71334

Історія України: Конспект лекцій

Конспект

История и СИД

Необхідність вивчення історії України у вищій школі випливає із актуальності і значимості досвіду минулих поколінь у нашому теперішньому і майбутньому житті, а також із громадянського обов’язку пошани і любові до своєї родини і Батьківщини.

Украинкский

2014-11-05

1000 KB

2 чел.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

І С Т О Р І Я  У К Р А І Н И

Конспект лекцій  

Зміст

Розділ 1 «Україна давня і середньовічна»

Вступ до першого розділу

Тема 1. Україна у найдавніші часи. Київська Русь

Тема 2. Україна-Русь у період політичної  роздробленості.    Галицько-Волинське князівство

Тема З. Українські землі у складі Литви та Польщі(ХІV - середина ХVІ ст.) Виникнення козацтва

Хронологічний довідник до першого розділу

Література до першого розділу

РОЗДІЛ 2 «Україна козацька»

Вступ до другого розділу     

Тема 4: Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ –

середині ХVІІ ст. Держава Богдана Хмельницького        

Тема 5: Козацьке державотворення та становище  українських земель у 2-й половині XVII-XVIII ст.                                  

Хронологічний довідник  до другого розділу                                                                     

Література до другого розділу

Розділ 3 «УКРАЇНА У ХIХ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ  ХХ СТОЛІТТЯ:

БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ»

Вступ до третього розділу

Тема  6.Українські землі у складі  Російської та  Австро- Угорської імперій (кінець ХУШ-початок ХХ ст.)   

Тема  7.Боротьба за українську державність у 1917-1920 рр.                

Тема  8.Україна у міжвоєнні 1920-1930-х роках                                     

Тема  9.Друга світова війна та Україна (1939-1945рр.)     

Хронологічний довідник до третого розділу

Література  до третього розділу

РОЗДІЛ 4 «Україна в другій  половині ХХ – на початку ХХІ ст.

становлення незалежності»

Вступ

Тема 10. Україна в командно-адміністративній системі СРСР(1945 – 1985 рр.)

Тема 11. Україна – незалежна держава

Хронологічний довідник до четвертого розділу

Література до четвертого розділу

  

Вступ до першого розділу

Необхідність вивчення історії України  у вищій школі випливає із актуальності і значимості досвіду минулих поколінь у нашому теперішньому і майбутньому житті, а також із громадянського обов’язку пошани і любові до своєї родини і Батьківщини.

Однак мінімальна кількість навчальних годин та відсутність необхідних навичок у студентів неісторичних спеціальностей створюють суттєві перешкоди у їх підготовці до занять та іспитів, у самостійному опрацюванні значного масиву історичних першоджерел, матеріалів і посібників. Наявні у бібліотеках та читальних залах підручники, за невеликим винятком, не завжди враховують специфіку і труднощі вивчення історії України у негуманітарних вузах. Також необхідно врахувати ще й значні розбіжності й відмінності у тлумаченні дискусійних проблем вітчизняної історії.

Виходячи із обмеженого обсягу навчальної програми, викладачі кафедри українознавства підготували  опорні конспекти лекцій з викладом основних подій і проблемних питань історичного минулого нашої Батьківщини від найдавніших часів  до сучасності. Конспекти–довідники стануть у нагоді студентам усіх спеціальностей УДУВГП стаціонарної і заочної форми навчання для підготовки до занять та іспитів, а також для проведення самостійної роботи.

Усі лекційні матеріали подані в авторській редакції у такій послідовності: тема лекції, означення її головних проблем і джерел, стислий конспект із характеристикою найважливіших моментів національного державотворення, підсумки і контрольні питання. До кожного періоду додаються хронологічний довідник, список рекомендованої літератури та окремі таблиці.            

Перший розділ присвячено подіям давньої і середньовічної історії України – від найдавніших часів до середини ХVІ століття.

Тема 1. Україна у найдавніші часи. Київська Русь

  1.  Найдавніші поселення на території України. Трипільська культура.
  2.  Кочові народи та античні міста-держави північного Причорномор’я і Криму.
  3.  Походження і розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен.
  4.  Утворення та розвиток Київської Русі у IX- першій третині XII ст.

    Джерела: Геродот. Історія в 9 книгах. Кн. IV. Мельпомена.-К., 1993.

                      (Геродот із Галікарнасу. Скіфія.- К.,1992).

                      Повість минулих літ// Літопис Руський. –К., 1989-1990.

  1. Найдавніші поселення. Трипільська культура.

Первісні сліди людських поселень в Україні сягають 800–150 тис. років тому. Найдавнішими археологи вважають стоянки поблизу сіл Королеве та Рокосове на Закарпатті. Із періоду давнього кам’яного віку – палеоліту - відомі стоянки на Десні (Мізин, Пушкарі, Новгород-Сіверський), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врублівецька, Молодове), в Донбасі (Амвросіївка), у Криму та ін. Найдавніші поселення на території нашого краю датуються періодом 40-35 тис. років тому (Рівненщина, Дубнівщина, Млинівщина) .

У період пізнього палеоліту (35–11 тис. років тому) на європейських просторах сформувався сучасний тип людини – так званий кроманьйонець, або Homo Saрiens – людина розумна. З того часу в Україні відомо близько 500 стоянок, переважно в долинах річок, від Київщини до Криму. Поступово формується сучасний клімат і ландшафт, збільшується кількість населення, що проживає племенами й родинами. Зростають людські можливості, особливо, з прирученням собак, із винайденням лука й стріл.

Ще глибших змін людство зазнало в період нового кам’яного віку – неоліту (VІ–ІІІ тис. до н.е.), коли відбувся перехід від збиральництва й полювання до відтворюючих форм господарства: землеробства, скотарства. У степовій та лісостеповій смузі України з’являється примітивне землеробство й  скотарство. Удосконалюється техніка обробки каменю, освоєно його свердління та шліфування. Виготовляються кам’яні сокири, долота, мотики, кістяні серпи, шило та інші знаряддя праці. Винайдено ткацтво та гончарство.

Трипільська культура – високорозвинута землеробська культура VI-I тис. до н.е. (за назвою с. Трипілля на Київщині, де у 1896 р. уперше були відкриті археологом В.Хвойкою пам’ятки цієї культури). В Україні трипільські племена проживали на території від Карпат до Дніпра. У період найвищого розвитку (3500-2700 рр. до н.е.) вони будували добре укріплені села на 600-700 чол. Кожна сім’я володіла кімнатою з глинобитною піччю у спільній оселі. Гончарний посуд мав характерний орнамент жовтого, чорного і білого кольору і є свідченням магічних ритуалів та вірувань трипільців. Племена використовували кам’яні знаряддя праці, вироби з міді. Вирощували пшеницю, ячмінь, льон, просо, велику рогату худобу.  В землеробстві використовували рало. До сих пір  остаточно не з'ясовані причини зникнення цієї культури, а також  не припиняються дискусії про етнічну приналежність трипільських племен.

2. Кочові народи та античні міста-держави північного Причорномор’я і Криму.

Скотарські племена, що з’явилися на території сучасної України у II-I тисячоліттях до н.е., вели напівосілий спосіб життя. В добу міді та бронзи між 1500 та 1000 рр. до н.е. в Північному Причорномор’ї  з’являються  кіммерійці. Вони заселяли степ від гирла Дунаю до Кубані і першими опанували мистецтво їзди на конях та виробництво зброї із заліза. У них були царі і військова знать, використовувалась праця рабів. Кіммерійці – перший народ, засвідчений у письмових джерелах (Гомер та ін.).

Скіфи  заселяли у VІІ-ІІІ ст. до н.е. землі від Дону до Дністра. Поділялися на скіфів-орачів, скіфів-скотарів, царських скіфів. Останні жили між Дніпром і Доном і зосередили у своїх руках усю політичну владу, заснували державу Скіфію. Скіфи вели жваву торгівлю з античними колоніями Північного Причорномор’я. Близько 514 р. до н.е. на скіфів напав перський цар Дарій. Застосувавши стратегію “спаленої землі”, вони змусили його відступити. Наприкінці V- на поч. ІV ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців. У цей період скіфська держава досягла найвищої могутності. За царя Атея (V- початок IV ст. до н.е.) скіфи карбували власну монету.   У 339 р. до н.е. кочівникам завдав поразки Філіп Македонський і цим  була підірвана їх могутність. Більшу частину Скіфії завоювали сармати. Частина  скіфських племен – алани – стали союзниками нових кочівників, інші відійшли у Крим, де вони проживали до ІІІ ст. н.е., заснувавши там нову столицю -  Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя).

Найповнішу розповідь про скіфів залишив нам із V ст. до н. е. “батько історії” – Геродот. Про мистецтво, зокрема, про так званий “звіриний стиль”, та  про вірування і

міфи цього народу  відомо також із скіфських курганів (Чортомлик, Куль-оба, Гайманова Могила, Товста Могила, Солоха та ін.). У кургані Товста Могила археолог Борис Мозолевський у 1971 р. розкопав найвидатнішу пам’ятку скіфської доби – золоту пектораль.

Сармати – іраномовний народ, який прийшов з Поволжя у ІІІ ст.  до н.е., їх панування у Причорноморських степах продовжувалось до ІІ-III ст. н.е. Сармати частково асимілювали скіфів. Як і інші кочівники, вони складались із союзу племен, найбільшими серед яких були язиги, роксолани та алани. Сармати не знали хліборобства, жили на возах. Велику роль у їхньому суспільстві відігравали жінки. Сармати торгували з грецькими містами-колоніями, робили напади на сусідні народи.

Античні міста–держави Причорномор’я й Криму. У VІІІ-VІІ ст. до н.е. почалась “велика грецька колонізація”. Поступово у Північному Причорномор’ї були створені античні поліси: Борисфеніда та Ольвія в пониззі Південного Бугу, Тіра й Нікосій  в гирлі Дністра, Херсонес і Керкінітіда  у західному Криму, Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Горгіппія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік на сході Кримського півострова та інші.

Грецькі колонії складалися з центрального поселення та розташованих навколо нього селищ, хуторів, окремих садиб. Міста були чітко  сплановані. Поруч із полісом знаходився цвинтар – некрополь. Міста мали спеціальні гідросистеми.

Керівництво полісами здійснювали демократично обрана рада та народне віче. Виконавча влада належала колегії архонтів на чолі з першим архонтом. Молодь, отримуючи громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградництвом, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різноманітні ремесла: металургія, ковальство, лучництво, ткацтво, кушнірство, гончарство та ін., які обслуговували не тільки місцевих жителів, але й сусідні кочові народи. Торговельні шляхи пов’язували античні міста-колонії з Європою й Азією. Експортували  пшеницю, рибу, сіль, шкіри, бурштин, рабів та ін. Найвищого розвитку поліси досягли у V-ІІІ ст. до н.е. Розпочинаючи з ІІІ ст. до н.е., Грецію і сусідні держави охоплює криза, викликана розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками, нападами сусідніх кочівників. На Північне Причорномор’я стала претендувати Македонська держава, згодом  ця територія потрапляє під владу Римської імперії. Наприкінці ІІІ - у IV ст. н.е. колонії фактично перестали існувати.

3. Походження і розселення слов’ян. Східнослов’янські союзи племен.

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.   

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т.ч. германо-балто-слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями.

Венеди. Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.). Античні автори розміщували  венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа “дуже великих племен”, що посідають землі “вздовж усієї венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море.

Анти і склавини (слов’яни). Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що  у   IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ  ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі  та злигодні. Їхні племена були  об’єднані у союзи;  анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від ІV ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і 70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю.

Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство,  помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими стали демографічні процеси.

У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян.

Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.

На території України, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.

Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.

Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.

4. Утворення та розвиток держави Київська Русь у IX  першій третині XII ст.

Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.).  Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання  українців.

Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці – варяги (нормани), як намагаються трактувати творці та прихильники “норманської теорії”1.

За політичною формою правління Русь – це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві.

Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності.

У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі” – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно було на той період вже економічно невигідним.

Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською  правдою” – збірником судових законів, укладеним за князя Я.Мудрого. Цей нормативний кодекс забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Так, обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня. Відомо понад 100 списків “Руської правди”, складених у XIIIXVIII ст. “Руська правда” мала великий вплив на подальший розвиток феодального права України, Росії, Білорусі, Литви і Польщі.

Всі князі Київської Русі, згідно норм феодального права, як нащадки великого київського князя, мали рівні права на спадщину предка. Рівні права накладали відповідальність всіх за долю держави, це призводило також до феодальної міжусобної боротьби, щоб зрівнятись у правах із великим київським князем.

Поступово домінуючою стає друга тенденція, що призводить у середині ХІІ ст. до феодальної роздробленості та занепаду Київської Русі.

Велич та сила Київської Русі, зростання її авторитету на міжнародній арені примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли державою протягом 250 років.

Олег (бл. 882-912 рр.) – перший великий князь об'єднаної Київської Русі. Походив із варягів (норманів). У 882 р. приєднав Північну Русь до Південної, що поклало межу утворення нової східнослов'янської державності. Київ стає центром руської держави – “матір’ю городів руських”. Олег приєднав до Києва слов’янські племена сіверян, уличів, тиверців, а також північні слов’янські племена.

Він проводив активну зовнішню політику, здійснював успішні походи у Візантію, інші держави. 907 і 911 років були підписані вигідні умови договорів із Візантією, за якими греки були змушені сплачувати данину.

Ігор (912-945 рр.). Згідно “Повісті минулих літ” – це син Рюрика, якого  ще дитиною у Київ привіз Олег. Після його смерті зайняв княжий престол. Приєднав до Київської Русі непокірних древлян, уличів.

Воював із печенігами, здійснював походи на Візантію. Підписаний мирний договір із Візантією у 944р. був погіршеним варіантом договору 911 року. Здійснив два походи на Кавказ (913, 943 рр.). Восени 945р. був убитий древлянами за надмірну жорстокість і ненаситність під час збирання данини.

Ольга (945-964 рр.) – удова київського князя Ігоря. У 945-964 рр. княжила від імені свого молодшого сина Святослава. Жорстоко розправилася з древлянами, здійснила державну реформу, за якою визначався порядок організації й збирання данини.

У 946 і 957 рр. Ольга здійснила два візити до Константинополя, під час яких було укладено вигідні союзницькі договори. У 957 р. приймає хрещення від глави православної церкви патріарха у головному Софіївському соборі Візантійської імперії. Ольга налагоджує зв’язки із Заходом. У 959 р. споряджає посольство до німецького цісаря Оттона І Великого. Померла у віці близько 60 років. Канонізована  православною церквою.

Святослав ( 964-972 рр.). Син Ігоря та Ольги. Видатний воїн і полководець. Усе своє життя провів у походах і боях. Він підкорив в’ятичів і фінські племена. Розгромив Хазарський каганат. Розширив кордони Русі до Кавказьких гір, підкорив ясів (осетинів) і косогів (черкесів). Святослав здійснив ряд походів проти Візантії й болгар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю. Повертаючись із чергового походу з Болгарії, був убитий біля дніпровських порогів печенігами за намовою греків. З його черепа печенізький хан Куря виготовив чашу для вина, намагаючись таким чином перейняти дух непереможності великого мужа землі руської.

На цьому етапі Київської держави завершується процес об’єднання східнослов’янських племен у єдину велику державу, яка прибрала назву Русь, відбувається формування феодальних відносин, суспільної та державної ієрархії.

Ярополк (972-978 рр.). Старший син Святослава. З 972р. київський князь. Прагнув до одноосібного правління. Убив брата Олега – князя Древлянської землі. Загинув у 978 році під час війни зі зведеним братом Володимиром, до якого перейшов Київський престол.

Володимир (978-1015 рр.). Київський великий князь, позашлюбний син князя Святослава Ігоровича і Малуші, ключниці княгині Ольги. Остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.), оволодів частиною земель литовського племені ятвягів. Вів успішну боротьбу проти печенігів, Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські руські землі. На кінець Х ст. в межах Київської Русі було об’єднано всі слов’янські і багато неслов’янських племен. Внаслідок цих надбань Київська Русь стала найбільшою державою у Європі, охоплюючи територію 800 тис. кв. км.

Володимир здійснив серію реформ, за якою місцеві племінні вожді (князьки) були замінені князівськими посадниками – його синами (мав 12 законних синів) і надійними боярами. Запровадив новий кодекс правових норм – “Закон земляний” (усний). У 988 р. запровадив державну релігію – християнство, сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов’ян. Зміцнював державні кордони, будуючи міста та фортеці. Будував храми, відкривав школи для підготовки служивої знаті та духівництва. Володимир почав карбувати із срібла та золота руські монети, на яких було вміщено тризуб, що набув значення державного герба. З ХІ ст. за упроваджуються в обіг гривні – злитки срібла вагою бл. 200 г.

Володимир розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

15 липня 1015 року Володимир раптово помер, лаштуючись до військового походу проти прийомного сина Святополка (князь Туровський) і рідного сина Ярослава (князь Новгородський), які повстали проти свого батька.

Володимира поховано у збудованій за його вказівкою Десятинній церкві.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни між його синами за великокнязівську владу. Переміг Ярослав. У 1019р. він виборов престол у зведеного брата Святополка Окаянного. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння на західний берег Чудського озера, відвоював червенські міста, загарбані поляками, остаточно розгромив печенігів. Кордони Київської Русі простяглися від Балтійського до Чорного моря та від ріки Оки до Карпатських гір. Держава перебувала в зеніті могутності.

За князювання Ярослава остаточно утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква, було засновано православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. Значно розбудовано Київ; лише церков було у “золотоверхому” граді понад 400, у т.ч. окраса столиці – собор Святої Софії, при якій було створено першу бібліотеку на Русі. Ярослав сприяв укладанню збірника законів давньоруського права “Руської правди”. З метою запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, він дбав про збереження цілісності держави на основі принципу сеньйорату – принципу старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини.

Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Не випадково, що історики часто називають його “тестем Європи”. Сам був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого, друга дочка Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син  Всеволод був одружений з дочкою візантійського імператора Марією.

Помер Ярослав у 76-річному віці, похований у Києві, у Софіївському соборі. Його останки збереглись до наших днів.

Після смерті Ярослава Мудрого землі Київської Русі було поділене між п’ятьма його синами – Ізяславом, Святославом, Всеволодом, Ігорем, В’ячеславом.

Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту  держави  Київська Русь.

Проярославова доба стала ареною чвар і запеклих сутичок між князями, число яких зростало, що поклало початок періодові політичної роздробленості Київської Русі й втрати державності.

Перед загрозою зовнішніх ворогів Київської Русі, особливо кочівників-половців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони скликають з’їзди (“снеми”). На першому з’їзді, який відбувся у 1097 р. у Любечі під Києвом, було відмінено принцип сеньйорату Ярослава Мудрого. Тепер кожен князь володів своєю землею – вотчиною, наданою йому батьком. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського князя.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Найпопулярніший і наймогутніший великий князь у XII ст. Відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель. Вдало вів боротьбу з половцями, відкинув їх за Волгу і під Кавказ.

Володимир Мономах був мудрим державним діячем, видатним письменником. Він поновив “Руську правду” новими законами, які боронили бідних і покривджених. Володимир Мономах – автор “Повчання дітям” (близько 1117 р.), в яких виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.

Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.

Мстислав (1125-1132 рр.). Останній великий київський князь періоду єдності  Русі. Намагався утримати єдність і могутність Київської Русі, її високий культурний рівень. Підкорив полоцьких князів, здійснив вдалі походи проти литовців, успішно вів боротьбу з половцями, прогнавши їх з українських земель. Підтримував зв’язки із країнами Західної Європи. Мстислав одружився з дочкою шведського короля. Його дочки були дружинами угорського, датського, норвезького королів.

Володимир Мономах і його син Мстислав на певний час зміцнили великокнязівську владу, але зупинити роздроблення Київської Русі не змогли. На початку другої  половини ХІІ ст. Русь розпалась на півтора десятки князівств і земель. Настала доба феодальної (політичної) роздробленості.

Підсумки.

Розпочинаючи від періоду давнього кам’яного віку (палеоліту), на території України відбувалися складні еволюційні процеси, що призвели до формування тут високорозвиненої землеробської цивілізації у добу “неолітичної революції” (Трипільська культура). На українських землях розкопано багато пам’яток давніх кочових народів (кіммерійці, скіфи, сармати та ін.), тут знаходилася прабатьківщина усіх слов’янських етносів, що розділилися у середині І тисячоліття після Різдва Христового на східних, західних і південних. Розвиток та занепад первіснообщиного ладу, зародження і формування у східних слов’ян феодальних відносин створили передумови для виникнення Києворуської держави. Історичне значення цієї держави полягає, насамперед, у тому, що вона об’єднала всі східно-слов’янські племена, дозволила визріти українській народності, сприяла політичному, економічному та культурному розвитку українських земель, забезпечила їх обороноздатність, поглибила взаємини із зовнішнім світом, захистила народи Єропи від навали ворожих орд.

Питання для самоконтролю:

  •  зародження людської цивілізації та основні етапи розвитку первісного суспільства на території України;
  •  “неолітична революція” і Трипільська культура;
  •  кочові народи та античні міста-держави у Причорноморї і у Криму;
  •  прабатьківщина словян, їх походження і розселення;
  •  східнословянські союзи племен та утворення держави у східних словян;
  •  норманська та антинорманська теорії походження Русі;  
  •  характеристика основних етапів розвитку Київської Русі та діяльності найбільших князів (Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха);
  •  історичне значення Києворуської держави;
  •  найважливіші писемні пам’ятки Київської Русі.

Київські князі (ІХ ст. – 30-ті рр. ХІІ ст.)

Аскольд і Дир – бл. 860 – 882 рр.

Олег – бл. 882 – 912 рр.

Ігор – 912 – 945 рр.

Ольга – 945 – 957 (964) рр.

Святослав – 957 (964) – 972 рр.

Ярополк – 972 – 978 рр.

Володимир Великий – 978 – 1015 рр.

Ярослав Мудрий – 1015 – 1018, 1019 – 1054 рр.

Ізаслав Ярославич – 1054 – 1068, 1069 – 1073, 1077 – 1078 рр.

Святослав Ярославич – 1073 - 1077

Всеволод Ярославич – 1078 – 1093 рр.

Святополк Ізяславич – 1093 – 1113 рр.

Володимир Всеволодович Мономах – 1113 – 1125 рр.

Мстислав Володимирович – 1125 – 1132 рр.

Ярополк Володимирович – 1132 – 1139 рр.


Тема 2.

Україна-Русь у період політичної  роздробленості.  Галицько-Волинське князівство

1. Причини та наслідки феодальної (політичної) роздробленості Русі.

2. Галицько – Волинське князівство.

3. Монгольська навала на Русь.

Джерела : Повість минулих літ // Літопис Руський. – К., 1989-1990.

                  Галицько–Волинський літопис // Літопис Руський. – К., 1989-1990.

                            (Галицько–Волинський літопис. Упоряд. Р.М.Федорів. – Львів, 1994).

                                            

1. Причини та наслідки феодальної (політичної) роздробленості Русі.

Розпад великих імперій – закономірне явище у світовій історії. Цей процес характерний для різних періодів людської цивілізації. Цікаво, що частина з них пов’язана зі Східною Європою, з історією Київської Русі, яка вже після Ярослава Мудрого захиталася. Правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава на деякий час призупинили чвари в державі. Але по їх смерті незгоди серед численних представників Мономаховичів розпочалися ще з більшою силою і не припинялися аж до татаро-монгольської навали. В цей час стає очевидним, що форма єдиної автократичної імперії вже не виправдовує себе. Життя потребувало зменшення масштабів об’єднання й наближення державної влади до феодалів, утворення разом із Києвом нових політичних центрів, які на той час були цілком сформованими державами,що рівнялися за територією до західних королівств.

Раніше всіх, у 30-ті роки ХІІ ст., відокремились від Києва ті землі, яким не загрожували половці – Новгород і Полоцьк. Слідом за ними Київ втрачає владу над іншими князівствами, у тому числі над Волинським, Галицьким, Новгород-Сіверським, Переяславським, Чернігівським, які знаходились на території сучасної України. Так почала формуватися нова політична карта руських земель.

В історію цей процес увійшов під назвою феодальної (політичної) роздробленості і був історично зумовлений закономірним етапом суспільного розвитку середньовіччя. Її причини пов’язані не тільки з появою окремих князівств, управління в яких здійснювалось за принципом тогочасної феодальної ієрархії: великий князь, удільні князі, бояри. Вона була обумовлена еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодалізму як у центрі, так і на місцях, появою нового класу землевласників-феодалів, що стають значною економічною й політичною силою і сприяють вирівнюванню центру і периферії.

Підштовхувала до роздробленості Русі також і церковна організація, православні єпархії у містах, які стали осередками утворення незалежних князівств. Місцеві єпископи нерідко освячували прагнення світської влади до самостійності.

Відокремившись від Києва, кожне князівство було цілком суверенним і мало не тільки визначати “лад земельний”, тобто внутрішній порядок, а й право війни й миру, право на самостійну зовнішню політику. Але це не свідчило про остаточний занепад Києва. Місто, як і раніше, продовжувало розвиватися, залишаючись заповітною мрією всіх князів. Вони прагнули закріпитися в ньому, розповсюдити свій вплив на інші руські землі, відстоювали свій варіант об’єднання Русі. Серед династій, що вели багаторічну боротьбу за Київ, були Юрійовичі з володимиро-суздальської династії, Ольговичі з чернігівської, Мстиславовичі з київської та ін.

В цей час формується декілька політичних осередків, які прагнуть об’єднати руські землі: північний на чолі з Володимиром-на-Клязьмі, південний з Києвом, а згодом і західний - Галицько-Волинське князівство.

Отже, хоч роздроблення Давньоруської держави вважалося, з одного боку, прогресивним явищем (відбувалося формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, розвиток культури), з іншого – мало свої вади: не припинялися міжусобиці між князями, а від цього терпів народ, послаблювалася обороноздатність, тиск на руські землі сусідів, князівства продовжували дробитися.

Перші літописні згадки етноніма “Україна”. Територія, на якій формувалася українська народність, продовжувала називатись Руссю. Народ називав себе руським, русинами, а свою мову – руською. Разом з тим, у ХІІ ст. уперше з’явився термін “Україна”, який став етнонімом наших земель. Уперше зустрічається у літописному оповіданні про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. Народ жалкував за князем і літописець записав “О нем же Оукраина много постона”. Під 1189 р. той же київський літописець називає Україною пониззя Галицької землі, він пише, що князь Ростислав “приїхав до України Галицької, взяв два городи Галицькі”.

У ХІІІ ст. літопис відносить це ім’я до прикордонної з Польщею території Галицько-Волинського князівства по Західному Бугу: “Данило тоді вернувся додому і поїхав із братом Васильком і забрав Берестій, і Угровськ, і Верешин, і Столп’є, і Кошов, і всю Україну”.

Назва “Україна” протягом наступних століть у зв’язку з формуванням українського народу, набуває нового значення. З ХVІ ст. вона застосовується в офіційних актових матеріалах стосовно територіальних одиниць більшої частини краю. Так, у постанові сейму Речі Посполитої (1580 р.) зазначалося, що селянські виступи охопили “Україну Руську, Київську, Волинську, Подільську й Брацлавську”. Назву “Україна” знаходимо в листах Богдана Хмельницького, творах Гійома Боплана (“Опис України”), П’єра Шевальє (“Історія війни козаків проти Польщі”) тощо.

У науково-публіцистичній літературі існують різні тлумачення походження терміну “Україна”. Одні автори пов’язують цю назву з порубіжними землями південно-західної Русі, інші –  зі словом “край”, “країна” (у значенні “рідний край”, “рідна країна”, “рідна земля”).

          2. Галицько-Волинське князівство. 

Коли Наддніпрянщина під ударами кочівників дедалі більше занепадала, зростало значення західних земель – Галичини та Волині. Ці землі були родючими і багатими. Тут розвивались землеробство, скотарство, ремесла, добувалася сіль, активно велася торгівля.

Галичина стала окремим князівством за Ростиславовичів. Ростислав Володимирович був онуком Ярослава Мудрого. Після його смерті сини Рюрик, Володар і Василько сіли в містах  Перемишль, Звенигород  й  Теребовля. Галицькі землі об’єднав в одне князівство син Володаря Володимирко (1124-1153 рр.).  В 1144 р.  він переносить столицю  з  Перемишля в м. Галич, із того часу його земля починає називатись Галицькою і виходить з-під контролю Києва.

Особливо піднявся авторитет князівства за Ярослава Осмомисла  (1153-1187 рр.). Він брав участь у боротьбі за Київ, посилав свої полки проти половців, постійно вів боротьбу з місцевими боярами, користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував зв’язки не лише із сусідами, а й з Візантією та Священною Римською імперією. Завдяки такій політиці, Ростиславичі зуміли оборонити свою землю від нападників-сусідів, захистити її кордони.

Волинська земля теж мала давні державницькі традиції й об’єднувала територію колишніх племінних союзів дулібів,бужан та волинян. Вона лежала на торговому шляху з Києва на Захід і відокремилась від центру в середині ХІІ ст. при князюванні правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича.

Але згодом Волинь перетворилася на своєрідну федерацію менших князівств. Був свій князь у Луцьку, були князі в Пересопниці, Дорогобужі та ін. Одні князівства виникали, інші – зникали. Серед волинських міст, крім Волиня, Червена, Белза, стали відомими Володимир, Пересопниця, Дорогобуж, Острог, Дубно, Корець, Муравиця.

Підняв авторитет землі Волинської Роман Мстиславович (1170-1205 рр.), який, повернувшись із Новгорода після смерті батька, заволодів престолом на Волині. Згодом постійно звертає свої погляди на сусідню Галичину, де всевладне боярство вело боротьбу із синами Ярослава Осмомисла.

Утворення Галицько-Волинського князівства. Протягом довшого періоду між Волинським князівством і Галичиною розвивалися жваві економічні й культурні стосунки. Спільними в них були і вороги-сусіди – Польща й Угорщина. Все це і стало передумовою їх, об’єднання. Роман розпочав цю історичну справу ще у 1188 р., коли після смерті Ярослава Осмомисла бояри запросили його до Галича. Але тут він довго не втримався. Лише у 1199 р., після смерті останнього Ростиславовича,  Романові вдається закріпитися у Галичині й об’єднати її з Волинню в одне князівство – Галицько-Волинське. Одночасно він підпорядкував собі Київ.

Таким чином, на європейській карті наприкінці XII ст. утворилася нова політична одиниця, лідери якої поставили перед собою мету відродити минулу славу руських земель на теренах теперішньої України.

Літописи, хроніки, легенди, пісні високо оцінюють діяльність Романа Мстиславовича. Він змальовується розумним, хоробрим, енергійним. Літописець називає його великим князем “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі вжито саме стосовно нього. Нова держава мала власну економічну основу, бо знаходилася на шляху Буг-Дністер, тримала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Роман вів запеклу боротьбу з галицькими боярами, посилав свої полки проти половців, постійно боронив західні рубежі від угорців і поляків. В одному з походів князь загинув у 1205 р., у битві з військами Лешка Білого на Віслі, залишивши двох малолітніх дітей – Данила й Василька. Скориставшись цим, бояри намагалися не допустити зміцнення великокнязівської влади, закликають на допомогу угорців і поляків, інших руських князів. Розпочалася 40-річна боротьба за престол.

Але юний князь Данило Романович, знайшовши підтримку на Волині, повів боротьбу за Галич, зумів припинити міжусобиці і поновити єдність галицько-волинських земель.

Данило Галицький.  Син князя Романа Мстиславовича й Анни народився, можливо, у 1201 р., адже відомо, що в рік смерті батька йому виповнилося чотири роки. Походження матері не достовірне. Одні джерела її відносять до візантійського двору, інші до боярського роду Волині.

Сироті Данилові прийшлося зустрітися з безліччю труднощів. Підрісши, він, разом із братом Васильком, розпочав боротьбу з боярами за об’єднання галицько-волинських земель, яка набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Данило розпочав цю справу з Волині. Здобув Володимир (1214 р.), Берестя й Забужжя (1219 р.), Луцьк (1225 р.), пізніше Белз. Згодом, опираючись на сили Волині, Данило повів війну за Галич. Ця боротьба вимагала великих зусиль. Правда, він знайшов допомогу зі сторони Мстислава Пересопницького, який видав за нього свою дочку. У 1237-1238 рр. Данило остаточно осів у Галичині, волинські землі віддав братові. У 1238 р. отримав перемогу над Тевтонським орденом, війська якого захопили Дорогочин. Збираючи руські землі, у 1239 р. заволодів Києвом. Він укріплює існуючі міста, будує нові. У 40-х рр. з’являється м. Холм – нова князівська резиденція, у 50-х рр. – м. Львів.

Серед основних напрямків внутрішньої політики Данила значне місце займає організація державного апарату, який формувався з вірних йому бояр. Найпомітнішими тут були посади двірського – заступника князя в справах війська, суду, “печатника” – охоронця державної печатки, канцлера, міністра закордонних справ.

Данило проводив активну зовнішню політику. Його міжнародному авторитетові сприяло коронування папською короною 1253 р. у м. Дорогочині. Отримавши корону, князь надіявся на допомогу Заходу у боротьбі з татарами. Однак цього не сталося. Данило Галицький помер у 1264 р., але назавжди залишився в українській історії визначною постаттю, збирачем південних руських земель у єдину державу, який разом із братом Васильком активно протидіяв монголо-татарській загрозі.

3. Монголо-татарська навала на Русь. 

У 20-роках ХІІІ ст. на Сході Європи  з’являються азійські кочівники – монголи, що, об’єднавшись у середньовічну Монгольську державу на чолі з Чінгіс-ханом, розпочали підпорядковувати собі численні народи Північного Китаю, Сибіру, Середньої Азії, інші території.

Прийшовши в східноєвропейські землі, монголи, або, як їх ще називали, татари у 1222 р. розбили половців. Останні звернулися до руських князів за допомогою. Порадившись, русичі спільно з половецьким ханом Котяном виступили в похід, долаючи опір авангардних сил завойовників. Головна битва відбулася 31 травня 1223 р. на берегах річки Калки, яка впадає в Азовське море. Через чвари, неузгодженість, відсутність єдиного командування, амбіційність, русько-половецьке військо зазнало поразки.

