70539

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ІЗ ДИСЦИПЛІНИ МАКРОЕКОНОМІКА

Конспект

Макроэкономика

В трансформаційних умовах розвитку економіки України всім учасникам ринкових перетворень потрібний базовий обсяг економічних знань. Що ж до майбутніх фахівців з економіки та менеджменту – студентів економічних спеціальностей, то необхідним є вивчення не лише базового курсу економічної теорії...

Украинкский

2014-10-22

2.15 MB

5 чел.

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Кафедра економічної теорії та регіональної економіки

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ ІЗ ДИСЦИПЛІНИ МАКРОЕКОНОМІКА

Для студентів економічних спеціальностей

Спеціальності

Дата затвердж. роб. прогр.

Шифри електрон. бібліотеки

Фінанси

20.09. 06

Банківська справа

20.09. 06

Міжнародна економіка

20.09. 06

Економіка підприємства

20.09. 06

Спеціалізація ’’Економіко-правове регулювання дільності підприємства’’

20.09. 06

Економічна кібернетика

20.09. 06

                       Лектори: Іванюта В.Ф. к.е.н., доц. ст. вик. Жовнір Н.М.

                       Рецнензнет: ст..викладач Левченко Л.В.

            Конспект лекцій розглянуто і схвалено на засіданні кафедри економічної теорії та регіональної економіки

Протокол № _3_________ від 20.9   ________

Завідувач кафедри економічної теорії та регіональної економіки

д.е.н.Дубіщев В.П.____________  

                             

                         Полтава 2006

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА………………………………………………………………………5

ТЕМА 1. МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА…Модуль 1

1.1 Суб’єкти та об’єкти макроекономіки об’єкти макроекономіки…………………………………………….                                             6

1.2. Предмет макроекономіки…………………………………………………………….7

1.3. Функції макроекономіки………………………………………………………………9

1.4. Особливості розвитку макроекономіки …………………………………………10

ТЕМА 2. ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ…Модуль 1……………11

2.1. Показники обсягу національного виробництва…………………………………11

2.2. Методологія обчислення ВВП……………………………………………………..11

2.3. Показники рівня зайнятості………………………………………………………12

2.4. Показники рівня цін………………………………………………………………….13

ТЕМА 3. МАКРОЕКОНОМІЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ Модуль 1……………………15

3.1. Циклічність як форма економічного розвитку…………………………………15

3.2. Зайнятість і безробіття……………………………………………………………16

3.3. Інфляція і її наслідки………………………………………………………………….

ТЕМА 4. СУКУПНИЙ ПОПИТ І СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ…Модуль 2…………….

4.1. Сукупний попит…………………………………………………………………………

4.2. Сукупна пропозиція…………………………………………………………………….

4.3. Рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції ……………………………

ТЕМА 5. СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ…Модуль 2………

5.1. Споживання та заощадження як функції доходу……………………………..

5.2. Моделі поведінки споживача Франко Модільяні і Мільтона Фрідмена..

5.3. Недохідні фактори споживання та заощадження…………………………..

5.4. Сукупний попит на інвестиції……………………………………………………..

ТЕМА 6. СУКУПНІ ВИТРАТИ ТА ЕКОНОМІЧНА РІВНОВАГА…Модуль 2…….

6.1. Модель “витрати—випуск”……………………………………………………….

6.2. Модель “вилучення – ін’єкції”……………………………………………………..

6.3. Мультиплікатор інвестицій………………………………………………………..

6.4. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості………………………..

ТЕМА 7. ДЕРЖАВА В СИСТЕМІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ…

Модуль 3…………………………………………………………..

7.1. Роль держави у змішаній економіцi……………………………………………..

7.2. Кейнсіанська теорія як теоретична база державного регулювання економіки…………………………………………………………………………………….

7.3. Механізм державного регулювання економіки згідно з монетаристською теорією …………………………………………………………………………………………

7.4. Механізм державного регулювання в теорії економіки пропозиції ………….

7.5. Теорія раціональних та адаптивних очікувань і державне регулювання…

7.6. Сучасні тенденції теоретичного обґрунтування державного регулювання економіки………………………………………………………………………………………

ТЕМА 8. МЕХАНІЗМ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ……Модуль 4………………………

8.1. Сутність фіскальної політики……………………………………………………….

8.2. Основні джерела доходів країни……………………………………………………..

8.3. Державні видатки………………………………………………………………………

8.4. Механізм дискреційної фіскальної політики………………………………………

8.5. Автоматична фіскальна політика…………………………………………………

8.6. Види фіскальної політики і державний бюджет……………………………….

ТЕМА 9. МЕХАНІЗМ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ Діяльності модуль 5

9.1. Гроші як інструмент макроекономічної політики…………………………….

9.2. Грошові ринки. Попит і пропозиція на грошових ринках……………………..

9.3. Ганківська система та грошовий мультиплікатор……………………………

9.4. Грошово-кредитне регулювання економіки……………………………………..

ТЕМА 10. МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ Діяльності модуль 5……

10.1. Зовнішньоекономічна діяльність країни та її види в Україні……………….

10.2. Теоретичні основи зовнішньоекономічної діяльності…………………………

10.3. Вплив зовнішньоекономічної діяльності на ВВП країни………………………

10.4. Показники оцінки зовнішньоекономічної діяльності країни…………………

10.5. Платіжний баланс країни ………………………………………………………….

10.6.Валютна політика країни, валютний курс та конвертованість національної валюти…………………………………………………………………………

10.7. Інтернаціоналізація виробництва і капіталу ………………………………..

10.8. Механізм зовнішньоекономічної політики………………………………………

ТЕМА 11. РИНОК ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНА політика Модуль 5…………………..

11.1. Ринок праці та механізм його функціонування…………………………………

11.2. Державне регулювання зайнятості………………………………………………

11.3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення………

ТЕМА 12. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ Модуль 5……………………………………….

  1.  Сутність та фактори економічного зростання………………………………

12.2.  Модель економічного зростання Домара—Харрода…………………………

12.3. Модель економічного зростання Роберта Солоу……………………………..


ВСТУП

В трансформаційних умовах розвитку економіки України всім учасникам ринкових перетворень потрібний базовий обсяг економічних знань. Що ж до майбутніх фахівців з економіки та менеджменту – студентів економічних спеціальностей, то необхідним є вивчення не лише базового курсу економічної теорії, але й спеціальних її розділів, одним із яких є макроекономіка.

Забезпечення економічного розвитку в Україні вимагає глибокого пізнання теоретичних та практичних аспектів макроекономіки, яка є основою забезпечення макроекономічної стабільності, збалансованості, виваженості економічних заходів, передбачуваності результатів економічних дій.

Конспект лекцій складений відповідно до освітньо-професійної програми підготовки бакалавра, спеціаліста і магістра напряму 0501 “Економіка і підприємництво” і включає всі передбачені програмою лекційні теми. В конспекті лекцій на сучасному теоретико-методологічному рівні системно та всебічно розглядаються суб’єкти й об’єкти макроекономіки, особливості їх взаємовідносин та генезис макроекономічних поглядів. Визначаються макроекономічні показники в системі національних рахунків. Досліджуються специфіка та індикатори макроекономічної нестабільності, розглянуто фактори і моделі економічного зростання. Розкриваються економічна природа сукупного попиту та сукупної пропозиції, фактори розподілу доходів на споживання і заощадження, особливості формування інвестиційного попиту. Значна увага приділяється аналізу класичної та кейнсіанської моделей макроекономічної рівноваги, визначенню мультиплікатора інвестицій і його дії в різних умовах зайнятості. Теоретично обґрунтовано роль держави в системі макроекономічного регулювання. Розкривається суть фіскальної політики, визначено сутність автоматичних стабілізаторів та дискреційної стабілізаційної політики. Викладені основні питання формування грошово-кредитної політики, проаналізовано структуру грошової маси й особливості функціонування депозитного та грошового мультиплікатора. Визначено механізм зовнішньоекономічної діяльності, теоретичну основу й інструменти зовнішньоекономічної політики. Розглядається механізм функціонування ринку праці, особливості державного регулювання зайнятості та соціального захисту населення.

Структура конспекту лекцій є логічною, всі питання курсу висвітлено на достатньому для отримання основних макроекономічних знань рівні. Разом із тим автори з вдячністю приймуть усі критичні зауваження щодо змісту і структури конспекту лекцій. Сподіваємось, що він слугуватиме полегшенню викладання курсу “Макроекономіка”, вдосконаленню знань студентів із даної дисципліни.


ТЕМА 1. МАКРОЕКОНОМІКА ЯК НАУКА Модуль 1

  1.  Суб’єкти та об’єкти макроекономіки.
  2.  Предмет макроекономіки.
  3.  Функції макроекономіки.
  4.  Особливості розвитку м.акроекономіки

1. Суб’єкти та об’єкти макроекономіки

Макроекономіка – це частина економічної теорії, яка досліджує результати та наслідки економічної діяльності всіх учасників народного господарства одночасно. І на відміну від мікроекономіки, котра вивчає головним чином поведінку окремих економічних суб’єктів (підприємства, домогосподарства), об’єктом дослідження макроекономіки є національна економіка. Національна економіка — це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища й державної території.

Домогосподарство як суб’єкт національної економіки ─ це економічна одиниця, що складається з однієї або більше осіб, яка володіє ресурсами, постачає ними економіку і використовує отримані за це доходи для купівлі товарів і послуг, котрі задовольняють матеріальні потреби його членів. Домогосподарство як поняття не завжди збігається з поняттям сім'ї, але для простоти аналізу вважають, що кількість домогосподарств у національній економіці дорівнює кількості сімей у країні.

Фірма це ділова одиниця, яка використовує куплені у домогосподарств ресурси для виробництва товарів і послуг та володіє й керує одним або багатьма підприємствами.

Держава формує правове середовище, визначає "правила гри", яких зобов'язані дотримуватися економічні суб'єкти, перерозподіляє доходи, забезпечує суспільство благами громадського вжитку, стабілізує національну економіку і виконує низку інших економічних функцій.

Для виробництва матеріальних та нематеріальних благ у національній економіці використовуються дві великі групи факторів виробництва (ресурсів): матеріальні ресурси — земля й капітал; людські ресурси — праця і підприємницький хист.

Земля як економічний ресурс — це ті дарові блага природи, які застосовують у виробництві, а саме: орні землі, пасовища, ліси, поклади корисних копалин, водні ресурси тощо.

Капітал, або капітальні блага, охоплює всі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, споруди, транспортні засоби, збутову мережу тощо. Капітал, по-перше, завжди є результатом попередньої праці людей і вже тому він обмежений; по-друге, він призначений не для безпосереднього споживання (як споживчі блага), а для подальшої участі у процесі виробництва.

Праця людини охоплює сукупність усіх її фізичних і розумових здібностей, які застосовують у виробництві життєвих благ. Значення цього ресурсу полягає в тому, що праця є джерелом усіх дій, спрямованих на перетворення природи для задоволення потреб людини. Праця є джерелом усіх економічних цінностей.

Особливим видом людських ресурсів є підприємницький хист, що виявляється у здатності певного відсотка людей поєднувати й організовувати використання трьох інших економічних ресурсів у процесі виробництва, займатися бізнесом, тобто найефективніше використовувати всі інші ресурси.

Спільною рисою всіх економічних ресурсів є те, що вони обмежені, тоді як матеріальні потреби людей практично безмежні. І завданням суспільства є вплив на ступінь невідповідності між потребами й наявними ресурсами з метою оптимального задоволення потреб та підвищення ефективності використання ресурсів.

2. Предмет макроекономіки. Предметом макроекономіки є ефективність функціонування національної економіки. При цьому особлива увага приділяється чотирьом сферам макроекономіки ─ сферам виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних зв'язків.

Для впливу на перераховані сфери економіки уряд використовує стабілізаційну політику, під якою розуміють заходи держави, спрямовані на зміну обсягу національного виробництва, доходів, рівня зайнятості, інфляції та інших параметрів національної економіки за допомогою різних макроекономічних інструментів, таких, як податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти й ін.

Макроекономіка досліджує такі основні види стабілізаційної політики: 1) фіскальну; 2) монетарну; 3) політику доходів; 4) зовнішньоекономічну політику.

Фіскальна, або бюджетно-податкова, політика — це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Податки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюючу та стримувальну. Стимулююча політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує інвестиції, обсяг національного виробництва і зменшує безробіття. За стримувальної фіскальної політики уряд прагне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків або через поєднання обох заходів.

Монетарна, або кредитно-грошова, політика — це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк країни, у нашій державі — Національний банк України.

Монетарна політика ґрунтується на тому, що при збільшенні пропозиції грошей процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростають. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужуватиметься,  й це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва.

Для боротьби з інфляцією застосовують політику доходів. Цю політику інакше називають контролем за цінами і заробітною платою. Є кілька варіантів політики доходів. Найвідоміші з них:

прямий контроль зарплати й цін ("заморожування" їх рівнів, яке застосовують переважно за надзвичайних обставин, наприклад у воєнний час);

добровільні орієнтири для підвищення цін та заробітної плати (уряд просить фірми й трудові спілки у своїх вимогах і діях щодо підвищення цін та зарплати не виходити за рекомендовані ним межі). Цей метод стабілізаційної політики спрацьовує за умов високої економічної культури населення.

Під зовнішньоторговельною політикою розуміють заходи уряду, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Розрізняють два основні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фритредерство. Протекціонізм — це політика захисту національних виробників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство — це торгівля з незначними митними та немитними бар'єрами або взагалі без них.

3. Функції макроекономіки. Макроекономіка як наука виконує такі функції: 1) теоретико-пізнавальну; 2) практичну; 3) світоглядно-виховну; 4) методологічну.

Макроекономіка виконує теоретико-пізнавальну функцію, коли пояснює закономірності розвитку національної економіки, процеси та явища економічного життя суспільства. Вона дає змогу зрозуміти, чому одні країни швидко розвиваються, а інші відстають; чому в одних періодах ціни відносно стабільні, а в інших простежуються високі темпи інфляції; чому всі країни стикаються зі спадами і депресіями. Макроекономіку, яка виконує теоретико-пізнавальну функцію, називають позитивною макроекономікою.

Суть практичної функції полягає в тому, що макроекономіка виробляє рекомендації для проведення економічної політики. Макроекономіка допомагає державним діячам розв'язувати чимало складних питань, які постають перед ними. Наприклад, таких: чи варто підвищувати податки, аби справитися з дефіцитом; чи доцільно підвищувати мінімальну заробітну плату; чи повинен уряд трохи жорсткіше контролювати діяльність комерційних банків; чи варто підтримувати курс гривні, а чи, може, більші вигоди національній економіці забезпечить її знецінення тощо.

Змістом світоглядно-виховної функції макроекономіки  є формування економічного мислення, економічної психології та економічної культури людей. Щоб оцінити важливість цієї функції, достатньо прочитати газету або прослухати випуск новин. Вивчення макроекономіки дає змогу розуміти мову економіки, яка потрібна всім членам суспільства.

Макроекономіка виконує методологічну функцію. Сформульовані нею наукові уявлення про механізм функціонування національної економіки і поняттєво-категоріальний апарат використовують інші економічні науки — галузеві та функціональні.

4. Особливості розвитку макроекономіки. Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. В університетах її почали вивчати як окрему дисципліну лише у другій половині XX ст. Проте макроекономічні ідеї починали складатися ще у Середньовіччі з формуванням централізованих національних держав.

Першою теоретичною концепцією, яка містить макроекономічні уявлення, був меркантилізм. Термін "меркантилізм" (від італ.  — торговець, купець) запровадив Адам Сміт. На думку меркантилістів, економічною політикою, що сприяла зростанню національного багатства, був протекціонізм — обмеження доступу іноземних купців до внутрішнього ринку, наприклад, через запровадження високого мита. Водночас ці заходи мали доповнюватися стимулюванням вивозу готової продукції й захистом національного купецтва на зовнішніх ринках. Така політика, на думку меркантилістів, забезпечувала перевищення експорту над імпортом і приплив золота до країни. Вважалося, що держава стає багатшою, коли володіє більшою кількістю грошей.

Макроекономічну спрямованість мали й дослідження школи фізіократів. Термін "фізіократизм" означає владу природи. Фізіократи виходили з того, що багатством є продукти землі, а джерело багатства це сільськогосподарське виробництво, а не торгівля. Фізіократи вважали, що уряд не повинен втручатися у природний хід економічного життя. На думку Кене – основоположника школи, завданням уряду є запровадження таких законів, які відповідали б природному економічному порядку.

Важливим етапом у становленні макроекономічної науки стали дослідження класичної школи. Основоположник цієї школи, Вільям Петі (1623—1687), уперше у світовій практиці дав оцінку національного доходу Англії. Учений досліджував питання про вплив на національну економіку й розподіл доходів заходів, пов'язаних з удосконаленням системи оподаткування. Джерелом економічного багатства Петі вважав сферу виробництва.

 Адам Сміт (1723—1790) у своїй знаменитій праці "Дослідження про   природу  і причини  багатства  народів" (скорочено — "Багатство народів", 1776 р.) уперше підбив підсумки розвитку економічної науки. Сміт розглядав економічну науку як учення про багатство та способи його збільшення. Багатство нації втілене в продукції, яка споживається народом країни. Джерело багатства вчений убачав у розподілі праці й нагромадженні капіталу.

А. Сміту була близька ідея "природної гармонії" (рівноваги), що встановлюється в економіці стихійно, за відсутності державного втручання, і є оптимальним режимом функціонування економічної системи. Згідно з ученням Сміта, ринкова система здатна до саморегулювання, в основі якого лежить особистий інтерес, пов'язаний із прагненням до отримання прибутку. Він виступає головною силою економічного розвитку.

Дейвид Рікардо (1772— 1823) сформулював важливу макроекономічну концепцію — теорію порівняльної переваги, яка стала теоретичною основою політики фритредерства, а в сучасних варіантах використовується для обґрунтування переваг "відкритої економіки" над "закритою".

Дж. М. Кейнс (1883—1946) піддав гострій критиці класичну школу, яка твердила, що ринкові ціни здатні автоматично встановлювати рівновагу в економіці. Він висунув тезу про те, що ринкова рівновага — ще не благо для економіки. Справа у тім, що рівновага в національній економіці може досягатися за неповної зайнятості і для її усунення необхідне втручання держави у вигляді стимулювання сукупного попиту.

Однак у 70-их роках XX ст. виявилося, що кейнсіанські рецепти стимулювання сукупного попиту не завжди дають бажаний результат. Намагання збільшенням сукупного попиту подолати економічний спад не привели до зростання обсягу національного виробництва, а лише посилили інфляцію. Вперше у світовій практиці виникла так звана стагфляціяпоєднання спаду виробництва та інфляції. Це підірвало позиції кейнсіанської теорії. У цих умовах активно розвиваються різні напрями неокласичної теорії — монетаризм, теорія раціональних сподівань, економіка пропозиції, які обґрунтовують переваги ринкового механізму над державним регулюванням економіки.

Загалом макроекономіка як наука ще не досягла своєї цілісності. Хоча вже розвинуто низку положень, що їх поділяють усі макроекономісти, проте багато питань функціонування національної економіки є предметом гострої полеміки.


ТЕМА 2. ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ Модуль 1

  1.  Показники обсягу національного виробництва.
  2.  Методологія обчислення ВВП.
  3.  Показники рівня зайнятості.
  4.  Показники рівня цін.

1.Показники обсягу національного виробництва

Узагальненим показником виробництва є валовий внутрішній продукт (ВВП), який вимірює вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених упродовж певного періоду в межах економічної території країни.

Виділяють номінальний і реальний ВВП. Номінальний ВВП обчислюють у поточних цінах, а реальний ВВП — у постійних.

ВВП, що досягається за повної зайнятості, називають природним.

Різниця між природним і фактичним ВВП становить ВВП-розрив.

Валовий національний продукт (ВНП) — це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний період часу (як правило, за рік) за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам країни, незалежно від того, де ці фактори використовують — усередині країни чи за кордоном.

Згідно із загальноприйнятими критеріями, до резидентів країни відносять усіх тих фізичних осіб, хто проживає на її території більше року, незалежно від громадянства. Туристи, сезонні робітники, дипломати (незалежно від строку їх перебування) до резидентів країни не належать. Проте інші іноземці, які проживають на території країни впродовж тривалого часу (не менше року), є її резидентами.

Щодо юридичних осіб, то всі підприємства, що створені відповідно до законодавства даної країни і здійснюють свою виробничу діяльність на території цієї країни, належать до її резидентів, навіть якщо вони частково або повністю перебувають у власності іноземців. Органи держави вважаються резидентами навіть тоді, коли вони ведуть свою діяльність за кордоном. Наприклад, посольства іноземних держав і громадяни країни, які працюють у них, є резидентами своєї країни.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це ВВП, зменшений на суму амортизаційних відрахувань.

Національний дохід (НД) є сукупним доходом, заробленим упродовж року власниками ресурсів — резидентами певної країни, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Його обчислюють вирахуванням із ВНП амортизаційних відрахувань та непрямих податків на бізнес або додаванням факторних доходів— заробітної плати, ренти, процента, прибутку і доходів власників.

2.Методологія обчислення ВВП

При обчисленні ВВП не враховують: продаж уживаних речей, невиробничі фінансові операції, а також проміжні товари і послуги.

До невиробничих фінансових операцій належать державні трансфертні платежі, які охоплюють видатки держави на соціальне страхування, допомогу з безробіття, пенсії, та приватні трансфертні платежі (наприклад, щомісячні суми, котрі студенти отримують із дому, операції з цінними паперами тощо).

Під проміжними розуміють товари і послуги, які використовуються для подальшого оброблення чи перероблення, тобто для виробництва інших товарів або перепродажу.

Валовий внутрішній продукт можна обчислити трьома методами.

