70548

Політологія: Конспект лекцій

Конспект

Политология и государственное регулирование

Термін «політика» - неоднозначний, його трактували по-різному: як певний вид соціального управління, розподілу благ, спосіб завоювання та реалізації влади, форму організації суспільства і державних інститутів, особливий вид відносин індивідів і соціальних груп та ін.

Украинкский

2014-10-22

309.19 KB

4 чел.

Політологія

Конспект лекцій

Розробила: Олійник Н.Ю.,

кандидат політичних наук

ЛІБС УБС НБУ


Тема 1. Предмет, методи і функції політичної науки

План

  1.  Політика як суспільне явище.
  2.  Взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя (срс).
  3.  Наука про політику. Методи і функції політології.

  1.  Термін "політика" походить від давньогрецьких слів - «polis – місто-держава; polites – громадяни; politike – мистецтво управління державою» - і набув поширення під впливом праці Аристотеля" Політика".

Підходи до розуміння політики

  1.  Директивний: політика – це боротьба за владу і мистецтво володарювання
  2.  Функціональний: політика – це розподіл обов’язків і повноважень у цілісному суспільному організмі за умови їх узгодження
  3.  Комунікативний: політика – це специфічний засіб взаємодії, за допомогою якого з’ясовується мета, інтереси спільноти, розробляються правила поведінки
  4.  Формально-правовий: політика – це насамперед діяльність і вплив офіційних установ та впроваджених державою правових норм

Термін «політика» - неоднозначний, його трактували по-різному: як певний вид соціального управління, розподілу благ, спосіб завоювання та реалізації влади, форму організації суспільства і державних інститутів, особливий вид відносин індивідів і соціальних груп та ін.

Різноманітність визначень терміну «політика»:

Політика — це сукупність засобів, необхідних для того, щоб прийти до влади, утримувати владу та корисно її використовувати.

Н. Макіавеллі

Політика – це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах.

М. Вебер

Політика — це сфера відносин між класами суспільства, «концентроване вираження економіки.

В. Ленін

Політика – це реалізований владою розподіл цінностей усередині суспільства.

Д. Істон

Політика – у найкращих проявах – це шляхетне прагнення до справедливості та розумного порядку; у найгірших – це корислива жадоба влади, слави, багатства.

П. Меркл

Політика — це мистецтво та практика забезпечення групових цілей.

К. Райт

Політика – це особливий вид людської діяльності, пов’язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної.

О. Семків

Політика – це різновидність продуктивної діяльності, за допомогою якої люди змінюють свою долю і соціальне оточення, шукають і здійснюють проекти майбутнього.

А. Панарін

Виділяють такі основні концепції політики: теологічну (І тис. до Р.Х.), натуралістичні (XVIII-XIX ст., географічні, біологічні, психологічні концепції), соціальні (XVIII-XX ст., соціально-економічні, правові, демократичні, культуро-антропологічні концепції тощо).

Суб’єкт політики – все те і ті, хто здійснює свідому і активну політичну діяльність.

В англійській політичній мові слово «суб'єкт» (subject) стосовно політики не вживається, оскільки там воно позначає підданого. Натомість використовується слово «актор» (actor), що латинською мовою означає «діяч».

Основними ознаками політичної суб'єктності є: здатність і можливість прийняття політичних рішень, явність засобів і можливостей реалізувати прийняті рішення, практичну участь у політичній діяльності, відповідальність за наслідки своїх політичних дій перед керівництвом, виборцями, політичними союзниками тощо.

За Г. Алмондом виокремлюють три ступені свідомості участі в політиці:

  1.  цілком безсвідома, стихійна участь;
  2.  участь напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному;
  3.  цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

За характером і місцем, яке суб’єкти посідають у суспільній структурі виокремлюють:

  1.  Соціальні - індивіди й різноманітні соціальні спільноти (соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні).
  2.  Інституціональні - політичні інститути: держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін.
  3.  Функціональні - інститути, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов (церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо).

Об’єкт – все те і ті, на кого спрямована діяльність суб’єкта.

Різновиди політики

  1.  за сферами суспільного життя – економічна, соціальна, національна, культурна тощо;
  2.  за орієнтацією – внутрішня, зовнішня;
  3.  за носіями і суб’єктами – політика держави, партії, руху тощо;
  4.  за терміном дії.

  1.  Політологія – наука про політику

У політиці, де найгірші пристрасті можуть раптово перетворити людей на фанатиків, замутити забобонами їхню свідомість, завдання політичної науки — вносити холодний, тверезий, деміфологізуючий, об'єктивний погляд.

Бро Ф. «Політична наука»

Політологія є одночасно і молодою, і однією з найдавніших наук.

Становлення науки про політику пройшло кілька етапів:

  1.  релігійно-міфологічне трактування (ІІ-І тис. до Р.Х.): панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою.;
  2.  філософсько-етичне трактування (IV ст. до Р.Х. - XVIII ст.): посилюється процес раціоналізації політичних поглядів, вони набувають філософсько-етичної форми. З'являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції, започатковуються теоретичні дослідження політики у Конфуція, Сократа, Платона і Арістотеля. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі. Він розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об'єктивних закономірностей. У центр політичних досліджень учений поставив державну владу й підпорядкував політичну науку вирішенню практичних завдань. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу. Істотний внесок у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці XVIII ст., революцій XIX ст. У другій половині XVIII - першій половині XIX ст. були сформульовані найважливіші підходи, що стали основоположними в розробленні політичних теорій і концепцій сучасності.  ;
  3.  формується філософська система політичних знань (ХІХ-І половина ХХ ст.): формується й виокремлюється політологія із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець XIX — початок XX ст. У різних країнах він відбувався по-різному. В Німеччині, наприклад, він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. У США інтенсивне оформлення політології в самостійну галузь знання розпочалося 1880 р. зі створенням при Колумбійському коледжі (пізніше перейменований у Колумбійський університет) школи політичної науки. 1903 р. у США була створена Американська асоціація політичних наук, яка започаткувала подібні асоціації в інших країнах та в міжнародному масштабі..

Становлення політології як окремої науки відбулося у 1949 р. на першій міжнародній конференції політологів під егідою ЮНЕСКО у Парижі.

Основні сфери політологічних досліджень за рішенням ЮНЕСКО:

  1.  політична теорія (і історія політичної думки);
  2.  політичні інститути (конституція, влада центральна, регіональна і місцева, економічні і соціальні функції уряду);
  3.  партії, групи і громадська думка;
  4.  міжнародні відносини (міжнародна політика, міжнародні організації і міжнародне право).

У структурі політології виділяють два рівні.

1. Теоретичну науку, що ставить своїм завданням вивчення та аналіз політичних явищ і процесів, закономірностей їх розвитку, вироблення методології пізнання політичної дійсності.

Основні складові даного рівня політичної науки:

— історія політичних вчень (дослідження становлення й розвитку політичних ідей, поглядів, течій);

— теорія політики (концепції політичної влади, політичної системи, політичної культури; партологія, елітологія, теорія міжнародних відносин, геополітика, політична глобалістика та ін.).

2. Прикладну (емпіричну) політологію, пов'язану з аналізом конкретної політичної ситуації, безпосереднім впливом на поточну політику, досягненням практичного ефекту.

Змістом прикладної політології є розробка політичних технологій, програм і процедур, спрямованих на:

— проведення виборчих кампаній;

— врегулювання політичних конфліктів;

— політичне прогнозування, планування й консультування;

— формування суспільної думки та ін.

Методи і функції політології.

Методи, що застосовуються політичною наукою, можна поділити на три основні групи.

1. Загальнотеоретичні: нормативний, порівняльний, біхевіористський, психологічний, системний, інституціональний, структурно-функціональний тощо.

2. Загальнологічні: аналіз і синтез; індукція та дедукція; абстрагування; логічний аналіз тощо.

3. Методи емпіричних досліджень: аналіз документів, анкетне опитування, спостереження, експертні оцінки тощо.

Функції політології

  1.  описова – полягає в константації фактів політичної реальності;
  2.  пояснювальна – дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення;
  3.  прогнозтична – передбачає, якою буде політична дійсність в майбутньому;
  4.  інструментальна – полягає в розробленні проектів рішень для досягнення конкретного політичного результату;
  5.  нормативно-орієнтуюча – орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей;
  6.  виховна – сприяє створенню системи громадянського, політичного виховання.

Словник основних понять та термінів теми

АПОЛІТИЗМ (від грец. a — заперечення, politike — мистецтво управління державою) — негативне чи індиферентне ставлення до політики, відчуження соціальних верств, груп та ін. суб”єктів від політичного життя; свідома відмова від участі у політиці.

Аристократія (грец. aristokratia, від aristos — кращий і kratos — влада) — найбільш привілейований стан або найвища родова знать у рабовласницькому і феодальному суспільствах, а також форма державного правління, за якої А. належить уся повнота влади в країні; на сучасному етапі — узагальнююча назва представників панівних класів і станів, а також духовної еліти суспільства.

Деспотизм (від грецьк. despoteia — необмежена влада, despotes — володар) — форма суспільного врядування, що характеризується зосередженням у руках однієї людини всієї повноти влади, яка грунтується не на законах, а на сваволі можновладця й позбавленні підвладних будь-яких політичних прав.

Олігархія (грец. oligarchia від oligos — нечисленний і arche — влада; влада небагатьох) — політичне й економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група.

Охлократія (від грец. ochlos — натовп і kratos — влада) — тимчасове або більш-менш тривале домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, “маси”.

ПОЛІТИКА (від грец. politika — державні і суспільні справи) — організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання та реалізацію влади індивідами та соціальними групами задля задоволення власних інтересів та потреб.

Сакралізація (від лат. sacer — священний) — наділення людей, інших істот, предметів матеріального світу, явищ природи та суспільного життя надприродними, священними (іноді навіть містичними) ознаками та властивостями.

Теократія (від грец. theos — бог і kratos — влада, букв. — боговладдя) — форма державного правління, за якої безпосереднім носієм влади вважається Бог, а її реалізація здійснюється переважно духовенством, главою церкви і кліру.

Фаталізм (від лат. fatalis — визначений долею, fatum — доля) — світоглядна суспільно-політична і філософська позиція, згідно з якою будь-які дії людини чи людської спільноти наперед визначені дією потойбічної сили, що повністю поглинає їх індивідуальну або ж колективну волю.

Тема 2. Політико-правова думка Стародавнього світу, періоду Середньовіччя і Відродження

План

1. Політико-правові ідеї Стародавнього Сходу.

2. Політико-правова думка періоду античності.

3. Політико-правова думка періоду Середньовіччя.

4. Політичні аспекти Реформації (срс).

5. Політичні погляди Н. Макіавеллі.

В історії політичної думки прийнято виділяти наступні етапи:

  1.  політичні ідеї Стародавнього світу – Стародавнього Сходу  і античності – ІІ тис. до Р.Х.-V ст.;
  2.  політичні ідеї Середньовіччя – V-XVI ст.;
  3.  політична думка періоду Відродження – XV- XVI ст.;
  4.  політична думка Нового часу – XVIІ- XVIІІ ст.;
  5.  сучасна політична наука – ХІХ-ХХст.

Політико-правові ідеї Стародавнього Сходу

Особливості політичних структур “східного” типу:

  1.  деспотизм;
  2.  пірамідальний характер влади і управління;
  3.  адміністративно-бюрократичний контроль основних ресурсів суспільства;
  4.  теократія.

Риси суспільної свідомості цивілізацій Стародавнього Сходу:

  1.  фаталізм;
  2.  сакралізація (обожнення) правителів і законів.

Політико-правові ідеї носили переважно релігійно-міфологічний характер, що підкреслював божественне походження існуючої влади і устрою.

Політичні ідеї в Давньому Китаї

Конфуціанство.

Конфуцій (≈551-479 рр. до Р.Х.), “Лунь юй”

  1.  патерналізм – відносини у державі повинні повторювати відносини у сім’ї;
  2.  соціальна стратифікація людей повинна бути наслідком і вираженням їх відповідної моральної градації на “достойних” і “ницих”;
  3.  всезагальне дотримання правил ритуалу (лі) робить непотрібним формальний закон.

Даосизм

Лао-цзи (VI-V ст. до Р.Х.), “Дао де цзін”

Найкраща організація суспільного життя повинна   базуватися:

  1.   на “мудрості простоти” (поверненню до природи і відмові від штучних форм людського співіснування);
  2.  на “ управлінні недіянням і невтручанням”.

Легізм

Шан Ян (390-338 рр. до Р.Х.), “Шан цзюнь шу”

Для стабілізації суспільства і успіху в політиці необхідне:

  1.  утвердження єдиних для усіх законів;
  2.  знання ситуації в державі і точний розрахунок;
  3.  використання примусу, сили.

Політико-правова думка періоду античності

Риси політичної думки античності:

  1.  політика розглядається як єдина форма цивілізованого існування людини;
  2.  держава і суспільство не відділяються одне від одного і не протиставляються одне одному;
  3.  прагнення знайти ідеальну модель держави, бо лише при ній людина здатна повністю розкрити свої здібності;
  4.  не має чіткої різниці між філософією, етикою і політикою і це зумовило моралізаторський характер політичних теорій.

Основні ідеї, які донесла нам політико-правова думка античності

  1.  ідея громадянства
  2.  ідея демократії
  3.  ідея гуманізму
  4.  ідея космополітизму (уявлення про те, що всі люди – громадяни єдиної світової держави)
  5.  ідея імперії

Політичні ідеї Платона (427-397рр. до Р.Х., “Держава”, “Закони”)

В концепції “ідеальної держави” громадяни залежно від своїх природних властивостей повинні ділитися на три стани із чітким розподілом функцій:

  1.  філософів-правителів (основна чеснота – мудрість)
  2.  воїнів (мужність)
  3.  землеробів, ремісників (поміркованість)

Забезпеченню спільних інтересів повинні бути підпорядковані їх особисті інтереси.

Реальні форми правління розглядає в міру їх деградації: аристократія, монархія, тимократія, олігархія, демократія і тиранія.

Політичні ідеї Арістотеля (384-322рр. до Р.Х., “Політика”, “Етика”)

  1.  “людина – політична тварина”
  2.   політика – це сфера державних відносин, а людина за своєю природою – громадянин
  3.  стверджує необхідність підпорядкування приватних інтересів інтересам держави
  4.  існуючі форми державного правління ділить на правильні і неправильні за принципом – чи дана форма правління сприяє досягненню загальної користі чи особистої користі правителя:

монархія                                                                     тиранія

аристократія                                                              олігархія

політія (влада середнього класу)                             демократія

Політичні ідеї Марка Тулія Ціцерона (106-43рр. до Р.Х., “Про закони”)

  1.  причиною виникнення держави є прагнення людей захистити свою власність;
  2.  держава заснована на розумі і справедливості;
  3.  в основі права лежить вимога не шкодити іншим і не зазіхати на чужу власність;
  4.  найкращою формою правління є поєднання царської влади, аристократії та демократії.

Особливості розвитку Західної Європи періоду Середньовіччя.

  1.  виникнення і розвиток національних держав;
  2.  соціально-економічні особливості: різка диференціація та ієрархієзація населення, становлення верстви рицарства, панування відносин за принципом “ сеньйор-васал”, міста отримали Магдебурзьке право;
  3.  особливості в організації влади: постійна боротьба між світською і духовною владою за панування у суспільстві, в суспільстві панували догмати Церкви і свавілля сильніших, жорстокіших.

Основні риси політичної думки Середніх віків:

  1.  середньовічне світосприйняття – теоцентричне, в якому панують уявлення про визначальну роль Бога в природі, суспільному і особистому житті та орієнтація на “спасіння душі”
  2.  некритичне сприйняття сфери політики як наслідку божественного одкровення
  3.  влада розуміється як здійснення волі Божої.

Політичні ідеї Аврелія Августина (354-430рр.), “Про град Божий”

  1.  в історії йде постійна боротьба двох держав: “Граду Божого”, породженого любов’ю до Бога і “граду земного”, породженого любов’ю до себе;
  2.  “Град Божий” не є тотожний Церкві, але саме вона є основним представником царства Божого на землі;
  3.  земна держава також є творінням Божим і її основне призначення – служіння Церкві;
  4.  повне підкорення світської влади церковній призведе до їх злиття і успішного спільного функціонування (теорія теократії);
  5.  основним принципом суспільного життя має бути заповідь “віддайте кесарю кесареве, а Богу богове”.

Політичні ідеї Томи Аквінського (1225-1274рр., “Сума теології”)

  1.  держава виступає не як безпосереднє, а опосередковане Церквою творіння Боже, головне призначення якої сприяти спасінню душ людей;
  2.  світській владі підпорядковуються лише тіла людей, а не їх душі;
  3.  всяка влада – від Бога, але є різниця між сутністю влади (сам інститут держави, який походить від Бога) і її формою (спосіб правління, структура влади, яка може походити і не від Бога);
  4.  Проти державної влади можна повстати у двох випадках:
  5.  Якщо вона виступає проти законів Бога і моральних принципів;
  6.  Якщо влада перевищує свою компетенцію (встановлює надмірні податки, незаконні побори тощо).

Остаточне рішення про законність форми влади належить Церкві.

Особливості розвитку Візантійської імперії періоду Середньовіччя.

  1.  не була завойована варварами, залишилася єдиною імперією в Європі;
  2.  соціально-економічні особливості: повільний занепад інституту рабства, розвиток приватновласницького господарства супроводжувався розширенням державної власності на землю;
  3.  особливості в організації влади: абсолютний характер імператорської влади, домінування світської влади над духовною, високий рівень централізації імперії;
  4.  політична думка спиралась на ідеї римської державності, християнства  та месіанізму.

Особливості періоду Відродження

  1.  соціально-економічні особливості: криза феодалізму, географічні відкриття, науково-технічний прогрес, бурхливе промислове піднесення, розвиток нової структури суспільства;
  2.  особливості в організації влади: процес обмеження влади монархів, поява аристократичних республік, обмеження ролі Церкви у суспільстві;
  3.  особливості політичної думки: гуманістичний характер, повернення до традицій античності, раціонально-критичний перегляд прав та свобод людини.

Політичні погляди Нікколо Макіавеллі (1469-1527рр., “Володар”, “Історія Флоренції”)

  1.  політику визначають не Бог чи християнська мораль, а   природні закони життя і людська психологія (егоїзм, прагнення до збагачення);
  2.  принцип політичного реалізму (макіавеллізм) – ціль виправдовує засоби в залежності від ситуації;
  3.  найкращою формою держави є змішана;
  4.  міць держави залежить від рівня згуртованості суспільства, яке об’єднують єдина мова, культура, загальне дотримання законів і права, також єдина релігія, школа і національна армія, домінування загальнодержавних інтересів громадян над їх приватними;
  5.  якщо немає такої єдності , то актуальними стають авторитаризм, примус.

Теорії природних прав та суспільного договору

Основні представники: Г.Гроцій (1583-1645рр.), Б.Спіноза (1632-1677рр.). Т.Гоббс (1588-1679рр.), Дж.Локк (1632-1704).

Основні ідеї:

  1.  виділяють природне право, дане людині від народження і невід’ємне (право на життя, власність, свободу) та волевстановлене право, яким наділяє держава;
  2.  суспільний договір – утворення держави як наслідок укладення між людьми добровільної угоди щодо організації суспільного життя і наділення певних осіб та інституцій владою – заради підтримання порядку, захисту прав та інтересів людей.

Т.Гоббс , “Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної і громадянської ”

До створення держави люди перебували в природному стані, були рівними і мали однакове право на все.

Це з часом призвело до “війни всіх проти всіх” і щоби вийти з такого стану люди уклали суспільний договір.

Люди встановили державну владу (єдину і нічим не обмежену) на умовах  повного та беззастережного підкорення.

Джон Локк, “Два трактати про правління”

  1.  суспільна угода, внаслідок якої відбулося відчуження права окремих людей на користь держави, не відміняє природних прав, а лише покладає на державу обов’язок захищати принципи природного права;
  2.  теорія про поділ влади (на законодавчу, виконавчу, федеративну);
  3.  заклав основи для соціоцентричної парадигми політики (взаємодія держави і громадянського суспільства).

Абсолютизм (від лат. absolutus — безумовний, необмежений) — абсолютна влада, тобто необмежена самодержавна влада, деспотична форма правління, яка грунтується на сваволі можновладця і за якої верховна влада неподільно належить одній особі — монархові (королю, царю, імператору тощо).

Гуманізм (лат. humanus — людський, людяний) — філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства.

