70230

Визвольні ідеї Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка

Лекция

Литература и библиотековедение

Національна природа інтелігента визначається не кількістю його декларацій про любов до Батьківщини а відповідністю власної духовної діяльності специфіці менталітету рідного народу і потребам його розвитку спричинених своєрідністю конкретної історичної ситуації.

Украинкский

2014-10-17

132 KB

5 чел.

 

ТЕМА №11

Визвольні ідеї Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка.

План:

1. Визвольні ідеї Г.С.Сковороди.

2.Т.Шевченко – Про шлях національного відродження.

3. І.Франко, Л.Українка, їх соціально-політичні погляди.

4. Кирило-Мефодіївське братство.

1. Визвольні ідеї Г.С.Сковороди.

    Національна природа інтелігента визначається не кількістю його декларацій про любов до Батьківщини, а відповідністю власної духовної діяльності специфіці менталітету рідного народу і потребам його розвитку, спричинених своєрідністю конкретної історичної ситуації.

Риси, що визначають своєрідність Г.С.Сковороди як саме українського інтелігента, треба шукати у специфічному ставленні його до двох головних типів інтелігенції — західноєвропейського та російського, які склались на той час і одержують свій розвиток у подальшому поступі. Звичайно, схематизуючи і максимально спрощуючи це складне і неоднозначне явище, його в літературі визначають як відмінність притаманної російському типові інтелігенції принципово колективістської позиції, що віддає перевагу „етиці переконань” з властивою їй вимогою відданості певній ідеології, віруванню, філософській та естетичній системі, науковій концепції тощо, позиції інтелігента, який мислить себе як конкурента чи партнера влади, який дбає за „всіх” і сфера інтересів якого не виходить за межі зовнішнього соціального, групового існування і індивідуалістичної позиції, властивої західноєвропейському типові із притаманною їй „кристалізацією суб’єктивності”. Суть її, цієї другої позиції полягає у тому що цілісність світу надає не святість традиції, не відданість певній ідеології, вченню, релігійній догматиці тощо, а автономний, тобто незалежний від будь-яких зовнішніх авторитетів індивід, який приречений покладатись лише на власне, суб’єктивне розуміння того, що відбувається і відбувалося в минулому.

    Звичайно, Г.С.Сковорода виявляє безсумнівну близькість до цього другого, індивідуалістичного типу інтелігента. І якщо значною мірою західноєвропейська духовна традиція генетично бере свій початок з філософської й життєвої позиції Сократа, то не випадково чи не найпоширенішим у образі Г.С.Сковороди, як вже зазначалось, постає характеристика його як „українського Сократа”. І все ж таки слово „український” у цьому сенсі  позначає не просто визначення того культурного

поля, яке породило „нового Сократа”, воно вказує й на істотну відмінність між славетним греком та українським подвижником. На цю різницю вказував свого часу Микола Шлемкевнч, який у праці „Загублена українська людина” писав: „Ми називаємо самого Сковороду українським Сократом, одначе мусимо добре пам’ятати одне — велику різницю між тими двома моралістами, Сократ проповідь моральної відбудови й очищення виніс на атенські базари і протиставляв її мужньо і одверто панівній тоді софістиці. Він смертю заплатив за свою мужність. Сковорода з своєю правдою жив на затишних пасіках поміщиків, здалека від широких шляхів і їх сутолоки”. В цьому протиставленні не відображення відмінності темпераментів, а принципова різниця концепцій, що визначають сенс життя інтелігента. Подібно до більшості інтелігентів Сходу й Заходу Сковорода — в опозиції до оточуючої його соціальної дійсності. Він не приймає світ зла, в якому живуть його сучасники. Але на відміну від них він аж ніяк не прагне перетворити цю оточуючу дійсність чи то шляхом насильницького введення всіх у „світле майбутнє”, яким воно вимальовувалось представникам російської інтелігенції, чи то через максимальне розширення поля реалізації своїх „природних” потреб, до якого прагне виплеканий західноєвропейською культурою тип індивіда — егоїста.

    Позиція Сковороди — відмінна. Заперечуючи наявну соціальну дійсність, він не прагне змінити її ані в ім’я щастя мільйонів, ані заради задоволення власних „природних” потреб. Він усвідомлює „ненужність” світу соціального як самоцінності з огляду на реальні потреби людського буття. Для Сковороди в притаманному йому прагненні до свободи і щастя суттєвим було усвідомлення того, що бажаної мети можна досягти на шляху заглиблення в себе, у прагненні до найпотаємніших, сердечних глибин власного „я”, де й чекає зустріч з Богом як жаданий результат реалізації мрій про волю і щастя. Не сприймаючи наявну соціальну реальність, він не прагне будувати новий світ соціального, усвідомлюючи, що людина не лише „суспільна істота”, а ще й Людина. Він не заздрить тим, хто прагне уявних скарбів, проголошуючи своєю метою оволодіння „духовним багатством і тим хлібом єдиним духовним і тим одягом, без якого не можна увійти у вельми прикрашені чертоги небесного жениха”.

А тому, на відміну від західноєвропейського типу інтелігенції, поле свободи в етичній концепції Г.Сковороди не знає обмежень, оскільки воно спрямовується не зовні, а в середину людини. Він реалізує потребу з внутрішній нескінченності, що врівноважує безодню соціального простору й часу, в якому може загинути, потонути сенс людського буття.