  1.  Видатковий метод (метод кінцевого використання) полягає у додаванні видатків домогосподарств, фірм, держави та іноземців на всі кінцеві товари і послуги. Інакше кажучи, за видатковим методом ВВП визначається як сума споживчих видатків на товари та послуги, валових інвестиційних видатків, державних закупівель товарів і послуг та чистого експорту:

ВВП = С + І +  G + Х,

де С - особисті споживчі видатки - охоплюють видатки домогосподарств на товари тривалого користування, предмети поточного вжитку і послуги;

І - валові інвестиції - поділяються на заміщувальні інвестиції, необхідні для підтримання національного обсягу капіталу на досягнутому рівні (відшкодовують зношений капітал), та чисті інвестиції, що забезпечують приріст національного капіталу. Різниця між валовими і чистими інвестиціями становить амортизацію;

G - державні закупівлі товарів та послуг - охоплюють усі державні видатки на кінцеві продукти підприємств і на наймання в державний сектор працівників;

Х - чистий експорт — це сума, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари і послуги перевищують вітчизняні видатки на іноземні товари та послуги. Чистий експорт може бути і від'ємною величиною.

2) Розподільний метод (за доходами) полягає в додаванні доходів, отриманих від виробництва даного обсягу продукції. Цей метод обчислення ВВП називають розподільним. За цим методом ВВП визначають як суму заробітної плати найманих працівників, ренти, процента, прибутку та двох не пов'язаних із доходами платежів — амортизаційних відрахувань (обсяг капіталу, спожитого у процесі виробництва впродовж року) і непрямих податків на бізнес (ПДВ, акцизний збір, ліцензійні платежі, мито).

3) Виробничий метод (за галузями) визначається підсумовуванням доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг. Додана вартість – це різниця між виторгом фірми та вартістю сировини і матеріалів, які вона придбала в постачальників.

3.Показники рівня зайнятості

Найважливішим індикатором у сфері зайнятості є рівень безробіття. Для обчислення цього показника все населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи: а) зайняті; б) безробітні; в) ті, що не належать до робочої сили.

Зайняті (З)— це люди, що виконують оплачувані види робіт, і ті, які мають робочі місця, але не працюють через хворобу, страйки або відпустки.

Безробітні (Б)— це особи, що не мають роботи, але активно її шукають, а також ті, хто тимчасово увільнений від роботи і чекає виклику на неї.

Зайняті та безробітні становлять робочу силу країни (РС).

Ті, що не належать до робочої сили — це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв'язку з навчанням чи просто не хоче працювати і не шукає роботи.

Рівень безробіття — відношення чисельності безробітних до робочої сили:

Рівень безробіття = Б / (Б + З) = Б / РС.

Ще одним показником рівня зайнятості є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:

Коефіцієнт участі в робочій силі = РС / доросле населення.

Економісти іноді оперують показником рівня зайнятості. Його визначають як відношення кількості зайнятих до дорослого населення країни або населення у працездатному віці, що виражене у відсотках:

Рівень зайнятості = зайняті / доросле населення *100%.

Економісти виокремлюють три види безробіття: фрикційне, структурне і циклічне.

Фрикційне безробіття пов'язане з постійним рухом населення між регіонами й видами праці, а також із певними стадіями життя людей.

Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Різниця між фрикційним та структурним безробіттям досить невиразна, але істотна відмінність між ними полягає в тому, що у фрикційно безробітних є навички, які можна продати, тоді як структурно безробітні не можуть отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а то й зміни місця проживання.

Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка характеризується недостатністю сукупних видатків. Повна зайнятість досягається у тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю.

Рівень безробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття. Повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Рівень безробіття за умов повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття і становить, як правило, 5-6%.

4.Показники рівня цін

Загальний рівень цін визначають за допомогою індексів цін — Леспейреса, Пааше і Фішера. Індекси цін обчислюють як відношення вартості певного набору, або ринкового кошика товарів та послуг розрахункового року, до вартості аналогічного ринкового кошика в базовому році.

Індекс цін Леспейреса, обчислений для незмінного кошика споживчих товарів і послуг, називають індексом споживчих цін (ІСЦ). Індекс цін Леспейреса показує, як змінився рівень цін упродовж певного проміжку часу, якщо структура виробництва та споживання не змінилася. Отже, цей індекс не враховує змін у виробництві й споживанні, пов'язаних із науково-технічним прогресом. Цей індекс обчислюють таким чином:

де р1 і р0ціни відповідно в поточному й базовому періодах;

д0обсяг виробництва в базовому періоді.

Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни тощо. Ринковий кошик у багатьох країнах охоплює близько 300 найменувань споживчих товарів і послуг. В Україні при обчисленні ІСЦ ураховують поки що понад 60 найменувань.

Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.

При цьому змінними вагами є обсяг та структура виробництва розрахункового року. Цей індекс обчислюють таким чином:

де q1 — обсяг виробництва в розрахунковому році.

ІСЦ і дефлятор ВВП дають дещо різні результати щодо динаміки загального рівня цін. Оскільки ІСЦ не враховує змін у структурі споживання товарів та послуг, то він дещо завищує темп зростання цін. І навпаки, дефлятор ВВП дещо недооцінює зростання загального рівня цін, бо на цей індекс впливають структурні зрушення, які нейтралізують підвищення цін на окремі товари і послуги.

Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Леспейреса й Пааше, згладжує неточності в оцінці зростання загального рівня цін, притаманні індексам зі змінними і постійними вагами. Індекс Фішера обчислюють за формулою

Як нам уже відомо, на величину номінального ВВП впливають два чинники: фізичний обсяг виробництва і рівень цін, а на величину реального ВВП — лише обсяг виробництва. Тому реальний ВВП знаходять так:

Темп зростання реального ВВП дорівнює темпові зростання номінального ВВП мінус значення дефлятора ВВП:

Якщо дефлятор ВВП більший за одиницю, то процес зведення номінального ВВП до реального називають дефлюванням. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають інфлюванням.


ТЕМА 3. МАКРОЕКОНОМІЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ Модуль 1

  1.  Циклічність як форма економічного розвитку.
  2.  Зайнятість і безробіття.
  3.  Інфляція і її наслідки.

1.Циклічність як форма економічного розвитку

Важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність. Економічне зростання переривається періодами економічної нестабільності, коливаннями у темпах економічного зростання, структурі й ефективності відтворення. Періоди швидкого зростання економіки перериваються спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості (безробіттям) та підвищенням цін (інфляцією). Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить не прямолінійно зростаючий, а хвилеподібно зростаючий характер у формі економічних циклів.

Економічний цикл — це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється.

Економічний цикл включає чотири фази: криза, депресія, пожвавлення, піднесення (рис. 3.1).


Рис. 3.1. Фази економічного циклу

Початковою фазою економічного циклу є криза. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази — відновлюють його. На стадії “криза” відбувається погіршення показників обсягу ВВП, зайнятості й виробництва; ціни і прибутки знижуються, безробіття ─ зростає. На нижньому рівні “депресія” встановлюється короткочасна рівновага. Під час поширення нового економічного циклу (пожвавлення) показники різко зростають; пожвавлюється попит, збільшується обсяг робочих місць, підвищується життєвий рівень населення, зростають ціни. На верхньому рівні піднесення ─ “процвітання, бум” відбувається досягнення рівноваги. Потім знову починається спад (криза) і т. д.

За тривалістю циклу та причинами, що зумовлюють генезис і механізм його проходження, всі економічні цикли поділяються таким чином:

1) цикли Кондратьєва, або довгохвильові цикли, тривалість яких дорівнює сорок— шістдесят років, їх головна рушійна сила — радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його структурна перебудова;

2) цикли Кузнеца — їх тривалість складає двадцять років, а рушійними силами є зрушення у відтворюваній структурі виробництва;

3) цикли Джаглера з періодичністю сім— одинадцять років як підсумок взаємодії багатьох грошово-кредитних факторів;

4) цикли Китчина з тривалістю три— п'ять років, що обумовлюються динамікою відносної величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;

5) приватні господарські цикли, що охоплюють період від одного до дванадцяти років та існують у зв'язку з коливаннями інвестиційної активності.

Причинами коливання інвестицій є зовнішні фактори (технічні нововведення, динаміка приросту населення, відкриття нових територій), а також внутрішні фактори, що зумовлюють розширення інвестицій у виробництві засобів виробництва, яке набуває здатності самопідсилюватися, тобто має кумулятивний характер. Це пов'язано з тим, що працівники, зайняті у галузях, які створюють інвестиційні товари, частину своїх доходів витрачають на придбання споживчих товарів, що дає поштовх до економічної активності ділових кіл і приводить до розширення інвестицій у цій сфері виробництва. А це в свою чергу збільшує попит на інвестиційні товари, викликає подальше зростання їх виробництва і доходів працівників даного виробництва, що дає новий поштовх діловій активності. Такий процес дістав назву «принципу акселерації».

Акселератор — це коефіцієнт, що характеризує зв'язок між зміною доходу (споживання) і чистими інвестиціями. Визначення цього коефіцієнта можна здійснити за допомогою такої формули:

де  А — акселератор; АЧ1 — приріст чистих інвестицій; АД — приріст доходу (споживання).

2. Зайнятість і безробіття

Зайнятість населення ─ це діяльність працездатного населення країни, спрямована на відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку роботу за певну заробітну плату або з метою отримання інших видів доходу.

Міжнародна статистика, крім цього, поділяє все населення на дві категорії: «економічно активне населення» й «економічно пасивне населення».

Економічно активне населення включає: осіб найманої праці; самостійних робітників; осіб, які тимчасово не працюють з об'єктивних причин (хвороба, відпустка тощо); неоплачуваних членів сім'ї в працездатному віці; осіб, котрі поєднують навчання з працею на умовах неповного робочого часу; учнів та осіб, які проходять профпідготовку.

Економічно пасивне населення включає всіх тих, хто незалежно від віку ті статі не входить до вищевизначеної категорії. Отже, економічно активне населення в умовах ринкових відносин практично визначає сукупну робочу силу, тобто обсяг трудового потенціалу країни.

В   умовах   неповної   зайнятості  частина  трудового потенціалу країни не використовується у зв'язку з перевищенням пропозиції над попитом робочої сили, в результаті чого виникає безробіття.

Безробіття — це економічне явище, при якому частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Виділяють такі види безробіття:

1) Фрикційне безробіття ─ стосується тих осіб, які не працюють у зв'язку з добровільною зміною місця роботи через незадоволення рівнем заробітної плати, умовами праці, місцем проживання тощо. Безробіття, пов'язане з пошуками чи очікуванням роботи, є відносно короткочасним. Кожна з осіб, що шукають роботу, перебуває на ринку праці в середньому не більше одного місяця. Але ж частка їх у загальній кількості безробітних може бути досить значною.

2) Інституціональне безробіття  ─ є складовою частиною фрикційного безробіття і пов'язане з тим, що іноді надмірні соціальні виплати, запровадження гарантованого мінімуму заробітної плати, недосконалість податкової системи тощо призводять до того, що деяка частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних.

3) Структурне безробіття ─ виникає під впливом структурних диспропорцій на ринку праці, тобто коли внаслідок технологічних та структурних змін суспільного виробництва з'являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними й іншими ознаками.

4) Циклічне безробіття ─ виникає внаслідок циклічного спаду виробництва і є результатом зниження сукупного попиту на робочу силу. Коли сукупний попит на товари та послуги зменшується, зайнятість теж скорочується, а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов'язаним із дефіцитом попиту.

За наявності надмірного безробіття в економіці виникають певні втрати, тобто істотні економічні збитки від безробіття. Вони  виражаються у відставанні фактичного ВВП від його потенційного рівня. Для визначення втрат ВВП у світовій  практиці  використовують  закон  Оукена: якщо  фактичне  безробіття перевищує  рівень  природного  безробіття  на  1 %, то втрати  ВВП  становлять 2,5 %.

3. Інфляція та її наслідки

Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно  випуску товарів та послуг. Інфляція відноситься до основних індикаторів, котрі характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменшення індексу цін — на дефляцію. Показником інфляції є темп інфляції.

Для обчислення темпу інфляції (ТІ) застосовують два методи.

Перший — на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):

ТІ = Іа – 100,

де  Іа — індекс цін аналізованого періоду (року); 100 — індекс цін попереднього періоду (року).

Другий — на основі індексу цін попереднього періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно попереднього періоду (року):

ТІ = (Іа – Іп )/ Іп *100,

де Іа — індекс цін аналізованого періоду (року); Іп — індекс цін попереднього періоду (року).

Залежно від темпу приросту цін інфляцію умовно можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).

1) Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає не більше 10%. Вона характеризується прискореним нагромадженням грошей в обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що спостерігається на початку розвитку інфляційного процесу. Певний час ціни можуть зростати повільними темпами, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб'єктів. Але з часом темпи зростання цін збільшуються.

2) Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важкопередбачуваним і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-під контролю держави, різко впливаючи на всі сфери економіки та соціальне життя країни.

3) Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони відіграють дедалі меншу роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків, набувають поширення бартерні операції, порушуються фінансовий та кредитний механізми, починають розвиватися стихійні процеси в економіці й ін.

Залежно від характеру кінцевих причин, які викликають інфляцію, слід розрізняти два її види: інфляцію попиту таінфляцію витрат.

1) Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни підвищуються внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції. Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат тощо. Виробничий сектор не в змозі негайно відповісти на цей надлишковий попит зростанням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси вже повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції.

2) Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають унаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли підвищуються ціни на матеріальні ресурси — сировину, паливо, енергоносії─ або зростає номінальна заробітна плата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції скорочує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Унаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів і послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричиняє інфляцію витрат.

Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням виробництва. Таке явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли одночасно зростають ціни і скорочується виробництво.

Залежно від можливості передбачити зростання цін розрізняють очікувану й неочікувану інфляцію.

Очікувана інфляція спричиняється певними тенденціями в економіці або заходами, запланованими державою. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь.

Неочікувана інфляція є результатом непередбачених змін в економіці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному попиті та сукупній пропозиції.

Головною причиною інфляції, яка пов'язана зі спадом виробництва, є інерція очікувань на інфляційні процеси, насамперед очікування зростання цін на фактори виробництва, що збільшують витрати навіть при відносному скороченні грошової пропозиції з боку Національного банку.

Існують дві концепції щодо визначення першопричин інфляції: структурна й монетарна.

Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов наявності структурних «вузьких місць» в економіці, до яких вони відносять диспропорції суспільного відтворення, дефіцити державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес, та ін. Із точки зору прихильників цієї концепції, збільшення грошової маси лише дає змогу інфляції виявитися і стати комулятивним (зростаючим) процесом.

У монетарній концепції розглядають інфляцію як чисто грошовий феномен, зумовлений «м'якою» грошовою й бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика Національного банку, зокрема щодо емісії грошей, валютного ринку та експортно-імпортних операцій тощо). Вони вважають структурні «вузькі місця» наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що, в свою чергу, викликане інфляційними процесами й спробами уряду стримати зростання цін у певних межах.

Щодо причин інфляції в країнах із перехідною економікою, то тут однією з них є ціновий механізм, який за відсутності або недосконалості ринкових структур неминуче призводить до дефіцитів, незбалансованості та порушення міжгалузевих пропорцій і пропорцій відтворення. В таких умовах зростання цін сприяє перерозподілу доходів із галузей споживчого комплексу на діяльність неефективних структур. Урбанізація та зростання доходів населення зумовлюють швидке збільшення попиту на продовольчі товари, які не задовольняються існуючими можливостями сільського господарства. Підвищення цін на продовольство неминуче призводить до компенсаційного збільшення грошових доходів, а далі — до зростання витрат і цін, тобто до виникнення й розвитку інфляції.

Однією з причин інфляції є також завищення офіційного валютного курсу національної грошової одиниці порівняно з ринковим курсом. Це заважає зростанню експорту, призводить до збільшення негативного сальдо платіжного балансу і до зниження реальних державних доходів.

Інфляція розвивається також унаслідок монополізації ринку (отримання надприбутку з боку монополій), неузгодженості між монетарною і фіскальною політикою, розширення податкової бази й підвищення податків, мілітаризації економіки, збільшення необґрунтованих привілеїв та пільг.

Інфляція, особливо коли вона сягає рівня галопуючої або гіперінфляції, негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя країни. Її соціально-економічні наслідки проявляються у наступному:

1. Знижуються реальні доходи населення.

2. Знецінюються фінансові активи зі сталим доходом.

3. Порушується нормальний розподіл доходів між дебіторами та кредиторами. Від інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, і програють кредитори (позичкодавці).

4. Знижується мотивація до інвестування довгострокових програм.

5. Прискорюється матеріалізація грошей. Під час інфляції зростають ціни на товарно-матеріальні ресурси і нерухомість.

  1.  В умовах неповної зайнятості інфляція може виконувати й позитивну функцію, якщо вона набуває вигляду інфляції попиту. В цих умовах держава, збільшуючи сукупні витрати, може ціною помірної інфляції стимулювати збільшення виробництва та зниження безробіття.
  2.  Знижується мотивація до праці.
  3.  Інфляція підриває управлінський механізм економіки.


ТЕМА 4. СУКУПНИЙ ПОПИТ І СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ Модуль 2

  1.  Сукупний попит.
  2.  Сукупна пропозиція.
  3.  Рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції.

  1.  Сукупний попит

Сукупний попит (СПо) — це реальний обсяг національного продукту, який економіка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Сукупний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни. У зв'язку з цим на графіку крива сукупного попиту набуває вигляду негативно похилої лінії (рис. 4.1).

Сукупний попит визначається сукупними витратами економіки на закупівлю товарів та послуг, які складаються із споживчих витрат, валових інвестицій, державних закупок і чистого експорту, тобто

СПо = СП + ІП + ПД + ПЗ,

де, СП – споживчий попит, що залежить від:

  1.  доходу від участі у виробництві;
    1.  податків та трансфертних платежів;
    2.  величини майна;
    3.  доходу від майна;
    4.  середньої та граничної схильності до споживання;
    5.  ступеня диференціації населення за доходами;
    6.  чисельності населення.

При цьому середня схильність до споживання (с)– це частка споживання (С) у доходах (Y): с = С/Y; гранична схильність до споживання (с`) – це частка приросту споживання (C) у додатковій одиниці доходу (Y): с` = С/Y.

ІП – інвестиційний попит, є найбільш мінливою складовою сукупного попиту, що залежить від:

  1.  обсягу виробництва;
  2.  витрат на капітал, що визначаються податковою політикою та процентною ставкою;
  3.  конюнктурних коливань економіки;
  4.  сподівань на майбутнє.

Залежно від факторів, що визначають обсяг попиту на інвестиції, виділяють індуційовані тй автономні інвестиції.

Причиною індуційованих інвестицій інд) є стійке зростання попиту на товари та послуги в результаті збільшення національного доходу:

Іnінд = * b(Yn-1Yn-2),

де b – акселератор;

Y – національний дохід;

N – рік.

Автономні інвестиції а) здійснюються при фіксованому національному доході, тобто при незмінному сукупному попиті на блага, спрямовуються в нову техніку та технологію, спричиняють підвищення якості продукції і стають умовою зростання національного доходу.

При зміні обсягу автономних інвестицій в умовах економічної рівноваги на Іа національний дохід для збереження ринкової рівноваги повинен зрости на

Y =  * Іа,

 де = m  мультиплікатор Кейнса, що показує, наскільки збільшується рівноважний національний доход при зростанні автономного попиту на одиницю.

ПД – попит держави, при макроекономічному моделюванні розглядається як наперед задана величина, визначена державним бюджетом країни. Функція попиту держави на ринку благ має вигляд

ПД = Const.

ПЗ – попит закордону, залежить від співвідношення цін на вітчизняні і закордонні товари й обмінного курсу національних валют, тобто реальних умов обміну. Функція попиту являє собою:

ПЗ = ПЗо + е` * УО,

де УО – реальні умови обміну, УО = ;

ПЗовеличина попиту закордону (експорту), що не залежить від реальних умов обміну(УО);

е` – гранична схильність до експорту, що залежить від УО;

Ц, Цз  - ціни в межах країни та закордоном;

к – обмінний курс вітчизняної валюти.

На сукупний попит впливає сукупність цінових та нецінових факторів.

До цінових факторів відносяться: зміна відсоткової ставки; ефект багатства, або касових залишків; обсяг і структура імпорту.

Ефект багатства виражається в тому, що при зростанні цін реальна вартість, тобто купівельна спроможність, накопичених фінансових активів із фіксованим доходом (облігації, строкові депозити тощо), що знаходяться у населення, зменшується. В такому випадку власники фінансових активів стають реально біднішими, що скорочує їх попит. І навпаки, за умов зниження цін реальна вартість фінансових активів збільшується, що підвищує попит із боку їх власників.

До числа основних нецінових факторів сукупного попиту можна віднести такі:

1) Очікування. Очікування домогосподарством збільшення його реального доходу або очікування інфляції спричиняє підвищення витрат поточного доходу. Внаслідок цього витрати на споживання зростають, крива сукупного попиту зміщується вправо.

Очікування підприємством отримання високих прибутків від укладеного капіталу може сприяти збільшенню попиту на інвестиційні товари, що викличе пересування кривої сукупного попиту вправо.

2) Зміни в економічній політиці держави. Збільшуючи державні закупки, які є одним із компонентів сукупних витрат, уряд збільшує сукупний попит і зміщує його криву вправо. Підвищуючи прибутковий податок із громадян, уряд зменшує безподатковий дохід домогосподарств, викликає зменшення споживчих витрат і сукупного попиту, що зміщує його криву вліво. Піднімаючи податки на прибуток підприємств, уряд викличе зниження очікуваної норми чистого прибутку від інвестицій. Це зменшить інвестиційний компонент сукупного попиту, що змістить його криву вліво. Заходи Нацбанку зі збільшення грошової маси в економіці підвищують сукупний попит і зміщують його криву вправо.

3) Зміни в світовій економіці. Зростання економічної активності у наших торгових партнерів. У цьому випадкові у торгових партнерів зростає ВВП, що викликає підвищення попиту на наші товари і збільшення нашого експорту. Це збільшує сукупний попит та зміщує його криву вправо.

Під дією нецінових факторів крива сукупного попиту переміщується:

  •  управо вгору, коли попит зростає;
  •  уліво вниз, коли попит зменшується.

2. Сукупна пропозиція

Сукупна пропозиція (СПр) — це обсяг національного продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.

Крива сукупної пропозиції відображає динаміку витрат виробництва на одиницю продукції у зв’язку із зміною рівня цін.