Клерикалізм (від лат. clericalis — церковний) — суспільно-політична практика здійснення церквою, релігійно-політичними партіями та іншими релігійними організаціями системи заходів на конфесійній ідеологічній основі, спрямованих на досягнення домінуючої ролі релігії й церкви в усіх сферах суспільного життя, а також на створення теократичної держави як необхідної умови врятування людства.

Парламент (від лат. parlare — говорити) — найвищий колегіальний законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління.

Плебісцит (від лат. plebs — простий люд і scitum — рішення, постанова) — у Стародавньому Римі — рішення плебейських зборів.    Зараз — усезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання. Уперше плебісцит було проведено 1791 року при вирішенні питання про приєднання Авіньйону до Франції.

УТИЛІТАРИЗМ (від лат. utilitas – користь, вигода) – етичне вчення, за яким в основу вчинків людини покладено принцип вигоди; політичний принцип, за яким дії слід оцінювати на основі їх спроможності забезпечувати щастя найбільшої кількості людей.

Тема 3. Сучасні політичні течії

План

  1.  Політична доктрина лібералізму.
  2.  Політична доктрина консерватизму.
  3.  Сутність, характерні риси та доктрини політичного екстремізму.
  4.  Концепція анархізму.
  5.  Політичні доктрини фашизму, націонал-соціалізму та неофашизму (СРС).
  6.  Політичні концепції соціалізму.
  7.  Порівняльна систематизація ідей сучасних політичних течій (СРС).

Лібералізм – (від лат. liberalis – вільний) – суспільно політична течія, представники якої обстоюють пріорітетність індивідуальних прав та свобод особи, парламентаризм, ринкову економіку

Причини виникнення лібералізму

1. Ідеологічні підстави:

  1.  звільнення політичної теорії від теології, поширення гуманістичних ідей, теорії природних прав, цінностей Реформації;
  2.  ідея непорушності приватної власності.

2. Соціально-економічні причини:

  1.  становлення капіталізму;
  2.  поява прошарку нових власників (буржуа), які виступили із вимогами широких прав та свобод і прагненням увійти у владні структури.

Етапи розвитку лібералізму

  1.  Класичний лібералізм (XVIII-XIX ст.) – Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, І. Кант, Дж. С. Міль

Основні ідеї класичного лібералізму

  1.  віра в постійне вдосконалення людей і суспільних систем;
  2.  індивідуалізм і гуманізм;
  3.  універсальність, відкритість, гнучкість, повага до інших ідей та позицій;
  4.  свобода від обмежень зі сторони держави (ідеї “держави – нічного сторожа” і переваги громадянського суспільства над державою);
  5.  ототожнення свободи і приватної власності.

Шарль Монтеск’є (1689-1755рр.) “Про дух законів”

  1.  один із засновників географічної теорії політики;
  2.  обгрунтував теорію класичного поділу влади – три гілки влади повинні здійснюватися різними і специфічно організованими органами, закони повинна приймати тільки законодавча влада, виконавча влада не може їх змінювати, суд має бути незалежним ;
  3.  розумів свободу як право робити все, що дозволено законом.

Імануїл Кант (1724-1804рр.) “До вічного миру”

  1.  поєднує політику і мораль;
  2.   людину розглядає як абсолютну цінність, яка не може бути лише засобом для досягнення будь-яких цілей (моральний імператив);
  3.  досягнення загального миру можливе через встановлення республіканської (демократичної) форми правління;
  4.  розробляв концепцію правової держави.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873рр.) “Про свободу”, “Утилітаризм”

  1.  розвивав ідеї утилітаризму – свобода і справедливість мають цінність настільки, наскільки вони сприяють добробуту та щастю людини;
  2.  розвивав феміністичні ідеї – в праці “Залежність жінок” висунув вимогу надати жінкам право голосу нарівні з чоловіками.

2. Модернізований лібералізм (кін. XIX- поч. XX ст.) – Дж. Кейнс, М. Фуко, М. Вебер; Е. Дюркгейм, З. Фройд

3. Сучасний лібералізм (ХХ ст.) – К. Поппер, Дж. Роулз, Е. Геллнер.

Ідеї сучасного (соціального) лібералізму

  1.  визнається необхідною певна участь держави в регулюванні економічних відносин, проведення активної соціальної політики;
  2.  обмеження влади монополій;
  3.  перерозподіл матеріальних благ через систему податків і державних соціальних програм на користь нижчих верств населення;
  4.  створення моделі держави “всезагального добробуту” (соціальної держави).

Поширення лібералізму

Майже у кожній державі сучасного світу є політичні партії, які стоять на позиціях лібералізму.

Найбільші із них: Британська і Канадська ліберальні партії, демократична партія США, Ліберально-демократична партія Японії.

В Україні до ліберальних партій можна віднести: ДПУ, ЛПУ, ЛПУ(о), ЛДПУ.

Консерватизм (від лат. conservare – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і практика політичного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури (держави, сім’ї, церкви), традиційних цінностей і морально-правових засад.

Термін “консерватизм” запровадив початку ХІХ ст. Франсуа Шатобріан.

Причини виникнення консерватизму

  1.  прагнення ослабити наслідки буржуазних революцій в Європі (XVIIIст.), які використовували ідеологію лібералізму;
  2.  захист позицій аристократії, непохитність привілеїв вищих класів;
  3.  збереження божественного права монарха на владу.

Основні ідеї консерватизму

  1.  традиціоналізм – людина у свої вчинках повинна керуватися не власними бажаннями, а законами і звичаями, що існують в суспільстві;
  2.  суспільство не створене на основі договору, а дане від Бога;
  3.  політика повинна підпорядковуватися нормам моралі;
  4.  нації, як і люди, наділенні незмінними “характерами”;
  5.  окрім законів, суспільством керують звички і емоції;
  6.  людська природа переповнена лихими намірами, людський розум слабкий і немічний;
  7.   права людини підпорядковані її обов’язкам;
  8.  принцип рівності суперечить самій природі людини;
  9.  демократичне правління неможливе, бо маси ірраціональні і зобов’язані підкорятися еліті;
  10.  еліта повинна правити на підставі традицій.

Історичний розвиток консерватизму

І. Класичний консерватизм (XVIII-ХІХ ст.) – Е. Берк, Ж. де Местр

Едмонд Берк (1729-1797рр., “Роздуми про Французьку революцію”)

  1.  заперечив застосування теорії в політичній практиці;
  2.  суспільство формується історичними традиціями, тому в політиці повинен також панувати традиціоналізм;
  3.  засуджує раціоналізм, бо він веде до атеїзму і утилітаризму;
  4.  виступав проти рівності, свободи совісті та індивідуалізму;
  5.  найкращий політичний лад, як довела історія, був у Середньовіччі, тому його потрібно зберігати і поліпшувати.

Артур Шопенгауер (1788-1860рр., “Світ як воля і уявлення”)

  1.  розглядав розвиток суспільства, держави з позицій антиісторизму, песимізму (історія взагалі незмінна, намагання змінити світ і себе марні та шкідливі);
  2.  суспільство поділяв на стадо (5/6 населення) і аристократію (за походженням і рангом, грішми, розумом);
  3.  людина – дикий, мерзенний звір і природа її невиправна;
  4.  лише абсолютна монархія, що спирається на примус, здатна забезпечити захист власності, стабільність у суспільстві та вберегти звіроподібних істот від взаємовинищення.

ІІ. Сучасний консерватизм (ХХ ст.):

  1.  неоконсерватизм (Д. Белл, І.Крістол, Р. Дарендорф);
  2.  традиціоналізм;
  3.  лібертатизм (Ф. Гайєк, М. Фрідмен);
  4.  християнсько-демократична ідеологія.

Основні ідеї сучасного консерватизму

  1.  визнання безнадійної недосконалості людини, її нерозумності і гріховності, що ховаються за фасадом цивілізованої поведінки;
  2.  ствердження обмеженості людського розуму і , тому важливості традицій, інститутів, ритуалів, символів і навіть забобон;
  3.  визнання природної нерівності та нерозумності спроб соціального зрівняння за допомогою законів;
  4.   ствердження дуже важливої ролі приватної власності в забезпеченні особистої свободи і громадського порядку.

Неоконсерватизм

  1.  захист вільного ринку;
  2.  невтручання держави в перерозподіл національного доходу на користь незаможних верств, збереження нерівності і традиційної ролі еліт;
  3.  протидії масовій культурі, що перетворюється на антикультуру;
  4.  захист традиційних сімейних цінностей;
  5.  зміцнення провідної ролі США у світі як головного захисника свободи і демократії.

Традиціоналізм

  1.  закликає повернутися до традиційних опор суспільства: сім’ї, релігії, громади.

Лібертатизм

  1.  “економічний консерватизм” – повернення до вільного ринку і необмеженої свободи розпоряджатися власністю, повна ліквідація державного втручання в економіку.

Християнський демократизм

Визнає :

  1.  існування універсального порядку, що його визначає і підтримує релігія;
  2.  залежності благополуччя кожної людини від процвітання суспільства та держави і навпаки

Поширення консерватизму

З 80-х рр. ХХст. консерватизм є однією із найвпливовіших ідеологій.

До найвідоміших політиків-консеваторів відносять: М. Тетчер, Г. Коля, Р. Рейгана.

Найвпливовішими консервативними партіями є: республіканці у США, християнські демократи у Німеччині та Італії, консерватори у Великобританії.

В Україні до консервативних партій можна віднести: РХПУ, УНКП, УРП “Собор”, ХДПУ.

Екстремізм (від лат. extremus – граничний) – схильність суб’єктів політики до крайніх ідей, методів та засобів

Ознаки екстремізму:

  1.  культ сили;
  2.  заперечення будь-якого інакомислення, нав’язування своїх поглядів;
  3.  звертання не до розуму, а до почуттів, емоцій;
  4.  безкомпромісне відкидання структур та інститутів, що склалися у суспільстві, намагання їх повалити;
  5.  заперечення будь-яких компромісів.

Різновиди екстремізму

Лівий екстремізм

Течії, які оголошують себе борцями за справу пролетаріату, трудящих мас, проти капіталізму, що породжує соціальну нерівність, експлуатацію

  1.  анархізм
  2.  марксизм
  3.  більшовизм
  4.  маоїзм
  5.  “нові” ліві

Правий екстремізм

Течії, які оголошують себе борцями за національні інтереси, проти наркоманії, масової культури, олігархії

  1.  расизм
  2.  фашизм
  3.  націонал-соціалізм
  4.  неофашизм
  5.  войовничий націоналізм

Анархізм – (від грец. anarchia – безвладдя) -  суспільно-політична течія, представники якої виступають за знищення будь-якої влади, у тому числі державної, за повну, нічим не обмежену свободу людини

Основні ідеологи: У. Годвін (1756-1836рр.), М. Штірнер (1806-1856рр.), П.Прудон (1809-1865), М.Бакунін (1814-1876), П.Кропоткін (1842-1921), Н.Махно (1888-1934).

Основні ідеї анархізму

  1.  суспільство може і повинно бути організоване без примусової влади держави;
  2.  інші ієрархічні форми влади – церква, армія, підприємства, керовані капіталістами – теж мають зникнути;
  3.  у майбутньому суспільстві буде максимальний рівень особистої свободи, матеріальні товари розподілятимуться справедливо, а спільні завдання виконуватимуться на основі добровільної згоди;
  4.  засобом переходу до бездержавного суспільства може бути відмова від організованості і дисципліни, революція або виховання.

Політична доктрина марксизму

Засновники: К. Маркс (1818-1883), Ф. Енгельс (1820-1896).

Основні ідеї

  1.  “історичний матеріалізм” – продуктивні сили та виробничі відносини визначають зміст політичної та ідеологічної надбудови;
  2.  на певному етапі продуктивні сили вступають в протиріччя із існуючою економічною та політичною організацією суспільства, наступає епоха соціальних революцій, формуються нові відносини, що відповідають досягнутому рівню продуктивних сил;
  3.  способи виробництва (рабовласницький, феодальний, капіталістичний) поступово змінюють один одного;
  4.  при цих способах виробництва продуктивні сили контролює меншість, яка використовує свою економічну владу для експлуатації трудящих, привласнюючи додаткову вартість;
  5.  капіталістичний лад є перехідним і його повинен змінити комуністичний, де втілюватиметься принцип “від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”;
  6.  рушійною силою історії є боротьба класів за оволодіння засобами виробництва;
  7.  при капіталізмі зростання чисельності та зубожіння робітничого класу призведе до революційного перевороту в найбільш розвинених державах;
  8.  після революційного перевороту і до настання комунізму має бути перехідний період соціалізму у формі диктатури пролетаріату.

Концепція більшовизму

Основні ідеологи: Ленін В.І. (1870-1924), Троцький Л.Д. (1879-1940), Сталін Й.В. (1879-1953).

Основні ідеї В.І.Леніна

  1.  визнавав марксизм як єдину істину;
  2.  ідея “слабкої ланки в ланцюгу імперіалізму”, тобто перемога соціалізму внаслідок революції можлива в одній окремо взятій державі;
  3.  концепція авангардної ролі партії, яка повинна складатися виключно з “професійних” революціонерів і прищеплювати робітникам соціалістичну свідомість;
  4.  селяни є природними союзниками пролетаріату у революції;
  5.  абсолютизував класовий підхід, основна мета класової боротьби робітників – встановлення диктатури пролетаріату (через засновані на принципі прямої демократії ради, делегати яких можуть бути відкликані, і які отримають повноваження законодавчих, виконавчих, судових структур та органів правопорядку, знищення постійної армії, зведення зарплати усіх посадових осіб до зарплати робітників тощо);
  6.  згодом доповнив концепцію диктатури пролетаріату – партія має перебрати на себе контроль за урядом і зобов’язати всі органи управління перебудуватися зо партійним принципом демократичної централізації (жорстка звітність нижчих органів перед вищими);
  7.  види економічної політики: “військовий комунізм”, НЕП.

Соціалізм – (від лат. socialis – суспільний) -  суспільно-політична течія, яка стверджує ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, розподілі матеріальних благ та духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Вперше термін “соціалізм” запровадив П’єр Леру.

Утопічний соціалізм – вчення про ідеальне суспільство, засноване на спільній власності, обов‘язковій праці, справедливому розподілі

Засновники: Т. Мор (1478-1535), “Утопія”, Т. Кампанелла (1568-1639), “Місто Сонця”

Політичні ідеї Томаса Мора

  1.  запровадив термін “утопія”, який може означати “місце, якого не існує” (від лат. outopia) або “благодатне місце” (від лат. eutopia);
  2.  зображене ним суспільство є авторитарним, патріархальним та ієрархічним при абсолютній економічній рівності, де власність є спільною, немає ніякої боротьби, кожен працює задля спільного блага;
  3.  управління здійснюють найвищі політичні і релігійні посадовці, на основі встановлених засновником держави законів, метою яких є унеможливлення  неробства;
  4.  одного розуму замало для забезпечення порядку у суспільстві, розум має втілитися у низці детальних приписів і правил, а людей належить і заохочувати і змушувати до їх дотримання.

Соціал-демократична концепція

На початку ХХ ст. виникли ідеї “ревізіонізму”, які призвели до остаточного відділення соціал- демократії від марксизму.

Основні ідеологи соціал-демократії: Е. Бернштейн (1850-1932), Ч. Кросленд (1918-1977).

Основні ідеї соціал-демократії

  1.  відкинули марксистську ідею необхідності пролетарської революції;
  2.  боротьба за соціалізм має бути поступовою і здійснюватися шляхом реформування;
  3.  розвиток вільної держави за допомогою введення загального виборчого права, прямої законодавчої ініціативи, громадянських прав, права на опозицію, незалежність суддів;
  4.  “етичний соціалізм”, що спирається на категорії:
  5.  свобода як можливість робити все, що не завдає шкоди іншим і дозволено законом;
  6.  справедливість як рівність життєвих можливостей для усіх і піклування суспільства про найменш забезпечених і непрацездатних;
  7.  солідарність як можливість розраховувати на допомогу суспільства і держави;
  8.  рівність громадян не залежно від їх соціального стану, якої можна досягти через економічне зростання (податки), загальну освіту;
  9.  забезпечення соціального і міждержавного миру;
  10.  змішана економіка – державне регулювання економіки (ключові галузі промисловості – газова, електроенергетика, залізниці, шахти – націоналізуються) та розвиток ринкових механізмів.

Поширення соціал-демократії в сучасному світі

1951 року створено Соціалістичний Інтернаціонал – міжнародне об’єднання соціалістичних, соціал-демократичних, партій праці та лейбористських партій з усіх континентів.

Сьогодні його штаб-квартира у Лондоні і він об’єднує понад півтори сотні партій.

Від України в Соцінтерн входять Соціалістична партія України (О.Мороз) та Соціал-демократична партія України (Ю.Буздуган).

Словник основних понять та термінів теми

АНАРХІЗМ (від грец. аnarchia – безвладдя) – ідейно-теоретична та суспільно-політична течія, представники якої виступають за повну, нічим не обмежену свободу особи.

Більшовизм - політична теорія і практика, яка ґрунтується на теорії марксизму і доповнена ідеями В. Леніна, основними принципами якої є відданість світовій революції і створення держави у формі диктатури пролетаріату на основі демократичного централізму.

ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ - форма держави, яку обстоюють представники марксизму та більшовизму, яка передбачає зосередження усієї повноти влади у руках класу робітників

Екстремізм (від лат. extremusграничний) — схильність суб’єктів політики до крайніх поглядів і надзвичайних дій у політиці та ідеологічному протиборстві, до нетерпимості, несприйняття й неприйняття інших думок, чужих позицій та вподобань.

КОМУНІЗМ (від лат. communis — спільний, загальний) — суспільно-політична течія, представники якої виступають за суспільну власність на засоби виробництва та за побудову суспільства згідно принципу “від кожного —  по можливостях, кожному — по потребах”. 

Консерватизм (франц. conservatisme, від лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва і демократичних свобод.

Тероризм (від лат. terror — жах, страх) — здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і залякування, політичних убивств, провокацій.

Утопія політична (від грец. u — немає і topos — місце, разом — місце, якого не існує; згідно з ін. версією від грец. en — благо і topos — місце й означає благословенну країну) — у політичній літературі цим поняттям визначають ідеї, уявлення про ідеальні суспільства, які є продуктом абстрактного мислення і не грунтуються на знанні реальних процесів суспільного життя.

МЕСІАНІЗМ – вчення ідеологічного характеру про особливу роль певних спільнот, обєднань, лідерів в історії тієї чи іншої держави або всього людства.

Мілітаризація (від лат. militaris — воєнний) — поширення законів воєнного часу та військової дисципліни на невійськові галузі народного господарства, економіку.

НАЦІОНАЛІЗМ (франц. nationaliste, від лат. natio — народ) — багатопланове явище, охоплює національну свідомість, національну ідеологію, національно-визвольну боротьбу, культурний та політичний рух за утвердження національних пріоритетів в усіх сферах суспільства.

НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМполітична течія в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст., яка поєднувала прихильників марксистської ідеології, але із активним відстоюванням не тільки інтересів робітничого класу, а й національних інтересів.

РАСИЗМ – політична доктрина і практика суспільного життя ,що грунтується на поділі народів за расовою ознакою на вищі та неповноцінні, спрямована на поневолення народів як «расово неповноцінних».

Тема 4. Політична влада, політична система суспільства і держава

План

  1.  Політична влада.
  2.  Політична система суспільства: сутність, структура, види, функції.
  3.  Держава як інститут політичної системи (срс).
  4.  Громадянське суспільство.

  1.  Влада - форма соціальної взаємодії хоча би між двома сторонами (суб’єктом і об’єктом), при якій суб’єкт має можливість і засоби здійснювати свою волю щодо об’єкта, досягаючи при цьому поставленої мети.

Політична влада - організована воля однієї групи людей щодо іншої, на основі якої здійснюється підкорення заради досягнення визначених цілей.

Вищою формою політичної влади є державна влада.

Підходи щодо природи влади

  1.  Атрибутивний (субстанціональний) підхід (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснює природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки: біологічна концепція (М. Марсель) - влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду; психоаналітичні концепції - трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).
  2.  Біхевіористська концепція (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади, звертають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.
  3.  Соціологічний підхід (М. Вебер) - влада розглядається як особливий вид відносин: в основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється).
  4.  Реляціоністський підхід (англ. relation — відношення) (Д. Картрайт, П. Блау, Д. Рот) розглядає владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта. В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Пирсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

Особливими рисами політичної влади є:

1) легальність у використанні сили та інших засобів панування в межах країни;

2) верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади;

3) публічність, тобто загальність і безособовість, що означає - звернення до всіх громадян від імені всього суспільства за допомогою права (закону);

4) наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну, наприклад, від влади економічної);

5) різноманіття ресурсів.

