70997

Злочини проти властності

Курсовая

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Об’єктом дослідження є законодавство України що регулює суспільні відносини власності передусім відносини з приводу володіння користування і розпорядження майном а його предмет ndsh; проблемні питання злочинів проти власності.

Украинкский

2014-10-31

69.78 KB

0 чел.

Курсова робота

«Злочини проти властності»

ЗМІСТ

Вступ.

Розділ 1. Поняття і види злочинів проти власності

1.1. Об'єкт і предмет посягання злочинів проти власності та суб'єкт їх вчинення.

1.2. Види злочинів проти власності за формою вини, корисливі та некорисливі злочини.

Розділ 2. Злочини проти власності за способом їх вчинення.

2.1. Таємно і відкрито.

2.2. З насильством і без насильства.

2.3. З проникненням і без проникнення.

Розділ 3. Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності

2.1. Повторність і рецидив злочинів проти власності та їх кваліфікація.

2.2. Розмір заподіяної шкоди як кваліфікуюча ознака злочинів проти власності

Висновки.

Список використаної літератури.

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Одним із важливих напрямів розбудови України як незалежної демократичної держави є протидія злочинності. Успіх у цій діяльності значною мірою залежить від теоретичних розробок протидії окремим видам злочинності. При цьому важливо досліджувати діюче кримінальне законодавство та практику його застосування в сучасних умовах дії нового кримінального законодавства України.

Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, тому в кримінальному кодексі їх і виділили в окремий розділ (Розділ VI). За способом вчинення, предметом злочину, іншими об'єктивними, а також суб'єктивними ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:

1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника;

2) діяння, які характеризуються протиправним, як правило корисливим заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним);

3) некорисливі посягання на власність, пов'язані з заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином. 

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Метою дослідження є визначення юридичних підстав кримінальної відповідальності   за злочини проти власності, передбачених ст.ст. 185 – 198 КК України,

Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі зосереджено увагу на вирішенні таких завдань:

1) дослідити поняття та види злочинів проти власності;

2) розкрити кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності;

Об'єктом дослідження є законодавство України, що регулює суспільні відносини власності, передусім відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном, а його предмет – проблемні питання злочинів проти власності.

Методи дослідження. Методи дослідження обрані відповідно до мети, завдань, об'єкта та предмета дослідження. В основу покладені методи діалектики та матеріалізму. 3 їх допомогою визначені підходи до розгляду об'єкта та предмета дослідження. Застосування історичного методу дозволило простежити розвиток законодавства щодо кримінальної відповідальності за злочини проти власності в різні періоди в колишньому Радянському Союзі яке поширювалось і на територію України, та в сучасній Україні.

Формально-логічний і метод системного аналізу дали можливість проаналізувати елементи та ознаки складів злочинів, передбачених ст.ст. 185 – 198 КК України, і дати їм оцінку, визначити критерії розмежування їх між собою та від суміжних злочинів.

Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

Розділ 1. Поняття і види злочинів проти власності

1.1. Об'єкт і предмет посягання злочинів проти власності та суб'єкт їх вчинення

Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільш цінних соціальних благ – право власності.

Право власності – це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність", врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. [4] Цей закон визначає, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Відповідно до Конституції України від імені українського народу права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси України здійснюють органи державної влади та   органи місцевого самоврядування. Кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійснені. Право власності є непорушним. Це засвідчує, зокрема, Конституція України (ст. 41) [1], Цивільний кодекс України (ст.ст. 316, 317, 321) [3].

Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав державою. Тому кримінальне законодавство також охороняє всі форми власності, що існують в Україні [4].

Злочини проти власності часто іменують майновими злочинами. Така назва пов'язана з предметом їх посягання, який найчастіше становить майно. До речі, у перших кримінальних кодексах нашої держави посягання на власність так і називались – майнові злочини [11].

Передбачення в одному розділі Особливої частини КК України відповідальності за всі посягання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб'єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України, Закон України "Про власність" та ЦК України.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охорони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є важливою соціальною цінністю: нормальне функціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї економічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

Родовим об'єктом злочинів проти власності є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном.

Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна) виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканість людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами можуть виступати громадський порядок екологічна безпека.

Єдність об'єкта – відносин власності – не виключає того, що безпосереднім об'єктом конкретних злочинів може виступати та чи інша форма   власності. Крім об'єкта, злочини проти власності мають також інші загальні об'єктивні і суб'єктивні ознаки.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, колективне або державне майно.

Безпосереднім об'єктом викрадення є власність певної особи (фізичної чи юридичної). Для кваліфікації викрадення треба визначити безпосередній об'єкт, оскільки дії особи, яка, звертаючи на свою користь майно, припускала, що воно може належати як громадянину, так і державній чи колективній організації, слід кваліфікувати як злочин проти приватної чи державної або колективної власності залежно від фактичної належності майна [5].

Майно як предмет злочину має певні ознаки:

1) юридична – право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її веденні чи під її охороною. Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, по-перше, таке майно повинно бути чужим для винного, по-друге, воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб'єкту права власності, по-третє, воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК України. Для винного майно є чужим.

2) економічна – майно має представляти певну матеріальну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладена праця людини.

Цінність, вартість майна якраз і вимірюється цією працею. Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні: 1) мати мінову та споживчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов'язані з ними потреби людини; 2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново. Звичайним проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів проти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються документи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь-якого додаткового оформлення (цінні папери,   білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо). Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні, закінчених), так звані легітимаційні знаки (жетони камери схову, гардеробні номерки тощо), а також різноманітні накладні, квитанції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише надають право на одержання майна. Це ж стосується і квитків на проїзд авіаційним, автомобільним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначенням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо). Заволодіння такими предметами утворює готування до відповідних посягань і підлягає правовій оцінці з урахуванням положень ст. 14 КК України;

3) фізична – це предмети, речі, які можна вилучити, привласнити, спожити, пошкодити, знищити тощо. Іншими словами, предметом таких злочинів можуть бути речі у фізичному розумінні цього слова. Людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності – її викрадення, а також інше незаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК України.

Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є власниками майна колективних підприємств, підприємств, які засновані на власності об'єднань громадян, акціонерних товариств члени (акціонери) цих підприємств, об'єднань і товариств, а. тому незаконне заволодіння ними таким майном, знищення чи пошкодження його утворює склад відповідного злочину проти власності.

Не є чужим для кожного з подружжя, а отже не може визнаватися предметом злочинів проти власності майно, яке нажите подружжям за час шлюбу і яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Водночас, роздільне майно подружжя (яке належало кожному з подружжя до одруження, одержане ним під час шлюбу в дар чи в порядку успадкування, або належить йому за шлюбним контрактом, а також речі індивідуального   користування, за винятком коштовностей і предметів розкоші) є власністю кожного з них, отже неправомірне заволодіння ним, його пошкодження чи знищення одним із членів подружжя утворює склад відповідного злочину проти власності.

Таким, що перебуває у спільній сумісній власності, слід визнавати також майно, набуте в результаті спільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

Не є чужим для осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, майно такого господарства, оскільки воно належить їм за правом сумісної власності. Виняток з цього становлять випадки, коли майно такого господарства розділено між такими особами відповідно до укладеної між ними угоди або якщо ними утворено селянське (фермерське) господарство у формі юридичної особи [21].

Володіння, користування і розпорядження майном, яке за правом спільної сумісної власності належить подружжю або особам що спільно ведуть селянське (фермерське) господарство, здійснюється такими особами за взаємною домовленістю. Порушення ними цього порядку може за наявності для того підстав утворювати склад самоправства і кваліфікуватися за ст. 356.

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів, обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, документів, штампів, печаток чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем, викрадення предметів, які знаходяться в місці поховання або на трупі, викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або заволодіння ними шляхом шахрайства, викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, не може кваліфікуватися за статтями, зазначеними у цьому розділі. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законодавцем в окремі склади злочинів (ст. ст. 262, 308, 312, 313, 357,   297, 410, 432).

Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні та газові пістолети, ракетниці, вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні й освітлювальні засоби, що не містять вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до предметів, за викрадення, привласнення, вимагання яких або заволодіння якими шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем передбачена відповідальність за ст. 262. У зв'язку з цим викрадення таких предметів чи заволодіння ними будь-яким іншим із перелічених способів потрібно розглядати як відповідний злочин проти власності. Викрадення завідомо несправної вогнестрільної зброї (наприклад, навчальної) або протиправне заволодіння нею у будь-який інший із зазначених способів і приведення її у придатний до використання за призначенням стан необхідно кваліфікувати як відповідний злочин проти власності та як незаконне виготовлення вогнестрільної зброї. Так само необхідно кваліфікувати дії винного у тому разі, коли для виготовлення придатної для використання зброї частина деталей ним викрадалась, а інша частина була вироблена самостійно чи придбана будь-яким іншим способом.

Незаконне заволодіння транспортним засобом визнається злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту і підлягає кваліфікації за ст. 289.

Предметом злочинів проти власності може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Привласнення особою знайденого або чужого цінного майна, що випадково опинилося у неї, не є викраденням і виділено законодавцем у самостійний склад злочину (ст. 193).

