементи, як конфліктна ситуація, учасники конфлікту, об'єкт конфлікту.

1. Конфліктна ситуація. На шляху переростання протиріччя у конфлікт складається своєрідна ситуація, яку називають конфліктною. Остання безпосередньо передує конфлікту та за певних умов розвивається в нього. Передконфліктна ситуація є дуже хиткою: незначна, навіть випадкова подія може викликати незворотні процеси, що безпосередньо ведуть до відкритого конфлікту. На цій стадії складається сполучення різних обставин, які передують конфліктам і часто-густо породжують несумісні вимоги. При цьому задоволення інтересів однієї сторони перешкоджає задоволенню інтересів іншої.

2. Учасники конфлікту. У будь-якій конфліктній ситуації виділяють учасників конфлікту й об'єкт конфлікту. Серед учасників конфлікту розрізняють опонентів (тобто тих людей, що зацікавлені в об'єкті конфлікту), утягнуті групи і зацікавлені групи. Що стосується утягнутих і зацікавлених груп, то їх участь у конфлікті зумовлена двома причинами або їх сполученням: 1) вони здатні вплинути на результат конфлікту; 2) результат конфлікту торкається їхніх інтересів.

3. Об'єкт конфлікту — це той ресурс, на який саме і поширюються інтереси конфліктуючих сторін. Об'єкт конфлікту є неподільним, оскільки його сутність або виключає розподіл, або він представлений в рамках конфлікту як неподільний (одна чи обидві сторони відмовляються від розподілу).

З точки зору динамічного підходу механізм соціального конфлікту проходить зазвичай наступні стадії протікання конфлікту.

1 . Прихована стадія. На цій стадії суб'єкти конфлікту, перш ніж зважитися на відкриті дії, оцінюють свої можливості (матеріальні цінності, владу, інформацію, зв'язки і т. ін.), вживають відповідні заходи щодо консолідації сил протиборчих сторін, пошуку прихильників та розширення їх кола.

2. Стадія формування конфлікту. На цій стадії, як правило, формуються протиріччя, чітко усвідомлюються претензії, що можуть бути висловлені протилежній стороні у вигляді відповідних вимог. Аналіз свідчить, що процес формування соціального конфлікту триває доти, поки не з'являються перші та відчутні результати протиборства, які осмислюються, обмірковуються та аналізуються суб'єктами конфлікту.

3. Стадія інциденту. Для виникнення конфлікту як такого потрібні три умови: конфліктна ситуація, учасники конфлікту, а також наявність приводу для конфлікту, тобто своєрідного «спускового механізму», що сприяє розвитку подій.

4. Стадія активних дій. Конфлікт вимагає від його учасників великої кількості енергії, завдяки якій він швидко досягає максимального напруження у діях, тобто критичної межі, а потім швидко йде його згасання. У самому конфлікті дії обох сторін можуть бути як відкритими, або безпосередніми, так і прихованими, або опосередкованими.

5. Стадія завершення конфлікту. На цій стадії конфлікт завершується, але це не означає, що всі інтереси конфліктуючих сторін повністю задоволені. Усунення інциденту — це необхідна дія, але її недостатньо для погашення конфлікту, оскільки за певних обставин цей конфлікт може спалахнути знову. Розв'язання конфлікту може бути як повним, так і частковим.

У соціальній практиці існує, як правило, три основних виходи із конфлікту: «виграш-програш»; «виграш-виграш»; «програш-програш». Однак таке подання результату конфлікту є досить неточним. Справа в тому, що є варіанти, які не відповідають повною мірою цій вихідній схемі.

Варто також підкреслити, що успішне розв'язання конфлікту пов'язане з певними умовами:

  •  своєчасною і точною діагностикою його причин, у ході якої виявляються об'єктивно існуючі протиріччя, інтереси, цілі;
  •  взаємною зацікавленістю сторін у подоланні існуючих протиріч;
  •  спільним пошуком шляхів подолання конфлікту.

4. Причини й наслідки соціальних конфліктів та методи управління ними

В основі майже всіх соціальних конфліктів лежать кілька головних причин:

1. Розподіл ресурсів.

2. Взаємозалежність виконуваних завдань.

3. Різниця у цілях.

4. Різниця в уявленнях і цінностях.

5 . Різниця у манерах поведінки, досвіді, рівні освіти.

6. Погані комунікації.

Підкреслимо, що існування одного або більше джерел конфлікту збільшує можливість виникнення конфліктної ситуації у процесі управління будь-якою соціальною системою.

Наступна стадія конфлікту як процесу — це управління ним. Залежно від того, наскільки ефективним буде управління конфліктом, його наслідки стануть функціональними чи дисфункціональними.

Що стосується функціональних наслідків конфлікту, то серед них вирізняють такі:

1) проблему, яка лежить в основі конфлікту, можна вирішити прийнятним для всіх сторін шляхом — у результаті всі учасники конфлікту почуватимуть свою причетність до розв'язання цієї проблеми;

2) конфліктуючі сторони будуть більше схильні до співробітництва, а не до антагонізму у майбутніх ситуаціях, які можуть призвести до виникнення конфлікту.

Водночас, якщо не знайти ефективного способу управління конфліктом, то можуть виникнути наступні дисфункціональні наслідки, тобто умови, що заважатимуть досягненню поставлених цілей:

1) незадоволеність, поганий душевний стан, зростання плинності кадрів, зниження продуктивності праці та ефективності діяльності;

2) зниження рівня співробітництва у майбутньому;

3) надто сильна відданість своїй групі та конкуренція з іншими групами організації;

4) уявлення про іншу сторону як про «ворога», про свої цілі як позитивні, а про цілі іншої сторони — як негативні;

5) згортання взаємодії і спілкування між конфліктуючими сторонами;

6) посилення ворожості між конфліктуючими сторонами внаслідок зменшення взаємодії і спілкування;

7) зміщення акцентів, тобто надання більшого значення «перемозі» у ході конфлікту, ніж розв'язанню реальної проблеми.