Ресурси влади (фр. ressource — допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта.

Найпоширенішою є класифікація ресурсів за найважливішими сферами життєдіяльності:

— економічні ресурси (матеріальні й нематеріальні блага, цінності, пов'язані із задоволенням повсякденних потреб людини й суспільства — гроші, товари, послуги, пільги, субсидії та ін.);

— соціальні ресурси (можливість соціальної мобільності, здатність зміни соціального статусу);

— силові ресурси (зброя, інститути примусу — армія, поліція, служба безпеки, суди, прокуратура та ін.);

— нормативні ресурси (правові, релігійні, звичаєві — закони, розпорядження, традиції, моральні норми);

— культурно-інформаційні ресурси (знання, навчальні заклади, наукові установи та ін.);

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада):

  1.  Державний суверенітет — це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).
  2.  Народний суверенітет – повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.
  3.  Національний суверенітет - повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення.

У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (лат. legitimus — законний, правомірний) - суспільне визнання її законності, переконаність людей у тому, що ті, хто володіють владою, володіють нею по праву та «легальність влади» (лат. legalis — законний) - її правове закріплення, юридична правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур).

Принцип легітимності політичної влади) — легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

В науковий обіг термін "легітимність" ввів М. Вебер. Він виділив три основних типи легітимного панування ( влади):

Традиційне панування обумовлене традиціями, мораллю, звичкою до певної поведінки і заснований на вірі не тільки в законність , але навіть у священність здавна існуючих порядків і влади. У традиційному суспільстві є різні види панування: геронтократичне (влада старійшин), патріархальне (влада вождя племені), патрімоніальне (влада монарха ) і султанізм як різновид останнього.

Харизматичне панування. Харизма (грец. charisma - божественний дар) - екстраординарна здатність, властивість, якість індивіда , що виділяє його серед інших і, що найголовніше, не настільки придбане ним, скільки дароване йому природою, Богом, долею. Вирішальне значення для виникнення харизматичного панування має не стільки саме володіння харизмою, скільки визнання її з боку послідовників. Умовний характер харизматичних відносин, як правило, не усвідомлюється їх учасниками: лідер вірить у своє покликання, а послідовники вірять в лідера. Виникає головним чином в умовах соціально-політичної кризи. Лідер повинен постійно піклуватися про збереження своєї харизми і доводити її наявність. Для підтримки харизми необхідні регулярні "великі" діяння вождя, що приносять великий успіх, перемогу і т.д. Як тільки вони вичерпуються, так відразу ж зникає віра в його незвичайні якості, а отже , руйнується і основа харизматичного панування. Зі стабілізацією соціальної системи воно трансформується в традиційне або легальне панування.

Легальне (раціонально-бюрократичне) панування грунтується на визнанні добровільно установлених юридичних норм, спрямованих на регулювання відносин управління та підпорядкування. При такій владі підкоряються не особистості, а встановленим законам: їм підпорядковуються не тільки керовані , але й керуючі. Виникає в умовах формування ринкової економіки і втілюється в правовій державі. Основними рисами цього типу панування є: встановлення норм права і підпорядкування їм кожної людини; застосування норм права в управлінні; панування в суспільстві права , а не чиновників. Втілювати в життя повинні спеціально навчені , компетентні чиновники - бюрократія. Бюрократія, за Вебером, є технічно самим чистим типом легального панування.

Вебер сформулював основні вимоги до чиновників:

1 ) особисто вільні і підкоряються лише діловому службовому обов'язку ;

2 ) мають стійку службову ієрархію;

3 ) мають чітко визначену компетенцію ;

4 ) працюють в силу контракту (на основі вільного вибору);

5 ) працюють у відповідності зі спеціальною кваліфікацією;

6 ) винагороджуються постійними грошовими окладами;

7 ) розглядають свою службу як єдину або головну професію;

8 ) передбачають свою кар'єру;

9 ) працюють у повному "відриві" від засобів управління і без присвоєння службових місць;

10 ) підпорядковуються суворій, єдиній службовій дисципліні та контролю.

В умовах легального панування завжди існує небезпека перетворення бюрократії зі служниці суспільства в замкнену касту, що стоїть над ним. Способи обмеження бюрократії: регулярна ротація (пропорційна заміна через визначений термін) та контроль за ними з боку політичних інститутів та громадськості.

Описані типи легітимності в реальній політичній практиці переплітаються і взаємно доповнюють, підсилюють один одного.

Домінування того чи іншого типу легітимності пов'язано з типом існуючого режиму. Так, харизматична влада характерна для авторитарних систем, тоді як в умовах демократії політичне життя визначається пануванням закону.

Американська школа політології (Д. Істон)запропонувала ціннісно-нормативний підхід і стверджує, що легітимність - "ступінь, в якій члени політичної системи сприймають її як гідну своєї підтримки". Виділяють дифузну і специфічну легітимність на основі різниці в підтримці за об'єктом і змістом, так і за часом її дії:

  1.  дифузна легітимність - загальна, довготривала, переважно афективна (емоційна) підтримка ідеям та принципам політичної влади, незалежно від результатів її діяльності;
  2.  специфічна легітимність - ситуативна, короткочасна, орієнтована на результат і заснована на свідомій підтримці влади і того, як вона діє.

Легітимація - процедура суспільного визнання якої-небудь дії, події або факту, діючої особи. Вона покликана забезпечити покору, згоду, політичну участь без примусу, а якщо цього не досягається - виправдання примусу, використання сили.

Показниками легітимності влади виступають:

  1.  рівень примусу, застосовуваний для проведення політики в життя;
  2.  наявність спроб повалення уряду чи лідера;
  3.  сила прояву громадянської непокори;
  4.  результати виборів, референдумів;
  5.  масовість демонстрацій на підтримку влади (опозиції ) і ін.

Засоби легітимізації влади

  1.  політичні (демократизація суспільного життя);
  2.  ідеологічні (пропаганда політичного курсу);
  3.  силові (терор, репресії).

Делегітимація - втрата довіри, позбавлення влади і суспільного кредиту довіри. Основними причинами делегітимації є:

1 ) протиріччя між універсальними цінностями, пануючими в суспільстві і егоїстичними інтересами пануючої еліти;

2 ) протиріччя між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою (спроби вирішити проблеми силовим шляхом, натиском на ЗМІ);

3 ) відсутність у політичній системі механізмів захисту народних інтересів;

4 ) наростання бюрократизації та корумпованості;

5 ) націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, що виявляється у відкиданні федеральної влади;

6 ) втрата правлячою елітою віри в правомірність своєї влади, виникнення всередині неї гострих протиріч, зіткнення різних гілок влади.

Політична влада поділяється на:

  1.  державну владу, що забезпечується відповідними політичними інститутами (парламент, уряд, судові органи тощо), органами правопорядку ( поліція, армія, прокуратура і т.д.), а також юридичною базою;
  2.  громадську владу, що формується партійними структурами, громадськими організаціями, незалежними засобами масової інформації, громадською думкою.

Політична влада існує в двох основних формах:

  1.  офіційна, легальна влада з формалізованою структурою і
  2.   неформальна , неофіційна, нелегалізована влада - влада впливових груп і осіб, груп тиску, лідерів кланів (у цій формі влада може придбати тіньовий, підпільний, мафіозний характер).

Існують також такі форми влади:

  1.  за структурою: неподільна влада або поділ влади;
  2.  за способом концентрації повноважень: абсолютна необмежена або обмежена законом влада;
  3.  за кількістю суб’єктів прийняття рішень: централізована або децентралізована;
  4.  за головним суб’єктом: демократична (пряма, опосередкована), авторитарна (монархія, олігархія, теократія тощо), анархічна (безвладдя, охлократія).

  1.  Політична система суспільства - сукупність політичних інститутів та груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами у рамках відповідної правової системи і політичної культури.

Ознаки політичної системи суспільства

  1.  визначає стратегію суспільного розвитку і окремих видів політики;
  2.  високий рівень інституціалізації;
  3.  зумовлюється історичними, економічними, соціальними, культурно-ціннісними факторами;
  4.  формує правову систему;
  5.  стабілізує чи дестабілізує суспільне життя.

Політична система включає такі компоненти:

  1.  інституційний складається з різних соціально-політичних інститутів і установ (держава, політичні партії, політичні громадські рухи, організації, об'єднання, групи тиску, ЗМІ, церква, тощо);
  2.  функціональний складається з сукупності ролей і функцій, які здійснюються як окремими суспільно-політичними інститутами , так і їх групами (форми і напрямки політичної діяльності, способи і методи здійснення влади, засоби впливу на суспільне життя та ін.);
  3.  регулятивний - сукупність політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (правові норми, норми діяльності суспільно-політичних об’єднань, етико-моральні принципи і норми, неписані правила, звичаї);
  4.  комунікативний - сукупність різноманітних відносин між суб'єктами політичної системи з приводу влади, у зв'язку з виробленням і здійсненням політики (співпраця, конкуренція, конфлікт тощо);
  5.  ідеологічний - сукупність політичних ідей, теорій, концепцій (політична свідомість, політична і правова культура, політична соціалізація).

Типологія політичних систем

  1.  За формаційним (марксистським) підходом:
  2.  рабовласницька;
  3.  феодальна;
  4.  буржуазна;
  5.  соціалістична;
  6.  комуністична.
  7.  За цивілізаційним підходом:
  8.  аграрна;
  9.  індустріальна;
  10.  постіндустріальна.

За культорологічним підходом

- західна;

- словяно-православна;

- мусульманська;

- індуська;

- південно-східно азіатська;

- латиноамериканська;

- африканська.

  1.  За політичним режимом:
  2.  тоталітарна;
  3.  авторитарна;
  4.  демократична.

Функції політичної системи суспільства

  1.  Нормативно-регулятивна – визначення політичних цілей суспільства, і мобілізація ресурсів для їх реалізації.
  2.  Репрезентативна – представництво та захист групових інтересів.
  3.  Інтегративна – консолідація суспільства на основі загальносуспільних інтересів і цілей.
  4.  Політичне інформування, комунікація і соціалізація.

Політична стабільність - стійкий стан суспільства, що дозволяє ефективно функціонувати і розвиватися в умовах зовнішніх і внутрішніх впливів, зберігаючи при цьому свою структуру і здатність контролювати процес суспільних змін.

Політична стабільність досягається, як правило, двома способами: або диктатурою (шляхом насильства, придушення, репресій, історично недовговічна, має ілюзорний характер, оскільки досягається "зверху" без участі народних мас і опозиції), або широким розвитком демократії (стабільність складається з відносин населення і існуючої політичної влади, можливостей політичного режиму враховувати інтереси різних груп і погоджувати їх, становищем еліти, характером відносин всередині суспільства).

Політичний ризик - ймовірність настання небажаних наслідків можливих політичних та інших рішень, пов’язаних з політичними подіями, які можуть завдати збитків їх учасникам у реалізації відповідних інтересів.

Американський дослідник Ч. Кеннеді поділяє політичний ризик на:

  1.  екстралегальний - будь-яка подія, джерело якої знаходиться поза існуючих легітимних структур країни: тероризм, саботаж, військовий переворот, революція;
  2.  легально-урядовий - прямий наслідок поточного політичного процесу і включає такі події як демократичні вибори, що призводять до нового уряду і змін у законодавстві, що стосуються торгівлі, праці, грошової політики тощо.

Політичний ризик залежить від наступних факторів: ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, порушення правового порядку (демонстрації, страйки тощо).

4. Основне завдання сучасних демократичних держав досягнення загальногромадянського консенсусу шляхом обліку та координації безлічі інтересів різних груп, пом'якшення протиріч між ними, пошук громадянської злагоди. Функції "з’єднання" соціуму, з'єднання приватного та громадського інтересів, посередництва між особистістю і державою виконує громадянське суспільство.

Громадянське суспільство - недержавна сфера суспільного життя, сукупність різноманітних відносин і структур, які розвиваються на добровільній основі, без безпосереднього втручання держави і забезпечують умови для задоволення потреб і самореалізації індивідів і груп

Демократичні початки громадянського суспільства характеризуються наступними ознаками:

  1.  відстоюється природне право людини на життя і свободи;
  2.  визнається рівність усіх громадян перед законом;
  3.  в суспільну свідомість проникає ідея соціальної справедливості ;
  4.  відстоюються демократичні механізми громадського управління, які гарантували б рівні можливості соціально нерівних суб'єктів;
  5.  обгрунтовується положення про поділ влади і формування правової держави.

Громадянське суспільство передбачає збалансований взаємоконтроль, взаємообмеженя державних і недержавних органів і рухів, щоб діяльність державних органів завжди була в полі зору недержавних, а останні, в свою чергу, погоджувати свою діяльність із законом і враховували об'єктивні потреби держави.

Громадянське суспільство формується переважно знизу, спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, перетворення їх з підданих держави у вільних громадян-власників.

Структурними елементами громадянського суспільства є:

  1.  в економічній сфері - недержавні підприємства (акціонерні товариства, орендні колективи, корпорації та інші добровільні об'єднання громадян, створювані ними за власною ініціативою); економічну основу громадянського суспільства становить суверенітет індивідуальних власників і різноманіття форм власності;
  2.  в соціально-політичній сфері - сім'ї, громадські, політичні організації та рухи, органи громадського самоврядування за місцем проживання або в трудових колективах, недержавні органи масової інформації;
  3.  духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу слова; самостійність і незалежність творчих, наукових та інших об'єднань від державних структур.

Розвитку громадянського суспільства сприяють:

  1.  класова, професійна або групова свідомість;
  2.  готовність брати участь у колективних акціях;
  3.  розвиток солідарності та довіри;
  4.  формування раціональної моделі соціальної поведінки (орієнтація на вигоду і наслідки соціальних дій);
  5.  наявність у суспільстві розвиненої соціальної структури.

Співвідношення громадянського суспільства та держави

Громадянське суспільство:

Держава:

Права людини

Норми

Тенденції до децентралізації

та свободи особи

Горизонтальні звязки

невладного характеру

Основа – неполітичні асоціації

Приватне життя

Сфера свободи волі

Конституція, закони

Тенденції до впорядкування

та централізації

Вертикальні відносини

та ієрархічні звязки

Основа – політичні інститути

Публічне життя

Сфера обовязку

Права громадянина

Функції громадянського суспільства

  1.  захист приватних сфер життєдіяльності людей і їх об’єднань від незаконного втручання в їх діяльність державної влади;
  2.  соціальний контроль щодо своїх членів, громадянський контроль щодо держави;
  3.  засобу соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на суспільно корисні справи;
  4.  засобу комунікації між своїми членами та державою;
  5.  здійснення широкого самоврядування в усіх сферах і на всіх рівнях суспільного життя.

Основні поняття та терміни теми

АБСОЛЮТИЗМ (від лат. absolutus — безумовний, необмежений) — абсолютна влада, тобто необмежена самодержавна влада, деспотична форма правління, яка грунтується на сваволі можновладця і за якої верховна влада неподільно належить одній особі — монархові (королю, царю, імператору тощо).

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ — форма прямого народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо, без створення постійних органів або інших інститутів, у формах, передбачених конституцією і законами.

ДЕРЖАВА — організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління суспільними процесами і гарантує безпеку особи та нації.

ДИСКРИМІНАЦІЯ (від лат. discriminatio – розділяти, розрізняти) – утиски, обмеження прав людей на підставі таких ознак як стать, колір шкіри, релігійна приналежність тощо.

ЕТАТИЗМ – політична течія, прихильники якої визнають державу найвищою суспільною цінністю і обстоюють вищість інтересів держави над інтересами окремих індивідів, а також обгрунтовуюють необхідність активного втручання держави в економічне і політичне життя суспільства.

ІНАВГУРАЦІЯ (від лат. inauguro — посвячую) — урочиста церемонія введення на посаду глави держави або посвячення в сан. 

КОНФОРМІЗМ (від лат. conformis — подібний, відповідальний) — пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і вартостей, стандартів поведінки, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетом.

МОНАРХІЯ (від грец. monarchi — єдиновладдя, єдинодержавність) — форма правління держави, при якій влада повністю або частково зосереджена в руках одноособового глави держави і є, як правило, спадковою. 

ОЛІГАРХІЯ (грец. oligarchia від oligos — нечисленний і arche — влада; влада небагатьох) — політичне й економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група.

ПАТЕРНАЛІЗМ (від лат. pater – батько) – політична концепція, за якою народ потребує батьківської уваги, турботи і піклування з боку влади і, що громадяни (як діти) без підтримки і сприяння влади нездатні зрозуміти, що є корисним для них, не в змозі задовільнити свої потреби.

ПРЕДСТАВНИЦЬКА ДЕМОКРАТІЯ — така форма народоправства, за якої громадяни не беруть безпосередньої участі у прийнятті державних рішень, а доручають це своїм представникам (делегатам, депутатам), уповноважують їх репрезентувати й відстоювати їхні інтереси, делегують своє право на належну їм частку влади і таким чином через своїх обранців впливають на управління державою.

РЕСПУБЛІКА (від лат. res — справа і publicus — суспільний, всенародний) — форма державного правління, при якій верховні органи влади обираються на чітко визначений термін.

Суверенітет (від франц. souverain — носій верховної влади) — стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання в них якоїсь іншої держави керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.

ТОТАЛІТАРИЗМ (франц. totalitaire, від лат. totus — весь, цілий) — політичний режим, при якому уряд прагне повного контролю над усіма сферами суспільного життя та над життям кожної людини зокрема.

УНІТАРНА ДЕРЖАВА (франц. unitaire, від лат. unitas — єдність) — цілісна держава, частини якої є лише територіально-адміністративними підрозділами (області, провінції тощо).

ФЕДЕРАЦІЯ (від лат. foederatio — союз) — форма державного устрою, союзна держава, яка складається з кількох держав або державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофедеративними, має власні законодавчі, виконавчі і, як правило, судові органи.

Тема 5. Політичні режими і громадянське суспільство

План

  1.  Типи політичних режимів:
  2.  Тоталітарний політичний режим.
  3.  Авторитарний політичний режим.
  4.  Демократія
  5.  Порівняльний аналіз політичних режимів (срс).

  1.  Політичний режим - реальний стан функціонування політичної системи, який характеризує механізми функціонування і розподілу політичної влади в цій системі та її зв’язок із іншими інститутами суспільства

Найчастіше політичні режими поділяються на диктатури (лат. dictatur - необмежена влада) влада однієї особи або невеликої групи практично необмежена, більшість політологів поділяє диктатури на тоталітаризм і авторитаризм) і демократії (грец. demos - народ і cratos - влада).

Тоталітаризм (від лат. totalis – весь, цілий) - політичний режим, при якому держава прагне повного контролю за життєдіяльністю суспільства та кожної людини, зокрема.

Термін запроваджений італійським ідеологом фашизму Д. Джентіле

Різновиди тоталітаризму

  1.  правий тоталітарний режим, в основі якого лежить національний (расовий) критерій – Італія, Німеччина (в легшій формі –  Югославія, Болгарія, Румунія, Іспанія, Японія, Португалія);
  2.  лівий тоталітарний режим, в основі якого лежить класовий (соціальний) критерій – СРСР, Китай, Кампучія (Камбоджа), КНДР.

Причини появи тоталітарних режимів у 30-40-х рр. ХХ ст.

  1.  людина внаслідок індустріалізації, масовій культурі втрачає зв’язок з патріахальною культурою;
  2.  збільшується роль держави як регулятора і організатора взаємодії індивідів;
  3.  виникнення технічних можливостей (засоби масової комунікації) для ідеологічного контролю над особистістю;
  4.  суспільні (політичні, економічні) кризи.

1956 р. американські політологи К. Фрідріх і З.Бжезинський сформулювали основні ознаки тоталітарного режиму:

1. Офіційна ідеологія, повністю заперечує попередній порядок і покликана згуртувати громадян для побудови нового суспільства. Ця ідеологія повинна обов'язково визнаватися і розділятися всіма членами суспільства. Вона орієнтує суспільство на завершальному періоді історії, в якому повинен втілитися досконалий стан, тобто ця ідеологія має месіанський характер. В усіх тоталітарних режимах усі сфери життя суспільства - мораль, економічна ефективність, соціальні відносини, політичні норми і т.д. - підпорядковані ідеології.

2. Монополія на владу єдиної масової партії і очолюваної харизматичним лідером. Партія практично "поглинає" державу, виконуючи її функції.

3. Система терористичного поліцейського контролю, яка здійснюється не тільки за "ворогами народу", але і за всім суспільством. Контролюються окремі особистості, цілі класи, етнічні групи.

