70547

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ. ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

На відміну від східного рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва. Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані варварськими народами. в Європі виникла нова вища форма виробництва мануфактура велика робітнича майстерня заснована на ручній...

Украинкский

2014-10-22

1.22 MB

2 чел.

Тема 1.  ПРЕДМЕТ І МЕТОД ІСТОРІЇ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ. ОСОБЛИВОСТІ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

(ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО V СТ. Н.Е.)

План

1.1. Предмет, метод і завдання курсу Історія економіки та економічної думки

1.2. Критерії періодизації господарського розвитку

1.3. Господарство первісного суспільства

1.4. Господарський розвиток стародавніх цивілізацій

1.5. Економічні погляди стародавніх мислителів

Знання з “Історії економіки та економічної думки” дають можливість зрозуміти особливості господарського розвитку та напрямів розвитку економічного думки на різни етапах історії людства.

Історія економіки та економічної думки як наука має власну структуру, певне місце в системі знань. Її формування бере свій початок із розвитком стародавніх цивілізацій. Головні завдання, що слід реалізувати при освоєнні матеріалу: вивчити предмет, метод і завдання, структуру та функції дисципліни; вміти оцінити соціально-економічні процеси на ранніх етапах розвитку світової цивілізації.

  1.  Предмет, метод і завдання курсу “Історія економіки та економічної думки”

Історія економіки та економічної думки виникла як самостійна наука в середині XIX ст., виділилася з політичної економії. До цього це були окремі історико-галузеві описи і дослідження (історія фінансів, торгівлі, сільського господарства, ремесла, цін, податків). ЇЇ зародження припадає на XVI cт. («Трактат про аса» Гільйома Боде (1514 р.). Започатковували науку англійці А. Тойнбі, Т. Роджерс, німці К. Бюхер, М. Вебер, українці М. Ковалевський, Д. Багалій, росіяни П. Виноградов, В. Воронцов. В 1895 р. при Лондонському університеті була створена школа економіки і політології, яка отримала статус університетського структурного підрозділу. В її навчальні плани була введена історія економіки.

Предметом дисципліни є розвиток господарств країн Європейської цивілізації та їх наукове відображення в економічній думці. Об”єкт: економічні причини і наслідки окремих історичних подій, економічна політика держав. Метою дисципліни є 1) забезпечити системне вивчення питань світового економічного процесу на різних етапах історії, 2) оцінювати соціально-економічні процеси і явища, 3) з’ясування закономірностей, етапів, трансформації економічних змін та їх вплив на історичний процес людської цивілізації, 4) вивчення і осмислення етапів і напрямків розвитку економічної думки, 5) систематизування економічних знань, 6) ознайомлення з концепціями визнаних економістів світу.

Вивчення  курсу  передбачає  використання  системи  взаємопов'язаних  та взаємодоповнюючих методів дослідження: - Історичний - передбачає розгляд процесів, теорій у порядку їхнього виникнення та  формування.

  •  Логічний - дослідженні еволюції подій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв'язку з іншими теоріями та з історичними умовами.
  •  Порівняльно-історичний метод дозволяє зіставити різні процеси, що відбувалися в різних країнах на певних етапах розвитку
  •  Мотиваційний - коли економічний аналіз підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак – класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу. Цей метод використовував К. Маркс і його послідовники.
  •  Територіальний метод, що передбачає дослідження історії економіки та економічної думки в певних країнах.
  •  Системний – сприяє усвідомленню економічної науки як цілісного системного процесу у всій різноманітності його внутр. і зовн. зв’язків, структурних елементів та рівнів.

1.2. Критерії періодизації господарського розвитку

З проблемою методико-методологічних засад дослідження й викладу матеріалу безпосередньо зв'язане питання періодизації історії економіки та економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу. Сьогодні загальноприйнятою є наступна періодизація історії: стародавня історія (100 тис. р. тому–V ст. н.е.), середні віки (VXV ст.), новий час (XVI–поч. ХХ ст.), новітні часи (1914 р. – до наших днів).

Пропонуємо наступну періодизацію та структуру історії економіки та економічної думки:

1. Господарство первісного суспільства та ранніх цивілізацій (від появи людини до ІХ ст. до н.е.).

2. Період формування світових цивілізацій (VІІІ ст. до н.е. – V ст.).

3. Середньовіччя (V – ХV ст.).               

4. Формування ринкової економіки (ХVІ – І пол. ХVІІ ст.).

5. Розвиток ринкового господарства (ІІ пол. ХVІІ – поч. ХХ ст.).

6. Державно-монополістичний розвиток (І пол. ХХ ст.).

7. Господарство під впливом науково-технічної революції (ІІ пол. ХХ ст.).

8. Етап інформаційно-технологічної революції (кін. ХХ – поч. ХХІ ст.).

1.3. Господарство первісного суспільства

Первісна доба була найтривалішою в історії людства. Людина з'явилася в теплих сприятливих умовах Євразії та Африки понад 3 млн. років тому. Людство пройшло шлях від зародження людини як біологічного виду до сучасного фізичного типу, від первісного людського стада до родової та сусідської громад, племен та їхніх союзів, зародження державності, виникнення на рубежі IV – III тис. до н. е. стародавніх цивілізацій.

Первісне суспільство поділяється на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), енеоліт, бронзовий і ранній залізний віки (рис. 1.1).

Рис 1.1.  Етапи господарського розвитку персвісного суспільства

Найважливішими рисами первісної доби були: перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, існування роду як господарської одиниці, який поділявся на великосімейні виробничі колективи, спільної власності громади на землю. Виробництво додаткового продукту, виникнення приватної власності призвело до розкладу первісного ладу, розпаду родової общини створило економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

1.4. Економічний розвиток стародавніх цивілізацій

Історія стародавнього світу хронологічно охоплює період із середини IV  тис.  до  н.  е.  і  до V ст. н.  е. – падіння  Західної  Римської  імперії (476 р.).  Географічним  ореолом  доби  перших  держав  і  цивілізацій  були  території  Месопотамії,  Давніх  Єгипту,  Персії,  Китаю,  Індії,  Східного  Середземномор'я,   Греції  та  Риму.  Виходячи  з  географічних,  кліматичних  та  хронологічних  особливостей ці країни було поділено на країни східного та античного рабства. До перших з них відносилися країни Стародавнього Сходу: Єгипет, Месопотамія, Палестина, Індія, Китай і до другої  -  Греція та Рим.

Господарство країн Стародавнього Сходу. Харкектрною особливістю господарства країн Стародавнього Сходу було використання рабської праці. Раб - людина, яка виконує свої обов'язки примусово, яка знаходиться у власності інших людей або організацій і яку можна розглядати як таку ж складову господарства як і худобу чи знаряддя праці, можна продати, обміняти, убити без її згоди.  

Особливості східного рабства:

  •  патріархальний характер;
  •  раби не володіли суспільним виробництвом;
  •  часткове використання праці рабів у сісіпільному виробництві

Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

Єгипет. Політичному та економічному розвитку  Єгипту сприяло його вигідне стратегічне та географічне положення. Провідною галуззю господарства Єгипту було землеробство, яке розвинулось на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства - заболочена, непридатна для життя долина Нілу в III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади. Відповідно головною продуктивною силою були селяни – члени громад.  Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке витіснило мисливство. Стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд.

Формами господарств були: царське, храмове, вельможне, общинне. Верховне право на землю належало фараону. Для Єгипту була характерною централізація економіки: розподіл продуктів, облік урожаю, видача знарядь праці. 

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі – бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II – І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Гангзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е.

Отже, основними рисами господарства країн стародавнього Сходу було:

- поєднання елементів первісного та раньодержавного господарства,

- стійкість общини, яка була необхідною для іригаційних робіт;

-  централізованість держав, необмежена влада правителів;

- центром економічного життя було царське і храмове господарство;

- слабкий розвиток приватної власності на землю;

- поява великих міст, соціальна диференціація і реміснича спеціалізація населення;

- використання рабської праці;

- сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

- виробництво було направлене не на створення товарів, а на утримання керівної верхівки;

- збільшення ролі обміну і торгівлі.

Господарство країн античного світу. Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Почалося економічне піднесення Греції та Риму. Розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (лат. antiquus – давній). Традиційно до країн античного світу відносять Стародавню Грецію і Стародавній Рим.

Стародавня Греція - період в історії Греції, який тривав від ІІІ тисячоліття до н. е. до римського завоювання в 2 столітті до н. е. Більшість істориків розглядають її як основоположну культуру західної цивілізації батьківщиною світової демократії, західної філософії, основних принципів фізико-математичних наук, мистецтва театру та Олімпійських ігор тощо. Грецька культура мала могутній вплив на Римську імперію, яка в свою чергу донесла свою культуру майже до кожного європейського народу.

Староданя Греція була розташована на межі трьох континентів: Європи, Азії та Африки. Тут  проходили важливі торгівельні шляхи що  дозволило ввібрати в свою культуру матеріальні, духовні, інтелектуальні  здобутки різних цивілізацій. Численні острови, розділені гірськими хребтами, прибережні площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Населення концентрувалось у містах. Грецькі  поліси (міста) - Афіни,  Корінф,  Халіке перетворилися  у  важливі  ремісничо-торгівельні  центри,  стали  осередками  політичного  та  культурного  життя  Греції. Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво.

Значне  місце у Стародавній Греції займали  ремесла.  Окремі професії – скульптори, архітектори – користувалися особливою популярністю. Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення металів. Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава.

Сільське господарство розвивалося  повільніше. У  ІV  ст.  до  н.  е.  греки удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Вводилося трипілля, ширше  застосовувалися  добрива.  Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у харчуванні, парфумерії, для світильників. Олія була головною статтею грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино.

Відносне  перенаселення  Греції  і  гостра нестача землі зумовили колонізацію та утворення грецьких міст – колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, що дало місце широкому розвитку торгівлі та товарно-грошовим відносинам.

Однією з причин розквіту  Стародавньої Греції було без сумніву використання величезної кількості рабів. На відміну від східного, рабська праця стала основною продуктивною силою суспільного виробництва. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. В період античності рабовласницьке суспільство досягло найвищого рівня розвитку. Рабство перетворилося на класичне. Джерелами рабства були: війни, піратство, природний приріст, боргове рабство.  Але поступово продуктивність невільницької праці падала, однією з причин  стали  поразки  Греції  у  війнах,  що  скоротило  надходження  рабів  та примус  до  праці  останніх  з  їхнім  небажанням  працювати,  нескінченні конфлікти  між  грецькими  містами,  боротьба  демосу  з  аристократією,  рабів  з рабовласниками,  страйки  призвело  до  того,  що  в 338 р.  Грецію  завоювала Македонія та поступово в ІІ ст. до н. е. Балканський півострів став здобиччю Римської  імперії.  

Стародавній Рим. Історія Риму – яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Стародавній Рим виник у VIII ст. до н.е. як місто. У результаті територіальної експансії, яку вела вела Римська Республіка в І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Період розквіту римського господарства припав на II—І ст. до н. е. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е.

В  економічному  житті  античного  Риму  вирішальна  роль  належала сільському господарству, яке було багатогалузевим: садівництво, городництво, виноградництво.  Значну роль в господарстві відігравали території,  завойовані Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африканському континенті, в інших  регіонах  світу.  Значних  успіхів  було  досягнуто  в  ремеслі  та  торгівлі. Важливе  значення  мали  внутрішні  фактори:  тривале  існування  правової системи,  республіканського устрою, сильної держави, які гарантували права і свободи значної частини населення, перш за все право приватної власності.  

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя, транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар. Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. У Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Зовнішня торгівля у Римській державі була слабко розвинена оскільки Рим не був морською державою, і не мав власного флоту. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії — рабів. У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею, банкіри виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки, брали участь і в торгових операціях. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду.

В IV ст.  н.  е.  господарство  Стародавнього  Риму  занепадає.  Причиною стали як внутрішні (внутрішні суперечності рабів і рабовласників, неврожайність  латифундій) так і зовнішні (постійно  посилювався  натиск  варварів)фактори. З  розпадом  Римської  імперії  починається  новий  відлік  не  тільки цивілізацій, а і економічного світосприйняття та трактування. Закінчується доба рабовласництва починається доба середньовіччя або період феодалізму.

1.5. Економічні погляди стародавніх мислителів

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу – це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств – фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатковані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.).

Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи.

Економічні  ідеї  старовавілонського  царства  (Месопотамія і Палестина) представлені „Кодексом законів Хаммурапі” (ХVІІІ ст. до н. е.). Ще  однією  історичною  пам'яткою  економічних  уявлень  стародавніх жителів Палестини та навколишніх країн (Ассірії, Вавілонії, Єгипту, Хетського царства  та  інших),  став  Старий  Заповіт  Біблії,  який  є  збіркою 50-ти  книг, написаних в період з ХІІІ до ІІ ст. до н. е. Характерною рисою цієї пам'ятки є:  захист інтересів бідних верств населення;    засудження лихварства та боргового рабства; заклик до  відновлення традицій, норм, звичаїв патріархального життя. Ця  книга  є  взірцем  господарської  етики,  яку  протягом  сторіч  будуть використовувати  люди  здійснюючи  відносини  в  сфері  економічної  діяльності .

Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Засновником  конфуціанства  був  Конфуцій (551 – 497 до  н.  е.) – (з китайської „мудрець”). Конфуцій навчав своїх учнів теорії природного права, в якій стверджував, що першопричиною світу є бог, який створивши людей, більше не втручається в  їхнє  життя,  тому  людське  суспільство  розвивається  за  власними  законами, регулюється  державним  правом.  Конфуціанство закликало правителя:  управляти  народом  не  на  основі  законів  і  покарань,  а  за  допомогою добропорядності,  прикладом  високоморальної  поведінки,  на  основі звичайного права;   не обтяжувати народ важкими податками і повинностями;  -  виправдовувати становий поділ суспільства, існування рабства;   підвищувати  морально-етичні  норми  та  запроваджувати  програму морального вдосконалення людини.

Паралельно  з  конфуціанством  розвивався  даосизм – як  напрям теоретичних  узагальнень  старокитайських  мислителів,  який  вплинув  на еволюцію господарської практики Стародавнього Китаю. Найважливішою характеристикою даосизму є: природність, невтручання в економічні явища та процеси;   помірність та відмова від багатства і боротьби.   Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Цінним джерелом староіндійської економічної думки є „Артхашастра” - „Шастра”  староіндійською  означає „наука, наукове передбачення”; „артха” – користь, вигода. Основний зміст цього трактату це – вчення про  користь,  під  якою  розуміється  матеріальна  вигода  держави  і  винайдення шляхів  цієї  вигоди.  Одним  з  таких  джерел  є  доходи  від  державних  маєтків  в землеробстві,  де  широко  використовується  праця  рабів  і  від  ремісничих підприємств (прядильних,  ткацьких),  в  яких  рекомендується  залучати працівників на основі найму. Однак основні доходи скарбниця отримувала за рахунок  податків  з  населення,  які  сплачувалися  як  в  натуральній  так  і  в грошовій формі.

В античній літературі економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді. Джерелами, які дають уявлення про економічну думку античності, є законодавство держав, публічні виступи і твори філософів, істориків, політичних діячів, поетів та ін. Висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч і не є ще цілісною системою поглядів, проте це вже серйозна спроба теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища.

У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласницького суспільства (IV ст. до н.е.) економічна думка Стародавньої Греції сягає розквіту. Основні ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства.

Ксенофонт (430 – 355 до  н.  е.)  свої  економічні  погляди  виклав  в  трактаті “Ойкономія”  („Про домашнє господарство”), де звернувся до всебічного вивчення проблеми поділу  праці  в  суспільстві.  

Інший видатний філософ – Платон (427 – 347 до н. е.), відомий завдяки  своєму проекту суспільного устрою (ідеальної держави) в творі “Держава”  представляє  варіант  змішаної  економіки,  де  життя  верхніх шарів  суспільства  ґрунтувалося  на  засадах  загальної  власності,  а  життя основної маси виробників – на засадах приватної. В його проекті, а ні філософи (які  звісно  належали  до  аристократії),  а  ні  армія  навіть  думати  не  могли  про заняття, пов'язані з фізичною працею, всі господарські турботи покладалися на чернь. Третій стан суспільства (ремісники, землероби, дрібні торгівці). Раби не займали жодного суспільного класу в суспільстві.

Одним  із  перших  мислителів,  які  намагалися  дослідити  суть  і  дію економічних законів, був великий античний вчитель Арістотель (384 – 322 до н. е.), вважався учнем Платона щодо поділу суспільства на вільних та рабів і відповідно працю на розумову та фізичну. Основні твори: „Нікомахова етика”, „Політика”.

Оригінальність  побудови  проекту  Арістотеля  в  тому,  що  всі  види господарської  діяльності  людей  належать  або  до  природної  сфери,  або  до неприродної – “хрематистики”  Він  перший  в  історії  економічних  вчень намагається  проникнути  в  сутність  економічних  явищ. “Хрематистику” –  мислитель порівнює з “мистецтвом наживати багатство за допомогою великих торгівельних  угод  для  перепродажу  і  лихварських  угод.  Іншими  словами, “хрематистика”  це  мистецтво  вкладання  і  нагромадження  капіталу.  Ідеалом господарювання  для  Арістотеля  було  невелике  землеробське  господарство (рабська праця), яке повинно себе само забезпечувати всім необхідним, а чого не  вистачає  можна  отримати  шляхом “справедливого  обміну”  з  сусідом. Стародавній  дослідник  вивчав  розвиток  форм  обміну,  починаючи  з  простого обміну  товару  на  товар (Т – Т),  яке  свідчить,  що  при  обміні  необхідно дотримуватися  еквівалентності.  Це  при  умові,  коли  споживна  вартість  товару (Т) відповідає товару (Т1). Інша ситуація, коли посередником є гроші. З появою грошей  метою  торгівлі  стає “хрематистика” (Г-Т-Г1 , де  Г1-  гроші  з торгівельним прибутком).

У цілому економічна думка Стародавньої Греції розвивалася спочатку за умов розкладу общини, виникнення рабства, пізніше — його розвитку й кризи. Тому в центрі уваги старогрецьких мислителів незмінно перебували проблеми рабовласництва, які вони розглядали, виходячи із соціальної, політичної та економічної ситуації того часу.  Ясна річ, що центральне місце серед соціально-економічних проблем Стародавнього Риму займали проблеми рабства й аграрні проблеми, особливо питання раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони насамперед знайшли відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах, які є важливими джерелами з історії економічної думки.

У І ст. н. е. у Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства виникло християнство. Воно увібрало в себе чимало елементів східних релігій (зокрема іудаїзму) і античних філософських течій. Християнство, що змінило уявлення про будь-яку господарську діяльність, проголошувало будь-яку працю необхідною. Це переважно була релігія безправних і пригноблених, які були незадоволені соціальною нерівністю в суспільстві. Економічні погляди християнства  базуються  на  концепції  рівності  усіх  людей  перед  Богом, справедливості, соціальної, а не індивідуальної оцінки праці. З ідеєю рівності пов'язані принципи загального обов'язку працювати та розподіляти за працею: “Кожен отримує винагороду за свою працю”.  Економічна  думка  раннього  християнства  гостро  засуджувала лихварство,  стягнення  процентів  за  борги.  Найвідомішим  християнським автором  був  Августин  Блаженний,  який  заперечував  висновки  античних мислителів про природність поділу людей на панів і рабів. Доводив, що фізична праця є не менш почесною.   Невизначений характер християнського вчення та прагнення перетворити його на панівну релігію сприяли появі та розвитку консервативних тенденцій . Це спричинило  подальше  виправдання  рабства,  існуючих  порядків, проголошення необхідності покори і терпіння.   Згодом, численні економічні концепції пізньої античності, середньовіччя та нового часу розвивалися в рамках християнського світогляду, апелюючи до християнських норм моралі і права.

Загальною  рисою господарською розвитку та  економічної  думки Стародавнього  Світу  є  намагання  зберегти  пріоритети  натурального господарства,  засудити  з  позиції  звичаїв,  моралі  і  етики  крупні  торгівельно-лихварські  операції,  що  порушують  еквівалентність  і  пропорційний  характер обмінів товарів за їх вартістю і не відповідають громадським законам. Серед проблем, відображених у творах античних авторів, основною була проблема рабства, зокрема питання організації рабовласницького господарства та управління ним. У тлумаченні рабства економічна думка античності еволюціонувала від розуміння його як природного явища до критики й визнання загальної рівності людей (в ідеях раннього християнства).


Тема 2. ЕВОЛЮЦІЯ РОЗВИТКУ ГОСПОДАРСТВА

В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V - ХV СТ.).

ФОРМУВАННЯ ПЕРЕДУМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (XVI – ПЕРША ПОЛ. XVII СТ.)

План

  1.  Характерні ознаки господарства Середньовіччя.
    1.  Середньовічне місто. Розвиток ремесла і торгівлі.
    2.  Передумови виникнення ринкового господарства в пізньофеодальному суспільстві.
    3.  Великі географічні відкриття та їхній влив на економічний розвиток Європи.

Без знань про минуле немає майбутнього.  Усі процеси господарського життя людства мають економічне підгрунтя. Провідна ідея теми: зародження основ ринкової економіки формувалось  під впливом ряду факторів: розвиток міст, ремесел, торгівлі, великі географічні відкриття.

Головні завдання, що слід реалізувати при освоєнні матеріалу: вивчити історичні етапи розвитку світового господарства; вміти зіставляти рівень розвитку господарства різних історичних епох і розпізнавати дію економічних законів на практиці.

  1.  Характерні ознаки господарства Середньовіччя

Епоха  середньовіччя  охоплює  великий  історичний  період  з V ст.  до буржуазних революцій XVII – XVIII ст.

Головними рисами господарського устрою епохи середньовіччя були:

  •  феодалізм - панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове володіння), що дало назву системі господарства;
  •  натуральний характер господарства. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства. Останньому належала провідна роль. Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами.
  •  низький рівень техніки та знань, ручне виробництво;
  •  своєрідне становище селян, які не були власниками землі, а утримували її на різних умовах
  •  позаекономічний примус безпосередніх виробників-селян, які мають власне дрібне господарство – панщина, грошового або натурального податку.
  •  занепад культури, науки, грамоти і освіченості населення, що було характерним і для пануючих соціальних груп.
  •  панування традицій, релігійний світогляду, зростання могутності церкви.

Термін “феодалізм” виник напередодні Великої французької революції і означав “старий  порядок” (абсолютна  монархія,  панування  дворянства). Сучасна  історична  наука  трактує  феодалізм  як  соціально-економічну систему, яка існувала у Західній та Центральній Європі у період середньовіччя, хоча її окремі риси були притаманні й іншим регіонам світу в різні епохи.  Феодалізм – старий порядок – абсолютна монархія, панування дворянства – такий лад, коли землевласник дає залежним селянам землю в обмін на їхню працю.  

  1.  Середньовічне місто. Розвиток ремесла і торгівлі

Період з VIII – Х ст. характеризується розвитком міст, ремесел і торгівлі. Основною передумовою розвитку міст стало відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин. З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації — 1) відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і 2) утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхнього господарського значення.

Західноєвропейське середньовічне місто - невелике за розміром поселення, оточене високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі). Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад у містах.  Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIIIXV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки.

У XIVXV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура – велика робітнича майстерня, заснована на ручній праці, з застосуванням у процесі виробництва поділу праці. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та Нідерландів.

2.3. Передумови виникнення ринкового господарства в пізньофеодальному суспільстві

Розвиток ремесла, міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася у міських республіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї, де зростав торговий і позиковий капітал, зароджувалися капіталістичні мануфактури, розвивалася банківська справа.  Вже в XIXII ст. визначилися її центри — Венеція, Генуя, Піза. Зі Сходу купці привозили в Західну Європу шовк, прянощі, предмети розкоші — дорогі тканини (парчу, оксамит), ювелірні вироби, тропічні та субтропічні фрукти, з Причорномор'я — рибу, ікру, сіль, шкіри, зерно, хутро, невільників. Товарами Сходу та виробами європейських ремісників італійські купці забезпечували феодалів Західної Європи, одержуючи за них казкові прибутки золотом і сріблом. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару від турків.

У Західній Європі розвивалися зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону . Північна торгівля займалася продажем продукції місцевої промисловості та сільського господарства. У сухопутній торгівлі  відомий шовковий шлях від Китаю до Європи.

Грошовий обіг у Західній Європі в середні віки представлений великою кількістю найрізноманітніших монет - північноіталійські дукати масою 3,5 г золота, срібні гроші. Діловим людям було незручно і небезпечно перевозити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Важко було розібратися у їх повноцінності чи неповноцінності. На допомогу їм прийшли так звані міняйли. Агенти міняйлів знаходилися там, де пролягали торгові шляхи. Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Вперше вони з'явилися в північно-італійських містах, у провінції Ломбардії. До сьогоднішнього дня за спеціалізованими магазинами-салонами збереглася назва "ломбард". Разом з появою банківської системи виник кредит.

 2.4. Великі географічні відкриття та їхній влив на економічний розвиток Європи

 Основною рисою світової історії від 90-х років 15 ст. стала експансія Європи і поширення європейської цивілізації по всій планеті. Велику роль у цьому процесі відіграли географічні відкриття кін. XV — поч. XVI ст. Економічними передумовами географічних відкриттів стали:

- криза східної торгівлі з другої половини XV ст. У 1453 p. турки захопили Константинополь і витіснили італійців і з Близького Сходу;

- розпад Монгольської імперії результаті чого ускладнилась міжконтинентальну караванну торгівля;

- торгові шляхи через Північну Африку були монополією арабів;

- нестача грошей у товарному обігу. Видобуток коштовних металів був обмежений, значна їх частина йшла на прикраси. Іспанські дворяни після завершення війни з арабами і відвоювання у 1492 p. Гранади залишилися без засобів існування. Вони зневажали економічну діяльність і намагалися вийти із скрутного становища за допомогою територіальної експансії, вирушаючи в небезпечні експедиції;

- розвиток абсолютизму в Західній Європі створив політичні передумови для організації великих морських експедицій для колоніальних загарбань. Монархам потрібні були гроші для утримання війська, чиновників, двору.

Перші експедиції, що поклали початок великим географічним відкриттям, споряджалися за рахунок держави. Серед таких відкриттів успішною була подорож 1497— 1498 pp. португальця Васко да Гама, який відкрив морський шлях з Європи в Індію через Атлантичний океан. Х. Колумб у 1492 p., рушив на Захід через Атлантичний океан (шлях біля берегів Африки контролювала Португалія) і відкрив Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Америки в 1493—1496, 1498—1500, 1502—1504 pp. Першу навколосвітну подорож здійснила експедиція Магеллана в 1519—1521 pp.