Для короткострокового періоду (декілька років) розглядається короткострокова крива сукупної пропозиції (AS1).

Для довгострокового періоду застосовується довгострокова крива сукупної пропозиції, яка зображається вертикальною лінією (AS2). Це означає, що підвищення цін не викликає збільшення обсягу національного виробництва у довгостроковому періоді (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Крива сукупної пропозиції у короткостроковому (AS1) та довгостроковому (AS2) періодах

Виділяють три складові кривої сукупної пропозиції:

  1.  горизонтальний (кейнсіанський) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах неповної зайнятості за постійних цін (депресивний стан економіки);
    1.  проміжний (висхідний) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах, що наближаються до повної зайнятості, коли збільшення реального ВНП супроводжується підвищенням рівня цін;
    2.  вертикальний (класичний) відрізок показує зміни в обсязі ВНП за умов повної зайнятості, коли додаткового зростання не відбувається, а спостерігається інфляційне підвищення цін.

До цінових факторів, що впливають на сукупну пропозицію, відносять зміну процентної ставки та зміну рівня цін.

До основних нецінових факторів сукупної пропозиції відносяться:

1) зміни цін на ресурси (ресурсових цін);

2) зміни в продуктивності ресурсів;

3) зміни податків із підприємств та субсидій.

Крива сукупної пропозиції переміщується (рис. 4.3):

  •  уліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується АSAS1;
  •  управо вниз, коли сукупна пропозиція зростає АSAS2.

3. Рівновага сукупного попиту та сукупної пропозиції

Важливою властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне тяжіння до рівноваги. Економічна рівновага ─ це рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПО = СПР. Рівновага між ними породжує рівноважний ВВП та  рівноважні ціни.

Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка, то зростання попиту приводить до збільшення реального обсягу виробництва і зайнятості при сталих цінах.

Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, це приводить до збільшення реального обсягу національного виробництва, рівня цін і зайнятості.

Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, відбувається  інфляція. Реальний рівень ВВП не змінюється, оскільки він не може зростати за межі рівня “повної зайнятості”.


ТЕМА 5. СПОЖИВАННЯ, ЗАОЩАДЖЕННЯ ТА ІНВЕСТИЦІЇ Модуль 2

  1.  Споживання та заощадження як функції доходу.
  2.  Моделі поведінки споживача Франко Модільяні і Мільтона Фрідмена.
  3.  Недохідні фактори споживання та заощадження.
  4.  Сукупний попит на інвестиції.

1. Споживання та заощадження як функції доходу

Отримуючи заробітну плату та інші доходи, населення сплачує податки державі. Одержаний у результаті сплати податків безподатковий дохід служить засобом задоволення потреб населення (споживання) та засобом заощадження.

Споживання — це витрати домашніх господарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб.

Пріоритети у споживанні різні, але можна виділити найбільш спільні групи витрат:

  •  товари поточного споживання: харчування, одяг, енергія, інше (30-35%);
  •  товари тривалого користування: предмети побуту, транспортні засоби (10-20%);
  •  послуги: житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, інше (50-55%).

Функція споживання, яка була запроваджена Кейнсом, показує співвідношення між споживчими витратами й безподатковим доходом і має вигляд:

С = С0 + с`Y,

де С0 – обсяг споживання, що не залежить від величини доходу;

с` - гранична схильність споживання (була розглянута в темі  № 4);

Y – обсяг доходу.

Графічно функцію споживання можна розглянути на рисунку 5.1.

Рис. 5.1. Графічне зображення функції споживання

У будь-якій точці бісектриси споживання повністю дорівнює доходу. Точка Б – це точка нульового заощадження, або пороговий дохід: рівень використовуваного доходу, за якого не заощаджують і не витрачають попередніх заощаджень.

Праворуч від точки Б — зона чистого заощадження, котра обмежується кривою споживання та бісектрисою. Величина чистих заощаджень вимірюється вертикальним відрізком між кривою функції споживання ті бісектрисою. Обсяг споживання визначається відстанню від осі доходів до кривої функції споживання.

Ліворуч від точки Б відрізок АБ означає перевищення споживання над доходами, тобто життя в борг або за рахунок попередніх заощаджень. Перевищення споживання над доходом є «чистим від'ємним заощадженням», його вимірюють відстанню між бісектрисою та кривою функції споживання.

Заощадження —це та частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається.

Функція заощадження (З) являє собою

З = - С0 + (1-с`)*Y.

Функція заощадження графічно зображена на рисунку 5.2.

Рис. 5.2. Графічне зображення функції заощадження

Обсяг заощаджень визначається відстанню від лінії доходу до кривої функції заощадження. На відрізку АБ заощадження домашніх господарств від'ємні — функція заощадження лежить нижче від нульової горизонтальної лінії.

Сума граничних схильностей до споживання і заощадження за умов будь-якої зміни у безподатковому доході завжди дорівнює 100 % або одиниці:

с`+з` = 1,

де з` це гранична схильність до заощадження, яка є співвідношенням між додатковими заощадженнями та додатковим доходом, котрий спричинив ці заощадження:

з` = ;

при цьому середня схильність до заощадження (з) являє собою ту частку безподаткового доходу, що спрямовується на заощадження (у відсотках):

з = .

Заощадження певним чином впливають на споживання. Якщо є заощадження, населення має можливість у поточному періоді споживати більше, ніж отримано доходу. Таку ситуацію називають «ефектом заощадження». За умов стабільної економіки цей ефект незначний. Але за умов нестабільності — посилення інфляції, відсутності захищеності внесків від інфляції — населення починає збільшувати поточне споживання за рахунок минулих заощаджень, що значно посилює «ефект заощадження».

2. Моделі поведінки споживача Франко Модільяні і Мільтона Фрідмена

Крім поточного доходу, на споживання і заощадження впливає також довгостроковий дохід. Для оцінки цього явища в аналітичній економіці існують дві теорії: теорія постійного доходу Мільтона Фрідмена та гіпотеза життєвого циклу Франко Модільяні.

Згідно з теорією постійного доходу Мільтона Фрідмена рішення домогосподарств стосовно споживання залежать в основному від постійного доходу. Постійний дохід — це такий розмір доходу, який може отримувати сім'я, якщо відкинути тимчасові і випадкові коливання. Цей підхід означає, що споживачі змінюють свої витрати не обов'язково пропорційно поточним змінам у доходах. Лише якщо ці зміни приймають стабільний характер, то споживачі відповідно змінюють свої щорічні витрати. Але якщо зміни у доході тимчасові, то значна частина приросту доходу, скоріше за все, буде заощаджуватись.

За цією теорією функція споживання в довгостроковому періоді має вигляд

С = аYn,

де а – константа, що визначає частку постійного доходу, яка споживається;

Yn – сукупний постійний дохід за n років.

Гіпотеза життєвого циклу (ГЖЦ) ґрунтується на твердженні, що споживання в кожному періоді залежить не від поточного доходу, а від доходу протягом усього життя. Принциповим елементом гіпотези життєвого циклу є врахування змін, які постійно відбуваються в рівні доходу протягом усього життя людини. Тому і стратегія споживання, і заощадження значною мірою залежить від стадії життєвого циклу людини.

У молоді роки доходи, як правило, невеликі. Протягом трудового періоду доходи людей зростають, і найбільші вони у зрілі роки. З'являється можливість заощаджувати. На момент виходу на пенсію трудовий дохід стає рівним нулю та споживання забезпечується нагромадженими заощадженнями.

ГЖЦ передбачає, що особа заощаджує, коли її дохід вищий за середній упродовж життєвого циклу, і використовує заощадження для споживання, коли її дохід менший за середній.

Згідно з ГЖЦ функція споживання має вигляд

С = a`W +b`Y,

де W – обсяг майна;

a` ─ гранична схильність до споживання майна: a` = , де L – очікувана кількість років життя людини; T – вік людини;

b` ─ гранична схильність до споживання доходу: b` = , де R – трудовий період людини.

3. Недохідні фактори споживання та заощадження

Недохідні фактори впливають на обсяги споживання й заощадження, зміщуючи їх графіки.

До недохідних факторів споживання і заощадження належать:

Багатство. Під багатством розуміють як нерухоме майно (будинки, автомобілі, телевізори та інші предмети довгострокового користування), так і фінансові засоби (готівкові гроші, заощадження на рахунках, акції, облігації, страхові поліси тощо), якими володіє населення. Чим більше нагромаджено багатства, тим менші стимули до заощаджень. Тобто збільшення багатства зміщує графік споживання вгору, а графік заощадження— вниз.

Податки. Зниження податків збільшує безподатковий дохід та тому збільшує як споживання, так і заощадження, й навпаки.

Рівень цін. Зростання цін скорочує споживання та заощадження, і навпаки. Зміни рівня цін змінюють реальну вартість, або купівельну спроможність деяких видів багатства. Реальна вартість фінансових засобів, номінальна вартість яких вимірюється в грошах, буде зворотною до зміни ціни. Це і є ефект багатства.

Відрахування на соціальне страхування. Збільшення цих відрахувань призведе до скорочення поточних споживання й заощадження. Чим краще соціальне забезпечення, тим менші заощадження домашніх господарств протягом трудового життя.

Очікування. Очікування можуть бути пов'язані з майбутньою зміною цін, доходів, виникненням дефіциту тощо. Якщо ці очікування несприятливі, то домашні господарства змушені робити закупки наперед, що у поточному році збільшує споживання та зменшує заощадження. Очікування приросту грошових доходів у майбутньому зумовлює збільшення поточних витрат.

Споживча заборгованість. Якщо в попередній період заборгованість зросла, то в поточному періоді домашні господарства будуть змушені зменшити споживання і заощадження, аби ліквідувати минулу заборгованість, і навпаки.

Відсоткова ставка. Коли відсоткова ставка зростає, поточне споживання зменшується, а заощадження зростають, що збільшить майбутнє споживання, забезпечене поточними заощадженнями.

Недохідні фактори впливають на споживання і заощадження, зміщуючи їх графіки.

4. Сукупний попит на інвестиції

Домашні господарства, приймаючи рішення про споживання і заощадження, спрямовують частину своїх доходів на фінансові ринки з метою отримання прибутків. Фірми звертаються на фінансові ринки за кредитами, використовуючи їх на інвестування.

Отже, інвестиції створюються заощадженнями, а фінансові ринки дають змогу домашнім господарствам перерозподіляти свої доходи в часі.

Інвестиції розподіляються на три основні групи:

1) Інвестиції в основний капітал — це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств.

2) Інвестиції в житлове будівництво — це витрати на підтримку житлового фонду і будівництво нового житла.

3) Інвестиції в запаси — це зміна за певний період резервів сировини, напівфабрикатів, незавершеного виробництва або готових виробів фірм.

У середньому 70 % усіх інвестицій — це інвестиції в машини та устаткування, 25 % — житлове будівництво і приблизно 5% — зміни в запасах.

Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша — на відшкодування його зношення, тобто є амортизацією. Оскільки в кожному періоді знецінюється конкретна частка капіталу, формулу валових інвестицій можна записати так:

де ВІ — валові інвестиції;

d — коефіцієнт амортизації;

К — вартість об'єктів основного капіталу;

t — поточний рік;

ЧІ — чисті інвестиції, що знаходять за формулою:

Сукупний попит на інвестиції залежить від сукупності таких прибуткових і неприбуткових факторів.

До прибуткових факторів сукупного попиту на інвестиції відносяться:

1) очікувана норма чистого прибутку (ОНЧП);

ОНЧП = *100%,

де ОЧП ─ очікуваний чистий прибуток, що знаходиться за формулою

ОЧП = ВВо - (ПВо + ППо),

де ВВо — приріст валового випуску, викликаний чистими інвестиціями;

ПВо — приріст поточних витрат;

ППо — приріст податку на прибуток.

2) відсоткова ставка реальна (ВСр) ─ номінальна ставка (ВСн),  скоригована на темп інфляції (ТІ):

ВСр = ВСн – ТІ.

Між інвестиційним попитом й очікуваною нормою чистого прибутку існує пряма залежність, а між інвестиційним попитом і відсотковою ставкою — обернена.

До неприбуткових факторів належать: технологічні зміни; очікування; рівень забезпеченості основним капіталом галузі; витрати на придбання, експлуатацію та обслуговування устаткування; податки на підприємця.

ТЕМА 6. СУКУПНІ ВИТРАТИ ТА ЕКОНОМІЧНА рівновага модуль 2

1. Модель “витрати—випуск”.

2. Модель “вилучення – ін’єкції”.

3. Мультиплікатор інвестицій.

4. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості.

1. Модель «витрати—випуск»

Модель «витрати—випуск» є кейнсіанською моделлю товарного ринку. Визначальним у цій моделі є сукупний попит, який знаходить своє відображення через сукупні витрати, і сукупна пропозиція, представлена реальним ВВП. В її основі лежить пряма залежність між ВВП і сукупними витратами, тобто чим більші сукупні витрати, тим більший ВВП,  та навпаки.

Згідно з цією моделлю фактичні інвестиції складаються із запланованих і незапланованих інвестицій у товарні запаси.

До запланованих інвестицій відносяться витрати на інвестиційні товари, які відповідають уявленням підприємств стосовно очікуваних змін у сукупному попиті на вироблені товари та послуги.

Незаплановані інвестиції − витрати, котрі підприємства змушені здійснювати в товарні запаси. Інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці, тобто  

СуВЗ ± ВІН = ВВП,

де ВІН — незаплановані інвестиції в товарні запаси: (+) збільшення, (-) — зменшення інвестицій у товарні запаси. СуВ ± ВІН — фактичні сукупні витрати (СуВф).

При СуВ < ВВП виникає перевиробництво, яке супроводжується незапланованим збільшенням товарних запасів. При СуВ > ВВП виникає недовиробництво, котре супроводжується незапланованим зниженням товарних запасів.

Незалежно від того, знаходиться економіка в стані рівноваги чи ні, фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП.

Графічна економічна рівновага відповідно до моделі «витрати випуск» (або «кейнсіанський хрест») виглядає так:

Рис. 6.1. Рівноважний ВВП у моделі «витрати—випуск»

На горизонтальній осі графіка представлено ВВП, а на вертикальній — сукупні витрати. Бісектриса відображає ситуацію, коли фактичні і заплановані сукупні витрати збігаються. В точці То фактичні сукупні витрати дорівнюють запланованим, обсяг ВВП є рівноважним.

У точці Т1 підприємства виробили продукції більше, ніж зможуть її реалізувати (ВВП1 > ВВПр). При цьому відбувається незапланований приріст інвестицій у товарні запаси (+ВІн), що викликає тенденцію до скорочення ВВП від ВВП1 до ВВПр. У точці Т2 підприємства виробили продукції менше, ніж це відповідає планам покупців (ВВП2 < ВВПр). За цих умов відбувається незаплановане зменшення інвестицій у товарні запаси, що породжує тенденцію до збільшення ВВП від ВВП2 до ВВПр.

Отже, рівноважний ВВП — це такий обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати, достатні для закупки всієї продукції, виробленої в поточному періоді. Іншими словами, при рівноважному рівні ВВП сукупна кількість вироблених товарів (ВВП) дорівнює сукупній кількості закуплених товарів (споживчих та інвестиційних). Економіка постійно тяжіє до рівноваги як до своєї природної норми. Це означає, що у випадку, коли сукупні витрати перевищують ВВП і відбувається незаплановане зменшення товарних запасів, підприємства будуть зацікавлені збільшувати виробництво до рівня сукупних витрат; якщо, навпаки, сукупні витрати менші від ВВП і відбувається незаплановане збільшення товарних запасів, вони будуть змушені скорочувати виробництво до рівня сукупних витрат.

2. Модель «вилучення— ін'єкції»

В основі цієї моделі лежить та обставина, що в потоці «доходи—витрати» постійно виникають як вилучення, так і ін'єкції. Заощадження являють собою вилучення з потоку «доходи—витрати». Інвестиції розглядаються як ін'єкції витрат у потік «доходи—витрати».

Визначення рівноважного ВВП за допомогою моделі «вилучення ін'єкції» можна відтворити графічно.

Рис. 6.2. Рівноважний ВВП у моделі «вилучення ін'єкції»

На рисунку 6.2 лінія запланованих інвестицій (ВІ3) має горизонтальний вигляд, тобто припускається, що інвестиційні плани підприємств не залежать від поточного доходу. Лінія заощаджень (3) має вигляд позитивно похилої лінії і відображає пряму залежність заощаджень від поточного доходу.

Точка Зо  − це рівноважний ВВП, у ній заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям (3 = BІз), про що свідчить перетин їх ліній у цій точці.

При ВВП1 заощадження більші від запланованих інвестицій (31 > ВІ3), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого збільшення інвестицій у товарні запаси (+ВІн). При ВВП2 заощадження менші від запланованих інвестицій (32 < BІЗ), але врівноважуються із фактичними інвестиціями за рахунок незапланованого зменшення інвестицій у товарні запаси (-ВІн).

Розбіжність між заощадженнями й запланованими інвестиціями визначає розбіжність між фактичним і рівноважним ВВП. Так, при фактичному ВВП на рівні ВВП1 заощадження перевищують заплановані інвестиції (31 > BI3). Тому фактичний ВВП перевищує рівноважний ВВП (ВВП1 > ВВПр), що породжує тенденцію до скорочення виробництва. При фактичному ВВП на рівні ВВП2 заощадження відстають від запланованих інвестицій (32 < ВІз). Тому фактичний ВВП менший від рівноважного ВВП (О3 < Oj), що породжує тенденцію до збільшення виробництва.

Отже, рівноважний ВВП — це такий ВВП, який забезпечується в умовах рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Тому умовою рівноваги на товарному ринку є рівновага між заощадженнями і запланованими інвестиціями, тобто 3 = ВІ3 . Але, крім запланованих, можуть виникати й незаплановані інвестиції, тобто інвестиції в товарні запаси. Якщо товарні запаси збільшуються, то виникає незаплановане збільшення інвестицій,  і навпаки. За цих умов між заощадженнями й запланованими інвестиціями виникає розбіжність. Але фактичні інвестиції (ВІ3 ± ВІН) завжди балансуються із заощадженнями за рахунок незапланованих інвестицій. Тобто незаплановані інвестиції є вирівнюючим елементом, який постійно приводить у відповідність фактичні інвестиції та заощадження.

Досі в моделі «вилучення— ін'єкції» заплановані інвестиції приймалися як незмінна величина. Але в дійсності зміна доходу і заощаджень спричиняє зміну запланованих інвестицій.

По-перше, заплановані інвестиції можуть змінюватися зі зміною доходу. За цих умов лінія запланованих інвестицій у графічній моделі «вилучення ін'єкції» повинна мати вигляд позитивно похилої лінії.

По-друге, заплановані інвестиції можуть змінюватися внаслідок зміни відсоткової ставки на ринку позичкового капіталу. Відсоткова ставка вирівнює заощадження і заплановані інвестиції. Якщо заощадження збільшуються, відсоткова ставка падає та викликає збільшення запланованих інвестицій до нового рівня заощаджень. Якщо заощадження зменшуються, відсоткова ставка зростає і викликає скорочення незапланованих інвестицій до нового рівня заощаджень.

3. Мультиплікатор інвестицій

Мультиплікатор — це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі виробництва.

Уперше поняття мультиплікатора було введено в економічну теорію англійським економістом Каном у 1931 р. Кан відмічав, що збільшення державних витрат на громадські роботи приводить до мультиплікативного (у багато разів більшого) ефекту зайнятості. Далі теорію мультиплікатора всебічно розвинув Кейнс у 30-ті роки, зв'язуючи зміни інвестицій зі зміною доходів.

Економічна суть мультиплікатора в теорії Кейнса полягає в тому, що він показує залежність змін доходу від початкової зміни запланованих інвестицій:                

МІ = ,

де МІ — мультиплікатор інвестицій;

ВВП — зміна ВВП;

ВІп — початкова зміна запланованих інвестицій, яка викликає приріст ВВП.

Ефект мультиплікатора спирається на три принципові положення:

по-перше, будь-які витрати створюють доходи адекватної величини, які розподіляються на споживання та заощадження;

по-друге, будь-яка зміна доходу зумовлює відповідні зміни в споживанні та заощадженні, але співвідношення між споживанням і заощадженням зберігається незмінним;

по-третє, споживання, яке випливає з доходів, одержаних на кожному попередньому етапі здійснення ділових угод, перетворюється у витрати для наступного етапу. Причому величина цих витрат постійно зменшується в міру віддалення кожного нового етапу від початкового.

Отже, початкові зміни інвестиційних витрат породжують нескінченний ланцюг вторинних споживчих витрат, котрі зменшуються з кожним наступним циклом витрат, але у підсумку багаторазово змінюють ВВП.

Мультиплікатор і гранична схильність до заощаджень обернено залежні. Чим менша частка доходу, яка заощаджується, тим більші чергові витрати в кожному діловому циклі й більший мультиплікатор:

МІ = .

Отже, можна зробити такі висновки: 1) чим вища c`, тим більший мультиплікатор, і навпаки; 2) мультиплікатор знаходиться в оберненій залежності від з`. Чим вища з`, тим нижчий мультиплікатор.

Розглянутий мультиплікатор називають простим тому, що він ураховує лише один канал вилучень —заощадження. Але в дійсності вилучення з потоку «доходи— витрати» можуть відбуватися також у вигляді податків та імпорту. Мультиплікатор, який ураховує всі вилучення з потоку «доходи—витрати», називається повним. Формула повного мультиплікатора має вигляд

МІ = ,

де n ` граничний податковий коефіцієнт, що показує, на скільки грошових одиниць змінюється величина податкових вилучень зі зміною ВВП на одну грошову одиницю;

і` гранична схильність до імпорту, що показує, наскільки збільшиться імпорт із збільшенням ВВП на одну грошову одиницю.

Графічно дія ефекту мультиплікатора зображена на рисунку 6.9. Припустимо, що початково рівновага досягалась при ВВП на рівні О1 , де інвестиції дорівнювали заощадженням (ВІ1 = 31). Далі на ринку складається сприятлива інвестиційна кон'юнктура, створюються можливості для додаткових інвестицій.