4. Партійний контроль над ЗМІ. Жорстка цензура будь-якої інформації, контроль за всіма засобами масової комунікації.

5. Всеохоплюючий контроль над збройними силами.

6. Централізований контроль економіки і система бюрократичного управління економічною діяльністю.

До цього можна додати ще такі риси:

  1.  активна несвобода особи (змушування населення до постійної демонстрації лояльності режиму);
  2.  боротьба з перманентними “ворогами”;
  3.  конформізм, стандартизація особистості, культивування одноманітності, однодумності.

Авторитаризм (від лат.autoritas – влада) - політичний режим, за якого влада правителя чи правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень

Основні відмінності авторитарних режимів від тоталітарних:

1) авторитаризм не має єдиної і обов'язкової для всіх ідеології, допускає обмежений плюралізм, якщо він не завдає шкоди системі; громадянин не піддається репресіям, якщо він не є активним противником режиму: необов'язково підтримувати режим, досить його терпіти (ритуальне підтвердження лояльності і відсутність прямого виклику); при авторитаризмі центральну роль грає не світогляд, а збереження влади;

2) неоднакова ступінь регламентації різних аспектів суспільного життя: при тоталітаризмі контролюються всі сфери суспільного життя, для авторитаризму характерна навмисна деполітизація мас, їх досить слабка політична інформованість;

3) при тоталітаризмі центром влади є одна партія (партійні органи пронизують весь державний апарат, громадські організації та виробничі структури); при авторитаризмі - найвищою цінністю є держава як осередок владних функцій (ідея держави як надкласового верховного арбітра);

4) авторитарні диктатури воліють зберігати традиційні класові, станові або племінні перегородки, які чужі тоталітаризму (в період становлення тоталітаризм руйнує колишню соціальну структуру, розриває традиційні соціальні зв'язки, "перетворює класи в маси");

5) при тоталітаризмі систематичний терор проводиться легально і організовано, при авторитаризмі використовується тактика виборчого терору.

Суттєвими рисами авторитаризму є:

1) монополія на владу однієї групи, партії чи коаліції, яка ні перед ким не підзвітна;

2) повна або часткова заборона на діяльність опозиції ;

3) сильно централізована моністична структура влади;

4) збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою;

5) успадкування і кооптація як головні способи рекрутації правлячої еліти;

6) відсутність можливості ненасильницької зміни влади ;

7) використання силових структур для утримання влади.

Авторитаризм має багату історію, яка включає в себе стародавні тиранії, деспотії та олігархії, абсолютні монархії періоду середньовіччя та Нового часу, фашистські диктатури та ін. У сучасному світі авторитарні режими також поширені.

Причини збереження та відтворення авторитаризму:

  1.  збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні й стійкі форми соціального життя і авторитети;
  2.  відтворення клієнтельських відносин у соціальній структурі суспільств, які розвиваються;
  3.  збереження патріархального і підданського типів політичної культури як переважаючих, що означає відсутність орієнтації населення на активний вплив на політичну систему;
  4.  значний вплив релігійних норм (насамперед ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичні орієнтації населення;
  5.  економічна відсталість;
  6.  нерозвиненість громадянського суспільства;
  7.  високий ступінь конфліктності.

Різновиди авторитаризму

  1.  Традиційні : абсолютні монархії, диктатури.
  2.  Сучасні:
  3.  теократичні режими;
  4.  військові режими;
  5.  одноособові диктатури;
  6.  абсолютистські монархії;
  7.  олігархічно-кланові режими;
  8.  однопартійні диктатури.

Демократія (від грец. demos – народ, kratos – влада) - політичний режим, при якому державна влада організована і функціонує на засадах визнання народу її джерелом і носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут

Передумови демократії

  1.  розвинене громадянське суспільство;
  2.  орієнтації значної частини населення на політичну участь (насамперед у формі виборів), тобто, домінування активістської культури;
  3.  ринкові відносини; високий рівень економічного розвитку, доведено , що стабільне економічне зростання в кінцевому підсумку призводить до демократії;
  4.  сформований середній клас;
  5.  висока правова та політична культура, наявність толерантності в суспільстві, повага прав політичної меншості;
  6.  згода суспільства щодо таких базових цінностей як права людини, право власності, повага честі та гідності особи і т.п.

Ознаки демократичного режиму

  1.  особиста, індивідуальна свобода особи, гарантії її прав;
  2.  народний суверенітет при загальному праві голосу всіх громадян незалежно від статі, майнового цензу, раси;
  3.  представницький характер формування влади, який передбачає регулярні, чесні і конкурентні вибори;
  4.  конкуренція політичних сил не лише при здобутті, а й при здійсненні влади (легалізація опозиції);
  5.  вільні ЗМІ, що забезпечують альтернативність інформації;
  6.  забезпечення законності в державі, внаслідок чого в умовній піраміді влади певна першість належить судові владі;
  7.  контроль представницьких інститутів за діяльністю уряду;
  8.  високий рівень участі населення в політиці.
  9.  існування в суспільстві безлічі інтересів і широкого спектру можливостей їх вираження та реалізації;
  10.  гарантований доступ груп до політичних інститутів;
  11.  згода більшості суспільства щодо політичних норм і процедур.
  12.  вирішення виникаючих конфліктів мирним шляхом.
  13.  визнання вирішальної ролі більшості при врахуванні інтересів меншості.

Тема 6. Політичний процес та духовні компоненти політики.

План

  1.  Політичний процес.
  2.  Політичні конфлікти та шляхи їх розв’язання. (СРС)
  3.  Сутність і структура політичної свідомості.
  4.  Ідеологія як форма політичної свідомості. (СРС)
  5.  Політична культура: сутність, структура, типи.
  6.  Мораль і політика: принципи взаємодії. (СРС).

  1.  Політичний процес (лат. pzocessus — просування) - поступова зміна станів соціально-політичної дійсності, насамперед політичної системи суспільства, що відбувається у наслідок сукупної діяльності суб’єктів, спрямованої на завоювання та використання політичної влади.

Політичний процес — це діяльність суб'єктів політичних відносин, що відбиває стадії зміни політичної системи.

Види політичних процесів

Підстава для класифікації

Види політичних процесів та їх характеристика

1

Середовище перебігу політичного процесу

Внутрішньополітичні

(взаємини між елементами політичної системи, пов'язані з реалізацією політичної влади)

Зовнішньополітичні

(відносини між державами, пов'язані з досягненням політичних компромісів)

2

Стійкість взаємозв'язків політичних структур

Стабільні

(стійкі моделі поведінки та механізми прийняття політичних рішень)

Нестабільні

(виникають, як правило, в умовах кризи як прояв зміни політичних обставин)

3

Природа політичного процесу

Еволюційні

(поступові зміни певних видів    взаємодії суб'єктів політики, елементів політичної системи)

Революційні

(різка зміна характеру відносин, що призводить до політичних конфліктів і криз)

4

Орієнтованість суб'єктів політики

Конфронтаційні

(обумовлені боротьбою між учасниками політичного процесу)

Консенсуальні

(обумовлені співробітництвом між учасниками політичного процесу)

5

Час перебігу політичного процесу

Тривалі

(вимірюються певними історичними періодами)

Короткочасні

(відбуваються в умовах реального часу)

6

Рівень поширення політичного процесу

Глобальні

(відбуваються у світовому співтоваристві, а також на рівні національної держави)

Регіональні та локальні

(відбуваються на рівні певного регіону)

7

Характер перебігу політичного процесу

Відкриті

(характеризуються відкритим характером, зовнішніми проявами)

Приховані (латентні)

(відбуваються без видимих зовнішніх проявів)

Політична діяльність - сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед завоювання та використання влади.

Структура політичної діяльності

  1.  політична участь – вплив громадськості на перебіг суспільно-політичних процесів та на формування владних політичних структур:
  2.  мітинги;
  3.  демонстрації;
  4.  страйки;
  5.  вибори тощо.
  6.  політичне функціонування – професійна політична діяльність:
  7.  депутатська діяльність;
  8.  державно-управлінська діяльність;
  9.  партійне керівництво;
  10.  виборчий маркетинг.

Види політичної діяльності

  1.  за кількістю і взаємозалежністю суб’єктів: індивідуальна, колективна, групова, загальносуспільна;
  2.  за змістом: інноваційна, консервативна;
  3.  за характером і методами дій: революційна, реформаторська;
  4.  за дотриманням правових норм: законна, незаконна.

Особливості політичної діяльності

  1.  основною рисою є вторинність політичної діяльності, відокремленість від безпосередніх потреб людини;
  2.  важливе значення в політиці має не лише діяльність, а й бездіяльність;
  3.  великий вплив мають як раціональні так і ірраціональні чинники політичної діяльності;
  4.  парадоксальність наслідків політики.

Шкала інтенсивності політичних дій

V рівень - пряма дія, активна діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямована проти існуючої політичної системи

IV рівень - виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів

IІІ рівень - діяльність у суспільно-громадських організаціях

IІ рівень - участь у періодичних діях, повязаних з делегуванням повноважень

I рівень - реакція на імпульси, що надходять від політичної системи, не повязана з необхідністю власної активності

Політичний протест - це відкрита демонстрація негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норма, цінностей, прийнятих рішень.

Концепція депривації пояснює причини і механізми протестної поведінки.

Депривація - стан невдоволення суб'єкта, що виникає в результаті розбіжності між реальним (або оцінюваним ) і очікуваним станом.

Коли ця розбіжність стає значною, а невдоволення набуває масового характеру, виникає мотивація до участі в протестних діях.

Факторами депривації можуть бути: економічний спад, різке зростання податків і цін, руйнування стандартних норм і переконань, втрата звичного соціального статусу, завищені очікування, негативні результати порівняння власних успіхів з успіхами інших або з деяким "нормативним" станом, радикальні ідеології, гасла і символічні акції, недовіра до політичного режиму, втрата віри у традиційні способи вираження вимог.

До протестних форм поведінки відносять: мітинги, демонстрації, ходи, страйки, пікетування, масові та групові насильницькі акції.

До насильницьких типів політичної поведінки та участі відноситься тероризм (лат. terror - страх, жах, жахливість) - опозиційна діяльність екстремістських організацій або окремих особистостей, метою яких є систематичне або одиничне застосування насильства (або його загрози) для залякування уряду і населення.

Характерною рисою, що відрізняє тероризм від кримінальних злочинів є проведення таких насильницьких акцій, які здатні ввести суспільство в стан шоку, отримати широкий резонанс, вплинути на хід політичних подій і прийняття рішень.

Політичній участі протистоїть такий тип політичної поведінки як абсентеїзм.

Абсентеїзм - ухилення від участі в політичному житті  у голосуванні, виборчих кампаніях, акціях протесту, діяльності партій, груп інтересів тощо), втрата інтересу до політики і політичним нормам, тобто політична апатія.

Причини, що обумовлюють абсентеїзм:

  1.  високий ступінь задоволення особистих інтересів;
  2.  здатність особистості самостійно справлятися зі своїми проблемами, приватно відстоювати свої інтереси може породжувати відчуття непотрібності політики;
  3.  почуття власної безпорадності перед обличчям складних проблем;
  4.  недовіра до політичних інститутів;
  5.  відчуття неможливості хоч якось вплинути на процес вироблення та прийняття рішень;
  6.  розпад групових норм, втрата особистістю почуття приналежності до якої-небудь соціальної групи, а отже , цілей і цінностей соціального життя, відсутність уявлень про зв'язок політики з приватним життям.

 

Теорії політичної участі:

1. Теорія раціонального вибору: головним суб'єктом політичної участі є вільний індивід, який прагне до максимальної реалізації своїх інтересів і ефективно діючий в ім'я досягнення власних цілей. При цьому під інтересом індивіда розуміється прагнення забезпечити особисте благополуччя, тобто, участь індивіда в політиці можлива за тієї умови, що можливі доходи від участі перевищуватимуть витрати.

2. Мотиваційні теорії політичної участі. До найбільш загальних мотивів політичного участі відносять ідеологічний (особистість бере участь в політичному житті, розділяючи і підтримуючи офіційну ідеологію суспільства, такий мотив забезпечує ідентифікацію особистих політичних цінностей з політичними цінностями держави, розбіжність особистих і політичних установок може викликати різко негативне і навіть вороже ставлення до держави і політичній системі), нормативний (регулює політичну поведінку людини правилами, що їх диктує політична система, без їх співвіднесення з особистісними цінностями та установками) і рольовий (прямо пов'язаний з соціальним становищем і власною самооцінкою суб’єкта політичної участі, так, чим нижче соціальне становище особистості, тим більш імовірним стає її радикальний настрій проти існуючої влади).

3. Теорії соціальних факторів політичної участі досліджують взаємозв'язок і вплив на політичну участь таких факторів: інституалізація, рівень соціально-економічної рівності і можливості соціальної мобільності, стабільність та ін. Так , С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі взаємозв'язку політичної участі з іншими факторами – ліберальну (динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює згладжування соціальної нерівності, а отже, забезпечує зміцнення політичної стабільності) і популістську (форми прямої (неінституалізованої) участі, спрямованої на перерозподіл майнових благ і власності; посилення такої участі перешкоджає економічної модернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку, веде до підриву політичної стабільності, невирішені проблеми накопичуються, збільшуючи кількість вимог, що висуваються політичній системі, а значить зростає і політична участь).

Політичне рішення - свідомий вибір одного хоча би із двох варіантів політичних дій.

Ознаки політичних рішень

  1.  системний характер - спрямовані на становлення і утримання певного типу владних відносин в суспільстві;
  2.  імперативний характер - є керівними, обов’язковими в політичній системі;
  3.  легальний характер - захищені законами політичної системи;
  4.  апологетичний характер - захищають інтереси відповідних політичних сил;
  5.  цілеспрямований характер;
  6.  персоніфікований чи анонімний характер;
  7.  ієрархічний характер;
  8.  залежать від ЗМІ.

Види політичних рішень

  1.  За обсягом охоплення території: глобальні, регіональні, національні, локальні;
  2.  За сферою впливу: економічні, соціальні тощо;
  3.  За силою впливу: обов’язкові, рекомендаційні;
  4.  За терміном дії: безперервно діючі, короткочасні;
  5.  За масштабністю цілей: стратегічні, тактичні;
  6.   За мірою перспективності: запізнілі, своєчасні, прогностичні.

Процес прийняття політичних рішень

  1.  висловлення інтересів і підготовка громадської думки;
  2.  аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;
  3.  прийняття рішення: одноосібно (типові моделі - формальна, змагальна, колегіальна), та колективно (консенсусно чи голосуванням);
  4.  виконання рішень.

Основні чинники ефективності політичних рішень

  1.  легітимність;
  2.  компетентність;
  3.  моральність;
  4.  компромісність.

  1.  У найзагальнішому виді політичний конфлікт (лат. соnflictus — зіткнення) може бути визначений як форма політичного процесу, що характеризується зіткненням різноспрямованих політичних сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії.

Найчастіше в сучасному світі політичні конфлікти виникають: з приводу розподілу ресурсів влади, внаслідок розбіжності політичних ідеалів і цінностей, зміни соціального статусу, визначення своєї громадянської або етнічної приналежності.

Стадії розвитку конфлікту:

  1.  передконфліктна (зародження політичного конфлікту);
  2.  безпосереднього протиборства;
  3.  розв'язання конфлікту.

Суспільні конфлікти відповідно до рівня організованості сторін діляться на три великі групи: конфлікти на рівні індивідів, груп і організацій. Цей поділ зумовив наступну типологію:

1 ) конфлікти між індивідами;

2 ) прикордонні конфлікти між ізольованими в просторі групами;

3 ) екологічні конфлікти між пересічними в просторі групами;

4 ) конфлікти між гомогенними організаціями (наприклад, державами);

5 ) конфлікти між гетерогенними організаціями (наприклад, між державою і церквою);

6 ) конфлікти між індивідом і групою;

7 ) конфлікти між індивідом і організацією (наприклад, між громадянином і державою) ;

8 ) конфлікти між групою і організацією.

Виділяють такі види конфліктів:

- конфлікт інтересів, викликаний зіткненням політичних і соціально-економічних цілей;

- конфлікт цінностей, пов'язаний із протиборством різних ідеологічних течій, політичних цінностей і орієнтацій;

- конфлікт ідентичності (лат. identicus — тотожний), зумовлений процесом ототожнення, ідентифікації індивідами чи соціальними групами приналежності до певної спільноти.

Також конфлікти розрізняються між собою:

  1.  за рівнем учасників: міждержавний (суб'єкти - держави та їх коаліції), державний (суб'єкти гілки влади, політичні партії тощо), регіональний (суб'єкти регіональні політичні сили), місцевий;
  2.  за легальністю існування - відкриті і латентні;
  3.  за спрямованістю розвитку (суб'єкти - цілі);
  4.  за швидкістю,
  5.  за типами - когнітивні (відображають протилежні або суперечливі точки зору на події , факти, протікають у формі дискусій, суперечок, диспутів, полеміки на сторінках газет і журналів і т.д.) і мотиваційні (в основі яких лежать зіткнення корінних інтересів сторін);
  6.  за сферою прояву: економічні, соціальні, політичні, у духовному житті, міждержавні конфлікти;
  7.  за інтенсивністю, рівнем антагонізму відносини між конфліктуючими сторонами: радикально конфліктні, якщо який-небудь загальний інтерес є відсутнім та частково конфліктними, коли, незважаючи на зіткнення, сторони мають будь-якої загальний інтерес.

Політична криза (від гр. krisis — рішення, поворотний пункт) - стан політичної системи, при якому через різке загострення протиріч порушується її стабільність, нормальне функціонування і розвиток.

Політична криза характеризується делегітимацією структур влади, відсутністю взаємодії між різними центрами влади, блокуванням одного центру іншим, зниженням ефективності суспільно-політичного регулювання і контролю, ескалацією стихійних форм політичного протесту (мітингів, страйків, демонстрацій тощо).

Виділяють зовнішньополітичні кризи, зумовлені міжнародними конфліктами і суперечностями і внутрішньополітичні кризи (урядова, парламентська, конституційна тощо).

За особливістю прояву і причин виникнення політичної кризи виділяють такі її форми:

1 ) криза легітимності, яка виникає внаслідок неузгодженості цілей і цінностей правлячого режиму з уявленнями основної частини громадян про необхідні засоби і форми політичного регулювання, норми справедливого правління;

2 ) криза ідентичності, яка виникає тоді, коли етнічні та соціально-структурні відмінності стають перепоною на шляху загальнонаціонального об'єднання та ідентифікації з певною політичною системою;

3 ) криза політичної участі, яка характеризується створенням правлячою елітою штучних перешкод включенню в активне політичне життя груп, що заявляють про свої претензії на владу, а також загостренням проблеми збереження територіальної цілісності, національної єдності і стабільності політичної системи в умовах швидкого зростання політичної участі груп з суперечливими інтересами;

4 ) криза проникнення, яка виявляється в зниженні здатності державного управління проводити свої рішення в різних галузях суспільного життя, що пов'язано з розбіжністю між реальною політикою і проголошеними урядом цілями;

5 ) криза розподілу означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятне для суспільства зростання матеріального добробуту і його розподіл, що дозволяють уникнути надмірної соціальної диференціації і гарантують доступність основних матеріальних благ всім верствам населення.

Регулювання конфлікту - розробка і застосування системи заходів, спрямованих на обмеження інтенсивності та масштабу конфлікту, його деескалацію. Загальними формами і способами запобігання, регулювання та вирішення політичних конфліктів є компроміс (угода на основі взаємних поступок, серед яких виділяють змушену і добровільну) і консенсус (лат. consensus - згода) - спосіб прийняття рішень за відсутності принципових заперечень у більшості зацікавлених осіб, прийняття рішення на основі загальної згоди без проведення голосування, якщо проти нього не виступає ніхто, або при виключенні думки небагатьох незгодних учасників).

Врегулювання конфліктів включає:

  1.  попередження відкритих форм прояву конфліктів, що супроводжуються насильницькими діями (війнами , масовими заворушеннями тощо);
  2.  вирішення конфліктів, що припускає усунення причин, що викликають їх, формування нового рівня відносин учасників, залагодження конфліктів (зниження рівня ворожості конфліктуючих сторін, перенесення конфлікту в русло пошуку спільного вирішення проблеми).

  1.  Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє відображення в політичній свідомості, яка не є лише пасивним відображенням політичного буття. Політична свідомість здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів, тому вона здатна чинити значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури суспільства. Також від рівня політичної свідомості в багато чому залежить політична поведінка, характер політичної діяльності як окремих людей, так і їх суспільно-політичних об'єднань.

