69826

СОЦІАЛЬНЕ СИРІТСТВО В УКРАЇНІ: СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПОДОЛАННЯ

Доклад

Социология, социальная работа и статистика

Сім’я виступає провідним чинником соціалізації особистості на макрорівні. Її основні соціалізуючі функції: забезпечення фізичного та емоційного розвитку індивіда; формування статевої ідентифікації дитини, її розумового розвитку, розвитку здібностей і потенційних можливостей; формування ціннісних орієнтацій особистості

Украинкский

2014-11-25

359 KB

22 чел.

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ

“СОЦІАЛЬНЕ СИРІТСТВО В УКРАЇНІ:

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПОДОЛАННЯ”.


ЗМІСТ

[0.1]
ВСТУП

[1] Схема оцінки сім'ї

[1.1] 1 ДИСФУНКЦІЙНА СІМ’Я ЯК ОСНОВА ДИТЯЧОЇ БЕЗДОГЛЯДНОСТІ

[1.2]
2  ЖОРСТОКА ПРАВДА ПРО ДІТЕЙ ВУЛИЦІ

[1.3]
3 СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ ВУЛИЦІ

[1.4]
4  СОЦІАЛЬНЕ СИРІТСТВО – ОДНА З НАЙБОЛЮЧІШИХ СУСПІЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ

[1.5] Поняття соціального сирітства

[1.6] Причини соціального сирітства в Україні

[1.7] Наслідки соціального сирітства для дітей та суспільства

[1.8]
5 ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ СОЦІАЛЬНОГО СИРІТСТВА

[1.9]
ВИСНОВКИ

[1.10]
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


ВСТУП

Далеко не кожна людина уміє володіти даром любові й добра сімейного вогнища, але ще складніше – не розпорошити і не проміняти його на зваби світу, а з гідністю передати наступним поколінням.

Відповідно до чинного законодавства, сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Її складають особи, які  проживають разом, пов’язані загальним побутом, мають взаємні права й обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік  у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших  поважних причин не проживають спільно.

Існує багато визначень поняття “сім’я” з позиції науки. Зокрема, сім’я – динамічна мала група людей, котрі  зв’язані родинними відносинами (шлюб, кровна спорідненість, усиновлення, опіка), спільністю формування і задоволення соціально-економічних та інших потреб, взаємною моральною відповідальністю.

Сім’я – це соціально-педагогічний інститут та особлива соціальна система, яка є підсистемою суспільства і включає в себе інші підсистеми (членів сім’ї); це первинний контактний колектив. Сім’я є прикладом унікального поєднання різнопланових  збалансованих характеристик. Саме завдяки здатності до врегулювання вона є найгнучкішим елементом соціальної структури, здатним швидко реагувати на внутрішні та зовнішні впливи. Сім’я реагує на будь-які зміни. У ситуації зубожіння у сім’ї знижується здатність задовольняти потреби своїх членів; у випадку розквіту – з’являються споживацькі тенденції.

Сім’я виступає провідним чинником соціалізації особистості на макрорівні. Її основні соціалізуючі  функції: забезпечення фізичного та емоційного розвитку індивіда; формування статевої ідентифікації дитини, її розумового  розвитку, розвитку здібностей і потенційних можливостей; формування ціннісних орієнтацій особистості; оволодіння основними соціальними нормами.  Сім’я, яка належним чином виконує свої функції, називається здоровою.

Існує багато типів сімей. Відповідно до соціально-педагогічного підходу сім’ї класифікують за структурою (повна, неповна); матеріальною забезпеченістю (з дуже високим матеріальним статком;  із високим матеріальним статком; із середнім матеріальним статком; із низьким матеріальним статком чи малозабезпечена; сім’я, що перебуває за межею бідності); за місцем проживання (міська, сільська); за сімейним станом (позашлюбна, молода, зріла); за кількістю і наявністю дітей (бездітна, малодітна, багатодітна); за якістю сімейних взаємин (опікунська, прийомна, благополучна, неблагополучна – конфліктна, аморальна).

Питання сім’ї надзвичайно важливі як для кожного індивіда, так і для суспільства загалом. Міцна сім’я протягом тисячоліть була і є запорукою задоволення людини власним життям. Про значення сім’ї писали видатні люди – науковці й практики. Зокрема, А.С.Макаренко образно зазначав: “Сюди приходять відпочивати переможні сили людини”, а В.О.Сухомлинський з педагогічною мудрістю доповнював: “У сім’ї шліфуються найтонші грані людини-громадянина, людини-трудівника, людини-культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. Сім’я – джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави”.

Сім’я  як один із факторів морального виховання має важливе значення в житті кожної людини. По-перше, основою сімейного виховання є безумовно батьківська любов до дитини, що дає їй відчуття безпеки і захищеності. По-друге, духовна близькість членів сім’ї і позитивне сімейне спілкування закладають фундамент для формування особистісних якостей, світогляду і ціннісних орієнтирів майбутніх громадян країни.  По-третє, сім’я – це мікромодель суспільства, що поступово готує дитину до виконання соціальних ролей,  відповідно до соціокультурних норм конкретного історичного періоду.

Сім’я – це перший соціальний світ дитини. В мікросоціумі сім’ї закладаються основи світогляду, моральності, характеру, естетичних смаків, манер.

Останнє десятиліття є особливим періодом в розвитку та становленні нашої держави, адже  це період значних змін у багатьох сферах життя. В такий час сім’я як ніколи відіграє важливу роль у суспільстві. Батьки передають дитині ті суспільні норми та моральні цінності, котрі прийнятні для них самих. Власне батьки є першими і найважливішими моделями стилю життя, розв’язання проблем, носіями комунікативних навиків. Від батьків дитина отримує елементарні навики у виконанні певних чинностей, батьки формують відношення до праці, до цінностей, до самого себе, до інших людей. тому сім’я є першим і найважливішим середовищем виховання дитини.

Сім’я – одна з найстаріших людських спільнот, що виступає у всіх відомих історії типах суспільства та культур. Здавна сім’я є предметом наукових, теоретичних та практичних досліджень. Якщо прийняти, що розвиток і виховання людини здійснюється зокрема шляхом впливу зовнішнього середовища, то сім’я є одним з найближчих для людини і найважливішим середовищем становлення. Незалежно від того, що сім’я становить “внутрішній світ”, однак по суті вона підлягає впливу з зовні і залишається залежною від зовнішнього середовища.


Схема оцінки сім'ї


1 ДИСФУНКЦІЙНА СІМ’Я ЯК ОСНОВА ДИТЯЧОЇ БЕЗДОГЛЯДНОСТІ

  

Україна періоду трансформації є державою, що переживає цілий ряд реформ: економічних, політичних, соціальних. Проте перехід до ринкової економіки супроводжується економічною кризою, яка негативним чином впливає на функціонування значної кількості сімей. Саме в цей період різко зростає кількість сімей, які живуть за рахунок різноманітних соціальних допомог. Така досить нова для багатьох родин ситуація впливає, як на погіршення економічної ситуації, так і призводить до сильних емоційних переживань у членів її сім’ї, нерідко викликаючи напруження та стреси. За даними Українського інституту соціальних досліджень майже 70% сімей самоідентифікують рівень свого матеріального добробуту “нижче середнього”. Говорячи про зміни у суспільстві не можна не згадати такого явища як суспільні патології. Частина суспільства, нажаль, не змогла пристосуватись до крокуючих змін. Це переважно особи пасивні, які все ще очікують на те, що власне держава повинна задовільняти всі їхні життєві потреби. Це суспільна група, що характеризується зниженням мотивації і активності, пасивністю в громадському житті. Наступна група людей, яка тяжко пристосовується до нових умов життя – особи з низьким рівнем освіти, а також низькими професійними кваліфікаціями, що опинились в складній фінансовій ситуації. Ця суспільна група характеризується найнижчою здатністю до адаптації через невідповідну освіту, вік чи небажання змін, наприклад зміни професії. Збідніння і зубожіння не могли не позначитися на дітях: значно зменшилися витрати сімей на них, усе більше сімей використовують дитячу працю для вирішення загальносімейних матеріальних проблем. Одним з явищ, що найчастіше призводять до деградації сім’ї є алкоголізм. Масштаб алкоголізму настільки великий, що можна говорити про нього як про суспільну патологію. Поширюються такі явища як насилля в сім’ї, жорстокість по відношенню до дітей. Категорія проблемних сімей стала важливим суспільним явищем. Як наслідок, за різними даними від 40 тис до 50 тис. дітей тимчасово або епізодично змушені жити на вулиці. Переважна більшість дітей залишають сім’ю, де замість виховних методів вживаються методи покарання. Варто зазначити, що в багатьох родинах порушилась одна з найважливіших її функцій – соціалізаційна, яка реалізується за допомогою механізмів наслідування та ідентифікації. На її модифікацію мають вплив етичні норми, що існують в суспільстві, культурний розвиток, рівень освіти батьків, динаміка суспільних змін. Поняття дисфункційної сім’ї охоплює не лише патологічні сім’ї, але й сім’ї, що традиційно вважаються благополучними, з належними побутовими умовами, з високим або навіть дуже високим матеріальним рівнем, а насправді з дисфункцією внутрішньородинних стосунків. З одного боку це сім’ї з надмірною опікою стосовно дітей, а з другого – родини, в яких батьки не мають часу на своїх дітей. Власне порушення емоційних процесів у багатьох дітей та молоді, котре психологи називають психоемоційною кризою в значній мірі є наслідком занедбання батьками дітей. Щораз частіше  батьки, зайняті своїми професійними справами не мають часу на те, щоб передавати дітям позитивні почуття, не цікавляться навчанням дитини, життям сина чи доньки в товаристві ровесників, проблемами, що виникають в дитини. Бувають випадки, коли батьки відверто проявляють свою байдужість, або трактують дитину як явну перешкоду у досягненні важливих життєвих цілей. В таких умовах психіка дитини страждає, зокрема має місце занедбання основних психологічних потреб підростаючої людини таких як: потреби любові та безпеки. Наслідком є зростання певних патологій: починаючи від депресії, через ріст злочинності, ріст тютюнопаління, споживання алкоголю та наркотичних засобів.

Ще один тип дисфункційної сім’ї виникає в ситуації, коли батьки від’їжджають  на  тривалий час  з різних причин, особливо в пошуках кращих заробітків для покращення матеріального становища своєї сім’ї, залишаючи дітей під опікою дідусів, бабусь, когось з родичів чи навіть старших дітей. Будучи позбавлені можливості фізичного контакту з батьками, дитина, особливо малолітня, впадає в депресію, котра змінюється агресією. Через певний проміжок часу дитина, позбавлена батьківської опіки, виходить з під контролю дорослих осіб, які тимчасово нею займаються. Заспокоєння всіх психоемоційних потреб діти шукають в товаристві ровесників. Переважно у таких дітей починаються проблеми у школі. Вони легко піддаються впливу оточуючого середовища. Вулиця поступово може замінити їм дім. Вони поповнюють лаву бездоглядних і безпритульних. Протягом кількох років відсутності батьків, дитина поволі втрачає чи не найважливішу річ, необхідну для нормального, здорового функціонування сім’ї – емоційний зв’язок з батьками.

Таким чином, порушення нормального функціонування сім’ї є дуже важливим патогенним чинником, що може призвести до негативних змін у поведінці дитини.


2
 ЖОРСТОКА ПРАВДА ПРО ДІТЕЙ ВУЛИЦІ

Майже щодня нам доводиться бачити дітей, які сидять на тротуарах наших цивілізованих міст, дивлячись на перехожих із сумом і настороженістю, та з протягнутою рукою просять “заради Бога” милостиню або для себе, або для “хворих родичів”. Ці діти з різних причин живуть на вулиці, у  занедбаних підвалах, на горищах наших будинків, на ринках,  у парках тощо. Вони не ходять до школи. Більшість з них – це  діти алкоголіків чи наркоманів і сироти. Ними ніхто не опікується, їх не люблять, з ними не бавляться, бо вони – діти вулиці, вони живуть “по той бік” нашого світу. Ми вважаємо їх суспільно небезпечними, бо вони з раннього дитинства навчились вживати алкоголь, наркотичні речовини, спізнали ранній секс. А ще вони навчились майстерно красти, щоб забезпечити своє існування. З юного віку вони вступають у конфлікт із законом, моральними засадами суспільства і в результаті  - з дитинства прирікають своє життя на загибель.

“Діти  вулиці” – саме ті, які найбільше потребують державного захисту і допомоги, доброго слова та ласкавого ніжного погляду від людей. Ми не маємо права відхрещуватись від них та вдавати, що не помічаємо їх, адже вони – наші діти, діти України, частина нашого суспільства, а тому ми є  співвідповідальними за них. Діти  - це не лише майбутнє нації. Вони також є її серцем, душею, а тому – її дзеркалом. У дитячих очах щиро й без викривлень відображається світ, який їх оточує і яким він є насправді. Саме такий, а не той уявний, в якому так часто живуть дорослі називаючи його економіко-політичною та культурною взаємодією суб’єктів права. Якщо запитати  дорослих, який період їхнього життя був чи є для них найкращим, куди б вони  хотіли хоча б на мить повернутися, то, напевно, більшість вибере дитинство. Справді, дитинство – це та пора, коли ще немає гіркого життєвого досвіду, коли все тільки починається. Діти щасиві, - кажемо ми. У них немає тих проблем, які є у дорослих, про них піклуються батьки, вкладають своє життя з надією виховати справжніх людей. Дитинство- це час мрій і добра, час іграшок і казок.

Але не для всіх дитинство було і є такою прекрасною казкою, не у всіх це слово викличе найкращі переживання, а буде асоціюватися з незахищеністю, неміччю, самотністю... Це стосується дітей, які незважаючи на юний вік, змушені бути дорослими і самостійно дбати про своє життя. Вони постійно живуть серед нас. Їх виловлюють, немов вуличних собак, і відправляють у відповідні притулки, але довго вони там не затримуються і при першій нагоді втечі повертаються до свого звичного життя, бо  найрідніші дорослі уже раз їх зрадили, і їхні вразливі, бо все ж таки дитячі, серця закарбували собі це надовго. Вони повертаються до старших братів “за нещастям”, які є для них батьками і наставниками. Вони не навчаються у школах – вулиця є для них школою життя.

Чому діти йдуть на вулицю? Невже їм погано вдома? Якщо йдуть, значить погано – випливає логічний висновок.

Коли людина йде у світ, добровільно покидає свій рідний дім з яких би то не було причин – її ціллю є щось знайти. Знайти те, чого немає вдома. Хтось їде працювати за кордон, бо не вистачає засобів для існування; хтось, закінчивши середню школу, поспішає за новими знаннями; хтось, одружившись, йде, щоб почати новий, повністю самостійний етап життя.

Дитина, яка йде з дому, також чогось шукає. Шукає того, чого їй не вистачало, можливо, від самого народження. Якби ЦЕ було, воно б вирішило усі її проблеми і проблеми її батьків. Воно б ніколи навіть не дозволило дитині подумати про подібний вчинок. Це рідкісна річ, яка є безцінною і водночас дуже коштовною, річ, яку не можна ні купити, ані продати, вона лише дарується... Це, звичайно, любов. В першу чергу від батьків.

Батьків, діти яких опиняються на вулиці, можна поділити на дві основні категорії.

Одна – це, на перший погляд, звичайні батьки, які ніби забезпечують своїх дітей усім необхідним, але насправді це заповнює лише малесеньку частинку тої порожнини у дитячій душі, яка призначена для них самих. Дуже захоплені своїми турботами чи навіть турботами на благо своєї дитини, часто забувають батьки про неї саму, забувають, що вона не так потребує якихось особливих матеріальних благ, як простого спілкування, простого перебування у присутності своїх найрідніших. І дитина шукає, пробує спочатку це доповнити іншими, також “пустими” речами, а коли цього недостатньо – йде шукати далі, за межі свого дому.

Друга категорія – батьки, які також шукають. Одні, слідуючи за своїми амбіціями, шукаючи земних благ, є настільки заглиблені у життєві проблеми, що не помічають того головного, дорогоцінного для кожних батьків скарбу, який втрачають. Інші ж “топлять” своє життя в алкоголі, або віддають його в цупкі пазурі наркотичних речовин. Як правило, дитина для них  не є  бажаною, а швидше навіть зайвою.

В Україні до “дітей вулиці” відносять такі категорії неповнолітніх:

  •  безпритульні діти – які не мають постійного місця проживання у зв’язку з втратою батьків, асоціальними формами поведінки дорослих в сім’ї, діти, яких вигнали з дому батьки;
  •  бездоглядні діти – які мають певне місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності батьків, родичів, психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
  •  діти-втікачі з виховних установ – діти, що зазнали псилогічного , фізичного та сексуального насильства в закладах інтернатного типу;
  •  діти-втікачі зі зовні вдалих сімей – діти з високим рівнем конфліктності, патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;
  •  діти, що за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці – діти, які позбавлені систематичного батьківського піклування, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до проведення часу без будь-якої мети.

Сім’ї дітей вулиці виглядають за своїм складом приблизно так:

  •  29% дітей не мають батьків, з них у 3% - обоє батьків позбавлені батьківських прав;
  •  у 4,5% - перебування одного з батьків у в’язниці;
  •  у 18% - є інші родичі: бабуся, тітка, дядько, старші брати чи сестри;
  •  4,5% - круглі сироти;
  •  71% дітей вулиці має сім’ю, а саме: 32% - повну (рідних матір і батька), 13% - рідну матір і вітчима, 25% походять з неповних сімей, тобто у 16% дітей є мати, і в 9% - тільки батько.

Інше:

  •  троє з чотирьох дітей вулиці мають сім’ї;
  •  серед вуличних дітей великий відсоток (іноді майже половина) дітей з багатодітних сімей;
  •  більше як половина батьків дітей вулиці має шкідливі звички (алкоголь, наркотики);
  •  кожна третя дитина страждає від жорстокого ставлення у власній сім’ї;
  •  майже половина дітей в сім’ях голодує та недоїдає;
  •  кожна третя дитина на вулиці пішла з дому через асоціальну поведінку батьків.

Опитування визначають, що близько 90% дітей вулиці відвідували школу, читати вміють лише 80%, а писати – лише 75%. Кожній четвертій вуличній дитині треба починати освіту заново. Вагомою є значна невідповідність рівня освіти вуличних дітей та їх віку (що безпосередньо пов’язано з життям на вулиці), загальний низький рівень освіти – більше як половина всіх опитаних закінчила всього 3-5 класів. Лише кожній третій дитині подобалося вчитися і у неї залишилися добрі спогади про школу. Погане ставлення до школи відзначила кожна шоста дитина.

Також варті уваги дані, що стосуються насильства в школі, якого зазнали вуличні діти, а саме:

- фізичне – 14%,     - психологічне – 28%,         - сексуальне – 4%

Загалом опитані діти не відвідують школу від 1 до 4 років.

21% дітей або кожен п’ятий з опитаних, проводить на вулиці весь день. З них одні просто гуляють разом з вуличними дітьми (7,5%); інші здобувають гроші (13,5%); з них навчилися красти та використовують крадіжки разом з жебрацтвом і роботою –7,5%.

За даними відповідей 48% дітей на вулиці голодують, 9% ходять їсти додому, а 21% - харчується на здобуті гроші.

Багато дітей відповідає, що вони не відчувають голоду, тому що вже звикли мало їсти. Основна їжа вуличних дітей – біляші, вода та “що люди дадуть”, або те, що вдасться вкрасти.

Потребу в одязі відчувають 38% дітей. Найбільша потреба – у взутті, також необхідними є штани, сорочки, куртки. Діти, незважаючи на те, що самі босі й голі, ще піклуються про своїх батьків: деяким одяг потрібен, щоб “одягти маму з татом”. Свою потребу в одязі вирішують в такий спосіб: 15% дітей бере одяг вдома чи у родичів, 6% купує одяг у крамницях вживаного одягу, 6% краде чи роздягає вночі п’яниць. З їжею та одягом допомагають, у першу чергу, незнайомі люди і представники релігійних та благодійних організацій.

На дітей вулиці поширюються закони природи – вижити і пристосуватися до важких умов життя легше в групі. Тому вони створюють групи, чисельність яких найчастіше від 4-5 до 10-15 дітей. В групі дитина почуває себе більш захищеною, прийнятою іншими. Найчастіше тут існує “головний” – лідер, якого всі слухають, старший за віком хлопець, іноді доросла особа.

Вуличні діти піклуються одне про одного, діляться їжею, одягом, разом сплять, ночами палять багаття. Біля вогнищ збираються по кілька груп – так безпечніше. Якщо дитина “новенька” і невпевнена в собі, то часто її “знаходять” і приводять у групу інші діти. Деякі новачки, однак, самі знаходять вуличні групи і приєднуються до них. Цікавим є те, що бійки та сварки в групах відзначило лише 8%, а гарні взаємини – 28,5% дітей. Про фізичне насильство розповіло 4,4%, сексуальне – 4,4%, психологічне – 2,5% дітей.

В групах, незважаючи на єрархічні стосунки, майже в 10 разів менше бійок і сварок, ніж у власних домах дітей вулиці. Таким чином, групи до деякої міри заміняють дітям асоціальні сім’ї та задовольняють потреби в позитивних емоційних відносинах.

Про свою роботу на вулиці розповіли майже 60%, інші або не працювали – близько 25%, або не відповіли на запитання 15%. Види заробітку різні: жебрацтво, крадіжки, відбирання грошей у молодших, грабунок п’яних чоловіків, сексуальні послуги. Працею є миття машин, перенесення речей, розвантажування машин, прибирання у кафе.

Кожен другий отримував на вулиці допомогу. Найчастіше діти отримують допомогу від окремих людей – це відзначив 61% дітей, від представників різних благодійних, релігійних організацій – 43%. Допомагають як незнайомі, так і знайомі люди – дають їжу і гроші.

Згідно з аналізом опитувань, визначено такі проблеми стану здоров’я дітей вулиці:

  •  респіраторні й аденовірусні інфекції (взимку) – запалення верхніх дихальних шляхів;
  •  отруєння та гострі шлунково-кишкові захворювання (неякісне та сухе харчування, вживання недоброякісних продуктів);
  •  хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту (гастрит, панкреатит, дискінезія жовчовивідних шляхів, функціональні розлади травлення);
  •  хвороби нирок і сечостатевої системи;
  •  алергії;
  •  захворювання шкіри;
  •  педикульоз (майже 100%);
  •  гельмінтози;
  •  хвороби легенів;
  •  хвороби серця.

Половина дітей при анкетуванні відзначила, що курить тютюн. Відповідно до спостережень волонтерів і соціальних працівників, курить практично 100% вуличних дітей. Потрібно відзначити дуже ранній вік початку куріння  –  3-5 років.

24% вживає алкогольні напої, з них близько третини п’є щодня, що може свідчити про розвиток залежності. Є випадки початку вживання алкоголю з 7-8 років. Середній вік початку – 11 років. Лише 4% відзначили шкідливість вживання алкоголю.

За спостереженнями волонтерів, соціальних працівників і співробітників притулків майже 70-80% вуличних дітей є токсикоманами, починаючи у 6-9 років. Наркотики вживає 4%: коноплю(“драп”, “план”), рідше героїн. Половина  з них вживає наркотики щодня.

Стосовно питання про статеве життя, 20% дітей дали позитивну відповідь, 30% - негативну, інші відмовилися відповідати. 6% дітей одержували гроші за статевий акт. Сексуальному насильству піддавались 12% дівчат і 4% хлопчиків. Є діти, у яких статеве життя почалося з 5-7 років, та найчастіше починають з 10-12 років. Знають про СНІД лише 20% дітей.

Важливим елементом, що сприяє росту бездоглядності серед дітей є формування засобами масової інформації іміджу насильства і “легкого” життя. Експерти вважають, що у засобах масової інформації створено образ молодої людини, котра не докладаючи  значних зусиль, може багато досягти у житті. Чимало є фільмів про вуличних дітей із щасливим кінцем. Засобами масової інформації зведені в культ насильство і “легкий” спосіб життя. Притому для пропаганди сексу і насильства у ЗМІ надаються найбільш зручні для більшості аудиторії часи і найбільш популярні канали. Тому,  під враженням ЗМІ діти виходять на вулицю – “як у кіно”.