Галичани на чолі з Данилом і Мстиславом першими кинулись в бій, воювали хоробро, але половці, злякавшись, почали відступати й зім’яли галичан. Згодом були розбиті й інші полки. Татари ще довго переслідували переможених, але через Дніпро не пішли. Згодом відступили до Азії, на жаль, не назавжди. У 1237 р. розпочався їх новий похід у Європу під проводом хана Батия. Вони спустошили Волзьку Болгарію, міста Північно-Східної Русі. Не зумівши пробитися до Новгорода, татари повернули на південь. Як страшна чорна хмара, йшла татарська орда, знищуючи на своєму шляху все: людей і міста. Після них земля ставала пусткою, як після сарани. У 1239 р. було завойовано Переяславщину й Чернігівщину. У 1240 р. Батий з’явився під Києвом, де Данило залишив свого намісника воєводу Дмитра, і обложив місто з усіх сторін. Не дочекавшись запропонованої здачі міста, татари розпочали штурм. Розбили стінобійними машинами міські мури, кинулися на вулиці Києва, ламаючи відчайдушний опір киян. Останнім острівком оборони була Десятинна церква, де загинули всі її захисники. В полон був узятий Дмитро, але за хоробрість хан дарував йому життя і залишив при собі. Це було друге пограбування Києва від часу нападу в 1169р. суздальського князя Андрія Боголюбського.

Оволодівши Києвом, татари пішли на Волинь і Галичину. Пограбували й зруйнували там усі міста – Володимир, Кам'янець, Ізяслав, Галич та ін. Крем’янець і Данилів вистояли. Залишивши їх, татари поспішили на Захід, спустошивши Закарпатську Русь, угорську, сербську, польську й болгарську землі. Але відчайдушний опір русичів, інших слов’янських народів, важкі переходи через Карпати, не дозволили завойовникам йти в Європу. У 1242 р. чехи двічі розбивають їх військо. Хан повертає на Схід. Орда ще раз прасує руські землі, згодом осідає на Волзі, заснувавши державу Золота Орда із столицею в м. Сарай.

Занепад Галицько-Волинського князівства. Після смерті Данила князівство на деякий час втрачає свої позиції. На початку XIV століття., скориставшись чварами у Золотій Орді, Галичина та Волинь за князя Юрія І (1301-1315), який теж прийняв королівський титул, знову об’єдналися, піднявши свій авторитет на міжнародній арені. Сини Юрія І Андрій і Лев ІІ (1315-1323) продовжували політику батька. Але у боротьбі з татарами брати загинули. Спроба  наступного князя Юрія ІІ Болеслава втримати державу від розпаду продовжувалась до 1340 року. Смерть цього останнього князя-короля відкрила дорогу до занепаду Галицько-Волинського князівства. Його територією заволоділи Литва, Польща, Молдавія.

Підсумки.

Феодальна (політична) роздробленість Русі була закономірним явищем в історії східнослов’янської державності. У цей період у літописах вперше зявляється термін “Україна” (1187 р.) та створюється Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі. Галицько-Волинське князівство (1199 – 1340 рр.) відіграло важливу роль в об’єднанні південних руських земель, стало праобразом майбутнього українського державотворення, але згодом через низку зовнішніх і внутрішніх факторів зійшло з політичної арени Європи.

Питання для самоконтролю: 

  •  причини роздробленості Русі;
  •  боротьба князівських династій за Київ у ХІІ ст; погром 1169 р.;
  •  перші літописні згадки етноніма “Україна”;
  •  галицькі та волинські землі у період розпаду Русі;
  •  створення Галицько-Волинського князівства; князь Роман Мстиславович;
  •  монгольська навала на Русь; боротьба з навалою; оборона Києва;
  •  князь Данило Галицький та його нащадки;
  •  внутрішня та зовнішня політика галицько-волинських князів;
  •  поява терміну “Мала Русь”;
  •  причини занепаду Галицько-Волинського князівства.

Галицькі і галицько-волинські князі (ХІІ – ХІV ст.)

Володимирко Володаревич (Галицький) – 1124 –1153 рр.

Ярослав Осмомисл – 1152 – 1187 рр.

Роман Мстиславович – 1170 - 1205 рр.

Данило Галицький – 1238 - 1264 рр.

Василько Романович – 1238 - 1269 рр.

Лев І Данилович –1264 – 1301 рр.

Володимир Василькович – 1272 – 1288 рр.

Мстислав Данилович – 1288 - 1292 рр.

Юрій Львович – 1301 – 1308 рр.

Андрій та Лев ІІ Юрійовичі – 1308 – 1323 р.

Болеслав Юрій ІІ (Тройденович) – 1324 – 1340 рр.

Тема 3.

Українські землі у складі Литви та Польщі (ХІV - середина ХVІ ст.). Виникнення козацтва

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.                                                             Литовсько-Руська держава.

2. Завоювання Галичини Польщею. Поширення польсько-католицької експансії.

3. Формування українського козацтва. Козацтво як суспільно-політичний та військовий чинник українського національного поступу.

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.                                                             Литовсько-Руська держава.

Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.

Довгий час литовські племена не могли об’єднатися і жили розпорошено, кожне під проводом племінних князів.

Оскільки країна їх була небагатою, то землі ці не приваблювали сусідів. В свою чергу, ліси й багнища не забезпечували племена усім необхідним і це спонукало литовців здійснювати грабіжницькі наскоки на сусідні народи.

З ХІІ століття становище литовських племен погіршало. В безпосередній близькості від литовців почав посилюватись Лівонський, а потім Тевтонський орден. У 1230 р. Конрад Мазовецький відправив загін Тевтонського ордену для проникнення в землі литовців. Ці лицарі заснували місто Марієнбург як форпост наступу на Литву та Жмудь. У 1237 р., після об’єднання Тевтонського і Лівонського ордену, натиск на Литву посилився. Лицарі несли під прапором поширення християнства політичне підкорення литовців.

Крім німців, насідали на литовські племена руські князі, зокрема, Роман, а також князі полоцькі. Загострились обопільні напади литовців на Пінщину.

Оточені з усіх сторін ворогами, литовські племена почали об’єднуватися. На початку ХІІІ століття літописи згадують імена перших князів – ними були Мендовг та Довспрунк. Після довгих міжусобиць Мендовг об’єднав під своєю владою великі території навколо Гродна, Слоніма, Новгородка, а також землі в гирлі річки Березини або Аукшайтію, Жемайтію і Жмудь. У 1251 р. Мендовг уклав союз із Прусією, охрестився й коронувався, як король Литви. Зі смертю Мендовга Литву знову роздирають міжусобиці. Нове об’єднання відбулося за князювання Гедиміна в 1316-1341 рр., який заснував  столицю держави Вільнюс. Він приєднав до своєї держави Мінськ і Турово – Пинське князівство, Берестейщину й Волинь. Цій експансії не могли протистояти ані західна Біла Русь, ані Русь південна – Україна. Після смерті Гедиміна в 1341 р. Великим князем Литовським став його син Ольгерд, що був дуже талановитим політиком і організатором.

Головну увагу Ольгерд звернув на експансію в бік руських земель, просуваючись на південь і південний схід. У 1350-их рр. Литовське князівство підкорило більшу частину Чернігівщини і Новгород-Сіверщини, де князювати починають родичі Ольгердових братів Дмитра і Корибута. У 1360-их роках Ольгерд захопив Київщину і посадив у Києві свого сина Володимира, тоді ж перейшла під литовську зверхність Переяславщина.

Історія Києва у ХІІІ столітті мало висвітлена, але безперечною є його залежність від татар. Таким чином, призначення Ольгердом до Києва Володимира викликало незадоволення татар і їх похід проти Ольгерда. Над річкою Сині Води в 1363 р. Ольгерд розбив татарські сили і примусив їх відступити. Ця перемога відкрила литовцям шлях на Поділля.

Поділля раніше належало до Галицького князівства, але коли прийшли татари, ця земля опинилася під їхньою безпосередньою владою. Згодом, з ослабленням татар, які поділилися на кілька орд, Поділля стало жити власним життям. Після перемоги над татарами, Ольгерд призначив на Поділля своїх племінників, синів Коріята – Юрія, Олександра та Костянтина. В літописах збереглася дуже цінна згадка, що ці князі почали боронити Поділля і перестали сплачувати дань татарським баскакам. Ця згадка пояснювала успіхи литовської експансії в українських землях – не як окупанти приходили вони, ламаючи старі звичаї і поводячись, як завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з місцевим населенням. Коріятовичі обороняли народ від татар, будували фортеці – Бакоту, Смотрич, Кам’янець, який став столицею Поділля. Після смерті Ольгерда в 1377 р. між його синами почалася боротьба за великокнязівський престол. Головною причиною сутички було те, що Ольгерд, оминаючи старших синів, призначив своїм спадкоємцем Ягайла, сина від другої жінки. Але, не зважаючи на це, Велике князівство Литовське стало найбільшою державою в Європі.

Особливості політичної системи Великого князівства Литовського. Для Литви було характерним те, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя, характерною рисою держави був феодалізм західноєвропейського типу, землеволодіння було зв’язане з військовою службою. Крім того, відбулася ліквідація удільної системи на всій території Південної Русі, хоч різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалась господарськими справами, не заважаючи централізації державного життя.

Феодальне право було законодавчо оформлене Литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр.

Умови швидкого просування Литовської держави на українські землі: знесиленість руських земель внаслідок татаро-монгольської навали й занепад Києва, як політичного центра Русі; відсутність єдності; налагодження політичних і культурних зв’язків між руськими землями й литовцями в процесі створення литовсько-руської держави; вплив на Литву руської (української, білоруської) культури, мови й традицій; поява литовських військ вселяла надію на визволення від татарської орди.

Особливо варто зазначити, що не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель, як нашестя ворожих орд. Для опису цього процесу краще підходять такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, які складалися також і з українських підданих. Для українців литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Також литовці за браком людей для управління своїми завоюваннями дозволяли місцевій знаті займати найвищі адміністративні посади. Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. З просуванням  литовців, що тримались за язичництво, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов’янських підданих.

2. Завоювання Галичини Польщею. Поширення польсько-католицької експансії.

Дуже тривалий і всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі. Початок їй поклав Казимир Великий.

Після смерті Данила Романовича в 1264р. і його молодшого брата Василька, Галицько-Волинське князівство під впливом наростання процесів феодальної роздробленості і невдалих воєн із сусідами, поступово розпадається. Деякі зусилля для об’єднання земель робили галицько-волинські князі з роду Романовичів, але після смерті останніх із них – Андрія й Лева, припиняється династія Романовичів, а князем в 1325 р. обрали мазовецького княжича Болеслава, що княжив під іменем Юрія-Болеслава ІІ і проводив досить жорстку політику стосовно Польщі, маючи династичні зв’язки з литовськими князями. В результаті внутрішніх інтриг, Юрій-Болеслав ІІ у 1340 р. був отруєний боярами, чим скористалися поляки, зробивши набіг на Львів і пограбувавши його. В Галичині вибухнуло повстання під проводом боярина Дмитра Детка. Вигнавши поляків, він стає фактичним господарем, а після смерті Детка галицькі бояри починають орієнтуватись на Литву, що призводить до довготривалого конфлікту з Польщею, який, врешті, завершився приєднанням до останньої у 1349 р. Галичини й частини Волині. У договорі з Людовіком Угорським Казимир погоджується на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Однак, те що було втрачено внаслідок династичних угод, поляки повернули шляхом тих самих династичних угод. У 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка остаточно  приєднала Галичину до володінь Польської корони.

На завойованих землях проводилась політика, спрямована на утвердження привілеїв польської шляхти, римо-католицької церкви і польської культури. Ще у 1341 р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від узятих перед православними зобов’язаннями зберігати їхні давні обряди  й традиції. У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти і стали активно полонізуватися, бажаючи отримати рівний з поляками статус. Таким чином, Галицька земля була приєднана до Польського королівства спочатку на правах автономної області, а потім, у середині ХV ст., була перетворена на польську провінцію під назвою “воєводство Руське”.

Кревська унія та її вплив на Україну. Врегулювавши суперечки між Польщею й Литвою після захоплення Галичини, польські й литовські володарі зрозуміли, що вони мають спільні інтереси. Обидві держави перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену. Виснажена своєю експансією на сході, Литва була нездатна чинити опір німцям на півночі. Ситуація погіршувалася із зростанням могутності Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Поляки, у свою чергу, хотіли, укріпивши свої позиції, далі просуватися на схід. У 1385р. в м.Креві було підписано Кревську унію, за якою великий князь литовський Ягайло після одруження з королевою Польщі Ядвігою отримував титул короля, зобов’язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до Польської корони. Ця політика викликала опозицію з боку литовської й української знаті. Лідером цієї опозиції став кузен Ягайла князь Вітовт, який зберігав фактичну незалежність Литви, укріпивши централізовану князівську владу. Хоч у 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітовтом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які мала польська шляхта, процес полонізації йшов дуже повільно. Лише після смерті Вітовта, у 1430 р., загострився конфлікт між православними і католиками, а відтак і між прихильниками й противниками унії з Польщею в особі князів Свидригайла й Сигізмунда. Перемогла пропольська партія Сигізмунда, що знищила згодом багато привілеїв українських магнатів і православної шляхти.

3. Формування українського козацтва. Козацтво як суспільно-політичний та військовий чинник українського національного поступу.

У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу на чолі з династією ханів Гиреїв, яка згодом почала робити спустошливі напади на українські землі. Литовський уряд намагався організувати оборону. Було відбудовано київський замок, укріплено прикордонні міста. У захисті України від татар активну участь брали козаки.

Слово “козак” – тюркського походження, вперше зафіксоване у 1240 р. У половецькому словнику  1303 р. це слово означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.

Перші згадки про українських козаків зустрічаються у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та  у грамоті Великого литовського князя 1492 р.

Серед головних причин виникнення козацтва були татарські походи і соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами – ватагами на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і  була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького. Пізніше була заснована на острові Томаківка Томаківська Січ (60-70 рр. XVI ст. – 1593 р.) і Базавлуцька Січ (1594 - 1638 рр.) у гирлі ріки Базавлук. На час існування Базавлуцької Січі припадають знамениті морські походи запорожців на узбережжя Чорного моря. У 1638 році була заснована Микитинська Січ, де на початку 1648 р. Б.Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького.

Байда-Дмитро Вишневецький (р.н. невід.–1563 р.), волинський князь, відомий землевласник та володар маєтків на Волині. У 1550-х рр. був черкаським і канівським старостою. У 1553 р.  зібрав бл. 300 сміливих та відчайдушних молодих людей, в основному волинян, озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок, укріпив його з усіх сторін та тримав у ньому постійну козацьку залогу. З окремих козацьких ватаг було утворене постійне козацьке військо з міцною організацією та дисципліною, заснованою на демократичних підвалинах. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, або гетьман, який під час війни мав необмежену владу. Таким першим гетьманом і став Дмитро Вишневецький, який показав себе умілим організатором козацтва, відважним військовим керівником. Деякий час він, разом із військом Івана Грозного, нападав на Іслам-Кермень, Очаків та Азов і здобув славу найбільшого ворога Турецької імперії та Криму.

У січні 1557 р. велике татарське військо на човнах добралося до Хортиці. Облога тривала 24 дні, але ворог не добився перемоги і змушений був відступити. Через деякий час, значно більшою силою, татари знову напали на Січ, зруйнували козацькі укріплення й Вишневецький змушений був відступити на острів Монастирський, де побудував нові укріплення і продовжував військові дії. Під час одного з походів він із військом пішов у Молдавію, де  виборював молдавський трон, але був поранений, захоплений у турецький полон і відправлений у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Цю мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій усім нам із дитинства пісні про Байду.

Устрій і військова організація Запорозької Січі. На Запорозькій Січі існувало своє законодавство,  військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Загальна Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію – гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря (відав канцелярією), осавула (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозного (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.

На Січі існувала струнка військова організація. Кожен козак офіційно називався “товариш Війська Запорозького”, у чому виявилися елементи демократичних відносин. Усе козацтво ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені. Усе козацтво очолював гетьман, а запорозьке козацтво – кошовий отаман. Під час походу він мав необмежену владу. Разом з військовим писарем, суддею і обозним кошовий отаман утворював уряд – кіш Запорозької Січі. Кошову старшину обирали щороку на загальновійськовій раді, яка обиралася три-чотири рази на рік і вирішувала важливі справи: зустрічала послів, приймала рішення про походи, ділила землі й угіддя між куренями.

У першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною стратегією і маневреною тактикою перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно додержувалися стратегії позиційної оборонної війни.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги. Перша – стріляла, друга подавала, а третя шеренга заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Кіннота у козаків була менш численна і менш боєздатна, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи  Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”. Козаки були озброєнні шаблями й списами, а також вогнепальною зброєю – мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Вони мали келепи (бойові молотки) і якірці, що застосовувалися проти ворожої кінноти.

Багатогранним було духовне життя запорожців. У Січі і в паланках на території Запорожжя існували загальноосвітні школи й школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії. На Січах завжди будувалися церкви, переважно на честь Покрови пресвятої Богородиці, а саме козацтво було дуже побожним.

Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні багатьох болючих питань українського життя, на кілька наступних століть забезпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило внаслідок колонізації української знаті.

Підсумки.

Після занепаду Київської держави, а згодом і Галицько-Волинської Русі у ХІV ст. на території України стає панівним вплив нових держав – Литви і Польщі. Становище українців під владою нових володарів не було однаковим. У складі Великого князівства Литовського вони зберегли певні політичні і релігійні свободи, а відтак могли вільно розвивати свою культуру і мову. Але у Литви та українського народу з кінця ХІV ст. з’явився могутній суперник – Польща, яка захопила частину території України, зокрема, Галичину. Вже на початку ХV ст. польсько-латинська стихія взяла у Литві гору над українською православною. Руський (українсько- білоруський) компонент слабшав і обмежувався лише частковою опозицією. Коли ж більшість українських земель опинилися безпосередньо під Польщею, почав дуже швидко наростати конфлікт, оскільки Польща несла на українські землі зовсім інший соціальний уклад, ніж той, що був у литовській державі. І тому протистояння було фатально неминуче. Воно почалося наприкінці ХVІ ст. після об’єднання Литви з Польщею. У ньому найактивнішу роль відігравало українське козацтво – суспільна верства, що забезпечила своєму народу можливість зберегти деякі політичні і соціальні привілеї та не розчинитися у чужому національному середовищі.

Питання для самоконтролю:

  •  становлення Литовсько-руської держави: передумови, основні віхи, причини швидкого захоплення Литвою українських земель;
  •  захоплення українських земель Польщею; порівняльний аналіз становища українських земель у складі Литви і Польщі;
  •  причини та наслідки литовсько-польського зближення; Кревська та Люблінська унії;
  •  виникнення українського козацтва, особливості його устрою та військової організації.

 

Перші організатори козаччини

Семен Полозович (Полоз Русак) – київський ключник, у 1508 р. здобув перемогу над татарськими загонами; у 1520-х рр. разом з чорнобильським намісником Криштофом Кмітичем контролював дніпровські переправи, неодноразово вербував козацькі загони для походів у пониззя Дніпра.

Костянтин Острозький (бл. 1460–1530) – український князь, брацлавський і луцький староста, київський воєвода, великий гетьман литовський; у перших десятиліттях ХVІ ст. успішно воював проти татар і Московського царства; у 1512 р. розгромив велике ханське військо під Вишневцем на Волині, у 1527 р. – на р. Ольшаниці (Білоцерківщина).

Предслав Лянскоронський (Ляндскоронський), р.н. невід. – 1531, канівський і хмільницький староста, згодом київський воєвода; у 1512 р. разом із К.Острозьким відбивав напади крим. татар; у 1516 р. здійснив похід на Очаків і Білгород; у 1528 р. знову на Очаків; прославлений у легендах як перший запорозький гетьман.

Остафій Дашкович (Дашкевич),  р.н. невід.1535, канівський і черкаський староста, організатор козаччини і військових походів у 1514–1535 рр.; у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби.

Бернард Претвич – барський староста, у 1540–1550-х рр. організував прикордонну службу на Поділлі, неодноразово здійснював походи на Білгород, Очаків, у Крим; за переказами, 70 разів вступав у битви з татарами і стільки ж разів перемагав.

Дмитро Вишневецький (Байда) – волинський князь, найвідоміший козацький гетьман у 1550–1560-х рр.; організатор будівництва кам’яної фортеці на о-ві Хортиця та численних походів у татарські володіння і у Молдавію; страчений турками у 1563 р.

Хронологічний довідник до першого розділу

Бл. 1 млн. –11 тис. років тому – доба  давнього кам’яного віку – палеоліту. Поява найдавніших людей у Закарпатті, Подністров’ї, Донбасі та ін. 150–35 тис. років тому  первісна людина навчилася добувати вогонь, будувати штучні житла. 35–11 тис. років тому з’явився сучасний тип людини – людина розумна (Homo Sapiens).

Х–VІ тис. до н. е.доба середнього кам’яного віку – мезоліту. Закінчився льодовиковий період, сформувалися сучасні ландшафт, клімат, флора та фауна. Людина приручила собаку, винайшла лук із стрілами, опанувала рибальство, навчилася виготовляти найпростіший посуд.

VІ–ІV тис. до н. е. – доба нового кам’яного віку – неоліту. Відбулася “неолітична революція”: перехід до землеробства й скотарства.

ІV–ІІІ тис. до н. е.мідний вік (енеоліт). З’являються вироби з міді та золота, колісний транспорт, зароджується орне землеробство з використанням плуга.

Бл. 3500–2700 років до н. е. – найвищого розвитку набула Трипільська культура.

ІІІ–І тис. до н. е.епоха бронзи, завершальний етап первіснообщинного ладу та переходу до класового суспільства. Відбувся перший великий поділ праці: тваринництво остаточно відокремилося від хліборобства.

Х–VІІ ст. до н. е. кіммерійський період, початок залізної доби.

VІІІ–VІ ст. до н. е. – виникнення грецьких міст–держав у Північному Причорномор’ї та у Криму.

VІІ–ІІІ ст. до н. е. –  період панування на українських землях скіфів.

V ст. до н. е. – заснування Боспорського царства у Криму.

ІІІ ст. до н. е. –ІІІ ст. н.е. – панування сарматів у причорноморських степах.

І–ІІ ст. н. е. – найдавніші письмові згадки про слов’ян (венеди, ставани) у працях античних істориків та географів (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.).

ІІ–ІІІ ст. н. е. – навала готів – германських племен.

ІV–V ст. н. е. – навала гунів, завершення античного періоду європейської історії.

ІV–VІІ ст. н. е. – письмові відомості про антів та склавинів. Кін. V– перша пол. VІ ст. – ймовірний період князювання легендарного князя Кия. VІ–VІІ ст. – велике розселення слов’ян та поділ їх на східних, західних та південних.

VІ– ІХ  ст. н.е. – існування на території сучасної України східнослов’янських союзів племен, формування у Подніпров’ї Руської землі з центром у Києві.

838–839 рр. – посольство “русів” до Константинополя та інших країн.

Бл. 860–882 рр. – правління літописних князів Аскольда і Дира.

860, 866 рр. – походи руського війська на чолі з Аскольдом на Константинополь. Хрещення Аскольда.

Бл. 882–912 рр. –князювання Олега.

907, 911 рр. – літописні відомості про походи Олега на Константинополь та заключення мирних договорів.

912–945 рр. – князювання Ігора.

941, 944 рр. – походи Ігоря на Візантію.

945 р. – повстання древлян, вбивство Ігоря.

945–957 (964) рр. – князювання Ольги.

946 р. – мирне посольство у Константинополь, хрещення Ольги.

959 р. – посольство Ольги до германського імператора Оттона.

957 (964) – 972 рр. – князювання Святослава.

964–966 рр. – розгром Святославом в’ятичів, волзьких булгар, хазарського каганату.

968–972 рр. – походи князя Святослава у Болгарію та війни з Візантією.

972–978 рр. – князювання Ярополка Святославича.

978–1015 рр. – князювання Володимира Великого.

988 р. – літописна дата запровадження на Русі християнства.

989–996 рр. – у Києві споруджено Десятинну церкву.

1015–1019 рр. – міжусобна боротьба синів Володимира, загибель Бориса й Гліба.

1019–1054 рр. – князювання Ярослава Мудрого.

1030–ті рр. – запроваджено норм законів “Руської правди” (“Правди Ярослава”).

1036–1037 рр. – розгром печенігів. Початок будівництва у Києві Собору св. Софії. Створено першу бібліотеку.

1037–1050 рр. –Іларіон написав “Слово про Закон і Благодать”.

1051 р. – засновано Києво–Печерський монастир. Іларіона  призначено київським митрополитом.

1054–1093 рр. – князювання синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Всеволода і Святополка. “Тріумвірат” Ярославичів (1054-1073 рр.).

1068 р. – перший великий напад половців на Русь. Поразка Ярославичів на р.Альті. Народне повстання у Києві.

1072 р. – укладено збірник правових норм (“ Правди Ярославичів”).

1076 р. – підготовлено відомий літературний твір "Ізборник".

1093–1113 рр. – князювання Святополка Ізяславича.

1097 р. – з’їзд (“снем”) князів у Любечі; встановлення вотчинної форми правління.

1113 р. – повстання киян. Нестор–літописець зредактував “Повість врем’яних літ”.

1113–1125 рр. – князювання Володимира Мономаха.

1125 – 1132 рр. - князювання Мстислава Володимировича. У 30-40-х рр. ХІІ ст.  посилилися процеси феодальної (політичної) роздробленості Русі.

1124-1153 рр. – князювання у Галичині Володимирка Володаревича (Галицького). У 1141–1144 рр. відбулося об’єднання галицьких земель з центром у Галичі.

1152-1187 рр. – князювання у Галичині Ярослава Осмомисла.

1169 р. – коаліція князів на чолі з Андрієм Боголюбським захопила і знищила Київ.

1170-1205 рр.- князювання на Волині і у Галичині Романа Мстиславовича.

1185 р. – похід новгород–сіверського князя Ігоря Святославича проти половців (“Слово о полку Ігоревім”).

1187, 1189 рр. – перші літописні згадки етноніма “Україна”.

1199 р. – князь Роман Мстиславович об’єднав Волинь і Галичину.

1205–1238 рр. – боротьба за галицько–волинські землі.

1223 р. – поразка русько–половецького війська від монголо–татар на р. Калка.

1237–1238 рр. – розгром Д. Галицьким німецьких рицарів під Дорогочином на півночі Волині; утвердження влади Д. Галицького у Галичині (князював до 1264 р.). На Волині до1269 р. князював Василько Романович.

1239–1241 рр. – захоплення монголо–татарами українських земель.

1240 р. – перша письмова згадка слова “козак” у Початковій монгольській хроніці. Монголо-татари захопили Київ.

1245 р. –Данило Галицький розгромив угорсько–польські війська під Ярославом.

1253 р. – коронація Д. Галицького у м. Дорогочині.

1254–1255 рр. – перемога Д. Галицького над ордою Куремси під Крем’янцем.

1256 р. – перша літописна згадка про м. Львів.

1264 р. – смерть Д. Галицького; похований у м.Холм.

1264 – 1301 рр. – князювання у Галичині Лева І Даниловича.

1272 1288 рр. – князювання на Волині Володимира Васильковича.

1288 – 1292 рр. – князювання у Гал.-Волинському князівстві Мстислава Даниловича.

1300 р. – перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира–на–Клязьмі. (згодом митрополит переїхав до Москви).

1301 – 1308 рр. – князювання Юрія Львовича.

1303 р. – утворення галицької православної митрополії. Поява терміну “Мала Русь”.

1308 – 1323 рр. – князювання Андрія та Лева ІІ Юрійовичів.

1323–1324 рр. – приєднання до Литви Київської, Берестейської та Дорогочинської земель.

1324 р. – перша писемна згадка про дію магдебурзького права в українських містах (Володимир–Волинський). Згодом це право отримали також міста Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець–Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.) та ін.

1325 – 1340 рр. – князювання  Болеслава Юрія ІІ (Тройденовича).

1340, 1349 рр. – походи польського короля Казимира ІІІ на Львів. Приєднання Галичини до Польщі.

1340 – 1385 рр. – князювання на Волині Любарта (Дмитра) Гедиміновича.

1359 р. – приєднання Буковини до Молдавського князівства.

1362 р. – перемога литовсько–руських військ над татарами у битві на р. Сині Води (Синюха) на Поділлі.

1370–1387 рр. – Галичина знаходилася під владою Угорщини.

1377 р. – захоплення Угорщиною Холмщини і Белзщини.

1380 р. – участь у Куликівській битві волинського князя Боброка.

1385 р. – Кревська унія між Литвою й Польщею.

1387 р. – остаточне приєднання Галичини до Польщі.

1393 р. – приєднання Поділля до Польського Королівства.

1399 р. – ліквідація удільного устрою українських земель у складі Литви. Поразка литовсько–руських військ під проводом Вітовта від ординців на р. Ворскла.

1410 р. – Грюнвальдська битва. Перемога над Тевтонським орденом.

1413 р. – Городельська унія між Литвою і Польщею.

1415 р. – спорудження фортеці Хаджибей (тепер Одеса).

1415–1420 рр. – утворення Вітовтом окремої Київської митрополії.

1419–1434 рр. – гуситський рух у Чехії з участю українських князів.

1425 р. –  У Львові укладено перший реєстр міських ремісничих цехів.

1432–1440 рр. – громадянська війна у Литві та боротьба українських і білоруських князів за автономію.

1433–1434 рр. – утворення у складі Польського королівства Руського воєводства (Перемишльська, Сяноцька, Львівська, Галицька землі). Запровадження земських та гродських судів.

1434 р. – остаточне приєднання західного Поділля до Польського королівства. Утворення Подільського воєводства. Урівняння в правах української православної шляхти з католицькою.

1435 р. – поразка українсько–білоруських князів під проводом Свидригайла на р. Швянті під Вількомиром (тепер м. Укмерге у Литві). Загинуло 13 руських князів, 42 – потрапили у полон.

1440 р. – відновлення Київського та Волинського удільних князівств.

1440–1452 рр. – правління останнього волинського князя Свидригайла.

1447 р. – перший напад кримських татар на українські землі.

1449 р. – відокремлення Кримського ханства від Золотої Орди.

Бл. 1450–1494 рр. – життя і діяльність Юрія Котермака (Дрогобича) – першого відомого у Європі українського вченого, ректора і професора Болонського і Краківського університетів, першого українського автора друкованої книги і друкованого вірша.

1452 р. – остаточна ліквідація Волинського князівства.

1454–1470 рр. – правління останнього київського князя Семена Олельковича. У 1471 р. Київське князівство було остаточно ліквідовано.

1458 р. – відокремлення київської митрополії від московської.

1462 р. – утворення Белзького воєводства з центром у м. Белз.

1475 р. – вторгнення турків у Крим і перетворення Кримського ханства на васала султанської Туреччини.

1479 р. – кримські орди Менглі–Гірея здійснили напад на Поділля.

1481 р. – змова українських князів М.Олельковича, І.Гольшанського та Ф.Бєльського проти Литви.

1482 р. – великий напад кримських татар на Київ за намовою Москви.

1489 р. – дата першої згадки про козаків на Поділлі у "Хроніці польській" М.Бєльського.

1490–1492 рр. – повстання селян на Покутті під проводом Мухи.

1491 р. – у Кракові Швайпольт Фіоль видав перші кириличні книги.

1492 р. – перша документальна згадка про козаків на Дніпрі у листі великого литовського князя Олександра.

1503 р.  – найдавніша писемна згадка про кобзарів.

1508 р. – повстання української та білоруської шляхти на чолі з князем М.Глинським проти  Литви.

1526 р. – захоплення Закарпаття Угорщиною (Трансільванією).

1529 р. – перша писемна згадка про опришків. Запровадження І Литовського статуту.

1553–1556 рр. – будівництвом князем Д.Вишневецьким фортеці на острові Хортиця (Мала Хортиця).

1556–1561 рр. – на Рівненщині створене Пересопницьке Євангеліє.

1562–1563 рр. – похід Д.Вишневецького у Молдавію, ув’язнення й страта його у Стамбулі.

1564–1566 рр. – адміністративна реформа у Великому Князівстві Литовському з встановленням на українських землях Київського, Волинського і Брацлавського воєводств; запроваджено земські суди.

1566 р. –ІІ Литовський статут.

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Перехід українських               земель під юрисдикцію Польської держави.

Література до першого розділу

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1991

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001

Бойко О.Д. Історія України (запитання і відповіді). – К., 1997

Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до ХХ ст. –  К., 1996

Велика історія України. Т. 1. – К., 1993

Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996

Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. – К., 1995

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990

Давня історія України. Кн. 1-2. – К., 1994-1995

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991

Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992

Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993

Залізняк Л. Первісна історія України. –  К., 1999

Історія України. Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Л., 1996, 1998

Історія України. Посібник під ред. В.А.Смолія. – К., 1997, 2000

Історія України: нове бачення. Т. 1. – К., 1995

Історія України в особах ІХ-ХVШ ст. – К., 1993

Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К., 1997

Історія українського війська. Т. 1.– Л., 1992

Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХІ століття. – Харків, 2002

Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К., 1991

Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах. – К., 1994

Котляр М.Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996

Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К., 1998

Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984

Крип’якевич І. Історія України. – Л., 1990, 1992

Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України. – К., 2001

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Л.,1995

Мицик Ю., Власов В. Історія Украни від найдавніших часів до кінця ХVШ ст. – К., 2002 

Оніщенко І. Історія України. – К., 1999, 2001

Остафійчук В.Ф. Історія України. Сучасне бачення. – К., 2002

Політична історія України. Посібник за ред. В.І.Танцюри. – К., 2001

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – К.,  2002

Рибалка І.К. Історія України. Ч. 1. – Х., 1994

Світлична В.В. Історія України. – К.-Л., 2002

Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України з прадавніх часів до сьогодення.–Харків, 2000

Субтельний О. Україна. Історія. –  К., 1993

Терещенко Ю. Україна і європейський світ. – К., 1996

Україна крізь віки (у 15 т.):

т. 1. Бунатян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії. – К.,                                    1998

т. 2. Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русяєва А.С. Античні держави Північного Причорномор’я. – К., 1998

т. 3. Баран В.Д. Давні словяни. – К., 1998

т. 4. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1998

ДРУГИЙ РОЗДІЛ: Україна козацька

Вступ

Козацький період в історії України (ХVІ – ХVІІІ ст.) надзвичайно важливий для розуміння складних державотворчих і націєтворчих процесів, що відбувалися на наших землях протягом багатьох століть, і які, на жаль, залишаються незавершеними ще й тепер, на межі ІІ і ІІІ тисячоліть.

Вивчення цього періоду розпочинаємо із Люблінської унії 1569 р., коли з утворенням Речі Посполитої майже всі українські землі відійшли до Польщі. Під впливом польсько-католицької експансії розпочалося посилення негативних і небезпечних для українців тенденцій у різних сферах суспільно-політичного, економічного і національно-релігійного життя.

