69807

Організація роботи Президента України як вищої посадової особи в державі

Дипломная

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Мета дослідження - на основі опрацьованих нормативних актів та наукової літератури з’ясувати особливості інституту організації діяльності Президента України як вищої посадавої особи в державі. Виходячи з мети, при написанні роботи були поставлені наступні завдання...

Украинкский

2014-10-10

148.7 KB

1 чел.

ОСНОВА

Дипломна робота

Організація роботи Президента України як вищої посадової особи в державі

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЯК ВИЩА ПОСАДОВА ОСОБА ДЕРЖАВИ 

1.1. Інститут Президенства як складова політичної системи держави  

1.2. Інститут президентства в Україні: поява і еволюція статусу

1.3. Послання Президента України до Верховної Ради України та до народу України

1.4. Адміністрація Президента України.  Структура і повноваження Адміністрації

РОЗДІЛ 2.   ОСНОВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

2.1. Особливості функціонування інституту Президента України в сфері виконавчої влади

2.2. Повноваження Президента України в системі законодавчої влади

2.3. Повноваження Президента України щодо судової влади

РОЗДІЛ 3. РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ ЯК ДОПОМІЖНА ІНСТРУКЦІЯ У ДІЯЛЬНОСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

3.1. Виникнення і основи статусу Ради національної безпеки і оборони України при Президентові України

3.2. Повноваження, склад і структура Ради національної безпеки і оборони України на сучасному етапі.   

 ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Для написання дипломної роботи мною обрана тема «Організація роботи Президента України як вищої посадової особи в державі».

Президент України є вищою посадовою особою нашої держави, а саме – одноособовим органом, що очолює державу, представляє її у міжнародних відносинах з іншими державами і міжнародними організаціями, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

У зв’язку з впровадженням в життя ідей помаранчевої революції, проведенням політичної реформи, внесенням змін до Конституції України в частині розподілу сфер впливу між президентом і парламентом на виконавчу владу, а також на економічне, політичне, культурне життя в країні загалом, постала необхідність вивчення організації роботи президента України в новітніх умовах.

В аспекті змін в організаційному забезпеченні діяльності президента України слід також наголосити, що впродовж останнього року двічі мала місце зміна концепції дорадчого органу – секретаріату президента України. В результаті корекції його статусу замість потужної бюрократичної машини – Адміністрації колишнього президента, яка по суті була «другим урядом», станом на даний час маємо Секретаріат - дорадчий орган президента, побудований на принципово нових засадах.

Актуальність обраної теми зумовлена необхідністю наукового осмислення сучасного стану та еволюції організаційного забезпечення діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі.

Об’єктом дослідження є еволюція і сучасний стан організації діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі.

Предметом дослідження є правове регулювання організації діяльності Президента України як вищої посадової особи в державі станом на даний час та на попередніх етапах розвитку інституту Президента.

Мета дослідження - на основі опрацьованих нормативних актів та наукової літератури з’ясувати особливості інституту організації діяльності Президента України як вищої посадавої особи в державі. Виходячи з мети, при написанні роботи були поставлені наступні завдання:

охарактеризувати Інститут Президента як складову політичної системи держави;

проаналізувати виникнення інституту президента та еволюцію статусу президента в Україні;

з»ясувати функції і повноваження Президента України;

визначити природу та види актів Президента України та з»ясувати, яким чином здійснюється контроль за їх виконанням;

вивчити природу послань Президента України до Верховної Ради України та народу України

з»ясувати природу, структуру, повноваження та еволюцію правового регулювання статусу дорадчого органу Президента України від Адміністрації президента України до Секретаріату президента України

визначити статус, повноваження, склад і структуру Ради національної безпеки і оборони України.

Структурно робота складається зі вступу; трьох розділів: «Президент України як вища посадова особа держави», «Дорадчий орган Президента України», «Рада національної безпеки і оборони України», які логічно поділні на підрозділи, висновку, списку використаних джерел.

Методологічною основою роботи є праці фахівців з конституційного права Білоуса А.О., Бурчака Ф.Г., Гладуна З.С., Колодія А.М., Копєйчикова В.В., Погорілка В.Ф., Сахарова Н.А., Тація В.Я., Тодики Ю.М.. Шаповала В.М.

Для глибшого вивчення окремих питань використовувалися роботи фахівців з конкретних питань Агафонова С., Бойко О., Головатенко В., Кампо В. Кармазіна М. Шатіло В., Юлдашева О.

При написанні роботи використані наступні методи: сходження від абстрактного до конкретного, аналіз, синтез, порівняльний аналіз та інші загальнонаукові методи.

Ця дипломна робота являє собою теоретичне дослідження, яке може бути використане для подальших наукових досліджень у цій сфері.

Розділ 1. Президент України як вища посадова особа держави

1.1. Інститут Президенства як складова політичної системи держави

Інститут президентства як один із найважливіших інститутів сучасних політичних систем багатьох країн світу має свою давню історію виникнення та довгий шлях розвитку. Термін “президент” походить з латинської мови praesidens і означає: Верховний голова виконавчої влади в республіці.

У світовій конституційній практиці статус президента визначається по різному. В одних країнах (Італія, Росія, Угорщина) Президент, як і в Україні, визнається главою держави, що підтверджено ст.102 Конституції України: “Президент України є главою держави і виступає від її імені”, в інших – Мексика, США – главою виконавчої влади [3].

В Україні та інших країнах, де Президент визнається главою держави, посада Президента уособлює державу і державну владу в цілому, а не певну її гілку. Як глава держави він виступає як у вирішенні внутрішніх проблем, так і від її імені у міжнародних відносинах. На практиці це означає, що Президент не потребує додаткового засвідчення своїх повноважень, це випливає з його статусу [55; с.24].

Перша держава, в якій було запроваджено посаду президента як глави держави і виконавчої влади – це США, де Конституцією 1787 р. затверджено цей пост. У Європі пост президента вперше було зпроваджено у Франції та Швейцарії у 1848 р. У XX ст. поширилося запровадження цього поста у багатьох країнах. Остання фаза зазначеного процесу мала місце наприкінці 80-х - на початку 90-х років, коли пост президента було запроваджено майже в усіх незалежних державах, які утворилися після розпаду СРСР, та у країнах Східної Європи. На сьогодні у світі з більш як 180 країн – членів ООН понад 130 мають президентів.

Значне поширення інституту президентства обумовлене низкою чинників, які визначають його значення і роль у державному та суспільному житті тієї або іншої країни. Насамперед, президент уособлює державу, представляє її у міжнародних відносинах.

Треба мати на увазі, що відповідно до порядку обрання президента та обсягу його повноважень розрізняють президентські та парламентські республіки. Головна відмінність між ними полягає в тому, що у президентській республіці ( США, Ірак, Корея) президент обирається народом і має широкі повноваження, зокрема незалежно від парламенту формує уряд і забезпечує здійснення виконавчої влади. У парламентській республіці (Австрія, Індія, ФРН) президент обирається парламентом, практично не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції. Останнім часом набуває поширення напівпрезидентська республіка (Франція, Португалія, Болгарія). В ній президент обирається народом, але парламенту надаються певні повноваження, пов”язані з контролем за його діяльністю під час формування уряду і здійснення виконавчої влади [48; с.64].

Як уже було зазначено, інститут президенства був заснований в США. Творці американської Конституції створили сильну, одноособову президентську владу, сполучивши в одній особі повноваження і глави держави і глави уряду. Одночасно, для того, щоб запобігти перетворенню єдиної виконавчої влади в режим особистої влади, попередити виникнення диктатури і свавілля, “батьки-засновники” закріпили принцип поділу на законодавчу, виконавчу і судову влади, доповнили його системою взаємних “стримань і противаг” цих влад по відношенню одна до одної.

За американською моделлю президентського правління президент має широкі і різноманітні повноваження, але він діє лише в межах федеральної виконавчої влади, і в силу конституційного розподілу влад не може одноособово керувати усім державним апаратом.

Його повноправними партнерами і “противагами” виступають незалежний від президента Конгрес та і не менш незалежний Верховний суд. При всій силі своєї влади, помноженої на особисту активність ні один президент США не був спроможний досягти якихось значних змін у внутрішній і зовнішній політиці американської держави без підтримки вищого законодавчого органу країни.

Політична система США дає можливість президенту зосередити в своїх руках велику владу лише при одній умові - його повинна підтримувати більшість членів Конгресу. В такій тісній залежності президентської політики від позиції і дій парламенту - одна з найважливіших відмінностей американської моделі президентства від авторитарних моделей президентської влади. Американська модель президенства не допускає виникнення двовладдя в политичній системі, стану коли президент проводить свою політику, а Конгресс здійснює свій курс. Система розподілу і балансу влад навіть за умов, коли президент представляє одну партію, а більшість Конгресу підтримує опозиційну партію, забезпечує єдність державної політики [31; с.28].

Президентська модель США по багатьох своїх атрибутах була впроваджена в інших країнах Латинської Америки. Там так само Конституційно затверджена республіканська форма правління, президент суміщає функції глави держави і глави уряду, законодавча влада представлена Конгресом, а судова - Верховним судом. Але в той же час латиноамериканська модель президентства значно відрізняється від американської. Насамперед в латиноамериканських країнах інститут президенства явно домінує над усіма іншими, а парламенти цих країн не мають того контроля над виконавчою владою, яку має Конгрес США. Навідміну від президента США латиноамериканські глави держав за особистим розсудом формують свої урядові кабінети, і затвердження парламентом президентських призначень на урядові посади в конституціях цих країн не передбачено.

Не дивлячись на те, що декілька латиноамериканських держав проголосили себе федераціями, президенти в таких країнах мають узаконену можливість здійснювати так звані інтервенції у справи суб”єктів федерації, аж до зміщення губернаторів штатів, чого не вправі робити президент США. Значно більше влади у латиноамериканських президентів у сфері економічної політики держави. Це зумовлено тим, для багатьох латиноамериканських країн характерна наявність великої кількості державних компаній, які знаходяться під прямим контролем урядовців [41; с.58].

В багатьох країнах Азії та Африки також спостерігаємо наявність президентської моделі правління. Але Афро-азиатська модель відрізняється великим авторитаризмом, який нерідко приймає форми тоталітарного режиму. Президенти в більшості цих країн не лише об‘єднують в своїх руках функції глави держави, а й водночас є лідерами правлячих партій. Саме ці партії в багатьох африканських і азиатських країнах є або єдиними, або пануючими в політичному житті цих країн, що дає можливість президентові формувати з числа свої сторонників не лише уряд і місцеві органи влади, але й парламент. Сам парламент в багатьох афро-азиатських країнах по суті не грає самостійної ролі та фактично не має реальних законодавчих повноважень. Внаслідок цього парламент не тільки не може бути противагою президентській владі, але й покірливо підтримує всі президентські рішення, оформлюючи їх у вигляді законів. Уряд в афро-азиатській моделі президенства не має амостійності в своїх діях, хоча в бігатьох країнах Азії та Африки разом з посадою президента існує і посада прем‘єр-міністра. Прем‘єр назначається президентом із числа довірених йому осіб і відповідальний тільки йому, а не парламенту. І прем‘єр, і будь-який інший чиновник може бути усунений президентом з посади. Судова влада також залежить від президента, який особисто призначає суд‘їв і контролює їх діяльність. Президентська влада в багатьох країнах Азіїї і Африки не терпить ніякої, навіть легальної, опозиції. Для цих країн звичайною справою є ситуація, коли президент приймає рішення щодо введення надзвичайного стану на території всієї країни або в окремих її регіонах, розпускає парламент та править за допомогою особистих вказівок [48; с.32].

В західній Європі сформувалась особлива європейська модель у формі або напівпрезидентської або ж парламентської системи правління. Обидві ці системи передбачають більш обмежені прерогативи президента, ніж у вищенаведених моделях президентської влади. У напівпрезидентській моделі президент - глава держави, але він, як правило, не є главою уряду і не займає посаду прем‘єр-міністра. В той же час президент за таких умов має ряд важливих повноважень, які дозволяють йому впливати на політику уряду.

Насамперед президент може головувати на засіданнях ради міністрів, або таке засідання може бути скликане на його прохання для розгляду того питання, яке він вважає позачерговим. До того ж глава держави має прерогативу затверджувати декрети і постанови, прийняті урядом, або ж у випадку незгоди повернути їх на повторний розгляд уряду. Президент має право вето на закони уряду, і в цій якості виступає в ролі арбітра у відносинах між провідними політичними інститутами. За певних обставин президент може розпустити парламент і призначити нові парламентські вибори, розраховуючи, що їх результат може призвести до бажаної зміни уряду [48; с.25].

В умовах напівпрезидентської республіки президент є верховним головнокомандувачем збройними силами. Крім того йому належить провідна роль у визначенні і проведенні зовнішньої політики. Якщо ж до всіх цих повноважень додати ще право президента за певних умов вводити надзвичайний стан в країні, а також проводити за своєю ініціативою загальнонародний референдум, то можна стверджувати, що президент в напівпрезидентській республіці - впливова і активна сила, яка здатна здійснювати значний вплив на державну політику [41; с.54].

У парламентській системі державного правління, яка передбачає наявність посади президента, останній є конституційним главою держави. Це означає, що уряд і його діяльність практично виведені із сфери впливу президента. І хоча формально він, згідно з конституцією, наділений такими важливими повноваженнями, як призначення глави уряду, оголошення про розпуск парламента і призначення дати чергових або позачергових парламентських виборів, а також представництва у сфері міжнародних відносин, але фактично всі ці й інші повноваження президент повинен здійснювати тільки за згодою глави уряду, який ще й до того відповідальний не президенту а парламенту. В такому випадку главою виконавчої влади є прем‘єр-міністр (у ФРГ та Австрії - канцлер), який має необхідні повноваження для здійснення урядової політики. Президент в умовах парламентської системи правління не відповідає за дії уряду і залишається надпартійною фігурою, гарантом правопорядку, уособленням непорушного конституційного ладу.

В кожній державі виконання зовнішньополітичних функцій здійснює міністерство закордонних справ та інші відомства. Разом із тим при президентській системі відповідальність за всі дії державних органів у зовнішньополітичній сфері несе насамперед глава вищої виконавчої влади - президент.

Він повинен бути постійно в курсі різних акцій, організованих зовнішньополітичними відомствами, здійснювати ефективний контроль за їх роботою. Але головним головною особливістю президенської системи є те, що тільки президент приймає остаточні рішення щодо зовнішньополітичних акцій свого уряду. В такому випадку ніхто з урядових діячів не розділяє з президентом прерогатив керівництва зовнішньою політикою [37; с.84].

Зовнішньополітичні повноваження президента у напів- президентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте його повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.

Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.

У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь-якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процес ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процес або обмежувати президента в його конституційному праві підписувати договір за власним розсудом [48; с.28].

У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі.

Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Венгрії та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом [52; с.63].

Зарубіжна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в більшості політичних систем. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління.

У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи [31; с.30].

Кожному типу державного правління відповідає певний тип президенства з його особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напівпрезидентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміна і парламента, а у парламентській республіці - наділяється статусом “першого громадянина” держави. Однак за будьякої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Залишаючись в рамках свої конституційних повноважень президент повинен активно використовувати потенціал своєї високої посади та вирішувати багато проблем суспільного розвитку. Досвід та низка усталених норм інститутів президентства в зарубіжній практиці безсумнівно корисні в процесі розвитку політичної системи України.

1.2. Інститут Президентства в Україні: поява і еволюція статусу

Інститут президентства в Україні був введений після проголошення Декларації про державний суверенітет, шляхом прийняття Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 5 липня 1991 р.

Відповідно до цього Закону в Конституцію УРСР було внесено норму, згідно з якою Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Того ж 5 липня 1991 р. [1]. Верховна Рада ухвалила Закон "Про Президента України", яким конкретизувала статус Президента в Україні, а також Закон "Про вибори Президента України". Першого Президента сучасної України було обрано 1 грудня 1991 р. Ним став Леонід Кравчук.

Конституційний договір 1995 р. визначав Президента як главу держави та главу виконавчої влади. Нова Конституція (розділ V) деталізувала роль Президента у державі [2]. У ст. 102 Конституції України зазначено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверинітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина [3].

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов”язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності [54; с.103].

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.

Так, ст. 114-1 Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. зі змінами і доповненнями, внесеного Законом від 5 липня 1991р. визначала, що Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995р. [1], [2].

Натомість ст.102 чинної Конституції України визначає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. натомість вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів [3].