Політична свідомість - сукупність емоційних і раціональних, емпіричних і теоретичних, усвідомлених і підсвідомих уявлень про політичне життя, які визначають ставлення народу  до влади і поведінку останньої.

Умови виникнення політичної свідомості

  1.  усвідомлення особою своєї групової приналежності;
  2.  розуміння неможливості реалізації своїх соціальних групових інтересів без вступу у певні відносини із політичною владою;
  3.  прийняття системи соціально-політичних цінностей та норм, усвідомлення свого громадянського статусу суб’єкта.

Політична свідомість формується під впливом

  1.  діяльності ЗМІ, закладів освіти, державних органів та громадських організацій;
  2.  самоосвіти та самовиховання;
  3.  активної політичної діяльності.

У політичній свідомості виділяють такі рівні:

1. Державний рівень, на якому здійснюються вироблення і обгрунтування офіційної політики. "Державна" свідомість регулює політичні відносини різними законопроектами, програмами, конституцією тощо. На даному рівні найбільш послідовно захищаються існуючі політичні порядки і принципи управління.

2. Теоретичний рівень представлений різного роду концепціями, ідеями, поглядами, що мають політичний характер. Риси: цілісність, систематизованість, прогнозованість.

Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

а) ставити і вирішувати найважливіші політичні цілі і завдання - як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні);

б) визначати засоби і методи їх досягнення;

в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення вирішення назрілих проблем;

г) виробляти концептуальні підходи до соціального контролю за ходом виконання політичних рішень і цільових програм;

д) коригувати політику з урахуванням даних практичного досвіду.

3. Емпіричний рівень базується на безпосередній практиці, участю в політичному процесі різних соціальних груп; відображає політичну дійсність у формі відчуттів, ілюзій, переживань, уявлень. Риси: фрагментарність, суперечливість, емоційність.

4. Буденний рівень тісно пов'язаний з емпіричним рівнем, але в той же час в порівнянні з ним має ряд відмінностей: емпіричний рівень характеризує практичний досвід суб'єкта, а буденний характеризує сукупність безпосередньо виникаючих з буденного життя ідей, поглядів суспільного класу, соціального прошарку або групи людей; в буденний рівень політичної свідомості відрізняється від емпіричного наявністю ідеологічних і теоретичних елементів, на буденному рівні присутні яскраво виражені соціально-психологічні риси: настрої, почуття, емоції. Це надає йому особливої динамічності, здатності чуйно реагувати на зміни політичної ситуації.

Форми політичної свідомості:

  1.  спеціалізована - це, зазвичай, ідеологічно однорідна свідомість, яка спрямована на вироблення, розвиток і впровадження у свідомість пересічних представників громадського класу, соціальної групи тощо певних орієнтації та установок. Носії - насамперед політичні партії та інші політичні організації та об'єднання.
  2.  масова - виражає опосередковано рівень і зміст потреб суспільства, відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність, відчуває на собі вплив безлічі факторів: різні соціальні потрясіння, зміст конкретної історичної ситуації і багато іншого.

Функції політичної свідомості:

  1.  когнітивна (потреба в пізнанні людиною різних сторін світу політики);
  2.  ідеологічна (необхідність у згуртуванні політичних партій, націй і держав, у збереженні завойованих владних позицій) ;
  3.  комунікативна (забезпечення взаємодії суб'єктів політики з інститутами влади);
  4.  прогностична (здатність індивідів і груп до формулювання цілей, перспективної оцінки напрямків розвитку політичних процесів);
  5.  виховна (можливість впливати на політичну поведінку у відповідності з певними цілями, ідеалами).

У структурі політичної свідомості можна виділити:

1. Статичні елементи:

а) політичні знання (про політичну систему, інститути і процедури, за допомогою яких забезпечується участь людей в політичному процесі);

б) політичні цінності (певні судження про політичне життя, про політичні цілі та відповідні переваги — законність, порядок тощо);

в) політичні переконання, що формуються на підставі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують певний політичний ідеал (демократія, анархія, авторитаризм та ін.);

г) політичні орієнтації (настанови щодо певної політичної системи і відповідної моделі поведінки в політичному процесі)

2. Динамічні елементи (громадська думка, масові настрої та ін.).

Громадська думка - колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду чи вимоги.

Політичне маніпулювання - приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх до дії чи бездіяльності всупереч власним інтересам.

Ідеологія (гр. idea — поняття, і logos — вчення) — це сис¬тема політичних, правових, релігійних, філософських уяв¬лень, поглядів та ідей, що відбивають інтереси, світогляд, ідеали людей, соціальних груп, політичних партій, громад¬ських організацій і суспільства в цілому

5. Політична культура - система стійких уявлень, цінностей, норм, зразків поведінки у сфері взаємовідносин влади і народу, які проявляються у діяльності суб’єктів політичного процесу.

Структура політичної культури:

 політичні цінності: колективізму, індивідуалізму, демократії, патріотизму тощо;

 суспільно-політичні норми: звичаї, традиції, ритуали, норми права;

 політичні ідеології;

 політична психологія:

- стереотипи;

- міфи;

- символи: національно-державні, ситуаційні, асоційовані із ролями чи структурами політичної системи; предметні, мовно-знакові, ритуально-процесуальні.

Політичний стереотип - це спрощене, схематичне, деформоване та ціннісно-орієнтоване уявлення про політичні об'єкти.

Особливими рисами стереотипу є:

1) персоніфікація подій (причина тих чи інших явищ пов'язується з діяльністю конкретної особи чи певної групи),

2) сильна емоційна забарвленість у сприйнятті та інтерпретації подій (зазвичай, різко негативне чи різко позитивне ставлення до чого-небудь або кого-небудь),

3) ірраціональність (зазвичай факти, що суперечать стереотипу, не помічаються або з обуренням відкидаються),

4) стійкість (стереотип статичний, довговічний, він не схильний до змін і здатний до самозбереження навіть за різко мінливої ситуації).

Зазвичай, в політичних стереотипах підсумовується у спрощеній і деформованою формі досвід якої-небудь групи. У повсякденній свідомості стереотипи можуть замінювати знання про політичні об'єкти, значно спрощуючи процес орієнтації, вироблення і прийняття рішень в складному і суперечливому світі. Стереотипи сприяють формуванню політичної ідентичності, розділяючи соціальний і політичний світ по осі "ми"-"вони", "свої"-"чужі", "друзі"-"вороги".

Політичний міф - це статичний образ, що спирається на вірування і дозволяє впорядкувати і інтерпретувати факти і події, що викликають непорозуміння, структурувати бачення колективного сьогодення і майбутнього.

Міфологія, у тому числі і політична, виникає тоді, коли група або велика частина суспільства стикаються з новими, незрозумілими і непідконтрольними їй явищами, що несуть в собі явну або таємну загрозу її існуванню. Саме тому розквіт міфотворчості спостерігається в періоди соціальних катастроф, глибинних криз суспільства, воєн, революцій тощо.

Основними властивостями міфу, у тому числі і політичного, є:

1) поліморфність - один і той самий набір символів може бути присутнім в різних міфах, а одна і та ж тема міфу може мати різну спрямованість і різне емоційне сприйняття;

2) обмеженість - міф використовує обмежену кількість символів, але в міфах можливі їхні численні комбінації;

3) абстрактність - міф не співвідноситься з емпіричною дійсністю;

4) фундаментальність віри - міф спирається на припущення , які не потребують їх перевірки і незалежно від їх істинності;

5) статичність - міф не співвідноситься з історичним і соціальним часом, він живе у своєму власному часовому вимірі.

З усіх можливих сюжетів політичного міфу можна виділити чотири основні теми про:

  1.  змову - тлумачить явища, що негативно сприймаються як результат таємного дії сил темряви, наприклад, "ворогів народу", агентів таємних спецслужб і сект, їх потайні дії обов'язково спрямовані на завоювання або знищення групи, суспільства, держави; оскільки змову творять демонічні сили, протистояти їм можна, використовуючи будь-які засоби боротьби;
  2.  про золотий вік - або закликає повернутися до "витоків" у світле минуле, де панували любов, рівність, братерство, де світ був простий і зрозумілий, або кличе в світле майбутнє, розглядаючи попередні періоди як "передісторію", існування якої виправдано лише в тій мірі, в якій вона готувала це ідеальне майбутнє;
  3.  про героя-рятівника - наділяє конкретні персонажі харизматичними рисами, герой повинен володіти даром пророка, неперевершеним талантом полководця, найвищими моральними якостями тощо;
  4.  про єдність - заснований на протиставленні "друзі"-"вороги", "свої"-"чужі", "ми"-"вони". Вони або, інакше, вороги - причина всіх наших лих і нещасть."Вони" прагнуть відібрати "наші" цінності і тому спасіння в єдності і протистоянні "їм".

Політичний символ (гр. symbolon — знак) - це знак, що виконує комунікативну функцію між суб'єктами політичних відносин. Для того щоб символ виконував комунікативну функцію, він повинен мати подібне значення для безлічі індивідів, його сенс повинен бути, як мінімум, інтуїтивно зрозумілий певному колу людей. Символ також виконує інтегративну функцію - він здатний згуртовувати, об'єднувати людей, групи, забезпечувати почуття єдності.

Основні види політичної символіки:

  1.  державна (прапор, герб, гімн, девіз),
  2.  ритуально-процесуальна (інавгурації, коронації, присяги, пікетування, демонстрації);
  3.  наочно-агітаційна (гасла, плакати, листівки, політичну рекламу);
  4.  умовно-графічна (колірна символіка, емблеми, медалі, грамоти);
  5.  скульптурно-архітектурна (архітектурні спорудження, пам'ятники, скульптури) та ін.

Політичний анекдот — лінгвістична форма реакції (відреагування агресії) проти окремих лідерів, діючих інститутів влади або існуючої ідеології. Переказ політичного анекдоту є символічною боротьбою проти певної політичної сили (і одночасно символічним актом перемоги над нею). Причиною існування політичного анекдоту є відсутність легальних каналів прояву протесту у сфері політики (виборів, демонстрацій тощо). Демократизація суспільства, зміна політичної ситуації, поява офіційних каналів відреагування агресії (від виборів до політичних коміксів) знімають напруженість у суспільстві або спрямовують агресивність на інші соціальні об'єкти

Перші дослідники політичної культури Г. Алмонд і С. Верба виділили три типи політичної культури:

  1.  патріархальний, для якого характерні орієнтації громадян на місцеві цінності - громаду, рід, клан, село, плем'я і т.п.; індивід орієнтований на конкретні особистості - вождів, шаманів; знання про політичну систему у членів спільноти повністю відсутні, політичні орієнтації не відділені від економічних і релігійних, тому у особистостей з патріархальної культурою немає ніяких очікувань, пов'язаних з політичною системою,
  2.  підданський, що характеризується пасивним ставленням громадян до політичної системи, особистість вже орієнтована на політичну систему, пов'язує з нею свої очікування, але в той же самий час побоюється санкцій з її боку;
  3.  активістський, відрізняється активним включенням індивідів у політичне життя; громадяни вміло артикулюють свої інтереси через вибори, групи інтересів, партії здійснюють вплив на процес вироблення політики і в одночасно вони демонструють лояльність до політичної системи, законослухняність і повагу до ухвалених рішень.

У реальному політичному житті, вважає Алмонд, політична культура будь-якого суспільства являє собою комбінацію з декількох типів політичних культур.

Враховуючи історико-культурні розходження, традиції у розвитку національних культур дозволили Г. Алмонду та С Вербі також виділити відповідно до домінуючої в суспільстві культури такі типи:

- англо-американську культуру, для якої є характерною гомогенність, наявність єдиної системи політичних цінностей, що надають культурі стабільність;

- континентально-європейську культуру, для якої властива фрагментарність, присутність у складі національної (домінуючої) культури субкультурних політичних утворень за наявності базових для всього суспільства культурних цінностей;

- доіндустріальну (авторитарно-патріархальну) культуру, якій притаманна традиційність та диференціація;

- тоталітарну культуру, для якої характерна інтеграція на основі єдиної загальнообов'язкової ідеології.

Також виділяють такі типи політичної культури:

  1.  за рівнем співпадіння ціннісних орієнтацій населення: гомогенна (характеризується єдністю суспільства по основоположним цінностям і толерантністю), фрагментарна (характеризується конфліктною опозиційністю різних субкультур), інтегрована (передбачає згоду більшості суспільства щодо базових цінностей (основних цілей розвитку суспільства, функцій політичної системи і політичних норм), штучно-гомогенна (характеризується апатичністю, підданським характером, що поєднана з мобілізованою участю);
  2.  за характером політичного режиму: демократична, тоталітарна;
  3.  за характером зовнішньої політики: гегемоністська, мілітарна, шовіністична, пацифістська тощо.

Елементи політичної культури суспільства

  1.  Домінуюча політична культура – певна сукупність основних компонентів культури, яких дотримується більшість населення даної держави.
  2.  Субкультура (англ. sub - під) – сукупність компонентів культури, які тісно пов’язані із домінуючою культурою, але і відрізняються від неї. Г. Алмонд розділив субкультури на вертикальні (субкультури "мас" і "еліт") і горизонтальні (регіональні, релігійні та етнічні).
  3.  Контркультура – сукупність компонентів культури, що протистоять домінуючій культурі.

Функції політичної культури:

1) ідентифікації - реалізує потребу людини в розумінні групової приналежності;

2) орієнтації - пояснює зміст політичних явищ;

3) адаптації та соціалізації - залучає людину до політичної сфери, допомагає засвоєнню індивідом політичних знань, норм і цінностей, що сприяють формуванню необхідних якостей для виконання певних функцій і ролей;

4) інтеграції - об'єднує індивідів і соціальні групи на основі певної системи політичних цінностей та ідеалів;

5) комунікації - здійснює взаємодію суб'єктів та інститутів на основі стереотипів, міфів і символів, забезпечує збереження, нагромадження й передачі знань, інформації про політичні явища й процеси.

Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

– фрагментарність, вибірковість (“друзям – все, ворогам – закон”);

– наявність залишків пострадянського синдрому (“від мене нічого не залежить”, “за нас все вирішать”);

– домінування протестних настроїв до будь-якого центру реальної влади (“усі вони однакові”, “влада – погана”);

– конфліктність;

– регіональна роз’єднаність, нетолерантність (звідси взаємні образи на кшталт “москалів” та “бандерівців”);

– низький рівень теоретико-політичних знань, значна наявність елементів правового нігілізму;

– маніхейство (звичка все поділяти на чорне й біле) і водночас непримиренність до будь-яких нетрадиційних поглядів;

– низька компетентність в управління справами суспільства та держави;

– нерозвиненість громадянських позицій.

Терміни до теми:

Архетип – (з грец. «первинний образ») – суспільне підсвідоме, що виявляється у поведінці більшості членів певної спільноти і не може бути раціонально пояснене.

Звичай – схвалений суспільством, групою масовий зразок поведінки.

Політичні інститути – відносно стійкі типи і форми соціальної взаємодії, через які організовується політичне життя, забезпечується його стабільність і спадковість.

Політичні стереотипи – (з грец. «твердий образ») – схематичні, стандартизовані, стійкі образи чи уявлення про політичні відносини і способи розв’язання проблем, які склалися на основі минулого досвіду і сприймаються людьми некритично.

Ритуал – сукупність символічних, стереотипних колективних дій, які втілюють в собі певні ідеї, уявлення, цінності, норми, і які викликають відповідні колективні почуття.

Символ - (з грец. «знак, прикмета») – умовне позначення будь-якого предмета, поняття чи явища.

Соціальні норми – історично обумовлені суспільним буттям вимоги до діяльності і відносин індивідів, суспільних груп і інститутів, що виражають суспільну необхідність організації діяльності і відносин у відповідності до об’єктивних умов.

Традиція – механізм передачі від покоління до покоління культурних цінностей, норм і форм поведінки.

Цінність – соціально визнані і підтримувані більшістю людей уявлення про цілі, до досягнення яких потрібно прагнути.

Основні поняття та терміни теми

ІДЕОЛОГІЯ (від грец. idea — поняття, logos — вчення) — систематизована сукупність ідей, уявлень, поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи.

Імунітет (від лат. immunitas — звільнення, свобода) — привілей юридичної недоторканості кандидата у депутати на час проведення ним передвиборчої кампанії або депутата на період строку дії мандата.

Кворум (від лат. quorum praesentia sufficit — чиєї присутності достатньо) — встановлена правилами процедури, регламентом якогось органу чи установи найменша кількість учасників зборів, засідань керівних та представницьких органів, конферецій, з’їздів тощо, необхідна й достатня для того, щоб почати роботу, форуму, колективного органу або прийняти правомірне рішення на ньому.

Консенсус (від лат. consensus — згода, одностайність) — спосіб, процедура відпрацювання й прийняття колегіальних рішень шляхом узгодження позицій сторін, досягнення погодженості думок, віднайдення прийнятних для всіх формувань.

Корупція (від лат. corruptioпідкуп) —  загальна назва злочинів, що полягають у використанні державними посадовими особами, політичними і громадськими діячами своїх службових прав з метою особистого збагачення на збиток державі й суспільству.

Мітинг (від англ. meeting — збори) — сходка, публічні збори для обговорення нагальних проблем суспільно-політичного життя, скликані не задля ведення дискусій та вирішення проблем, а для здобуття прихильності населення до якоїсь ідеї, яка на мітингу перетворюється на вимогу (заборонити або дозволити щось, засудити або підтримати якесь рішення чи дію).

Опозиція (від лат. oppositio — протиставлення) — форма протистояння владі певної соціальної групи, політичної сили, протидія партії офіційному курсу правлячих кіл, її прагнення боротися коли й не за владу, то хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців; партійні угруповання, парламентські фракції, які перебувають у меншості.

ПОЛІТИЧНІ ЦІННОСТІ — об”єкти, явища, ідеї, процеси політичного життя та їх властивості, до яких людина ставиться як до задовольняючих її соціальні потреби, інтереси і, які залучає до сфери своєї життєдіяльності; переконання щодо цілей, які суб”єкти політичного процесу повинні реалізувати.

Популізм (від лат. populusнарод) —  схильність політиків перш за все домагатися визнання їхньої громадської діяльності, піднесення популярності, вдаючись до простих і безперечно прийнятих для населення аргументів та пропозицій, уникаючи непопулярних, але необхідних ходів щодо вирішення суспільних проблем; вживається як синонім демагогії, як позначення прагнення завоювати політичний авторитет шляхом загравання з населенням, здобути голоси виборців, роздаючи нездійсненні обіцянки, невимогливо догоджаючи публіці, спекулюючи іменем народу.

Прагматизм політичний (від грецьк. pragmatos — справа, дія) — властивість політичної діяльності, за якої головним критерієм і чинником стає досягнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну).

Референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлене) — спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.

“ЧЕТВЕРТА ВЛАДА” — засоби масової інформації — розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою та поширенням інформації.

Тема 7. Соціально-політична структура суспільства

План

  1.  Суспільні групи як суб’єкти політики.
  2.  Підходи до соціальної структури на рівні великих груп. (СРС)
  3.  Суспільно-політичні організації та рухи, їх функції.
  4.  Політичні партії.
  5.  Партійні системи (СРС)

1. Соціальна структура - сукупність усіх соціальних груп даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою.

Види соціальної диференціації

  1.  горизонтальна – групи, які існують паралельно, не підпорядковуючись одна одній (етноси, демографічні групи, регіональні спільноти тощо);
  2.  вертикальна – формуються внаслідок соціальної нерівності (класи, соціальні верстви тощо).

Соціальні групи розрізняють за суб’єктністю

  1.  Базові (первинні) суб’єкти - (нації, класи, релігійні спільноти тощо) – виникають стихійно, власні інтереси виявляють опосередковано.
  2.  Вторинні суб’єкти – (політичні партії, громадські організації та рухи, групи тиску) – створюються як специфічні інститути здійснення або впливу на неї для захисту інтересів базових суб’єктів.
  3.  Безпосередні суб’єкти – ( владні структури, керівні органи політичних об’єднань) – безпосередня участь у прийнятті та реалізації політичних рішень.

Групи інтересів - свідомо сформовані об’єднання людей на грунті спільних потреб та інтересів, що прагнуть здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у державній політиці.

Концепції походження груп інтересів:

Теорія соціального порядку і конфлікту поява груп інтересів є результатом солідарності людей зі схожими інтересами та переконаннями, взаємодіючи один з одним ці групи змушені періодично звертатися до інститутів влади для вирішення виникаючих конфліктів.

Теорія непередбачених наслідків поява груп інтересів є результатом розуміння індивідами того, що досягнення економічних, соціальних та політичних благ неможливе без організації колективних зусиль і при цьому доходи від об'єднання і групової діяльності значно перевищують витрати на створення організації. Політична активність - непередбачений наслідок діяльності груп інтересів, яка спрямована на задоволення життєвих потреб .