Завдяки потужному спалаху національно-визвольної боротьби, що його М.Грушевський назвав “першим українським відродженням”, наші предки зуміли відстояти своє природне право на державно-політичне самовизначення. У Центрально-Східній Європі у середині ХVІІ ст. з’явилося нове державне утворення – Військо Запорозьке. Провідна роль у ньому належала козацтву, яке сформувалося в окрему суспільно-політичну верству. Козацтво стало виразником прагнення народу до свободи і незалежності, але внаслідок багатьох обставин воно не змогло бути достатньо внутрішньо сконсолідованим, як також і послідовним у боротьбі за вольності і права всього українського суспільства та за необхідні соціально-економічні перетворення у державі. Цим сповна скористалися сильніші сусідні країни, які у міжнародних договорах закріпили розподіл українських земель, а згодом ліквідували і саме козацтво.  

Необхідно пам’ятати, що козацько-гетьманська держава творилася в складних умовах затяжної і кривавої боротьби за національне виживання в епіцентрі масштабного протистояння різновекторних цивілізаційних, релігійно-політичних та культурних традицій Заходу і Сходу. Тут перехрещувалися впливи та інтереси католицизму, православ’я, мусульманських і протестантських країн. Відповідним чином формувався менталітет  “козацької нації”, яка завжди змагала до волі, але ніколи не була єдиною.

У ХVІІ- ХVІІІ ст. впливи козацтва поширилися практично на всі українські етнічні землі, але не всі вони входили до складу Війська Запорозького. Поза межами козацько-гетьманської держави залишалися значна частина Поділля і Волині, Галичина, теперішні Буковина і Закарпаття та ін. Однак центральною у цьому періоді була ідея козацького державотворення і саме реалізації цієї ідеї у Наддніпрянській Україні  приділена основна увага у посібнику.

Тексти лекцій з історії козацької України продовжують тематику попереднього розділу під назвою “Україна давня і середньовічна” (теми 1-3).

Тема 4.

Національно-визвольний рух у другій половині ХVІ - середині ХVІІ ст.

Держава Богдана Хмельницького

1. Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Княь К.-В. Острозький.

2. Козацькі війни наприкінці XVI ст.

3. Гетьман П.Сагайдачний та його доба.

4. Козацько-селянські повстання у 20-30-тих роках XVII ст.

5. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

   Утворення козацько-гетьманської держави.

Джерела:  Боплан Г.Л. де. Опис України. – К., 1990 (Львів, 1990)

                  Літопис Самійла Величка. – К., 1991

                  Літопис Самовидця. – К., 1971

                  Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992

                          Універсали Б.Хмельницького / І.Бутич, І.Крип’якевич. – К., 1998

                  Шевальє  П. Історія війни козаків проти Польщі. –  К., 1993

  1.  Люблінська (1569 р.) і Берестейська (1596 р.) унії. Князь В.-К. Острозький

Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у єдину державу Річ Посполиту (“справа народна”). Об’єднання було вигідне, насамперед, Польщі, і, щоб схилити на свій бік литовську, українську та білоруську шляхту, польський король Сигізмунд ІІ Август надав їм деякі привілеї, а тим, хто виступав проти унії, пригрозив суворими репресіями. Врешті угоду було укладено: до Польщі відійшла Волинь, Брацлавщина, частина Поділля й Київщина. Литва зберегла за собою право на свої державний герб і печатку, законодавство, міністрів, військо, фінанси й адміністрацію. Натомість спільними ставали володар, сейм і сенат, монета, зовнішня політика, право землеволодіння на території всієї держави.

Після унії, як про це писав М. Грушевський, Литва втратила всяке значення як окрема держава і стала частиною держави Польсько-Литовської. На українських же землях від унії виграла лише місцева шляхта, яка була зрівняна у своїх правах із шляхтою польською. Повсюди встановлювалася всеосяжна система політичного, економічного та духовного поневолення народу, відбувався “занепад українського життя”. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви, осередки української культури та освіти. У відповідь на створення магнатсько-шляхетської Речі Посполитої в Україні розгортається та шириться національно-визвольна боротьба народних мас, що вилилася наприкінці XVI ст. у селянсько-козацькі війни під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка.

Таким чином, Люблінська унія погіршила загальну ситуацію в Україні. Але, як зауважив І.Крип’якевич, “при всіх негативних наслідках дала принаймі одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість”, між ними не стало кордону, а це сприяло консолідації українського народу.

Берестейська церковна унія 1596 р. – на Берестейських соборах того року  сталася визначальна подія: єдина православна церква розкололася на дві – традиційну православну та нову уніатську, або як її почали пізніше називати – греко-католицьку. Київська митрополія, зберігаючи всі свої обряди, звичаї, права та привілеї, розірвала зв’язки з Константинополем і об’єдналася з Римом, підпорядкувавшись папському престолу.

Один із найвпливовіших українських магнатів, князь Костянтин Острозький, ще за два роки до цієї події розробив свої “артикули” – умови на яких українська церква могла піти на об’єднання: збереження обряду, заборона католикам забирати православні церкви, заборона переходити на латинський обряд, зрівняння православного духовенства в правах із католицьким, повідомлення в справах унії патріархів, повідомлення про те Москви й Молдавії, поліпшення внутрішніх справ православної церкви та відкриття шкіл для православного духовенства. Але оскільки ці “артикули” не були проголошені  на Соборі, князь обурився й виступив проти такої таємної та односторонньої ініціативи українських єпископів.

В цілому завдання, що їх мала вирішувати унія, можна визначити таким чином:

  1.  Унія з Римом мала ліквідувати церковний розлад у Київський митрополії;
  2.  Унія в умовах латинізації та полонізації мала зберегти східний обряд віросповідання, що забезпечувалося спеціальною папською буллою;
  3.  Унія мала припинити процес  окатоличення й ополячення українського народу та сприяти пробудженню національної свідомості;
  4.  Унія мала захистити українську мову, як найважливішу національну ознаку;
  5.  Унія мала створити передумови для появи національної інтелігенції. Формальне зрівняння в правах із католиками відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню та вищу освіту;
  6.  Нова церква мала стати виразником та захисником інтересів свого народу за відсутності української держави;
  7.  Нарешті, унія оцінювалася польським урядом та папським престолом, як реальна можливість розширити сфери впливу католицької церкви, стабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Речі Посполитій, а в перспективі окатоличити й колонізувати український народ, інші національні меншини.

Уніатська віра сама по собі не була чимось шкідливим, але методи якими вона впроваджувалася, силовий тиск з боку керівництва Речі Посполитої на чолі з королем, який в універсалі від 15 грудня 1596 р. проголосив, що рішення саме уніатського собору є обов’язковим для всіх віруючих, фактично ставив православну церкву поза законом, закріплюючи за прибічниками унії церковні посади, монастирі та їх землі. Саме тому Берестецька унія, задумана як інструмент порозуміння, призвела до сильного протистояння, стала символом розбрату, ворожнечі і насильства.

Слід зазначити, що якщо значна частина української шляхти перейшла до римсько-католицького табору, та на захист православної віри піднялася нова сила українського суспільства – козацтво.

Князь Василь-Костянтин Острозький (1527-1608 рр.). Молодший син славного лицаря та оборонця православної церкви, гетьмана Литовського, князя Костянтина. Національна стійкість останнього, як писав П. Куліш, значила багато для нашої Руси. Цю національну стійкість та тверду православну віру набув від батька його син, князь Василь-Костянтин Острозький, який і підняв славу своїх предків на найвищий щабель.

Василь-Костянтин Острозький зібрав у своїх руках величезне багатство – йому належало 25 міст, 10 великих містечок та 670 сіл. Увесь XVI вік пішов на подальше розширення маєтностей та придбання нових земель. В 24 роки він став старостою Володимирським і воєводою Волинським, з 1560 р. – воєводою Київським. Піклуючись про захист від татарських набігів, він сприяв укріпленню, обновленню та перебудові пограничних замків, збільшенню залог, організації розвідувальної служби з невеликих кінних відділів – польових страж, що стояли на татарських шляхах. Свою резиденцію, місто Острог, воєвода сильно укріпив, обніс замкову гору муром і поробив міцні башти. Не раз він ставав на чолі війська і переможно бив ворога. Так, у 1575 р. він розбив татарських нападників під Синявою, у 1577 р. – під Дубном, а в 1578 р. – під Острогом.

Князь був великим шанувальником науки, освіти і мистецтва та щедрим меценатом. У 70-х рр. XVI ст. своїм коштом він започаткував школи у Києві, Турові, Володимир-Волинському. Він заснував також Острозьку академію – першу вищу школу в Україні, важливий осередок європейської науки.

Під патронатом князя в академії працювали видатні педагоги та вчені: Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Василь Суразький, Діонісій Палеолог, Кирило Лукаріс та інші. Учнями її були майбутній гетьман Петро Сагайдачний, архієпископ Мелетій Смотрицький, чернець Іов Княгинський, ієромонах Киприян та багато інших, які були знані не тільки на український землі, але й далеко за її межами.

За ініціативою і при фінансовому забезпеченні з боку Костянтина Острозького в його острозькому замку у 1577 р. була побудована друкарня, в якій деякий час працював відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут були видані такі першодруки, як “Буквар” (1578 р.), “Новий завіт із Псалтирем” (1580 р.), “Острозька біблія” (1581 р.), а також листівка “Хронологія” у віршах Андрія Римші (1581 р.). Особливо велике значення мала “Острозька біблія”, яка була набрана церковно-слов’янською мовою в староукраїнському варіанті, зрозумілому широкому загалу простих людей. Передумову до книги написав сам Костянтин Острозький. Помер Василь-Костянтин Костянтинович Острозький у лютому 1608 року і похований в Острозі, у Богоявленському замковому храмі.

2. Козацькі війни наприкінці XVI ст.

Першим керівником великих козацько-селянських повстань, що розпочалися в Україні наприкінці XVI ст., був Криштоф Косинський, гетьман українського козацтва. Родом із Підляшшя, виходець із середовища небагатих шляхтичів. Тривалий час жив на Запоріжжі і в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток і землю. Але один із князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до володіння цією нагородою. Тоді Косинський розпочав боротьбу за встановлення справедливості, яка вилилася в козацько-селянське повстання проти польської влади взагалі. Скоро його військо досягло близько п’яти тисяч. Воно швидко поповнювалося за рахунок запорозьких, а також реєстрових козаків і втікачів із панських маєтків: селян та всякої шляхетської челяді, які не могли більше терпіти знущання своїх господарів. Повстання 1591-1593 рр. охопило Київщину, Брацлавщину і Волинь.

Підтримані місцевим населенням, повстанці в грудні 1591 року оволоділи фортецею й містом Біла Церква та замком у Богуславі, захопили там артилерію та військові припаси. Ще перед цим запорожці обрали Косинського своїм гетьманом. Відтак повстанці заволоділи Трипіллям і Переяславом. Польський король Сигізмунд ІІІ послав проти них військо на чолі з князем Язловецьким, однак той не зміг нічого вдіяти. Восени 1592 р. Косинський захопив Київський замок. Це серйозно сполошило польський уряд. Король оголосив збір шляхти Київщини, Волині та Поділля і долучив до них регулярні війська й угорських найманців. Похід очолив князь Костянтин Острозький, який добре знав козацьке бойове мистецтво. Під містом П’яткою 2-9 лютого 1593  р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом. Стояли морози, завивала хуртовина, умови для бою були особливо важкими. Зазнавши великих утрат, обидві сторони після переговорів покинули поле битви.

Повернувшись на Запоріжжя, Косинський почав готувати нові сили для продовження повстання. Він звернувся за допомогою до Москви й отримав звідти гроші, зброю, боєприпаси. В травні 1593 р.  2-х тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром узяло в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький розробив підступний план. Він розпочав переговори з повстанцями. Косинський був запрошений до Черкас і там його по-зрадницькому вбили. Козаки змушені були відступити на Запорозьку Січ, на яку, скориставшись обставинами, напала орда Кримського хана.

Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594–1596 рр.). Северин (Семерій) Наливайко був родом із м.Гусятина на Поділлі (тепер Тернопільська обл.), його батько, ремісник-кушнір, був закатований слугами польського магната Калиновського. Мати разом із дітьми перебралася в Острог, де Северин та його брат Дем’ян (згодом відомий філософ і письменник) здобули освіту. Маючи лицарську вдачу та допитливий розум, кмітливий юнак подався на Запоріжжя, де вдосконалювався у військовій майстерності, не раз брав участь у походах на турків і татар.

Повернувшись до Острога, вступив на службу до князя Костянтина Острозького сотником надвірних козаків. За свідченням польського сучасника історика М. Бельського “Це була людина гарна зовні і незвичайних здібностей... до того ж славнозвісний пушкар”.

Наливайко сумлінно виконував свої обов’язки сотника, виконував усі накази князя і навіть боровся проти Косинського під П’яткою, але згодом став на сторону гноблених мас. Він підібрав собі відчайдушних кіннотників, зорганізував з них добре озброєне військо, готове йти на всяку небезпеку й у боротьбі з поляками знайшов підтримку запорожців, зокрема, гетьмана Григорія Лободи. Обидва ватажки на заклик Австрії у 1594 р. ходили у похід на турків у наддунайські землі. Повернувшись на Україну, Лобода осів на Київщині, а Наливайко спершу допомагав повсталим білоруським селянам, а потім перейшов на Волинь. Їх війська безоглядно нищили польські маєтки та католицькі центри. 16 жовтня 1594 р. повстанці при допомозі міщан визволили місто Брацлав. Наприкінці року повстанці здобули добре укріплений замок і місто Луцьк.

Навесні 1595 року Наливайко при допомозі білоруських повстанців громить литовських феодалів і визволяє міста Луцьк, Бобруйськ, Могильов, а повстанський загін на чолі з козаком Матвієм Шаулою оволодіває Пропойськом. Для литовсько-польського панування в Білорусії та в Україні утворилася серйозна загроза. Уряд Речі  Посполитої кинув на придушення повстання трьохтисячне каральне військо під командуванням коронного гетьмана Станіслава Жолкевського.

Поблизу Білої Церкви війська Наливайка, Лободи і Шаули об’єдналися й нараховували приблизно 4 тис. чол. До приходу туди військ Жолкевського, вони розгромили гарнізон Білої Церкви й підпалили замок. Повстанські війська були приведені в бойовий порядок. Велика надія покладалася на артилерію, яка складалася з 20-30 легких гармат, на озброєнні повстанців були також гаківниці. Але великим тягарем для війська були козацькі жінки, діти та поранені, які шукали для себе тут захисту. Побачивши, що добре озброєному польському війську важко протистояти, повстанці вирішили перейти на лівий берег Дніпра. Війська поляків швидко наздоганяли їх. У квітні 1596 р. під Гострим Каменем, недалеко Трипілля, відбулася жорстока битва. Обидві сторони зазнали значних втрат. Поляки відступили до Білої Церкви, а козаки дійшли до Дніпра, переправилися човнами і стали в Переяславі. Тут вони намагалися укріпитися й надіялись, що польські війська облишать їх переслідувати. Але ті також переправилися через Дніпро і козацькому табору прийшлося відступати далі на південний схід у степи. Була надія, що польський полководець не схоче переслідувати їх у небезпечних бездорожніх місцях, але той вів погоню далі і поставив собі за мету знищити всіх повстанців.

Під Лубнами, над Солоницею, козаки були вимушені зупинитися, щоб перепочити й привести себе в порядок. Вони укріпилися на високому місці, із виглядом на всі боки. Почалася облога, що тривала два тижні.

У важких умовах спеки й відсутності води, повстанці хоробро оборонялися й робили часті вилазки. Але поляки оточили їх тісним кільцем, звужували його і постійно обстрілювали з гармат. В таборі не стало пашні для коней та їжі для людей. В тісному місці назбиралося багато трупів, які розкладалися й несли різні пошесті. Серед війська вибухнула незгода. За зрадницькі переговори з ворогом був убитий Лобода та обраний новий гетьман, але частина угодовськи настроєної старшини продовжувала переговори з польською стороною. Умови були дуже важкими. Повстанці були змушені видати старшину, віддати всі гармати, рушниці і амуніцію, також корогви і срібні труби, за це їм було обіцяно життя і вільний вихід із табору. Але 28 травня, коли Жолкевському були видані Наливайко і Шаула, недотримавшись умов перемир’я, польське військо накинулося на безборонних і вчинило над ними криваву розправу. Ніхто не був помилуваний. З багатотисячного табору втекло ледь півтори тисячі. Польський сейм наклав на козаків баніцію, тобто проголосив їх поза законом, конфіскував козацькі маєтки і наказав винищити козацтво взагалі. У квітні 1597р. після жорстоких тортур Наливайка привселюдно страчено у Варшаві.

3. Гетьман П.Сагайдачний та його доба.

Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням  козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного  кількість українського війська збільшилася  до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків  на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро  Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

4. Козацько-селянські повстання 1620-1630-х рр.

Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху, викликаного посиленням експлуатації й безправ’я народних мас, а також політикою національно-релігійної дискримінації. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.

Відбувається кілька великих повстань, в яких провідною силою виступає козацтво. До козаків приєднуються селяни. Повстання охоплюють переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолюють їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Трясило (1630 р.), Павло Бут (1637 р.) Яків Остряниця і Дмитро Гуня (1938 р.). Повстанці здобули кілька перемог над польсько-шляхетськими військами. Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т. Шевченко присвятив повстанцям вірш “Тарасова ніч”, в основу якого знаходиться опис подій, коли під час повстання 1630р. козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. Золоту роту – особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родин.

“Ординація війська Запорозького” (1638 р.). Внаслідок козацьких повстань 1620-1630 рр. польський уряд змушений був піти на деякі поступки. Козацький реєстр був збільшений до 6 тис., а пізніше – до 8 тис. Але в другій половині 30-х рр. Річ Посполита вирішує остаточно приборкати український народ, в першу чергу козацтво. З цією метою на Дніпрі будується, по-перше, фортеця Кодак. По-друге, у лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6 тис. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак, зруйнованої козаками у 1635 р. під проводом Івана Сулими.

Таким чином, польсько-шляхетській владі вдалося придушити козацько-селянські повстання. Причини поразок полягали, насамперед, у переважанні сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці. Повстання мали стихійний, переважно неорганізований характер. Учасники їх були значно гірше озброєні. Жодне з них не поширювалося на всю Україну. Тактика повстанців носила, як правило, оборонний характер. Ці та інші недоліки були враховані ватажками великого повстання, що розпочалось після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638 - 1647 рр.).

5. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

   Утворення козацько-гетьманської держави.

У 1648 р. в Україні вибухнуло велике повстання проти польсько-шляхетського панування, яке переросло у національно-визвольну війну (революцію). Очолив  цю війну Богдан Хмельницький. Це був досвідчений воїн, на середину ХVІІ ст. він мав трохи більше 50-ти років (народився наприкінці 1595 р.), брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, до того ж, отримав добру освіту. Володів кількома іноземними мовами, зокрема, й латиною. Побував в державах Європи і Туреччині, що дало змогу ознайомитись з їх устроєм, дипломатією, військовою тактикою. Засвоєння уроків вивченого іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні артилерії й кінноти, як окремих родів війська. Запровадив завчасну підготовку набоїв (ладування), що дало змогу підвищити скорострільність у кілька разів і перейти до 3-х шеренгового бойового порядку.

Завдяки цьому, а також використанню татарської кінноти, повстанці у 1648 р. здобули блискучі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем (травень) і під Пилявцями (вересень). Під час Зборівської битви (влітку 1649 р.) лише зрада кримських татар врятувала польську армію на чолі з королем Яном Казимиром від повного знищення. Дії татар, які були зацікавлені в обопільному знесиленні України й Польщі, примусили Б.Хмельницького погодитися на укладання Зборівської угоди (серпень 1649 р.). За нею козацький реєстр установлюється в 40 тис. чоловік. Територію козацької України складали Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни й міщани повинні були виконувати довоєнні повинності. Щодо питання про унію, то воно відкладалося до рішення сейму. Зрозуміло, Зборівська угода не влаштовувала ні українську, ні польську сторони.

Битва під Берестечком. На початку 1651 р. воєнні дії відновилися наступом поляків на Поділля. У червні 1651 р. відбулася найбільша у середньовічній історії Берестецька битва. Вона розпочалась вдало для української армії. Але у вирішальний момент татари втекли з поля бою, оголивши цим самим лівий фланг. Значно погіршило ситуацію і те, що Б.Хмельницького, який подався за татарами, щоб переконати хана повернутися на поле битви, “союзники” затримали у себе і відпустили лише через 2 тижні. Завдяки героїзму і мужності повстанців, їм вдалося побудувати табір, котрий тримав оборону протягом 10 днів. Після цього під проводом І.Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська з оточення, коли через три переправи по болотистій місцевості вдалося вивести не лише майже 90-тисячну армію, а й переважну частину артилерії. Невмирущою славою покрили себе кілька сотень повстанців, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення.

Наслідком поразки під Берестечком стала Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію української держави лише одним Київським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Навесні наступного року українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом (травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. У джерелах є згадки про карбування восени 1652 р. власної монети.

Держава Б.Хмельницького. Видатним явищем стало виникнення й зміцнення козацької держави, котра мала всі необхідні атрибути функціонування. На чолі держави стояв гетьман, котрий скликав ради, відав фінансами, керував військом, проводив дипломатичні зносини з іншими державами. В кінці життя Б.Хмельницький сконцентрував у своїх руках майже необмежену владу. Він провів поділ країни на полки й сотні, які стали територіальними одиницями управління. Полковники, сотники і міські отамани здійснювали не лише військову, а також і цивільну владу у своїх районах. Полковники насамперед розпоряджалися всім земельним фондом, який складався з колишніх королівщин та земель, залишених шляхтою. Переважна частина цих земель розподілялась між козаками, які за службу не одержували платні грішми. Полковники також організували фінансову справу на підлеглій їм території. Вони проводили збір податків до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, збирали орендну плату, а також податки з ярмарків. Державний скарб поповнювався також за рахунок млинів, винокурень, броварень, корчмів, які раніше належали королівщинам або шляхті. Важливу роль відігравали також збирачі податків та інших державних доходів. Повністю належали скарбові кордонні мита: “індукта” від ввезення товарів та “евекта” – від вивозу. Українська держава мала кордони, укріплені військовими заставами. Перевага козацької адміністративної мережі проявилася в тому, що всі накази зі столиці Чигирина дуже швидко доводилися до віддалених місцевостей і виконувалися без затримки.

При гетьманові знаходився найвищий суд, який розглядав апеляції, що надходили від полкових і сотенних судів, а також деякі справи, із якими прохачі йшли просто до гетьмана. Для вирішення справ особливо важливих, він посилав окремі судові комісії. На місцях кожен стан мав свій суд, але на першому місці стояли козацькі суди. Останнім підлягали не тільки козаки, але також міщани й селяни, особливо за вбивство, розбій, крадіжки тощо.

Як свідчать джерела, Б.Хмельницький організував ефективні служби розвідки та контррозвідки, завдяки чому в Чигирині було відомо навіть те, що говорилось на таємних королівських радах чи в покоях Яна Казимира.

Українська держава була визнана багатьма європейськими країнами. Очевидці свідчать, що в гетьманській столиці одночасно перебували посольства Австрії, Трансільванії, Московії, Туреччини та інших держав. У свою чергу українські посольства відправлялися в іноземні країни.

Українсько-московський договір (1654 р.) та його наслідки. Подальші події, зокрема, поведінка татар у битві під Жванцем (восени 1653 р.), а також погіршення міжнародного становища України (небезпека оформлення ворожої коаліції у складі Польщі, Валахії, Трансільванії й Молдавії) примусили гетьмана шукати іншого,  надійнішого союзника, ніж татари. Таким союзником стає Московська держава. Але вже в день Переяславської ради (8 січня 1654р.) відбувся неприємний інцидент в Успенській церкві, коли московське посольство відмовилося присягти від імені царя, у тому, що він не буде порушувати прав і вольностей України. Пізніше значна частина українського народу, зокрема, чотири козацькі полки, відмовились від присяги на вірність царю.

Внаслідок переговорів і підготовки відповідних документів у березні 1654 р. у Москві був укладений українсько-московський договір (“Березневі статті”). Він передбачав збереження за українською державою республіканської форми правління, власного суду й судочинства, фінансової системи, територіально-адміністративного устрою, повної незалежності у внутрішній та зовнішній політиці  за винятком відносин з Польщею й Туреччиною, встановлення 60-ти тисячного війська та ін.

Влітку 1654 р. розпочалися військові дії об’єднаних сил союзників проти Речі Посполитої. Але несвоєчасна й недостатня допомога царського уряду, який левову частину уваги надавав приєднанню білоруських і литовських земель, а також спроби втручання у внутрішні справи України, привели до загострення відносин. Останньою краплею стали Віленські переговори восени 1656 р., коли Москва й Польща  уклали угоду про припинення воєнних дій, а козацьку делегацію навіть не пустили за стіл переговорів.

Гетьман рішуче змінює зовнішньополітичну орієнтацію і намагається створити антипольську коаліцію держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Він не відмовляється від головної мети, а саме – звільнення всіх етнічних українських земель і включення їх до складу самостійної й незалежної держави. Частково йому з допомогою військ Швеції й Трансільванії вдається це завдання виконати. Але територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Та головною причиною того, що побудова Української держави була не завершена, стала смерть Б.Хмельницького (27 липня 1657 р.).

Підсумки.

Політичний та соціально-економічний гніт, спроби ополячення та окатоличення з боку Речі Посполитої, утвореної внаслідок Люблінської (1569 р.), викликали посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Особливо яскраво це проявилося вже наприкінці ХVІ ст. під час козацьких війн під проводом К.Косинського та С.Наливайка, а також у ході козацько-селянських повстань 20-30 рр. ХVІІ ст.

Щодо страшної загрози з боку Туреччини  та Кримського ханства, то тут повною мірою проявився талант гетьмана П.Сагайдачного, який підніс рівень військового мистецтва козаків на новий щабель і створив фактично регулярне військо. За гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного козацтво здобуло європейську славу, воно обєдналося у єдиному потоці національно-визвольних змагань із православним міщанством і духовенством.

Вершиною боротьби проти Речі Посполитої стала національно-визвольна війна українського народу середини  ХVІІ ст., коли постала козацько-гетьманська держава на чолі з видатним полководцем, державним і політичним діячем Богданом Хмельницьким.

Питання для самоконтролю:

Люблінська і Брестська унії та їх наслідки для України;

князь К.-В.Острозький та Острозька академія;

козацькі війни наприкінці ХVІ ст.;

діяльність гетьмана П.Конашевича-Сагайдачного;

козацько-селянські повстання 20-30-тих рр. ХVІІ ст.; “Ординація Війська Запорозького”;

основні етапи, битви і договори національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Тема 5.Козацьке державотворення та становище  українських   земель

у 2-й половині XVII-XVIII ст.

  1.  Україна після Б.Хмельницького. Руїна.
  2.  Доба гетьмана Івана Мазепи.
  3.  Козацька Конституція 1710 р. Діяльність П.Орлика в еміграції.
  4.  Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст. Знищення Запорозької Січі.
  5.  Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл українських земель наприкінці ХVІІІ ст.

Джерела:  Історія Русів. – К., 1991

                  Літопис Самійла Величка. Т. 1-2. – К., 1991

               Літопис Самовидця. – К., 1971

               Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992

               Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. 1710 р. – К., 1994

               Сафонович Ф. Хроніка з літописів стародавніх. – К., 1992

Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та

         козаків України, або Малоросії. – К., 1994

1. Україна після Б.Хмельницького. Руїна.

Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.

Гетьман Іван Виговський ( 1657-1659 рр.). Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому вже у вересні-жовтні 1657р. старшинська рада передала гетьманську булаву Генеральному писарю Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську, потім працював у Луцькому суді, був намісником луцького староства, входив до місцевого братства. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря Війська Запорозького.

Опозиція й повстання проти Виговського. Наприкінці 1657 – на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили, підтримані Росією, запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М.Пушкарем.

У відповідь війська Виговського разом із татарами штурмом взяли Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.

Гадяцький договір. У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі, Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам,  гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2 університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя.

Війна з Москвою. Конотопська битва. У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.

Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (теп. Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило у полон, у т.ч. князь С.Пожарський, якому татари відрубали голову.

Однак, ця перемога не зміцнила внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди.

Гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.). Гетьманування Юрія розпочалося в умовах наступу російських військ на Переяслав. Тут, у 1659 р., під тиском князя Трубецького був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, зноситися з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин. Крім Києва, російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.

14 статей цього нового Переяславського договору не тільки значно обмежували українську державність, але й також фальсифікували переяславсько-московський договір 1654 р. Б.Хмельницького.

Посилення московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп. Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.

За таких обставин Ю.Хмельницький підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство.

Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмельницькому не вдалося об'єднати навколо себе українське суспільство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій постригся у київські ченці.

Розкол України. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1661-1662 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В. Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі (у минулому – ад’ютант Б. Хмельницького) І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. У найкращій мірі скориставшись своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р. Сомка й Золотаренка згодом було страчено.

На Правобережній Україні у тому ж 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником і зятем Б.Хмельницького, Генеральним писарем у Виговського.

Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Причинами цьому було, з одного боку, загострення внутрішніх суперечностей між різними угрупованнями козацької старшини, між старшиною і народними низами, а, з іншого – посилення агресії Росії й Польщі при активній участі Кримського ханства. До того ж самостійну політику в Україні почала проводити Запорозька Січ, що ще більше спричиняло хаос і анархію. Багаторічні війни й спустошення призвели до занепаду й зневіри, а керівники держави не мали хисту Великого Богдана. Розпочалася кривава Руїна, тобто занепад козацької автономії, що відбувався в умовах громадянської війни і військової інтервенції сусідніх держав.

Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668 рр.). Прагнучи ще більше вислужитися перед Москвою, Брюховецький у 1665 р. поїхав до “першопрестольної”, де підписав т. зв. “Московські статті” (1665). Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя.

Винагородою за такі нововведення стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.

Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.

Гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.). Людина, розумна та освічена, П.Тетеря, за оцінкою істориків, теж відзначався ненаситним користолюбством, егоїзмом і жорстокістю. У покірливості до поляків він зайшов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля – “природним і власним паном”.

Протягом його гетьманування Правобережна Україна вибухнула цілим рядом антипольських повстань (І.Попенко, Сулимка, С.Височан, В.Варениця, П.Стріла, П.Децик, І.Сербин, В.Дрозденко та ін.).

Великих нещасть зазнала Україна від польського походу 1663-1664 рр. на Лівобережжя; тільки на Київщині й Брацлавщині у 1664 р. загинуло й було взято в полон бл. 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельницького. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький та полковник Г.Гуляницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши, а собою військовий скарб, архів, клейноди.

Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.).  Це була людина знана й заслужена у козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником Черкаським, а головне – був щирим та відданим патріотом України.

На жаль, гетьманування П.Дорошенка припало на період, коли Україна, за свідченнями сучасників нагадувала “жахливе вавілонське стовпотворіння”. Найстрашнішим було те, що внутрішній розкол закріпився у міжнародних договорах.

Андрусівське перемир'я (1667 р.). На початку 1667 р. Польща й Росія у с.Андрусові близько Смоленська поділили між собою українські й білоруські землі по Дніпру. До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина, Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі відходили землі Білорусі та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла у залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію).

Боротьба за єдність українських, земель. Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко все більше схиляється до союзу з Туреччиною. На початку 1668р. старшинська рада у Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І.Брюховецьким.

У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне ціле. Гетьманом об’єднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки стратили).

Однак, незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.

Гетьман Дем’ян Многогрішний (1668-1672 рр.). Після відходу Дорошенка, спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний, полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою т. зв. “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.

Відновивши певний порядок, Многогрішний почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.

Гетьман Іван Самойлович (1672-1687 рр.). Наступний лівобережний гетьман походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик, вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.

Занепад Правобережжя. Тим часом на Правобережжі ситуація різко погіршилася. У боротьбу за гетьманську булаву тут спочатку включився П.Суховій  (1668-1669 рр.), а згодом уманський полковник М.Ханенко (1669-1674 рр.). Останній у 1670 р. в Острозі був офіційно визнаний поляками як гетьман Правобережної України.

Натомість П.Дорошенко, згідно волі Корсунської ради 1669 р., продовжував дотримуватися протекторату Порти з метою створення удільної козацької держави.

Однак проти турецької орієнтації виступили запорожці, зокрема, уславлений кошовий отаман Іван Сірко.

У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.

У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойлович навіть був проголошений гетьманом усієї України.

У відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили Правобережжя.

У 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с.Ярополче під Москвою.

Підсумки Руїни. Після нової польсько-турецької війни 1673-1676 рр., до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених козацьких землях турки створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677-1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

У 1677-1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.

У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Як писав С. Величко, “через незгоду тогдашную, козаки всі пропали, самі себе звоювали”.

Іншим договором – “Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.

Поділля з Кам’янцем знаходилось у  складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

Підпорядкування київської митрополії Московській церкві (1685-1686 рр.). Як у політичному, так і у церковному житті України після смерті Б.Хмельницького та київського митрополита Сильвестра Косіва (1657 р.) наступив період важких випробувань та руїни. З 1959 р. в українській церкві з’являються два правителі: митрополит на Правобережжі та проросійський “місцеблюститель” на Лівобережжі. Однак, Московській державі, незважаючи на її активні дії, довго не вдавалося підкорити київську митрополію. Нарешті, у 1685 р. київським митрополитом було обрано луцького єпископа Гедеона (князь Святополк Четвертинський, родич гетьмана Самойловича), який ще раніше догідливо заявив про свою згоду бути рукоположеним у Москві. Від московського патріарха Гедеон отримав висвячення і став митрополитом “Київським, Галицьким і Малої Русі” замість споконвічного титулу “...і всієї Русі”.

З такою переміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.

2. Доба гетьмана Івана Мазепи (16871709 рр.)  

Правління І.Мазепи наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. позначилося внутрішньою стабілізацією Гетьманщини. Цьому сприяли в значній мірі його особисті якості. Народився він приблизно у 1630- 40-х рр. на Білоцерківщині у родині українських шляхтичів, здобув добру освіту та виховання, служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення у Західній Європі та козацькій державі. Був начальником особистої охорони та Генеральним писарем у Дорошенка, Генеральним осавулом у Самойловича. Як гетьман, Мазепа протягом тривалого періоду орієнтувався на Росію, а у проведенні внутрішньої політики спирався на старшину, намагаючись витворити станову державу західноєвропейського зразка із збереженням козацького устрою. Він багато зробив для розвитку в Україні освіти, культури, церковного життя, впорядкування господарства та соціально-економічних відносин.

