71572

Форми та суб’єкти права власності

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Форми права власності за законодавством України Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб’єктами права власності. Відповідно до такого підходу Конституція передбачає три економічні форми власності: приватну державну комунальну.

Украинкский

2014-11-09

121.5 KB

3 чел.

Форми та суб'єкти права власності

  1.  Форми права власності за законодавством України
  2.  Види права власності за суб'єктом
  3.  Підстави припинення права власності

1. Форми права власності за законодавством України 

Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності.  Відповідно до такого підходу Конституція передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини опосередковуються правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності.

Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: передбачені право власності українського народу (ст.13), право державної власності (ст.14), право приватної власності (ст.41), право власності Автономної Республіки Крим (ст.138), право комунальної власності як власності територіальних громад (ст.142).

У ст.ст.324-327 ЦК не міститься спеціального правила про поділ права власності на види, але як і в Конституції, у них ідеться про право власності українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності.

Слід звернути увагу на те, що в цьому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують право власності українського народу, яке не є окремою економічною формою власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності.

Слід зазначити, що ЦК не згадує окремо право власності Автономної Республіки Крим. З точки зору розрізнення форм власності це начебто логічно, оскільки такої економічної форми не існує.

Проте власність Автономної Республіки Крим не можна вважати Державною, оскільки вказана Республіка не є державою. Водночас майно, яке належить Автономній Республіці Крим, не можна вважати таким, що перебуває у комунальній власності, оскільки зазначена Республіка не є територіальною громадою.

Виходячи з того, що поділ на види права власності грунтується на виокремленні його суб'єктів, а Автономна Республіка Крим є учасником цивільних відносин (ст.168 ЦК), є підстави стверджувати, Ідо право власності Автономної Республіки Крим е відокремленим як від права державної власності, так і від права власності територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої Республіки.

Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної цивілістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.

Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти:

  •  індивідуальне право власності;
  •  право спільної власності.

Слід зазначити, що фактично врахування відмінностей між двома вказаними видами власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1

Такий стан речей можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності у межах однієї форми власності. В умовах, коли зазначені обмеження відпали і отримав законодавче закріплення принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності), немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальне і спільне (з великою кількістю осіб).

Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності потрібно розрізняти:

  •  право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав;
  •  право власності на спеціальні об'єкти цивільних прав.

До першого можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають особливостей правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкта.

До другого можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремлені в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (гл.27 ЦК), на житло (гл.28 ЦК), на речі, обмежені у цивільному обігу.

2/ Види права власності за суб'єктом

Право власності українського народу. Стаття 324 ЦК відтворює положення ст.13 Конституції, у якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу.

Оскільки український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, постає питання: чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт, як земля? На думку одних вчених, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на землю стосується інтересів суспільства в цілому - тоді земля визначається як об'єкт права власності українського народу (відповідно і держави), і ті, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю.

Відповідь на це питання певною мірою міститься в ч.2 ст.324 ЦК, яка встановлює, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією. При цьому зазначені органи не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження щодо цього майна стосуються управління ним.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності українського народу відповідно до закону. Отже, кожен має гарантований ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і у межах, встановлених законом.

Право приватної власності. У ст.325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, що відповідно до закону не можуть їм належати.

У разі якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад у товариство, новостворена юридична особа стає власником цього майна, так само як і набутого за іншими підставами Зокрема згідно зі ст.115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100 відсотків акцій акціонерного товариства належать державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права участі в управлінні, на отримання дивідендів тощо.

Це правило не поширюється на юридичні особи, створені розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування. І за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч.2 ст.81 ЦК).

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежені. Проте законом може бути встановлене обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності.

Такі правила встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обігу (а відповідно і належності на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Види майна, яке може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. "Про право власності на окремі види майна". Законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Як загальне правило в ч.3 ст.325 проголошується: склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Але це не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. По-перше, при реалізації цивільних прав, у тому числі й їх набутті, суб'єкти цивільного права не повинні виходити за межі їх здійснення або зловживати своїми правами. Зокрема склад майна, а відповідно і його вартість та кількість, можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, нехтування моральними засадами суспільства тощо.

Право державної власності. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ст.326 ЦК).