Теорія обміну пов'язує виникнення групі інтересів з діяльністю окремих організаторів, які прагнуть замість своїх витрат і активності отримати посаду в адміністративному апараті створюваної організації.

Теорія ангажованості трактує групи інтересів як результат діяльності егоїстичних індивідів, що пов'язують досягнення своїх цілей з досягненням політичної групи.

Ознаки груп інтересів

  1.  добровільність об’єднання
  2.  колективний характер діяльності
  3.  відсутність претензій на здобуття влади
  4.  політична активність, здійснення впливу на політичну владу

Г. Алмонд і Г. Пауелл виділяють:

1. Аномійні групи, які виникають, як правило, спонтанно, погано організовані і недовготривалими. Їх діяльність може приймати насильницькі форми (мітинги, демонстрації, масові акти протесту і непокори), ступінь впливовості на органи влади невисока.

2. Інституційні групи інтересів добре організовані, переслідують раціонально сформульовані інтереси, діють на основі певних правил. Ефективність їх діяльності може бути досить високою.

На основі характеру внутрішньогрупових зв'язків групи інтересів поділяють на:

  1.  асоціативні - добровільні об'єднання, що переслідують політичні інтереси ( підприємницькі організації , професійні і творчі спілки тощо)і
  2.  неасоціативні - носять недобровільний характер (трудові колективи, етнічні спільності, клани), а їх діяльність менш постійна, ніж діяльність асоціативних.

Серед груп інтересів також виділяють:

1. Спілки інтересів – групи асоціативного типу, що створюються заради захисту і реалізації своїх інтересів

Ознаки

  1.  чітка формальна структура
  2.  правовий статус

2. Лобістські об’єднання – формально зареєстровані або тіньові спілки, які допомагають певним групам інтересів розв’язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв’язки, минулий чи набутий авторитет у “коридорах влади”

Засоби політичного лобіювання

  1.  виступи в комітетах та комісіях парламенту, розробка законопроектів, особисті зустрічі з законодавцями, переговори;
  2.  розробка законопроектів і залучення до вироблення документів експертів;
  3.  використання методів “public relations” для формування громадської думки
  4.  організація кампаній тиску з місць (численні листи і програми від виборців, що надходять на адресу депутатів);
  5.  підготовка і широке розповсюдження результатів наукових (перш за все соціологічних) досліджень;
  6.  організація цілеспрямованих дій "своїх людей" в середині органів влади;
  7.  фінансування виборчих кампаній;
  8.  прямий підкуп посадових осіб.

3. Громадські ініціативи – локальні об’єднання, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення певних політичних акцій на засадах прямої демократії

Ознаки

  1.  розмиті організаційні форми
  2.  не мають професійного керівництва
  3.  формуються за місцем проживання людей, які зацікавлені у вирішенні певних питань

4. Латентні (приховані) групи 

  1.  клан (кліка)
  2.  мафія
  3.  групи на основі родинно-земляцьких зв’язків

Ресурси, які визначають потенційну впливовість груп інтересів

  1.  легітимність
  2.  значимість конкретної акції групи з точки зору суспільних інтересів, її вплив на суспільну стабільність
  3.  фінансове, організаційне, інформаційне забезпечення групи
  4.  чисельність, мобілізаційна здатність та активність членів

Засоби діяльності груп інтересів

  1.  безпосередня взаємодія з владними структурами:

- забезпечення прямого представництва в правлячій еліті

- контакти між елітами, використання особистих знайомств

- використання лобістів

  1.   опосередковані впливи через партії або громадську думку
  2.   масові дії (протести, непокора, насильство)

Основними функціями груп інтересів є:

  1.  артикуляція (перетворення соціальних почуттів, емоцій, очікувань в раціонально сформульовані політичні вимоги) і агрегація (узгодження різних потреб і вимог, їх ієрархієзація і вироблення загальногрупових цілей);
  2.  інформативна (доведення до органів влади інформації про проблеми, цілі та інтереси відповідних груп);
  3.  формування політичних еліт.

  1.  Соціальна стратифікація (лат. stratum - шар, пласт і facere - робити) - система соціальної нерівності, що складається із сукупності взаємозалежних і ієрархічно організованих соціальних верств. Властива сучасному суспільству система багатовимірної стратифікації формується на основі таких вимірюваних ознак як престиж професій, обсяг владних повноважень, рівень доходу та освіти.

Серед сучасних трактувань стратифікації виділяються такі теорії:

Функціональна теорія (Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіс, У. Мур та ін.) - у всіх суспільствах деякі види діяльності вважаються більш важливими, ніж інші, і найбільш талановиті люди повинні виконувати в успішному суспільстві найважливіші функції. Для залучення найкращих суспільство сприяє їхньому доступу до соціальної винагороди. Тому, соціальна нерівність є функціональна і універсальна, а соціальна стратифікація неминуче існує в усіх суспільствах.

Прихильники теорії конфлікту вважають, що нерівність - це природний спосіб забезпечити виживання суспільства, нерівність виникає тоді, коли люди, під чиїм контролем перебувають суспільні цінності (в основному, багатство і влада), мають можливість отримувати для себе вигоди.

За теорією марксизму, головними суб'єктами політики є класи - великі групи людей, що розрізняються за їх відношенням до засобів виробництва. Одні класи можуть привласнювати працю інших, завдяки особливості їх місця в укладі суспільного господарства; клас, який володіє засобами виробництва, є і політично пануючим. Рушійною силою політичного життя є класова боротьба, вищої формою якої є боротьба за державну владу.

За концепцією М. Вебера, класи - це групи людей, з приклад але однаковими життєвими шансами, інтересами і ціннісними орієнтаціями, спільність економічного становища яких від личать їх один від одного і сприяє виникненню класових конфліктів. Як і К. Маркс, Вебер визнавав економічну основу поділу класів, але на відміну від нього, вважав, що класова приналежність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й професійними і кваліфікаційними відмінностями. Ще один компонент соціальної нерівності в концепції Вебера представлений поняттям статусу, який залежить від поваги і престижу індивіда в суспільстві. Статус характеризує об'єктивні можливості індивіда добитися життєвого успіху і одночасно суб'єктивну основу соціального стану. При визначенні статусу важливе значення має зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших груп. Наступний важливий компонент нерівності - політична влада. Згідно з Вебером, людина завдяки багатству і престижу може досягти вершин влади, але володіння багатством і престижем саме по собі не ідентичне володінню владою.

Конфліктна концепція Р. Дарендорфа, визначає класи насамперед як групи, що мають загальні владні інтереси. Причину класового конфлікту Дарендорф вбачає в характері влади.

Сучасні концепції соціальної стратифікації розташовують людей і групи за певними соціальними позиціями, які ранжуються в залежності від ступеню соціального престижу.

Кожна людина займає кілька позицій в суспільстві і приналежна відразу до безлічі "страт". Кожна з соціальних позицій, пов'язана з певними правами і обов'язками, які визначаються статусом. Людина може мати ряд статусів, але один з них - головний статус - визначає його положення в суспільстві. Статуси поділяються на "приписані" (аскриптивні) і "досягнуті" (придбані). Аскріпція означає отримання статусу завдяки зовнішнім, неконтрольованим з боку людини характеристикам (вік, стать, національність). Придбані статуси аналізуються за допомогою професійних, економічних, політичних критеріїв.

У доіндустріальному суспільстві багатство, освіта, престиж і влада тісно пов'язані, і це призводить до накопичення нерівності та до домінування однієї соціальної групи над іншими. У економічно розвиненому суспільстві складається зовсім інша модель розподілення нерівності, яку визначають як систему дисперсії (розсіяних) нерівностей, а розбіжність рангів одного і того ж суб'єкта в різних соціальних ієрархіях являє собою соціальну декомпозицію. Здійснення такої моделі руйнує нерівність, дає можливість доступу до найважливіших політичних ресурсів з боку різних суб'єктів.

Перехід індивіда (групи) з одних суспільних верств в інші, просування до позицій з більш (менш) високим престижем, доходом і владою пов'язаний з процесами соціальної мобільності. Якщо статус індивіда або групи змінюється на більш високий, престижний, то можна сказати, що має місце висхідна мобільність. Однак індивід (група) в результаті життєвих катаклізмів може перейти й у нижчу статусну групу - у цьому випадку спрацьовує спадна мобільність. Крім вертикальних переміщень (висхідна і спадна мобільність) існують горизонтальні переміщення, які складаються з природної мобільності (наприклад, перехід з однієї роботи на іншу без зміни статусу) і територіальної мобільності. За ступенем переміщень розрізняються "відкриті" і "закриті" соціальні групи і цілі суспільства.

Динаміка подолання соціальної дистанції, що супроводжується підвищенням статусу (тобто висхідна мобільність), завжди пов'язана з підвищенням політичної напруженості. Теорія "статусної перестановки" (Р. Дарендорф, С. Ліпсет і ін.) пояснює політизацію соціальних груп в умовах, коли їх об'єктивні соціально-економічні характеристики не знижується, але відбувається зростання статусу нижчих класів. Наприклад, статусна перестановка (відносне зниження статусу традиційно впливових соціальних груп) призвела до зростання фашизму в Центральній Європі у міжвоєнний період. Фашизм являє собою неадекватну реакцію суспільства на гострі кризові процеси, що руйнують усталені соціальні, економічні, політичні, ідеологічні структури. Чим глибша криза, тим більш сприятливими є умови поширення фашизму, коли криза не просто зачіпає, але значною мірою приголомшує соціальну структуру суспільства, його моральні підвалини, порушує перебіг економічних процесів, призводить до дискредитації інститутів влади, викликає у населення розчарування і відчуття погіршення умов існування. Спадна мобільність часто супроводжується упередженням проти соціальних, політичних та етнічних меншин.

Негативні наслідки соціальної мобільності підсилюються в державах, які переживають розпад моральних норм і цінностей – аномію (фр. anomie - відсутність закону, організації). На думку Дюркгейма, при швидких соціально-економічних змінах члени суспільства втрачають значимість соціальні норми, у них відсутні стандарти соціального порівняння з іншими людьми, що дозволяють оцінити свій статус і вибрати відповідні цьому статусу зразки поведінки. Індивіди виявляються у невизначеному, маргінальному стані.

Маргіналізація (лат. marginalis - що знаходиться на краю) - особи та групи, що знаходяться за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих норм і традицій. Процес маргіналізації супроводжується втратою індивідом суб'єктивної ідентифікації з певною групою, зміною соціально-психологічних установок.

Саме поняття "маргіналізація" пов'язане з такими поняттями, як "перехідність" і "проміжність". "Перехід" може затягтися, і перш, ніж індивід, який як би "зависає" між соціальними групами, змінить свій соціальний стан, у нього формуються певні установки, обумовлені суб'єктивною оцінкою власних можливостей. Залежно від самооцінки положення в групі індивід формує рівень вимог і виробляє відповідну стратегію поведінки. Маргінальна ситуація завжди буває вельми напруженою і по-різному реалізується на практиці. Вона може бути джерелом неврозів, деморалізації, агресивності, індивідуальних і групових форм протесту. Але вона ж буває джерелом нетривіальних форм інтелектуальної, художньої, релігійної творчості. У сучасному світі маргінальний статус став не стільки винятком, скільки нормою існування мільйонів людей цьому сприяли масові міграції, урбанізація, технологічні та культурні зміни.

Якщо індивід або група сприймають свій статус як відносно нормальний, задовільний і стабільний, те що відбувається в політиці може уявлятися їм чимось малозначним для їх власного життя. Якщо люди навіть вкрай бідні, але сприймають це як належне, як припис долі або як відповідність визначеному соціальним статусом, то у них не виникають почуття несправедливості і незадоволеності. Загроза індивідуальної або соціальної стабільності, що виходить від політики влади або дій якихось соціальних сил, може різко посилювати інтерес до суспільно-політичної дійсності. Деякі теоретики підкреслюють зростаючі почуття нерівності і розчарування в умовах, коли групи людей вважають, що інші отримали кращий доступ до досягнень суспільства.

Коли групи людей починають задаватися питанням про те, що вони повинні мати, і відчувати різницю між тим, що є і що могло б бути, тоді з'являється почуття відносної депривації. Один з можливих підходів до аналізу відносної депривації розроблений У. Рансіменом Суб'єктивна незадоволеність викликається не абсолютною, а відносною позбавленністю (deprivation), тобто вона є результатом порівняння власного становища зі зразковою ситуацією. Зазвичай за зразок приймається ситуація референтної групи (групи співвіднесення), в якості такої може ви ступати своя власна група, і тоді нинішня ситуація порівнюватиметься з раніше прийнятими нею нормами (життєвого рівня, споживання тощо).

Можна розрізнити три шляхи розвитку, які призводять до появи загостреного почуття відносної депривації. Суть першого полягає в тому, що в результаті виникнення нових ідеологій, систем цінностей, політичних доктрин, що встановлюють нові стандарти, позбавленність стає нестерпною. При другому, надії залишаються приблизно на тому ж рівні, але відбувається істотне падіння життєвих стандартів (в результаті економічної кризи, нездатності держави забезпечити громадську безпеку, за повороту до диктаторського режиму). Люди озлоблюються сильніше в тих випадках, коли втрачають те, що мають, ніж тоді, коли втрачають надію придбати те, що ще не отримали. "Революція відібраних вигод" (так можна назвати подібну ситуацію) трапляється значно частіше, ніж "революція пробуджених надій". Третій шлях, відомий як "прогресивна депривація", проаналізований Д. Девісом. Тут поєднуються механізми, що діють в перших двох ситуаціях. За Девісом, "революція краху прогресу" відбувається тоді, коли за тривалим об'єктивним економічним і соціальним розвитком наступає короткий період різкого відступу. Очікування подальшого задоволення постійно зростаючих потреб змінюється тривогою і крахом надій, оскільки реальність всі більше віддаляється від того, що передбачалося.

Особлива увага в теоріях "статусної перестановки", "аномії" і "відносних позбавлень" звертається на політичні наслідки соціальних змін, коли люди, що позбулися старих соціальних зв'язків, але не вписалися в новий соціальний лад, починають дотримуватися радикальних політичних поглядів.

  1.  Суспільно-політичні організації - масові об’єднання громадян, які виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковування  суспільного життя.

Ознаки суспільно-політичних організацій

  1.  добровільність обєднання
  2.  наявність більш-менш чіткої структури
  3.  ієрархічність
  4.  чітко встановлені і зафіксовані в програмних документах форми членства

Типологія суспільно-політичних організацій

  1.  за кількісним складом - великі і малі;
  2.  за процесом прийняття рішень - централізовані і децентралізовані;
  3.  за розміщенням у політичній системі - формальні і неформальні;
  4.  за сферами діяльності  - в економічній сфері, в соціальній сфері (обєднання з захисту соціальних прав, обєднання соціальних досягнень, групи взаємодопомоги), у сфері науки, культури і релігії, у сфері дозвілля і відпочинку.

Суспільно-політичні рухи - структурно-неоформлені масові обєднання громадян і організацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації

Ознаки суспільно-політичних рухів

  1.  виражають інтереси не окремих соціальних верств, а прагнення широких мас до змін;
  2.  учасники руху можуть мати різні ідеологічні орієнтації;
  3.  не ставлять собі за мету завоювання влади, а звільнення від чогось, зміни у свідомості людей та ціннісних системах;
  4.  використовують різноманітні методи та форми діяльності, велику роль в них відіграють емоції учасників руху;
  5.  характеризуються спонтанністю, невизначеністю розвитку.

Типи суспільно-політичних рухів

  1.  за основними носіями - класові, расові, національні, молодіжні;
  2.  за територіальним впливом - регіональні, національні, міжнародні;
  3.  за суспільною вагою - незначні та масові;
  4.  за метою:
  5.  трансформаційні – спрямовані на радикальні зміни у суспільстві;
  6.  реформаційні;
  7.  порятунку – звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;
  8.  альтернативні  – спрямовані на зміну самих індивідів, що є учасниками руху.

Функції суспільно-політичних організацій та рухів

  1.  висловлюють та формулюють інтереси певних груп чи широких верств населення;
  2.  активізують та інтегрують населення;
  3.  формують нові суспільні цілі та цінності;
  4.  оновлюють політичну систему;
  5.  формують громадську думку.

Моделі взаємодії та захисту групових інтересів

  1.  Клієнтелізм – стосунки, які грунтуються на обміні благами між суб‘єктами (патроном і клієнтом) з неоднаковим суспільним статусом і силою впливу;
  2.  Громадянське суспільство.

  1.  Політична партія (від лат. рars (partis) – частина, галузь) - спільність людей, об´єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання, утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих суспільних груп, які вони репрезентують.

Етапи становлення політичних партій

  1.  аристократичні угрупування - протопартії античного світу та європейського середньовіччя, найчастіше були тимчасовими об’єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей;
  2.  політичні клуби - елітарні об’єднання політиків-однодумців чи парламентські фракції (торі, віги; федералісти, республіканці; роялісти, жирондисти);
  3.  масові партії – на їх появу вплинуло: розширення виборчих прав; розвиток робітничого руху.

Структура політичної партії включає три рівні:

  1.  сукупність виборців (масова база партії (електорат), що забезпечує кандидатів партії підтримкою під час виборчої кампанії; приналежність до цієї групи грунтується більше на декларованої прихильності, ніж на офіційній залученості в партійну організацію);
  2.  офіційна партійна організація;
  3.  партія в системі правління (посадові особи в державному апараті, які отримали посади в силу приналежності до відповідної партії).

Типологія політичних партій

  1.  За політичним темпераментом: ліві, центристи, праві.
  2.  За юридичним статусом – легальні,  нелегальні;
  3.  За характером внутрішньої субординації – централізовані, децентралізовані;
  4.  За ідеологією – ліберальні, консервативні, комуністичні тощо;
  5.  За організаційною структурою (М. Дюверже) – масові (великі організації, що мають складну внутрішню структуру і високий ступінь ідеологізації; свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення; це, зазвичай, партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної орієнтації), кадрові (завдання - мобілізувати в конкретному виборчому окрузі впливових осіб, здатних залучити підтримку максимально більшого числа виборців з різних верств населення незалежно від їх ідеологічної орієнтації; багато європейських партії консервативної орієнтації);
  6.  За владним статусом: урядові і опозиційні; парламентської більшості і парламентської меншості;
  7.  За концепцією американського політолога С. Коена: авангардного типу; парламентські; партії виборців; «партії-клуби».
  8.  За способом організаційного оформлення: ідеологічні; прагматичні; харизматично-вождистські.
  9.  За характером членства: з прямим членством (кандидат приймається в індивідуальному порядку), з непрямим членством (людина стає членом партії в силу того, що він входить в яку-небудь організацію, пов'язану з цією партією).
  10.  За характером діяльності: змагальні партії (діють в рамках плюралістичної системи або ж борючись за неї), монопольні партії (здійснюють в політичній системі вищу владу, виключаючи будь-яку іншу партію), патронажні партії (діяльність яких спрямована на забезпечення наданих політичною владою переваг для лідера, його штабу і прихильників).
  11.  За представленням інтересів: станові партії (націлені насамперед на захист інтересів окремих соціальних груп), ідеологічні партії (орієнтовані насамперед на реалізацію якихось абстрактних принципів, позначених в їх програмах).

Функції політичних партій

  1.  Маніфестні:
  2.  представницька і соціалізуюча діяльність;
  3.  організаційна діяльність;
  4.  ідеологічна діяльність;
  5.  владно-кадрова діяльність;
  6.  посередницька діяльність.
  7.  Латентні:
  8.  гарантування привілеїв членам партій та їх прихильникам;
  9.  здійснення можливості суспільного піднесення через партійну машину представникам непривілейованих суспільних груп;
  10.  забезпечення привілеїв для спонсорського бізнесу в разі приходу до влади або проведення лобіювання інтересів цього бізнесу.

Основні поняття та терміни теми

ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ - свідомо сформовані  об’єднання людей на грунті спільних потреб та інтересів, що прагнуть здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у державній політиці.

ЛОБІСТСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ (від англ. lobby – коридор, кулуари) – формально зареєстровані або тіньові спілки, які допомагають певним групам інтересів розв’язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв’язки, минулий чи набутий авторитет у “коридорах влади”.

Пацифізм (від лат. pacificusтой, що умиротворює) — антивоєнний рух, представники якого виступають проти будь-яких війн, незалежно від характеру й мети.

ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ (від лат. pars (partis) — частина, галузь, відділ) — спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (в результаті виборів або іншими шляхами), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих суспільних груп, які вони презентують.