Але не всі заходи гетьмана викликали всезагальне схвалення й підтримку. У 1692 р. проти нього виступив канцелярист Петрик Іваненко, який із запорожцями й татарами намагався звільнити Україну від московського самодержавства і приєднати до Гетьманщини Правобережжя та Слобожанщину.

Також універсал 1701 р. про встановлення двохденної панщини, хоч і обмежував кріпосницькі прагнення старшини, із великим невдоволенням був прийнятий селянами.

Північна війна й Україна. Становище Гетьманщини ускладнилося у зв’язку з російсько-шведською війною 1700-1721 рр. З її початком Петро І зажадав від України значно більших економічних і людських ресурсів, ніж його попередники. Козаки також змушені були брати участь у далеких північних походах і битвах, у важких фортифікаційних та будівельних роботах. Ускладнилася торгівля з європейськими країнами через встановлення загальноросійської державної монополії, запровадження тарифів на закордонні товари, податків на імпорт і експорт. Така протекціоністська політика була спрямована на збут в Україні, значно дорожчих за європейські, російських виробів.

Мазепа й Палій. Протягом 1704-1706 рр. козаки здійснили походи на Правобережжя, західноукраїнські та білоруські землі. Так, у 1704 р. Мазепа оволодів Київщиною й Волинню, пізніше Галичиною. На Правобережжі козакам із наказу Петра І довелось приборкувати народне повстання (1702-1704 рр.) проти польського панування, героєм якого був фастівський полковник Семен Палій. У національно-визвольній боротьбі він, подібно до Хмельницького, намагався опиратися на підтримку широких народних мас. Мазепа справедливо вбачав у ньому свого конкурента, а тому Палій був ним заарештований і відправлений царем у Сибір, звідки повернувся у 1709 р.

Союз із Карлом XII. Політичні, військові і господарські обмеження Гетьманщини неминуче призводили до невдоволення й зростання опозиційних настроїв в Україні. Особливу тривогу серед старшини викликали наміри Петра І  ліквідувати козацьку автономію, а військо перетворити у драгунські полки російської армії. В Україні московські чиновники та військові поводилися, як у завойованому краї, не звертаючи уваги на козацьку старшину. Усі козацькі права і вольності вони розглядали як царський дарунок, що міг бути у будь – який момент скасований. Гетьманщина була для них невід’ємною частиною Російської імперії. Натомість козацька старшина сповідувала концепцію вільного народу, який тільки під тиском певних обставин знаходився у договірних відносинах з московським царем, причому, цар, на їх, думку, повинен був захищати, а не порушувати їх права і вольності.

Приблизно у 1705-1706 рр. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведами. Старшина спонукала гетьмана до активних дій, але в умовах шпигунства та окупації України царськими військами, підпорядкування багатьох козацьких полків російському командуванню, неможливо було провести підготовчу роботу. Відомо також, що генеральний суддя В.Кочубей (можливо, із почуття помсти за свою дочку Мотрю, з якою у Мазепи було кохання) і полтавський полковник І.Іскра написали царю донос, але обох їх стратили.

Вирішальний момент наступив восени 1708 р., коли Карл XII повернув в Україну. Мазепа отримав наказ приєднатися до російського війська, але замість цього, він із наявними у нього 2- 4 тис. козаків і майже всією старшиною на початку листопада перейшов через р.Десну і з’єднався з Карлом XII. Згодом був укладений українсько-шведський договір, який передбачав збереження козацьких прав і вольностей, цілісність і непорушність границь України.

Репресії в Україні. Дізнавшись про зраду І. Мазепи, цар наказав Меншикову захопити й знищити добре укріплену й забезпечену гетьманську столицю Батурин. Це було виконано з особливою жорстокістю, причому не обійшлося без зрадництва: старшина Ніс виказав таємний хід. В результаті Батурин, “другим за приклад”, був повністю спалений, бл. 6000 його жителів і оборонців знищено, а розп'яту на хрестах козацьку старшину спустили на плотах униз по річці Сейм.

По всій Україні розпочалася страшна хвиля репресій і терору. Тільки у Лебедині, де діяв спеціальний суд, у жорстоких муках стратили бл. 1000 мазепинців. Каральні акції відбувалися у Ромнах, Глухові та інших містах.

Самого Мазепу відразу було оголошено зрадником і піддано церковній анафемі (прокляттю), його чучело волочили по вулицях, організовуючи публічні розправи. Сім’ї мазепинців арештовували, їх майно конфісковували.

Замість Мазепи гетьманом був призначений Іван Скоропадський. Росіяни надійно заблокували козацькі війська, конфіскували артилерію, скарбницю, прапори та відзнаки, захопили частину військової канцелярії. У 1709 р., після того, як на бік шведів перейшли 7-8 тис. запорожців із кошовим К. Гордієнком, московські війська при допомозі зрадника Г.Ґалаґана знищили дотла Стару (Чортомлицьку) Січ. Запорожці змушені були перебратися у турецькі володіння, заснувавши там Олешківську Січ (тепер м.Цюрупинськ біля Херсона).

Полтавська битва (27 червня 1709 р.). У травні 1709 р. шведські й російські війська зійшлися під Полтавою. Чисельна перевага була на боці росіян, до того ж шведи припустилися ряду помилок, у них не вистачало артилерії й снарядів, а самого Карла XII було поранено.

В ході генеральної битви і під час відступу шведи зазнали цілковитої поразки. Гетьманські війська безпосередньої участі у битві не брали.

Мазепа не довго пережив полтавський погром: у тому ж 1709 р. він помер у Бендерах, а похований був у православному монастирі міста Галац (теп. Румунія).

3. Козацька Конституція 1710 р. Діяльність П.Орлика в еміграції.

В еміграції новим гетьманом став Пилип Орлик (1710-1742 рр.). Він походив із литовсько-чеського роду, навчався у Вільнюсі та Києві, працював у канцелярії київського митрополита, а при Мазепі був Генеральним писарем і найближчим його дорадником.

Свою діяльність в еміграції П.Орлик розпочав із створення й прийняття договору між гетьманом і козаками, що отримав назву “Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, або ж “Конституція П.Орлика”.

Цей документ був прийнятий 5 квітня 1710 р. у Бендерах і складався із 16 статей. Тут передбачалося, що Україна обох сторін Дніпра має бути вільною, а її кордони недоторканими. Стверджувався принцип розподілу і єдності законодавчої, виконавчої і судової влади. Повноваження гетьмана обмежувалися, а його скарб відділявся від державного. Тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову – планувалося скликати козацький парламент – Генеральну раду. Також фіксувався соціальний захист убогих, сиріт, удовиць.

Конституція П.Орлика випереджувала з багатьох важливих питань тогочасну суспільно-політичну думку й практику. Вона виразно засвідчила демократичні прагнення українського народу і була прийнята задовго до американської (1787 р.) та французької й польської (1791 р.) конституцій – перших конституцій у світі.

Дипломатичні та військові заходи П.Орлика. Намагаючись активізувати боротьбу за козацьку державність, П. Орлик уклав союзний договір із Швецією (1710 р.) та Кримським ханством (1711 р.). Війну Московській державі оголосила Туреччина. Однак наступ об’єднаних козацько-татарських військ на Правобережну й Слобідську Україну у 1711 р. не вдався через грабіжницьку тактику татар. Також контрнаступ московської армії призвів до її оточення турками на р.Прут.

За укладеним між Росією й Туреччиною Прутським (1711 р.) та Андріанопольським (1713 р.) мирними договорами, Москва зобов'язувалася вивести свої війська з Правобережної України і повернути туркам Азов із прилеглими територіями.

У наступних роках П.Орлик проводив активну дипломатичну діяльність в еміграції, намагаючись відстояти ідею української державності і схилити європейських правителів до створення антимосковського союзу держав. Він відомий також, як автор цінного “Щоденника” (“Діаріуша”), багатьох книг та звернень, таких, наприклад, як “Маніфест до європейських урядів”, “Вивід прав України” та ін.

На державній службі у Франції прославився син Пилипа Григорій, що був дипломатом, генералом та польним маршалом.

4. Обмеження та ліквідація козацько-гетьманської державності у ХVІІІ ст.

   Знищення Запорозької Січі.

Гетьман І.Скоропадський ( 1708-1722 рр.). Після виступу Мазепи гетьманом Лівобережної України був затверджений стародубський полковник Іван Скоропадський. Договірних статей з ним цар не підписував, зате призначив спеціального міністра Ізмайлова для догляду за гетьманською адміністрацією. Столицю Гетьманщини перенесли у Глухів на саму границю з Росією, козацьку артилерію відвезли у Москву.

Уже згадувалося про знищення Запорозької (Старої) Січі у 1709 р. Дещо пізніше, у 1715 р., вийшов указ про скасування колишнього порядку вибору полкової й сотенної старшини. Відтепер усе більше посад в Україні займають іноземці: росіяни, євреї, німці, серби тощо. Козаків усе частіше відправляють на далекі будівельні роботи, війни та походи.

І Малоросійська Колегія ( 1722-1727 рр.). У 1722 р. Петро І скасував гетьманство і запровадив у Глухові т.зв. Малоросійську колегію, що складалася з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром С.Вельяміновим. Її завданням було наглядати за козацькою старшиною, вирішувати фінансові, судові, політичні та військові питання. Протягом п’яти років своєї діяльності колегія збільшила з України податки у 5 разів, добилася майже повного знищення “прежніх прав і порядків”, привела в “немалую ссору” народ і старшину.

Наказний гетьман П.Полуботок (1722-1723 рр.). Намагаючись протидіяти російському централізму, козаки обрали наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка – людину освічену, енергійну, авторитетну. Ще у 1708р. він був одним із претендентів на гетьманство, але Петро І відхилив його кандидатуру. Тепер головне своє завдання Полуботок вбачав в обмеженні влади малоросійської колегії та у пом’якшенні соціальної напруги у суспільстві. Козаки неодноразово добивалися повернення старих прав. У відповідь Петро І заарештував Полуботка і ще декількох старшин. За переказом, наказний гетьман відправив козацький скарб в Англію, а цареві заявив, що поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справою азіатського тирана, а не християнського монарха. Полуботка закатували у Петропавлівський фортеці.

Гетьман Д.Апостол (1727-1734 рр.). У 1727 р. напередодні війни з Туреччиною було ліквідовано Малоросійську  колегію і  дозволено обрати гетьмана. Ним став 73-річний миргородський полковник Данило Апостол – рішучий прихильник автономії.

Новому гетьману вдалося, опираючись на старшину і купецтво, добитися певних успіхів у піднесенні економіки краю, в упорядкуванні бюджету, торгівлі і маєтностей. Він піклувався про відновлення права вибору козацької старшини, виведення російських військ з України, поліпшення судівництва та адміністрації. У 1734 р. запорожці повернулися з турецького підданства і заснували Нову Січ. На певний період у гетьманське правління перейшов Київ, але всі ці поступки й полегшення носили лише тимчасовий формальний характер.

“Правління Гетьманського Уряду”( 1734-1750 рр.). Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову було відмінено, а замість нього створене “Правління гетьманського уряду”, що складалося із 6 осіб (із них 3 українці). Перші роки діяльності цієї установи припали на період розгулу “біронівщини”, сваволі “українських” правителів, а також російсько-турецької війни 1735-1739 рр., під час якої Україна зазнала дуже великих втрат у живій силі й ресурсах.

Гетьман К.Розумовський (1750-1764 рр.). Деякі полегшення наступили у  1740-1750-х рр. за царювання Єлизавети, що була у близьких стосунках з українцем Олексієм Розумовським. У 1744р. імператриця зробила подорож по Україні, згодом відновила київську митрополію і дозволила вибрати гетьмана.

Ним став 22-річний Кирило Розумовський. Завдяки казковій кар’єрі старшого брата, Кирило у 18 років був призначений президентом Російської Академії наук, згодом  здобув добру освіту за кордоном.

Повернувшись з-за кордону, разом із гетьманством дістав ранг фельдмаршала і великі земельні володіння, йому підпорядковувалися Запорозька Січ і Київ, в цілому відновлювався той устрій, який існував до 1722 р. Планувалося навіть повернути столицю у Батурин і заснувати тут університет. На початку 1760-х рр. була розроблена і затверджена судова реформа, яка ще більше зміцнювала привілейоване становище старшини.

II Малоросійська Колегія (1764-1782 рр.) Те, що не встиг зробити Петро І в Україні, завершила Катерина II, яка за словами Т.Шевченка, “доконала вдову-сиротину”. У 1764 р. було остаточно ліквідоване гетьманство. Нову Малоросійську колегію очолив граф П.Румянцев, генерал-губернатор Малоросії.

II Малоросійська колегія провела протягом 1765-1767 рр. перепис населення і господарств із метою збільшення поборів, а також остаточно підпорядкувала українські землі російській адміністрації.

Останні спроби захисту козацької автономії. Намагання української старшини захистити свої права і вольності випливало з розуміння нею політичної й культурної окремішності Гетьманщини. В Україні вважали, що Малоросія і Велика Росія є окремими землями, які мають спільного монарха. Про це, зокрема, йшлося у поемі С.Дівовича “Діалог Великоросії з Малоросією”, написаній у 1762 р.

У 1763 р. козацька старшина у Глухові затвердила програму дій задля збереження й розширення автономії. Від царського уряду вимагали підтвердження українсько-московоських договорів, а також установлення спадкоємності гетьманської влади у родині Розумовських.

Автономістський рух не припинився і після остаточної ліквідації гетьманства. У 1767 р. він проявився з новою силою у зв’язку із скликанням Катериною II особливої комісії Законодавчих зборів для перевірки законів і укладання нового кодексу. Тоді у деяких козацьких полках представники різних станів вимагали відновлення старих порядків. Найактивніших 11 осіб було засуджено до страти, багатьох на довічне ув’язнення. Імператриця помилувала всіх засуджених, але ця справа набула широкого розголосу в Україні.

Відомим захисником української автономії був у цей період Григорій Полетика. Він підготував цікаву “Історичну довідку” про те, на якій підставі Мала Росія була під Польською Республікою і на яких договорах віддалася Російським государям. Тут же містилася “патріотична думка” про те, як Малоросію можна влаштувати, щоб вона була корисною для Російської держави без порушення її прав і вольностей.

Знищення Запорозької Січі (1775 р.) та остаточне закріпачення України. Внаслідок чергової російсько-турецької війни 1766-1774 рр., Росія вийшла до Чорного моря і Запорозька Січ втратила своє стратегічне значення. Але, крім військових чинників, важливу роль у подальшій долі запорожців відігравали економічні й політичні розрахунки імперських чиновників: необхідно було розчистити дорогу для російської колонізації південних причорноморських земель, а також ліквідувати останній притулок пригноблених і непокірних. 4 червня 1775 р. війська генерала П.Текелії знищили Запорозьку Січ, а 3 серпня з'явився маніфест про ліквідацію Січі і “самої назви запорозьких козаків”. Козаків переводили у розряд державних селян, військовий скарб та майно конфіскували, а територію Запорозьких вольностей включили до Азовської та Новоросійської губерній, пізніше Катеринославського намісництва. Останнього кошового П.Калнишевського було ув'язнено на Соловках, де він провів понад 25 років у жахливих умовах одиночної камери.

Задунайська Січ ( 1775-1828 рр.). Після ліквідації Запорозької Січі багато козаків повтікали в пониззя Дунаю, де заснували т.зв. Задунайську Січ. Задунайські козаки під керівництвом Й.Гладкого прославилися у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр., пізніше поселилися на північно-західному узбережжі Азовського моря, поклавши початок Азовському козацькому війську ( 1828-1865 рр.).

Козаки на Кубані. Ті ж козаки, що залишилися, були завербовані Г.Потьомкіним у Катеринославське (1787-1796 рр.) і Чорноморське козацьке військо (1787-1860 рр.). Під керівництвом Суворова козаки брали участь у переможних битвах російсько-турецької війни 1787-1791 рр., зокрема, відзначилися при Фокшанах і Римніку, а також при здобутті неприступних турецьких фортець Акерман (тепер Білгород-Дністровський), Кілії, Ізмаїла.

Чорноморські козаки проживали на правому березі р.Кубань і Таманському півострові. Протягом 1792-1793 рр. на Кубань переселилося понад 14 тис. чорноморських козаків із сім’ями.

У 60-х рр. XIX ст. чорноморці об’єдналися з азовськими козаками у єдине Кубанське козацьке військо (існувало до 1920 р.).

Остаточне закріпачення України. Після скасування гетьманства (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.), царський уряд ліквідував у 1781-1783 рр. адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини. На зміну козацьким полкам і сотням прийшов загальноросійський поділ на намісництва (згодом губернії) і повіти. На Слобідській Україні така зміна відбулася ще раніше – у 1760-х рр. Козацьке військо перетворювалося у регулярні карабінерські полки російської армії.

Разом з остаточним позбавленням українців козацьких прав і вольностей, вийшов указ про повне закріпачення селян (1783 р.). Натомість козацька старшина отримувала російські ранги й право поповнювати правлячий клас Російської імперії, переходити у розряд дворянства („Жалувана грамота” дворянству 1785 р.).

Так в основному завершилася довготривала, але закономірна ліквідація козацької автономії у складі Російської імперії. Наявність автономного ладу в Україні на основі виборності органів влади не відповідала монархічно-бюрократичним принципам і централізаторській політиці самодержавства. Причому процес "поглинання і перетравлення України як чужорідного політичного тіла" продовжувався й у наступному XIX та у XX століттях.

Колонізація південних земель. В останній чверті XVIII ст. Південна Україна швидко заселялася. Протягом 1774-1791 рр. управляв цим краєм князь Г.Потьомкін, що мав великий вплив на Катерину II. Утікачів звідси не повертали назад, а тому населення Північного Причорномор'я й Криму (приєднаний до Росії у 1783 р.) швидко зростало. Виникали нові міста: Олександрівськ (тепер Запоріжжя, 1770 р.), Катеринослав (тепер Дніпропетровськ, 1776 р.), Херсон (1778 р.), Сімферополь (1784 р.), Маріуполь        (1784 р.), Миколаїв (1789 р.) та інші. Особливо швидко зростала Одеса – головний порт Російської імперії, збудований у 90-х рр. XVIII ст.

5. Правобережна Україна у складі Речі Посполитої. Коліївщина. Розподіл

           українських земель наприкінці ХVІІІ ст.

З кінця XVII–початку XVIII ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), Галичина, Холмщина нероздільно знаходилися у складі Польської держави. Тут встановилося жорстоке колоніальне панування, до 4-6 днів на тиждень зросла панщина, збільшилися різноманітні повинності та податки, посилилося національно-релігійне гноблення. Православні зазнавали різноманітних утисків і переслідувань. В судах і діловодстві використовувалися лише польська й латинська мови. Уніатська церква визнавалася як єдина законна церква східного обряду. Слабкість королівської влади, шляхетська анархія і згубна економічна політика гальмували розвиток господарства, ремесел і торгівлі.

Повстання 1702-1704 рр. Український народ, що його поляки презирливо називали “хлопами” і “бидлом”, завжди усвідомлював несправедливість захоплення своїх земель іноземними поневолювачами. З кінця XVII- початку XVIII ст. прапор національно-визвольної боротьби високо піднесли козацькі полковники С.Палій, С.Самусь, З.Іскра, А.Абазин та ін. Під їх керівництвом на Правобережжі відродилися козацькі вольності, але у 1699 р. поляки вирішили остаточно скасувати козаччину. Восени 1700 р. польські загони розпочали наступ на Поділля й Київщину, захопили Немирів, Вар, Вінницю, Брацлав, однак не могли здобути Фастова.

Пізніше саме у Фастові було прийнято рішення про всенародне повстання проти польської влади.

Весною і влітку 1702 р. повстання охопило Київщину, значну частину Брацлавщини й Поділля, розпочалися виступи на Волині й Галичині. На Закарпатті у 1703р. теж розпочався визвольний рух проти угорських феодалів.

Протягом 1703-1704 рр. повстання було придушене. У ході каральних акцій поляки стратили бл. 10 тис. чоловік. Зокрема, у Луцьку у 1702 р. був закатований Данило Братковський, громадський діяч і поет, що сатирично висміяв суспільній лад і порядки тогочасної Польщі у збірці віршів “Світ, переглянутий частинами” (1697 р.).

Гайдамацький і опришківський рух. Гайдамаками (від тур. “гайда” – гнати, переслідувати) називалися повстанці на Правобережній Україні, а опришками – на Прикарпатті, Буковині і частково у Закарпатті.

Протягом 1730-50-х рр. на Київщині, Волині й Поділлі діяли гайдамацькі загони Верлана, Гриви, Голого, Жили, Медведя, Писаренка, Моторного, Сухого, Тарана, Письменного, Теслі та інших ватажків. Повстанці неодноразово займали Умань, Вінницю, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші міста й містечка.

На Прикарпатті та у Північній Буковині опришків очолював О.Довбуш (1738-1745 рр.), пізніше В. Баюрак та І. Бойчук.

Коліївщина. Найбільшого розмаху гайдамацький рух набув на Правобережній Україні у 1768 р. У лютому того року польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав документ про формальне зрівняння у правах православних і протестантів з католиками.

У відповідь значна частина польської шляхти об’єдналася у т.зв. Барську конфедерацію, спрямовану проти короля й Росії. Під гаслом захисту католицької віри і шляхетських вольностей, конфедерати почали здійснювати жорстокі каральні експедиції. Для боротьби з ними Росія направила на Правобережну Україну значні військові сили. Одночасно серед православних почали поширюватися заклики до знищення шляхти, підтримані, за чутками, нібито самою імператрицею Катериною II.

Весною 1768 р. в урочищі Холодний Яр під Чигирином гайдамацькі ножі освятив, за переказом, ігумен Мотронинського православного монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Керівником повстання став запорозький козак Максим Залізняк. Повстанці захопили Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку, а також найбільше укріплене місто Умань, переповнене шляхтою, католиками і євреями. Уманський сотник І.Гонта перейшов на бік повстанців. 10  червня у місті  стався  страшний погром, загинуло бл. 2 тис. людей.

Захоплення Умані було кульмінаційним пунктом Коліївщини і гайдамацького руху взагалі. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Волинь, Східну Галичину, загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережжя й Запорожжя. Повстанські загони (їх було бл. 30) очолювали С.Неживий, П.Таран, М.Москаль та ін. Залізняка було обрано гетьманом, а Гонту – уманським полковником.

26 червня 1768 р. повстанців оточили російські війська генерала Кречетнікова. Вони отримали наказ придушити Коліївщину після того, як було приборкано польську шляхту. Керівників повстання було підступно заарештовано, а їх загони роззброєні або розбиті у боях. Тисячі підданих Речі Посполитої у жорстоких муках були страчені поляками у містечку Кодні на Житомирщині й у селі Серби на Поділлі. Тут, зокрема, у страшних тортурах загинув І.Гонта, який тримався надзвичайно мужньо.

Суд над російськими підданими відбувся у Києві. М.Залізняка і багатьох інших повстанців після катувань відправили у Сибір на каторгу. В цілому різних форм покарання зазнали бл. 70 тис. чоловік. Остаточно повстання було придушене тільки у квітні-травні 1769 р.

Розподіл українських земель між Росією та Австрією. У 70-90-х роках XVIII ст. Росія та Прусія розділили між собою територію ослабленої Речі Посполитої   (1772, 1793, 1795 рр.).

До Російської імперії відійшли землі Правобережної України – Київщина, Волинь, Холмщина, Поділля. Разом із раніше приєднаними Лівобережною й Південною Україною, у складі Росії об'єдналися близько 4/5 усіх українських етнічних земель.

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина й Закарпаття) потрапили до складу Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Такий розподіл залишився незмінним аж до подій І Світової війни.

Усунення з політичної арени Речі Посполитої було, з одного боку, логічним наслідком її згубної внутрішньої і зовнішньої політики, у тому числі на українських землях, а з іншого – зростанням імперських апетитів сусідніх держав. Найповчальнішим, однак, є той факт, що наприкінці XVIII ст. свою державність втратив не лише український, але й кримськотатарський і польський народи. У їх житті наступив новий історичний період.

Підсумки.

Після смерті Б.Хмельницького протягом 2-ї половини XVII ст. відбувся розкол і поділ України на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Землями правобережної України заволоділи Польща й Туреччина, Лівобережної – Росія. У ході воєнних дій, ворожих інтервенцій та внутрішніх міжусобиць Правобережжя зовсім занепало, а українська держава (Гетьманщина) збереглася тільки на Лівобережній Україні. Тоді ж київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату.

За гетьманів І.Мазепи та П.Орлика відбулися останні значні виступи з метою збереження козацької державності. Визначна пам’ятка тієї доби - Конституція 1710 р.

Протягом XVIIІ ст.  російський уряд цілеспрямовано проводив політику обмеження козацької автономії. Тричі ліквідовувалося гетьманське управління, двічі знищувалася Запорізька Січ; у 1780-х рр. в козацькій Україні остаточно були запроваджені кріпосницькі порядки. Тоді ж відбувся новий переділ українських земель між Росією та Австрією.

Хронологічний довідник до другого розділу

1569 р. – Люблінська унія. Утворення Речі Посполитої. Приєднання до Корони Польської Київського, Волинського і Брацлавського воєводств та Підляшшя.

1572 р. – універсал короля Сигізмунда ІІ Августа про формування із запорожців 300 реєстрових козаків.

1574 р. – І.Федоров у Львові видав Апостол – першу друковану книгу на українських землях та перший у Східній Європі Буквар (т.зв. львівська „Граматика”).

1575 р. – походи козаків  на чолі з гетьманами Іваном Свирговським та Богданом Ружинським у Молдавію, Волощину, Крим і Туреччину.

1576–1577 рр. – в Острозі засновано школу, друкарню та науковий гурток.

1577 р. – похід запорозьких козаків під проводом Івана Підкови у Молдавію. І.Підкова був проголошений молдавським господарем; у 1578 р. страчений поляками у Львові.

1578 р. – "козацька реформа" польського короля Стефана Баторія: встановлення 500 чол. реєстру, окремої юрисдикції, платні, арсеналу й шпиталю у містечку Терехтемирів.

1581 р. – видано Острозьку Біблію – першу повну Біблію церковнослов’янською мовою.

1585–1586 рр. – у Львові засновано православне братство, укладено статут братської школи.

1587 р. – перший друкований полемічний твір "Ключ царства небесного" ректора Острозької школи Г.Смотрицького.

1588 р. – ІІІ Литовський статут. Остаточне закріпачення селян у Литві.

1591–1593 рр. – повстання козаків під проводом К.Косинського.

1594 р. – посольство Священної Римської імперії на чолі з Еріхом Лясотою до запорозьких козаків.

1594–1596 рр. – козацькі походи і війни на чолі із Северином Наливайком та  Григорієм Лободою.

1596 р. – церковні собори ( уніатський та православний) у Бресті.

1599–1602 рр. – гетьманування Самійла Кішки – відомого керівника повстань запорожців на турецьких галерах та численних морських походів.

1603–1604 рр. – сухопутні та морські походи запорожців у Крим і Туреччину.

1604–1605 рр. – участь запорожців у поході Лжедмитрія І на Москву.

1609 р. – ухвала польського сейму "Про козаків запорозьких".

1609–1612 рр. – участь запорозьких козаків у поході польсько–литовського війська на Москву.

1613 р. – ухвала польського сейму про ліквідацію козацької юрисдикції.

1614–1622 рр. – гетьманування П.Сагайдачного.

1614–1616 рр. – великі морські походи запорожців на Трапезунд,Синоп, Царгород, Кафу та ін.

1615 р. –  у Києві створено православне братство із школою.

1617 р. – заснувані православне братство, школа й шпиталь у Луцьку.

1618–1648 рр. – Тридцятилітня війна у Європі між католиками й протестантами та участь у ній українських козаків.

1618 р. – похід 20–тисячного козацького війська на чолі з П.Сагайдачним на Москву.

1619 р. – укладено Роставицьку угоду, за якою козацький реєстр становив 3000 чол.

1620 р. – в Україні відновлено православну митрополію. П.Сагайдачний звернувся  до московського царя з проханням взяти козаків на службу. Битва під Цецорою.

1621 р. – Хотинська війна.

1624 р. – угода козаків з кримським ханом Шагін–Гіреєм про взаємодопомогу у боротьбі з Туреччиною.

1625р. – козацько–селянське повстання під проводом Марка Жмайла. Підписано Куруківську угоду.

1628 р. – похід гетьмана Михайла Дорошенка з 4–тисячним козацьким загоном у Крим на допомогу кримському хану. Під Бахчисараєм М.Дорошенко загинув.

1630 р. – козацько–селянське повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

1630–1650–ті рр. – заселення українськими козаками та селянами Слобідської України (теп. землі Харківської, Сумської,  Донецької та Луганської областей в Україні, а також Білгородської, Воронезької та Курської у Росії).

1632 р. – утворено Києво–Могилянський колегіум. Польський сейм ухвалив "Статті про заспокоєння грецької віри".

1635 р. –  козаки на чолі з І.Сулимою зруйнували польську фортецю Кодак на Дніпрі.

1636 р. – антикатолицький виступ міщан в Острозі.

1637 р. – козацько–селянське повстання під проводом Павла Бута (Павлюка).

1638 р. – повстання під керівництвом Я.Острянина, Д.Гуні та Скидана. Ухвала польським сеймом "Ординації Війська Запорозького реєстрового" з обмеженнями козацьких прав та вольностей.

1645 р. – запрошення урядом Франції 2,5 тисяч запорожців на військову службу.

1647 р. – арешт і втеча Богдана Хмельницького на Запоріжжя.

1648 – 1657 рр. – гетьманування Богдана Хмельницького.

1648 р. – початок національно–визвольної війни (революції). Переможні битви під Жовтими Водами й Корсунем (29 квітня – 6 травня), під Пилявцями (11 – 13 вересня). Похід у Галичину до Львова й Замостя (вересень – листопад). Повернення до Києва (грудень).

1649 р. – великі битви під Зборовим, Збаражем, Лоєвим (червень–серпень). У серпні підписано Зборівську угоду.

1650 р. – похід  козацького війська на Молдавію. У Франції вийшов цінний “Опис України” Г. Л. Боплана.

1651 р. – відновлення українсько–польської війни. Героїчна оборона козаками м.Красне та Вінниці (лютий – березень). Битва й оборона під Берестечком (18 – 30 червня). Захоплення литовським військом Києва (липень – серпень). Оборона Білої Церкви й підписання Білоцерківської угоди (вересень).

1652 р. – розгром польського війська під Батогом (22 – 23 травня). Похід  козаків у Молдавію.  Т.Хмельницький одружився з дочкою молдавського господаря Розандою (серпень).

1653 р. – військові дії на Поділлі та у Молдавії. Поранення й смерть Т.Хмельницького під Сучавою (вересень). Оточення польської армії й підписання угоди під Жванцем (вересень – грудень). Рішення Земського собору у Москві про прийняття України під протекцію царя (1 жовтня). Прибуття в Україну московського посольства на чолі з В.Бутурліним (грудень).

1654 р. – Переяславська рада і присяга українського населення на вірність московському цареві (січень – лютий). У березні у Москві підписано “Березневі статті”, або “Статті Б.Хмельницького”. Продовження військових дій на території Брацлавщини, Білорусі, Поділля.

1655 р. – оборонні битви під Уманню та Охматовим (січень). Наступ на Поділлі (липень – серпень). Визволення Галичини (вересень – жовтень). Бої під Озірною на Поділлі (листопад).

1656 р. – Укладено союз із семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм. Віленське перемир’я між Росією та Польщею (жовтень). Початок московсько–шведської війни (1656–1658 рр.). Організація походу на Польщу 20–тисячного козацького війська київського полковника Антона Ждановича (грудень).

1657 р. – спільні дії семигородського війська та козаків на території Польщі. Захоплення Любліна та Варшави, згодом відступ і поразка союзників на Поділлі (січень – липень). Призначення Юрія Хмельницького спадкоємцем гетьмана Богдана (квітень). Прийняття присяги від білоруської шляхти Пинського повіту, яка прилучалася до української держави (червень). Смерть і похорон Б.Хмельницького (липень – серпень).

1657 – 1659 рр. – гетьманування Івана Виговського.

1657 р. – союз Війська Запорозького із Швецією  (жовтень).

1658 р. – громадянська війна; зруйнування Полтави (травень). Гадяцький договір із Польщею (вересень).

1659 р. – Конотопська битва (червень).

1659 – 1663 рр. - гетьманування Юрія Хмельницького.

1659 р. – підписання з Москвою переяславських статей (жовтень).

1660 р. – бої під Чудновим на Волині. Слободищенський трактат із Польщею. Капітуляція російської армії. Початок поділу Війська Запорозького на лівобережне і правобережне.

1661 р. – у Львові засновано медичний факультет першого на українських землях університету (офіційне відкриття Львівського університету відбулося у 1784 р.)

1662 р. – у Москві створено Малоросійський приказ для вирішення українських справ.

1663 – 1665 рр. – гетьманування на Правобережній Україні Павла Тетері.

1663–1664 рр. – похід польських та козацьких військ на Лівобережжя.

1664–1665 рр. – повстання проти польського панування на Правобережній Україні.

1665 р. – І.Брюховецький підписав Московські договірні статті.

1665 – 1676 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні Дем'яна Многогрішного.

1667 р. – Андрусівське перемир’я між Польщею та Росією; поділ України на Лівобережну і Правобережну.

1668 р. – короткотривале об'єднання Лівобережної і Правобережної України під правлінням П.Дорошенка.

1669 р. –  гетьман Д.Многогрішний підписав Глухівські договірні статті з Москвою. На Правобережжі ухвалено рішення про воєнний союз П.Дорошенка з Туреччиною.

1669–1674 рр. – боротьба П.Дорошенка на Правобережній Україні проти П.Суховія та М.Ханенка.

1671–1672 рр. – війна козаків у союзі з турками проти Польщі на Правобережній Україні.

1672 р. – Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною; до останньої відійшло Поділля.

1672 – 1687 рр. – гетьманування на Лівобережній Україні Івана Самойловича.

1673–1676 рр. – польсько–турецька війна за Правобережну Україну і Поділля. За Журавненським мирним договором 1676 р. Поділля і значна частина Правобережної України відходили до Туреччини.

1674 р. – похід московсько–козацьких військ на Правобережну Україну.  Гетьманом обох сторін Дніпра проголошено І.Самойловича.

1676 р. – похід московсько–козацької армії на Чигирин. П.Дорошенко зрікся гетьманської булави.