Суб'єктом управління конфліктом може бути як одна з його сторін, так і третя сторона, що не бере участі у ньому, але зацікавлена у його врегулюванні. При цьому, хто б не був суб'єктом управління соціальним конфліктом, важливо знайти ефективні способи та методи врегулювання конфліктних відносин.

Цьому можуть сприяти наступні організаційні заходи.

По-перше, зробити соціальні конфлікти (насамперед тіньові, неявні, латентні) надбанням гласності, максимально відкритими.

По-друге, знизити ступінь соціально-психологічного напруження, щоб перешкодити появі детонізуючих ситуацій у відносинах між конфліктуючими сторонами.

Загальні методи управління конфліктом.

1. Метод уникнення від конфлікту — може виражатися у відході з політичної арени того чи іншого політичного діяча або у погрозі відходу, в уникненні зустрічей із супротивником тощо.

2. Метод переговорів — дає змогу уникнути застосування насильства. Переговори дають можливість більш ретельно розглянути альтернативні ситуації, домогтися взаємопорозуміння, прийти до згоди, консенсусу, відкрити шлях до співробітництва.

3. Метод посередництва — це процедура примирення. У ролі посередників можуть виступати як організації, так і приватні особи, а функції посередників можуть виконувати не тільки урядові, а й будь-які інші установи та організації.

4. Метод відкладання — нерідко означає поступитися своїми позиціями.

5. Метод третейського розгляду, або арбітраж — зазвичай за такого розгляду керуються нормами законів, у тому числі міжнародного права.

Серед структурних методів управління конфліктами найчастіше використовують такі:

1. Метод роз'яснення вимог — один із найкращих методів управління, що дає змогу запобігати дисфункціональним конфліктам.

2. Метод координації та інтеграції спільних дій — ґрунтується на застосуванні координаційного механізму. В управлінні конфліктною ситуацією дуже корисні й такі засоби інтеграції, як управлінська ієрархія, використання спеціальних служб, що здійснюють зв'язок між функціями, а також міжфункціональні цільові групи, наради між відділами і підрозділами.

3. Метод загальноорганізаційних та комплексних цілей — передбачає об'єднання спільних зусиль двох або більше людей, груп, відділів або підрозділів організації.

4. Метод системи винагород — застосовується з метою здійснення впливу на поведінку і дії людей, щоб уникнути дисфункціональних наслідків.

Серед міжособистісних методів управління конфліктами можна виокремити такі:

1. Метод відхилення — характеризується тим, що людина (або група) намагається ухилитися від конфлікту. Один із способів розв'язання конфлікту — не потрапляти в ситуації, що провокують виникнення протиріч, а також не вступати в обговорення питань, що мають великі розбіжності.

2. Метод згладжування — характеризується поведінкою, яка диктується переконанням, що не варто сердитися.

3. Метод примусу — використовуються спроби змусити іншу сторону прийняти свою точку зору за будь-яку ціну.

4. Метод компромісу — характеризується прийняттям точки зору іншої сторони, але лише до певної міри.

5. Метод розв'язання проблеми — визнання розбіжностей в думках і готовність до ознайомлення з іншою точкою зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти вірний курс дій, прийнятний для всіх.

Інші методи управління конфліктами теж можуть з успіхом обмежувати або запобігати конфліктним ситуаціям, але вони не приведуть до оптимального вирішення суперечливих питань, оскільки не всі точки зору протилежних сторін можуть бути вивчені однаково ретельно.

Питання для самоконтролю:

1. Які види конфліктів існують?

2. Які функції конфлікти виконують в суспільстві?

3. Які головні причини виникнення соціальних конфліктів?

4. Чи можна взагалі обійтися у суспільстві без конфліктів?

5. На що спрямований процес управління соціальними конфліктами?

6. Які методи розв’язання конфлікту Вам відомі?

7. Як ви вважаєте, чи є такі конфлікти, які носять позитивний характер для розвитку суспільства в цілому?

8. Розв'язання яких конфліктів є найважливішим: зовнішніх чи внутрішніх?

9. На якій стадії розвитку конфлікту найбільш можлива його локалізація та обмеження?

10. Які соціальні конфлікти є найбільш поширені у сучасній Україні?


Лекція
12. ГЕНДЕРНА СОЦІОЛОГІЯ

Мета лекції. Охарактеризувати основні підходи, що пояснюють виникнення та існування гендерної соціології. Розглянути проблеми гендерної ідентичності гендерних ідеалів чи культурних стереотипів, розподіл праці, прав і обов'язків, пов'язаних з статтю. Проаналізувати ґендерно-рольові ідентичністі та поведінка особистості. Визначити основні напрямки гендерної політики в Україні та гендерних соціологічні дослідження.

ПЛАН

1. Сутність, основні категорії гендерної соціології.

2. Ґендерні ролі та стереотипи.

3. Гендерні конфлікти і їх подолання.

4. Основні напрямки гендерних досліджень.

1. Сутність, основні категорії гендерної соціології

Ґендерні дослідження розпочались в західноєвропейських країнах, США та Канаді з середини 70-х років XX ст. Саме поняття "ґендер" у сучасному розумінні означає "співвідношення людей різної статті", а українською мовою дослівно "рід" (чоловічий, жіночій, середній). Сьогодні термін "ґендер" застосовують для опису різноманітних перетворень у суспільстві та державі, оскільки вони відбуваються під впливом особистості чоловіка й жінки та їхніх відносин.

Загалом, ґендер досить складне поняття. У наукові літературі воно вживається у кількох значеннях:

  •  як соціально-рольова та культурна інтерпретація рис особистості та моделей поведінки чоловіка й жінки, на відміну від біологічної;
  •  як набуття соціальності індивідами, що народилися в біологічних категоріях жіночої або чоловічої статей;
  •  як політика рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, а також діяльність зі створення механізмів щодо її реалізації.