Рис. 6.9. Графік ефекту мультиплікатора

Лінія BI1 зміщується в положення ВІ2 , що викликає новий рівноважний ВВП на рівні О2. При цьому зміна ВВП у декілька разів перевищує початковий приріст запланованих інвестицій. Графічно початковий приріст запланованих інвестицій — це відстань по вертикалі між лінією BI1 і лінією ВІ2. Ця відстань менша за відрізок О1О2 на горизонтальній осі графіка пропорційно мультиплікатору витрат.

Ефект мультиплікатора витрат залежить від рівня зайнятості в економіці, тобто від того, на якій ділянці кривої сукупної пропозиції перебуває економіка. Якщо вона знаходиться в умовах глибокої економічної кризи, тобто на горизонтальній ділянці кривої сукупної пропозиції, то мультиплікатор діє майже на повну силу. В міру наближення економіки до стану повної зайнятості мультиплікатор витрат дедалі більше втрачає свою силу і дедалі більша частка приросту сукупного попиту поглинається інфляцією. Якщо економіка досягає стану повної зайнятості або близька до неї, тобто знаходиться на вертикальній ділянці сукупної пропозиції, мультиплікатор втрачає свою силу, і тому зникає доцільність будь-якого приросту запланованих інвестицій, оскільки його результатом буде лише інфляція.

4. Рівноважний ВВП в умовах різного рівня зайнятості

Рівновага в економіці може забезпечуватися за різних умов: при повній або неповній зайнятості, на інфляційній чи безінфляційній основі. Ці умови залежать від співвідношення між сукупними витратами і потенційним обсягом виробництва (ВВП).

Рис. 6.10. Рецесійний розрив

Розглянемо спочатку варіант, коли сукупних витрат не вистачає для досягнення потенційного ВВП. Звернемося до рисунка 6.10.

На цьому графіку ВВП2 — це потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати на рівні СуВ2 . Фактично сукупні витрати (СуВ) менші від потенційних (CyB1 < CyB2), а фактичний рівноважний ВВП значно менший, ніж потенційний (ВВП1 < ВВП2), в економіці спостерігається дефіцит сукупних витрат, тобто обсяг витрат є недостатнім для того, щоб повністю використовувати наявні потужності, що характеризує економіку в стані неповної зайнятості. Недостатність сукупних витрат, їх неспроможність забезпечити досягнення потенційного ВВП, котрий відповідає умовам повної зайнятості, називається рецесійним розривом.

Іншими словами, рецесійний розрив — це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково збільшитися, щоб забезпечити досягнення потенційного ВВП. Розрив називається рецесійним тому, що він зумовлює в економіці рецесію, тобто скорочення виробництва порівняно з її потенціалом.

В умовах рецесійного розриву економіка потенційно втрачає, недовиробляє певну величину ВВП (це різниця між ВВП2 і ВВП). Обсяг цих втрат визначається як добуток рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат) на мультиплікатор витрат:

ВВПр = СуВп Мв.

І навпаки, якщо рівень ВВП за умов повної зайнятості є відомим, то величина рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат (+ СуВи) )визначається за формулою (в умовах стабільних цін):

де ВВПр — реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВПП; Мв — мультиплікатор витрат.

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту їх величину, яка відповідає умовам повної зайнятості. Звернемося до рисунка 6.11.

На графіку (рис. 6.11) потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні СуВ2 . Але фактично економіка витрачає більше — СуВ1. Отже, має місце надлишок сукупних витрат: CyB1 > CyB2. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний: BBП1 > ВВП2. Таке явище називається інфляційним розривом.

Рис. 6.11. Інфляційний розрив

Іншими словами, інфляційний розрив — це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості. Розрив називається інфляційним тому, що він викликає в економіці інфляційний надлишок ВВП. Величину інфляційного розриву (- СуВп) — необхідного початкового зменшення сукупних витрат — можна визначити за формулою (без урахування цінового фактора):

де - BBПі —інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості         (-ВВЦ = ВВПп - ВВПф). Інфляційний розрив виникає у зв'язку з тим, що збільшення сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції). В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості, підприємства не можуть швидко відповісти на підвищення сукупного попиту відповідним збільшенням фізичних обсягів виробництва. Для цього потрібен певний час. Єдиним природним наслідком у цьому випадкові є зростання цін, тобто інфляція. Тому усунення інфляційного розриву викличе лише зменшення номінального ВВП без зміни реального ВВП.

ТЕМА 7. ДЕРЖАВА В СИСТЕМІ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ Модуль 3

1. Роль держави у змішаній економіцi.

2. Кейнсіанська теорія як теоретична база державного регулювання економіки.

3.Механізм державного регулювання економіки згідно з  монетаристською теорією. 

4. Механізм державного регулювання в теорії економіки пропозиції .

5. Теорія раціональних та адаптивних очікувань і державне регулювання.

6. Сучасні тенденції теоретичного обґрунтування державного регулювання економіки.

1. Роль держави у змішаній економіці

Основним регулятором змішаної економіки є ринок. Він об'єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту, сприяє ефективному розподілу ресурсів. Це означає, що він спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємців застосовувати найбільш ефективні комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробленню та впровадженню нових, найбільш ефективних технологій.

Проте ринок має певні обмеження, а саме:

1) ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти такому явищу, як економічна нестабільність;

2) ринок не має механізмів забезпечення людей суспільними благами, до яких належать послуги державного управління, національної армії, міліції, охорони здоров'я, освіти, науки, культури тощо;

3) ринковий механізм не здатний самостійно протистояти монополізму;

4) ринковий механізм породжує “зовнішні ефекти”, такі, як надмірна нерівність у доходах, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя населення, відхилення від стандартів якості споживчих товарів тощо.

Перелічені обмеження ринку можуть бути компенсовані лише за допомогою державного регулювання економіки.

Державне регулювання економіки — це цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найбільш ефективного функціонування ринкового механізму й мінімізації його негативних наслідків.

До головних функцій державного регулювання економіки відносять такі:

1. Розроблення політики соціально-економічного розвитку країни, за допомогою якої визначаються головні цілі, пріоритети та засоби розвитку економіки.

2. Формування правових засад функціонування економіки.

3. Захист конкуренції.

4. Перерозподіл доходів і ресурсів.

5. Стабілізація економіки через стимулюючу й стримуючу політику.

2. Кейнсіанська теорія як теоретична база державного регулювання економіки

Теоретичною базою державного регулювання економіки є кейнсіанська теорія. На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Для цього вони наводять такі аргументи:

1) кейнсіанською теорією відкидається положення про те, що відсоткова ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з цією теорією, власники заощаджень й інвестори — це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження і їх перетворення в інвестиції керуються неоднаковими мотивами. При цьому відсоткова ставка не відіграє ролі єдиного чинника. Часто заощадження здійснюються для розв’язання інших проблем: 1) із метою накопичення грошей для здійснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових засобів із метою здійснення непередбачених витрат, пов'язаних із лікуванням, безробіттям тощо; 3) з метою нагромадження грошей, щоб задовольнити майбутні потреби, наприклад, для сплати витрат за навчання. Натомість важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є норма чистого прибутку, очікуваного від інвестування.

Другий аргумент — кейнсіанці ставлять під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і заробітної плати. По-перше, наявність монополій, які cтримують зниження цін, та профспілок, котрі стримують зменшення заробітної плати, що перешкоджає адекватному зниженню цін і заробітної плати в короткостроковому періоді та протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенційного ВВП. По-друге, якщо навіть припустити можливість зниження заробітної плати внаслідок падіння сукупного попиту й попиту на ринку праці, то це не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення їх попиту на рівні потенційного ВВП.

Головною причиною падіння виробництва кейнсіанці визнають недостатність сукупного попиту. На їх думку, відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції породжують два головних фактори.

Перший — психологія споживачів: зі збільшенням доходу споживачів зменшується частка споживання і збільшується частка заощадження. Така тенденція в розподілі зростаючого доходу дістала назву «основний психологічний закон» Кейнса. Внаслідок дії цього закону споживання відстає від виробництва, що викликає падіння виробництва.

Другий — зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу. Ця тенденція зумовлюється зниженням можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання. Отже, зменшення граничної схильності до споживання знижує інвестиційний попит як компонент сукупного попиту.

Таким чином, згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а попит створює власну пропозицію. Тому головним об'єктом державного втручання повинен бути сукупний попит, який у кейнсіанській теорії дістав назву «ефективний попит». Це означає, що, збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень виробництва.

Кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:

перший — за рахунок збільшення державних закупок або зниження податків; другий — за рахунок зниження відсоткових ставок за кредит, що підніме «граничну ефективність капіталу» і збільшить інвестиції приватного сектора економіки.

При цьому пріоритетна роль у регулюванні економіки відводиться фіскальній політиці. Це пояснюється тим, що під час спаду виробництва грошово-кредитна політика є неефективною, бо інвестиції слабо реагують на зниження відсоткової ставки. Натомість за рахунок бюджетних витрат в умовах недостатності сукупного попиту держава може забезпечувати значний мультиплікативний ефект.

Для покриття бюджетного дефіциту, що виникає за умов використання державного бюджету для стимулювання сукупного попиту, кейнсіанці пропонують використовувати державні займи, податки і в певних межах грошову емісію.

3. Механізм державного регулювання економіки згідно з монетаристською теорією

Згідно з монетаристською теорією, головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може здійснювати регулюючий вплив на економічну активність.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ), то в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну, яке можна відобразити такою формулою:

М *V = P*О,

де М — грошова маса;

V — швидкість обертання грошей;

Р — рівень цін;

О — фізичний обсяг вироблених товарів та послуг.

Монетаристи роблять висновок, що стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. З цією метою Фрідмен запропонував на законодавчій основі встановити спеціальне монетарне правило, згідно з яким грошова маса має збільшуватися щорічно тими самими темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП. Наприклад, якщо прогнозом передбачається, що в майбутньому році приріст реального ВВП становитиме 3 %, то на 3 % в прогнозованому році необхідно збільшити грошову масу.

Відповідно до теорії монетаристів грошова маса впливає на всі елементи сукупного попиту безпосередньо, тобто цей вплив не опосередковується відсотковою ставкою. Крім того, вплив сукупного попиту на номінальний ВВП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичних обсягів виробництва.

Прихильники монетаризму вважають, що неефективність фіскальної політики зумовлена ефектом витіснення. Його суть полягає в тому, що коли держава, виходячи з необхідності покриття бюджетного дефіциту, позичає гроші у населення і комерційних банків, вона входить у конкуренцію з приватним бізнесом. Унаслідок цих позичок держава скорочує грошову масу приватного сектора економіки. Це підвищує відсоткову ставку на грошовому ринку і тому витісняє з інвестиційного ринку певну кількість приватних інвестицій, які за підвищеної відсоткової ставки стають неприбутковими. Отже, в результаті вплив бюджетного дефіциту на сукупний попит буде несуттєвим.

4. Механізм державного регулювання в теорії економіки пропозиції

Теорія економіки пропозиції виникла у зв'язку з нездатністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін. Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості. Назва «економіка пропозиції» є похідною від головної ідеї прихильників цієї теорії — стимулювати пропозицію капіталів та робочої сили. Вона містить у собі обґрунтування рекомендацій економічній політиці і в першу чергу податковій.

Прихильники теорії економіки пропозиції вважають, що податковий механізм може впливати не тільки на сукупний попит, а й на сукупну пропозицію. На їх думку,  збільшення  податків  викликає  інфляцію витрат через зростання середніх витрат на виробництво продукції. Крім того, при збільшенні податків на доходи домогосподарств зменшуються стимули до праці, а зростання   податків   на   прибуток  зменшує   привабливість інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію. Пов'язуючи стагфляцію з надмірним рівнем оподаткування, прихильники теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на економіку. На їх думку, зниження  податків збільшить безподатковий дохід і заощадження, знизить рівень відсоткової ставки, внаслідок чого зростуть нагромадження та інвестиції. Крім того, для найманих робітників зниження податків на заробітну плату підвищить стимули до праці, що викличе збільшення пропозиції робочої сили на ринку праці.

Оскільки зниження податків веде до скорочення бюджетних доходів, пропонуються різні способи розв’язання проблеми бюджетного дефіциту. Для цього передбачається зменшити соціальні програми, скоротити апарат державного управління, відмовитися від малоефективних державних витрат (наприклад, субсидій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо).

5. Теорія раціональних та адаптивних очікувань і державне регулювання

Згідно з теорією адаптивних очікувань очікування майбутньої інфляції формуються економічними суб'єктами на основі попередньої та поточної інфляцій. Падіння сукупного попиту відносно потенційного рівня знижує ціни, але заробітна плата тимчасово не зменшиться, оскільки вона враховує адаптивно очікувану інфляцію, яка вища від фактичної. Завдяки цьому в короткостроковому періоді сукупна пропозиція під впливом зменшення сукупного попиту і зниження цін зменшиться стосовно потенційного рівня. Лише з часом, коли заробітна плата зменшиться пропорційно зниженню цін і викличе адекватне зменшення середніх витрат, сукупна пропозиція знову збільшиться до потенційного рівня.

Теорія раціональних очікувань виходить із того, що економічні суб'єкти, аналізуючи економічну інформацію,  можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон'юнктурі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави, здатні визначити майбутні зміни й приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їх інтересам.

На думку прихильників цієї теорії, нова інформація, котру одержують економічні суб'єкти, швидко відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції висококонкурентних ринків, і завдяки цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови повної зайнятості. Згідно з теорією раціональних очікувань крива сукупної пропозиції має вигляд вертикальної лінії, яка бере свій початок у точці потенційного ВВП.

Саморегулююча здатність економічних суб'єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання. Так, якщо припустити, що держава планує в наступному році застосувати політику стимулювання сукупного попиту, то першим її наслідком буде зростання цін. Спираючись на цю інформацію, робітники будуть очікувати зростання цін і наступне зниження реальної заробітної плати. Тому вони наперед уключать цю очікувану інфляцію до своїх вимог про підвищення номінальної заробітної плати. За цих умов пропорційно зростанню цін збільшаться середні витрати; у підприємців не відбудеться зростання прибутків і вони не погодяться збільшувати виробництво, тобто не відбудеться навіть тимчасового збільшення сукупної пропозиції відносно потенційного рівня. Звідси висновок: стимулююча політика держави викликає лише прискорення інфляції і зовсім не впливає на рівень виробництва та безробіття. Тому вона є недоцільною.

6. Сучасні тенденції теоретичного обґрунтування державного регулювання економіки

Світова практика засвідчує, що в процесі державного регулювання економіки найбільший ефект досягається лише за умов раціонального поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики. Є сенс і в теорії економіки пропозиції, відповідно до якої ціни, зайнятість та безробіття залежать не просто від сукупного попиту, а від його співвідношення із сукупною пропозицією.

В умовах стагфляції сукупна пропозиція має бути пріоритетним об'єктом державного регулювання економіки. Тому, застосовуючи фіскальні засоби з метою впливу на сукупний попит, держава не повинна залишати поза увагою сукупну пропозицію.

Не можна ігнорувати і теорію раціональних очікувань, оскільки поведінка економічних суб'єктів залежить не лише від реальних змін в економічній кон'юнктурі, а й від того, як вони сприймають ці зміни і можуть їх передбачати.

Тема 8. МЕХАНІЗМ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ Модуль 4

1. Сутність фіскальної політики.

2. Основні джерела доходів країни.

3. Державні видатки.

4. Механізм дискреційної фіскальної політики.

5. Автоматична фіскальна політика.

6. Види фіскальної політики і державний бюджет.

1. Сутність фіскальної політики

Під фіскальною (бюджетно-податковою) політикою розуміють сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) із метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.

До фіскальної політики належать тільки такі маніпуляції державним бюджетом, що не змінюють кількості грошей в обігу.

До основних функцій фіскальної політики відносять:

  •  вплив на стан господарської кон’юнктури;
  •  перерозподіл національного доходу;
  •  нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм.

Існують два види фіскальної політики: дискреційна та автоматична (політика вмонтованої стабільності).

Дискреційна фіскальна політика — це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень (парламенту й уряду) з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію.

Автоматична фіскальна політика — це така політика, яка, встановлюючи певну систему податків і трансфертів, забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично.

2. Основні джерела доходів країни

До  основних джерел доходів відносяться:

  •  податки;
  •  власні доходи держави від виробничої та інших форм діяльності;
  •  платежі за ресурси, які згідно з діючим законодавством належать державі;
  •  позики у формі державних облігацій.

Податки – це фінансові відносини між державою та платниками податків із метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою своїх функцій.

До функцій податків належать:

  1.  розподільна – перерозподіл вартості ВВП між державою і юридичними та фізичними особами;
  2.  фіскальна – централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби;
  3.  регулююча – вплив податків на різні сторони діяльності їх платників.

До принципів побудови податкової системи відносять: загальність, стабільність, обов’язковість та соціальну справедливість.

За механізмом формування податки поділяються на дві основні групи:

прямі – вилучаються безпосередньо у власників майна, одержувачів доходів (прибутковий податок із громадян, земельний, майновий, на цінні папери, із спадщини і дарувань, на прибуток та капітал);

непрямі – вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів і послуг, тобто перекладаються на споживача (ПДВ, акцизи, мита, податок з обігу).

Чим більш розвинута країна, тим більша частка надходжень припадає на прямі податки.

Законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування називається податковою ставкою. Виділяють:

граничну податкову ставку – відношення приросту виплачуваних податків до приросту доходів;

середню податкову ставку – це відношення обсягу податків до величини доходу, який оподатковується;

нульову ставку – звільнення від оподаткування;

пільгову ставку – зменшення податкових ставок або звільнення від оподаткування окремих підприємств чи виробництв залежно від галузі діяльності, виробленої продукції, використаної робочої сили, розміщення.

За ознакою співвідношення між ставкою податку і доходом виділяють такі види податків:

прогресивний – середня ставка підвищується із зростанням доходу;

регресивний – середня ставка знижується по мірі зростання доходу;

пропорційний – середня ставка залишається незмінною незалежно від розмірів доходу.

Залежність між податковими ставками та обсягом податкових надходжень досліджував американський економіст Артур Лаффер. За його концепцією зростання податкової ставки від 0 до 100% викличе спочатку збільшення податкових надходжень до максимальної величини ПНm, а потім зменшення знову до нульового рівня. За кривою Лаффера надмірне збільшення податкових ставок (ПС > ПСо) призведе до стримування ділової активності в країні і до зниження обсягу податкових надходжень (ПН<ПНm).

 Рис..8.1. Крива Лаффера

ПН – обсяг податкових надходжень,

ПС – податкова ставка,

ПСо – оптимальна податкова ставка, що забезпечує максимальний обсяг податкових надходжень ПНm.

3. Державні видатки

Державні видатки (ДВ) поділяються на поточні видатки (ПВд) та видатки розвитку,  або капіталовкладення (ВР):

ДВ = ПВд + ВРд.

Поточні видатки держави (ПВд) поділяються на:

споживання у державному секторі (Сд): заробітна плата працівникам державного сектора, платежі за суспільні товари поточного споживання;

трансферти державному сектору (Тд): виплати по безробіттю, пенсії, стипендії, пільги;

відсотки за державними боргами (ВБд):

ПВд = Сд + Тд + ВБд.

4. Механізм дискреційної фіскальної політики

Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти. Перший — державні закупки, які є інструментом прямої дії. Збільшуючи або зменшуючи державні закупки, держава безпосередньо впливає на сукупний попит і реальний ВВП. Другий — чисті податки, які змінюються за рахунок зміни податкових ставок та трансфертів. Змінюючи чисті податки на такій основі, держава впливає на реальний ВВП опосередковано через споживання як компонент сукупного попиту.

Розглянемо вплив державних закупок на ВВП за допомогою методу «витрати — випуск».

На цих рисунках сукупні витрати спочатку розглядаються в їх приватному варіанті (CyB1), тобто без того компонента, яким є державні закупки. Перетин лінії приватних сукупних витрат із бісектрисою в точці Т визначає рівноважний ВВП, котрий дорівнює О1.

При збільшенні державних закупок сукупні витрати збільшаться, а їх крива переміститься вгору в положення СуВ2 (CyB1 + А СуВ) і перетне бісектрису в точці Т2. Це викличе мультиплікативне збільшення реального виробництва з О1 до О2 . Величина приросту ВВП буде дорівнювати: + А ВВП = + А ДЗ Мв.

Аналогічний результат буде і в тому випадку, коли аналіз впливу державних закупок на ВВП здійснювати за методом «вилучення — ін'єкції» (рис. 8.2). У цьому варіанті заощадження плюс чисті податки являють собою вилучення з потоку «доходи — витрати» (З + ЧП), а валові інвестиції плюс державні закупки — ін'єкції цього потоку (ВІ + ДЗ1). Перетин ліній вилучень (3 + ЧП) із лінією ін'єкцій (ВІ + ДЗ1) у точці Т1 визначає рівноважний ВВП, який дорівнює O1.

При збільшенні державних закупок із ДЗ1 до ДЗ2 ін'єкції адекватно зростуть. Унаслідок цього лінія ін'єкцій переміститься вгору в положення (ВІ + ДЗ2), а її перетин із лінією (З + ЧП) у точці Т2 викличе збільшення ВВП від ОІ до О2 . Оскільки заощадження та чисті податки знаходяться в прямій залежності від ВВП, то це викличе відповідне збільшення вилучень, які в точці Т2 урівноважуються з новою величиною ін'єкцій (ВІ + ДЗ2).

Розглянемо вплив податків на ВВП. Припустимо, що держава підвищила рівень пенсій і стипендій. Дискреційне зменшення чистих податків, яке виникло на цій основі, спричинить певний вплив на ВВП. Спочатку розглянемо наслідки цього впливу згідно з моделлю «витрати — випуск»:

1) збільшиться безподатковий дохід на величину зменшення чистих податків:

+АБД=-АЧП;

2) збільшення безподаткового доходу викличе зростання споживчих витрат і заощаджень. Збільшення споживчих витрат відбудеться пропорційно граничній схильності до споживання:

+ АСВ=-АЧП * с`;

3)   збільшення споживчих витрат мультиплікативно збільшить ВВП:

+ А ВВП = - А ЧП * с` * Мв ,

або + А ВВП = - А ЧП  *  Мп;

МП = Мв – 1 = с` * Мп.