1677 1681 рр. гетьманування на Поділлі Юрія Хмельницького.

1677–1678 рр. – чигиринські походи турецько–татарських військ та загонів Ю.Хмельницького на Чигирин.

1677–1681 рр. – московсько–турецька війна за Правобережжя.

1679 р. – примусове переселення населення із Правобережної на Лівобережну Україну.

1681 р. – Бахчисарайський мирний договір між Москвою, Туреччиною і Кримом.

1683 р. – участь українських козаків в обороні Відня.

1685 – 1686 рр. - Київську митрополію остаточно підпорядковано Московському патріархату.

1686 р. – “Вічний мир” між Росією і Польщею.   

1686–1699 рр. – участь козаків у російсько–турецьких війнах.

1687 – 1709 рр. – гетьманування Івана Мазепи.

1690–1697 рр. – визвольний рух на Правобережній Україні під проводом С.Палія.

1692 р. – виступ на Запоріжжі Петра Іваненка (Петрика) у союзі з Кримом.

1694 р. – Києво–Могилянський колегіум отримав статус вищого навчального закладу –  академії.

1699 р. – за Карловицьким мирним договором між Польщею і Туреччиною значна частина Поділля з Кам'янцем відійшли до Речі Посполитої. Польський сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацтва на Київщині і Брацлавщині та про заборону православним займати виборні посади у магістратах.

1700–1704 рр. – боротьба козацтва на Правобережній Україні проти польського панування.

1700–1721 рр. – Північна війна Росії із Швецією.

1701 р. – універсал гетьмана І.Мазепи про встановлення двохденної панщини.

1703–1711 рр. – участь закарпатців у визвольній війні в Угорщині проти австрійських Габсбургів.

1704–1706 рр. – походи військ гетьмана Мазепи на Правобережну Україну, Волинь і Галичину. Арешт і заслання С.Палія. Бойові дії козацьких загонів у Польщі і Литві.

1708 р. – Гетьман І.Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ.  Московські війська захопили та спалили Батурин.

1708 – 1722 рр.гетьманування Івана Скоропадського.

1709 р. – до шведів приєдналися запорожці на чолі з К.Гордієнком. За наказом Петра І зруйновано Стару (Чортомлицьку) Січ. Полтавська битва. Смерть І.Мазепи.

1710 р. – "Конституція" П.Орлика.

1710 – 1742 рр. – гетьманування Орлика в еміграції.

1715 р. – перша писемна згадка про гайдамаків.

1720 р. – заборона Петра І друкувати книги українською мовою. Запровадження на Правобережній Україні та у Галичині уніатської церкви.

1722 р. – вперше в Україні ліквідовано гетьманство. Указом Петра І утворено малоросійську колегію (діяла до 1727 р.).

1727 – 1734 рр. - гетьманування Данила Апостола.

1728–1743 рр. – укладено звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”.

1734 р. – друга відміна гетьманства; початок діяльності "Правління гетьманського уряду" (діяла до 1750 р.); заснування Нової Січі на р.Підпільній (проіснувала до 1775 р.).

1734–1738 рр. – значне піднесення гайдамацького руху у Правобережній Україні.

1735–1739 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Азовського моря.

1738–1745 рр. – виступи опришків під проводом О.Довбуша у Прикарпатті та Покутті.

1749–1750 рр. – активізація гайдамацького руху.

1750 – 1764 – гетьманування Кирила Розумовського.

1752 р. – утворення на запорозьких землях Нової Сербії – воєнно–адміністративної одиниці, заселеної виходцями з Балкан; заборона запорозьким козакам самостійно обирати кошового отамана.

1756–1763 рр. – участь козаків у Семилітній війні між Росією і Прусією.

1762–1764 рр. – перетворення слобідських козацьких полків на регулярні гусарські.

1764 р. – остаточно ліквідовано гетьманство; утворено Малоросійську ІІ Колегію (діяла до 1786 р.) на чолі з П.Румянцевим. Створено Новоросійську губернію.

1765 р. – ліквідовано полково–сотенний устрій на Слобожанщині; створено Слобідсько–Українську губернію.

1768 р. – Коліївщина – найвище піднесення народно–визвольного руху на Правобережній Україні.

1768–1774 рр. – участь козаків у російсько–турецькій війні за вихід до Чорного моря.

1770–1790–ті рр. – на півдні України і у Криму засновано міста: Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Херсон, Севастополь, Одеса  та ін.

1772 р. – перший поділ Речі Посполитої; приєднання Галичини до Австрії.

1775 р. – за наказом Катерини ІІ знищено Запорозьку Січ  (4 червня ); маніфест про знищення Січі вийшов 3 серпня.

1775–1828 рр. – Задунайська Січ під протекторатом Туреччини.

1783 р. – До Росії приєднано Крим. Указ про остаточне закріпачення селян Лівобережної і Слобідської України. Козацькі полки перетворено на регулярні російські.

1787–1788 рр. – формування Катеринославського і Чорноморського козацького війська.

1787–1791 рр. – участь козаків у черговій російсько–турецькій війні.

1789 р. – “Волинська тривога” – заворушення селян на Волині.

1789–1793 рр. – повстання козаків у с.Турбаях Полтавського полку.

1791 р. – таємна місія В.Капніста до пруського короля з проханням допомоги Україні.

1792 р. – переселення Чорноморського козацького війська на Кубань.

1793 р. – приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ Речі Посполитої).

1795 р. – приєднання до Росії  Західної Волині внаслідок ІІІ поділу Речі Посполитої.

Література до другого розділу

Загальні праці з історії України. Підручники та посібники.

Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1991

Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001, 2002

Борисенко В.Й. Курс української історії.–  К., 1996

Велика історія України. Т. 1–2. –  К., 1993

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. VІІ–Х. – К., 1995-1998

Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992

Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990

Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991

Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992

Ефименко А.Я. История украинского народа. К., 1990

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. – Л., 1993

Історія України. Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. –Л., 1996, 1998

Історія України. Посібник під ред. В.А.Смолія. – К.,1997, 2000

Історія України. Посібник за ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. –  К., 2001

Історія України. Документи і матеріали. – К., 2001

Історія України (до кінця ХVШ ст.). Хрестоматія – К.; Рівне, 1995

Крип’якевич І. Історія України. – Л., 1990, 1992

Крип’якевич І. та ін. Історія українського війська. – Л., 1992

Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України. – К., 2002

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Л., 1995

Мицик Ю., Власов В. Історія Украни від найдав. часів до кінця ХVШ ст. – К., 2002

Оніщенко І.Г. Історія України. – К., 2001

Остафійчук В.Ф. Історія України: Сучасне бачення. – К., 2002

Політична історія України. Посібник за ред. В.І.Танцюри. – К., 2001

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1-2. – К.,  2002

Сас П.М. Історія України ХVIVШ ст. – Львів, 2001

Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1999

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. –  К., 1997

Додаткова література

Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991

Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991

Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993

Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р.: міфи і реальність. – К., 1994

Багалій Д. Історія Слобідської України. – Харків, 1993

Бачинський В., Гром В., Цибульський В. Волинь у ХVІ–ХVІІІ ст. –  К., Рівне, 1997

Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у ХVІ – середині  ХVІІ ст. – К., Запоріжжя, 1998

Винар Л.Р. Козацька Україна. – К., Нью-Йорк, Острог, 2003

Вінтоняк О. Україна в описах західноєвропейських подорожників другої половини ХVШ ст. – Л., Мюнхен, 1995

Волинь в роки Визвольної війни українського народу XVII ст. Докум. і                   матеріали / Упоряд. Ю.А.Мицик, В.І.Цибульський. – Рівне, 1999

Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К., 1994

Гайбонюк В. Богдан Хмельницький в українській і світовій історії. – Рівне, 1996

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994

Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. – К., 2001

Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: кордони, населення, право. – К., 1996

Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – К., 1999 (“Україна крізь віки”, т. 8)

Дорошенко Д.І. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985

Запорожці. – К., 1993

Іван Мазепа: Худож.-док. кн. – К., 1992

Іван Сірко: Зб. – К., 1992

Історія України в особах ІХ-ХVШ ст. – К., 1993

Історія України в особах. Литовсько-польська доба. – К., 1997

Історія України в особах: Козаччина. – К., 2000

Коваленко О. Павло Полуботок політик і людина. – Чернігів, 1996

Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини (1760-1830). – К., 1996

Козацькі Січі (Нариси з історії укр. козацтва ХVІ – ХІХ ст.). – К., Запоріжжя, 1998

Костомарів М. Історія України в життєписах визначніших її діячів. – К., 1991

Костомаров М. Богдан Хмельницький: Іст. нарис. – К., 1992

Костомаров М. Галерея портретів. – К., 1993

Котляр М.Ф., Смолій В.А. Історія в життєписах. – К., 1994

Крипякевич І. П. Богдан Хмельницький. –  Львів, 1990

Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991

Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2001

Лепявко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996

Мазепа: Збірник. – К., 1993

Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (ХVІІ ст.). – К., 1995

Мельник Л.Г. Політична історія Гетьманщини ХVШ ст. у документах і                                             матеріалах. – К., 1997

Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали. – Дн-к, 1991

Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. – К., 1992

Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ–ХVШ ст. – К., 1998

Нудьга Г. Республіка Козаків (Середньовічна Європа про Січ та козаків). – Львів, 1991

Оглоблин О.П. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, К., 2001

Петро Сагайдачний: Іст.-док. кн. – К., 1992

Полководці Війська Запорозького. Історичні портрети. Кн. 1. – К., 1998

Самійло Кішка: Іст. розвідки, думи, оповідання. – К., 1993

Сас П.М. Політична культура укр. суспільства (кін. ХVІ–1-а пол. ХVІІ ст.). – К., 1998

Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993

Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах ХVІ - середини ХVІІ ст. – К., 1991

Сергійчук В.І. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996

Січинський В. Чужинці про Україну. – К., 1992

Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея ХVІІ–ХVШ ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997

Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція ХVІІ ст.                  (1648 – 1676 рр.). – К., 1999 (“Україна крізь віки”, т. 7)

Сокульський А. Морські походи запорожців. – Дніпропетровськ, 1995

Станіславський В. З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи. – К., 1996

Стороженко І. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. Кн. 1. – Дніпропетровськ, 1996

Струкевич О. Україна – Гетьманщина та Російська імперія протягом 50-х – 80-х рр.. ХVІІІ ст. (політико-адміністративний аспект проблеми). – К., 1996

Струкевич О. К. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питаня). – К., 2002

Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХV– ХІХ століть. – Одеса, 1998

Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К., Запоріжжя, 2002

Федорук Я.О. Міжнародна дипломатія і політика України 1654-1657. Ч. 1: 1654 рік. – Львів, 1996

Хотинська війна (1621 р.).К., 1991

Цибульський В. Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. у зарубіжній історіографії. – Рівне, 2000

Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії укр. державотворення. – К., 1995

Щербак В.О. Формування козацького стану в Україні. – К., 1997

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3-х т. – К., 1990 (Л., 1990-1992)

Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. – К., 1993

Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. Причини і початок Руїни. - К., 1998

РОЗДІЛ 3 УКРАЇНА У ХIХ – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ  ХХ СТОЛІТТЯ:БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ.

Вступ

  Третій розділ присвячується подіям, пов’язаним з українським національним відродженням, головним чином 19-го – початку 20-го століття, та боротьбою за самостійну Україну в першій половині минулого століття.

По занепаді і скасуванні гетьманської держави у 1764 році та після зруйнування Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році розпочався тривалий період повної бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.

З кінця 18-го до початку 20-го століття чужинецькі влади, що здійснювали панування в Україні, намагалися показати українців решті світу, як етнічну масу, нездатну бути господарем на своїй землі і так виправдовували свою імперську політику.

Однак у 1917 році український народ пробудився до державного життя, створивши протягом 1917-20-го років різні форми української національної державності, яка запліднила в народі ідею відродження державної традиції і дала поштовх до політичної і збройної боротьби за незалежність України у ХХ столітті.У цьому конспекті-довіднику подаємо матеріали лекцій з історії України кінця 18-го – середини 20-го століття, розглянувши проблеми, що стосуються суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України у складі Російської та Австро-Угорської імперії,  протягом кінця 18-го – початку 20-го століття та питань, пов’язаних з історією відродження української державності у першій половині ХХ століття, з особливостями становлення та боротьби новітнього українського національно-визвольного руху, висвітлимо політику окупаційних влад щодо України.

Тема 6.Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінець ХVІІІ — початок XX ст.)

1.Територіально-адміністративний устрій.

2.Соціально-економічний розвиток.

3.Суспільно-політичний і національний рух.

4.Українські землі в роки Першої світової війни.

1.Територіально-адміністративний устрій.


     Три поділи Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) призвели до територіального розриву українських земель і загарбання сусідніми державами. Водночас відбулось їх внутрішнє сполучення під владою обох імперій. Наддніпрянська Україна (Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Південь), що становила 90% етнічних українських земель, входила до складу Російської імперії. Галичина, Буковина та Закарпаття  належала до Австро-Угорської імперії. Із 12 млн. українців, 8.5 млн. (78%) знаходилися в складі Російської імперії, а 3.5 млн. (22%) – Австро-Угорської імперії.

Після Віденського конгресу 1815р. до Російської імперії перейшло Царство Польське і у його складі Холмщина, Підляшшя, Посяння – споконвічні землі українців.Українські землі у складі Російської імперії поділялись на Лівобережну Україну (Малоросія), Південно-Західний край і Новоросію. На середину XIX ст. тут налічувалось 9 губерній: Харківська, Чернігівська, Полтавська (Лівобережна Україна); Київська, Подільська, Волинська (Південно-Західний край); Катеринославська, Херсонська, Таврійська (Новоросія), які підпорядковувались Малоросійському, Київському та Новоросійсько-Бесарабському генерал-губернаторствам.

На чолі губерній стояли губернатори й генерал-губернатори. У повітах, які входили до складу губерній, владу здійснювали справники. Повіти ділились на стани, які очолювали поліцейські пристави. Казенна палата, як державна установа, відала збиранням державних податків. Цивільна влада спиралась на військову. На початку XX ст. в губерніях було засновано ще й охоронні відділення (охранку) для виявлення й покарання політичних противників самодержавства. Населення поділялось на стани: дворянство, духовенство (привілейовані), міщанство, селяни. Запроваджуючи загальноросійський адміністративний устрій, царизм здійснював колонізаторську політику, зміцнюючи воєнно-феодальний деспотизм.

Не було адміністративної єдності і в українських землях, які знаходились у складі Австро-Угорської імперії. Східна Галичина була частиною “королівства Галіції і Лодомерії” із центром у Львові. “Королівство” поділялось на 12 округів (дистриктів). Буковина виступила окремим округом з центром у місті Чернівцях. Закарпаття адміністративно підпорядковувалось Угорському королівству. Його територія поділялась на чотири адміністративні одиниці – “Жупи”. Керівникам – жупанам – належала вся повнота влади. На селі землевласники, управителі (посесори) та наглядачі (мандатори) забезпечували поліцейсько-судову владу. Політика Габсбургів була спрямована на поневолення українців, їх асиміляцію.

2. Соціально-економічний розвиток

Найголовнішою особливістю соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України першої половини XIX ст. був занепад феодально-кріпосницьких відносин і зародження капіталізму.

Ознаками цього періоду були:

  •  розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталізму у сільське господарство;
  •  руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переведення селян на місячну, що означало повну ліквідацію селянських господарств;
  •  занепад кріпосницької мануфактури й початок у 1830-1840 рр. промислового перевороту й завершення його у 60-80 рр. XIX століття.

Земля ставала об’єктом купівлі-продажу, аграрних відносин. Власниками землі стали купці, заможні міщани, багаті селяни. У 25 разів збільшились посівні площі Півдня внаслідок чорноморської колонізації.

Фабрики з найманою працею сприяли розвитку галузей промисловості, пов’язаних із видобутком корисних копалин, переробкою сільськогосподарської сировини. На Лівобережжі зароджуються металургійні підприємства, будуються перші цукроварні. На підприємствах обробної промисловості працювали 700 тис. робітників.

Розвиток торгівлі активізував процес буржуазної модернізації. Засновані міста Одеса, Херсон стали важливими портами обігу. Із 4 тис. діючих в імперії ярмарків половина відбувалася на українських землях. Купці збагачувались, нагромаджуючи капітал, пускали його в обіг.

Відсутність транспортних магістралей сприяла розвитку чумацького промислу. Чумаки щорічно перевозили 40 млн. пудів зерна, 8 млн. пудів солі, перевозили й продавали інші товари. Багаті чумаки ставали підприємцями.

Залишки феодально-кріпосницької системи загострювали соціальні протиріччя. Протягом першої половини XIX ст. відбулось близько 2400 селянських виступів. Устим Кармелюк за 22 роки (1813-1835 рр.) на Поділлі здійснив близько 1000 нападів на панські маєтки. Значний селянський рух розгорнувся на Правобережжі. Це “Київська козаччина” у 1855р., “похід у Таврію за волею” у 1856р. та ін. Виступали наймані робітники. Однак, їх рух не був ще масовим.

У 60-х роках XIX ст. царизм змушений був піти на здійснення реформ, причинами цьому були:

– поразка Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.), яка розвінчала імперську роль “жандарма Європи” і показала всьому світові економічну та військову відсталість Росії.

– загроза селянської війни, яка могла призвести до небачених потрясінь існуючої системи, до її загибелі.

У 1861р. ліквідоване кріпосне право, у 1864р. було проведено земську, судову, освітянську реформи. З 1870р. у містах вводилось самоврядування. Проведено реформи в галузі збройних сил та ін.

Незважаючи на свою обмеженість, непослідовність та половинчатість, реформи сприяли економічному розвитку українських земель, перетворенню їх в індустріальну базу імперії. Завершення промислового перевороту у 60-70-х рр. ХІХ ст. вело до промислового будівництва на Півдні, до формування нових промислових регіонів: Південного та Донецько-Криворізького. На початку XX ст. Донбас давав 70% усього вугілля імперії.

Іде концентрація виробництва та капіталу, виникають монопольні об’єднання (“Союз рейкових фабрикантів” – 1882р., “Союз мостобудівних заводів” – 1884р. та ін.). Посилюється суспільна та політична активність нової верстви суспільства – підприємців (буржуа), найманих робітників. Напередодні Першої світової війни українські землі давали 26% загальноімперського прибутку, 50% якого осідало в центрі.

Українці залишались селянською нацією. У 1897р. в містах їх проживало 16%, а серед жителів міст українці становили 33%. Подальшому зміцненню капіталістичних відносин сприяла Столипінська аграрна реформа початку XX ст. Селянин здобував право виходу з общини, відходив на окремий відруб – хутір, ставав приватним власником. Протягом 1906-1913 рр. на Схід Росії емігрувало 1.2 млн. осіб, 25% із них повернулось.

Внаслідок реформи із земельних громад вийшло 25% дворів, 50% селянських дворів перейшли у приватну власність. На початку XX ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи. Ці землі давали Росії 80% цукру та багато іншої продукції.

Ішов прискорений процес обезземелення та соціальної диференціації на селі. У 1914р. уже налічувалось 2 млн. малоземельних селян, їх наділ становив 2 десятини, а 50% із них не мали ні коня, ні корови. Українське село було у постійному соціальному напруженні, піднімалось на боротьбу.

Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель характеризувався посиленням національно-кріпосницького гніту. Австрійська монархія надавала широкі привілеї місцевій панівній верхівці – польській шляхті, румунським та угорським поміщикам.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були економічно нерозвинутим регіоном. Сільське господарство було основою економіки. Йшов процес обезземелення селян. Промисловість розвивалася слабко, виняток становила лише нафтовидобувна, де переважали іноземні інвестиції. Напередодні Першої світової війни понад 90% експорту краю становила сировина. Посилюється соціальна диференціація, зростає еміграція українців. До 1914р. їх виїхало близько 1 млн.

Активного розвитку капіталізм набув після реформ 1848р. Скасовується кріпацтво, розвивається фабрично-заводська промисловість,особливо нафтовидобувна та будуються залізниці.

Криза феодально-кріпосницької системи, суперечливі риси розвитку капіталізму загострювали соціальні конфлікти. У першій половині XIX ст. набував нового розмаху опришківський рух у Прикарпатті (20-ті роки). 10 років на Буковині успішно діяв загін на чолі з Мироном Штолюком, а у 40-х рр. вибухнув селянський рух під проводом Лук'яна Кобилиці. Не припинялася боротьба західняків-українців і у наступні роки XIX- початку XX ст.

3. Суспільно-політичний і національний рух.

У Наддніпрянщині характерною ознакою першої половини XIX ст. було пожвавлення суспільно-політичних настроїв, які знайшли свій вияв у декабристському русі.

Причинами декабристського руху стали:

– вплив прогресивних європейських ідей, народовладдя, свободи, прав людини, які поширювалися після Великої Французької революції серед інтелігенції та дворянства;

–  усвідомлення значною частиною дворянського офіцерства, що побувало на Заході під час наполеонівських війн, разючого відставання Російської імперії від розвинутих європейських держав.

Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало 100 членів. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала: повалення самодержавства й установлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї, як окрема область. Отже, не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу. Після виникнення у 1822 р. “Північного товариства” у Петербурзі, розпочалася спільна робота цих організацій. Також була укладена угода між “Південним товариством” і “Польським патріотичним +товариством”, члени якого ставили за мету відновлення незалежності Польщі, однак на практиці вона не була реалізована.

Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством об’єднаних слов’ян”, яке виникло у 1823р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів.

“Об’єднані слов’яни” у своїй програмі ставили за мету визволити всіх слов’ян і об'єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись в результаті військового повстання за участю народних мас. Ця організація була також непослідовною у вирішенні українського національного питання: серед слов'янських народів -членів федерації – не згадуються ні білоруси, ні українці.

Після поразки повстанців 14 грудня 1825р. у Петербурзі і 3 січня 1826р. Чернігівського полку на Київщині, декабристський рух було придушено. П’ятьох керівників товариств, у їх числі П.Пестеля, М.Бестужева-Рюміна і С.Муравйова-Апостола (керівників “Південного товариства”) було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями.

Причинами поразки декабристів були відсутність підтримки повстання з боку народу, нерішучість   керівників   повстання, тактика оборони.

Виступ декабристів був першою спробою повалити самодержавство, їх ідеї сприяли розгортанню українського визвольного руху.

На початку XIX ст. в Україні виникають таємні масонські ложі. У 1818р. у Полтаві було засновано ложу “Любов до істини”, а в 1821р. у Києві – “Малоросійське товариство”. Член полтавської ложі В.Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826р. В.Лукашевича було ув’язнено в Петропавлівський фортеці у Петербурзі, після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охранки.

Кирило-Мефодіївське братство. У 1846р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик М.Костомаров, канцелярист М.Гулак і студент В.Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до ноього  входив геній українського народу – Тарас Шевченко.

Програма братства передбачала визволення слов’ян від самодержавного гніту та об'єднання їх в одну рівноправну федеративну державу – Річ Посполиту. Україна, Київ бачились братчикам як центр слов'янського світу. У тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко – шлях революції й повалення царизму.

У 1847р. братство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років.

Значення братства:

  1.  Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.
  2.  Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху.

Суспільно-політичний і національно-визвольний рухи у Наддніпрянщині у 2-й половині XIX - на початку XX ст. У цей період з’явились нові риси, характерні для українського національно-визвольного руху, а саме:

--  виникнення  громадівського руху;

  •  посилення земсько-ліберальної опозиції царизму, проведення масових культурно-просвітніх заходів, що набирали характеру опозиційних виступів;
    •  створення українських національних партій.

На Наддніпрянщині, незважаючи на різні заборони (Валуєвський 1863р., Емський 1876р. укази про русифікацію), у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша громада виникла у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський) виступили за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли майже в усіх великих містах. У 1897р. громади об’єднались у загальноукраїнську організацію, щоб спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку.

Із наступом реакції у 80-тих роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

У другій половині XIX ст. суспільно-політичні рухи формувалися на загальноросійському грунті народництва. Народники вбачали сільську общину основою майбутнього соціалізму.

Наприкінці XIX ст. виникають робітничі організації, які беруть на озброєння основну форму боротьби – страйки. У 1869р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії відбувся перший страйк. Марксистські гуртки та організації, що виникають у цей час, намагаються з'єднати свою ідеологію з робітничим рухом.

Консолідація суспільних течій і рухів привела до виникнення політичних партій, як найвищих форм політичного руху. Строкатість національного складу населення (осілість єврейства, заселення росіянами півдня і сходу), асиміляція і обрусіння українців, негативно позначились на формуванні й діяльності перших політичних партій. РСДРП, БУНД і есери, що мали значний вплив, були російсько-єврейськими за своїм складом. Вони боролись за встановлення демократичного устрою в Росії, нехтуючи національними інтересами українського народу, вороже до нього ставились.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). Майже одночасно виникло ще кілька невеликих за чисельністю, слабких організаційно українських партій: Народна українська партія (1902р.), Українська соціал-демократична спілка (1904р.),Українська демократична партія (1904р.) та інші. Незважаючи на розбіжності, різні спрямування (радикалізм, поміркованість, консерватизм), практично всі українські партії відстоювали у 1905-1907 рр. ідею автономії України у складі Росії, намагались активно використовувати трибуну Державної думи.

Після поразки революції 1905-1907 рр. і наступу реакції майже усі українські політичні партії припинили свою діяльність включно до 1917р. Лише радикально-демократичним діячам вдається у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП), котре стало єдиною діяльною організацією на Наддніпрянщині у цей період.

Суспільно-політичне життя та національний розвиток у західноукраїнських землях. У першій половині XIX ст. зароджується активний український рух у Галичині. Його ініціатором виступає уніатське духовенство. У 1816р. у Перемишлі виникає “Товариство галицьких греко-католицьких священників для поширення письма, просвіти й культури серед вірних на основі християнської релігії”, що ставило за мету поширення серед селян релігійної літератури українською мовою. Під тиском польського духовенства воно змушене було розпуститися. Розгортається друкування книжок українською мовою (граматика, катехізис та ін.) греко-католицькими священиками на Закарпатті.

Важливу роль відіграє гурток “Руська трійця” (1830-1837 рр.), заснований М.Шашкевичем, Я.Головацьким та І.Вагилевичем у Львові. Члени гуртка ставлять собі за мету  перетворення української народної мови на мову літературну. Видаючи альманах “Русалка Дністровая”, гуртківці досягли того, що західноукраїнська інтелігенція стала переорієнтовуватись на народ.

Гуртківці довели, що українська мова може бути літературною.

Під впливом революції 1848р. галицька інтелігенція для обстоювання своїх прав створила політичну організацію – Головну Руську Раду, яка нараховувала 30 осіб. Очолив раду єпископ Г.Яхимович. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та виборення автономного устрою. Організовувались загони української національної гвардії, використовувалась трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. Рада була ліквідована у 1851р. реставрованою австрійською монархією.

Після конституційних реформ 1860 рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1868р. вони засновують громадське товариство “Просвіта”, створюють у Львові клуб “Руська бесіда”. З 1880р. починають видавати газету “Діло”, а у 1885р. створюють політичну організацію – Народну Раду. Основними гаслами народовців були: народність, лібералізм, демократія, федералізм. Нарешті, прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині, І.Франко, М.Павлик, С.Данилевич та ін., у 1890р. створюють першу політичну організацію європейського зразка – Русько-Українську радикальну партію (РУРП). В основу її програми було покладено соціальні ідеї, соборність і незалежність України, видавалися газети “Народ”, “Хлібороб”.

Наприкінці XIX- на початку XX ст. в Галичині виникають нові політичні партії. Найвпливовішою  була Національно-демократична партія, заснована у 1899р., яка переважно захищала інтереси селянства.

На Буковині діяли Руське товариство (1869р.), що  опікувалося питаннями культури та Руська Рада, що представляла українців на виборах. З 1880-х років у цих організаціях набувають ваги українофіли.

4.Українські землі в роки Першої світової війни.

Боротьба за територіальний перерозподіл світу привела до Першої світової війни (1914-1918 рр.). У війні взяло участь 38 країн. 10 млн. людей було вбито, 20 млн. поранено. Війна принесла великі матеріальні збитки. Українські землі не лишились осторонь цієї трагедії. Вони стали центром зазіхань ворогуючих сторін: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. До російської армії було мобілізовано 3.5 млн. українців, до австро-угорської – 250 тис. Українці вбивали один одного за інтереси чужих імперій, а національна справа гинула.

З початком війни українські політики утворили у Львові Головну Українську Раду – міжпартійний блок із метою підтримки Австро-Угорщини у її боротьбі з Росією. Декларацією Ради 1915р. передбачалось створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії, а із земель у складі Австро-Угорщини планувалось утворити автономну область. Рада сформувала легіон Українських січових стрільців (2,5 тис.), який взяв активну участь у воєнних діях в районі Стрия, на перевалах Карпат, на Поділлі, прославився у боях із російською армією.

Одночасно із створенням Головної Української Ради група емігрантів із східних земель (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленевський та ін.) заснували у Львові в 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який ставив за мету створення української держави з конституційним монархом — гетьманом. СВУ вважав доцільним співробітництво з Німеччиною й Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети.

На Наддніпрянщині члени Товариства українських поступовців закликали українців на захист Російської держави. Члени українських соціал-демократів на чолі з В.Винниченком засудили війну. Москвофіли західноукраїнських земель утворили з початком війни в еміграції у Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку.

На окупованій території західноукраїнських земель українці зазнавали репресій, переслідувань, великої руйнації. Край перетворився в руїну.

Війна ще більше загострила політичну та економічну кризу, соціальне невдоволення мас, що неминуче вело до революції. У Російській імперії демократична революція відбулася у лютому 1917р., а в Австро-Угорщині – восени 1918р.

Питання для самоконтролю

1. Який був територіальний поділ і адміністративний устрій українських земель?

2. Зробіть порівняльний аналіз економічного розвитку та соціально-політичної

ситуації в Австро-Угорській і в Російській імперіях.

3. Вкажіть головні фактори, що сприяли національному відродженню

 українського народу.

4. Охарактеризуйте ідеологічну схожість і розбіжність політичних партій на

 Наддніпрянщині та у Західній Україні.

5. Назвіть причини та наслідки Першої світової війни.

6. Згадайте кількість країн, що брали участь у війні.

7. Вкажіть табори, на які поділялися ворогуючі держави. Проаналізуйте як

 вирішувалося питання української державності під час війни?

 

Тема 7.Боротьба за українську державність у 1917-1920 рр.

  1.  Політичне становище в Україні після повалення царизму. Українська

Центральна Рада та її відносини з Тимчасовим урядом Росії.

  1.  Проголошення Української Народної Республіки. Війна більшовицької Росії

проти УНР.

3. ІУ Універсал Центральної Ради. Брестський мирний договір та його наслідки.

4. Українська Держава П.Скоропадського.

5. УНР у часи Директорії. Західноукраїнська Народна  Республіка. Акт злуки

 УНР і ЗУНР 22.01.1919 р.

6. Боротьба за владу в Україні у 1919-1920рр. Причини поразки української

революції.

  1.  Політичне становище в Україні після повалення царизму. Українська Центральна Рада та її відносини з Тимчасовим Урядом Росії .

Російський царизм не витримав випробувань Першої світової війни. Загострення суперечностей привзело до лютневої 1917р. демократичної революції. Самодержавство було знищене. Влада перейшла до рук Тимчасового уряду й Рад робітничих і солдатських депутатів. Активними в петроградських подіях були і українці – солдати Волинського полку. Згодом у Петрограді на початку березня 1917р. утворився Тимчасовий український революційний комітет.

Повідомлення з північної столиці в Україні сприймалося по-різному. Позбувшись шоку, поступово починають включатися в політичне життя різні групи й партії, які формують нові революційні органи. Серед перших була Рада об’єднаних громадських організацій (голова М.Страдомський).

На периферії створюються губернські і повітові комісаріати. Обираються Ради робітничих та селянських депутатів на чолі з меншовиками й есерами.

Не залишились осторонь і представники українських політичних партій. Вони, за ініціативою Товариства українських поступовців, створюють у Києві Центральну Раду.

Формування Центральної Ради. Цей політичний орган був започаткований  4 березня 1917р. До Ради ввійшли представники багатьох українських партій, наукових, освітніх, кооперативних, студентських і військових організацій. Головою було обрано М.Грушевського (у цей час він знаходився в Москві). Заступниками голови стали: Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко, Д.Антонович. Провідна роль у Центральній Раді належала українським партіям соціалістичної орієнтації – соціалістам-революціонерам  (есерам), соціал-демократам та іншим.

20 березня 1917р. Центральна Рада надсилає привітання голові Тимчасового уряду князю Львову, а вже 22 березня вперше у своїй діяльності видає відозву до українців, закликаючи їх творити нове вільне життя, домагатися всіх прав,  зробивши наголос  на впровадженні української мови в усі сфери суспільного життя.

Для чіткого визначення основних стратегічних гасел М.Грушевський наприкінці березня – у першій половині квітня 1917р. публікує серію статей під назвою “Велика хвиля”, в якій пропонує серйозно поставитися до  політичних вимог і на перше місце висуває питання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Росії, автономії на демократичних засадах із міцним забезпеченням прав національних меншостей України.

Що ж сприяло автономістським, а не самостійницьким настроям в українському суспільстві у 1917 р.? Серед головних причин можна визначити наступні:

-однією з найважливіших програмних положень політичних партій і громадських організацій була саме політична автономія;

-неготовність до самостійності українських мас, особливо на Лівобережній Україні;

-серед значної частини української політичної еліти розповсюджувалась думка що  національне питання може вирішити російська демократія;

-не останнім фактором було і те, що український народ декілька століть  перебував під російським пануванням.

З метою кращого використання спалаху політичного ентузіазму, для підтвердження повноважень і підвищення авторитету Центральна Рада скликає 6-8 квітня 1917 р. Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь 1500 представників від 9 губерній України, Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограду На відкритті форуму з привітальними словами виступив М.Грушевський. За його пропозицією було обрано президію з’їзду. Почесним головою з’їзд обрав М.Грушевського.

Після доповідей Д.Дорошенка, Шульгіна, Ф.Матушевського  відбулося їх обговорення. Делегати репрезентували різні громадські, релігійні та професійні організації, в їх виступах звучали як політичні так і гострі соціально-економічні питання.

Головним у роботі Конгресу було питання національно-територіальної автономії. Було обрано новий керівний склад Центральної Ради (голова – М.Грушевський, заступники – В.Винниченко та С.Єфремов).

Конгрес мав велике значення, для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції – національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий період національно-політичних змагань.