    Звичайно, така настанова також спирається на певну традицію, що ґрунтувалась насамперед на християнській етиці з властивою їй ідеєю переображення, богоподібності людини, прагненням до енергетичного злиття людини з Богом. Але при цьому така позиція є породженням тієї конкретно історичної ситуації, в якій опинився за часів Г.С.Сковороди український народ. Це й дає право розглядати її як виплід властиво українського духу.

    Г.С.Сковорода жив на „розграні двох великих епох”. Він був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з ним, за виразом Д.Чижевського, культура ця „догоріла повним полум’ям до кінця та враз згасла”. Це був час ліквідації політичної спадщини Гетьманщини, остаточної втрати Україною автономії, покріпачення селян, що здійснене було після указів 1763 та 1783 рр. Гинула зроджена попередньою добою козацька людина, в якій привабливо віддзеркалювалися такі риси менталітету, як героїка вояцького подвигу, безоглядне молодецтво, широта душі, романтичні, ліричні поривання, сильні пристрасті, буйні веселощі, гумор. Нова соціальна дійсність суперечила цьому, вона позбавляла надії на самозбереження. У такій ситуації залишалось три виходи: чи змиритись й стати на шлях пристосування до нових умов; чи вийти на боротьбу з цією дійсністю в ім’я збереження того, що ця дійсність знищувала; чи спрямувати споконвіку притаманну українському духові, породженому „кордонною цивілізацією”, стихію вільної самодіяльності особистості за межі соціального — в сферу духовної реальності, яка свідомо протиставлялась неприйнятній соціальній дійсності. Цей третій шлях обрав Г.С.Сковорода, і як на той час такий вибір був чи не найбільш реалістичний з огляду на потреби збереження і розвитку української духовності як такої.

    Звичайно, позиція інтелігента взагалі не може обмежуватись — скористаємось висловом М.Шлемкевича — „втечею від життя в душу і долю”. Нормальний розвиток національної культури потребує якомога органічної узгодженості соціального і духовного життя. І коли соціальне постає перешкодою на шляху розвитку духовного, вступає з ним у суперечність, інтелігенція не лише реалізує себе втечею від поневолюючого світу, а й спрямовує  свої   зусилля  на  перебудову   цього  соціального світу відповідно до вимог духу.

    Історія української інтелігенції не розвивалась по одній лінії, де на зміну типу „сковородинської людини” приходила „шевченківська людина” з притаманним їй гаслом „Борітеся — поборете!”. Більш правильним є погляд на історію української культури як поле взаємодії обох цих типів інтелігента.

   Ситуація до певної міри не змінилася й за епохи, що наступила після Г.С.Сковороди.

У середовищі інтелектуалів, безумовно, бере верх протилежний сковородинському тип інтелігента з притаманною йому соціальною героїко-революційною, прометеївсько-романтичною спрямованістю. Це й зумовило сумну долю філософсько-теоретичної спадщини Г.С.Сковороди, яка до кінця XIX ст. залишалась поза сферою серйозного осмислення. Наприкінці XIX ст. відомий український дослідник Д.Багалій констатував: „До останнього часу на твори Сковороди звертали мало уваги навіть фахівці-дослідники: всі цікавилися не стільки його творами, скільки його особою і життям”.

    2.Т.Шевченко – Про шлях національного відродження.

Характерною ознакою політико-правових поглядів Т. Г. Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає „добрих” царів. У поемі „Сон”, яку сам поет назвав комедією, він із нищівним сарказмом розвінчує образ царя як помазаника божого на землі, в творі „Юродивий" називає його „фельдфебелем на троні”, верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. За умов жорстокої реакції Т. Г. Шевченко сміливо поставив питання „чи довго ще на сім світі панам панувати?”. В історії експлуататорських держав він бачив сатрапів, тиранів-царів, цезарів, імператорів, які правили, спираючись на церкву, що освячувала свавілля й насильство над людиною.

    Поряд із різко критичним ставленням Т. Г. Шевченка до абсолютної монархії він не абсолютизує й буржуазно-республіканський лад, кваліфікує його як далекий від інтересів трудящого люду, від тої „челяді”, кріпаків-трудівників, того стану, з якого вийшов сам.
    У своїх творах він докоряв французьким енциклопедистам XVIII ст., які проголосили гасло  „Свобода, рівність і братерство”, в тому, що вони „почали” та не закінчили ліквідацію „батогів, престолів і корон”.

Світле майбутнє України поет, якого сучасники назвали „пророком”, пов’язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів.

В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, насамперед, власність на землю. Говорячи про ці погляди Т. Шевченка та інших демократів, тодішніх і пізніших, слід мати на увазі одну характерну особливість тогочасного суспільного розвитку.
    Перехід від феодально-кріпосницьких основ економічного життя до буржуазних пов'язаний зі зміною форм власності, а відповідно й мотивації праці, себто відмову від позаекономічного примусу й впровадження натомість економічного стимулу.

Рабовласницька й феодально-кріпосницька форми виробництва базувалися на позаекономічному примусі, тоді як буржуазний лад мав і має економічні методи залучення до пращ, а отже — право приватної власності.

    Т. Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав що ці закони „катами писані”, що „правди в суді немає”. Його ідеалом була трудова демократична республіка.

    У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов’ю до України, її народу. У вірші „Чи ми ще зійдемося знову?”, написаному в засланні, він закликав своїх співвітчизників: „Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В останню тяжкую минуту За неї господа моліть”.

    Отже, у творчості Т. Шевченка, в його політичних поглядах поєднувались ідеї революційності, демократизму і самостійності України. Його творчість справила великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної і національної свободи.

    Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями як „Народна воля” та „Чорний переділ”.

    Оцінюючи їх діяльність, треба мати на увазі, що на них уже був відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму. В програмних документах, прокламаціях і відозвах часто трапляються фрази „робітничий клас”, „експлуатація”, „буржуазний лад” та ін.

Серед політичних ідей народництва слід зазначити його негативне ставлення до експлуататорської держави. Головний принцип оцінки держави — кому вона служить, чиї інтереси; захищає. Особливо ненависним була зверхність монархічної особи в суспільному ладі Росії. У статтях та інших публікаціях чітко говорилося про ”політичну систему”, „політичну організацію”, „механізм політичної влади”. Безумовно, не всі ці поняття мали сучасне наукове обґрунтування. „Принцип абсолютної держави” й „деспотичного режиму” вбачався в необмеженій владі царя, її надмірній централізації. „Там, де свавіллі є основою закону, немає ні закону, ні волі, немає забезпеченні примітивних прав людини. Немає меж насильству при такій системі”, — писала „Народна воля” 20 серпня 1880 р.

Більшість революційних народників схилялася до заперечення будь-якого монархізму, абсолютного чи конституційного. Хоча і їхніх документах іще немає вимог установлення республіки, але по суті йшлося саме про такий вид правління, а одне з центральних устремлінь революційного народництва — це повалення самодержавства і встановлення Тимчасового революційного уряду головною метою якого мало бути скликання Установчих зборів. А вже їм належало створити революційну владу, цілком залежну від волі народу, утвердження демократичних свобод, передач; землі селянам. Принцип верховенства волі народу планувалось покласти підвалиною всіх рівнів влади. Принципами організації центральної влади проголошувалися її виборність, змінність підзвітність, підконтрольність. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської общини.

    Аналізуючи проблеми політичних відносин у суспільстві народники в основу прав людини ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції США та інших буржуазних держав.

3. І.Франко, Л.Українка, їх соціально-політичні погляди.

Одним із видатних представників політичної думки України був І.Франко (1856-1916) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч.

З-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду історії не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи. В його особі постає людина з широким світоглядом, науковим розумінням природи та суспільства в їхньому історичному минулому, в. розвитку, яка при цьому прозорливо вдивлялася вперед, у майбутнє історії людства.

    Безперечно, що на доробку І.Франка, як і інших мислителів, позначилися складні суперечності ідейно-політичної боротьби різних класів, партій і суспільно-політичних течій переломного періоду в історичному поступі людства. Будучи реалістами, вони не оминули зримих суперечностей тогочасного життя, розкривали погляди різних за своєю класовою природою політичних теоретиків, хибували непослідовністю і хитаннями. Світогляд І.Франка формувався в умовах наростаючого руху трудящого селянства проти соціального й національного гніту. Стимулом для його кипучої й різнобічної діяльності була любов до свого народу, за кращу долю якого він боровся все своє життя.

     Великою мірою в нього виробилося чітке негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, якому перебував український народ під тиском соціального і національного гноблення. І.Франко добре знав історію української культури, високо поціновував доробок прогресивних діячів російської культури, особливо праці О. Герцена і М. Чернишевського, котрого називав безсмертним великій революційним діячем. Добре був обізнаний і з європейською культурою. У його творах знаходимо посилання на видатного етнографа й історика культури Е. Тайлора, філософа і соціолога Г. Спенсера, американського економіста      Г. Джорджа, на представників західноєвропейського утопічного соціалізму філософів-раціоналістів, позитивістів, представників антропологічного напряму та ін.

Великий інтерес виявляє І.Франко й до марксизму. Ретельно ознайомився з „Капіталом” і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також простудіював інші твори К. Маркса й Ф. Енгельса, зокрема „Маніфест Комуністичної партії”, а також „Становище робітничого класу в Англії”, „Людвіг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії”, „Анти-Дюринг” Ф. Енгельса. Вступ і дві перші глави розділу    

„ Соціалізм” останньої праці Ф. Енгельс також переклав українською мовою.

    Відомо, що І.Франко був знайомий і з творами та діяльністю Г. Плеханова, підтримував листування з журналом „Жизнь”. Наголошував на вирішальній ролі економічних відносин у розвитку держави та права, поділяв думку про те, що людство пройшло шлях від бездержавних форм існування до державних, позитивно сприймав теорію суспільно-економічних формацій і т. д. Так, у статті „Ще про нашу культурну нужду” він писав, що „історична зміна економічних порядків: феодалізму, капіталізму й соціалізму є фактом”.

    Поряд із цим І.Франко піддає гострій критиці деякі марксистські положення, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі й політичного життя, до комплексного розв’язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

    Погляди І.Франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов’язував із появою приватної власності й розшаруванням суспільства. Але стосовно сутності держави, її владних функцій у нього були своєрідні міркування. Найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства й тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. І.Франко підкреслював, що всі експлуататорські держави з їх установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистояла й протистоїть народові, панує над ним. Із цих позицій І.Франко розглядав і Австро-Угорську, і Російську держави. Російська імперія, де панувала абсолютна монархія, була для нього „темним царством”, „машиною” якого був поліцейсько-бюрократичний апарат, що керував та контролював і справи, й думки, й прагнення кожної людини. Гострій критиці піддавав він буржуазну державу, для якої, на його думку, характерні міцна армія як опора існуючого політичного ладу, міцний бюрократичний апарат, посилення виконавчих адміністративних органів і применшення ролі органів виборчих, концентрація багатств у нечисленної пануючої верхівки й неможливість задовольнити найелементарніші потреби мільйонів.