Як видно з рисунка 8.3, до зниження чистих податків крива сукупних витрат знаходиться в положенні СуВ1, а її перетин із бісектрисою в точці T1 визначає рівноважний ВВП, який дорівнює О1. Після зниження чистих податків сукупні витрати збільшилися, внаслідок чого їх крива перемістилася вгору в положення СуВ2. Її перетин із бісектрисою в точці Т2 збільшує рівноважний ВВП з О1 до О2.

Тепер розглянемо механізм впливу автономних чистих податків на ВВП за допомогою методу «вилучення − ін'єкції» (див. рис. 8.4). Як видно із цього рисунка, початкова лінія ін'єкції (ВІ + ДЗ) перетинає лінію вилучень (З1 + ЧП) у точці T1 . Це зумовлює рівноважний ВВП, який дорівнює О1. Згідно з методом «вилучення — ін'єкції» зниження чистих податків (за рахунок підвищення пенсій і стипендій) викличе два наслідки:

1) зменшення чистих податків адекватно збільшує безподатковий дохід, що відповідно з граничною схильністю до заощаджень збільшить заощадження:

+ АЗ=-АЧП *з`;

2) зменшення чистих податків на адекватну величину зменшить вилучення у формі чистих податків.

Це означає, що лінія вилучень на рисунку 8.4 переміститься вниз і перетне лінію ін'єкцій у точці Т2. Унаслідок цього рівноважний ВВП збільшиться від О1 до О2. Величина цього підвищення буде дорівнювати тій величині, на яку збільшився ВВП за методом «витрати — випуск».

5. Автоматична фіскальна політика

Переважна більшість податків (прибутковий податок із громадян, податок на прибутки, податок на додану вартість, акцизний збір, нарахування в різні фонди тощо) залежить від доходу і тому змінюється пропорційно до змін ВВП навіть при стабільних податкових ставках та рівнях трансфертів. Чисті податки, які автоматично, тобто без державних рішень, змінюються  залежно від зміни ВВП, називаються автоматичними податками.

Щоб показати, як автоматичні чисті податки виконують стабілізаційну функцію в економіці, розглянемо два варіанти.

Перший — коли в економіці відбувається інфляційне зростання ВВП. Стабілізаційний механізм автоматичної фіскальної політики виглядає так:

1) ВВП інфляційно збільшується, автоматично зростають податки;

2) зниження автоматичних податків означає збільшення податкових вилучень з економіки;

3) внаслідок збільшення податкових вилучень зростання сукупних витрат уповільнюється, що певною мірою гальмує зростання ВВП.

Другий — коли в економіці намітився спад виробництва, спостерігається дефіцит сукупних витрат. Стабілізаційний механізм автоматичної фіскальної політики виглядає таким чином:

1) ВВП реально зменшується, автоматично зменшуються чисті податки;

2) зниженняення автоматичних чистих податків означає зменшення податкових вилучень з економіки;

3) внаслідок зменшення податкових вилучень скорочення сукупних витрат уповільнюється, що певною мірою гальмує падіння виробництва.

Унаслідок виконання автоматичними податками стабілізаційної функції вони отримали назву вмонтованих стабілізаторів.

Реальна фіскальна політика приймає необхідні дискреційні рішення в умовах дії автоматичних чистих податків. За цих умов ВВП змінюється двічі: 1) унаслідок дискреційних рішень стосовно державних закупок і чистих податків; 2) за рахунок впливу автоматичних чистих податків на рівень мультиплікатора. Це означає, що при зміні державних закупок, податкових ставок або рівня трансфертів зміну ВВП можна обчислити за формулами, в яких застосовуються складні мультиплікатори:

А ВВП = А ДЗ * Мв,    

А ВВП = А ЧП  Мп .

При цьому мультиплікатори податків та витрат з урахуванням автоматичних податків мають вигляд

      

де ГКП − граничний коефіцієнт податків, що показує, на скільки грошових одиниць змінюється величина автоматичних податкових вилучень зі зміною доходу на одну грошову одиницю:  

При застосуванні двоінструментної фіскальної політики, тобто при одночасній зміні державних закупок та податків. ВВП змінюється двічі і в протилежних напрямках: за рахунок збільшення державних закупок ВВП зростає, а внаслідок підвищення чистих податків ВВП зменшується. Звідси підсумкова зміна ВВП буде дорівнювати:

АВВП = + АДЗ * МВ – АЧП*Мп.

Звичайно, що  залежно від співвідношення між величиною змін у державних закупках і чистих податках кінцевий результат може бути різним. Крім того, на цей результат впливає також співвідношення між мультиплікаторами витрат та податків, яке залежить від граничної схильності до споживання.

6. Види фіскальної політики і державний бюджет

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет.Залежно від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки.

Під час падіння виробництва ефективною (доцільною) слід вважати стимулюючу (експансіоністську) політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки чи застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення.

За умов інфляційного зростання ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу (рестриктивну) політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки чи застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.

Але необхідно зазначити, що стан державного бюджету залежить не лише від дискреційних заходів фіскальної політики. Іншим фактором, який на неї впливає, є циклічні коливання в економіці.

Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Це викликається зменшенням чистих податків унаслідок автоматичного скорочення податкових надходжень до бюджету і збільшенням трансфертних витрат. Під час піднесення економіки виникають протилежні наслідки.

Існує три концепції регулювання державного бюджету.

Перша — збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

Друга — збалансування бюджету на циклічній основі. Згідно з цією концепцією бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Під час падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні закупки, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки та скорочує державні закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

Третя − концепція функціональних фінансів, згідно з якою бюджетна функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній. Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями зумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а державний бюджет — це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з другого — вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

1. Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

   3.  Грошово-кредитна емісія. Це означає, що Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.


ТЕМА 9. МЕХАНІЗМ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Модуль 5

.     1. Гроші як інструмент макроекономічної політики.

    2. Грошові ринки. Попит і пропозиція на грошових ринках.

  1.  Банківська система та грошовий мультиплікатор.
  2.  Грошово-кредитне регулювання економіки.

  1.  Гроші як інструмент макроекономічної політики

 Гроші— це загальновизнаний засіб платежу за товари та послуги.

В умовах сучасного ринку грошовий обіг складається з готівкових і безготівкових грошей.

 Готівкові гроші — це паперові гроші (банкноти) й монети. Монети чеканяться, як правило, казначейством та вводяться в обіг Національним банком. Банкноти початково випускалися всіма банками як векселі. Згодом вони набули сили національних грошей. Їх емісію здійснює тільки Національний банк.

 Безготівкові гроші— це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. Вони називаються банківськими грошима. В розвинутих країнах світу переважна частка всіх грошей припадає на банківські гроші. До них відносять банківські депозити (поточні та термінові рахунки), чеки й кредитні картки.

Суть грошей виявляється в їх функціях. Визначимо п’ять основних: міра вартості, засіб обміну, засіб нагромадження,  засіб платежу та світові гроші.

 Міра вартості: грошова одиниця використовується як масштаб для вимірювання відносних вартостей різноманітних благ і послуг. Це означає, що ціну будь-якого продукту достатньо виразити тільки через грошову одиницю. Таке використання грошей дозволяє легко порівнювати відносну цінність різних товарів і послуг, що полегшує прийняття раціональних рішень.

 Засіб обміну: гроші використовуються як засіб, який опосередковує купівлю-продаж товарів та послуг. Це дозволяє суспільству уникнути незручностей бартерного обміну.

 Засіб нагромадження: гроші є засобом нагромадження багатства, вони зручні в заощадженні, але тільки в тому випадку, якщо їх купівельна спроможність не падає. За умов інфляції нагромадження грошей здатне принести лише збитки.

 Засіб платежу.

Світові гроші. 

Уся сукупність готівкових і безготівкових грошей становить грошову масу. Вона є структуризованою величиною й складається з декількох грошових агрегатів, що визначаються різним ступенем ліквідності. Ліквідність— це здатність будь-яких активів виступати як засіб оплати угод або без втрат перетворюватися в цей засіб. Готівкові гроші є абсолютно ліквідними, тому що на них можна швидко і без втрат придбати будь-який інший актив.

 

Таблиця 9.1

Структура грошової маси в України

Грошові агрегати

Склад грошового агрегату

МО

готівкові гроші поза банками

М1

МО + кошти на розрахункових та поточних рахунках

М2

М1+строкові депозити

МЗ

М2+ кошти клієнтів за трастовими операціями банків

Із метою визначення та вимірювання грошей користуються такими поняттями, як гроші для угод і гроші в широкому розумінні.

 Гроші для угод охоплюють монети, паперові гроші, а також поточні рахунки. Поточні депозити, тобто внески на поточних рахунках, теж використовуються для купівлі-продажу.

 Гроші в широкому розумінні, або «майже гроші», включають строкові та інші депозити, котрі можуть перетворитися в готівкові гроші. До них відносяться депозити, які приносять більш високі відсотки  порівняно з відсотками, що сплачуються за поточні рахунки. Але з термінових рахунків не можна зняти гроші раніше терміну, визначеного умовами внесків, що знижує їх ліквідність.

 

  1.  Грошові ринки. Попит і пропозиція на грошових ринках

 Грошовий ринок — це ринок, на якому економічні суб'єкти купують необхідні їм ліквідні засоби, виписуючи на себе або пускаючи в обіг короткострокові зобов'язання, тобто банкноти.

 Кредитний ринок (або ринок позичкового капіталу) —це ринок, що забезпечує рух фінансових засобів від тих, хто заощаджує, до тих, хто інвестує. Ринок позичкового капіталу відрізняється тим, що зобов'язання, які знаходяться в обігу, є довгостроковими.

Ці два ринки перетинаються й утворюють грошово-кредитний ринок, котрий перерозподіляє грошову масу між окремими економічними суб'єктами з метою її використання на поточні і довгострокові потреби.

На грошово-кредитному ринку виступають фінансові посередники — це різні фінансові заклади, серед яких провідну роль відіграє грошова адміністрація — Національний банк, Міністерство фінансів, казначейство. Вони визначають і пропозицію грошей.

Грошово-кредитний ринок, як і будь-який ринок, характеризується через пропозицію, попит та ціну (відсоткову ставку). Далі розглянемо ці складові грошово-кредитного ринку.

Пропозиція грошей є реальною грошовою масою і визначається за формулою

 Прг = ГМ/Ц.

Грошова пропозиція  контролюється  Національним банком через окремі грошові агрегати. Контролюючи грошові агрегати, Національний банк цілеспрямовано впливає на  грошовий ринок. Величина грошової пропозиції регулюється   Національним банком і не залежить від  відсоткової ставки      (рис. 9.1 ).

ВС            Пго.у1           Пго.у2    ВС           Пгр1          Пгр2          

ГМ       ГМ1        ГМ2                           ГМ        ГМ1 ГМ2

Рис. 9.1. Пропозиція                  Рис. 9.2. Попит на гроші для угод грошей

Грошовий попит— це попит на реальну грошову масу (Пог = ГМ/Ц). Він уключає попит на гроші для угод і попит на гроші як активи.

 Попит на гроші для угод випливає з їх функції як засобу обігу, тобто з їх використання для купівлі товарів і послуг. Попит на гроші для угод знаходиться в прямій залежності від номінального ВВП. Чим більша загальна грошова вартість товарів і послуг, що знаходяться в обігу, тим більше потрібно грошей для угод. Обернено на цей попит впливає швидкість обертання грошей.

На рисунку 9.2 графічно відображено співвідношення між попитом на гроші для угод та ставкою відсотка. Оскільки попит на гроші для угод не залежить від ставки відсотка, він має вигляд вертикальної прямої.

Кількість грошей в обігу при цьому визначається рівнянням обміну, відомим як формула Фідера

ГМ * Ш = Ц* О,

де Ш — швидкість обертання грошей;

Ц— середній рівень цін;

О— кількість угод;

ГМ  − грошова маса.

ГМ = ВВП н / Ш.

Попит на гроші для угод залежить від двох факторів: реального обсягу виробництва— з його підвищенням зростає і попит на гроші; швидкості обертання грошей— чим вища швидкість обертання грошей, тим менша їх кількість, що необхідна для обслуговування угод. Попит на гроші для угод дорівнює

Погу = ВВПр / Ш.          

Вартість можна зберігати не тільки у формі грошей, а й у формі фінансових активів (наприклад, облігацій). Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки.

Перевагою володіння грошима є їх висока ліквідність, але їх недолік полягає в тому, що вони не приносять дохід власникові.

Переваги володіння облігаціями полягають у тому, що вони приносять дохід у формі відсотка, але їх недоліком є низька ліквідність. За умов збільшення відсоткової ставки зростає попит на фінансові активи і падає попит на гроші як бездохідний актив (див. рисунок 9.3).

Із графіка видно, що при ставці 8 % попит на гроші як активи дорівнює нулю. За умов зниження відсоткової ставки (ВС) попит на гроші як активи зростає від ГМО до ГМ1.

Таким чином, попит на гроші як активи змінюється обернено пропорційно ставці відсотка і пов'язаний із теорією переваги ліквідності: чим вища ставка відсотка, тим менший попит на гроші як активи, тому що за підвищення ставки відсотка збільшується альтернативна вартість грошей. Попит на гроші для угод і попит на гроші як активи визначає загальний попит на гроші:

ПОг=Погу + Пога.        

         Для визначення рівноваги на грошовому ринку треба знайти рівноважну ціну грошей— ставку відсотка. Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиції грошей та попиті на гроші.Звернемося до графіка на рисунку 9.4.

Рис. 9.3. Попит на гроші як активи          Рис. 9.4. Рівновага на грошовому ринку

 На цьому графіку похила лінія ПГо.1 характеризує початковий попит на гроші як активи. Але вона зміщена вправо на відстань ОГМ1. Пунктирна вертикальна лінія— це графік попиту на гроші для угод, що не залежить від відсоткової ставки. Відрізок ГМ1— ГМ2,— це попит на гроші як активи за даної відсоткової ставки (ВС1). Отже, початковий грошовий попит у цілому дорівнює відрізку ОГМ2. Ураховуючи лінію, похила лінія По.1г відбиває загальний попит на гроші.

Вертикальна лінія — це початкова пропозиція грошей. Вона перетинає лінію загального попиту на гроші () у точці Т1 і означає, що початкова рівновага на грошовому ринку досягається за відсоткової ставки на рівні ВС1.

         Розглянемо наслідки змін у пропозиції грошей. Припустимо, що Національний банк збільшив фотонну пропозицію до Лінія пропозиції зміщується  вправо (див. рис. 9.4). Але грошовий попит не змінився, тому рівновага порушується. Це призведе до надлишку грошей, виникають зайві гроші. За початкової ставки відсотка (ВС) суб'єкти ринку будуть намагатися звільнитися від грошей, купуючи більше фінансових активів (наприклад, облігацій). Але витрати грошей одними означає придбання грошей іншими. Тому колективна спроба купити більше облігацій збільшує попит та ціни на них. Одночасно ціна грошей— відсоткова ставка— знижується, і навпаки. Це випливає й з формули відсоткової ставки

де відсотковий дохід— це фіксована величина. Тому за зростання цін на облігації параметри грошової рівноваги змінюються. На графіку (рис. 9.4) вона змістилася вправо і вниз до точки Т2, унаслідок чого рівновага на грошовому ринку відновлюється при ВС2.

На графіку (рис. 9.4) грошова пропозиція залишається на рівні ,а попит на гроші зменшується в положенні лінії Знову з'являються зайві гроші, які піднімають ціну облігацій, знижують відсоткову ставку до ВС3, що відновлює рівновагу на грошовому ринку в точці Т3 , і навпаки.

Висновок: нерівновага на грошовому ринку викликає зміни в цінах на облігації і через них— у відсоткових ставках. Ціни на облігації та відсоткові ставки є обернено залежними. Зміни відсоткових ставок впливають на готовність заощаджувати гроші, що відновлює рівновагу на ринку грошей. Рівноважна ставка відсотка вирівнює кількість грошей, що пропонуються і потребуються.

3. Банківська система та грошовий мультиплікатор

Банківська система України є дворівневою. Перший рівень становить Національний банк України. Другий – комерційні банки. Комерційні банки виконують дві основні функції: прийом внесків і надання кредитів, що дає змогу їм створювати гроші. Розглянемо, як це здійснюється. Для цього звернемося до балансового звіту, який дає найбільш повне уявлення про діяльність комерційного банку. Балансовий звіт характеризує фінансове становище банку певного часу. Звіт уключає активи (те, чим банк володіє) і пасиви (те, що банк заборгував). Різниця між активами й пасивами називається власним капіталом:

У таблиці 9.2 наведено узагальнений балансовий звіт комерційних банків.

Активи

Млн. грн.

Пасиви

Млн. грн.

Резерви

Кредити

Інвестиції та цінні папери

Інші активи

Поточні рахунки Заощадження та строкові депозити

Інші пасиви

Власний капітал

Усього активів

Усього пасивів

Таблиця 9.2. Балансовий звіт комерційних банків

Активи

Млн. грн.

Пасиви

Млн. грн.

Резерви

Кредити

Інвестиції та цінні папери

Інші активи

Поточні рахунки Заощадження та строкові депозити

Інші пасиви

Власний капітал

Усього активів

Усього пасивів

Здатність комерційних банків надавати кредити залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу. Їх величина формується за рахунок власного капіталу і залучених грошей та розподіляється на банківські резерви і кредитні гроші. Кошти, які тримаються як резервні, не приносять відсотка. Вони складаються з двох компонентів:

1) обов'язкових резервів, котрі регламентує Нацбанк; 2) додаткових резервів, які створюють банки самостійно:

,

де БР — банківські резерви;

ДГ — депозитні гроші;

Рн — норма банківських резервів.

Перевищення депозитних грошей над банківськими резервами дозволяє банкам створювати кредитні гроші (КГ):

.

Процес перетворення резервів у банківські гроші спирається на дві умови:

1) Національний банк визначає норму обов'язкових резервів, а значить, впливає на банківські резерви;

2) використовуючи кредитні гроші, банківська система перетворює їх у нові депозити і таким чином збільшує банківські гроші. Цей процес називається «багаторазове розширення (експансія) банківських депозитів».

Для прикладу візьмемо норму банківських резервів 10 % і розглянемо балансовий звіт банку 1, припускаючи, що на його рахунок надійшло внесків на суму 10 млн. грн. У цьому прикладі ми припускаємо, що банк 1 усі свої кошти за мінусом резервів спрямовує на кредитування, сподіваючись на прибуток. За умов 10 % норми банківських резервів і загальних зобов'язань банку 1 у сумі  10 млн. грн. величина банківських резервів становитиме 1 млн. грн. Таким чином, банк 1 позичає 9 млн. грн., які бере певний клієнт для купівлі товарів. Ці 9 млн.грн. і будуть першою величиною новостворених грошей. Той, хто одержав позику, буде витрачати гроші, купуючи необхідне. А той, хто продає, буде одержувати гроші і робити нові внески в інший банк. Припустимо, що банк 1 видає клієнту гроші лише в безготівковій формі. Тоді він переводить      9 млн.грн. у банк 2, де знаходиться розрахунковий рахунок клієнта. На цю суму утворюються депозити банку 2, які перетворюються в нові кредити на суму    8,1 млн.грн. і т. д.

Отже, банк 1 додав 9 млн.грн. депозитів на рахунку банку 2. Своєю діяльністю банк 1 створив 9 млн.грн. нових грошей, а загальна сума грошей тепер становить 19 млн. грн.

Банк 2 своєю діяльністю створив уже 8,1 млн. грн., які за розглянутою схемою перетворяться в депозити банку 3, а загальна сума грошей буде становити 27,1 млн. грн.: 19 + 8,1 (млн грн.). Банк 3 своєю діяльністю створив 7,29 млн. грн., а загальна сума грошей уже становить 34,39 млн. грн.

Цей процес закінчується на такому етапі, коли в останнього банку N утворюється невелика сума кредитних грошей, якою можна знехтувати.

Щоб показати повний ефект ланцюгового створення банківських грошей, унесемо розрахунки до узагальнюючої таблиці 9.3.

Т а б л.иця  9.3.

Багаторазове розширення банківських депозитів через банківську систему

Банки

Нові депозити, млн грн.

Резерви, млн. грн.

Кредитні гроші, млн. грн.

Банк 1

Банк 2

10,00

1,00

0,90

9,00

8,10

9,00

Банк 3

8,10

0,81

7,29

Банк 4

7,29

0,73

6,56

Банк 5

6,56

0,66

5,90

Інші банки

59,05

5,90

53,15

Усього

100,00

10,00

90,00

 

Здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (Мд).

Депозитний мультиплікатор— це, з одного боку, відношення між приростом грошової пропозиції (ПрГ)і початковим приростом депозитних грошей ('ДГп):

.

Із другого боку, депозитний мультиплікаторвеличина, обернено пропорційна резервній нормі:

.

Якщо резервна норма встановлена, то,  спираючись на початковий приріст депозитних грошей, можна обчислити приріст грошової пропозиції:

.

У нашому прикладі, наведеному в таблиці 9.3, резервна норма становить 0,1. Отже, депозитний мультиплікатор дорівнює 10. Звідси приріст грошової пропозиції, який виникає внаслідок залучення в банківську систему нових депозитів на суму 10 млн. грн., становитиме 100 млн. грн.:

.

Грошовий мультиплікатор ураховує два канали вилучень: у формі готівки та банківських резервів-

де Мг —грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор показує, на скільки грошових одиниць змінюється грошова пропозиція за зміни грошової бази на одну грошову одиницю.

4. Грошово-кредитне регулювання економіки

Мета грошово-кредитної (монетарної) політики— досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання пропозиції грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження.

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює і грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.

У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи: операції на відкритому ринку; зміна рівня мінімальної резервної норми; визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку — найбільш важливий метод із точки зору регулювання пропозиції  грошей. Суть цього методу полягає в купівлі-продажу Національним банком урядових цінних паперів на відкритому ринку. В процесі купівлі-продажу цих паперів Національний банк вступає у відносини з комерційними банками, нефінансовими фірмами і населенням. Купуючи або продаючи урядові цінні папери, Національний банк здатний збільшувати чи зменшувати резерви в банківській системі й таким чином впливати на пропозицію грошей.