Вважається, що термін "ґендер" вперше був запроваджений у науковий оббіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці "Стать і ґендер: про розвиток мужності та жіночності" (1968). "Ґендер" він розглядав як поняття, що виражає біологічні, соціальні, культурні особливості, незалежні від тих, що тлумачать біологічну стать. Тому не обов'язково пов'язувати буття жінки із жіночністю, а буття чоловіка з мужньою поведінкою. Такий підхід підтримало багато соціологів, особливо феміністичного спрямування.

Ґендерна соціологія — галузь соціології, що вивчає закономірності диференціації чоловічих і жіночих ролей, статеві відмінності на всіх рівнях та їх вплив на людське існування, співіснування, на особливості соціальної організації, специфіку чоловічої та жіночої соціальних спільнот.

Основне завдання гендерної соціології полягає в осмисленні радикальних змін становища жінки, зміцнення і розширення жіночого начала в суспільстві. Однак гендерні дослідження не є суто жіночими. Вони вивчають соціальне життя обох статей, їхню поведінку, ролі, характеристики, спільне й відмінне між ними, соціальні взаємовідносини статей.

Ґендерні дослідження — дослідження соціальних та соціально-психологічних особливостей жінок або чоловіків. Це дослідження засобів відображення соціального розуміння статевих відмінностей.

До категоріального апарату гендерної соціології, крім згадуваного поняття «ґендер», належать:«стать», «фемінність», «маскулінність», «андрогінність», «сексизм», «біархат», «патріархат».

Поняття «ґендер» (gender) означає соціальне очікування від представників кожної статі. Але, на відміну від поняття «стать», воно стосується не біологічних особливостей, за якими різняться чоловіки та жінки, а соціально сформованих рис. Тобто якщо зі статтю пов'язані лише фізичні відмінності будови тіла, то з ґендером — психологічні, соціальні, культурні відмінності між чоловіками та жінками. Відповідно поняття «стать» охоплює комплекс репродуктивних, поведінкових, тілесних, соціальних характеристик, які визначають індивіда як чоловіка чи жінку. У світовій соціології біологічну стать визначають терміном «sex», a соціальну — «гендер».

Не пов'язані з біологічною статтю поняття «маскулінність» (лат. masculinus — чоловічий; тут — мужність, сила) та «фемінність» (лат. femina — жінка, самка; тут — жіночність). Вони позначають відмінні психологічні характеристики, історично сформовані особливостями культури певного суспільства. Маскулінність асоціюється з активністю, незалежністю, самовпевненістю, а фемінність — із залежністю, несміливістю, сентиментальністю. Вищий рівень споріднення рис маскулінності та фемінності, досягнутий однією особою, свідчить про її андрогінність (грец. androgynos — двостатевий). Маскулінність, фемінність та андрогінність є передумовами певної моделі соціальної поведінки. Андрогінна особа має більший вибір варіантів моделювання поведінки, є гнучкішою щодо соціального пристосування.

Термін «сексизм» (лат. sexus — стать) був запроваджений феміністами за аналогією з расизмом і означав систему установок, що виправдовують соціальну нерівність жінки посиланням на корінні вади (хиби) жіночої природи, нібито нездатної до соціальної творчості. У наш час термін «сексизм» набув більш широкого значення і вказує на дискримінацію за статевими ознаками як жінок, так і чоловіків. Як соціальне явище, сексизм завдячує патріархату. На початку 90-х років XX ст. професор соціології Сільвія Волбі (США) дала визначення поняття «патріархат» як системи взаємопов'язаних соціальних структур, за допомогою яких чоловіки пригнічують та експлуатують жінок. У зв'язку з цим категорія «патріархат» є однією з найуживаніших у фемінізмі, одна із представниць якого американка На відміну від патріархату, біархат є формою суспільного устрою, за якого чоловіки та жінки мають рівне становище в суспільстві. Він тісно пов'язаний з гендерною симетрією (сукупністю уявлень про споконвічну рівність людей).

2. Ґендерні ролі та стереотипи

Соціальні ролі визначаються як сукупність очікувань щодо поведінки індивіда, котрий займає певну позицію в процесі взаємодії. Ґендерні ролі зумовлені диференціацією всіх членів суспільства на дві категорії – чоловіків і жінок – та передбачають очікувану від них ціннісно й нормативно визначену поведінку.

Ґендерні ролі – соціально очікувана поведінка чоловіків і жінок, пов’язана з їхнім соціальним статусом в певних культурних, соціально-економічних і політичних умовах.

Від народження кожна людина одержує приписаний статус відповідно до статі, тобто статус дівчинки/жінки та хлопчика/чоловіка з відповідними очікуваннями щодо їхньої поведінки. Проте ґендерні соціальні ролі не слід розуміти як поділ усіх соціальних статусів, а відповідно, й ролей, на такі, що їх можуть виконувати лише чоловіки або жінки. Біологічно зумовленими, а отже, унеможливленими до виконання представником протилежної статі є лише кілька ролей: вагітної жінки, матері, годувальниці груддю, дочки, дружини, бабусі тощо – для жінок та генетичного батька, чоловіка, сина тощо – для чоловіків. Усі інші соціальні ролі, які мають ґендерне маркування, тобто очікування щодо виконання представниками однієї з двох статей, зумовлені соціально-культурними, а не біологічними чинниками.

Однак історично від чоловіків та жінок очікували виконання більшою чи меншою мірою різних соціальних ролей в усіх суспільствах відповідно до тих ціннісно-нормативних уявлень, які формувалися й відтворювалися в процесі соціально-історичного розвитку. Завжди існував якийсь розподіл праці між статями, специфічні для чоловіків і жінок види діяльності та соціальні функції, що виходили далеко за межі суто біологічних відмінностей між ними. Досі продовжують відтворюватися ціннісно-нормативні очікування до жінок щодо виконання ними соціальних ролей матерівиховательки, домогосподарки, доглядальниці, за новітньої доби припустимою стала й робота поза домом, бажано сумісна з внутрішньосімейними ролями, а від чоловіків – щодо виконання соціальних ролей батька-годувальника, захисника, здобувача засобів для існування, працівника поза домом, лідера й керівника.