Майну як предмету злочинів проти власності, пов'язаних з його знищенням чи пошкодженням (ст. ст. 194-196), притаманні певні особливості порівняно з майном як предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. ст. 185-187, 189-191). Адже, як правило,   неможливим є викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких. Знищення ж перелічених об'єктів або їх пошкодження є реально можливим. З іншого боку, можна вимагати право на майно, але знищити чи пошкодити таке право неможливо [21].

Предметом злочинів проти власності, пов'язаних з його знищенням чи пошкодженням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсуття) таких видів майна, як, зокрема: об'єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178), релігійні святині (ст. 179), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246), території, взяті під охорону держави, та об'єкти природи заповідного фонду (ст. 252), радіоактивні матеріали (ст. 265), шляхи сполучення, споруди на них, рухомий склад або судна, засоби зв'язку чи сигналізації (ст. 277), магістральні нафто-, газо- та нафтопродуктопроводи, відводи від них, а також технологічно пов'язані з ними об'єкти, споруди, засоби автоматики, зв'язку, сигналізації (ст. 292), пам'ятки історії або культури (ст. 298), Державний прапор України (ст. 338), майно, що належить працівникові правоохоронного органу, службовій особі чи громадянину, який виконує громадський обов'язок, судді, народному засідателю, присяжному, захиснику, представнику особи або їх близьким родичам (ст. ст. 347, 352, 378, 399), офіційні документи, штампи, печатки (ст. 357), кабельна, радіорелейна, повітряна лінії зв'язку, проводове мовлення або споруда чи обладнання, які входять до їх складу (ст. 360) військове майно (ст.ст. 411, 412).

За певних обставин знищення чи пошкодження такого майно має додатково кваліфікуватися за ст. ст. 194 та 196. Наприклад, це може мати місце у разі, коли знищення чи пошкодження спеціального виду майна   здійснюється шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом і такий спосіб не передбачено яу кваліфікуючу ознаку знищення чи пошкодження такого майна. І саме діяння є менш небезпечним, ніж злочин, передбачений ч. 1 ст. 194. Якщо ж зазначені способи визначено законом обтяжуючою знищення чи пошкодження спеціального виду майна обставиною то вчинене слід кваліфікувати лише за статтею КК, яка передбачає відповідальність за його знищення чи пошкодження навіть за умови, що санкція цієї статті (наприклад, санкція ч, 2 ст. 252) є менш суворою, ніж санкція ч. 2 ст. 194.

У ряді випадків умисне знищення чи пошкодження спеціального виду майна слід розглядати як злочин проти власності і кваліфікувати лише за ст. 194, Таку правову оцінку вчинене має отримував тоді, коли відсутні певні ознаки (спеціальні мета, наслідки тощо) якими закон пов'язує наявність спеціального складу знищення або пошкодження майна. Так, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, якщо воно не спричинило і не могло спричинити аварію поїзда чи судна, не порушило нормальну роботу транспорту, не створило небезпеки для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, слід кваліфікувати не за ст. 277, а за ст. 194 (за умови, що воно заподіяло шкоду у великих розмірах). За ст. 194 (за тієї ж умови), а не за ст. 360, має кваліфікуватися умисне пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної ліній зв'язку, проводового мовлення або споруди чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно не спричинило тимчасового припинення зв'язку.

Не можуть кваліфікуватися як розкрадання дії особи, яка має право на отримання певного майна, але порушує встановлений порядок його передачі – отримання. Не утворюють розкрадання і випадки помилки.

Якщо крадіжка чиниться з території, що охороняється, то воно вважається закінченим з того   моменту, коли викрадене майно було винесене за межі території, оскільки воно вже вилучене з володіння власника, і винна особа має реальну можливість ним скористатися чи розпорядитися (продати, віддати, поміняти і т. ін.).

Доки можливість використати майно, розпорядитися ним не настала, суб'єкт не може вважати, що він уже виконав усі дії, необхідні для досягнення наслідків – збагатитися за рахунок чужого викраденого майна.

Якщо ці наслідки не настали за обставин, від винного не залежних, то його дії кваліфікуються як незакінчений замах за ч. 1 ст. 15 КК і відповідною статтею Особливої частини КК.

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також будь-які дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні (ст. 189 ККУ) та шахрайстві (ст. 190 ККУ).

Право на майно – це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об'єктів власності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими актами порядку, така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов'язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також в результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що позбавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки) [23].

Під іншими (будь-якими) діями майнового характеру треба розуміти такі дії потерпілого, вчинення яких без вимагання призвело б до розтрати винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім'ї певної праці до примноження або покращення якості як свого   майна, так і майна своїх родичів або інших осіб, на користь яких вчинювався злочин. Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, наприклад, ремонт квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного будинку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур тощо. Зокрема, як вимагання судова практика визнає примушування потерпілого відвезти на транспортному засобі винного або інших осіб чи перевести вантаж у певне місце (інший населений пункт) без матеріальної винагороди за це.

Специфіка об'єкта і предмета визначають і загальні об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.

З об'єктивної сторони більшість з них сконструйовані законодавцем як злочини з матеріальним складом – їх обов'язковою ознакою є спричинення внаслідок протиправного діяння суспільне небезпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди відносинам власності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Однак для закінчення таких злочинів як розбій, вимагання, погроза знищення майна не потрібно фактичного настання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).

Об'єктивна сторона злочинів проти власності полягає у: 1) викраденні

(ст. ст. 185-188); 2) привласненні (ст. 191); 3) розтраті (ст. 191); 4) вимаганні майна (ст. 198); 5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190); 6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191);

7) вчиненні інших Дій, спрямованих на порушення права власності (ст. ст. 192-198).

За способом вчинення, предметом злочину, іншими об'єктивними, а також суб'єктивними ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:

1)      діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою користь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійснюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (ст. ст. 185 і 188); грабіж (ст. ст. 186 і 188); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення і розтрата, вчинені особою, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні (ч. 1 ст.   191); привласнення, розтрата, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191),

2)      діяння, які характеризуються протиправним, як правило корисливим заподіянням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193), придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198);

3)      некорисливі посягання на власність, пов'язані з заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (ст. ст. 194, 196); погроза знищення майна (ст. 195), порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197).

Злочини, які належать до першої групи, до набрання чинності КК 2001 р. в кримінальному праві іменувались розкраданням. Аналіз змісту кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК 2001 р. (зокрема, передбачених ст. ст.ст. ст. 234, 262, 297, 308, 312, 313, 357, 362, 410) не дає підстав для об'єднання цих діянь зазначеним поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у цьому КК терміном "викрадення" охоплюється лише вилучення чужого майна шляхом крадіжки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187)

Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскільки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна і оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцю цього майна.

Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування   вилучених матеріальних цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.

Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власникові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у вигляді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.

Суб'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 185-187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених ст. ст. 188, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, ст. ст. 195, 196, 198, – осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Суб'єкт злочинів, передбачених ст. ст. 191 і 197, – спеціальний. Ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова особа (ч. 2 ст. 191), особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).

1.2. Види злочинів проти власності за формою вини, корисливі та некорисливі злочини

Вина злочинів проти власності визнається законом (ст. 23 КК) як психічне ставлення особи до вчинюваного суспільне небезпечного діяння та його наслідків. Психічне ставлення суб'єкта до дії характеризується свідомістю чи відсутністю свідомості її суспільної небезпечності. Психічне ставлення суб'єкта до суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності полягає у передбаченні цих наслідків та в бажанні або у свідомому допущенні їх настання, або в легковажному розрахунку на їх відвернення, або в непередбаченій можливості настання таких наслідків, коли вона повинна була і могла їх передбачити. Головним у законодавчому визначенні як навмисної (ст. 24 КК), так і необережної (ст. 25 КК) вини є психічне ставлення особи до суспільне небезпечних наслідків її дії (бездії). Психічне ставлення   суб'єкта до своєї дії (чи бездії) – це тільки частка інтелектуального моменту (усвідомлення суспільної небезпечності поведінки), тоді як психічне ставлення до наслідків цієї дії складає другу частину інтелектуального моменту (передбачення настання наслідків) і весь вольовий момент (бажання або свідоме допущення чи легковажний розрахунок на відвернення таких наслідків).

Із суб'єктивної сторони, тобто зі сторони ставлення особи до своїх дій, її вини, більшість злочинів проти власності характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди і бажає цього, одночасно бажаючи та власного незаконного збагачення.

За наявності ряду загальних ознак, що характеризують злочини проти власності, вони істотно розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами. Саме це дає можливість класифікувати їх на різні групи, побудувати їх систему. Так, за наявності корисливого мотиву злочини проти власності поділяються на корисливі і некорисливі. Корисливі злочини, у свою чергу, за характером діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на злочини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.

Це можна представити за такою системою.

Злочини проти власності (статті 185-198 ККУ):

1) корисливі (статті 185-193 ККУ): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191 ККУ); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 ККУ);

2) некорисливі (статті 194-197 ККУ).

Суб'єктивна сторона злочинів проти власності першої групи (викрадення, привласнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим умислом і корисливою метою.

Злочин вчинюється з прямим умислом, коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер вчинюваного діяння, передбачає суспільне небезпечні наслідки цього діяння і бажає настання цих наслідків.

Формула   прямого умислу – усвідомлює, передбачає, бажає. Усвідомлювання особою суспільної небезпечності вчинюваного діяння означає, що вона:

1) усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння шкоди якому спрямовані її дії;

2) усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди;

3) усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (предмет, потерпілого, місце, час, співучасників);

4) усвідомлює забороненість цього діяння кримінальним законом (не конкретну норму, а взагалі);

5) якщо злочин чиниться бездіяльністю, особа усвідомлює свій обов'язок діяти, відвернути настання суспільне небезпечної шкоди.

Передбачення особою настання суспільне небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності означає:

1) уяву про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у виді суспільне небезпечних наслідків;

2) уяву конкретної шкоди, заподіяної своїми діями, – настання смерті потерпілого, знищення майна, спричинення тілесних ушкоджень і т. ін.

3) завбачення розвитку причинного зв'язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою настання суспільне небезпечних наслідків. Воно полягає в тому, що якщо встановлено і доказано передбачення особою Їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільне небезпечних наслідків.

Отже, з прямим умислом діяння вчиняються лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх інших випадках він діє з побічним умислом, необережно або невинно.

Бажання настання злочинних наслідків – вольовий елемент визначає спрямованість, прагнення до мети (найближчої: заволодіння чужим майном – чи до віддаленої через проміжні, наприклад, до використання чужого майна у своїх цілях).

Вирішальне значення для встановлення прямого умислу має психічне ставлення суб'єкта до злочинних наслідків своїх дій. Визначення вольового моменту умислу тільки з урахуванням психічного ставлення суб'єкта до своїх дій (чи бездії) недостатнє, бо будь-яка дія психічно здорової людини усвідомлювана і бажана. Без урахування психічного ставлення особи до суспільне   небезпечних наслідків своїх дій неможливо нічого іншого встановити, крім лише однієї форми і виду вини – прямого умислу, бо не може бути вчиненою дія без бажання її вчинити.

У випадку злочинів проти власності першої групи суб'єкт злочину усвідомлює, що:

а) майно, яким він протиправне заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього права;

б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно знаходиться, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб. Особливістю суб'єктивної сторони шахрайства є те, що шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо передачі йому майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого майна чи права на нього. Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові (наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а насправді воно є власністю об'єднання громадян) для правової оцінки вчиненого значення не має [21].

Суб'єктивна сторона злочинів проти власності другої групи (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї, придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом) також характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.

Злочини проти власності, які становлять третю групу, з суб'єктивної сторони характеризуються умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов'язків щодо охорони майна) формою вини.

Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправне обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. В результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь   нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюєтьсх шкода об'єктові таких злочинів (праву власності). Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленого законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування або розпорядження таким майном.

Відсутній злочин проти власності і у випадку, коли кошти, недостача яких встановлена, витрачались не на особисті потреби службової особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб (родичів, близьких, керівництва), на покриття виробничих витрат у широкому розумінні цього поняття.

Судова практика не визнає також таким злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної організації виключно для того, щоб використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює протиправне заволодіння майном не у власних інтересах чи інтересах близьких йому осіб, а прагне забезпечити нормальні умови для виробничої діяльності на конкретному підприємстві чи в організації. За наявності підстав такі діяння можуть розглядатися як самоправство, зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.

Викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб, поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – як викрадення чи інше протиправне заволодіння та умисне знищення або пошкодження такого майна. У тих випадках, коли викрадення майна на транспорті було поєднано з умисним руйнуванням або пошкодженням шляхів сполучення, споруд, рухомого складу або суден, засобів зв'язку чи сигналізації, яке спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, судна, або порушило нормальну роботу транспорту,   або створювало небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, дії винного належить кваліфікувати як викрадення і злочин, передбачений ст. 277. Викрадення, поєднане з пошкодженням або руйнуванням магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів, відводів від них, а також технологічно пов'язаних з ними об'єктів, споруд, засобів автоматики, зв'язку, сигналізації, якщо це призвело до порушення нормальної роботи зазначених трубопроводів і спричинило небезпеку для життя людей або інші тяжкі наслідки, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів – як викрадення та злочин, передбачений ст. 292.

Розділ 2. Злочини проти власності за способом їх вчинення

Поняття "викрадення" є родове, що поєднує спільні ознаки цілої низки посягань на чужу власність: крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства, привласнення тощо. Різні види розкрадань відрізняються способом їх вчинення. Способи викрадення визначені кримінальним законом:

1) крадіжка – таємно (стаття 185 КК);

2) грабіж – відкрито та із застосуванням насильства (стаття 186 КК);

3) розбій – способом нападу (стаття 187 КК);

4) шахрайство – обманом (стаття 190 КК);

5) привласнення чи розтрата – способом зловживання довір'ям відносно чужого майна (стаття 191 КК);

6) вимагання – способом психічного насильства – погроз та шантажу (ст. 189 КК);

7) привласнення, розтрата – способом зловживання посадовими повноваженнями (ст. 191 КК) [11].

2.1. Таємно і відкрито

Відповідно до ч. 1 ст. 185 КК крадіжкою є таємне викрадення чужого майна. Таким чином, від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна – таємність.

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чужого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями   винного на певній відстані), але сам винний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них (наприклад кишенькова крадіжка).

Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності потерпілого чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп'яніння, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна: не можуть правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також стосується випадків, коли протиправне вилучення чужого майна здійснюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинного характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він має право розпорядитися цим майном. Тобто, йдеться про випадки, коли у осіб,, які спостерігають за протиправним вилученням майна, відсутнє чітке розуміння щодо правового режиму майна – його фактичної належності або повноважень винного стосовно такого майна. Вилучаючи майно за таких обставин, винний розраховує, що його дії не будуть сприйматися особами, у присутності яких це вилучення здійснюється, як протиправні. При цьому для введення сторонніх осіб в оману щодо законності своїх дій винний може як використовувати обставини, що об'єктивно склалися на момент вилучення чужого майна, так і за допомогою різних засобів (наприклад, шляхом демонстрації певних документів, використання спеціального одягу чи транспорту) сам створювати у таких осіб враження про їх правомірність. Оскільки обман за таких обставин не є способом неправомірного вилучення чужого майна, то скоєне не утворює шахрайства і потребує кваліфікації за ст. 185.

Викрадання визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв'язки, дружні стосунки, співучасть у   вчиненні злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадання перестає бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх "мовчання" з приводу його дій [21].

Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяльності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охорони та ін.).

Найбільшу складність становить визначення того, таємний чи відкритий характер має викрадення чужого майна в тих випадках, коли воно вчиняється в присутності сторонніх осіб (які не є ні матеріально відповідальними особами, ні охоронцями майна, ні особами, що використовують його для роботи тощо). Такі викрадення трапляються на багатьох виробництвах – кондитерської, горілчаної, м'ясо-молочної промисловості і т. ін. – у присутності співробітників, які бачать і усвідомлюють факт викрадення, що розуміє і винна особа.

За таких обставин викрадення визнається таємним чи відкритим залежно від оцінки винним ставлення присутніх до його поведінки. Якщо винний вважає або безсумнівно знає, що присутні при цьому схвалюють його дії чи принаймні байдуже ставляться до них, то викрадення визнається таємним. Якщо ж винна особа не знає, як оцінюють присутні його дії, а тим більше коли знає, що присутні не схвалюють їх, і все ж таки чинить викрадення, то воно визнається відкритим.

Тобто, викрадення визнається таємним і тоді, коли воно вчиняється в присутності будь-яких осіб, які не усвідомлюють факт викрадення через малолітність (діти 5-6-літнього віку), хворобу або у зв'язку з іншими особливими обставинами. Як зазначив Пленум Верховного Суду України, при відмежуванні крадіжки від грабежу належить виходити зі спрямованості умислу винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій. У зв'язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не   лише тоді, коли воно вчинюється за відсутності потерпілого чи інших осіб, а й тоді, коли воно відбувається в їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна [5].

Вирішальним для розмежування таємного і відкритого викрадення є суб'єктивний чинник – думка, міркування винної особи, її оцінка сприйняття присутніми його дій. Тому, якщо винний сумлінно помилявся, вважаючи, що вчинене ним викрадення або ніхто не спостерігає, або ті, хто спостерігають його дії, не розуміють того, що дійсно відбувається, тобто не усвідомлюють факту викрадення, то воно визнається таємним. Викрадення визнається таємним навіть тоді, коли в дійсності дії винного хтось спостерігав і розумів – вчинюється викрадення. І навпаки, якщо викрадення ніхто не бачив, але винний через якісь особливі обставини вважав, що його дії хтось спостерігає, тобто розумів, що він вчиняє викрадення у присутності сторонніх осіб, яких він не знає і не знає їхньої оцінки своїх дій, то в таких випадках викрадення визнається відкритим.