Заміна статусу Президента як найвищої особи держави на статус глави держави має принципове значення. Адже глава держави уособлює державу в цілому. Якщо інші державні структури виконують в державному механізмі певні функції – створюють закони, управляють, здійснюють правосуддя, то Президент репрезентує державу в цілому як в середині країни, так і за її межами, у стосунках з іншими державами, міжнародними організаціями.

У системі владних відносин України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цього інституту з демократичним принципом розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Згідно з чинним законодавством Президент України напряму не повязаний із жодною з них, але водночас відіграє у їх функціонуванні важливу роль [59; с.70].

Визначення Президента виключно як глави держави обумовлює надання йому певних повноважень по відношенню до інших органів, що входять до всіх гілок державної влади. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Наприклад, як гарант дотримання Конституції Президент може зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності їх Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності. [49; с.15].

У зазначених Конституцією випадках, а саме, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, Президент України може припинити повноваження Верховної Ради України.

В свою чергу Верховна Рада має право на усунення Президента з посади в порядку процедури імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Таким чином Конституція України містить багато суттєвих положень відносно посади Президента України, його повноважень, взаємовідносин з іншими органами влади та посадовими особами. Важливо також зазначити, що в Конституції передбачено процедуру так званої “контрасигнатури”, коли укази і розпорядження Президента набувають чинності лише з моменту підписання їх відповідними посадовими особами виконавчої влади. Такий порядок досить поширений у сучасному світі [3].

Як глава держави Президент має постійно інформувати широку громадськість, депутатів про основні напрямки політики держави, про чергові завдання, які поступають на шляху її розвитку. Саме в цьому плані Конституція встановлює, що Президент “звертається з посланням до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України”. Як глава держави Президент України виступає в ролі арбітра у разі виникнення непорозумінь між законодавчою і виконавчою гілка-ми влади, забезпечує єдність держави.

Конституція України встановлює недоторканість Президента, якою він користується під час виконання своїх повноважень. Її треба розглядати як особливу гарантію створення безперешкодних умов для здійснення ним повноважень глави держави.

Честь і гідність Президента України як глави держави підлягають особливому захисту. Особи, винні у посяганні на них, мають притягатися до відповідальності на підставі спеціального закону. За особою, яка обіймає пост Президента України, це звання зберігається довічно за умови, що вона не була усунена з нього Верховною Радою в порядку імпічмену. Крім того, звання Президента України охороняється законом. Це означає, що самовільне безпідставне присвоєння чи використання його спричиняє юридичну відповідальність. [35; с.162].

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. До кандидата у Президенти Конституція України висуває певні вимоги. Він повинен бути грома-дянином України і досягти 35 років [3]. Встановлюючи це правило, Конституція виходить з того, що у такому віці людина вже має пев-ний життєвий досвід. Такий же вік передбачено для кандидатів у президенти в Росії, Білорусі, Узбекистані. У деяких державах для них встановлено вищий віковий ценз, наприклад, у ФРН, Бол-гарії, Литві - 40, в Італії - 50 років [41; с. 56]. Кандидат у Президенти пови-нен протягом 10 останніх перед днем виборів років проживати в Україні. Цей строк визнається необхідним для того, щоб орієнтува-тися в особливостях суспільного життя країни. Аналогічні норми містяться й у конституціях інших держав.

Кандидат повинен мати право голосу, володіти активним вибор-чим правом і не бути обмеженим у виборчих правах, володіти дер-жавною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більш як два строки поспіль. Водночас Конституція України не забороняє переобрання особи Президентом на третій строк після того, коли цей пост обіймала інша особа [36, с.320 ].

Конституції держав світу підходять до встановлення можливих строків перебування особи на посту президента по-різному. Так само, як і в Україні, ця проблема, вирішується в Росії, ФРН, Молдові, Узбекистані. Конституція США обмежує президентство однієї особи виключно двома строками поспіль. Конституція Угорщини передбачає можливість переобрання президента тільки один раз. А в Італії та Франції можливості переобрання на пост президента конституційне не обмежуються.

Президенту забороняється мати інший представницький мандат, тобто бути членом якихось виборних органів, а також обіймати по-саду в державних або громадських органах та організаціях, займати-ся підприємницькою діяльністю. Ця заборона має на меті забезпечи-ти незалежність Президента від будь-яких державних і недержав-них структур.

Водночас йому не забороняється займатися науковою і викладацькою діяльністю. У тих чи інших формулюваннях ана-логічні норми містяться у конституціях практично всіх країн, де передбачено пост президента [40; с. 310].

Повноваження новообраного Президента починаються від моменту складання ним присяги народові, до якої його приводить на урочистому засіданні Верховної Ради Голова Конституційного Суду України. У присязі, текст якої закріплено у ст. 104 Конституції, Президент України офіційно та урочисто присягає на вірність Україні, зобов'язується боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут українського народу, обстоювати пра-ва і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів, підносити авторитет України у світі. Конституції більшості держав світу, де є пост президента, передбачають необхідність складання ним присяги і містять її текст [34; с.130].

За особою, яка обіймає пост Президента України, це звання збе-рігається довічно за умови, що вона не була усунена з поста Президента України Верховною Радою в порядку імпічменту.

Ст. 108 Конституції України передбачає можливість дострокового при-пинення повноважень Президента України у разі:

1) відставки;

2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті [3].

Процедура імпічменту починається у разі, коли відповідне звину-вачення Президента підтримується не менш як 226 народними депутатами. Після цього Верховною Радою утворюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої входять депутати України. Результати роботи цієї комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради, в ході якого, за наявності підстав, може бути прийняте рішення про звинувачення Президента України. Таке рішення набуває чинності, якщо воно прийнято не менш як 300 народними депутатами.

Після прийняття зазначеного рішення справа передається до Конституційного Суду України, який розглядає її щодо додержання передбаченої Конституцією процедури розслідування і розгляду на попередніх етапах. Далі справа передається до Верховного Суду України, який дає висновок про те, що діяння, в яких звинувачується Президент, мають ознаки державної зради або іншого злочину. Лише після цього Верховна Рада дістає право прийняти рішення про усунення Президента з поста. За таке рішення має проголосувати не менш як 3/4 від конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 338 народних депутатів [43; с. 270].

Найбільш поширеними підставами для імпічменту в інших краї-нах є порушення конституції і тяжкі злочини. В Італії, наприклад, президент відповідає за державну зраду або посягання на конститу-цію, у ФРН — за навмисне порушення ним Основного або іншого федерального закону, в Росії — за державну зраду або вчинення іншо-го тяжкого злочину, у США — за державну зраду, хабарництво та інші тяжкі злочини, у Франції — тільки за державну зраду [37; с.88].

Статус Президента Укранїи зазнав значних змін з огляду на проведення в Україні політичної реформи щодо зміні форми правління держави з президентсько –парламентської на парламентсько – президентську. В результаті проведення вказаної реформи і внесення змін до Конституції, були, дещо звужені повноваження Президента, зокрема, істотно зменшені важелі впливу Президента на виконавчу владу. Проте, видаються необгрунтованими твердження окремих науковців стосовно перетворення Президента України на фігуру суто номінальну на зразок „Королеви Великобританії”

1.5. Послання Президента України до Верховної Ради України

та до народу України

Одним зі способів реалізації Президентом України наданих йому Конституцією повноважень є послання Президента України до Верховної Ради України та народу України. Відповідно до п.2 ст.106 Конституції Президент України звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України [3]. Передбачені п.2 ст.106 Конституції України щорічні послання Президента України до Верховної Ради України є офіційними документами глави держави, у яких на основі аналізу внутрішнього і зовнішнього становища України визначаються найважливіші напрями економічного, політичного і соціального розвитку, передбачаються заходи щодо неухильного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вдосконалення нормативних механізмів регулювання суспільних відносин [38; с.300].

Слід зазначити, що одночасно з посланням Президента України до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України вноситься щорічна доповідь про економічний і соціальний розвиток України. До підготовки щорічних послань Президента України до Верховної Ради України залучаються Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, окремі міністерства, інші органи виконавчої влади, наукові заклади Національної академії наук і галузевих академій наук України, вчені та фахівці.

На підставі системного аналізу стану справ в сфері своєї діяльності кожний з державних органів та наукових закладів передає в установлені строки до Адміністрації Президента України узагальнені матеріали і вносить пропозиції щодо вирішення наявних проблем. Підготовка послань Президента України здійснюється на основі одержаних матеріалів, їх аналізу і узагальнення під безпосереднім керівництвом Президента України [16].

Останнім часом введено в практику одночасну підготовку послань Президента України до Верховної Ради України та розробку необхідних законодавчих актів, спрямованих на створення відповідних умов для реалізації передбачених в посланні Президента заходів.

Така практика є дуже позитивною, адже слід мати на увазі, що проекти законів України, додані до послання і визначені Президентом як невідкладні, відповідно до вимог ч.2 ст. 93 Конституції України, мають розглядатись Верховною Радою України позачергово. А тому, це значно пришвидшує виконання заходів, пропонованих президентом.

Слід також наголосити, що у відповіднсті до п. 5 Указу Президента України „ Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України” від 9 квітня 1997 року N 314/97 текст послання, направлений до Верховної Ради України або виголошений Президентом України, набуває сили офіційного документа і має враховуватись в роботі Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій. Кабінет Міністрів України на реалізацію положень, що містяться в посланнях Президента України до Верховної Ради України, розробляє конкретні заходи, здійснює систематичний і дійовий контроль за виконанням цих заходів. Контрольне управління Адміністрації Президента України щоквартально інформує Президента України про роботу щодо реалізації положень, викладених в посланнях[16].

Позачергові послання Президента України до Верховної Ради України мають місце у випадку наявності певних конкретних причин і можуть стосуватися різких змін суспільно-політичної ситуації в Україні чи певних конкретних подій – стихійного лиха, запровадження надзвичайного стану чи ін.

Крім того, Президент України звертається з посланнями до народу України. Такі звернення можуть приурочуватися до певних видатних подій або стосуватися політичної, економічної ситуації в країні. Вказані звернення друкуються в офіційних засобах масової інформації, транслюються на телебаченні, розміщуються на офіційному інтернет-сайті Президента України. Це розраховано на доведення інформації, що у них міститься до широких кіл громадськості.

Звернення Президента України з посланнями до народу України не мають певного нормативного чи адміністративного значення, проте спрямовані на формування у громадян України, іноземців та осіб без громадянства, що постйно проживають на території України високої правосвідомості, бажання брати участь у здійснення державної політики, управління державою, вирішенні наболілих питань соціального, економічного, культурного розвитку нашої держави. Тобто, звернення Президента України до народу України спрямовані передусім на згуртування нації та забезпечення демократичного розвитку нашої країни.

Таким чином, Президент є вищою посадовою особою у державі і як глава держави виступає при вирішенні внутрішніх питань, так і у міжнародних відносинах.

І хоча порядок обрання президента та обсяг його повноважень напряму залежать від того, чи є країна президентською чи парламентською республікою, за будь-якої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Глава держави як одноособовий орган і, одночасно, вища посадова особа у державі, має особливий статус серед інших органів державної влади. Цей статус з часу впровадження інституту Президента істотно змінювався: якщо на початку його існування Президент визнавався главою держави і главою виконавчої влади, після прийняття чинної конституції України – главою держави у президентсько-парламентській державі, то на даний момент, з проведенням політичної реформи і внесенням змін до Конституції України - главою держави у парламентсько -президентській державі.

Роль Президента України важко переоцінити. Не зважаюи на істотне скорочення його повноважень, станом на даний час Президент здійснює більш як тридцять закріплених Конституцієї України функцій.

АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ: Виникнення та особливості розвитку

1.1. Виникнення та особливості розвитку

З набуттям державою Україна незалежності, утворенням нової структури вищих органів державної влади і, зокрема, посади Президента України, постала необхідність утворення консультативно-дорадчого органу, який би забезпечив діяльність останнього як вищої посадової особи у державі.

Президент України є одноособовим державним органом, і, в зв’язку з обширністю і важливістю покладених на нього функцій, зрозуміло, що самостійно і без належного консультаційного, організаційного, технічного, та інших видів забезпечення жодна особа, обрана на пост президента, не зможе здійснювати покладені на неї Конституцією обов’язки.

Саме широта повноважень і обсяг роботи, що покладені на Президента України спричиняють необхідність утворення спеціального органу, що здійснюватиме інформаційне, технічне, консультативне забезпечення Президента [78; с.30].

Слід зазначити, що такому органу окрім суто допоміжних функцій в будь-якому разі будуть притаманні і інші, більш важливі в масштабах держави, функції. Президент України, як вища посадова особа держави, щодня вирішує величезне коло нагальних питань, а тому, так чи інакше змушений делегувати частину своїх повноважень по прийняттю меньш важливих рішень, або рішень індивідуального характеру створеному ним номінально консультативному і дорадчому органу. При цьому той факт, що Президент України особисто підписує розроблений і складений таким органом акт, на мою думку, цю обставину не усуває [68; с.30].

Дорадчий орган Президента України має надзвичайно велике значення у здійсненні державної політики практично в усіх сферах життя. Показово, що в момент парламентської кризи його називали „ другим Кабінетом Міністрів”.

Слід зазначити, що незважаючи на важливість органу, що забезпечує діяльність Президента України, серед інших державних органів, його назва, структура і функції не визначені Конституцією України. Тобто, такий орган, реально маючи значні повноваження для впливу на органи державної влади, а особливо на виконавчу її гілку, нормативно не є суб’єктом здійснення державної влади.

Про можливість існування такого органу дізнаємося зі змісту п.28 ст. 106 Основного закону, згідно якого Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби [3]. Тобто, вказана норма встановлює право Президента України як вищої посадової особи у державі створювати один чи більше органів, що забезпечуватимуть його діяльність.

Сатус дорадчого органу Президента не визначений також і на законодавчому рівні. А тому, Президент України має можливість створювати дорадчий орган у такій формі, яку вважає за потрібне, і своїми указами надавати йому відповідні повноваження, у межах власних повноважень, на свій розсуд.

Спеціальна президентська структура – номінально дорадчий орган вперше була створена відповідно до Розпорядження Президента України "Питання Адміністрації Президента України" від 13 грудня 1991 р. Остання у своїй діяльності керувалася Конституцією України, законами України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Адміністрацію Президента України. Доручення Глави Адміністрації, його заступників у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до їхніх повноважень, були обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами [70; с.145].

Вказане положення зайвий раз підкреслює важливість, особливий статус і місце Адміністрації Президента в системі органів державної влади. З моменту створення структура та повноваження Адміністрації Президента України неодноразово змінювались, по-різному регламентувалися повноваження Адміністрації Президента.

Одним з головних політичних наслідків обрання спікером новообраного парламенту колишнього глави Адміністрації Президента Володимира Литвина стало фактичне узаконення ролі і значення президентської адміністрації як найважливішого інституту в системі управління державою. У першу чергу це пов’язано з тим, що у парламенті, внаслідок обрання спікера критично необхідною кількістю голосів, не відбулась кристалізація сильної законодавчої влади, позаяк не було встановлено достатнього домінування якоїсь з представлених у ньому політичних сил. З цих же причин під час роботи першої сесії Верховної Ради не було створено ані постійної, ані коаліційної більшості, яка могла би визначити програму законодавчих змін в країні та запропонувати варіант формування нового коаліційного уряду. Відтак у новообраному парламенті встановилася система нестабільної рівноваги пропрезидентських, антипрезидентських та «непрезидентських» сил і одноразових (ситуативних) більшостей для вирішення окремих питань.

Об’єктивні причини, а саме: послаблення парламенту, як інституту, здатного приймати нагальні для країни рішення; та традиційна для України слабкість уряду, який не спирається на парламентську підтримку і який за результатами виборів втратив політичну легітимність, призвели до того, що стратегічна ініціатива та центр політичної ваги закріпився за інститутом президентства [45; с.49].

Також слід зазначити на існуванні тенденцій до створення паралельних структур у дорадчих органах Президента до тих, які існують при Кабінеті Міністрів України. Такий паралегізм є негативним фактором, адже спричиняє конкуренцію відповідних структур Кабінету Міністрів України і Адміністрації Президента, плутанину при реалізації їх імперативних вказівок органами виконавчої влади, розпорошення державних коштів державного фінансування і т.і.

А.Колодій з цього приводу зазначає, що до компетенції органів з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові входить частина питань, які розв’язує Міністерство культури. Національний комітет боротьби із захворюванням на СНІД дублює роботу Міністерства охорони здоров’я, а Національна рада з питань молодіжної політики - Міністерства у справах сім’ї та молоді [45, с.51].