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА - сукупність усіх соціальних  груп даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ - масові об’єднання громадян, які виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковування  суспільного життя.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ - структурно-неоформлені масові обєднання громадян і організацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації

Тема:13. Політичні еліти та лідерство

План

  1.  Політичні еліти: сутність та особливості.
  2.  Інститут політичного лідерства.
  3.  Лідери у світовій та вітчизняній політиці (на вибір).
  4.  Виборчі системи (срс).

1. Еліта - (від франц. еlite – вибрані, кращі) – вищі соціальні групи в системі суспільної ієрархії

Політична еліта - суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, користується певними перевагами свого суспільного становища.

Основні погляди щодо еліти

Еліта — люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. Усе суспільство поділяється на тих, хто керує, та на тих, ким керують. Зміна еліт відбувається їх циркуляцією.

В. Парето

Суспільством завжди керуватимуть еліти — еліта регулює політичне й економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.

Г. Моска

:Еліти — особистості, наділені харизмою.

М. Вебер

Особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою; з розвинутим почуттям відповідальності.

X. Ортега-і-Гассет

Еліти — люди, що володіють ціннішим і вищим біологічним потенціалом, а відтак — і фізичним, і розумовим.

О. Аммон

Еліта — активна нерівна меншість, якій більшість (маси) змушена підкорятися через неможливість її прямого контролю.

Р. Міхельс

Політична еліта — це "національна аристократія", яка є носієм національної ідеї, а, отже, здійснює керівництво усією нацією. Для існування й виконання своїх функцій "національна аристократія" повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет.

В. Липинський

Еліта — каста "луччих" людей, верства, яка наповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих.

Д. Донцов

Підходи щодо обґрунтування й функціонування еліт:

1. Біологічний підхід (О. Амман) обґрунтовує необхідність поділу суспільства на еліту й масу відмінностями генетичного характеру: приналежні до еліти люди мають цінніші й вищі біологічні потенціали (фізичні, розумові).

2. Психологічний підхід (3. Фрейд, Е. Фромм) стверджує, що й еліта, й маса відрізняються певними, лише їм притаманними, психологічними якостями. Панування еліти є необхідним, оскільки масам властиві недалекоглядність і заохочення один одного до аморальних дій, а відтак вони відчувають бажання підкорятись еліті.

3. Функціонально-технократичний підхід (Дж. Бернхем, А. Фірмат) пояснює наявність еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. Через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовах визначається лише як доступ до знань та інформації, то це свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва.

4. Ціннісний підхід керується положенням про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох еліт водночас обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності та зазнає постійного впливу мас; наявність демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти. Дійсна еліта не панує, а керує масами за їхньою згодою, що виявляється на вільних виборах.

5. Плюралістичний (функціональний) підхід ґрунтується на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. Є багато еліт, і жодна з них не спроможна переважати у всіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних, — виділяє власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, формування груп тиску) можна утримувати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні й розмиті. Основний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не лише багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.

6. Ліволіберальний підхід (Р. Мілс), влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього (пасивного, практично безправного населення), середнього (віддзеркалює групові інтереси), верхнього (де приймаються найважливіші політичні рішення). Можливості впливу мас на еліту за допомогою виборів та інших демократичних інститутів украй обмежені. Заняття ж ключових позицій в економіці, політиці, військових та інших інститутах забезпечує людям владу і відтак — конституює еліту. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли посядуть керівні пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато.

Структура політичної еліти

  1.  За метою діяльності:

- Правляча політична еліта;

- Опозиція;

- Контреліта – опозиція, що прагне змінити напрям суспільного розвитку, репрезентуючи інші суспільні верстви, іншу ідеологію, ніж правляча еліта.

  1.  За об’ємом владних функцій:
  2.  вища;
  3.  середня;
  4.  нижча.
  5.  За виконуваними функціями:
  6.  правляча;
  7.  адміністративна;
  8.  господарська;
  9.  дипломатична;
  10.  комунікативна;
  11.  ідеологічна.

Основні типи політичних еліт

  1.  За способом формування: відкриті, закриті;
  2.  За способом отримання та збереження влади: легітимні, нелегітимні;
  3.  За ідеологією: ліберальні, консервативні, націоналістичні, соціалістичні.

Гарантії проти деградації політичної еліти

  1.  свобода слова, відсутність монополії на ЗМІ, альтернативні джерела інформації;
  2.  розподіл влад – компроміс, баланс інтересів різних соціальних груп;
  3.  “прозорість” діяльності;
  4.  політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва еліт;
  5.  відкритість для соціальної мобільності, встановлення термінів перебування при владі;
  6.  чітке дотримання правил та процедур політичного процесу.

2. Політичний лідер (від анг. leader – ведучий) особа, що займає перші позиції в політичних структурах

Специфічні особливості лідерства в політиці:

1) між загальнонаціональним лідером і суспільством, зазвичай, не існує прямої взаємодії, вона опосередкована партіями, групами інтересів, ЗМІ;

2) воно носить багаторольовий характер, лідер орієнтований на узгодження різних соціальних інтересів, змушений виправдовувати масові очікування від його діяльності;

3) політичне лідерство є корпоративним, за рішеннями, які приймаються вищими керівниками, завжди ховається н видима для суспільства робота численних експертів, найближчого оточення лідера ;

4) політичне лідерство в тій чи іншій мірі інституціоналізоване, тобто діяльність лідера обмежена в тій чи іншій мірі існуючими соціальними відносинами, нормами, процедурами прийняття рішень.

Теорії політичного лідерства

  1.  теорія рис” (Е. Богардус) – феномен лідерства пояснюється видатними якостями особи;
  2.  ситуаційна теорія (Ф. Фідлер) – ситуація “породжує” лідера;
  3.  теорія прихильників (У. Берк) – лідер лише інструмент соціальної групи, організації.

Системи рекрутування лідерів

1. Антрепренерська система

  1.  відкрита;
  2.  висока конкурентність, відкрите суперництво;
  3.  відбір із представників будь-яких суспільних груп;
  4.  важливі особисті якості.

2. Система гільдій

  1.  закрита;
  2.  приховане суперництво;
  3.  відбір лише з представників політичної еліти;
  4.  залежність від посади.

Типологія політичних лідерів

  1.  За способом легітимізації влади (М. Вебер): традиційний, раціонально-легальний, харизматичний;
  2.  За ставленням до змін у суспільстві: революціонер, реформатор, консерватор;
  3.  За стилем управління: авторитарний, демократичний;
  4.  За моделлю поведінки: лідер-агітатор, лідер-організатор, лідер-теоретик;
  5.  За суспільною вагою: регіональний, національний, міжнародний.

Функції політичного лідерства:

1. Програмна: визначення та формулювання інтересів соціальних груп, цілей соціальної та політичної діяльності, виявлення способів і методів реалізації інтересів та досягнення цілей.

2. Управлінська: процес вироблення і прийняття політичних рішень.

3. Мобілізаційна: мобілізація мас на досягнення політичних цілей, розподілення соціальних ролей і функцій в суспільстві, забезпечення соціальних інновацій.

4. Інтегративна: об'єднання суспільства, мас; забезпечення національної єдності в масштабах групи, якою він керує , або держави в цілом. 

5. Комунікативна: організація зв'язку між суспільством і владою, переконання суспільства в доцільності і правильності прийнятих владних рішень.

6. Легітимації: забезпечення підтримки влади на основі особистого авторитету і впливу на маси.

Основні поняття та терміни теми

Бюрократія (від франц. bureau — бюро, канцелярія та грецьк. kratos — сила, влада, панування) — система врядування, яка спирається на розгалужену та ієрархізовану структуру чиновницького апарату, діяльність якого формалізована й підпорядкована інструктивній регламентації.

Електорат (від франц. electeur — обираю) — корпус виборців, сукупність громадян, які користуються активним виборчим правом, тобто правом обирати когось до складу органу влади.

ЕЛІТА ( від франц. elite — краще, вибране) — вищі соціальні групи в системі суспільної ієрархії.

Харизма (від грецьк. harisma — милість, благодатність, божий дар, винятковий талант) — особливі, видатні здібності вождя, надані йому, як вважається, від природи, від Творця. Це робить його в очах пересічних громадян носієм вищої правди, істини, виразником сутності суспільного буття.

Ценз (від лат. censeoроблю перепис, опис) — офіційно визначені умови, які легально обмежують права людей, приміром — на набуття громадянства, на обіймання відповідної посади, виборчі права (право обирати або бути обраними).

Тема 9. Етнонаціональні та міжнародні відносини

План

  1.  Етнонаціональні відносини. Етнополітика.
  2.  Правові аспекти врегулювання етнонаціональних відносин  в сучасному світі і Україні. (СРС)
  3.  Міжнародна політика.
  4.  Глобалізація та інтеграція, їх значення в міжнародній політиці.
  5.  Міжнародні об”єднання та організації у світовій політиці. (СРС)

  1.  У світі налічується понад 5000 етносів, з яких 269 становлять понад один мільйон чоловік, 90% націй і народностей входять до складу багатонаціональних держав.

Етнічні спільності

Етнос – (від грец. еthnos - народ) - стійка культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні і ментальні риси, які формувалися упродовж століть

Етнічна група - сукупність людей, які є структурним елементом етносу, але мають специфічні культурні особливості і сприймаються з боку чужинців як окремі групи

Діаспора - (від грец. diaspora - розсіяння) - частина етносу, яка постійно живе в чужій державі, зберігаючи зв'язок зі своїм етносом, традиції

Основні чинники, які впливають на процес зникнення чи становлення етносу

  1.  геноцид - (буквально - винищення роду) - свідома політика фізичного винищення етносу;
  2.  етноцид - знищення культури етносу, його асиміляція.

Нація - (від лат. natio - народ, рід) – етнічнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

Ознаки нації

Об'єктивні

Суб'єктивні

  1.  спільне походження, історія;
  2.  власна літературна мова;
  3.  релігія;
  4.  територія;
  5.  економіка;
  6.  політико-правові інститути.
  1.  національна самосвідомість;
  2.  віра в спільну долю;
  3.  почуття національної ідентичності.

Підходи до виникнення націй

  1.  Націоналістичний - нації існують вічно;
  2.  Модерністичний - нації виникли в період становлення централізованих держав внаслідок:
  3.  консолідації етносу;
  4.  перетворення імперії в національну державу;
  5.  відокремлення колоній від імперій і утворення нації за етнічним чи територіальним принципом;
  6.  відокремлення етносу від національної держави.

Особливості національних відносин

  1.  охоплюють великі групи людей;
  2.  пронизують усі сфери суспільного життя;
  3.  наділені відносною самостійністю, можуть впливати на хід суспільного розвитку;
  4.  розвиток і вдосконалення їх залежить від існуючого ладу в державі.

Види політичної поведінки етногруп, які відстоюють власні інтереси

  1.  конструктивна співпраця з органами влади;
  2.  автономізм - боротьба за досягнення автономного статусу;
  3.  комуналізм - самоорганізація у вигляді общин, самоізоляція;
  4.  сепаратизм - боротьба за вихід зі складу держави, утворення власної держави;
  5.  добровільна міграція за межі держави;
  6.  добровільна асиміляція.

Структурні елементи національних відносин

  1.  Націоналізм - багатозначне явище, що охоплює:

- увесь процес формування і творення нації;

- національну свідомість;

- національну ідеологію;

- культурний і політичний рух за утвердження національних пріоритетів.

Різновиди націоналізму

За ідеологією: антиколоніальний, інтеграційний, сепаратистський, паннаціоналістичний;

За засобами реалізації цілей: романтичний, радикальний, націонал демократичний, расистський, шовіністичний, протекціоністсько-економічний.

  1.  Інтернаціоналізм:
  2.  ленінське розуміння - допомога пролетаріату капіталістичних держав здійснити революцію і встановити соціалістичний лад;
  3.  сучасне розуміння - певний комплекс дій та взаємовідносин солідарності, співпраці, взаємодопомоги між державами.

3. Космополітизм - (від грец. kosmopolit - громадянин світу) - ідеологія відмови від національної самобутності, заміни національного громадянства світовим в ім'я ідеї єдиної загальнолюдської спільноти.

2. Із розвитком суспільства політика отримала два важливі виміривнутрішній та міжнародний.

Міжнародна політикасистема економічних правових дипломатичних ідеологічних культурних та інших зв’язків і стосунків між суб’єктами що діють на світовій арені.

Суб’єктами міжнародної політики є:

  1. держави або групи держав;
  2. міжнародні організації;
  3. масові рухи транснаціонального характеру;
  4. релігії і церкви різних напрямів;
  5. політичні партії і громадські об’єднання;
  6. ЗМІ.

Кількість міжнародних організацій неухильно зростає — якщо на початку XX ст. існувало майже 40 міжурядових та 180 неурядових організацій, то сьогодні їх налічується близько 300 і 5000 відповідно. Першою міжнародною організацією був Всесвітній поштовий союз, створений у 1875 році. До основних міжнародних організацій, що активно діють у сучасному міжнародному просторі, відносять:

— регіональні організації: Рада Європи, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав (ЛАГ), Організація Ісламська Конференція (ОІК), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Організація Американських держав (ОАД) та ін.;

— організації економічного характеру: Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), Міжнародний Банк Реконструкції і Розвитку (МБРР), Міжнародний Союз Електрозв'язку, Організація Країн — Експортерів Нафти (ОПЕК) та ін.;

— професійні організації: Міжнародна Організація Журналістів (МОЖ), Міжнародна Асоціація Політичних Наук (МАПН), Міжнародна Організація Кримінальної Поліції (Інтерпол) та ін.;

— демографічні організації: Міжнародна Демократична Федерація Жінок (МДФЖ), Всесвітня Асоціація Молоді (ВАМ), Всесвітня Федерація Демократичної Молоді (ВФДМ) та ін.;

— організації у сфері культури та спорту: Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК), Міжнародна федерація футболу (ФІФА) та ін.;

— військово-політичні організації: Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО), Тихоокеанський Пакт Безпеки (АНЗЮС) та ін.;

— профспілкові організації: Міжнародна Конференція Вільних Профспілок (МКВП), Всесвітня Конфедерація Праці (ВКІТ) та ін.;

— різні організації, створені на підтримку миру та солідарності: Всесвітня Рада Миру (ВРМ), Організація Солідарності народів країн Азії та Африки (ОСКАА), Міжнародний Інститут Миру у Відні та ін.;

— організації на захист жертв воєн, катастроф та стихійних лих: Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) та ін.;

— релігійні організації: Всесвітня Рада Церков (ВРЦ), Християнський рух за захист миру та Християнська мирна конференція, Всесвітній ісламський конгрес та ін.

— екологічні організації: Грінпіс та ін.

Намагаючись реалізувати свої національні інтереси, держави діють на міжнародній арені по-різному. Виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

 агресивна політика (aggressive policy) характеризується прагненням держави досягнути експансіоністських цілей, розв”язати внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики;

активна політика (active policy) характеризується динамічними пошуками рівноваги між внутрішньою та зовнішньою політикою;

консервативна політика (conservative policy) пов”язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої впливи на міжнародній арені і досягнуту раніше рівновагу між внутрішньою та зовнішньою політикою;

пасивна політика (passive policy) є властивою для слаборозвинених держав, які намагаються пристосуватись до міжнародного середовища, перевівши свою зовнішню політику на позиції інших держав; вона означає фактичну відмову від частини власного суверенітету.

Cтворення і підтримання умов для реалізації свого впливу (сили) становить фундаментальний зовнішньополітичний інтерес держави. А, з іншого боку, саму силу держави можна визначити як її здатність захищати свої інтереси та реалізовувати свій потенціал на міжнародній арені, як її спроможність спонукати (або примусити) іншого суб’єкта діяти у напрямі, бажаному для цієї держави.

Сила (power)це поняття і об’єктивне, і суб’єктивне одночасно. Воно складається з багатьох елементів, має різні параметри. Серед них найважливішими є:

 геополітичне становище (geopolitical location );

 населення (population ), передусім йдеться про чисельність населення, стан його здоров’я, вікову структуру, природній приріст, а також його соціальні характеристики; чисельність населення зумовлює величину і стан збройних сил, людська база є основою військової могутності, крім кількісного виміру населення звертається увага, на його якісні характеристики, зокрема на національний характер, який випливає з його традиційної філософії буття й історичного досвіду;

 природні ресурси (natural resources )країна з великими ресурсами потенційно знаходиться у вигідному становищі, але за умови, що вона має можливість їх експлутувати;

 індустріальний розвиток (industrial capacities ) державиусі воєнні конфлікти ХІХХХст. підтверджували висновок: перемогу здобували країни з вищою індустріальною базою, рівень індустріального розвитку відіграє велику роль і в мирний час; наслідком індустріальної могутності країни є досягнення вищого життєвого рівня, що забезпечує підтримку уряду населенням, створює ситуацію політичної стабільності; водночас зміцнення індустріальної могутності держави збільшує її потреби в нових ресурсах, а це призводить до потенційної залежності від інших країн, особливо в сфері енергоносіїв, якими країни забезпечені дуже нерівномірно;

 військова могутність (military power ) це не тільки кількість військової техніки, а ще й уміння її використати як для захисту своєї вітчизни, так і у разі можливих дій на чужій території;

 воля (will to act ) цей показник не піддається кількісному виміру, але без волі, без бажання використати все, про що говорилося вище (природні ресурси, військову та індустріальну могутність) в інтересах своєї держави, не може бути і мови про міжнародну силу; дослідники розглядають її або як волю правлячої еліти досягати поставленних цілей, або як волю населення підтримувати владні рішення, або як поєднання того і іншого;

 політичне керівництво і внутрішня організація влади (political management and internal organization of power ) є важливим чинником міжнародної сили держави, у період миру і процвітання переважають колективні форми керівництва, або принаймі такі, що видають себе за колективні, у кризові або воєнні часи країни потребують централізованого управління; політична фракційність зменшує політичну стабільність і відповідно підриває силу держави;

 дипломатія (diplomacy ) теж може розглядатися як фактор міжнародної сили держави, досвідчені дипломати вміють захистити інтереси своєї держави, створити сприятливий для неї міжнародний клімат, який дозволяє державі реалізовувати свої міжнародні цілі;

 міжнародний імідж держави (the image of the state ), тобто її образ, її сприйняття іншими державами також є однією з основних складових сили держави на міжнародній арені.

Міжнародні відносинисукупність інтеграційних зв’язків що формують людське співтовариство.

Види міжнародних відносин.

1.За рівнем представництва:

  1. на найвищому рівні (перші особи);
  2. на високому рівні (міністри ЗС члени КМ заступники керівників міжнародних організацій);
  3. середній рівень (заступники міністрів спеціальні представники перших осіб держави);
  4. низький рівень (надзвичайні та повноважні посли держав спеціальні представники організацій).

2.За статусом:

  1. формальні офіційні;
  2. неформальні неофіційні.

3.За змістом:

  1. відносини співробітництва (встановлюються як правило між приблизно рівними за силою могутністюпотенціалами партнерами);
  2. відносини співіснування (коли суб’єкти маючи різні основні інтереси змушені підтримувати тимчасове співробітництво що може прерости як у постійне так і в конфлікт);
  3. відносини нейтралітету (відмова від участі у війні у будьякій формі).

Структура цілей та завдань міжнародної політики.

В історії :

  1.  територіально-економічні зазіхання;
  2.  боротьба за сфери впливу, за ринки збуту, джерела сировини та їх перерозподіл.

В сучасності :

  1.  участь у міжнародному поділі праці і пов”язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, винаходами та духовними цінностями;
  2.  спільне розвязання глобальних проблем сучасного світу;
  3.  захист прав людини;
  4.  колективне забезпечення міжнародного миру.

Засоби здійснення міжнародної політики :

- війнатривалий збройний конфлікт між окремими державами, групами держав (світова війна) або верствами населення в одній державі (громадянська війна); підраховано, що за 3,5 тис. рр. писаної історії людство лише 270 років жило без війн; війна ще й досі є поширеним засобом міжнародної політики;

- дипломатія (з грец. diploma-лист, складений навпіл)офіційна діяльність держав, урядів та інших уповноважених осіб, органів,установ, які здійснюють зовнішні зносини держави і репрезентують її інтереси на міжнародній арені; дипломатія здійснюється за допомогою внутрішніх державних інститутів (глава держави, уряду, МЗС, МЗ Торгівлі, інші міністерства та комітети, які певною мірою співпрацюють з аналогічними інститутами закордоном тощо) та зовнішніх (дипломатичні представництва, зокрема посольства, місії, на чолі яких стоять представники різних класів та рангів).