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка представляє спільні інтереси народу.

У ст.13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади

До них насамперед належить глава держави - Президент України, який виступає від імені держави у різних правовідносинах, зокрема здійснює право державної власності.

Нарівні з Президентом право державної власності здійснює також Верховна Рада України. Вона затверджує Державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, виконує низку Інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст.85 Конституції.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який керує державною власністю (ст.116 Конституції). Однак діяльність його у цій сфері обмежена. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.

Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та Інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи (ст.33, 37, 39 Закону "Про власність").

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники останнього: вони діють не від власного імені і не в своїх інтересах, а від імені й у інтересах держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади у якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу також безпосередньо (ст.5 Конституції).

Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, у тому числі вилучених з цивільного обігу і обмежених у обігу.

Однак слід нагадати, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин. Тому здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючі вказані дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим зазначені відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо).

Згідно зі ст.31 Закону "Про власність" державна власність поділялася на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-комунальних одиниць (комунальну).

Однак у зв'язку з прийняттям Конституції і Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" це положення застаріло. У ст.ст.142, 43 Конституції і ст.60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам - територіальним громадам а не адміністративно-територіальним одиницям, як зазначалося у Законі "Про власність").

Таким чином, у законодавство введено новий суб'єкт права Масності, не передбачений ст.3 Закону "Про власність", - територіальну громаду, якій і належить право комунальної власності.

Тому й ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності (ст.327 ЦК).

Право комунальної власності. Це - право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо. Згідно зі ст.140 Конституції і ст. 1 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" територіальна громада - це жителі, об'єднані постійним мешканням в межах села, селища, міста. У містах з районним поділом - громади районів також діють як суб'єкти права власності.

Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації тощо (ч. І ст.327 ЦК, ст.35 Закону "Про власність"). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема у комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виключної власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

Підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передання майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.

Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК право комунальної власності (управління майном, що є у комунальній власності) здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами.

  1.  Підстави припинення права власності

Підставами припинення права власності є юридичні факти певні обставини), з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої. Наприклад, договір купівлі-продажу є підставою припинення права власності у продавця І підставою виникнення права власності у покупця.

Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю,

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене,

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника,

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст.41).

Відчуження власником свого майна поряд із знищенням речі внаслідок її споживання є однією з найтиповіших для приватного

права підстав припинення права власності. У цьому разі власник шляхом свого волевиявлення реалізує правомочність розпорядження річчю, тобто визначає її подальшу юридичну долю.

Як правило, волевиявлення власника, який відчужує право власності на річ (відчужувача), є узгодженим з волевиявленням іншої особи, вона передається у власність (набувача). Отже, юридичним фактом, що лежить в основі переходу права власності від відчужувача до набувача, є договір (ст.626). Це означає, що відчуження права власності має відбуватися з дотриманням вимог, які висуваються до вчинення правочинів взагалі (ст.ст.202-214 ЦК) і договорів зокрема (ст.ст.626-654 ЦК).

Специфічність відчуження власником свого майна полягає у тому, що один і той самий юридичний факт (договір) одночасно є підставою припинення права власності у однієї особи (відчужувача) і виникнення права власності у іншої (набувача).

Оскільки договір є похідним (вторинним) способом набуття права власності на річ, то до набувача переходять не лише правомочності власника, а й відповідні обов'язки, пов'язані з правом власності на цю річ (обтяження сервітутами, заставою тощо).

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст.347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч.2 ст.2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресне відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають державній реєстрації (ст.182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідно запису до державного реєстру.

Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити «мір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ.

Припинення права власності особи на майно, яке не може їй мати (ст.348 ЦК). Якщо з підстав, не заборонених законом, а набула право власності на майно, яке за законом, що був прийнятий пізніше, не може їй належати (наприклад, обмеження оборотоздатності речі), це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом. Така сама вимога до власника висувається у випадках, коли з підстав, не заборонених законом, особа набула право власності на майно, на набуття якого за законом, що прийнятий пізніше, потрібен особливий дозвіл, а у його видачі цій особі було відмовлено. Умовами застосування цієї норми є:

• правомірність підстави виникнення права власності на момент його набуття;

• недопущення законом, який був прийнятий пізніше, перебування певної речі у власності певної особи (встановлення вимоги наявності спеціального дозволу);

• надання зазначеному закону зворотної сили;

• відмова у видачі спеціального дозволу (у випадках, коли такий дозвіл потрібний);

• невідчуження зазначеного майна протягом строку, встановленого законом (тобто відсутність волевиявлення власника на добровільне відчуження майна).