Безпосереднім результатом великих географічних відкриттів було створення колоніальної системи. Іспанія і Португалія створили величезні колоніальні володіння. Поступово їх витиснули Голландія, Англія, Франція. Пограбування колоніальних народів принесло європейським колонізаторам величезні багатства й сприяло піднесенню економіки європейських країн.

Морські шляхи з’єднали усі континенти. внаслідок цього відбулася не лише інтеграція у світову систему раніше ізольованих регіонів, але й зміна рівноваги між євразійськими цивілізаціями, що склалася впродовж віків. Великі географічні відкриття XV – XVII ст. поклали початок формуванню світового ринку і помітно змінили економічне життя європейських країн:

  •  збільшились обсяги зовнішньої торгівлі, яка стала міжконтинентальною;
  •  розширились ринки збуту європейської продукції;
  •  завдяки створенню промислових і сільськогосподарських мануфактур у колоніях, європейські ринки заполонила дешева продукція та сировина;
  •  надбанням європейських держав стали великі поклади дорогоцінних металів американського континенту.

Проте не варто перебільшувати значення європейської експансії. Для багатьох європейців країни Сходу і Азії (Османська імерія, Китай) були зразком цивілізованого способу життя.

Отже, розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди:

V—ІХ ст. – раннє  Середньовіччя – характеризується утвердженням риси феодального господарства (період генези): земля сконцентрувалася в руках найвищих верств сусупільства, сформувалося залежне селянство, встановилися васально-сеньйоріальні відносини;

XXІІІ ст. - період зрілості феодального господарства – характеризується пануванням доменіального господарства, сформувалася феодальна ієрархія, , розвитком міст і товарного виробництва, торгівлі;

XІVXV ст. -  пізнє Середньовіччя.  Зароджувалися ринкові форми виробництва – цехова, мануфактурна. З'явилися ознаки індустріальної цивілізації, відбувався процес особистого звільнення селян, розмивалася феодальна ієрархія;

XV – XVII ст. – епоха великих географічних відкриттів,  яка ознаменувала новий період світової історії і сформувала передумови зародження ринкових відносин.

Тема 3.  РИНКОВЕ ГОСПОДАРСТВО В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ (II ПОЛ. XVII – ПОЧ. XX СТ.)

План

  1.  Господарство країн Західної Європи ІІ пол. XVII – І пол. ХІХ ст. Доба революцій
    1.  Промислові перевороти. Особливості перебігу промислового перевороту у Франції і Німеччині
    2.  Становлення і розвиток ринку США
    3.  Економічний розвиток провідних країн світу в останній третині XIX – на поч. XX ст.

Знання з історії розвитку  господартв провідних країн світу дають змогу зрозуміти особливості формування економічної системи країни за певних умов і факторів, в конкретному місці простору і у певний час та виробити власні погляди на економічну політику країни.

Провідна ідея теми: ринкове господарство II пол. XVII – поч. XX ст. пережило ряд етапів і трансформацій, які мали вплив на формування теоретичної бази історії економіки та економічної думки.

Головні завдання, що слід реалізувати при освоєнні матеріалу: вивчити умови становлення і розвитку ринків провідних країн Європи: Англії, Франції, Німеччини і США; вміти оцінити процеси які відбуваються в економіці цих країни та фактори що призвели до перерозподілу балансу сил в економічному житті Європи і США.

3.1. Господарство країн Західної Європи ІІ пол. XVII – І пол. ХІХ ст. 

Період ІІ пол. XVII – І пол. ХІХ ст.  для європейської цивілізації – це перехідна епоха, яка полягала у розкладі феодального господарства і генезі основних ознак індустріального суспільства. У цей період відбувається становлення основ ринкового господарства, якому передували ряд чинників:

  •  нагромадження капіталу
  •  виникнення світового ринку: Після відкриття Америки й морського шляху навколо Африки почалося небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі країн Західної Європи.
  •  наспіла необхідність створення великих капіталістичних підприємств, які могли б поставляти значні партії товарів на експорт.

Генеза індустріальної цивілізації пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва. Оскільки від ролі мануфактури в економічній структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI—XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне. У XVIII ст. завершилося становлення національних ринків, їх розширення та зміцнення. Найбільшим за розміром національним ринком і найвпливовішою державою Європицього періоду  була Англія.

Англія. На відміну від багатьох інших країн Європи,  Великобританія знаходилася в центрі світових торгових шляхів. Доступні береги і велика кількість рік створювали стабільні господарські комунікації. Острівне розміщення оберігало країну від спустошливих війн. Володіючи найкращим торговим флотом, Великобританія імпортувала товари з усіх країн світу.  

Англія у XVI—VII ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя (1651—1849) меркантилізм був офіційною політикою держави.  Прискореними темпами розвивалося високотоварне, базоване на фермерській основі сільське господарство. поширилася сівозмінна система, травосіяння. широко застосовувались машини, дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. аграрні зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвитку фабрично-заводської промисловості.

У політичному житті до другої половини 18 ст.в Англії завершилося формування нації – що мало великий вплив на становлення економічної основи цивілізації нового типу. У той самий час у країні відбулося становлення єдиного національного ринку, який стимулював розвиток господарства в цілому. З 1707 p., після укладення унії з Шотландією, Англія дістала офіційну назву Великобританія.

На кінець 18 ст. Англія перетворилася на найбільшу морську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, зумовлені пануванням у світовій торгівлі, використанням незліченних багатсв Північної Америки, Індії та інших колоніальних володінь вкладалися в англійську промисловість, забезпечували  застосування винаходів та їх швидке поширення.

Франція. У Франції протягом XVIII ст. зберігалося велике землеволодіння, яке втратило умовний характер. Людина будь-якого статусу могла нею володіти та розпоряджатися без обмежень. Зміцнилася спадкова цензива. Грошова земельна рента досягла 20—25% від урожаю зерна. Доменіальні землі феодали здавали в оренду. На 2/3—3/4 території Франції була поширена оренда за половину врожаю. Крім того, селяни платили натуральну ренту, десятину та мито за купівлю землі (5—8 % її вартості), обробляли дворянські землі, виконували будівельні роботи. У XVIII ст. почався процес обгороджування альменд, половину яких привласнили сеньйори. Аграрне законодавство якобінців під час французької революції перетворило селянина на дрібного власника індустріального суспільства.

У Франції існувала багата і політичне сильна буржуазія, розвивалася мануфактурна промисловість, проводилася політика меркантилізму, панував торговий капітал.

Франція не вела такої активної колоніальної торгівлі та експансії. Це було пов'язано з меншим економічним потенціалом, незаінтересованістю та пасивністю французької буржуазії. Колоніальні торгові компанії створювалися за ініціативою та допомогою держави (Ост-Індійська компанія отримала від державного скарбу 90 млн ліврів). Як наслідок Франція програла боротьбу за колонії.

Німеччина вийшла на шлях капіталістичного розвитку пізніше, ніж Англія та Франція. Довгий час у Німеччині панувало середньовічне ремісниче виробництво, основною формою якого були цехи. Мануфактури виникли наприкінці XVIII ст. і були розташовані, як правило, у сільській місцевості. Панування міських цехів було підірване німецьким законодавством лише в 60-х роках XIX ст. Ремісниче виробництво було малоефективним. Промислова продукція була неконкурентоспроможною на зовнішньому ринку. Більше того, внутрішній ринок країни заполонили дешеві вироби французької та англійської фабрично-заводської промисловості. Німеччина в першій половині XIX ст. була аграрним придатком промислово розвинутих Англії та Франції.

На відміну від Англії та Франції, становлення суспільства нового типу в Німеччині відбувалося не революційним, а еволюційним шляхом. Середньовічні порядки — панування феодального землеволодіння та повинності селян, які стримували формування вільнонайманої робочої сили (у сільському господарстві було занято близько 70 % населення), ліквідовувалися поступово, шляхом реформ.

У політичному житті Німеччина політичною роздробленістю країни. Розрізнені німецькі держави, кількість яких становила від кількох сотень у XVIII ст. до кількох десятків у першій половині XIX ст., будували власну економічну політику. Кожна з них мала власні гроші (у XVIII ст. у країні карбувалося до 600 видів монет), метричну систему, митні кордони (на початку XIX ст. при перевезенні товарів із Дрездена в Магдебург мита доводилося платити 166 разів) і норми господарського законодавства, які гальмували створення єдиного національного ринку. Основні промислові райони країни – Пруссько-Сілезький, Саксонський і Рейнсько-Вестфальський – були економічно слабко пов'язані між собою. Не сприяли економічному розвитку країни і її ізольованість від світових торговельних шляхів та відсутність власного флоту.

Економічному піднесенню Німеччини сприяло укладення Митного союзу у 1833 р., який  об'єднавши 18 німецьких держав на чолі з Пруссією (територія яких становила 77 тис. кв. км, де проживало 23 млн осіб),  великою мірою створив передумови для господарського піднесення та прискорення,промислового перевороту, пізнішого політичного об'єднання країни. Він сприяв розширенню і поглибленню внутрішнього ринку для великої промисловості, заохочував будівництво залізних доріг, дещо посилив конкурентоспроможність молодої німецької промисловості, встановивши протекціоністські тарифи на іноземні товари тощо.

Доба революцій 1755-1823 р.р. Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації відіграли буржуазні революції  в Нідерландах (1566—1609 pp.), Англії (1640—1660 pp.). Північній Америці (1775—1783 pp.), Франції (1789—1794 pp.).  Хвиля повстань прокотилася й іншими країнами світу. Деякі з них були проявами давнього прагнення до незалежності (наприклад повстання на Корсіці, Гаїті, Сардінії, Ірландії, Іспанії, Сербії), проте  основною причиною більшості повстань було виникнення Просвітництва – європейського інтелектуального руху, що вимагав дотримання прав людини і протестував проти традиційної структури влади. Буржуазні революції ліквідували основні перепони розвитку підприємництва, розчистили шлях для становлення індустріального суспільства. скасовували феодальні привілеї і звільняли селян від виконання феодальних повинностей. Офіційно знищення особистого закріпачення, скасування особистої залежності селян від поміщиків. Селяни отримали право розпоряджатися своїм майном, вільно влаштовувати шлюбні справи, їх звільняли від примусової дворової служби в панів.

3.2. Промислові перевороти. Особливості перебігу промислового перевороту у Франції і Німеччині

Промисловий переворотце світовий процес, що визначався загальними законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст.—середині XIX ст. цьому спряло ряд чинників.

Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі.  У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом).

Досягнення в технічному прогресу:

  •  У 1769 p. англійський підприємець Аркрайт, викравши і запатентувавши винахід Т. Хайса, побудував першу прядильну фабрику в Кромфорді. Цей факт знаменував початок промислового перевороту, а бавовна почала визначати ритм британської економіки XIX ст. в цілому.  Механічний ткацький верстат  T. Хайса що працював на водяному двигуні давав тонку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською і підвищив продуктивність праці майже у 40 разів.
  •  Ж. Жаккар винайшов верстат для виготовлення шовкових великовізерунчастих тканин (1805p.), Ф. Жирар — льонопрядильну машину (1810 p.), К. Бертолле відкрив метод відбілювання тканин за допомогою хлору та способи їх фарбування.
  •  Дж. Уаттом (1769 p.) розроблено парову машину, що дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. На її основі американець Р. Фултон в 1807 p. створив пароплав, англієць Дж. Стефенсон в 20-х роках XIX ст. — паровоз.
  •  почали добувати соду з морської солі.
  •  у металургії - піч для виплавлення чавуну на коксі була розроблена А. Дербі ще в 1709 p. У 1784 p. Г. Корт отримав патент на піч для пудлінгування заліза (переділ чавуну на ковке залізо). Були освоєні прокатні вальці, що збільшили продуктивність праці в металургії в 15 разів.
  •  розроблено токарний верстат
  •  знайдено спосіб твердого покриття. удосконалено сухопутні шляхи.

Промислова революція змінила економічну географію Великобританії. З'явилися нові промислові райони. Ланкашир і Манчестер стали центрами бавовняної промисловості, що працювали на привізній сировині.  Лондон з 2,5 млн населення став світовим банківським і торговельним центром. Перемога машинного виробництва дала поштовх до формування соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення.  Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень, 3/4 населення промислових міст становили робітники і ремісники. В сільському господарстві в 1810 p. було зайнято 35 %, а в 1850 p. — 21 % населення. Англія – одна з найрозвинутіших країн Європи.

Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії (1805—1810 pp.), а завершився у кінці 60-х років XIX ст. У роки Директорії та імперії Наполеона (1804—1814 pp.) уряд активно підтримував французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші переваги, проте через відсутність англійських машин загальмувалася механізація виробничих процесів. Це призвело до уповільнення темпів промислового перевороту.  У період реставрації монархії Бурбонів (1815—1830 pp.) і Липневої монархії (1830—1848 pp.) промисловий переворот прискорився, однак вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції 1848—1849 pp. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі промисловості, а загальний обсяг промислової продукції за 1851—1865 pp. зріс майже у 2 рази.  Проте значну роль в промисловості продовжувало відігравати ручне виробництво. Переважали невеликі підприємства з 2—4, в металургії — близько 20 робітниками. Важка промисловість Франції відставала, що пояснювалося пануванням фінансової верхівки, тяжінням банківської системи до лихварства, біржової спекуляції, державних і зовнішніх позик тощо.

Промисловий переворот у Німеччині розпочався лише в 30-х роках XIX ст. і тривав до 70-х років. Таке відставання пояснювалося низкою причин:   наявність феодальних середньовічних порядків у сільському господарстві, збереження цехів у промисловості, політична роздробленість країни.

Особливістю промислового перевороту в Німеччині було те, що він базувався на основі вітчизняного машинобудування, на власних інженерно- технічних досягненнях: 1803 р. — циліндрово-свердлильний верстат, 1807 р. — горизонтальний верстат, 1814 р. — обладнання для швидкого книгодрукування (Фрід- ріх Кьоніг, Андрее Бауер), 1835 р. — кам'яното- чильна машина, 1836 р. — набивний верстат.

У Німеччині відразу будувалися величезні на той час машинобудівні підприємства, оснащені найновішим обладнанням, на відміну від уже зношеного і застарілого машинного парку англійської промисловості. Саме це забезпечило небачені у XIX ст. темпи промислового виробництва у Німеччині. Німецька промисловість теж вигідно відрізнялася від англійської і французької за рахунок сучасної галузевої структури, коли більш-менш рівномірно розвивалися всі основні галузі: будівництво залізниць, вугледобувна, металургійна, електротехнічна, хімічна.

Промисловий переворот на німецьких землях завершився після їх політичного об'єднання в 1871 р. Німеччина перетворилася на могутню державу в центрі Європи, з міцною фабричною системою. За основними показниками — видобутком вугілля, виплавкою чавуну, довжиною залізниць — вона на 1870 р. випереджала Францію, а за темпами зростання промисловості та виробництва засобів виробництва — Англію.

Отже, промислова революція, що розпочалась в Англії наприкінці 18 ст. стала каталізатором розвитку сучасного цивілізованого світу. Проте не варто перебільшувати темпи змін. Навіть у Європі до 1850 р. індустріалізованими були тільки окремі регіони, а значний крок уперед відбувся лише протягом останньої чверті століття. У решті регіонів світу, за винятком США, промислова революція відбулася ще пізніше. У 1895 р. навіть у Німеччині 1/3 населення все ще працювала на землі, а на більшості територій Східної та Південної Європи індустріалізаціїя ще не розпочалася.. Велика Британія залишалася майстернею світу, а її потужна промисловість дозволяла їй домінувати на світовому ринку до 1900 р., коли її лідерству кинули виклик Німеччина та США.

3.3. Становлення і розвиток ринку США

У XVI ст. розпочалася колонізація європейцями Пн. Америки. В цьому процесі досягла успіху насамперед Англія, яка створила на Атлантичному узбережжі 13 колоній, які стали ринками збуту, джерелами сировини і грошових багатств для Англії.

Англія гальмувала розвиток колоній:   в англійському парламенті не було представників колоній, тому закони про колонії мало стосувалися місцевих жителів, створювалися перешкоди для розвитку фермерського господарства: кращі землі належали англійцям, підтримувалося дворянське землеволодіння, стримувався розвиток тих галузей, які створювали конкуренцію для англійської промисловості. Усі вище перелічені фактори викликали  хвилю обурень, яка перейшла у війну за незалежність і в результаті У 1776 p. було проголошено створення незалежної федеральної держави Сполучених Штатів Америки.

Промисловий переворот у США розпочався у північних штатах в останньому десятилітті XVIII ст. і тривав до середини XIX ст. Його особливість: 1) відсутність докапіталістичних пережитків, які були характерні для країн Західної Європи, зокрема цехових порядків; 2) відбувався за рахунок європейськрї робочої сили, інтелекту і капіталів.

Здійсненню промислового перевороту сприяли ряд факторів:

  •  вигідне територіально-географічне розташування країни. Створення незалежної держави дало можливість американцям відмежуватися від боротьби Англії і Франції за гегемонію в Європі. Більше того, період Наполеонівських воєн став "золотим віком" американської торгівлі. Постачання воюючим країнам зброї, боєприпасів тощо приносило великі прибутки. Почали розвиватися американські міста — важливі торговельні центри.
  •  активна експансіоністська політика американського уряду, в результаті якої лише протягом першої половини XIX ст. територія США збільшилася майже в чотири рази, а кількість штатів зросла з 13 до ЗО.
  •  демографічний фактор. Жодна країна світу не знала таких темпів зростання населення. До середини XIX ст. кількість жителів США збільшилася в 4,5 раза, в основному за рахунок переселенців із Європи — людей підприємливих, енергійних, які насамперед доклали великих зусиль до економічного поступу США.

В американській промисловості з великим успіхом застосовувалися власні оригінальні винаходи. Прискорено розвивалася текстильна фабрична промисловість, яка в середині XIX ст. за обсягом виробництва поступалася лише англійській. Проте найбільших успіхів США досягли в будівництві залізниць та використанні паровозів. Розвиток залізничного будівництва сприяв прискореному зростанню металургії, добувної та машинобудівної галузей промисловості. У 1859 р. промислова продукція в США перевищила вартість сільськогосподарської і Країна вийшла на друге місце у світі за обсягом промислового виробництва.

Проте, незважаючи на високі темпи промислового розвитку в першій половині XIX ст., промисловий переворот завершився лише на Півночі. У південних штатах  панувало рабовласницьке плантаційне господарство (за період з 1810 р. по 1850 р. вартість промислової продукції на Півночі зросла у 8 разів, а на Півдні — лише в 3 рази. Порівняно з Півднем на Півночі було вчетверо більше промислових підприємств, які випускали 75 % промислової продукції країни). Суперечності між північними і південними штатами викликали в США Громадянську війну 1861—1865 рр., яка водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності США, остаточне завершення промислового перевороту.

  1.  Економічний розвиток провідних країн світу в останній третині XIX – на поч. XX ст.

Даний період в історії людства характеризується  структурними змінами в господарстві окремих країн, зміною балансу сил у світі, новим етапом індустріалізації, який отримав назву другого промислового перевороту, а також переходом економік країн від вільної конкуренції до монополізму.

Другий промисловий переворот. Новий етап індустріалізації, який іноді називають Другою промисловою революцією, розпочався у 70-і роки 19 ст. Очолила його Німеччина.

Досягнення в технічному прогресі:

  •  винайдено динамо-машини (В. Сіменс — Німеччина, 1867 р.), генератора електричного струму (Т. Едісон — СІЛА, 1883 р.), трансформатора для передачі електричного струму на відстань (Т. Едісон, 1891), електродвигуна. Змінилася енергетична база виробництва -  пара була витіснена електрикою;
  •  трамвай (1879), електрична лампа (1886) та багато інших винаходів.
  •  винайдено новий багатоступеневий паровий двигун — турбіну (Ч. Парсонс, Англія, 1884 р.), що дало змогу в багато разів підвищити швидкість обертання. У 1898 р. на р. Ніагара в США з'явилася перша ГЕС, на якій було встановлено гідравлічні турбіни.
  •  винайдено двигун внутрішнього згоряння -  карбюраторного та дизельного. Почалася ера транспортних засобів на базі внутрішнього згорання і карбюраторів. У середині 1880-х років німецькі винахідники Г. Даймлер і К. Бенц створили перший автомобіль;
  •  відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та інші вироби) дали поштовх прискореному розвитку хімічної промисловості.
  •  у 1864 р. французький металург П. Мартен за кресленням В. Сіменса збудував першу піч (її пізніше стали називати мартенівською), в якій можна було одержувати сталь із твердих сталевих відходів і чавуну. У 1878 р. англійський металург С. Томас розробив спосіб переробки чавуну з великим вмістом фосфору на сталь. Наприкінці XIX ст. у Франції було збудова но першу електричну піч для одержання рідкої сталі;
  •  у 1895 р. італієць Г. Марконі і росіянин О. Попов винаходять радіо, що стане додатковим засобом зв'язку поряд із телефоном, винайденим американцем А. Беллом у 1876 р., і телеграфом. У тому ж році брати Л. і О. Люмьєр, створивши перший кіноапарат і продемонструвавши в паризькому кафе на бульварі Капуцинів перший в історії публічний кіносеанс, відкрили еру кінематографу.

Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість. Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили зміни в галузевій структурі машинної індустрії. Її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, металургійної, машинобудівної, транспортної промисловості. Розвивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна.

Монополізація. Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких галузей і нової технології вимагали істотного укрупнення виробництва, створюючи для цього технічні умови. Але розширення виробництва вимагало великих капітальних вкладень. Тому якісно нові зміни відбувалися і в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало товариствам на основі акціонерної колективної власності, завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес концентрації виробництва і централізації капіталу, що охопив усі розвинуті країни й основні галузі їхньої економіки. Почали утворюватись монополії. Світова промислова продукція зросла в 3 рази.

Монополія (від грец. топо — один і роїео — продаю) — форма організації виробництва, що передбачає об'єднання підприємств, які виробляють продукцію певного виду, виникає на основі високого рівня концентрації виробництва та капіталу з метою встановлення контролю над ринком для обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків.

Основними формами монополій є:

  •  картель — об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо;
  •  синдикат — об'єднання підприємств, в якому розподіл замовлень на купівлю сировини і реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Учасники синдикату зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність;
  •  трест — об'єднання підприємств однієї або кількох технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, учасники якого втрачають свою комерційну і виробничу самостійність, підкоряючись єдиному контролю. Юридично створення тресту означає передачу контролю над колись незалежними підприємствами (у формі контрольного пакета акцій або особливого довірчого сертифіката) його засновникам. Нерідко трест очолює холдинг — держа- тельська компанія, яка зосереджує у своїх руках акції учасників цього об'єднання і здійснює контроль за їхньою діяльністю;
  •  концерн — об'єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, банків, науково-дослідних та навчальних центрів тощо зі спільною власністю і єдиним фінансовим контролем, метою якого є здійснення спільної діяльності. Оперативне керівництво здійснює рада директорів.

В 60-70 рр. монополії починають утворюватися і їх вплив на економіку незначний. В 8090 рр. їх кількість зросла, але вони були нестійкими і часто розпадалися. В період світової економічної кризи 1900-1903 р. вони утвердили своє лідерство в економіці. Монополії починають ділити світовий ринок на сфери впливу. Для монополій і фінансової олігархії найефективнішим способом отримання прибутку став вивіз капіталів у відсталі країни, які вже були втягнуті у світовий ринок.. Капіталів там не вистачало, а робоча сила була дешевою. Виникають міжнародні монополії і монопольні союзи. Посилюється циклічність економіки, більш глибокими стають кризи. Зростає нерівномірність економічного розвитку країн, збільшуються диспропорціїв розподілі ринків збуту і сировини, що призводило до зростання протиріч між провідними країнами. Починається боротьба за переділ світу.

Економіка розвинутих країн кін. XIX — поч. XX ст. До середини XIX ст. провідне місце у світовому промисловому виробництві займала Англія. За нею йшли Франція, Німеччина і США. У другій половині XIX ст. становище змінилося: Англія втратила позиції провідної промислової держави світу, відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками випуску промислової продукції. США вийшли на перше місце у світовому промисловому виробництві. Німеччина випередила Англію і Францію, посівши друге місце після США. У результаті таких змін закінчився період "євроцентризму". Головну роль у світовому господарстві почали відігравати США. Так, якщо в 1860 р. частка Європи у виробництві світової продукції становила 75 %, а США — 23 %, то в 1913 р. відповідно 53 і 42 % .

США. Прискорений розвиток Сполучених Штатів Америки пояснюється факторами політичного, соціального, географічно-кліматичного, природного характеру.

  •  в США використовувалися найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було.
  •  До США збільшувався приплив емігрантів. Як правило, це були енергійні й дуже діяльні люди, які не боялися ніякої праці;
  •  сприятлива зовнішня політика держави — високі митні тарифи на ввезення готової продукції і повна свобода для ввезення іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські, насамперед англійські, капітали.
  •  територіальна політика -  США в 1867 р. розширили свої володіння шляхом купівлі в Росії Аляски за 6,7 млн дол. (кожен гектар землі обійшовся американцям лише в 5 центів). Згодом було анексовано Гавайські острови. Колоніями США стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа.

Вражаючими були темпи економічного розвитку країни. Національний дохід з 1870 по 1913 р. зріс у 5 разів, а національне багатство — майже в 7 разів. Частка промисловості й будівництва напередодні Першої світової війни становила 75 % сукупного суспільного продукту. В галузевій структурі промисловості — значно збільшилася частка важкої промисловості, яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Легка та харчова галузі промисловості поступово переходять на виробництво стандартизованої продукції, чого не було ще в інших країнах. У США вперше набуло розвитку масове серійне виробництво, за якого застосовувались раціональні методи його організації. Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулися нові зміни в управлінні виробництвом, викликані зростанням концентрації виробництва і централізації капіталу. Почали виникати акціонерні товариства, монополістичні об'єднання.

Німеччнина. Індустріалізація кінця XIX — початку XX ст. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце в Європі. Серед сприятливих факторів цього можна вважати:

  •   об'єднання Німеччини і консолідація німецької нації. Було ліквідовано політичну роздробленість, митні бар'єри, сформувалася єдина грошово-фінансова система, була прийнята загальнодержавна система мір і ваги, залізничного і поштового права. Населення Німечіини в останній третині XIX ст. зросло з 35 до 50 млн осіб, загальна чисельність промислових робітників збільшилась утричі. Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього ринку країни;
  •  перемога над Францією, анексія промислово розвинутих провінцій Ельзасу та Лотарингії, багатих на залізну руду і вугілля, контрибуція в розмірі 5 млрд франків золотом сприяли економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики;
  •  фактор часу. Внаслідок запізнення промислового перевороту та індустріалізації у промисловості запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна думка Німеччини маприкінці XIX – на початку XX ст. за кількістю та жкістю впроваджень і нових розробок поступалася лише американській;

Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що прискорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямований у мілітарне русло. Державне замовлення на зброю, боєприпаси значною мірою зумовили зростання галузей важкої індустрії.