3
 СОЦІАЛЬНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ ВУЛИЦІ

Держава розробила ряд програм ліквідації вуличного способу життя в Україні. У кожному обласному місті створено притулки. Державні посадовці намагаються забезпечити ці установи продуктами харчування та медикаментами, а також контролюють стан приміщень.

Якщо дитина потрапляє до притулку, там з’ясовують її сімейний та соціальний стан. Після цього робиться висновок, чи дитина може повернутися у свою сім’ю, чи ні. Якщо ні, то її скеровують до школи-інтернату.

Після тримісячної “корекції” у притулку дитина мало змінюється. Адже закони вулиці дуже сильно закарбовуються у пам’яті, руйнуючи світобачення несформованої особистості. Для ідеальної (наскільки це можливо) корекції потрібний набагато довший термін і кращі умови. Дитина, потрапляючи до притулку, не вчиться, а пробує втікати. Пояснюється все це тим, що на вулиці вона може заробити собі гроші, адже сьогодні в містах створюється безліч організацій, які шукають дешеву робочу силу і тому брати на роботу дітей вулиці є досить вигідно для них. А ще відпочити у такий спосіб, який ніхто не контролює. Дитині, яка звикла втікати та чинити крадіжки, важко зупинитись.

Розв’язання проблеми поширення безпритульності та бездоглядності в Україні потребує розроблення та впровадження чіткої цілісної системи соціального захисту та допомоги “дітям вулиці – від першого контакту з дитиною, яка опинилася у скрутному становищі на вулиці, до її соціалізації через відповідну реабілітацію. Здійснити це можливо шляхом створення комплексної моделі реабілітаційної діяльності, яка повинна включати:

  •  юридичне закріплення обов’язків відповідних підрозділів і служб місцевих органів виконавчої влади щодо вирішення проблем конкретної дитини, яка перебуває у стані безпритульності, бездоглядності чи виховується у кризовій, неблагополучній родині. Функціональні обов’язки працівників цих структур повинні відповідати інтересам і потребам дитини;
  •  заходи з попередження безпритульності та бездоглядності дітей: створення Центрів матері та дитини, кризових центрів допомоги сім’ям з дітьми (якщо стосунки між батьками та дітьми є продуктивними), денних пунктів соціальної допомоги родинам і дітям, консультативних центрів сім’ї з психологічних, юридичних та соціальних питань;
  •  волонтерську соціальну роботу з “дітьми вулиці”, метою якої має бути встановлення контакту з дитиною та заохочення її до звернення до відповідних соціальних служб та притулків для неповнолітніх;
  •  розгалужену мережу притулків з невеликою кількістю вихованців у кожному, забезпечення доступності притулків для всіх дітей, широке інформування населення про наявність таких інституцій та можливість звертатися до них за допомогою; одним з головних критеріїв оцінки ефективності діяльності притулків має стати ефективне влаштування дитини та її неповернення на вулицю;
  •  розвиток сімейних форм виховання для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї;
  •  мережу реабілітаційних центрів для дітей з дезадаптованою поведінкою та залежностями;
  •  залучення громадських, недержавних організацій та фізичних осіб до роботи з сім’ями дітей, які потрапили у притулки для неповнолітніх;
  •  активну та професійну роботу з реабілітації кризових родин з дітьми для відновлення виховних функцій сімей;
  •  створення методичної бази для  організації та якісного проведення реабілітаційної роботи у притулках для неповнолітніх;
  •  проведення інформаційних кампаній для батьків та дітей з метою формування та поглиблення їхньої правової свідомості.

Процеси фізичної, медичної, психолого-педагогічної, освітньої та соціальної реабілітації складаються з трьох взаємопов’язаних етапів – діагностики, корекції, терапії та є необхідними практично для всіх дітей, що потрапляють у притулки. Разом з тим, соціальне минуле і прогнозоване майбутнє повинні визначати характер та обсяги реабілітації для кожної конкретної дитини.

Соціальна реабілітація дітей, яка є центром реабілітаційної роботи в умовах  притулку, подібно до інших видів реабілітації повинна включати:

  •  соціальну діагностику – процес з’ясування та аналізу того соціального контексту, в якому знаходилась дитина до приходу в притулок, її найближчого оточення та причин, що обумовили виникнення в неї кризових станів; з’ясування та підтвердження юридичного статусу дитини; визначення мети, шляхів і методів її подальшої реабілітації;
  •  соціальну корекцію – спільну цілеспрямовану діяльність фахівців притулку, батьків (якщо це не шкодить інтересам дитини і не заборонено законом) та самої дитини з метою усунення кризових станів у дитини, її успішного розвитку та подальшої соціалізації;
  •  соціальну адаптацію – діяльність, спрямовану на встановлення гармонійних відносин між особистістю дитини та тим соціальним середовищем і оточенням, до якого буде влаштована дитина з притулку, формування сприйняття дитиною соціальних норм та поведінки, які є прийнятними у суспільстві, навчання слідуванню ним.

Основними результатами соціальної реабілітації дитини у притулку мають бути:

  •  ретельно перевірені та документально підтверджені виховні та матеріальні можливості сім’ї, з якої походить дитина;
  •  професійно діагностовані глибина та рівень особистісних деформацій дитини в результаті проживання на вулиці або в неблагополучній сім’ї;
  •  документально підтверджений юридичний статус дитини;
  •  сформованість за час перебування у притулку елементарних навичок особистісної гігієни, базових умінь організовувати своє життя в умовах притулку;
  •  готовність дитини до нових умов життя (у прийомній сім’ї, дитячому будинку сімейного типу, в усиновлювачів, у родичів тощо) або до повернення до вже відомого соціального оточення (неблагополучна сім’я  або вулиця);
  •  готовність дорослих, які будуть опікуватись дитиною після її влаштування з притулку, знання ними попередньої життєвої історії дитини, її основних особистісних характеристик, усвідомлення причин виходу дитини “на вулицю” та можливих шляхів усунення цих причин тощо.

Успішність та стабільність реабілітаційної роботи притулків обумовлюється, перш за все, наступністю, яку може забезпечити в подальшому соціальний супровід сім’ї, котрий здійснюється  Центром соціальних служб для дітей, сім’ї і молоді, що передбачає виконання соціальним працівником цілої низки функцій і зокрема:

  •  оцінювальної – визначення конкретних потреб сім’ї та необхідних ресурсів, з’ясування сутності конфлікту;
  •  допоміжної – допомога у визначенні та здобутті сім’єю тих соціальних виплат та пільг, які їй можуть бути надані на підставі законодавства України;
  •  організаційної – об’єднання зусиль різних установ і фахівців з метою задоволення нагальних потреб цієї сім’ї;
  •  освітньо-виховної – забезпечення членів сім’ї необхідними знаннями і навичками щодо реалізації своїх прав, навчання батьків та дітей спілкуванню, взаємоповаги, взаємодії у сім’ї тощо;
  •  консультативної – надання батькам та дітям інформації про наявні можливості вирішення конкретної проблеми, допомога іншим фахівцям щодо вибору найбільш ефективних методів взаємодії з родиною;
  •  посередницької – направлення в разі необхідності батьків і дітей у відповідні установи або до конкретних фахівців для вирішення існуючих проблем або з метою реалізації своїх прав;
  •  координаційної – координація процесу допомоги, що надається родині різними установами та фахівцями;
  •  адвокатської – захист прав та інтересів, перш за все, дитини та дорослих членів сім’ї у разі виникнення такої потреби;
  •  адміністративної – здійснення діяльності щодо визначення мети соціальної допомоги, планування результатів, відповідних заходів надання допомоги дітям та їх родинам, оцінка ефективності цих заходів;

-  аналітичної – збір та аналіз інформації, необхідної для прийняття рішень щодо кожної конкретної родини.