Якщо майно не відчужене власником у встановлені строки, воно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу. Порядок відчуження залежить від призначення та виду майна, що продається. Його можна реалізувати через комісійну торгівлю, з публічних торгів тощо. У разі примусового продажу майна його колишньому власникові передається сума виторгу за вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду.

Знищення майна (ст.349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознаки тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч.2 ст.349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину — звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта — рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням “фантомних” об'єкта права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст.234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.

Припинення права власності у зв'язку з викупом майна у власника. Викуп земельної ділянки посідає особливе місце серед підстав припинення права власності, оскільки має виражені публічно-правові ознаки, ґрунтуючись на врахуванні публічних інтересів шляхом обмеження прав приватних осіб. Визначальними тут є положення ч.5 ст.41 Конституції, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

У ЦК припинення права власності шляхом викупу майна передбачає дві ситуації:

1) викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (а також викуп нерухомості, що знаходиться на цій земельній ділянці);

2) викуп пам'ятки історії та культури.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст.146 ЗК іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки; будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури тощо).

Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення о викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше к за один рік до викупу. Цей строк імперативне визначений законом (ч.3 ст.350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Межі її встановлені Методи - грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. № 213, і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. їх застосування є обов'язковим для органу, який ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у певній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, місцезнаходження земельної ділянки тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати його ринкову вартість. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно Суд може постановити рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо.

У разі знесення або перенесення зазначених об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населеного пункту. Знесення жилого будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суду про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю власник має право розпорядитися жилим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці на власний розсуд (ст.351 ЦК).

Якщо майно, розташоване на ділянці, не належить її власникові, то питання про його викуп вирішується за правилами ст.351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Викуп пам'ятки історії та культури допускається, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення.

У цьому разі державний орган з питань охорони пам'яток історії та культури робить власнику пам'ятки відповідне попередження. І якщо такий власник не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом зазначеного органу може постановити рішення про її викуп і перехід у власність держави. При цьому не має значення характер поведінки власника (наявність його вини в безгосподарному утриманні культурних цінностей тощо).

У разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а у разі спору — судом (ст.352 ЦК).

Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст.589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, встановленому договором сторін чи законом (ст.ст.590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст.620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.

Реквізиція — це примусове відчуження майна у власника на підставі та у порядку, встановлених законом, за умови попереднього повного відшкодування його вартості. При цьому реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Мета реквізиції полягає у забезпеченні безпеки громадян, врятуванні майна, знищенні заражених тварин для недопущення поширення епідемії або епізоотії тощо. Тому вона допускається у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності.

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо. Якщо ж після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, водночас вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

Конфіскація — це позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

На відміну від реквізиції, конфіскація має безоплатний характер (майно переходить у власність держави безоплатно) і може застосовуватися лише у вигляді санкції за скоєний злочин. Держава не відповідає за зобов'язаннями попередніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів щодо охорони майна і без згоди зазначених органів. За зобов'язаннями колишнього власника держава відповідає лише у межах активу майна, що перейшло до неї. Відносини, які виникають при конфіскації, врегульовані спеціальними нормативними актами, зокрема Порядком обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 25' серпня 1998 р. № 1340.

Від конфіскації як заходу кримінального покарання та адміністративного стягнення слід відрізняти стягнення судом коштів у дохід держави в порядку регресу (чч.2, 3 ст. 1191 ЦК) тощо.

Відповідно до ст. 378 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) право власності на земельні ділянки може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом. Проте Земельний кодекс України (далі – ЗК України) передбачає й інші позасудові механізми припинення права власності на землю. Зокрема, підставами для припинення прав власності на землю відповідно до ст. 140 ЗК України є добровільна відмова власника від права на земельну ділянку, смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, відчуження земельної ділянки за рішенням власника (ст. 131 ЗК України).