Визнанням наявності такого протиріччя може слугувати Указ Президента України Л. Кравчука „ Питання Адміністрації Президента України” від 24 червня 1993 року N 233/93, згідно якого з метою усунення паралелізму в роботі Адміністрації Президента України та Кабінету Міністрів України ліквідовано Соціально-економічну раду Президента України та апарат Радника Президента України з соціально-економічних питань; Комісію Президента України з питань науки та апарат Радника Президента України з питань науки; Комісію Президента України з політико-правових питань та групу організаційної роботи апарату Радника Президента України з політико-правових питань; Комісію Президента України по зв’язках з міжнародними фінансовими установами та контролю за зовнішньо-економічною діяльністю та апарат Радника Президента України з зовнішньоекономічних питань [10].

Таким чином у статусі, функціонуванні і діяльності дорадчого органу Президента України, будь то Адміністрація Президента, Секретаріат Президента чи інший орган, при чинному правовому регулюванні існують певні протиріччя.

Як орган, що забезпечує діяльність Президента України, і в якості „команди Президента” має значний вплив на розробку і прийняття рішень Президентом, реалізацію і здійснення державної політики у всіх сферах, значний вплив на всі гілки влади а, особливо, на виконавчу, дорадчий орган Президента є важливим органом в структурі державної влади.

Одночасно, його статус, повноваження, структура і навіть назва не визначені не тільки на конституційному, а й на законодавчому рівні. Таким чином, нормативно, цей орган не є суб’єктом здійснення державної влади. А тому, його діяльність є так би мовити „ не легалізованою”. Це вносить значну невизначеність у здійснення і реалізацію державної політики в нашій країні.

2.2.Адміністрація Президента України

2.2.1.Структура, повноваження і статус Адміністрації Президента України до 20 серпня 2002 року

13 грудня 1991 року Президентом України Леонідом Кравчуком було підписано Указ «Про Адміністрацію Президента Україна» [2], яким було утворено перший робочий апарат глави держави. Окремим розпорядженням цього ж дня було затверджено «Положення про Адміністрацію Президента України». Згідно з вказаним Положенням на Адміністрацію Президента покладалися завдання:

Організація і проведення аналізу політичного, соціально-економічного та міжнародного становища України, подання Президентові України узагальнень і пропозицій з цих питань.

Організація проведення експертизи Законів, які вносяться Верховною Радою України на підпис Президентові України.

Організація підготовки проектів указів, розпоряджень Президента України, інших документів, забезпечення всебічності проробки проблем.

Координація роботи по підготовці проектів законодавчих актів, що вносяться Президентом України у Верховну Раду України в порядку законодавчої ініціативи.

Забезпечення єдиного порядку надходження і опрацювання документації в усіх підрозділах Адміністрації Президента України.

Оформлення і випуск документів, прийнятих Президентом України, доведення їх до органів державної влади.

Організація єдиної системи діловодства в підрозділах Адміністрації Президента України, забезпечення ефективного контролю за проходженням документів.

Здійснення контролю за виконанням міністерствами, відомствами, організаціями України, а також органами виконавчої влади на місцях указів і розпоряджень Президента України.

Підготовка і проведення протокольних заходів Президента України, організація засідань, нарад, що проводяться Президентом України.

Організація системи добору і розстановки кадрів, оформлення прийому на роботу і увільнення працівників підрозділів Адміністрації Президента України з роботи, а також керівних працівників міністерств, відомств, державних комітетів України, які призначаються Президентом України.

Підготовка, систематизація і аналіз матеріалів, що надходять із засобів масової інформації, іншими каналами, оперативне доведення інформації до Президента України, виконавчих органів.

Забезпечення взаємодії підрозділів Адміністрації Президента з відповідними структурами Верховної Ради України та її Секретаріату, громадськими організаціями.

Організація заходів Президента України з представниками засобів масової інформації.

Матеріально-технічне забезпечення і господарсько-побутове обслуговування працівників Адміністрації Президента України [9].

Очолював Адміністрацію Секретар. Структуру і штатну чисельність Адміністрації Президента України глава держави затверджував особисто Президент України. Керівники служб Президента, Прес-секретар Президента, Служба безпеки Президента працювали під безпосереднім керівництвом глави держави. Інші підрозділи підпорядковувалися Секретареві.

Після обрання 26 червня 1994 року Л. Кучми Президентом України, вже 21 липня 1994 року було підписано укази глави держави «Про реорганізацію Адміністрації Президента України» та про призначення Д. Табачника главою цієї Адміністрації [11].

З моменту створення структура та повноваження Адміністрації Президента України неодноразово змінювалися, відповідно до поглядів глави держави на роль та місце Адміністрації Президента у системі органів виконавчої влади. Наприклад, перший Президент України Леонід Кравчук видав п’ять указів, які стосувалися реформування структури Адміністрації Президента. З моменту реорганізації Адміністрації Президента, проведеної згідно з Указом Леоніда Кучми №1625/99 від 29 грудня 1999 року після призначення головою Адміністрації Президента Володимира Литвина, і до останньої масштабної реорганізації, проведеної згідно з указом від 20 серпня 2002 року, після призначення керівником Адміністрації Президента Віктора Медведчука, було видано вже 12 подібних указів [45, с.60].

Згідно з Указом Президента України від 19 лютого 1997 р. затверджено "Положення про Адміністрацію Президента України" За Положенням Адміністрація Президента України була визначена як постійно діючий орган, що утворюється Президентом України для забезпечення виконання ним своїх повноважень як глави держави. Керівництво Адміністрацією здійснював Глава Адміністрації, який призначався на посаду і звільнявся з посади Президентом.

Основні завдання діяльності Адміністрації передбачали організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента.

При цьому зазначалося, що реалізуючи виконання завдань, поставлених перед цією структурою, Адміністрація Президента:

здійснює аналіз економічних, політичних та суспільних процесів в Україні, готує пропозиції Президентові за результатами даного аналізу;

здійснює організаційне забезпечення діяльності Ради регіонів при Президентові, інших консультативних, дорадчих та допоміжних органів, утворених Президентом України, а також постійних представників Президента;

розробляє пропозиції з питань кадрової політики Президента;

провадить експертизу законів України;

організовує контроль за виконанням законів України, указів і розпоряджень Президента та їх оприлюднення;

забезпечує систематизацію нормативно-правових актів України;

забезпечує здійснення зв'язків Президента з Верховною Радою України, органами місцевого самоврядування, політичними партіями та іншими організаціями;

здійснює фінансове, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності Президента [19].

За поданням Глави Адміністрації Президентом затверджувалася гранична чисельність працівників, структура, штатний розпис та кошторис видатків. Керівники структурних підрозділів Адміністрації призначалися і звільнялися з посад Президентом України.

Згідно з Положенням Президентові були безпосередньо підпорядковані:

Глава Адміністрації Президента України;

Перший помічник Президента України;

помічники Президента України;

радники Президента України;

Постійний представник Президента України у Верховній Раді;

Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України;

наукові консультанти, консультанти та референти Президента України;

Управління зовнішньої політики;

Контрольне управління.

Згідно з "Положенням про Адміністрацію Президента України" від 19 лютого 1997 р. на Главу Адміністрації Президента покладалися ряд обов'язків, які забезпечували діяльність структури. Так, глава Адміністрації Президента здійснював загальне керівництво Адміністрацією, забезпечував взаємодію всіх структурних підрозділів Адміністрації, безпосередньо здійснював керівництво діяльністю управлінь внутрішньої та гуманітарної політики, Першого відділу. Глава Адміністрації у межах своїх повноважень мав право видавати розпорядження з питань діяльності Адміністрації.

Перший помічник Президента безпосередньо координував та  організовував роботу Групи помічників, радників, наукових консультантів, консультантів та референтів, канцелярії Президента, Прес-служби, Служби протоколу. На нього покладалося розв'язання організаційних питань діяльності Президента, провідними серед яких були:

розробка та узгодження поточних і перспективних планів роботи, підготовка офіційних зустрічей, візитів, переговорів, робочих поїздок Президента;

забезпечення підготовки для Президента аналітичних, інформаційних, довідкових та інших матеріалів;

забезпечення підготовки і виконання доручень Президента.

На першого заступника та заступників Глави Адміністрації Президента покладалося здійснення безпосереднього керівництва структурними підрозділами Адміністрації [19].

Як зазнаає А.Колодій, окрім зрушень у структурі, функціях та моделі прийняття рішень, змінювались чисельність та розподіл владних повноважень. Так, на початку президентства Л.Кравчука апарат Адміністрації налічував 19 підрозділів. У внутрішню структуру служби були закладені протиріччя між повноваженнями її підрозділів, що призвело до конфліктів між ними, а робота зводилась скоріше до дорадчих та консультативних функцій. Чисельність співробітників служби Адміністрації складала близько 80 осіб.

З обранням Президентом України Л.Кучми структура Адміністрації також неодноразово корегувалася. Структурні одиниці Адміністрації Президента отримали чітко визначені повноваження, а кількість співробітників зросла до 500.

Одночасно в Адміністрації Президента тривав пошук моделі прийняття рішень: за Л.Кравчука Адміністрація Президента використовувала модель «Трумена», за якої інформація прямо надходить від структурних одиниць до президента, яку заступила модель «Ейзенхауера», за якої інформація надходить від структурних одиниць до президента через главу адміністрації, а згодом модель «Франкліна Рузвельта» при якій двосторонній потік інформації між структурними одиницями та президентом [45; с.65].

Окремо слід зазначити, що з кожним роком посилювалася тенденція до створення паралельних структур у Адміністрації Президента України до тих, які існують, наприклад при Кабінеті Міністрів України, міністерствах тощо.

2.2.Оновлена структура і повноваження Адміністрації

З 2000 року по червень 2002 року в структурі Адміністрації Президента України відбулися значні зміни, які були закріплені Указом глави держави «Про заходи щодо удосконалення діяльності Адміністрації Президента України» від 20 серпня 2002 року.

Так, практично відразу після реорганізації 1999 року, 9 березня 2000 року, вийшов указ, згідно з яким Управління державних нагород було перейменовано в Управління державних нагород та геральдики. Вже в грудні 2000 року в складі Адміністрації Президента утворено Секретаріат Національної Ради з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування і Управління по роботі правоохоронних органів, а Апарат президентської Ради ліквідовано.

1 лютого 2001 року Управління прес-служби Президента України реорганізовано в Управління інформації та зв’язків з громадскістю. В квітні 2001 року введено посаду Постійного представника Президента України на Чорнобильській АЕС, а в липні створено Управління з питань адміністративної реформи. У жовтні 2001 року на базі Генеральної військової інспекції при Президентові України та Управління по роботі правоохоронних органів Адміністрації утворено Головне управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів [45; с.68].

У червні 2002 року склад Адміністрації Президента поповнився посадами – радника Президента України – директора Національного інституту стратегічних досліджень та Першого помічника глави держави. В липні відбулася реорганізація Головного управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів в Головне управління з питань судової реформи, діяльності військових формувань та правоохоронних органів, а Управління інформації та зв’язків з громадськістю в Головне управління інформаційної політики. Також створено Управління стратегічних ініціатив.

Всі ці зміни було закріплено в новій структурі вищеназваним Указом Президента «Про заходи щодо удосконалення діяльності Адміністрації Президента України» від 20 серпня 2002 року [20].

Серед нововведень – дві посади перших заступників глави Адміністрації замість одної. Згідно з указом останній керівник Адміністрації мав вже шість заступників, при цьому п’ять з них одночасно очолювали головні управління.

Кількість головних управлінь і просто управлінь залишилася незмінною (відповідно 10 і 9), але було створено окремий Відділ з питань підготовки доповідей та виступів Президента України.

В складі Адміністрації Президента було передбачено посаду Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України.

Цим же Указом Л. Кучма також доручив главі Адміністрації В. Медведчуку запропонувати нових співробітників Адміністрації й проаналізувати роботу консультативних та допоміжних служб при ній. Відповідно до указу змінено схему розподілу обов’язків між главою Адміністрації, його першими заступниками і заступниками, а також Першим помічником глави держави [20].

Нова структура зберегла: Головне управління організаційно-кадрової політики і взаємодії з регіонами; Головне контрольне управління; Головне державно-правове управління; Головне управління з питань внутрішньої політики; Головне управління з питань зовнішньої політики; Головне управління з питань економічної політики.

Залишилися в складі Адміністрації Президента Секретаріат Адміністрації Президента України; Управління Державного Протоколу та Церемоніалу; Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою, Конституційним Судом і Кабінетом Міністрів; Управління з питань громадянства; Управління з питань помилування; Управління з питань звернень громадян та Управління документального забезпечення.

Завдяки приходу на керівні посади діючих політиків – В. Медведчука, В.Хорошковського та інших, було посилено публічну складову політичного стилю Адміністрації Президента. Головним завданням діяльності нового складу Адміністрації Президента стало перетворення її на орган, здатний виробляти і забезпечувати ключові політичні рішення в країні.

Леонід Кучма аргументував це таким чином: «Я хочу бачити Адміністрацію Президента більш політичним центром, ніж вона була до цього, розробником стратегії в цілому, і щоб ця стратегія втілювалася в життя, а не залишалася на паперах» [82]. Тогочасний керівник Адміністрації Президента Віктор Медведчук позиціонував себе на парламентських виборах як «ефективного менеджера». Так само діяв і Валерій Хорошковський. І хоча для виборців це переважно не стало переконливим аргументом для голосування за їхні списки, елементи іміджу «ефективних управлінців» було перенесено через частину засобів масової інформації на сам інститут Адміністрації Президента. Водночас, логіка дій тогочасної Адміністрації Президента та характер їх висвітлення у засобах масової інформації того часу однозначно свідчили про те, що тут, нарівні з Урядом і системою виконавчої влади ухвалюються важливі державні рішення.

З цього приводу А.Колодій зазначає, що спроби надати Адміністрації Президента нового іміджу зовсім не означають втрати старих, набутих за попередніх керівників, звичок. Ефективність попередніх глав Адміністрації оцінювалася Президентом, насамперед, за здатністю силового «протискання» необхідних йому рішень через парламент, а точніше, за спроможністю формувати засобами силових та фіскальних органів влади, підпорядкованих Президенту, гранично необхідного тиску на Верховну Раду, конкретних депутатів, на органи місцевого самоврядування, суддів, бізнесменів тощо. Показово, що після призначення В. Медведчука указом Президента від 12 червня 2002 року опозиційні фракції парламенту неодноразово звинувачували Адміністрацію Президента у тискові на депутатів з метою створення у Верховній Раді пропрезидентської більшості. Лише за період літніх парламентських канікул кілька десятків народних депутатів оприлюднили в той чи інший спосіб інформацію про податкові перевірки або навіть відкриття кримінальних справ з метою тиску на їхню позицію.

Зрозуміло також, що Віктор Медведчук, добре знаючи історію своїх попередників, всіляко позиціонує себе як управлінця, який стоїть за Президентом, а не політика, який направляє Президента. Адже саме призначення В. Медведчука на посаду керівника Адміністрації Президента стало прийнятним для Президента лише після невдалих для СДПУ(о) результатів парламентських виборів та ще більш неефективної квазіпрезидентської кампанії Віктора Медведчука як Президента Східної України. За даних обставин СДПУ(о) не залишалось нічого іншого, як запропонувати Президенту реформу політичної системи або без прямих президентських виборів, або з інститутом президентства, що виконує формальний церемоніальний статус глави держави” [45, с.91].

Позиція А.Колодія видається надто жорсткою і не зовсім виправданою, проте слід погодитися з науковцем стосовно його тези про значний вплив Адміністрації Президента в системі органів державної влади, який, з огляду на відсутність регулювання статусу Адміністрації Президента ані на конституційному, ані на закорнодавчому рівні, частково сприймався як нормативно не узаконений тиск.

За часів головування у адміністрації Президента України В. Медведчука було започатковано ініціативи за кількома напрямками.

Президент спільно з Адміністрацією зініціювали загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Зміст цієї ініціативи визначено загальним прагненням перетворити Україну із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу. Перетворень України на парламентську республіку вимагала частина політичних сил, які на той момент були опозиційними, вимагає перетворення. Однак, варто наголосити, – перш ніж ініціювати подібну дискусію ініціатор змін (Президент) повинен був дати конкретну відповідь на ряд питань:

1) Чи матиме Президент право призначати Уряд, і якою буде функція Президента в діяльності Уряду?

2) Чи обиратиметься Президент безпосередньо народом, чи лише парламентом?

3) Чи матиме Президент інші вагомі повноваження, крім представницької функції та сфери зовнішньої політики, і якими конкретно будуть ці повноваження?