У буржуазному суспільстві, на думку І.Франка, політична влада перетворилася також на капіталіста. Конституційність сучасних йому буржуазних держав не ліквідує соціальної й національної нерівності, фактичного безправ’я мільйонів. Отже, й буржуазний парламентаризм, як підкреслював він у своїх статтях, є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси, насамперед, шляхти, буржуазної інтелігенції, котрі плекають одну мету — „брати й драти парламентарно”.

     Відомо, що І.Франко тричі був притягнений до слідства та суду й на власному досвіді переконався у справжній і не формальній сутності проголошеної "рівності" всіх перед законом. Так зване "право", на його думку, як і основний закон — це колесо однієї поліцейсько-бюрократичної машини буржуазної держави, машини, що діє в інтересах пануючих класів. У цій державі існує лише карикатура на правосуддя: закони порушуються самими суддями на догоду можновладцям. Гнівно картав І. Франко порядки в галицьких в'язницях, свавілля, яке там панує уставленні до ув'язнених, застосування катувань. У цьому він переконався за 15 місяців перебування за ґратами: беззаконня панувало у законі, в суді й у в'язниці.

    У цих міркуваннях відчувається значний вплив соціалістичних ідей, зокрема марксизму, від якого, проте, погляди І.Франка з соціально-політичних питань істотно відрізнялися. Марксистська теорія виходила з беззастережної переконаності її авторів і носіїв в історичній місії пролетаріату, якому належить очолити революційну зміну суспільного устрою в соціалістичному напрямі. Пролетаріат, за марксизмом, — це могильник капіталізму, авангард усіх соціалістичних перетворень. Одначе І.Франко підходив до розв'язання політичних проблем із позиції робітників”, до яких він відносив усіх трудящих, у тому числі селян, працюючу інтелігенцію, „дрібних майстрів” і „дрібних власників”, тобто не тільки суто пролетаріат. Він також не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції. У статті „Російські соціал-демократи” І.Франко критикував Г. Плеханова за орієнтування виключно на пролетаріат. Цю осібність міркувань вихідця із селянської сім'ї традиційно пояснювали слабким розвитком пролетаріату в Галичині. Але І.Франко добре знав і життя східної України, в цілому Російської імперії, політичне становище в західних країнах, де пролетаріат був більш розвинений, ніж у Росії (включаючи Україну) та в Галичині. І.Франко не поділяв марксистської ідеї стосовно „історичної місії пролетаріату” скоріше не тому, що не зміг побачити революційного потенціалу пролетаріату (він це бачив!), а тому, що ідея авангардної ролі пролетаріату, за марксизмом, була повя’зана з ідеєю диктатури пролетаріату як найважливішого знаряддя здійснення соціалістичних перетворень. Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І.Франко разом з тим розумів, що саме селянство, неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою, не здатне вести успішну боротьбу за соціалізм і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами.

    Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвердження соціалізму, І.Франко водночас стояв за соціалізм. Сама „народна революція” асоціювалася І.Франком із докорінною перебудовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Він був переконаний, що тільки так можна реалізувати ідеї соціальної справедливості, встановити справді гуманні: засади в суспільстві.

    Аналізуючи сучасний йому капіталістичний світ, він дійшов до висновку, що тільки соціалізм може забезпечити кожному з народі свободу й соціальну справедливість, бо цей лад, на його думку найвільніший і забезпечує народові належний матеріальний достаток. Віддаючи данину Великій французькій революції, яка проголосила гасла Свободи, Рівності й Братерства, І.Франко каже що ці гасла були „великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму і буде на світі”. Проте уявлення І. Франка про майбутнє „царстві праці” відрізнялися від марксистських, хоч він і зазначав, що саме К. Маркс підніс теорію соціалізму до значення позитиви науки.

    Марксизм наголошував на головній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За І.Франком новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, и ґрунтується на солідарності інтересів. Що ж до держави, вона в сучасному її розумінні, на думку І.Франка, не може мати місця в омріяному суспільному ладі.

    Франкове розуміння держави, ролі державного чиновницького апарату було важливою передумовою його вкрай негативного ставлення до ідеї диктатури пролетаріату як державного, хоча й тимчасового, устрою. І.Франко слушно вважав: „Держава неможлива поза адміністративним апаратом — прошарком, що самовідтворюється. Тому й наявність держави розглядається як панування саме адміністративно прошарку, котре веде до соціальної нерівності в суспільств Він висловлював переконання, що за наявності держави, як її розуміли соціал-демократи — марксисти, соціальна нерівність не буде подолана. „І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітник через капіталістів, але була би всевладність керманичів — у одно, чи родовитих, чи вибраних над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену владу хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі з хопити її на завсігди! І як легко при такім порядку підтяти серолюдності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити йо на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового”. У статті „До історії соціалістичного руху” І.Франко вказує, що „всевладність комуністичної держави, зазначена в усіх 10 точках Комуністичного Маніфесту, у практичнім переведенні означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним житієм”.

    Сам він уявляв майбутнє соціалістичне суспільство інакше. Його ознаками мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. Політична свобода — це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищається.