Дитяча безпритульність і бездоглядність без сумніву є чи не найболючішими суспільними проблемами сучасності. Ці явища безпосередньо пов’язані із соціальним сирітством, обумовленим передусім кризою сімейних взаємин, збільшенням числа неблагополучних сімей, ослабленням відповідальності батьків за неналежне виконання батьківських обов’язків, зокрема, за   утримання та виховання дітей, ослабленням виховної функції сім’ї в цілому. Даний факт підтверджують обліки дітей, що проводять працівники служб у справах дітей, які проживають в неблагополучних сім’ях. Діти із зазначених сімей  перебувають під постійним контролем з боку служб у справах дітей, органів опіки та піклування, відділів освіти, працівників центрів соціальних служб молоді, які здійснюють соціальний супровід  неблагополучних сімей. Їм надається гуманітарна, правова та психологічна допомога. Виїзд батьків на заробітки за кордон осучаснив причини дитячої бездоглядності. Масового характеру це явище набуло саме  у Західному регіоні. На даний час чисельність дітей - соціальних сиріт, у яких один з батьків на заробітках становить майже 19 тис. осіб, чисельність дітей - соціальних сиріт, у яких двоє батьків на заробітках – понад 5500 осіб.

Для запобігання соціальному сирітству та бездоглядності серед неповнолітніх у Львівській області функціонує 2 будинки дитини системи Міністерства охорони здоров’я. Після досягнення 3-х річного віку діти, які не були усиновлені чи повернуті в сім’ї, переводяться в заклади освіти та соціального захисту.

Враховуючи становище дітей-сиріт, дітей, які залишилися без батьківської опіки, дітей, які проживають у неблагополучних та багатодітних малозабезпечених сім’ях в області функціонують:

  •  притулок для неповнолітніх;
  •  кризовий центр “Діти вулиці”, створений за сприянням благодійного фонду “Карітас – Львів” УГКЦ;
  •  центр піклування, відкритий за сприянням громадської організації “Ukraine AID” (Швеція);
  •  християнський дім “Нове життя”, засновник Християнське   братство “Нове життя”.


4
 СОЦІАЛЬНЕ СИРІТСТВО – ОДНА З НАЙБОЛЮЧІШИХ СУСПІЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ

Поняття соціального сирітства

Гостра соціальна криза, яка охопила країну на початку 90-х років минулого століття, відобразилась не тільки на матеріальному добробуті, але й на моральному здоров’ї сім’ї, що як головна природна система соціального та біологічного захисту дитини опинилася у кризовій ситуації. Вперше з часів війни смертність стала більшою за народжуваність, розпадається кожний третій шлюб, із сотень тисяч дітей-сиріт, які перебувають під опікою держави, близько 95% є сиротами при живих батьках. Помітною тенденцією останніх років є відокремлення  сім’ї від батьківства. Вона проявляється в значному збільшенні неповних сімей та невиконанні подружжям батьківських обов’язків стосовно народженої дитини. Офіційна державна статистика щороку фіксує збільшення чисельності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Щорічно майже тисяча новонароджених стають соціальними сиротами вже в перші дні свого життя через відмову від них матерів у пологовому будинку. За деякими неофіційними оцінками, реальна кількість біологічних та соціальних сиріт становить близько 300 тисяч. Отже, в Україні спостерігається тенденція до постійного збільшення чисельності найбільш соціально незахищеної категорії населення – дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Соціальне сирітство, що є певним різновидом сирітства, останнім часом набуло загрозливих масштабів. Соціальне сирітство – соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків стосовно неповнолітньої дитини. Соціальні сироти – це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин залишилися сиротами при живих батьках. З точки зору інтересів дитини, яка з різних причин втратила батьківське піклування, головним є те, що така дитина позбавлена можливості мати соціальні зв’язки з батьками або одним із них.

Причини соціального сирітства в Україні

Існує достатньо велика кількість причин, що призводить до появи знедолених дітей. Ці причини є досить різноманітними, стосуються основних сфер життєдіяльності людини та є взаємопов’язаними між собою. Найбільш поширеними чинниками, котрі спричиняють до свідомого уникнення батьками виконання свого природного обов’язку стосовно власної дитини, є зловживання алкоголем або наркоспоживання. Результатом такої поведінки батьків, як правило, є позбавлення їх батьківських прав. На посилення ролі цих негативних  чинників суттєво впливає економічне становище в Україні загалом та безвихідь, скрутне матеріальне становище кожної окремої сім’ї з дітьми зокрема, а також нестабільність політичної ситуації, що сприяє послабленню ролі державних органів у вирішенні проблеми соціального сирітства.

Серед інших причин соціального сирітства у сучасних соціально-економічних умовах  є наступні: девіантна поведінка та ув’язнення батьків, позашлюбне народження дитини, незадовільні матеріальні та житлові умови, морально-психологічний клімат сім’ї та психологічна незрілість батьків, неготовність до народження та виховання дитини, моральна криза суспільства, падіння цінності народження і виховання дитини тощо.

До основних умов, що спонукають до виникнення соціального сирітства відносяться такі: соціально-економічні, криза сім’ї, педагогічна неспроможність сім’ї, зниження виховного потенціалу системи освіти, соціальна політика держави, відсутність системи виховної роботи з дітьми, підлітками та батьками за місцем проживання, розвиток дитячої і молодіжної субкультури, яка не враховує традиційних форм духовності та моральності, збільшення негативного впливу засобів масової інформації, масової культури на субкультуру молодого покоління.

Внаслідок означених причин та умов відбувається порушення одного з базових прав дитини – права на сімейне виховання та батьківське піклування, проголошене Конвенцією ООН про права дитини. Тому діяльність усіх відповідних соціальних інститутів, у тому числі і держави , спрямована на створення таких форм виховання і утримання дитини-сироти, які  б могли певною мірою замінити сім’ю.

Явище соціального сирітства має довготривалі наслідки для дітей, їхніх рідних та суспільства загалом. Відсутність сім’ї – найбільш сприятливого середовища для розвитку дитини – призводить до погіршення стану здоров’я дитини, її навчальних успіхів, затримки розвитку. У дорослому віці особи, які перебували в закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, або зазнавали в дитинстві жорстокого поводження чи недбалого ставлення з боку рідних, переживають труднощі з адаптацією до суспільства, зі встановленням стосунків з іншими людьми, пошуком та втриманням робочого місця. Вони можуть бути схильні до алкогольної чи наркотичної залежності або до насильства над шлюбним партнером, власними дітьми. У свою чергу, подолання довготривалих  наслідків соціального сирітства потребує значних фінансових інвестицій.


Найбільш суттєві причини поширення соціального сирітства в Україні,

% від загальної кількості респондентів

(респондент міг назвати усі варіанти відповідей)


Наслідки соціального сирітства для дітей та суспільства

Оцінюючи наслідки соціального сирітства для суспільства, необхідно враховувати два основні прояви даного явища – існування жорстокого поводження з дітьми та влаштування дітей до інституцій.  До наслідків жорстокого поводження з дитиною відносять негайні та віддалені наслідки. Негайні наслідки це:

  •  фізичні травми, нудота, головний біль, стан запаморочення та втрати свідомості характерні для синдрому струсу;
  •  гострі психічні порушення у відповідь на будь-який вид агресії, особливо на сексуальну (проявами таких реакцій можуть бути збудження, прагнення кудись бігти, ховатись або навпаки зовнішня байдужість. В обох випадках дитина має гостре відчуття страху, тривоги, гніву);
  •  у дітей старшого віку можливий розвиток тяжкої депресії з відчуттям власної неповноцінності.

Серед віддалених наслідків жорстокого поводження називають порушення фізичного та психічного розвитку дитини, різноманітні соматичні захворювання, особистісні та емоційні розлади.