Без змістовної відповіді на ці питання дискусія була б безпредметною. Адже Президент зазначив лише, що в Україні «має бути коаліційний Уряд, який спирається на парламентську більшість», а «парламентська більшість формує Уряд і несе відповідальність за його роботу» [75; с.68].

А. Колодій з цього приводу зазначає, що додатковими цілями запропонованої Президентом дискусії, найімовірніше, були:–

спроба зняти з Президента відповідальність за стан у країні після восьми років його правління;–

намагання відволікти частину політичних сил, відданих еволюційному шляху модернізації в Україні, від участі в запланованих політичних протестах;–

знайти форму не обрання, а фактично призначення наступного Президента України.

Спробою відволікти опозиційні сили можна вважати й ініціативу Президента про запровадження пропорційної системи парламентських виборів. Адже опозиція неодноразово вимагала запровадження пропорційної системи, тоді як Леонід Кучма більшу частину строку свого перебування на посаді Президента України наголошував на згубності такого шляху.

В цілому конституційна ініціатива Л. Кучми була спробою напередодні акцій протесту перевести розмови про нинішній політичний режим в дискусію про оптимальний політичний режим у майбутньому виконала свою програму-мінімум.

Серед нововведень Адміністрації Президента також – спроба визначити нові принципи та характер інформаційної політики в країні. Указом глави держави Управління інформації і зв’язків з громадськістю було реорганізоване у Головне управління інформаційної політики. Окремим розпорядженням керівника інформаційно-аналітичної служби СДПУ(о) Сергія Васильєва було призначено керівником цього Управління. За назвою та функціями даний орган не відповідав конституційному статусу Адміністрації Президента.

Адміністрації Президента запровадила оновлену версію Web-сайту Президента України. Важливі кадрові зміни відбуваються і на рівні інших центральних та місцевих органів влади, що опікуються засобами масової інформації. Як приклад експерти називають введення ще однієї посади першого заступника голови Державного комітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення. На цю посаду призначено Михайла Онуфрійчука, який з 1977 по 1990 роки працював заступником начальника політвідділу МВС УРСР і далі продовжував працювати у інформаційній сфері [67; с.126].

Кадрові призначення в Адміністрації Президента, зокрема зміна більшості керівників управлінь, були покликані посилити роботу Адміністрації. Заступником глави Адміністрації Президента, керівником Головного управління організаційно-кадрової роботи і взаємодії з регіонами призначено Олексія Іщенка. Валерія Хорошковського в червні 2002 року призначено заступником глави Адміністрації Президента – керівником Головного управління Адміністрації Президента з питань внутрішньої політики, а 29 серпня – Першим заступником Глави Адміністрації Президента. На посаду керівника Головного контрольного управління Адміністрації Президента призначено Віталія Коваленка. Першим помічником Президента України залишився Сергій Льовочкін. Анатолій Гальчинський очолив Національний інститут стратегічних досліджень, залишившись радником глави держави.

Ще одним з провідних напрямків роботи Адміністрації Президента залишилося здійснення кадрової політики в регіональній виконавчій владі. Основним критерієм регіонального державного апарату в очах Адміністрації Президента була ефективність їх діяльності. Саме у цьому руслі слід трактувати кадрові зміни, що охопили Україну відразу після виборів і отримали нового імпульсу після призначення нового глави Адміністрації Президента. Так з 363 кадрових указів Президента України, підписаних з 1 квітня по 1 вересня 2002 року, 135 стосуються змін голів обласних та районних держадміністрацій (186 указів стосуються змін в органах центральної влади, 28 — посольств та закордонних представництв держави, 14 — судових органів). Характерно, що за аналогічний період після парламентських виборів 1998 року кадрові зміни в регіонах не були такими масовими, як у 2002 році. Та й стосувалися вони, перш за все, голів обласних держадміністрацій. Так, протягом квітня – серпня 1998 року було звільнено 13 голів обласних держадміністрацій. У 2002 році було звільнено лише 5 голів обладміністрацій: Львівської, Тернопільської, Вінницької, Волинської та Херсонської. Після парламентських виборів 2002 року з 1 квітня по 1 вересня глава держави підписав 94 укази про звільнення з посад голів регіональних (районних, міських, районних у містах) держадміністрацій. За аналогічний період 1998 року був підписаний лише один подібний указ про звільнення В. Семенова з посади голови Севастопольської міськ¬держадміністрації (принагідно зазначимо, що згідно зі ст.133 Конституції України м. Севастополь має статус окремої адміністративно-територіальної одиниці, на рівні з областями та Автономною Республікою Крим) [45; с.72-76].

Зазначені кадрові зміни в регіонах були здійснені з ініціативи Адміністрації Президента України.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

2.1.Особливості функціонування інституту Президента України в сфері виконавчої влади

Згідно Закону України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року було закріплено парламентсько-президентську республіку. Президент України втратив частину повноважень, якими був наділений у сфері виконавчої влади, а саме, повноваження щодо формування структур виконавчої влади частково перейшли до Кабінету Міністрів України. Тобто, Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України [3, 5].

В той же час виконавчу владу в областях і районах, м. Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які формуються їх головами, що призначаються на посаду і звільняються з неї Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України [1, 34].

Повноваження, щодо визначення змісту діяльності структур виконавчої влади реалізуються Президентом України шляхом:

1. звернення з посиланням до народу та із щорічними і позачерговим посиланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України, що передбачено п. 2 ст. 106 Конституції України;

2. проведення кадрової політики. Так, Президент України:

• призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

• дещо обмежено повноваження Президента України, стосовно формування персонального складу державних органів, зокрема призначення Прем'єр-Міністра України, міністрів України та звільнення Генерального прокурора України. За Конституцією України в редакції 1996 р., він призначав за згодою парламенту Прем'єр-міністра України, припиняв його повноваження та приймав рішення про його відставку. За Конституцією України в редакції 2006 р. Президент України лише вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України подання про призначення парламентом Прем'єр-міністра України в строк не пізніше, як на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції (п. 9 ст. 106). За Конституцією України в редакції 1996 р., він одноосібно призначив усіх міністрів України, а за її редакції 2006 р. вносить до парламенту лише подання про призначення лише міністрів оборони та закордонних справ України (п. 10 ст. 106), подання на призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України (п. 14 ст. 106);

• водночас розширено повноваження Президента України щодо звільнення ним з посад половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення й радіомовлення та третини складу Конституційного Суду України. Якщо за Конституцією в редакції 1996 р. Президент їх лише призначав, то Основний Закон держави в редакції 2006 р. передбачає, що глава держави не тільки призначає їх на ці посади, а й звільняє з цих посад (п. 12, 13, 22 ст. 106);

• призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань (п.17 ст. 106).

3. безпосереднього керівництва РНБО України (п.18, ст. 106), яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України і має право приймати рішення обов’язкові для виконання органами виконавчої влади;

4. укладання міжнародних договорів України (п.3 ст. 106), що є частиною національного законодавства і обов’язкові до виконання органами державної влади;

5. видання указів і розпоряджень, які є обов’язковим до виконання на всій території України. Розширюються повноваження Президента України також у зв'язку зі значним звуженням сфер контрасигнування актів глави держави, що мають скріплюватися підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання. Якщо за Конституцією України в редакції 1996 р. акти Президента України, видані в межах його повноважень, скріплювалися підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання, за 13 пунктами ст. 106 Основного Закону держави (п. З, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24), то за редакції 2006 р. такі самі акти Президента України мають скріплюватися підписами зазначених вище осіб лише за 4 пунктами цієї ж статті (п. 5, 18, 21, 23 ст. 106). Новий Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 16 травня 2008 р., закріплюючи конституційне положення щодо контрасигнування актів глави держави, не розкриває механізму такого контрасигнування.

Повноваження, щодо забезпечення законності у сфері державного управління реалізуються Президентом України відповідно до Конституції України. У межах її приписів Президент України:

1. за Конституцією України в редакції 1996 р. Президент України призначав Генерального прокурора на посаду за згодою парламенту, а звільняв його з посади одноосібно. Основним Законом держави в редакції 2006 р. передбачено, що Президент України не лише призначає Генерального прокурора на посаду за згодою Верховної Ради, а й звільняє його також за її згодою (п. 11 ст. 106);

2. здійснює контрольні повноваження як особа, що очолює РНБО;

3. Президент України має право дострокового припинення повноважень Верховної Ради України не тільки тоді, коли протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, а й у разі, якщо протягом місяця у парламенті не сформовано відповідно до конституційних вимог коаліцію депутатських фракцій і якщо протягом шістдесяти днів після відставки уряду не сформовано новий персональний склад Кабінету Міністрів України (п. 1, 2, ч. 2, ст. 90; п. 8, ст. 106);

4. призначає позачергові вибори до Верховної Ради України в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної ради України (ч.2 ст. 77);

5. Президент України зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їхньої невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15 ст. 106), скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106), може зупинити дію нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їхньої конституційності, має право звертатися до Конституційного Суду України за висновком про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість (ч. 1 ст. 151). Якщо всі можливості гарантування додержання Конституції України вичерпані, главі держави надано право звернутися за допомогою до народу;

6. утворює суди у визначеному законом порядку (п.23 ст.106);

7. має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України (п.30 ст. 106).

2.2. Повноваження Президента України в системі законодавчої влади

Загальну систему функцій Президента України становлять такі функції : забезпечення єдності державної влади; представництво держави; забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України; забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян; установча; нормотворча; кадрова; керівництво зовнішньополітичною діяльністю.

При цьому функції забезпечення єдності державної влади та представництва держави властиві тільки главі держави і зумовлюють необхідність існування цього інституту. Решту функцій можуть мати і інші державні органи.

Повноваження, закріплені за Президентом України для виконання зазначених функцій, можна поділити на такі групи:

- державне будівництво;

- нормотворча діяльність;

- забезпечення конституційної законності;

- повноваження у галузі оборони і національної безпеки;

- реалізація гарантій щодо забезпечення прав і свобод громадян;

- зовнішня політика і міжнародні відносини;

- нагородна політика.

Повноваження Президента України у сфері державного будівництва умовно можна поділити на такі групи:

1) установчі повноваження щодо створення, реорганізації та ліквідації органів державної влади (наприклад, відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України утворює суди у визначеному законом порядку);

2) номінаційні повноваження щодо формування персонального складу державних органів (наприклад, згідно із ст. 106 Конституції України Президент України призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади; призначає половину складу Ради Національного банку України; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України; тощо). Процедура реалізації кожного із наведених повноважень визначається у відповідних спеціальних законах та підзаконних нормативних актах. Так, наприклад, порядок призначення на посаду Прем'єр-міністра України визначений у ст. 8 Закону України "Про Кабінет Міністрів України";

3) процедурні повноваження щодо існування процедури формування органів державної влади (наприклад, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією України).

У сфері нормотворчої діяльності Президент України має такі повноваження:

- право законодавчої ініціативи (ч. 1 ст. 93 Конституції України). Причому законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово. Порядок реалізації Президентом України права законодавчої ініціативи встановлюється Законом України "Про Регламент Верховної Ради України";

- право вето (ст. 94, п. 30 ч. 1 ст. 106 Конституції України). В Основному Законі України не зафіксовано, яким нормативно-правовим актом може оформлятися повернення закону главою держави на повторний розгляд. Практика застосування президентського вето доводить, що організаційно-правовою формою останнього виступають листи-рекомендації Президента Верховній Раді з обґрунтуванням необхідності зміни тих чи інших положень закону. Організаційно-правова форма повернення Президентом на повторний розгляд законів, на які він наклав вето, потребує свого визначення на рівні закону1, яким може бути закон, що регулює статус Президента України, або ж спеціальний закон щодо вето Президента України1. В юридичній літературі також пропонується оформлювати вето Президента указом глави української держави, оскільки вето є актом державної влади та має суттєві юридичні наслідки;

- повноваження щодо підписання та обнародування законів (промульгація) (ст. 94, п. 29 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Процедура реалізації цих повноважень визначена Указом Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10.06.1997 р. із змінами.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2008 р. № 6-рп/2008 положення ч. 2 ст. 94 Конституції України необхідно розуміти так, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом;

- право призначати всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України згідно із ст. 156 Конституції та проголошувати всеукраїнський референдум за народною ініціативою (п. 6 ч. 1 ст. 106 Конституції України).

У сфері забезпечення конституційної законності Президент України:

- має право звертатися до Конституційного Суду України (ч. 2 ст. 150 Конституції України). Порядок реалізації цього права визначається Законом України "Про Конституційний Суд України";

- скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

- скасовує відповідно до закону рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України (ч. 8 ст. 118 Конституції України);

- має право приймати рішення про введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану, з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Умови введення надзвичайного стану визначені Законом України "Про правовий режим надзвичайного стану".

Аналіз повноважень Президента у сфері оборони та національної безпеки свідчить про те, що його функції у цій сфері полягають у політичному керівництві державними органами, які забезпечують обороноздатність України. Так, Президент України:

- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

- очолює Раду національної безпеки і оборони України (п. 18 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Відповідно до ст. 107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 р. № 9-рп/2008 окремо визначені у ст. 107 Конституції України повноваження Президента України з питань формування персонального складу Ради можуть реалізовуватися без застосування вимоги ч. 4 ст. 106 Конституції України, тобто без контрасигнування.

Правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України, її склад, структура, компетенція і функції визначаються Законом України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 05.03.1998 р.;

- вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (п. 19 ч. 1 ст. 106 Конституції України);

- приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Воєнний стан може запроваджуватися Указом Президента України з метою створення умов для здійснення органами державної влади, військовим командуванням, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями наданих їм повноважень у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності. Зміст правового режиму воєнного стану визначається Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 06.04.2000 р. із змінами.

Щодо повноважень Президента України у сфері забезпечення прав і свобод громадян, то в широкому значенні з ними пов'язані всі повноваження глави держави. У вузькому розумінні до цих повноважень належать: прийняття рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснення помилування (пункти 26, 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України).

Порядок здійснення Президентом України помилування визначається Положенням про порядок здійснення помилування, затвердженим Указом Президента України від 16.09.2010 р. № 902/2010'.

Указом Президента України від 11.08.2011 р. № 811 /2011 запроваджено посаду Уповноваженого Президента України з прав дитини?, який забезпечує здійснення Президентом України конституційних повноважень щодо забезпечення додержання конституційних прав дитини, виконання Україною міжнародних зобов'язань у цій сфері.

У сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (пункти 3-5 ч. 1 ст. 106 Конституції України).

Президент України здійснює також інші повноваження, визначені Конституцією України. Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Формулювання про те, що Президент видає укази і розпорядження на основі та на виконання Конституції і законів України, є основним свідченням того, що вони мають підзаконний характер.

Укази - це рішення Президента, що, як правило, містять загальні правові приписи невизначеному колу суб'єктів, розраховані на довготривале і багаторазове застосування. Укази Президента у теорії конституційного права поділяють на:

o нормативні укази - це укази, в яких коло суб'єктів, що підпадають під дію положень указу, є невизначеним, а час дії тривалим (тобто якщо хоча б одне з положень акта розраховане на багаторазову або постійну дію). Необхідність прийняття нормативних указів у повсякденному житті визначається насамперед значним відставанням вітчизняного законодавчого регулювання у сфері економіки, соціального і державного розвитку. Щодо розмежування предмета закону і нормативного указу Президента, то обмеження нормотворчої компетенції глави держави полягає у тому, що він не може видавати укази з питань, які вже регламентовані законом чи щодо яких Конституція містить прямі вказівки про те, що вони повинні бути регламентовані законом. Крім того, предмет і сфера "указного" регулювання повинні базуватися на компетенції Президента, яка визначена Конституцією;

o ненормативні укази - це укази, в яких визначено коло осіб, на яких поширюється дія акта, статус дії за територією є локальним, а за часом - обмеженим.

Розпорядження - це владний акт Президента, виданий у межах його компетенції, що має обов'язкову силу для фізичних та юридичних осіб, яким його адресовано. Розпорядження можуть бути тривалої дії, а можуть мати разові наслідки для конкретного виконавця. Це організаційно-оперативні акти, які мають допоміжне значення в правовому регулюванні діяльності глави держави.

Вимоги щодо порядку підготовки та внесення на розгляд глави держави проектів актів Президента України - указів і розпоряджень - визначені Положенням про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України, затвердженим Указом Президента України від 15.11.2006 р. № 970/2006 із змінами.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3,4,5,8,10,14,15,17,18,21,22,23,24 ч. 1 ст. 106 Конституції України, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання. Таке скріплення називається контрасигнатурою (контрасигнуванням).