Культура кожного суспільства, як і уява соціалізованого в ній індивіда, містить узагальнені уявлення про те, якими є чоловіки й жінки та чим вони повинні займатися. Такі узагальнені усталені уявлення стосовно спільнот чоловіків і жінок загалом називають ґендерними стереотипами. Зазвичай вони можуть бути далекими від реальності, неточними, стійкими відносно нової інформації та вельми віддаленими від реальних рис і поведінки конкретного індивіда.

Гендерні стереотипи - це стійкі, повторювані, загальноприйняті уявлення про роль і місце жінок і чоловіків в суспільстві.

Ґендерні стереотипи, як узагальнені уявлення про чоловіків і жінок, виявляються насамперед як ґендерно-рольові стереотипи, що стосуються прийнятності різноманітних ролей і видів діяльності для чоловіків і жінок, а також як стереотипи ґендерних рис, тобто психологічних та поведінкових характеристик, притаманних чоловікам і жінкам. Ці два компоненти ґендерних стереотипів тісно пов’язані між собою. Переважна прийнятність якої-небудь соціальної ролі для людини певної статі обґрунтовується мірою наявності в неї певних рис і характеристик. Уявлення про психологічні та поведінкові відмінності статей є основою формування й відтворення ґендерно-рольових стереотипів.

Е.Маккобі та К.Джаклін виокремили чотири характеристики, з урахуванням ґендерних відмінностей, а саме:

  1.  у дівчат кращі вербальні (мовні) здібності й навички;
  2.  у хлопців ліпші візуально-просторові здібності та навички;
  3.  хлопці вправніші від дівчат щодо математичних здібностей;
  4.  хлопці/чоловіки агресивніші за дівчат/жінок.

3. Гендерні конфлікти і їх подолання

Особливості рольової соціалізації полягають не лише в засвоєнні суспільних очікувань щодо соціальних ролей, а й у рольовому розвиткові особистості, тобто формуванні психологічних ролей, як соціальних, так і особистісних, міжособистісних, характерних, життєвих тощо.

Ґендерно-рольова соціалізація – це засвоєння людиною ґендерних ролей, суспільних очікувань щодо цих ролей, а також ґендерний розвиток особистості, тобто формування психологічних характеристик, які відповідають ґендерним ролям.

Ґендерна соціалізація має низку особливостей і специфічних труднощів у чоловіків та жінок. Від самого народження дитина потрапляє в соціальне оточення, яке задає безліч стереотипів ґендерно-рольової поведінки. Змалку дитина чує від своїх батьків, вихователів: “Це не гарно, це не личить дівчинці (хлопчикові)”; “Не плач, хлопчики не плачуть! ”; “Не бийся, дівчатка так не поводяться! ”. З першими проявами усвідомлення себе представником певної статі дитина пов’язує це з цілою низкою ознак: з одягом, правилами поведінки, проявами почуттів.

Ґендерно-рольовий конфлікт найчастіше відбувається як суперечність між суспільними стереотипами ґендерної ролі і реальними потребами людини. Наприклад, є стереотип, згідно з яким чоловіки повинні проявляти невисоку емоційність і самі справлятись з власними емоційними проблемами. Відчуваючи на собі тиск цього та інших стереотипів, чоловік постійно перебуває в стані ґендерно-рольового стресу.

Дослідник ґендерно-рольового конфлікту О’Ніл вважає однією з найістотніших характеристик чоловічих ґендерних ролей “страх фемінності”, який проявляється в гомофобії, обмеженні емоційності й інших проявах ґендерних стереотипів.

Для жінок найтиповіші форми ґендерно-рольового конфлікту пов’язані з суспільними стереотипами про менші, ніж у чоловіків, професійні можливості, про нижчі лідерські здібності жінки, що створює для них значні труднощі професійної самореалізації. Ще одним стереотипом, що заважає жіночій самореалізації, є стереотип про те, що домашнім господарством повинна займатись переважно жінка. Слідуючи цим стереотипам, жінки часто мають подвійне навантаження, як результат – в них виникають серйозні суперечності у виконанні професійних і сімейних ролей, вони потрапляють у ситуації рольового конфлікту та рольового перевантаження.

Крім ґендерно-рольового конфлікту, який так чи інакше наявний в усіх інших формах ґендерно-рольових дисгармоній, є багато психологічних проблем, пов’язаних з труднощами та порушеннями ґендерного розвитку людини. Серед різних видів ґендерно-рольових дисгармоній слід назвати ґендерно-рольовий інфантилізм та ґендерно-рольову недостатність.

Хейді Хартман (Hartmann, Heidi, 1981) запропонувала теорії конфлікту у вивченні родини. На її думку, родина є місцем перетину і боротьби різних економічних інтересів її членів. Ця концепція багато в чому є справедливою, оскільки в сім’ї наявні елементи економічного виробництва і, особливо, економічного перерозподілу матеріальних благ та розподілу домашніх обов’язків, часу на відпочинок і сон.

Як показують соціологічні дослідження найбільша кількість конфліктів припадає саме на сім’ю: 39% опитаних відзначили, що за останній місяць мали конфлікти з батьками, дітьми, чоловіком або дружиною. Причому в жінок і в чоловіків цей показник приблизно однаковий. Родина виявилася куди конфліктнішим середовищем, аніж вулиця й перебування в транспорті (де мали конфлікти 8% опитуваних), а також перебування на роботі (конфлікти зі своїм керівництвом мали 9% і з колегами по роботі – 8% опитаних. Можна зробити сумний висновок, що саме родина в наш кризовий час стає місцем, де розряджається невдоволення, вихлюпуються скарги й докори.