Щодо наслідків інтитуційного виховання для дитини, то протягом ХХ ст. було проведено ряд досліджень, спрямованих на вивчення впливу інституційного виховання на розвиток дитини. Результати їх засвідчили про існування спільних особливостей світогляду та розвитку дітей, які мали досвід перебування в інтернатному закладі. Перебуваючи у дитячому будинку, дитина страждає не стільки від поганого харчування чи медичного догляду, скільки від специфічних умов життя у збідненому середовищі. Розрив зі звичним оточенням призводить до порушень психічного розвитку, що проявляються в тривозі, зниженні активності. Діти, які перебувають у закладах, потребують та активно прагнуть теплих емоційних стосунків. Прив’язаність виникає внаслідок повторюваних взаємодій і реакцій та починається між дитиною і доглядальником, а пізніше – між дитиною та іншими важливими людьми в ширшому соціальному оточенні. У випадку розлучення з матір’ю дитина може втратити здатність встановлювати стабільні тісні зв’язки з іншими. Через часті зміни місця перебування, зміну дорослих, які за нею доглядають, дитина може перестати довіряти навколишньому світу і формувати  тривалі емоційні стосунки з іншими. Різкий розрив з попереднім середовищем(вуличним, домашнім), часті переведення дитини з однієї ланки інтернатної системи до іншої, чергування доглядальників призводять до того, що у вихованців інтернатних закладів формуються розлади прив’язаності.

Крім проблем зі встановленням і розвитком емоційних стосунків з іншими, у дітей, які перебувають в інтернатних закладах, існують також такі труднощі, як:

  •  затримка фізичного розвитку (3-10% дітей мають затримку зросту), порушення рухової координації;
  •  емоційна нестабільність, нестійкість;
  •  соціальна неадаптованість;
  •  деформовані уявлення про сімейні стосунки;
  •  споживацьке ставлення до держави та дорослих.

Результати дослідження психологічних особливостей вихованців шкіл-інтернатів дають можливість зробити висновки, що цим дітям властиві такі характеристики: ситуаційність, вузькість та бідність мотивації, прив’язаність до ситуації, орієнтація на зовнішній контроль, звичка до покрокового контролю, недовіра до себе, орієнтація при виробленні самооцінки на думку інших, деструктивна агресія у розв’язанні конфліктів.

Багато з цих особливостей зберігаються у дітей протягом всього їх подальшого життя, впливаючи на формування життєвої стратегії. Результати аналізу глибинних інтерв’ю з колишніми випускниками шкіл-інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, показали, що основними проблемами респондентів є: ранній шлюб, рання вагітність; брак певних практичних навичок: невміння відстоювати свої особисті та майнові права через незнання законів, їх застосування в житті. У багатьох випускників не сформоване відчуття рідної домівки, оскільки більшість з них пройшли кілька закладів інтернатного типу. За свідченням дітей найбільше проблем, з якими вони стикалися після виходу з інституції, було пов’язано з придбанням одягу, взуття, організацією харчування. До ще однієї групи труднощів належать: пошук друзів, невміння організовувати свій вільний час, відсутність можливості отримати пораду, занижені уміння вирішувати конфлікти в гуртожитку, комунальній квартирі, проблеми із засвоєнням навчальної програми в училищі, технікумі, інституті. Найбільш актуальними з проблем є: страх спілкування з новими людьми, “домашніми дітьми”; небажання та невміння дотримуватись норм співжиття.

Отже, наслідком перебування дітей в інтернатному закладі є формування у його вихованців та випускників комплексу психологічних, емоційних та поведінкових рис, які обмежують їхні “життєві шанси” та виступають перешкодою при встановленні стосунків з представниками позаінтернатного середовища, пошуку роботи, створенні сім’ї та виконанні батьківських функцій.

Жорстоке поводження з дітьми, а також влаштування дітей до інтернатних закладів з метою вилучення їх з ситуації ризику часто призводять до втрати потенціалу суспільства. Виконання обов’язків перед суспільством є складним для колишніх жертв жорстокого поводження та  випускників інтернатних закладів через наявність у них розладів психічного та фізичного здоров’я, низького освітнього та професійного рівня, схильності до протиправної поведінки.

У свою чергу риси, притаманні дорослим, які мали у дитинстві досвід переживання жорстокого поводження та влаштування до інтернатного закладу, призводять до того, що держава та суспільство змушені витрачати додаткові кошти на підтримку, реабілітацію та застосування санкцій до таких членів суспільства.

Допомога по безробіттю; допомога малозабезпеченим сім’ям, матерям-одиначкам; програми соціалізації осіб з алкогольною та наркотичною залежністю; витрати на розгляд справ у судах та утримання ув’язнених у місцях позбавлення волі – ці та інші статті державного і місцевого бюджетів потребують значних інвестицій. Натомість, у випадку подолання проблеми, витрачені ресурси можуть бути спрямовані на забезпечення інших запитів дітей та сімей з дітьми, перш за все духовних.


5 ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ СОЦІАЛЬНОГО СИРІТСТВА

Попри існуючі об’єктивні труднощі подолання проблеми соціального сирітства на сучасному  етапі розвитку нашої держави, безумовними здобутками соціальної політики у сфері охорони дитинства стали:

  •  переорієнтація її на профілактичну діяльність;
  •  розроблення концепції та державної програми поетапного реформування системи закладів усіх форм власності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
  •  розроблення нової системи фінансування утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
  •  призначення і виплати державної соціальної допомоги дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, державної компенсації (грошової винагороди) за надання соціальних послуг за принципом “гроші ходять за дитиною”;
  •  створення нових моделей діяльності  органів опіки й піклування – місцевих органів виконавчої влади – в інтересах кожної дитини;
  •  усвідомлення необхідності підвищення якості наявних та запровадження нових послуг для кризових родин з дітьми;
  •  створення служб підтримки сім’ї різного профілю, підпорядкування і форм власності.

Поступове визнання державою потенціалу недержавних і релігійних організацій, місцевих громад щодо контролю за дотриманням прав дітей сприяє побудові партнерства між різними секторами суспільства та допомагає об’єднати ресурси з метою пошуку успішних інноваційних варіантів виходу з ситуації.

Актуальним питанням подолання проблеми соціального сирітства на сьогодні є розробка загальнонаціональної та регіональних середньострокових стратегій. До їх основних складових  належать:

  •  узгодження законодавства з питань захисту прав дітей; приведення його у відповідність з міжнародними стандартами захисту прав дітей;
  •  розробка механізмів реалізації законодавства;
  •  побудова ефективної міжсекторальної взаємодії в інтересах дітей;
  •  розвиток нових послуг для кризових сімей з дітьми, випускників інтернатних закладів, кандидатів в усиновителі (прийомні батьки, дитячі будинки сімейного типу);
  •  розробка стандартів якості надання соціальних послуг;
  •  навчання фахівців державних організацій, залучених до вирішення проблеми, за інноваційними технологіями;
  •  розукрупнення інтернатних закладів;
  •  запровадження нових механізмів фінансування потреб дітей, які постраждали від жорстокого поводження, та дітей направлених до інтернатних закладів чи сімейних форм опіки;
  •  підтримка місцевих ініціатив в інтересах дітей (розвиток громади, активізацію конкурсів на виконання соціального замовлення);
  •  проведення широких інформаційних кампаній з питань запобігання соціальному сирітству та його подолання;
  •  запровадження прогнозу динаміки розвитку соціальних проблем дитинства та ін.

Прикладом комплексного підходу в подоланні соціального сирітства може бути впровадження трирівневої системи профілактики.

Перший рівень – комплекс дій та заходів, спрямованих на формування свідомого ставлення населення до планування родини та створення сприятливих умов для виконання батьківських обов’язків, який включає:

  •  статеве виховання дітей та молоді;
  •  профілактику небажаної вагітності;
  •  консультування майбутнього подружжя;
  •  підготовку молодих батьків до народження дитини;
  •  соціальну рекламу, метою якої є привернення уваги до питання відповідального батьківства тощо.

До першого рівня також варто віднести державні соціальні гарантії сім’ям з дітьми, які дозволяють полегшити фінансове навантаження на сімейний бюджет, що переживає родина у зв’язку з вихованням дитини.

Другий рівень профілактики соціального сирітства має на меті запобігання влаштуванню дітей до інтернатних закладів та є підтримкою кризових і соціально вразливих сімей з дітьми. Тут особливу увагу важливо звернути на такі групи:

  •  самотні матері та батьки, які виховують дітей;
  •  батьки (опікуни), котрі виховують дітей, які мають хронічні розлади здоров’я та/або встановлену інвалідність;
  •  батьки з числа випускників інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також ті, які походять з кризових родин (зокрема дорослі, які в дитинстві пережили досвід жорстокого поводження);
  •  батьки, яких було умовно засуджено, або ті, які мали досвід відбування покарань у місцях позбавлення волі;
  •  батьки, які мають хронічні розлади здоров’я (зокрема інтелектуальну недостатність або розлад психічного здоров’я) та/або встановлену інвалідність;
  •  сім’ї трудових мігрантів;
  •  сім’ї, в яких один або обидва батьки є неповнолітніми або навпаки – мають похилий вік;
  •  сім’ї, в яких виховуються діти з девіантною поведінкою;
  •  сім’ї, в яких батьки розлучились, мають такий намір або перебувають у процесі розлучення.