У майбутньому суспільстві мусить утвердитися справжнє народовладдя, реальна, а не формальна демократія. І.Франко підкреслював пріоритет безпосередньої демократії. Головний засіб здійснення народом своєї влади, на його погляд, це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну й культурно-освітню, судову. Не заперечував він і необхідності представницької демократії для розв’язання деяких важливих для всякого суспільства питань, її органи належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв’язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Всі обранці підконтрольні громадам, які їх обрали. За соціалізму, вважав Франко, будуть забезпечені свобода кожної людини, цінність якої визначатиметься її здібностями й корисною працею. Соціалістичне суспільство, за його переконанням, це дуже зорганізоване суспільство, де панує народний суверенітет.

    У статті „До історії соціалістичного руху” І.Франко чітко віддає перевагу фур’єристові Консидерану перед К. Марксом, оскільки Консидеран „ясно розумів, що розвій людства, обік вдосконалення громадської продукції, доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальності, що ся друга сторона розвою для кожного людського осібника на певнім ступені освідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції”.

    Торкаючись шляхів, способів утвердження соціалістичних відносин у суспільстві, І.Франко не був послідовним. У багатьох його статтях підкреслюється правомірність, у разі необхідності, застосування   найрадикальніших,  крайніх заходів здобуття трудящими свободи, вивільнення від експлуатації. статті

Знаходячись під враженням подій під час виборів у галицький сейм, коли уряд застосував зброю, щоб перешкодити народові висунути у сейм своїх обранців, І.Франко у статі „Політична хроніка” писав, що у народу є межі терпіння і він починає розуміти необхідність активної боротьби і в захисті своїх прав може пролити свою кров.

    Разом з тим у багатьох працях він схиляється до безкровних політичних форм боротьби. Зокрема, в роботі "Мислі о еволюції в історії людськості” І.Франко пише, що ідеал робітників виростає з реального історичного розвитку, тому можна лиш прискорити його реалізацію, „причинитися до єго осущення в розумній формі, без насильних і кровавих потрясінь”.

    Велику увагу приділяв І.Франко розв’язанню національного питання у майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українського народу, розвиток його культури, Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, „без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може встоятися”. Для нього майбутня Україна — це розвинена, висококультурна нація Європи.

    У досягненні цієї мети І.Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює „стяг національності”, національної мови, письменства народної освіти. Особливо дбав він про національну мову „Для успішного розвитку потрібні інституції національні і передусім, національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу”.

    Разом із тим ця мета може бути досягнута з утіленням суспільного ідеалу, за який він бореться: досягнення Україною політичної самостійності.

    Кінець XIX — початок XX ст. позначається піднесенням революційного руху в Росії та в Україні, як ЇЇ складовій частині, й це сприяє розвиткові та поширенню політичних, зокрема, соціалістичних ідей. Відчутний   вплив   на   радикальні   кола   інтелігенції   справляє марксизм.

     Саме цей період збігається з активною творчістю та громадською діяльністю видатної представниці української культури Лесі Українки (1871-1913). У 90-х роках вона уважно вивчає соціалістичну, марксистську літературу, дбає про її переклади українською мовою, зближується з революційними гуртками та організаціями, в тому числі й соціал-демократичного напряму.

     Відомо, що у квітні 1901 р. вона бачиться з М. Ганкевичем (галицьким соціал-демократом) і передає йому для видання серію перекладів літератури соціалістичного змісту: працю Ш. Дікштейна „Хто з чого жиє” з „Додатком від впорядника”,                 А. Лабріоли „Нариси про матеріалістичне розуміння історії”, „Маніфест Комуністичної партії” та ін.

    Леся Українка усвідомлювала роль соціал-демократичного руху в боротьбі народу за своє соціальне й національне визволення, але вважала, що в цьому русі належну увагу треба приділяти національному питанню. Так, у листі до М. Павлика (26 травня 1899 р.) вона пише, що „соціал-демократія — це занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього... Якби була публіцистом, то звернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, та як мають, наприклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситися межи собою”.

    Під час арештів та обшуків у представників революційної молоді, а серед них і соціал-демократичного напряму, поліція знаходить листи, записки, які свідчать про листування Лесі Українки з цими людьми. Протягом усього свого життя письменниця була під пильним наглядом поліції, що змушувало її бути дуже обережною в своєму листуванні, дещо маскувати. У листі до М. Павлика (січень 1895 р.) зауважує: „У мене тепер думка росте і вже переросла ту рамку, в якій можна робити що-небудь одкрито в Росії”.

    Леся Українка цікавилася діяльністю багатьох політичних партій (отже, й соціалістичного напряму, зокрема, російської соціал-демократії), але не визнавала жодної з них цілком відповідною її власним переконанням. Деякі партії та їхніх діячів піддавала гострій критиці за обмежений націоналізм, а соціал-демократичні партії Росії й України — за ігнорування національного питання або недостатню увагу до нього.

    У листі до Ф. Волховського (березень 1903 р.), повідомляючи про переслідування соціалістичного руху австрійською поліцією за допомогою російської охранки, вона пише: „Поділяю не всі погляди членів соціал-демократичних гуртків і маю застереження до їхньої діяльності, тому в дописах вживатиму не „ми”, а „я”, бо по натурі я, властиво, „Wilde”, тобто дика, і з організаціями входжу завжди в оригінальні відносини „союзника” скоріше, ніж члена”.