Особливу роль у становленні ґендеру відіграв правозахисний документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1979 р., – Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (її називають ще Жіноча конвенція). Україна ратифікувала її 19 грудня 1980 р.

Державна політика щодо жінок – складник соціальної політики, спрямований на подолання ґендерної нерівності в становищі жінок для забезпечення їм рівного соціального статусу з чоловіками через гарантування можливостей їх рівноправного розвитку.

На основі узагальнення історичного світового досвіду наука й практика визначають типи державної політики щодо жінок, яким мають відповідати й необхідні механізми її реалізації: патріархатна політика держави; патерналістська політика; егалітарна державна політика щодо жінок.

4. Основні напрямки гендерних досліджень

Гендерні дослідження, не ігноруючи кількісних методів, віддають перевагу якісним: глибинному інтерв'ю, методу усних історій, біографічному методу, культурологічному аналізу, психологічним та етнографічним технікам, які передають драматизм суб'єктивного досвіду людей. Гендерна соціологія повинна враховувати у своїх дослідженнях відмінність в економічному, сімейному і соціальному статусах, особливості стану здоров'я, віку, політичних поглядів об'єктів.

Ґендерні дослідження – напрямок наукової діяльності та її соціальної організації, спрямований на вивчення місця, ролі, активності, волевиявлення й самореалізації чоловіків і жінок у змінних історичних умовах соціального буття певної епохи.

Досить довго в системі наукових досліджень особливе місце відводилось вивченню становища й статусу жінки, як історично найбільш дискримінованої й такої, що перебуває в нерівному становищі порівняно з чоловіком. Цей напрямок дістав назву “жіночі дослідження”.

Жіночі дослідження – напрямок наукової діяльності, спрямований на вивчення статусу й становища жінки на світовому рівні або в національно визначеному суспільстві в певний історичний час, при якому розглядається жіночий життєвий досвід у системі соціальної й культурної дійсності.

Взявши участь у Саміті тисячоліття ООН, Україна прийняла Цілі розвитку тисячоліття та зобов'язалася до 2015 року досягти гендерної рівності. Одним із головних завдань у цьому напрямку є "усунення гендерної різниці на всіх рівнях освіти не пізніше 2015 року". Досягнення гендерної рівності в освіті передбачає необхідність використання у навчальних процесах спеціальних технологій, що враховують специфіку жіночої та чоловічої психології та забезпечують збалансований гендерний компонент в освіті.

На даний час, з огляду на сучасний рівень розвитку гендерних досліджень у світі та в Україні, ми можемо говорити про гендерний підхід, як про особливий напрямок у соціальних науках, який орієнтований на формування та утвердження політики рівних, не залежних від статі можливостях самореалізації людини в різних сферах соціальної практики.

Дослідники гендерної ідентичності зосереджують увагу на вивченні суб'єктивних смислів і моделей ідентичності окремого індивіда, а не об'єктивних функцій і статусів статей у суспільстві.

Гендерне виховання - цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття, поведінку вихованців з метою формування в них егалітарних цінностей, поваги до особистості, незалежно від статі, розвитку індивідуальних якостей і здібностей задля їх самореалізації, оволодіння навичками толерантної поведінки та з метою побудови громадянського суспільства.

Завданнями гендерного виховання є: реалізація гендерного підходу в усіх ланках навчально-виховного процесу; усвідомлення проблем гендерного паритету; оволодіння певним обсягом знань про упередження щодо кожної статі та їх усвідомлення; пом'якшення стереотипів щодо сімейних, професійних та суспільних ролей та корекція уявлень про норми маскулінності/фемінінності; збагачення емоційного світу, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей з метою самореалізації особистості; накопичення та формування досвіду егалітарної поведінки.

Як результат впровадження гендерного виховання у студентів формується гендерна самосвідомість, що проявляється через:

  •  свідоме та критичне сприйняття соціально-політичної інформації;
  •  усвідомлення рівноправності обох статей у суспільному та політичному житті;
  •  активна позиція стосовно впровадження гендерних перетворень в Україні;
  •  розуміння рівності прав чоловіків і жінок, свободи особистості;
  •  толерантне ставлення до представників обох статей;
  •  усвідомлення себе як особистості, що здатна впливати на гендерну ситуацію в державі;
  •  готовність відповідати за власні рішення та їх наслідки;
  •  здатність до компромісу, толерантність у різних життєвих ситуаціях.

Впровадження гендерного підходу в систему освіти включає:

  •  розробку навчальних курсів, окремих модулів, здійснення навчально-методичного забезпечення підготовки і перепідготовки викладачів;
  •  включення тематики гендерних досліджень до навчальних програм навчальних закладів;
  •  вивчення міжнародного досвіду із впровадження гендерної освіти;
  •  залучення громадських організацій до співробітництва у впровадженні гендерного підходу в навчальному процесі школи;
  •  проведення обговорень основних проблем гендерної освіти в засобах масової інформації, на наукових конференціях, круглих столах.

Отже, гендерний підхід в освіті, як механізм досягнення гендерної рівності та утвердження рівних можливостей для самореалізації кожної особистості, передбачає: відсутність орієнтації на "особливе призначення" чоловіка чи жінки; заохочення видів діяльності, що відповідають інтересам особистості; пом'якшення гендерних стереотипів; врахування соціально-статевих відмінностей.

Питання для самоконтролю:

1. Розкрити історію гендерного питання в світі.

2.У чому специфіка тендерного підходу до аналізу соціальних процесів у суспільстві?

3. Яку роль у формуванні гендерної ролі відіграють загальноприйняті стереотипи?

4. Опишіть фемінні та маскулінні тенденції сучасного суспільства.

5. Чи можлива рівність статей у сучасному українському суспільстві?

6. Назвіть шляхи поліпшення гендерної політики.

7. Проблеми гендерної рівності на сучасному етапі.

8. Які, на вашу думку, існують проблеми гендерної рівності?