Українізація війська. Після роботи конгресу активізуються різноманітні верстви українського народу, розпочинається процес українізації армії. Ще 22 березня 1917 р. в Києві відбулося віче українських офіцерів, а 29 березня за ініціативою М.Міхновського організовується військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка, згодом у Києві створюється перша українська військова частина – полк імені Б.Хмельницького. 5-8 травня 1917 р. відбувся І військовий з'їзд. При Центральній Раді обирається Військовий Генеральний комітет на чолі із С.Петлюрою, розпочинається формування вільного козацтва.

І та ІІ Універсали Центральної Ради. Створення Генерального секретаріату. У травні 1917 р. Центральна Рада зробила спробу знайти спільну мову з Петроградом із питань автономії, утворення Крайової Ради і Крайового комісаріату. Але переговори зайшли в глухий кут. Це призвело до невдоволення в Україні, а делегати II військового з'їзду зажадали від Центральної Ради негайної підготовки Універсалу й проголошення автономії. 10 червня 1917 р. Комітет Ради ухвалив Перший Універсал Центральної Ради, головною ідеєю якого став автономний лад в Україні,  проголошувалось право створити свої органи влади, закони, засуджувалась політика Тимчасового уряду, вищим органом влади в Україні проголошувалась Центральна Рада, звучав заклик до населення створювати підпорядковані Центральній Раді органи влади на місцях.

Прийнявши цей документ, Центральна Рада фактично перебрала державні функції. 15 червня 1917р. вона організовує виконавчий орган – Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком. Це був революційний український уряд. Йому були підпорядковані внутрішні, фінансові, продовольчі, земельні, міжнаціональні справи.

Події в Україні налякали Тимчасовий уряд,  який надсилає до Києва делегацію (Керенський, Терещенко, Церетелі) для ведення переговорів із Центральною Радою. В результаті зустрічі сторони дійшли згоди про вирішення питання автономії, після скликання Всеросійських Установчих зборів і порозуміння Ради з національними меншинами. 3 липня 1917р. це знайшло відображення у ІІ Універсалі Центральної Ради. Але подібне було кроком назад у розвитку національної революції, щоправда, вимушеним, тому що в Україні знаходилися великі підрозділи російських військ, управління перебувало в руках росіян, давалася взнаки зрусифікованість значної частини населення, в тому числі і в Києві.

Тимчасова інструкція від 4 серпня 1917р. Досягнувши згоди з урядом Росії, Центральна Рада ухвалила 29 липня 1917 року “Статут вищого правління України”, в якому йшла мова про остаточне запровадження автономії, підготовку Установчих зборів в Україні і Росії, окреслювалися права і обов'язки Генерального секретаріату. Однак, Тимчасовий уряд із цим не погодився і 4 серпня 1917р. ухвалив “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату в Україні”. Це було порушенням принципів “Статуту”. Згідно інструкції, Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасового уряду, його влада поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську, зменшувалася кількість секретарів з 14 до 7.

Незважаючи на протидію Петрограду, процес національного відродження охоплював широкі маси України. Уже у серпні 1917р. 27 російських дивізій перейшли на бік Центральної Ради. Зростали загони Вільного козацтва.  Однією з помітних подій вересневого життя Центральної Ради став з’їзд представників народів та областей колишньої Росії у вересні 1917р.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва. А згодом в Києві пройшов 3-й Всеукраїнський військовий  з’їзд. Виступаючи на ньому, М.Грушевський закликав перейти до творення української держави – Української Народної Республіки.

2. Проголошення Української Народної Республіки.

Війна більшовицької Росії проти УНР.

Після жовтневого перевороту 1917р. у Петрограді змінилася політична ситуація і в Україні.

За ініціативою Центральної Ради у Києві було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні. Рада не підтримала російських більшовиків і в київському конфлікті між військами Київського військового округу, місцевими більшовиками й Радою, остання зуміла перебрати владу у свої руки. Лише в Донбасі, та на кілька днів у Вінниці, Кам’янець-Подільському, Проскурові, Рівному та Луцьку більшовики встановили радянську владу.

Під тиском життєвої дійсності, Центральна Рада йде на рішучий крок і 7 листопада 1917р. видає III Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією. В документі була означена територія УНР з 9 губерній: Волинь, Київщина, Катеринославщина, Поділля, Полтавщина, Харківщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), Чернігівщина. Щодо приєднання до УНР частини Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній та областей, де більшість населення було українським, то це питання переносилося на майбутнє і передавалося “зорганізованій волі народів”.

Значне місце у ІІІ Універсалі займала програма соціально-економічних і політичних реформ – націоналізація землі, 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, місцеве самоврядування, свобода слова, друку, віри, зібрань тощо.

Гарантувалося негайне проведення мирних переговорів  з метою виведення України зі стану війни, проголошувалася необхідність судової реформи, ліквідація смертної кари та оголошення амністії для політв’язнів, права національних меншин, що мешкають в Україні.

Одночасно керівники ЦР, проголошуючи УНР, замість того, щоб  остаточно  відокремитися від Росії, закликали допомогти Росії, щоб “уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Але чи була сама російська демократія готовою до федерації? Не була. Це була помилка М.Грушевського та його однодумців. В цьому проявилася політична природа ЦР із її романтичними мріями автономізму та федералізму. Вона так і не змогла позбутися цих помилок до кінця свого існування.

Конфлікт між Петроградською Радою народних комісарів і Українською Центральною Радою. Більшовики України й Росії розпочали послідовний наступ проти зростаючого українського руху, готуючись до збройного перевороту. Та їх планам не вдалося здійснитися. Війська ЦР оточили змовників, роззброїли їх і вислали в Росію. Згодом, наприкінці листопада 1917р., київські більшовики організували страйк 20 тис. робітників, провели крайовий з’їзд своєї партії за участю представників Петрограду. Та ще далі пішла Рада Народних Комісарів Росії, яка надіслала Центральній Раді 4 грудня 1917р., втручаючись у внутрішні справи держави, ультиматум, звинувачуючи останню у небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (але ж з'їзд відкрився 4 грудня), в дезорганізації фронту, в роззброєнні радянських частин, у підтримці на Дону генерала Каледіна. Закінчувався цей документ погрозою, що у випадку неприйняття зазначених вимог протягом двох діб, РНК буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської більшовицької влади в Росії та Україні.

Але Генеральний секретаріат відкинув будь-які намагання російських більшовиків і поклав відповідальність за розв’язання українсько-російської війни на РНК. Остання, розпочавши пропагандистську роботу, ввела російські війська на територію України. 9 грудня перші ешелони прибули до Харкова. Це місто стало їх форпостом. Там було встановлено жорстокий режим політичного терору.

І Всеукраїнський з’їзд Рад. Майже одночасно активізували свої дії київські більшовики. Вони вирішили усунути Центральну Раду з політичної арени за допомогою контрольованого ними виборчого процесу і через скликання 4 грудня Всеукраїнського з’їзду рад захопити владу у свої руки. Однак, через нестачу голосів цей маневр їм не вдався, згодом члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським (124 особи з 49 рад) переїздять до Харкова, об’єднуються з делегатами III з’їзду Рад Донецького й Криворізького басейнів і нашвидкоруч проводять свій з'їзд рад під охороною росіян 11-12 грудня 1917р.

Цей, так званий “з’їзд” схвалив переворот у Петрограді і політику РНК, у тому числі і її ультиматум, проголосив УНР радянською республікою, частиною федеративної Росії та обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет. 17 грудня 1917р. більшовиками було сформовано Народний секретаріат, який відразу ж оголосив про поширення в Україні декретів РНК.

Тим часом із Росії прибували нові військові частини, захоплюючи Донбас і південь України. УЦР і Генеральний секретаріат роблять спробу захистити Україну. 15 грудня організовано Особливий комітет оборони України (М.Порш, С.Петлюра, В. Єщенко), 18 грудня полковник Капкан очолив військо УНР, трохи пізніше прийнято рішення про формування української армії на засадах добровільності. Але більшовики, ламаючи  героїчний опір  українців, через Крути, які обороняли студенти й гімназисти, просувалися до Києва.

3. IV Універсал Центральної Ради. Брестський

мирний договір та його наслідки.

Невдачі на фронті змусили Центральну Раду активізувати пошуки мирних взаємовідносин із державами Четверного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина). В середині грудня 1917р. ці країни погодилися на участь у мирних переговорах делегації УНР і до Брест-Литовська відїхали дипломати на чолі з В.Голубовичем. Вони, хоч і не мали досвіду ведення переговорів, але, як свідчать джерела, виявили велику активність, захищаючи національні інтереси. Українські дипломати, виявляючи гнучкість і принциповість, домоглися визнання їх повноправною й окремою політичною стороною. Це підтвердили як представники Четверного Союзу, так і  керівник російської делегації Л.Троцький, заявивши, що делегація УНР виступає як самостійна. Однак переговори затягувалися.

А в цей же час над молодою УНР нависла загроза бути окупованою військами більшовицької Росії, які, долаючи опір, підійшли до Києва. Складність переговорного процесу в Бресті, обстріл столиці солдатами Муравйова, більшовицький заколот на “Арсеналі” змусили Центральну Раду і Генеральний секретаріат зробити рішучі кроки і проголосити на засіданні Малої Ради 9 (22) січня 1918р. IV Універсал – віховий документ в історії українського народу. Україна була проголошена незалежною й суверенною республікою.

Брестський мир.Здійснилася віковічна мрія українців мати свою державу. Але народжувалась вона у великих муках. У Києві склалося вкрай напружене становище. Більшовики з дня на день могли зайняти столицю. Відбувається зміна уряду. Замість В.Винниченка головою стає В.Голубович і терміново відправляє делегацію на мирні переговори до Бреста. Посилаючись на IV Універсал, українські делегати відкинули спробу Троцького усунути їх від переговорного процесу. 27 січня або 9 лютого 1918р. за новим стилем був підписаний мирний договір між УНР та Центральними державами. Сторони обумовили кордони України, встановлення дипломатичних відносин, а також економічних зв'язків. УНР звернулася до Німеччини й Австро-Угорщини з проханням надати їй допомогу в боротьбі з більшовицькими військами, що в цей час зайняли Київ і почали наводити свої порядки.

Завершення діяльності Центральної Ради. Зразу ж після підписання мирного договору, війська Німеччини, згодом і Австро-Угорщини вступили на територію України. Разом із ними до Києва повернулась Центральна Рада. Та прихід чужинців викликав складну політичну ситуацію.

Згодом союзники повели себе як завойовники. Незважаючи на те, що Центральна Рада негативно поставилась до грубого втручання німців у внутрішні справи України, розпочала аграрну реформу, а 22 березня 1917р. запровадила українську символіку, вона все ж не змогла підняти свого авторитету. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні перетворення і прагнула утвердження сильної влади. Цього ж хотіли німці та австрійці, які, опираючись на Українську народну громаду (великі землевласники, російська бюрократія), та на військових на чолі з П.Скоропадським, здійснили 29 квітня 1918р., в день, коли Центральна Рада прийняла проект Конституції УНР, державний переворот.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, для якого були характерні сильні і слабкі сторони; до останніх слід  зарахували відсутність політичного й державного досвіду, захопленість автономізмом і федералізмом, культурницькою діяльністю,  а не вирішенням нагальних соціально-економічних проблем і розбудовою боєздатного регулярного війська.

4.Українська держава П.Скоропадського.

П.Скоропадський, нащадок старовинного козацького роду Скоропадських, народився у 1873р. Дитячі роки провів у родинному маєтку на Полтавщині, був наближений до царського двору, в роки Першої світової війни почергово командував полком, дивізією, армійським корпусом, був організатором в Україні Вільного козацтва.

В ніч на 30 квітня 1918р. під його контроль перейшли всі найважливіші урядові інституції. Тоді ж П.Скоропадський підписав “Грамоту до всього українського народу”, в якій проголошувалась його ідеологічна платформа. Нею ліквідовувалася Центральна Рада, її уряд, земельні комітети. Українська Народна Республіка перейменовувалася на “Українську державу”. В “Грамоті” було зазначено, що переворот дав можливість побудови нової за формою української держави, яка встановить стабільний політичний лад, що ґрунтується на засадах приватної власності і зуміє забезпечити національне відродження. Державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішувати український Сейм. А на початках законодавча й виконавча влада мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в “Законі про тимчасовий державний устрій України”. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником. Він мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Це свідчило, що на зміну демократичній формі управління приходить авторитарна.

Гетьману вдалося сформувати кабінет міністрів, головою якого було призначено Федора Лизогуба - голову земства Полтавської губернії, міністром закордонних справ – Дмитра Дорошенка (історика, який у роки Першої світової війни був генерал-губернатором Галичини та Буковини, а згодом членом Центральної Ради), міністром освіти та мистецтва – кадета Миколу Василенка, міністерство юстиції очолив син етнографа П.Чубинського, професор криміналістики Харківського університету М. Чубинський.

Внутрішня та зовнішня політика П.Скоропадського. В Україні була відроджена російська схема територіально – адміністративного устрою, посади губернаторів замінено на губернських і повітових старостів, міську і повітову міліцію замінено на державну варту, перевибори до органів місцевого самоврядування проводились на підставі майнового цензу. Було переформовано військові частини. Найбоєздатнішими були окрема Запорізька і Сердюцька дивізії, переформований полк Січових Стрільців, дивізія Сірожупанників, йшов подальший процес організації козацтва. У липні 1918р. міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу і військові прапори українського флоту. Так було сформовано 60-тисячну регулярну армію.

Павло Скоропадський запровадив гривню, заснував низку українських банків. За доби гетьманату посилено дисципліну на виробництві, скасовано 8-годинний робочий день. Певних успіхів було досягнуто в культурі та освіті: функціонувало понад 150 українських шкіл; створено державні університети у Києві і Кам’янець-Подільському (ректор І.Огієнко); відкрито Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, театр драми й опери та ін.

14 листопада відбулася урочиста церемонія відкриття Української академії наук, президентом якої став В.Вернадський. Було також проголошено закон про Українську автокефальну православну церкву.

Уряд Павла Скоропадського розширив міжнародні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Францією, Англією, Росією.

Водночас розпочався наступ на революційну демократію, була проведена консервативна аграрна реформа, зорієнтована на великих землевласників і буржуазію. Це відштовхнуло від влади селян, національну інтелігенцію, робітників, які розпочали активну боротьбу як проти німців, так і проти П.Скоропадського.

Чаша терпіння опозиції переповнилась після 14 листопада 1918р., коли гетьман опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Для виконання цього завдання було створено уряд проросійської орієнтації. Подібні дії ще більше загострили ситуацію в Україні і привели до краху Гетьманщини в грудні 1918р.

5. УНР у часи Директорії. Західноукраїнська Народна республіка.

Акт злуки  УНР і ЗУНР. 22.01.1919 р.

Директорія та її політика. Восени 1918р. в умовах загострення кризи, активізували свою діяльність українські політичні партії. Ще в серпні 1918р. вони організували Український національний союз (УНС), головою якого став В.Винниченко. На базі УНС для боротьби з гетьманом 14 листопада у Києві була утворена Директорія (В.Винниченко – голова, С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський). Вона і розпочала підготовку до повстання, звернувшись до населення із відозвою підніматися на боротьбу проти П.Скоропадського. На бік повстанців переходили війська гетьмана, їх армія поповнювалась селянськими загонами. Розгортанню наступу сприяло невтручання німецьких військ. Після підписання 17 листопада 1918р. угоди між Директорією та німцями, останні дотримувалися нейтралітету.  Залучившись підтримкою у Білій Церкві корпусу Січових Стрільців, який очолював Євген Коновалець, війська Директорії 18 листопада 1918р. в бою під Мотовилівкою ( за 30 км від Києва) завдали поразки гетьманським частинам. Після перемоги сили повстанців швидко зростали і просувались до столиці. 14 грудня 1918 р. вони вступили до Києва, а П. Скоропадський разом з  німцями назавжди залишив Україну. Згодом переможці на Софіївському майдані провели військовий парад.

Згідно домовленості Директорія після перемоги формально повинна була скласти свої повноваження. Але, відновивши Українську Народну Республіку, вона відмовилась від передачі влади Центральній Раді, мотивуючи це тим, що остання скомпрометувала себе і  втратила підтримку народних мас.

26 грудня 1918 р. Директорія прийняла Декларацію, в якій проголосила себе тимчасовою революційною верховною владою. Згідно Декларації розпускались органи  місцевого самоврядування, скасовувалися всі закони і постанови  гетьманщини. Водночас відновлюється республіканська форма правління, призначається Рада Народних Міністрів на чолі з соціал-демократом В.Чехівським (відомо п’ять урядів Директорії; окрім уряду В.Чеховського, існували ще уряди С.Остапенка, Б.Мартоса, І.Мазепи і В.Прокоповича).

В країні запроваджується право на страйки і маніфестації, на  укладання колективних трудових договорів, встановлюється 8-годинний робочий день, проводиться аграрна реформа, було відновлено національно-персональну автономію.

В основу розбудови країни покладено так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на місцях мала належати трудовим радам робітників та інтелігенції без участі багатих. В.Винниченко на “Державній нараді” 16 січня 1919 р. визначив курс на шлях державного будівництва , серед основних його напрямків були:

  •  курс Директорії на скликання Трудового конгресу;
  •  встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад;
  •  встановлення військової диктатури .

Питання диктатури викликало суперечки між багатьма  політичними і військовими діячами УНР. С.Петлюра висловився і проти диктатур, і проти рад. Більшість підтримала створення Трудового конгресу.

Політичні розбіжності, що мали місце на початку діяльності Директорії, особливо між її лідерами В.Винниченком і С. Петлюрою, відсутність єдиних поглядів у політичних партіях, а також національний і соціальний максималізм Директорії наприкінці 1918 – на  початку 1919р. виклакали значні труднощі і проблеми у житті країни у майбутньому.

Трудовий конгрес. Криза, яка охопила українську демократію відчутно проявилася і в роботі Трудового конгресу (23–28 січня 1919 р.). З 593 депутатів, передбачених виборчим законом, на конгресі працювало 400. Найбільшими фракціями були есерівська і селянська. Депутати  сповідуючи ідею суверенності  УНР. були поділені в питаннях соціально- економічної орієнтації держави. Одні вбачали в ній демократичну, правову республіку, інші орієнтувались на соціалізм. Але навіть такий підхід дозволив досягти в роботі форуму певних успіхів:

  •  він дав змогу українському політикуму  перевірити і  уточнити свої позиції;
  •  вдалося, хоча і в загальному, скоординувати внутрішню і зовнішню політику;
  •  було обговорено і прийнято  тимчасову Конституцію УНР;  
  •  депутати урочисто обговорили і затвердили питання Всеукраїнського значення - Акт злуки Української  Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) від 22 січня 1919 р.
  •  вперше Наддніпрянська Україна об”єдналася з Західною Україною, вперше було створено єдину Українську Державу.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) виникла внаслідок революційних подій  у Галичині у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р.

13 листопада 1918 р. Українська Народна Рада  прийняла тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорщини, було визначено склад Державного секретаріату ( уряду) – голова К.Левицький, герб країни – золотий лев на синьому тлі, державним прапором став блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став Є.Петрушевич.

Уже з перших днів свого  існування ЗУНР пройшла через низку серйозних випробувань, одним з яких була війна з поляками.

Не маючи змоги довго утримувати Львів, українці залишили його і відступили аж до Станіслава ( теперішній Івано-Франківськ). Розпочинаються переговори з наддніпрянцями, які закінчилися об’єднанням українських земель обох регіонів. ЗУНР тимчасово передала законодавчу і виконавчу владу Директорії, ставши Західною областю Української Народної Республіки.

Але, на жаль, ця історична подія мала символічний характер і до справжнього обєднання не дійшло, хоча це зближення дало певні практичні наслідки.

Друга російсько-українська війна. Як і в ХУП ст. молода демократична держава відчула на собі тиск старих, добре знайомих сусідів - Росії і Польщі та країн Антанти.

Першими, використавши “троянського коня” – “Тимчасовий робітничо-селянський уряд” (проросійський), більшовицька Росія заявила, що більше не визнає УНР як суверенну незалежну державу, і розпочала проти неї другу війну  протягом одного року.

Соціалістичний уряд В.Чехівського навіть не сподівався, що небезпека може прийти з боку північного сусіда, якому він симпатизував і навіть у грудні 1918 р. сподівався на його підтримку. Всі спроби Директорії домовитися дипломатичним щляхом були марними. Нота УНР РНК Росії  викликала здивування наркома Чечеріна, який заявив, що “війська  Радянської Росії в Україні немає, що боротьба тут ведеться поміж військом Директорії та  Українського радянського уряду, який вважається цілком незалежним”. Насправді ж це була війна Росії проти УНР, війна за допомогою якої  Ленін планував використати сировинно-продовольчу базу України для врегулювання своїх економічних проблем. Водночас,  він хотів скористатися українською територією, як трампліном для втілення у життя розробленої ним  теорії світової соціалістичної революції, яку російські більшовики  планували експортувати через Україну в Західну Європу.

Оскільки, ні заяви Директорії, ні дипломатична місія УНР на чолі з С. Мазуренком до Москви не дали позитивних результатів, Директорія проголосила 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Поки тривали перемовини, радянські війська успішно просувалися на захід. І навіть підписана мирна угода між обома державами, проти умов якої виступив С.Петлюра, не дала УНР позитивних результатів. 5 лютого 1919 р. Червона армія вдруге заволоділа Києвом. Директорія покинула столицю, залишаючи місто за містом.

Антанта і УНР. Спроба налагодити стосунки з Антантою і отримати від неї допомогу у боротьбі з більшовиками не мала результатів. Остання орієнтувалася на відновлення “єдиної і неподільної” Росії  і висунула українцям свої вимоги. Французи, які знаходилися в Одесі, домагалися, щоб українську армію підпорядкувати їхньому мандуванню, під контроль Франції повинні були перейти фінанси і транспорт, потрібно було  оновити склад Директорії, звільнити соціал-демократів, в тому числі В.Винниченка і С.Петлюру, вирішити  справу державної незалежності України на Паризькій конференції, а на час війни – перейти під протекторат Франції.

Це було грубим втручанням у внутрішні справи УНР, а усунення цих діячів привело б до самоліквідації Директорії.В таких умовах українська справа заходила все більше у глухий кут. Оточена ворогами з усіх боків, без жодного союзника у світі, Україна втрачала позиції.  Відмовившись від займаних посад, відїздять за кордон В.Винниченко, М.Грушевський та багато інших.

Наодинці з проблемами залишився С.Петлюра, який очолив Директорію і щоб не ускладнювати відносин з Антантою, виходить з  лав  УСДРП. Таким чином він стає не тільки центральною постаттю українського політикуму, а й символом боротьби за збереження  Української держави. Він послідовно дотримувався принципу, що тільки у суверенній державі можна створити вільне життя зі справедливим політичним та економічним порядком.

Але сили Директорії танули, зростало дезертирство, занепадала дисципліна  у військах, командування Антанти, на яку зробив ставку новий уряд  С.Остапенка, не давало допомоги, висуваючи нові вимоги. В цих умовах уряд С.Остапенка, як антантофільський, втратив сенс існування і постало питання його замінити через те,що він не приніс користі українському народові. Зробивши ставку на французів, він обійшов стороною  радикалізацію народних мас, не використав їх у боротьбі з більшовиками, які відкинули Директорію аж на волинські землі, де дуже швидко зявляться польські війська.

Рівненський період Директорії. Зупинившись у Рівному, С.Петлюра реорганізовує Директорію. Є.Петрушевич і П.Андрієвський переїхали до Станіслава. . Вийшов зі складу Директорії і Ф.Швець. В ній залишилися С.Петлюра, А.Макаренко, один представник від ЗУНР і по  одному члену від УСДРП і УПРС. Визначалися функції Директорії та її відносини з новим урядом Б.Мартоса, що почав працювати у Рівному з 9 квітня 1919 р. Це була не тільки зміна влади,   а відчутна зміна політичного курсу. Б.Мартос відмовився від допомоги Антанти і звернувся з декларацією до українського народу стати на захист рідної землі від російських зазіхань. Але невдоволені політикою уряду С.Петлюри, В.Оскілко і його оточення стягували до міста війська і 29 квітня 1919 р. підняли заколот. Натомість армія не підтримала заколотників. Незважаючи на це, Директорія евакуювалася до Здолбунова, а згодом до Радивилова.

Все ж таки сили українського  війська танули. Йому довелося воювати на два фронти – проти більшовиків і поляків, які захопили  значну частину Волині. Не в кращому становищі перебували галичани, які відступили  під ударами поляків у трикутник між Збручем і Дністром. Але, здійснивши реорганізацію армії, війська Директорії зуміли вирватися з оточення, перейти в контрнаступ на червоних і досягти  лінії Проскурів-Староконстантинів-Кам’янець-Подільський.

Згодом, армія УНР об’єдналася з Українською Галицькою Армією і спільними зусиллями 12 серпня 1919 р. розпочала наступ на Київ, який 30 серпня 1919 р. було визволено. Але наступного дня до столиці зі сходу зайшло білогвардійське військо Денікіна. Щоб не загострювати ситуацію і уникнути кровопролиття, Директорія покинула Київ. Вона сподівалася на майбутню спільну з Денікіним боротьбу проти більшовиків.

У вересні 1919 р., незважаючи на поради У.Черчілля підтримувати український національний рух, білогвардійці відмовилися від наступу на Москву і розпочали війну проти УНР. Українці опинилися у складному становищі, між трьох вогнів – більшовиків, денікінців і поляків. Четвертою загрозою для них стала епідемія тифу.

Партизанський “Зимовий похід”. У цій скрутній  ситуації С.Петлюра призначає командувачем  армії генерала М.Омеляновича-Павленка, а сам розпочинає у Варшаві переговори з поляками. 6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї було вирішено розпочати партизанські походи по тилах ворога, які увійшли в історію під назвою “Зимового походу”. Це був героїчний партизанський рейд. Його метою було підтримати бойовий дух українців і продовжити збройний опір. Рейд проходив і по території теперішньої Рівненщини, через Костопіль, Сарни та інші міста і села. Як вказував тодішній голова уряду І.Мазепа,  під час походів “...армія ні разу не схилила  національного прапора.Зберегла себе морально і фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні”. Похід закінчився на початку травня 1920 р.

Поки відбувався  “Зимовий похід”, С.Петлюра заручився підтримкою Польщі, підписавши у другій половині квітня 1920 р. Варшавський договір, згідно якого:

  •  поляки визнавали незалежність УНР і її Директорії на чолі з С.Петлюрою;
  •  зобовязались не підписувати ніяких угод з третіми країнами, вороже налаштованими до України;
  •  визначалися кордони між УНР  і Польщею. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, 7 повітів Волині;
  •  сторони погодилися забезпечувати національно-культурні права українців і поляків;
  •  воєнні дії повинні були проходити тільки під польським командуванням;
  •  економічне життя і залізниці підпорядковувалися Польщі;
  •  Україна зобовязувалася  постачати польському війську харчі і фураж.

Уряд І.Мазепи сприйняв  це негативно і подав у відставку. Його  замінив В.Прокопович. Вкрай незадоволеними договором були галичани.

Угода дозволила армії УНР весною 1920р. повернутися до Києва внаслідок наступу поляків проти більшовицької Росії, хоча стримати наступ червоної 1-ї кінної армії об'єднані сили не змогли. Ініціатива перейшла до більшовиків, які  витіснили війська Української Народної Республіки й Польщі з України. Уряд УНР на чолі з А. Лівицьким залишив українські землі, переїхавши у Тарнув (Польща).

Ризький мирний договір (березень 1921р.) Радянської Росії і Польщі поклав край добі Директорії й Українській Народній Республіці. І хоча втримати незалежність України не вдалося, все ж таки українська демократична державність заявила про себе на повний голос.

Протягом першої половини 1920-х рр. український народ продовжував збройну боротьбу проти російських більшовитських окупантів. На території радянської України діяли повстанські загони та з'єднання , що завдавали відчутних втрат ворогові (максимальна загальна чисельність до 100 тис. осіб). Найбільш активними були повстанські групи Холодноярської республіки (сучасна Черкаська обл.) під командуванням братів Чучупаків, загони отаманів А.Гулого-Гуленка, Ананія Волинця, Данила Терпила (Зеленого), Марусі Соколовської та ін. Останній судовий процес над керівником українського повстанського руху того часу  відбувся 1929р. у Черкасах. Більшовицький суд виніс вирок смерті отаману Мамаю, колишньому професору гімназії Якову Щириці, який успішно діяв у 1920-х роках проти підрозділів Червоної армії в Наддніпрянщині.

Ці люди, які врятували честь нації та забезпечили безперервність українського національно-визвольного руху, дотепер не визнані сучасною посткомуністичною владою України.

Причини поразки української революції. Чому ж зазнала поразки українська революція? Що підточило її сили? Чи в цьому винні зовнішні сили, чи сам український народ і його еліта та провідники?

Можна стверджувати, що основними причинами були:

  •  порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя;
  •  недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація;
  •  відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище;
  •  слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників;
  •  відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею;
  •  надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою;
  •  важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії.

Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління  на більшості українських земель .Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть українські політичні партії, що діяли у роки революції.

  1.  Розкажіть про українізацію війська у 1917 р. та про зїзд народів Росії у Києві.
  2.  М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Міхновський – лідери УНР та

української національної демократії.

4. Чотири Універсали УЦР.

5. Січневі 1918 р. події під Крутами.

  1.  Проект Конституції УНР. Символіка УНР.
  2.  Причини поразки та значення Центральної Ради.
  3.  Здобутки держави П.Скоропадського в українізації.

9. Директорія та її діяльність у 1919-1920 рр., у т.ч., на Рівненщині.

  1.  Повстанський селянський рух проти більшовиків у 1918-1920 рр.

Нестор Махно.

11.ЗУНР. Українська Галицька Армія та її боротьба за незалежність України.

  1.  Україна у планах іноземних держав. Підсумки боротьби за українську

державність.

Тема 8.

Україна у міжвоєнних 1920-1930-х роках

1. Нова економічна політика (НЕП) та українізація.

2. Особливості більшовицького соціалістичного будівництва та їх трагічні

   наслідки.

3. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Цей період увійшов в історію України як найтрагічніший. З перемогою більшовиків в Україні формально утвердилась радянська влада, однак, фактично влада належала партії, яка здійснювала диктатуру. Антидемократизм і терор стали головними формами й методами суспільно-політичних відносин.

1. Нова економічна політика (НЕП).

Політичний та економічний крах змусив Леніна у 1921р. перейти до “нової економічної політики”, що означало часткове повернення до капіталізму, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави.

Суть НЕПу: запровадження ринкової системи та допущення елементів держкапіталізму; розвиток усіх форм кооперації; госпрозрахунок; денаціоналізація; матеріальна зацікавленість; заміна продрозверстки (насильне відбирання продовольства) продподатком, плановість народного господарства та ін.

НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927р. оброблялося уже на 10% землі більше, ніж у 1913р.

Водночас закріплюється централізоване правління радянськими республіками.

Українізація. 30 грудня 1922р. утворюється СРСР, який згодом переростає у більшовицьку імперію. У 1923р. РКП(б) приймає програму коренізації. Більшовики шукають опори серед національних меншин. Формуються віддані кадри  будівників соціалізму. В УСРР ця політика отримала назву “українізації”.

“Українізація” у 1920-х рр. допомогла зробити значний крок вперед в освіті, культурі, науці. Переводиться на українську мову діловодство. Виходять книжки (50%), газети (90%) українською мовою. 80% загальноосвітніх шкіл стають україномовними. З 24% до 57% зростає рівень писемності за 10 років. Діють 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та інших шкіл. Створюється “Вільна академія пролетарської літератури” (1925р.), функціонує Українська Академія Наук, відроджується Українська автокефальна православна церква (1921р.). Повертається значна частина емігрантів (М.Грушевський).

Політика “українізації” посилює позиції прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв). Москва кваліфікує їх, як ворожі “ухили”, починає боротьбу з метою їх “нейтралізації”. У 1929 році ОДПУ заарештовує 45 членів вигаданої “Спілки визволення України”2 і репресує їх у 1930р. Розпочинається  згортання “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських театрів та введення у 1938 р. обов’язкового вивчення російської мови в усіх школах).

2. Особливості більшовицького соціалістичного будівництва

та їх трагічні наслідки.

У 1929р. ВКП(б) відходить від НЕПу, розпочинаючи  будівництво соціалізму, керуючись ленінським планом, розробленим смертельно хворим вождем. Ленінський план, як гласять офіційні документи того часу,  містив: індустріалізацію, колективізацію, культурну революцію.

Індустріалізація передбачала створення економічної основи соціалізму, його матеріально-технічної бази. В СРСР в роки першої (1928-1933 рр.) та другої (1932-1937 рр.) п’ятирічок до ладу стало 6 тис. об’єктів, в тому числі в Україні – 600. Промислове виробництво республіки зросло у 7 разів порівняно з 1913р.; вона перетворилась з аграрної в індустріально-аграрну. Промисловість України розвивалась переважно на Лівобережжі. Правобережжя ці процеси захопили значно менше.. Пріоритет належав виробництву сировини, а не готової продукції, що негативно  позначалося на життєвому рівні населення. Урбанізація міст (чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, та інші проблеми. Формувалась залякана репресіями особистість, яка  пристосовувалася до умов насильницького тоталітарного режиму.

Колективізація передбачала переведення селянства від індивідуального господарства до колективного виробництва. Колгоспи були необхідні для проведення індустріалізації, як зручна форма експлуатації та викачування коштів, що досягалось шляхом пограбування села.

Курс на “суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу” поклав листопадовий (1929р.) пленум ЦК ВКП(б). Колективні господарства створювались насильно, під загрозою репресій, широко використовувався досвід “воєнного комунізму”, набутий більшовиками у роки громадянської війни. Було розкуркулено 200 тис. селянських господарств.

Наприкінці 1932р. в УРСР налічувалось 70% селянських колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Продуктивність праці “колективних” селян була низькою, оскільки майже весь урожай вилучався державою для хлібозаготівель. У 1932-1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом, для того, щоб зламати волю українського народу, колонізувати його. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять бл. 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Лише напередодні війни сільське господарство почало виходити на рівень продуктивності, що існував до початку проведення суцільної колективізації.

За часів будівництва соціалізму утверджується сталінський тоталітарний режим (диктатура), збільшується адміністративний апарат – його опора. Кількість службовців зросла з 1928р. по 1940р. майже у 4 рази. Вони слухняно виконують волю вождя.

Уся влада концентрується в Москві, Україна втрачає ознаки суверенності. Центральне місце у партійно-бюрократичному апараті належить репресивним органам, які поставили під контроль усе суспільство. У республіку прибувають тисячі російських функціонерів-колонізаторів.