У процесі індустріалізації змінилася структура господарства Німеччини: промисловість почала домінувати в економічній системі країни. Німеччина напередодні Першої світової війни стала індустріально-аграрною, частка населення, зайнятого у промисловості, становила майже 50.%4 від загального числа працюючих. Темпи економічного зростання були найвищими в Європі.

Англія. Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вимагала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, у колонії та залежні жраїни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки Вивезення капіталу було бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.

Проте в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни. Порівняно високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості - сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Тривалий час Велика Британія зберігала за собою лідерство у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, суднобудування, залишалася великою колоніальною імперією (на початку XX ст. и колонії у 100 разів перевищували розміри метрополії).

Процес монополізації промисловості в Англії відбувався повільніше, ніж у США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджував промисловий за темпами концентрації і централізації. Надлишковий капітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній. Інвестиції спрямовувалися, як правило, у виробничу сферу — будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємницької діяльності. Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розвиток індійської текстильної промисловості), політика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому економічному становленню, формуванню сучасної макроцивілізації взагалі.

Франція. Упродовж майже всього XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак наприкінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці. Серед головних причин відставання була:

  •  поразка у франко-прусській війні та її наслідки. Загальна сума збитків лише від війни становила понад 16 млрд франків. Невигідним для Франції був і мирний договір 1871 р. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарингію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалися текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарингії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.
  •  Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля. Таким чином зростала собівартість французьких металовиробів, зменшувалася їх конкурентоспроможність.
  •  Застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили ЗО % світових інвестицій. Вивезення капіталу в колонії, гальмувала економічний розвиток Франції (аналогічним було становище і в Англії), оскільки давала змогу отримувати високі прибутки за застарілої техніки та невисокої якості продукції.

У структурі французької економіки скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості, суперечності в сільському господарстві: парцелярність (роздробленість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затримували зайве населення в землеробстві, зменшували ринок робочої сили, приріст населення. Перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною.

Отже, у першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Основою формування світового ринку стала спеціалізація окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Велика Британія як "майстерня світу" спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування, а також взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисловості, Франція — текстильних машин, шовкових і суконних тканин, Бельгія — зброї та інструментів.

Масовий випуск фабричних товарів міг поглинути лише зовнішній ринок. В міжнародній торгівлі  були залучені всі незалежні та колоніальні країни. Її характерною ознакою був імпорт сировини з колоній, оскільки найрозвиненіші держави, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. З 70-х років, дедалі більшого значення набував експорт капіталу, який спрямовувався головним чином у колонії та залежні країни. Найбільшими експортерами були Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.

На поч.20 ст. співвідношення сил між великими державами зайшло у винятково гостру суперечність, зокрема одна з найбільш економічно розвинутих країн Європи – Німеччина – виявилася обділеною колоніями. на порядок денний стало питання про перерозподіл зон впливу, насамперед ринків збуту, джерел сировини, сфер вкладання капіталу, початок якому поклала Перша світова війна.

Тема 4. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

В ХХ – ПОЧ. ХХІ СТ.

План

4.1. Економічні наслідки I Світової війни та їх подолання

4.2. Причини і наслідки Великої депресії 1929-1933 рр.

4.3. Виникнення та розвиток державно-монополістичного капіталізму

4.4. Становище світової економіки напередодні та після II Світової війни. План Маршалла

4.5. Економічне зростання в провідних країнах у повоєнний період. «Німецьке економічне диво»

4.6. Економічні кризи 1970-1980-х рр. та їхні причини

4.7. Інтеграційні процеси в світовій економіці

4.8. Тенденції розвитку світового господарства в умовах глобалізації та розгортання сучасного етапу НТР

Перша Світова війна (1914-1918 рр.) стала серйозним випробуванням для господарства не лише воюючих країн, але і держав, які не брали безпосередньо участі у воєнних діях. 10 млн. вбитих, 20 млн. покалічених людей, десятки тисяч зруйнованих міст, сіл, заводів, фабрик, скорочення обсягів промислового виробництва – і це не всі втрати, які зазнало світове господарство.

Засвоєння цієї теми дозволить проаналізувати економічні наслідки І та ІІ Світових війн; причини та наслідки Великої депресії та економічних криз 70-80-х рр. ХХ ст. І забезпечить поглиблене вивчення особливостей розвитку економічних систем у країнах Європейської цивілізації та тенденцій розвитку світового господарства в умовах глобалізації та розгортання сучасного етапу НТР.

4.1. Економічні наслідки I Світової війни та їх подолання

Долучившись до війни із запізненням (6.04.1917 р.) США вийшли із з неї з максимальними вигодами: на території країни не відбувались воєнні дії; людські втрати були незначними; внаслідок розвитку торгівельних відносин з воюючими країнами США стали найрозвиненішою країною світу; на третину збільшився експорт промислової продукції та товарів широкого вжитку. Якщо до війни  американські борги становили понад 7 млрд. дол., то після закінчення війни США перетворились на найбільшого кредитора світу (борг воюючих країн становив 9,8 млрд. дол.). Як наслідок, американський долар зайняв панівне місце у світовій фінансово-кредитній системі. 

Вийшовши із війни переможцем, Англія зазнала чималих людських та матеріальних втрат – 2/3 торгового флоту; борг країні США становив 4 млрд. дол. Після війни збільшилось відставання країни від Сполучених Штатів Америки у розвитку таких галузей промисловості як гірничодобувна, металургійна, текстильна, суднобудівна, яке було спричинене використанням застарілого обладнання. Зменшився обсяг експорту товарів, натомість збільшився імпорт. Сплата Німеччиною репарації дозволила Англії частково компенсувати свої втрати.

Франція була однією з країн-переможниць, проте у роки війни вона постраждала більше, ніж Англія. В промислових районах, окупованих Німеччиною, було зруйноване все промислове виробництво. Франція втратила більше 10 % людей працездатного віку. Зазнавши  значних втрат у ході війни країна розпочала індустріалізацію південних районів країни,  які не окупувала Німеччина. Значні матеріальні витрати під час війни підірвали стабільність французького франка і Франція втратила роль світового кредитора. До цього слід додати, що за умовами Версальського договору країна отримала паливно-енергетичні райони Ельзас і Лотарингії.

Після підписання Версальського договору (28.06.1919) Німеччина втрачала сировино – енергетичні райони Ельзас і Лотарингію, на користь Франції, значні територіальні обшири на користь Бельгії, Данії, Польщі, Литви, Чехословаччини. Уряд Німеччини повинен був відшкодувати через репарації значні збитки країнам-переможцям. Німеччина втратила значну частинну територій як у Європі (понад 70 тис. км2), так і  у колишніх колоніях (3 млн. км2), що зумовило втрату 75% видобутку залізної руди, 25% видобутку кам’яного вугілля, 35% виплавки сталі. До цього слід додати, що Репараційна комісія визначила обов’язкові відшкодування на суму 132 млрд. золотих марок.

Японія – країна, яка під час війни зміцнила свій економічний потенціал. Характерним було зростання обсягу промислового виробництва. Японія стала лідером в такій галузі промисловості як суднобудування. Розширила свої колоніальні володіння та підписала з Китаєм так званий «Мирний договір», що регламентував монопольне право монопольне Японії займатися промисловим виробництвом та комерційною діяльністю в Китаї.  

Завершення Першої Світової війни започаткувало докорінні зміни у світовому господарстві. Найбільших змін зазнало господарство країн Троїстого Союзу, котрі були переможені державами Антанти. Версальський мирний договір відігравав важливу роль в повоєнному економічному розвитку світового господарства. Внаслідок поразки у війні Німеччина втратила свої позиції на світовій арені. Держави Антанти  отримали можливість проводити  в цій країні господарську та комерційну діяльність без будь-яких обмежень. Послабились позиції Великобританії та Франції. Лише США після Першої світової війни зміцнили свої позиції як у економічному так і у політичному житті світу.

Подолання економічних наслідків Першої світової війни зумовлювалися не лише поступальним розвитком США, Франції, Англії але й загрозою можливого революційного збурення в Європі, насамперед у Німеччині.

4.2 Причини і наслідки Великої депресії 1929-1933 рр.

Наприкінці 20-их років минулого століття, в історії індустріального господарства розпочався стрімкий спад виробництва, названий сучасниками «Великою депресією». Світова економічна  криза 1929-1933 рр. була зумовлена рядом факторів: надмірною монополізацією економіки; відсутністю державного контролю за виробництвом; високими цінами на виготовлену продукцію за низької собівартості останньої; масовим безробіттям; зменшенням платоспроможності населення; перевиробництвом сільськогосподарської продукції.

Серед наслідків світової економічної кризи слід відзначити: скорочення загального обсягу промислового виробництва  на 30 %;  аграрне перевиробництво зумовило швидке падіння цін на сільськогосподарську продукцію, як наслідок – розорення селянських та фермерських господарств; зростання кількості голодуючих; активізація робітничого і революційного руху; скорочення обсягу світової торгівлі.

Різке падіння акцій на нью-йоркській біржі в кінці жовтня 1929 р. свідчило початок Світової економічної кризи. В період «Великої депресії» у США обсяги промислового виробництва і торгівлі скоротилися вдвічі; збанкрутували понад 130 тис. підприємств, 19 залізничних компаній, 5760 банківських установ;  безробітними стали 17 млн. чол.

Англія легше за інших пережила «Велику депресію», яка розпочалася в кінці 1929 р. В період кризи виникли проблеми із реалізацією як промислової так і сільськогосподарської продукції. Зупинялися підприємства, фабрики, заводи. Зростало безробіття. У 1932 році обсяг промислового виробництва скоротився на 25% порівняно з 1929 р. Проте уряд Англії вжив ряд заходів, які були спрямовані на подолання негативних економічних наслідків кризи та оздоровлення економіки.

У Франції «Велика депресія» розпочалась пізніше (1930 р.) і тривала до 1936 року. Спад виробництва спостерігався у всіх галузях промисловості, проте легка промисловість постраждала найбільше. Зростали ціни на промислові товари. Зменшувався обсяг виробництва сільськогосподарської продукції.

Для Німеччини наслідки світової економічної кризи стали найбільш руйнівними. Промислове виробництво скоротилось на 50%, збанкрутували понад 30 тис. дрібних виробників. Розорялись малі та великі ферми. Близько 8 млн. людей стали безробітними. Німеччина не могла сплачувати репарації. Світова економічна криза в цій країні тривала до 1934 р.

Світова економічна криза в Японії розпочалась у 1929 році. Обсяг виробництва промислової продукції скоротився на 32%, виробництво сільськогосподарської на 50%.  Вдвічі скоротився експорт японських товарів. В роки «Великої депресії» в Японії налічувалося 10 млн. безробітних. Для виходу з кризи японський уряд вирішив взяти курс на мілітаризацію країни.

4.3. Виникнення та розвиток державно-монополістичного капіталізму

Світова економічна криза 1929-1933 рр. зумовила кардинальні зміни ролі держави в економічному житті суспільства. В роки Першої світової війни активізується процес концентрації фінансового капіталу, зростає роль державних монополій, держава все частіше втручається в економіку. Процес концентрації виробництва та капіталу під впливом НТР став об’єктивною передумовою виникнення та розвитку державно-монополістичного капіталізму. Державно-монополістичний капіталізм – одна з форм монополістичного капіталізму, яка передбачає монополізацію економіки, з’єднання державних і приватних монополій.

У своєму розвитку державно-монополістичний капіталізм пройшов такі етапи: І етап – поч. Першої світової війни – до 30-х рр. ХХ ст.; ІІ етап – поч. світової економічної кризи 1929 р. – кінець Другої світової війни 1945 р.; ІІІ етап – після Другої світової війни – до середини 50-х рр.; IV етап – з другої пол. 50-х рр. і до сьогодні.

У після воєнний період державно-монополістичні заходи передбачали не лише забезпечення потреб військово-економічного потенціалу, а були спрямовані на забезпечення планомірності розвитку всіх сфер економіки та формування соціально-економічного розвитку держави.

4.4.  Становище світової економіки напередодні та після II Світової війни. План Маршалла

Завдяки програмі «Нового курсу», яку  розробив американський президент Франклін Рузвельт,  США вдалося подолати кризу.  Програма втілювалась з 1933-1938 рр. «Новий курс» передбачав: проведення реформи у фінансово-кредитній сфері; впровадження у різних галузях  промисловості «кодексів чесної конкуренції», що дозволило б фіксувати ціни на продукти, рівень виробництва, розміри заробітної плати тощо; введення в дію закону про трудові відносини (що регламентував право робітників  об’єднуватися у профспілки, підписувати колективні договори), закону про справедливий найм робочої сили (що встановлював мінімальний рівень заробітної плати); прийняття законопроекту, що врегульовував сільськогосподарське виробництво. Після нападу Японії (7.12.1941 р.) на військову базу Перл-Харбор США  вступили у війну. В період з 1939- по 1944 рр.  країна швидко збагатилась за рахунок системи Ленд-ліз, тобто за рахунок поставки зброї, боєприпасів, транспорту, продовольства країнам антигітлерівської коаліції. Швидкими темпами зростало промислове виробництво. Створювались нові промислові підприємства військового призначення. У США сконцентрувалося 2/3 світових запасів золота.

В Англії промисловість залишилась на рівні 1929 р., спостерігалися суперечності в розвитку між окремими галузями провислості. Якщо у вугільній, металургійній, текстильній був застій,  то в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній – прогрес. Продукція сільського господарства лише на 35% задовольняла потреби споживачів. Якщо  внутрішня торгівля дещо нормалізувалась, то зовнішня, через  посилення конкуренції з боку США, Німеччини, Японії переживала значні труднощі. Друга світова війни нанесла менших збитків Англії, порівняно з іншими країнами. Показники людських і матеріальних  втрат були значно меншими порівняно з аналогічними показниками 1914-1918 рр. Скорочувався обсяг промислового виробництва. Зріс розмір державного боргу.

Відновлення економіки Франції після «Великої депресії» проходило надзвичайно повільно  у порівнянні з іншими великими державами. Значним було відставання як промисловості так і сільського господарства. Позитивним явищем у господарському житті Франції стало посилення процесу концентрації фінансово-кредитних установ, які активно вкладали кошти в промисловість.  Відчутним було і скорочення частки експорту країни з 7,2% до 3,7% і питомої ваги у світовому промисловому виробництві з 7% до 4%. Під час Другої світової війни Франція зазнала значних збитків. Рівень промисловості країни у порівнянні з довоєнним станом становив 38%. Скоротилися обсяги виробництва сільськогосподарської продукції. Франція почала втрачати свої колонії.

У 30-тих рр. ХХ ст. століття у Німеччині після встановлення фашистської диктатури найшвидшими темпами розвивалася військова сфера. Для прискорення економічного розвитку в країні запроваджувалися податкові пільги, які покривалися випуском паперових грошей. Держава здійснювала контроль за рівнем  цін та зарплати. До початку Другої світової війни господарство Німеччини зазнало ще більш радикальних змін: обмежувалася свобода підприємництва;  занепали експортні галузі; посилювався контроль за зовнішньою торгівлею; зменшувалась залежність від імпорту. Станом  на початок 1939 р. країна не лише досягла до кризового рівня промислового виробництва, але й значно перевищила його. З початком Другої світової війни промисловість Німеччини задовольняла лише військові потреби фронту. Занепала легка промисловість. Успішно розвивалось сільське господарство, що забезпечувало потреби економіки і населення. Проте з кінця 1943 р. в Німеччині починає занепадати промисловість та сільське господарство.

Японія долала наслідки світової економічної кризи, взявши курс на мілітаризацію економіки. Значними були матеріальні витрати на воєнні дії  з метою захоплення територій Китаю. Прийнято закон про загальну мобілізацію. Заборонено створення профспілок. Продовження тривалості робочого дня до 14-16 годин, супроводжувалося зниженням рівня зарплати до мінімуму. Аграрний сектор частково задовольняв потреби країни у продукції.  На початку 30-х років збільшився експорт японського капіталу у країни Південно - Східної Азії.  З вступом Японії у другу світову війну і загарбанням значної частини Південно-Східної Азії вона перетворилась в індустріально-аграрну державу. Про те не змогла конкурувати з США ні в економічній, ні у військовій сферах. Зростала концентрація виробництва.

Завершення Другої світової війни і важкі наслідки для всіх великих держав зумовили переосмислення і необхідність перебудови економічних відносин у світі. Саме тому, план, запропонований 5 червня 1947 р. державним секретарем США Дж. Маршаллом мав стати програмою відбудови та розвитку повоєнної Європи. Він передбачав надання економічної допомоги з боку США для створення світового ринкового господарства. План Маршалла прийняли 16 країн Європи, окрім СРСР, і здійснювався з квітня 1948 р. до грудня 1951 р.  Країни-учасниці плану мали сприяти розвитку вільного підприємництва; створювати відповідні умови для заохочення американських приватних інвестицій; підтримувати фінансову стабільність у країні;  співпрацювати у питаннях щодо зниження митних тарифів; експортувати в США окремі види продукції; створювати фонди у спеціальній валюті.

4.5. Економічне зростання в провідних країнах у повоєнний період. «Німецьке економічне диво»

Після завершення  війни США успішно переорієнтували свою промисловість на випуск мирної продукції. Почало зростати споживання приватного сектору. Держава проводила активну політику, спрямовану на збільшення рівня зайнятості працездатного населення. У 1948 р. уряд збільшив розмір мінімальної заробітної плати  та прийняв програму будівництва дешевого житла. Важливу роль у політиці держави відіграв початок холодної війни. Завдяки прибуткам, отриманих від  воєнних замовлення здійснено переобладнання промислових підприємств. Тисячі людей отримали роботу.

У своєму розвитку повоєнна Японія пристосовувалась до нової структури світового господарства. У країні почали успішно розвиватись нові галузі промисловості. Внутрішні накопичення капіталу, а також значні американські капіталовкладення спряли оновленню матеріально-технічної бази на підприємствах. В 50-ті роки пріоритетними були такі галузі як: металургія, хімія, гідроенергетика, суднобудування. Вже у 60-тих роках пріоритет надався: автомобільній промисловості, нафто переробці та нафто хімії, а наприкінці 60-х – електроніці.У 1955-970 рр. середньорічний приріст ВНП перевищував 11%.

З метою поліпшення економічного стану у Великобританії, уряд здійснив ряд заходів. У 1947 році у країні проводиться режим економії, який передбачав замороження зарплати та доходів громадян. Значні капіталовкладення у промисловість дозволили до початку 50-х років відновити економічний потенціал країни. Поставки воєнно-стратегічної сировини та виконання воєнних замовлень США поліпшили економічний стан Англії. Прискореному розвитку країни сприяли науково-технічна революція та структурні зміни в промисловості.

У післявоєнні роки Франція починає застосовувати державне індикативне планування. У 1946 році створюється Генеральний  комісаріат з планування. До початку 60-х років виконано три плани, які були спрямовані на відновлення економічного зростання та модернізацію економіки країни. У Франції в 50-60-х роках відбулось переоснащення матеріально-технічної бази підприємств, впроваджувались нові технології на виробництвах. Збільшились капіталовкладення у промисловість, торгівлю та мілітаризацію економіки. З кінця 50-х років до кінця 60-х років обсяг промислового виробництва у Франції збільшився на 60%, а виробництво сільськогосподарської продукції зросло на 66%.

Визначальну роль у відбудові та подальшому розвитку повоєнної Німеччини відіграла грошово-цінова реформа, яку провів німецький уряд. Реформа дозволила зменшити темпи інфляції та створила передумови для відновлення промисловості. У 50-х рр. ХХ ст. економіка Німеччини характеризувалася як стабільністю так і  високими темпами економічного зростання. У 1955 р. частка Німеччини у світовому виробництві становила 10%, в експорті – 7,3%. Загальний обсяг виробництва у 1956 р., була вдвічі більшим, а ніж у 1936 р. Передумови «Німецького економічного дива»:

  •  використання новітніх технологій;
  •  розвиток новітніх галузей, таких як автоматика, електроніка, нафтохімія та ін.;
  •  раціональне використання фінансової допомоги згідно з планом Маршалла;
  •  приплив дешевої робочої сили ( понад 10 млн. переселенців із Центральної та Східної Європи);
  •  місткий внутрішній ринок;
  •  відсутність військових витрат.

У 1958 р. ФРН увійшла до «Спільного ринку». При цьому її частка, становила 44% від загального обсягу виробництва ЄЕС. За обсягом експорту та валюти золотих запасів Німеччина займала друге місце у світі. З 1955 по 1967 р. вивіз капіталу збільшився у 30 разів. Серед основних причин, що сприяли такому піднесенню можна виділити наступне: зростання рівня заробітної плати; збільшення розміру пенсій та виплат на дітей; розпорошення власності.

  1.   Економічні кризи 1970-1980-х рр. та їхні причини

Економічна криза 1973-1975 рр. охопила провідні капіталістичні країни світу. Основні причини, що сприяли  виникненню  кризи:

  •  зростання цін, що було спричинене надлишковим ростом заробітної плати наприкінці 60-х років;
  •  криза золото-доллароврого стандарту у 1971-1973 рр.;
  •  скорочення обсягів світової торгівлі;
  •  країни-члени ОПЕК підняли ціну на нафтопродукти, що спричинило «нафтовий шок» для світової економіки.

Зростання цін на нафту призвело до зростання дефіциту платіжного балансу у більшості капіталістичних країнах. Скоротились обсяги промислового виробництва. Зростали ціни на товари та послуги. Посилились інфляційні процеси у більшості країн світу. Зростання рівня безробіття призвело до скорочення споживчого попиту як на товари тривалого користування так і на інші види товарів та послуг. Економічна криза 70-х рр. завдала значних втрат усій світовій економіці.

У 1976-1977 рр. було подолано «нафтовий шок». Зростав обсяг промислового виробництва у традиційних галузях. Почали розвиватись нові галузі виробництва, такі як: електронна, аерокосмічна, біотехнологічна.

Наслідки економічної кризи свідчили про те, що система державного регулювання почала давати збої. У капіталістичних країнах розпочався процес денаціоналізації  провідних галузей економіки. Помітним стало зменшення втручання держави в економіку. З метою підвищення ефективності виробництва, пріоритетним завданням в економіці стала раціоналізація виробництва на базі нової техніки та технологій.

Початок 80-х років – Захід охопила нова економічна криза, подолати яку вдалося лише у середині 80-х років. В серпні 1982 року ряд латиноамериканських країн відмовився сплачувати борг іноземним комерційним банкам. Криза зовнішньої заборгованості охопила велику кількість держав.

Серед причин виникнення кризи міжнародної заборгованості можна виділити наступне:

  •  скасування фіксованих валютних курсів, знизило значення ролі валютного регулювання;
  •  масштабне кредитування країн, що розвиваються (значна частка міжнародних банківських кредитів припадала на країни Латинської Америки; ¼ наданих позик – на країни Східної Азії та Тихоокеанського басейну; країни Африки отримали більше 10% міжнародних банківських позик)
  •  спад ділової активності в середині 70-х рр.; зниження процентних ставок; підвищення цін на мінеральну сировину спричинили зростання попиту на позичкові кошти з боку нафто-імпортерів;
  •  відтік капіталу закордон;
  •  скорочення державних валютних резервів у країнах, що розвиваються.

Збільшення розміру зовнішнього боргу гальмувало економічне зростання. Підвищення процентних ставок змусило країни, для фінансування як зовнішніх так і внутрішніх дефіцитів, залучати позичковий капітал. За темпами економічного зростання, країни які охопила криза, у 2- 3 рази відставали від інших країн, що розвиваються. Найбільших збитків зазнали країни Тропічної Африки та Латинської Америки.

  1.   Інтеграційні процеси в світовій економіці

У 1951 році, після підписання Паризької угоди було створено Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого увійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Дана міжнародна організація об’єднала кам’яновугільну, металургійну, залізорудну галузі промисловості в Західній Європі.

З метою забезпечення рівномірного розвитку та стабільності в Західній Європі, у 1957 році підписано Римський договір про створення Європейського Економічного співтовариства (ЄЕС). Основна мета співтовариства – створення «спільного ринку», що передбачає: ліквідацію як митних бар’єрів так і обмеження експорту та імпорту товарів та послуг, капіталу; проведення єдиної торгівельної політики. У 1958 році була створено організаційна структура ЄЕС: Рада Міністрів (законодавчий орган), Комісія (виконавчий), Європарламент ( консультативний орган).

У скорому часі стали відчутними позитивні результати європейської інтеграції. З 1 липня 1968 р. впроваджено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. З 1 січня 1993 р. починає функціонувати єдиний внутрішній ринок Співтовариства, ліквідовано обмеження щодо руху товарів та послуг, капіталу та людей; введено єдині стандарти на виробництво багатьох видів продукції. Наприкінці 1993 р., коли набув чинності Маастрихтський договір, Співтовариство поступово перетворюється у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними громадянством, валютою та спільною зовнішньою політикою, політикою безпеки (СЗППБ), політикою у сфері юстиції і внутрішніх справ. 1січня 1999 р. на території 11 держав ЄС , поряд з національними валютами було запроваджено нову валюту – євро. З 2002 р. євро стало єдиною грошовою одиницею у 12 країнах Європейського Союзу.

Інтеграційні процеси, які розпочалися у 1957 р. з об’єднання шести країн продовжувалися і надалі. У 1973 р. до  ЄС приєдналися: Великобританія, Данія, Ірландія; 1981 р. – Греція; 1986 р. – Іспанія і Португалія; у 1995 р. – Австрія, Фінляндія, Швеція. 1 травня 2004 до ЄС приєдналися 10 нових країн-учасниць: Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Кіпр. Після входження у 2007 році Болгарії та Румунії ЄС нараховує 27 країн-учасників. 

Створення і зміцнення Європейського Союзу є свідченням раціональної і прагматичної політики, яка забезпечила лідерство у світовій торгівлі ( понад 45% світового експорту); у промисловому виробництві (більше 25 % світового промислового виробництва); експорті іноземного капіталу( 80%).

4.8. Тенденції розвитку світового господарства в умовах глобалізації та розгортання сучасного етапу НТР

В кінці ХХ – на початку XXI ст. на розвиток світового господарства суттєво вплинула науково-технічна революція, яка зумовила використання нових методів та механізмів організації та регулювання виробництва, торгівлі, валютної та грошово-кредитної сфери.

Визначальні тенденції розвитку  сучасного світового господарства:

  •  світове поширення глобалізаційних процесів;
  •  поглиблення інтеграційних процесів;
  •  стійкий розвиток міжнародної торгівлі;
  •  активізація процесу міжнародного руху капіталів;
  •  розгортання третьої та четвертої НТР;
  •  зростання ролі транснаціональних корпорацій;
  •  становлення постіндустріального суспільства у найбільш високо розвинутих країнах світу;
  •  виникнення та розвиток сучасних неокласичних та інституціональних течій;
  •  виникнення нових незалежних держав.