Лекція 15. СОЦІОЛОГІЯ МІСТА І СЕЛА

Мета лекції. Визначати термін «соціологія міста» та виділяти ознаки міст. Розкрити зміст основних соціальних функцій міст та їх класифікацію. Розкрити поняття «урбанізація» і виділити його зв'язок з поняттями «агломерація», «конурбація» і «мегалополіс». Розглянути сутність сільських поселень, а також визначати об’єктом та предмет соціології села. Пояснювати класифікацію, ознаки, моделі та типологію сільських поселень. Охарактеризувати сучасний стан села в українському суспільстві та визначати тенденції її розвитку.

ПЛАН

1. Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії.

2. Урбанізація і системи розселення.

3. Типологія і спосіб життя сільських поселень.

4. Українське село в координатах соціологічного погляду

1. Соціологія міста: історія розвитку, предмет, основні категорії

Соціології міста і села, попри свої специфічні особливості, мають багато спільного, оскільки вивчають соціально-територіальні спільноти, наділені такими системоутворюючими ознаками, як економічні, соціальні, політичні та духовні зв’язки.

Соціологія міста — це галузь соціологічної науки, яка вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку міста як однієї з форм соціально-територіальної організації суспільства.

Становленню соціології міста сприяли емпіричні дослідження у США в 20—30-ті роки XX ст. (Р. Парк, Е. Берджесс, P. і X. Лінд, Р. Маккензі). Її теоретичні засади закладені працями М. Вебера, К. Бюхера і Г. Зіммеля.

У 60-ті роки в західній соціології сформувалася критична школа, яка особливу увагу приділяла аналізу причин нерівності й структурних конфліктів у містах; а у 80-ті роки у західній соціології переважали дослідження впливу нових технологій на розвиток міст, різних аспектів урбанізації.

В Україні соціологія міста почала розвиватись в 50-их pp., коли швидке зростання кількості міст гостро поставило проблему про шляхи їх подальшого розвитку.

Загалом, у західній і вітчизняній соціології виділилось три основних напрямки, в яких проводить свої дослідження соціологія міста.

Перший напрям охоплює такі питання як специфіка урбанізації в різних соціальних умовах, взаємозв'язок урбанізації та індустріалізації, проблеми управління, соціального прогнозування і планування міста.

Другий напрям виявляє своїм предметом дослідження внутрішньої структури міста, вивчення у цьому зв'язку соціально-демографічної і соціально-професійної структури міста, особливостей функціонування його соціальних інститутів, міського способу життя та міської культури.

Третій напрям соціологічного дослідження міста передбачає аналіз закономірностей змін у розвитку і функціонуванні міста, звертає увагу на його соціальну інфраструктуру (різні форми побутового, соціального і культурного обслуговування).

Таким чином, до кола проблем, які досліджує соціологія міста можна віднести такі:

  •  визначення ролі міста у суспільному житті;
  •  основні причини появи місті фактори, що впливають на їх розвиток;
  •  соціальна структура населення міст;
  •  соціальна стратифікація міста та соціальна мобільність у ньому;
  •  особливості міського способу життя і міської культури;
  •  соціальна природа урбанізації;
  •  соціальна і культурна роль міст;
  •  соціальні фактори і наслідки міграції населення;
  •  типологія міст та ін.

До категоріального апарату соціології міста відносяться такі поняття як місто, соціальна структура міста, соціальні стратифікація міста, урбанізація, міська культура, міський спосіб життя та. ін.

Місто — це територіально сконцентрована форма розселення людей, зайнятих переважено несільськогосподарською діяльністю, що характеризується значною густотою населення, специфічними соціальними функціями та особливою культурою поведінки

Отже, місто як тип поселення характеризується такими ознаками:

  •  висока концентрація населення на обмеженій території;
  •  яскраво виражений поділ праці, який проявляється в розмаїтті форм, сфер і напрямків діяльності людей, зайнятих переважно несільськогосподарською діяльністю;
  •  виконання соціальних функцій, що визначають місто як центр політичного, економічного, культурного та духовного життя;
  •  поглиблена соціальна стратифікація, що виявляється в значній соціальній і професійній неоднорідності населення;
  •  розгалужена соціальна інфраструктура;
  •  специфічний спосіб життя та культура поведінки населення. Місто виконує ряд важливих соціальних функцій:
  •  економічна функція забезпечує ефективне використання індустріального і науково-технічного потенціалу, трудових і природних ресурсів;
  •  екологічна — забезпечує доцільне використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища;
  •  демографічна — забезпечує формування населення міста, трудових ресурсів, регулювання міграційних процесів, охорону здоров'я;
  •  соціально-побутова функція зв'язана з організацією побуту, задоволенням побутових потреб населення;
  •  суспільно-політична — зв'язана з організацією політичного життя;
  •  культурно-виховна — з організацією системи освіти, виховання і культурницько-освітньої діяльності.

Специфіка міста визначає його основні соціальні функції:

  1.  господарсько-економічна — організація механізму виробництва на підставі функціонування різних галузей промисловості;
  2.  соціальна — втілена у діяльності соціальної сфери, яка охоплює послуги торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, зв’язку, житлового будівництва, соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо;
  3.  культурно-освітня — реалізується через надання людині вищої, середньої спеціальної освіти через створення дозвільної та рекреаційної інфраструктур;
  4.  управлінсько-адміністративна — здійснюється шляхом продовження адміністративної влади різними державними та соціальними органами.

Спроби класифікації міст були зроблені за трьома основними критеріями: за величиною (за кількістю жителів); за адміністративними функціями; за специфічними функціями.

За величиною виділяють такі міста:

  •  найбільші міста, чисельність жителів в яких перевищує 1 млн. чол. В Україні таких міст п'ять – Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк.
  •  великі міста — чисельністю від 250 тис. до 1 млн. чол.
  •  середні міста — від 100 тис. жителів до 250 тис.
  •  невеликі міста, від 50 до 100 тис. чол.
  •  малі міста — до 50 тис. жителів.