    Усю історію суспільства Леся Українка розглядала як історію боротьби трудящих проти соціального та національного гноблення. Вона вважала необхідною боротьбу проти російського царизму, проти всієї системи утисків народу російською державною машиною на чолі з царем. Яскравим виявом ставлення до самовладдя, деспотичного режиму у Росії є її реакція на бучну урочисту зустріч, улаштовану Миколі I I в Парижі, куди він поїхав з вінценосною дружиною після двох літ царювання. Особливо вразило письменницю, що його захоплено вітали письменники, артисти, композитори. З цього приводу вона надіслала за кордон Л. Драгомановій памфлет „Голос однієї російської ув'язненої” з проханням надрукувати в будь-якому прогресивному виданні. У памфлеті говорилося: „Ганьба лицемірній лірі, улеслеві струни якої наповнювали акордами зали Версаля... Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять ланками своїх добровільно накладених кайданів. Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна”.

    Мужня й невтомна громадська діячка різко викривала експлуататорську суть усіх держав, що існували в минулому й за її життя. У поглядах на походження держави вона виходила з теорії насильства, яка була поширена в тогочасній західній літературі. На її погляд, виникнення держави було пов’язане із завоюванням одного народу іншим або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішому. Держава виявляє себе не тільки як підкорення того чи іншого народу або народів сильнішому народові, або якомусь могутньому правителеві, а й як панування сильних класів над слабкими. Російську абсолютну монархію Леся Українка вважала політичною системою, побудованою на насильстві й не обмеженою ніякими законами.

    Як і більшість тодішніх прогресивних культурних і громадських діячів, вона вірила в творчі сили народу, в його здатність знищити соціально несправедливий лад і побудувати новий, який відповідав би інтересам народу і який вона пов’язувала з соціалізмом. Визнавала закономірність класової боротьби в суспільстві між тими, хто, головним чином, виробляє, й тими, хто, головним чином, споживає. У її творах послідовно проводиться думка, що ніяке насильство не може придушити в народі прагнення до волі, що гнобителів невідворотно чекає розплата.

    Викриваючи антинародну сутність монархічних режимів Леся Українка піддавала гострій критиці й тогочасний капіталізм. Переконливість критики капіталістичних відносин пояснюється глибокою обізнаністю з політичним і культурним життям західних країн, де вона часто перебувала у зв’язку своєю хворобою. Об’єктами її критики були соціальна несправедливість, буржуазна мораль, декадентське мистецтво, що виростали на ґрунті капіталістичних відносин. У статті „Європейська соціальна драма наприкінці XIX ст.” письменний аналізує відображення в літературі боротьби робітників проти своїх визискувачів і виправдовує цю боротьбу, виступає проти примиренства та мінімалізму в цій боротьбі, коли завданню є лише часткове полегшення побуту робітників.

    Стоячи на позиціях активної революційної боротьби трудящих проти своїх гнобителів, письменниця разом із тим відкидала терор як засіб боротьби. У статті „Політика і етика” підкреслювала, що не може ототожнювати терор із революцією, хоч, за бажанням, можна виправдати і те, й друге. На її погляд, терор — безперспективна, безцільна дорога, бо на місце одного правителя приходить інший. У драмі „Руфін і Прісцила” дуже добре це виражено словами, що „кожен Брут новому Цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому”. Вона, як і І.Франко, засуджувала як червоний, так і білий терор часів Французької революції.

    Леся Українка сповідувала ідеал свободи, який виключав будь-які, хоч відкриті, хоч завуальовані форми пригнічення особи. Люди повинні мати політичну й економічну свободу. Наявність справжніх політичних, економічних і соціальних прав людини, свободи слова, совісті, права брати участь в управлінні державою залежить від державного ладу й економічних відносин, котрі його зумовлюють. Вона вважала, що поки влада (гроші, війська, поліція) перебувають у руках багатіїв, не можна досягти ні політичної, ні економічної свободи трудящих.

Досягнення справжньої свободи можливе шляхом суспільної й культурної перебудови держави, фактичного визволення робітників, до яких вона відносила й найбідніше селянство та трудову інтелігенцію (як і І.Франко). Міра свободи особи, за переконанням письменниці, залежить від ступеня її духовного та фізичного розвитку. Серед інших свобод вона надавала великого значення свободі слова, зокрема, свободі відкрито висловлювати свої думки та судження з приводу тих чи інших явищ суспільного життя, навіть критичні.

    Така свобода народу, на її погляд, відсутня як в історичному минулому — в давніх державах, так і в сучасному їй суспільстві, в тому числі й у західноєвропейських країнах.

    Щастя українського народу, його вільне майбутнє поетеса пов’язувала з непримиренною боротьбою народу за своє визволення. Відстоювала ідеї українського національного патртизму, які при цьому виключали зневажливе ставлення представників інших націй. У трудящих усіх національностей є спільний інтерес — прагнення позбутися соціального гніту. Тому вона поділяла думку про необхідність Інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі за свої права. Але додавала, що єдність мала будуватися на рівноправній для всіх націй основі.

    Майбутнє суспільство не малювала в якихось конкретні формах, у її працях немає чітко сформульованої моделі майбутнього суспільства, що свідчить про глибоке розуміння недоречності вигадування таких моделей. Вона свідомо і бажала пророкувати з приводу конкретних рис майбутнього суспільства, як це робили деякі представники соціалістичні думки, що доходили до абсурду в таких провісництвах. У загальних рисах майбутнє уявлялося їй як суспільство, де нема антагоністичних класів, де забезпечені свободи особи, прав людини, де вільно почувають себе всі нації й народи. Це загальне уявлення про суспільство майбутнього пов’язувалося соціалізмом так, як вона його розуміла.