Змінюючи мінімальну обов'язкову резервну норму, Національний банк також може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призведе до скорочення грошової пропозиції та підвищення відсоткової ставки. Гроші стають «дорогими», що означає рестриктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Національний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику «дешевих» грошей.

Слід зауважити, що зміна резервної норми— досить потужний метод монетарної політики, але практичне застосування цього методу потребує обережності. Це пояснюється тим, що норма обов'язкового резерву впливає на рівень грошового мультиплікатора. Тому навіть незначні коливання цієї норми суттєво впливають на пропозицію грошей. За цих обставин зміни нормативного рівня резервів використовують лише в крайніх випадках. Для простого коригування грошової пропозиції резервну норму, як правило, не змінюють.

Облікова ставка— це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам. Національний банк може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політика називається також дисконтною. Вона приводить до збільшення резервів у комерційних банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, Національний банк скорочує резерви комерційних банків. У них погіршуються можливості до кредитування економіки, пропозиція грошей зменшується, а відсоткова ставка зростає.

Розглянута грошово-кредитна політика держави має безпосередній вплив на рівень національного виробництва, забезпечення зайнятості в економіці та цінову стабільність. Механізм впливу грошово-кредитної політики на параметри національної економіки покажемо за допомогою рисунка 9.5.

Вплив грошової пропозиції на ВВП починається з дій Національного банку. Припустимо, що держава в особі Національного банку вирішила знизити відсоткову ставку, збільшуючи грошову пропозицію від  до (рис. 9.5, а). Це приведе до зменшення відсоткової ставки від ВС1 до ВС2 на грошовому ринку.

У свою чергу, більш низька відсоткова ставка пожвавлює попит на інвестиції від до на графіку інвестицій. А зростання інвестицій приведе до мультиплікативного зростання ВВП у моделі «витрати— випуск» від 01 до 02.

Графічні пояснення на рисунку 9.5 дозволяють зробити ще деякі важливі висновки.

Ефективність політики «дешевих» і «дорогих» грошей залежить від форми кривих попиту на гроші та інвестиції. Чим більш крутою є крива попиту на гроші (рис. 9.5,б), тим більш значним є вплив зміни їх пропозиції на рівноважну ставку відсотка (ВС1, ВС2). Зміни відсоткової ставки впливають на попит на інвестиції. Можливість одержати більш суттєвий приріст інвестицій зображується більш похилою кривою попиту на інвестиції (рис. 9.5, б). А більший приріст інвестицій приведе до більшого зростання ВВП (рис. 9.5, в).

Отже, монетарна політика високоефективна тоді, коли крива попиту на гроші приймає вигляд крутої лінії, а  крива попиту на інвестиції—похилої. За інших умов потенціал монетарної політики незначний.

Таким чином, збільшення пропозиції грошей приводить до зростання інвестицій, ВВП, зайнятості, доходу, сукупного попиту, що, в свою чергу, забезпечить подальше підвищення економічної активності.

Тема № 10. МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Модуль 5

1. Зовнішньоекономічна діяльність країни та її види в Україні.

2. Теоретичні основи зовнішньоекономічної діяльності.

3. Вплив зовнішньоекономічної діяльності на ВВП країни.

4. Показники оцінки зовнішньоекономічної діяльності країни.

5. Платіжний баланс країни .

6. Валютна політика країни, валютний курс та конвертованість національної валюти.

7. Інтернаціоналізація виробництва і капіталу.

8. Механізм зовнішньоекономічної політики.

1. Зовнішньоекономічна діяльність країни та її види в Україні

Зовнішньоекономічна   діяльність   −   це діяльність   суб'єктів господарської    діяльності   України   й   іноземних   суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

До видів зовнішньоекономічної діяльності,  які  здійснюють  в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать:     

  •  експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили;  
  •  надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових,     експортних,     посередницьких, брокерських, агентських,      консигнаційних,     управлінських,     облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і винятково не  заборонені  законами  України;  
  •  надання  вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської   діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;  
  •  наукова,  науково-технічна,  науково-виробнича,  виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;
  •  навчання і  підготовка  спеціалістів  на  комерційній основі;    
  •  міжнародні  фінансові  операції  й  операції  з   цінними паперами у випадках, передбачених законами України;     
  •  кредитні   та   розрахункові   операції   між  суб'єктами зовнішньоекономічної    діяльності    й   іноземними   суб'єктами господарської        діяльності;
  •  створення       суб'єктами зовнішньоекономічної    діяльності   банківських,   кредитних   і страхових   установ   за   межами  України;  
  •  створення  іноземними суб'єктами   господарської   діяльності   зазначених   установ  на території України у випадках, передбачених законами України;
  •  спільна  підприємницька діяльність    між    суб'єктами зовнішньоекономічної  діяльності    та    іноземними    суб'єктами господарської  діяльності,  що    включає    створення    спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на  території  України, так і за її межами;     
  •  підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням  ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних  об'єктів  власності  з  боку  іноземних  суб'єктів господарської    діяльності;
  •  аналогічна   діяльність   суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;     
  •  організація і здійснення діяльності  в  галузі  проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній  основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної  діяльності;  
  •  організація та здійснення оптової, консигнаційної й  роздрібної  торгівлі  на території  України  за  іноземну  валюту  в  передбачених законами України випадках;     
  •  товарообмінні  (бартерні)  операції  та  інша  діяльність, побудована  на  формах  зустрічної   торгівлі    між    суб'єктами зовнішньоекономічної  діяльності    й    іноземними    суб'єктами господарської діяльності;     
  •  орендні, в тому числі лізингові,  операції  між  суб'єктами зовнішньоекономічної  діяльності та   іноземними    суб'єктами господарської діяльності;     
  •  операції по придбанню, продажу й обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
  •  роботи  на  контрактній  основі  фізичних  осіб  України з іноземними  суб'єктами  господарської  діяльності  як на території України,  так  і  за  її межами;
  •  роботи іноземних фізичних осіб на контрактній  оплатній  основі  з  суб'єктами  зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;     
  •  інші види зовнішньоекономічної  діяльності,  не  заборонені прямо і у винятковій формі законами України.

2. Теоретичні основи зовнішньоекономічної діяльності

Теоретичним обґрунтуванням участі країни у зовнішньоекономічних відносинах є теорія порівняльних переваг. Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Давида Рікардо. Вона ґрунтується  на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, котрі мають відносно більш  низькі витрати порівняно з іншими країнами. Для ілюстрації цього положення Рікардо взяв за приклад виробництво вина (В) і сукна (С) в Англії та Португалії (див. табл. 10.1).

Таблиця 10.1

Абсолютні та порівняльні переваги на виробництво товарів

Країни

Абсолютні витрати часу

Порівняльні витрати часу

Сукно (С)

Вино (В)

Сукно (С)

Вино (В)

Англія

Португалія

40

20

З0

10

4/3В

3/4С

1/2 С

Як видно з таблиці, виробництво вина і сукна в Португалії абсолютно дешевше, ніж в Англії. Якщо керуватися звичайною логікою, то Португалії невигідно купувати в Англії ні вино, ні сукно. Але Рікардо пропонує враховувати не абсолютні, а порівняльні витрати. Спираючись на абсолютні витрати, можна обчислити порівняльні витрати, тобто мінову вартість сукна та вина. В Англії мінова вартість вина дорівнює 3/4 С, а в Португалії — 1/2 С, тобто в Англії ціна вина вища, ніж у Португалії (3/4С>1/2С). Тому Англії вигідніше відмовитися від виробництва свого вина й купувати його в Португалії. Португалії ж доцільно відмовитися від виробництва сукна і купувати його в Англії.

Згідно з цією теорією двофакторної моделі Хекшера—Оліна два основні фактори — матеріальні та людські ресурси — розподілені між країнами нерівномірно. Тому в умовах відкритої економіки кожна країна прагне спеціалізувати свій експорт на тих товарах, стосовно яких вона має надмірну кількість виробничих факторів та як наслідок порівняно низькі ціни. І навпаки, країна буде прагнути імпортувати ті товари, на котрі у неї відчувається дефіцит виробничих факторів, а тому й порівняно високими є ціни.

Згідно з моделлю технологічного розриву, автор якої − англійський економіст М. Познер, міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов технологічного розриву між ними. Нові технології, що вперше виникають у будь-якій країні, дають їй можливість виробляти традиційні товари з меншими витратами або випускати нові товари.

3. Вплив зовнішньоекономічної діяльності на ВВП

Основним аналітичним показником зовнішньоекономічної діяльності країни є чистий експорт, тобто різниця між експортом (витратами іноземців на наш ВВП) й імпортом (нашими витратами на іноземний ВВП). Чистий експорт є однією із складових сукупного попиту. Сукупні витрати в умовах відкритої економіки приймають таку структуру: СВ + ВІ +ДЗ+ЧЕ.

Розглянемо вплив чистого експорту на ВВП за допомогою моделі «витрати— випуск» (рис. 10.1). На цьому рисунку сукупні витрати спочатку розглядаються в умовах закритої економіки (СВ + ВІ + ДЗ). Перетин лінії цих витрат із бісектрисою в точці Т1 визначає рівноважний ВВП, який дорівнює О1. За цих умов позитивного чистого експорту інші країни доповнюють внутрішні сукупні витрати на виробництво нашого ВВП на величину чистого експорту. Внаслідок цього сукупні витрати збільшилися і стали дорівнювати СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ. Перетин лінії цих витрат із бісектрисою в точці Т2 означає, що рівноважний ВВП збільшився до О2. Отже, позитивний чистий експорт збільшує сукупні витрати порівняно з їх величиною в закритій економіці і таким чином викликає зростання ВВП.

Рис. 10.1. Вплив чистого експорту на ВВП

В умовах від'ємного чистого експорту частина витрат, які понесли вітчизняні покупці в обсязі чистого експорту, вилучається з виробництва національного ВВП, тобто сукупні втрати стали дорівнювати СВ + ВІ + ДЗ -ЧЕ. Перетин лінії цих витрат із бісектрисою в точці Т3 означає, що рівноважний ВВП зменшився до О3. Отже, від'ємний чистий експорт зменшує сукупні витрати порівняно з їх величиною в закритій економіці і таким чином викликає зменшення ВВП.

4. Показники оцінки зовнішньоекономічної діяльності країни

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити такими показниками:

1) Рівень експорту. Це відсоткове відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу ВВП.

2) Структура експорту, тобто питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, у загальному обсязі експорту. Відповідно до своєї структури експорт може мати сировинну або технологічну спрямованість, що характеризує місце країни у міжнародній галузевій спеціалізації. В сучасному світі спостерігається значний розрив у рівні технічного розвитку окремих країн. У зв'язку з цим розвинуті країни спеціалізуються на експорті високотехнологічних та наукомістких товарів, а слаборозвинуті — на експорті сировини і палива.

3) Рівень імпорту. Він характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто характеризує потребу в товарах, які не виробляються в даній країні або виробництво котрих у цій країні є неефективним.

4) Структура імпорту. Україна відноситься до країн із високою залежністю від так званого критичного імпорту, до якого належать переважно енергоресурси.

5) Співвідношення між імпортом та експортом капіталу.

5. Платіжний баланс країни

Усі   результати   зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення  в спеціальному статистичному документі, який називається платіжним балансом. Він охоплює всі зовнішньоекономічні операції, котрі здійснюються  резидентами  окремої країни за певний період (рік, квартал, місяць) із резидентами інших країн. Ці операції включають товарний експорт та імпорт, надання й отримання послуг, трансферти, продаж та купівлю активів тощо. Іншими словами, платіжний баланс будь-якої країни відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей і сумою їх вилучень із країни. У загальному вигляді структура платіжного балансу України показана в таблиці 10.2.   

Платіжний баланс складається з великої кількості статей. Але всі вони можуть бути об'єднані в окремі розділи. В Україні всі статті платіжного балансу об'єднуються в два розділи: рахунок поточних операцій і рахунок операцій із капіталом та фінансових операцій.

Із метою оцінки стану платіжного балансу слід розрізняти первинне, вторинне й підсумкове його сальдо. Первинне сальдо — це сальдо рахунку поточних операцій. Воно є вихідною ознакою платіжного балансу і має вирішальний вплив на його загальний стан. Вторинне сальдо — це інтегральне сальдо двох рахунків: поточних і капітальних операцій, доповнене статтею «Помилки та упущення». Незалежно від того, яке сальдо має рахунок поточних операцій, вторинне сальдо платіжного балансу повинне бути нульовим, а платіжний баланс урівноваженим. Це має забезпечуватися адекватним за величиною і протилежним за знаком сальдо рахунку капітальних операцій з одночасним урахуванням статті «Помилки та упущення».

Таблиця 10.2

Структура платіжного балансу

Рахунок

платіжного балансу

Кредит

(надходження грошей)

Дебет (витрати грошей)

Сальдо

1.

Баланс товарів

Експорт товарів

Імпорт товарів

2.

Баланс послуг

Виручка від надання послуг закордону

Оплата послуг, отриманих від закордону

3.

Баланс поточних трансфертів

Надходження

Виплати

4.

Поточні операції (1+2+3)

МЕ (чистий експорт)

5.

Операції з капіталом

Імпорт капіталу

Експорт капіталу

МКЕ (чистий експорт капіталу)

6.

Валютні резерви Національного банку

Збільшення валютних резервів закордону

Збільшення валютних резервів країни

Р (сальдо рахунку валютних резервів)

Підсумкове сальдо — це сальдо з урахуванням вторинного сальдо і змін у резервних активах. Воно завжди є нульовим.

ПБ= РПО + РКО + ПУ.

6. Валютна політика країни, валютний курс та конвертованість національної валюти

Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика. До основних елементів валютної політики можна віднести такі:

регулювання рівня лібералізації валютного ринку, тобто регламентація доступу окремих резидентів до валютних операцій;

нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків, які уповноважені здійснювати валютні  операції;

встановлення режиму формування валютних резервів комерційних банків, котрі уповноважені здійснювати валютні операції;

встановлення режиму формування валютних курсів (фіксований, плаваючий або керований плаваючий валютний курс);

упровадження контролю інтервенцій, за допомогою яких держава отримує можливість впливати на співвідношення між попитом та пропозицією на валютному ринку і завдяки цьому обмежувати коливання валютного курсу.

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов'язані з курсом національної валюти. Валютний (обмінний) курс  це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. При цьому під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках.

Залежно від режиму (формування валютного курсу) слід розрізняти три його види:

1) вільний плаваючий валютний курс, який змінюється без будь-яких обмежень під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку;

2) фіксований валютний курс — це курс, котрий держава підтримує на фіксованому рівні. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор;

3) керований плаваючий валютний курс, коливання якого регулюється державою.

В основі валютного курсу лежить паритет купівельної спроможності окремих валют (ПКС). ПКС – це співвідношення купівельної спроможності двох чи більше валют відносно певного набору товарів і послуг.

Згідно з паритетом купівельної спроможності курс національної валюти можна визначити за формулою

ВКн = Цнр.к./Цір.к.,

де Цнр.к., Цір.к.  вартість ринкового кошика відповідно в національній та іноземній валютах.

Теорія паритету купівельної спроможності була сформульована шведським економістом Г. Каселем. Паритет купівельної спроможності було прийнято як основу при встановленні офіційних валютних курсів у Європі після Першої світової війни. В сучасній практиці на основі цього паритету купівельної спроможності працюють МВФ, Світовий банк та інші міжнародні фінансові організації.

Іншою суттєвою характеристикою валюти є її конвертованість. Конвертованість валюти – це її спроможність вільно використовуватись у міжнародному платіжному обігові для здійснення різних міжнародних розрахунків.

Виділяють повну та обмежену конвертованість валюти.

Повна конвертованість – це відсутність будь-яких валютних обмежень для вітчизняних й іноземних фізичних і юридичних осіб та вільне використання валюти в усіх видах міжнародних операцій.

7. Інтернаціоналізація виробництва і капіталу

Процес інтернаціоналізації виробництва та капіталу включає такі форми:

  •  інтеграційна форма інтернаціоналізації виробництва – означає об’єднання спочатку ринків, а згодом і виробництв двох держав у зону вільної торгівлі й підприємництва;
  •  транснаціональна форма інтернаціоналізації виробництва – означає процес взаємопереплетення різних національних економік за рахунок створення транснаціональних корпорацій на основі спеціалізації та кооперації. При цьому транснаціональна корпорація – це суб’єкт міжнародної діяльності, що має дочірні компанії в різних країнах, здійснює узгоджену політику і загальну стратегію.

Виявом інтернаціоналізації капіталу є його міжнародний рух. Міжнародний рух капіталів – це вилучення частини капіталу з національного процесу однієї країни і включення у виробничий процес або обіг другої з метою отримання більш високої норми прибутку.

Міжнародний рух капіталу здійснюється:

у підприємницькій формі (прямі та портфельні інвестиції);

в позичковій формі (довгострокові, середньострокові й короткострокові кредити).

Прямі інвестиції — це такі інвестиції, котрі забезпечують інвестору управлінський контроль над об'єктом, у який вкладається капітал. Портфельні інвестиції не дають права управляти об'єктом інвестування. Вони здійснюються, як правило, пакетами акцій, на які, згідно з поширеною практикою, припадає не більше 25 % загального капіталу фірми.

8. Механізм зовнішньоекономічної політики

До основних елементів зовнішньоекономічної політики відносяться такі: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування.

Ключову роль у зовнішньоекономічній політиці відіграє торговельна політика. Слід розрізняти три типи торговельної політики: протекціонізм, вільна торгівля, змішаний тип.

Протекціонізм — це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що, захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застійних явищ,  зниженню конкурентоспроможності національних товарів, посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) − це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання. Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію й обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології, підвищувати якість продукції і зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.

У зовнішньоторговельній діяльності використовується система інструментів, основними з яких є такі:

1) Митні засоби.

Розрізняють імпортне (ввізне) та експортне (вивізне) мито. Ними обкладаються окремі товари за їх провіз через кордон країни. Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які є дефіцитними для внутрішнього ринку. Важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Це додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, які ввозяться в країну за демпінговими цінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їх виробництва.

Залежно від цільової спрямованості застосовується фіскальне і протекціоністське імпортне мито. Фіскальне мито, як правило, застосовується стосовно товарів, які не виробляються в середині країни, наприклад, цитрусові, банани, мідь тощо. Ставки фіскального мита є невисокими. Воно застосовується з метою забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Протекціоністське мито використовується з метою захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренії. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище.

2) Немитні засоби та заходи. До них належать:

  •  квотування;
  •  уведення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;
  •  упровадження певного режиму митних процедур, підвищених вимог до якості товарів та їх екологічних параметрів;
  •  пільгове кредитування експортерів (зниження відсоткових ставок, збільшення термінів кредитування);
  •  застосування експортного кредиту іноземним покупцям;
  •  надання субсидій експортерам та їх пільгове оподаткування.

ТЕМА 11. РИНОК ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА Модуль 5

1. Ринок праці і механізм його функціонування.

2. Державне регулювання зайнятості.

3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення.

1. Ринок праці і механізм його функціонування

Ринок праці  це сукупність економічних відносин, які складаються в суспільстві з приводу узгодження попиту і пропозиції на робочу силу. Суб'єктами на ринку праці виступають наймані працівники й роботодавці, а об'єктами — умови найму на роботу, що визначаються попитом і пропозицією на ринку праці.

Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо.

Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість і якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічної оснащеності виробництва.

За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин: 1) потенційного, тобто тієї сфери, де формує сама праця; 2) циркулюючого, тобто сфери купівлі-продажу робочої сили; 3) внутріфірмового, тобто того, де боротьба за робочі місця ведеться на підприємствах між зайнятими працівниками.

До потенційного ринку праці включаються особи, зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, які навчаються з відривом від виробництва; військовослужбовці; фермери і підприємці та інше працездатне населення.

Циркулюючий ринок праці — це сфера, де продавець своєї робочої сили переміщується між підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично безробітним. До цієї категорії відносять осіб, котрі перебувають у фрикційному, структурному і циклічному безробітті; звільнених військовослужбовців із лав армії та флоту; пенсіонерів, які шукають роботу, а також осіб, що перебувають на перепідготовці, підвищенні кваліфікації й громадських роботах.

До внутріфірмового ринку праці належать особи, котрі переміщуються безпосередньо на підприємствах у зв'язку з появою вакансій (робочих місць) за рахунок звільнення працівників, модернізації і розширення  виробництва, нового будівництва, зростання коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях.

Співвідношення між попитом та пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон'юнктури ринку (рис. 11.1). Точка перетину кривих попиту та пропозиції робочої сили (Т1) показує рівновагу на ринку праці, якій відповідає певний рівень заробітної плати (ЗП1). Зростання пропозиції робочої сили при незмінному попиті на неї викличе зниження заробітної плати. Збільшення попиту на робочу силу при незмінній її пропозиції спричинить зростання заробітної плати.

Проблеми функціонування ринку праці пояснюються економістами по-різному. З точки зору класичної теорії безробіття не є серйозною економічною проблемою, виникає в результаті підвищення заробітної плати. В умовах безробіття заробітна плата повинна зменшуватися. В умовах, коли заробітна плата досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище, ніж рівень, за якого всі ті, хто шукає роботу, її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці і як наслідок — безробіття (рис. 11.2).

Рис. 11.1. Модель рівноважного ринку праці

Рис.11.2. «Класичне» безробіття

На рисунках 11.1, 11.2: ЧЗ  чисельність зайнятих; ЗП  заробітна плата;

По  попит на робочу силу; Пр  пропозиція робочої сили.

При зниженні попиту на робочу силу до рівня, нижче від якого зменшення заробітної плати не дає можливості підвищити зайнятість, виникає “добровільне" безробіття. Наймані працівники не погоджуються зі зниженням заробітної плати і віддають перевагу безробіттю (див. рис. 11.3).