За адміністративними функціями в Україні виділяють такі міста:

  •  столичні. В Україні таких міст два — столиця України — Київ та столиця Автономної Республіки Крим — Сімферополь.
  •  обласні центри. В Україні таких міст 24.
  •  - міста республіканського підпорядкування. В Україні це Київ та Севастополь. Ці міста за юридичним статусом прирівнюються до областей.
  •  міста обласного підпорядкування, що прирівнюються за юридичним статусом до району;
  •  районні центри.

За специфічними функціями виділяють такі міста:

  •  промислові (індустріальні) центри;
  •  транспортні центри (вузли);
  •  культурні центри;
  •  курортно-оздоровчі центри;
  •  освітньо-наукові центри;
  •  релігійні центри та ін.

В Україні найбільше міст з кількістю мешканців 10— 19,9 тис. (35,1%), а також 20—49,9 тис (28%). Кожне дев’яте місто налічує від 5 до 9,9 тис. мешканців. Отже, практично кожне друге українське місто є малим. До групи середніх відносять 53 міста (11,8%), великих — 24 міста (5,4%), дуже великих — 16 (3,6%). До групи найбільших належить 10 міст (2,2%), з яких 5 мають населення більше 1 млн. осіб. У них мешкає 36% населення.

2. Урбанізація

Усі сучасні індустріальні суспільства урбанізовані. Найбільш населені міста розвинутих країн мають до 20 млн. жителів, а міські конурбації (скупчення міст, що створюють зони міської забудови) можуть мати їх ще більше.

Історично урбанізація пов'язана з розвитком капіталізму. Мабуть, тому Великобританія, де була започаткована промисловість, першою пережила індустріалізацію і першою перетворилась на країну з переважно міським населенням. Більшість країн Європи та США почала урбанізуватися на початку XIX ст. Наприклад, за період з 1800 по 1900 рік населення Нью-Йорка збільшилося з 60 тис. до 4,8 млн. осіб. Найурбанізованішою сучасною країною Європи є Німеччина.

Процес урбанізації пройшов три стадії:

1. Від виникнення міст до XVIII ст. (лише деякі міські зони мали понад 100 тис. мешканців).

2. Кінець XVIII — початок XX ст. (швидке зростання розмірів і чисельності міст).

3. Метрополізація (їй властиве зосередження людей, багатств, політичних, економічних, культурних установ у містах протягом XX ст.).

Інколи виділяють і четверту стадію — дезурбанізацію, тобто зростання передмість, міграцію у сільські райони, планування нових міст тощо.

Урбанізація (лат. urbanus — міський) — соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство.

Протягом останніх двох століть урбанізація розвивалась швидкими темпами. Якщо у 1800 році кількість міських жителів по відношенню до всього населення земної кулі становила 5%, то у 1965 р. — 32%. В останні десятиріччя процес урбанізації ще більше прискорився, що призвело до того, що в деяких індустріальних країнах кількість міського населення наближається до 100%. Так на початку 1990 р. в Японії цей показник складав 81%, у Великобританії - 76%, в Ізраїлі — 89%, в США - 85%, в Німеччині - 91%. Україна є не надто урбанізованою країною і відсоток міських жителів становить у ній 67. Звертає на себе увагу той факт, що у різних містах процес урбанізації проходить нерівномірно. Так у малих і середніх містах він проходить досить повільно, натомість у великих містах — дуже швидкими темпами. Так у 2000 році у кількох десятках найбільших міст проживала 1/ 5 частина усіх жителів планети. Найбільшими містами світу є Токіо — 19 млн. чол., Нью-Йорк — 16 млн. чол. (з передмістями), Мехіко — близько 10 млн. чол., Москва — 9 млн. чол.

Соціологія визначає урбанізацію за такими ознаками:

  •  частка міського населення в загальній чисельності населення регіону, всієї країни;
    •  щільність і ступінь рівномірності розташування по країні мережі міст;
    •  транспортна та інша доступність великих міст для населення країни;
    •  різноманітність галузей народного господарства;
    •  різноманітність видів трудової, дозвільної діяльності населення;
    •  поширення міських форм життя як на населення міст, так і на жителів села.

Загалом, процес урбанізації пов'язаний з прискоренням індустріального розвитку суспільства, перетворенням місту центри політичного, економічного, культурного та духовного життя суспільства.

На сучасному світі продовжується інтенсивний процес формування агломерації, конурбацій і мегалополісів.

З урбанізацією пов'язане утворення таких специфічних об'єднань як агломерації.

Агломерація скупчення населених пунктів, об'єднаних в одне ціле інтенсивними господарськими, трудовими і соціально-культурними зв'язками. Формується навколо крупних міст, а також в густонаселених промислових районах.

Агломерації існують в усіх країнах з високим та середнім рівнем індустріального розвитку. В Україні найбільшою агломерацією є Донецька. Також можна виділити Київську і Дніпропетровську агломерації. Найбільші в світі агломерації називають мегаполісами. Так у Північно-Східному мегалополісі США, протяжністю 1200 км, зосереджена 1/4 жителів країни. До найбільших у світі мегалополісів належать також Японський, Німецький та Лондонський.

Конурбація (поліцентрична агломерація) — міська територія або агломерація в складі декількох міст і великих міських територій, що через зростання населення і фізичне розширення, злилися в одну безперервну міську промислово розвинену область

Конурбація включає декілька що зростаються або тісно взаєморозвивающихся агломерації (як правило, 3-5) з вельми розвиненими найбільшими містами. У Японії виділено 13 конурбацій, зокрема Токійська, така, що складається з 7 агломерації (27,6 млн. чоловік), Нагойськая — з 5 агломерації (7,3 млн. чоловік), Осакськая і так далі. Схожою освітою є введений в США в 1963 р. термін «стандартний консолідований ареал», що є найбільш зрощеною агломерацією.

Мегалополісієрархічна по складності і масштабам система поселень, що складається з декількох конурбацій.