Контрасигнування забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи - глави держави і глави уряду. Поширену в юридичній літературі позицію, відповідно до якої контрасигнування покладає на особу, що його здійснила, не тільки політичну, а і юридичну відповідальність, вважаємо дискусійною, оскільки, як відомо, юридична відповідальність обов'язково має фіксуватися у законодавстві. У чинному законодавстві таку відповідальність не закріплено.

Процедурні аспекти контрасигнування схематично визначені Законом України "Про Кабінет Міністрів України", відповідно до ч. З ст. 25 якого Прем'єр-міністр та міністр зобов'язані скріпити своїми підписами відповідний акт Президента у п'ятиденний строк з дня надходження акта для скріплення.

Вважаємо, що існуюче формулювання Закону через обов'язок контрасигнування акта не відповідає ст. 106 Основного Закону, де контрасигнування визначене як повноваження, а не як обов'язок. Крім того, формулювання цього повноваження виключно як обов'язку ставить під сумнів значення та доцільність здійснення контрасигнування.

Отже, нинішній стан правового регулювання інституту контрасигнування залишає неврегульованими багато питань, серед яких можна назвати:

- питання форми, в якій відбувається скріплення;

- питання щодо того, які правові наслідки відмови Прем'єр-міністра України або міністра, відповідального за акт та його виконання, скріпити підписами відповідні акти Президента України. Вважаємо, що в такому випадку питання щодо скріплення акту глави держави має ставати предметом розгляду на засіданні Уряду, який має приймати колегіальне рішення з приводу контрасигнування відповідного акта;

- неврегульованою є також ситуація існування можливої розбіжності у поглядах міністрів та Прем'єр-міністра з приводу відповідного акта. Очевидно, що у законодавстві має міститися погоджувальний механізм долання такої розбіжності, наприклад, шляхом винесення цього питання на засідання Уряду та прийняття рішення щодо нього;

- необхідність передбачення процедури скріплення не тільки самих актів глави держави, що потребують такого скріплення відповідно до Конституції України, а й актів про внесення змін до них1.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України. Питання про юридичну силу та правову природу зазначених актів Президента є дискусійним у конституційній теорії та практиці. Це питання розглядається в таких аспектах: посилання - це нормативний акт, за своєю силою прирівняний до закону; послання - це офіційний документ, який не є нормативним актом, обов'язковим для громадян і посадових осіб, оскільки не містить правової норми; президентські послання мають характер політичного акта з елементами розпорядчих функцій. Вони слугують орієнтиром законодавчої діяльності парламенту.

Відповідно до Указу Президента України "Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України" від 09.04.1997 р. № 314/973 щорічні послання Президента України до Верховної Ради України є офіційними документами глави держави, в яких на основі аналізу внутрішнього і зовнішнього становища України визначаються найважливіші напрями економічного, політичного і соціального розвитку, передбачаються заходи щодо неухильного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, вдосконалення нормативних механізмів регулювання суспільних відносин. Текст послання, направлений до Верховної Ради України або виголошений Президентом України, набуває сили офіційного документа і має враховуватися в роботі Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій. Згідно з ч. З параграфа 111 Регламенту Кабінету Міністрів України Кабінет Міністрів враховує послання Президента України у своїй роботі.

Президент України також має право вносити конституційні подання (статті 150,151 Конституції України), підписує різного роду листи, запити тощо, які не є нормативно-правовими актами.

Як зазначено в абзаці другому п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції України, вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) актів Президента України належить до повноважень Конституційного Суду України. Наведеному положенню Конституції України дано офіційне тлумачення у Рішенні Конституційного Суду України від 27.03.2002 р. № 7-рп/2002 відповідно до якого перевірці на предмет конституційності Конституційним Судом України підлягають будь-які правові акти Президента України незалежно від того, мають вони нормативно-правовий чи індивідуально-правовий характер. У той же час вирішення питання про суперечність їх нормам законів (законність) має здійснюватися судами загальної юрисдикції України. Згідно з ч. 2 ст. 171і Кодексу адміністративного судочинства України акти, дії чи бездіяльність Президента України оскаржуються до Вищого адміністративного суду України.

Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби (п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції України). Основним із таких органів є Адміністрація Президента України (далі - Адміністрація), яка відповідно до Положення про Адміністрацію Президента України, затвердженого Указом Президента України від 02.04.2010 р. № 504/2010, є постійно діючим допоміжним органом, утвореним Президентом України.

2.3. Повноваження Президента України щодо судової влади

Постановка проблеми. У сучасній науці конституційного права України однією з найбільш актуальних проблем постає проблема взаємовідносин Президента як глави держави з органами державної влади. Це, передусім, потребує зваженого й чіткого доктринального визначення цілісної концепції організації та функціонування інституту глави держави в Україні, а також ретельного дослідження основних політико-правових важелів впливу Президента України на різні сфери суспільного життя. На жаль, сьогодні ми змушені констатувати, що існує розрив між конституційними нормами та фактичним становищем Президента у системі органів державної влади. Виникли серйозні проблеми і труднощі у функціонуванні інституту Президента. Усе частіше лунають голоси на користь внесення відповідних змін, уточнення повноважень Президента, у тому числі і повноважень щодо судової влади. Крім цього, Президента досить часто звинувачують у тиску на суд. Така ситуація є природним результатом того, що проблеми взаємодії глави держави та судової влади не достатньо досліджені у науці конституційного права, що в кінцевому рахунку призводить до недосконалості законодавства у цій сфері.

Ступінь наукової розробки проблеми. Маємо відзначити, що останніми роками помітно посилився інтерес до інституту глави держави, причому це стосується як учених та юристів - практиків, так і пересічних громадян. Звичайно, це викликано тією роллю, яку відіграє Президент у механізмі державної влади в Україні. Найбільший внесок у дослідження інституту президента в Україні зробили такі вчені, як Ф.Г.Бурчак, А.З.Георгіца, В.М.Шаповал, В.Ф.Погорілко, Ю.М.Тодика, В.Д.Яворський тощо. Водночас проблеми взаємодії Президента й органів судової влади незаслужено упущені із ряду досліджень, причому іноді складається враження, що це робиться свідомо. На наш погляд, на сьогодні інститут Президента потребує не тільки визначення цілісної концепції його організації та функціонування, а й ретельного дослідження основних проблемних моментів у взаємодії Президента й органів державної влади, в тому числі і органів судової влади.

Отже, враховуючи вищенаведене, можна констатувати, що дослідження в цьому напрямку у даний час вельми актуальні. А тому в межах цієї статті авторка ставить такі завдання: проаналізувати норми Конституції України, які передбачають повноваження Президента у галузі судової влади, виявити прогалини у законодавстві України у цій сфері та на основі цього сформулювати пропозиції для їх усунення.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, у давнину функцію правосуддя здійснювали фараони [13, с. 604], імператори, царі, королі. Судові рішення ухвалювалися їх ім’ям. Вони саме розв’язували найбільш важливі справи і були наглядовою інстанцією для підлеглих і покірних їм суддів (деякі винятки з цих порядків спостерігалися у Стародавній Греції та Стародавньому Римі). Суд був тільки інструментом у руках самодержавних правителів, яким нарівні з правосуддям належала законодавча і виконавча влада. Отже, всі функції державної влади були поєднані в одній особі.

Необхідність розчленування влади була концептуально обґрунтована гуманістами-енциклопе- дистами ХУП-ХУШ ст.ст. (Дж.Локк, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро, Д’Аламбер та ін.) [12, с. 3]. Ш.Монтеск’є писав: “не буде свободи і в тому випадку, якщо судова влада не відмежована від влади законодавчої та виконавчої” [8, с. 290]. Їх ідеї були покладені в основу західноєвропейського та північноамериканського законодавства, значно пізніше - і в правові системи східноєвропейських країн.

Із часом учені-юристи дійшли згоди, що судова влада є незалежною і самостійною гілкою державної влади, котра на основі права розв’язує соціальні конфлікти, спостерігає за відповідністю нормативних і правозастосувальних актів Конституції та законом, а також установлює юридично значущі факти. Основною формою реалізації судової влади є всі різновиди правосуддя [12, с. 7].

У цілому державно-правова доктрина і конституційне законодавство майже всіх країн світу проголошують незалежність судової влади. Разом з тим за главою держави зберігаються значні повноваження, які дозволяють впливати на діяльність суддівського механізму. Найважливішими повноваженнями в цій галузі є: 1) призначення на судові чи вищі судові посади; 2) головування у вищих консультативних установах, що відають дисциплінарними і частково адміністративними питаннями, які відносяться до суддівського корпусу; 3) здійснення права помилування. Дані повноваження вважаються традиційними для глави держави, незважаючи на прийняту форму державного правління тієї чи іншої країни [1, с. 298] [15, с. 240-241] [14, с. 97] [5, с. 232233]. Маємо відзначити, що Конституція України в руслі Основних законів демократичних республіканських держав також надає Президентові досить суттєві права, що стосуються організації та діяльності судових органів. Місце та роль Президента України в процедурі формування суддівського корпусу значно змінилися з прийняттям Конституції 1996 року. Президент України призначає третину складу Конституційного Суду України, а також здійснює перше призначення на посаду судді. Дані повноваження набувають особливої ваги при розгляді питання про принцип розподілу влади, оскільки відображають співвідношення сил різних органів державної влади (законодавчого органу - виконавчих органів - судових органів - глави держави).

  1.  Повноваження Президента щодо формування органів судової влади (пп. 22, 23 ст. 106, ч. 1 ст. 128, ч. 2 ст. 131, ч. 2 ст. 148 Конституції України). Загальновизнаний у теорії та практиці конституціоналізму принцип формування органів судової влади шляхом призначення, оскільки саме цей спосіб значно ліпше забезпечує професіоналізм судової діяльності, ніж виборність. У даному разі, насамперед, ідеться про повноваження Президента щодо формування єдиного органу конституційної юрисдикції.

Відповідно до ч. 2 ст. 148 Конституції України, кожен із суб’єктів формування Конституційного Суду України (Президент України, Верховна Рада України, з’їзд суддів України) призначають по шість суддів. Більш детально процедура регламентується Законом України “Про Конституційний Суд України” [3, с. 272].

Повноваження Президента щодо утворення суддів закріплені у п. 23 ст. 106 Конституції України та відтворенні у Законі України “Про судоустрій і статус суддів”. Вказана конституційна норма закріплює повноваження Президента України утворювати суди у визначеному законом порядку. Відповідно до ст. 19 Закону України від 07.07.2010 р. “Про судоустрій і статус суддів” [4, с. 529] суди загальної юрисдикції відповідно до цього Закону утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Однак кількість суддів у судах визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Чинна Конституція України зазначає лише головне, що найвищим судовим органом системи судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. На сьогодні в Україні створена і діє нова чотирьохрівнева система судів, як складається з місцевих судів, апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України. З тексту Конституції випливає, що мають бути створені спеціалізовані суди для розгляду певних категорій справ, для яких вищими судовими інстанціями мають бути відповідні вищі суди. Такими сьогодні є система господарських судів, почалося утворення адміністративних судів. За даними судової статистики за 1999 рік, в Україні функціонували 744 місцевих судів, 27 апеляційних, Верховний Суд, а також 28 військових судів і 35 господарських. У них працювало 4607 суддів. При цьому продовжує залишатися проблема надмірного завантаження діючих судів. На рівні місцевих судів це розгляд по суті понад 800 тис. цивільних справ, близько 900 тис. кримінальних та інших справ про адміністративні проступки, близько 150 тис. справ, що виникають з адміністративних правовідносин, 120 тис. господарських спорів та 9 тис. справ щодо військовослужбовців та прирівняних до них осіб. У судах апеляційного рівня - це апеляційний перегляд та розгляд у першій інстанції відповідно 30 тис. та 12240 цивільних справ, 27,5 тис. та 2200 кримінальних, 11 тис. та 860 адміністративних, 13 тис. та 400 господарських, 700 і 100 справ щодо військовослужбовців. Касаційному перегляду у вищих судах підлягатиме 25 тис. скарг у цивільних справах, 27 тис. кримінальних, по 3 тис. у адміністративних і господарських спорах та 1 тис. справ щодо військовослужбовців. В Україні нараховувалося понад 700 вакансій суддів. Недоукомплектовані практично всі суди, особливо обласної та районної ланок [11, с. 44-45].

Ст. 131 Конституції України визначає повноваження Президента України щодо формування Вищої ради юстиції. Положення цієї статті Основного Закону та прийнятий на її основі Закон України “Про Вищу раду юстиції” [2, с. 146] (ст. 5) регулюють питання порядку створення цього колегіального органу, відповідального за формування високопрофесійного суддівського корпусу. Відповідно до норм законодавства, Вища Рада юстиції складається з 20 членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до неї по 3 члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури - 2 членів Вищої ради юстиції. До її складу входить за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України. Згідно з п. 1 ст. 131 Конституції, п. 1 ст. 3 Закону “Про Вищу раду юстиції України” до повноважень цього органу належить, зокрема, внесення подання Президенту України про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад.

Зазначимо, що в Україні не існує чіткого визначення статусу Вищої ради юстиції в системі державної влади. Відповідно до позиції одних авторів, органи, подібні Вищій раді юстиції України (наприклад, у Франції, Італії, Португалії - це Вища рада магістратури), належить до органів суддівського самоврядування. Поряд з цією точкою зору існує думка, що Вища рада юстиції разом із прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Рахунковою палатою, Центральною виборчою комісією та деякими іншими органами належить до системи контрольно-наглядових органів [7, с. 663]. Але, як нам видається, з утворенням у 2002 р. відповідно до Закону України “Про судоустрій України” Судової адміністрації як центрального органу виконавчої влади, що здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, а також інших органів та установ судової системи, стає зрозумілим, що Вищу раду юстиції належить віднести до органів суддівського самоврядування.

  1.  Повноваження Президента України щодо першого призначення на посаду професійного судді (ч. 1 ст. 128 Конституції України). Вказана конституційна норма містить припис, згідно з яким “перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України”. Відповідно до статей 3 і 29 Закону України “Про Вищу раду юстиції України” та ст. 72 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” подання Президентові України про перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років вносить Вища рада юстиції на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Рішення про призначення особи на посаду судді строком на п’ять років оформляється Указом Президента України, у якому вказується конкретний суд, посада, на яку його призначено і строк повноважень. Перед тим як призначений уперше суддя одержить можливість реалізувати повноваження щодо здійснення судової влади, він зобов’язаний пройти ще один етап - стадію вступу на посаду. Відповідно ст. 55 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” [4, с. 529], уперше призначений суддя в урочистій обстановці приносить присягу перед Президентом України.

У юридичній літературі висловлюється слушна думка деяких дослідників про те, що на даний час є необхідність у доопрацюванні нового Закону, його вдосконаленні у тій частині, яка присвячена порядку попереднього розгляду подань щодо кандидатур на посади суддів, включаючи і стадію їх проходження в Адміністрації Президента. Повністю підтримаємо таку позицію.

  1.  Право помилування (п. 27 ст. 106 Конституції України) є важливим елементом компетенції Президента України щодо осіб, засудженими судами за вчинення злочину. З точки зору конституційного права помилування - правовий акт найвищого органу державної влади (глави держави), за яким конкретна особа звільняється від відбування покарання або це покарання пом’якшується. В Україні помилування здійснюється Президентом України щодо індивідуально- визначених осіб у формі заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк; повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням [9, с. 654-656].

Положення, пов’язані із застосуванням помилування, регламентуються Положенням про порядок здійснення помилування, затвердженим Указом Президента України від 16.09.2010 р. № 902/2010 [10]. Клопотання про помилування надсилається до Адміністрації Президента України. Підготовку матеріалів до розгляду клопотань про помилування здійснює Управління з питань помилування Адміністрації Президента України. Управління для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку запитувати й одержувати від державних органів, органів місцевого самоврядування, установ виконання покарань необхідні для розгляду клопотання про помилування документи, матеріали та інформацію. Клопотання про помилування і підготовлені Управлінням матеріали попередньо розглядаються Комісією при Президентові України у питаннях помилування. Про помилування засудженого Президент України видає Указ. Отже, прерогативи глави держави у цьому питанні надзвичайно важливі та вирішальні.

  1.  Право звернення до Конституційного Суду України (ст. 150, ч. 1 ст. 151 Конституції України, статті 13, 40, 41 Закон України “Про Конституційний Суд України”). Норми, що містяться у вказаних статтях Основного Закону України та Закону про Конституційний Суд України надають право Президента України звернутися до єдиного органу конституційної юрисдикції в нашій державі. Предметами звернення Президента України до Конституційного Суду є: 1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів (п. 1 ч. 1 ст. 150 Конституції); 2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції); 3) отримання висновків стосовно відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України.