    Леся Українка різко критикувала розуміння соціалізму я загального комфорту або як суспільства, де панує свавілля здичавілого пролетаріату. Критично ставилась й до ідей утопічного соціалізму, але вважала необхідним його вивчення для якомога правильнішого визначення шляхів побудови досконалішого суспільства. „Комунізм першого християнства, — писала вона, — се фікція, його ніколи не було або се було комунізмом жебрака, що все одно не мав ніякого маєтку, або ще комунізмом добродійного багача, що кидав „крихти від свого стола” комуні „псів”, що сидять під столом пана свого. От і все”.

     Соціалізм має виникнути, на її думку, не внаслідок пропаганди, а внаслідок розвитку самого капіталістичного суспільства, в якому визрівають необхідні для цього передумови.

     Волелюбна дочка свого народу, Леся Українка вірила в його сили, у здатність вибороти собі гідне людини життя, свободу своєї незалежної країни.

   4. Кирило-Мефодіївське братство.

     Виникнення такого суспільно-політичного явища, як Кирило-Мефодіївське товариство, зумовлювалося насамперед становищем України в рамках царської Росії і, звичайно, Австрійської імперії. Криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного укладу породили у 40-х роках XIX ст. потребу в певних ідеях, суспільно-політичних  поглядах.

    Наприкінці 1845 — початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Його ініціаторами були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозсрський. До товариства належали також П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Усіх їх згуртовувала ідея слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини — України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації. Кирило-Мефодіївське товариство ставило своєю метою об’єднати усі слов’янські народи в єдину федеративну республіку. Основні ідеї товариства були викладені її „Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети — у „Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло, б передусім свободу Україні. Але щоб його осягнути, потрібно, стверджували вони, добре усвідомити та осмислити минуле й сучасне. У „Книзі буття українського народу” давалася характеристика історичного розвитку  України.

    Отож, був час в історії українського народу, коли він пишався вольностями, свободою, демократичними правами. „Не любила Україна ні царя, ні пана і створила у себе козацтво, тобто братство, куди кожний вступаючи, був братом інших — чи був він раніше паном чи рабом, лиш би він був християнином; і були козаки між собою усі рівні, а старшини вибирались на зібранні і повинні були служити усім, за словами Христовими, бо приймали службові обов'язки не за примусом, як повинність, і не було панської пишноти й титулу між козаками”. Але усі ці свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої.

    Знесилившись у ненастанній боротьбі з Польщею і втративши всяку надію на добросусідське співіснування і співробітництво з нею, Україна „пристала до Московщини і з'єдналася з нею як один нарід слов'янський з іншим народом слов'янським”. Однак становище України кращим не стало, оскільки „незабаром побачила Україна, що вона потрапила у неволю, бо вона зі своєї простоти не взнала, _ що таке значить цар московський, а цар московський означав те ж, що ідол і мучитель”. Таким ідолом і мучителем для України був кожний цар. Так, Петро І „поклав сотні тисяч у каналах і на кістках їх збудував собі столицю”. Не менш критично характеризувалася цариця Катерина її, що закріпачила український народ.

    У боротьбі за свою свободу і незалежність український народ звільнився від Польщі, але не знайшовши нічого доброго у Московщині, „відпав” і від неї. Звичайно, Україна „любила і поляків і великорусіян, як братів своїх, і не хотіла з ними розбрататися і хотіла вона, щоб усі жили разом, об'єднавшись як один нарід слов'янський з іншим народом слов'янським,  а  ці два об'єднались би  з  третім,   і

було б три Речі Посполиті в одному союзі”. Однак цього не зрозуміли ні „польські пани”, ні „московський государ” і замість того, щоб визнати український народ рівноправним, вони поділили Україну між собою, поневоливши українців як рабів.

    Проте не загинула Україна. І не загинула завдяки вірності християнській релігії і проголошеним нею ідеям рівності, свободи і братерства, що неодмінно вело до заперечення царя і панів. Власне, увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що „вона не хотіла знати ні царя, ні пана, а хоч був цар над нею, але чужий, і хоч були дворяни, але чужі, а хоч з української крові ці виродки, проте вони не оскверняють своїми устами української мови І самі себе не звуть українцями, а істинний українець, чи це буде він походження простого чи дворянського, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятати одного Бога Ісуса Христа, царя і пана неба і землі”.

    У системі відносин Україна—Польща—Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був таки український, бо він терпів гніт у найстрахітливішихх і найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найголовнішого поборника свободи, рівності і братерства, а Україна виступала будителем усієї слов'янщини до боротьби за ці ідеали. „Бо голос її, котрий закликав усю слов'янщину до свободи і братерства, розійшовся по світу слов'янському і відгукнувся він, цей голос України, у Польщі, коли 3 травня поляки постановили, щоб не було між ними панів, щоб всі вони були рівні в Речі Посполитій, а цього хотіла Україна ще за 120 років до цього”. Ллє Польща не прислухалася до голосу України, і сталося так, що її розірвали і поділили, отже, ”занапастила свою сестру” і сама загинула. Свободолюбні ідеї досягли й Московщини, яка піднялася на боротьбу проти царя, за свободу. „І голос України відгукнувся у Московщині, коли після смерті царя Олександра росіяни захотіли вигнати царя і дворянство знищити, встановити республіку І всіх слов'ян об'єднати з нею за образом божественних іпостасей... а того Україна хотіла  і домагалася  ще за  200 років до цього”.

    Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов'янських народів, що терпіли соціально-економічний, політичний та національний гніт, та керуючись цим принципом, відкидало усі форми поневолення, виступало   проти   царизму   й   усієї   системи   самодержавного ладу,    заперечувало   кріпосне   право,   гноблення   людини    і народу.