Кейнсіанська теорія полягає у тому, що в ринковій економіці не існує такого механізму, який гарантував би повну зайнятість населення. Для досягнення рівноваги на ринку праці й повної зайнятості працездатного населення необхідне систематичне втручання держави в економічні процеси за допомогою експансійної фінансової політики через стимулювання сукупного попиту. Збільшуючи державні витрати або зменшуючи податки, можна підвищити сукупний попит. Це приведе до зростання виробництва та попиту на робочу силу, що, в свою чергу, позитивно вплине на стан ринку праці і зниження рівня безробіття. Кейнсіанська інтерпретація досягнення рівноваги на ринку праці є характерною тільки для короткострокового періоду.

Графічно механізм регулювання ринку праці на основі вимог кейнсіанської теорії поданий на рис. 11.4.

Рис. 11.3. «Добровільне» безробіття

Рис. 11.4. Ринок праці в умовах кейнсіанської теорії

Монетаристи та їх прихильники (М. Фрідмен, Ф. Хайєкта й інші), спираючись на класичну теорію, відстоюють можливість досягнення макроекономічної стабільності та довгострокової рівноваги тільки в умовах повністю вільних конкурентних ринків гнучкими цінами і заробітною платою. Держава, на їх думку, не повинна втручатися в ринок праці, якщо безробіття не перевищує природний рівень. В іншому випадку починає розвиватися стагфляція, тобто одночасне зростання безробіття та інфляції. Відповідно до монетаристської теорії вихід із будь-якої кризи можливий тільки за умови проведення жорсткої фінансово-кредитної політики.

2. Державне регулювання зайнятості

В основі теоретичного обгрунтування державного регулювання зайнятості населення лежать положення кейнсіанської теорії, згідно з якою зменшення безробіття повинно досягатися за рахунок державної стимулюючої фінансової політики. Але вона виявила побічні негативні наслідки — підвищення цін, тобто інфляцію.

Між інфляцією і безробіттям має місце обернена залежність. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією в короткостроковому періоді одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса (рис. 11.5).

У довгостроковому періоді зв'язок між безробіттям та інфляцією характеризується стагфляцією. За стагфляції крива Філліпса зміщується вправо, тобто в бік збільшення безробіття. При цьому кожний відсоток збільшення інфляції супроводжується додатковим зростанням безробіття (рис. 11.6).

 

Рис. 11.5.  Крива Філліпса

Рис. 11.6. Стагфляція в теоріях адаптивних та раціональних очікувань

Зростання сукупного попиту збільшує на деякий час прибутки, випуск продукції та зайнятість (від А1 до Б1). Номінальна заробітна плата через деякий час теж зростає, скорочуючи прибутки підприємств, ліквідуючи при цьому короткострокові стимули до збільшення виробництва тй зайнятості (від Б1 до А2 і так далі від А2 до Б2 та від Б2 до А3). Отже, в довгостроковому періоді не існує альтернативності між рівнями інфляції тй безробіття, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

Пріоритетними заходами держави в регулюванні зайнятості населення є: 1) забезпечення ефективної зайнятості; 2) координація заходів, які застосовуються в політиці регулювання; 3) створення рівних умов для громадян у використанні Її права на працю; 4) соціальне партнерство через сумісність  інтересів держави, профспілок та підприємств; 5) міждержавне співробітництво з питань регулювання потоків робочої сили.

Сукупність зазначених заходів закладає основу формування державних програм зайнятості населення і механізму регулювання цієї сфери. Програмний метод регулювання зайнятості реалізується за двома напрямами: активна політика зайнятості та створення гнучких форм зайнятості.

Активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості, які охоплюють як окремі категорії населення, так і специфічні випадки загрози безробіття. Головною метою таких програм є скорочення або запобігання зростанню чисельності безробітних. Програми сприяння зайнятості поділяються на три типи: програми суспільних робіт, професійної підготовки молоді та допомоги безробітним.

Створення гнучкої форми зайнятості передбачає створення сприятливих умов, здатних підвищити рівень зайнятості населення. До них належать: установлення для працездатного населення вигідніших форм і режимів праці; допомога підприємствам у маневруванні кількістю та якістю робочої сили, у розв’язанні проблем, пов’язаних із використанням праці жінок, людей похилого віку, іноземних працівників, іммігрантів тощо.

                                  

3. Економічна нерівність та політика соціального захисту населення

Кінцевою метою функціонування суспільного виробництва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їх життя, боротьба з нерівністю забезпечення доходами населення. На рівень доходів впливає багато факторів: розбіжності в рівні заробітної плати; в складі сімей; доходи від приросту капіталу (акцій, облігацій, нерухомості); допомога від держави й ін.

Причинами нерівності доходів є відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті й професійній підготовці, володінні власністю — землею, основними фондами, житлом, акціями чи іншими цінними паперами. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують криву Лоренца (рис. 11.7).

Рис. 11.7. Крива Лоренца

Теоретична  можливість абсолютної рівності розподілу доходів представлена на графіку у вигляді бісектриси. Якщо нанести на графік підраховані дані за рік про розподіл доходів, то одержимо криву Лоренца, яка показує фактичний розподіл доходу в країні. Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність розподілу доходів, і кривою Лоренца відображає ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, тим більший ступінь нерівності доходів. Коли б фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренца й бісектриса збіглися б і розрив зникнув би.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність ─ це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником «прожитковий мінімум», або «поріг бідності».

Соціальний захист уключає систему заходів, котрі захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах із перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ і послуг усім громадянам без урахування їх трудового внеску й визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення (ветерани війни, інваліди та ін.), що забезпечуються за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціально уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму, чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків і обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних із втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.


ТЕМА 12. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ Модуль 5

  1.  Сутність та фактори економічного зростання.
    1.  Модель економічного зростання Домара—Харрода.
      1.   Модель економічного зростання Роберта Солоу.

1. Сутність та фактори економічного зростання

Економічне зростання — це збільшення обсягів реального ВВП, що являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей, розширене відтворення з використанням незмінної технології.

Основними показниками, що вимірюють економічне зростання, є: реальний ВВП; структура реального ВВП;  показник реального ВВП на душу населення.

Економічне зростання класифікують за темпами і за типами.

За темпами розрізняють високе й низьке економічне зростання. Світовий досвід свідчить, що нормальними темпами економічного зростання є річні темпи на рівні 3—5 %.

За типами розрізняють екстенсивне та інтенсивне економічне зростання.

Сутність екстенсивного типу економічного зростання полягає в тому, що збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється. Інтенсивний тип економічного зростання характеризується тим, що приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення продуктивності.

Темпи економічного зростання, його якість повністю визначаються факторами зростання, кожний із яких вимірюється різними показниками (табл.12.1).

Таблиця 12.1

 Показники факторів економічного зростання

Фактори зростання

Кількісні показники фактора

Заходи повного використання та підвищення ефективності

Показник ефективності використання

1. Природні ресурси

Показник для кожного конкретного виду

Комплексна і глибока переробка

Ресурсомісткість продукції

2. Трудові ресурси

Чисельність населення в пра-цездатному віці

Підвищення рівня освіти, поліпшення здоров'я, вдосконалення організації праці

Продуктивність праці

3. Основний капітал

Вартість

Удосконалення організації виробництва

Фондовіддача

Продовження таблиці 12.1.

4. Науково-технічний прогрес

Витрати на нову техніку, технології тощо

Розвиток сфери наукових досліджень та дослідницько - конструкторських розроблень, упровадження їх результатів

Підвищення ефективності суспільного виробництва

Фактори економічного зростання поділяють на три групи: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.

Фактори пропозиції включають: кількість і якість природних ресурсів; кількість та якість трудових ресурсів; обсяг основного капіталу (основні фонди); нові технології — науково-технічний прогрес.

Схематично вплив факторів пропозиції на економічне зростання наведено на рисунку 12.1.

Рис. 12.1. Вплив факторів пропозиції на економічне зростання

Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів усіх ресурсів. А це потребує підвищення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів із метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Загальне уявлення про взаємодію всіх факторів економічного зростання дає крива виробничих можливостей (рис. 12.2). Будь-яка точка на кривій виробничих можливостей свідчить, що економіка досягла своїх потенційних значень. Якщо економіка знаходиться в положенні точки Д, то використання ресурсів є неефективним. Стрілками від точки Д на рисунку 12.2 показані три можливих варіанти переходу економіки до стану потенційного виробництва.

В умовах економічного зростання крива виробничих можливостей зміщується вправо з положення А1Б1 у положення А2Б2 (рис. 12.3).

споживчі  товари

Рис. 12.2. Крива виробничих можливостей

споживчі товари

Рис. 12.3. Економічне зростання та крива виробничих можливостей

За допомогою кривої виробничих можливостей можна простежити залежність між вибраними в поточному періоді альтернативами й майбутніми можливостями економіки. На рисунках 12.4,а і 12.4,б зображено дві ситуації: якщо суспільство вибирає в поточному періоді технічно прогресивну структуру виробництва, воно забезпечує значне економічне зростання (рис. 12.4,а); якщо в суспільстві поточні пріоритети надаються споживчим товарам, то майбутнє економічне зростання відбувається значно нижчими темпами (рис. 12.4,б).

Рис. 12.4. Поточні альтернативи і майбутні можливості економіки:

а) пріоритет інвестиційних товарів; б) пріоритет споживчих товарів

Теорія економічного зростання розрізняє два підходи: маржиналістський та структуралістський.

Маржиналістським називають підхід неокласичної школи, який грунтується на ідеї граничної продуктивності капіталу, праці, землі у ВВП. Якщо за умов незмінності інших факторів один із факторів економічного зростання збільшиться на 1 %, то зміна ВВП на певний відсоток буде визначати внесок цього фактора в економічне зростання. Відома неокласична інтерпретація економічного зростання належить Едвардові Денісону, який розподіляв усі фактори економічного зростання на дві групи: фізичні (праця, капітал) та всі інші, що пов'язані зі зростанням продуктивності. Маржиналістський підхід виходить із того, що всі фактори зростання діють паралельно і в одному напрямку.

Структуралістський підхід полягає в обґрунтуванні безпосереднього зв'язку між структурою економіки і темпами економічного зростання. Таку логіку зв'язків обґрунтував Інгмар Свеннісон, вважаючи, що зростання може бути спричинене зміною структури споживання, галузевої структури тощо.

2. Модель економічного зростання Домара—Харрода

В економічній науці виділяють два основні підходи до моделювання процесу економічного зростання: неокейнсіанський та неокласичний.

Неокейнсіанськими називають ті моделі зростання, котрі ґрунтуються на попиті. Один із факторів попиту — інвестиції, які мультиплікативно збільшують дохід. Водночас інвестиції самі зумовлюються зростанням доходу (ефект акселератора).

Відомим прикладом моделей даного напряму є модель Домара—Харрода. Євсей Домар і Рой Харрод розробили свою модель у 30-их роках XX ст., приблизно в той же час, коли була створена теорія Кейнса. Але якщо Кейнс досліджував економіку в короткостроковому періоді, то у моделі Домара — Харрода досліджується економіка у довгостроковому періоді.

Головні особливості моделі Домара—Харрода:

1. Модель ґрунтується на капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. Приймається, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне підвищення праці.

2. Модель не враховує технологічні зміни.

3. У моделі гранична продуктивність праці дорівнює середній.

4. Основним фактором економічного зростання є сукупний попит.

5. Інвестиції дорівнюють заощадженням.

6. Чисті інвестиції тотожні приросту капіталу.

Таким чином, модель Домара—Харрода відображує зв'язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням. Згідно з моделлю економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті, віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу в зростання продукту.  Економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Інвестиції визначаються акселератором, який діє по-різному залежно від стану економіки. Під час «економічного процвітання» акселератор призводить до розширення сукупного доходу за межі рівноважного рівня. У період економічної депресії відбувається скорочення, яке зменшує зростання до рівня, нижчого за потенційно можливий.

3. Модель економічного зростання Роберта Солоу

Модель Роберта Солоу була вперше наведена в його праці «Внесок до теорії економічного зростання» в 1956 р. За розроблення теорії економічного зростання Солоу в 1987 р. було присуджено Нобелівську премію. Ця модель належить до неокласичних моделей.

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію Кобба— Дугласа.

Основними рисами моделі Солоу є такі:

1. Ураховано вплив трьох факторів  — запасу капіталу, зростання населення та технологічного прогресу.  Лише за умови, що капіталоозброєність праці не досягла стійкого стану, збільшення капіталоозброєності може розглядатись як фактор економічного зростання.

2. Серед чинників зростання визначено ті, що мають короткотерміновий вплив (запас капіталу та збільшення кількості населення) і довготерміновий (технологічний прогрес).

3. Визначальну роль відіграють заощадження.

4. Кінцевим результатом є не зростання продукту як такого, а підвищення продуктивності праці.

5. Заощадження дорівнюють інвестиціям.

Висновок із моделі Солоу такий: якщо населення зростає з темпом п, а ефективність праці — з темпом g, то реальний обсяг виробництва збільшується під впливом приросту населення та технічного прогресу з темпом (п + g). Провідною ідеєю моделі Солоу є те, що тільки технічний прогрес може зумовити зростання рівня життя населення. Адже він забезпечує постійне підвищення продуктивності й загального обсягу виробництва.


Теоретична  можливість абсолютної рівності розподілу доходів представлена на графіку у вигляді бісектриси. Якщо нанести на графік підраховані дані за рік про розподіл доходів, то одержимо криву Лоренця, яка показує фактичний розподіл доходу в країні. Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність розподілу доходів, і кривою Лоренця відображає ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, тим більший ступінь нерівності доходів. Коли б фактичний розподіл доходів був абсолютно рівним, то крива Лоренця і бісектриса збіглися б і розрив зникнув би.

За умов диференціації доходів та рівня життя виникає гостра соціальна проблема бідності. Бідність - це той рівень життя, який не може забезпечити нормальні умови для відтворення населення. Кількісно цей рівень виражається показником прожитковий мінімум, або «поріг бідності».

Соціальний захист уключає в себе систему заходів, які захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної деградації не тільки внаслідок безробіття, а й у випадку втрати чи різкого скорочення доходів, хвороби, народження дитини, виробничої травми, інвалідності, похилого віку тощо.

Сучасна система соціального захисту населення в країнах з перехідною економікою включає такі основні елементи: сукупність державних соціальних гарантій, у тому числі соціальні пільги окремим категоріям населення; традиційну форму державної соціальної допомоги та соціальне страхування.

Система соціальних гарантій передбачає надання соціально значущих благ та послуг усім громадянам без врахування трудового внеску і визначення потреби (безкоштовні освіта, лікування тощо). До системи соціальних гарантій входять також соціальні пільги, тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення (ветерани війни, інваліди та ін.), що забезпечуються за рахунок податково-бюджетної системи держави.

Під соціальною допомогою як формою соціального захисту населення розуміють надання соціальних благ та послуг соціальне уразливим групам населення на основі визначення їх потреб. Об'єктом соціальної допомоги є малозабезпечені верстви населення, доходи яких нижчі від прожиткового мінімуму, чи межі бідності. Державна соціальна допомога здійснюється двома шляхами: програми допомоги в грошовій формі та допомога в натуральній формі, тобто у вигляді продовольчих талонів, шкільних сніданків та обідів, продовольчих товарів людям похилого віку, медичного обслуговування, житлової допомоги, позичок студентам тощо.

Соціальне страхування є найбільш поширеною формою соціального захисту населення від різних ризиків, пов'язаних з втратою працездатності та доходів. Особливістю соціального страхування є його фінансування із спеціальних позабюджетних фондів, які формуються за рахунок цільових внесків роботодавців і працівників за підтримки держави.

        Тема 1 Мікроекономіка як складова економічної теорії, предмет і метод.

1.Формування мікроекономіки в системі економічної думки, її складові.

2.Функції мікроекономіки, методи мікроаналізу.

1. Мікроекономіка як розділ економічної теорії почала формуватись в наступних етапах розвитку економічної думки:

  •  меркантилізм – досліджував сферу обігу, торгівлю, як основу збагачення економіки;
  •  фізіократизм – вперше ввели в науковий обіг термін ”відтворення” і розглядали процес утворення доданої вартості у сільськогосподарському виробництві;
  •  класичний період – обґрунтував теорію вільного підприємництва;
  •  маржиналізм – теоретична основа мікроекономіки, в межах якої була обґрунтована теорія спадної граничної корисності і граничних величин. Граничні величини відображають доход, витрати і прибуток на додаткову одиницю продукції  , порівняно з попередніми обсягами виробництва;

Граничні величини

граничний доход        граничні витрати       граничний прибуток  

  •  неокласични й період – Альфред Маршал написав роботу „Принципи політичної економії”, в якій було сформульоване положення про те, що попит і пропозиція, ціна і конкуренція є невід’ємними складовими  ринкового механізму ціноутворення.

  Суб’єкти мікроекономіки

Споживач         домогосподарство       товаровиробник        держава

Мікроекономіка – розділ економічної теорії про поведінку малих економічних одиниць в умовах ринку.

Особливості предмету мікроекономіки:

  1.  Дослідження впливу державного регулювання на розвиток підприємництва і підприємства в Україні.
  2.  Дослідження впливу ефекту доходу і ефекту заміщення на товарному ринку на попит і пропозицію.
  3.  Визначення взаємоз’язків між категоріями : споживач, заробітна плата і попит.

Отже, мікроекономіка складається із  взаємопов’язаних розділів:

  •  Товарний ринок, визначення ціни, надлишку і дефіциту в системі товарного ринку
  •  Поведінка споживача, корисність і показники, які її визначають
  •  Теорія виробництва, процеси формування ціни, собівартості і витрат
  •  Ринкова структура, поділ ринку за ознаками конкуренції.

Ринкова структура

Монополія                                                                           Олігополія

Досконала конкуренція              Монополістична конкуренція

  •    Ринки ресурсів і процес формування попиту на ресурси.

Ринки ресурсів

Ринок праці    ринок капіталів

підприємництво                    ринок землі

2.  Функції мікроекономіки:

  •  пізнавальна
  •  практична
  •  світоглядна
  •  прогностична
  •  методологічна

Методологія – наука про принципи побудови пізнання економічних процесів і явищ.

Методи мікроекономіки:

  1.  Аналіз і синтез , в процесі якого досліджується література з певної проблеми
  2.  Діалектичний – визначення взаємопов’язаних економічних процесів у розвитку
  3.  Наукових абстракцій – визначення типових ознак для об’єкту 4.Емпіричний метод - систематизація фактів

5. Індукція – обґрунтування теорії на основі фактів

6. Дедукція – узагальнення

7. Метод моделювання

8. Метод статистичного спостереження і статистичного аналізу.

Взаємозв’зок  суб’єктів ринку на рівні мікроекономіки:

Ринок товарів і платних послуг

товаровиробник

Ринок капіталів споживач підприємництво

домогосподарство

Ринок праці

Тема 2 Товарний ринок. Особливості формування попиту, пропозиції і ціни. Вплив еластичності на ціноутворення.

1.Ціна, види цін. Методи ціноутворення.

2.Попит, показники, які його визначають.

3.Пропозиція.Показники, які її визначають.

4.Еластичність, її види і методи обчислення.

1. Згідно з неокласичними підходами, складовими ринкового механізму ціноутворення є попит, пропозиція, ціна і конкуренція. Найпростішим і історично першим визначенням ціни є :

Ціна – це грошовий вираз вартості товару.

, де

C + V - вартість

m – прибуток при простому товарному виробництві

W – ціна

Дослідження сучасного ринкового механізму передбачає наступне визначення ціни:

Ціна – грошовий вираз вартості товару, яка утворюється на основі взаємодії попиту, пропозиції і під впливом конкуренції.

 D1 S1

P D S

S2

D2

Q

P – ціна

Qкількість товару

 

D1 P S1 P 

D2 P  S2 P 

Сучасна економічна система України характеризується наявністю монополії і олігополії , що передбачає особливості ціноутворення.

Ціноутворення в умовах монополії і олігополії:

 

m + m1 – монопольний прибуток

В Україні в 1992 р. була здійснена реформа ціноутворення за принципом  „лібералізації цін”, яка здійснюється за наявністю наступних передумов:

  •  демонополізація  економіки ;
  •  політика роздержавлення і приватизації ;
  •  державна підтримка і розвиток міжгалузевої і внутрішньогалузевої конкуренції ;
  •  державне регулювання цін на деякі групи товарів першої необхідності шляхом встановлення нижньої і верхньої межі цін.

Для країн з ринковою економікою класифікація цін здійснюється за наступними критеріями:

  •  в залежності від об’ємів купівлі – продажу розрізняють:
    1.  біржові ціни
      1.  внутрішньо фірмові ціни
        1.  трансферні ціни
        2.  роздрібні і оптові
      •  за впливом конкуренції:
        1.  конкурентні
        2.  монопольні
        3.  регульовані

Основу ціноутворення на борошно, зерно, хліб, цукор утворюють біржові ціни. При їх встановленні враховується кількість угод між продавцями і покупцями, укладених на біржі, позабіржові угоди і дані про попит і пропозицію товарів на ринку. Якщо динаміка попиту і пропозиції велика, встановлюється границя цін.

Трансфертна ціна – це пільгова ціна для мало захищених верств населення на окремі групи товарів.

Внутрішньо фірмова ціна  виникає при поставках деталей , вузлів, агрегатів, комплектуючих між підприємствами галузі. Відомості про дані ціни є комерційною таємницею.

Методи ціноутворення обираються підприємством – товаровиробником самостійно і відповідають інтересам  максимізації прибутку, покриття витрат і отримання середньої норми прибутку (рентабельності)

m

R =  * 100%

C + V                       

R – середня норма прибутку

m -  прибуток

C + Vвалові витрати

Методи ціноутворення :

  1.  Найпростішим і найпоширенішим  методом ціноутворення є метод ціноутворення за формулою

загальні витрати

АС (середні витрати) =

кількість продукції

  1.  метод за аналізом графіка беззбитковості, згідно з яким визначається часовий інтервал, на протязі якого підприємство досягає такого обсягу  виробництва, що дозволить зменшити витрати і максимізувати прибуток.
  2.  популярним методом в сучасному підприємництві є метод ціноутворення на основі цінності товару для споживача (враховується бажання споживача купити даний товар саме на цій території або в цей час)
  3.  в роздрібній торгівлі використовується метод на основі поточних цін (підприємець при встановленні ціни враховує ціну на аналогічний товар у сусідніх продавців)
  4.  метод „зняття вершків  з ринку” – метод ціноутворення „на новинку”.

При здійсненні політики ціноутворення підприємець враховує наступні вимоги:

  •  між товаровиробником і продавцем не укладаються угоди відносно фіксації ціни, оскільки повинна зберігатись внутрішньогалузева конкуренція
    •  виробник не має права вимагати від посередників, які реалізують товар, його продажу за певною роздрібною ціною
    •  продавець пропонує свій товар для продажу за однакового рівня цін, яка залежить від місця реалізації  і об’єму реалізації
    •  товаровиробник і продавці товару не повинні здійснювати політику демпінгових цін(коли товаровиробник занужує ціну нижче за собівартість)
    •  продавець має право підвищувати ціну на товар за умови зростання попиту або зменшення пропозиції даного товару на ринку.

2.Попит – це платоспроможна потреба в товарі

Зміни в системі товарного ринку відображає закон попиту, який передбачає взаємодію ціни і кількості товару, що купують споживачі за даного рівня цін.

Величина попиту залежить від досліджує мого періоду і від кількості покупців.

P  D

 P1

 P2

 

 P3

 Q1 Q2 Q3 Q

Попит (товарний ринок)

В системі товарного ринку попит визначають цінові і нецінові показники.

Цінові показники включають:

  •  величину реальних доходів населення
    •  ціни на товари
    •  ціни на товари – замінники, ціни на товари – доповнювані
    •  очікування інфляції

Нецінові показники формування попиту на товарному ринку

                                                                     Таблиця 1

Обєктивні

Субєктивні

економічні

соціальні

демографічні

Психолого-традиційні

естетичні

Природно - клімат.

1.базовий рівень розвитку виробництва і потреб споживачів

2.принципи розподілу доходів у суспільстві

1.рівень розвитку масової культури і духовних цінностей

2.соціальна структура суспільства (за рівнем доходів населення)

3.розповсюджений спосіб життя.

1.ємність ринку, зумовлена кількістю населення

2.розміри і склад середньої сім’ї

3.співвідношення сільського і міського населення

4.статево – віковий склад населення.

1.смаки споживачів

2.культура і поведінка продавця

3.місцеві традиції і принципи виховання

4.вплив релігії на повсякденне споживання.

1.відповідність товару моді

2.якісні характеристики товару і привабливість зовнішніх якостей

3.реклама

4.форма продажу.

1.середня температура

2.флора і фауна

3.кількість опадів.

Продов. табл.1

Система цінових і нецінових показників визначає динаміку попиту D

P  D1

D0

D2 Вплив нецінових показників

P0 

Q2 Q0 Q1 Q

D

P

 

P1 a

P2 b

Q1 Q2 Q

На товарному ринку діє ефект доходу і ефект заміщення. Ефект доходу полягає в тому, що при збільшенні реальних доходів населення попит збільшується, або при зменшенні ціни на товари першої необхідності покупець має додаткову одиницю грошей і витрачає її на купівлю інших товарів, чим збільшує попит.

Ефект заміщення визначає величину попиту на товари – замінники: при подорожчанні одного з товарів – замінників попит на дешевший товар – замінник зростає.

Для закону попиту характерний закон спадної граничної корисності, що передбачає поступове зменшення попиту на товар  і удосконалення його асортиментної структури.

3.  S1 Пропозиція (товарний ринок)

P S

 Q

 

 

Пропозиція – це кількість товарів, представлена товаровиробниками на ринку за певного рівня цін.

Закон пропозиції передбачає взаємодію ціни і кількості товарів, які пропонуються на ринку за даного рівня цін.

Пропозицію в системі товарного ринку визначають цінові і нецінові показники.

До цінових показників пропозиції відносять :

  •  ціни на природні і трудові ресурси, що визначають величину валових витрат;
  •  наявність ресурсозберігаючих і енергозберігаючих технологій
  •  величина податків;
  •  наявність передбачених законодавством пільг і субсидій
  •  ціни на товари – замінники;
  •  очікування інфляції;
  •  рівень конкуренції в галузі , кількість товаровиробників аналогічної продукції;

Нецінові показники формування пропозиції в системі товарного ринку
                                                         Таблиця 2

Обєктивні

Субєктивні

економічні

соціальні

демографічні

Психолого - традиційні

естетичні

Природно -кліматичні

1.рівень автоматизації і механізації виробничих процесів

2.строк служби основного капіталу підприємства

3.організаційне забезпечення сфери обігу

4.державне стимулювання конкуренції і руху капіталу.

1.професійно – кваліфікаційний склад робочої сили

2.суспільна престижність підприємства

3.кількість підприємств у регіоні і їх економічна самостійність

4.рівень культури і спеціальної освіти у часників виробництва.

1.маштаби і характер залучення у виробництво робочої сили

2.розподіл працездатного населення по території національної економіки.

1.смаки споживачів

2.місцеві традиції

1.розвиток промислового дизайну

2.витрати підприємства на упаковку товару і рекламні заходи.

1.територія розташування підприємства

2.середня температура

3.кількість опадів

Продовж. табл.2

Цінові показники пропозиції впливають на її динаміку, а нецінові змінюють співвідношення ціни і кількості товарів на самій кривій пропозиції. Ціною рівноваги на товарному ринку є відсутність дефіциту і надлишку товарів.

P D S

2

 

 

1

 Q

Часткова рівновага (товарний ринок)

1 – товарний дефіцит

2 – товарний надлишок.

4   При здійсненні політики ціноутворення товаровиробник враховує ступінь еластичності попиту чи пропозиції. Даний термін був запозичений із фізики і означає вибір співвідношення зміни ціни до зміни кількості придбаних  і пропонованих товарів на ринку.

Види еластичності:

  •  цінова
  •  еластичність за доходом
  •  абсолютно нееластичний ринок
  •  перехресна
  •  абсолютно еластичний ринок

 D P

P

D

Q Q

           Абсолютно нееластичний                     Абсолютно еластичний

, де

К* – коефіцієнт цінової еластичності

ΔD –валовий доход підприємства

P - ціна

Q – кількість проданого товару

Коефіцієнт перехресної еластичності обчислюється для товарів – доповнювачів (субститутів) і показує як зміна ціни на один  з товарів впливає на зміну кількості продажу іншого товару.

 

При обчисленні коефіцієнту цінової еластичності  береться їх абсолютне значення.

На практиці розрізняють наступні види цінової еластичності:

  •  попит вважається еластичним, якщо одновідсоткова зміна ціни викликає одновідсоткову зміну кількості продажу товарів;
  •  попит еластичний, якщо при незначних змінах ціни обсяг продажу збільшується або зменшується в більших розмірах, ніж ціна;
  •  попит нееластичний, якщо при суттєвих змінах цін обсяг продажу не змінюється;
  •  попит нееластичний , якщо споживачі купують фіксовану кількість товарів.

 Тема 3.   Теорія поведінки споживача.

1.Корисність, види корисності.Ординалістська і кардиналістська теорія корисності.

2.Економічна сутність поведінки споживача.Фактори формування поведінки споживача.Поведінка споживача в маркетинговій стратегії підприємства.

3.Графічна інтерпритація споживчого вибору.Оптимум споживача.

Література:

Протас:Мікроекономіка: стрктурно- логічні схеми,

Чепурін : Курс економічної теорії

Котлер: Маркетинг

Тема поведінки споживача є надзвичайно важливою і актуальною.Оскільки саме поведінка споживача, тобто процес формування попиту на товари і послуги визначає систему фінансових резуьтатів підприємства, його доход і прибуток.Дана тема більш детально конкретизує процес формування попиту на товари і послуги.

Теорія поведінки споживача була розглянута в межах неокласичного і маржиналістського напрямів економічної думки.Тобто засновниками вищевказаної теорії були Альфред Маршал, Карл Менгер, Візер, Парето, Хікс.Велику увагу поведінці споживаса приділяв Котлер в своїй роботі “Маркетинг”.

  Теоретичною основою процесу формування поведінки споживача є споживча вартість товару, тобто його корисність, гранична корисність, закон спрадної корисності.Сутність якого полягає в тому що по мірі зростання кількоті споживання загальна корисність від споживання зростає, а  гранична корисність зменшується.

Отже корисність- це здатність товару задовольняти певну потребу споживача.Крім загальної , граничної корисності розрізняють абстрактну і конкретну корисність.

Абстрактна корисність- це узагальнена здатність блага задовольняти потреби споживачів.

Конкретна корисніть- це суб’єктивна оцінка корисності з точки зору окркмо взятого споживача.

Гранична корисність- це суб’єктивна оцінка задоволення потреби споживача окремим товаром.

У мікроекономічному аналізі розрізняють дві теорії граничної кориності: ординалістську і кардиналістську.Представниками ординалістської теорії є Парето, Хікс.З точки зору формування споживчого вибору вихідними положеннями ординалістської теорії корисності є наступні:

Гранична корисність величина суб’єктивна і не підлягає точним кількісним вимірам.

При купівлі товару споживач не оцінює корисність окремих товарів, а оцінює корисність набору товарів.( товари замінники, товари- доповнювачі.)

Усі набори товарів можливо класифікувати на основі правила поведінки споживача: тобто співвідношення ціни і корисності набору товарів.

Графічно такий набір варіантів споживчого вибору показується за допомогою кривих байдужості , індиферентності.

Теорія споживчого вибору іллюструється за допомогою лінії бюджетних обмежень і кривих байдужості.

Предтавниками кардиналістської теорії є маржиналісти Менгер, Візер, Бем-Баверк з точки зору формування поведінки споживача її вихідними положеннями є наступні:

1.Вихідним пунктом дослідження поведінки споживача є потреби людини і закони задоволення потреб.

2.Вартість товару визначається цінністю товару для споживача, тобто ступінню важливості потриби.

3.Суб’єктивна цінність товару визначається цінністю останньої одиниці (тобто граничною корисністю товару).

4.Споживчий вибір залежить двох факторів:ступеня рідкості блага, ступеня насиченості потреби.

5.Засоби виробництва суб’єктивної цінності для споживача не мають, оскільки знаходяться за сферою споживання.

6.Цінність засобів виробництва похідна від цінності товару, виготовленого за допомогою даних засобів виробництва.

Слід зазначити що теорія споживчого вибру і граничної корисності

Характеризуються двома відмінностями:

1.Гранична корисність є функцією всих товарів, а не тільки тих що купують споживачі.

2.При здійсненні споживчого вибору покупець не оцінює граничну корисність, а керується цінністю товару в даний момент.

2 питання.

Поведінка споживача-це процес формування попиту на товари і послуги.Як і попит на товарному ринку поедінку споживача формує система цінових і нецінових факторів.

В першу чергу вона зумовлена доходами покупців, які розподіляють їх в залежності від особистих уявлень про макимальну корисність і вигідність купуємих тоарів і послуг.Поведінка споживача в сфер розподвлу власних доходів є індивідуальною і суб’єктивною.Наступними ціновими факторами є структура і рівень оптових і роздрібних цін, ціни на товар, ціни товари замінники.Оскільки поведінка споживача є індивідуальною і суб’єктивною то її формує система нецінових об’єктивних і суб’єктивних факторів:Об’єктивні економічні:

А).базовий рівень розвитку виробництва і потреб споживачів;

Б).принципи розподілу доходів у суспільстві.

СОЦІАЛЬНІ:

А).рівень розвитку масової культури і духовних цінностей;

Б).соціальна структура суспільства

В).розповсюджений посіб життя.

ДЕМОГРАФІЧНІ:ємність ринку зумовлена кількістю населення

Розміри і склад середньої сім’ї, співвідношння міського і сільського населення, статево- віковий склад населення.

СУБ’ЄКТИВНІ:

Психолого- традиційні:

Смаки поживачів,культура продавця,місцеві традиції і принципи виховання, вплив релігії на повсякденне споживання.

Естетичні:відповідність моді,привабливість зовнішніх якостей товару. Рклама, форма продажу.

ПРиродно- кліматичні:

Клімат, кількість опадів, флора і фауна.

У моделі маркетингової політики поведінку споживача за наступними групами факторівL за Котлером)

1.фактори культурного порядку:

культура;

субкультра;

соціальне положення споживача.

2.система соціальних факторів:

референтні групи;

статус споживача;

сім’я.

3.Особисті фактори:

вік;рід занять, тип ообистості,уявлення про себе.

4. психологічні фактори:

мотивація,сприйняття,відношення до товару.

Культура визначає не тільки поведінку людини а і її споживчий вибір.Споживч ще в ранньому віці засвоює базовий набір цінностей, сприйняття, вчинків, які є характерними для його сім’ї і суспільства в цілому.

Кожне суспільсво характеризується наявністю суспільних класів, які надають перевагу певному товаровиробнику, будь- якого прдовольчого чи промислового товару.Тому при продажу свого товару товаровиробник орієнтується на певну соціальну грпу, або соціальний клас.

Під референтною групою слід розуміти настпні групи людей –сім’я ,друзі, сусіди, колги по роботі, які певною мірою впливають на споживчмй вибір.

З віком у спживачів вдбаються зміни у асортименті продукції,відношенні до тієї чи іншої торгової марки.На величину попиту на товар впливає рід занять , соціальний статус: що визначачається розмірами заощпджень, витратною частиною сімейного бюджету,здатністю повертати кредити.

Під стилем життя розуміють діяльність людини, її інтереси, погляди,які формують тип особистості.Це сукупність психологічних характеристик, які формують попит споживача.

3.З індивідуальних кривих попиту окремого споживача, складається ринковий попит на товар.

Тема 4

Ринкова структура, поділ ринку за

ознаками конкуренції.

  1.  Конкуренція і конкурентність ринку.
  2.  Визначення ринкової структури, її склвдові.

Конкуренція як економічне явище почала формуватися вперіод переходу від натурального до товарного виробництва в умовах спеціалізації виробництва, суспільного розподілу праці і відокремлення товаровиробників. Класовою категорією, яка відображає сутність ринкових відносин є терміни конкуренція, конкурентність.

Основу конкуренції утворює право кожного товаровиробника виготовляти і продавати будь-який вид продукції, будь-яким категоріям споживачів. Сучасна література розрізняє декілька визначень конкуренції:

конкуренція – основа системи взаємодій товаровиробників з приводу формування ціни і обсягів виробництва;

конкуренція – боротьба товаровиробників за ринок збуту, споживача і максимальний прибуток.

В сучасних ринкових умовах конкуренція виконує функції: 1) регулювання 2) мотивації 3) розподілу 4) контролю.

 Регулювання – в процесі конкурентної боротьби підприємець повинен дотримуватись "суверенітету споживача" і пропонувати на ринок товар, який користується попитом.

 Мотивації – для підприємця конкуренція означає можливість максимального прибутку або ризик банкрутства.

 Розподілу – завдяки конкуренції доходи розподіляються між суб'єктами ринку і незосереджують відносно товаровиробника – монополіста.

 Контролю – обмежує вплив товаровиробника на ціну товару.

При аналізі розрізняють види та способи конкурентної боротьби.

Види

Способи

1. Міжгалузева

1. Добросовісна

2. Внутрішньогалузева

2. Недобросовісна

3. Досконала

3. Цінова

4. Недосконала

4. Нецінова

 

В період переходу від натурального до товарного виробництва спеціалізації і суспільного розподілу праці виникла внутрішньогалузева конкуренція між виробниками одного виду продукції. Концентрація і централізація капіталу викликала його рух за межі галузі, що сприяло утворенню міжгалузевої конкуренції.

Досконала конкуренція є теоретичною моделлю в умовах якої жоден товаровиробник не впливає на ціну.

Недосконала: монополія, монополістична конкуренція, олігополія.

На відміну від видів конкуренції розрізняють 4 способи конкурентної боротьби: 1) цінова конкуренція, яка заснована на зменшенні витрат виробництва і ціни на одиницю продукції, 2) нецінова заснована на удосконаленні форми продажу товару і залучення до купівлі товару додаткових споживачів, 3) добросовісна включає наступні заходи: реклама, утворення нових видів і зразків товару, застосування гнучкої системи стимулювання продажу, розвиток гарантійного та післяпродажнього обслуговування товару, використання системи знижок для залучення споживачів, пордаж товару в кредит з метою зростання об'ємів продажу, 4) недобросовісна включає наступні заходи: економічний і промисловий шпіонаж, підробка товарного знаку і товарної марки, підробка фінансової звітності і валютні махінації, приховування дифектів продукції, науково-технічний шантаж, застосування політики демпінгових цін.

Для аналізу розвитку конкурентних відносин використовують терміни "конкуренція" і "конкурентність".

Конкурентність – це здатність окремого товаровиробника впливати на ціну і змінювати ринкову конь’юктуру.

2. При прозгляді видів конкуренції і поведінки підприємства в різних ринкових структур розрізняють категоричні ринкові структури та інфрастуктури. Інфраструктура – це сукупність установ і організацій, які забезпечують рух товарної маси і взаємозв’язок суб’єктів ринку (банк, біржа).

Ринкова структура – це категорія яка відображає наступні ознаки ринку: 1) кількість підприємств в галузі 2) тип продукції 3) наявність або відсутність вхідних бар’єрів в галузі (це юридичні обмеження на здійснення підприємницької діяльності 4) здатність підприємства впливати на ціну 5) доступ до інформації про виробників.

Ринкова структура та її складові

Складові

Кількість підприємств

Характер продукції

Наявність вхідних бар’єрів

Вплив на ціну

Доступ до інформації

1) недосконала конкуренція

До

100

Однорідний стандарт

Не впливає

Вільний

2)недосконала конкуренція монополія

1

Унікальний

Значні

Впливає

Обмежений

3)монополістична конкуренція

20

Диференційний

Незначні

Впливає

Обмежений

4)олігополія

10

Диференційний

Стандарт

Значні

Наявність цінового лідера

Обмежений

Складові недосконалої конкуренції є реальними товаровиробниками, які діють в сучасних ринкових умовах.

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

77875. Сроки в гражданском праве 30 KB
  Сроки в гражданском праве Срок определяется периодом времени с указанием на событие которое должно наступить. Сроки представляют собой особую категорию юридических фактов которые не могут быть отнесены ни к событиям ни к действиям. По назначению: сроки возникновения правоотношений. Сроки осуществления гражданских прав: Пресекательные сроки устанавливают пределы существования гражданских прав.
77876. Вещные права в системе гражданских прав 29.5 KB
  Вещные права в системе гражданских прав Вещные права оформляют и закрепляют принадлежность вещей к субъектам правоотношений иначе говоря статику имущественных отношений. Юридическую специфику вещных прав составляет: их абсолютный характер; все вещные права оформляют непосредственное отношение лица к вещи дающее ему возможность использовать соответствующую вещь в своих интересах без участия иных лиц; они защищаются с помощью особых вещноправовых исков; их объектом могут служить только индивидуально определенные вещи а...
77877. Наследование собственности граждан 31 KB
  В субъективном смысле под правом наследования принято понимать право лица быть призванным к наследованию а также его правомочия после принятия наследства. Открытием наследства называется возникновение наследственного правоотношения. Открытие наследства всегда происходит в определенное время и в определенном месте что имеет весьма важное правовое значение. Временем открытия наследства признается день смерти наследодателя а при объявлении его умершим – день вступления в законную силу решения суда об объявлении его умершим.
77878. Принятие наследства 29.5 KB
  Принятие наследства Правила принятия наследства: наследство можно принять только все целиком или отказаться от всего; для приобретения выморочного имущества принятие наследства не требуется; не допускается принятие наследства под условием или с оговорками; каждый наследник приобретает самостоятельно независимо от других; независимо от времени принятия наследства оно считается принадлежащим наследнику со дня открытия наследства. Способы принятии наследства...
77879. Право общей собственности 31.5 KB
  Право общей собственности Общая собственность – имущество находящееся в собственности двух или нескольких лиц. Существует несколько точек зрения определения в праве собственности доли: теория идеальной доли при наличии неделимого имущества деление в уме; теория реальной доли материальная часть целого объекта общей собственности; теория доли в праве собственности. Сособственник имеет долю не в объекте а в праве общей собственности. Общая долевая собственность – в ней определяется доля каждого участника в праве общей...
77880. Гражданско-правовая защита 30 KB
  Обязательственно-правовые способы защиты носят относительный характер и могут иметь объектом любое имущество включая как вещи так и различные права. Если к этому моменту вещи у ответчика не окажется то виндикационный иск к нему предъявлять нельзя ибо исчез сам предмет виндикации. Содержание такого иска – возврат конкретной вещи а не ее замена другой вещью или вещами того же рода и качества.
77881. Авторское право 33 KB
  Авторское право. Функций: признание авторства на произведения науки литературы и искусства; установление режима использования произведений; наделение авторов и иных правообладателей личными и имущественными правами; защита данных прав. Субъекты: создатели произведений; работодатели; правопреемники; другие лица приобретшие права по закону или договору. Права автора: личные неимущественные права: право авторства; право на имя; право на обнародование; право на защиту репутации.
77882. Право на защиту чести, достоинства и деловой репутации 28.5 KB
  Диффамации которое распространяется на разглашение не только ложных но и действительных сведений позорящих честь и достоинство гражданина или юридического лица. Под распространением сведений следует понимать сообщение их различными способами как любому третьему лицу так и нескольким лицам неопределенному кругу лиц. При рассмотрении исков о защите чести и достоинства суду необходимо установить: имело ли место распространение сведений которые оспаривает истец; порочат ли они честь и достоинство истца; соответствуют ли они...
77883. Понятие, виды и исполнение обязательств в гражданском праве 28.5 KB
  Признаки обязательства: относительное гражданское правоотношение его субъектами являются строго определенные лица конкретный должник и конкретный кредитор; объектом обязательства является действие обязанного лица; содержанием являются права и обязанности сторон; опосредуют динамику гражданскоправовых правоотношений – процесс перехода имущественных благ от одних лиц к другим; за невыполнение наступает гражданскоправовая ответственность; 6 реализация кредитором своего права возможно только через исполнение обязанности...