У цьому зв’язку доцільно підкреслити, що Президент України активно використовував дане повноваження. Наведемо тільки окремі приклади. Так, за конституційним поданням Президента України Конституційний Суд України розглянув і прийняв рішення № 2-рп/99 від 2 березня 1999 р. у справі про відповідність Конституції України (конституційність) Закону України “Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, які надаються громадянам України” (справа про комунальні послуги). Конституційний Суд України визнав, що Верховна Рада України вийшла за межі повноважень визначених Конституцією, і втрутилась у повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Даний Закон був визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) і він втратив чинність з дня ухвалення цього Рішення [6, с. 342-346].

Ще один приклад. У Рішенні № 2-рп/2001 від 28.03.2001 р. Конституційний Суд України вказав, що положення ст. 93 Конституції України у цілому регулюють відносини, що виникають на стадії ініціювання законопроекту шляхом внесення його до Верховної Ради України. Із цього, зокрема, випливає, що визнаний Президентом України законопроект як невідкладний повинен бути терміново включений Верховною Радою України до порядку денного її сесії і розглянуті у пріоритетному порядку [6, с. 355-358].

Висновки. Проаналізувавши повноваження Президента України щодо судової гілки влади, можна стверджувати, хоча і можна на даний час говорити про певну незалежність глави держави від вищих органів судової влади, однак, на нашу- думку, треба усе ж створити більш реальний механізм незалежності судової влади від Президента. Разом із тим, як показує досвід Франції, Польщі та інших держав, Президент має бути більше наближеним до судової влади. У цьому зв’язку пропонуємо закріпити за ним повноваження головування у Вищій раді юстиції. Це логічно з огляду на те, що Президент України бере найважливішу участь у формуванні судової гілки влади.

Список літератури

  1.   Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник / А. З. Ге- оргіца. - Чернівці: Рута, 2000. - 431 с.
  2.   Закон України “Про Вищу раду юстиції” // ВВР. - 1998. - № 25. - Ст. 146.
  3.   Закон України “Про Конституційний Суд України” // ВВР. - 1996. - № 49. - Ст. 272.
  4.   Закон України “Про судоустрій і статус суддів” // ВВР. - 2010. - № 41-42, 43, № 44-45.
  5.   Конституционное право зарубежньїх стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. ^нтина / М. В. Баг- лай, Ю. И. Лейбо, Л. М. ^нтин. - М.: НОРМА, 2002. - 832 с.
  6.   Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001. Книга 2 / Відп. ред. П. В. Євграфов. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 504 с.
  7.   Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Гроше- вой та ін. / В. Б. Авер’янов, Ю. В. Баулін та ін. - Харків: Право; К.: Ін Юре, 2003. - 808 с.
  8.   Монтескье Ш. Л. О духе законов / Изб- ранньїе произведения / Ш. Л. Монтескьє. - М.: Государственное издательство политической ли- тературьі, 1955. - 733 с.
  9.   Музика А. А. Помилування // Юридична енциклопедія / А. А. Музика. - Т. 4. - К., 2002. - С. 654-656.
  10.   Положенням про порядок здійснення помилування, затверджене Указом Президента України від 16.09.2010 р. № 902/2010 // Див.: http://zakon.rada.gov.ua.
  11.   Стефанюк В. Судова система України та судова реформа / В. Стефанюк. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.
  12.   Судебная власть / Под ред. ИЛПетру- хина. / И. Л. Петрухин. - М.: Проспект, 2003. - 720 с.
  13.   Фараон - титул царя у Стародавньому Єгипті / Див.: Словник іншомовних слів / Уклад.

С. М .Морозов, Л. М. Шкарапута / С. М. Морозов, Л. М. Шкарапута. - К.: Наук. думка, 2000. - 680 с.

  1.   Чиркин В. Е. ^лементьI сравнительного государствоведения. / В. Е. Чиркин. - М.: ИГП РАН, 1994. - 152 с.
  2.   Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / В. М. Шаповал. - К.: АртЕк, Вища шк., 2000. - 264 с.

Розділ 3 Рада національної безпеки і оборони України

3.1.Виникнення і основи статусу Ради національної безпеки і оборони України при Президентові України

Для подальшого становлення і розвитку України як неза-лежної, впливової на міжнародній арені держави, необхідним є врахування багатьох чинників, серед яких чинники, пов'язані із загрозами її подальшому розвиткові і навіть існуванню.

Серед повноважень Президента України ст.106 Конституції України визначає, що Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ст.106 Конституції України) [3].

Відповідно до Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року національна безпека визначається як стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам [7].

Національні інтереси являють собою життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. В свою чергу загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України

Для того, щоб вчасно виявляти та долати негативні чинники, що загрожують національній безпеці, при главі Української держави створено Раду національної безпе-ки і оборони України. Остання є спеціальним органом з питань національної безпеки і оборони, який координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у цій сфері [58; с.81].

Рада національної безпе-ки і оборони, на відміну від дорадчого органу при Президентові України – колись Адміністрації Президента, сьогодні – Секретаріату Президента, є конституційним органом, тобто органом, склад і повноваження якого встановлені Конституцією України і конкретизовані у спеціальному Законі України „Про Раду національної безпеки і оборони України” від 5 березня 1998 р.

Ст. 4 Закону України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. серед суб’єктів забезпечення національної безпеки, поряд із Президентом України; Верховною Радою України; Кабінетом Міністрів Україн називає також Раду національної безпеки і оборони України [7].

Рада національної безпеки і оборони України була створена Указом Президента України від 15 січня 1992 року N 41 “Про Раду національної безпеки України". Пізніше її структура, повноваження і діяльність регулювалася Указами Президента України "Про Раду національної безпеки України" від 1 липня 1992р.; "Про Положення про Раду національної безпеки при Президентові України" від 23 серпня 1994 року; "Про зміни у складі Ради національної безпеки та Президії Ради національної безпеки" від 14 вересня 1995 р. [53 ; с.40].

З 28 червня 1996 р., тобто з прийняттям Конституції України статус Ради національної безпеки і оборони України був врегульований Основним Законом нашої держави. Відповідно до ст. 107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. У вказаній статті також встановлено перелік осіб, які входять до складу ради за посадою [3].

Незважаючи на ту обставину, що ст. 107 Конституції України було зазначено, що компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом, спеціальний закон на виконання вказаної статті був прийнятий лише 5 березня 1998 р.

Натомість, 30 серпня 1996 р. на виконання ст. 107 Конституції України було підписано Указ Президента України „Про Раду національної безпеки і оборони України”, яким утворено Раду національної безпеки і оборони України у складі, встановленому Конституцією, затверджено її персональний склад та Тимчасове положення про Раду національної безпеки і оборони України [12].

Для забезпечення виконання завдань, покладених на Раду національної безпеки і оборони України, було утворено Апарат Ради, який безпосередньо підпорядковувався Секретареві Ради національної безпеки і оборони України і був йому підзвітний.

Згідно п. 3 Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України від 5 березня 1998 р. головними завданнями Ради визначалися:

забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері національної безпеки і оборони України;

аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації, визначення на цій основі стратегії та пріоритетних напрямів забезпечення національної безпеки і оборони;

комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному, економічному, суспільному, оборонному, інформаційному, ядерному, екологічному та іншим видам і об’єктам безпеки України; планування, організація та контроль за здійсненням заходів політичного, економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та іншого характеру, адекватних цим загрозам;

розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборону, а також контроль за витрачанням відповідних коштів;

розгляд проектів законів України та указів Президента України, інших нормативних актів, наказів і директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, концепцій, доктрин, державних програм у сфері національної безпеки і оборони України тощо;

підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони України, у тому числі щодо утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у даній сфері;

підготовка пропозицій щодо оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а також щодо оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

координація наукових досліджень у галузі національної безпеки і оборони;

розгляд і вирішення інших актуальних проблем національної безпеки і оборони України.

Рада відповідно до покладених на неї завдань мала координувати і контролювати діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, а також

Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки при Президентові України,

Генеральної військової інспекції при Президентові України,

Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України та інших [13].

Слід зазначити, що з метою базового державниого науково-дослідного забезпечення діяльності Ради були створені установи аналітично-прогнозного супроводження, серед яких Центр стратегічного планування та аналізу при Раді та Національний інститут стратегічних досліджень, який підпорядковувався Секретареві Ради, Український інститут досліджень навколишнього середовища і ресурсів, підпорядковуваний Раді, та Національний інститут українсько-російських відносин при Раді.

Забезпечення діяльності Ради здійснював Секретар Ради, якого призначався і безпосередньо підпорядковувався Президентові України. Характерно, що і заступники Секретаря Ради призначалися Президентом України.

Секретар Ради, відповідно до Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України, наділявся широким колом повноважень. Визначалося, що останній:

формує плани роботи Ради, порядок денний її засідань, координує підготовку матеріалів і проектів рішень до розгляду Президентом України та Радою, проводить робочі наради з членами Ради;

доповідає Президентові України пропозиції з усіх питань національної безпеки та оборони;

узгоджує з відповідними органами проекти указів щодо введення в дію рішень Ради та подає їх на підпис Президентові України;

організовує розробку концептуальних підходів до проведення єдиної державної політики у сфері національної безпеки і оборони; здійснює функції радника Президента України з питань національної безпеки і оборони;

представляє за дорученням Президента України його інтереси з питань національної безпеки і оборони в органах виконавчої влади, а також у відносинах з іноземними державами та міжнародними організаціями;

забезпечує підготовку матеріалів з питань національної безпеки і оборони для щорічних і позачергових послань Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

здійснює заходи щодо забезпечення взаємодії Президента України та Ради національної безпеки і оборони України з Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування з питань національної безпеки і оборони;

координує роботу з підготовки проектів законодавчих актів, які вносить Президент України до Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, та бере участь в опрацюванні проектів актів Президента України з цих питань;

організовує розроблення та запровадження заходів щодо захисту територіальної цілісності, зміцнення державної безпеки та громадського порядку, додержання прав і свобод людини, підвищення рівня роботи правоохоронних органів;

спрямовує підготовку проектів воєнної доктрини, концепції та державних програм будівництва Збройних Сил, інших військових формувань України, положень щодо їх структури, чисельності, дислокації та розташування, розвитку озброєнь та військової техніки, повноважень, організації та порядку діяльності органів військового управління;

забезпечує координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади, на які покладено функції здійснення зовнішньої політики, зовнішньоекономічних зв’язків, військового, військово-технічного та інших напрямів співробітництва України з іноземними державами;

здійснює контроль за виконанням указів Президента України, якими вводяться у дію рішення Ради;

організовує документальну перевірку роботи органів виконавчої влади щодо забезпечення безпеки і оборони держави;

здійснює за дорученням Президента України та Ради інші повноваження, що стосуються підтримання національної безпеки і оборони України.

Для виконання своїх функцій Секретар Ради наділявся наступними правами:

одержувати в установленому порядку від державних та інших органів, установ, організацій документи, письмові висновки, звітні дані, інші матеріали з питань національної безпеки і оборони;

брати участь у розгляді органами виконавчої влади питань, пов’язаних з організацією забезпечення національної безпеки і оборони;

залучати в разі потреби, у тому числі на договірній основі, науковців, спеціалістів, працівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади до опрацювання окремих проблем національної безпеки і оборони.

Окрім іншого, Секретар Ради здійснював керівництво діяльністю Апарату Ради, що визначався як ключовий орган Ради національної безпеки і оборони України [13].

Для визначення Апарату Ради як ключової структури Ради національної безпеки і оборони України 4 жовтня 1996 р. був підписаний Указ Президента України за № 927/96 „Питання Ради національної безпеки і оборони України”. Відповідно до якого Апарат Ради національної безпеки і оборони України є органом виконавчої влади, який забезпечує діяльність Ради національної безпеки і оборони України. У своїй діяльності Апарат Ради керується Конституцією України, законами України, указами, розпорядженнями і вказівками Президента України, рішеннями Ради, а також Положенням про нього [14].

Визначалося, що основними завданнями Апарату Ради є підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів, пропозицій та проектів рішень відповідно до повноважень Ради та її Секретаря. Зазначалося також, що для виконання основних завдань Апарат Ради здійснює такі повноваження:

1) збирає, нагромаджує і опрацьовує дані щодо стану та розвитку зовнішньо- і внутрішньополітичної ситуації;

2) розробляє прогнози змін умов і факторів, які впливають на стан національної безпеки і оборони;

3) вивчає і оцінює потенційну та реальну загрозу національним інтересам, визначає засоби і шляхи її відвернення та локалізації;

4) обгрунтовує пріоритети зовнішньої, зовнішньоекономічної, військової, військово-технічної, ядерної, екологічної, інформаційної та інших напрямів політики національної безпеки;

5) координує проведення аналітичних та прогнозних досліджень стратегічних, геополітичних, соціально-економічних, державно-правових та інших аспектів національної безпеки;

6) аналізує з питань національної безпеки і оборони діяльність органів виконавчої влади, на які покладено здійснення державної політики у зовнішній, зовнішньоекономічній, військовій і військово-технічній сферах, опрацьовує рекомендації щодо комплексного забезпечення національних інтересів та готує висновки щодо проектів нормативно-правових актів і міжнародних договорів України з цих питань;

7) забезпечує постійний моніторинг стану та ходу виконання концепцій, державних програм, нормативно-правових актів та доручень Президента України з питань національної безпеки і оборони;

8) здійснює організаційне і методологічне забезпечення роботи міжвідомчих комісій та інших консультаційно-дорадчих органів у сфері національної безпеки і оборони;

9) узагальнює пропозиції:

а) щодо вдосконалення механізмів координації діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;

б) підвищення рівня роботи правоохоронних органів з питань захисту територіальної цілісності держави, зміцнення державної безпеки та громадського порядку, посилення боротьби зі злочинністю, додержання прав і свобод людини;

в) проектів воєнної доктрини, концепції та державних програм будівництва Збройних Сил, інших військових формувань України, їх структури, чисельного складу та розташування, розвитку озброєнь і військової техніки, повноважень, організації та порядку діяльності органів військового управління;

г) утворення міжвідомчих комісій та інших органів у сфері національної безпеки і оборони, їх функцій та персонального складу;

д) стосовно проекту Закону про Державний бюджет України та звіту про його виконання в частині, що стосується фінансування національної безпеки і оборони;

е) складу делегацій України та директив для участі в міжнародних заходах з питань безпеки і оборони, готує висновки на звіти про їхню роботу;

10) налагоджує системи інформаційного забезпечення діяльності Ради;

11) підбирає кадри Апарат Ради, контролює та перевіряє їх роботу;

12) оформляє документи про засідання Ради, веде діловодство Апарату Ради;

13) планує і впроваджує спеціальні заходи щодо запобігання несанкціонованому витоку інформації з Апарату Ради, технічної безпеки його робочих приміщень, додержання режиму таємності;

14) виконує за дорученням Секретаря Ради інші функції [14].

Указом Президента України за № 927/96 „Питання Ради національної безпеки і оборони України” визначалися наступні права Апарату Ради:

1) одержувати у встановленому порядку від державних та інших органів, установ, організацій документи і матеріали, необхідні для забезпечення діяльності Ради;

2) користуватися в установленому порядку державними бібліотеками, інформаційними системами, масивами та мережами і архівами державних підприємств, установ і організацій;

3) надавати органам виконавчої влади науково-методичні розробки з питань національної безпеки і оборони;

4) формувати групи експертів (консультантів) для опрацювання окремих проблем національної безпеки і оборони та вироблення узгоджених рішень, залучати, у тому числі на договірній основі, до їх складу науковців, спеціалістів, працівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади [14].

Працівники Апарату Ради наділялися правом брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України, колегій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, міжвідомчих комісій, інших органів під час розгляду питань національної безпеки і оборони. Апарат Ради у процесі виконання покладених на нього завдань при необхідності взаємодіяв з відповідними міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

Керівництво Апаратом Ради покладалося на Секретаря Ради, що визначав його повноваження, обов’язки та відповідальність посадових осіб та працівників Апарату Ради. Безпосереднє керівництво Апаратом Ради здійснював керівник Апарату Ради. При цьому керівника Апарату Ради, його двох заступників, першого помічника Секретаря Ради, керівників управлінь та самостійних відділів Апарату Ради призначав на посади і звільняв з посад Президент України за поданням Секретаря Ради. Інших працівників Апарату Ради призначав на посади і звільняв з посад Секретар Ради.