Третій рівень профілактики соціального сирітства передбачає надання допомоги вихованцям інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з метою якнайшвидшого повернення їх до життя в громаді. Його складовими можуть бути:

  •  розвиток системи сімейних форм влаштування для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (створення позитивного ставлення населення до усиновлення та інших форм; вдосконалення процедури відбору кандидатів в усиновителі / прийомні батьки / батьки-вихователі; розробка та запровадження послуг для сімей, що усиновили або взяли на тимчасове виховання дитину);
  •  запровадження послуг з метою повернення вихованців інтернатних закладів до біологічних родин;
  •  розукрупнення інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Розповсюджені в суспільстві міфи щодо усиновлення та інших форм сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, стверджують, що процес відбору осіб, які виявили бажання усиновити або взяти на тимчасове виховання дитину, є надскладним, а досягнення  кінцевого результату – створення нової родини – може тривати роками. Насправді ситуація є протилежною, а більшість труднощів у сім’ях, які усиновили або взяли на тимчасове виховання дитину, пов’язана з нереалістичністю очікувань батьків, відсутністю підтримки оточення; наявністю в самої дитини певних розладів здоров’я, наслідків жорстокого поводження чи перебування в інтернатному закладі; неготовністю біологічних дітей чи інших членів родини до зміни в її структурі та способі життя.

Відповідно до Закону України “Про забезпечення організаційно-правових засад соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” кандидати в усиновителі /прийомні батьки/ батьки-вихователі повинні пройти навчання. Разом з тим, підготовка до усиновлення, тимчасового влаштування дитини до прийомної родини, дитячого будинку сімейного типу є важливою і для самих дітей, у тому числі і для біологічних. Процес підтримки сімей не повинен обмежуватись навчанням дорослих та провадженням справи про усиновлення у суді. Для полегшення процесу адаптації дітей та батьків, подолання наслідків інституційного виховання та жорстокого поводження у прийомних і усиновлених дітей кожній родині повинен бути запропонований повний пакет послуг відповідно до потреб такої категорії клієнтів.

Реінтеграція сімей вихованців інтернатних закладів передбачає повернення дитини з інституції до біологічної родини або возз’єднання її з братами та сестрами у прийомній сім’ї. Близько 10-15% дітей від загальної кількості тих, які перебувають у системі інституційних закладів, можуть бути повернені до біологічних сімей. Однак у національному законодавстві нашої країни немає опису процедур повернення дітей до родини та не визначено критерії прийняття рішення відповідальними особами щодо надання дозволу батькам (опікунам) забрати дитину з інтернатного закладу. Водночас возз’єднання сімей вихованців інтернатних закладів є однією зі стратегій деінституалізації в сфері догляду за дітьми з кризових родин, тому може і повинно бути взято до уваги під час планування політики подолання соціального сирітства.

Розукрупнення інтернатних закладів передбачено Законом України “Про забезпечення організаційно-правових засад соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”, який встановлює обмежену кількість вихованців відповідних закритих установ – не більше ніж 50 осіб. Ефективність зазначеного процесу можлива за умов:

  1.  визнання профілактики пріоритетним напрямом діяльності з подолання проблеми соціального сирітства;
  2.  запровадження та надання на належному рівні соціальних послуг для кризових родин, вихованців інтернатних закладів, кандидатів в усиновителі / прийомні батьки / батьки-вихователі та сімей, що усиновили або взяли на тимчасове  виховання дитину;
  3.  залучення недержавних та релігійних організацій до процесу планування, заохочення та підтримка їх діяльності у наданні соціальних послуг;
  4.  створення умов для перекваліфікації та забезпечення робочими місцями працівників закладу.

Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні, незалежно від того, може її біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання чи ні і здатні батьки належним чином виконувати свої обов’язки чи ні. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин залишилися без батьківського піклування, то обов’язок забезпечення їхнього розвитку та виховання бере на себе держава.

Сімейним кодексом України, Законами України “Про охорону дитинства”, “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” пріоритетом влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначено саме сімейне виховання, а основними його – усиновлення, оформлення опіки (піклування), влаштування у прийомну сім’ю, до дитячого будинку сімейного типу.

Таким чином, дітям, які не мають можливості виховуватися в біологічній родині, держава законодавчо гарантує право на сімейне виховання шляхом розвитку сімейних форм їх влаштування. Розвиток саме цих форм визначено життєво необхідною умовою виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Від 2005р., з початком реформування державної системи влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, робота щодо створення прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу в Україні набула широких масштабів і системності. Цьому процесові сприяє впровадження основаних на сучасних досягненнях науки і передовому досвіді фахівців-практиків нових механізмів та нормативних положень щодо роботи з сім’ями, які виховують дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

У 2006р. повноваження щодо створення та контролю за діяльністю прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу передано  на служби у справах неповнолітніх,  центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Це стало одним з важливих кроків у формуванні нової державної системи опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. З метою чіткого визначення сфер компетенції спеціалістів різних служб і установ на всіх етапах роботи з такими сім’ями розроблено “Типовий порядок взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і служб у справах неповнолітніх у процесі створення забезпечення діяльності прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу.

Реформування державної системи опіки, розвиток інститутів сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечується не лише створенням відповідної нормативно-законодавчої бази. Ця робота потребує належної підготовки, поінформованості і цілеспрямованої професійної діяльності відповідних категорій державних службовців, які визначають і реалізують державну соціальну політику на місцевому рівні: заступників голів з гуманітарних питань, керівників відділів (управлінь) у справах сім’ї та молоді, начальників служб у справах дітей, директорів  центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Визначення першочергових завдань та заходів щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, на рівні міста, вимагає від державних службовців чіткого розуміння реальної ситуації, знання законодавчої бази, визначення першочергових потреб та проблем дітей соціально незахищених категорій.

Успіх реформи державної системи влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в першу чергу залежить від практичної реалізації визначених завдань, здійснення відповідних заходів та програм на місцевому рівні, усвідомлення державними службовцями пріоритетів соціальної політики держави, специфічних особливостей сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, сучасних технологій роботи з сім’ями, які виховують дитину-сироту.


ВИСНОВКИ

Наша країна обрала шлях до створення соціальної держави і робить виважені кроки у цьому напрямі. Сучасний етап розвитку соціальної сфери в Україні характеризується швидкістю змін та відкритістю до інновацій. Протягом останніх років у суспільстві було визнано необхідність реформування послуг для сімей з дітьми, вихованців і випускників закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Якісні зрушення в соціальному захисті дітей зумовили нормативно-правові та підзаконні акти, прийняті 2005р. Зокрема основні кроки в інтересах дітей визначаються Указом Президента України “Про першочергові заходи щодо захисту дітей”  №1086/2005 від 11.07.2005р. та Законом України “Про забезпечення організаційно-правових засад соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” №2342 від 13.01.2005р.

На сьогодні пріоритетом соціальної політики у сфері охорони дитинства є профілактика та подолання соціального сирітства. Відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування” вирішення проблем дітей, які потребують захисту, покладено на органи опіки та піклування місцевих органів виконавчої влади. Безпосереднє виконання функцій виявлення таких дітей, запровадження і оформлення над ними опіки та піклування покладаються на служби у справах дітей, відділи освіти, сім’ї та молоді, охорони здоров’я, соціального захисту населення. Перебуваючи у постійному контакті, вищеперелічені організації вживають всі можливі заходи щодо захисту прав та інтересів неповнолітніх, які втратили батьківське піклування, були покинуті, виховуються у сім’ях опікунів, інтернатних закладах. Своєчасно вжиті заходи допомагають запобігти потраплянню дитини до державної системи опіки та піклування або скоротити термін її перебування в закритій установі.