Цією ж статтею ЗК України передбачаються і судові механізми припинення права власності на землю, зокрема, звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора, відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, конфіскація за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки іноземним особам та особам без громадянства у встановлений строк. Однак цей список не є вичерпним, адже ЗК України сам передбачає додаткові підстави припинення права власності на землю. Так, право власності на землю для конкретної юридичної особи може бути припинене внаслідок реорганізації чи ліквідації товариства. Крім того, слід зазначити, що у разі поділу земельної ділянки, котра перебуває на праві спільної сумісної власності, також припиняється право власності на земельну ділянку як на самостійний об’єкт права спільної сумісної власності. Не варто забувати, що відповідно до ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, що необхідна для їх обслуговування. Отже, продаючи житловий будинок, продавець втрачає право власності на ту частину земельної ділянки, на якій він розміщений.

Проте автори науково-практичного коментаря ЗК України (за загальною редакцією В.І. Семчика, 2007 р.) вважають, що сім підстав, перерахованих у ст. 140 ЗК України, є вичерпними. Тобто інші юридичні факти, не перераховані у зазначеній статті, не можуть розглядатися як підстави припинення права власності на земельну ділянку. На відміну від цивілістів, котрі розділяють підстави припинення права власності на земельні ділянки на дві групи (за бажанням і на основі волевиявлення власника та проти волі власника), автори коментаря ЗК України умовно виділяють три основні групи підстав: а) добровільне припинення права власності на земельну ділянку, тобто без примусового вилучення земель; б) вилучення земель поза згодою їх власника за умови наявності його вини; в) вилучення земель поза згодою їх власника за умови відсутності вини.

Далі розглянемо останню групу підстав, тобто, говорячи мовою цивілістів, підстав припинення права власності на земельні ділянки проти волі власника.

Примусова втрата землі

На відміну від ЗК 1992 р., у чинному ЗК України не передбачається можливість припинення права власності на земельні ділянки за таких підстав, як систематичне ухилення від внесення земельного податку в строки, встановлені законодавством, невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва і протягом двох років для несільськогосподарських потреб.

Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку передбачені ст. 143 ЗК України. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, зазначається в ст. 144 ЗК України. Проте стаття не визначає, що саме слід відносити до порушення земельного законодавства. Частково види порушень земельного законодавства перераховані у ст. 211 ЗК України. Зокрема, земельну ділянку можна втратити у разі укладення угод з порушенням земельного законодавства; самовільного зайняття земельних ділянок; псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, що негативно впливають на стан земель; невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням; знищення межових знаків; приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, непроведення рекультивації порушених земель; знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень; невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту; самовільне відхилення від проектів землеустрою; ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них; порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок тощо.

Суспільні потреби 

Окремо хотілося б зупинитися на процедурі викупу земельних ділянок для суспільних потреб. Так, ст. 146 ЗК України визначає суспільні потреби, за яких може бути порушене питання про викуп у власника його земельної ділянки. Органи державної влади та місцевого самоврядування можуть порушувати питання щодо викупу земельних ділянок для таких суспільних потреб: під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування; під будівлі, споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності; під об’єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Цей перелік суспільних потреб, для яких може проводитися викуп земельних ділянок, є вичерпним. Інші підстави не можуть розглядатися як суспільні потреби. Проте якщо детально ознайомитися із ним, то можна зрозуміти, що із застосуванням фантазії в Україні будь-яка земельна ділянка може бути викуплена із приписом «для суспільних потреб».

Крім того, зазначена стаття вводить процедурний обов’язок для органів державної влади та місцевого самоврядування. Так, власник земельної ділянки щонайменше за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп, а сам викуп здійснюється за згодою власника. Вищий господарський суд України у роз’ясненні від 27 червня 2001 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом права власності на землю і землекористування» встановив, що згода власника земельної ділянки на її викуп повинна надаватися в письмовій формі. Якщо відповідним органом місцевого самоврядування прийнято рішення без згоди власника земельної ділянки, останній має право звернутися до суду із заявою про визнання такого рішення недійсним. Якщо власник земельної ділянки не дає згоду на її викуп, питання вирішується в судовому порядку.

Крім того, основною умовою будь-якого правочину є досягнення згоди за ціною. Так, згідно із ЗК України вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабміном. Якщо ж власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.