З усього наведеного можна зробити висновок: головна різниця між таємним і відкритим викрадення м полягає в тому, що при відкритому розкраданні винний долає істотну психічну перешкоду, психічний бар'єр, докладає значних вольових зусиль для того, щоб їх подолати, розуміючи, що його дії усвідомлюють, розуміють і осуджують присутні при цьому особи (власники, володарі, охоронці, сторонні). Така психічна перешкода, бар'єр виникає і тоді, коли в дійсності факту викрадення ніхто не бачить, не спостерігає, але винний, сумлінно помиляючись, вважає, що його бачать, спостерігають і щомиті можуть затримати, покликати міліцію тощо. У тих випадках, коли під час викрадення такої психічної перешкоди не виникає, воно повинно визнаватись таємним.

Отже, таємним визнається викрадення,   при вчиненні якого винний не зустрічає ніяких психічних перешкод, бо впевнений у тому, що його дії ніхто не спостерігає, не бачить, не усвідомлює факту викрадення, а присутні при цьому сторонні особи не осуджують його дії або ставляться до них байдуже.

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (заховати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема його властивостей, розміру, ваги) місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогосподарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо) [21].

Викрадення визнається вчиненим відкрито (грабіж), якщо його бачать, усвідомлюють і розуміють власники, володарі, охоронці, а також сторонні особи, які, на думку винного, не схвалюють його дій.

Вирішальне значення для визнання викрадення відкритим має суб'єктивне переконання винного. Якщо він впевнений, що діє таємно (сумлінно помиляючись), то хоч би в дійсності його дії і спостерігались кимсь, викрадення не може бути визнане відкритим. Викрадення визнається відкритими тоді, коли воно вчиняється у присутності малолітніх, старших за 5-6-літній вік, оскільки, як свідчить практика, особи в такому віці вже розуміють суспільну сутність викрадення.

Інколи викрадення починається таємно, а потім викривається і стає відкритим. Кваліфікація злочину в таких випадках залежить від того, як діяла винна особа потім.

Якщо винного викрито і він припинив викрадення, то його дії кваліфікуються як замах на крадіжку за ст. 15 і відповідною частиною ст. 185 КК.

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, не дивлячись на це, продовжені винною   особою з метою заволодіти майном або його утримати, кваліфікуються як грабіж. А коли винний застосував насильство чи висловлював погрози його застосувати, його дії кваліфікуються як грабіж чи розбій залежно від характеру насильства чи погроз [5].

Дії, розпочаті як таємне викрадення чужого майна, а закінчені у присутності сторонніх осіб, кваліфікуються як грабіж, оскільки винна особа в такому випадку розуміє і усвідомлює, що вона викрита, але від закінчення злочину не відмовилася. Таке переростання крадіжки в грабіж можливе лише до моменту закінчення крадіжки. Тому коли винний закінчив крадіжку, відійшов з місця вчинення злочину і мав можливість використати викрадене майно або розпорядитись ним, крадіжка уже не може перерости у грабіж.

Дії винного не можуть бути кваліфіковані як грабіж, якщо не доведено, що він мав умисел відкрито викрасти чуже майно. 

2.2. З насильством і без насильства

Важливою ознакою грабежу є насильство, яке застосовує винний з метою заволодіти майном чи утримати його. Застосоване під час грабежу насильство може бути як фізичним, так і психічним: удари, побої, заподіяння легких тілесних ушкоджень без розладу здоров'я, зв'язування, позбавлення волі тощо або погроза застосувати таке насильство. Насильство під час грабежу характерне тим, що воно не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого.

Оскільки фізичне насильство є способом вчинення злочину, то заподіяння потерпілому побоїв, легких тілесних ушкоджень без розладу здоров'я охоплюється диспозицією статті про відповідальність за грабіж і додаткової кваліфікації не потребує.

Зі змісту ст. 186 КК випливає, що насильство під час грабежу застосовується з метою заволодіти майном чи мати доступ до нього або утримати майно.

Якщо винний застосовує насильство з метою звільнитися від затримання, припинивши викрадення, тобто покинувши майно, речі, гроші, то таке насильство не може бути підставою для кваліфікації його як грабежу за ч. 2 ст. 186 КК. Залежно від способу   викрадення (таємно чи відкрито) дії винного у такому випадку кваліфікуються як крадіжка чи грабіж (ненасильницький). Заподіяння при цьому певної шкоди здоров'ю потерпілого утворює окремий злочин проти особи і кваліфікується за сукупністю злочинів.

Не утворює насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК) викрадення способом "хапка" (хапання), оскільки винний у такому випадку застосовує не насильство, а розраховує на несподіваність і раптовість своїх дій.

Найнебезпечнішим способом викрадення є розбій (ст. 187 КК).

Розбоєм визнається напад з метою заволодіти чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосувати таке насильство (ч. 1 ст. 187 КК).

Обов'язковою ознакою розбою, як і всякого іншого викрадення, є корисливий мотив нападу. Напад, вчинений не з корисливих спонукань (зокрема, з помсти, ревнощів чи хуліганських мотивів), не може кваліфікуватися як розбій.

Напад під час розбою характеризується несподіваним фізичним чи психічним впливом на потерпілого, застосуванням фізичної сили чи погроз відкрито, раптово, несподівано.

На відміну від грабежу насильство під час розбою характеризується тим, що в момент застосування воно загрожує життю чи здоров'ю потерпілого.

Небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого насильство – це заподіяння йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до зазначених наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння. До останніх, зокрема, слід віднести насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, удушення шиї, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо [5].

Застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіти майном чи грішми належить розглядав ти як насильство, і залежно від того, було воно небезпечним для життя або здоров'я чи   не було, кваліфікувати як грабіж (ч. 2 ст. 186 КК) чи розбій за відповідною частиною ст. 187 КК.

Якщо застосування таких засобів було небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, вчинене слід кваліфікувати як розбій за умови, що винна особа усвідомлювала можливість заподіяння таких тілесних ушкоджень [5].

Таким чином, відмінність між насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, і насильством, що не є небезпечним полягає в характері легких тілесних ушкоджень чи погрозі заподіяти їх. Легкі тілесні ушкодження без розладу здоров'я (ч. 1 ст. 125 КК) або погроза вчинити їх, а також насильницькі дії, поєднані із заподіянням фізичного болю (ст. 126 КК) чи з позбавленням волі (ст. 146 КК), належать до насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я. А легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я або короткочасну незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК), належать до насильства, небезпечного для життя чи здоров'я.

Для визнання насильства небезпечним для життя чи здоров'я вирішальне значення має не фактично заподіяна шкода, а створення реальної небезпеки її заподіяння. Тому за ст. 187 КК кваліфікується і таке насильство з метою заволодіти майном, яке хоч і не спричинило шкоди здоров'ю, але в момент його заподіяння створювало реальну небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого (наприклад, стискання шиї руками, викидання з потягу під час руху або застосування речовин, небезпечних для життя чи здоров'я) [5].

Заподіяння потерпілому при цьому певної шкоди здоров'ю або тілесних ушкоджень не є обов'язковою ознакою розбою.

Якщо в процесі розбою потерпілому були заподіяні легкі тілесні ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесні ушкодження, позбавлення волі,   вчинене способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, нанесення побоїв, що мали характер мордування, то всі ці дії охоплюються ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують [11].

Умисне заподіяння під час розбою тяжкого тілесного ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 чи ч. 2 ст. 121 КК, оскільки воно повністю охоплюється ч. 4 ст. 187 КК.

Оскільки розбійний напад не охоплює заподіяння смерті потерпілого, то умисне чи необережне вбивство потерпілого під час розбійного нападу в усіх випадках утворює сукупність злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК та ч. 4 ст. 187 КК, або ст. 119 КК та ч. 4 ст. 187 КК). Сукупність злочинів має місце і тоді, коли потерпілому були заподіяні умисні тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть (ч. 2 ст. 121 КК та ч. 4 ст. 187 КК) [11].

Насильство під час розбою може бути фізичним або психічним. Психічне насильство під час розбою полягає в погрозі негайно застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого (погроза вбити, заподіяти тілесні ушкодження тощо).

Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він протидіятиме нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого дійсно таке враження склалося. Це стосується і випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації погроз (зіпсованої зброї або її макета тощо), якщо потерпілий сприймав ці предмети як такі, що становлять небезпеку для життя чи здоров'я. Але коли при відкритому заволодінні майном винна особа демонструє предмет, який має лише зовнішню схожість із   справжньою зброєю і об'єктивно не може бути знаряддям насильства, головними критеріями наявності реальної загрози для життя чи здоров'я потерпілого повинні бути характер злочинних дій, спрямованість умислу та суб'єктивне сприйняття погрози потерпілим.

Погроза під час розбою окремого злочину не утворює. Вона є складовою частиною об'єктивної сторони цього злочину, а тому повністю охоплюється диспозицією ст. 187 КК і додаткової кваліфікації за ст. 120 КК не потребує [5].

Насильство під час розбою, як і під час грабежу, застосовується з метою заволодіти чужим майном чи отримати доступ до нього або утримати вже вилучене, захоплене майно.

Як розбій кваліфікуються дії особи і тоді, коли вона викрала майно (гроші) способом крадіжки чи грабежу, а після цього з метою утримати викрадене застосувала насильство, небезпечне для життя і здоров'я потерпілого. Не можуть бути кваліфіковані як розбій дії особи, яка застосувала насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, не з метою захопити чи утримати майно (гроші), а з метою ухилитися від затримання, уникнути затримання і відповідальності. Якщо при цьому потерпілому була заподіяна шкода, то вчинене утворює сукупність злочинів проти особи і замах на крадіжку, грабіж або шахрайство.

2.3. З проникненням і без проникнення

Обтяжуючою крадіжку, грабіж і розбій обставиною закон називає вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Житло – це житловий будинок чи житлове приміщення, які призначені для постійного (приватний будинок, квартира, кімната в будинку, квартирі чи гуртожитку) чи тимчасового (кімната в готелі, санаторії, казармі чи кубрику військовослужбовців, палата в лікарні чи іншому закладі охорони здоров'я, дачний чи садовий будинок, палатка, вагончик) проживання людей, а також ті їх складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкон, веранда, комора тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного   чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення).

Судова практика визнає житлом купе провідника, каюту члена команди морського чи річкового судна, будівельний вагончик, збірний будинок та іншу тимчасову споруду, яка спеціально пристосована і використовується для тривалого проживання людей.

Інше приміщення – це різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей чи матеріальних цінностей (виробниче чи службове приміщення підприємства, установи, організації, гараж, інша будівля господарського призначення, яка відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти частину території, відведену для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, яка обладнана огорожею або технічними засобами чи забезпечена іншою охороною, а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, сейфи і тому подібні сховища.

Судова практика не визнає сховищем неогороджену і таку, що не охороняється, площу території. Водночас не кожна територія, що охороняється, може бути визнана сховищем. Ним визнається лише територія, спеціально відведена для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей [21].

До сховищ не належать ділянки території, які використовують не для зберігання, а, наприклад, для вирощування якої-небудь продукції (городи, сади, баштани, ставки тощо).

Проникнення – це вторгнення у житло, інше приміщення чи сховище з метою вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, шляхом обману тощо, а також за допомогою різних знарядь, які дають змогу винній особі викрадати майно із житла, іншого приміщення чи сховища без входу до нього, Спосіб проникнення значення для кваліфікації не має. Якщо в результаті дій, спрямованих на проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища, було знищено чи пошкоджено майно, то винний за наявності для цього підстав може додатково нести відповідальність ще й за ст. ст. 194 або 196. У   разі заподіяння в результаті проникнення фізичної шкоди особам, які перешкоджали такому проникненню (охоронці, вахтери тощо), дії винних осіб за наявності для того підстав слід додатково кваліфікувати як злочин проти життя чи здоров'я.

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи даної обтяжуючої обставини, слід з'ясувати, з якою метою особа опинилася у житлі, іншому приміщенні чи сховищі І коли у неї виник умисел на заволодіння майном Така обставина має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном. Не можна кваліфікувати як вчинені з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище дії особи, яка потрапила до житла, іншого приміщення чи сховища без наміру вчинити викрадення, а потім заволоділа чужим майном. Якщо ж вона потрапила у житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід, з метою викрадення майна чи заволодіння ним, її дії слід кваліфікувати як вчинені з проникненням у житло.

Не утворює цієї ознаки викрадення майна з житла, іншого приміщення чи сховища особою, яка відповідно до свого службового становища, у зв'язку з роботою, правовим статусом, особливим характером діяльності підприємства, установи, організації була наділена правом безперешкодного доступу до них. Це, зокрема, стосується викрадення майна службовцями та робітниками з службових чи виробничих приміщень, в яких вони працюють, членами сім'ї – з житла, в якому вони мешкають, відвідувачами магазинів, ательє, виставок – з приміщень чи сховищ, де здійснюються продаж чи виставка товарів і доступ до яких є вільним для всіх бажаючих [21].

Таким чином, проникнення – це термін не технічний, а юридичний. Головне в ньому не фізичне пересування чи перебування, не фізичний рух, а його юридичний зміст – за дозволом чи без нього особа перебувала в приміщенні, сховищі чи житлі; легально   чи нелегально вона увійшла, до приміщення, сховища чи житла. Проникнення можна визначити як протиправне, недозволене вторгнення до приміщення, сховища чи житла з метою вчинити крадіжку, грабіж чи розбій. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкрито, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також з допомогою різних засобів, які дають можливість винній особі викрадати майно з житла, іншого приміщення чи сховища без входження до них [5].

Проникнення – це вторгнення нелегальне, без дозволу, поза волею посадових чи матеріально відповідальних осіб або мешканців, присутніх або відсутніх у приміщенні, сховищі, житловому будинку чи квартирі. Проникнути в житло, інше приміщення, сховище винний може способом:

а) усунення перешкод (запорів, замків, загороди, охорони тощо);

б) подолання опору людей;

в) обману;

г) використання зручних обставин (якщо приміщення, сховище чи житло залишені незачиненими, без охорони тощо).

Викрадення не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, якщо винна особа була допущена туди уповноваженою особою або особою, яка мешкала там, або опинилася там з їхнього дозволу, на їх запрошення, або якщо винний мав право туди увійти. Тому, зокрема, викрадення товарів з магазину під час його роботи не може кваліфікуватися як вчинене з проникненням у приміщення, оскільки за таких обставин немає проникнення.

Не можуть вважатися такими, що проникли в приміщення чи сховище, ті особи, які в цих приміщеннях працюють (сторожі, підсобні робітники, вантажники), якщо вони вчинили викрадення під час роботи.

Проникнення у житло, інше приміщення чи сховище є кваліфікуючою ознакою не саме по собі, а лише за наявності мети – викрасти майно чи гроші. Причому треба довести, що цю мету винний мав, уже проникаючи в житло, інше приміщення чи сховище. Якщо ж така мета виникла у винного вже під час перебування в приміщенні, сховищі   чи житлі, куди він увійшов легально, за дозволом чи на запрошення, то його дії не мають такої кваліфікуючої ознаки. У тих випадках, коли винний потрапив у приміщення, сховище чи житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід з метою викрасти майно чи заволодіти ним, його дії кваліфікуються як вчинені з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище [5].

Таким чином, злочинами проти власності називаються передбачені Кримінальним кодексом України діяння (статті 185-198), що посягають на економічні відносини власності.

Економічні відносини власності – це забезпечена суспільством і державою можливість володіти, користуватися і розпоряджатися предметами власності.

Родовим об'єктом злочинів проти власності є економічні відносини власності як закріплювані суспільством і державою можливості власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Видовими об'єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини власності, на які посягають окремі, конкретні види злочинів – крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства і т. ін.

Безпосереднім об'єктом злочинів проти власності є власність окремої особи (фізичної чи юридичної).

Предметами злочинів проти власності є:

1. Майно – матеріальні речі, створені працею людей для задоволення матеріальних і культурних потреб, що мають вартість і ціну.

2. Гроші – національна та іноземна валюта, що знаходиться в обігові, а також інша валюта і валютні цінності.

3. Цінні папери – облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо. Не визнаються предметами злочинів проти власності земля, її надра, ліси, дикі тварини і птахи.

Головною об'єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини власності є їх головним безпосереднім об'єктом посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб'єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно і лише з прямим умислом.

З урахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розподіляються на три групи: викрадення чужого майна, спричинення власникові майнової шкоди, некорисливі посягання   на власність.

Розділ 3. Кваліфікуючі ознаки злочинів проти власності

Чинне кримінальне законодавство України передбачає кваліфікуючі ознаки, за наявності яких викрадення визнається вчиненим за обтяжуючих обставин. Зазначені ознаки можна поділити на дві групи:

1) загальні, притаманні всім викраденням;

2) особливі, властиві тільки деяким, окремим способам викрадення.

Загальними кваліфікуючими ознаками викрадень є:

а) повторність;

б) вчинення викрадення за попередньою змовою групою осіб;

в) у великих розмірах;

г) вчинення викрадення у особливо великих розмірах, або

д) організованою групою.

Особливими чи спеціальними кваліфікуючими ознаками викрадення є вчинення їх:

а) з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище – ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186 та ч. 3 ст. 187 КК;

б) із застосуванням насильства – ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК;

в) викрадення, поєднане із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень – ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;

г) викрадення, яке завдало великої шкоди потерпілому, – ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 190 КК;

д) викрадення в особливо великих розмірах – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191 КК;

є) викрадення, вчинене організованою групою, – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 189 КК.

2.1. Повторність і рецидив злочинів проти власності та їх кваліфікація

Повторність, сукупність та рецидив злочинів, про які йдеться у ст. ст. 32-34, є різновидами множинності злочинів, під якою розуміється вчинення однією особою двох або більше злочинів.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену ст. 32, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у   разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. За загальним правилом (викладеним у ч. 1 ст. 32) повторністю визнаються лише ті злочини, які передбачені однією статтею, а для тих випадків, коли в одній статті КК вміщено кілька різних складів злочинів (наприклад, ст. ст. 143, 223, 228), – однією частиною статті Особливої частини КК.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які утворюють повторність; поняттям повторності охоплюється і рецидив злочинів (ст. 34).

Повторність злочинів виникає і у тих випадках, коли один, декілька або й усі злочини, які її утворюють, вчинено у співучасті або коли якісь із вчинених злочинів є незакінченими і кваліфікуються як замахи чи готування.

Згідно з ч. 2 ст. 32 не є повторністю продовжуваний злочин – злочин, що складається із двох чи більше вчинених у різний час тотожних злочинних діянь, які є реалізацією єдиного злочинного наміру винної особи. Тотожні діяння, з яких складається продовжуваний злочин, можуть самі по собі (кожне окремо) бути і такими, що містять всі ознаки самостійного злочину, і такими, що за інших обставин розглядалися б лише як інші правопорушення (наприклад, адміністративні). Продовжуваний злочин починається вчиненням першого і закінчується вчиненням останнього із тотожних злочинних діянь, які складають цей злочин [21].

Єдиний злочинний намір, який об'єднує злочинні діяння при вчиненні продовжуваного злочину, як особливий вид умисної форми вини, має місце тоді, коли винний, за наявності загальних ознак умислу, реалізовує свій задум, розра­хо­вуючи вчинити у різний час не одне, а декілька (два чи більше) тотожних за своїми ознаками злочинних діянь, спрямованих на досягнення загального результату. Єдиний злочинний намір на вчинення продовжуваного злочину, як правило, виникає у винного ще до вчинення першого із діянь, які складають продо­в­жуваний   злочин. Водночас він може виникнути і в процесі вчинення першого діяння.

Наявність ознак продовжуваного злочину з точки зору кваліфікації діяння означає, що воно розглядається як один злочин, а не як повторність злочинів. Продовжуваний злочин може бути кваліфікований за ознакою значного, великого чи особливо великого розміру заподіяної шкоди, якщо ці критерії передбачені відповідною статтею КК як кваліфікуючі ознаки і якщо відповідна шкода сумарно заподіяна внаслідок усіх епізодів продовжуваного злочину.

Продовжуваність як форма вчинення злочину характерна зокрема для різних корисливих посягань на власність, давання чи одержання хабара, ухилення від сплати податків тощо. Типовим прикладом продовжуваного злочину є викрадення речі частинами (наприклад, винесення по одній деталі, щоб потім зібрати із краденого радіоприймач, магнітофон, мотоцикл тощо) та незаконне багаторазове отримання різних виплат за підробленими документами.

Вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, слід розглядати як повторність злочинів.

У разі, коли повторність передбачена КК як кваліфікуюча ознака відповідного злочину, то вчинення двох чи більше таких злочинів, передбачених однією статтею, кваліфікується за тією частиною статті, якою передбачено цю ознаку.

Якщо один чи декілька із вчинених винним повторних злочинів підпадають під норми КК, які є особливо кваліфікованими складами (наприклад, ч. ч. 3, 4, 5 ст. 185, ч. ч. 3, 4, 5 ст. 186), вчинене кваліфікується за тією частиною відповідної статті, яка передбачає найбільш тяжке покарання. Окрема кваліфікація за ознакою повторності у цих випадках не потрібна, проте у відповідних процесуальних документах (обвинувальному висновку, вироку тощо) обов'язково має бути вказана і така ознака вчинених злочинів, як повторність

У разі вчинення винним двох або більше умисних злочинів, передбачених статтею КК, яка не передбачає такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочину повторно (наприклад, ст. ст. 122, 141), вчинене кваліфікується за статтею (частиною статті), яка передбачає основний, а за   наявності інших кваліфікуючих обставин – кваліфікований склад даного злочину. Якщо всі вчинені у цих випадках злочини є тотожними і передбачаються однією й тією самою статтею (частиною статті) КК, то окрема кваліфікація кожного з них не потрібна, проте факт вчинення злочину повторно може бути враховано як обтяжуючу покарання обставину (п. 1 ч. 1 ст. 67).

У деяких випадках повторністю також визнається вчинення злочинів, передбачених різними статтями КК (ч. З ст. 32). Такі випадки передбачено зокрема ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 187, ч. ч. 2 і 4 ст. 289, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 308, ч. 2 ст. 309, п. 1 примітки до ст. 185, п. З примітки до ст. 368 тощо).

Якщо винний вчинив два або більше передбачених різними статтями КК злочинів, які закон визнає повторністю, кожен із вчинених злочинів кваліфікується за відповідною статтею (частиною статті) КК, але другий і наступні злочини – за частиною відповідної статті КК, яка передбачає вчинення зазначеного злочину повторно. Виняток у цьому плані становлять злочини (другий та наступні), що підпадають під норми КК, які є особливо кваліфікованими складами [21].

Згідно з ч. 4 ст. 32 злочин не повинен враховуватись як такий, що утворює разом з іншими злочинами повторність, якщо винного було звільнено від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі ст. ст. 45-49 або на підставі акта амністії чи помилування, а так само у випадках, коли судимість за цей злочин було погашено або знято

Повторність як кваліфікуюча ознака викрадення передбачена частинами 2 статей 185-187, 189, 190, ч. 5 ст. 191 КК.

Поняття повторності наводиться у примітці 1 до ст. 185 КК. Викрадення, вчинене способом крадіжки (ст. 185 КК), грабежу (ст. 186 КК), розтрати, привласнення чи зловживання посадовим повноваженням (ст. 191 КК), та   шахрайство (ст. 190 КК) визнаються вчиненими повторно, якщо їм передувало вчинення цією особою будь-якого з цих злочинів або злочинів, передбачених статтями 187, 262 КК.

Згідно із законом викрадення визнається повторним:

1) у випадках закінченого попереднього злочину, готування до нього чи замаху на нього;

2) як тоді, коли винна особа була виконавцем попереднього злочину, так і тоді, коли вона брала у ньому участь у ролі пособника, підмовника чи організатора;

3) незалежно від того, чи була особа притягнута до відповідальності за попередній злочин, чи була вона за нього засуджена, чи відбувала за нього покарання і чи відбула його.

Викрадення визнається повторним незалежно від того, від різних чи від одного власника вилучалося майно (гроші), крім випадків, коли викрадення було продовжуваним.

Продовжуваним викраденням визнається неодноразове незаконне безоплатне вилучення чужого майна, що складається з кількох тотожних злочинних дій, які мають загальну мету – незаконне заволодіння майном, охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.

Повторність розбою має особливості. Розбій (ст. 187 КК) вважається повторним тільки тоді, коли йому передувало вчинення такого самого злочину (передбаченого ст. 187 КК) чи бандитизму (ст. 257 КК).

Не утворюють повторності:

1) викрадення, щодо якого закінчилися строки давності (статті 49 і 80 КК) чи за яке судимість знято або погашено (ст. 88 КК);

2) продовжуване викрадення, яке утворюють кілька тотожних дій, поєднаних єдиним умислом;

3) замах на викрадення з наступною добровільною відмовою від закінчення злочину (ст. 17 КК);

4) повторення раніше невдалої спроби викрасти те саме майно чи ту саму річ.

Відповідно до ст. 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

Рецидив злочинів виникає у випадках, коли особа, яка раніше була засуджена за вчинення умисного злочину, вчиняє новий умисний злочин, маючи незняту, непогашену у встановленому законом порядку судимість   за попередній злочин. При цьому немає значення, кваліфікуються всі вчинені винним злочини за однією чи за різними статтями Особливої частини КК.

Злочини, вчинені за умов, визначених у ст. 34, є рецидивом як у випадках, коли винний вже відбув покарання за попередній злочин, так і у випадках, коли новий умисний злочин вчинено особами, які звільнені від відбування покарання або яким невідбуту частину покарання замінено більш м'яким покаранням на підставі ст. ст. 75, 79, 81, 82, 83, 85.

Деякими статтями Особливої частини КК (зокрема ст.ст. 133, 164, 165, 201) рецидив тотожних злочинів (так званий спеціальний рецидив) передбачено як кваліфікуючу вчинення злочину обставину. Ця обставина як правило формулюється шляхом вказівки на вчинення відповідного злочину "особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею" або іншим подібним чином.

Якщо рецидив законом не визнається кваліфікуючою ознакою відповідного злочину, то він може бути врахований як обтяжуюча покарання обставина (п. 1 ч. 1 ст. 67).

КК 2001 р. не передбачає інституту визнання особи особливо небезпечним рецидивістом. Особи, визнані особливо небезпечними рецидивістами у період дії КК 1960 р., нині такими не є (п. 9 Розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК). Це означає, що щодо них скасовано всі обмеження та несприятливі правові наслідки, які були пов'язані з фактом визнання їх особливо небезпечними рецидивістами [21].

Не можуть вважатись рецидивом випадки, коли судимість за попередній злочин (злочини) було погашено або знято.

2.2. Розмір заподіяної шкоди як кваліфікуюча ознака злочинів проти власності

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185, у ст. ст. 185, 186, 189 та 190 КК значна шкода визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому завдані збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, незважаючи на законодавче визначення поняття "значна шкода", ця ознака   значною мірою залишається оціночною. Закон лише вказує на два критерії, за допомогою яких ця ознака має визначатися на практиці.

Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної шкоди враховувати матеріальне становище потерпілого. При цьому така можливість знову ж таки обмежена зазначеними вище рамками суми спричинених потерпілому збитків.

Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків – сума незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний злочин проти власності таким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має становити від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян Це означає, що у будь-якому разі спричинення потерпілому збитків на меншу (до ста) чи більшу (понад двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) суму не може визнаватися значною шкодою. У першому випадку дії винної особи за відсутності інших кваліфікуючих ознак потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 185, ч. ч. 1 чи 2 ст. 186, ч. 1 ст. 189 та ч. 1 ст. 190, а у другому – за ч. ч. 4 або 5 ст. 185, ч. ч. 4 або 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 188, ч. ч. 3 або 4 ст. 189, ч. ч. 3 або 4 ст. 190, ч. ч. 4 або 5 ст. 191.

Вказівка закону на те, що значною шкодою слід визнавати спричинення збитків на суму, меншу двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, означає, по-перше, що ця сума для визначення цієї ознаки за будь-яких обставин не повинна перевищувати зазначену, по-друге, перевищення цієї суми дає підстави кваліфікувати вчинені крадіжку, грабіж, вимагання чи шахрайство за іншими кваліфікуючими ознаками – у великому чи особливо великому розмірі.

Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті спричинення значних збитків потерпілому дає змогу дійти висновку про те, що ця ознака може бути інкримінована винному   лише у випадку посягання ним на майно, яке є приватною власністю.

Великий та особливо великий розміри, як обставини, що обтяжують вчинення злочинів, передбачених статтями 185-191, визначаються законом. Відповідно до п. З примітки до ст. 185 у ст. ст. 185-191 вчиненим у великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в. двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. Згідно з п. 4 примітки до ст. 185, у ст. ст. 185-187 та 189-191, вчиненим в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Таким чином, розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів винний в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі [21].

Крім вартості викраденого майна, враховуються також вага, обсяг, кількість викраденого та значущість його для власника. Але вирішальною є грошова вартість викраденого майна, оскільки в ній відбиваються і всі інші ознаки.

У справах про викрадення державного майна, коли заподіяні матеріальні збитки стягуються у кратному обчисленні (наприклад, при розкраданні м'яса та м'ясопродуктів), дії винних за ознакою значного, великого або особливо великого розміру викрадення у всіх випадках кваліфікуються, виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду продукції за роздрібними, закупівельними або іншими державними цінами.

Вартість викраденого майна, визначена із застосуванням коефіцієнта, має враховуватися як при обчисленні розміру матеріальних збитків, так і при кваліфікації злочину.

У тих випадках, коли збитки заподіюються викраденням або нестачею м'яса, молока, м'ясних і молочних продуктів, розмір сум, що підлягають стягненню на відшкодування збитків, визначається за державними роздрібними цінами на ці товари із застосуванням коефіцієнтів: м'ясо і м'ясні продукти   – 3, молоко і молочні продукти – 2,5. Кваліфікуючи дії осіб, винних у розкраданні або втраті м'яса, молока, м'ясних і молочних продуктів, необхідно виходити з одноразової вартості викраденого або втраченого майна. Вартість викраденої продукції і товарів на підприємствах громадського харчування і в комісійній торгівлі визначається за цінами, встановленими для реалізації цієї продукції і товарів.

У тих випадках, коли роздрібні ціни нижчі за оптові, для визначення розміру викрадення застосовують оптові ціни незалежно від того, майно викрадене в організацій, які займаються роздрібною торгівлею, чи в інших організаціях.

Якщо немає роздрібних цін на викрадене майно і не можна визначити його вартість за порядком, передбаченим Державним комітетом по цінах (тепер – Державна інспекція з контролю за цінами Мінекономіки України), то вартість викраденого встановлюють експерти.

При викраденні майна та інших цінностей, відносно яких законодавством встановлено особливий порядок визначення розміру заподіяної шкоди (дорогоцінні метали, каміння тощо), вартість викраденого визначається за цим порядком. Кваліфікація викрадення при цьому проводиться, виходячи з однократної вартості викраденого, без урахування додаткових коефіцієнтів.

При кваліфікації викрадень іноземної валюти, платіжних документів, фондових цінностей в іноземній валюті їхню вартість визначають за курсом Держбанку на день вчинення злочину, а розмір відшкодування заподіяних злочином збитків – за відповідними цінами на час вирішення справи в суді [11].

При розкраданні з контейнерів товарів, на які є роздрібна ціна, їхню вартість визначають за цими цінами, а вартість майна громадян – виходячи з ціни, яка була зазначена в товарних документах при відправленні вантажу.

Вартість сільськогосподарської продукції визначається за середньоринковими цінами, що існували на день викрадення.

Розмір шкоди, заподіяної викрадення м квитків до театрів, сплачених талонів єдиного державного фонду на паливні та мастильні матеріали, одноразових проїзних автобусних чи тролейбусних квитків, визначається за їхньою номінальною вартістю, і такі дії кваліфікуються як закінчений злочин.

При визначенні розміру   викраденого враховується:

1) все майно, викрадене з одного і того ж місця, одним і тим же способом;

2) все майно, викрадене групою осіб, незалежно від частки кожного із співучасників;

3) все майно (та гроші), використане, реалізоване чи повернуте.

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення у великому розмірі, але фактично викрадення було вчинене лише на незначну суму, дії винного кваліфікуються як замах на викрадення у великому розмірі за ст. 15 і відповідною частиною статей Особливої частини (ч. 4 ст. 185, ч. 4 ст. 186, ч. 3 ст. 189 або ч. 3 ст. 190, ч. 4 ст. 191 КК).

У разі вчинення винною особою кількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші – ні, незакінчені злочини кваліфікують окремо з посиланням на відповідну частину ст. 15 КК.

Вартість викраденого майна має бути повністю обґрунтована і доведена. За вину може бути поставлена лише така сума викраденого, яка не викликає ніяких сумнівів і доведена всіма доказами у справі.

У тих же випадках, коли винна особа мала намір викрасти певну суму грошей чи майна на певну суму, а фактично викрала більше, то її дії кваліфікуються, виходячи з тієї суми, яку фактично було викрадено.

Згідно з приміткою 4 до ст. 185 КК викрадення чужого майна визнається вчиненим в особливо великих розмірах, якщо воно вчинене однією особою чи групою осіб на суму, яка у шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, встановлений законодавством України.

При визначенні особливо великого розміру викрадення враховуються:

1) усі викрадення, вчинені винним, незалежно від місця, способу, форми і часу вчинення злочинів;

2) уся вартість викраденого групою осіб незалежно від частки, отриманої кожним співучасником (вирішальним є не розмір прибутку кожного злодія, а розмір майнової шкоди, заподіяної власникові внаслідок їх спільних дій).

Разом з   тим при вчиненні викрадення в особливо великих розмірах групою осіб дії окремого співучасника кваліфікуються за ч. 5 ст. 185 КК тільки в тому разі, якщо ця особа брала безпосередню участь у викраденні чи допомагала в цьому іншим співучасникам.

До загальної суми викраденого не зараховують вартість викраденого в результаті злочинів:

1) за які особа вже була засуджена чи щодо яких минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК);

2) які були вчинені одним із співучасників самостійно, незалежно від інших.

У тих випадках, коли умисел винного був спрямований на викрадення в особливо великих розмірах, але з не залежних від нього причин він не зміг досягти цих наслідків, його дії кваліфікуються як замах на викрадення майна в особливо великих розмірах за ст. 15 і статтею КК, яка передбачає відповідальність за викрадення чужого майна таким способом.

Що ж стосується викрадення, вимагання приватного майна, його привласнення, розтрати чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем, то розмір заподіяних потерпілому збитків слід визначати виходячи з вартості майна на мо мент вчинення злочину за роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосується і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були створені ним у результаті трудової діяльності. Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійними цінами, вартість повинна визначатися виходячи із цих цін на час вчинення злочину.

За відсутності цін на майно його вартість може бути визначена шляхом проведення експертизи.

Вчинення особою декількох посягань на чуже майно, загальна вартість якого становить великий або особливо великий розмір, може кваліфікуватися як викрадення, привласнення, розтрата майна чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем у великих чи особливо великих розмірах лише у тому випадку, якщо такі діяння були вчинені одним способом і за обставин, які свідчать про умисел вчинити їх у   великому чи особливо великому розмірі. Викладене також стосується вчинення за таких обставин вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах. Якщо при цьому умисел винного щодо розміру мав неконкретизований характер, вчинене слід кваліфікувати залежно від розміру фактично незаконно вилученого майна [21].

При вчиненні посягання на власність групою осіб за попередньою змовою або організованою групою розмір визначається вартістю всього незаконно вилученого майна. Таким чином, якщо розмір такого майна був великим чи особливо великим, то всі учасники злочину проти власності несуть відповідальність за викрадення, шахрайство, привласнення, розтрату, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, вчинене у великому або особливо великому розмірах, чи вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах.

Як уже говорилося, згідно з приміткою 3 до ст. 185 КК вчиненим у великих розмірах визнається злочин, яким однією особою чи групою осіб власникові заподіяна шкода на суму, яка у двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, установлений законодавством України. Якщо таким є великий розмір у злочинах умисних (викрадення), то він не може бути меншим у злочині, вчиненому з необережності (ст. 197 КК).

Отже, серед кваліфікуючих ознак злочинів проти власності слід назвати повторність і рецидив, а також розмір шкоди, заподіяної під час вчинення злочину.

Висновки

Отже, злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найбільш цінних соціальних благ – право власності.