У міжвоєнний період провідні країни світу пройшли складний шлях господарського розвитку. Відновлення економіки, чергувалися з кризовими явищами. Наприкінці ХХ – поч. ХХІ ст. світова економіка перебуває у стані динамічних трансформацій. Розвиваються нові галузі промисловості. Поглиблюються інтеграційні процеси, розширюються митні та політичні союзи. При самостійному вивченні даної теми студенту рекомендовано розглянути основні причини та наслідки світових інтеграційних процесів.

Тема 5. ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В II ПОЛ. ХХ. – ПОЧ. ХХІ СТ.

План

5.1. Економічне становище східноукраїнських земель наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

5.2. Економічне становище західноукраїнських земель наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

5.3. Господарство України в 1914-1939 рр. НЕП. Індустріалізація та колективізація.

5.4. Господарство України в роки ІІ Світової війни.

5.5. Повоєнний економічний розвиток України в складі СРСР (1945-1991 рр.).

5.6. Економічні реформи в Україні в 90-х рр. ХХ ст.-на поч. ХХІ ст.

На початку ХХ ст. український народ не мав своєї держави. Соціально-економічний розвиток Наддніпрянщини і західноукраїнських земель визначався їхнім залежним становищем від Російської імперії та Австро-Угорщини. Засвоєння цієї теми дозволить визначити економічне становище східноукраїнських та західноукраїнських земель в ІІ пол. ХХ ст.-поч. ХХІ ст.

5.1. Економічне становище східноукраїнських земель наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

Буржуазні реформи 60-70 рр. ХІХ ст. у наддніпрянській Україні і завершення промислового перевороту сприяли швидкій механізації виробництва, поширенню парової техніки, запровадженню і використанню на підприємствах новітніх технологій.

В 70-х рр. ХХ ст. на східноукраїнських землях посилювався процес товаризації поміщицьких та заможних селянських господарств. Окремі райони України почали спеціалізуватися на виробництві окремих видів продукції. Так, на Правобережжі зросли посіви цукрових буряків, на Лівобережжі - картоплі, тютюну, конопель, на Півдні активно розвивається зернове господарство.

Розвиток капіталізму у сільському господарстві Наддніпрянщини характеризувався:

  •  змінами у землеволодіння та землекористуванні; окрім поміщиків, власниками і користувачами землі стали заможні селяни;
  •  використання вільнонайманої праці;
  •   застосуванням машин та агротехніки;
  •  зростанням посівних площ і зміною їх структури;
  •  змінами у розвитку тваринництва тощо.

На початку 70-х рр. розпочався інтенсивний розвиток Донецького басейну, де були значні запаси кам’яного вугілля та зосереджено виробництво коксу. На початку ХХ ст. в Донбасі видобувалося понад 2/3 загально російського видобутку вугілля. У 80-х рр. ХІХ ст. розпочалось добування залізної руди у Криворізькому басейні. На кінець ХІХ ст. Кривбас забезпечував понад 57 %  видобутку залізної руди в Російській імперії. Завдяки сировинній базі, поклади якої були зосереджені у Кривому Розі та Донбасі, розпочалось будівництво великих металургійних заводів у Подніпров’ї. Наддніпрянська Україна перетворилась на потужну вугільно-металургійну базу Росії.

На початку 80-х рр. завдяки впровадженню парової енергетики значного розвитку досягла цукрова промисловість, що забезпечувала 80% загальноросійського виробництва цукру. Активно розвивались машинобудування, харчова і легка промисловості. В наддніпрянській Україні виготовлялась значна кількість сільського господарських машин та техніки. В кінці 80-х рр. розпочато будівництво Харківського паровозобудівного та Луганського машинобудівного заводів. На поч. ХХ ст. частка України у промисловому виробництві Російської імперії зросла до 20%.

Інтенсивне будівництво залізниці, яке розпочалося у 1865 р., дозволило зв’язати головні міста України між собою та з чорноморськими портами і з головними промисловими центрами Російської імперії. Поряд із залізничним, розвивались також річковий та морський види транспорту. У 1896-1899 рр. на азовсько-чорноморські порти припадало 57,3% вартості експортних і 27,5% імпортних товарів. Наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. склався поділ України на промислово-розвинений Південно-Східний та аграрно-відсталий Південно-Західний регіони України у складі Російської імперії.

Вагомою була роль іноземного капіталу в економіці Наддніпрянщини. Франція і Бельгія вкладали капітал у кам’яновугільну, металургійну, машинобудівну промисловість; Німеччина – у машинобудівні та металообробні галузі промисловості.

Після завершення промислового перевороту розпочинається процес монополізації виробництва. Акціонерні товариства швидко перетворюються на монополістичні об’єднання. На початку ХХ ст. процес монополізації виробництва охопив практично усі галузі  промисловості.

5.2. Економічне становище західноукраїнських земель наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

 

В кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Західна Україна, яка з другої половини ХІХ ст. перебувала у складі Австро-Угорської імперії, залишалася слаборозвинутим задвірком імперії, остаточно перетворившись на внутрішню колонію, ринок збуту товарів і джерело цінної промислової сировини.

У сільському господарстві Західної України було зайнято 74,9% всього населення Галичини і 85 % населення Закарпаття, попри те воно розвивалось надзвичайно повільно. Однією з ознак капіталістичної еволюції  в сільському господарстві було зростання його товарності, утворення внутрішнього ринку та початок освоєння сівозмін. Збереження поміщицького землеволодіння, малоземелля та безземелля селян засвідчували про екстенсивний розвиток сільського господарства. Через аграрне перенаселення, значна частина селян з західноукраїнських земель, вимушено емігрувала до Канади, США, Аргентини та Бразилії.

У 50-60-х рр. ХІХ ст. швидкими темпами розвивалась промисловість західноукраїнських земель. У Східній Галичині розвивались такі галузі промисловості як: текстильна, шкіряна, керамічна, паперова, тютюнова, соляна та ін. Проте надзвичайно повільними темпами відбувалось впровадження нових технологій в цих галузях. Розвивались видобувна і переробна промисловість. У виробництва, що займались виготовлення готової продукції, іноземний капітал не вкладався.

На Закарпатті були зосереджені значні поклади природних ресурсів. Запаси деревини забезпечували сировинні потреби не лише деревообробної галузі, але також і будівельної та хімічної. Наприкінці ХІХ ст. на Закарпатті розпочалось видобування: граніту, мармуру, каоліну, вапняку. Важливе значення мав видобуток кам’яної солі у Солотвино – найбільшій соляній копальні України.

У 70-80-х р. ХІХ ст. на західноукраїнських землях розпочався процес формування фабрично-заводської промисловості. Цей процес характеризувався:

  •  повільними темпами концентрації виробництва;
  •  відсутністю податкових пільг;
  •  повільною механізацією виробництва;
  •  неконкурентоспроможною продукцією промислового виробництва;
  •   інтенсивним розвитком лісопильного виробництва, нафтодобувної промисловості, солеварної промисловості (64 % видобутку солі в імперії).

Розвиток залізничного транспорту (60-70-ті рр.) лише посилив колоніальний характер економічної політики Австро-Угорщини. Західний регіон України перетворився на легкодоступне джерело сировини та ринок збуту для промислових товарів західних провінцій монархії  Габсбургів.

Вкінці 70-х рр. ХІХ ст. у розпочинається процес переобладнання нафтодобувної промисловості. Підприємства оснащуються новітніми буровими установками та механізмами. Буріння свердловини досягає великих глибин. Як наслідок, на кін. 80-х рр. нафтовидобуток зростає вдвічі. Розвивається і нафтопереробна галузь. Протягом 80-90-х рр. на західноукраїнських землях виникають десятки середніх та великих підприємств, зростає чисельність фабрично-заводських працівників.

.

5.3. Господарство України в 1914-1939 рр. НЕП. Індустріалізація та колективізація

5.3.1. Господарство України в 1914-1939 рр. Перша світова війна, з її величезним попитом на предмети військового та матеріального постачання армії та флоту, зумовила структурні зміни в промисловості України. З початком війни припинили існування підприємства легкої, харчової, лісової та будівельної промисловості України. Розширяли свою діяльність підприємства, що виконували замовлення військового відомства. У роки Першої світової війни зросло значення кам’яновугільної та металургійної галузі. Наприкінці 1916 на поч. 1917 рр. скорочується обсяг виробництва металургійних заводів, що пояснюється насамперед нестачею робочої сили, палива та незадовільною роботою залізничного транспорту. Всі стратегічно важливі галузі промисловості України скоротили обсяги випуску продукції, у порівнянні з довоєнним рівнем.

Мілітаризація промисловості зумовила початок процесу концентрації виробництва та зростання  монополістичних об’єднань. Великі металургійні, металообробні та інші підприємства та об’єднання приєднували споріднені та допоміжні виробництва, перетворюючись на потужні комбінати.

На стан сільського господарства в країні згубно вплинула Перша світова війна. Перед поміщиками і селянами постала проблема – нестача робочої сили. Нестачу робочих рук компенсували використанням праці військовополонених та біженців з окупованих територій. Помітно погіршилось постачання сільського господарства машинами, сільгосптехнікою та реманентом. Недостатня забезпеченість робочою силою, машинами та добривами зумовила розлад поміщицьких господарств та скорочення посівних площ. Зменшилось поголів’я худоби.

Імперіалістична війна різко погіршила економічне становище західноукраїнських земель. З початком війни зруйновано багато міст та сіл. Скорочувалась кількість працездатного населення, частина якого було мобілізовано до австро-угорської армії. Систематичні реквізиції, які проводила австро-угорська адміністрація негативно позначилися на економічному житті західноукраїнських земель. Вивозили: коней, рогату худобу, сільськогосподарську продукцію, устаткування заводів та фабрик. Відчутною була нестача посівного матеріалу. Зменшувалося поголів’я робочої худоби та корів.

Зазнала розрухи промисловість західноукраїнських земель. На Галичині внаслідок воєнних дій десятки підприємств були зруйновані. Зменшилась кількість лісопильних заводів, цегельних заводів, млинів тощо.

В роки війни повністю припинилось промислове виробництво і на Буковині. Занепала промисловість і на Закарпатті. Працювали лише ті не численні підприємства, що виготовляли продукцію для військових потреб.

5.3.2. НЕП. На Х з’їзді РКП (б) у березні 1921 р. було прийняте рішення про перехід до нової економічної політики (неп). Серед причин, що зумовили необхідність переходу до цієї політики, можна виділити наступне:

  •  глибока соціально-економічна та політична криза більшовицького режиму;
  •  спад промислового та сільськогосподарського виробництва;
  •  масові повстання селян, робітників, солдат, матросів;
  •  спад революційної хвилі на Заході, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;

Сутність нової економічної політики полягала у використанні елементів ринкових відносин і різних форм власності. Основним заходом непу було скасування продрозкладки і введення продподатку. Також відновлювалась вільна торгівля та товарно-грошові відносини. Розвивалась виробнича, кредитна, збутова кооперація. Зменшувалося державне втручання в економіку. У 1922-1924 рр. було введено в обіг конвертований червонець. Поступово вилучались старі грошові знаки. Впроваджено єдину систему державних податків.

У сільському господарстві неп передбачав такі заходи:

  •  введення продподатку, розмір якого встановлювався до посівної і був у 2 рази менший за продрозкладку;
  •  селянам надавався дозвіл на оренду землі;
  •  можливість використання найманої праці;
  •  розвиток різних форм кооперації.

У промисловості неп передбачав:

  •  скасування обов’язкової трудової повинності;
  •  повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам;
  •  дозвіл на оренду та використання найманої праці;
  •  об’єднання великих підприємств у трести;
  •  перехід до відрядної системи оплати праці.

Результати впровадження нової економічної політики мали суперечливий характер. Завдяки заходам непу було відновлено промисловість і сільське господарство, які було зруйновано в роки війни. Пожвавилась торгівля і товарообмін, підвищилася продуктивність праці, зростав життєвий рівень населення. Проте відставали галузі важкої промисловості, транспорт та зв'язок. Зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю. Всі великі підприємства залишались у власності держави. Чергова криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. стала приводом заміни нової економічної політики командно-адміністративною системою керівництва.

5.3.3. Індустріалізація та колективізація. Незважаючи на систему заходів нової економічної політики СРСР і надалі залишався аграрно-індустріальною країною, економіка якого потребувала технічної і технологічної модернізації. Складовими частинами радянської модернізації були: індустріалізація, суцільна колективізація та культурна революція.

На XIV з’їзді ВКП(б)у грудні 1925 проголошено початок курсу на індустріалізацію. Метою індустріалізації було насамперед створення матеріально-технічної бази для модернізації промисловості та сільського господарства та забезпечення економічної самостійності СРСР. Важливим було також зміцнення обороноздатності країни. Проект корінних економічних перетворень був розроблений у 1928 р., що передбачав прискорений розвиток важкої промисловості за п’ятирічними планами.

Джерела індустріалізації:

  •  націоналізація промисловості;
  •  спрямування коштів із сільського господарства, легкої промисловості, торгівлі та інших галузей на розвиток важкої промисловості;
  •  збільшення розміру податків;
  •  експлуатація селян та робітників;
  •  використання безкоштовної праці політв’язнів;
  •  колективізація сільського господарства;
  •  експорт сировини, продовольства;
  •  продаж історичних та культурних цінностей за кордон.

Внаслідок проведення індустріалізації Україна вийшла на новий рівень промислового розвитку. Зросла кількість підприємств важкої промисловості. Було ліквідовано безробіття. Попри позитивні результати індустріалізації були й негативні наслідки. Підірвано розвиток сільського господарства, галузей легкої та харчової промисловості. Зросла роль партії в державі. Пріоритетне значення надавалося важкій промисловості, що викликало структурний дисбаланс промисловості. Нераціонально та нерівномірно здійснювався розподіл продуктивних сил.  

Село повинно було стати основним джерелом індустріалізації промисловості. З метою налагодження каналу для перекачування коштів із сільського господарства на потреби індустріалізації, у країні взято курс на суцільну колективізацію, яка почала здійснюватися у 1929 р. Селяни відмовлялися передавати своє майно, реманент, худобу та птицю у власність колгоспів.  До кін. 1932 р. в Україні було об’єднано у колгоспи близько 70% селянських господарств, у володінні яких було понад 80% посівних площ. Завершилася колективізація у1937 р. Колгоспи володіли 96% посівних площ.

5.4. Господарство України в роки ІІ Світової війни

Роки Другої світової війни стали періодом найскладніших випробувань для господарства УРСР. У 1939 р. Східна Галичина. Західна Волинь, а Північна Буковина і Південна Бессарабія у 1940 році були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому. Особлива увага приділялася швидкій переорієнтації галузей промисловості  на військові потреби. Ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва. Значні кошти радянська влада виділяла на реконструкцію підприємств легкої, харчової, місцевої промисловості. Поміщицькі землі, промислові підприємства, торгівля і транспорт підлягали націоналізації. Частина землеволодінь, що були конфісковані у поміщиків, державних чиновників, роздана безземельним та малоземельним селянам.

У 1940 р. у Західній Україні розпочалася колективізація сільських господарств. На селі держава вилучала у заможних селян землю, реманент, худобу. Попри значні пільги та технічну допомогу, яка надавалась колгоспникам селяни не бажали йти до колгоспів. Держава встановлювала контроль над ворожим йому суспільством. Процес колективізації та розкуркулення супроводжувалися масовими репресіями та депортаціями. З грудня 1939 – по 1940 із Західної України було вивезено від 10 до 20% населення.

Східні області України також перебували у важкому становищі. На промислових підприємствах була нестача технічного і керівного персоналу. Мілітаризація промисловості позначилась і на економічному потенціалі республіки. Зростає частка важкої індустрії в загальному промисловому виробництві. Україна і наділі залишалась головною вугільною та металургійною базою СРСР. У 1940 р. видобуток вугілля становив 50,5%, залізної руди – 67,6%, вироблено 48,8% сталі та 64,7% чавуну від загальносоюзного обсягу виробництва.

22 червня 1941 р. німецько-фашистська армія завдала удару по західних кордонах та прикордонних регіонах СРСР. З перших днів війни Україна перетворилась на арену найжорстокіших боїв. Промислові підприємства масово випускали оборонну продукцію. Виробничі потужності переорієнтували на задоволення потреб фронту. У зв’язку з військовою мобілізацією відчутною була нестача робочої сили. Внаслідок стрімкого наступу німецько-фашистських військ значна частина промислових підприємств була евакуйована у східні райони СРСР. Промислові об’єкти та устаткування, які не вдалося евакуювати знищувалися. Проте значна частина запасів сировини, продовольства і пального все ж таки потрапили до рук фашистів. В середині 1942 р. завершилася воєнна перебудова народного господарства. Ще одним заходом окупаційного режиму стала примусова мобілізація робочої сили з України. З літа 1942 р. у Німеччину на примусові роботи вивозили людей віком від 18 до 20 років.

У важкому становищі опинилося і сільське господарство. На території Західної та Правобережної України, які були окуповані фашистами, ні зібрати врожай ні провести евакуацію не вдалося. Врожай на Лівобережжі збирали швидкими темпами, і відправляли на заготівельні пункти. Протягом 1943-1944 рр. з України фашисти вивезли до Німеччини 9 млн. т зерна, 662 тис. т . м’ясної продукції, 950 тис. т. олії, 400 тис. т. цукру та інших продуктів. Вивозилася сільськогосподарська техніка, верстати, обладнання.

Катастрофічним був спад промислового виробництва в країні. У 1945 р. в УРСР було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну. Значна кількість товарів широкого вжитку практично не виготовлялась. Промисловість і сільське господарство радянської України було вщент зруйноване. Загальна сума збитків становила майже 1,2 трлн. крб. – 40 % національного багатства. Попри матеріальні втрати, країна зазнала значних людських втрат, які становили  8 млн. чол., з яких 2,5 млн. – військові, а 5,5 млн. цивільні.

5.5. Повоєнний економічний розвиток України в складі СРСР (1945-1991 рр.)

5.5.1 Повоєнна відбудова. Відбудова народного господарства УРСР розпочалася відразу після завершення Другої Світової війни. Швидкими темпами розвивалися провідні галузі промисловості: вугільна, металургійна, залізорудна, машинобудівна, енергетична, хімічна. До травня 1945 р. відбудовано і введено в експлуатацію майже 3 тис. великих промислових підприємств. Технічно переоснащали підприємства гірничодобувної промисловості. Збільшився обсяг видобутку нафти. До кінця 50-х рр. ХХ ст. зросли обсяги: виробництва продукції машинобудування;  видобутку залізної руди; виробництво електроенергії тощо. Проте характерною була надзвичайно висока енерго- та матеріаломісткість промислової продукції.

Внаслідок проведення на території радянської України воєнних дій та колективної системи господарювання сільське господарство було вщент зруйноване. Відчутною була нестача робочих рук, сільськогосподарської техніки, реманенту, робочої худоби, насіння. Скорочувалися посівні площі та поголів’я худоби. Збільшувався розмір податків на присадибні ділянки, плодові дерева тощо. Встановлювались плани хлібозаготівель, які постійно зростали. Через посуху, яка знищила весь уражай у південних областях, у 1946 році почався голод. Понад 1 млн. осіб загинуло. Керівництво країни виділило продовольчу і насіннєву позику. Щоб покращити ситуацію з продовольством у республіці. Після голоду 1946-1947 рр. розпочалося піднесення у сільському господарстві. Проте валовий збір зерна в 1950 р. склав лише 85% врожаю 1940 р.

Грошова реформа 1947 р. знецінювала заощадження населення, за рахунок непропорційного обміну старих грошей на нові. 31 березня 1950 р. підвищено курс карбованця щодо іноземних валют.

У повоєнні роки на західноукраїнських землях прискореними темпами відбувалася ліквідація приватної власності на землю. У 1948-1949 рр. здійснювалася колективізація сільського господарства. Селян примусово залучали до колгоспів. Посилювали податковий тиск на заможних селян, депортували непокірних до Сибіру. У сільському господарстві використовували застарілу техніку. На Західній Україні реконструювали та розширювали традиційні галузі промисловості – нафтогазова та лісозаготівельна. Створювалися нові галузі: машинобудівельна, металообробна, приладобудівна. Повільно розвивались харчова та легка промисловість. На роботу у західні області направлено понад 80 тис. спеціалістів із Східної України та Росії.  На початку 50-х рр. зросли обсяги промислового виробництва.

5.5.2. Десталінізація та її економічні аспекти. Після смерті Й. Сталіна ( березень 1953 р. ) і ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 р.) розпочався процес десталінізації.  Значна увага приділялася реорганізації управління промисловості. З 1953 р. скорочувалася кількість всесоюзних міністерств. Зростали реальні повноваження республіканських органів і збільшувалася частка республіканської промисловості до 76 %. У 1957 р. створили ради народного господарства, які відповідали за управління промисловими підприємствами. Це не лише сприяло централізації управління, але й більш ефективному використанню матеріальних та трудових ресурсів. Почалося виробництво нової техніки, машин, агрегатів тощо. Зросли обсяги виробництва промислової продукції. Будуються гідроелектростанції вздовж Дніпра. Зростає продуктивність праці, підвищується рівень ментальності підприємств. Незважаючи на позитивні зміни у господарському житті республіки, Радянський Союз продовжував відставати від промислово розвинутих країн.

У сільському господарстві Української РСР відбувалося зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, радгоспів; впроваджувалося матеріальне заохочення для працівників сільського господарства; скорочувалися податки на присадибні ділянки; скасовувалися колгоспні борги. Все це забезпечило зростання рентабельності сільського господарства і валового збору продовольства. Проте у 1956 р. розпочалася необґрунтована реорганізація колгоспів у радгоспи. Встановлювали обмеження на володіння присадибними ділянками. Сільськогосподарська техніка продавалася за завищеними цінами. Заготівлі сільськогосподарської продукції змінюються на закупівлі.

З початком освоєння цілини (1954 р.) в радянській Україні відбувся відтік матеріальних та людських ресурсів (80 тис. осіб, 90 тис. с/г машин), що суттєво послабило аграрний сектор республіки.

Реформи Хрущова не виправдали себе. Відсутність виважених стратегічних планів, нераціональне використання ресурсів зумовили крах надпрограм. Наслідки хрущовського експериментаторства виявлялися у екстенсивному розвитку промисловості та сільського господарства; втраті ритмічності розвитку республіки; підриві потенціалу народного господарства.

5.5.3 «Розвинений соціалізм» епохи Л. Брежнєва. З 1964 р. розпочалася епоха Л. Брежнєва. У 60-х рр. промисловість УРСР характеризувалася порівняно високими темпами розвитку; відносною самостійністю підприємств; освоєнням і використанням нової техніки; створенням єдиної енергосистеми республіки. У 1965 р. прийняли рішення про економічну реформу, що передбачала зміни до системи управління виробництвом. Відновлювалося галузеве управління виробництвом. Строго контролювалися основні показники розвитку.

За роки восьмої п’ятирічки збудовано 1900 великих промислових підприємств. Обсяг промислового виробництва збільшився на 50%. Успішно розвивалися: електроенергетика, машинобудування, приладобудування, радіоелектроніка та нафтохімічна галузь.

На початку 70-х рр.  темпи економічного зростання почали зменшуватись. Значна увага приділялася автоматизації виробничих процесів. Через брак нових технологій та застарілі основні виробничі фонди знижувалася якість промислової продукції. Економічні ресурси країни все більше виснажувалися. Економіка УРСР й надалі продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом, залучаючи у виробництво додаткові матеріальні та трудові ресурси. У 70-ті роки економіка країни працювала на військово-промисловий комплекс. Активно розвивалися галузі важкої індустрії, перш за все оборонна. У роки десятої п’ятирічки були зроблені спроби перейти на інтенсивний тип розвитку. Однак поставлених цілей не вдалося досягти.

На березневому пленумі ЦК КПРС (1965 р.) прийнято програму прискореного економічного розвитку сільського господарства. Встановлювався незмінний план закупівель зерна. Були підвищені закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Передбачалося збільшити випуск та покращити технологічні характеристики сільгосптехніки. Розроблялися програми електрифікації, хімізації аграрного виробництва. Використовувалися більш урожайні районовані сорти зернових та технічних культур. Зростали капіталовкладення у сільське господарство.

У 70-ті рр. почали створюватися агропромислові об’єднання, комбінати, агрофірми. Проте, обсяг валової продукції сільського господарства скорочувався. В роки дев'ятої п'ятирічки (1971-1975 рр.) становив 13% сукупного суспільного продукту, а в роки десятої п'ятирічки (1981-1985рр.) лише 6%.

5.5.4. Реформи М.С. Горбачова та їхні наслідки для економіки України. В середині 80-х рр. всеохоплююча криза торкнулася всіх сфер життя СРСР. Характерним було науково-технічне відставання СРСР від провідних країн світу. Наростання кризових явищ як в економічному так і політичному житті Радянського Союзу вимагали зміни політичного курсу. У 1985 р. почався період «перебудови». Впровадження соціально-економічних програм передбачало «прискорення соціально-економічного прогресу країни, шляхом впровадження досягнень НТП та створення нового механізму господарювання. Проте реформування економіки вимагала структурної зміни у радянській економічній моделі. Реформи передбачали поєднати елементи ринкової системи із централізованим плануванням, проте всі ці спроби не увінчалися успіхом. Скорочувалися обсяги промислового виробництва, знижувалася продуктивність праці, зростав внутрішній та зовнішній борг країни. Повністю  занепало сільське господарство. УРСР мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь. Внаслідок ерозії ґрунтів, щороку республіка втрачала 600 млн. тон родючого ґрунту.

Деформація економічної структури українського суспільства стала значною перешкодою для проведення економічних реформ. У 1990 р. частка засобів виробництва у загальному обсязі промислової продукції становила понад 70%, тоді як товарів широкого вжитку – лише 28%. Неефективні перетворення в економіці загострили соціально-економічні проблеми робітників, і призвели до масових страйків. Знижувалася продуктивність суспільної праці. У 1990 р. національний дохід скоротився на 4%, а у 1991 р. – ще на 13%.  Інфляція знецінила всі заощадження населення. З 1 листопада 1990 р. продаж продовольчих і промислових товарів здійснювався за картками споживача з купонами. У червні 1991 р. ліквідовано  контроль над економікою України з боку центральних відомств. Створювалася власна грошово-фінансова система, а також податкова та митна служби. Однак  всі ці заходи не врятували економіку України від подальшого розвалу.

5.6. Економічні реформи в Україні в 90-х рр. ХХ ст.