Належним чином забезпечувалася безпека працівників апарату. Так, Апарат Ради забезпечувався фізичним та спеціальним технічним захистом, відповідними засобами урядового, спеціального та відомчого зв’язку.

Таким чином, Рада національної безпеки і оборони України від моменту свого створення була наділена надто важливими повноваженнями і стала потужним органом для забезпеення національної безпеки і обороноздатності Української держави.

3.2.Повноваження, склад і структура Ради національної безпеки і оборони України на сучасному етапі.

З 5 березня 1998 р. правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України, її склад, структура, компетенція і функції на сучасному етапі визначаються Законом України „Про Раду національної безпеки і оборони України”

Раду національної безпеки і оборони України як один із суб’єктів забезпечення національної безпеки, у відповідності до закону України „Про основи національної безпеки України” здійснює наступні функції:

вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України, доктрин, концепцій, стратегій і програм у сфері національної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загроз національним інтересам України;

створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи національної безпеки;

удосконалення її організаційної структури;

комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових (структурних елементів) системи;

підготовка сил та засобів суб’єктів системи до їх застосування згідно з призначенням;

постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках; прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці;

систематичне спостереження за станом і проявами міжнародного та інших видів тероризму;

прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву;

розроблення науково обгрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України;

запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси;

локалізація, деескалація та врегулювання конфліктів і ліквідація їх наслідків або впливу дестабілізуючих чинників;

оцінка результативності дій щодо забезпечення національної безпеки та визначення витрат на ці цілі;

участь у двосторонньому і багатосторонньому співробітництві в галузі безпеки, якщо це відповідає національним інтересам України;

спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки.

Ст. 3 Закону України „Про основи національної безпеки України” передбачає наступні функції Ради національної безпеки і оборони України:

1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України [6].

Компетенція Ради національної безпеки і оборони України відповідно до виконуваних нею функцій передбачена ст. 4 Закону України „Про Раду національної безпеки і оборони України”, відповідно до неї Рада національної безпеки і оборони України:

1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України щодо:

визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;

проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, міжнародних договорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони;

удосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;

проекту Закону України про Державний бюджет України по статтях, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони;

заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

доручень, пов’язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науковим закладам України;

залучення контрольних, інспекційних та наглядових органів, що функціонують у системі виконавчої влади, до здійснення контролю за своєчасністю та якістю виконання прийнятих Радою національної безпеки і оборони України рішень, введених в дію указами Президента України;

забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України;

питань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

2) здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;

3) залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності;

4) ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;

5) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;

7) координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Прикладами важливих рішень Ради національної безпеки і оборони України можуть слугувати рішення від 29 червня 2005 року "Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель"; рішення від 20 травня 2005 року "Про заходи щодо забезпечення вступу України до Світової організації торгівлі"; рішення від 20 травня 2005 року "Про формування Єдиного економічного простору рішення Ради національної безпеки і оборони України”; рішення від 14 березня 2005 року, "Про засади реформування системи центральних Органів виконавчої влади"; рішення від 6 липня 2004 року “Про дальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна — НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 року”.

Вказані рішення вводяться в дію спеціальними Указами Президента України, в яких одночасно вказуються заходи, необхідні для виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України, а ткож органи та посадові особи, на яких покладається їх впровадження.

Склад і структура Ради національної безпеки і оборони України станом на даний час визначається Конституцією України та Законом України „Про Раду національної безпеки і оборони України”. Визначення складу і структури Ради національної безпеки і оборони України на конституційному рівні свідчить про важливість цього органу для діяльності держави в цілому.

Ст. 107 Конституції України визначає, що Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України [3]. Положення Конституції України стосовно складу і структура Ради національної безпеки і оборони України частково дублює, розширює і доповнює Закон України „Про Раду національної безпеки і оборони України”.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України у разі відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту, смерті, тобто при вакантності поста президента. виконання обов’язків Голови Ради національної безпеки і оборони України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем’єр-міністра України.

Президент України, як голова Ради національної безпеки і оборони України шляхом підписання окремого указу формує персональний склад Ради. Відповідно до ст. 107 Конституції України до складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України. Тобто, особи, що обіймають вказані посади входять до складу Ради національної безпеки і оборони України з моменту обрання їх на відповідну посаду. Додаткового закріплення Указом президента як таких, що входять до складу вказаної Ради не потрібно [3].

Ст.6 Закону України „ Про Раду національної безпеки і оборони України” встановлює, що членами Ради національної безпеки і оборони можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади. Такі особи можуть входити до складу Ради національної безпеки і оборони лише після прийняття відповідного указу президентом України [6].

Окремою посадовою особою Ради національної безпеки оборони України відповідно до ст.6 Закону України „ Про Раду національної безпеки і оборони України” є її Секретар.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Останній забезпечує організацію роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України. Секретар Ради національної безпеки і оборони України має заступників, які за його поданням призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України [61; с.32].

Особливістю Ради національної безпеки і оборони України є те, що незважаючи на ту обставину, що Рада призначена для забезпечення національної безпеки і оборони, на посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників можуть призначатися як цивільні особи, так і військовослужбовці. Тобто, вказаний орган поєднує у собі цивільні і військові структури, що забезпечує йому можливість найбільш ефективно здійснювати покладені на нього функції [58; с.83].

Складовою Ради національної безпеки і оборони України є Апарат Ради національної безпеки і оборони України. Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки і оборони України.

Апарат Ради національної безпеки і оборони України є державним органом, який здійснює поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Для регламентації його статусу Президентом України В.Ющенко 14 жовтня 2005 року було прийнято Указ „ Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України”, згідно якого Апарату Ради надані такі повноваження:

1) готує матеріали для розгляду на засіданнях Ради, проекти рішень Ради та указів Президента України про введення в дію відповідних рішень Ради;

2) забезпечує здійснення контролю за станом виконання рішень Ради;

3) готує для розгляду Радою питання щодо організації роботи з виявлення загроз національним інтересам і національній безпеці, визначення шляхів та засобів їх відвернення та нейтралізації, щодо пріоритетів державної політики у сфері національної безпеки і оборони;

4) готує на основі Стратегії національної безпеки України для розгляду Радою пропозиції щодо Стратегії воєнної безпеки, уточнення, в разі потреби, положень Воєнної доктрини України, завдань Збройних Сил України та інших військових формувань, проектів концепцій і програм їх розвитку та інших документів з питань національної безпеки і оборони;

5) бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів, міжнародних договорів та інших документів з питань національної безпеки і оборони;

6) готує в установленому порядку висновки щодо проектів нормативно-правових актів з питань національної безпеки і оборони;

7) вивчає та аналізує діяльність Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, їх готовність до виконання покладених на них завдань, здійснення правоохоронними органами заходів щодо профілактики і боротьби зі злочинністю;

8) аналізує стан забезпечення національної безпеки, зокрема щодо матеріальних, фінансових, кадрових, організаційних аспектів, готує відповідні пропозиції;

9) опрацьовує пропозиції щодо вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;

10) аналізує стан виконання законодавства з питань національної безпеки і оборони, готує пропозиції щодо його вдосконалення;

11) готує пропозиції щодо утворення тимчасових міжвідомчих комісій, робочих та консультативних органів Ради;

12) бере участь у підготовці пропозицій щодо складу українських делегацій для участі в міжнародних переговорах та роботі міжнародних організацій з питань безпеки і оборони;

13) організовує підготовку та узагальнення пропозицій щодо проектів перспективних та поточних планів роботи Ради;

14) здійснює документальне забезпечення діяльності Ради;

15) виконує інші функції відповідно до законів України, актів Президента України [27].

Для реалізації покладених на нього повноважень Апарат Ради національної безпеки і оборони України наділений правами:

1) одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

2) користуватися в установленому порядку інформаційними базами даних органів виконавчої влади;

3) скликати наради з окремих питань національної безпеки і оборони;

4) залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

5) виступати замовником проведення наукових досліджень у сфері національної безпеки і оборони.

Апарат Ради у процесі виконання покладеного на нього завдання взаємодіє з Секретаріатом Президента України, Апаратом Верховної Ради України, Секретаріатом Кабінету Міністрів України, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями. Посадові особи Апарату Ради можуть в установленому порядку залучатися до роботи урядових комітетів, колегій органів виконавчої влади під час розгляду питань національної безпеки і оборони.

Загальне керівництво Апаратом Ради здійснює Секретар Ради національної безпеки і оборони України, якого призначає на посаду та припиняє його повноваження на цій посаді Президент України. Секретар Ради національної безпеки і оборони України:

1) організовує підготовку пропозицій щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради;

2) подає на розгляд Президентові України проекти актів Президента України про введення в дію рішень Ради та щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

3) організовує роботу, пов’язану з підготовкою та проведенням засідань Ради та контролем за виконанням прийнятих нею рішень;

4) порушує в установленому порядку за результатами здійснення контролю за виконанням рішень Ради питання щодо відповідальності посадових осіб;

5) інформує Президента України та членів Ради про хід виконання рішень Ради, а також за дорученнями Президента України про стан реформування і розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, їх боєздатність, здійснення правоохоронними органами заходів щодо профілактики і боротьби зі злочинністю;

6) координує діяльність тимчасових міжвідомчих комісій, робочих та консультативних органів Ради;

7) представляє за дорученням Голови Ради позицію Ради у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, з політичними партіями і громадськими організаціями та засобами масової інформації, з міжнародними організаціями;

8) вносить до органів виконавчої влади обов’язкові для розгляду пропозиції та рекомендації з питань національної безпеки і оборони, поліпшення координації заходів, що здійснюються цими органами у зазначеній сфері;

9) погоджує проекти актів Президента України з питань національної безпеки і оборони, в тому числі щодо призначення на посади в органах виконавчої влади, діяльність яких пов’язана з питаннями національної безпеки і оборони України;

10) затверджує в установленому порядку штатний розпис, кошторис видатків Апарату Ради;

11) реалізовує в межах повноважень, визначених законодавством, державну політику у сфері охорони державної таємниці в Апараті Ради;

12) здійснює в установленому порядку розпорядження бюджетними коштами;

13) призначає на посади та звільняє з посад працівників Апарату Ради, вирішує відповідно до законодавства інші питання проходження державної служби в Апараті Ради;

14) вирішує питання щодо заохочення працівників Апарату Ради, притягнення їх до дисциплінарної відповідальності;

15) порушує в установленому порядку питання про присвоєння працівникам Апарату Ради військових і спеціальних звань, відзначення їх державними нагородами України;

16) виконує інші функції відповідно до законів України, актів Президента України [27].

Секретар Ради національної безпеки і оборони України у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає розпорядження, організовує і контролює їх виконання.

Секретар Ради національної безпеки і оборони України має Першого заступника та чотирьох заступників, яких призначає на посади за поданням Секретаря та припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України.

Обов’язки між Першими заступниками та заступниками Секретаря Ради національної безпеки і оборони України розподіляє Секретар в межах їх повноважень, визначених Президентом України.

При цьому апарат Ради є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства України, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Апарат Ради використовує у роботі бланки встановленого зразка.

Структура Апарату Ради національної безпеки і оборони України визначений наступним чином:

Секретар Ради національної безпеки і оборони України

Перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України

чотири Заступники Секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Служба Секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Департамент з питань воєнної безпеки

Департамент зовнішньополітичних аспектів національної безпеки

Департамент з питань економічної, соціальної та екологічної безпеки

Департамент з питань державної безпеки

Департамент організаційно-технічного забезпечення

Управління стратегічних розробок

Служба забезпечення діяльності Комітету з питань розвідки

Служба по зв’язках з громадськістю

Контрольне управління

Юридична служба.

Посадові особи апарату Ради національної безпеки і оборони України є державними службовцями.

Основною організаційною формою діяльності Ради національної безпеки і оборони України є її засідання. На засіданнях Ради національної безпеки і оборони України її члени голосують особисто. Делегування ними обов’язку бути присутніми на засіданні Ради національної безпеки і оборони України іншим особам не допускається.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. На запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони України у її засіданнях можуть брати участь голови комітетів Верховної Ради України, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради національної безпеки і оборони України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів. Голова Верховної Ради України може висловлювати думку щодо прийнятих рішень, яка протоколюється. Прийняті рішення вводяться в дію указами Президента України.

При цьому Президент України як Голова Ради національної безпеки і оборони України:

1) спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради національної безпеки і оборони України;

2) затверджує перспективні та поточні плани роботи Ради національної безпеки і оборони України, час і порядок проведення її засідань;

3) особисто головує на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України;

4) дає доручення членам Ради національної безпеки і оборони України, пов’язані з виконанням покладених на неї функцій;

5) заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання її рішень, у разі необхідності виносить питання про стан виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України на її засідання;

6) затверджує Положення про апарат Ради національної безпеки і оборони України, його структуру і штат;

7) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Члени Ради національної безпеки і оборони України:

1) вносять до Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо розгляду будь-яких питань, що входять до її компетенції;

2) здійснюють попередню підготовку питань та беруть участь у їх розгляді Радою національної безпеки і оборони України;

3) вносять зауваження та пропозиції, голосують з питань, що розглядаються Радою національної безпеки і оборони України;

4) висловлюють у разі потреби свою окрему думку щодо проектів рішень Ради національної безпеки і оборони України;

5) беруть участь у плануванні роботи Ради національної безпеки і оборони України;

6) координують та контролюють у межах своїх посадових повноважень виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України [58; с.84].

Секретар Ради національної безпеки і оборони України:

1) готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради національної безпеки і оборони України;

2) подає на розгляд Президента України проекти актів Президента України про введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України, в тому числі стосовно пропозицій і рекомендацій по реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;

3) організовує роботу, пов’язану з підготовкою та проведенням засідань Ради національної безпеки і оборони України та контролем за виконанням прийнятих нею рішень;

4) інформує Президента України та членів Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання рішень Ради;

5) координує діяльність робочих та консультативних органів Ради національної безпеки і оборони України;

6) за дорученням Голови Ради національної безпеки і оборони України представляє позицію Ради національної безпеки і оборони України у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, з політичними партіями і громадськими організаціями та засобами масової інформації, з міжнародними організаціями.

Слід зазначити, що повноваження заступників Секретаря Ради національної безпеки і оборони України визначає Президент України.

Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогнозного супроводження діяльності Ради національної безпеки і оборони України за її рішенням в рамках коштів, передбачених Державним бюджетом України, можуть утворюватися тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи.

Функції та повноваження цих органів визначаються окремими положеннями, які затверджує Президент України.

Таким чином, Рада національної безпеки і оборони України, на відміну від дорадчого органу Президента України є конституційним органом, статус, склад і повноваження якого закріплені Конституцією України та профільним Законом.

Така увага до цього органу може бути пояснена з огляду на важливість здійснюваних ним повноважень для подальшого ефективного розвитку і навіть існування наої держави.


Висновки

В результаті проведеного дослідження було зроблено наступні висновки. Президент є вищою посадовою особою у державі і як глава держави виступає при вирішенні внутрішніх питань, так і у міжнародних відносинах.

Інститут президенства набув значного поширення в світі, що обумовлено низкою чинників, які визначають його значення і роль у державному та суспільному житті тієї або іншої країни. Треба мати на увазі, що порядок обрання президента та обсяг його повноважень напряму залежать від того, чи є країна президентською чи парламентською республікою.У президентських республіках президенти, як правило поряд з функціями глави держави виконують також функції глави виконавчої влади.

В Україні статус президента змінювався: якщо на початку формування інституту президенства, відповідно до Конституції УРСР Президент визначався главою і держави і виконавчої влади, то Конституція України визначила Президента лише главою держави. Станом на даний час у зв»язку з проведення політичної реформи по перетворенню України на парламентсько-президентську державу, роль і повноваження президента були істотно скорочені.

Однак за будь-якої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві. Конституцією передбачено виконання Президентом більше тридцяти важливих функцій. Президент як вища посадова особа в державі наділений рядом важливих повноважень, серед яких представницькі; ті, що стосуються діяльності Верховної Ради України; пов'язані з призначенням і звільнен-ням з посад високо посадовців; у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни; установчі повноваження; в галузі правосуддя та ін.

Серед функцій, які здійснюються Президентом можна виділяти правозастосовну діяльність, пов'язану зі прийняттям указів, розпоряджень та інших юридичних актів Президента. Такі акти можуть бути як нормативними так і індивідуальними і є загальнообов»язковими для всіх, кого вони стосуються.

Одним зі способів реалізації Президентом України наданих йому Конституцією повноважень є послання Президента України до Верховної Ради України та народу України. Щорічні і позачергові посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України є офіційними документами глави держави, у яких визначаються найважливіші напрями розвитку країни. Послання Президента до народу України мають перш за все інформативне і виховне значення.

Президент України є одноособовим державним органом, і, в зв”язку з обширністю і важливістю покладених на нього функцій, зрозуміло, що без належного забезпечення він не взмозі здійснювати покладені на нього Конституцією обов”язки. Це обумовлює необхідність утворення спеціального органу, що здійснюватиме інформаційне, технічне, консультативне забезпечення Президента.

Про можливість існування такого органу дізнаємося зі змісту п.28 ст. 106 Основного закону, згідно якого Президент України у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби. Вказана норма встановлює право Президента України як вищої посадової особи у державі створювати один чи більше органів, що забезпечуватимуть його діяльність. Слід зазначити, що незважаючи на важливість такого дорадчого органу серед інших державних органів, його назва, структура і функції не визначені ні Конституцією, ні законами України.

Дорадчий орган Президента України – Адміністрація Президента, а пізніше Секретаріат Президента реально здійснювали значний вплив практично на всі гілки влади в Україні, політичну ситуацію в державі. При цьому номінально дорадчому органу окрім суто допоміжних функцій були притаманні і інші, більш важливі в масштабах держави, функції.

Президент України, як вища посадова особа держави, щодня вирішує величезне коло нагальних питань, а тому, так чи інакше, при здійсненні своїх повноважень змушений покладати на дорадчий орган аналітичні функції, функції по розробці актів президента та, фактично, функції по прийняттю рішень індивідуального характеру, наприклад з питань помилування. При цьому той факт, що Президент України особисто підписує розроблений і складений таким органом акт цю обставину не усуває.

Показово, що в моменти парламенських криз номінально дорадчий орган Президента називали „другим Кабінетом Міністрів”. Дійсно, важко назвати дорадчими функції, якими наділялася Адміністрація Президента щодо здійснення контролю за виконанням міністерствами, відомствами, а також органами виконавчої влади на місцях указів і розпоряджень Президента України; організації системи добору і розстановки кадрів, оформлення прийому на роботу і увільнення керівних працівників міністерств, відомств, державних комітетів України, які призначаються Президентом України і т.і. При цьому згідно Положенням про Адміністрацію Президента України. доручення Глави Адміністрації, його заступників у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до їхніх повноважень, були обов’язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Протиріччя конституційного і фактичного статусів дорадчого органу Президента України на протязі часу його існування і на даний момент полягає в тому, що такий орган, реально маючи значні повноваження для впливу на органи державної влади, а особливо на виконавчу її гілку, нормативно не є суб”єктом здійснення державної влади. Крім того, ст.106 Конституції України забороняє Президентові України передавати свої повноваження іншим особам або органам, що ставить під сумнів надання окремих функцій дорадчому органу Президента.

Одним із перших своїх указів, а саме, Указом Президента України „Про Секретаріат Президента України” від 24 січня 2005 року N 108/2005 Віктор Ющенко розпорядився реорганізувати тогочасну Адміністрацію. Так було створено новий дорадчий орган при Президентові України – Секретаріат Президента. Вказаний орган отримав не лише нову назву і структуру, а й має принципово нові засади функціонування і повноваження. Він перетворений з громіздкої ієрархічної бюрократичної системи на невеликий ефективний управлінський орган, структурований за сферами діяльності і виконуваних повноважень.

В дусі помаранчевої революції і проведення політичної реформи по перетворенню України у парламентсько-президентську республіку, було істотно звужено коло повноважень Секретаріату Президента і поетапно, а саме, шляхом прийняття Указів Президента України від 27 січня 2005 року та від 4 листопада 2005 р. перетворено його з неконституційного органу державної влади у канцелярію Президента.

Станом на даний час Секретаріат Президента наділений власне забезпечувалними, дорадчими іорганізаційними функціями, як це і зазначено Конституцією України.

Проте, незважаючи на ту обставину, що на даний час указами та розпорядженнями Президента належним чином врегульовано статус, повноваження і структуру Секретаріату Президента України, не зникла потреба у прийняття профільного Закону «Про дорадчий орган Президента України».

Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України та здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. Рада національної безпе-ки і оборони, на відміну від дорадчого органу при Президентові України є конституційним органом, склад і повноваження якого встановлені Конституцією України і конкретизовані у Законі України „Про Раду національної безпеки і оборони України”

Ради національної безпеки і оборони України затверджує питання основ державної політики в галузях національної безпеки України, Воєнної доктрини України та ін.

Загалом можна сказати, що організаційне забезпечення діяльності Президента України здійснюється здебільшого дорадчим органом при Президентові України - на сьогодні – Секретаріат президента, а діяльність у сфері національної безпеки та оборони держави - Радою національної безпеки і оборони України. Їх діяльність на сьогодні потребує змін правового регулювання.

Список використаних джерел

  1.  Конституція (Основний Закон)України від 20 квітня 1978р. зі змінами і доповненнями згідно Закону від 5 липня 1991р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  2.  Конституційний договір 1995 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  3.  Конституція України від 28 червня 1996 р. зі змінами і доповненнями згідно Закону від 01.12.2004// Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  4.  Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР: Закон УРСР від 5 липня 1991 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  5.  Про Президента України: Закон України від 5 липня 1991 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  6.  Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 5 березня 1998 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  7.  Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  8.  Про Адміністрацію Президента Україна: Указ Президента України від 13 грудня 1991 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  9.  Положення про Адміністрацію Президента України: затв. Указом Президента України від 13 грудня 1991 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  10.  Питання Адміністрації Президента України: Указ Президента України від 24 червня 1993 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  11.  Про реорганізацію Адміністрації Президента України: Указ Президента України від 21 липня 1994 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  12.  Про Раду національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від 30 серпня 1996 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  13.  Тимчасове положення про Раду національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 30 серпня 1996 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  14.  Питання Ради національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від 4 жовтня 1996 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  15.  Положення про Адміністрацію Президента України: Указ Президента України від 19 лютого 1997 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  16.  Про щорічні послання Президента України до Верховної Ради України: Указ Президента України від 9 квітня 1997 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  17.  Тимчасове положення про Раду національної безпеки і оборони України : Указ Президента України від від 5 березня 1998 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  18.  Про новий склад Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 9 вересня 1998 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  19.  Про контроль за виконанням указів, розпоряджень і доручень Президента України: Положення, затв. Указом Президента України від 19 лютого 2002 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  20.  Про заходи щодо удосконалення діяльності Адміністрації Президента України: Указ Президента України від 20 серпня 2002 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  21.  Про Секретаріат Президента України: Указ Президента України від 24 січня 2005р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  22.  Питання Секретаріату Президента України: Указ Президента України від 27 січня 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  23.  Положення про Секретаріат Президента України: затв. Указом Президента України від 27 січня 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  24.  Про деякі питання діяльності Секретаріату Президента України: Указ Президента України від 22 вересня 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  25.  Питання Секретаріату Президента України: Указ Президента України від 4 листопада 2005 р. зі змінами станом на 26 січня 2006 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  26.  Положенням про Секретаріат Президента України: затв. Указом Президента України від 4 листопада 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  27.  Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України: Указ Президента України від 14 жовтня 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  28.  Питання Кабінету Президента України: Розпорядження Президента України від 24 березня 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  29.  Про чисельність працівників Кабінету Президента України: Розпорядження Президента України від 11 липня 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  30.  Про віднесення посад працівників Секретаріату Президента України до відповідних категорій посад державних службовців: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2005 р. // Комп”ютерна бібліотека законодавства „Інфодиск” № 15 станом на березень 2006р.
  31.  Білоус А.О. Політико – правові системи: світ і Україна.- Київ: Вентурі, 1997р. – 280с.
  32.  Бурчак Ф.Г. Президент України. –К.: Ін Юре, 1997.- 385 с.
  33.  Гладун З., Федчишин М. Основи конституційного права України. – Тернопіль: СМП Астон, 2001. – 587 с.
  34.  Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты / Пер. с фр. - М.: Наука, 2002. – 250 с.
  35.  Коментар до Конституції України/ за ред. Опришко В.Ф.- К.: Либідь, 1998. – 349с.
  36.  Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / за ред. В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком інтер, 1998. — 580 с.
  37.  Конституционное право государств Європы/ Отв. ред. Д.А. Ковачев. - М.: ИНФРА-М., 2005.- 390 с.
  38.  Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: КМ Академія-Алерта, 2001. — 560 с.
  39.  Кон-ституційне право України / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. — К .: Либідь, 2002.— 410 с.
  40.  Конституційне право України / Під ред. В. В. Копейчиков. – Київ: Юрінком, 2001.- 567 с.
  41.  Конституції нових держав Європи та Азії. К.: Українська правнича фундація, 1996. - 254с.
  42.  Конституційне право України/ за ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики.- К: Український центр правничих студій, 1999.-376 с.
  43.  Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник.- Вид. 3-тє, виправл. Та доповн.- К.: Атака, 2004. -512 с.
  44.  Павленко Р. Президент і механізм здійснення державної влади. – К.: КМ Академія-Алерта. - 2002. – 30с.
  45.  Президентський аппарат: етапи формування / За ред. Колодія А. – К.: Либідь 2004.- 115с.
  46.  Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред. В.В.Копєйчикова. – К. : Знання, 2000. – 215с.
  47.  Основи конституційного ладу України / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 2002. – 206 с.
  48.  Сахаров Н.А. Институт президенства в современном мире. –М.: Наука, 1994.- 534 с.
  49.  Серьогіна С.Г. Теоретико-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. — К.: Либідь, 1999. – 140 с.
  50.  Тодика Ю. Н. Основи конституционного строя Украини. — X.: Одісей, 1999. -498 с.
  51.  Фрицький О.М. Конституційне право України: Підручник.- К.: Юрінком інтер, 2002 – 490 с.
  52.  Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави.-К.: Юрінком інтер. - 1995. – 385 с.
  53.  Шаповал В.М. Президент в механизме осуществления государственной власти: научные доклады. К.: Юрінком інтер, 1995. – с.120
  54.  Агафонов С. Історичний розвиток інституту глави держави в Україні// Право України. - 2001.- № 7. - С. 102-104
  55.  Агафонов С. Правовий статус Президента України//Право України. – 2000.- № 9.- С.24-26
  56.  Батракова І.В. Президентська влада та її різновиди// Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. – Вип..10-11. – Одеса: Юридична література, 2001. – С.649-654.
  57.  Бєлов Д. Роль глави держави в механізмі здійснення державної влади // Юридична Україна. – 2005. - № 5. – С.11-15.
  58.  Бойко О. Компетенція глави держави у сфері забезпечення національної безпеки// Право України.- 2003 р.- №6. –С. 80-85  
  59.  Бойко О. Юридична природа інституту президентства // Підприємництво, господарство і право. – 2005. - № 1. – С.69-71.
  60.  Бульба О. До питання поділу влади в Україні: пошук оптимальних варіантів// Право України. - 2003. - №4. –С. 8-11 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999.- № 8: Президент в Україні: Законодавче забезпечення діяльності. – 416 с.
  61.  Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президента України// Право України. – 1999. - № 5. -С.30-33
  62.  Головатенко В. Правові акти Президента України: юридична природа, статус, функції// Право України. – 2004. - №3. – С. 14-18
  63.  Долежан В. Василюк С. Реформа державної влади: шляхи і варіанти реалізації// Право України.- 2002.- № 12. – С. 33-37
  64.  Жук Н. Про конституційне реформування влади// Вісник Академії Правових наук україни. – 2005. - № 3 (42).- С. 76-83.
  65.  Кампо В. Нова роль Президента України: Оцінки і прогнози// Юридичний вісник України . – 2003. - № 28. - С.6-15
  66.  Кармазіна М. Деякі особливості президенства на пострадянському просторі (1991-2004 рр.) // Політичний менеджмент. – 2005.- №2. - С.28-41.
  67.  Кармазіна М. Інститут президенства в Україні: стан і перспективи досліджень // Політичний менеджмент. – 2004.- №5. - С.122-129.
  68.  Крищенко А. Конституційні моделі легітимізації глави держави і баланс повноважень між інститутами влади // Віче. – 2000.- №9. - С.19-37.
  69.  Кудряченко А. Президентуру України на рівень вимог часу// Розбудова держави.- 2004.- № 5. – С. 19-24.
  70.  Манюк П.Т. Глава держави в конституційних актах Української держави// Держава і право. Зб. наук. праць. Юр. і політ. науки. – Вип.12. – К.: Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 145-163.
  71.  Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади України// Право України.- 1996. -№ 10.- С.6-12
  72.  Плахотнюк Н. Становлення і розвиток інституту президентства в Україні // Вісник Академії Державного управління. – 2004 - № 4. – С.47-56
  73.  Погорілко В.Ф. Закон України про внесення змін до Конституції як акт здійснення політичної реформи в Україні // Адвокат. – 2005. - № 2 (53). С.24-31.
  74.  Савчин М. Президент України у конституційній системі: забезпечення континуїтету та належного здійснення публічної влади главою держави // Вісник Академії правових наук України. -2005. - № 3 (42).- С. 65-75
  75.  Тимцуник І. Еволюція системи влади та її вплив на державне управління реформ// Вісник Національної Академії Наук. – 2002. № 4. – С. 67-75.
  76.  Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента України в системі розподілу влад // Вісник академії правових наук України.-1999.- № 1. – С.51-60.
  77.  Чиpкин В. Президентская власть // Государство и право. — 1997. — № 5. — С. 23-28.
  78.  Шатіло В. Місце президента України в системі органів державної влади //Право України 2003 рік.- №5.- С. 12-19
  79.  Шатіло В. Сильний президент – не ознака слабкості держави// Віче. -2003. № 10 (139). С.39-42
  80.  Шатіло В. Щодо посилення статусу президента України// Право України. - 2002. - №6. - С. 128-132
  81.  Юлдашев О. Помаранчева реолюція і реформування Адміністрації президента // Юридична Україна.- 2005р. №32 с.33-38
  82.  Текст виступу Президента України Л. Кучми від 20 серпня 2002 року // http: www.president. com.ua.
  83.  Текст виступу Президента України В.Ющенка від 30 грудня 2005р.// http: www.ukrjurist. com.ua.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

57505. Інформаційна система. Апаратна складова 85 KB
  Зображення на екрані монітора утворюється з окремих елементів зображення пікселів англ. picture element елемент зображення які інколи називаютьточками зображення. Вони забезпечують високу яскравість і контрастність зображення.
57506. Перші весняні квіти. Урок розвитку зв’язного мовлення 67 KB
  Вчити учнів описувати весняні квіти послідовно формувати думки та поєднувати їх у мовленні. Чайковський Вальс квітів€ відео Весняні квіти†Спів соловейка†мультимедійна установка. Квіти Отже сьогодні ми навчимося описувати перші весняні квіти.
57507. Групи слів за значенням: синоніми, антоніми, омоніми, конспект уроку 43 KB
  Мета: поглибити знання про групи слів за значеннямформувати вміння визначати в реченнях і текстах синонімиантоніми й омоніми доречно вживати їх у мовленніутворювати синонімічні ряди добирати антонімічні пари...
57508. Дворцовые перевороты 62.5 KB
  Указ Петра I о престолонаследии. Задание учащимся: рассмотреть таблицу Дворцовые перевороты и ответить на вопрос: Что общего между правителями в эту эпоху Варианты ответов учащихся: Правителями были дальние и близкие родственники Петра I.
57509. Групи слів за значенням (синоніми, антоніми, омоніми, пароніми) 35.5 KB
  Скласти речення до кожної групи слів. Синоніми допомагають точніше висловлювати думку уникнути повторення однакових або співзвучних слів. З одним із слів скласти речення.
57510. Іменники-синоніми. Іменники-антоніми. Багатозначні слова 35 KB
  Мета: удосконалювати вміння вживати в мовленні іменники-синоніми антоніми як засіб увиразнення мовивміти застосовувати в мовленні багатозначні словарозвивати і збагачувати мовлення дітей виховувати інтерес до рідної мови.
57511. Омоніми 91 KB
  Мета: дати учням поняття про омоніми, формувати вміння визначати омоніми в реченнях, пояснювати їхнє лексичне значення, доречно вживати їх у мовленні; удосконалювати орфографічні та пунктуаційні навички.
57513. Слово. Значення слова 230.5 KB
  Мета: закріплювати знання про пряме і переносне значення слів багатозначність слова синоніми і антоніми удосконалювати навички користування фразеологізмами; збагачувати словниковий запас розвивати творче мислення та мовлення учнів...