На думку російського академіка Михайла Моїсєєва, ріст мегалополісів визначається об’єктивними законами — необхідністю неперервного науково-технічного процесу та прагненням до мінімізації затрат праці, зв’язку, переміщення людей. Мегалополіси забезпечують вищу продуктивність праці, концентрацію інтелектуальних зусиль (обмін інформацією між людьми приводить до ефекту колективного інтелекту). Скупчення багатьох населених пунктів, які складаються з багатьох міст, нерідко з кількох десятків, називають міськими агломераціями. У 1950 р. із найбільших агломерацій, 20 були розміщені у Європі, Північній Америці та Японії і лише 10 — у країнах, що розвиваються. У 1990 р. — співвідношення змінюється: із 30 найбільших агломерацій тільки 9 розміщені у розвинутих країнах. Вважають, що у 2015 р. серед 30 найбільших агломерацій залишаться тільки 5 із розвинутих країн (Токіо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Осака і Париж). 25 агломерацій будуть розміщені у країнах, що розвиваються. Феноменальне зростання планується для Бомбею (27,4 млн. осіб), Лагосу (24,4 млн. осіб), Шанхаю (23,4 млн. осіб), Сан-Паулу (20,8 млн. осіб).

Приріст міського населення сьогодні відбувається в основному за рахунок країн “третього світу”. Вважають, що на 2025 р. у Східній та Південній Азії проживатиме близько половини населення всього світу, а кількість міського населення Африки та Південної Азії перевищуватиме кількість городян Європи.

Урбанізація є соціальним процесом, який характеризує сучасну дійсність. Вона має як позитивні, так і негативні наслідки. Загальні їх тенденції простежуються і в Україні. Якщо, наприклад, перед початком Другої світової війни питома вага міського населення України складала лише 34%, то у післявоєнний час вона почала помітно збільшуватися, досягнувши у 1992 р. 68%. Загалом кількість міського населення з 1960 по 1997 рік зросла у 1,7 разів. Але це відбувалося переважно за рахунок скорочення сільського населення, занепаду села. На сучасному етапі в Україні почали розвиватися і дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких є:

  •  зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, виробничих науково-дослідних установ, високопродуктивних підприємств;
    •  декваліфікація кадрового потенціалу, втрата досвіду висококваліфікованої праці;
    •  руйнування міських особливостей зайнятості населення, деформація міського способу життя;
    •  скорочення кількості міського населення (депопуляційні процеси), зворотна міграція у сільську місцевість, скорочення міських територій за рахунок адміністративно-територіальних реорганізацій.

3. Типологія і спосіб життя сільських поселень

В структурі соціологічної науки помітне місце посідає соціологія села як спеціальна соціологічна теорія. Вагомий внесок в розвиток соціології села як науки внесли праці Ю.В. Арутюняна, Т.І. Заславської, О.І. Павлова, І.М. Прибиткової, Р.В. Ривкіної, П.І. Симуша, В.І. Старовєрова, О.І. Тимуша, В.О. Чигрина, А.М. Шатохіна та інших вчених.

Соціологія села — галузь соціологічної науки, що вивчає різні аспекти життєдіяльності села як соціально-територіальної спільноти.

Об'єктом соціології села є, по-перше, село як специфічна, внутрішньо диференційована підсистема соціально-поселенської структури суспільства, що історично склалася внаслідок суспільного поділу праці (в Україні налічується майже 29 тис. сільських поселень). По-друге, все сільське населення, яке охоплює селянство як велику соціальну групу людей, переважно зайнятих сільськогосподарською працею понад 17 млн. осіб).

Предмет соціології села — вивчення ролі села в суспільстві та системах розселення, головних чинників, що впливають на його розвиток; визначення його підсистем, специфіки сільського стилю життя, особливостей сільської культури; аналіз соціальної та професійної структури населення.

Селоконкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно аграрною працею.

Однією з перших праць, яка розкривала предмет соціології села, була монографія американця Чарльза Гелпіна "Соціальна анатомія сільського суспільства" (1915), після якої формувалася відносно розвинута теоретична база для досліджень соціальних процесів у сільській місцевості на наступні десятиліття. Також цією галуззю соціології займалися такі дослідники, як А. Гелена, Ф. Знанецький, У. Томас, П. Сорокін, К. Циммерман тощо. Для них першочергово соціологія села формувалась як комплексна дисципліна, що включає в себе розділи багатьох гуманітарних наук (соціології, економіки, історії", юриспруденції тощо), тому що таким чином можна було пояснити соціальне життя селянина, тісно пов'язане з його виробничою діяльністю та безпосередньо природою.

Сільське населення характеризується типологією розселення. В основу покладена система розселення, людність та соціально-господарська роль поселень. За повоєнний період кількість сільських населених пунктів скоротилась більш ніж вдвічі і зараз в Україні налічується близько 28 тис. сільських поселень.

За системою розселення відрізняють окремі сільськогосподарські садиби (хутори), села і селища.

Виокремлюють класифікацію сільських поселень за соціально-економічними ознаками. Будь-яке поселення розвивається не автономно, а в межах певних систем і визначається розвитком цих систем. Тому виділяють такі системи розселення:

1. Внутрігосподарські системи розселення. 

2. Міжгосподарські системи розселення.

3. Районні системи розселення.

4. Міжрайонні системи.

5. Обласні системи розселення.

6. Міжобласні системи розселення.

7. Національні (республіканські) системи розселення.

Інші принципи покладені у типологічну модель села, запропоновану В. Старовєровим за результатами комплексного обстеження сільських населених пунктів. Виділено п'ять типів сільських поселень. 

  1.  У чисто сільських поселеннях 80-85% працеспроможного населення зайняті в агросфері, 5-8% – у сфері обслуговування, решта – в неаграрних галузях.
  2.  У переважно сільських пунктах 50-60% працюють в сільському господарстві, 10-20% – у промисловості, 7-10% – у сфері обслуговування, решта – в інших галузях посезонно.
  3.