24 серпня 1991 р. проголошено Акт незалежності України. Розпочався перехід від командної до ринкової економіки. У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила постанову «Основи національної економічної політики», що передбачала структурну перебудову господарства України. Значна частина промисловості орієнтувалася на задоволення потреб військово-промислового комплексу, тому необхідним було подолати її однобічну орієнтацію на важку індустрію. Завдяки використанню новітніх технологій та досягнень НТР передбачалося ліквідувати затратний характер промислового виробництва. Був прийнятий закон «Про приватизацію майна державних підприємств».

В Україні почали створюватися малі та спільні підприємства, товариства різного рівня відповідальності, кооперативи, тощо. Завдяки прийняттю закону «Про селянське господарство» в аграрному секторі виникають фермерські господарства. З 10 січня 1992 р. було введено купони багаторазового використання. Залежність економіки України від російських енергоносіїв призвела до значного зростання собівартості продукції, скорочення обсягів промислового виробництва та збільшення темпів інфляції.

Для подолання інфляційних процесів уряд розпочав вживав заходи, які характеризувалися значним дефіцитом держбюджету, неконтрольованою емісією грошей, стрімким зростанням цін та падінням реальних доходів населення. У листопаді 1992 р. уряд прийняв рішення про вихід з рубльової зони. В обіг введено власну національну валюту – карбованець.

На початку 1993 р. спостерігалося незначне сповільнення спаду виробництва. Проте позитивних змін в економіці не відбулося. У другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі. Зменшувалася купівельна спроможність  населення. Протягом 1990 - 1994 рр. валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції - на 41%, національний доход - на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг 27,7% - максимуму. Становище економіки України було надзвичайно важким.

У жовтні 1994 р. Президент України запропонував свою програму економічних перетворень «шляхом радикальних економічних реформ».  Розпочався процес приватизації. Лише протягом  1995 р. були роздержавлені 16 265 об’єктів. Протягом 1992-1995 рр. частина державної власності скоротилася на 34%. Зниження рівня інфляції позитивно вплинуло на стабілізацію курсу національної валюти щодо долара. Вересень 1996 р. в Україні проведена грошова реформа, впроваджено нова грошова одиниця – гривня. Здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі. Почав розвиватися ринок цінних паперів. Проведення вищезгаданих заходів дало позитивні результати. Зменшилися темпи падіння ВВП, зростав розмір заробітної плати, знизився рівень інфляції.

У першій половині 1998 р. спостерігалося покращення  в окремих галузях, проте вже у серпні - жовтні 1998 р. фінансова криза у країнах Південно-Східної Азії знову загострила ситуацію. Падіння валового внутрішнього продукту досягло 1,5%, удвічі знизилася купівельна національної валюти. Зростали ціни на споживчі товари. Заробітна плата виплачувалася нерегулярно. Зростав рівень безробіття. Існуюча податкова система сприяла формуванню «тіньового» сектора економіки.

З грудня 1999 р. по квітень 2001 р. уряд очолив В. Ющенко. В основу його діяльності, покладена була стратегія низки перетворень. Що передбачали виведення економіки України на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та  економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою. У 2000 р. ВВП зріс на 5,8%, обсяг промислової продукції зріс на 12,9%, товарів народного вжитку – на 24,5%, обсяг сільськогосподарського виробництва зріс на 9,2%, реальний наявний грошовий дохід населення перевищував минулорічний на 6,3%, експорт та імпорт відповідно збільшився на 18,8% і 18,2%. Указом Президента почалася приватизація землі. Проте ці зрушення не супроводжувалося відчутними якісними перетвореннями економіки та  позитивними структурними змінами.

Кінець ХХ - початок ХХІ століття став переломним періодом в історії України. В роки як і Першої, так і Другої світових воїн країна була ареною жорстоких бойових дій. З 20-х рр. ХХ ст. Україна перебувала у складі Радянського Союзу. Після проголошення Акту про незалежність України назріла необхідність проведення економічних реформ. Здійснювалися рішучі кроки в напрямку приватизації власності. При самостійному вивченні даної теми студенту рекомендовано розглянути основні тенденції розвитку економічної системи України наприк. ХІХ – поч. ХХІ ст.


Тема 6. ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. МЕРКАНТИЛІЗМ

План

6.1. Особливості економічної думки Середньовіччя. Економічні ідеї західноєвропейських мислителів у добу Середньовіччя.

6.2. Меркантилізм – перша концепція ринкової економіки.

6.3. Основні етапи розвитку меркантилізму. Економічні ідеї представників раннього та пізнього меркантилізму.

Епоха доби середньовіччя починається у V ст. і триває аж до XVII ст. Характерні ознаки господарського життя цього періоду: господарство мало натуральний характер; панування феодальних ієрархічних відносин; домінуюча сфера – сільське господарство. Мислення середньовічної людини було теологічного характеру. Засвоєння цієї теми дозволить проаналізувати особливості економічної думки та економічні ідеї мислителів доби Середньовіччя, ознайомитися з основними етапами розвитку меркантилізму та економічними ідеями представників як раннього так і пізнього меркантилізму.

6.1. Особливості економічної думки Середньовіччя. Економічні ідеї західноєвропейських мислителів у добу Середньовіччя

 

У добу Середньовіччя економічна думка ще не виокремилася у самостійну галузь знань. Феодальний лад та релігія справили визначальний вплив на розвиток економічної думки доби середньовіччя. Основними джерелами економічної думки були церковні пам’ятки та юридичні кодекси.

Пам’яткою західноєвропейської економічної думки раннього середньовіччя є «Капітулярій про вілли» Карла Великого. У творі описується процес організації та управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся земля вотчини належала лише її володарю; основна частина населення – кріпаки. Господарство мало натуральний характер, продавати дозволялося лише надлишки, а купувати лише ті речі, які не виготовлялися у вотчині.

Одним із видатних мислителів середньовіччя був Фома Аквінський (1225-1274). У своїх працях він був прихильником централізації влади і визнавав соціальну ієрархію. Стверджував, що суспільство повинно складатися з різних верств: більша частина людей має займатися фізичною працею, а меншість – розумовою. За для інтересів суспільства кожна людина повинна виконувати свої обов’язки, які установлені Богом. Приватну власність він розглядав як необхідну умову господарського життя. Обмін, на думку, Фоми Аквінського, повинен відбуватися без обману і заради спільної корисності. У своїх працях виправдовував торгівлю, з метою одержання продавцем торгового прибутку, для задоволення своїх елементарних та потреб своєї сім’ї.

Економічні ідеї мислителів Київської Русі містяться у державних документах, угодах, грамотах літописах. Першоджерелом економічних ідей на території Київської Русі була «Руська правда» – давньоруське зведення законів. Статті «Руської правди»  регламентували: становлення майнових відносин; захист прав власності феодалів на землю і залежних селян; отримання грошових і натуральних виплат.

Ще одним писемним джерелом економічної думки доби Київської Русі ХІІ ст. є «Повість минулих літ». У творі розглянуто джерела доходів та активні  зовнішньоекономічні зв’язки Київської держави. Описано про повне відокремлення ремісництва від землеробства і розвиток різних ремесел.

У Галицько-Волинському літописі ХІІІ ст. описано економічну політику, яку проводили галицькі та волинські князі. Які заохочували розвиток різних ремесел, торгівлі та міст.

6.2. Меркантилізм – перша концепція ринкової економіки

У Західній Європі у ХV ст. зароджуються економічні ідеї меркантилізму. Головною передумовою виникнення такого напряму економічної думки був розпад феодалізму та зародження капіталізму. Проте значного поширення меркантилізм набув лише у ХVІІ ст.

Зародження капіталістичних відносин припадає на ХVІ ст. Первісне нагромадження капіталу мало велике значення для формування капіталістичного способу виробництва. Дрібне товарне виробництво неспроможне було задовольнити зростаючий попит на промислову продукцію. Виникнення світового ринку прискорило розвиток капіталістичного виробництва. Необхідним стало створення великих капіталістичних підприємств, щоб виготовляли значні партії товарів на експорт. Зросло значення  торгового капіталу. Завдяки світовій торгівлі, значна частина багатств зосереджувалася у руках окремих осіб – купців та монопольних торгівельних компаніях.

Сферою дослідження економічних явищ у меркантилістів була сфера обігу. Політика меркантилізму сприяла збільшенню обсягів виробництва експортних товарів за рахунок розвитку промисловості, зокрема, мануфактурної. Активна політика протекціонізму захищала вітчизняного виробника від імпортних товарів.

6.3. Основні етапи розвитку меркантилізму. Економічні ідеї представників раннього та пізнього меркантилізму

Теорія меркантилізму у своєму розвитку пройшла два етапи. Перший етап – ранній меркантилізм і другий етап – розвинутий меркантилізм. Ранній меркантилізм виник ще до епохи Великих географічних відкриттів і був пов'язаний з утвердженням монетарної системи. Для якої характерною була теорія грошового балансу.  Згідно з теорією, завдання нагромадження грошей в країні вирішувалося адміністративним шляхом. Монетаристи розглядали золото як абсолютну форму багатства. Здійснювали регулювання  руху грошей в обігу. Існувала заборона на вивіз золота і срібла. Експортери були змушені частину виручки повертати в країні готівкою. Іноземні купці були зобов’язані всі кошти, отримані від продажу своїх товарів, витрачати на придбання товарів місцевого виробництва.

Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії.

Вільям Стаффорд у своїх працях характеризує зв'язок між вартістю грошей і вартістю товарів. Поява неповноцінної монети і псування монет королями і є причинами подорожчання товарів. У своїх працях Стаффорд обґрунтовує, те що вивезення монети закордон зумовлює зростання цін та погіршує становище народу і стверджує, що гроші є лише засобом обігу. Держава повинна заборонити: вивіз напівфабрикатів закордон та ввезення предметів розкоші та деяких інших товарів з-за кордону.

Гаспар Скаруффі (1519-1584) у своїй праці «Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом» (1582 р.) розвивав ідеї, що тяжіли до монетаризму. З метою налагодження грошового обігу у міжнародному масштабі Скаруффі запропонував встановити єдину загальноєвропейську грошову систему та визнати золото і срібло валютними металами.  Він був противником національних бар’єрів, що обмежували обіг товарів.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму замінена на мануфактурний меркантилізм. Найбільш відомими представниками цього напрямку були англієць Томас Мен, італієць Антоніо Серра, француз Антуан Монкретьєн. Пізні меркантилісти значну увагу приділяли сфері товарного обігу. Вони вважали, що багатство країни вимірюється кількістю золота і срібла, а основним джерелом багатства є зовнішня торгівля. Меркантилісти пізнього напрямку відмовилися від заборони вивозу золота закордон та жорсткої регламентації грошового обігу. Заохочувався розвиток промисловості, що виготовляла товар на експорт. Золото виступало єдиним грошовим металом. Для забезпечення інтенсивного розвитку експорту використовувалася політика протекціонізму.

Томас Мен (1571-1641) автор теорії торгового балансу. У свої працях виступає проти заборони вивозу грошей, оскільки гроші приносять багатство лише тоді, коли перебувають в обороті. Заходи, що обмежують право купця розпоряджатися власними коштами завдають лише шкоди. Найефективнішим засобом збільшення кількості грошей в країні є сприятливий торговий баланс. Т. Мен був противником будь-яких заходів, що гальмували експортну торгівлю. Багатство країни він ототожнював не лише з золотом і сріблом, а із земельним ресурсами та іншими дарами природи.

Антоніо Серра заперечував концепцію монетаризму і дотримувався теорії грошового балансу. Виступав проти заборони вивозу грошей, жорсткої регламентації їх обігу  та державного втручання в економічне життя країни.

Антуан Монкретьєн (1575-1621) спробував розробити економічні заходи, що сприяли б пожвавленню народного господарства Франції. У своїх працях значну увагу приділяв розвитку мануфактур, питанням торгівлі, мореплавства  тощо. А. Монкретьєн критикував політику французького уряду, що сприяла забезпеченню свободи торгівлі для іноземних купців. Вважав, що золото є лише передумовою для багатства і добробуту країни. Важливого значення А. Монкретьєн надає так званому «природному багатству» (хліб, сіль, вино тощо).

У своїх працях меркантилісти значну уваги приділяли проблемі збагачення країни. І ранні, і пізні меркантилісти єдиними багатством країни вважали гроші, були прихильниками їх максимального нагромадження. Ідеї меркантилізму значного поширення набули в багатьох країнах Європи. При самостійному вивченні даної теми студенту рекомендовано розглянути особливості розвитку ідей меркантилізму в соціально-економічній думці України в кінці XVI-поч. XVII ст.

Тема 7. КЛАСИЧНА ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ

План

7.1. Зародження класичної політичної економії в Англії та Франції

7.1.1. Економічні ідеї У. Петті

7.1.2. Фізіократична теорія Ф. Кене

7.2. Політекономія А. Сміта

7.3. Еволюція класичної політичної економії в XIX ст.

7.3.1. Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо

7.3.2. Теорія народонаселення та економічні ідеї Т. Мальтуса

7.3.3. Теорія Ж.-Б. Сея. Закон Сея. Теорія трьох факторів виробництва

7.3.4. Доктрина соціальних реформ і економічні погляди Дж. С. Мілля

Розвиток капіталістичних відносин у розвинутих країнах спричинив занепад меркантилізму і зародження класичної політичної економії наприк. XVII – поч. XVIII ст.  Виникла необхідність обґрунтування основних засад капіталістичного виробництва й розробки нових економічних категорій. Головні завдання при вивченні даної теми – простежити еволюцію розвитку класичної школи політичної економії та ознайомитись з базовими економічними ідеями її представників.

 7.1. Зародження класичної політичної економії в Англії та Франції. Економічні ідеї У. Петті. Фізіократична теорія Ф. Кене

Класична політична економія зародилась в Англії та Франції наприкінці XVII – на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Історичними передумовами були стрімкий розвиток мануфактурного виробництва та ринкових відносин, поява промислового капіталу, лібералізація економічної політики. Економісти-класики досліджували макроекономічні проблеми: чинники економічного зростання і розвитку, природу і причини багатства народів, розподіл національного доходу в умовах вільного ринку та ін.

Представники класичної політичної економії:

  1.  орієнтувалися переважно на розвиток виробництва, проблеми обігу розглядали як другорядні;
  2.  досліджували об’єктивні закони господарського розвитку;
  3.  використовували причинно-наслідковий, абстрактно-дедуктивний методи та системний підхід при аналізі економічних явищ і процесів;
  4.  вважали джерелом багатства продуктивну працю;
  5.  розробили трудову теорію вартості, відповідно до якої джерелом вартості є кількість затраченої на виробництво праці;
  6.  запропонували концепцію економічного лібералізму, принцип невтручання держави в господарську діяльність, у т.ч. в зовнішню торгівлю;
  7.  вважали, що сукупний попит та сукупна пропозиція в умовах вільної ринкової економіки автоматично самоврівноважуються;
  8.  розробили концепцію економічного зростання та підвищення національного добробуту шляхом нагромадження капіталу, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва та підвищення продуктивності праці.

7.1.1. Економічні ідеї У. Петті. Родоначальником класичної політичної економії був англійський економіст Вільям Петті (“Трактат про податки і збори”, 1662 р.). Вчений вперше висловив ідею про необхідність пізнання об’єктивних економічних законів; започаткував математизацію економічного аналізу; показав, що багатство створюється не в торгівлі, а в сфері матеріального виробництва, а його джерелом є продуктивна праця.

Петті перший сформулював основу трудової теорії вартості, на якій базується вся класична політекономія. Відповідно до його підходу, вартість вимірюється робочим часом, витраченим на виробництво товару, а величина вартості залежить від продуктивності праці.

Петті здійснив спробу визначити об’єктивну основу заробітної плати, встановивши її залежність від вартості засобів існування робітників. Він був прихильником низької заробітної плати. Зробив суттєвий крок вперед у вивченні ренти і ціни землі. Працював над проблемою грошового обігу, звернув увагу на залежність між кількістю грошей і товарною масою. Вважав, що як і надлишок, так і нестача грошей у торгівлі завдає шкоди країні.

Наукові положення Петті розвивали  Сміт і Рікардо.

 7.1.2. Фізіократична теорія Ф. Кене. У межах класичної політичної економії в середині XVIII ст. у Франції виникла економічна школа фізіократів (з гр. фізіо – природа, кратоз – влада). Основоположником школи був Франсуа Кене (“Економічна таблиця”, 1758 р.).

Особливості економічного вчення фізіократів:

  1.  досліджували переважно проблеми сфери виробництва, зокрема, сільського господарства, яке вважали джерелом багатства;
    1.  були прихильниками ідеї економічного лібералізму, невтручання держави в господарську діяльність;
    2.  вважали, що праця людини має бути вільною, її плоди недоторканними, а власність священною;
    3.  вивчали основи природного порядку в економіці, тобто об’єктивні закономірності її розвитку;
    4.  висунули концепцію “чистого продукту”, під яким розуміли отриманий у землеробстві надлишок продукції, що перевищує витрати виробництва;
    5.  здійснили аналіз капіталу; вважали продуктивним лише капітал, зайнятий у сфері  сільськогосподарського виробництва (поділили його на основний та оборотний), а капітал, що використовується у промисловості, є безплідним, оскільки не приносить чистого продукту.

У праці “Економічна таблиця” Кене запропонував модель відтворення сукупного продукту в суспільстві. Процес відтворення всього суспільного продукту охоплює відносини між трьома класами: продуктивним класом (селяни та фермери, тобто усі хто обробляє землю), класом землевласників (поміщики, король, церква – всі, хто одержує щорічний чистий продукт землеробства) і „безплідним” (всі громадяни, діяльність яких не пов’язана з сільським господарством).

Послідовниками Ф. Кене були А. Тюрго, В. Мірабо та ін.

 7.2. Політекономія А. Сміта

Великим класиком політичної економії є англійський економіст Адам Сміт. Його праця “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.) стала першим систематичним і повномасштабним узагальнення теоретичного досвіду попередників і заклала основу класичної традиції в економічній науці.

Теоретична система Сміта базувалася на моделі економічної людини, яка приймала рішення щодо виробництва і споживання благ, виходячи виключно з раціональних економічних мотивів незалежно від релігійних, психологічних, політичних, моральних чи інших неекономічних міркувань. Індивіди, які в умовах вільної конкуренції діють виключно у власних інтересах, в кінцевому результаті сприяють ефективному розподілу економічних ресурсів та максимізації загального багатства країни – це наслідок дії так званої “невидимої руки ринку”, яка забезпечує координацію та узгодження інтересів економічних суб’єктів.

Сміт та його послідовники теоретично обґрунтували доктрину невтручання держави в економіку, що отримала назву laissez-faire (з фр. дозвольте діяти). Рівновага в економіці встановлюється автоматично за відсутності державного втручання. Водночас, відстоюючи принципи економічного лібералізму та свободи, Сміт не заперечував участі держави в господарському житті. Основними функціями держави повинні бути: створення правового поля для приватної економічної діяльності; підтримка молодих галузей промисловості; захист прав і свобод громадян та приватної власності; забезпечення безпеки й справедливості в суспільстві; створення й утримування громадських установ. Тобто держава була покликана виконувати роль нічного сторожа в економіці.

А. Сміт досліджував проблеми економічного зростання та національного багатства. Джерелом багатства вважав як сільськогосподарське, так і промислове виробництво. Вчений виділяв такі основні фактори економічного зростання:

1) поділ праці як умова зростання її продуктивності;

2) накопичення капіталу, що базується на заощадливості.

Зростання національного багатства Сміт пов’язує зі збільшенням кількості продуктивної праці. Вчений вважав продуктивною лише працю, яка створює матеріальні цінності, а працю в нематеріальному виробництві – непродуктивною.

Сміт зробив вагомий внесок у розвиток теорії вартості. Розрізняв споживну вартість і мінову вартість. Стверджував, мінова вартість визначається затраченою працею лише в умовах простого товарного виробництва, а для розвинутого товарного виробництва вартість визначається сумою доходів: зарплати, прибутку і ренти. Вчений використовує поняття природна ціна – грошове вираження мінової вартості, і ринкова ціна – за якою товар продається. Ринкова ціна товару коливається навколо природної залежно від співвідношення попиту і пропозиції.

Сміт досліджував природу зарплати, прибутку і ренти. Визначав “нормальний” рівень заробітної плати вартістю необхідних засобів існування робітника і його сім’ї. Вчений був прихильником високої заробітної плати, оскільки вона сприяє зростанню продуктивності праці. Сміт не розмежовував такі доходи, як прибуток і процент. З розвитком промисловості і торгівлі норма прибутку, як і процента, має тенденцію до зниження, що є позитивним природним процесом. Заробітна плата – це трудовий дохід. Водночас прибуток і ренту вчений трактував як доходи, що створюються внаслідок відрахування з продукту праці, який виробляє найманий працівник.

Вчення А. Сміта здійснили значний вплив на подальшу еволюцію економічної думки.

7.3. Еволюція класичної політичної економії в XIX ст.

Ідеї економічного лібералізму і вільної конкуренції розвивали в своїх працях представники класичної школи Томас Мальтус, Девід Рікардо, Жан Батист Сей, Джон Стюарт Мілль.

7.3.1. Основні ідеї економічного вчення Д. Рікардо. Найбільший вклад у розробку класичної теорії економічного зростання зробив  Девід Рікардо (“Начала політичної економії та оподаткування”, 1817 р.). Аналізуючи довгострокові темпи економічного зростання, вчений прийшов до висновку, що вони залежать від розподілу національного продукту між різними соціальними групами. Тому головне завдання політичної економії Рікардо вбачав у дослідженні законів розподілу. Економіст виділяв три основні соціальні групи – землевласники, капіталісти-підприємці і робітники – та характеризував їхню участь у накопиченні капіталу, необхідного для економічного зростання.

Капіталісти отримують прибуток, більшу частину якого вони накопичують і спрямовують на розширення виробництва. Робітники своєю працею створюють вартість, але вони не можуть брати участь в накопиченні капіталу, оскільки отримують зарплату, обмежену прожитковим мінімумом. Землевласники, що ведуть бездіяльний спосіб життя, отримують ренту, яку повністю витрачають на особисте споживання і, в результаті, не беруть жодної участі в процесі збільшення національного багатства.

Великою історичною заслугою Рікардо є розвиток теорії трудової вартості. Вартість визначається працею, витраченою на виробництво товару. При цьому затрати капіталу розглядаються як раніше витрачена праця і включаються у вартість товару. Рікардо сформулював закон, відповідно до якого вартість товару прямо пропорційна кількості затраченої праці і обернено пропорційна продуктивності праці.

На основі трудової теорії вартості Рікардо здійснив аналіз природи  і динаміки складових національного доходу: зарплати, ренти, прибутку. Прибуток і заробітна плата – це дві складові вартості, створеної робітником. Збільшення прибутку супроводжується скороченням заробітної плати і навпаки. Прибуток – це перевищення вартості над заробітною платою. Це дохід підприємця на вкладений у виробництво капітал. Рікардо визначав ренту як частку “продукту землі”, яка виплачується землевласнику за користування нею. Її джерелом є людська праця.

Рікардо аргументував, що рано чи пізно внаслідок обмеженості природних ресурсів економічне зростання може припинитися. Зі зростанням населення зростатиме потреба в продуктах харчування. Це означатиме залучення до обробітку все менш родючих земель, що призведе до зменшення продуктивності праці в сільському господарстві і до зростання цін на продовольство.

Становище робітників з розвитком капіталізму буде погіршуватися. Грошова зарплата якщо й зростатиме, то значно повільніше, ніж ціни на продукти харчування. Реальна зарплата буде знижуватись. Величина прибутку буде зменшуватись, а рента зростатиме. Рікардо вважав, що настане момент, коли прибуток буде нульовим. Тоді економічне зростання стане неможливим.

Серед важливих наукових здобутків Рікардо – теорія капіталу і грошей, теорія порівняльних переваг у зовнішній торгівлі та ін.

 7.3.2. Теорія народонаселення та економічні ідеї Т. Мальтуса. Томас Мальтус в історію економічної думки увійшов передусім як автор теорії народонаселення (“Дослідження про закон народонаселення”, 1798 р.). В основі цієї теорії лежить ідея залежності добробуту суспільства від чисельності і темпів приросту населення.

Мальтус сформулював закон народонаселення, відповідно до якого населення зростає в геометричній прогресії, а пропозиція продуктів харчування – в арифметичній прогресії. Це, в свою чергу, пов’язане зі законом спадної родючості ґрунтів: додаткові вкладення праці й капіталу в обробіток землі з часом не супроводжуються відповідним зростанням кількості сільськогосподарської продукції, тому земля не може прогодувати населення планети, яке швидко зростає.

Вчений зробив висновок, що надмірно швидке розмноження людей є головною причиною бідності. Покращення умов життя, у свою чергу, завжди веде до зростання народжуваності. Тому Мальтус розглядав оплату праці як важливий економічний чинник обмеження приросту населення. Він сформулював залізний закон заробітної плати, відповідно до якого незалежно від можливості короткострокового зростання заробітної плати, в довгостроковому періоді вона неминуче буде повертатися до рівня прожиткового мінімуму.

На думку Мальтуса, суспільство повинно регулювати процес зростання населення країни. Вчений закликав регулювати народжуваність з допомогою моральних обмежень, пізніх шлюбів, відмови бідного населення від народження дітей та ін. Крім цього, зауважував, що на кількість населення впливають війни, стихійні лиха, хвороби, епідемії, виснажлива праця, погані умови життя, шкідливі звички та ін.

Вчення Мальтуса про народонаселення отримало назву мальтузіанство.

 7.3.3. Теорія Ж.-Б. Сея. Закон Сея. Теорія трьох факторів виробництва. Важливою макроекономічною проблемою, яку вивчали представники класичної школи, була проблема економічної стабільності та рівноваги. Більшість економістів-класиків дотримувались теорії ринків, розробленої французьким економістом Жаном Батистом Сеєм в трактаті “Політична економія” (1803 р.). Пізніше ця теорія отримала назву “закон Сея”. Економічні погляди Сея сформувалися під впливом праць Сміта. Вчений був прихильником ідей економічного лібералізму та гармонії економічних інтересів суб’єктів ринкової економіки.

Відповідно до закону Сея, пропозиція створює попит такої ж величини. Тобто сума факторних доходів, отриманих за виробництво певного обсягу продукції, неодмінно достатня для придбання цього обсягу продукції. В результаті, не може існувати надлишку попиту чи пропозиції. Виробництво і споживання є взаємозалежними.

Сей обґрунтував можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Стверджував, що загальне перевиробництво стає неможливим тому, що в масштабі суспільства пропозиція і попит завжди врівноважуються. Водночас вчений допускав можливість порушення пропорцій між попитом і пропозицією на окремих товарних ринках. Якщо окремі товари не продаються, то це означає, що їх вироблено надто багато, або інших товарів вироблено надто мало. Порушення рівноваги в економіці може статися лише через те, що внутрішні пропорції виробництва відрізняються від того, чому надають перевагу споживачі, а не через те, що випуск загалом надлишковий.