Право власності – це, відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України "Про власність", врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Суспільна сутність злочинів проти власності полягає в тому, що вони руйнують, пошкоджують або навіть і зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіти, користуватися і розпоряджатися майном (грішми, цінними паперами   тощо).

Головне в економічних відносинах власності – це належність певного майна (речі) конкретній особі. Належність майна закріплює панування власника над річчю (речами), що вимагає від усіх інших осіб додержуватися і не порушувати це панування, не заподіювати йому шкоди. Право власності лише юридично закріплює цю суспільну належність речей і охороняє (захищає) її. Тому право власності як державно-правова форма закріплення економічних відносин власності злочином не пошкоджується. Злочини проти власності права власності не порушують, не руйнують і не знищують. Право власності не можна ні викрасти, ні знищити. Власник завжди має право вимагати повернення йому викраденого майна. Власник завжди має право на викрадене майно, тобто право власності завжди залишається у нього цілим і непошкодженим.

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави.

Родовим об'єктом злочинів проти власності є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном.

Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчиняються з використанням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна) виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканість людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами можуть виступати громадський порядок екологічна безпека.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, колективне або державне майно. Предметом злочинів проти власності може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також будь-які дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні (ст. 189   ККУ) та шахрайстві (ст. 190 ККУ).

Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного.

Злочини проти власності розрізняються:

1) корисливі (статті 185-193 ККУ): пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 185-191 ККУ); не пов'язані із обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб (статті 192, 193, 198 ККУ);

2) некорисливі (статті 194-197 ККУ).

Злочини проти власності, в основному, характеризуються прямим умислом і корисливою метою. Поняття "викрадення" є родове, що поєднує спільні ознаки цілої низки посягань на чужу власність: крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства, привласнення тощо. Різні види розкрадань відрізняються способом їх вчинення. Способи викрадення визначені кримінальним законом:

1) крадіжка – таємно (стаття 185 КК);

2) грабіж – відкрито та із застосуванням насильства (стаття 186 КК);

3) розбій – способом нападу (стаття 187 КК);

4) шахрайство – обманом (стаття 190 КК);

5) привласнення чи розтрата – способом зловживання довір'ям відносно чужого майна (стаття 191 КК);

6) вимагання – способом психічного насильства – погроз та шантажу (ст. 189 КК);

7) привласнення, розтрата – способом зловживання посадовими повноваженнями (ст. 191 КК).

Чинне кримінальне законодавство України передбачає кваліфікуючі ознаки, за наявності яких викрадення визнається вчиненим за обтяжуючих обставин. Зазначені ознаки можна поділити на дві групи:

1) загальні, притаманні всім викраденням;

2) особливі, властиві тільки деяким, окремим способам викрадення.

Загальними кваліфікуючими ознаками викрадень є:

а) повторність;

б) вчинення викрадення за попередньою змовою групою осіб;

в) у великих розмірах;

г) вчинення викрадення у особливо великих розмірах, або

д) організованою групою.

Особливими чи спеціальними кваліфікуючими ознаками викрадення є вчинення їх:

а) з проникненням у житло, приміщення чи інше сховище – ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186 та ч. 3 ст. 187 КК;

б) із застосуванням насильства – ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 189 КК;

в) викрадення, поєднане із заподіянням   тяжких тілесних ушкоджень – ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК;

г) викрадення, яке завдало великої шкоди потерпілому, – ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 2 ст. 189, ч. 2 ст. 190 КК;

д) викрадення в особливо великих розмірах – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191 КК;

є) викрадення, вчинене організованою групою, – ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 189 КК.

Чинне законодавство як кваліфікуючу ознаку розрізняє величину шкоди, що заподіяна при вчинені злочинів проти власності.

Таким чином, знання із галузі з проблем кримінальної відповідальності за злочини проти власності дають змогу покращити методику їх розслідувань, вдосконалити кваліфікацію діянь і правильно вирішувати питання про кримінальну відповідальність.

Список використаної літератури

1.  Конституція України. – Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. – № 30. –

ст. 141.

2.  Кримінальний кодекс України.

3.  Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.

4.  Закон України "Про власність" від 26 березня 1991 р. // Відомості Верховної Ради 1991. – № 20. – Ст. 249.

5.  Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р.

6.  Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: Консум, 1995. – 104 с.

7.  Бурчак Ф.Г. Квалификация преступлений. – К.: Политиздат Украины, 1983. – 141 с.

8.  Галиокрабов Р.Р. Квалификация групповых преступлений / Отв. Ред. В.И. Артемов. – М.: Юрид. лит., 1980 – 80 с.

9.  Дьяков С.Б., Игнатьев А.А., Карпушин М.П. Ответственность   за государственные преступления. – М., 1988.

10.  Коментар судової практики з кримінальних справ. – К.: Юрінком, 1997. – 176 с.

11.  Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 640 с.

12.  Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. – К.: Юрінком, 1996. – 144 с.

13.  Коржанський М.Й. Кримінальне право України. Частина Особлива – К.: Генеза, 1998. – 592 с.

14.  Криминальная мотивация / Отв. Ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука, 1986 – 304 с.

15.  Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1972 – 352 с.

16.  Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960 – 244 с.

17.  Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений: Учеб. пособие для вузов. – М.: Изд-во МГУ, 1984. – 181 с.

18.  Навроцький В.О. Кримінальне право України. Частина Особлива – К.: Знання, 2000. – 773 с.

19.  Навроцький В.О. Наступність кримінального законодавства України / Порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.– К.: Атіка, 2001.– 212 с.

20.  Навроцький В.О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації. – К.: Аттіла, 1999. – 418 с.

21.  Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред.М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001. – 1104 с.

22.  Практика судів України в кримінальних справах / Гол. Ред. В.С. Ковальський – К. : Юрінком, 1993. – С. 69-79.

23.  Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства: Міжвузівський збірник наукових праць. – Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1993.

24.  Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике. – Харьков: Высшая школа, 1981. – 216 с.

25.  Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в следственной и   судебной практике. – К.: Юринком, 1995. – 208 с.

26.  Таций В.Я. Объект и субъект преступления в Советском уголовном праве. – Харьков: Вища школа, изд-во при ХГУ, 1988. – 196 с.

27.  Устименко В.В. Специальный субъект преступления. – Харьков: Вища школа, изд-во при ХГУ, 1989. – 104 с.

 


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

58963. Інтерактивний розвиток фантазії учнів 60 KB
  Освітні - спрямовані на активацію уяви та фантазії. Передбачають формування практичної діяльності, уміння аналізувати та інтерпретувати мистецькі твори та дитячі малюнки, навчатися споглядати їх різними способами: статичний - сприймати їх через внутрішній світ...
58964. Їде панна осінь на золотому коні 42 KB
  Організація класу до уроку Гайда діти у садок Любо там та мило Подивіться все навколо Осінь як змінила. Осінь. Осінь завітала до нас у гості.
58965. Матеріали до вивчення роману Габріеля Гарсіа Маркеса "Сто років самотності" 31.5 KB
  Довести до свідомості учнів задум письменника який полягає в осудженні індивідуалізму що зумовлює замкненість відірваність людини від реального часу отруює її життя гіркотою самотності. Актуалізація опорних знань Як ви розумієте слово самотність Звідки вона береться Чому виникає...
58966. Англомовні країни. Велика Британія 55.5 KB
  Respected quests! Our todays lesson is devoted to Great Britain. Its our final lesson on the topic. We are going to review the material we have already learnt and try to learn something new. Hope you will enjoy every minute of the lesson.
58967. Архітектурні споруди в казці 45.5 KB
  Завдання до уроку 1. Структура уроку І. Повідомлення теми завдань уроку й мотивація навчання 1 хв. Уведення до теми уроку методом створення ігрової ситуації уявної мандрівки у країну казок 8 хв.
58968. Біблія - памятка світової писемності 53 KB
  Мета: познайомити старшокласників з історією виникнення Біблії її історичним шляхом. Довести вічну цінність Біблії для всіх людей. Перші 39 книг близько три чверті Біблії складають Старий Заповіт визнаються за Святе Письмо іудаїзмом і християнством.
58969. Біблія на уроці фізики 47.5 KB
  культура є тими костилями яких потребує наша душа їх можна відкинути тільки після видужання А. Формувати у школярів справжню духовність можна лише тоді коли використовувати на уроці Святе Письмо Біблію. Далеко не всі події можна сприймати буквально. Якщо в Євангелії говориться наприклад про сліпого глухого або німого то під ним можна розуміти скажімо людину яка не бачить справ Господніх не чує Бога Слова не прославляє величі Його дій; під заскалкою або піщинкою в оці ближнього великий чи малий гріх; під світильником ...
58970. Біосинтез білка 37 KB
  Під час вивчення цієї теми в учнів часто виникають труднощі повязані з розумінням процесів транскрипції трансляції ролі рибосоми в утворенні молекули білка. Сформувати в учнів поняття генетичний код етапи біосинтезу білка реакції матричного синтезу.
58971. Спостережливість - шлях до краси і знань 39.5 KB
  Назвіть кольори веселки. Що в неживій природі нагадує ці кольори Сонце світло вогонь ліхтар. Тепер розглянемо останні три кольори: блакитний синій фіолетовий. Де в неживій природі можемо побачити ці кольори Небо вода сніг лід.