Сформульована Сталіним “теорія” загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей. Чим більшими були здобутки соціалізму – тим більше з’являлось “ворогів народу”3.

Щорічно   у  355 таборах   ГУЛагу СРСР, заснованих   вперше   В.І.Леніним ще у

1918 р., “перевиховувалось” приблизно 8-10 млн. осіб – “ворогів народу”.

Репресивний апарат працював із перенапруженням. Заарештованих піддавали тортурам; не витримуючи катувань, вони давали зізнання, яких вимагали кати, і на себе, і на своїх знайомих. Розстріли здійснювались відразу після оголошення вироку, без права на помилування. Людей, бувало, засуджували групами. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%) членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК ЛКСМУ. Необґрунтовані репресії захопили робітників, селян, інтелігенцію.

5 грудня 1936р. затверджується сталінська Конституція СРСР – конституція переможного соціалізму, а 30 січня 1937р. – Конституція УРСР, до якої увійшли положення союзної конституції. Тоталітаризм сталінщини перекреслив демократичність конституції. Закони СРСР були обов’язковими на території республіки.

Соціальна незахищеність, жорстокість тоталітарного режиму понівечили долі мільйонів людей, гинула їх віра у добро, світлі ідеали, майбутнє. Ті, кого обминула трагічна участь, мусили пристосовуватись до нав’язаних режимом ідеологічних догм, слухняно їх наслідувати й коритись.

3. Західноукраїнські землі.

Територія західноукраїнських земель, яку населяли 7 млн. українців, входила до різних держав. Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі, Північна Буковина і придунайські землі – Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Іноземна адміністрація на всіх землях , окрім Закарпаття, здійснювала колонізаторську й асиміляторську політику. Землі роздавали поневолювачам, переслідувалась українська мова, культура. Під тиском дискримінації, у пошуках кращої долі частина українців емігрувала до Америки і навіть далекої Австралії.

Українське населення піднімалось на боротьбу проти гнобителів, яку очолювали політичні партії та громадські організації.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Заснована як Компартія Східної Галичини у лютому 1919р. 3 червня 1921р. увійшла до складу Компартії Польщі. У жовтні 1923р. перейменована в КПЗУ. У 1938р. виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск КПЗУ як “фашистських агентів”. Усі її члени репресовані.

Українська військова організація (УВО). Заснована в 1920р. колишніми членами української галицької армії. Діяла нелегально, головний метод боротьби – терор. Вчинила низку замахів на польських діячів. Після виникнення у 1929р. ОУН, приєдналась до неї. Лідер – Є. Коновалець.

Українська соціал-демократична партія (УСДП). УСДП у 1923р. заявила про перехід на радянську платформу, тобто підтримала Радянську  Україну, що призвело до ліквідації партії. Наприкінці 1928р. УСДП відновила свою діяльність. До голодомору 1932-1933 рр. залишалась на старих позиціях. Лідери – М.Ганкевич, В.Старосольський.

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Заснована у липні 1925р. у Львові. Лідер Д.Левицький. В партії було чимало прихильників СРСР у зв’язку з процесом “українізації” у  Радянській Україні. Деякі члени УНДО заснували Українську партію праці з виразнішою орієнтацією на СРСР. Лідер – В.Будзиновський. Після голодомору 1932-1933 рр. в Україні радянофільські настрої згасли.

Українська соціалістична радикальна партія (УСРП). Українська радикальна партія. Лідери – Л.Бачинський, І.Макух. У 1926р. об’єдналися з організацією українських соціалістів-революціонерів на Волині, змінивши назву на УСРП. Виступили проти орієнтації як на СРСР, так і на еміграцію на чолі з Є.Петрушевичем.

Організація українських націоналістів (ОУН). ОУН виникла наприкінці січня  1929р. на з’їзді у Відні. Ідеологами ОУН стали Д.Донцов та В.Липинський. Головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного націоналізму”. Значною мірою спиралася на студентство, діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських урядовців. У 1929-1938 рр. ОУН очолював Є. Коновалець.

Українська католицька партія (УКП). Частина греко-католицького духовенства, яка підримувала УНДО, протягом кількох років називалася “Українською християнською організацією” (УХО) та “Українською католицькою організацією” (УКО). У 1923р. була утворена УКП. Проводила угодовський курс щодо Польщі, підтримувала П. Скоропадського як кандидата на українську владу. У 1936р. була розпущена. Лідери – О.Назарук та Г.Хомишин.

Активізація національно-визвольного руху на Закарпатті призвела до того, що 11 жовтня 1938 р. Закарпаття від Чехословаччини отримало автономію. Виникло територіальне державне утворення під назвою Карпатська Україна.

Уряд, очолюваний Августином Волошиним, розпочав активну розбудову держави. Проводиться українізація освітньої системи, видавничої справи та адміністрації, налагоджується робота  промисловості, транспорту, торгівлі. За активної допомоги ОУН формуються збройні сили молодої держави – Організація оборони “Карпатська Січ”, ака нараховувала 5 тис. бійців. Провідні оунівці Михайло Колодзінський, Роман  Шухевич ( майбутній командир УПА), Зенон Коссак та ін. увійшли до Генерального штабу Карпатської Січі. Це занепокоїло  Угорщину, яка претендувала на ці території, та  Польщу, що боялася посилення українського національно-визвольного руху в безпосередній близькості від своїх кордонів. З метою послаблення українських впливів поляки проводили диверсійні акції на території Карпатської України. Спецпідрозділи польської військової розвідки, переодягнувшись в уніформи січовиків, тероризували місцеве населення, чинили диверсії у населених пунктах та на дорогах, намагалися дискредитувати українську владу в очах закарпатців. Про достовірність цих фактів свідчать розсекречені в середині 1990-их років трофейні документи, які знаходились в московському Особливому архіві і стосувалися діяльності 2 відділу польського Генерального штабу. Подібні диверсії чинилися у 1940-их роках радянськими спецслужбами проти УПА.

У зовнішній політиці уряд А.Волошина орієнтувався на підтримку і допомогу Німеччини. Однак, А.Гітлер після Мюнхенської змови 1938 р. вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.

Агресія розпочалась у ніч з 14 на 15 березня 1939 р. Німецькі війська вдерлись на територію Чехословаччини, а угорські – Закарпаття.

У такій критичній ситуації 15.03.1939р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначалась назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська). Державними було визнано герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі й тризуб із хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і національний гімн “Ще не вмерла Україна”. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прим’єр міністром  нового уряду Ю.Ревая і звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати. Після запеклих боїв і значних втрат,  угорські війська 16.03.1939 р. захопили Хуст – столицю, а з 18.03.1939 р. більшу частину території Карпатської України. У гірських районах Карпатської України загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939р. Президент  республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі.

За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волиняків, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.

Коротке існування Карпатської України та її героїчна  оборона були однією з найяскравіших сторінок в історії боротьби українців за відродження своєї державності.

Питання для самоконтролю

1. З’ясуйте суть та наслідки НЕПу та українізації.

2. Назвіть причини, які призвели до згортання НЕПу та українізації.

3. Покажіть трагічні наслідки більшовицького соціалістичного  будівництва.

4. Складіть таблицю “Більшовицький терор в Україні”.

5. Який був статус західноукраїнських земель у 1920-30роки?

6. Зясуйте причини та суть денаціоналізації українського населення, його

   масової еміграції.

7. Яку роль у розвитку економіки митрополій відводилось західноукраїнським

   землям?

8. Назвіть політичні партії, їх стратегію, тактику і методи боротьби у Західній

   Україні.

9. За яких обставин було проголошено самостійність Карпатської України і яка

   доля спіткала цю незалежну державу?

Тема 9.Друга світова війна та Україна (1939 – 1945 рр.)

  1.  Політична ситуація у передвоєнній Європі та українське питання. Німецько-

радянський договір про ненапад як крок до початку П світової війни.

  1.  Агресія проти Польщі. Західна Україна в умовах радянського тоталітарного

режиму (1939-1941рр.)

  1.  Німецько-радянська війна 1941-1945 рр. й боротьба українців за незалежність.

1.Політична ситуація у передвоєнній Європі та українське питання. Німецько-радянський договір про ненапад, як крок до початку П світової війни.

У міжвоєнні 1920-30-ті роки українські землі були поділені та знаходилися у складі чотирьох держав із різним соціально-політичним устроєм. Це ускладнювало  вирішення українського питання, суть якого у вузькому розумінні, полягала у вирішенні проблеми місця й ролі українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому – в умовах возз’єднання українських земель та створення власної державності.

Перед ІІ Світовою війною визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких входили українські землі. Їхньою основною метою було втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група – Великобританія, Франція, які своїм втручанням у вирішення українського питання, або певними дипломатичними заходами задовольняли свої геополітичні інтереси.

Третя група – Німеччина, яка хотіла захопити нові землі та претендувала на світове панування та Угорщина, яка домагалась повернення Закарпатської України.

Драматизм ситуації полягав у тому, що український народ  самостійно не міг  вирішити українського питання, все залежало від балансу інтересів різних держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити. За великим рахунком Україна опинилася між двома ворожими імперськими державами – Німеччиною і СРСР.

Намагаючись відвести від себе загрозу  німецької агресії та спрямувати її на схід, уряди Великобританії та Франції підписали 29-30 вересня 1938 року Мюнхенську угоду з Німеччиною, що поклала початок руйнації Чехословацької держави.

Згодом, протягом весни – літа 1939 року, відбувалися переговори між Німеччиною та СРСР, які завершились підписанням 23 серпня 1939р. договору про ненапад терміном на 10 років. Крім цього було підписано таємний протокол, який містив положення, що стосувались українських земель. Зокрема, у протоколі йшлося про поділ території Польської держави та регіону загалом на сфери впливу Німеччини та СРСР. Межа цих сфер впливу мала проходити по лінії рік Нарев, Вісла та Сян. Таким чином, Галичина і Волинь, а також Західна Білорусія, Прибалтика, Буковина та Бессарабія відходили до Радянського Союзу. Цей пакт отримав назву Молотова—Ріббентропа за прізвищами міністрів закордонних справ СРСР та Німеччини, які підписали документ. Нацистський та більшовицький уряди переслідували вузькокорисливі цілі, намагаючись забезпечити стратегічну мету: приєднати до себе нові території та посилити власний вплив. Пакт Молотова–Ріббентропа і таємний протокол до нього був актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

2. Агресія проти Польщі. Західна Україна в умовах радянського тоталітарного режиму (1939-1941рр.)

1 вересня 1939 року німецькі війська перейшли кордон Польщі, що засвідчило початок ІІ Світової війни. За цих обставин Радянський Союз, незважаючи на домовленості, зайняв вичікувальну позицію. Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера, натомість німецьке керівництво тиснуло на більшовиків із метою прискорення нападу СРСР на Польщу. Німці погрожували створити на теренах Галичини та Волині Українську державу, а керівники німецьких спецслужб мали зустрічі з представниками ОУН , зокрема, із полковником А. Мельником. В цих умовах Сталін віддає наказ розпочати воєнні дії проти Польщі.

17 вересня радянські війська перейшли кордон, вдаривши в спину польській армії, яка вела оборонні бої з німецьким агресором. Після захоплення Польщі, підрозділи вермахту та Червоної армії проводили спільні паради на окупованих територіях, мала місце співпраця між спецслужбами обох держав. Згодом СРСР постачав стратегічну сировину для потреб німецької армії під час її бойових дій в Західній Європі, зокрема, у Франції. Таким чином, Німеччина та Радянський Союз стали країнами, що розпочали ІІ Світову війну нападом на Польщу і були союзниками один одного протягом двох років цієї війни.

Західноукраїнські землі у складі СРСР в 1939-1941 рр. Військові та політичні злочини радянського режиму. Після захоплення Польщі, 28 вересня 1939р. було підписано радянсько-німецький договір про дружбу й кордон. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по “лінії Керзона”. Переважна більшість території Західної України увійшла до складу СРСР. Крім того, у 1940р. за згоди Німеччини і під тиском Сталіна, до складу СРСР було передано Бессарабію та Північну Буковину, що належали раніше Румунії. Тоді ж Радянський Союз окупував Литву, Латвію та Естонію і з великими зусиллями відвоював у Фінляндії частину її території у Карелії.

Приєднання Західної України до СРСР було процесом складним і неоднозначним. З одного боку, переважна більшість українських етнічних земель були дійсно возз’єднані, але в межах Радянського Союзу – тоталітарної держави, в якій нищилися будь-які прояви громадянської свободи чи національної самобутності. Не дивлячись на деякі позитивні моменти, пов’язані з українізацією освіти, експропріацією маєтків польських землевласників, вкладанням коштів в розвиток промисловості , входження західних українців у новий для них світ радянських реалій призвело до великої особистої трагедії мільйонів громадян та втрати політичних і культурних здобутків попередніх десятиліть. Перестали існувати всі колишні українські партії, громадські і культурні установи, освіта поволі ставала українською за формою, але радянською за змістом, відбувалася насильницька колективізація, почалися репресії та масові депортації. Проводилося гоніння на Церкву. За приблизними підрахунками американського історика Яна Гросса з’ясувалося, що кількість депортованих, ув’язнених та вбитих радянською владою громадян колишньої Речі Посполитої у 1939-1941 рр. у 3-4 рази більша за кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Діяльність ОУН у 1939-1941 рр. В умовах більшовицького тоталітаризму єдиною політичною силою, яка була здатна вести боротьбу за українську державність стала Організація Українських Націоналістів. Глибока законспірованість структур ОУН дозволила уникнути долі легальних політичних організацій, які були заборонені, а їх лідери ув’язнені або знищені радянським режимом. Розуміючи це, радянські спецслужби робили все можливе, аби розгромити організацію. Для цього ще в 1938 році вони вчинили замах на керівника ОУН – полковника Євгена Коновальця. Його було вбито агентом НКВД П.Судоплатовим, який під виглядом зв’язкового прибув до Роттердаму і при зустрічі з полковником подарував йому коробку цукерок з вибухівкою. Після загибелі Коновальця всередині ОУН розпочалося протистояння, яке призвело в 1940 році до розколу організації на дві частини. Одне крило очолив Андрій Мельник, друге ж – представник молодшого покоління – Степан Бандера.

У Західній Україні НКВД вдалося викрити деякі структури організації та заарештувати її членів. Але незважаючи на це, ОУН як, політична формація залишилася багато в чому цілісною, зберігши свій організаційний і бойовий потенціал.

Обидві фракції ОУН підтримували контакти з німцями, сподіваючись, що ті сприятимуть процесу відновлення Української держави. Звичайно, плани німців не співпадали з політичними прагненнями ОУН, але нацисти про це мовчали. Саме тому ОУН, з одного боку, співпрацювала з німцями, а з іншого самостійно шукала розв’язки проблеми української державності.

3. Німецько-радянська війна 1941-1945 рр.й боротьба українців за незалежність.

Між тим, ”медовий період“ радянсько – німецького “шлюбу” за розрахунком підходив до свого завершення. Протягом осені 1940 року німецький генеральний штаб розробляв різні аспекти майбутнього плану нападу на Радянський Союз, а 18 грудня Гітлер видав директиву, відому як план “Барбаросса”. Визначивши початок операції на 22 червня 1941 року, німці залучили для цього 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.

Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але 22 червня 1941р. було заскочене зненацька нападом німців. Так почалася німецько–радянська війна, яка тривала до травня 1945 року.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Був завзятий, хоча спорадичний опір Червоної армії. Наприклад, танкова битва в районі Рівне – Дубно – Броди чи оборона Києва допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими. Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки наприкінці 1941р. до німецького полону потрапило 3,8 млн. солдатів. Відступаюча ЧА та війська НКВД чинили військові злочини проти мирного населення, зокрема, наприкінці червня 1941р. у в’язницях Західної України було розстріляно близько 20 тисяч політичних в’язнів.

Український напрямок для Гітлера був одним з головних. Уже 18 серпня 1941р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України – “безпосереднє стратегічне завдання”.

На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал Рунштедт, протистояли радянські війська Київського особливого та Одеського воєнних округів. Після падіння Києва та ліквідації під Уманню двох радянських армій, німці замкнули кільце оточення під Полтавою, продовжуючи наступ на Харків, у Донбасі і Криму. В історію війни увійшла 8-місячна оборона Севастополя, який німецькі війська захопили лише 4 липня 1942р.

Довготривалими і запеклими були бої за Одесу.

Протягом літа-осені 1941р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії, “Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території німцями Генерального губернаторства; на решті українських земель було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових. До кінця 1941р. вся Україна була під німецькою окупацією, влітку 1942р. нацисти захопили Крим.

Німецький окупаційний режим на території України. Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, не звертаючи уваги на почуття чи власність українців, а останні мусили працювати, працювати і ще раз працювати. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Дуже частими були масові розстріли заручників чи в’язнів, крім того, окупанти вивозили українську молодь, й навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Захоплюючи великі міста, нацисти нищили або грабували бібліотеки, музеї, наукові установи. Знищуючи символи негерманських культурних досягнень, вони розраховували полегшити собі колонізацію східних просторів. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києві та ін.

Національно-визвольний рух в умовах німецько-радянської війни. У червні 1941 року Україна опинилася між молотом і наковальнею. Дві потужні імперії зійшлися у двобої. Україна ж стала об’єктом зазіхань як з боку нацистів, так і з боку більшовиків. В цих умовах самостійно відстоювати національні інтереси і захистити народ від знищення було дуже важко. Тому ОУН із тактичних міркувань вирішила орієнтуватись на підтримку Німеччини. Намагаючись грати на протиріччях між великими державами, оунівці хотіли створити самостійну Українську державу під протекторатом Німецького Рейху, щоб відстоювати українські інтереси, маючи реальні важелі впливу.

Після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941р. було проголошено відновлення Української держави і сформовано уряд на чолі з одним із лідерів ОУН Ярославом Стецьком. По всіх містах та містечках, також і в Рівному, в багатьох селах відбувалися подібні проголошення. Цю акцію українське населення вітало з великим ентузіазмом. Проте німецька влада відкрила свої карти, де, як відомо, не було місця політичній самостійності українського народу. Нацисти заарештували лідерів ОУН Я.Стецька, С.Бандеру й членів крайового правління. Арештованих відправили до Берліну, а потім до концтабору Заксенхаузен.

Отже, витворилася досить чітка ситуація: по один бік український самостійницький рух під проводом Бандери, по другий німецька окупаційна влада. Щодо групи Мельника, то й вона невдовзі розчарувалася у німецькій політиці і стала у виразну опозицію до Третього Рейху.

Це призвело до того, що почали формуватися українські підпільні та партизанські групи. Ще у 1941р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ” і підтримували контакти з урядом УНР у вигнанні. Формуються похідні групи ОУН. Одночасно створюється Українська Національна Рада, яка намагається діяти легально, щоб захистити інтереси українського населення. Виходять у світ українські газети – “Волинь” у Рівному за редакцією Уласа Самчука, “Українське слово” у Києві за редакцією Івана Рогача, журнал “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені, або розстріляні нацистами (І.Рогач, О.Теліга), оскільки німці за жодних обставин не хотіли підтримати самостійницький рух.

Створення Української повстанської армії. В таких умовах український рух опору стає все більш організованим і масовим. У жовтні 1942 року на Волині було створено Українську повстанську армію, перший її штаб знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Українські повстанці воювали не тільки проти німців, але й проти радянських партизанів та комуністичного підпілля, а також проти Армії Крайової, інших польських формувань, які намагалися контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі задля відновлення польської окупації Волині та Галичини. Головними командирами УПА були Дмитро Клячківський (Клим Савур, 1942-1944) та Роман Шухевич (Тур, Тарас Чупринка, 1944-1950). Серед повстанського керівництва найбільш помітними були Сергій Качинський, Василь Івахів, Ростислав Волошин та інші.

Після вступу на територію України у 1943-1944 рр. Червоної армії, УПА почала воювати проти радянської влади під гаслом боротьби за Українську державу. СРСР використовував традиційні методи у війні з партизанами й підпіллям, насамперед, намагаючись підірвати довіря місцевого населення до повстанців. Чинилися провокації, подібні до тих, що були організовані поляками у Закарпатті у 1939р., тільки в значно більших масштабах. На відміну від закарпатських подій, історію боротьби радянських спецслужб проти УПА вивчати складно, оскільки архіви КДБ СРСР дотепер повністю не розсекречено, бо для представників політичного керівництва  України часів Л.Кучми характерна  ідейна спадкоємність традицій радянського режиму.

Радянські партизани в Україні. Радянський підпільний і партизанський рух у перший період війни був скоріше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованим опором нацистам. Німці просувалися дуже швидко, у їхньому тилу опинилося чимало комуністів, посадових осіб, працівників НКВД, які переховувалися переважно в лісах і стихійно організовувалися в бойові групи. Щоб не допустити посилення радянських впливів, українські підрозділи Поліської Січі Т.Бульби-Боровця успішно боролися з такими групами.

На відміну від Правобережжя, на сході України радянське командування вже мало змогу підготуватися до підпільної боротьби. У червні 1942р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. Командування цими загонами здійснювали переважно співробітники НКВД, більшість яких знищували українців у період передвоєнних  комуністичних репресій та голодомору.

Радянські партизани на території України боролися як з німцями, так і з українським національно-визвольним рухом, особливо у Західній Україні. Москва за всяку ціну хотіла знищити всі ті сили, які прагнули відновити самостійну Українську державу. Незважаючи на це, підтримка УПА з боку місцевого населення, зокрема на Волині, була значно більшою, ніж червоних партизан, які були виразно антиукраїнським чинником.

Українська дивізія “Галичина”. Після перемог Червоної Армії під Сталінградом, Німеччина почала втрачати свої позиції на сході. Фронт швидко наближався до України. У 1943р. радянські війська захопили Київ і просувалися далі на захід. У цій ситуації частина українських діячів у Галичині почали створювати українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Причиною такої позиції було те, що, по-перше, політична свідомість галицьких українців формувалася протягом ХІХ- початку ХХ століть під впливом австрійської й німецької політичних традицій і для цієї свідомості характерним було сприйняття Росії (СРСР) як агресора та одвічного ворога України. По-друге, у Галичині нацисти не проводили масових каральних акцій щодо місцевих українців, натомість всі пам'ятали більшовицький терор “перших совітів” 1939-1941-х рр. Ініціатори створення дивізії, використовуючи досвід січових стрільців періоду І Світової війни, хотіли, щоб це був окремий військовий підрозділ, вояки якого присягали б Україні і воювали на боці Німеччини та її союзників проти більшовицької Росії. Це, на думку дивізійників, дозволило б ставити питання перед Німеччиною про можливість відновлення на українських теренах національної державності та захисту українців від червоного терору.

Натомість німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися. Українським дивізійникам вдалося відстояти можливість прийняти присягу на вірність Україні. Створена у 1943р., українська дивізія “Галичина” брала участь в боях із Червоною армією і була розбита у липні 1944р. під Бродами.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги, але, зрозуміло, що люди, які йшли на це, щиро бажали добра своїй нації і не могли бути зрадниками. Це ж стосується й мільйонів українців, які воювали у лавах Червоної армії, котра перемогла Німеччину, але перемога якої не принесла суверенності і політичних свобод Україні.

Завершення й підсумки німецько-радянської та ІІ Світової війни. Наприкінці 1942р. відбувся радянський контрнаступ під Сталінградом, який згодом дозволив розпочати військові операції ЧА на території України, зокрема, на Донбасі та Харківщині. Восени 1943р. радянське командування провело операцію з захоплення Києва, присвятивши її черговій річниці більшовицької революції. На штурм Дніпра було кинуто сотні тисяч солдатів, серед них багато необстріляних бійців. Це призвело до величезних втрат, зокрема і серед мобілізованої української молоді Лівобережної України. Така практика застосовувалася радянською владою у подальшому на Правобережній Укаїні і сприяла масовому знищенню українського чоловічого населення – потенційних носіїв українських державницьких устремлінь та мобілізаційний резерв УПА.

Протягом 1943-1944 рр. німецькі війська під ударами Червоної Армії були витіснені з України і на цих землях знову встановився комуністичний тоталітарний режим. Таким чином, можна стверджувати, що у 1943-1944 рр. з відновленням радянської політичної системи  в Україні, відбулася заміна однієї окупаційної влади іншою, а над подвигом простого радянського солдата, який виніс головний тягар боротьби з німецьким нацизмом  радянська влада насміялася.

В лавах армії СРСР воювали мільйони українців, з них в боях із нацистами загинуло приблизно 2,5 млн. Незважаючи на це, після свого повернення комуністична партія та її  репресивний апарат й надалі проводив політику, спрямовану на знищення кращих представників української нації. Знову почалися депортації населення та голодомори, жертви яких обраховувалися мільйонами. Відстоювання ідеї незалежності України вважалося одним із найбільших злочинів, за який стратили не одну тисячу патріотів.

Щодо питання про повоєнні кордони у Європі, то воно загострилося наприкінці війни й обговорювалося на Тегеранській (1943р.) та Ялтинській (1945р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних західних кордонів СРСР сформувалися у процесі радянсько-польського, радянсько-румунського та радянсько-чехословацького територіальних розмежувань. Суть розмежувань, що стосувалися території України, полягала в міжнародному визнанні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу Радянського Союзу. Однак, значна частина етнічних територій України відійшла до Польщі (Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина).

Історія воєн пишеться переможцями. Переможцем, який виніс головний тягар боротьби з фашистською Німеччиною, був Радянський Союз. Це дало йому велику перевагу у створенні власної, сфальсифікованої версії війни. Радянські фальсифікації починалися уже при виборі назви і хронологічних рамок. У СРСР, так само як у теперішній пострадянській Україні, ця війна називається “Великою Вітчизняною”, а її відлік проводиться не з 1 вересня 1939р., а з 22 червня 1941р., із початку німецької агресії проти СРСР. Вибір дати створював ілюзію, ніби Радянський Союз був невинною жертвою і тільки те й робив, що визволяв інші народи; ніби перед тим не було його агресії проти Польщі, Румунії, Фінляндії, балтійських країн; ніби пакт Молотова-Ріббентропа не торував шлях війні, а німецькі танки не завоювали всю Європу, заправляючись  радянським паливом.

Назва “Вітчизняна війна” приховує той факт, що мільйони українців після початку воєнних дій не вважали СРСР своєю “вітчизною”, а Україна, яка не мала своєї державності, була не суб'єктом, а об'єктом війни, іншими словами, жертвою агресії тоталітарних держав. Україна втратила понад 8 млн. чоловік, що є одним із найбільших показників втрат народів у цій страшній війні.

Німецько-радянська війна закінчилася підписанням фельдмаршалом Кейтелем 8 травня 1945 року акту капітуляції Німеччини, який прийняли представники СРСР, Великобританії, США та Франції. Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 року після капітуляції Японії. Натомість значна частина українців і далі продовжували боротьбу, у т.ч. збройну, за незалежність проти радянської і польської окупації, вступивши в новий період своєї історії. Ця боротьба велася, як і в попередні часи, на власній етнічній території, а значить була оборонною та справедливою, на відміну від дій сусідів України зі сходу чи з заходу.

Питання для самоконтролю

  1.  Коли було підписано німецько-радянський договір про ненапад? Що Ви знаєте про пакт Молотова-Ріббентропа?
  2.  Хто розпочав другу Світову війну? З якими країнами воювали СРСР та Німеччина у 1939-1940 рр.?
  3.  Які наслідки мало приєднання Західної України до СРСР у 1939 р.?
  4.  Що ви знаєте про найбільші бої між німецькою армією та збройними силами СРСР на  території України у  період німецько-радянської війни?
  5.  Розкажіть про український національно-визвольний рух в умовах німецько-

радянської війни.

  1.  Назвіть чільних командирів УПА.
  2.  На яких міжнародних конференціях і коли вирішувалось питання повоєнних кордонів.

Хронологічний довідник за третім розділом

1772 р. – перший поділ Речі Посполитої. До Австрії відійшла Галичина.

1793 р. – другий поділ Речі Посполитої. Росія приєднала Правобережну Україну.

1795 р. – третій поділ Речі Посполитої. Росія приєднала західну Волинь і Східну Холмщину. Більша частина Холмщини відійшла до Австрії.

60-80 рр. ХІХ ст. – утвердження капіталізму на Наддніпрянщині.

1818 р. – у Полтаві засновано масонську ложу “Любов до істини”.

1830-1837 рр. – заснування та діяльність у м. Львові “Руської трійці”.

1821 р. – створення у Тульчині “Південного товариства” декабристів.

1823 р. – створено у Звягелі (Новоград-Волинську) “Товариство об‘єднаних слов’ян”.

1825 р., 14 грудня – повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі.

1826 р., січень – поразка повстанців Чернігівського полку на Київщині.

1846 р. – виникнення “Кирило-Мифодіївського братства” у Києві.

1848 р. – відбулась демократична революція в Австро-Угорській імперії. Скасовано кріпацтво.

1848 р. – виникнення у Львові “Головної Руської Ради”.

1861 р. – скасування кріпацтва в Наддніпрянщині.

1890 р. – у Львові засновано “Русько-українську радикальну партію” – першу українську політичну партію.

1900 р. – утворено у Харкові “Революційну українську партію” (РУП) – першу українську політичну партію у Наддніпрянській Україні.

1905-1907 рр. – перша буржуазно-демократична революція в Російській імперії.

1908 р. – заснування Товариства українських поступовців (ТУП).

1914-1918 рр. – Перша світова війна.

1914 р. – створення у Львові “Головної Української Ради”. Формування легіону Українських січових стрільців.

1914 р. – створено у Львові Союз Визволення України (СВУ), який діяв у Відні.

4-7  березня 1917 р. – утворено Українську Центральну Раду.

6-8 квітня 1917 р. – відбувся Український національний конгрес.

травень 1917 р. – переговори у Петрограді делегації Центральної Ради з Тимчасовим   урядом.

10 червня 1917 р. – Перший Універсал Центральної Ради, проголошення автономії України.

15 червня 1917 р. – створення Генерального секретаріату.

3 липня1917 р .  -- Другий Універсал Центральної

7 листопада 1917 р. – Третій Універсал  Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки.

4 грудня 1917 р.- Ультиматум РНК Росії Українській Центральній Раді.

22 січня 1918р.- Четвертий Універсал Центральної Ради. Проголошення           незалежності Української Народної Республіки.

29 січня 1918р. – бій під Крутами студентського куреня та підрозділів війська УНР з більшовицькою армією.

9 лютого 1918 р.- підписання Брестського миру між УНР та державами Черверного союзу.

29.04.-14.12.1918р. – Гетьманщина Павла Скоропадського.

1 листопада 1918 р. – утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

14 листопада1918 р. -- створення Директорії УНР.

14 грудня 1918 р. – прихід Директорії до влади.

22 січня 1919 р. – Акт  злуки УНР та ЗУНР.

квітень 1919 р. – перебування Директорії на Рівненщині.

28 квітня1920р. – підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.

1920 р.- остаточне встановлення більшовицької влади в Україні.

18 березня 1921 р. – підписання Ризького договору, згідно якого Східна Галичина і Західна Волинь відходили до Польщі.

березень 1921 р. – Х зїзд ВКП(б). Перехід до НЕПу.

літо 1921 р. – перший голодомор в Україні. Загальні втрати близько 5 млн. осіб.

30 грудня 1922 р. – утворення СРСР, до якого увійшли РРФСР, БРСР, УСРР, ЗФСР.

1923 р. – впровадження політики українізації.

1929 р. – ліквідація НЕПу, згортання українізації.

1929 р. – виникнення у Відні Організації українських націоналістів (ОУН), керівник – полковник Є.Коновалець.

1929-1930 рр. -- суцільна колективізація та розкуркулювання.

1932-1933 рр. – другий голодомор в Україні. Загальні втрати близько 10 млн.осіб.

січень 1937 р., – прийнято нову Конституцію УРСР.

15 березня 1939 р. -- проголошено незалежну Карпатську Україну та обрано           президентом держави А.Волошина.

18 березня 1939 р. – майже уся територія Карпатської України була окупована угорськими військами.

23 серпня 1939 року – підписання німецько-радянського договору про ненапад та додаткового таємного протоколу – т.зв.”пакту Ріббентропа-Молотова”.

1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу. Початок П світової війни.

17 вересня 1939 р. – напад СРСР на Польщу, вступ радянських військ на територію Західної України та Західної Білорусії.

28 вересня 1939р. – підписання  радянсько-німецького договору про дружбу і    кордон.

30 листопада 1939 р. 12 березня  1940 р. – радянсько-фінська війна. Окупація Радянським Союзом частини території Фінляндії.

28 червня 1940 р. – Радянському Союзу передано Бессарабію та Північну Буковину, що перед тим належали Румунії.

10 лютого 1940 р. – у Кракові створено Революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.Початок розколу в ОУН.

22 червня 1941 р. – напад Німеччини на СРСР. Початок німецько-радянської війни.

22-24 червня 1941 р. – розстріли політичних в’язнів у радянських в’язницях Західної України.

30 червня 1941 р. – проголошення у Львові Акту відновлення незалежності Української держави.Утворення уряду на чолі з Ярославом Стецьком.

5 липня 1941 р. – німцями у Кракові заарештовано Стапана Бандеру.

3 серпня 1941 року – створення “Поліської Січі” Тараса Бульби-Боровця.

осінь 1941 – окупація більшої частини території України нацистською Німеччиною.

Жовтень 1942 року – створення Української Повстанської Армії.

Листопад 1942 р. – радянський контрнаступ під Сталінградом, оточення  6-ої німецької армії генерала Паулюса.

Листопад 1943 р. – вступ радянських військ до Києва.

Листопад 1943 р. – УПА скликає  конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії у селі Будераж Здолбунівського району Рівненської області.

Грудень 1943 року – таємні українсько-угорські переговори в Будапешті про припинення вогню між УПА та угорською армією.

Лютий 1944 р. – захоплення  радянськими військами м. Рівне.

23-25 квітня 1944 р. – найбільша битва між формуваннями УПА та військами НКВД в урочищі Гурби Здолбунівського р-ну., Рівненської обл.

Липень 1944 р. – створення Української Головної Визвольної  Ради – уряду українського самостійницького підпілля.

Жовтень 1944 р. -  витіснення Червоною армією  німецьких військ з території України.

8 травня 1945 року – підписання в Берліні акту капітуляції Німеччини.

2 вересня 1945 р. – підписання акту капітуляції Японії, завершення ІІ Світової війни.

Література до третього розділу

Бандера С. Перспективи української революції. - Мюнхен, 1978.

Беднаржева Т. Августин Волошин – державний діяч, педагог-мислитель. – Л., 1995.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Кн.1-2.-К.,1994.