Виділяють чотири основних методи завершення війни:

1) метод, заснований на власних інтересах (self-centered), застосовується за взаємною згодою конфліктуючих сторін, змушених зупинити війну, аби вижити;

2) «авторитарний» метод (authoritarian), застосовується, коли до влади в одній або кількох конфліктуючих сторонах приходить миролюбна або реалістично настроєна сила (наприклад, військовий або політичний лідер), що знаходить ресурси й можливості зупинити війну;

3) метод «силового примусу» (power struggle), який стає можливим тоді, коли до розв'язання конфлікту залучається «третя сила», що змушує конфліктуючі сторони сісти за стіл переговорів і зупинити війну (так, наприклад, міжетнічні військові конфлікти найчастіше вирішують, розділяючи ворогуючі народи державними кордонами);

4) «консультативний» метод (consultative mode), що на практиці використовується дуже рідко — у випадку, якщо міжнародні або інші посередники знаходять шляхи переконати воюючі сторони в можливості досягнення компромісу.

Принципи сучасних міжнародних відносин

  1.  поваги до державного суверенітету та суверенної рівності;
  2.  незастосування сили чи погрози силою;
  3.  непорушності кордонів і територіальної цілісності держав;
  4.  мирного врегулювання спорів;
  5.  невтручання у внутрішні справи;
  6.  поваги прав людини і основних свобод;
  7.  рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею;
  8.  співробітництва між державами;
  9.  сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.

До основних сучасних міжнародно-правових документів, що закріплюють головні принципи міжнародного права, відносять:

- «Загальну Декларацію прав людини» (1948);

- «Декларацію  про  принципи  міжнародного  права» (1970);

- «Заключний акт НБСЄ» (1975);

- «Декларацію про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав» (1981);

- «Паризьку хартію для Нової Європи» (1990) тощо.

  1.  Глобалізація, як основна характеристика сучасного світу.

Глобалізація (від лат. clobus-куля, від анг. global-загальний)процес становлення світу як єдиного простору, в якому долаються обмеження, що накладаються географією, а просторово роз’єднані елементи взаємодіють між собою.

Етапи становлення глобалізації:

  1.  XV-XVI ст., основний чинник-Великі географічні відкриття.
  2.  Рубіж XVIII-XIX ст., основні чинники-індустріальні революції та процеси модернізації.
  3.  XX ст., основні чинники-розвиток кооперації, міжнародного поділу праці, поява транснаціональних компаній, формування глобальної фінансової, ресурсної, технологічної взаємозалежності, розвиток комунікацій, а також поява та загострення глобальних проблем (екологічної, демографічної, ядерної, бідності, “хвороб цивілізації” тощо).

Глобалізації властива суперечлива природа, що виявляється в:

  1.  універсалізації та уніфікації світу, зростанні одноманітності;
  2.  породженні почуття незахищеності та загрози самобутності держави через контакти з зовнішнім світом, а це стимулює процеси диференціації;
  3.  асиметричності, бо на практичному рівні вона поширює більш передову євроатлантичну культуру, а не усі культури представлені у сучасному світі.

Виділяють такі типи реакції на уніфікуючі впливи глобалізації:

  1.  ізоляціонізм (що практично нереально у сучасному світі);
  2.  уподібнення;
  3.  засвоєння.

Наслідки глобалізації

Позитивні

Негативні

Зростання кількості та поліпшення якості товарів на світовому ринку

Світова економіка стала більш взаємопов'язаною, через що негативні наслідки вмить перетинають кордони націй-держав

Бурхливий прогрес розвитку інформаційних технологій, в результаті якого зменшується собівартість продукції та знижуються ціни на значну частину товарів масового попиту

Збільшення соціоекономічного розриву між багатими та бідними верствами населення

Створення нових робочих місць, в основному в невиробничій сфері завдяки розвитку інформаційних технологій

Зростання динаміки міграційних потоків, що має негативні наслідки: від зростання злочинності до поширення епідемій

Підвищення життєвого рівня у більшості регіонів світу, рівня писемності, продовження середньої тривалості життя

Посилення економічного і політичного впливу транснаціональних корпорацій на уряди націй-держав та міжнародні організації

Знищення стереотипів щодо способу життя, що розділяли різні соціальні верстви населення

Погіршення стану навколишнього середовища

Поширення свободи, правової захищеності особи і демократії

Надмірна концентрація власності у секторі ЗМІ та панування на ринку інформації кількох великих мультимедійних корпорацій

Внаслідок інтенсифікації глобального інформаційного обміну відбулося прискорення та поліпшення взаєморозуміння між представниками як націй-держав, так і різних культур та цивілізацій

Зростання негативного впливу стандартизованої маскультури, що загрожує культурному розмаїттю, виникнення радикальних субкультур

Основні поняття та терміни теми

Вето (від лат. veto — забороняю) — акт, передбачений конституціями низки країн, завдяки якому глава держави або верхня палата парламенту можуть призупинити впровадження в дію законів або рішень, прийнятих парламентом або його нижньою палатою. Правом вето називають принцип одностайності в роботі Ради Безпеки ООН, відповідно до якого жодне рішення з питань міжнародного миру й безпеки не може бути прийняте, якщо проти нього висловлюється хоча б один постійний член Ради.

Геноцид (від грецьк. genos рід, плем’я і лат. caedere — убивати; дослівно — знищення роду, племені) — повне або часткове знищення окремих груп населення за расовим, національним, релігійним мотивами (ознаками) або навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення названих груп.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ (від лат. clobus — куля, від анг. global — загальний) — процес становлення світу як єдиного простору, в якому долаються обмеження, що накладаються географією, а просторово роз”єднані елементи взаємодіють між собою.

Депортація (від лат. deportatio — вигнання, вислання) — примусове виселення, переміщення з місця постійного проживання або навіть вигнання за межі держави особи чи групи осіб, навіть частини населення, які визнані правлячим режимом як “соціально небезпечні”, “небажані”.

ЕТНІЧНА ГРУПА — сукупність людей, які є структурним елементом етносу, але мають специфічні культурні особливості і сприймаються з боку чужинців як окремі групи.

ЕТНОЦИД (від грец. ethnos — народ, плем”я і лат. caedere — убивати) — асиміляція етносу, знищення культури етносу, його ідентичних рис.

ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ — міжнародна солідарність робітників, трудящих різних націй і рас, основана на спільності їх інтересів.

КОСМОПОЛІТИЗМ (від грец. громадянин світу) — течія, яка обстоює необхідність заміни  національного громадянства світовим, поступову ліквідацію національних держав та утворення загальносвітового товариства.

Мораторій (від лат. moratoriusтакий, що затримує, уповільнює) — відстрочка, затримка набуття чинності, початку виконання якогось договору, закону, зобов’язань або вимог, відкладання певних дій.

Нейтралітет (від лат. neutralisнічийний) — міжнародно-правовий статус держави, яка не бере участі у війні, що відбувається між іншими державами, зберігає із сторонами, що воюють, мирні відносини, не надає жодній з них якоїсь допомоги. Постійний нейтралітет — політика невтручання у чужі спори, у боротьбу між собою інших держав чи сторін.

Ультиматум (від лат. ultimus — найостанніший) — рішуча, остання й остаточна вимога, супроводжувана погрозами. У міжнародних відносинах — дипломатична нота з категоричною вимогою однієї держави до іншої про виконання у зазначений термін певних дій або про утримання від них, супроводжувана погрозою застосувати санкції.

Тема 10: З історії української політичної думки

План

1. Особливості української політичної думки.

2. Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

3. Політична думка України ХIV-XVIII ст.:

  1.  політичні погляди українських гуманістів, полемістів, просвітників;
  2.  державно-конституційні традиції у козацьку добу.

4. Напрями політичної думки у ХІХ-ХХ ст.:

  1.  народницько-демократичний;
  2.  ліберально-демократичний;
  3.  консервативно-державницький;
  4.  націонал-комуністичний;
  5.  націоналістичний.

Особливості української політичної думки

  1.  розвиток політичної думки безпосередньо пов’язаний із історією українського народу, його  боротьбою за свободу та незалежність;
  2.  оскільки Україна довго не мала власної державності, тому пріоритетними були проблеми обгрунтування прав українського народу на самостійний розвиток і власну державність, пошуки шляхів здобуття і захисту незалежності;
  3.  через історичні обставини (зокрема, національне гноблення) політична думка досить пізно почала перетворюватись на спеціалізоване політологічне знання;
  4.  значний вплив на розвиток політичної думки мали ідеї західноєвропейських мислителів;
  5.  з 30-х рр. ХХ ст. в тоталітарному СРСР не могло бути ніяких легальних течій незалежної політичної думки, тому українська політична думка розвивалася в основному в еміграції;
  6.  із часу проголошення незалежності почався вільний розвиток політичної думки в Україні.

Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

Основні представники: митрополит Іларіон, Володимир Великий (?-1015), Ярослав Мудрий (980-1054), Володимир Мономах (1053-1125)

Основні джерела політичної думки

  1.  “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона;
  2.  “Руська правда” Ярослава Мудрого;
  3.  “Повість временних літ” монахів Нестора і Сильвестра;
  4.  “Повчання дітям” Володимира Мономаха;
  5.  “Слово о полку Ігоревім”

Основні ідеї мислителів Княжої доби

  1.  державну владу розуміли як відносини панування і підкорення;
  2.  походження державної влади пов’язували із запрошенням Рюрика та укладенням угоди між ним і народом ;
  3.  проблема ідеального володаря розкрита в “Повчанні “ Володимира Мономаха;
  4.  в “Слові о полку Ігоревім” підкреслюється ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби;
  5.  проблема взаємовідносин між церквою і світською владою призвела до появи двох концепцій:
  6.  “богоугодного” володаря (Нестор, Феодосій Печерський): влада має божественну природу і повинна творити богоугодні справи, над світською владою має бути “духовний провід”, князівства мають об’єднуватися навколо Церкви, а не великокнязівського престолу;
  7.  князівського єдиновладдя (митрополит Іларіон): монархічна влада є запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності.

Політична думка України ХIV-XVIII ст.

1. Політичні погляди гуманістів:

  1.  виступали проти ідеї про божественне походження влади;
  2.  проти підпорядкування світської влади духовній.

Основний представник: С. Оріховський (1513-1566)

Виступав:

  1.   за поділ світської влади, яка повинна керуватися виключно законом;
  2.  за принцип справедливості при керуванні державою та розподілі посад, нагород і покарань;
  3.  наголошував на винятковій ролі моральності та освіченості короля.

2. Політичні ідеї полемістів.

  1.  полемічна література виникла у зв’язку із підготовкою та проголошенням Брестської унії (1596);
  2.  полеміка торкалася в основному релігійних питань;
  3.  виникли два напрями:
  4.  за унію (П. Скарга);
  5.  проти унії (Х. Філалет, І. Вишенський).

Петро Скарга критикував православну церкву за:

  1.  підпорядкування світській владі;
  2.  шлюби духовенства;
  3.  використання слов’янської мови в літургії.

Єдиний порятунок для українців – унія церков.

Христофор Філалет був прихильником релігійної терпимості, виступав за демократизацію церкви, за право світських людей брати участь у справах церкви, вважав, що зловживання владою, невиконання законів ведуть до занепаду державної влади.

Іван Вишенський  виступав проти абсолютизації як церковної, так і світської влади, обстоював соціальну рівність і соборність управління як прояв демократизму раннього християнства.

3. Політичні погляди просвітників.

  1.  необхідно реформувати суспільство на засадах розуму;
  2.  правове вчення і мораль основні фактори вдосконалення людини і суспільства.

Феофан Прокопович (1681-1736) створив теорію просвіченого абсолютизму, яка абсолютного монарха визначала як носія державної влади, ставила його над усіма громадянськими законами, тому що всі його дії спрямовані на всезагальне благо. Церква повинна підпорядковуватися державі, а її майно має бути секуляризоване.

Григорій Сковорода (1722-1794) соціальним ідеалом вважав республіку засновану на справедливості, рівності і дружбі, де кожна людина зможе працювати за призванням (концепція “сродної” праці) і приносити користь собі і суспільству.

Такого ідеалу можна досягти через просвітництво і моральне вдосконалення людини.

Напрями української політичної думки ХІХ- ХХ ст.

  1.  політичні ідеї представників Кирило-Мефодіївського братства;
  2.  народницько-демократичний;
  3.  ліберально-демократичний;
  4.  консервативний-державницький;
  5.  націонал-комуністичний;
  6.  націоналістичний.

Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського братства

Представники:

М. Костомаров (1817-1885), П. Куліш (1819-1897), Т. Шевченко (1814-1861)

Основні ідеї кирило-мефодіївців викладені у “Законі Божому (Книзі буття українського народу)”:

  1.  спиралися на теорії природних прав і християнську мораль;
  2.  закликали до знищення імперського деспотизму, кріпосництва, до національного звільнення і об’єднання слов’ян;
  3.  створення демократичних республік, об’єднаних в слов’янський союз, федерацію з рівними правами і автономією кожного народу;
  4.  досягти цього можна “як шляхами виховання, так і шляхами літературними”.

Народницько-демократичний напрям

Представники: М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін

Основні ідеї:

  1.  народоправство, перевага інтересів “маси народної” над інтересами держави;
  2.  дослідження українського народу як окремої культурно-етнічної спільноти;
  3.  теорія федеративних відносин в Україні і можливості майбутніх федерацій (Грушевський – з Литвою, Білоруссю, Росією; Лащенко – з Росією; Шелухін – з чехами, словенцями, сербами).

Михайло Грушевський (1866-1934)

  1.  обгрунтовував природне право українського народу на свою історію, національну культуру, власну державність;
  2.  в праці “Якої федерації та автономії хоче Україна?” визначив умови, на яких Україна має ввійти в Російську федерацію: створення однієї “української території”, яка має вирішувати усі питання розвитку, створення армії, адміністрації, власного законодавства, суду.

Ліберально-демократичний напрям

Представники: М. Драгоманов, Б. Кістяківський

Основні ідеї:

  1.  демократична система організації суспільства, в якій інтереси держави не суперечили би ні інтересам народів, ні інтересам кожної людини;
  2.  конституціоналізм, правова держава;
  3.  автономія України в складі Російської федерації.

Михайло Драгоманов (1841-1895) “Вільна спілка”:

  1.  сфера політичної боротьби повинна базуватися на моралі, тому що “чиста справа потребує чистих засобів”;
  2.   суспільство потрібно поступово реформувати підносячи його культуру і освіченість, тільки через свідому і активну діяльність людей можна прийти до кращого життя;
  3.  влада потребує розподілу і децентралізації на основі запровадження місцевого самоврядування.

Консервативно-державницький напрям

Представники: В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський

Основні ідеї:

  1.  абсолютизація ролі держави в суспільстві;
  2.  традиціоналізм;
  3.  суверенна монархічна держава в Україні;
  4.  територіальний патріотизм.

В’ячеслав Липинський (1882-1930) “Листи до братів хліборобів”:

  1.  розробив концепцію трудової монархії, заснованої на засадах поділу влади і спадкового гетьманства;
  2.  ідеї класократії – структурованого, плюралістичного суспільства, рушійною силою якого мала стати аристократична еліта

Степан Томашівський (1875-1930)

  1.  розробив концепцію клерикальної монархії, в створенні якої бачив особливу роль Галичини, уніатської церкви, європеїзацію українського руху з опорою на власні сили і традиції.

Василь Кучабський (1895-1945)

  1.  розробив концепцію “позитивного мілітаризму”, за якою українську державу може створити земельна аристократія, якій притаманний військовий дух;
  2.  в творенні держави головне – не технічна організованість народу, а його духовність.

Націонал-комуністичний напрям

Представники: В. Винниченко, М.Хвильовий, М.Скрипник, О.Шумський

Основні ідеї:

  1.  критикували більшовизм за знищення української незалежності;
  2.  вважали комунізм прогресивним ладом, в межах якого можна втілити національно-державницький ідеал.

Працювали в умовах жорсткого тиску та репресій і були знищенні сталінським режимом.

Володимир Винниченко (1880-1951)

  1.  ні політичне, ні соціальне визволення не можливе без національного визволення;
  2.  вимагав створення справжньої федерації і забезпечення суверенітету радянських республік;
  3.  боровся проти мілітаризації та централізації УРСР.

Микола Хвильовий (1893-1933) “Україна чи Малоросія?”:

  1.  відстоював економічний і культурний суверенітет України в складі СРСР;
  2.  успіх національного відродження бачив у подоланні в українського народу виробленого залежністю від Москви комплексу меншовартості, а в інтелігенції – тенденції бути епігоном російської культури;
  3.   “Геть від Москви!”, потрібно орієнтуватись на ідеал європейської людини-громадянина.

Націоналістичний напрям

У цьому напрямі можна виділити дві течії:

  1.  радикально-національна (М. Міхновський, Д.Донцов);
  2.  національно-державницька (С.Дністрянський, В.Старосольський, О. Бочковський)

Основні ідеї:

  1.  етнічної чи політичної нації;
  2.  принцип самовизначення українського народу в етнічних кордонах через національну державу.

Дмитро Донцов (1883-1973) “Націоналізм”:

Розробив концепцію інтегрального або чинного націоналізму:

  1.   розглядав націю як абсолютну цінність;
  2.  національна ідея має базуватися не на розумі, а на волі (волюнтаризм);
  3.  національна еліта повинна виховувати в народу релігійну любов до своєї нації (фанатизм), мобілізовувати його до боротьби за самостійність;
  4.   закликав до радикальних методів боротьби;
  5.  в організації має бути жорстка дисципліна, вождистська ієрархічна структура.

Станіслав Дністрянський (1876-1936)

  1.  люди, територія і народна культура – основні ознаки нації;
  2.  кожна нація має право на автономію і державну незалежність;
  3.  обгрунтовував право  народного самоуправління України на її етнічній території із врахуванням традицій українського народу.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

18351. Система видатків бюджету 38.65 KB
  Тема 8. Система видатків бюджету ІОпрацювати та систематизувати у формі таблиці 8.1 трактування вітчизняними та зарубіжними науковцями сутності поняття видатки бюджету не менше десяти визначень та на основі цього запропонувати власне найбільш повне і точне. Табли...
18352. Видатки бюджету на економічну діяльність та науку 53.36 KB
  Тема 9. Видатки бюджету на економічну діяльність та науку ІОпрацювати та систематизувати у формі таблиці 9.1 трактування вітчизняними та зарубіжними науковцями сутності поняття бюджетне фінансування не менше десяти визначень та на основі цього запропонувати власне...
18353. Видатки бюджету на соціальний захист населення і соціальну сферу 29.12 KB
  Тема 10. Видатки бюджету на соціальний захист населення і соціальну сферу На основі звітності про виконання місцевого бюджету за місцем проживання у 2009–2010 рр. провести аналіз соціальних видатків бюджету у таблиці 10.1. Охарактеризувати проблемні аспекти та перспективи о
18354. Видатки бюджету на оборону та управління 25.25 KB
  Тема 11. Видатки бюджету на оборону та управління Проаналізувати видатки місцевого бюджету на оборону та управління за 2009–2011 роки. Дані відобразити у таблиці 11.1. Розрахувати середній абсолютний приріст середній темп росту та середній темп приросту. Охарактеризува
18355. Видатки бюджету на обслуговування державного боргу 26.42 KB
  Тема 12. Видатки бюджету на обслуговування державного боргу Проаналізувати видатки бюджету на обслуговування державного боргу за 2009-–2011 роки. Дані відобразити за допомогою таблиці 12.1. Охарактеризувати проблемні аспекти обслуговування державного боргу та окреслити пер...
18356. Конструкция «Если» 206 KB
  2 урок Конструкция Если 1 урок Конструкция Если подразумевает 2 различных действия в зависимости от того выполняется условиеистина или нетложь. Вид конструкции: если условие то действие 1 выполняется если условие истинно и
18357. ПОЛНАЯ ФОРМА ВЕТВЛЕНИЯ 60.5 KB
  3 урок. Если 2 занятие. Введены 2 числа найти наибольшее. Результаты: Введено число определите четное оно или нет. Выполнение: Для самостоятельного решения Введены 2 числа найти наимен
18358. Если сложные условия 244 KB
  4 урок Если сложные условия. Составить программу отвечающую Привет на имя или Сергей или сергей; и Не знаю тебя в противном случае. Проверить принадлежит ли число введенное с клавиат
18359. Пример экзаменатора 59 KB
  6 урок Пример экзаменатора Рассмотрим простейший пример экзаменатора по географии задающий 5 вопросов по столицам государств. Рассмотрим варианты ввода как с заглавной так и со строчной буквы. Выполнение: Самостоятельно составьте экза