Сей розробив теорію трьох факторів виробництва, відповідно до якої три основні фактори виробництва – праця, капітал і земля – створюють вартість товарів та, відповідно, доходи власників цих факторів: зарплату найманих робітників, прибуток (процент власників капіталу + дохід підприємців) і ренту землевласників. Виходячи з цієї теорії, між власниками факторів виробництва існує гармонія економічних інтересів. Вони взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі виробництва.

Сей визначив провідну роль машинного виробництва та технічного прогресу у створенні багатства нації. Розглядав підприємців як ключовий чинник економічного розвитку.

7.3.4. Доктрина соціальних реформ і економічні погляди Дж. С. Мілля. Із завершенням в Англії промислового перевороту антагонізм між найманими робітниками, капіталістами і землевласниками поглиблювався. У 20-х рр. ХІХ ст. класична політична економія, досягнувши кульмінації свого розвитку, почала втрачати позиції в економічній науці.

Завершенням класичної економічної теорія є праці англійського філософа та економіста Дж. Ст. Мілля (“Основи політичної економії”, 1848 р.). Особливість його методології полягала в розмежуванні законів виробництва і законів розподілу. Вчений вважав, що закони виробництва вічні, незмінні, мають всезагальний характер і не залежать від волі людини, в той час, як закони розподілу мають історичний характер і визначаються суспільством свідомо. Мілль узагальнив та систематизував основні економічні погляди своїх попередників, а також висловив ряд нових ідей.

Мілль зробив значний внесок у розробку теорії попиту і пропозиції. Стверджував, що не лише попит і пропозиція впливають на ціну, але й ціна, в свою чергу, змінює попит і пропозицію. Його ідеї стали передумовою неокласичної теорії ціноутворення А. Маршалла.

Вчений досліджував економічну динаміку. Виявив позитивний вплив інфляції на економічне зростання. Вважав, що зниження норми прибутку стримує економічний розвиток, тому треба шукати шляхи її зростання.

Вартість продукту Мілль визначав витратами виробництва. До останніх відносив лише величину зарплати і прибутку, не беручи до уваги вартість основного капіталу.

Економіст проаналізував природу економічних спадів та обґрунтував можливість безкризового розвитку ринкової економіки. Вважав, що торговельна криза є результатом надлишку спекулятивних закупівель, а не наслідком перевиробництва.

Важливим науковим доробком Мілля було те, що він заклав основоположні принципи для реформізму, розробивши власні рекомендації для вдосконалення суспільного устрою. Вчений виступав за полегшення умов життя народу, доступність освіти для широких верств населення, зменшення нерівності у розподілі доходів та ін. Вважав, що найкраще для людства було б якби ніхто не був бідним і ніхто не прагнув стати багатшим.

Мілль пропонував ліквідувати найману працю на засадах удосконалення інституту приватної власності шляхом створення кооперативно-виробничих асоціацій. На думку вченого, це дозволило б подолати суперечності між власниками капіталів і найманими робітниками та породити між ними відносини партнерства, що, в свою чергу, сприяло б зростанню продуктивності праці. 

Вчений висловив ідею про реформування відносин власності на землю. Визначав ренту як аномальне явище, незароблений дохід землевласників, який виникає за рахунок перерозподілу прибутку і зарплати. У зв’язку з цим, обґрунтовував необхідність стягнення з доходів землевласників спеціального податку.

Мілль пропонував обмежити майнову нерівність у суспільстві шляхом локалізації права успадкування. Розглядав право успадкування як несправедливе, тому що люди можуть збагатитись за рахунок інших, зовсім не використовуючи свої здібності. Вважав виправданим передачу власності у спадок лише в межах помірного забезпечення.

Мілль проаналізував економічну роль держави. Засуджував політику протекціонізму, а також надмірного, необґрунтованого втручання держави в економічні процеси. Водночас був переконаний, що система вільної конкуренції не завжди може забезпечити розв’язання всіх економічних проблем. На думку вченого, держава повинна гарантувати створення інфраструктури, розвиток науки і системи соціального забезпечення, законодавче регулювання відносин власності, здійснення судочинства, стягування податків тощо.

Основним економічних важелем впливу держави на процеси виробництва та розподілу вчений вважав податкову систему. Наголошував на необхідності дотримування загальних принципів оподаткування: справедливості, рівномірності, платоспроможності та ін. Заслугою вченого було обґрунтування необхідності прогресивного оподаткування та встановлення неоподатковуваного мінімуму.

Основні економічні ідеї представників класичної школи згодом лягли в основу неокласичної науки, зокрема теорій економічного зростання, граничної корисності, граничної ефективності факторів виробництва, попиту і пропозиції та ін.

Подальший розвиток ринкових відносин, пов'язаний з розкладом та занепадом дрібного виробництва, майновим розшаруванням населення, концентрацією багатства на одному полюсі й злиденності – на другому, загостренням соціальних суперечностей та кризових явищ в економіці, сприяв переосмисленню ідей класичної школи щодо гармонії приватних і суспільних інтересів. У першій половині XIX ст. у європейській економічній думці був започаткований критичний напрям у політичній економії.

Основними представниками класичної школи політичної економії були: У. Петті, Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж.-Б. Сей, Дж. С. Мілль. Вчені досліджували чинники економічного зростання і розвитку, природу і причини багатства народів, розподіл національного доходу в умовах вільного ринку. Вважали джерелом багатства продуктивну працю. Серед важливих наукових досягнень економістів – розробка трудової теорії вартості. Представники класичної школи дотримувались концепції економічного лібералізму, принципу невтручання держави в господарську діяльність.

При самостійному опрацюванні даної теми студентам рекомендовано ознайомитись з головними ідеями українських економістів-класиків: С. Десницького, М. Балудянського, І. Вернадського.

Тема 8. КРИТИЧНІ НАПРЯМИ В ПОЛІТИЧНІЙ ЕКОНОМІЇ

План

8.1. Виникнення критичних концепцій щодо пануючої класичної політичної економії. Економічні погляди С. де Сісмонді

8.2. Економічна теорія А. Сен-Сімона

8.3. Економічне вчення К. Маркса. Основні ідеї “Капіталу”

8.4. Зародження історичної школи. Національна політична економія в Ф. Ліста

8.5. Німецька історична школа (В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебрандт)

8.6. Нова історична школа (Г. Шмоллер, Л. Брентано, К. Бюхер, В. Зомбарт)

У першій половині ХІХ ст. в економічній науці виникли критичні концепції щодо пануючої класичної політичної економії. Це було зумовлено розвитком капіталістичного виробництва, появою кризових явищ в економіці та загостренням соціальних суперечностей. При вивченні даної теми основними завданнями є: ознайомитись з економічними поглядами Сісмонді та Сен-Сімона, засвоїти основні постулати марксизму, проаналізувати ключові ідеї представників історичної школи, зрозуміти відмінності між старою і новою історичними школами.

  1.  Виникнення критичних концепцій щодо пануючої класичної політичної економії. Економічні погляди С. де Сісмонді

 Розвиток капіталістичного виробництва наприк. XVIII - І пол. XIX ст. призвів до появи великої промисловості і занепаду дрібного товарного виробництва, зубожіння робітників, майнового розшарування населення, кризових явищ в економіці та загострення соціальних суперечностей. Це зумовило появу критичного напряму в політичній економії у першій пол. XIX ст. Його представники не відмовлялися від теоретичних постулатів класичної школи, однак критикували капіталізм та деякі ідеї А. Сміта і його послідовників.

Першим критиком капіталістичної системи господарювання був французький економіст швейцарського походження Сімонд-де-Сісмонді ("Нові начала політичної економії", 1819 р.). Спочатку Сісмонді пропагував ідеї класичної політичної економії щодо економічного лібералізму, вільної конкуренції і торгівлі. Однак пізніше вчений засуджував вільну конкуренцію, критикував протиріччя капіталістичного виробництва, обґрунтовував необхідність державного втручання в економічні процеси, реформування капіталізму, повернення до дрібного товарного виробництва.

Сісмонді стверджував, що свобода конкуренції призводить до формування двох зовсім протилежних класів (робітників і власників) та посилює нерівність у суспільстві. Вчений відрізняв трудові доходи від нетрудових. Земельну ренту і прибуток капіталістів він вважав результатом пограбування трудящих. Вчений наголошував на тому, що добробут суспільства залежить від справедливого розподілу створеного багатства, а це є можливим в умовах дрібного товарного виробництва.

Наріжним каменем вчення Сісмонді є теорія економічних криз. Вчений приходить до висновку, що для реалізації всіх вироблених товарів необхідно, щоб обсяг виробництва відповідав доходам суспільства. З розвитком капіталізму, стверджує він, звужується внутрішній ринок. Це пов’язано зі зменшенням доходів робітників і нагромадженням капіталістами частини свого доходу. В результаті, все більшу частину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

Отже, кризице результат внутрішніх суперечностей капіталізму, наслідок загального перевиробництва і, відповідно, недоспоживання. Сісмонді пропонує урядам припинити розвиток капіталізму і сприяти встановленню загального добробуту й достатку за умов дрібного товарного виробництва.

Ідеї Сісмонді сприяли подальшому розвитку соціалістичних вчень та історичної школи.

8.2. Економічна теорія А. Сен-Сімона

У XVIIIXIX ст. з критикою капіталістичного ладу виступали також представники пізнього утопічного соціалізму (К. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен). Одним з найбільш відомих представників французького утопічного соціалізму був Клод Сен-Сімон (“Про промислову систему”, 1821 р., “Нове християнство”, 1825 р.).

Сен-Сімон, на відміну від класиків, вважав, що капіталістичний устрій не є природним та вічним і він суперечить людській природі. Як стверджував учений, в умовах капіталізму відбувалося протистояння двох класів: бездіяльних власників, які отримували паразитичні доходи (великі землевласники, капіталісти-рантьє, військова та судова бюрократія) та індустріалів, які займались суспільно корисною діяльністю й отримували трудові доходи (фермери, фабриканти, торговці, наймані робітники, вчені, художники та ін.). Сен-Сімон працював над моделлю нового суспільного ладу, у якому зникли б соціальні відмінності та класи. При цьому важливого значення надавав розвитку науки, розуму і свідомості, а економічним чинникам і класовій боротьбі відводив другорядну роль.

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Сен-Сімона:

1) панування великого машинного виробництва, прихід до влади індустріальної еліти;

2) управління з єдиного центру відповідно до певних науково-обґрунтованих планів розвитку виробництва і розподілу продуктів, розроблених науковцями;  процес управління повинні здійснювати найбільш досвідчені промисловці, а реалізовувати ці плани покликані робітники;

3) прихід, на зміну конкуренції, асоціації, заснованої на принципах абсолютної рівності та обовязкової праці для всіх на користь людства. Праця оцінюватиметься за принципом: “від кожного – за здібностями, кожному – за його внесок”. Це сприятиме поступовому зникненню класів та соціальних відмінностей, крім тих, які базуються на праці та здібностях;

4) збереження приватної власності, яка буде знаходитися під контролем суспільства і даватиме власнику право отримувати винагороду на капітал;

5) забезпечення державою захисту осіб, які працюють, від непродуктивних дій бездіяльних людей, гарантування їм охорони й свободи у виробничій діяльності.

Рушійною силою економічного розвитку вчений вважав освічених людей. Він заперечував революційні методи зміни суспільного ладу й наголошував на можливості мирного і швидкого переходу до омріяного ідеалу. Можливі соціальні протиріччя повинні вирішуватися мирним шляхом, де велику роль відіграватимуть особистості і реформи. А все суспільство повинно об'єднуватися новою релігією – “новим християнством”.

8.3. Економічне вчення К. Маркса. Основні ідеї “Капіталу”

Марксистська політична економія була започаткована у 40-і рр. XIX ст. Її засновниками стали німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).

Розвиток капіталізму в середині XIX ст. створив соціально-економічні передумови для виникненя марксизму. Періодичні кризи перевиробництва свідчили про неспроможність економіки саморегулюватися з допомогою конкурентного ринкового механізму. Загострювались соціальні суперечності в суспільстві, виникали революційні потрясіння. Робітничий клас, сформований на основі промислового перевороту, все частіше виступав на політичній арені.

Економічні погляди К. Маркса відображені в його праці "Капітал", виданій у 4-ох томах (1867 р., 1885 р., 1894 р., 1905-1910 рр.). Центральним елементом економічної теорії Маркса є вчення про вартість і додаткову вартість. Вчений розвинув теорію трудової вартості класичної політичної економії. Вважав, що єдиним джерелом вартості є праця, а величина вартості товару визначається суспільно необхідним часом, затраченим на його виробництво.

Маркс вводить поняття товар "робоча сила" (здатність до праці). Вартість робочої сили дорівнює вартості життєвих засобів, які має спожити найманий робітник, щоб підтримувати своє життя та забезпечувати відтворення робочої сили. Жива праця в процесі виробництва відтворює власну вартість, відновлює вартість засобів виробництва, які належать капіталісту, а також створює додаткову вартість, що також привласнюється капіталістом у формі прибутку. Отже, додаткова вартість – це надлишок вартості товарів над вартістю спожитих засобів виробництва і робочої сили.

Відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої сили називається нормою додаткової вартості і вказує на ступінь експлуатації робочої сили. Маркс наголошує на нерівноправності найманих працівників і капіталістів. Останні можуть диктувати свої умови, що стає причиною постійних економічних і соціальних потрясінь.

Важливою складовою в економічній системі Маркса є теорія грошей і капіталу. Вчений виділяє 5 функцій грошей: міра вартості, засіб обігу, засіб створення скарбів (нагромадження), засіб платежу, функція світових грошей.

Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась з допомогою грошей, історично зумовили виникнення капіталізму. За капіталізму гроші самозростають. Причиною цього є виробничі відносини, що базуються на експлуатації. Гроші є першою формою прояву капіталу.

Капітал у процесі обігу перебуває в таких формах:

1) грошовий капітал (капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва, перетворюючи грошовий капітал у товарний);

2) виробничий капітал (відбувається тимчасове припинення процесу обігу, перехід товарного капіталу у виробничу форму; в процесі виробництва до вартості робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість);

3) товарний капітал (відбувається відновлення процесу обігу і продаж капіталістом вироблених товарів, тобто зворотній процес перетворення товарної форми капіталу в грошову, але тепер капіталіст має в своєму розпорядженні більшу суму грошей).

Таку послідовну зміну форм капіталу Маркс називає кругообігом капіталу. Вчений робить висновок про те, що загальний рух капіталу підпорядкований єдиній меті капіталістичного виробництва – створенню додаткової вартості.

Додаткова вартість є основою розширеного відтворення. За рахунок додаткової вартості капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і робочої сили з метою продовження процесу виробництва, але вже не розширеній основі. Однак це, в свою чергу, призводить до зростання додаткової вартості, що її привласнює капіталіст.

Капіталізація частини додаткової вартості, тобто її перетворення на капітал, є процесом капіталістичного нагромадження. Факторами, що впливають на процес капіталістичного нагромадження, є ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, частка додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста та ін.

Під впливом науково-технічного прогресу у структурі капіталу починає переважати постійна його частина (тобто вартість засобів виробництва) над змінною (вартість робочої сили). Це означає, що капіталістичне розширене відтворення призводить до зростання безробіття. “Робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, водночас виробляє все більше засобів виробництва, які роблять його відносно надлишковим населенням”.

Отже, за законом капіталістичного нагромадження, зі збільшенням нагромадження погіршується становище робітничого класу, зменшується його частка в національному доході, відбувається моральна деградація, а водночас зростає загроза класової боротьби, яка призведе до зміни існуючого ладу.

Значний внесок у розвиток економічної думки зроблено Марксом при аналізі процесу суспільного відтворення. Маркс запропонував власну концепцію економічних криз перевиробництва. Основна умова відтворення суспільного капіталу – вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту, великої кількості різних товарів. Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції точно відповідав ринкові попиту. За капіталізму створення таких умов неможливе. Тому кризи при капіталізмі є неминучими.

Причини економічних криз, за Марксом:

1) відсутність автоматичного зростання сукупного попиту слідом за безперервним розширенням виробництва; 

2) нерівномірність відтворення та циклічності оновлення основного капіталу, масова заміна якого відбувається періодично, з інтервалом 10-12 років.

Маркс запропонував оригінальну теорію розподілу доходів, суть якої полягає в тому, що всі доходи промислових, торговельних, і грошових капіталістів, а також землевласників (прибуток, процент і земельна рента) є результатом розподілу ними додаткової вартості, створеної найманими працівниками у сфері матеріального виробництва. Вчений робить висновок, що всі вони є експлуататорами.

Тобто вся система економічних поглядів Маркса була підпорядкована доказу експлуататорської суті капіталізму і обґрунтуванню неминучості його загибелі у зв’язку з внутрішніми суперечностями. Вчений робить висновок про неминучість загострення суперечностей між суспільним характером виробництва і приватним характером привласнення його результатів. Це, за його словами, призведе до соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового суспільного устрою – комунізму.

Відповідно до бачення Маркса та Енгельса, комуністичне суспільство в своєму розвитку пройде дві стадії: соціалізм і комунізм. Спільними рисами обох стадій будуть: утвердження суспільної власності; рівність трудящих; відсутність товарного виробництва, конкуренції, ринку та грошей; відсутність експлуатації; колективізм; планомірне і безкризове ведення господарства.

Соціалізм у марксистському варіанті зазнав поразки. Сучасна оцінка економічної теорії Маркса дає змогу виявити її суттєві обмеження та вразливі місця. Однак теоретичний спадок Маркса є важливим напрямом економічної думки, без якого неможливо уявити сучасну науку.

8.4. Зародження історичної школи. Національна політична економія в Ф. Ліста

Історична школа в політичній економії виникла в І пол. XIX ст. у Німеччині як реакція на поширення класичної політичної економії. Засновником історичної школи вважається німецький економіст Фрідріх Ліст ("Національна система політичної економії", 1841 р.). Вчений виступав з критикою класичної школи за ігнорування специфічних національних інтересів, за індивідуалізм, виключну увагу до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил, використання абстрактних категорій.

Вчений розробив власну теоретичну систему, в основу якої поклав історичний метод дослідження, заснований на вивченні економічних явищ та процесів у історичному контексті, врахування особливостей господарського розвитку різних націй, а також залучення до аналізу правових, культурних, морально-етичних чинників, особливостей природного середовища, ментальності народів тощо.

На противагу концепції економічної людини класиків, Ліст висуває концепцію соціальної людини, на поведінку якої впливають моральні, етичні, правові та культурні чинники. Визнає пріоритетність суспільних, національно-державних інтересів над індивідуальними.

Основні ідеї теоретичної системи Ліста:

1) вчення про "національну економію", що повинна бути спрямована на обґрунтування економічної політики, здатної забезпечити процвітання конкретної нації. Ліст заперечував існування універсальних економічних законів, оскільки кожна національна економіка має свій специфічний шлях розвитку;

2) теорія національних продуктивних сил, що є постійним джерелом суспільного добробуту та передумовою прогресивного розвитку націй. Ліст визначив завданням національної економії пошук найсприятливіших умов та засобів розвитку продуктивних сил нації, до яких відносив: моральні та фізичні сили людей; громадські та політичні заклади; природні ресурси країни; матеріальний капітал (сільськогосподарський, мануфактурний, торговельний). Важливою складовою продуктивних сил вчений вважав національну індустрію;

3) концепція стадійного економічного розвитку. Ліст виділив такі стадії економічного розитку націй: І – стан дикунства; ІІ – стан розвитку скотарства; ІІІ – стан землеробства; ІVземлеробсько-мануфактурний стан; Vземлеробсько-мануфактурно-комерційний сан. Остання стадіягосподарський ідеал, що забезпечує найкращу комбінацію та гармонійний розвиток продуктивних сил нації, мета розвитку всіх народів.

4) обргунтування активної економічної ролі держави та політика "виховного протекціонізму". Економічна політика держави має враховувати специфіку кожного етапу господарського прогресу нації з метою створення передумов неухильного зростання її продуктивних сил. Для країн, які перебувають на ІІІ і V стадіях, доцільною є політика свободи міжнародної торгівлі. Для держав, які перебувають ан IV стадії, важливим є протекціонізм, спрямований на захист молодої і ще не зміцнілої національної промисловості. Однак політика протекціонізму є виправданою лише як виховний засіб, спрямований на розбудову продуктивних сил націй та вирівнювання економічного розвитку країн – це так званий виважений протекціонізм.

На думку Ліста, за умов ринкової економіки держава покликана не лише виконувати роль “нічного сторожа”, як вважали класики, а створювати матеріальні, інституціональні та культурні передумови для швидкого індустріального піднесення країни; формування і розвитку єдиного внутрішнього ринку; узгодження суспільних інтересів та спрямування зусиль нації на реалізацію стратегічних перспективних завдань. Науковець обґрунтовує необхідність розвитку державного сектору економіки як невід’ємної складової народногосподарського комплексу.

Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів класичної школи, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але й збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.  

Вчений хоч і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважає, що вони не завжди і не всюди придатні. Політична економія має визначити, що саме зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт. Вчення Ліста стало теоретико-методологічним підґрунтям формування німецької історичної школи.

8.5. Німецька історична школа

Історичний метод дослідження, започаткований Ф. Лістом, знайшов найповніше відображення в поглядах представників старої історичної школи (Вільгельм Рошер, Карл Кніс, Бруно Гільдебрандт), яка сформувалася в Німеччині у 40-50-х pp. XIX ст.

Німецькі економісти використовували історичний метод дослідження, відкидаючи дедуктивний метод класичної школи. Вони робили акцент на емпіричному аналізі виникнення й розвитку економічних явищ та процесів у різні періоди часу. На відміну від класиків, представники історичної школи заперечували об’єктивність економічного розвитку, наполягали на відносному характері економічних законів, оскільки ті змінюються з часом і не можуть бути однаковими для різних країн. Стверджували, що господарські системи різних народів є унікальними та неповторними як результат історичної еволюції.

Представники історичної школи наголошували на необхідності аналізу еволюції економічної системи різних народів у тісному взаємозв'язку з іншими аспектами їхнього суспільного буття. Вчені звинувачували засновників класичної політичної економії в тому, що ті обмежили свої дослідження тільки сферою економіки, залишивши поза увагою мораль, право, етичні, психологічні та інші почуття людей. Вони вважали політичну економію моральною наукою, а не вченням про людський егоїзм. Стверджували, що людська поведінка визначається характерними національними "ознаками", в т.ч. ментальністю народу, чинними законами та мораллю, традиціями, а не зводиться до егоїстичних устремлінь.

Науковці бґрунтували економічну роль держави у країнах, які потребують трансформування економіки. Доводили, що спостереження за економічним розвитком різних народів дають можливість розробити економічну політику, спрямовану на досягнення суспільно важливих цілей. Вчені були прихильниками мирної еволюційної форми суспільного розвитку та відкидали революційні перевороти.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині сформулювали альтернативні класичній політекономії методологічні положення, яких згодом дотримувались їхні наступники. Водночас, використовуючи історичний метод дослідження, вони не зробили спроби побудувати цілісну економічну концепцію, альтернативну класичній. Відкинувши поняття економічного закону та абстрактно-дедуктивний метод дослідження, вчені поступово замінили економічну теорію економічною історією та економічною політикою. Вони віддали перевагу емпіричним дослідженням еволюції ринкової економіки, а не вивченню проблем та механізмів її функціонування.

8.6. Нова історична школа

У 70-х рр. ХІХ ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, основними представниками якої були: Густав Шмоллер, Луї Брентано, Карл Бюхер, Вернер Зомбарт. 

Головна відмінність нової історичної школи від старої полягала в тому, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі – етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини, зростання класових протистоянь та ідеологічних суперечностей у суспільстві. Вони намагалися розробити конструктивні програми “класового миру” і соціального партнерства, заклали основи концепцій соціальної політики. Cвоїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом. Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями і пропагувала виключно мирні реформи.

Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової школи, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, накопичення історичних фактів та статистичних даних. Вчені писали монографії з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих підприємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня. Представники нової історичної школи заперечували абстрактно-теоретичний метод економічного дослідження та ігнорували логічний аналіз. Це знижувало науковість їхніх концепцій. Вони заперечували ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів та закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства.

Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запровадив “етичний принцип”. Він доводив, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. На його думку, економічного успіху досягають люди, вчинки яких відповідають високим моральним нормам.

Важливого значення Шмоллер надавав моральному фактору у вирішенні робітничого питання. Він писав, що для його розв’язання слід виховувати моральність у робітників, щоб подолати їхнє вороже ставлення до підприємців; заохочувати об’єднання робітників у профспілки; здійснювати реформи, які усунули б занадто велику майнову нерівність та нерівність у розподілі доходів;  запобігати посиленню революційного руху серед робітничого класу. Вчений пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі “соціальної солідарності” з капіталістами.

Великою заслугою економістів нової історичної школи було те що, вони надавали великого значення державі в регулюванні господарського життя. Як стверджував Шмоллер, реалізація ідеї соціальної справедливості можлива лише за умови сильного уряду.

Брентано, як і Шмоллер, надавав визначальної ролі етичному і правовому чинникам економічного розвитку країни. Він стверджував, що теоретична економія має “другорядне значення”, порівняно з “безпосереднім спостереженням” економічних явищ. Вчений пропагував ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги й демократичні права робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Економіст абсолютизував роль профспілок, вважаючи, що вони здатні ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватної власності на засоби виробництва.

Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеологів об’єднань підприємців у картелі, вбачаючи в них найважливіший засіб для усунення криз і безробіття та стабілізації економіки. Отже, монополізацію Брентано розглядав як оздоровчий засіб для економіки. У аграрній сфері вчений наголошував на перспективності дрібного селянського господарства. Був прихильником закону спадної родючості ґрунту.

Популярною є теорія високої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибутком капіталіста і заробітною платою робітника немає суперечності, оскільки підприємці теж заінтересовані в зростанні заробітної плати найманих робітників. Справа в тому, що успіх підприємців як товаровиробників залежить від розширення ринку, збільшення платоспроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнем заробітної плати робітників. Крім цього, підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня неминуче призвели б до зростання продуктивності найманої праці й підвищення ефективності економіки.

Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, виділивши три ступені господарської еволюції народів:

самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

 міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

 народне господарство зі сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на думку вченого, зміни в сфері обігу. Вчений виходив з того, що еволюція форм обміну супроводжувалась вдосконаленням промислового виробництва та сприяла поширенню сфери впливу капіталу аж до повного охоплення ним національної економіки. Відповідно, німецький дослідник так класифікував стадії розвитку промисловості:

І – домашнє, замкнуте виробництво (капітал відсутній);

ІІ праця ремісників на замовлення (капіталом є інструмент);

ІІІ – праця на вільний ринок (капітал доповнюють приміщення та сировина);

ІV – кустарне виробництво (засоби виробництва і продукція стають капіталом підприємця-купця);

V – велике фабричне виробництво (всі складові капіталу зосереджуються у руках фабриканта-підприємця, який сам займається збутом виготовленої продукції).

Наголошуючи на вирішальній ролі грошового капіталу в розвитку національної економіки, Бюхер дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу здійснюють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.

Багатотомна праця Зомбарта “Сучасний капіталізм” (1902 р.) є одним із кращих економічних досліджень німецьких учених. У даній роботі Зомбарт спробував осмислити походження та еволюцію капіталізму. Науковець дослідив особливості "капіталістичного духу" як рушійної сили господарського розвитку націй. У складі "капіталістичного духу" він виділяв:

– дух підприємництва, пов'язаний з ініціативністю, багатством ідей, жадобою до грошей, насильством, авантюризмом, героїзмом, жагою пригод тощо;

– бюргерський (міщанський) дух, в основі якого лежать бережливість, скромність, уміння рахувати та заощаджувати, працьовитість, поміркованість, схильність до раціоналізації тощо.

Зомбарт започаткував концепцію "соціального плюралізму," згідно з якою розвиток суспільства відбувається не шляхом зміни господарських систем, а шляхом їх співіснування, приєднання основних елементів нового устрою до попередніх. Вчений був переконаний, що капіталістичне суспільство прямує до нової "змішаної" господарської системи, у якій будуть гармонійно поєднуватись приватні, кооперативні, суспільні, колективні, великі та дрібні, селянські й ремісничі господарства. Розвиток різних укладів та посилення впливу держави, на думку вченого, сприятимуть трансформації капіталізму в стабільне та високоефективне суспільство майбутнього.

Теоретична спадщина нової історичної школи здійснила значний позитивний вплив на розвиток наступних напрямів політичної економії. Її представники активно використовували історичний метод дослідження на практиці, обґрунтували єдність правових, соціальних і економічних відносин. Надавали великого значення менталітету нації, моралі і традицій як чинникам економічної поведінки людини.

Наприкінці ХІХ ст. виникли економічні школи, представники яких почали критикувати капіталізм і класичну політичну економію. Сісмонді одним з перших критикував капіталізм за злиденний стан робітників і часті кризи. Сен-Сімон та його однодумці прагнули побудувати утопічну модель ідеального суспільного устрою.

Маркс доводив експлуататорську суть капіталізму і прогнозував його неминучу загибель. Вчений закликав до соціалістичної революції, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового суспільного устрою – комунізму.

Представники історичної школи досліджували економічні проблеми з урахуванням національних особливостей народу, його менталітету, існуючих норм права, моралі, традицій тощо.

При самостійному вивченні дисципліни слід ознайомитися з книгою Зомбарта “Сучасний капіталізм”.

Тема 9. НЕОКЛАСИЧНІ ТРАДИЦІЇ В ЕКОНОМІЧНІЙ НАУЦІ

План

9.1. Виникнення та етапи розвитку сутність маржиналізму наприк. ХІХ ст.

9.2. Австрійська школа граничної корисності

9.3. Формування неокласичної економічної теорії

9.4. Кембриджська школа. Економічна теорія А. Маршалла

Наприк. XIX ст. в економічній науці відбувся перехід від класичної до неокласичної економічної теорії, який називають “маржинальною революцією”. Вивчення даної теми спрямоване на засвоєння суті та основних  етапів розвитку маржиналізму, осмислення теоретико-методологічних  підходи представників австрійської школи граничної корисності та неокласичного напрямку економічної думки.

9.1. Виникнення та етапи розвитку сутність маржиналізму наприк. ХІХ ст.

Особливістю розвитку економічної думки в останній третині ХІХ ст. стало виникнення маржиналізму (з фр. marginal – граничний, крайній) як основи неокласичної економічної теорії. Зародження маржиналізму та перехід від класичної до неокласичної теорії у 70-80 рр. ХІХ ст. в економічній літературі називають “маржинальною революцією. Радикальні зміни, що відбулися в економічній науці в цей час, пов'язані з переходом від абстрактного наукового дослідження до аналізу конкретних господарських проблем на основі використання граничних величин та нової теорії вартості (цінності).

Виникнення маржиналізму пов’язане з особливостями розвитку капіталізму наприк. XIX ст.: змінами в структурі виробництва та методах управління економікою, розвитком ринкових відносин, ускладненням господарських зв’язків, якісними зрушення в структурі споживчих потреб, формуванням ринку споживача та ін. Маржинальній революції також сприяли якісні зміни в розвитку наукового знання: кризовий стан класичної політичної економії, прогрес точних наук, еволюція гуманітарних дисциплін (філософії, психології, соціології). Спроби наблизити науку до проблем господарської практики, первинних потреб і прагнень економічних суб'єктів на основі виявлення мікроекономічних закономірностей їхньої поведінки сприяли переоцінці основних теоретичних положень класичної школи.

Характерними ознаками маржиналізму є:

субєктивно-психологічний підхід при аналізі та оцінці економічних явищ і процесів – відбулося перетворення політичної економії в науку про людську поведінку, яка вивчає переваги, бажання, інтереси та очікування суб’єктів господарювання. Водночас еволюція маржиналізму була пов'язана з поступовою відмовою від суб'єктивізму та психологізму й переходом до об'єктивного функціонального аналізу;

методологічний індивідуалізм при поясненні економічних явищ і процесів – досліджувалась поведінка окремих індивідів, які керуються власними оцінками вигод та втрат.

граничний аналіз і використання граничних економічних величин (граничної корисності, граничних витрат, граничної продуктивності та ін.) для дослідження взаємопов’язаних економічних явищ і процесів на рівні окремого споживача, фірми чи галузі;

визначення вартості (цінності) на основі граничної корисності (найменшої додаткової корисності, яку споживач отримує в результаті споживання кінцевої одиниці блага);

– аналіз раціональної економічної поведінки суб’єктів господарювання – раціональні суб’єкти господарювання в ринковій економіці вибирають альтернативні варіанти застосування обмежених ресурсів, прагнучи до максимізації своєї власної вигоди;

– визнання пріоритетності споживання над виробництвом – зосередження уваги на дослідженні сфери обміну та споживання, аналіз попиту та поведінки споживача;

ідеологічна нейтральність аналізу, деполітизація – тільки звільнення від класового підходу, характерного для класичної теорії, від впливу ідеології та політики, позаісторичний підхід дають можливість досліджувати вічні та універсальні економічні закони “чистої науки”;

– дослідження статичних, рівноважних станів, стійких до короткострокових коливань економічних змінних;

– активне впровадження кількісних методів економічного аналізу.

Маржиналізм пройшов два етапи розвитку:

  1.  70-80 рр. ХІХ ст. (В. Джевонс, К. Менгер, Л. Вальрас). Особливості:
  •  використання суб’єктивно-психологічного підходу при дослідженні економіки;
  •  причинно-наслідковий аналіз економічних явищ і процесів;
  •  визначення цінності економічних благ як вихідної категорії наукових досліджень;
  •  обгрунтування теорії граничної корисності як головної умови визначення цінності товарів;
  •  визнання пріоритетності сфери споживання щодо сфери виробництва.

2) 90 рр. ХІХ ст. – започаткування неокласичного напряму економічної думки (А. Маршалл, Дж. Кларк, В. Парето). Особливості:

– відмова від суб’єктивно-психологічного підходу;

– заміна причинно-наслідкового аналізу функціональним;

  •  відмова від пошуку вихідної категорії та першопричини ціни;
  •  створення теорії ціни, що базується одночасному вимірі граничних витрат і граничної корисності;
  •  поєднання сфери виробництва і сфери споживання у єдину цілісну систему економічного аналізу.

9.2. Австрійська школа граничної корисності

Австрійська школа граничної корисності (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк) отримала назву "суб'єктивно-психологічної". Представники цієї школи основою економічної діяльності вважали психологію суб'єкта господарювання, яка визначає його потреби, мотиви діяльності та економічну поведінку. Вчені зосередились на мікроекономічному аналізі, враховуючи фактор часу, невизначеність, очікування суб’єктів господарювання. При цьому використовували дедуктивний підхід, причинно-наслідковий аналіз, відмовляючись від складних математичних методів дослідження.

Представники австрійської школи стверджували, що відносини обміну та споживання визначають пропорції виробництва і надають йому відповідного характеру. Вони вважали суб'єктивну оцінку корисності благ визначальним чинником ціни товарів.

Теоретичні здобутки Менгера:

1) вчення про блага  речі та послуги, які задовольняють потреби людей. Вчений виділив блага нижчого порядку (призначені для безпосереднього задоволення людських потреб) і блага вищих порядків (використовуються для виробництва споживчих благ), а також економічні і неекономічні блага, взаємодоповнювані та взаємозамінювані. Менгер зробив висновок, що кількість економічних ресурсів, які використовуються у виробництві, залежить від граничної корисності предметів споживання.

2) теорія цінності, відповідно до якої цінність є суб’єктивним судженням економічних суб’єктів про значення благ, що знаходяться в їхньому розпорядженні. Цінність, як і ціна, не залежить від витрат виробництва, в т.ч. від затрат праці, а визначається граничною корисністю від споживання кінцевої одиниці блага;

3) вчення про обмін – вчений заперечував обмін, що базується на еквівалентності витрат праці. Натомість обґрунтував взаємовигідний обмін, пропорції якого визначаються співвідношенням граничних корисностей благ. Причиною обміну, на думку економіста, є відмінність суб’єктивної цінності одних і тих же благ для різних економічних суб’єктів;

4) теорія розподілу, згідно з якою пропорційність доходів розмірам виробленої продукції та оплата кожного фактора відповідно до його граничного продукту визначають рівність сукупної винагороди факторів сукупному продукту. Менгер критикував теорію заробітної плати прихильників класичної школи, згідно з якою ціна простої праці тяжіє до мінімуму засобів існування робітника та його сім’ї. Він заперечував існування експлуатації та обґрунтовував справедливий розподіл факторних доходів.

 Візер, на відміну від Менгера, не аналізував суб’єктивні потреби та оцінки окремих індивідуумів, а досліджував об’єктивні закономірності на рівні всього народного господарства, що формуються на основі багатьох індивідуальних оцінок і переваг. Економіст трактував політичну економію як розділ прикладної психології, а також відстоював ідею про первинність споживання над виробництвом.

 Основні теоретичні здобутки Візера:

1) формулювання закону витрат виробництва (“закон Візера”) – гранична корисність граничного продукту визначає ціну продуктивного блага, використаного на його виробництво. Тобто “закон Візера” показує взаємозв’язок між граничною корисністю і витратами виробництва;

2) обґрунтування теорії альтернативних витратвитрати на виробництво даного продукту залежать від альтернативних можливостей використання ресурсів, якими доводиться жертвувати для того, щоб виробляти саме цей продукт;

3) використання ординалістського (порядкового) підходу до виміру корисності благ – ранжування споживчих наборів благ на основі надання переваг одному з них.

Візер захищав приватну власність, засуджував соціалістичний ідеал суспільної власності. Вчений, на відміну від К. Менгера і Е. Бем-Баверка, був прихильником поміркованого втручання держави в економіку.

Бем-Баверк працював над розвитком теорій цінності, ціноутворення, капіталу, відсотку, очікування. Вчений був прихильником кардиналістського (кількісного) підходу до аналізу корисності.

9.3. Формування неокласичної економічної теорії

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції (90-і рр. XIX ст.), що знайшло відображення у творах представників кембриджської та американської шкіл. На противагу класичній політичній економії, спрямованій на аналіз глобальних динамічних процесів та закономірностей розвитку ринкової економіки, неокласики прагнули сформулювати закономірності оптимального господарювання та визначити принципи рівноваги на мікрорівні за умов вільної конкуренції. Вчені кардинально переглянули метод та розширили предмет наукових досліджень економіки.

Неокласики, як і представники класичної політекономії, прагнули дотримуватися

  •  принципу “чистого знання”, чистої теорії без суб’єктивізму, психологізму, ідеологічних нашарувань;
  •  ідеї саморегульованої та рівноважної ринкової економіки, яка узгоджує наміри окремих економічних суб’єктів;
  •  принципу економічного лібералізму.

Особливості методології неокласиків:

  1.  трактування економічної теорії як науки про оптимальне використання обмежених ресурсів для задоволення людських потреб;
  2.  застосування функціонального аналізу, дослідження взаємозалежностей економічних змінних; відмова від причинно-наслідкового методу класичної школи та надмірного суб'єктивізму представників австрійського маржиналізму;
  3.  аналіз статичних рівноважних господарських систем в умовах досконалої конкуренції; абстрагування від суперечностей виробництва та споживання, проблем реалізації та економічних криз;
  4.  мікроекономічний підхід – дослідження поведінки окремих фірм, які прагнуть максимізувати прибуток і споживачів, які прагнуть максимізувати корисність; трактування макроекономічної рівноваги як результату взаємодії мікроекономічних одиниць;
  5.  визначення ціни на основі взаємодія попиту і пропозиції;
  6.  поєднання сфери виробництва і сфери обігу в об’єкт цілісного системного аналізу;
  7.  широке застосування математики та економічних моделей як важливого інструменту теоретичного аналізу.

Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані "природні" закони, які визначають цінність товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві. З цією метою вчені використовували граничні величини – концепцію граничної корисності і концепцію граничної продуктивності факторів виробництва. Цінність товару визначали на основі суб’єктивної оцінки споживачем певного блага при його купівлі.

Неокласики висунули теорію загальної економічної рівноваги. Вони обґрунтовували внутрішню стійкість капіталістичної економіки, що базується на дії конкурентних сил ринку. Вчені стверджували, що механізм вільної конкуренції та ринкового ціноутворення забезпечує повне використання економічних ресурсів і "справедливу" винагороду факторів виробництва. Таким чином, неокласики відновили велику класичну традицію. Водночас у рамках неокласичної теорії було започатковане дослідження нових явищ, породжених "провалами ринку" (екстерналій, монополій, виробництва суспільних благ тощо), які викликають необхідність державного втручання в економічне життя.

Особливе місце у системі неокласичних концепцій посідають теоретичні розробки кембриджської школи.

9.4. Кембриджська школа. Економічна теорія А. Маршалла

Засновником Кембриджської школи був Альфред Маршалл – відомий англійський економіст, прихильник ідей економічної сподоби, вільної конкуренції та ринку (“Принципи економічної теорії”, 1890). Особливе місце в теоретичній спадщині Маршалла займають теорії попиту і пропозиції, ринкової рівноваги, розподілу та доходів.

Маршалл відкинув ідею пріоритетності виробництва або споживання і здійснив системне дослідження попиту і пропозиції як рівноправних ринкових сил. У теорії попиту Маршалл розмежував індивідуальний попит окремого споживача та сукупний ринковий попит; сформулював закон попиту; розробив концепцію “цінової еластичності попиту” та охарактеризував її чинники.

Розвиваючи теорію пропозиції, вчений досліджував динаміку та структуру витрат виробництва. При цьому розрізняв явні та неявні; постійні, змінні, граничні та загальні витрати. Проаналізував проблему зростання і зменшення віддачі від виробництва за умов розширення його масштабів. Сформулював закон пропозиції. Досліджував цінову еластичність пропозиції та її чинники.

Маршалл створив теорію ринкової ціни, в якій поєднав підходи класиків і маржиналістів. Відповідно до цієї теорії, на ринкову ціну впливають дві групи чинників: чинники попиту і чинники пропозиції. Відповідно, вчений виділяв ціну попиту і ціну пропозиції. Ціна попиту – це максимальна ціна, за яку споживач готовий придбати товар; вона визначається граничною корисністю. Ціна пропозиції – мінімальна ціна, за якою виробник погоджується продавати певний обсяг товару; вона визначається граничними витратами.

Маршалл представив попит і пропозицію у графічній формі. Графік, на якому перетинаються криві попиту і пропозиції, прийнято називати хрестом Маршалла”. Крива попиту відображає закон спадної граничної корисності даного товару для споживачів, а крива пропозиції – закон зростання граничних витрат для виробників. Ціна, за якої величина попиту дорівнює величині пропозиції, називається рівноважною. За такої ціни гранична корисність блага дорівнює граничним витратам на його виробництво.

Маршалл стверджував, що за умов вільної конкуренції як тільки ринкова ціна перевищує рівноважну, то величина пропозиції перевищує величину попиту і ціна почне знижуватися. Якщо ж ринкова ціна нижча за рівноважну, то величина попиту перевищувати величину пропозиції і ціна почне підвищуватися. Таким чином, вчений переконливо довів, що за умов вільної конкуренції ринкова рівновага є стійкою, оскільки будь-яке відхилення ринкової ціни від рівноважної буде повертати її у рівноважний стан. Такі зміни в економіці вчений порівнює з коливаннями маятника.

Маршалл проаналізував вплив фактору часу на взаємодію ціни, попиту і пропозиції. Вказав на необхідність розмежування довгострокового і короткострокового періодів. Стверджував, що у короткостроковому періоді на ціну впливають головно чинники попиту, а в довгостроковому періоді – чинники пропозиції.

Поряд з теорією ціни, в економічному вченні Маршалла важливе значення має теорія розподілу і доходів. Відповідно до цієї теорії, кожен фактор виробництва (земля, праця, капітал, підприємницький хист)  підлягає дії закону попиту і пропозиції. При цьому ціна попиту для фактора виробництва визначається його граничною продуктивністю, а ціна пропозиції – граничними витратами на нього. Кожний з факторів використовується тільки до моменту, коли його гранична продуктивність дорівнює його граничній вартості.

Кожна форма доходу (рента, заробітна плата, процент, підприємницький дохід) знаходиться у функціональної залежності з відповідними факторами виробництва. Національний дохід, який є результатом функціонування усіх факторів і який зростає разом зі збільшенням пропозиції кожного з них, є також єдиним джерелом попиту на будь-який з факторів виробництва.

Теоретичні здобутки Маршалла займають важливе місце в арсеналі сучасної економічної теорії. За ініціативою Маршалла термін “політична економія” в науці був замінений на більш широкий термін “економічна теорія”.

Послідовником та учнем Маршалла був Артур Пігу, автор концепції економічного добробуту (Економічна теорія добробуту, 1924).

Основою соціального добробуту суспільства є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, яке можна виразити в грошовому еквіваленті. Пігу розвинув принцип “найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. Найвищого рівня добробуту, на думку вченого, можна досягти більш рівномірним розподілом доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу й виробництво.

Пігу запропонував ідею перерозподілу доходів через активну податкову політику держави. Він обґрунтував необхідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину.

Пігу проаналізував форми державного втручання в економіку: пряму та опосередковану. Перша передбачає державний контроль над цінами та обсягами випуску продукції, друга – використання податків і субсидій як інструментів регулювання економіки. Економіст стверджував, що за умов вільної конкуренції достатньо опосередкованих методів, а з посиленням позицій монополій в економічному житті виникає необхідність прямого втручання держави.

Представники неокласичної школи досягли важливих наукових результатів, які розвивали або заперечували представники наступних економічних шкіл. Однак вони приділяли основну увагу абстрактному мікроекономічному аналізу. У зв’язку з цим, з предмету економічної науки аж до 30 рр. ХХ ст. випали макроекономічні питання, зокрема, проблеми зростання і розвитку національної економіки.

Процес переходу від класичної до неокласичної економічної теорії наприк. ХІХ ст. охоплював два етапи: 1) 70-80-і рр. – виникнення австрійської школи граничної корисності; 2) 90-і рр. – започаткування неокласичного напрямку економічної думки. Неокласики здійснювали мікроекономічний аналіз, досліджували економіку в умовах рівноваги, активно застосовували математичний інструментарій досліджень, створили теорію ціни, що базується на одночасному вимірі граничних витрат і граничної корисності;

При вивченні даної теми студентам рекомендується самостійно ознайомитися з особливостями вітчизняної економічної думки наприк.  ХІХ – поч. ХХ ст., зокрема, освоїти основні наукові ідеї М. Тугана-Барановського та Є. Слуцького.

Тема 10. ТЕОРЕТИЧНА СИСТЕМА ДЖ. М. КЕЙНСА.

НАПРЯМКИ ЕВОЛЮЦІЇ КЕЙНСІАНСТВА

План

1. Теоретична система Дж. М. Кейнса

2. Напрямки еволюції кейнсіанства

На початку ХХ ст. ідеї неокласиків про механізм автоматичного ринкового саморегулювання вже не відповідали економічним умовам. Розвиток капіталізму супроводжувався монополізацією економіки та періодичними економічними спадами. Нездатність капіталістичної економіки до планомірного розвитку найбільш гостро проявилась у роки світової економічної кризи 1929-1933 рр. Виникла необхідність посилення ролі держави в економіці. Дж. М. Кейнс став творцем нового напрямку в економічній науці, що обґрунтовував необхідність втручання держави в економічні процеси. При освоєнні даного матеріалу головним завданням є вивчення основних постулатів теоретичної системи Дж. М. Кейнса, а також напрямків еволюції кейнсіанства.

10.1. Теоретична система Дж. М. Кейнса

Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) - англійський економіст, який написав книгу «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (The General Theory of Employment, Interest and Money, 1936), який являється засновником макроекономічної школи – «кейнсіанство».

Праця «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» принесла автору всесвітню славу та визнання. Завдяки їй Кейнс назавжди увійшов в історію світової економічної теорії як лідер визначального теоретичного напряму, що знаменував наукову революцію у світовій економічній теорії. Висловлені у книзі економічні ідеї змінили траєкторію розвитку світової економічної науки XX ст. та внесли докорінні зміни у розуміння суті та спрямованості економічної політики.

Гострій критиці Дж.М. Кейнс піддав застарілу ідею невтручання держави в економічні процеси. В одній з газетних статей 1924 р. Дж.М. Кейнс заявив «Я покладаюся на державу; я відмовляюся від погляду laissez faire - правда, без ентузіазму і не тому, що відчуваю неповагу до цієї старої доброї доктрини, а тому, що, подобається вам це чи ні, часи її успіхів минули». Отже, він переконаний в тому, що автоматичне ринкове саморегулювання капіталізму належить історії, на зміну йому має прийти державне регулювання ринкової економіки.

Важливим етапом формування нових поглядів Кейнса на економічні процеси стала фундаментальна двотомна праця «Трактат про гроші» (1930), яка вийшла вже після того, як почалася світова економічна криза. Дж.М. Кейнс прийшов до нових теоретичних висновків: про відсутність автоматичного механізму врівноваження заощаджень та інвестицій; про те, що перевищення заощаджень над інвестиціями призводить до зниження ділової активності; що умовою макроекономічної рівноваги є їх рівність. Висуваються ідеї державного фінансування суспільних робіт з метою підтримки зайнятості.. Неординарна позиція Кейнса щодо співвідношення ринку та державного втручання викликала в стані опонентів різке неприйняття.

Відправним пунктом теоретичної системи Дж.М. Кейнса є сукупний попит. Він обумовлює очікувану виручку від реалізації продукції, виробленої за певного рівня зайнятості. Тобто функція сукупного попиту задається Кейнсом з урахуванням фактора очікування. В центрі аналізу знаходиться рівноважні стани економіки в короткострокових інтервалах часу. Основною сполучною ланкою між різними станами теперішнього і майбутнього виступають економічні очікування.

Теорія ефективного попиту є ключовою в інтерпретації Дж.М. Кейнсом природи і причин циклічності та безробіття. Дж.М. Кейнс вважав, що рівень сукупного попиту та його співвідношення з пропозицією визначають стан макроекономічної системи. Причини циклічного спаду економіки він пояснював недостатністю сукупного попиту, тобто його нижчим рівнем порівняно із сукупною пропозицією. Подолання нерівноваги та надвиробництва Кейнс пов’язував з досягненням ефективного попиту.

За Кейнсом, саме ефективний попит (тобто рівень сукупного попиту, який забезпечує макроекономічну рівновагу за відповідного рівня зайнятості), а не пропозиція ресурсів і зміна рівня цін, як вважали «класики», визначає стан економіки. Дж.М. Кейнс поставив зайнятість та безробіття в безпосередню залежність не від змін заробітної плати, а від динаміки ефективного попиту.

Важливим етапом теоретичного аналізу є встановлення Дж.М. Кейнсом зв’язку між споживанням, інвестиціями і національним доходом, який він здійснив на основі концепції мультиплікатора. Кількісна залежність між інвестиціями та національним доходом визначена мультиплікаційним ефектом, чи ефектом мультиплікатора.  Мультиплікатор - від латинського слова multiplico - збільшую. Кейнс зауважував, що ідею мультиплікатора він запозичив у англійського економіста Р.Ф. Кана, який вперше ввів це поняття в економічну теорію.  Мультиплікатор Кейнса - це коефіцієнт мультиплікації, що фіксує пряму пропорційну залежність між приростом інвестицій та приростом національного доходу. Він показує, у скільки разів отриманий приріст національного доходу більший за початковий приріст інвестицій, що обумовив це зростання. Іншими словами, мультиплікатор кількісно визначає множинний вплив змін в інвестиційній активності на відповідні зміни національного доходу, а як наслідок - зайнятості та споживання.

Дж.М. Кейнс підкреслював принципову відмінність власної теорії норми процента від класичних уявлень. На відміну від класиків він вважав, що норма процента не може бути компенсацією за заощадження. Адже коли людина акумулює свої заощадження у вигляді готівки, вона не отримує ніякого процента, хоч зберігає так само, як будь-хто інший.
Кейнс виходив з того, що як тільки заощадження індивіда визначені, той має обирати форму, у якій здійснюватиме їх збереження: чи у готівковій формі, чи у вигляді вкладень? Він показав, що вибір індивіда буде залежати від рівня процентної ставки. На встановлення її рівня впливає наявний ступінь надання переваги ліквідності.

Норма процента в теорії Кейнса - це ціна відмови від ліквідності, тобто відмови від збереження нагромаджених коштів у грошовій формі.  Норма процента - це «ціна», яка врівноважує нагальне бажання утримати багатство у формі готівкових грошей з наявною в обігу кількістю грошей.

Основні відмінності положень неокласичної теорії і теоретичної системи Кейнса наведені в табл. 10.1.

Таблиця 10.1.