Отже, враховуючи викладене, земля як об’єкт власності є найбільш вразливим, адже підстав для позбавлення права власності на неї і механізмів застосування цих підстав більш ніж достатньо.

На певні особливості припинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу звертається увага у статті 8 Закону України "Про тваринний світ".  

Окрім вищезазначеного, право приватної власності на об'єкти тваринного світу може припинятися також у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу. У цих випадках право приватної власності на об'єкти тваринного світу може бути припинено в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу або прокурора.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

1461. Виды диаграмм летучесть-состав для расчета растворимости газов в жидкостях 319.14 KB
  Для расчёта диаграмм выбрано трёхпараметрическое кубическое уравнение состояния. Проанализированы области нестабильных состояний бинарной системы и выявлены новые качественные виды зависимостей летучестей компонентов от состава бинарной системы. Использование особенностей диаграмм летучесть состав позволяет находить начальные приближения для решения задач растворимости газов в жидкостях.
1462. Потребительские предпочтения в области нижнего белья, и как следствие, отношение к бренду 951.5 KB
  История создания нижнего белья. Тенденции развития рынка. Разработка технического задания и плана исследования. Маркетинговые исследования потребителей. Анализ социально – демографических факторов. Анализ ответов респондентов на вопросы анкеты.
1463. ПЕРЕДАЧА ПРАГМАТИЧЕСКОЙ СОСТАВЛЯЮЩЕЙ ОБРАЗНЫХ ФРАЗЕОЛОГИЧЕСКИХ ЕДИНИЦ В ПУБЛИЦИСТИЧЕСКОМ ТЕКСТЕ 319.71 KB
  Определить место и роль контекста в выявлении наиболее полной реализации прагматического потенциала ФЕ. Сопоставить прагматическую составляющую образных фразеологических единиц в английском и русском языках.
1464. КАТЕГОРИЯ ИНТЕРДИСКУРСИВНОСТИ В НАУЧНО- ДИДАКТИЧЕСКОМ ТЕКСТЕ 320.83 KB
  Целью исследования является создание классификации маркеров интердискурсивности и их выявление в текстах лекций на немецком и русском языках.
1465. Конфликтология 321.32 KB
  Методические указания по изучению дисциплины. Содержание разделов дисциплины. Методические рекомендации студентам по организации изучения дисциплины. Прогнозирование и профилактика конфликтов. Трудовые конфликты и пути их разрешения.
1466. ДИАЛОГ АРГУМЕНТАТИВНОГО ТИПА: КОГНИТИВНЫЕ АСПЕКТЫ; СТРУКТУРА, СЕМАНТИКА, ПРАГМАТИКА (на материале русских и английских текстов интервью) 322.43 KB
  Цель данной диссертационной работы заключается в выявлении макроструктуры, создаваемой журналистами-участниками интервью и исследовании их аргументативных стратегий по методике, принятой в когнитивной лингвистике и прагмалингвистике.
1467. ЛИНГВОКУЛЬТУРОЛОГИЧЕСКИЙ АСПЕКТ ГЕНДЕРНЫХ ОТНОШЕНИЙ: СОПОСТАВИТЕЛЬНЫЙ АСПЕКТ 325.77 KB
  Целью данной работы является сравнительный анализ манифестации лингвокультурологического аспекта гендерных отношений в казахском, немецком и русском языках.
1468. ОРГАНИЗАЦИЯ СТРОИТЕЛЬНОГО ПРОИЗВОДСТВА 327.99 KB
  Курсовой проект состоит из графической части в объеме 2 чертежных листов формата АI и расчетно-пояснительной записки, содержащей 25-30 страниц текста. Исходные данные приведены в прил. 1, схема здания выдается преподавателем. Вариант задания назначается преподавателем.
1469. ЖАНРОВО-КУЛЬТУРНАЯ СПЕЦИФИКА РУКОВОДСТВ ПО ЭКСПЛУАТАЦИИ БЫТОВЫХ ПРИБОРОВ. АСПЕКТЫ ПЕРЕВОДА 328.15 KB
  Цель исследования заключается в разработке технологии перевода, основанной на результатах сопоставительного изучения жанровых особенностей русскоязычных и англоязычных руководств по эксплуатации с точки зрения организации и реализации макроструктуры текстов данного жанра.