Робота з родиною, в якій існує ризик або вже зафіксовано насильство над дитиною, скорочення терміну визначення статусу вихованців закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; підтримка кандидатів в усиновителі / прийомні батьки / батьки-вихователі, допомога  сім’ям, що вже виховують небіологічну дитину, - ці та інші напрями діяльності є визнаними у світі шляхами подолання проблеми соціального сирітства.

У 2007р. Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту затвердило Стратегію діяльності Мінсім’ямолодьспорту щодо забезпечення прав дітей на виховання та розвиток в сімейному оточенні. Зазначене право є основним правом дитини, оскільки саме в сім’ї для дитини створюються всі необхідні умови для майбутнього повноцінного життя.

Основними напрямами Стратегії  формування національної системи забезпечення прав дітей є:

Напрям 1.  Первинна профілактика соціального сирітства – це закони та відповідні соціальні програми, механізми, що створюють умови для забезпечення всебічного розвитку дітей, благополуччя їх сімей, соціальної справедливості та участі в житті суспільства, профілактики вилучення дітей з біологічних сімей.

Основними завданнями та механізмами його впровадження є:

  1.  формування у суспільстві пріоритету сімейних цінностей та відповідального батьківства;
  2.  запровадження просвітницьких програм формування у дітей цінностей сімейних стосунків;
  3.  підготовка молоді до створення сім’ї;
  4.  соціально-педагогічна допомога батькам, які виховують дітей;
  5.  підтримка і допомога сім’ям, які виховують дітей з особливими потребами.

Напрям 2. Вторинна профілактика соціального сирітства – це закони та відповідні програми, заходи та механізми, спрямовані на подолання сімейного неблагополуччя, стабілізацію та відновлення функцій сім’ї, запобігання вилученню дитини із сім’ї, соціально-правовий захист дитини.

Для розробки та впровадження дієвого механізму соціальної підтримки сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, що поєднує виплати соціальних допомог та надання соціальних послуг, необхідно:

  1.  розробка системи державного контролю за сім’ями, батьки яких належним чином не виконують батьківські обов’язки;
  2.  удосконалення системи надання соціальної допомоги сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах, спрямованої на попередження виходу дитини з сім’ї;
  3.  захист майнових та житлових інтересів дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
  4.  вилучення дитини із сім’ї, якщо умови проживання є загрозливими для її життя і здоров’я;
  5.  визначення і запровадження системи адміністративної відповідальності  батьків, які позбавляються батьківських прав.

Напрям 3. Розвиток сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Для розвитку та забезпечення ефективного функціонування сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, передбачається:

  1.  вдосконалення державної політики щодо формування умов пріоритетності сімейного влаштування дітей-сиріт;
  2.  розвиток сімейних форм влаштування  дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Напрям 4. Реформування інтернатних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Напрям 5. Соціальна підтримка молоді із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування – це закони та відповідні програми, заходи та механізми для забезпечення соціалізації молоді із числа дітей-сиріт, вихованців інтернатних закладів.

Виконання Стратегії буде здійснюватися за допомогою щорічного моніторингу щодо аналізу показників індикаторів, які будуть свідчити про якісні зміни в сфері захисту дитинства.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

  1.   Закон України “Про охорону дитинства” від 26.04.2001 № 2402-ІІІ.
  2.  Закон України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” №2342 від 13.01.2005р.
  3.  Указ Президента України “Про першочергові заходи щодо захисту дітей” №1086/2005 від 11.07.2005р.
  4.  Конвенція ООН про права дитини.
  5.  Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування / Л.С.Волинець, О.Г.Антонова-Турченко, Н.М.Комарова, І.В.Пєша. – К.: Студцентр, 2010. – 119с.
  6.  Дейна В.В. Діти, позбавлені батьківського піклування, як феномен соціального сирітства // Соціальна педагогіка: теорія та практика. – 2006. - №1. – С. 33-37.
  7.  Пєша І.В. Причини соціального сирітства та розвиток сімейних форм виховання дітей-сиріт в умовах трансформації українського суспільства // Український соціум. – 2008. - №2 (13). – С. 59-68.
  8.  Футерко В. Проблеми сиріт очима громади. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2004. – 100с.
  9.  Методичні рекомендації щодо розробки обласних програм подолання проблеми соціального сирітства // Благодійна організація “Соціальна служба “Віфанія”. – К., 2006. – 45с.
  10.   Сім’я в умовах становлення незалежної України (1991-2003): Державна доповідь про становище сімей в Україні за підсумками 2003 року. – К., 2008. – 254с.
  11.   Проблеми бездомних та безпритульних дітей. Стан та перспективи вирішення / Матеріали науково-практичної конференції, м. Львів, 8 листопада 2005року. – Львів, 2005.
  12.   Толстоухова С.В. Стратегія і напрями розвитку соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю в Україні // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. – 2012. - №1. – С. 5-11.

PAGE  3


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

15919. Обратная сила уголовного закона 1.08 MB
  АССОЦИАЦИЯ ЮРИДИЧЕСКИЙ ЦЕНТР Теория и практика уголовного права и уголовного процесса А. Е. Якубов ОБРАТНАЯ СИЛА УГОЛОВНОГО ЗАКОНА НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ УГОЛОВНОГО КОДЕКСА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ СанктПетербург Юридический центр Пр...
15920. Совокупность преступлений по советскому уголовному праву 543.5 KB
  Яковлев А.М. Совокупность преступлений по советскому уголовному праву. М.: Госюриздат. 1960. [1] ЕДИНОЕ ЕДИНИЧНОЕ ПРЕСТУПЛЕНИЕ [1.1] 1. Конкретизированность однородность и разнородность действий. Совместимость действий [1.2] 2. Конкрет
15921. Злочинність неповнолітніх причини наслідки шляхи запобігання 1.54 MB
  Даний навчальний посібник має за мету надати необхідну інформацію про причини та наслідки злочинності неповнолітніх, запропонувати нові підходи щодо її зниження на ґрунті використання методів мікрокримінологічного аналізу й проактивних методів управління ситуацією
15922. Оценка малозначительности деяния 155 KB
  Якименко Н.М. Оценка малозначительности деяния: Учеб.пособие . – Волгоград 1987. 28 c. Согласно ч. 2 ст. 7 Основ уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик ч. 2 ст. 7 УК РСФСР не является преступлением действие или бездействие хотя формально и содержащее призна...
15923. Расследование организованной преступной деятельности 1.06 MB
  УДК 343.132 ББК 67.52 Я14 Моему ученику и коллеге по научным интересам В.И. Куликову безвременно ушедшему из жизни посвящаю эту книгу Яблоков Н.П. Расследование организованной преступной деятельности М.: Юристъ 2002. 172 с. Библиотека следователя. 15ВЫ 5797504774 В книге раскр
15924. Практикум по криминалистике 4 MB
  Практикум по криминалистике Учебное пособие Под редакцией проф. Н. П. Яблокова Рекомендовано Московским государственным университетом им. М. В. Ломоносова Издательство БЕК Москва. 1995 ББК 67.99294 К 82 Коллектив авторов: В. Я. Колдин В.В. Крылов М....
15925. Криминалистика. Учебник 3.29 MB
  КРИМИНАЛИСТИКА Издание второе переработанное и дополненное Учебник отражает современное состояние криминалистики как науки учебной дисциплины криминалистической практики и последние достижения в этих областях. Его авторы в основном придерживаясь традиционно
15926. Издательский договор 572 KB
  Юрченко А. К. Издательский договор. Л.: Издательство Ленинградского университета. –1988. 104 с. В монографии освещаются следующие вопросы: понятие издательского договора его виды порядок заключения договора его элементы договаривающиеся стороны предмет договора фор...
15927. Міжнародне приватне право 1.96 MB
  Матеріали цього підручника сприятимуть набуттю знань і вмінь, необхідних для підготовки фахівців (спеціалістів і магістрів) правознавства високого рівня, здатних вирішувати інте-граційні проблеми сьогодення. Саме такі завдання сформульовані в межах державної освітянської політики в нашій країні. Так, у Рішенні Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України