Основні відмінності положень неокласичної теорії

і теоретичної концепції Дж.М. Кейнса

Неокласики

Дж.М. Кейнс

Предмет дослідження

Мікроекономіка, в центрі уваги фірма, атомістичний погляд на економіку як просту суму мікроструктур

Макроекономіка – національна економіка розглядається як цілісна система, що функціонує та розвивається за власними законами

Метод дослідження

Мікроекономічний метод – вивчення мікроекономічних функціональних залежностей ринку, відповідно до яких  стан національного господарства безпосередньо виводився зі стану мікроодиниць, з яких воно складається

Макроекономічний метод – вивчення макроекономічних причинно-наслідкових та функціональних залежностей, впровадження агрегованих величин

Об’єкт дослідження

Пропозиція, що автоматично породжує попит

Сукупний попит, що визначає загальний макроекономічний стан економіки, тобто обсяг національного продукту та рівень зайнятості

Проблема економічної рівноваги

Сукупна пропозиція = сукупний попит (закон Сея)

Сукупна пропозиція > сукупний попит

Спосіб відновлення ринкової рівноваги

Ринок здатний до цілковитого стихійного саморегулювання, рівновага відновлюється автоматично

Ринок втратив цілковиту здатність до стихійного саморегулювання, для відновлення рівноваги необхідні додаткові регулюючі заходи

Ринкові регулятори

Стихійні ринкові регулятори – ціни, заробітна плата, процент

Стихійні ринкові регулятори не працюють

Проблеми безробіття

Теорія добровільного

безробіття

Теорія вимушеного

Безробіття

Економічна роль держави у ринковій системі

Невтручання держави

Необхідність втручання держави для відновлення рівноваги

2. Напрямки еволюції кейнсіанства

 Учення Дж.М. Кейнса здобуло багато прихильників, особливо в післявоєнні роки, коли на перший план висунулися не проблеми зайнятості, а питання економічного зростання й економічної збалансованості. Неокейнсіанці, передусім Рой Харрод (1900-1978), Євсей Домар (1914-1997), Джон Хікс (1904-1989), багато в чому пішли далі від свого вчителя: вони аналізували втручання держави в економічні процеси, вплив науково-технічного прогресу, наполягали на державних вкладеннях у наукові дослідження й на структурній перебудові економіки.

В основу теорій економічної динаміки та довготермінового економічного зростання Р. Харрода і Є. Домара покладено такі положення Дж.М. Кейнса:

  •  стихійні коливання попиту та пропозиції призводять до неповної зайнятості й недовикористання ресурсів;
  •  державне регулювання, формуючи ефективний попит, забезпечує стабільність.

Неокейнсіанство не є одноманітною течією; у ньому можна виокремити два напрямки - вже розглянуту так звану ортодоксальну теорію (представники - Дж. Хікс, А. Хансен, Є. Домар, Р. Харрод) і ліве кейнсіанство, або кембриджську школу (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Н. Калдор та ін.). Окремо можна зазначити також посткейнсіанство, у якому щільне місце посідає А. Філліпс.

У другій половині 60-х років ХХ ст. серед прихильників економічної теорії Кейнса намітився новий поворот. Провідні неокейнсіанці Р. Клауер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Г. Гроссман, П. Девідсон, С. Вайнтрауб (США), Дж. Робінсон, Р. Кан, Г. Шекл, Н. Калдор (Велика Британія) та інші виступили з критикою кейнсіансько-неокласичного синтезу і альтернативними тлумаченнями теорії Кейнса. Відправним пунктом їх критики стало положення про те, що «стандартна кейнсіанська модель» - це лише одна з ряду можливих інтерпретацій теорії Кейнса. Звідси - витоки чіткого розмежування економічної теорії самого Кейнса та його послідовників як таких, що різняться між собою. На противагу кейнсіансько-неокласичному синтезу, або «класичному кейнсіанству», виникли різні варіанти посткейнсіанства, насамперед «монетарного» і «нового».

На противагу представникам кейнсіанської ортодоксії, посткейнсіанці виступили з обґрунтуванням ідей і принципів сучасного творчого переосмислення спадщини самого Дж.М. Кейнса, з критикою неокейнсіанської ортодоксії та необхідністю її кардинального переоцінювання. Посткейнсіанці виступили з різкою критикою прихильників «хіксіанського кейнсіанства», для яких був характерний певною мірою спрощений погляд на економіку, згідно з яким вона може зазнавати або безробіття, або інфляції (крива Філліпса, Phillips curve), тобто вони не передбачали стану стагфляції та засобів боротьби з нею (рис. 10.1).

Рис. 10.1. Крива Філліпса

Крива Філліпса - графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса, з ростом безробіття інфляція зменшується. Крива Філліпса відома з 1958 р., коли економіст О.У Філліпс опублікував роботу «Зв’язок між безробіттям і темпом змін грошової заробітної плати у Сполученому Королівстві в період 1861-1957 рр.». Він показав зв’язок між рівнем безробіття і темпами росту середньої заробітної плати. Безробіття високе, коли заробітна платня зростає повільніше, і безробіття падає, коли заробітна платня зростає швидше. Високий рівень інфляції зазвичай супроводжується низьким рівнем безробіття і навпаки.

Кейнсіанці пояснюють одночасність появи більш високих темпів безробітя та інфляції зміщенням кривої Філліпса вправо або вгору, як наслідок шоку пропозиції (або цінових шоків). Повна зайнятість змушує ціни та заробітну плату до зростання; значне безробіття та незавантаженість потужностей спонукає їх до зниження. Рівень зайнятості - причина, рух цін та заробітної плати - наслідок. Але в залежності від того, як повна зайнятість викликає інфляцію, зовсім не слідує, що інфляція викликає повну зайнятість.

У довгостроковому періоді крива Філліпса є вертикальною прямою, інакше кажучи, показує відсутність залежності між рівнем інфляції і природним рівнем безробіття.

Таким чином, можна виокремити чотири теоретичні особливості посткейнсіанства, які і є його ознаками:

  •  концептуальне протистояння неокласиці, що є ознакою приналежності до кейнсіанства;
  •  критичне ставлення до неокейнсіанської ортодоксії, радикальна критика «хіксіанського» кейнсіанства;
  •  заперечення монополії ортодоксів-неокейнсіанців на інтерпретацію кейнсіанських ідей;
  •  обґрунтування нових, неортодоксальних підходів до творчого переосмислення спадщини Дж.М. Кейнса.

Виходячи зі сказаного вище, можна вирізнити дві основні течії у структурі посткейнсіанства:

  •  американська течія посткейнсіанства, або монетарне посткейнсіанство: Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінскі;
  •  англійська течія посткейнсіанства: Дж.  Робінсон, Н.  Калдор, П. Сраффа, Л. Пазінетті, Я, Крегель, Дж. Ітуелл.

Посткейнсіанські течії різняться між собою тим, що: по-перше - мають різні ідейно-теоретичні джерела, по-друге - мають суттєві методологічні особливості, і, по-третє - відрізняються за теоретичним змістом.

Кейнсіанство та його модифіковані варіанти - неокейнсіанство та посткейнсіанство - істотно вплинули на світову економічну думку, але у сфері економічної політики їх домінування різко обмежилось у 60-70-ті роки XX ст. Ці теорії не дістали такого продовження, на яке сподівалися. Кейнсіанство було створене як теоретичне обґрунтування виходу з кризи, тому виявилося неспроможним вирішити проблеми постійного, динамічного розвитку. Це значною мірою спричинилося до активізації критики кейнсіанства та його різновидів неокласиками та неолібералами.

Дж. М. Кейнс завдяки праці “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936 р.) кардинально змінив траєкторію розвитку світової економічної науки та розуміння цілей економічної політики. Вчений започаткував використання макроекономічного методу дослідження. Вихідним пунктом його теоретичної системи є теорія ефективного попиту. Кейнс пояснював економічні спади недостатнім рівнем сукупного попиту, який може бути меншим, ніж сукупна пропозиція, та обґрунтовував необхідність втручання держави для відновлення економічної рівноваги.

Ідеї Кейнса розвивалося в межах неокейнсіанства та посткейнсіанства. При самостійному вивченні даної теми слід детальніше ознайомитися з поглядами представників нового кейнсіанства.

Тема 11. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОГО НАПРЯМУ В ХХ СТ.

План

11.1. Монетаризм

11.2. Теорія економіки пропозиції

11.3. Теорія раціональних очікувань

У 70-х рр. ХХ ст. соціально-економічні та політичні чинники зумовили поступове відродження і збагачення ліберальних ідей неокласиків (“нове класичне відродження”). Кейнсіанські та неокейнсіанські моделі державного регулювання економіки, спрямовані на управління сукупним попитом, перестали відповідати новим економічним умовам. На першому плані опинилися проблеми виробництва, економічної незбалансованості та інфляції.

Еволюція неокласичного напрямку відбувалася в межах таких шкіл: монетаризм, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань. Вивчення даної теми спрямоване на засвоєння основних теоретичних положень представників цих шкіл та їхніх рекомендацій для проведення економічної політики.

11.1. Монетаризм

Ядро економічного неокласичного напряму ХХ ст. становить монетаризм як досить суперечлива амальгама положень ряду відомих шкіл і теорій (зокрема, маржиналізму, кількісної теорії грошей, концепцій австрійської і чиказької шкіл).

Монетаризм – альтернативна кейнсіанству економічна теорія, згідно з якою сукупний обсяг продукту і рівень цін змінюються в залежності від зміни пропозиції грошей, і, отже, досягнення безінфляційного зростання економіки вимагає контролю за оборотом грошової маси.

Монетаризм розуміємо як сполучення двох принципів:

1) «гроші мають значення», іншими словами, зміни в кредитно-грошовій сфері чинять домінуючий вплив на загальну господарську кон'юнктуру;

2) центральні банки можуть регулювати загальну кількість грошей, що обертаються (Р. Селден).

Основоположником монетаризму є творець чиказької школи, лауреат Нобелівської премії 1976 р. (за досягнення у дослідженні споживчого аналізу, розробці грошово-кредитної теорії та демонстрації складності стабілізаційної політики) Мілтон Фрідман.

На відміну від кейнсіанської доктрини, ключовим пунктом кількісної теорії грошей Фрідмана є положення, що попит на гроші (хоча і не обов’язково стабільний у номінальному вирахуванні) є стабільною функцією незначного числа змінних. Проведений ним аналіз історії розвитку грошової системи США через призму співвідношення між зміною грошової маси і цінами, а також змін у номінальному доході дозволив сформулювати чотири теоретичних постулати, що зводяться до такого:

  1.  Щоб домогтися стабільності цін, важливий неінфляційний ріст кількості грошей.
  2.  Економічний ріст досяжний як при зростаючих, так і при падаючих цінах за умови, що передбачуваний їхній ріст помірний і передбачуваний.
  3.  Відносини між змінами в кількості грошей і змінами перемінних величин, що впливають на них, залишаються незмінними, незважаючи на розходження в наслідках, що викликав ріст кількості грошей.
  4.  Головний канал впливу проходить через зміни в грошах до змін у доході, а не навпаки. Зміни росту грошової маси визначають зміни інтенсивності зростання номінальних доходів.

Ядро монетарної теорії:

1. Фундаментальна відмінність між номінальною та реальною кількістю грошей;

2. Кардинальна відмінність перспектив, що відкриваються окремим індивідуумам та суспільствам в цілому при зміні номінальної кількості грошей;

3. Вирішальна роль прагнень окремих суб’єктів (відмінність понять ex ante та ex post): ex ante – затрати перевищують надходження, ex post – обидві величини виявляються рівними. Але спроби індивідуумів витратити більше, ніж вони отримують, приводять до загального росту затрат та надходжень.

4. Відмінність кінцевого стану від процесу переходу в цей стан демонструє різницю між довгостроковою статикою та короткостроковою динамікою.

5. Реальний запас грошей та його роль в процесі переходу від одного стаціонарного стану рівноваги до іншого.

Два висновки монетарної теорії відносно довгострокового періоду:

1. Номінальна кількість грошей визначається, в першу чергу, їх пропозицією.

2. Реальна кількість грошей визначається, перш за все, попитом на гроші – функціональною залежністю між попитом на реальну кількість грошей та іншими змінними економічної системи.

Монетаристи заперечували твердження кейнсіанської школи, а саме:

1) фіскальні заходи чинять сильніший вплив на стан економічної активності, ніж грошові;

2) реакція економічної кон'юнктури на фіскальні заходи більш передбачувана, ніж реакція на грошову політику;

3) вплив фіскальних заходів на економічну ситуацію виявляється швидше, ніж вплив грошової політики.

Основні відмінності положень Дж. М. Кейнса та М. Фрідмена наведено в табл. 11.1.

                                                                                                      Таблиця 11.1

Основні відмінності положень Дж.М.Кейнса та М. Фрідмана

Дж.М.Кейнс

М. Фрідман

Необхідне державне регулювання в ринкове господарство

Ринок здатний до саморегулювання

Зайнятість залежить від сукупного ефективного попиту

Економіка самостійно встановить рівень виробництва та зайнятості

Грошова маса нейтральна до виробництва

Грошова маса – причина зростання чи зміни кон’юнктури ринку

Головна проблема – зайнятість ресурсів

Головна проблема – інфляція

Необхідна гнучка грошова політика

Необхідна стабільна грошова політика

Кейнсіанство – теорія економічного зростання

Монетаризм – теорія економічної рівноваги

Дефіцит державного бюджету – спосіб стимулювання попиту

Дефіцит державного бюджету – причина інфляції

Зростання грошової маси – приводить до зниження облікової ставки

Зростання грошової маси у тривалій перспективі приведе до зростання облікової ставки

Зростання грошової маси – призведе до зростання зайнятості, а її зменшення – зменшення зайнятості

У тривалій перспективі фіксувати рівень безробіття монетарна політика не в змозі

11.2. Теорія економіки пропозиції  

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економіки пропозиції. Вона була створена після кризи 1974-1975 рр. і по суті стала основою «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв'язку з нездатністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін. Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості.

Розробники та прихильники теорії пропозиції - економісти А. Лаффер, Р. Манделл, П. Робертс, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп - визначили основні елементи економічної політики держави відповідно до концепції економіки пропозиції

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є:

  1.  зорієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію;
  2.  зниження податків, передусім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, насамперед у соціальній сфері;
  3.  регулювання пропозиції грошової маси (стримувальна монетарна політика).

Доповнюючи одне одного, представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент робили на регулюванні кількості грошей), особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання.

Вразливість кейнсіанства прихильники цієї теорії бачать в абсолютизації проблеми ефективного попиту й недооцінюванні економічних проблем формування структури пропозиції. Теоретичне обгрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення податкової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну теорію, як крива Лаффера, крива названа іменем американського економіста Артура Лаффера (див. рис. 11.1)

Рис.11.1. Крива Лаффера

Крива Лаффера - крива, яка характеризує залежність державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні. Крива показує наявність оптимального рівня оподаткування (не більше як 30-35 % доходів громадян чи прибутків фірм), за якого державні доходи досягають свого максимуму.

Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.

Можна виділити наступні основні положення теорії економіки пропозиції:

- орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит;

- повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі – забезпечення економічного зростання, а також як головний інструмент боротьби із інфляцією;

- крива А. Лаффера і оптимальний рівень податкових ставок;

- обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед – у соціальній сфері;

- обґрунтування інфляції витрат.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.

11.3. Теорія раціональних очікувань

Теорія раціональних очікувань належить до нової класичної макроекономіки, її теоретичні засади були закладені ще в 50-60-х роках XX ст. Р. Мутом, а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького університету за розроблення теорії раціональних очікувань у 1995 році став лауреатом Нобелівської премії.

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Найбільший вклад у розвиток теорії раціональних очікувань зробив Р. Лукас тим, що узагальнив, систематизував і класифікував багатоманіття обчислювальних, аналітичних, економічних, економетричних та статистичних методик, інструментарію та механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і невпорядкованим, ніби броунівський рух, і наблизив до аналізу економіки, що динамічно розвивається.

На противагу адаптивним очікуванням, раціональні очікування зорієнтовані радше на майбутнє, ніж на минуле. Р. Лукас виходить з того, що не слід розглядати споживачів і підприємців лише як об'єкти макроекономічного регулювання. «У них свій мозок, і очікування людей так само ж важливі для економіки, як економічна політика уряду. Найпростіший приклад, - вважає він, - прогноз зростання інфляції негайно пришвидшує це зростання»

Отже, теорія раціональних очікувань спирається на іншу логіку, яка асоціюється з положеннями класичної теорії. Її прихильники виходять з того, що економічні суб'єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначити майбутні зміни. Іншими словами, економічні суб'єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий досвід, а й майбутні зміни в економічній кон'юнктурі, в тому числі і зміни в економічній політиці держави. Маючи здатність передбачати майбутні зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільшою мірою відповідають їхнім інтересам. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних суб'єктів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.

Ядро теорії раціональних очікувань:

1) гроші є не просто нейтральними (по відношенню до реальних змінних, як то зайнятість, обсяги виробництва), а супернейтральними. Якщо монетаристи визнавали нейтральність грошей лише в довгостроковому періоді, то нові класики стверджують, що вони є нейтральними й в короткостроковому періоді;

2) раціональні очікування економічних суб’єктів нейтралізують, а тому роблять неефективним державне регулювання економіки у будь-яких формах – чи то бюджетне, чи то грошово-кредитне.

Нове класичне відродження наприк. ХХ ст. відбувалося в межах таких шкіл: монетаризм, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань. Монетаризм – альтернативна кейнсіанству економічна теорія, згідно з якою сукупний обсяг продукту і рівень цін змінюються залежно від зміни пропозиції грошей, і, отже, досягнення безінфляційного зростання економіки вимагає контролю за оборотом грошової маси.

Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва і зайнятості. Особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Відповідно до теорії раціональних очікувань, раціональні очікування економічних суб’єктів нейтралізують, а тому роблять неефективним державне регулювання економіки у будь-яких формах.

При самостійному вивченні дисципліни слід проаналізувати рейганомікуу США (80-і рр. ХХ ст.).

Тема 12. НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ.

НОВА ІНСТИТУЦІЙНА ТЕОРІЯ

12.1. Неоінституціоналізм

12.2. Нова інституційна теорія

У 50-60 рр. ХХ ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям – неоінституціоналізм, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук – філософії, соціології, політології, кримінології та ін. Цей напрям розвинувся на основі традиційного інституціоналізму, що був популярний на поч. ХХ ст., і найбільше визнання отримав у 80-90-х рр. ХХ ст. Окремим напрямком сучасного інституціоналізму є нова інституційна теорія, що не пов’язана з постулатами неокласиків. Основним завданням при вивченні даної теми є засвоєння основних ідей представників неоінституціоналізму та нової інституційної теорії.

12.1. Неоінституціоналізм

 Сфери неоінституційного аналізу, що перебувають на межі між «економікс» та іншими суспільними науками, а саме:

а) економіко-політологічні дослідження (теорія суспільного вибору, політична економія регулювання);

б) економіко-правові дослідження (теорія прав власності, права та злочинності);

в) економіко-соціологічні дослідження (нова інституційна економіка);

г) економіко-історичні дослідження (нова економічна історія).

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напрями:

  •  неоінституційна економіка;
  •  нова інституційна економіка

Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям - неоінституціоналізм - залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елементу до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із «захисної оболонки» неокласичної теорії. Саме тому неоінституційну економіку, яка розвивалася, розширюючи й доповнюючи «економікс», часто наводять як приклад «економічного імперіалізму». Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство – права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім'ї тощо – ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої «економічної людини». Тому стосунки між людьми тут розглядаються передусім крізь призму взаємовигідного обміну та контрактів.

Другий напрям - нова інституційна економіка - навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Засновником неоінституціоналізму із повним правом вважається Рональд Коуз. У його статтях «Природа фірми» (1937) та «Проблема соціальних витрат» (1960) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституціоналізму, з якою пов'язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

Р. Коуз запропонував принципово нове розв’язання однієї з центральних проблем XX ст. - проблеми оптимального поєднання «свідомого контролю» та ринкового регулювання економіки. Це передусім - урахування трансакційних витрат, а отже - встановлення інших зв’язків між ринком та державою. Трансакційні витрати - це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційні витрати не пов’язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують трансакцію. Американський економіст аж ніяк не заперечував загальноприйнятого положення, що сучасний ринок потребує допомоги держави, але ця допомога має здійснюватися не шляхом встановлення державного контролю, а створенням умов, і перш за все правових, що даватимуть змогу ринковому механізму самому вирішувати нестандартні ситуації, що їх породжує сучасна цивілізація.

З теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в «провалах». Теорема Коуза, власне, спростовує стандартні звинувачення в руйнуванні навколишнього середовища, що їх висувають проти ринку і приватної власності. Із неї випливає зворотний висновок - до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Трансакційні витрати - центральна пояснювальна категорія теорії прав власності. По-четверте, теорія Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а в разі високих - далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат «лікування» може виявитися гіршим від самої «хвороби».

Неоінституціоналізм - один із найяскравіших виявів цієї загальної тенденції. «Вторгнення» неоінституціоналізму у сферу правознавства, історії та організаційної теорії виявилося в перенесенні техніки мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути. Але поза звичними межами стандартні неокласичні схеми самі почали піддаватися змінам і набувати нового вигляду.

11.2. Нова інституційна теорія

Нова інституційна економіка, як уже зазначалося, відображає спробу створити нову теорію інститутів, яка не пов’язана з попередніми постулатами неокласики.

Представлена такими основними теоріями:

теорія ігор (Дж. фон  Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);

теорія неповної раціональності Г. Саймона;

економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміни в «жорсткому ядрі» неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса-Ерроу-Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком збігаються з точками оптимуму за В, Парето, або що рівновага може не існувати взагалі.

Модель раціонального вибору було піддано жорсткій критиці теорією неповної раціональності Г. Саймона, яка враховує існування не лише інформаційних витрат, а й когнітивних обмежень, де передбачається, що індивід не здатен зібрати весь обсяг інформації про угоду та про ситуацію на ринку, він також не здатен обробити зібрану інформацію оптимальним чином; урахування когнітивних обмежень вимагає перегляду принципу оптимізації, і він заміняється на принцип задоволеності. Поряд із цим, новою інституційною економікою піддається сумніву ендогенний характер уподобань та їхня стабільність.

У найширшому вигляді програму нової інституціональної економіки подано у працях представників економіки угод - Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє, наймолодшого напряму інституціонального аналізу, що переживає бурхливий розвиток. Економіка угод сформувалася в окремий напрямок у середині 80-х рр. XX ст. у Франції із представників неокласики, соціології, філософії тощо. У центрі її уваги перебувають угоди як найзагальніші межі взаємодії між індивідами.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напрями: неоінституційна економіка та нова інституційна економіка. Обидва сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Однак перший напрям – неоінституціоналізм – залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Другий напрям – нова інституційна економіка – навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики. При самостійному вивченні теми слід ознайомитися з ідеями представника неоінституціоналізму, лауреата Нобелівської премії з економіки 1993 р. Дугласа Норта.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

42649. Редактор формул MS Equation Editor 142 KB
  Мета: Опрацювати типові операції по набору формул в редакторі формул Eqution Editor. Вставити об’єкт Eqution Editor до документу Word “Натиснути ПКМ на вільній області Панелі меню вибрати пункт Налаштування далі категорію Вставка та команду Редактор формул; далі перетягнути піктограму панель інструментів. В пункті “Определить†меню “Размер†задати розмір різних елементів формул згідно з таблицею: Текст Times New Romn Cyr курсив Функція Times New Romn Cyr курсив Змінна Times New Romn Cyr курсив Рядковий грецький Symbol...
42650. Визначення технічних характеристик компютера за допомогою програмних засобів 49.5 KB
  У лівому вибираємо про що б ми хотіли отримати інформацію фрейм виконаний в стилі Провідника а справа отримуємо необхідну нам інформацію про свій комп'ютер. Опція Комп'ютер надає інформацію про версію ОС про те які оновлення стоять так звані сервіспаки і апдейти про версії Internet Explorer'а і DIRECTX і багато що інше. Тут же можна дізнатися інформацію про різні компоненти вашого ПК: тип процесора і системної плати їх характеристики докладна інформація про системну пам'ять відеокарту і інше. Вибравши підопцію можна отримати...
42651. ДОСЛІДЖЕННЯ АРИФМЕТИЧНИХ ТА ЛОГІЧНИХ ОПЕРАЦІЙ 201 KB
  Безпосередня адресація дозволяє занести на адресу призначення константу що безпосередньо вказана в команді наприклад: MOV 100; в акумулятор записується десяткове число 100. Допускається пряма байтова адресація до внутрішніх регістрів RM з номерами 0 127 наприклад MOV 25H ; в акумулятор записується вміст регістра з адресою 25Н. Наприклад передачу даних з регістру RM за номером 44Н в регістр 0Н або R0 можна реалізувати наступними способами: MOV 0H 44H; пряма адресація запис команди займає 3 байти в ROM MOV R0 44H; регістрова...
42652. Розрахунок контакних площадок елемента 196.5 KB
  Діаметр контактної площадки розраховується за формулою: де – верхнє граничне відхилення діаметра отвору; – верхнє та нижнє граничні відхилення ширини провідника відповідно приймаємо 0.; – діаметр отвору вибирається із таблиці 1. Діаметри отворів в ПП мм Номінальний діаметр монтажного отвору Максимальний діаметр вивода елемента неметалізованого Перехідного металізованого із урахуванням металізації 05 04 07 06 До 04 09 08 04 – 06 11 10 06 – 08 16 15 08 – 13 21 20 13 – 17 Площа плати. Елемент Діаметр виводу...
42653. Склад програм циклічної структури. Цикли з відомою та невідомою кількістю повторів 43.5 KB
  Які оператори циклу існують та як вони виконуються Яким оператором циклу краще програмувати ті або інші циклічні обчислювальні алгоритми Як ініциалізіруються перемінні циклу for якщо нема вираження el.
42654. Себестоимость продукции 74.81 KB
  Главными задачами развития экономики на современном этапе является всемерное повышение эффективности производства, а также занятие устойчивых позиций предприятий на внутреннем и международном рынках
42655. Строение полукружных каналов, их функциональное значение, связь с другими отделами уха и черепа 14.75 KB
  Задний лабиринт представлен системой полукружных каналов. Это три костных трубки просветом до 0.5 мм, изогнутые полукругом. Оба конца полукружных каналов открываются в преддверие.
42656. Строение перепончатой улитки, особенности звуковосприятия, нарушения слуха при поражении кортиева органа 15.29 KB
  Кортиев орган - рецепторная часть слухового анализатора, расположенная внутри перепончатого лабиринта. Воспринимает колебания волокон, расположенных в канале внутреннего уха, и передаёт в слуховую зону коры больших полушарий, где и формируются звуковые сигналы.
42657. Розробка програм зі складеними типами даних 14.81 KB
  Аномалии развития. Чаще всего отмечаются отклонения в строении надгортанника. Он может быть недоразвитым и даже совсем отсутствовать. Иногда надгортанник оказывается резко деформированным: расщепленным на несколько долей, свернутым в трубку. Существенного влияния на функцию голосоречеобразования дефекты надгортанника обычно не оказывают.