    Характеристика минулого України мала на меті розкрити історичну та ідейно-теоретичну основу для обґрунтування ідеалу всеслов'янського єднання, ідеалу, закладеного в самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми поневолювачами за свободу і незалежність. На думку автора „Книги буття українського народу”, настав час об'єднати усіх слов'ян навколо ідеалу свободи, рівності та братерства у формі слов'янської федерації. У програмній частині „Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія” зазначалося, що „духовне і політичне об'єднання слов'ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути”, І це призначення — історична доля кожного із слов'янських народів, у тому числі й українського.

„Об'єднання” слов'янських народів розглядалося не як їх злиття з утратою національних особливостей та окремішностей. При об'єднанні „кожне слов'янське плем'я матиме свого самостійність... управління народне і дотримування рівності співгромадян”. Але й саме управління повинно ґрунтуватися на високоморальних та культурних засадах, бо за такої рівності освіченість і чиста моральність мають стати умовою участі  в ньому. В основу суспільно-державного устрою, тобто „управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов'ян” ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо. І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов'янського собору з представників усіх племен. Одним словом, Кирило-Мефодіївське товариство передбачало створення    слов'янських    демократичних    держав-республік, об'єднаних на принципах федеративності у слов’янський союз.

    Осягнути такий союз і взагалі здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало можливим шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді, літературної діяльності.

    Окрему позицію з цього питання займав Т. Шевченко. Безкомпромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавний лад, уже в першій половині 40-х років ХТХ ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.

    Кінцевою метою народного повстання повинно бути встановлення демократичної республіки. Цій ідеї Т. Шевченко підпорядкував оспівування демократичних засад устрою та організації Запорізької Січі, боротьби українського народу за свою свободу та державно-національну незалежність. Але Кобзар звертався не тільки до минувшини. Взірець демократизації державно-політичного ладу  в  свій час  він   вбачав у республіканському устрої США. Послідовна боротьба за незалежність та демократію в його уяві асоціювалася з першим американським президентом Дж. Вашінгтоном. Звертаючись до співвітчизників, Т. Шевченко запитував: „Коли ми діждемося Вашінгтона з новим і праведним законом?” Сповнений пророцького оптимізму, однозначно стверджував, що  „діждемось-таки колись”.

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

________________________________________

Список використаної літератури:

1. П.П. Шляхтун „Політологія”, Київ 2002 р.

2. О.І. Семіква „Політологія”, Львів 1994р.

3. Ф.М. Кирилюк  „Політологія :історія, методологія” , Київ 2000 р


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

71500. КОРРЕКЦИЯ ОБЩЕГО НЕДОРАЗВИТИЯ РЕЧИ У ДОШКОЛЬНИКОВ (ФОРМИРОВАНИЕ ЛЕКСИКИ И ГРАММАТИЧЕСКОГО СТРОЯ) 2.39 MB
  Развитие словаря ребенка тесно связано с одной стороны с развитием мышления и других психических процессов а с другой стороны с развитием всех компонентов речи: фонетико-фонематического и грамматического строя речи. В связи с этим в словаре ребенка рано появляются слова конкретного...
71501. ВИВЧЕННЯ МАГНІТНИХ СПЛАВІВ І ФАЗОВИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ ЗА ДОПОМОГОЮ ДИФЕРЕНЦІАЛЬНОГО МАГНІТОМЕТРА. ВИЗНАЧЕННЯ НАМАГНІЧЕНОСТІ НАСИЧЕННЯ СПЛАВІВ ТА ВПЛИВУ НА МАТЕРІАЛИ ТЕРМІЧНИХ ОБРОБОК 177.5 KB
  Мета роботи: Вивчення роботи диференціального магнітометра та дослідження з його допомогою основних магнітних характеристик і фазових перетворень в магнітних сплавах. Конструкція магнітометра та принцип його роботи.
71502. ТЕМПЕРАТУРНА ЗАЛЕЖНІСТЬ ЕЛЕКТРИЧНОГО ОПОРУ МЕТАЛІВ ТА СПЛАВІВ 794 KB
  Електропровідність або питомий опір, як константи речовини входять в основні закони – закон Ома і закон Джоуля-Ленца. В загальному випадку питома електропровідність – тензорна величина, а саме симетричний тензор другого рангу. В кристалах з кубічною структурою електропровідність не залежить від напрямку.
71503. ВИВЧЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ТЕПЛОПРОВІДНОСТІ ТВЕРДИХ ТІЛ 837 KB
  Коефіцієнт теплопровідності теплопровідність визначається рівнянням Фур’є: 1 де густина теплового потоку Вт м2 λ теплопровідність Вт м·К градієнт температури К м. Рівняння Фур’є справедливе для невеликих значень градієнта температури коли відхилення системи від рівноважного стану...
71504. Исследование зависимости жёсткости тела от его размеров 176 KB
  Цель работы: пользуясь зависимостью силы упругости от абсолютного удлинения вычислить жёсткости пружин разной длины. Поэтому силы упругости имеют электромагнитную природу. Сила упругости всегда направлена к положению равновесия и стремится вернуть тело в исходное состояние.
71508. ГИДРОМЕХАНИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ 787.59 KB
  Вторая задача определение температуры в различных участках тела участвующего в процессе теплообмена. Эта задача имеет важное значение для расчета температурных режимов эксплуатации деталей машин и различных конструкций так как прочность материалов сильно зависит от температуры...