Богачевська-Хомяк М. Білим по білому. Жінки в громадянському житті України. 1884-1939. - К.,1995

Бойко О.Д. Історія України.- К., 2001.

Бульба-Боровець Т. Армія без держави. – Вінніпег, 1981.

Вегеш М. Карпатська Україна (1938-1939) – Ужгород,1993.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк, 1977.

Волковинський В. Нестор Махно. Легенда і реальність. – К., 1994.

Голод 1921-1923 років в Україні. Збірник документів і матеріалів.-К.,1993.

Голод-геноцид 1933 р. в Україні. : історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. Міжнародна  науково-теоретична конференція. Матеріали.- К., 2000.

Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки.-К.,2003.

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації Х1Х-ХХ століття. – К.,1996.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К.,1993.

Довідник з історії України. А-Я / Підкова І., Шуст Р. – К., 2002.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї.-К.,1991.

Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.- К.,1994.

Історія України, - Л., 1996.

Історія України в особах ХIХ-ХХ ст.- К.,1995.

Історія українського війська. Т.1-2.-Л., 1996.

Колективізація і голод на Україні (1929-1933). Збірник док. і матеріалів.-К.,1993.

Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. –К.,1993.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні.-Париж, Нью-Йорк, Л., 1993.

Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939).- К., 1999.

                              (Серія “Україна крізь віки”, Т.11)

Літопис УПА. Т.1-4. К., 2001.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т.1-2.-К.,1994.

Мейс Д. Відзначення українською діаспорою 50-річчя голодомору // Голод 1932-1933

               років в Україні: причини і наслідки.- К.,2003.

Мейс Д. Діяльність комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні  // Голод

     1932-1933  років в Україні: причини і наслідки.- К.,2003.

Мелешко М. У кігтях гестапо.- К., 1996.

Мірчук П .Українська Повстанська Армія.1942-1952.Документи і матеріали.-Л., 1991.

Мудрик-Мечник С. Служба безпеки революційної ОУН у боротьбі з НКВД –НКГБ-КГБ.-Тернопіль,1994.

Нагаєвський І. Історія  української держави ХХ ст.-К., 1994.

Нариси з історії українського національного руху. - К.,1994.

Пащенко В. Держава і православя  в Україні: 20-30-ті роки ХХ ст.-К.,1993.

Петлюра С. Статті. - К.,1993.

Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2.-К.,1995.

Пристайко В., Шаповал Ю. Справа “Спілки визволення України”.- К.,1995.

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання. 1917-1921рр.- К., 1999. (Серія “Україна крізь віки”, Т.10)

Русначенко А. Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії в 1940-1950-х роках. – К., 2002 .

Самчук У. На білому коні. – Л., 1999.

Самчук У. На коні вороному.-Л., 2000.

Сергійчук В. Поляки на Волині у роки другої світової війни.- К., 2003.

Сергійчук В. Трагедія Волині. Причини і перебіг  польсько-українського конфлікту в

             роки Другої світової війни.-К.,2003.

Скоропадський П. Спогади.- Київ-Філадельфія, 1995.

Субтельний О. Україна: історія.-К., 1993.

Трохимович В. Україна в роки другої світової війни (1939–1945). – Л., 1995.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали.Т.1-2. - К., 1996-1997.

Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні. Особи, факти, документи.-К., 1997.

Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993

Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-50-ті роки ХХ століття. - Луцьк, 1995.

ЧЕТВЕРТИЙ РОЗДІЛ : Україна в другій  половині ХХ – на початку ХХІ ст.

становлення незалежності




Вступ

Вивчення основних тенденцій суспільно-політичного, економічного і духовного розвитку України на межі ІІ і ІІІ тисячоліть становить актуальне завдання багатьох соціально-гуманітарних дисциплін. У курсі історії України головним є осмислення історичного досвіду нашого народу у контексті сучасних проблем і завдань.

Запропонований увазі студентів конспект-довідник хронологічно охоплює період від завершення ІІ Світової війни (1945 р.) і до початку ІІІ тисячоліття (2002 р.). Тематично матеріали посібника висвітлюють основні етапи повоєнного розвитку та занепаду радянської командно-адміністративної системи і становлення суверенної української держави. Ці етапи були неоднозначними за довготривалістю, характером і напрямками суспільно-політичних змін; так само різними є їх оцінки і відображення у навчально-методичній літературі, у публікаціях та свідомості наших сучасників. В цілому увесь період радянської і особливо пострадянської історії сприймається сьогодні ще досить суб’єктивно, відповідно до набутого життєвого досвіду, знань та громадянських переконань. Тому сподіваємося, що підібрані і систематизовані тут довідкові матеріали стануть у нагоді студентам усіх спеціальностей для підготовки до семінарських занять та іспитів, а також для самостійного опрацювання завершальних 10-ї і 11-ї тем курсу історії України у нашому центрі.

Конспект-довідник може бути використаний і під час вивчення відповідних розділів інших суспільно-гуманітарних дисциплін – філософії, політології, соціології, економіки, культурології та ін. на старших курсах. Адже фактологічний виклад основних подій нашого недавнього минулого становить необхідну підставу для наукового розуміння тих складних трансформаційних процесів, що відбуваються в Україні сьогодні, і які, очевидно, триватимуть ще й у наступні роки і десятиліття. Мова йде не лише про системну кризу і розпад СРСР та об’єктивну закономірність становлення суверенної української держави, але, насамперед, про необхідність подолання стереотипів тоталітарного мислення і способу дій, виявлення тих перспективних орієнтирів суспільного поступу, які дозволять з найменшими втратами подолати труднощі і проблеми сучасного перехідного періоду.

Матеріали конспекта-довідника подані в авторській редакції відповідно до навчальної програми. Тему 10, а також хронологічний довідник, додатки і список літератури підготував ст. викладач В.М.Гром, тему 11 – доцент В.І.Цибульський. Загальне упорядкування текстів здійснив В.М.Гром. Зважаючи на обмежений обсяг видання, упорядники свідомо зосередили свою увагу лише на найголовніших подіях української історії, і в основному на тих, що відбувалися в Україні; зацікавленим у вивченні загальної і регіональної історії, а також історії української діаспори, церкви, культури, рекомендуємо звернутися до спеціальних досліджень, які подаємо у списку літератури.

Бажаємо усім нашим читачам успіхів у нелегкій, але необхідній справі наукового пізнання минулого нашої Батьківщини та розуміння незворотності історичних і політичних перемін на зламі ІІ і ІІІ тисячоліть.


Тема 10. Україна в умовах командно-адміністративної системи СРСР
(1945—1985 рр.)

1. Україна в останній період “сталінщини” (1945 – 1953 рр.)

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

1. Україна в останній період “сталінщини” (1945 – 1953 рр.)

УРСР на міжнародній арені. У післявоєнний період відбулися важливі зміни у міжнародному становищі УРСР: у 1945 р. Україна стала членом-співзасновником ООН. Рішення про прийняття УРСР у члени-співзасновники ООН було викликане, з одного боку, визнанням ролі і значення України у розгромі фашизму, а з іншого – наслідком боротьби за голоси і вплив у післявоєнному світі між СРСР та західними державами.

Ще у 1944 р. Сталін прийняв далекоглядне рішення про розширення прав союзних республік у сфері міжнародних відносин. Тоді ж був утворений Наркомат закордонних справ УРСР на чолі з О.Є.Корнійчуком. Розпочалася також робота по створенню збройних сил республіки і навіть був призначений нарком оборони генерал-лейтенант В.П.Герасименко, але згодом від цієї ідеї відмовились.

З проголошенням ООН 24 жовтня 1945 р. Україну обрано до складу Економічної й Соціальної Ради, протягом 1948-1949 рр. вона була постійним членом Ради Безпеки ООН, пізніше входила до Всесвітньої Ради Миру, з 1954 р. – до ЮНЕСКО та ін. УРСР брала участь у Паризькій мирній конференції 1946 р., у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією.

Але діяльність УРСР на міжнародній арені носила обмежений, декларативний характер і повністю залежала від московського центру. Як і СРСР у цілому, Україна у післявоєнний період була втягнута у вир “холодної війни”.

Встановлення західних кордонів. Переселення. Операція ”Вісла”. До складу УРСР у 1945 р. було включено Закарпаття, згодом були підписані відповідні договори з Чехословаччиною та Угорщиною.

Найскладнішим було врегулювання українсько-польського кордону. Поляки претендували на західноукраїнські землі, на Львів і Галичину. Проте на Кримській конференції (лютий 1945 р.) основоположною в українсько-польському розмежуванні стала т. зв. “лінія Керзона”, що проходила по річках Сян, Західний Буг, Вісла і була визнана ще у 1919-1920 рр. як східний кордон Польської держави (її ініціатор Дж.Керзон тоді був міністром закордонних справ Великобританії).

Внаслідок переговорів між СРСР, США і Великобританією, українсько-польський кордон встановлювався західніше Львова, але такі українські етнічні землі, як Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (т.зв.“3акерзоння”) із містами Холм, Ярослав, Перемишль, Сянок та ін. визнавалися польською територією.

Протягом 1944-1946 рр. відбувалося добровільно-примусове переселення українців (всього бл. 480 тис.) з їх етнічних земель Закерзоння до УРСР; відповідно поляки (бл. 810 тис.) виїхали з України до Польщі.

У квітні-серпні 1947 р. польський уряд під приводом ліквідації загонів УПА здійснив насильницьке переселення понад 140 тис. українців із Закерзоння у північно-західні воєводства Польщі (операція ”Вісла”). Розселені окремими сім’ями поміж поляками, українці були приречені на денаціоналізацію й спольщення.

Ця злочинна акція була узгоджена і підтримана військовими силами СРСР і Чехословаччини. У концтаборі Явожно поблизу Кракова, на території філіалу колишньої фашистської катівні Освенціму, поляки ув’язнили бл. 4 тис. українців.

На початку 1990-х років Сенат Польської Республіки спеціальною ухвалою засудив акцію “Вісла” як злочинну проти українського народу.

Відбудова народного господарства. За роки війни УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селиш міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Відбудовчі роботи розпочалися ще в ході війни. До її закінчення було відновлено близько третини довоєнного промислового потенціалу.

У роки ІV п’ятирічки (1946-1950 рр.) завдяки трудовому героїзму вдалося на 15% перевищити довоєнне промислове виробництво. Перевага надавалася галузям важкої промисловості, вугільно-металургійному та оборонному комплексам. Валова продукція легкої промисловості на 1950 рік становила лише 79% довоєнного рівня, повільно відбудовувалося сільське господарство.

Відбудова проходила в умовах “холодної війни”. До того ж СРСР та країни соціалістичного табору відмовилися від американської програми фінансової допомоги (“план Маршалла”).

Голод 1946-1947 рр. Важке становище склалося у сільському господарстві, ресурси й можливості якого різко зменшилися. До цього додалася посуха 1946 р., що супроводжувалася надмірно високими й нереальними планами хлібозаготівель та занадто великими обсягами експорту хліба й продуктів тваринництва за кордон. В результаті від голоду у східно-південних областях УРСР померло щонайменше 300-500 тис. чол., траплялися випадки людоїдства.

Водночас із СРСР у країни соціалістичного табору було безкоштовно вивезено бл. 1,7 млн. пудів хліба.

Наступ на інтелігенцію. Протягом 1946-1951 рр. вийшло 12 постанов ЦК ВКП(б) із політико-ідеологічної роботи. Її основними напрямками визначалися поетапно боротьба проти націоналізму, космополітизму й низькопоклонства перед Заходом. Головним “ідеологом” в СРСР був А. Жданов, а в Україні знову вславився Л.М.Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У.

У післявоєнні роки переслідувань і публічного цькування зазнали О. Довженко (за кіносценарій “Україна в огні”), М.Рильський, Ю.Яновський, І.Сенченко, Ю.Смолич, В.Сосюра (за вірш “Любіть Україну”), К.Данькевич (за оперу “Богдан Хмельницький”) та багато інших визначних літераторів, митців та науковців.

Крім загальносоюзних, масовані ідеологічні удари в республіці визначалися такими постановами, як “Про перекручення й помилки у висвітленні української літератури у “Нарисі історії української літератури”; “Про журнал сатири й гумору “Перець”; “Про журнал “Вітчизна”; “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР” та ін.

Розгорнуті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. всесоюзні “дискусії” із питань мовознавства, філософії та політичної економії остаточно встановлювали партійну монополію у науці, ідеологічний диктат і контроль у всіх сферах суспільно-політичного й духовного життя.

Великої шкода біологічній науці і сільському господарству завдала “лисенківщина”. Її жертвами в Україні стали відомі генетики М.Гришко, С.Гершензон, Л.Делонс, І.Поляков та інші.

В цілому розвиток наукових досліджень був спрямований на виконання “плану перетворення природи”, що його висунув Сталін у 1948 р. Розпочалося будівництво багатьох гідроелектростанцій, водосховищ, каналів, пробували акліматизувати субтропічні культури тощо.

У дещо сприятливіших умовах розвивалися математично – природничі й технічні науки, які обслуговували військово-промисловий комплекс. У 1948-1950 рр. в Україні було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину, вперше одержано важкий азот, розроблено теорію розділення ізотопів, методів концентрування важкої води. Активно проводилися дослідження у галузі фізики атомного ядра та атомної енергетики, авіації, порошкової металургії, електрозварювання, освоєно технологію отримання надміцного чавуну, у 1953 р. збудовано найбільший на той час (понад 1,5 км) суцільнозварний міст через Дніпро у Києві та ін.

Радянізація західних областей. Паралельно з відбудовчими роботами, у західних областях прискореними темпами здійснювалися індустріалізація, колективізація, т.зв. “культурна революція” і “радянізація”. Спосіб життя західних українців необхідно було у найкоротші строки привести у відповідність із Наддніпрянською Україною.

За темпами промислового розвитку західні області випереджали загальнореспубліканські показники. Обсяг валової промислової продукції тут зріс більше, ніж втричі, з'явилися нові галузі виробництва (машино– і приладобудівництво, металообробки, хімічна та ін.), розроблялися нові родовища корисних копалин (Бориславське нафтове родовище, Львівсько-Волинський вугільний басейн, Роздольське родовище сірки та ін.). Було збудовано найпотужніший на той час у Європі газопровід Дашава – Київ.

Однак промислове зростання краю мало як позитивні, так і негативні наслідки: безгосподарність, розкрадання й винищення природних ресурсів (особливо Карпат), відставання галузей харчової й легкої промисловості, порушення екології тощо.

До початку 1950-х рр. в західних областях була завершена суцільна колективізація сільського господарства. Вона здійснювалася у звичних для командно-адміністративної системи умовах примусу, репресій і терору, із порушенням принципів добровільності й поступовості.

У соціально-культурній сфері інтенсивно ліквідовувалася неграмотність, зростала мережа шкіл, училищ, вузів, технікумів, закладів культури й охорони здоров’я. Так, порівняно з довоєнним періодом кількість учителів зросла майже у 6, а кількість студентів майже у 10 разів, тут було створено 22 вузи.

Водночас швидкими темпами викорінювалося усе, що було пов’язано з попереднім способом життєдіяльності. Зі Сходу прибуло бл. 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників та спеціалістів різних галузей народного господарства і соціально-культурної сфери. Приїжджі кадри становили бл. 90 % керівників різних чинів, вони ж складали основне ядро партійних організацій. Наприклад, у 1950 р. із 23 тис. членів Львівської обласної організації КП(б)У тільки 10 відсотків становили місцеві активісти.

Утвердження радянського способу життя супроводжувалося збройною боротьбою численними зловживаннями, порушеннями норм законності, ігноруванням місцевих особливостей.

Ліквідація греко-католицької церкви. До приходу Радянської влади греко-католиками були бл. 5 млн. західних українців на чолі з митрополитом А.Шептицьким. Після його смерті у 1944 р. греко-католицьку церкву очолив Й.Сліпий. Тоді ж розпочалася ліквідація цієї церкви: розроблявся сценарій, створювалася “ініціативна група”, заарештовувалися й переслідувалися священики.

У березні 1946 р. у Львові був скликаний і проведений під контролем НКВС церковний Собор. “Ініціативну групу” очолив Г.Костельник (у 1948 р. вбитий). І хоч рішення Собору не були канонічними, але офіційно Українська греко-католицька церква у Галичині перестала існувати (з 1949 р. також у Закарпатті). Її віруючі насильно переводилися до Руської (Російської) Православної церкви. Понад 1400 священиків та 800 монахів і монахинь були заслані у Сибір, 200 розстріляні.

Збройна боротьба. Військова сила і репресивно-каральні органи були вирішальним фактором “радянізації” західних областей УРСР. Наприкінці війни та у перші повоєнні роки сталінське керівництво зосередило тут велику кількість армійських та спеціальних підрозділів НКВС-НКДБ. З лютого 1944 р. до пізньої осені 1945 р. вони здійснили 27 тис. бойових операцій проти ОУН-УПА.

Чисельність УПА на час вигнання фашистів із Західної України становила бл. 100 тис. чоловік, ще стільки ж нараховувало бандерівське запілля. З 1946 р. УПА реорганізувалася у невеликі підпільні загони.

За офіційними даними, протягом 1944-1945 рр. було проведено бл. 6 тис. бойових операцій проти радянських військових частин і 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у ході яких загинуло бл. З0 тис. осіб.

Втрати ОУН-УПА тільки протягом 1944-1946 рр. становили 56,6 тис. убитими та 108,5 тис. полоненими. Ще 48,3 тис. бандерівців добровільно склали зброю.

Намагаючись якнайшвидше здобути перемогу, радянське керівництво вдавалося до найжорстокіших форм боротьби, провокацій, репресій і терору. На боці сталінського тоталітарного режиму була явна перевага у засобах і методах ведення бойових і каральних акцій. Відомо багато фактів страшного насильства, свавілля й беззаконності, що їх чинили спеціальні підрозділи і виконавці.

Щоб позбавити повстанців підтримки, уряд вдався до масових депортацій. У період з 1944 по 1947 р. кількома етапами було відправлено у північно-східні райони СРСР понад 100 тис. членів ОУН-УПА та їх родин. Вивозили також за відмову вступати до колгоспу та за будь-які інші “націоналістичні” і “контрреволюційні” дії. Серед виселених було багато жінок, дітей і престарілих. Усього з 1944 по 1952 рр. за офіційними даними із Західної України було виселено понад 200 тис. чол., за неофіційними – від 300 до 800 тис. чол.

Наприкінці 1940-х рр. збройний опір бандерівців почав слабнути, хоча окремі загони діяли до середини 1950-х рр. 5 березня 1950 р. під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув крайовий провідник ОУН і головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Його наступником став Василь Кук, але результат боротьби був уже визначений.

2. Лібералізація тоталітарної системи у 1950-х – 1960-х роках

Україна і хрущовська “відлига”. Десталінізація. Невдовзі після смерті Сталіна у 1953 р. в СРСР наступив період т.зв. хрущовської “відлиги” (1953-1964 рр.). Головними змінами у суспільно-політичному житті стали: припинення масових репресій; ліквідація сталінських органів терору; зміни у карно-процесуальних кодексах; арешт і розстріл Л.Берії (1953 р.) та його однодумців; часткова реабілітація й звільнення репресованих і депортованих; розвінчання культу особи Сталіна у 1956 р. і перемога над сталінською опозицією В.Молотова, Г.Маленкова, Л.Кагановича та ін. у 1957 р.; часткова децентралізація й лібералізація командної системи; надання республікам та регіонам більшої самостійності; позитивні зрушення у соціально-побутовій сфері, культурі тощо.

В Україні припинилися масові кампанії боротьби проти “українського буржуазного націоналізму”, дещо сповільнилися темпи російщення. Вперше Компартію України очолив українець О.Кириченко (1953-1957 рр.). Українці почали становити більшість у виборних радянських органах, у партійно-державних і громадських структурах. У республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій, бюджет УРСР зріс у 2,5 раза.

У 1954 р., з нагоди 300-річчя Переяславської Ради, Україні був переданий Крим. Одночасно у сумнозвісних “Тезах” і Постанові про 300-річчя возз'єднання України з Росією фальшувалося історичне минуле українського народу, щоб назавжди позбавити його перспектив самостійного державного існування.

Хрущовські економічні реформи і “надпрограми”. В УРСР, як і у всьому СРСР здійснювалося реформування  колективного й особистого сільськогосподарського виробництва: зростала матеріальна зацікавленість і самостійність господарств, поліпшився якісний склад керівництва, селяни отримали паспорти. Валовий збір зерна зріс майже на 20%, цукрових буряків удвічі, виробництво м’яса й молока – у 2-3 рази.

Однак, після 1958 р. темпи зростання сільськогосподарського виробництва різко зменшилися. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової продукції сільського господарства УРСР збільшився на 65%, то у період з 1958 по 1964 рр. – лише на 3%. Обмежувалися присадибні господарства колгоспників. З 1963 р. СРСР змушений був вдатися до імпорту зерна з-за кордону.

Серед причин такого становища були ліквідація у 1958 р. машинно-тракторних станцій (МТС) з обов'язковим викупом їх техніки колгоспами і радгоспами, а також здійснення грандіозних хрущовських “надпрограм”: освоєння цілини (з 1954 р.); надмірне розширення посівних площ під кукурудзу; намагання наздогнати й перегнати США по виробництву м'яса, масла й молока, які поглинали колосальні матеріальні та людські резерви, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства. А головне – продовжувала зберігатися безперспективна у нових умовах командно-адміністративна система управління, планування й розподілу.

У 1957 р. Хрущов розпочав реформу управління, за якою створювалися раднаргоспи – територіальні ради народного господарства ( в СРСР–105, в Україні – 11). Мета полягала у тому, щоб поєднати надмірно централізоване планове керівництво із самостійністю республік, країв та областей, демократизувати й скоротити управлінський апарат. Спочатку реорганізація управління стосувалася тільки промисловості й будівництва, згодом (1962 р.) і аграрного сектора. Розпочалася також перебудова усіх державних, партійних, громадських організацій за виробничо-територіальною ознакою, із поділом на промислові і сільські.

Разом з тим, зосередивши у своїх руках партійну й державну владу (з 1958 р. – також Голова Ради Міністрів), Хрущов фактично відновив практику одноосібного керівництва. На місцях усе залежало від влади партійних функціонерів. Вони разом з органами держбезпеки контролювали усі сторони суспільно-політичного й духовного життя.

У 1963 р. у газеті “Правда” було видруковано новаторську статтю харківського професора О.Лібермана про необхідність розширення в СРСР ринкових відносин. Розпочалися цікаві дискусії й підготовка економічної реформи, але після усунення Хрущова (1964 р.) командно-адміністративні системі уже ніщо не загрожувало.

Зміни у соціальній сфері. У період “великого десятиріччя” (1953-1963 рр.) поліпшилися умови праці радянських людей, зросли їх доходи, скорочено робочий день, запроваджено 5-ти-денний робочий тиждень, значних розмірів набуло житлове будівництво, у побуті з’явилися телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Але вже з початку 1960-х років періодично почали виникати дефіцити найнеобхідніших товарів, у т.ч. навіть хліба, зросли роздрібні ціни на м'ясо й масло, траплялися випадки замороження заробітної плати. У 1963 р. у Кривому Розі та Одесі відбулися робітничі страйки та заворушення.

Прорив у Космос. Досягнення науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти, науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів. Протягом 1956-1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 раза. Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП.

Програма комуністичного будівництва. Із утвердженням соціалізму “повністю і остаточно”, Хрущов вважав за можливе здійснити в СРСР форсований комуністичний ривок. Третя програма КПРС, прийнята у 1961 р., для будівництва “світлого майбутнього” визначала 20-річний період – до 1980 року. Передбачалося добитися щонайменше подвійного зростання виробництва й продуктивності праці, створення потужної матеріально-технічної бази, формування нових суспільних відносин і моралі, комуністичної культури тощо. Це була наукоподібна утопія, чергова “надпрограма” державної партії, яка з подвійною силою намагалася спекулювати на народному ентузіазмі і зовсім не була зацікавлена у справжньому реформуванні суспільства.

Культурне життя. “Шестидесятники”. Лібералізація була схвально сприйнята інтелігенцією. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й поверненні читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів.

З’явилися нові періодичні видання (“Прапор”, “Знання та праця”, “Радянське літературознавство”, “Український історичний журнал” та ін.), відновився вихід часопису “Всесвіт”, була створена “Українська Радянська Енциклопедія”, розпочалося видання багатотомного “Словника української мови”. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам’ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.

Особлива увага у цей період приділялася розвитку української мови. На початку 1963 р. у Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо проведена в СРСР у 1958 р. реформа системи середньої освіти дозволяла батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в українських школах: українська мова тут не була обов’язковою для вивчення.

На хвилі національно-культурного відродження з’явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як “шестидесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). “Шестидесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на “шестидесятників” розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у “формалізмі”, “космополітизмі”, відході від “марксизму-ленінізму” тощо. У наступні роки “шестидесятники” залишалися основною силою дисидентського руху в СРСР.

Початок політичного дисидентства. Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині у 1956 р., робітничого виступу у Новочеркаську у 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не були реабілітовані усі жертви сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди.

Протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге був заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі Юрій Литвин, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину був засуджений на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадських прав Олекса Тихий – один із перших українських правозахисників.

З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, у ході якої в УРСР були закриті тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.

У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним рухом. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою “Об’єднана партія визволення України”. У 1961 р. у Львові було засуджено організацію “Український національний комітет”. За деякими даними, підпільні групи існували у Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-УПА.

Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська робітничо-селянська спілка” (1959-1961 рр.) на чолі з Л.Лук’яненком. Її учасники (І.Кандиба,С.Вірун та ін.) уперше у післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.

3. Наростання застійних явищ у 1970-х – першій половині 1980-х рр.

Будівництво “розвинутого соціалізму”. Поворот до неосталінізму. У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його у суб’єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Л.Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.

У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло підготовлену ще за Хрущова економічну реформу. Однак, після короткотривалого піднесення у період 8-ї п’ятирічки (1966-1970 рр.), наступив етап сповільненого, затухаючого економічного розвитку. Тенденція до застою проявилася і в Україні: середньорічний приріст валового суспільного продукту, темпи зростання продуктивності праці і відповідно, темпи приросту реальних доходів на душу населення зменшилися у республіці більше, ніж вдвічі. Незадовільно й неякісно вирішувались питання автоматизації, електрифікації, механізації, газифікації, хімізації, меліорації тощо.

Свою економічну безгосподарність і безпорадність збанкрутіла система прикривала надмірною експлуатацією видобувних галузей, експортом сировини і “нафтодоларами”. Добившись військового паритету із США, СРСР безнадійно відстав у соціально-економічній сфері. Завдяки брежнєвському “стабілізаційному” курсу, в СРСР законсервувалися екстенсивні, затратні методи господарювання, застарілі і екологічно небезпечні технології, відставання темпів науково-технічного прогресу, неспроможність колгоспно-радгоспної системи, неефективне використання природних і людських ресурсів, виснаження родовищ і земель, висока частка важкої ручної і жіночої праці, господарська незацікавленість, диктат партійних і відомчих інстанцій, погіршення екологічної й демографічної ситуації, незадовільні умови праці, культурно-побутового обслуговування й відпочинку, постійний дефіцит якісних товарів і довжелезні черги, залишковий принцип фінансування освіти, науки, культури і медицини, загострення житлової і продовольчої проблеми тощо.

За рівнем і якістю життя розрив між СРСР та західними державами постійно збільшувався. Однак це не завадило радянському керівництву у 1967 р. зробити висновок про побудову в СРСР “розвинутого соціалізму”. У 1977 р. була прийнята чергова (четверта за рахунком), “найдемократичніша” у світі брежнєвська Конституція. У ній юридично закріплювалася державно-партійна монополія КПРС як керівної й спрямовуючої сили радянського суспільства.

Розпочинаючи із 1968 р., коли радянські війська здійснили інтервенцію у Чехословаччину, поступово відбувся тихий поворот до неосталінізму й антигуманізму. В СРСР руйнувалися основи народовладдя й демократії, а ради, профспілки, виборчі комітети, громадські організації та об’єднання відігравали лише декларативну й декоративну роль. Із зміцненням режиму політичного самодержавства скорочувалась гласність, ігнорувалися права людини, зростав бюрократично-управлінський апарат (до 18 млн. чол.), який щороку видавав величезну кількість наказів, інструкцій та розпоряджень; повсюдно панував культ “сірості”, лицемірства, кар’єризму й пристосуванства. Партійно-державна номенклатура, підтримувана органами держбезпеки, суду й прокуратури, армії та міліції, створила вигідну й зручну для себе систему корупції, пільг і привілеїв, а для народу видимість зовнішнього благополуччя. Занепадала суспільна мораль, зростали алкоголізм і наркоманія, втрачалися перспективи. Сталінська модель адміністративно-командної системи себе повністю вичерпала, а нової радянське керівництво не спромоглися створити.

Після смерті Л.Брежнєва, рясно увінчаного усіма можливими нагородами й преміями, загальне кризове становище спробував врятувати Ю.Андропов (1982-1984 рр.), у минулому керівник КДБ. Він рішуче вдався до комісарських методів боротьби із злочинністю, корупцією та недисциплінованістю. Але вже його наступник, висуванець брежнєвської команди Л.Черненко (1984-1985 рр.) усе повернув на свої місця.

Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1970-х 1980-х рр. За своїм потенціалом Україна становила один з найрозвинутіших регіонів СРСР. Однак структура розміщення продуктивних сил і природокористування тут були деформованими, інтенсивно розвивалися, насамперед, т.зв. “базові галузі” – вугільно-металургійна, машинобудівна, атомна енергетика. Україна становила менше 3% території СРСР, але тут було зосереджено 25% всього промислового союзного потенціалу, бл. 40% атомних енергоблоків, видобувалося понад 50% залізної руди, майже 30% вугілля. Усіма цими багатствами неефективно, а інколи навіть злочинно, розпоряджалися загальносоюзні відомства.

У республіці різко погіршилася екологічна ситуація: її територія набагато інтенсивніше (приблизно у 10 разів) забруднювалася відходами, в багатьох місцях виникли зони екологічної небезпеки, особливо потерпало населення крупних міських центрів. 53% працюючих було зайнято у галузях із шкідливими для здоров’я умовами праці.

Нераціональність і безперспективність економічної системи зумовили не тільки екологічні, але й соціальні проблеми і мали далекоглядні політичні наслідки. Наприклад, в Україні частка галузей групи “Б” (легка й харчова промисловість) не досягала навіть 1/3 загального обсягу валової продукції, а у розвинутих країнах цей показник становить приблизно 2/3. Хронічне відставання галузей легкої й харчової промисловості та сфери обслуговування приводило не тільки до дефіциту якісних споживчих товарів і послуг, але й до значної й постійної залежності України від імпортних поставок. Республіка назавжди прив’язувалась до загальносоюзного (насамперед, російського) економічного комплексу.

Надзвичайно високою була частка старих підприємств та основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості зріс до 43%, середній вік устаткування становив 28 років, модернізація проводилась дуже повільно. За темпами зростання основних виробничих фондів УРСР займала останнє місце у Радянському Союзі.

Негативні процеси відбувалися в аграрному секторі. Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 44% – соняшнику, 36% – плодів та ягід, 30% – овочів, понад 20% – масла, м’яса, сиру тощо. Але динаміка росту була невтішною.

Протягом 1960-х—першої половини 1980-х рр. капіталовкладення в агрокомплекс зросли втричі і становили понад 100 млрд. крб. Однак, якщо у 2-й половині 1970-х років середньорічний приріст аграрної продукції становив 1,5%, то у 1-й половині 1980-х років – тільки 0,5%. Валовий обсяг продукції рослинництва збільшився лише у 1,5, у т.ч. зернових – в 1,3 раза. Поголів’я корів зросло лише на 13%, а річний надій молока від однієї корови становив у середньому 2570 кг (на Заході – 5-6 тис.). Займаючи всього лише 5-6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян давали приблизно 30% м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

16 млрд. крб. вклали у меліорацію земель та разом із позитивними, отримали і негативні результати: ґрунти заслонювались, знижувався рівень вод, утворювалися тріщини, поширювалися ерозійні процеси і втрачалися родючі ґрунти. Загинули придніпровські чорноземи, посівні площі скоротилися на 1,1 млн. га.

До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл. В цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.

Стан освіти та науки. Негаразди все більше проявлялися у галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів збільшилася кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були у галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна “Енциклопедія кібернетики”), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських наукових центрів.

В УРСР працювали багато визначних учених та педагогів. Однак їх діяльність часто сковувалась адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Відставання від цивілізованого світу найпомітніше проявилося у соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. “класового підходу” і “соціалістичного” реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв’язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об’єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.

Етнодемографічні та соціальні зміни. В Україні інтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше. У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилась народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях – Чернігівській й Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалась середня тривалість життя (з 70 до 68 років).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення у 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький (1972-1989 рр.) – “опора застою”, прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”.

За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%, тобто лише трохи більше 1/5. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою, радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо.

Політична й духовна опозиція. Близько 1000 людей брали участь у різних формах дисидентського руху, 80% із них представляли інтелігенцію. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

У 1965-1966 рр. пройшла перша хвиля арештів (І.Світличний, М. і Б.Горині, В.Мороз, М.Косів та ін.). Восени 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” із протестом виступили І.Дзюба та В.Стус. Незабаром І.Дзюба написав працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у “самвидаві” з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола “Лихо з розуму”, Є.Сверстюка “Собор у риштованні” та ін.

Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва. У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали І.Дзюба, В.Шевчук, Ліна Костенко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус та інші, всього 139 чол. Усі вони згодом зазнали адміністративно-партійних стягнень і переслідувань. Але критичні звернення до керівництва і до редакцій центральних газет не припинялися.

На знак протесту проти придушення радянськими танками “Празької весни” 1968 р., а також підневільного становища України у складі СРСР колишній воїн УПА і в’язень сталінських таборів Василь Макух здійснив у Києві акт самоспалення.

У ті ж роки голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як “ідейно-шкідливий пасквільний твір”, роман О.Гончара “Собор”. На його захист виступила творча молодь м. Дніпропетровська; організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму.

З 1970 р. у “самвидаві” почав виходити підпільний “Український вісник” (гол. ред. В. Чорновіл). За написання “самвидавчих” статей і книг їх авторів жорстко карали. Наприклад, історик В. Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання.

У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Ще раніше інженер-майор Г.Алтунян та кібернетик Л.Плющ увійшли до першої в СРСР ініціативної групи захисту прав людини.

У 1972 – 1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів