7197

Земельне право. Земельне право як галузь права

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Земельне право Лекція № 1. Земельне право як галузь права. План I. Предмет земельного права. II. Поняття земля, земельна ділянка та земельні ресурси. III. Методи земельного права. IV. Поняття земельного права V. Система земельного ...

Русский

2013-01-18

817.5 KB

28 чел.

Земельне право

 Лекція № 1. Земельне право як галузь права.

План

I. Предмет земельного права.

II. Поняття « земля », « земельна ділянка » та « земельні ресурси ».

III. Методи земельного права.

IV. Поняття земельного права

V. Система земельного права.

VI. Принципи земельного права.

VII. Джерела земельного права.

  VII. I.  Поняття та класифікація

IIX. Основні правила правозастосування.

IX. I.Тлумачення правових норм.   

I. Предметом земельного права є земельні  відносини.

Згідно Земельного кодексу ( далі ЗК )  України, земельні відносини це « суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею », тобто відносини власності на землю.  

II. Поняття « земля » в залежності від контексту використовується у багатьох розуміннях:

  --- як планета Сонячної системи;

  --- як суходіл ;

  --- як грунт – верхній шар земної поверхні, придатний для життя рослин;

  --- як економічна категорія – загальний засіб праці і основний засіб виробництва у сільському господарстві;

  --- як територія з угіддями, якою хтось володіє, територія з правовим режимом.

  Ст. 1 ЗУ « Про охорону земель » визначає землю як « поверхню суші з грунтами, ко-рисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані і фун-кціонують разом з нею ».

  « Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами » ( ст. 79 ч. 1 ЗК України ).

  Таким чином в земельному законодавстві України поняття « земельна ділянка » та     « земля »  співвідносяться як частина та ціле. Земельна ділянка, маючи всі родові оз-наки землі, має додаткову видову ознаку – установлені межі.

  У багатьох випадках на практиці термін « земля » вживається замість поняття « зе-мельна ділянка », термін « оренда землі » вживається замість « оренда земельної ділян-ки » або « купівля-продаж землі » замість « купівля-продаж земельної ділянки ».

  В спеціальній літературі вживається також поняття « земельні ресурси ». Так на дум-ку фахівця з земельного права В.Ермоленко поняття « земельні ресурси – це певна су-купність земельних ділянок, їх складають вже освоені людством поверхні земельних ділянок, які задо – вольняють певні потреби людей та надають можливості досягти пев-ного соціального єфекту ».

  Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що категорії « земля », « земель-ні ресурси » та « земельна ділянка » співвідносяться між собою як загальне,особливе та одиночне.

  Ст. 23 Кодексу України про надра надає землевласнику та землекористовачу право без окремого дозволу та внесення плати здійснювати обмежене використання надр під його ділянкою. « Землевласники і землекористовачі в межах наданих ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господар-ських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною гли-биною розробки  до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів і використовувати надра для господарських і побутових потреб ».

  Розглянемо питання співвідношення будівель та споруд до земельних ділянок.

  У римському цивільному праві будівлі і споруди вважалися невідємною частиною земельної земельної ділянки ( наземне майно приростає до земельної ділянки ).

  В подальшому, в правових системах багатьох країн будівлі та споруди визнаються приналежностями земельної ділянки. В Україні все було навпаки. Земельний Кодекс України 1990 року передбачав, що земельна ділянка « автоматично » слідувала юри-дичній долі будівель і споруд, розташованих на ній ( ст.30 Земельного Кодексу України, 1990 р.).

  Станом на сьогоднішній день земельна ділянка та капітальні будівлі і споруди розта-шовані на ній мають незалежний правовий режим ( ст.120 ЗК України ). Таким  чином , земельна ділянка та розташовані на ній будівлі та споруди є різними об єктами, мають роздільний правовий режим, крім визначених законодавством винятків, коли земельна ділянка розглядається як приналежність будівлі або споруді.

  Розглянемо питання чи є земля ( земельна ділянка ) майном ?

  Ст. 179 ЦК України дає визначення земельної ділянки як речі «предмет матеріаль-ного св іту, щодо якого можуть виникати цивільні права і обо вязки ».Ст. 190 ЦК Ук-раїни дає визначення майна як « окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки ».А ст. 181 ЦК України прямо відносить земельні ділянки до нерухомих речей, а отже – до майна.

                                

  Категорії земель України

  Земельний Кодекс України в ч.1 ст. 19 говорить,що землі України за основним цільо-вим призначенням поділяються на такі категорії:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі житлової та громадської забудови;

3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

4) землі оздоровчого призначення;

5)  землі реакреаційного призначення;

6) землі історико-культурного призначення;

7) землі лісогосподарського призначення;

8) землі водного фонду;

9) землі промисловості, транспорту, зв язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

     Статистика: Земельний фонд України становить 60,3 млн.га., що дорівнює 5,7 % території Европи. Станом на 1.01.2006 року у складі земель нашої держави 41,2 млн.га. (71,2 % ) займають сільськогосподарські землі, а 10,5 млн.га. ( 17,4 % ) займають ліси та інші лісовкриті площі.

                        III  Методи земельного права.

Методи земельного права – це правові засоби, прийоми, способи впливу на сус-пільні відносини.

Методи земельного права поділяються на:

адміністративно - правові ( імперативні );

цивільно - правові ( диспозитивні ) методи правового регулювання.

  Адміністративно – правовий ( гетерономний, авторитарний, імперативний, метод координації ) --- це метод де перевага надається приписам та заборонам.

  Цивільно – правовий ( диспозитивний, автономний, метод координації ) --- це метод у якому переважають дозволи.

                              IV Поняття земельного права.

Земельне право --- це галузь права, що регулює відносини, пов язані із використан-ням, охороною та відтворенням землі.

Земельне право як наука --- це система знань про земельне право як галузь права                                    ( систему правових норм ), про практику застосування цих норм.

                 Земельне право як навчальна дисципліна --- це спосіб подання знань, що    складають

                 земельне право як науку, у навчальному процесі.

                              

                           V Система земельного права.

Система ( внутрішня структура, побудова ) земельного права як галузі права включає в себе правові норми, що об’єднаються в інститути.

Правові інститути, в свою чергу групуються в загальну та особливу частини.

        До загальної частини відносяться такі інститути:

--- права власності на землю;

--- права землекористування;

--- правове забезпечення земельної реформи;

--- правове регулювання набуття прав на землю;

--- правове регулювання плати за землю;

--- правове забезпечення управління в галузі використання, відтворення та охорони земель;

--- правової охорони земель;

--- юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

       Особлива частина включає правові інститути, що закріплюють правовий режим окремих категорій земель.

        Спеціальна частина --- це положення про земельно-правове регулювання у за-рубіжних країнах.

       Система земельного права як науки та навчальної дисципліни.

  Система земельного права як галузі права не співпадає із системою земельного права як науки та навчальної дисципліни. До системи земельного права як науки входять НЕ ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ, а підсистеми наукових положень, інформації, знань. Тому у загальній частині земельного права як науки та навчальної дисципліни виділяють наприклад такі розділи, не характерні для системи галузі права:

--- вчення про землю як об’єкт земельного права;

--- вчення про земельне право як галузь права;

--- розвиток земельно-правового регулювання.  

   В системі земельного права як науки та навчальної дисципліни, на відміну від систе-ми галузі права, виділяють також спеціальну частину, що включає, зокрема положен-ня про земельно-правове регулювання у зарубіжних країнах.

                               VI Принципи земельного права

  Принципи права – це основоположна норма, або норма найбільш загального, осново-положного характеру. Принципи права є своєрідним стрижнем, на якому будується система права і законодавства.

  Принципи земельного права можуть формуватися із змісту правових норм, на основі судових рішень, досягнень правової доктрини.

  Виділяють загальні ( конституційні ), міжгалузеві та галузеві принципи.

                Розглянемо більш детально галузеві принципи земельного права.

  Ці принципи законодавчо закріплені в ст. 5 Земельного кодексу України:

--- поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

--- забезпечення рівності прав власника на землю громадян, юридичних осіб, територі-альних громад та держави;

--- невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територі-альними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків передбачених законом;

--- забезпечення раціонального використання та охорони земель;

--- забезпечення гарантій прав на землю;

--- пріоритету вимог екологічної безпеки.

             Забезпечення раціонального використання та охорони земель

  Найважливішим принципом земельного права є принцип раціонального використан-ня земель. Визначення раціонального використання земель наведено у ГОСТі  26640 – 85. « Забезпечення всіма землекористувачами в процесі виробництва максимального ефекту у здійсненні цілей землевпорядкування з урахуванням охорони земель та опти-мальної взаємодії з природними факторами ».

                          VII  Джерела земельного права

  VII.I. Поняття та класифікація

  Під джерелом ( формою ) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм. У загальній теорії права виділяються такі види джерел права.

--- правовий звичай ( в Україні не визнається джерелом права );

--- правовий прецендент ( судовий чи адміністративний ) – в Україні джерелом права загалом не визнається;

--- правові принципи ( в основному у міжнародному праві );

--- нормативно-правові акти ( офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила щодо невизначеного кола питань.

  Нормативно-правові акти є основним, а на думку  багатьох науковців --- единим дже-релом права в Україні.

                      Класифікація нормативно-правових актів.

--- за юридичною силою;

--- за колом врегульованих відносин;

--- за сферою дії та колу об єктів;

--- за сферою дії за територіальним поширенням;

--- за часом дії.

     Класифікація нормативно-правових актів за юридичною силою.

--- Конституція України;

--- закони України, якими встановлюється згода на обов язковість для України між-народних угод ( ці угоди мають перевагу над положеннями національного законодав-ства. Закон України « Про міжнародні договори України » );

--- кодифіковані закони – кодекси;

--- Декрети КМ України, які видавалися в 1992 – 1993 роках на підставі ст. 97-1 Кон-ституції УРСР і за своєю юридичною силою на той час прирівнювалися до законів;

--- Постанови ВР України та Укази Президента України. Співвідношення між цими видами нормативно-правових актів в законодавстві не визначено.Ці акти мають різні предмети регулювання і сфера їх дії різна;

--- Постанови КМ України;

--- акти ( накази ) центральних органів виконавчої  влади ( Наприклад, наказ Держав-ного комітету по земельним ресурсам );

--- акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

 II X.Основні правила правозастосування.

        IIX. I. Тлумачення правових норм.

              Способи тлумачення класифікуються за рядом критеріїв:

--- за суб’ єктом виділяють автентичне ( органом що видав норму ) тлумачення;

--- легальне ( спеціально уповноваженим органом ) тлумачення;

--- судове тлумачення;

--- доктринальне тлумачення.

                             За способами;

--- граматичне;

--- логічне;

--- систематичне;

--- історичне.

                             За об ємом

--- буквальне ( « буква закону » );

--- розширене;

--- звужене тлумачення правової норми, коли це виправдовується « духом закону » --- принципами права або метою закону.

  Розширене тлумачення не може бути застосовано щодо виключних норм ( що ста-новлять винятки із загального правила ). Метою тлумачення є з’ясування дійсної волі законодавця. При тлумаченні понять застосовується « золоте правило тлумачення »: поняттям надається їх звичайне, найбільш поширене значення.

                  IIX.II.  Правила вирішення правових колізій

                                    Поняття правової колізії

  Поняття правової « колізії » законодавством не визначене. Сам термін « колізія » (лат. - « collision » ) походить від латинського « collide » -- сутичка, збіг протилежних обставин, сил та інтересів. За визначенням українського вченого Д.Лилака « колізія – це стан і дія кількох правових актів чи їх норм, як правило нормативного характеру, що прийняті одним або різними суб’єктами правотворчості, які спрямовані на регулюва-ння одних і тих же суспільних відносин, а застосування кожного з них окремо дає різ-ний, зокрема протилежний результат. Колізійні правові акти і норми є контроверз-ними, що розбігаються за результатами їх регулятивної дії на суспільні відносини ».

  Правила  вирішення правових колізій містилися у Законі України « Про нормативно-правові акти ». 13.01.2000 року такий Закон був прийнятий Верховною Радою України, але через цілу низку недоліків і суперечностей 14.02.2000 року ветований Президентом України.

                                      Правила вирішення правових колізій

  Правила вирішення правових колізій в Україні здебільшого законодавчо не визначе-ні. Але такі правила існують, вони вироблені юридичною практикою протягом довгого часу, починаючи з часів римського права.

  При колізії норм, вміщених до актів різної юридичної сили, діє норма, вміщена до нормативно-правового акту вищої юридичної сили.

  При колізії норм, вміщених до актів однакової юридичної сили, діє норма, вмі-щена до акту, прийнятого пізніше ( лат. « Leqes posteriors, priores contraries abroqant » --- нові закони скасовують попередні, що їм суперечать ).

  Единим винятком у правовій системі України є внесення змін до Конституції України « якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадя-нина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територі-альної цілісності України ( ст. 157 Конституції України ) такі зміни пізнішим законом внесені бути не можуть в жодному випадку ». Правило про перевагу норм, прийнятих пізніше, законодавчо не закріплене, але підтверджене багатовіковою практикою і вип-ливає зі здорового глузду: зі зміною і розвитком правовідносин, повинно змінюватися, вдосконалюватися і законодавство. При прийнятті нових загальних норм треба щоб не були скасовані обґрунтовані спеціальні норми і тому у загальних нормах фіксується застереження « якщо законом не передбачено інше ».В іншому випадку навіть загаль-ний пізніший закон скасовує дію спеціальних, що йому суперечать.

  При колізії норм, вміщених до одного й того самого нормативного акту, діє спе-ціальна норма, тобто норма, що регулює вужче коло суспільних правовідносин, оперуючи посиланням на спеціального суб’єкта, спеціальний об’ єкт, обставини тощо. Таке правило відомо ще з часів римського права ( лат. « lex specialis deroqat lex qeneralis » -- спеціальний закон скасовує дію загального ). Дане правило в загальному вигляді законом не закріплене, проте воно, як і попередне, випливає зі здорового глуз-ду: при формуванні спеціальної норми законодавець здатен краще врахувати всі обста-вини.

  Відмова від даного правила призвела б до того, що правова система зводилася б лише до загальних норм та таких спеціальних норм, що деталізували б загальні.

  Дане правило у випадках, спеціально передбачених законом, застосовується й у разі колізії між нормами різних актів: наприклад, норми ЦК України застосовуються до земельних відносин лише у випадку, якщо вони не врегульовані законодавством (ст.9 ЦК України ).

                    При колізії норм, які частково є загальними, а частково спеціальними одна по   

відношенню до іншої, однозначні правила вирішення колізій ВІДСУТНІ. Такий випадок є найбільш складним, хоча зустрічається рідко. Слід намагатися вирішити колі-зію за допомогою застосування принципів права, виходячи із мети правового регулю-вання, застосовуючи системне тлумачення правових норм, намагаючись виявити не ли-ше букву, а і « дух » закону.

                 IIX. III. Заповнення прогалин у правовому регулюванні.

  Деякі відносини, що потребують правового регулювання, можуть бути зако-нодавстввом не врегульовані. Такі відносини називаються прогалинами у пра-вовому регулюванні.

  Прогалини у правовому регулюванні тих земельних правовідносин, які одно-часно підпадають під ознаки цивільних, можна заповнити за допомогою засто-сування аналогії права та аналогії закону. Ст.8 ЦК України передбачає:             « 1. Якщо цивільні відносини НЕ врегульовані цим Кодексом,іншими актами ци-вільного законодавства або договором, вони розглядаються тими правовими нормами цього Кодексу,інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини ( аналогія закону )                                       . 2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання ци-вільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного за-конодавства ( аналогія права )».

  Разом із тим, щодо значного обсягу земельних відносин застосування аналогії не-можливе в силу положень ч.2 ст.14 Конституції України : « Право власнос-ті на землю… набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону » та ч.2 ст.19 Конституції Украї-ни: « Органи державної влади та органи місцевого самовряднування, їх посадо-ві особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України ».

   Висновок: Конституція України не допускає застосування аналогії щодо від-носин із набуття права власності на землю та щодо відносин із здійснення повноважень органа-ми державної влади та місцевого самоврядування.

Питання на семінар:

Колізійні правові акти і норми є контроверзними, що розбігаються за результатами їх регулятивної дії на суспільні відносини

2. Що є предметом земельного права  ?

3. Земельна ділянка - це…

4. Земельні ресурси – це …

5. Ст. 23 Кодексу України про надра надає землевласнику та землекористовачу право …?

6. Назвіть співвідношення будівель та споруд до земельних ділянок.

7. Чи є земельна ділянка майном?

8. Перерахуйте категорії земель України?

9. Що таке методи земельного права ? ( це правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини ).

10. Які існують методи земельного права ?. Чим вони відрізняються один від одного ?

11. Що таке земельне право як галузь права, як наука, як навчальна дисципліна?

12. Що означає термін система ?

13. Що входить до системи земельного права?

14. Які правові інститути відносяться до загальної частини  ?

15. Які правові інститути відносяться до особливої частини  ?

16. Які правові інститути відносяться до спеціальної частини  ?

17. Що таке принципи права?

18. Що таке загальні (конституційні), міжгалузеві та галузеві принципи земельного права  ?

19. За якими ознаками проводиться класифікація нормативно-правових актів ?

20. Назвіть класифікацію нормативно-правових актів за юридичною силою?

21. Назвіть існуючі гілки влади в Українському законодавстві?

22. Дайте коротеньке визначення кожній з гілок влади?

23. Чи може законодавча гілка влади приймати закони ?

24. Чому декрети КМ України 1992 -1993 років мали силу законів ?

25. Що означає термін « колізія »?

26.Як вирішуються правові колізії в сучасному закоодавствіУкраїнм ?

27. Прогалини у правовому регулюванні України.Дайте визначення і наведіть приклад.

                                         Земельне право

Тема № 2. Право власності на землю.

                                              План

  1.  Поняття права власності на землю та особливості його об‘єкту.
  2.  Особливості змісту права власності на землю.

    II.I. Особливості права володіння земельними ділянками

    II.II. Особливості права користування   земельними ділянками

    II.III. Особливості права розпорядження   земельними ділянками

               III.Форми власності на землю  

    III.I. Право приватної власності на землю

    III.II. Право державної власності на землю

    III.III. Право комунальної власності на землю

    III.IVПраво власності на землю Українського народу

    III.V.Право колективної власності на землю

                   IV.Особливості права спільної власності на землю

  1.  Поняття права власності на землю та особливості його об’єкту

  Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об‘єктивному розумінні. У суб’єктивному розумінні право власності на землю – це повноваження (правомочності) суб‘єк-тів по відношенню до землі ( земельних ділянок ) як об‘єкта права.

  В об’єктивному розумінні право власності на землю ( земельні ділянки ) слід розглядати як сис-тему правових норм, що регулюють відносини щодо здійснення суб’єктивного права власності на землю.

  Земля ( земельна ділянка ) як об’єкт права власності

  В більшості випадків, коли йдеться про суб’єктивне права власності на землю, йдеться мова не про « землю », а про  « земельну ділянку »,тому що лише земельна ділянка може бути об’єктом, яким можна володіти на праві власності. Крім того « земельна ділянка » може бути річчю – « предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки ( ст.179 ЦК України, ст.125 ЗК України ). Таким чином термін « право власності на землю» фактично означає « право власності на земельну ділянку ».

II. Особливості змісту права власності  на землю

  Зміст права власності на землю ( земельну ділянку ) складають повноваження з володіння, ко-ристування та розпорядження земельною ділянкою ( ст.78 ЗК України, ст. 317 ЦК України ).

  В англосаксонській правовій системі виділяють зовсім інший набір правомочностей права влас-ності: 1) право володіння, 2) право користування, 3) право управління, 4) право на доход, 5) право на відчуження, споживання, зміну чи знищення речі, 6) право на безпеку, 7) право на передачу ре-чі, 8) право на безстроковість реалізації правомочностей, 9) право заборони використання речі на шкоду, 10) право відповідальності ( можливість відібрання речі в рахунок боргу ), 11) право на відновлення порушених правомочностей.

II.I. Особливості права володіння земельними ділянками

  Легального визначення володіння як складової права власності не існує. У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. На наш погляд право володіння земельними ділянками можна визначити як усвідомлену юридично гарантовану можливість панування над земельною ділянкою на підставі оформленого права.

II.II. Особливості права користування земельними ділянками

  В сучасному законодавстві України немає чіткого визначення поняття права користування. В спеціальній літературі існують різні погляди стосовно визначення цього терміну. Найбільш вдалим на наш погляд є визначення наведене в доктрині цивільного права України « як юридично забезпечена можливість застосовувати корисні властивості речі в процесі її особистого чи виробничого споживання ».

   Ст.319 ЦК України говорить що « власник має право вчиняти до свого майна будь-які дії, які не суперечать закону ». Але обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим. Це обу-мовлено цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може ( і повинна ) використовуватися лише за цільовим призначенням ( ст.91 ЗК України, п.4 ст.373 ЦК України ).                                                                                                 Крім цього, до особливостей користування земельними ділянками належить спеціальний порядок справляння плати за землю, яка може виступати у формі земельного податку або орендної плати (ст.2 ЗУ « Про плату за землю» ).

Особливості права розпорядження земельними ділянками

  Легальне визначення права розпорядження земельними ділянками у законодавстві України від-сутнє. В спеціальній літературі право розпорядження земельними ділянками визначається по різ-ному. На думку академіка В.І. Андрейцева право розпорядження земельними ділянками поділяється на:

--- право розпорядження державиюридично забезпечена можливість органів держави на виз-начення режиму земель, встановлення загальних засад землекористування, порядку та розмірів плати,розподілу та перерозподілу земель, передачу їх у власність та надання в користування юридичним та фізичним особам;

--- право розпорядження комунальними землями - юридично гарантована можливість розпо-ділу і  перерозподілу земель, визначення середніх часток, які підлягають передачі у власність юри-дичним та фізичним особам, надання в користування цих земель, відчуження їх іншим особам, відповідно до умов чинного законодавства;

--- право розпорядження суб єктів приватної власності - юридично забезпечена можливість самостійного використання земель відповідно до їх цільового призначення, надання у використан-ня та відчуження іншим суб єктам на договірних засадах;

  Між іншим, право розпорядження земельними ділянками має певні особливості. Вітчизняним законодавством передбачені --- особливі правила відчуження земельних ділянок

---  особливі правила щодо надання земельних ділянок в користування

---  особливі правила щодо обмеження та обтяження права власності за волею власника

--- пошкодження і тим більше знищення земельних ділянок заборонене і тягне настання юри-дичної відповідальності

--- особливий порядок зміни цільового призначення земельних ділянок

                              III. Форми власності на землю  

     В земельно-правовій доктрині та законодавстві України склався поділ права власності на зем-лю за суб’єктами права на « форми  права власності на землю».

  Різні форми власності на землю з явилися з прийняттям Закону України « Про форми власності на землю » від 30.01.1992 року та ухваленням Земельного Кодексу України 1990 року, а у новій реакції від 13.03.1992 року, коли було запроваджено колективну та приватну форму власності на землю ( поряд із державною, яка була єдиною протягом всього « радянського » періоду ).

  Такий поділ піддавався критиці, особливо це стосувалося так званої « колективної власності ». Можливо наявність критики призвело до того, що прийнята 28.06.1996 року Конституція України не містила конкретного посилання на форми власності, у тому числі і на землю. В Конституції го-вориться про власність на землю народу України ( ст.13 ), власність громадян, юридичних осіб та держави ( ст.14 ) та власність територіальних громад на землю ( ст.142 ).

  На думку фахівця - земельника  П.Ф. Кулініча в сучасних умовах поділ права власності на зем-лю за формами вже застарів, « необхідна відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності».

  Також необхідно відмітити, що чинний Земельний Кодекс України не оперує терміном « форми права власності », але розрізняє правовий режим:

приватної ( фізичних та юридичних осіб )

державної

комунальної власності на землю.

  На думку багатьох дослідників крім вищеозначених трьох форм права власності на землю існує також 4) право власності на землю Українського народу.

  Питання про 5) колективну власність на землю в сучасних умовах є дискусійним і тому нами детально розглядатися не буде.

  Розглядаючи класифікацію форм власності на землю слід відмітити ще право власності інозем-них держав на землю, що передбачено ст.85 та ст. 129 ЗК України. Станом на сьогоднішній день в Україні поки ще немає випадків набуття земельних ділянок в межах України у власність інозем-них держав. Винятком може бути продаж земельних ділянок у власність посольства іноземної дер-жави.

                III.I. Право приватної власності на землю

на 13.09.2005 р. у приватну власність громадян передано 50,7 % земель України, а 0,2 % - у власність юридичних осіб.

  Згідно ст.80 ЗК України суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни України та юридичні особи. А ст.81 ЗК України визнає суб‘єктами права власності на землю іноземних громадян та осіб без громадянства. Стосовно громадян України обмеження по об’єктному складу земель, що можуть перебувати у їх власності практично відсутні. Іноземні громадяни та особи без громадянства, згідно ч.2 ст.81 ЗК України, «... можуть набувати права власності на земельні ді-лянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ді-лянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

  Ст.81 та ст.145 ЗК України стверджує, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, але лише у спадщину і протягом року зобов’язані її відчу-жити. В разі невиконання цієї вимоги настають передбачені п. « д » ст.143 ЗК України наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене.

  Юридичні особи ( засновані громадянами України або юридичними особами України )

« можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності ...»     ( ч.1 ст.82 ЗК України ).

  Іноземні юридичні особи « можуть набувати право власності на земельні ділянки несільсько-господарського призначення:

     а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні:

     б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.» ( ч.2 ст.82 ЗК України ).

  Ч.3 ст.82 ЗК України визначає, що спільні підприємства ( засновані за участю іноземних юри-дичних і фізичних осіб ) « ... можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогоc-подарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб ».

                   III.II. Право державної власності на землю

  Суб’єктний склад. Згідно ст.80 ЗК України, суб’єктом права власності на землі державної власності є держава, яка « реалізує це право через відповідні органи державної влади ». ЗК України у ст.ст. 13,16,17,17-1 та 84 відповідними органами державної влади визначає:

КМ України

Раду Міністрів АР Крим

Обласні державні адміністрації

Районні державні адміністрації

Державні органи приватизації (щодо продажу земельних ділянок під об’ єктами, що приватизу-ються).

  Не всі землі державної власності можуть передаватися у комунальну власність. Перелік цих земель приведений в ч.3 ст.84 ЗК України. Це:

--- землі атомної енергетики та космічної системи;

--- землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення і т.д.

  Ч.4 ст.84 ЗК України визначає перелік земель державної власності які не можуть передаватися у приватну власність. Приклад:

--- землі атомної енергетики та космічної системи;

--- землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровод-ного транспорту;

--- землі оборони і т.д.

  Окрім перерахованих, не можна передавати у приватну власність будь-які земельні ділянки під об’єктами нерухомості, що не підлягають приватизації. Так п.3 ст. 4  Закону України « Про дер-жавний матеріальний резерв » передбачає, що земельні ділянки, на яких розміщені об’ єкти сис-теми державного резерву не підлягають приватизації та іншим видам відчуження.

                                   III.III.Право комунальної власності на землю

Суб’єктний склад. Ст.142 Конституції України, ст.ст. 80,83 ЗК України визначають суб’ єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, що здійснюють право власності або безпосередньо ( за допомогою місцевого референдуму, загальних зборів громадян – ст.ст.7,8 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні»), або через органи місцевого самовря-дування. Цими органами, відповідно до ст.ст.8-12,80 та ін. ЗК України є відповідні місцеві ради:

сільські,селищні, міські – щодо земель територіальних громад;

районні, обласні та Верховна Рада АР Крим - щодо земель спільної власності територіальних громад. Питання регулювання земельних відносин вирішується радами виключно на пленарних засіданнях ( п.34 ст.26, п.21 ст.43 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні»).

  Певні землі комунальної власності не можуть передаватися у приватну власність ( ч.3 ст.83 ЗК України ). До них відносяться:

---землі загального користування населених пунктів ( майдани, вулиці, проїзди шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо );

--- землі лісового фонду, крім випадків визначених цим Кодексом;

--- землі водного фонду, крім випадків визначених цим Кодексом.

--- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого само-вряднування.

  Також ст.28 Закону України « Про поховання та похоронну справу » від 10.07.2003 дещо дублює наведену норму і передбачає, що « землі, на яких розташовані поховання, є об’єктами права ко-мунальної власності і не підлягають приватизації   ».

  Необхідно відмітити, що на сьогоднішній день в Україні земель комунальної власності не існує, оскільки не відбулося розмежування земель державної та комунальної власності. Хоча і прийнятий Закон України « Про розмежування земель державної та комунальної власності » від 05 лютого 2004 р. та існує до цього закону відповідна постанова КМ Украї-ни на практиці закон не працює. Істотно, що розмежування повинно бути одноразовою процедурою ( інакше не працюватиме ряд норм земельного законодавства, а у відносинах між розпорядниками державної та комунальної власності не буде визначеності ). Серед фахівців землевпорядників та юристів існує думка про те, що без внесення змін до Закону України « Про розмежування земель державної та комунальної власності » зрушити з міс-ця процедуру розмежування земель не можливо.

  Як додаткову інформацію можна сказати, що процес розмежування земель знаходиться на підготовчому етапі і цей процес треба активізувати. В 2007 році по всій Україні прий-нявто лише 424 рішення  про розмежування земель та замовлено 314 проектів розмежу-вання по 509 адміністративним одиницям. З 27 адміністративно-територіальних одиниць по 10 областях, АР Крим, містам Київ та Севастополь не прийнято жодного рішення про розмежування земель державної та комунальної власності.

  До основних причин, що гальмують процес розмежування земель державної та комуна-льної власності на наш погляд можна віднести: 1) недостатня мотивація для розмежування в органів місцевого самоврядування, 2) об’єктивна відсутність матеріальних ресурсів, що потрібні для роз-межування земель державної та комунальної власності.

  1.  Згідно п.12 Розділу X « Перехідні положення » ЗК України органи місцевого само-вряднування, розпоряджаючись більшою частиною земель в межах населених пунктів не зацікавлені проводити будь –які роботи в розмежуванні земель комунальної та державної власності і отримати певну кількість земель в комунальну власність. В процесі розмежування органи місцевого самоврядування втратять контроль над основною частиною земель населених пунктів, не отримуючи вза-мін рівнозначної компенсації із земель за межами населеного пункту.Відповідно до існуючого за-конодавства про розмежування земель державної та комунальної власності ( див.ст.9 Закону Укра-їни « Про розмежування земель державної та комунальної власності » ), без участі органів місцевого самоврядування розмежування не можливе.
  2.  Існуючий порядок розмежування передбачає одноразову « демаркацію » земельних ділянок в натурі ( ст.13 та ін. Закону України « Про розмежування земель державної та ко-мунальної власності » ), що є дуже трудомістким і дорогим процесом і навряд чи можливо у сучасних кризових умовах навіть в межах дрібних населених пунктів, не кажучи вже про території, що займають міста-мільонери, наприклад, територія міста Києва.

  На наш погляд, для вирішення проблеми розмежування земель державної та комуналь-ної власності необхідно змінити основні принципи розмежування.Земельні ділянки дер-жавної власності, відведені для певних суб’єктів ( потреб ), слід автоматично (законом)визнавати земельними ділянками комунальної власності і вважати, що розподіл відбувся.При цьому, слід передбачити випадки, у яких органи місцевого самоврядування можуть ініціювати питання про передачу певних земельних ділянок або навіть цілих тери-торій в комунальну власність у подальшому.

  Цікава думка В.В.Носіка, який вважає, що « важливим є чітке законодавче розмежуван-ня функцій і повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення реалізації прав власника на землю від імені Українського народу, а не розмежування земель на місцевості між державою і територіальними громадами ».

  Зважаючи на те, що відповідні земельні ділянки зараз перебувають у державній власнос-ті, виникає цікава ситуація: поки що землі, які не можна передавати з комунальної у при-ватну власність ( наприклад земельні ділянки загального користування – п.» а » ч.3 ст.83 ЗК України ),можна передавати з державної власності у приватну, що на практиці іноді і трапляється.

III.IV.Право власності на землю Українського народу

  Конституція України в частині.1 статті 13 говорить,що « Земля… та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної ( морської ) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.Від імені Ук-раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією »

  В той-же час ч.2 ст.14 Конституції України говорить про набуття права власності на зем-лю «громадянами, юридичними особами та державою », а у ч.1 ст.142 – про те, що « … земля,природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ,міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні ра-йонних і обласних рад », є « матеріальною та фінансовою основою місцевого самовряду-ван-ня ».

  Виходячи з цих визначень постає питання про співвідношення між наведеними нормами Конституції України, а також про те , як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних гро-мад, з іншого.

  У земельному законодавстві нашої держави окрема форма права власності землю – право влас-ності Українського народу не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

  У доктрині земельного права немає единої думки.

  Одні фахівці ( В.І.Андрейцев та В.Костицький ) вважають народ України самостійним суб’єк-том права власності на землю і розділяють державну, комунальну та народну власність на зем-лю, причому, на думку В.І.Андрейцева, « оптимальною юридичною формою реалізації повнова-жень користування землею Українським народом слід вважати право земельного землекористу-варня ».

  О.А.Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст.ст.2,318 ЦК України, де згадані і народ і держава.

  Інші дослідники вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб’єктом права власності на землю. І.І.Каракаш пропонує теорію « поділеної власності ».Відповідно до цієї теорії власність народу України « повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об’єктами або повнова-жень володіння,користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, по-в’язаних зреалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та міс-цевого самоврядування різних рівнів ».Він також приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість « здійснення народом своїх правомочностей як суб’єктом права власності на при-родні об’єкти », і « у цьому зв’язку більш придатним є юридичне закріплення …не права власнос-ті народу на природні об’єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне над-бання – цу те, що освоювалось, облагороджувалось,натуралізовувалось і на цій підставі дістало-ся від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім по-колінням народу ».

  Схожу думку має П.Ф.Кулініч, котрий вважає, що ст.13 і ст.14 Основного закону виклю-чають одна одну.При встановленні співвідношення цих норм,слід виходити із загальної спрямованості політики держави.Зміст ст.13 Конституції України слід « витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним над-банням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні. …Проголошення землі … основним національним надбанням покладе на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси Українського народу на рівні владних структур,обов’язок такого правового врегулювання земельних відносин в країні, при якому не допускається спекуляція земельними ділянками, надмірна концентрація зе-мельної власності у окремих осіб, а також погіршення природних властивостей грунтів».На думку П.Ф.Кулініча, саме таке тлумачення співвідношення ьіж ст.13 та ст.14 бу-ло дане ВР України при прийнятті нового ЗК України. Проголошення землі національним надбан-ням означає, що « правові рамки володіння,користування та розпорядження » національним над-банням « з боку власників мають бути закріплені в законах України » поряд із цим, юридична коректність ст.13 Конституції України викликає сумнів.

  В.В.Носик пропонує конструкцію « дворівневої власності на землю », за якою « право власності держави, юридичних осіб та громадян ( право нижчого рівня ) є похідним та залежить від права власності Українського народу ( права вищого рівня ) ». « Суб’єктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб’єктами виступають фізичні та юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землі … іно-земними державами, міжнародними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності ».

  На думку М.В.Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власни-ка, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб’єкти права власності не можуть протиставлятися.

  На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до пра-ва власності держави та територіальних громад – публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає існування права власності громадян та юридичних осіб, тому що ч.1 ст.13 Конституції України не вживає формулювання « об’єкт виключної власності », натомість, у ст.14 прямо перед-бачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.

    III.V.Право колективної власності на землю

  Колективна власність на землю в Україні виникла в процесі земельної реформи внаслі-док масової передачі ( 1993-1995 рр.) земельних ділянок сільськогосподарського призна-чення у власність сільськогосподарських юридичних осіб т.з. « кооперативного типу »

( сільськогосподарський кооператив,садівницьке товариство, сільськогосподарське акціо-нерне товариство, колективне сільськогосподарське підприємство ).Процедура передачі земель у колективну власність визначалися головним чином ст.5 ЗК України в ред.1992 р., а також ст.10 ЗУ « Про колективне сільськогосподарське підприємство » Через деякий час ( після 2000 р. На виконання Указу Президента України « Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки » від 03.12.1999 № 1529 ) пере-важна більшість підприємств - суб’єктів права колективної власності припинили своє іс-нування.

  Питання про те, чи існує в сучасних умовах право колективної власності на землю, є доволі дискусійним.

  Наприклад, П.Ф.Кулинич вважає,що « інститут права колективної власності… втра-тив  свою легітимність у зв ‘язку з прийняттям нового Земельного Кодексу » або навіть раніше – « з прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України », де колективна власність також не згадується.

  З такою точкою зору погодитися важко. До сих пір існують землі, надані раніше саме на такому правовому титулі ( « право колективної власності » ) і не переоформлені як землі приватної або державної власності.За інформацією Держкомзему України, отриманою на підставі статистичної форми 6-зем, станом на 01.01.2006 в Україні залишилося колектив-них сільськогосподарських підприємств всього 575, що складає 117,1 тис.га, або 0 .2 % території країни. Ні Конституція України ні ЗК України не передбачають припинення або переходу права колективної власності до інших суб’єктів ( хоча й не згадують про колек-тивну власність ). Чинний Закон України « Про власність » ( ст.20 та ін. ) прямо перед-бачає існування права колективної власності, у тому числі і на земельні ділянки.

  Питання про розгляд права колективної власності обумовлена не лише існуванням нечис-лених земельних ділянок, наданих сааме на такому праві.Із коллективною власністю на землю дуже тісно пов’язане право на земельну частку ( пай ), що на сьогоднішній день відіграє дуже важливу роль у визначенні правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Питання про суб’єкт права колективної власності у правовій доктрині є доволі дискусійним, а визване це суперечливістю існуючого законодавства. Так наприклад, ст.5 ЗК України в ред.1992 р., ст.10 Закону України « Про колективне сільськогосподарське підприємство » проголошують, що земельна ділянка належить « співвласникам » - громадянам, і в той же час суб’єктом права називається юридична особа.

  На наш погляд, при існуванні відповідних юридичних осіб суб’єктом права власності на зе-мельні ділянки, передані у колективну власність, слід визнавати саме ці юридичні особи. В ст.5 ЗК України в ред.1992 р., ст.10 Закону України « Про колективне сільськогосподарське підпри-ємство » про прямо і говориться. Положення норм законів, які називали громадян співвласни –ками, є декларативними, оскільки закріплений законодавчо порядок володіння, користування та розпорядження земельними ділянками колективної власності свідчить про те, що ці правомочності здійснює саме юридична особа в особі своїх статутних органів, а не громадяни -

« співвласники ». Виходячи з цього, громадяни - « співвласники » не мали по відношенню до земельних ділянок права власності.

  Однак, громадяни - « співвласники » мали специфічне право вимагати виділення в натурі із земель колективної власності спершу середньої земельної частки (ст.5,6 ЗК України в ред.1992 р.), а із прийняттям Указу Президента України « Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва » від 10.11.1994 № 666 – зе-

мельної частки ( паю ). Право вимоги громадян співіснувало із правом власності на землю юридичних осіб, і у разі колізії мало над ним пріоритет, що свідчить про його речову природу. Проте ототожнювати право на земельну частку ( пай ) з правом колективної власності немає підстав: громадяни не володіли, не користувалися та не розпоряджувалися земельними ділянками; ці повноваження здійснювала юридична особа.

  Об’єктом права колективної власності є землі сільськогосподарського призначення, що до передачі у колективну власність здебільшого знаходилася у користуванні відповідної юридичної особи.

  Слід відзначити, що конструкція колективної власності на землю є дуже суперечли-вою.Крім того, світовий досвід свідчить, що колективне землеволодіння та засновані на ньому колективні форми ведення сільського господарства в багатьох країнах, що про-водили земельну реформу, не виправдали себе. Це і зумовило відхід від концепції права колективної власності у Конституції України та більшості чинних актів земельного законодавства і в першу чергу ЗК України.

IV.Особливості права спільної власності на землю

  Ст. ст. 86-89 ЗК України передбачають можливість використання земельних ділянок  на праві спільної власності.

                  « Стаття 86. Спільна власність на землю

        1.Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності ( спільна часткова власність ) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність ).

     2.Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

     3. Суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

     4.Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

    Стаття 87.Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

     1.Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

    А)при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок:

    Б)при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами:

    В)при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома аьо більше особами:

    Г)за рішенням суду.

     Стаття 88.Володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у спільній частковій власності

      1.Володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

      2.Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

     3.Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки – вимагати відповідної компенсації.

     4.Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння,користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частини.

     5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки,відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

     6.При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Стаття 89.Спільна сумісна власність на земельну ділянку

     1.Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

     2.У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

А)подружжя;

Б)членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

В)співвласників жилого будинку.

     3.Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за договором або законом.

     4.Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

     5.Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника,може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.»

  До відносин  спільної власності на земельні ділянки в частині, не врегульованій земельним законодавством, застосовуються також положення ЦК України ( положення про спільну власність вміщені у Главі 26 кодексу ). Так, порядок реалізації права переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності визначений ст.362, порядок припинення права права на на частку у спільному майні на вимогу інших співвласників – ст.365; ст.366 ЦК України визначає правила звернення стягнення на частку у спільній частковій власності.

                                         Земельне право

Лекція № 3. Поняття т а загальна характеристика земельної  реформи в   

                                               Україні

                                              План

Передумови земельної реформи

Поняття земельної  реформи у правовій доктрині України

Мета, завдання, напрямки земельної реформи

Земельні реформи в історії України

Передумови земельної реформи

    Передумови земельної  реформи – на думку вченого юриста О.І. Заєць – це історичні, соціаль-но-економічні, соціально-екологічні, соціально - психологічні і соціально-правові обставини, із нас-танням яких виникає об’єктивна необхідність проведення земельної реформи як специфічного процесу якісних, докорінних змін земельних правовідносин.

        О.І. Заєць виділяє 4 передумови земельної реформи:

   (1) соціально-економічні ( монополізація державою власності на землю, відсутність плати за землю, нераціональне розміщення галузей народного господарства на території України ),

   (2) соціально-екологічні ( техногенне забруднення земель, деградація земель, екстенсивність ведення с/г і як наслідок – надзвичайна ( 57 % )розораність земель в Україні, випуск с/г продукції з порушенням гранично допустимого вмісту ( ГДВ ) певних речовин у продуктах харчування ),

  (3) соціально - психологічні ( відсутність стимулів до інтенсивної праці на землі, відсутність дбайливого відношення до неї, пропаганда споживацького способу життя, що має руйнівні нас-лідки відносно формування екологічно орієнтованої правосвідомості населення, соціально – пси-хологічні наслідки викорінення за часів радянської влади справжнього господаря на землі ),

  (4)  соціально-правові ( законодавче закріплення права виключної державної власності на зем-лю, закріплення можливості громадян лише щодо права користування із забороною одержання не-трудових доходів, законодавче закріплення безоплатного користування землею, неефективність державного контролю і нагляду за раціональним використанням і охороною земель, нерослідов-ність, невиваженість і як наслідок - неефективність державних заходів у сфері розподілу-перероз-поділу, використання, збереження, відновлення і поліпшення стану земель в Україні.

Поняття земельної реформи у правовій доктрині України

   Поняття « реформа » походить від латинського reformare – перетворюватися, змінювати що-небудь.

   У правовій доктрині існує багато визначень правової реформи та поглядів на її сутність.

   На думку акад. В.І. Андрейцева, земельну реформу доцільно розглядати  як « складову еконо-мічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перет-ворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.

   Земельна  реформа – це врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різ-них суб’єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, земле-впорядних та державно - правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення ( зміну ) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвитку суспільства, дер-жави і забезпечення земельних потреб громадян України.

   М.В.Шульга дає таке визначення сучасної земельної  реформи: це « комплекс економічних, ор-ганізаційних, соціальних, і правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин на підставі створення різних форм власності на землю, включення її в систему ринкових відносин з метою найбільш ефективного використання і належної охорони земель для задоволення продо-ольчих і сировинних потреб держави і суспільства, а також забезпечення земельних інтересів людини.

   О.І. Заєць також дослідила в існуючій літературі різні підходи до визначення змісту земельної реформи та проведення її співвідношення із суміжними категоріями. Так, земельна  реформа розглядається:

    1. як складова аграрної реформи, причому в межах даного підходу існує два погляди:

        а) земельна реформа є складовою аграрної реформи і самостійного значення не має;

        б) земельна реформа є складовою аграрної реформи, але лише в певній частині, що стосу-ється реформування відносин по використанню земель сільськогосподарського призначення;  

    2. як реформування відносин власності на землю. Погляди прихильників другого підходу теж різняться: одні вважають, що сучасна земельна реформа полягає виключно у реформуванні від-осин власності  ( Краснов М.І. ),  інші – що реформування відносин власності є основним, але не єдиним реформаційним заходом ( Семчік В.І., Носік В.В. );

     3. як належне правове регулювання земельних відносин – йдеться про прийняття нового зе-мельного законодавства, яке б регулювало земельні відносини в нових економічних умовах ( мова ведеться про розробку Концепції розвитку земельного законодавства );

     4. як реформування в галузі охорони навколишнього природного середовища -  

        вважають, що земельна реформа частково співпадає з цим процесом, центральним напрямом земельної реформи є реформування в галузі охорони земель;

      5. як комплекс заходів по перетворенню земельних відносин;

      6. як складова економічної, екологічної і правової реформ в Україні.

      Узагальнивши всі існуючі підходи стосовно визначення земельної реформи, О.І.Заєць визна-чає земельну  реформу як « врегульовані нормами права суспільні відносини процесуального ха-рактеру, що опосередковують зміну ( перетворення ) норм земельного права та земельних право-відносин, у яких зобов’язані державні органи та організації взаємодіють із зацікавленими суб’єк-тами ( громадянами та організаціями ) у економічному, екологічному, інституційно – функціо-нальному та правотворчому напрямках з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів України.

      Необхідно відзначити, що за самою природою термін « земельна реформа » є дуже загаль -ним, сприймається суб’єктивно, і тому існування різних його визначень є цілком природним. На наш погляд, узагальнено земельну реформу можна визначити як суспільні правовідносини щодо зміни системи земельних відносин, виходячи із нових правових засад. Сучасна земельна ре-форма, як видається, здійснюється насамперед на засадах роздержавлення земель та запровад-ження множинності форм власності на землю, платності землекористування тощо.

       В науці земельного права існують інститути правового забезпечення земельної реформи, ос-кільки є самостійна група відносин, що підлягають правовомурегулюванню. Такий інститут хара-ктеризується наступними ознаками:

        а) він є одним із центральних інститутів земельного права ( оскільки реформування земель-них правовідносин – процес постійний, що вимагає відповідного правового регулювання );

        б) даний інститут є коплексним інститутом, оскільки застосовується також норми й інших га-лузей права ( конституційного, адміністративного, цивільного, фінансового );

        в) зазначений інститут є універсальним правовим інститутом, оскільки  реформуванню під-лягають норми і відносини, що регулюються різними інститутами земельного права в залежності від потреб часу;

        г) враховуючи попередню ознаку, можна сказати, що зміст цього правового інституту є змін-ним залежно від потреб часу;

          Інститут правового забезпечення земельної реформи  включає 4 підінститути:

--- правового забезпечення економічного напрямку реформи;

--- правового забезпечення екологічного напрямку реформи;

--- правового забезпечення інституційно - функціонального напрямку реформи;

--- правового забезпечення правотворчості у сфері земельних реформ.

  Мета, завдання, напрямки земельної реформи

  Мета земельної реформи полягає у відновленні ефективного використання земельних ресурсів.

                      Сучасна земельна реформа має такі завдання:

---   запровадження різних форм власності і господарювання на землі та забезпечення їх рівно-правного розвитку;

---   відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

--- створення ефективного апарату державного управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

---   розробка та прийняття необхідної кількості нормативно - правових актів, які б «якісно » ре-гулювали процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини.

    Ці завдання відповідають чотирьом основним напрямам земельної реформи ( реформування земельних правовідносин в загально – історичному аспекті може відбуватися шляхом будь-якої комбінації зазначених напрямів земельної реформи );

економічному – реформування відносин власності на землю, відносин землекористування; запро-вадження плати за землю, грошова оцінка земель, інвентаризація земель тощо;

екологічному – полягає в таких заходах: припинення використання земельних ділянок в разі по-рушення відповідних природоохоронних вимог; інтенсивні заходи держави по поліпшенню якіс-ного та кількісного складу земель України; заходи по вдосконаленню системи охорони земель в Україні.

інституційно – функціональному – полягає у поліпшенні організації і розподілі, уточненні ком-петенції вищих, центральних і місцевих органів управління у галузі використання та охорони зе-мельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, яким надані сьогодні повноваження щодо управління земельним фондом;

правотворчому, який полягає в розробці та прийнятті нового законодавства в галузі земельної реформи.

 

Земельні реформи в історії України

Можна виділити такі земельні реформи в Україні:

- - перехід від земельних відносин первіснообщинного ладу до феодальних земельних відносин із виникненням держави Київська Русь;

- - земельна реформа, пов’язана із входженням українських земель до складу Литовсько – Руської держави та Речі Посполитої, « волочний перемір »;

- - реформування земельних відносин у ході визвольної війни 1648-1654 р. р. ;

земельна реформа при переході до загальноросійського правового регулювання;

- - земельна реформа 1861 р.;

- - « столипінська »  земельна реформа;

- - земельна реформа  в УНР;

- - земельні перетворення при встановленні радянської влади;

- - колективізація;

- - сучасна земельна реформа.

  Прийнято вважати, що сучасна земельна реформа розпочалася із прийняттям ВР України від 18.12.1990 закону « Про земельну реформу », якою в п.1цього закону всі землі Української РСР з 15 березня 1991 року були оголошені об’єктом земельної реформи.

  Сучасну земельну реформу умовно можна поділити на такі основні етапи ( дуже тісно пов’язані із перебігом аграрної реформи ):

А) передача земель у колективну та приватну власність;

Б) паювання (сертифікація ) земельних ділянок, переданих у колективну власність;

В) розпаювання (« ресертифікація ») земель, переданих у колективну власність ( виділення земе-льних ділянок в натурі в рахунок паїв ).

  На даному етапі земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на земле-впорядну та кадастрову.

    Лекція № 4 - 5. Розвиток земельно-правового регулюван-    ня в Україні

  1.  Доба Київської Русі
  2.  Литовсько-польська доба (ХІУ-ХУІІ сторіччя)
  3.  Гетьманщина
  4.  Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII -
    початок
    XIX сторіччя).
  5.  Часи аграрної реформи в Росії середини XIX сторіччя.
  6.  Пореформений період другої половини XIX - початку XX сторіччя
  7.  Столипінська аграрна реформа в Росії
  8.  Регулювання земельних відносин часів УНР
  9.  Розвиток земельного права за часів СРСР
  10.  Пореволюційний період
  11.  Період колективізації
  12.  Велика Вітчизняна війна та повоєнний період
  13.  
  14.  Розвиток земельного законодавства після прийняття Основ земельного
    законодавства СРСР 1968 року
  15.  Особливості розвитку земельних відносин на Буковині
  16.  Особливості розвитку земельних відносин в Галичині

Хронологічний покажчик

Історичний досвід земельно-правового регулювання, насамперед вітчизняний, дозволяє краще зрозуміти сутність багатьох процесів, що складаються у правовому регулюванні сьогодні. Таке дослідження корисне для вдосконалення існуючого земельного законодавства України, практики його застосування.

1. Доба Київської Русі

Становлення феодального поземельного устрою. За часів Київської Русі (т. з. "земська", або "князівська" доба ) відбувається поступовий перехід від патріархальних відносин родової общини до феодального поземельного устрою. В общині земля, яка спочатку піддавалася періодичним переділам, закріплюється за окремими членами, крім виморочних, покинутих ділянок, лісових угідь, пасовищ та сіножатей, які залишаються в общинному користуванні.

Вважаючи общинні селянські землі державними, князівська влада починає відчужувати їх на власний розсуд, причому разом з селянами. Відбувається процес "окняжіння" вільних земель. Поряд із общинним землеволодінням виникає князівське, боярське та церковне феодальне землеволодіння, яке з часом набирає все більшої ваги і сприяє руйнуванню общинних земельних відносин. У ст. 46 Просторової редакції Руської Правди (визначна пам'ятка вітчизняного права, письмова збірка звичаїв того періоду переважно кримінально-правового характеру) міститься вказівка на три основні категорії феодалів: князя, бояр, монастирі. На думу дослідників, у нормах Руської Правди можна знайти вказівку на існування ширшого кола форм землеволодіння: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади (общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави. Князівський домен, наприклад, становив конгломерат земель, що належали особисто князю, який через своїх управителів стягував там оброк, накладав інші повинності. Відомості про такі князівські землі датуються вже X ст.

Звичаєве право. Займанщина. Звичаєве право регламентує способи набуття прав на землі. Серед прислів'їв, що збереглися і до наших днів, можемо зустріти таке: "куди плуг, соха, сокира і коса ходили". Йдеться про набуття права власності та користування землею через зайняття - т. з. "займанщину": обробивши землю, людина набувала право на неї93. "Куди плуг, соха, сокира і коса ходили" — це прототип сучасних нормативів відведення: у давні часи розмір земельної ділянки, наданої князем, наприклад, монастирю, церкві або дружиннику, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо.

Оренда землі. Оренда на українських землях починає розвиватися з X ст., тоді, коли виникає пропозиція земель за умов її надлишку у великих землеволодільців - князів, бояр та церкви. З умов найму нерухомого майна виникають особливі правовідносини щодо оренди землі, які в Руській Правді отримали назву ролейного або землеробського закупу. Селянину-закупу, зазвичай, поряд із землею у користування за плату (як правило, частину врожаю) надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало. Відносини закупу оформлювалися усним договором - "рядом".

Регламентується розмір орендної плати: "тому, хто сіяв дев 'ять снопів, а тому, хто має землю — десятий сніп: якщо ж хто інакше поділить, буде проклятий Богом", - проголошує ст. 9 давньоруського варіанту Візантійського землеробського закону , що відображав норми, існуючі у селянських общинах Давньої Русі". Як видається, народна мудрість у даному випадку виробила правила більш справедливі, ніж, наприклад, чинне законодавство про т. з. "оренду земельних часток (паїв )».

   Земельні сервітути. Перші згадки про земельні сервітути містяться у Книгах Законних, які були поширеним джерелом права на Україні у ХІІІ-ХІУ століттях. У тексті     ( гл. 84 Землеробського закону), зокрема, йдеться про право землевласника допускати чи забороняти протікання води з чужого млину по своїй землі. На думку Р. І. Марусенка, зазначене право можна вважати сервітутом відведення води. Гл. 83 Землеробського закону встановлює обов'язок власника млина попереджувати збитки, які можуть бути завдані водою, що протікає до млина, а якщо їх не можна попередити — припинити роботу млина. Власник земельної ділянки, обтяженої проведенням по ній води, мав право заборонити використання своєї земельної ділянки іншою особою, а також зобов'язати її дотримуватись певних вимог та територіальних меж користування.

Агротехнічне нормування. Звичаєве право містило елементи агротехнічного нормування (встановлення "технічних" вимог до ведення сільського господарства), одним з різновидів якого було встановлення двопільної системи землеробства. Ця система була нерозривно пов'язана із процедурою перерозподілу земель у громаді: після збирання врожаю необроблена половина поля ("царинка"), що мала лишатися під паром, переходила у спільне володіння громади.

Земельний податок. Земля починає оподатковуватися. " Сдумавше  Поляне і
вдаша (Хозарам) од дима меч"
пише літопис ("дим" одиниця землекористування). Положення про земельний податок закріплені й у Руській Правді, у ст. 109 її Просторової редакції: "а се уроці ротнії: ...от бортьное землі ЗО кун бес трії кун, така же і от ролейное землі, а от свободи 9 кун".

Правила добросусідства. Візантійський землеробський закон містив також окремі правила добросусідства. Так, у ст. ЗО передбачалося: "Якщо садове дерево росте між двох садів, і його гілка нахилиться, і від неї буде тінь іншому саду, і шкода буде, то господар дерева повинен підрізати гілку: якщо ж сад не насаджений, то хай не підрізає гілок цього дерева"  ''. "Якщо впаде з дерева [з чужої ділянки] плід на землю моєї ділянки і я його візьму, то не винен''' проголошувала ст. 81 .

Спадкування землі. Були врегульовані відносини із спадкування землі, причому існували навіть певні правила, спрямовані на забезпечення неподільності земельних ділянок. Так, за договором Візантії із Руссю 911 р. за відсутності в померлого синів спадкоємцями могли бути лише чоловіки.

Елементи земельного кадастру. Перепис земель часів залежності від монголо-татар (1245 р.) іноді вважається першим прикладом запровадження в Україні земельного кадастру.

Кримінально-правова охорона меж. Порушення меж, особливо руйнування огорож, каралося. Уже у Руській правді зустрічаємо норми про кримінально-правову охорону прав землевласників і землекористувачів, охорону меж: за порушення межі передбачено "12 гривень продажі" - це враховуючи, що за вбивство людини покарання встановлювалося у 80 гривень (ст. 34 Короткої редакції, ст. 72 Просторової редакції Руської Правди). Схожі норми передбачалися у Статуті Володимира Мономаха.

Розвиток земельно-правового регулювання на українських землях у складі Литовсько-польської держави

   Звичаєве право. У земельному праві Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. У звичаєвому праві, зокрема, закріплювалося право селян на вільну купівлю-продаж землі. Визначалася специфічна форма угоди: при ній мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села .

За звичаями, встановлення меж громади покладалося на найстаріших жителів громади (іноді - тих, кому більше 100 років). Існували різні процедурні правила межування: наприклад, існував звичай на щойно встановлених межах бити дітей, щоб вони краще пам'ятали, де проходить межа. Передбачалися достатньо чіткі правила застосування межових знаків: межі позначалися частіш за все кіпцями (причому звичаєве право подекуди нормувало навіть їх розмір та форму); у лісі робилися знаки на деревах; на землях, які заливала вода, вбивали палі;при перетині  меж   закопували   посуд з вугіллям, просом,тощо, Встановлювався обов'язок власника огороджувати певні види земельних угідь (насамперед, подвір'я і городи), при невиконанні якого власник позбавлявся права на відшкодування збитків, заподіяних потравою посівів худобою тощо, а іноді навіть міг бути покараний штрафом.

Магдебурзьке право. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. З початку XIV століття головною відмінністю між статусом села та міста була наявність у місті органу самоврядування - міської ради. Селами ж керували солтиси. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села. Крім низки прибутків від надання адміністративних послуг, солтиси володіли низкою пільг та привілеїв, зокрема, володіння земельними ділянками, причому солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою "лан". У різних селах солтиси володіли від одного до п'яти ланів. У селах магдебурзького права використовувалися франконські або магдебурзькі лани, що дорівнювали 40 моргам. Солтису також належала ділянка землі -"город", який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян -загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини.

Нормативно-правове регулювання. Волочний перемір (реформа Сигізмунда-Августа). Поряд із дією звичаєвого права, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти як джерела права. Спочатку земельно-правові положення мають розрізнений характер. Наприклад, в Уставній підтверджувальній грамоті мешканцям Київської області від 08.12.1507 визначаються угіддя, де дозволяється "гнати бобрів" .

Проте згодом з'являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про т. з. "волочний перемір" (або земельна реформа Сигізмунда-Августа). Для того, щоб розкрити його зміст, необхідно спершу дати характеристику поняття "дворище" ("осідлий дим"). Дворищем на Україні називалася форма землеволодіння і ведення господарства - спільнота з 20-40 осіб, переважно родичів, що проживали двором з кількох хат. Дворища в Україні мали давнє походження, беручи коріння з часів родової організації. Занепали вони головним чином якраз після проведення волочного переміру, хоча в деяких місцевостях Полісся проіснували набагато довше.

Кількість ріллі, що знаходилася у користуванні дворища, істотно коливалася: є відомості про існування дворищ і з однією волокою землі (33 морги, або 19,5 десятин), і з вісімнадцятьма (до 500 моргів, або 295 десятин); у той же час, повинності дворища, будучи одиницями оподаткування, несли приблизно однакові. Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а "зайва" земля передавалося шляхті без усякого відшкодування. Показово, що селяни були поділені на розряди ("путні бояри", "бортники", "конюхи", "стрільці", "двірні слуги", "осочні", "сільські війти", "лавники", "тяглі селяни", "осадники", "огородники" тощо), для кожного з яких встановлювалася норма наділення землею на певних умовах (від 1/3 до 2 волок). Передбачалася диференціація повинностей в залежності від якості землі ("підлої", "середньої", "доброї") волок, а також нормативи співвідношення між розміром селянської та фільваркової запашки ("сім до одного") . Слід особливо відмітити, що при волочному перемірПїуди встановлені також агротехнічні нормативи: трипільна система землеробства, що існувала на Русі ще з XI сторіччя, стає обов'язковою.

Засади здійснення волочного переміру встановлювалися у численних пам'ятках законодавства тих часів, однією із найяскравіших з яких є "Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському" 1557 р. Проте волочний перемір, очевидно, розпочався у деяких місцевостях набагато раніше: з уставної Бєльської грамоти 1501 р. вбачається, що поділ на волоки існував ще за часів Вітовта (кінець XIV - початок XV сторіччя). Впроваджений волочний перемір (при запеклому опорі селян) був насамперед на Поліссі; наприкінці XVI сторіччя - на Волині, ще пізніше - на Київщині. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари "на горло". Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки (це правило існувало до кінця XVI сторіччя).

Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій", поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр, реєстр земель на волоки, межування сіл, ведення писчих книг, тощо.

Рецепція земельно-правових положень Саксонського зерцала. В Україні була сприйнята значна кількість положень Саксонського зерцала, що являло цікаві приклади регламентування обов'язків із добросусідства (влаштування огорож тощо), нормування мінімально допустимого розміру земельних ділянок (на дворовій ділянці принаймні повинен був розвернутися віз). Положення відносно правил добросусідства передбачалися Литовським статутом. Зокрема, регулювалися питання, пов'язані з деревами, що ростуть на межі або біля неї (артикул 14), щодо розташування інших об'єктів (будинку, стіни, рову, склепу, льоху, колодязю, ями, труби, нужнику, хліву) біля межі (артикули 15,16), щодо огородження ділянок та вирішення питань, пов'язаних із спуском вод (артикул 20) тощо.

У Саксонському зерцалі також містилися приписи, що регулювали чиншеві відносини - передбачали строки та форми сплати чиншу тощо.

Право власності на землю. На думку М. Ясинського, до Люблінської унії поряд із шляхтичами володіти землею могли і міщани, І всі особисто вільні люди. Однак найбільші земельні володіння в державі були зосереджені в руках магнатсько-шляхетської верхівки. Розрізнялися родові, жалувані, вислужені і куплені землі, проте правовий режим їх був майже однаковим. Відмінності існували, зокрема, в порядку заповідання. Так, заповіт щодо родового майна не можна було скасовувати (статут 1588 р., розділ VIII, арт. 2). Важливою умовою було відправлення спадкоємцями військової та державної служби із успадкованої землі.

Займанщина. Писане право закріплює такий важливий інститут звичаєвого права, як займанщину. Це право відображене у Литовських статутах, а також у низці інших правових актів: наприклад, у привілеї Варшавського двору 1646 р. козакам дозволяється займати землі і будувати садиби де завгодно, лиш би це було на пустих місцях.

Перехід прав на земельні ділянки. У початковий період Литовсько-польської доби право розпорядження державними землями зберігалося за удільними князями, незважаючи на те, що їх влада була суттєво обмежена діяльністю намісників, що діяли від імені київського володаря, якому литовський уряд надав великі права та привілеї.

Показовим є регулювання процедур з переходу прав на земельні ділянки. У часи, коли писемність не була загальнопоширеною, особливо серед селянства, угода про відчуження земельної ділянки мала укладатися при свідках ("послухах") із розпиванням могоричу. Лише за наявності цих умов (в окремих місцевостях - лише однієї із них) угода визнавалася дійсною.

Оренда землі. В умовах позбавлення селян принципової можливості мати землю на праві власності об'єктом оренди ставали насамперед землі панських маєтків, а іноді - й самі панські маєтки із землею, майном та селянами (тобто як "цілісні майнові комплекси"). Визискування селян орендарями стало причиною численних селянських повстань, серед яких найвідоміші - Гайдамаччина та Коліївщина.

Звичаєве право цього періоду виробило достатньо детальні правила щодо оренди землі. Договір здебільшого укладався усно, зазвичай - у людних місцях, за участю послухів (свідків) та рукобитчиків (поручителів), із розпиванням могоричу. У давні часи переважала натуральна форма орендної плати, т. з. здольщина (скіпщина, десятина, спільщииа). Відповідно, розрахунок здійснювався скопичами (за одну копу - скіпщина}, десятинщиками (за кожну десяту копу - десятина), опальниками (одна з найпоширеніших форм, за половину кіп - спільщииа). З часом натуральна та відробіткова форми орендної плати поступово витіснялися грошовою. Існувала практика спільної оренди земельної ділянки артілями.

Поряд із класичною орендою землі, виник специфічний різновид землекористування, суміжного із орендою - "чиншове право", яке можна визначити як засноване на установчому акті (''привілеї") речове безстрокове право користування земельними ділянками за умови внесення обумовленої періодичної плати власникові земельної ділянки. Таким чином, чиншове право не має таких ознак оренди землі, як зобов'язальний характер та строковість. Об'єктом чиншових відносин були землі міст та сільських населених пунктів. Для відкриття на своїй землі торгових та промислових центрів поміщики засновували міста, заселяючи їх торговцями та ремісниками на чиншовому праві. Оскільки розмір таких ділянок зазвичай не забезпечував можливості вести сільське господарство (насамперед, утримувати худобу), поміщики часто надавали чиншовикам сервітутні права на випасання худоби, сінокосіння, лісокористування тощо.

Земельні сервітути. Згадки про земельні сервітути містяться у деяких індивідуально-правових актах ХІП-ХУП ст., що фіксували наслідки вирішення земельних спорів. Йдеться про надання одним особам права обмеженого користування земельними ділянками інших осіб для задоволення своїх потреб: право заходити у ліс та рубати там дрова (при цьому заборонялися інші дії: випасання у лісі худоби, вигін свиней тощо), право проходу до своїх бортей та взагалі знаходження останніх на чужій земельній ділянці. На думку Р. І. Марусенка, до якої ми приєднуємось, у перерахованих випадках наявне обмежене користування чужим земельним наділом.

Устав на волоки передбачав право використання чужої земельної ділянки для сінокосіння, розміщення пасік тощо. Литовські Статути також регламентували земельні відносини, пов'язані з використанням чужих земельних ділянок. Так, Статут 1588 р. у арт. 10 гл. З містив наступне положення: особа могла мати право проходити (тільки пішки) до своїх угідь (сінокосів, бортей, озер), розміщених у чужих землях. Згадане право проходу по чужих землях могло переходити при продажі землеволодінь чи передачі їх у спадщину, а отже, належало кожному їх власнику, а не конкретній особі (арт. 10 гл. 6 Литовського Статуту). Положення про перехід права проходу по чужих землях при переході права на земельні ділянки міститься і в інших, окрім Литовського Статуту, актах розглядуваного періоду. Литовський Статут 1588 р. (арт. 1 гл. 29) передбачав також право проїзду по дорогах, що відповідає існуючому в українському законодавстві праву загального землекористування та поняттю т. з. "публічного сервітуту", що вживається, зокрема, в сучасному законодавстві РФ.

Детальний опис умов земельного сервітутного права ми знаходимо у Грамоті Польського короля Владислава IV 1633 р., якою підтверджена угода про володіння островом на річці Піні. Проаналізувавши зміст грамоти, Р. І. Марусенко робить висновок

про існування норм звичаєвого права, якими встановлювалась можливість проходу по чужих володіннях.

Застава. Норми про заставу містилися в "Актах права Магдебурзького" 1629 р. І "Титулах права Магдебурзького". Передбачалося володіння заставодержателем заставленим майном, однак без переходу до нього права власності. У разі несплати боргу майно продавалося кредитором.

Вирішення земельних спорів. Законодавче встановлюється процедура вирішення земельних спорів, яка передбачала залучення не суддів, а "їздців" -спеціально відібраних осіб, що викликалися на спірну земельну ділянку для визначення її меж, у разі потреби - за допомогою опитування старожилів про права на неї сторін спору (артикули 20, 21 Судебника Казимира Ягелловича 1568 р.).

Аналіз судової практики XVI сторіччя свідчить, що звичаєве право передбачало можливість шляхтича вільно розпорядитися лише третиною "імення отчизного", причому навіть при складанні заповіту. Звичаєвим правом передбачався строк добросовісності володіння: фактичне володіння понад 3 роки розглядалося як сумлінне, і тому захищалося від самоправного захоплення навіть дійсним власником.

Земельні повинності. Набуває подальшого розвитку нормування повин-ностей, пов'язаних із земельною ділянкою: натуральних - продуктами ("медові", "куничні", "осипні", "дякла", "стаціі" тощо), роботою ("работизна", "панщизна", "прогон", "толока", "повози" тощо) та грошових ("серебщизна", "посощина", "димщина", "чинш"). Захищаючи інтереси шляхти, законодавство (Литовські Статути) передбачало нормативи цін, за якими родичі шляхтича мали право, незважаючи на земську давність, у будь-який момент викупити земельну ділянку, яку придбала людина "простого звання".

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра. У 1505 р. король Олександр видає Гірничий статут, за яким відкривач корисних копалин отримував право на їх видобування, сплачуючи в силу регального права податок до королівської казни (лат. геgalis - "належне королю"}. У 1573 р. перший обраний король Польщі Генріх Валуа в документі "Раcta сопvепtа" проголосив принцип ак-цесії, за яким надра визнавалися приналежністю земельної ділянки. Право акцесії діяло разом із гірничою свободою (право на розвідку корисних копалин на будь-яких землях) і скасовувало принцип гірничої регалії.

Розвиток земельно-правового регулювання у ХІУ-ХУН сторіччях на українсь-ких землях у складі Росії

Помісне та вотчинне землеволодіння. Вже у Соборному уложенні 1649 р. встановлювалися нормативи (оклади) землеволодінь різних категорій поміщиків: бояр, окольничих, думних дяків, стольників, стряпчих тощо, граничні норми церковного землеволодіння. Встановлювалися також норми закріплення помість за дружинами та доньками дворян, бояр або "іноземців на государевій службі" (у певній частині від окладів їхніх чоловіків), передбачалися нормативи надання "худої" і "середньої" землі - такої землі потрібно було « наддавати ».

Окрім помісного землеволодіння, що передбачало надання земель за службу в особ-ливий вид користування, земельно-правове нормування Росії поширювалося у певних питаннях і на вотчинне землеволодіння: так, встановлювалися норми продажу земель у вотчини ("по сто чвертей" людині), а також нормувалися ціни на такі землі ("за рубль по три же чверті"). Указом від 20.03.1667 була встановлена норма переведення помісних земель у вотчинні – « 20 чвертей за 100 ». Соборне уложення містило також правила щодо вирішення спорів з приводу знищення межових знаків.

Земельні сервітути. У Соборному Уложенні 1649 р. передбачено вимогу до вотчинників та поміщиків безкоштовно давати проїзд по своїх землях ішим особам у межах здавна існуючих шляхів із забороною перекопування чи перекривання останніх. Писцеві накази царів і великих князів Іоана, Петра та Софії Олексійовичів 1683 р., 1684 р. в нормативному порядку встановлювали мінімальну ширину таких доріг, обов'язкову для підтримання власниками. На спільні риси даної конструкції із земельним сервітутом звернув увагу Р. І. Марусенко.

3. Гетьманщина

Загальна характеристика правового регулювання. Протягом даного періоду зберігають чинність більш ранні земельно-правові приписи. Так, у визначній пам'ятці того періоду — неофіційному збірнику "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 р., глава 14 спеціально присвячена праву власності, у тому числі на землю. Чимало у "Правах ..." й інших земельно-правових норм. Так п.1 Розділу 17 встановлює правовий режим і навіть розмір ("в ширину дев 'яти аршин") "столбових  доріг» п. 5 арт. 2 Розділу 18 створює правовий режим рік та берегової смуги (розміром в "триаршинний сажень"), які могли вільно використовуватися для потреб судноплавства та рибальства; арт. арт. З, 4 Розділу 18 регламентують здійснення меліоративних заходів, а арт. арт. 13-20 Розділу 19 містять дуже детальну регламентацію сусідських відносин - набагато більш детальну, ніж положення чинного ЗК України. Так, передбачені правила розміщення на земельній ділянці будівель, споруд, насаджень, огорож, тощо. Детальність правового регулювання можна проілюструвати таким прикладом: "Правами ..." передбачено, що тин слід розміщувати рубаними кінцями всередину своєї ділянки (арт. 20)

      Займанщина. Внаслідок Визвольної війни було практично повністю ліквідовано землеволодіння польської шляхти, утворилися величезні площі вільних земель, тому великого розмаху набуває займанщина. Положення звичаєвого права про займанщину підтверджуються окремими нормами писаного права: так, Указами від 22.10.1665, від 04.11.1686 за козаками закріплені фактично зайняті ними землі. Подібні грамоти неодноразово видавалися царями аж до 1743 р. Склалася практика "офіційного" підтвердження факту займанщини (окупації) т. з. « позволительными листами»,що видавалися козацькими полковниками.

      Землі Війська Запорізького. Розпорядником земель, що перейшли у скарб Війська Запорізького, офіційно стає гетьманська адміністрація, а фактично - гетьман, який мав право роздавати або продавати землі (лише за правління І. Мазепи було видано понад тисячу універсалів на маєтності                                                                                             На колишніх землях, що належали шляхті та магнатам, створювалися т. з. вільні військові села, якими відала гетьмансько-старшинська адміністрація. Селянам та міщанам відкрилися широкі можливості для переходу у козацький стан, який мав значні привілеї (звільнення від низки податків та повинностей). Вільні військові села, входячи до складу володіння Війська Запорізького, являли собою нове явище - державну феодальну власність: перебували « под правлением сотенным в ведомстве полковом и  диспозиции  гетманской » .

Старшинське, церковне та поміщицьке землеволодіння. Старшинське землеволодіння після Визвольної війни існувало у двох основних формах: формі рангових земель, що надавалися старшині як винагорода за службу на командних посадах у Війську Запорізькому (замість грошового жалування), і формі земельних пожалувань, що не залежали від службового становища і були родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, скошене сіно на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо, тобто практично всі земельні спори. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах .

Територія Києва від створення у 1708 р. Київської губернії підпорядковувалася монастирям (Верхнє місто), губернатору (Печерськ) І магістрату (Нижнє місто). Земельні спори між монастирями і магістратом вирішувалися спільною судовою комісією, яку створювали гетьман і губернатор при губернській канцелярії.

Та найбільш цікавим є досвід запровадження підкоморських судів, спеціально створених для вирішення земельних спорів указом Сенату від 10.05.1763 в усіх повітах у складі підкоморія та його помічника - комірника.

"Ці посади були довічними. До обрання підкоморіїв за Литовським Статутом залучалась лише шляхта, але в Гетьманщині па вибори запрошувались і представники духівництва, а в деяких полках на виборчі збори були запрошені навіть представники від багатих міщан. На посаду підкоморія обирались чотири кандидати. Виборчі листи за підписами і печатками виборців, з прізвищами кандидатів відправлялись на затвердження гетьману, а з 1764 року - в П Малоросійську колегію.

За своїм становищем підкоморій вважався першою особою після полковника, а у відсутність останнього заміщав його.

Підкоморій обирав з шляхти помічника - коморника. Той рідко брав участь у розгляді справ і не мав вирішального голосу.

До компетенції підкоморського суду належали межові спори, котрі підкоморій вирішував переважно одноособово, а « в самих малих неважних спорах » одноособовим суддею був коморник.

Для ведення справ з полкових канцелярій направляли по одному канцеляристі' до кожного підкоморія, де той залишався на весь час розгляду справ.

         Підкоморський суд розглядав справи на місцях спору, так що спеціальних приміщень для судових засідань не було. Підкоморій жив у своєму помісті,  куди і надсилались йому справи з гродських і земських судів або від позивачів. Після розгляду та вирішення надіслані справи відсипались у той суд, з якого надходили.

За Литовським Статутом підкоморські суди були тісно пов'язані із земськими, і перш, ніж надійти на розгляд у підкоморський суд, справи повинні пройти земський. ...

Судовий розгляд справ підкоморським судами відбувався, як правило, влітку. Зимою тільки тоді, коли був необхідний огляд болотистої місцевості, недоступної і літню пору. Справ у підкоморого було небагато і термін для їх розгляду він призначав, коли міг і хотів.

Апеляційною інстанцією в справах підкоморського суду був Генеральний військовий суд. Спеціальне дослідження судової системи даного періоду виконане також Л. Гамбург. Розглянутий інститут межових комісарів, які, на відміну від підкоморських судів (розглядали спори між великими землевласниками), вирішували земельні спори за участю нешляхетських станів українського суспільства - наприклад, вільних селян і міщан, що позивали в ратушних і магістратських, а іноді й у сотенних судах:

"Поряд з підкоморіями і коморниками в полкових канцеляріях обиралися також комісари для розгляду приватних земельних справ і справ з приводу державних маєтків. ... 3авдання земельних комісарів полягало в попередньому з'ясуванні обставин справи під час виїзду на місце і спробою її вирішення там шляхом примирення сторін, а також 'у проведенні попереднього межування спірних земель. Щ[е до реформи К. Розумовського посади межових комісарів (межових суддів, межувальників) передбачалися "Правами, по которым судится малороссийский народ" (1743 р.) у всіх судах. Але, практично, за твердженням Я. Падоха, постійних межувальників не було, їх призначали окремо до кожної справи в необхідній кількості. Після статутної реформи при сотенних і магістратських судах постійно знаходився один межувальник, при полкових судах - два, у Генеральному військовому суді (ГВС) — п 'ять. Були і гетьманські комісари. Разом з комісарами гетьмана чи ГВС у межових процесах брали участь і місцеві судді. "

"... Інститут земельних комісарів, що склався ще в польсько-литовський період відповідно до норм Литовського статуту, одержав наступність у Гетьманщині в другій половині XVII ст. Саме в цей період комісари призначалися для вирішення конкретних справ. ... Але вже протягом першої чверті XVIII ст. посади земельних комісарів стали постійними. Вони розслідували і вирішували межові спори і проводили розмежування земель між  колективними землевласниками - сільськими і містечкові/ми громадами, монастирями й ін. Ними також розглядалися межові справи, пов'язані з державними і гетьманськими володіннями. ... "

"Уже після остаточної ліквідації гетьманства II МК [Малоросійська колегія] заснувала в жовтні 1761 р. — січні 1768р. повітові комісарства. ... До компетенції ... комісарів входив облік сільського населення, його земель, господарств і податків, що сплачуються, а також участь у розслідуванні земельних спорів, результати яких їм належало передавати суддям. "

Співвідношення   прав   на   земельну  ділянку  та   прав   на   надра.   У

"Бергпривілеї" (10.12.1719) закріплюється принцип гірничої свободи (тобто власності на надра держави поряд із правом їх вільної розвідки на приватних землях). Власник земельної ділянки або мав переважне право на розробку надр, або отримував 1/32 прибутку (гірнича регалія). Цей принцип було збережено й у "Бергрегламенті" (03.03.1739). Проте Маніфест від 28.06.1782 закріплює принцип акцесії, за яким право власності на земельну ділянку поширюється і на надра. Цей принцип   переважав  у  ході   подальшого  розвитку  російського  земельного  і гірничого законодавства    

. 4. Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII - початок XIX сторіччя)

Загальна характеристика правового регулювання. На початку XVIII століття на території України застосовувався Литовський Статут 1811 р., який був переробкою Статуту 1588 р. відповідно до тогочасних реалій правового життя. У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією      М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано сенатським указом, який після імператорського затвердження набув сили закону. Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т. з. "західні губернії"" було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів.

Право власності на землю. Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах - общинній та подвірній. У 1785 р. до Соборного уложення 1649 р. було внесено норму, де визначалося поняття "право власності на землю". За цією нормою розуміння права власності наблизилося до класичного, прийнятого у римському цивільному праві. У 1801 р. царським указом було надано право купецтву, міщанству та державним селянам купувати землі, не заселені кріпосними селянами. У 1803 р. в Указі про відпуск поміщиками своїх селян на волю за укладенням умов, на спільній згоді заснованих, у п. 8 було передбачено право селян відчужувати землю, за єдиним обмеженням: ділянки не повинні були подрібнюватися менше 8 десятин. Вважалося, що економічно ефективне господарство на меншому наділі вести неможливо. 1842 р. царським указом поміщикам надано право укладати із селянами договори про передачу їм ділянок землі у користування за встановленими повинностями, з прийняттям селянами, які уклали договір, назви зобов'язаних селян. 1848 р. поміщицьким та кріпосним людям надано право купувати та набувати у власність землю. Внаслідок дії перерахованих указів почалися збільшуватися площі приватного землеволодіння, що набувало товарного характеру. Наприкінці першої половини XIX сторіччя лише на Лівобережній Україні, Катеринославщині та Херсонщині понад 34,5 тис. селян мали у власності понад 86 тис, десятин землі. Земля почала ставати об'єктом оренди.

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини II.

Ст. 387 Зводу законів Російської Імперії, Том X ч. 1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст. 1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях, створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. "Права, за якими судиться малоросійський народ" закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл. 17 арт. 20), відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл. 18 арт. 4 "Прав ..."), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл. 18 арт. 13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл. 19 арт. 20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, яке спричиняє відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл. 18 арт.2).

В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з'явились у II чв. XVII століття. На думку Р. І. Марусенко, такі права можна вважати земельними сервітутами, хоча дане питання залишається у правовій доктрині дискусійним" . З прийняттям Катериною II Інструкції землемірам від 13.02.1766 та Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам від 25.05.1766 дороги були виключені з числа земель, що перебували у приватній власності.

У складеному протягом 1804-1807 рр. Зібранні малоросійських прав регламентується розміщення багаторічних насаджень та господарських будівель біля сусідської межі , відведення води на сусідню земельну ділянку (гл. 20 § 145), відчуження бортей та разом із ними права проходу до них крізь чужі землі. Багато таких норм, характерних для правової системи України у XVIII ст. І навіть раніше, були запозичені з Саксонського зерцала та Литовських статутів.

Звід законів Російської імперії 1840 р. установлював, що право поземельної власності могло бути обмеженим правом участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки, та правом угідь у такій земельній ділянці.

Право участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки могло встановлюватись для необмеженого кола осіб (право загальної участі) та для певної, визначеної особи - право приватної участі (ст. 433 Зводу законів). Зміст права загальної участі становило користування великими дорогами. Право приватної участі, зокрема, передбачало право володільця млина підвищувати рівень води чи підтоплювати сусідню земельну ділянку, якщо це було потрібно для роботи млина. Особа, яка користувалась частиною чужих земель, мала право вільно проходити чи проїжджати до них крізь землі, які належали іншим особам (ст. 448 Зводу). Законодавство визначало ширину доріг для проїзду, проходу, встановлювалася вимога влаштування доріг у місцях, що найменше обтяжували б власників, через землі яких проходила дорога.

Право угідь у чужих землях установлювалося як у землях приватних осіб, так і держави, доказом існування цього права Звід законів визначав писцеві книги (ст. 457 Зводу законів). Законодавчим шляхом установлювався і сервітут водопою та забору

води, що передбачав і право проходити через чужу земельну ділянку (ст. 451 Зводу законів).

Розвиток планування міст. За допомогою права закріплюється роль планування у регулюванні земельних відносин. До кінця XVIII сторіччя в Росії було складено і розглянуто понад 400 планів міст. У південній степовій зоні України (землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини), де більшість поселень виникла внаслідок поміщицької колонізації другої половини XVIII - першої половини XIX сторіччя, забудова велася переважно за затвердженими планами і мала, як правило, так звану "квартальну" або "гніздову" форму. Існували й окремі поселення вуличного типу, наприклад, військові.

Вже у першій третині XVIII сторіччя було складено перший систематизований звід правил та інструкцій з планування та забудови міст - так звану "Должность архитектурной экспедиции", значна увага в якому приділялася, зокрема, І плануванню земель міських центрів" . 1768 р. було видано Указ "Про влаштування всім містам та їх будівлям та вулицям спеціальних планів, по кожній губернії особливо". У Жалуваній грамоті містам Катерини II від 24.04.1785 у ст. 1 передбачається обов'язок будівництва міст лише за затвердженим планом "за підписанням руки імператорської величності". Передбачені і конкретні нормативи використання міських земель (наприклад, ст. З грамоти передбачено норматив набуття земель містами під вигони).

Нормативи структури земель населених пунктів встановлювалися у різного роду еспланадних правилах - актах, що регулювали планування та забудову, виходячи із військових, оборонних міркувань. Так, вигляд Печерська у Києві майже ціле сторіччя обумовлювався еспланадними правилами, пов'язаними із Новою Печерською фортецею. Передбачалося влаштування зон відчуження, заборонних зон. На деяких вулицях заборонялося будівництво, тощо. Обмеження на використання земель навколо та всередині військових об'єктів називалися еспланадними.

Генеральне межування. Чи не першою землевпорядною дією в масштабах Росії було т. з. "генеральне межування" відповідно до "Генеральних правил, данных Межевой комиссии для сочинения по оным межевой инструкнии" та Маніфесту від 19.09.І765; у 1766 р. були складені «Инструкция землемерам, к генеральному всей империи земель размежеванию» та аналогічна інструкція для межових органів (губернських канцелярій і провінціальних контор) . Встановлювалася кількість земель та угідь, як загальна, так і державних земель. Також встановлювалися постійні володільці із встановленням правильних та безумовних меж. Всі земельні угіддя поділялися на т. з. генеральні дачі - за назвами сіл і урочищ; вони могли знаходитися у власності кількох осіб. Наступною стадією було спеціальне межування — поділ дач між окремими володільцями. Обидва види межування проводилися через повітових землемірів

за взаємною згодою суміжних власників. У разі відсутності згоди межі встановлювалися у судовому порядку за правилами, виданими у 1853 р.

З завдань генерального межування виключалася редукція та ревізія земель, тобто перевірка прав володільця на землю. Основою для межування визнавалися не документи, а фактичне володіння, крім випадків спорів між суміжними землекористувачами. Метою межування було забезпечення сталості землеволодіння.

У зв'язку із проведенням генерального межування у західних губерніях Російської імперії було створено спеціальні межові суди (загальний межовий суд, апеляційні межові суди у повітових містах, аз 1815 року - вищий губернський межовий апеляційний суд). Такі суди проіснували до 1840 року.

Генеральне межування здійснювалося до 1861 р.

Спеціальне межування. Поділ генеральних дач між окремими власниками отримав назву спеціального межування232. У Чернігівській та Полтавській губерніях межування проводилося на підставі особливих положень, враховуючи наявність дуже дрібного черезсмужжя. Великим володільцям виділяли відрубні земельні ділянки, а дрібним - зводили по три смуги у кожному полі. У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільного межування проведено не було.

5. Часи аграрної реформи е Російській імперії середини XIX сторіччя

Загальна   характеристика   вирішення   земельного   питання   під   час

реформи. Звільнення селян з кріпосної залежності було проголошено Маніфестом від 07.02.1861. Звільнення повинно було супроводжуватися вирішенням земельного питання, докорінною перебудовою земельних відносин на селі.

Загальним положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності від 19.02.1861, Положенням про викуп селянами садибної та надільної землі від 11.02.1861 та відповідними місцевими положеннями встановлювалися норми надання земельних ділянок: нижча та вища, а у степовій зоні - єдина "указна". Поміщик мав право зобов'язати селянина прийняти вищу норму наділів (і активно реалізовував це право у місцевостях, де землі були низької якості, щоб

змусити селянина внести якомога більшу суму коштів за викуп землі). В свою чергу, селянин не мав права вимагати надання земельної ділянки у більшому розмірі, ніж передбачала нижча норма. За угодою з селянином поміщик мав право надати селянину безоплатно наділ у розмірі однієї чверті від вищої або указної норми. Це положення закону також широко використовувалося поміщиками для обезземелення селян. Встановлюватися нормативи визначення викупної суми (вартості земельної ділянки, що викупалася) тощо.

Негативні явища у землекористуванні. Реформа 1861 р., не будучи достатньо економічно та екологічно обгрунтованою, призвела до утворення економічно неефективних господарств, що не були здатні забезпечити раціональне використання земель, а також до поширення черезсмужжя та дальноземелля - явищ, ефективна боротьба з якими розпочалася лише під час аграрної реформи Столипіна. Кілька цифр: кожен селянин мав до кількох десятків смуг своєї землі, перемежованих із земельними ділянками інших селян чи поміщика, черезсмужжя земель селян та поміщика досягало 900 чол. на населений пункт.

Тогочасна реформа являє приклад, як недалекоглядні, недостатньо продумані реформаторські заклади здатні істотно зменшити позитивні наслідки реформ і навіть звести їх нанівець. Досвід тих часів необхідно пам'ятати зараз, при реформуванні аграрного сектору економіки України, усіма можливими засобами запобігаючи парцеляції земельних угідь, стимулюючи створення економічно міцних господарств, що здатні ефективно використовувати землю у відповідності з екологічними вимогами.

Обмеження прав на землю та земельні сервітути. Згідно Із Положенням про селян, що звільнилися з-під кріпосної залежності, такі селяни не повинні були мати небезпечних у пожежному відношенню будівель на певній відстані від поміщицьких будівель. Встановлювалися й інші обмеження прав селян на земельні ділянки.

З Іншого боку, при звільненні селян із кріпосної залежності стало очевидним, що без надання селянам певних прав щодо користування деякими угіддями поміщиків - лісами, водами, луками тощо - селяни не зможуть вести ефективного господарства. Крім того, в силу черезсмужного розташування розмежованих в ході реформи 1861 р. земель селян та поміщиків, виникала потреба встановлення сервітутів проходу, проїзду до кожної зі смуг, до місць випасання худоби, водойм, лісів тощо.

Дана проблема у різних місцевостях імперії вирішувалася по-різному. Наприклад, у Царстві Польському селянам були залишені всі сервітути (види користування поміщицькими землями), якими вони користувалися до реформи, у тому числі, окрім "сервітутів з необхідності", право користування поміщицьким

лісом,  право сінокосіння,  право  випасання худоби,  право на полювання та рибальство.

На противагу, в "малоросійських" губерніях селянам були надані лише права на поміщицькі землі, "викликані силою необхідності" - права на дороги, на прогін худоби через землі поміщика та на водопій. Права ж, наприклад, лісокористування не визнавалися: відповідно до п. 18 Положення про поземельний устрій селян, що розташовуються на поміщицьких землях у губерніях: Київській, Подільській та Волинській, панські ліси залишалися "у виключному розпорядженні" поміщиків, навіть якщо раніше селянам у них були відведені покоси. З виникненням черезсмужжя  з’явився так званий « сервітут толоки », що передбачав випасання худоби на чужих землях. На думку Р. І. Марусенка, це право навряд чи можна вважати земельним сервітутом, оскільки воно нерідко мало особистий, зобов'язальний характер, причому могло пов'язуватися з конкретною особою. Численність спорів, пов'язаних із правом випасання худоби на толоках та черезсмужних полях, зумовила видання Повеління Його Величності від 04.04.1865 "Про право на випасання на полях загальної сівозміни у нерозмежованих маєтках південно-західного краю", яким було дозволено обмежене право випасання худоби.

6. Пореформений   період   другої  половини  XIX - початку XX сторіччя        

Общинне землеволодіння. При проведенні аграрної реформи значна частина земель була передана в общинне землеволодіння, що передбачало перебування земель у власності селянських общин як юридичних осіб, які надавали їх в користування (в певних частинах) сім'ям своїх членів. Розпорядження землями здійснювалося органами общини - сільським сходом або окремим сходом (коли до складу сільського сходу входило кілька общин). Законом від 14.12.1893 общинам було заборонено продавати земельні ділянки без затвердження ухвали (рос. "приговора"} сходу (постановленого більшістю в 2/3) та без згоди уповноважених державних органів. Селянські наділи надавались членам общини під умовою сплати частки общинних повинностей та окладних зборів, визначеної пропорційно частині наділеної землі" . Садибні землі поділялися на (а) дворові (знаходилися в спадковому користуванні селянських сімей) та (б) ділянки спільного користування. При цьому глава кожної сім'ї у відносинах землекористування представляв сім'ю, проте суб'єктом права землекористування виступала саме сім'я.

Оренда. Великого поширення набуває надання в оренду муніципальних земель. Практикувалися навіть аукціони з продажу права довгострокової оренди. Так, у місті Києві у 1897 р. лише на території Святошина було здано в оренду під дачі 250 га, у 1899 р. на території Пущі-Водиці - 220 десятин І т. д.

У другій половині XIX і перші роки XX сторіччя договори на оренду нотаріально посвідчувалися у випадку, коли вони укладалися із умовою сплати орендних платежів більш ніж на рік наперед, а також за бажанням сторін у разі передачі в оренду селянського наділу із общинних земель. Реєстрація прав на земельні ділянки здійснювалася старшими нотаріусами при окружних судах .

Земельні сервітути. На Лівобережній Україні після земельної реформи 1861 р. постало завдання поступового зменшення кількості численних земельних сервітутів. У зв'язку з цим виникла жвава дискусія, яка привернула увагу науковців до юридичної природи та особливостей земельних сервітутів. Незважаючи на численні спроби врегулювати "сервітутне питання", воно так і лишилось нерозв'язаним.

Законні обмеження прав на землю ("законні сервітути"). Існували т. з. "законні сервітути" - обмеження прав на земельні ділянки, виходячи Із прав сусідів та інших осіб. Законні сервітути поділялися на ті, що випливають із

характеру місцевості (положення про стікаючі та проточні води, право змусити сусіда до розмежування суміжних володінь, право обгороджувати свою ділянку з усіх боків); правила про спільні стіни, паркани, огорожі, будівлі, рови; правила про обмеження власника нерухомого майна в інтересах сусіднього володіння при виконанні різного роду робіт, будівництва, розкопок та влаштуванні насаджень; правила про світло та вид; правила про стоки вод; право проходу та прокладення комунікацій.

Застава. Угоди про заставу нерухомості укладалися в кріпосному порядку: протягом року після нотаріального посвідчення сторони повинні були подати документи на затвердження старшому нотаріусу того судового округу, де знаходилося заставлене майно. Після затвердження старшим нотаріусом угода набувала значення кріпосної.

Нормування структури земельних угідь. Законодавство Російської імперії кінця XIX - початку XX сторіччя дає чимало прикладів, що можуть бути корисними і при творенні сучасного законодавства.

Так, у Статуті будівельному (т. 12, ч. І) у зв'язку із розплануванням селянських поселень передбачаються нормативи відступу поселень від берегів "текучих вод", нормативи ширини вулиць, просторових розмірів садиб (чого сучасне законодавство України не знає!), нормативи розміщення токів, хлівів, садів, лазень, кузень, сушилень, магазинів, конопляників, провулків, кладовищ тощо, нормативи взаємного розташування садиб. Більшість нормативів досить повно враховували вимоги санітарного благополуччя та пожежної безпеки.

У Статуті шляхів сполучення були передбачені нормативи влаштування доріг, мостів, гребель, загат, канав тощо, у Статуті сільського господарства -нормативи влаштування осушувальних канав (у тому числі на чужих землях), у Статуті лісовому - нормативи влаштування на земельних ділянках захисних лісів та чагарників . Нормування здійснювалося в цей період також у "місцевих обо-в 'язкових постановах про взаємне розташування та взаємне віддалення садиб, про ширину вулиць, про стічні канави, про палісадники, про деревні насадження між садибами, виїзди, скотопрогони, колодязі, протипожежні ставки, кладовища тощо.

Численні нормативи структури земель закріплювалися також у актах цивільного законодавства. Наприклад, Звід законів цивільних Російської імперії видання 1914 р. передбачав нормування ширини доріг і прилеглих до них територій (призначених для випасання тяглової худоби), земель вздовж водних шляхів ( призначених до мотузяної тяги ), навколо озер ( призначеної для причалювання ), для промислів тощо. У цивільному кодексі царства Польського ( Кодексі Наполеона ) нормувалися віддалі від зелених насаджень до межі, розміщення колодязів, помийних ям, кузень, печей , соляних магазинів чи складів їдких матеріалів та ін.

У період, що розглядається, можна зустріти випадки встановлення нормативів раціонального користування землями за допомогою звичаїв. Йдеться, зокрема, про нормативи неподільності земельних ділянок: у сільських громадах  такі нормативи встановлювалися саме звичаєвим правом. Відповідно до статуту цивільного судочинства 1864 р., використання норм звичаєвого права допускалося у земельних правовідносинах не врегульованих законодавчо.

Показовим є тогочасне забезпечення нормативів засобами юридичної відповідальності. Наприклад, Статутом про покарання ( ст.ст. 66-68 ) передбачалася відповідальність за порушення будівельних правил, у тому числі правил щодо планування та забудови міст. Крім відповідальності у вигляді штрафу, передбачався також обов’язок  винних виправити або знести усе неправильно збудоване, якщо          « допущена несправність буде визнана шкідливою для громадської безпеки або народного здоров’я ».

Земельно-правове нормування цього періоду являє чимало прикладів вдалого регулювання земельних відносин, згодом прийнятих радянським та законодавством України. На жаль, не весь позитивний досвід був використаний в законодавстві України. Мова йде про нормування структури земельних ділянок ( в першу чергу сільськогосподарського призначення ), закріплення нормативів у кодифікованих законодавчих актах, що спрощує застосування відповідних нормативів, ефективне забезпечення нормування засобами юридичної відповідальності. Цей позитивний досвід цілком може бути використаний сьогодні в Україні у процесі регулювання земельних відносин.

Діяльність Селянського поземельного банку. 10.04.1883 почав діяти Селянський поземельний банк ( положення про банк було прийнято 8 травня 1882, 11.06.1883 та  05.12.1888 внесені зміни та доповнення, а 27.11.1895 положення було замінено Статутом ), що сприяв купівлі селянами земель. До 1894 р. за рахунок коштів банку було придбано лише біля 2 млн. десятин землі, з яких на 15 % банк згодом звернув стягнення через неповернення позики. З 1883 р. і по 1916 р. за посередництвом банку селяни придбали 17,9 млн. десятин землі.

Банк сплачував ціну за земельну ділянку безпосередньо покупцеві, земельна ділянка обтяжувалася іпотекою, розмір позики не міг перевищувати певних нормативів, що встановлювалися для окремих місцевостей, проценти були досить високими. Відсутність кваліфікованих кадрів та корупція значно знизили ефективність роботи банку. Банк активізував свою роботу лише під час реформи П.А.Столипіна, коли банк почав діяти спільно з землевпорядними комісіями.

7. Столипінська аграрна реформа в Росії

Необхідність реформи. Після півсторічного періоду відносного спокою та стабільності у земельних відносинах, на початку XX-го сторіччя у державі назріла потреба в новій земельній реформі. Нова реформа була покликана розв’язати проблеми, породжені попередньою реформою 1861 р.:неефективне общинне землеволодіння, несумісне з інтенсивною системою землеробства, вузькоземелля, довгоземелля, малоземелля, ( виключало використання основної на той час трипільної системи землеробства ), черезсмужжя, дальноземелля та земельні сервітути, що  перешкоджали ефективному використанню землі ( наприклад, сервітути випасання худоби по парі та стерні ), завеликий обсяг громадських пасовищ ( використовувалися менш ефективно, ніж приватні ) тощо. Реформа, що отримала назву « столипінської », була спрямована на ліквідацію цих недоліків у землекористуванні за допомогою сприяння виділенню з общини, заохочення купівлі та оренди земель селянами, заохочення переселення й ін.. заходів.

Правове закріплення реформи. 04.03.1906 було видано Указ про організацію землеустрою та утворення Комітету по землевпорядних справах, губернських і  повітових землевпорядних комісій. На комісії покладено сприяння селянам у купівлі земель за допомогою Селянського банку, продаж та надання в оренду селянам казенних земель, допомога в переселенні на казенні землі Азіатської Росії, сприяння покращенню селянського землекористування. До комісії включали по 6 виборних та 7-10 призначених членів ( чиновників). Був створений Комітет із Землевпорядних Справ. 19 вересня 1906 року у виданому Комітетом  із Землевпорядних Справ наказі землевпорядним комісіям були прописані шляхи по перетворенню землекористування. А саме: 1) розподіл земель між селянами, що були об’єднані в одну громаду,                 2) розподіл земель між частинами поселень, 3) виділення земель під висілки, 4) виділ земель окремим домогосподарям, 5) повний поділ земель сільської общини на хуторські та відрубні ділянки, 6) розподіл загальних угідь. Реформується сама система підготовки землевпорядних кадрів, зростає кількість землемірних училищ,проводиться технічне переозброєння землевпорядної служби.

9 листопада 1906 року Урядовий Сенат видає Указ « Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосується селянського землеволодіння та землекористування », 14.06.1910 р. приймається Закон « Про зміну та доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння », 24.05.1911  - Закон « Про землевпорядкування », 05.07.1912 – Закон « Про видачу Селянським поземельним банком позик під заставу надільних земель » ( позика надавалася як селянам –одноосібникам та, так і сільським громадам ). Основні положення реформи були закріплені цими актами.

У 1907 р. видана Інструкція ( перероблялася в 1911 та 1913 рр. ) із виконання землемірних робіт при землевпорядкуванні. Ця інструкція була повним посібником із виконання землевпорядних робіт. Під час проведення реформи на 31 млн. 182 тис.десятин земель були проведені роботи із землеустрою. Виділено в натурі 1 млн. 436,6 тис. одноосібних ( хуторських та відрубних ) господарств.

Умови виходу з общини. До існуючого законодавства Росії були зроблені численні зміни, спрямовані на спрощення порядку виходу з сільської  общини. Розрізнялися поняття « укріплення » земельних ділянок та виділ домогосподарю земельної ділянки « до одного місця ». « Укріплення » означало закріплення за особою у приватну власність частини общинної земельної ділянки  або ділянок, якою фактично користувалися. Виділ земельної ділянки « до одного місця » передбачав здійснення землевпорядних дій щодо формування ділянки, технічно зручної для ведення дрібного господарства. Таке формування здійснювалося шляхом створення « відрубу » ( ділянки без садиби ) або « хутору » ( ділянки із садибою ).

Оренда землі. Оренда казенних земель була одним із основних заходів щодо ліквідації малоземелля. Надання казенних земель в оренду селянам здійснювалося землевпорядними комісіями за певними встановленими правилами. Граничний строк оренди для селян було збільшено з 12 до 36 років. Уряд сприяв розвитку довгострокової оренди.

Перед революцією 1917 р. орендними відносинами в Україні було охоплено 43,2 % господарств,що орендували більш 20 % загальних площ земель селянського землекористування.

Участь і роль Селянського банку в реформі. Селянський банк сприяв продажу земель в першу чергу малоземельним селянам які мали необхідний інвентар для обробки землі з урахуванням потреб в ліквідації недоліків землекористування. За час проведення реформи 80 % купівлі  землі відбувалося через Селянський поземельний  банк, а взагалі селяни придбали біля 6 млн. десятин  землі.

Царський Уряд заборонив землевпорядним комісіям передачу казенних земель селянам, які не мали ні інвентарю, ні коней. Крім допомоги бідноті, Селянський  банк повинен був допомагати заможним селянам у будівництві господарських  споруд і видавати кредити для закупівлі сільськогосподарської техніки. За 2-3 роки 70 % хуторян провели на своїх земельних ділянках необхідні меліоративні роботи.

           Землевпорядне нормування. При проведенні реформи П.А.Столипіна, як і при проведенні попередніх реформ, постало питання про нормативи набуття земель. Так, відповідно до п. 4 Указу Урядового Сенату « Про призначення вільних казенних земель у Європейській Росії до продажу для розширення селянського землеволодіння » від  27.08.1906, передбачалося встановлення граничного розміру земельної ділянки     (враховуючи надільні та раніше куплені землі), що могли викупатися одним домогосподарем з казенних земель. Граничні розміри встановлювалися місцевими комітетами у справах землеустрою за поданням повітових  землевпорядних комісій. Крім того, Законом « Про зміну та доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння » від 14.06.1910 у ст. 56 було передбачене тимчасове обмеження « в межах одного повіту зосереджувати в одних руках шляхом купівлі або прийняття в дарунок » земельних ділянок понад  певні норми, хоча для деяких губерній граничні розміри не встановлювалися. Існують і інші приклади нормування: так, Циркуляром Головного управління землеустрою та землеробства завідуючим переселенською справою у губерніях та областях Азіатської  Росії щодо  заготівлі та розподілу хутірських та переселенських ділянок від 16.02.1909 було обмежено площу ділянок під переселенські  селища площею у 1-3 тисячі десятин.

            На відміну від попередніх реформ, під час проведення « столипінського » землеустрою отримав потужний поштовх розвиток нормативів структури земель, що було обумовлено спрямованістю реформи на досягнення раціонального землекористування. Нормуванню були піддані форма, склад та розташування ділянок, що виділялися при здійсненні землеустрою. Наприклад, встановлювалося, що форми ділянок повинні, по можливості, наближатися до квадрату чи прямокутника, довжина якого не перевищує ширини більш ніж як у 5 разів. Також передбачалося, що при проектуванні меж ділянок бажано було уникати кутів, менших від 45 градусів ( гарний приклад для відтворення у сучасному законодавстві ). Встановлювалися вимоги до облаштування земельних  ділянок: вони повинні були бути забезпечені водою, шляхами сполучення, тощо. Земельні ділянки не повинні були, по можливості, перетинатися з дорогами, річками, ярами та іншими перешкодами в обробітку. У цей період висловлювалися ідеї ( у тому числі і П.А.Столипіним ) щодо необхідності законодавчого закріплення нормативу неподільності земельних ділянок, однак ідея ця до кінця реалізована не була. Це не означає, що нормативи неподільності не існували:

вони визначалися нормами звичаєвого права.

            Нормування часів столипінської аграрної реформи являє собою надзвичайно корисні приклади для сучасного законодавства. Досвід земельно-правового регулювання цього періоду може бути застосований в Україні дуже широко.

             Результати реформи. З  01.01.1906 по 01.01.1913 було створено понад 204 тис. одноосібних селянських господарств ( 6,8 % кількості селянських дворів ) на площі 1296 тис. десятин. Відбулися величезні зміни у структурі землевикористання, що суттєво підвищило ефективність використання земель.

   

                        8. Регулювання земельних відносин часів УНР

Секретар у справах земельних. У першій декларації Генерального Секретаріату від 12.10.1917 було передбачено певні організаційні повноваження Секретаря у справах земельних ( дбати про громадське порядкування землями волосними, повітовими і губернськими комітетами та  селянських депутатів, дбати про утворення українського Крайового Земельного Комітету, підготувати проект земельного закону ).

Скасування права власності на нетрудові землі. 07.11.1917 Центральна Рада оприлюднила третій універсал, яким було проголошено УНР і одночасно скасовано право власності на поміщицькі та інші нетрудові землі. 16.11.1917 Генеральний Секретаріат розповсюдив офіційне роз’яснення, яким підкреслив, що скасування права власності на землю та перехід її до трудового народу слід розуміти як заборону колишнім власникам від дня публікації Універсалу відчужувати землю. Припинення права власності здійснювалося без викупу, проте деякі ділянки могли бути залишені за колишніми власниками. Встановлювалися правила надання землі у трудове користування. Вказувалося, що Універсал проголошував лише загальні підвалини, які мали бути в подальшому законодавче закріплені.

Земельний закон УНР. 18.01.1918 Українською Центральною Радою ухвалено Земельний Закон. Цей закон містив 3 Розділи та 33 параграфи і передбачав скасування без викупу (  20 ) права власності « на всі землі з їх водами, надземними і підземними багацтвами в межах Української Народної Республіки » (  1 ), які проголошувалися « добром народу Української Народної Республіки » (  2 ), на користування яким « мають  право всі громадяни Української Народної Республіки без різниці полу, віри і національності, з додержанням правил цього закону » (  3 ). Були передбачені такі правила « порядкування » всіма землями:

«4.а) Верховне порядкування всіма землями з їх водами, надземними і підземними багацтвами належить, до скликання Української Установчої Ради, Українській Центральній Раді.

б) Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування згідно з    6 і 7 – органами міського самоврядування; іншими – сільськими громадами, волосними, повітовим і губернським земельним комітетам, в межах їх компетенції.

5. На верховний і місцеві органи порядкування землею покладаються:

а) забезпечення громадянам їх прав на користування землею;

б) охорона природних багацтв землі від виснаження і вживання заходів до зросту цих багацтв.

Були передбачені засади користування землею: воно було за загальним правилом безоплатним, за певним винятком ( « лишки » тощо ) -   12 Закону, могло переходити у спадщину (  13), а в інших випадках передача права  дозволялася лише з дозволу громад та земельних комітетів (   14 ). Встановлювалися достатньо детальні

правила « урізання » існуючих великих землеволодінь ( Розділ III Закону « Переходові міри » ) та наділення землею безземельних та малоземельних селян.

Бойові дії та політична ситуація на той час на дали можливість реалізувати цей Закон.

            Закон про землю в УНР. 08.01.1919 Директорія УНР прийняла Закон про землю в Українській Народній Республіці. За своєю структурою та змістом Закон був подібний до Земельного закон у УНР. Головна відмінність полягала в тому, що центральним органом управління земельними ресурсами стало Народне Міністерство Земельних Справ, було визначено мінімальний розмір земельної ділянки, яку можна було отримати в процесі перерозподілу; встановлювався також максимальний розмір земель, що залишався у колишніх власників, визначалася доля орендованих земель. Цей Закон теж не був реалізований на практиці.

9. Розвиток земельного права за часів СРСР

9.1. Дореволюційний період

Нормативно-правова основа. Одним з перших актів радянської влади став Декрет "Про землю" від 26.10.1917 (передбачив скасування права власності на землю та запровадив принцип безоплатного землекористування; згодом став тлумачитися як такий, що запровадив націоналізацію всіх земель), який проте, поширив свою дію на Україну не одразу. Земельні відносини у розглядуваний період регулювалися насамперед актами Всеукраїнського ревкому: Основними засадами організації земельної справи на Україні від 20.01.1920, Законом про землю від 05.02.1920 (ці два акти мали декларативний характер), Інструкцією про попередній розподіл колишніх нетрудових земель України у користування трудового землеробського населення від 05.02.1920, Положенням про земельні відділи губернських, повітових і волосних виконкомів від 28.02,1920, Положенням про державні показові господарства від 01.05.1920, затвердженим наркомом землеробства. 26.05.1919 видано Декрет ВУЦВК "Про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землекористування", а 29.11.1922 Президія ВУЦВК затвердила ЗК УСРР.

Прийнято Інструкцію по застосуванню закону про землю та про порядок здійснення робіт по соціалістичному землеустрою на Україні від 27.04.1921, де передбачалися, зокрема, правила щодо ліквідації недоліків землекористування (черезсмужжя, вклинювання тощо).

Цікаво, що у перші роки радянської влади звернення до звичаєвого права як до "дійсно народного права" стало одним з гасел доби. Звичаєве право відігравало важливу роль у регулюванні суспільних відносин у "буремні роки", за умов відсутності належного законодавчого регулювання. Невдовзі, проте, воно було практично повністю витіснено писаним правом.

Перерозподіл земель. Декрет "Про землю" від 26.10.1917 націоналізував землі удільні, монастирські, церковні, поміщицькі та передав їх у розпорядження рад селянських депутатів для надання трудящим. 19.02.19 І 8 Декрет "Про соціалізацію землі" ліквідовує приватну власність на землю, проголошується передача усієї землі у власність трудового народу. Станом на 1924 р. селяни отримали 91,8 % загальної площі сільськогосподарських земель в Україні.

Широкомасштабний процес обмеження і часткової ліквідації землекористування заможних селян (протягом нетривалого періоду у заможних селян в Україні було вилучено більше 4,1 мільйона десятин землі) ґрунтувався на нормуванні, що носило регіональний характер, при цьому рівність досягалася лише в межах окремих невеликих місцевостей. За Інструкцією Наркомзему України від 06.03.1919 з розподілу земель належало спочатку встановити межі волостей і визначити норми виділення землі; проте через нестачу землевпорядних кадрів розподіл конфіскованих земель проводився навесні 1919 р, самими селянами за рішенням сільських сходів, волосних зборів та повітових з'їздів за різними нормативами.

Цікавими є дискусії, які точилися при підготовці зрівняльного перерозподілу земель в масштабах усієї держави щодо визначення нормативів землекористування. Пропонувалося застосовувати категорії "споживна норма" (земельна площа, що давала змогу задовольнити потребу окремої сім'ї) та "трудова норма" (земельна площа, що могла бути оброблена господарством без застосування найманої праці). Під час цих дискусій, навіть на думку офіційної радянської науки, було переконливо доведено неможливість обгрунтованого встановлення ні споживної, ні трудової норми не лише для всієї держави, а і навіть для більш-менш великих її територій. Практика ж перерозподілу земель являла приклади вирішення проблеми нормування на різних засадах, як виходячи із трудової норми, так і норми споживчої, причому розмір норми іноді ставився в залежність від якості Грунтів, крутизни схилів тощо. Самі ж розміри наділення землею коливалися, наприклад, у Київській губернії від 0,52 десятини на душу населення (Звенигородський повіт) до 1,5 десятини (Чорнобильський повіт). Норми залишення землі (при вилученні в куркулів) були визначені в Київській губернії за ґрунтовими групами і коливалися від 1 десятини (чорнозем) до 3,25 десятини (піски).

Слід відзначити, що поряд із нормативами перерозподілу земель, за своєю суттю максимальними, вже ЗК УСРР 1922 р. передбачає нормативи мінімального розміру господарств, менше яких подрібнювати їх заборонялося. Такі норми визначалися Наркомземом республіки (ст. ст. 86, 87 кодексу). Видається, що досвід такого нормування є позитивним, і його доцільно було б впровадити у чинне законодавство України.

Оренда землі. У 1917 р. Декретом про землю було ліквідовано приватну власність на землю та заборонено ЇЇ оренду, хоча оренда землі і продовжувала існувати у прихованих формах. Але вже у 1922 р. за гострої потреби в сільськогосподарській продукції радянський уряд був змушений дозволити оренду землі (ст. 89 ЗК УСРР). Граничний термін оренди залежав від виду сівозміни (наприклад, при багатопільній системі землеробства не міг перевищувати терміну двох сівозмін). У 20-х рр. минулого сторіччя в орендних правовідносинах було задіяно біля половини селянських господарств. Площа земельних угідь, що орендувалася селянством України, досягла максимуму у 1927 р. і становила 2,9 млн. десятин, але була майже вдвічі меншою порівняно з 1917р.

Були поширені і приховані форми оренди землі, наприклад, найом робітника з реманентом для обробітку землі і перевезення врожаю зі сплатою половини врожаю (по суті, це була оренда на кабальних умовах), т. з. "супряга" (об'єднання дворів з різною забезпеченістю реманентом і робочою худобою, у якому слабка сторона оплачувала винагороду частиною врожаю).

Земельний кадастр. Земельний кадастр фактично ліквідується, лише у 1950-х рр. він замінюється на систему державного обліку земель.

Землеустрій. Поряд із забезпеченням зрівняльного перерозподілу земель, вживаються заходи щодо "остаточного реформування земельних відносин": 1)міжволосний розподіл земель; 2) розподіл земель у волості з відведенням селам, товариствам, артілям, утворення висілків на вимогу населення; 3) відведення земель державним і громадським установам, заводам, шахтам, фабрикам, дослідним станціям тощо; 4) відведення присадибних земель у сільській місцевості 5) відведення земель селам і селищам міського типу; 6) уточнення меж між губерніями і повітами; 7) упорядкування земельного фонду, призначеного для розміщення переселенців.

Планування території населених пунктів. У 1926 р. Радою Праці та Оборони були видані "Тимчасові будівельні правила і норми для будівництва житлових будинків і селищ", а 23.02.1928 постановою РНК УСРР було затверджено "Статут цивільного будівництва", у якому, зокрема, передбачалося функціональне зонування територій населених місць, оптимальні розміри садиб, кварталів, ширина вулиць, вимоги до озеленення тощо.

Вирішення земельних спорів. У прийнятих в перші роки після революції нормативно-правових актах не було прямої вказівки на підвідомчість земельних спорів, у зв'язку із чим протягом квітня-липня 1920 р. між Наркоматом землеробства і Наркоматом юстиції тривала суперечка щодо розмежування їх компетенції у справі вирішення земельних спорів. У результаті наркомати дійшли компромісної позиції (викладена у спільному роз'ясненні від 17.08.1920), за якою повітовим і губернським земельним відділам підвідомчі всі спори, що виникають під час землеустрою і виходять з його суті, крім спорів у існуючих трудових господарствах, які вирішуються народними судами. Земельні спори повинні вирішуватися земельними відділами відповідно до Тимчасового положення про народні суди УСРР та інструкції до нього.

Історія навчального курсу "земельне право". У 1920 рр. у вищих навчальних закладах країни викладається курс земельного права та кооперативного права, що охоплював окремі інститути земельно-правового характеру. З 1929 р. починає викладатися земельно-колгоспне право .

9.2. Період колективізації

Правове закріплення колективізації. Заходи Із колективізації, тобто об'єднання селянських господарств у колективні господарства (артілі), були передбачені затвердженим ЦВК СРСР Законом "Загальні начала землекористування та землеустрою" від 15.12.1928, Законом "Про заходи по соціалістичній перебудові сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством" від 01.02.1930, затвердженим ЦВК та РНК СРСР, постановою ЦВК та РНК СРСР від 03.09.1932 "Про створення сталого землекористування колгоспів", Примірним Статутом сільськогосподарської артілі, затвердженим РНК СРСР та ЦК ВКП(б) 17.02.1935, постановою РНК СРСР від 07.07.1935 "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею".

Оренда землі. Вживаються планомірні кроки до викорінення оренди землі. Приймаються постанови ЦВК та РНК СРСР "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах масової колективізації та боротьби з куркульством", ВУЦВК та РНК УСРР "Про заборону оренди землі та використання найманої праці в індивідуальних селянських господарствах у районах суцільної колективізації". Слід врахувати, що у 1933 р. колективізацією в Україні було охоплено 69,5 % , на кінець 1934 -88 %, в середині 1935 - 91 % селянських господарств.

У 1937 р. запроваджується практично повна заборона оренди: прийнято постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР "Про заборону передачі в оренду земель сільськогосподарського призначення" та "Про заходи щодо охорони громадських земель

від розбазарювання" (встановлювалася жорстка відповідальність за порушення заборони на оренду). Можливість оренди зберігалася лише у окремих, спеціально обумовлених винятках: наприклад, вона була передбачена п. 12 Положення про землі транспорту, затвердженого постановою ЦВК та РНК СРСР від 07.02.1933.

Динаміка колективізації. 1932 р. у колгоспах було об'єднано вже 14,5 млн. селянських господарств, колгоспи засівали 90 млн. га (куркулі - лише 1 млн. га проти 15 млн. у 1928 р.), організовано 2446 МТС, що засіяли більше 45 млн. га.

Землевпорядне забезпечення перетворень. 03.09.1932 ЦВК та РНК СРСР

прийнято постанову "Про створення сталого землекористування колгоспів", якою передбачалася заборона переділів землі між колгоспами, встановлювався порядок зміни меж колгоспів у зв'язку із укрупненням та розукрупненням.

Постановою ЦВК СРСР "За доповіддю народного комісара землеробства СРСР т. Яковлєва Я. А. про укріплення колгоспів" від 30.01.1933 була встановлена обов'язкова вимога щодо запровадження до 1934 р. у всіх колгоспах сівозмін (п. 4 Постанови). Крім того, передбачалося затвердження для кожного району райвиконкомами "із затвердження крайових земельних органів" обов'язкових "для усіх колгоспів, колгоспників та одноосібників агрономічних правил", за недотримання яких передбачалася дисциплінарна відповідальність та "інші, більш серйозні стягнення"325. На жаль, цей, як на наш погляд, надзвичайно перспективний напрямок загальнообов'язкового, диференційованого по регіонам агротехнічного нормування у подальшому належного розвитку не отримав.

Постанова РНК від 07.07.1935 "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (довічне) користування землею" призвела до проведення у 1935-1937 рр. великих обсягів землевпорядних робіт, які остаточно ліквідували в Україні селянське землекористування.

Підсобні господарства. 07.09.1940 прийнято постанову РНК СРСР та ЦК ВКП(б) "Про організацію підсобних господарств городньо-овочевого і тваринницького напряму на підприємствах у містах І сільській місцевості", яка зобов'язувала директорів підприємств і місцеві радянські органи створювати підсобні господарства з метою постачання сільськогосподарської продукції заводським їдальням для потреб громадського харчування.

Присадибні земельні ділянки. Примірним статутом сільськогосподарської артілі 1935 р. передбачалося нормування розмірів присадибних земельних ділянок у статутах артілей. У подальших примірник статутах спочатку сільськогосподарської артілі, а потім і колгоспу тенденція до нормування розмірів присадибних наділів була збережена.

Планування населених пунктів. У 1939 р. приймається перший загальносоюзний стандарт, що регулює санітарно-гігієнічний аспект планування та забудову населених пунктів: ОСТ 900014-39 "Санітарні норми та правила будівельного проектування", затверджений Комітетом у справах будівництва при РНК СРСР 14.02.1939, який запроваджує у законодавство надзвичайно важливий земельно-правовий норматив - норматив санітарно-захисних зон.

Історія курсу "земельне право". З 1939 р. замість земельно-колгоспного права   в   вищих   навчальних   закладах   починають   викладатися   дві   різних дисципліни: земельне право та колгоспне право".

9.3. Велика Вітчизняна війна та повоєнний період

Особливості земельно-правового регулювання під час Великої Вітчизняної війни. З метою забезпечення армії та населення продуктами харчування при підприємствах та організаціях організовується широка мережа підсобних господарств, розвивається колективне та індивідуальне городництво. Виділяється від 0,12 до 0,25 га на сім'ю під городи. Здійснюються роботи із відновлення меж на звільнених територіях (Інструкція Наркомзему УРСР від 15.07.1944 "Про поновлення землекористування колгоспів у районах УРСР, звільнених від німецької окупації ).

Земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 "Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків", постанові Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 про порядок застосування цього Указу передбачалося нормування земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва. Тенденція до нормування розмірів цих ділянок зберігалася і в подальшому.

Землевпорядне нормування. Відповідно до рішення Пленуму ЦК ВКП(б), який відбувся у лютому 1947 р., Закону про п'ятирічний план на 1946-1950 рр. передбачалося відновлення та введення правильних сівозмін із застосуванням у них травосіяння (із широким використанням травосумішей бобових, злакових багаторічних трав), використанням вчасно піднятих та добре оброблених парів. Між тим, однотипні сівозміни запроваджувалися у всіх господарствах, без врахування різниці у ґрунтах, забезпеченості кормовими угіддями тощо.

Досить детальне агротехнічне нормування, раціоналізація внутрігосподарського землеустрою запроваджувалися постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 20.10.1948 "Про план полезахисних лісонасаджень, запровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і стійких врожаїв у степових і лісостепових районах. Розвиток земельно-правового регулювання в Україні європейської частини СРСР. До 1950 р. проекти внутрігосподарського землеустрою мали майже всі колгоспи та радгоспи . Проте до 1958 р. сівозміни були освоєні лише в 26 % радгоспів та 19 % колгоспів.

01.12.1958 у розвиток вже існуючих будівельних норм і правил Держбудом СРСР за дорученням Ради Міністрів СРСР були затверджені Правила І норми планування і забудови міст. Було прийнято також ряд відомчих нормативних актів, які містили нормативи відведення стосовно, насамперед, земель "спеціального призначення". Пізніше ці відомчі нормативні акти були замінені аналогічними актами, затвердженими постановами урядів союзних республік, а згодом, з 01.01.1967 - єдиною системою будівельних норм і правил колишнього СРСР, багато з положень якої є чинними й нині. Будівельні норми, які передбачають норми відведення земельних ділянок для різних потреб, практично усі дісталися нашій правовій системі "у спадок" від СРСР, причому прийняті вони ще у 70-і рр, минулого сторіччя.

Укрупнення колгоспів. Укрупнення колгоспів відбувається у 1940-1960 рр., його правовою основою стала постанова Ради Міністрів СРСР від 30.05.1950 "Про укрупнення дрібних колгоспів і завдання партійних організацій у цій справі".

Земельний кадастр. Постанова Ради Міністрів СРСР від 31.12.1954 "Про єдиний державний облік земельного фонду СРСР" передбачила запровадження обліку не лише кількості, але І якості земель та угідь, що стало вагомим кроком в напрямку запровадження повноцінного земельного кадастру.

Меліорація земель. Важливе значення для початку широкомасштабних меліоративних робіт в СРСР відіграла постанова ЦК КПРС та РМ СРСР "Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і стійких врожаїв зернових і інших сільськогосподарських культур" 1966 р.

9.4. Розвиток земельного законодавства після прийняття Основ земельного законодавства СРСР 1968 року

Оновлення земельного законодавства. Замість Закону "Загальні начала землекористування і землевпорядкування" 1928 р. прийнято Основи земельного законодавства СРСР 1968 р.34", а на їх розвиток у 1970 р. ухвалений новий ЗК УРСР. У 1969 р. на III Всесоюзному з'їзді колгоспників приймається новий примірний статут колгоспу. Примірний статут був обов'язковим не лише для колгоспів і колгоспників, а і для всіх суб'єктів, що вступали у правовідносини із колгоспами.

Нормування як засіб регулювання земельних відносин. Комплексна стандар-тизація в галузі охорони природи та використання природних ресурсів (у тому числі і землі) започаткована в СРСР стандартом ГОСТ 17.0.001-76 « Система стан-дартів в галузі охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів. Основні положення »(далі - ССОП). Така система (ССОП) передбачає встановлен-ня стандартного регулювання відносно дев'яти об'єктів стандартизації, у тому числі методології та методики охорони природи і раціонального використання природних ресурсів (терміни і визначення, класифікація, методи контролю тощо), грунтів, земель, надр. В рамках ССОП було створено систему стандартів, що на стогодні відіграє велике значення для регулювання земельних відносин. Більшість стандартів, що входять до ССОП залишаються чинними в Україні й по сьогодні-шній день як міждержавні стандарти відповідно до « Угоди про проведення узгод-жуної політики в галузі стандартизації"" від 13.03.1992, до якої приєдналася Україна.

Санітарно-гігієнічні нормативи стану грунтів з'являються лише у 1980 р. Гігієнічне нормування концентрації хімічних речовин у грунтах помітно відставало у розвитку в порівнянні з нормуванням по відношенню до водного та повітряного середовища, що неодноразово відзначалося вченими-правниками, медиками та екологами. Позитивна тенденція в цьому відношенні окреслилася лише наприкінці 80-х рр., і останнім часом вона, на жаль, була втрачена.

Агропромислова інтеграція. Черговим кроком, що мав забезпечити зростання сільськогосподарського виробництва, стала організація державних та міжгосподарських сільськогосподарських підприємств , передбачена постановою ЦК КПРС "Про подальший розвиток спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва на базі міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції"' (1976 р.). Ці дії спричиняли зміну у структурі землекористування і потребували землевпорядного забезпечення.

Підсобні господарства. Постановою Ради Міністрів СРСР від 17.10.1985 ;'Про підсобні сільські господарства підприємств, організацій, установ" визначено порядок створення підсобних господарств та надання їм у користування земельних ділянок.

Земельні ділянки для індивідуального житлового будівництва та присадибні ділянки. Розміри земельних ділянок нормувалися у ЗК УРСР 1970 р. (ст. ст. 78, 88, 106-1 та ін.), а згодом - і у ЗК 1990 р. (ст. ст. 56, 59, 52, 67 та ін.).

Примірним статутом колгоспу 1969 р. (ст. 42) було передбачено нормування присадибних земельних ділянок, їх розмір не міг перевищувати 0,50 га (0,20 на поливних землях).

Окрім виду землекористування, розмір земельної ділянки громадянина залежав від виду населеного пункту, членства у колгоспі, місця роботи особи, наявності спеціальної освіти, військового звання, входження ділянки до складу меліорованих угідь, тощо.

Відбувається обмеження права землекористувачів на зведення житлових будинків та господарських споруд: згідно зі ст. ст. 100-102 ЦК УРСР, кожен громадянин мав право мати в особистій власності один житловий будинок або частину одного житлового будинку, розмір яких не міг без спеціального дозволу перевищувати 60 кв. м. житлової площі. Постанова ЦК КПРС від 14.09.1977 "Про особисті підсобні господарства колгоспників, службовців та інших громадян та колективне садівництво та городництво" закріпила також обмеження щодо кількості та площі господарських будівель і споруд. На виконання цієї постанови було прийнято постанову РМ УРСР від 18.01.1979 "Про перелік господарських і побутових будов і споруд, які мають будуватися громадянами на присадибних земельних ділянках І ділянках для індивідуального житлового будівництва".

Оренда землі. Із прийняттям Основ земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік оренда була заборонена повністю. Така заборона була відтворена у ЗК УРСР 1970 р. (ст. 169).

Заборона оренди землі зберігалася до кінця 1980-х рр. Уперше це поняття було знову "узаконено" (на рівні загальних декларацій) лише у 1988 р. в Законі СРСР "Про кооперацію в СРСР" (п. 2 ст. 35) та у Примірному статуті колгоспу ( п. 11 ), прийнятому IV Всесоюзним з’їздом колгоспників.

"Квазісервітутні" відносини. Риси земельного сервітуту прослідковуються у праві користування землями загального користування фізичними та юридичними особами, що було передбачене ще ЗК УРСР 1970 р. У ЗК УРСР 1990 р. (у ред. від 13.03.1992) класичні сервітути були замінені т. з. "правилами добросусідства", які не вважались земельними сервітутами, хоча за змістом дуже до них подібні: напр., Йдеться про обов'язок дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до доріг загального користування; обов'язок не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій та ін.

Прогнозування та планування використання земель. У 1970-і рр. до внутрігосподарського та міжгосподарського землеустрою додається нова функція управління - прогнозування та планування використання земель у Генеральних схемах використання земельних ресурсів, схемах землевпорядкування областей і районів та ін.

Земельний кадастр. 10.06.1977 прийнято постанову Ради Міністрів СРСР "Про порядок ведення державного земельного кадастру". На її підставі створена єдина загальносоюзна методика з оцінки земель.

Охорона земель. Значний обсяг протиерозійних робіт був здійснений в Україні на виконання постанови "Про невідкладні заходи щодо захисту грунтів від вітрової і водної ерозії" 1967 р. яка встановила, зокрема, обов'язок розробити ІО-річний план

протиерозійних заходів. У 1968 р. Інститутом землеустрою разом з УкрНДІ ґрунтознавства і агрохімії Ім. О. Н. Соколовського була розроблена Генеральна схема протиерозійних заходів на 1971-1980 рр. Постанова Ради Міністрів СРСР "Про заходи для поліпшення організації робіт із захисту грунтів від вітрової та водної ерозії" 1975 р. також відіграла значну роль у посиленні роботи з охорони земель.

У 1980-1992 рр. було розроблено проекти землеустрою з контурно-меліоративною організацією території (далі - КМОТ) у 2445 сільськогосподарських підприємствах на площі 9,34 млн. га. Проведено закріплення в натурі (на місцевості) контурних меж полів і робочих ділянок (лісосмугами, земляними валами різних конструкцій, смугами багаторічних трав) у 948 господарствах на площі 3,8 млн. га. Будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд згідно з проектами землеустрою КМОТ виконане на 42 %, створення захисних лісонасаджень на 65 %.

КМОТ (на відміну від рівнинно-прямолінійного землеустрою) забезпечує диференційований підхід до інтенсивності використання сільськогосподарських земель. Залежно від крутості схилів виділяються технологічні групи земель: (І) рівнинні ділянки зі схилами до 3°. де розміщуються просапні культури), (2) схили 3°-7°, де розмішуються зернові, кормові та технічні культури суцільної сівби, (3) схили понад 7°, що підлягають залуженню. За 1980-1992 рр. здійснено рекультивацію на площі 40,43 тис. га, у т. ч. під ріллю - 12,5 тис. га, кормові угіддя - 8,52 тис. га, лісові насадження - 9,93 тис. га, водоймища — 2,84 тис. га, забудову - 0,98 тис. га, рекреаційні та інші цілі — 5,66 тис.га.

їсторія курсу "земельне право". У 1960-х рр. поряд із окремим курсом земельного права починає читатися курс "правова охорона природи", що охоплює Інститути земельного права. З 1984 р. земельне право включається до курсу природоресурсного права, а з 1991 р., після Міжреспубліканської наукової конференції "Проблеми вдосконалення екологічного законодавства та ефективності його застосування" - до курсу екологічного права. З 1992 р. земельне право в Україні знову стає окремим академічним курсом. Радянський етап розвитку земельного права закінчився із прийняттям постанови ВР України "Про земельну реформу" 18.12.1990, після чого відбулося практично повне оновлення земельного законодавства.

10. Особливості розвитку земельних відносин на Буковині

Входження до інших держав. З послабленням Галицько-Волинського князівства у 2-ій половині XIV сторіччя Буковина потрапляє до складу Молдавського князівства. В кінці XV сторіччя вона потрапляє під владу Туреччини. У 1774 р. приєднана до Австрії, в складі якої пробула до розпаду імперії у 1918 р. Після розпаду увійшла до складу Румунії, а у 1940 р. возз'єдналася з Україною (увійшла до складу УРСР).

Особливості земельно-правового регулювання у складі Австрії. У 1786 р. забороняється вільний перехід селян, а 24.02.1787 декретом уряду передаються у постійне користування селянам землі, якими вони у 1786 р. користувалися з дозволу пана, що прискорило руйнування общини .

На території українських земель, що знаходились під Австрією протягом кінця XVIII - початку XX ст., діяло австрійське цивільне Уложення 1811 р., яке містило досить детально розроблену римську модель сервітутного права. Конкретизація чи адаптація норм цього акту, який стосувався земельних сервітутів, до реалій життя українського населення владою Австро-Угорщини не провадилась.

Особливості земельно-правового регулювання у складі Румунії. На основі закону про земельну реформу від 30.07.1921 вилученню підлягали землеволодіння понад 100 або 250 (для румунських громадян) га. Вилучені землі планувались до передачі головним чином румунам, насамперед, інвалідам та ветеранам військової служби, чиновникам тощо; проте останні господарювати зазвичай не бажали і продавали наділи.

Входження до СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15.08.1940 було проведено націоналізацію землі і майна в Буковині, націоналізовано 191 тис. га землі. Розпочато колективізацію, яку через війну завершено лише на початку 1950-х рр. (на 01.05.1950 98,7 % орної землі перебувало в колгоспах).

11. Особливості розвитку земельних відносин в Галичині

Загальний   опис.    Після   Визвольної   війни    1648-1654   рр.    Галичина

залишається під владою Речі Посполитої. З ослабленням Речі Посполитої у 1772 р. Галичина потрапляє під владу Австрії, а з розпадом Австро-Угорської імперії у 1918 р. - до складу Польщі. 1939 р. західні українські землі приєднуються до СРСР.

Закріпачення та зміни в структурі землекористування у ХУ-ХУІІ ст. ст.

Наприкінці XV ст. відбувається прикріплення вільних до того селян до землі.

збільшення    кількості    повинностей,    особливо    днів    панщини,    безумовне

підпорядкування владі пана. До першої половини XVI ст. закріпачення практично повністю завершується. Основною одиницею землеволодіння у цей час виступає дворище, що володіло одним або кількома ланами (19-23 га). Лани ділилися на півлани, чверті. Чверті ділилися на "прути" (в Карпатах - "біги""}. Відбувається невпинний процес зменшення селянських наділів, у другій половині XVII ст. більшість селян володіло вже чвертю або однією восьмою лану. Існували такі типи землекористування: громадські, війтівські, князівські, попівські, вільничі та землі, виділені корчмарям, мельникам та лісникам.

Земельні відносини XVIII - на початку XIX ст.ст. Землі поділялися на двірські, селянські, вільні та державні. Двірські землі належали панським дворам, що виконували функції адміністративної та поліцейської влади над селянами. Двори користувалися панщизняною працею та натуральною даниною селян. За даними тимчасового земельного кадастру 1819 р., в середньому панський двір користувався 393 га землі. Селянські двори перебували у спадковому користуванні селян, які за це працювали на пана не більше 3-х днів на тиждень, платили данину і цісарський податок. На 1819 р. в Галичині величина селянського наділу коливалася від 2,5 до 25 га і в середньому становила 8 га. Вільні землі були власністю костьолів, церков, солтисів і дрібної шляхти.

Реформа 1780 рр. у Австрії. У 1780-і рр. в Австрії вживається низка заходів щодо скасування кріпосного права: обмеження панщини та додаткових повинностей, надання деяких особистих свобод. В Галичині через опір польського та угорського панівних елементів реформи ігнорувалися, більшість заходів згодом були відмінені.

Березнева революція 1848 року. 17.04.1848 імператор Фердинанд І видав Закон про скасування феодальних повинностей селян у Галичині (з і 5.05.1848). Вартість втрачених повинностей компенсувалася шляхті з казни (2/3 вартості); замість третини вартості повинностей із поміщиків знімалися т. з. "опікунські обов'язки" (лікування селян, допомога за надзвичайних обставин). Існуючі сервітути залишаються недоторканими, за користування ними селяни повинні були вносити панам плату, що визначалася угодами. 07.09.1848 панщина була заборонена в інших частинах імперії, селянам надавалися додаткові права у відносинах із поміщиками - вони ставали громадянами держави і виходили з-під влади поміщиків, отримували у власність земельні наділи, що знаходилися в їх користуванні. Було скасоване т. з. "право пропінацїї" - примусового продажу панами селянам алкогольних напоїв. Селяни отримали сервітутні права випасання худоби на толоці й стерні й збирати квіти в лісі, всі інші сервітути були сплатними на користь поміщиків.

Період від реформи до розпаду імперії за законодавством Австро-Угорщини. У 1868 р. приймається закон, що дозволив необмежений поділ наділів та торгівлю землею. Кількість угод про відчуження земельних ділянок різко зросла з 1520 у 1868 р. до 6567 і у 1896 р. Кількість селянських наділів збільшилася, проте їхній середній розмір зменшився до 1-2,4 га. Розвинулося малоземелля.

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра за законодавством Австро-Угорщини. Загальний австрійський "Гірничий статут"

(23.05.1854) визначав групу корисних копалин, що входили до групи гірничої регалії, тобто були вилучені із розпорядження землевласника. До неї входила група "гірничих смол", що охоплювала і нафту, і озокерит. Імперськими повеліннями 1862 та 1864 рр. було, навпаки, передбачено, що ці корисні копалини в королівстві Галицькому та герцогствах Буковинському та Краківському складають приналежність землі - гірничу акцесію .

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на водні об'єкти. Декрет надвірної канцелярії 14.06.1776 про сплавні ріки відніс їх до об'єкту прав корони, як і острови на них. Острови на несплавних ріках могли належати приватним власникам. Державним законом про води (30.05.1869) та крайовим законом для Галичини (14.03.1875) всі ріки від місць, де можливе плавання по них різних плавучих засобів, визначалися публічною власністю.

Входження до складу Польщі. Після розпаду імперії у 1918 р. Галичина увійшла до складу Польщі. 10.07.1919 прийнято закон, що передбачав примусове вилучення лишків поміщицьких земель, площа яких перевищувала 60-180 га з наступним їх продажем селянам шляхом парцеляції. Через суперечки між землевласниками та безземельними селянами 15.07.1920 сейм приймає закон про земельну реформу, що передбачив організацію селянських господарств площею не більше 15 га шляхом парцеляції. Викуп землі встановлювався на рівні 50% вартості. Проте цей закон не було реалізовано. Після стабілізації обстановки в країні та укладення в березні 1921 р. мирного договору з Росією 17.05.1921 приймається новий закон, який заборонив відчуження землі у поміщиків без повної компенсації. Парцеляція земель жорстко контролювалася, протягом 1918-1938 рр. в Галичині було парцельовано 800 тис. га, проте лише мізерна їх кількість дісталася українським селянам.

Приєднання до складу СРСР. Невідкладно після приєднання у 1939 році було здійснено розподіл 107,1 тис. га панських земель і наділено землею 57,3 тис. господарств. Були встановлені граничні норми землекористування на один двір -7 га, в окремих районах — до 10 га. Проте проведенню земельної реформи (у т. ч. колективізації, що планувалася) перешкодила війна з Німеччиною. Після окупації німецькими військами конфісковані у поміщиків землі повертаються колишнім власникам, вже до весни 1942 р. було відновлено 57 % маєтків. Німецька влада встановлює значні податки: з кожного га землі 7-8 ц зерна, 600-700 л молока з корови, понад  100 яєць від курки. Після визволення західних областей за період 1944-1945 рр. землі повертаються селянам, яким вони були надані до війни, а згодом проводиться колективізація, яка до 1950 р. завершується повністю (колективізацією охоплено 1,5 млн. - 98 % господарств) .

Приблизний перелік тем для написання письмових  робіт студентами, під керівництвом викладача.

1. Звільнення селян з кріпосної залежності було проголошено Маніфестом від 07.02.1861.

2. Положенням про викуп селянами садибної та надільної землі від 11.02.1861 та відповідними місцевими положеннями встановлювалися норми надання земельних ділянок:

3. Обмеження прав на землю та земельні сервітути

4. Общинне землеволодіння.

5.Оренда. Великого поширення набуває надання в оренду муніципальних земель. Практикувалися навіть аукціони з продажу права довгострокової оренди. Що таке муніципальні землі.

6. Застава. Угоди про заставу нерухомості укладалися в кріпосному порядку:

7. Нормування структури земельних угідь. Законодавство Російської імперії кінця XIX - початку XX сторіччя дає чимало прикладів, що можуть бути корисними і при творенні сучасного законодавства.

8. Діяльність Селянського поземельного банку.

9. Кобилецький М. Магдебурзьке право у селах Галичини // Право України. - 2003. - № 8. - С. 120, С. 123.

10. Саксонское зерцало. Памятники, комментарии, исследования. - Отв. ред. В. М. Корецкий. - М.: Наука, 1985.

11. Павлов А. Литовський статут та Магдебурзьке право: їх роль у розвитку торгівлі і митної справи на Київщині (ХУ-ХУН ст.) // Право України. - 2003. - №

  1.  Кірін Р. С. Формування гірничого законодавства на території України (X - початок XX ст.)  Вісник Київського національного університету Ім. Т. Шевченка. Юридичні науки. Випуск 39. - 2000.-С. 56-57.

13. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. -К., 1997. -С. 327-347.

14. Юрченко А. Д., Будзілович і. С.. Переходюк М. Г. Історія розвитку права власності на землю в Україні (друга половина XVII - перша половина XIX століття) // Землевпорядкування. - 2001. - № 2. -С. 58,

15 Гамбург Л. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України-Гетьманщини XVII- XVIII століть // Право України. - 2000. - № 4. - С. 112.

16. Колотинская Е. Н. Правовые основы земельного кадастра в России. -М.: Изд-во МГУ, 1968. - С.

17. Балюк Г. І. Проблеми розмежування земель державної та комунальної власності (межування земель) // Земельне право України: теорія і практика. - 2007. - № 1.

18. Тихенко Р. В.    Історичні   та   соціально-економічні    передумови   розвитку   землеустрою   // Землевпорядний вісник. - 2005. - № 4.

19. Індиченко П. Д.   Земельне   законодавство   поміщицько-буржуазної   Росії   (1861-1917).   -   К.: Видавництво Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, 1959. - С. 24.

20. Блага І. Обмеження права власності (з історії проблеми) // Право України. -2000. -№ І. - С. 123.

21. Середа І. О. Права і обов'язки членів колгоспу. -К.: Урожай, 1974 - С.40.     22. Волошко О. Розмежування компетенції адміністративних і судових органів при регулюванні земельних відносин в УСРР у 1920 р. // Право України. - 2004. - № 3.

23. Указ про організацію землеустрою та утворення Комітету по землевпорядних справах, губернських повітових землевпорядних комісій від 04.03.1906 року. ( Земельна реформа в Україні: довідкове видання. Ред. Ю.Д.Білик. № 273).

Питання на семінарські заняття

1.  Що таке позика, що таке кредит ?

  1.  Що таке вузькоземелля ?
  2.  Що таке неефективне общинне землеволодіння, несумісне з інтенсивною системою  землеробства?
  3.  Що таке довгоземелля, малоземелля ?
  4.  Що таке трипільна  система землеробства ?
  5.  Що таке черезсмужжя?
  6.  Що таке Комітет по землевпорядних справах, губернських і  повітових землевпорядних комісій ?
  7.  Для чого був створений Селянський  банк ?
  8.  Які планувалися  шляхи по перетворенню землекористування ?
  9.  Кому надавалися позики Селянським поземельним банком ?
  10.  Що таке хуторські та відрубні  господарства ?
  11.  Що означає  « Виділено в натурі 1 млн. 436,6 тис. одноосібних ( хуторських та відрубних ) господарств.
  12.  

                                      Земельне право

Лекція  № 6. Набуття, перехід та припинення права власності на земельні ділянки.

                                                   План

1. Приватизація земельних ділянок.

       1.1. Поняття та правові  моделі приватизації.

        1.2.  Приватизація земельних ділянок із земель запасу (« повна модель »).

       1.3.  Приватизація земельних ділянок, раніше наданих у користування  громадянам (  т.з. « спрощена процедура » ).

        1.4. Приватизація земельних ділянок колективами громадян             ( юридичними  особами ).

        1.5. Приватизація земельних ділянок, що належали іншим суб’єк-там ( т.з. « ускладнена процедура » ).

        1.6. Особливості приватизація земельних ділянок  для ведення ФГ.

                    1.1. Поняття та правові моделі приватизації.

  Приватизація земельних ділянок  займає надзвичайно важливе місце у реформуванні земельних правовідносин. В Україні цей процес розпочався із прийняття Закону України « Про форми власності на землю », Земельного Кодексу України від 1990 року та в новій редакції Земельного Ко-дексу України від 13.03.1992 року і триває до сих пір. Наші законодавці не пішли шляхом прива-тизації на основі земельних бонів ( такий спосіб первісно передбачався Концепцією роздержав-лення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, ухваленою постановою  ВР України 31.10.1991). Приватизація почалася шляхом безоплатної передачі земель у власність громадянам та їх колективів.

                           Поняття  приватизація земельних ділянок  

  Ні в сучасному законодавстві, ні в правовій доктрині остоточно не усталилось єдиного розу-міння ( не кажучи вже про поняття ) приватизації земельних ділянок. Не зважаючи на велику кількість підходів, їх узагальнюючи можна поділити на дві групи: широке та вузьке розуміння приватизації земель.

  Широке розуміння передбачає розгляд приватизації як відчуження майна, що перебуває у

державній ( комунальній ) власності, на користь фізичних та юридичних осіб.

  Саме таке визначення закріплене у ст.1 ЗУ « Про приватизацію державного майна », який відно-сить до об’єктів приватизації « земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти, які підлягають при-ватизації ». Виходячи із такого розуміння викладені норми ст. 4 та ін. Закону України  « Про особ-ливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва » ( який також передбачає приватизацію земельних ділянок ), деякі Укази Президента України із земельних питань.

  Вузьке розуміння приватизації  - це безоплатне, одноразове ( в межах  встановлених норм ) відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності виключно громадянам      ( саме в такому розумінні приватизація буде розглядатися у даній темі ). Інші випадки відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності класифікуються як цивільно – правові уго-ди. Пропонуємо найбільш визнане в рамках вузького розуміння приватизації визначення акад. В.І.Андрейцева:

« приватизація земель – це юридично визначений порядок ( процес, процедура ), в якому реалізу-ється матеріальна і спеціальна правосуб’єктність громадян України та їх об’єднань, спрямована на зміну або припинення права державної власності на частину визначених законодавством зе-мельних ділянок, виникнення та посвідчення права приватної власності громадян та колективної власності їх об’єднань на вказані земельні ділянки ».

  Варіантом вузького розуміння приватизації є підхід, висловлений П.Ф.Кулінічем, який в одній із своїх робіт розглядав приватизацію лише як безоплатну передачу у приватну власність земельних ділянок, раніше наданих в користування громадянам.

        Правові моделі приватизації земельних ділянок

    У теорії земельного права прийнято виділяти різні моделі приватизації земельних ділянок. На наш погляд, з урахуванням сучасного стану земельного законодавства доцільно виділити такі моделі, або процедури:                                                                                                                                 ---  т.з. повну модель ( процедуру ) – приватизацію земельних ділянок із земель запасу;

--- спрощену модель (процедуру ) - приватизацію земельних ділянок, що були раніше надані в  користування особам, що бажають їх приватизувати ( заявникам );

--- ускладнену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що перебувають у влас-ності або користуванні інших осіб ( не заявника );

--- приватизацію земельних ділянок колективами громадян;

---  приватизацію земельних ділянок для ведення ФГ.

           1.2. Приватизація земельних ділянок із земель запасу ( « повна модель » )

   В період формування територій сільських, селищних та міських рад було створено до 10 % зе-мель запасу, а під час передачі земель у колективну власність ( відповідно до ст.5 Земельного Ко-дексу України  в ред. 1992 р. ) – до 15 % т.з. резервного фонду, що відповідно до чинної редакції ст. 19 ЗК України також може перебувати у запасі.

  Станом на 1 квітня 2006 року  резервний фонд, створений під час передачі земель у спільну власність сільськогосподарським підприємствам, становив 3271,4 тис.га, або 12 % площі розпайо-ваних сільськогосподарських угідь.

  Загальна площа земель запасу на 01.01.2006 становила 9.0 млн. га, з них не надано у власність і користування 3.5 млн. га,  в тому числі 1,7 млн. га придатних для сільськогосподарського вико-ристання.

                        На наш погляд доцільно виділити такі стадії повної процедури:

--- подача заяви встановленого змісту до відповідної ради або держадміністрації – ч.6 ст.118  ЗК України. До звернення із заявою доцільно з’ясувати (в органі місцевого самоврядування, органі земельних ресурсів тощо ) наявність земель запасу та можливість отримання за їх рахунок земель-ної ділянки;

  Повна процедура приватизації застосовується при отриманні земельних ділянок для таких потреб:                                                                                                                   

              ---  для ведення фермерського господарства;

              ---  для ведення особистого селянського господарства;

              ---  для садівництва;

              ---  для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських

                    будівель і споруд ( присадибна ділянка );

              ---  для індивідуального дачного будівництва;

              ---  будівництва індивідуальних гаражів;

              ---  у розмірі земельних часток ( паїв ) громадянам України, евакуйованим із зони відчу-ження, відселеними із зони безумовного ( обов’язкового ) або зони гарантованого добровільного відселення, а також що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруд-нення, і які на момент евакуації,  відселення або самостійного переселення були членами колек-тивних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які прожива-ють у сільській місцевості  ( право на приватизацію цих осіб передбачене ст.1 ЗУ « Про порядок виділення в натурі  ( на місцевості ) земельних ділянок власникам земельних часток ( паїв ), ч.3 ст. 35 ЗУ « Про соціальний та правовий статус осіб, що постраждали внаслідок аварії на Чорнобиль-ській АЄС » ). Щодо останнього різновиду приватизації земельних ділянок, щоправда, прямої вка-зівки щодо поширення на неї ст.118 ЗК України немає.

--- розгляд заяви і надання дозволу на виготовлення проекту відведення (протягом місяця) – ч.7 ст.118 ЗК України.

  В деяких випадках законодавство України передбачає переважне право на отримання земельних ділянок для таких категорій осіб:

 - ветеранів війни: їм забезпечується першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і  городництва ( ЗУ « Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту » від 22.10.1993 );

 - громадян, потерпілих від Чорнобильської катастрофи: п.20 ч.1 ст.20, п.1 ч.1 ст. 21 Закону Ук-раїни « Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали  внаслідок  Чорнобильської ката-строфи » від 28.02.1991 передбачають пільгу для громадян віднесених до категорій 1,2; ч.4 ст. 32 Закону передбачає право громадян , які евакуйовані, відселені ( відселюються ) або самостійно переселилися,  « на індивідуальне жит лове будівництва з позачерговим одержанням земельних ділянок ( у м. Києві та ку рортних місцевостях – за  наявності реєстрації ) …».

 - ветеранів праці – п.7 ст.7 Закону України « Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні » від 16.12.1993 передбачає « переваж не право на  відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городниц-тва… ».

 - молодих сімей – ч.2 ст. 10 Закону України « Про сприяння соціальному становленню та роз-витку молоді в Україні » від 05.02.1991 передбачає « при відведення земельних ділянок для індивіду-ального житлового будівництва органи місцевого самоврядування затверджують квоти ділянок, які надаються молодим сім’ям під будівництво житла»; 

 - ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони та членів їх сімей  - абз.1 п.7 ст.6 Закону України « Про статус ветеранів  військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист » від 24 березня 1998 передбачає «першочергове, але не пізніше одного року після звільнення … та прибуття до місця проживання, обраного з урахуванням існуючого порядку пропис ки, … забезпечення земельними  ділянками під забудову і право на їх без-оплатне отри мання у власність у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України »;                                                                                                                                         - військослужбовців, батьків та членів сімей  військослужбовців, які загинули ( померли ) або пропали безвісті під час проходження військової служби, а також  звільненим  з військової служби особам, які стали інвалідами під час проходження військової служби, якщо вони виявили бажання побудувати приватні жилі будинки – п.6 ст.12 Закону України « Про соціальний і правовий захист військовослуж-бовців та членів їх сімей » від 20.12.1991 можна тлумачити як наявність у вказаних осіб безумовного права на отримання присадибної земельної ділянки;                                      - інвалідів із захворюваннями опорно – рухового апарату – ч.5 ст. 30  Закону України « Про основи соціальної захищеності інвалідів » від 21.03.1991 передбачає що « органи  місцевого самоврядування забезпечують виділення земельних ділянок … під будівниц тво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання ».

  Проблема. У випадку звернення до органів місцевого самоврядування передбачений законом ( ч.7 ст.118 ЗК України ) місячний строк розгляду в більшості випадків порушується. Це пояснюєть-ся тим, що згідно ч.5 ст. 46 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні » сесії можуть скликатися один раз на квартал. Так було до 2005 року. Адже ч.5 ст. 46 із змінами, внесеними згідно із Законом  № 2806-IV ( 2806 -15 ) від 06.09.2005 передбачає, що « а з питань відведення земель-них ділянок – не рідше ніж один один раз на місяць ».

  В окремих населених пунктаж існують спеціальні порядки подання та підготовки до розгляду заяв про приватизацію земельних ділянок ( наприклад, у Києві діє Рішення Київради « Про затверд-ження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в місті Києві » від 14.03.2002  № 313/ 1747 ).

  Розглянемо питання про те, чи може бути прийнято рішення про приватизацію земельної ділянки безпосередньо судом. За ЗК України в ред.1992 р.  право задовольнити  або відмовити у задоволенні заяви відносилося законом до виключної компетенції органу, що розпоряджався земельною ділян- кою. Оскаржити до суду  можна було хіба що бездіяльність щодо розгляду заяви протягом встанов-леного місячного терміну, крім випадку надання земельної  ділянки для ведення ФГ, коли суд міг вирішувати по суті питання про надання земельної ді лянки. Із прийняттям нового ЗК України ситу-ація змінилася: відповідно до ч.11 ст.118 ЗК України, « у разі відмови …у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішуються в судовому порядку », що, на наш погляд, передбачає можливість вирішення питання про надання земельної ділянки безпосеред-ньо судом. Але у судовій практиці , на наш погляд, « за інерцією », продовжує переважати поперед-ній підхід, за яким  суд не може вирішувати питання про надання земельної ділянки по суті ( або ж він повинен відмовити у задоволенні відповідного позову ). На наш погляд це невірно. Приєднує-мося до думки В.В.Носіка, який вважає, що в даному випадку суди можуть здійснювати права влас-ника на землю.

--- замовлення ( заявником ) і виготовлення проекту відведення ( термін виготовлення регулю-ється договором ) – ч.8 ст. 118 ЗК України.

              Проблема. Виготовлення проекту відведення врегульовано головним чином відомчими ак-тами ненормативного характеру  – див., насамперед « Еталон проекту відведення земельної ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб », затверд жений першим заступником голо-ви Держкомзему А.Третяком 18.06.1999. У вступі Еталону говориться, що він є « обов’язковим для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних та інших землевпоряд-них органів при розробці  проектів відведення земельних ділянок », тобто має принаймні міжвідомче значення, у Міністерстві юстиції Еталон не зареєстрований ( та і затвердження його не оформлено наказом ), але на практиці використовується.

--- погодження проекту відведення проводиться з такими організаціями:

    - органом по земельних ресурсах;

    - природоохоронними органами;

    - санітарно – епідеміологічними органами;

    - органами архітектури;

    - ораном охорони культурної спадщини.

       Законодавство України передбачає в певних випадках також погодження з іншими органами: наприклад, відповідно до ст.27 Закону України « Про дорожній рух », у випадку, якщо проект пере-дбачає зміни в організації дорожнього руху, треба погодження з Державтоінспекцією Міністерст-ва внутрішніх справ України.

       Даний приклад погодження, не передбачений ЗК України, не є єдиним. Крім випадків, коли по-годження вимагаються законодавством, можуть існувати ситуації, коли погодження вимагаються практикою, що склалася у певному населеному пункті. ( Приклад:погодити проект відведення з енергопостачальною організацією може бути доцільніше, ніж вирішувати проблему енергопоста-чання тоді, коли в силу технічних причин підвести лінію електропередач до земельної ділянки прос-то неможливо.

--- державна землевпорядна експертиза проекту відведення ( умови та необхідність такої експер-тизи передбачена ч. 3 ст.186 ЗК України, ст. 9 Закону України « Про державну експертизу земле-впорядної документації »). Порядок проведення експертизи визначається Законом України « Про державну експертизу землевпорядної документації » та наказом Держкомзему України від 03.-12.-2004  № 391 « Про затвердження Методики проведення державної експертизи землевпорядної до-кументації »;

--- затвердження проекту відведення відповідною радою або адміністрацією, що одночасно є рі-шенням про надання земельної ділянки ( у місячний термін-ч.10 ст.118  ЗК України ).

--- перенесення проекту в натуру, видача та реєстрація державного акту ( необхідність цієї ста-дії передбачена ст. 125 ЗК України, форма державного акту на право приватної власності на землю затверджена постановою КМ України від 02.04.2002  № 449 « Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою », а процедура регламентується Наказом Держкомзему України  № 43 від 04.05.1999 « Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею ( у тому числі на умовах оренди ) та договорів оренди землі ).

             Проблема. По перше, це забюрократизованість даної стадії, її дорожнеча і трива - лість. Наприклад, відповідно до п. 1.16 Інструкції технічна документація зі складання дер – жавного акта на право власності на земельну ділянку включає 11 документів, а п. 1.17 цієї ж

Інструкції вимагає додавати до цієї документації ще й копію справи щодо підготовки рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність. Відповідно, такі умови дають можливість землевпорядним організаціям збирати досить великі грошові кошти лише за підго - товку технічної документації із видачі державного акту, що фактично перетворює безоплат- ну приватизацію на платну. Враховуючи необізнаність селян та інших громадян, практично монопольне положення землевпорядних організацій в регіонах, ці організації надають свої послуги по завищеним цінам. 20.01.2005 року був прийнятий спеціальний Закон України     « Про захист конституційних прав громадян на землю», який обмежував вартість землевпо- рядних робіт. Прийняття цього Закону тільки загострило ситуацію. Землевпорядні  організації в таких умовах або змушують замовників до всіляких « доплат», або затягуючи виконання робіт, нав’я-зують надання « додаткових послуг», або взагалі відмовляються виконувати роботи.

            Друга проблема. Існує нестиковка положень щодо реєстрації прав на землю ЗК України, ЦК України та  Закону України « Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обме-жень ». Наприклад, ЗК України передбачає   державну реєстраціюземельних ділянок  ( держав-них актів про право власності на землю ) у складі державного земельного кадастру ( ст. ст. 125, 202 ЗК України ). Так, при видачі державного акту він реєструеться у Книзі записів реєстрації державних актів ( ст. 202 ЗК України ),  після чого виникає право власності на землю ( ст. 125 ЗК України ). В той же час Закону України « Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень » передбачає реєстрацію прав на нерухомість у Державному  реєстрі прав на нерухоме майно ( Розділ III та інші норми Закону ).Для реєстрації права подають серед інших документів і державні акти ( ст. 19 Закону ), які при їх видачі вже були зареєстровані. Після реєстрації права видається свідотцтво про державну ре- єстрацію речових прав ( ст.ст. 8, 26 Закону ). Закон передбачає обов’язковість реєстрації пра- ва власності ( ст.3 ), але не передбачає правила, за яким право власності виникає з моменту реєстрації.Ст.3 ч. 7 Закону прямо допускає існування незареєстрованих прав. Таким чином, передбачена Законом процедура реєстрації прав не виключає і не заміщає процедур реєст-

рації державних актів  відповідно до ЗК України.

          Третя проблема. Існує й третя реєстраційна процедура – реєстрація правочинів про відчу-ження нерухомого майна, що передбачена ст.ст. 657 та ін. ЦК України, яка на сьгодні здійснюється нотаріусами при нотаріальному посвідченні відповідних угод. ( Див. постанову КМ України від 26.05.2004 № 671 « Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів »).

           Висновки. Станом на сьогодняшній день існує три паралельних  реєстраційних процедури, що є недоцільним. На наш погляд , всі реєстраційні процедури можливо звести до однієї – реєстра-ції у Державному реєстрі прав на нерухоме майно.

           На даний час законодавчо види ( зразки ) межових знаків не затверджені.

 

           В АР Крим застосовується специфічні механізми перерозподілу земель між громадянами, що були раніше депортовані. Цей механізм носить рекомендаційний характер і запроваджені постано-вою РМ АР Крим від 25.12.2001 № 508 « Про забезпечення вирішення питань щодо надання раніше депортованим громадянам  земельних ділянок ». Головна ідея такого механізму – це формування зе-мельних масивів із земель запасу та резервного фонду з метою рівномірного перерозподілу серед бажаючих осіб зі складу депортованих громадян та працівників соціальної сфери.

             Таким чином можна зробити так висновки:

 Повна процедура приватизації застосовується при отриманні земельних ділянок для таких потреб:                                                                                                                   

              ---  для ведення фермерського господарства;

              ---  для ведення особистого селянського господарства;

              ---  для садівництва;

              ---  для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і  споруд ( присадибна ділянка );

              --- для індивідуального дачного будівництва;

              --- будівництва індивідуальних гаражів;

              ---  у розмірі земельних часток ( паїв ) громадянам України, евакуйованим із зони відчуження, відселеними із зони безумовного ( обов’язкового )                                               

                               стадії повної процедури

--- подача заяви

--- розгляд заяви і надання дозволу на виготовлення проекту відведення

--- замовлення ( заявником ) і виготовлення проекту відведення

--- погодження проекту відведення

--- державна землевпорядна експертиза проекту відведення

--- затвердження проекту

--- перенесення проекту в натуру, видача та реєстрація державного акту

       1.3. Приватизація земельних ділянок, раніше наданих у користування  

                      громадянам (  т.з. « спрощена процедура » ).

    За даними Держкомзему України, станом на 01.10.2006 11,8 млн. громадян на площі 3.7 млн.га реалізували своє право на приватизацію земельних ділянок, наданих їм у користування, що стано-вить 87,1 % загальної кількості. Ці громадяни отримали 4,2 млн. державних актів на право власності на землю, що становить 35,6 % від кількості громадян, які приватизували свої земельні ділянки.

       Процедура приватизація земельних ділянок, раніше наданих у користування громадянам          (  т.з. « спрощена процедура » ) має такі стадії:

--- подача заяви з доданими до неї технічними матеріалами та документами, що під – тверджують розмір земельної ділянки, до відповідної ради або адміністрації ( ч.1,2 ст.118 ЗК України );

--- розгляд заяви відповідним органом ( протягом місяця ) та прийняття рішення про при-ватизацію  земельної ділянки ( ч.2 ст.118 ЗК України );

--- видача державного акту та його реєстрація ( ст.125 ЗК України, Наказ Держкомзему Украї-ни  № 43 від 04.05.1999 « Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею ( у тому числі на умовах оренди ) та договорів оренди землі»). Ця стадія може бути досить тривалою у часі.

        Проблема. Цікавим є питання про те, яке користування – фактичне чи обов’язково право-мірне ( на підставі права ) – є передумовою для застосування спрощеної процедури приватизації земельних ділянок. Враховуючи положення  ч.2 ст.118 ЗК України, за якими рішення приймаєть-ся      « на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки », органи приватизації повинні виходити із презумпції правомірності фактичного корис-тування, проте у разі виявлення відсутності у заявника права користування відповідною земель-ною ділянкою, спрощена процедура застосована бути не може, оскільки у ч.ч. 1 та 2 ст. 118 ЗК України мається на увазі саме правомірне ( на підставі права ) користування земельною ділян-кою. Останній висновок має підтвердження і у судовій практиці: наприклад, рішення Дарниць-кого районного суду м.Києва від 12.01.2005 у справі за позовом громадянина К. до Київської міської ради про неправомірне рішення, яке порушує права та охоронювані законом інтереси та захист права власності, де зазначено таке: « технічний паспорт не посвідчує права користування земельною ділянкою, а лише відображає фактичний розмір земельної ділянки ». 

   Практичні поради: Для визначення, чи набула свого часу конкретна особа права користу-             вання земельною ділянкою, а отже, чи не може вона приватизувати її за спрощеною проце-дурою, інколи буває необхідним звернення до актів законодавства, які на цей день втратили чинність. ( ЗК УРСР 1970 р. та ЗК України 1990 р. ).

  Проблема. На практиці часто виникають ситуації, коли присадибні ділянки надавалися в користування у відповідності із раніше чинним законодавством ( зокрема, ст.ст. 63, 77 ЗК УРСР 1970 р.) у розмірах, більших, ніж норми безоплатної приватизації земельних ділянок, встановлених  ст.121 ЗК України. Практика йде шляхом приватизації такої  земельної ділян-ки як двох ділянок – присадибної та ділянки для ведення ОСГ. Формально, керуючись  ст.186 ЗК України у цьму випадку необхідною є розробка проекту відведення, що автоматич-но перетворює процедуру приватизації на повну процедуру. Практично ж проект відведення не розробляється, відповідні межі встановлюються в процесі здійснення   робіт зі складання державного акту на право власності на землю. Така практика не знаходить заперечень з боку судових інстанцій, проте вважаємо, що подібні рішення не відповідають вимогам чинного законодавства. Можливо, що саме законодаство потребує змін.

  Проблема. Також на практиці часто виникає проблема, тісно пов’язана з попередньою.

Це проблема застосування чи незастосування до спрощеної моделі приватизації ст.121 ЗК України, яка передбачає норми безоплатної приватизації. Ст. 116 ЗК України розрізняє приватизацію « зе-мельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян » і « одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації ». Так само, розділяються відповідні процедури у ст. 118 ЗК України. На наш погляд, це свідчить про намір за-коннодавця не поширювати на « спрощену процедуру » норм безоплатної  приватизації. Такий під-хід дозволяє вирішити й іншу проблему – невідповідність норм безоплатної приватизації чинним раніше нормам надання земельних ділянок в користування.  

В Російській Федерації в аналогічній ситуації Конституційний суд прийняв рішення, що норми « на-дання земель» не поширюються на випадки  « переоформлення » права на землю.  

  Практичні поради. За часів СРСР право користування земельними  ділянками  підтверджувало-ся документами, що не передбачали обов’язкового складання плану земельної ділянки. Тому зараз юридичні та фізичні особи, що мають право користування  земельними ділянками, стикаються зі складнощами у застосуванні спрощеної процедури приватизації.  

   1.4. Приватизація земельних ділянок колективами громадян   ( юридичними

            особами ).

  Передача земельних ділянок безоплатно у приватну власність передбачена щодо:

--- садівничих кооперативів – ч.4 ст.35 ЗК України. За своєю правовою природою садівничі  ко-оперативи є обслуговуючими і діють відповідно до Закону України « Про кооперацію » від 10.07.2003;

--- об’єднань співвласників житлових будинків – ч.2 ст.42 ЗК України. Поняття та статус об’єд-нання співвласників житлових будинків розписані у ч.3 ст.10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду » від 19.06.1992, Закон України « Про  об’єднанняспіввласників багатоквартирного будинку » від 29.11.2001. Такі об’єднання прийнято нази-вати кондомініумами ( що в перекладі з лат.мови означає « спільна власність », «об’єднання співвласників » ). В Україні вже зареєстровано 4021 кондомініум  ( станом на 01.07.2005 ), що складає всього 2,2 % від всієї кількості житлових будинків країни.

--- житлово – будівельних ( житлових ) та гаражно – будівельних кооперативів – ч.1 ст.41 ЗК України.

  Проблема. Процедура приватизації земельних ділянок усіма перерахованими вище су-б’єктами на даний час законодавством не визначена. В окремих населених пунктах поря-док надання земельних ділянок у власність юридичним особам регулюється рішеннями міс-цевих рад – див., наприклад, Рішення Київської міської ради « Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в місті Києві » від 14.03.2002  № 313/1747 ( див. п.5 та ін. Порядку ). З урахуванням положень ст.14 Конституції України щодо набуття права власності на землю « виключно відповідно до закону » така правотвор -чість виглядає дуже сумнівною, проте, наприклад, у м.Києві існує навіть практика прива-тизації земельних ділянок співвласникам багатоквартирних житлових будинків: ( рішення Київради № 713/3288 від 14.07.2005 « Про передачу об’єднанню співвласникам багатоквар-тирних житлових будинків « НАУКОВЕЦЬ » земельної ділянки для обслуговування та екс-плуатації житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на вул.Костьольній, 15  у Шевченківському районі м.Києва ».   

  Проблема. Проблемним також є питання визначення розмірів прибудинкових земельних ділянок ( ділянок багатоквартирних житлових будинків ). На даний час такі розміри визначаються ДБН 360-92 « Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень »  за допомогою показника розрахункової щільності забудови. Між тим, як зазначає О.А.Лагоднюк, необхідно врахувати, що в минулому при забу-дові використовувалися й інші нормативні документи:

--- ПиН 1929 « Правила і норми забудови населених місць, проектування і зведення будинків і споруд » від 20.06.1929;

--- СН 41-58 « Правила і норми планування і забудови міст » від 01.12.1958;

--- СНиП П-К.2-62 « Будівельні норми і правила. Планування і забудова » від 07.05.1966;

--- СНиП 11-60-75 « Норми проектування. Планування і забудова міст, селищ і сільських населених пунктів » від 11.09.1975;

--- СНиП 207.01-89 « Норми проектування. Планування і забудова міст, селищ і сільських населених пунктів » від 13.07.1990.

         1.5. Приватизація земельних ділянок, що належали іншим суб’єктам    

                            ( т.з. « ускладнена процедура » ).

  Діючий ЗК України не містить безпосередньої згадки про можливість приватизації земель-них ділянок, що належать іншим особам, ч.5 ст.116 веде мову лише про можливість надання

в користування таких земельних ділянок після їх викупу чи вилучення. Між тим, існує мож-ливість приватизації земельних ділянок, що знаходяться в користуванні інших осіб, за умови вилучення земельних ділянок у користувачів за їх згодою.

  Практичні поради: Можна відмітити, що практично неможливо або недоцільною є при-ватизація земельних ділянок, що належать іншим особам на праві власності – адже за наявності згоди власника на відчуження він просто продасть земельну ділянку особі, що ба-жає її отримати, а за відсутності такої згоди підстави припиняти його право власності відсут-ні ( в силу положень ч.5 ст.41 Конституції України, обов’язковою умовою припинення права власності є мотиви суспільної необхідності, які  при приватизації, вочевидь, відсутні ).

  Особливостю процедури приватизації є у даному випадку наявність додаткових стадій, пов’язаних із припиненням права користування попереднього користувача на підставі його добровільної відмови. Ст. 142 ЗК України передбачає дві додаткових стадії у разі припине-ння права постійного користування земельною ділянкою:  

  1.  подачу заяви та
  2.  прийняття рішення відповідним органом. Зрозуміло, що заява про добровільну відмову повинна надаватися одночасно із заявою про приватизацію.

  У разі ж, якщо приватизована земельна ділянка була надана в оренду ( що дуже ймовірно у разі приватизації земель резервного фонду ), припинення права орендного землекористуван-ня можливе лише у разі розірвання договору за згодою сторін ( ч.3 ст.31 Закону України       « Про оренду землі » ) або припинення його дії на підставі умов самого договору, що повин-ні передбачати закінчення строку дії договору у разі приватизації відповідної земельної ді-лянки.

  Практичні поради. Землі резервного фонду спеціально призначаються для перерозподілу в порядку приватизації ( див., зокрема, ч.10 ст.25 чинного ЗК України). Проте значна частина таких земель свого часу відповідно до ст.5 ЗК України в ред. 1992 р. були надані у постійне користування попереднім користувачам. На наш погляд, незважаючи на призначення земель резервного фонду « для подальшого перерозподілу », у разі подання заяви про їх приватиза-цію автоматичного припинення права користування такими землями не відбувається, для припинення необхідна добровільна відмова, як і у загальному випадку.   

               1.6.  Особливості приватизація земельних ділянок  для ведення ФГ.

   Статистика: За даними Держкомзему України, станом на вересень 2005 р. в державі було

зареєстровано 46387 фермерських господарств, що використовували на праві власності та користування 3467 тис.га земель. Порівняно із 1993 р. розмір земельних ділянок фермерсь-ких господарств збільшився майже в чотири рази і зараз становить 74,4 га проти 19,9 га  в 1993 р. Процедура надання земельних ділянок для ведення фермерських господарств в ос-новному збігається із т.з. « повною моделлю » ( хоча теоретично можливі випадки, коли вона здійснюється і на основі спрощеної процедури ), за винятком таких особливостей:

--- претендент на отримання земельної ділянки до прийняття рішення про дачу згоди на розробку проекту відведення повинен пройти професійний відбір ( ст.6 Закону України « Про фермерське господарство » від 19.06.2003, ч.7 ст.118 ЗК України ); Положення про порядок проведення професійного відбору з питань створення фермерських господарств затверджене Наказом Міністерства аграрної політики України й Міністерства праці та соціальної політики України від 17.12.2003 № 452/335, погодженим і Асоціацієюфермерів   та приватних землевласників України.

  Практичні поради. Існує судова практика позитивного вирішення судом питання про на-дання земельної ділянки навіть за відсутності рішення комісії ( див., напр., справу за позовом громадянина К. до Тетіївської районної ради про надання земельної ділянки для ведення се-лянського ( фермерського ) господарства ).Суди вважають можливим брати на себе функції комісії з проведення професійного відбору, перевіряючи, чи відповідає заявник вимогам до осіб, що мають право на створення фермерського господарства. Хоча прямо таке повнова-ження суду в законі не закріплене, на наш погляд видається, що суди вчиняють вірно, вихо-дячи із того, що спірні правовідносини щодо надання земельної ділянки виникають у заяв-ника не з комісією, а з органом, що приймає рішення про надання земельної ділянки. Мож-ливість же оскарження рішення  ( або бездіяльності ) комісії з проведення професійного від-бору в судовому порядку відсутня, оскільки остання не є юридичною особою і не має проце-суальної правосуб’єктності. Тому єдиний для суду спосіб вирішити спір і захистити право громадянина – це взяти на себе функцію комісії з проведення професійного відбору.

--- проект відведення земельної ділянки замовляється за рахунок Українського держав-ного фонду підтримки фермерських господарств ( абз. 2 ч.2 ст.7 Закону України « Про фермерське господарство »);

--- при судовому вирішенні питання рішення суду є підставою для відведення земельної ділянки в натурі ( ч.4 ст.7 Закону України « Про фермерське господарство » ).Верховний Суд України знаходиться на позиції, за якою в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено місце розташування ділянки, її розмір та межі ( див., наприклад, справу за позовом

громадянина В. до Тетіївської районної ради про надання земельної ділянки для ведення для  

ведення селянського ( фермерського ) господарства, по якій рішення місцевого суду скасова-но через відсутність погодженого у встановленому порядку землевпорядного проекту ). Як видається, ВС України цілком вірно вважає, що вимоги до землевпорядних проектів, їх роз-робки, погодження, експертизи та затвердження ( зокрема, ст.186 ЗК України, положення Закону України « Про землеустрій » та ін.) діють і при судовому вирішенні справи.

Список використаної літератури:

  Відомості Верховної Ради України.- 1991. -  № 53.- Ст.795.

  Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга ( кер. авт. кол. ), Г.В.Анісімова, Н.О.Багай, А.П.Гетьман та ін,:За ред. М.В.Шульги.- К.: Юринком Інтер, 2004. – С.78,89.

  Екологічне право: Особлива частина: Підруч. Для студ. юрид.вузів і фак.: Повний акад.курс/ За ред.акад. АпрН В.І.Андрейцева. – К.: Істина, 2001.- С.231.

  Земельне право України: Підручник / М.В.Шульга ( кер. авт. кол. ), Г.В. Анісімова, Н.О.Багай, А.П.Гетьман та ін,:За ред. М.В.Шульги.- К.: Юринком Інтер, 2004. – С.89.

  Екологічне право: Особлива частина: Підруч. Для студ. юрид.вузів і фак.: Повний акад.курс/ За ред.акад. АпрН В.І.Андрейцева. – К.: Істина, 2001.- С.240.

  Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 року « Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні », - К.: Кабінет Міністрів України, 2005. –С.18.

  Управління використання земель інформує. 03.05.2006 // www.dkzr.gov.ua  

  Хрещатик. – 2002. – 29 жовтня.

  Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга ( кер. авт. кол. ), Г.В.Анісімова, Н.О.Багай, А.П.Гетьман та ін,:За ред. М.В.Шульги.- К.: Юринком Інтер, 2004. – С.75.

  Яницький В.П. Правові наслідки порушення порядку набуття права приватної власності на землю // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 33.-

К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН Україн, 2006. – С.414.

  Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С.294,295,502.

  Еталон проекту відведення земельноъ ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб. –Держкомзем України: Центр державного земельного кадастру. – Київ, 1999.

  Офіційний вісник України. – 2002.- 14. – 19 квітня 2002 р.

  Офіційний вісник України. – 1999.- 23. – 25 червня  1999 р.

  Кулініч П.Ф. Скільки ж коштує безплатна земля з точки зору закону і чиновника // Юри - дичний вісник України.- 2005. - № 18.- 7-13 травня.

  Офіційний вісник України. – 2003.- 31. – 15 серпня. – Ст.231.

  Вісті Верховної Ради України. – 2004. -№ 51. – Ст.553.

  Вісті Верховної Ради України. – 2003. -№ №  40 - 44. – Ст.356.

  Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 року « Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні », - К.: Кабінет Міністрів України, 2005. –С.29.

  СНПААРК. – 2001. - № 12. – Ст. 1419.

  Довідка « Про підсумки роботи Державного комітету України по земельних ресурсах за 9 місяців 2006 року » // http: www.dkzr.gov ua / terra / control /uk / publish/  printable  article? Art id=42057

  Поточний архів Дарнцького районного суду  м.Києва за 2005 р.- Справа № 2-259 /05.

  Кодекс передбачав, що призначенням присадибної ділянки є не лише будівництво та об-слуговування житлового будинку та господарських споруд ( як зараз ), а і ведення особис-того підсобного господарства.

  Постановление Конституционного Суда РФ по делу о проверке конституционности части второй  ст.16 Закона города Москвы « Об основах платного землепользования в городе Москве » в связи с жалобой гражданки Т.В.Близинской // Собрание законодательства РФ. –

2001. - № 52 ( ч.2 ). – Ст.5014.

   Відомості Верховної Ради України.- 1992. -  № 36.- Ст.524.

   Відомості Верховної Ради України.- 2002. -  № 10.- Ст.78.

  Держава планує ввести обов’язкове створення кондомініумів у новозбудованих житлових будинках.- 22.09.2005 // www. mvland.org. ua

  Хрещатик. –  № 161. - 2002.

  Поточний архів Секретаріату Київської міської ради за 2005 р.–Реєстраційний  № 713/3288.

  Логоднюк О.А. Рекомендації щодо встановлення прибудинкових територій // Земельні від-носини і просторовий розвиток в Україні: матеріали Міжнар. наук. конф. – У двох частинах

( Київ, 13-14 квітня 2006 р.) / НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил України. Редкол.: Данилишин Б.М. ( відпов. ред.), Бистряков І.К., Новоторов О.С., Ніколаєнко Т.С., Кучер О. О., Осіпенко В.М. – Київ: РПВС України, НАН України, 2006.- ч.1. – С.246.

  Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 року « Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні », - К.: Кабінет Міністрів України, 2005. –С.9.

  Голос України. – 2003. – 29 липня.

  Цивільна справа за позовом громадянина К  до Тетіївської районної ради про надання зе-мельної ділянки для ведення селянського ( фермерського ) господарства //Поточний архів   Тетіївського районного суду. – 1998 рік. – Справа № 2-195/98.

  Цивільна справа за позовом громадянина В.  до Тетіївської районної ради про надання зе-мельної ділянки для ведення селянського ( фермерського ) господарства //Поточний архів  Київського обласного суду. – 1998 рік. – Справа № 44Ц-92.

  Ухвала Верховного суду України від 29.05.1996.  

Теми для написання наукових робіт:

1.За часів СРСР право користування земельними  ділянками  підтверджувалося документа-ми, що не передбачали обов’язкового складання плану земельної ділянки. Тому  юридичні та фізичні особи,що мають право користування  земельними ділянками, стикаються зі складно-щами у застосуванні спрощеної процедури приватизації. Ст.92 ч.2 ЗК України « Права пос-тійного користування  земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності на-бувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та кому-нальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства ( об’єднання), установи та організації. Підпункт б) ч.2 ст.92 ЗК України  встановлює единий виняток  на-буття права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комуналь-ної власності недержавним суб’єктам. Таким правом наділені громадські організації інва-лідів України, їх підприємства ( об’єднання ), установи та організації, Загальні засади діяльності яких визначені у Законі України  « Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні »

Ст.116 ч.1, 2; Ст.122; Ст.123; Ст.125; Ст.126 Ст.128 Ст.131 Ст.139  Ст.140  Ст.141  Ст.142  Ст.145  Ст.148 Ст.151; Ст.152; Ст.154; Ст.155; ЗК України.

Конституція України ст.41

Конфлікт між союзом організації інвалідів України та Полтавською міськрадою.

Теми для написання курсових робіт:

1.Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, ухваленою постановою ВР України 31.10.1991 ( ВВР України. – 1991.- № 53.  ст..795 ).

2. Станом на сьогодняшній день існує три паралельних  реєстраційних процедури, що є недоцільним. На наш погляд , всі реєстраційні процедури можливо звести до однієї – реєстрації у Державному реєстрі прав на нерухоме майно. Закон України « Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень ».

ПИТАННЯ НА СЕМІНАР

1. Що таке земельні бони?

2. Що означає приватизація в широкому розумінні?

3. Що означає приватизація в вузькому  розумінні?

4. Які існують правові моделі приватизації земельних ділянок ?

5. Що таке т.з. повна модель ( процедуру ) приватзації?

6. Назвіть стадії повної процедури приватзації?

7. Повна процедура приватизації застосовується при отриманні земельних ділянок для яких потреб?

8. Протягом якого строку проводиться розгляд заяви і надання дозволу на виготовлення проекту відведення?

9. В яких  випадках законодавство України передбачає переважне право на отримання земельних ділянок для деяких категорій осіб?

10. Чи існують спеціальні порядки подання та підготовки до розгляду заяв про приватизацію земельних ділянок?

 11. Які строки вирішення питань відведення земельних ділянок передбачені ЗК України та

Законом  України « Про місцеве самоврядування в Україні »?

12.Який  термін виготовлення  проекту відведення і яким документом це регулюється.

13.Що таке відомчі  акти ненормативного характеру  які в Міністерстві юстиції не зареєстовані ( та і затверджені наказом ), але на практиці використовуються. ( Для себе – це приклад прогалин в законодавстві і розібратися з студентами, що таке відомчі  акти ненор-мативного   характеру ).  

14. Назвіть повну назву організацій районного рівня, які проводять погодження проекту відведення

  15. ( Для себе знайти і роздрукувати постанову КМ України від 02.04.2002  № 449 « Про затвердження форм державного акта на право власності  на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою », і процедуру, що  регламенту- ється Наказом Держкомзему України  № 43 від 04.05.1999 « Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею ( у тому числі на умовах оренди ) та договорів оренди землі ).

   16. Для себе роздрукувати і мати на семінарські заняття Закону України « Про реєстрацію  речових прав на нерухоме майно та їх обмежень ».             

    17. Для себе, роздрукувати і мати на семінарські заняття ст.3 ч. 7 Закону України « Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень ».             

.     18. Для себе, розібратися з питанням про те, яке користування – фактичне чи обов’яз-ково правомірне ( на підставі права ) – є передумовою для застосування спрощеної проце-дури приватизації земельних ділянок.

  19. Для себе знайти ЗК УРСР 1970 р. та ЗК України 1990 р.

  20. Для себе, роздрукувати і мати на семінарські заняття Рішення Київради « Про затверд-ження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в місті Києві » від 14.03.2002  № 313/ 1747 ).

   21.  Чи посвідчує  технічний паспорт права користування земельною ділянкою, чи лише відображає фактичний розмір земельної ділянки.

22. Про що говорять  ст.ст. 63, 77 ЗК УРСР 1970 р.

23. Згідно ст.121 ЗК України які норми безоплатної приватизації земельних ділянок

24. Що таке присадибна та ділянка для ведення ОСГ.

25. За часів СРСР право користування земельними  ділянками  підтверджувалося документами, що не передбачали обов’язкового складання плану земельної ділянки. Станом на сьогоднішній день чи мають юридичні та фізичні особи труднощі у застосуванні спрощеної процедури приватизації?  

    ( Зараз юридичні та фізичні особи, що мають право користування  земельними ділянками, стикаються зі складнощами у застосуванні спрощеної процедури приватизації ).  

26. Що таке садівничі  кооперативи і на підставі якого нормативно-правового акту діють?

27. Що таке об’єднання співвласників житлових будинків і на підставі якого нормативно-правового акту діють?

28. Що таке житлово – будівельні ( житлові ) та гаражно – будівельних кооперативи (ч.1 ст.41 ЗК України ) ?

29.Яка процедура приватизації садівничих  кооперативи, об’єднання співвласників житлових будинків, житлово – будівельних( житлових ) та гаражно – будівельних кооперативів ?

30. Як визначаються  розміри  прибудинкових земельних ділянок?

31. Яка процедура приватизації земельних ділянок, що належали іншим суб’єктам   ( т.з. « усклад-нена процедура » ) ?

32. Які особливостю процедури приватизації земельних ділянок, що належали іншим суб’єктам

33. Для чого призначаються землі резервного фонду ?    

34. Особливості  процедури надання земельних ділянок для ведення фермерських госпо-дарств ?

35. погодження проекту відведення проводиться з такими організаціями: назвіть їх?

36. За своєю правовою природою садівничі  кооперативи є обслуговуючими і діють відповідно до Закону України « Про кооперацію » від 10.07.2003; Що означає поняття обслуговуючого коопера-тиву ?

Список використаної літератури:

  Відомості Верховної Ради України.- 1991. -  № 53.- Ст.795.

  Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга ( кер. авт. кол. ), Г.В.Анісімова, Н.О.Багай, А.П.Гетьман та ін,:За ред. М.В.Шульги.- К.: Юринком Інтер, 2004. – С.78,89.

  Екологічне право: Особлива частина: Підруч. Для студ. юрид.вузів і фак.: Повний акад.курс/ За ред.акад. АпрН В.І.Андрейцева. – К.: Істина, 2001.- С.231.

  Земельне право України: Підручник / М.В.Шульга ( кер. авт. кол. ), Г.В. Анісімова, Н.О.Багай, А.П.Гетьман та ін,:За ред. М.В.Шульги.- К.: Юринком Інтер, 2004. – С.89.

  Екологічне право: Особлива частина: Підруч. Для студ. юрид.вузів і фак.: Повний акад.курс/ За ред.акад. АпрН В.І.Андрейцева. – К.: Істина, 2001.- С.240.

  Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 року « Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні », - К.: Кабінет Міністрів України, 2005. –С.18.

  Управління використання земель інформує. 03.05.2006 // www.dkzr.gov.ua  

  Хрещатик. – 2002. – 29 жовтня.

  Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга ( кер. авт. кол. ), Г.В.Анісімова, Н.О.Багай, А.П.Гетьман та ін,:За ред. М.В.Шульги.- К.: Юринком Інтер, 2004. – С.75.

  Яницький В.П. Правові наслідки порушення порядку набуття права приватної власності на землю // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 33.-

К.: Ін-т держави і права ім.В.М.Корецького НАН Україн, 2006. – С.414.

  Носік В.В. Право власності на землю Українського народу: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С.294,295,502.

  Еталон проекту відведення земельноъ ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб. –Держкомзем України: Центр державного земельного кадастру. – Київ, 1999.

  Офіційний вісник України. – 2002.- 14. – 19 квітня 2002 р.

  Офіційний вісник України. – 1999.- 23. – 25 червня  1999 р.

  Кулініч П.Ф. Скільки ж коштує безплатна земля з точки зору закону і чиновника // Юри - дичний вісник України.- 2005. - № 18.- 7-13 травня.

  Офіційний вісник України. – 2003.- 31. – 15 серпня. – Ст.231.

  Вісті Верховної Ради України. – 2004. -№ 51. – Ст.553.

  Вісті Верховної Ради України. – 2003. -№ №  40 - 44. – Ст.356.

  Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 року « Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні », - К.: Кабінет Міністрів України, 2005. –С.29.

  СНПААРК. – 2001. - № 12. – Ст. 1419.

  Довідка « Про підсумки роботи Державного комітету України по земельних ресурсах за 9 місяців 2006 року » // http: www.dkzr.gov ua / terra / control /uk / publish/  printable  article? Art id=42057

  Поточний архів Дарнцького районного суду  м.Києва за 2005 р.- Справа № 2-259 /05.

  Кодекс передбачав, що призначенням присадибної ділянки є не лише будівництво та об-слуговування житлового будинку та господарських споруд ( як зараз ), а і ведення особис-того підсобного господарства.

  Постановление Конституционного Суда РФ по делу о проверке конституционности части второй  ст.16 Закона города Москвы « Об основах платного землепользования в городе Москве » в связи с жалобой гражданки Т.В.Близинской // Собрание законодательства РФ. –

2001. - № 52 ( ч.2 ). – Ст.5014.

   Відомості Верховної Ради України.- 1992. -  № 36.- Ст.524.

   Відомості Верховної Ради України.- 2002. -  № 10.- Ст.78.

  Держава планує ввести обов’язкове створення кондомініумів у новозбудованих житлових будинках.- 22.09.2005 // www. mvland.org. ua

  Хрещатик. –  № 161. - 2002.

  Поточний архів Секретаріату Київської міської ради за 2005 р.–Реєстраційний  № 713/3288.

  Логоднюк О.А. Рекомендації щодо встановлення прибудинкових територій // Земельні від-носини і просторовий розвиток в Україні: матеріали Міжнар. наук. конф. – У двох частинах

( Київ, 13-14 квітня 2006 р.) / НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил України. Редкол.: Данилишин Б.М. ( відпов. ред.), Бистряков І.К., Новоторов О.С., Ніколаєнко Т.С., Кучер О. О., Осіпенко В.М. – Київ: РПВС України, НАН України, 2006.- ч.1. – С.246.

  Інформація до парламентських слухань 13.09.2005 року « Сучасний стан та перспективи розвитку земельних відносин в Україні », - К.: Кабінет Міністрів України, 2005. –С.9.

  Голос України. – 2003. – 29 липня.

  Цивільна справа за позовом громадянина К  до Тетіївської районної ради про надання зе-мельної ділянки для ведення селянського ( фермерського ) господарства //Поточний архів   Тетіївського районного суду. – 1998 рік. – Справа № 2-195/98.

  Цивільна справа за позовом громадянина В.  до Тетіївської районної ради про надання зе-мельної ділянки для ведення селянського ( фермерського ) господарства //Поточний архів  Київського обласного суду. – 1998 рік. – Справа № 44Ц-92.

  Ухвала Верховного суду України від 29.05.1996.  

         Лекція  № 7. Набуття права власності на земельні ділянки за цівільно – правовими угодами.

                                              План

  1.  Загальні положення.
  2.  Купівля – продаж
  3.  Міна
  4.  Дарування
  5.  Спадкування
  6.  Іпотека
  7.  Рента

  1.  Загальні положення.

    Норми ЗК України ( зокрема ст.130 ЗК ) передбачають можливість купівлі – продажу земельних ділянок. Ч.1 ст.131  ЗК України передбачає можливість набуття права власності на земельні ділянки на підставітаких цивільно-правових угод, як міна, дарування, « успад-кування та інших цивільно-правових угод ». ЗК передбачає, що укладання таких угод здій-снюється відповідно до вимог ЦК України, при цьому повинні враховуватися вимоги ЗК України ( ч.2 ст.131 ).

  Загальні вимоги до змісту угод. Ст.132 ч.2 ЗК України стверджує, що угоди про відчу-ження земельних ділянок незалежно від їх виду мають такі вимоги:

« а) назву сторін ( прізвище, ім’я та по батькові громадянина, назву юридичної особи );

          б) вид угоди;

          в) предмет угоди ( земельна ділянка з визначенням місця розташування, площі, цільо-  

               вого призначення, складу угідь, правового режиму тощо );

          г) документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку;

          і) відомості про відсутність заборон на відчуження земельної ділянки;

          д) відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної

                ділянки за цільовим призначеннм ( застава, оренда, сервітути тощо);

           е) договірну ціну;

           є) зобов’язання сторін ».

  Форма угод. Згідно ч.1 ст.132 ЗК України « Угоди про перехід права власності на земель-ні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються » і вважаються укладеними « з дня нотаріального посвідчення » ( ч.3 ст. 132 ЗК України ). Вважаємо, що наведене положення заміщує норми ЦК України ( ст.ст. 210, 657 та ін. ), які передбачають, що правочини щодо відчуження нерухомого майна ( у т.ч. земельних ділянок ) є вчиненими з моменту державної реєстрації.

  Проблема. Проблемним є питання про правові наслідки відсутності в угоді істотних умов, закріплених в належній ( нотаріальній ) формі.Відсутність в угоді таких умов – це по-рушення з одного боку вимог ст.132 ЗК України, яке дає підстави для визнання угоди  ( до-говору ) недійсною ( ст.215 ЦК України ). З іншого боку , положення ч.1 ст.638, ст. 639 ЦК України передбачають, що  « договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору ». Такі норми дають підстави для висновку, що за від-сутності в угоді хоча б однієї із істотних умов угода є неукладеною, тобто угоди як такої не існує.( 1 ). Можливість « вважати договір неукладеним » також прямо передбачений ч.8  ст.181 ГК України ( щоправда, в силу положень ст. 4 кодексу до земельних відносин він не застосовується ).

  Судова практика давала приклади різних тенденцій при вирішенні даного питання  У роз’ясненні Вищого арбітражного Суду України від 12.03.1999 № 02-5/111 перед-бачено, що « недійсною може бути визнана лише укладена угода », з чого випливає, що угоди можуть визнаватися неукладеними. Згодом у практиці господарських судів поступово відбувся від-хід від практики визнання угод неукладеними. Цей підхід ґрунтувався на позиції ВС Украї-ни, який при вирішенні окремих справ виходив з того, що визнання договору неукладеним не визнається законом способом захисту цивільних прав ( ч.2 ст.16 ЦК України ). Між тим, така позиція сама по собі не є підтвердженням того, що угоди, в яких відсутні істотні умови, повинні визнаватися недійсними.

  На наш погляд, у випадку, якщо у договорі відсутні деякі істотні умови, такий договір як волевиявлення сторін існує, проте не може вважатися дійсним. На це по окремим різнови-дам договорів вказують положення цивільного законодавства. Наприклад, недодержання но-таріальної форми сторонами означає, що сторони в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору, тобто договір в силу положень ч.1 ст.638 ЦК України, начебто, по-винен вважатися неукладеним. Але ст.ст. 219, 220 ЦК України чітко і однозначно встанов-

люють нікчемність ( а не неукладність ) договорів, укладених без додержання нотаріальної форми. Наведений приклад, на наш погляд, є достатнім для спростування загального вис-новку судів про те, що « недійсною може бути визнана лише укладена угода ».

  Вважаємо законодавчий підхід щодо визнання недійсними угод, за якими сторони « не до-сягли згоди з істотних умов в належній формі », цілком вірним з теоретичної точки зору. У разі, якщо має місце волевиявлення сторін, спрямоване на виникнення, зміну або припи-нення прав і обов’язків, проте при цьому сторони не визначилися щодо всіх істотних умов або не дотримался форми, що вимагається законом, волевиявлення сторін все-таки підпадає під визначення правочину, наведеного у ст. 202 ЦК України: « правочином є дія особи, спря-мована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків ». Отже, в описаному випадку правочин має місце, проте через свої дефекти  ( форми або волевиявлення тощо ) він в силу закону не може породжувати правові наслідки, тобто є недійсним. Говорити ж про не-укладеність правочину можна лише тоді, коли будуть відсутні будь-які дії сторін, спрямовані на виникнення цивільних прав і обов’язків.

  Таким чином, вважаємо, що у разі відсутності у договорах щодо земельних ділянок істот-них умов правомірно говорити не про неукладність, а саме про недійсність таких договорів, що випливає як із чинного законодавства, так і з теоретичних основ земельного та цивіль-ного права. Про неукладність договору можна вести мову лише у випадку, коли взагалі не було волевиявлення сторін, спрямованого на виникнення, зміну або припинення їх цивіль -них прав.

  Проблема. Чинний ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та ос-порювані ( ст..215 та ін.). В той же час, ЗК України ( ст.211) передбачає для правочинів із зе-мельними ділянками ( у тому числі тих, що за  ЦК України визнаються нікчемними) їх « виз-

нання » недійсними, що характерно для оспорюваних угод. На наш погляд, таке положення ЗК України не означає, що угоди із земельними ділянками,що мають ознаки нікчемності, є оспорюваними. Визнання правочину недійсним за ЗК України за своєю юридичною природою є різновидом визнання права:без визнання права судом воно не припиняє свого існування, так само, відсутність вимоги про визнання нікчемності правочину недійсним не означає, що  нікчемного правочину виникли якісь права і обов’язки. З іншого боку, для усунення спірності у правовідносинах можливе визнання судом недійсним і нікчемного правочину ( 2 ).

  Разом із тим, стосовно угод із земельними ділянками у правовій доктрині існує і протилеж-на думка: А.В.Луняченко та О.О.Погрібний вважають, що « особа, яка вважає, що її права порушено, звертаючись до суду, повинна вимагати не тільки застосування наслідків невід – повідної угоди, а й попереднього визнання її недійсною » ( 3 ). У будь якому випадку, вихо-дячи з міркувань доцільності при судовому розгляді варто заявляти вимогу щодо визнання недійсною навіть нікчемної угоди.

  Мораторій на відчуження окремих різновидів земель.                                                    У п.15 Перехідних положень ЗК України ( в ред. Закону № 490 – v від 19.12.2006 ) передбачено:

                    « 15. До 1 січня 2008 року не допускається:

            а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної

     та комунальної власності, крім вилучення ( викупу ) їх для суспільних потреб;

            б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільо-   

     вого призначення ( використання ) земельних ділянок, які перебувають у власності гро-

     мадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва,зе-

     мельних ділянок, відведених в натурі ( на місцевості ) власникам земельних часток (паїв)

     для ведення особистого селянського господарства, а також  земельних часток (паїв),

     крім  передачі  їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповід-  

     но  до закону та вилучення ( викупу ) земельних ділянок для суспільних потреб.

               Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок  та земельних

     часток ( паїв ), визначених підпунктами « а » та « б » цього пункту, запроваджуються з    

     1 січня 2008 року за умови набрання чинності законами України про державний земель-  

     ний кадастр та  про ринок земель, визначивши особливості обігу земель державної та

     комунальної власності і земель товарного сільськогосподарського виробництва.

               Угоди ( у тому числі довіреності ), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж

     або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток ( паїв ), визначе-

     них підпунктами « а » та « б » цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим спо-

     собом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних діля-

     нок  та земельних часток ( паїв ) на майбутнє є недійсним з моменту їх укладання ( пос-

     відчення  ).  

  Запровадження мораторію не находить підтримки у багатьох науковців. Існування морато-рію має цілу низку негативних наслідків:

--- заблокована оптимізація землеволодінь і землекористувань, що утворюються внаслідок

    паювання земель сільськогосподарського призначення, стимулюються негативні явища

    землекористування – черезсмужжя, вкраплення, малоземелля, далекоземелля тощо;

--- селяни старших вікових груп та їх спадкоемці, що проживають у іншій місцевості не мо-   

    жуть реалізувати своє право власності на землю;

--- блокується створення великих, конкурентноспроможних сільськогосподарських підпри-

     емств;

--- знижується кредитоспроможність сільськогосподарських виробників через неможливість

    іпотечного кредитування.

  Через відсутність повноцінного ринку земель щорічно не використовується понад 2 млн.га  орних земель.В той же час, в світі існує досвід ефективного вирішення завдань, поставлених перед мораторієм, без застосування заборони на відчуження.

  За приблизними оцінками, загальна вартість сільськогосподарських угідь в Україні вже на 2004 р. становила 361,3 млрд. грн.; земель несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів – близько 2258,9 млрд. грн., земель населених пунктів – 1388,4 млрд. грн. Оріентовна вартість земель в Україні становить 4008,6 млрд. грн. Ці цифри свідчать про те, який обсяг інвестицій можна залучити у сільське господарство у разі запровадження обігу земельних ділянок.

   У випадку  запровадження обігу земельних ділянок товаровиробники отримають можли-вість стати справжніми господарями на землі, у той час, як слушно стверджує Г.І. Балюк,         « майже всі агроформування, крім хіба що фермерських господарств, створені на засадах орендних відносин, до того  ж більш як 80 % паїв передано в короткстрокове користування. У такий спосіб відбувається процес відчуження реальних власників землі від своїх наділів ».

    Проблема. Не має однозначного вирішення питання, чи поширюється мораторій на ви-падки звернення стягнення на земельні ділянки.Так, наприклад, юрист Т.О. Коваленко вва-жає, що на випадки звернення стягнення на земельні ділянки в рахунок боргів мораторій не поширюється. Ми поділяємо цю точку зору.

    Проблема.Аналогічно, спірним є питання про те, як співвідноситься мораторій із обов’яз-

ком іноземних фізичних та юридичних осіб відчужити земельні ділянки сільськогосподарсь-кого призначення, отримані ними у спадщину ( ч.4 ст.81, ч.4 ст.82 ЗК України ). Поділяємо думку П.Ф. Кулинича, за якою на вказані випадки мораторій не поширюється, виходячи із системного тлумачення кодексу та з урахуванням ступеню пріорітетів, які забезпечуються його окремими нормами.

   Загальна процедура виникнення ( переходу ) права власності на земельні ділянки за ци-вільно – правовими угодами включає:

--- укладання у письмовій нотаріальній формі угоди та її реєєстрація ( це передбачено ч.1 ст.132 ЗК України ). Нотаріальне посвідчення угоди робиться на підставі Закону України

« Про нотаріат » від 2,09.1993, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріу-сами України, затвердженою Міністерством юстиції України Наказом № 20/5 від 03.03.2004.

Реєстрація угоди ( правочину ) відбувається при її нотаріальному посвідченні ( п.6 Тимчасо-вого порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою КМ України від 26.05.2004  № 671.

--- видача державного акту та його державна реєстрація регламентується ст.ст. 125,126 ЗК України, Наказом Держкомзему України « Про затвердження Інструкції про порядок складання, втдачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею ( в тому числі на умовах оренди ) та договорів оренди землі » від 04.05.1999  № 43.

--- реєстрація речового права відповідно до  Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень ».

     Ринок земель. Відчуження земельних ділянок за цивільно – правовими угодами відбу-вається на ринку земель.

      За визначенням В.В. Носіка, ринок земель – « це врегульовані нормами чинного законо-давства суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу, а також набуття і реалізація фізичними та юридичними особами, державою гарантованого Конс-титуцією України суб’єктивного права власності та інших прав на земельні ділянки, форму-вання і функціонування інфраструктури ринку землі, державного та самоврядного регулю-вання ринку землі на національному, регіональному й місцевому рівні, забезпечення захисту прав учасників ринку землі ».

       2. Купівля – продаж

  На відносини із купівлі – продажу земельних ділянок поширюються загальні положення цивільного законодавства ( Глави 54 ЦК  України ). Згідно зі ст.655 кодексу,

       « 1. За договором купівлі – продажу одна сторона ( продавець ) передає або зобов’язу-ється  передати майно ( товар ) у власність другій стороні ( покупцеві ), а покупець прий-має або зобов’язується прийняти майно ( товар ) і сплатити за нього певну грошову суму ».

  Ст.657 ЦК України підтверджує правила ч.1 ст.132 ЗК України щодо нотаріального посвід-чення договору купівлі – продажу земельних ділянок та передбачає його державну реєстра-цію. Також необхідно пам’ятати, що ч.1 ст. 130 обмежує коло покупців земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Ними можуть бути:

         « а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сіль-ському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського вироб-ництва ;

             б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва ».

  Однак, на даний час через мораторій на відчуження земельних ділянок сільськогосподарсь-кого призначення для ведення товарного виробництва дані положення практично не діють.

   Також передбачене переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення: його мають « громадяни України, які постійно проживають на території від-повідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні орга-ни місцевого самоврядування ». Можливість застосування цього правила вважаємо сумнів-ною, оскільки закон не встановлює механізму реалізації такого переважного права. Застосу-вання ж за аналогією норм ЦК України щодо права переважної купівлі частки у спільній частковій власності ( ст.362 ) є неможливим з огляду на широке коло суб’єктів права пере-важної купілі: видається сумнвною можливість їх письмового повідомлення про майбутній продаж.

      Особливості купівлі – продажу земельних ділянок державної та комунальної власності, а також особливості викупу земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб роз-глядатимуться у наступних питаннях цієї теми.

       Особливості продажу іпотекодержателем предмету іпотеки ( у разі, якщо таке право пе-редбачене договором про задоволення вимог іпотекодержателя або рішенням суду ) врегульо-вані ст.38 Закону України « Про іпотеку ».

 

  1.  Міна

  Відповідно до ч.1 ст.715 ЦК України,

     « 1. За договором міни ( бартеру ) кожна із сторін зобов’язується передати другій сто-роні і у власність один товар в обмін на інший товар .

        2. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і  покупцем товару, який він одержує взамін

        3. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюєть-ся на товар меньшої вартості.

        4. Право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання  зобов’язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.

        5. Договором може бути встановлений обмін майна на роботу ( послуги ).

        6. Законом можуть бути передбачені особливості укладання та виконання договору

 міни ».

   Положення ч.4 ст.715 ЦК України щодо одночасного переходу права власності після виконання зобов’язань щодо передання майна обома сторонам слід застосовувати з урахуванням норм ст.ст. 125, 126 ЗК України, за яким право власності на земельну ділянку виникає лише після видачі та реєстрації державного акту на право власності.

    До відносин міни, у т.ч. земельних ділянок  ( на інше майно ), а також міни  земельними ділянками    ( одних ділянок на інші) « застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорах міни, якщо це не суперечитьсуті зобов’язання » ( ст.716 ЦК України ).

  1.  ДАРУВАННЯ 

                 Положення, що регулюють відносини дарування, вміщені до Глави 55 ЦК Ук-раїни.   Згідно зі ст.717 ЦК України, «1. за договором дарування одна сторона ( дарувальник ) зобов’язується передати в майбутньому другій стороні ( обдарованому ) безоплатно майно   ( дарунок ) у власність».

   Ч.1  ст. 719 підтверджує правило  ЗК України щодо необхідності нотаріального посвідчення догово-ру дарування земельної ділянки як нерухомого майна та передбачає його державну реєстрацію.

     ЦК України встановлює деякі обмеження щодо сторін договору дарування ( ст.720 ), регламентує відносини сторін у разі укладання договору дарування з обов’язком передати да-рунок у майбутньому  ( ст.ст. 723,724 ), передбачає можливість встановлення обов’язку обда-рованого на користь третьої особи ( ст.725 ) та правові наслідки порушення цього обов’язку ( ст.726 ).У певних випадках договір дарування може бути розірваний на вимогу дарувальника (ст.ст. 727, 728 ). Кодексом передбачена по-жертва як різновид договору дарування ( ст.729 ): дарування нерухомих та  рухомих речей, зокрема грошей  та цінних паперів для досягнення певної, наперед обумовленої мети.

   Деякі положення ЦК України про договір дарування вступають у суперечність із нормами ЗК Украї-ни і тому не можуть застосовуватися. Так, відповідно до ч.2 ст. 729 договір про пожертву є укладеним з моменту прийняття пожертви. Проте ч.3 ст.132 ЗК України встановлює, що угоди про відчуження земельних ділянок вважаються укладеними « з дня їх нотаріального посвідчення ».

    Згідно із ч.1 ст.722 право обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття. Цю норму слід застосовувати з урахуванням ст.ст. 125,126 ЗК України, які передбачають, що право власності на земельну ділянку виникає з моменту видачі та реєстрації відповідного державного акту.

   Також слід звернути увагу, що ЗК України як одну з підстав припинення права власності передбачає добровільну відмову власника від права на земельну ділянку. ( п. « а » ст.140 ЗК України ).    

      Детальніші положення про добровільну відмову містяться у ст.142 ЗК України:

            « 1. Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної  відмови влас-ника  землі на користь держави або теріторіальної громади здійснюється за його заявою

    до відповідного органу.

               2.Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на  одер жання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власноті на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріаль-ному посвідченню та державній реєстрації ».

   На наш погляд, за своєю природою такі відносини є даруванням, тому у частині, не врегульованій ЗК України, на них поширюються загальні правила ЦК України  про договір дарування.

  1.  Спадкування

Відносини спадкування врегульвуються ст. 1216 ЦК України,   

       « 1. Спадкуванням є перехід прав та обов’язків ( спадщини ) від фізичної особи, яка померла ( спадкодавця ), до інших осіб ( спадкоємців ) ».

   Таке визначення усталилося і в цивільному законодавстві, і у правовій доктрині. Тому формулюван-ня  ст.131  ЗК України, де спадкування назване  « угодою », видається некоректним. Очевидно, що гово-рити про  « істотні умови » та письмову нотаріальну форму ( ст.132 ЗК України ) спадкування непра-вильно. Таким чином робим висновок, що вимоги ст.132 ЗК України не можуть поширюватися на спад-кування повною мірою.Не можна вважати також, що ці вимоги стосуються заповіту.

   Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Обидва види спадкування детально розписані цивільним законодавством України.

   Підставою для видачі державних актів на право власності на землю при спадкуванні  є свідоцтво про право на спадщину, видані нотаріусами. Підстави та порядок видачі таких свідоцтв регламентуються Законом України « Про нотаріат » від 02.09.1993 року ( Глава 7, ст.ст. 66-69 ), а також  Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004  № 20/ 5 ( Розділ 22, п.п. 216, 217 ).

           Хоча в спадкоємців право власності на земельну ділянку виникає лише з моменту от-римання  державного акту ( ст.ст. 125, 126 ЗК України ), держава також не може вважати  земельну ді лянку своєю, оскільки законодавство передбачає спеціальну процедуру визнання  спадщини від умерлою у судовому порядку, причому заява про визнання спадщини відумер лою  подається  лише  по спливу одного року з часу відкриття спащини ( ст. 1277 ЦК України ).

         Таким чином, після  смерті спадкодавця до моменту отримання спакоємцем  держав-ного акту  про право власності на землю або до моменту визнання спадщини  відумерлою земельна ділянка має невизначений пра вовий режим, є нібито « нічийною ».

                      Невизначеними також є і зобов’язання щодо сплати земельного податку.

         6. Особливості набуття земельних ділянок у правовідносинах, що виникають із  договору застави ( іпотеки ).

      Іпотека існувала ще в Давній Греції у VIIVI ст. до н.е. Після укладання договору на межі земель-ної ділянки боржникавстановлювався стовп із написом про те, що земельна ділянка  забезпечує зобов’я-зання власника. Назва цього стовпа і дала назву іпотеці.

      Відповідно до ст.572 ЦК України,   « 1.В силу застави кредитор ( заставодержатель ) має право у разі невиконання боржником ( заставодавцем ) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржни-ка, якщо інше не встановлено законом ( право застави ) ».  

      « Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або тре-тьої  особи » ( ч.1ст.575 ЦК України ).

      Відносини застави ( іпотеки ) земельних ділянок врегуловані ст.ст. 571 – 593 ЦК України, Зако-ном України « Про заставу »від 02.10.1992 ( іпотеки земельних ділянок стосуються лише загальні положення), Законом України « Про іпотеку » від 05.06.2003 ( особливості іпотеки земельних ділянок передбачені ч.ч. 4-6 ст.6, ст.15 ), а також деякі спеціальні положення ст.133 ЗК України ( ч.4 передбачає, що заставодержателем земельної ділянки сільськогосподарського призначення можуть бути тільки банки ). Згідно ч.1ст.18  Закону України « Про іпотеку », іпотечний договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. З моменту нотаріального посвідчення договір набуває чинності, протее обтяження іпотекою підлягає також державній реєстрації, після чого набуває пріорітету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно ( ч.1 ст. 4 Закону, положення щодо реєстрації також закріплені у ч. ч. 1 ст.182, ч.2 ст.577 ЦК України, ч.2 ст.111 ЗК України, Законі України « Про державну реєстрацію речових на нерухоме майно та їх обмежень » ).

     Особливі вимоги до змісту іпотечного договору яформульовані у ч.1 ст.18 Закону України      « Про іпотеку » ( їх слід застосовувати з урахуванням положень ч.2 ст.132 ЗК України ).

                            « Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

     1) для іпотекодавця та іпотекодержателя – юридичних осіб відомості про:

          для резидентів – найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців;

          для нерезидентів – найменування, місцезнаходження  та державу, де зареєстровано особу;

          для іпотекодавця та іпотекодержателя – фізичних осіб відомості про:

          для громадян України – прізвище, ім’я, по батькові, адресу постійного місця проживання та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів;

          для іноземців, осіб без громадянства – прізвище, ім’я, по батькові ( за наявності ), адресу постійного місця проживання за межами України;

           2) зміст та розмір основного зобов’язання, строк і порядок його виконання та /або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов’язання;

           3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та / або його реєстраційні дані. При іпотеці земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

            Посилання на видачу заставної або її відсутність ».

 

      Необхідно відмітити, що укладення іпотечного договору саме по собі не означає переходу власності на заставлену земельну ділянку. Проте такий перехід можливий при зверненні стягнення на заставлене майно. Підставами для звернення стягнення на предмет іпотеки є: 

  1.  невиконання або неналежне виконан-ня боржником основного зобов’язання ( випливає із самого поняття іпотеки, відповідно до ст.33 ч.1 Закону України « Про іпотеку » ), у певних випадках; (2) порушення іпотекодавцем своїх обов’язків ( ч.1 ст.33, ст.12 Закону України « Про іпотеку » ); (3)порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи – іпотекодавця ( ч.2 ст.33 ЗУ « Про іпоте-ку » ).

            Зверненя стягнення на предмет іпотеки здійснюється в таких випадках:

1)на підставі рішення суду;

2)виконавчого напису нотаріуса

3)згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч.3 ст.33 ЗУ «Про іпотеку» ).

   У першому та другому випадку земельна ділянка підлягає продажу  « на прилюдних тор-гах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України « Про вико-навче провадження »      ( ч.1 ст. 41 Закону України « Про іпотеку » ). Також ст.139 ЗК Ук-раїни передбачає, що « у разі звернення стягнення на земельну ділянку, що перебуває у влас-ності громадянина чи юридичної особи, земельна ді-лянка підлягає продажу на земельних торгах,що проводяться у формі аукціону ». Процедура проведення земельних торгів у формі аукціону повинна бути визначена спеціальним законом ( ч.5 ст.137 ЗК України ), на жаль на сьогоднішній день не прийнятим.

     У третьму випадку йдеться про так зване позасудове врегулювання, яке « здійснюється згідно із застереженням про задоаолення вимог іпотекодержателями, що міститься в іпо-течному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь - який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стяг-нення на предмет іпотеки » ( ч.1 ст.36 Закону України « Про іпотеку » ).

      Договір  про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати:

  1.  передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання;
  2.  право іпотекодержателя  від свого імені продати предмет іпотеки будь – якій особі на підставі договору купівлі – продажу.

      Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки регламентується ст.37 Закону України « Про іпотеку »:

       « Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передба-чає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання, є правовою підставою для реєстрації права власності  іпотеко дер-жателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

          Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

         Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльнос-ті. У  разі набуття права власності на предмет іпотеки   іпотекодержатель зобов’язаний  відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя ».

                     7. Рента

          Можливість відчуження земельних ділянок за договором ренти передбачено в Цивіль-ному Кодексі України. Так наприклад, ч.1 ст.731 ЦК України говорить, що

           « 1. За договором ренти одна сторона ( одержувач ренти ) передає другій стороні       ( платникові ренти ) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується пері-одично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі ».

           До відносин ренти можуть застосовуватися правила про купівлю – продаж ( якщо май-но передається у власність платника ренти за плату ) або дарування ( якщо майно передається безоплатно ) – ч.2 ст.734 ЦК України. Встановлюються правила про забезпечення виплати ренти ( ст.735 ЦК України ):

           « 1. У разі передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право застави на це майно.

             2. Платник ренти має право відчужувати майно, передане йому під виплату ренти, лише за  згодою одержувача ренти.

             3. Виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти ».

       

     

                                     

Земельне право

Лекція № 8.  Особливості набуття за цивільно – правовими угодами земельних ділянок державної та комунальної власності

                                          П Л А Н

  1.  Публічно-правовий договір.
  2.  Різновиди купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності та їхні особливості .

2.1.Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності на земельних торгах

2.2.Викуп земельних ділянок, на яких розташовані об’екти нерухомого майна, що є власністю покупців земельних ділянок.

2.3.Викуп земельних ділянок під об’єктами незавершенного будівництва.

2.4.Викуп земельних ділянок, наданих покупцеві у постійне користування.

2.5. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності іноземним державам, іноземним юридичним особам.

     3. Припинення права приватної власності

  1.  Припинення права власності як санкція за вчинене правопорушення.
    1.  Конфіскація за рішенням суду.
    2.  Невідчуження земельної ділянки іноземним особам та особам без громадянства у встановлений строк.

     3.4. Викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб.

     4.   Набуття права власності на земельні ділянки в процесі паювання

        Статистика: Станом на 01.01.2007 за весь період продажу на первинному ринку про-дано 33093 земельних ділянок несільськогосподарського признчення, загальною площею 17,5 тис.га та вартістю 3,19 млрд.грн., в тому числі протягом 2006 року 5895 земельних ділянок,

Загальною площею 3,61 тис.га, вартістю 1,35млрд. грн.

  1.  Публічно-правовий договір.

     В Україні право власності на землю набувається виключно відповідно до існуючого законодавства.          відповідно до  ст.13 Конституції України  це право реалізується через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, котрі зобов’язані діяти « лише на підставі, в межах повноважень та у спо-сіб, що передбачені Конституцією та законами України ». Таким чином , земельні ділянки державної та комунальної власності відчужуються виключно за дого-ворами купівлі – продажу , тому що існуюче законодавство України не передбачає можливості від-чуження земельних ділянок за іншими договорами.

                       Угоди із земельними ділянками, що перебувають у державній або комунальній

                      власності, у правовій доктрині іноді називають публічно-правовими. Публічно-

                      правовий догвір визначається як правовий акт – угоду організаційно- регулюю-   

                      чого характеру, за якою одна сторона бере на себе певні визначені угодою обо-   

                      в’язки, а  інша сторона ( суб’єкт публічного права ) зобов’язується реалізувати

                      в інтересах  контрагента певні  публічні повно важення в межах своєї компе-   

                      тенції або передати( делегувати ) права на  їх здійснення.  

Різновиди купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності та їхні особливості .

 

       За загальним правилом ( якщо інше не встановлене законом ) продаж земельних ділянок дер-жавної та комунальної власності здійснюється на конкурентних засадах ( на земельних торгах ). Земельні торги відбуваються у формі аукціону або конкурсу ( ч.2 ст.127 ЗК України ).

                                Доктринальні визначення форм земельних торгів пропонує В.В.Носік:

                          земельний аукціон він визначає як « урегульований нормами чинного  Земель-   

                          ного кодексу та  інши ми законодавчими актами, а також локальними норма-    

                          тивно – правовими актами продаж земельних ділянок, відповідно до якого

                          право власностіна земельну ділянк набуває  той   учасник земельних торгів,

                          який запропонує  найбільшу ціну за земельну  ділянку  відповід но до її цільового

                          призначення »;

                          Земельний конкурс – як «урегульований нормами чинного Земельного кодексу   

                         України  та  іншими законодавчими актами, а також локальними нормативно-   

                         правовим  актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до яко-

                         го земельну ділянку  набуває  той учасник земельних торгів, який запропонує

                         найвигідніші умови придбання і використання земельної відповідно до її цільо-

                         вого призначення

Особливостями  конкурентного продажу є специфіка процедури:

                           Укладанню договору купівлі – продажу повинно передувати:

  1.  Рішення органу місцевого самоврядування або виконавчої влади про включення земельної ділян-

            ки до переліку ділянок, що підлягають продажу на торгах ( ч.2 ст. 136 ЗК України ),

  1.  Визначення меж земельної ділянки в натурі, закріплення їх межовими знаками ( ч.2 ст.136 ЗК України ),
  2.  Виготовлення технічного паспорту земельної ділянки ( ч.2 ст.136 ЗК України, Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги, затверджене постановою КМ України від 16.05.2002  № 648 ),
  3.  проведення торгів та перемога у них покупця ( процедура проведення земельних торгів повинна бути в майбутньому визначена законом ).

Проблема. Недостатнім є законодавче забезпечення конкурентного продажу земельних ділянок:

    За ч.5 ст.137 ЗК України, « земельні торги проводяться у порядку, встановленому законом » - такий закон до сих пір не прийнято ( ним має стати Закон України « Про ринок земель » ). За умови відсу -    тності законодавчого регулювання, в деяких населених пунктах процедуру проведення земельних торгів визначають місцеві ради. Так, у м.Києві прийнято Рішення Київської міської ради від 14.03.2002  року         № 304 / 1738 « Про визначення тимчасового продажу земельних ділянок в місті Києві ». З  урахуванням положень ст.14 Конституції України про набуття права власності на землю « виключно відповідно до закону » законність такої практики виглядає досить сумнівною. Між тим, станом на 01.10.2006 року в Україні на земельних торгах  продано 891 земельну ділянку несільськогосподарського призначення, пло-щею 389,45 га, вартістю 421,7 млн.грн. ( вартість 1 кв.м  склала 108 грн.).

    Із загального правила про необхідність конкурентного продажу земельних ділянок державної ( кому-

нальної ) власності є низка винятків. Без застосування конкурентних засад здійснюється:

--- викуп земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю по-купців земельних ділянок ( можливість продажу поза конкурентним способом  встановлена ч.2 ст.127

ЗК України, а процедура продажу визначається ст.128 ЗК України ).

         Проблема. Вимога мати свідоцтво суб’єкта підприємницької діяльності ( ст.128 ЗК України ) не-виправдовано обмежує коло потенційних покупців.

--- викуп земельних ділянок під об’єктами незавершенного будівництва. Такий продаж здійснюєть-ся в порядку, встановленому Законом України « Про особливості приватизації об’єктів незавершенного будівництва »від 14.09.2000, а також положеннями ЗК України. У разі колізії ( наприклад, щодо визна-чення органів, які розпоряджуються землями державної власності ) застосовуються норми ЗК України як закону, прийнятого пізніше.

--- викуп земельних ділянок, наданих покупцеві  у постійне користування ( п.6 розділ X « Перехідні  положення » ЗК України; згідно із ч.4 ст.13 Закону України « Про фермерське господарство » , « грома-дяни  України, які до 1 січня 2002 року отримали в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання ( викуп ) земельних ді-лянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гектарів ріллі, у влас-ність з розстрочкою платежу до 20 років »). Право на викуп реалізується в порядку, визначеному ст.128  ЗК України та постановою КМ України від 24.01.2000  № 118 « Про порядок викупу земельних ділянок громадянами ( понад норму, яка приватизується безкоштовно ) для ведення селянського ( фер-мерського  ) або особистого підсобного господарств » ( в частині, що не суперечить ЗК України ).

--- продаж земельних ділянок державної або комунальної власності іноземним державам, інозем-ним юридичним особам ( ст.129 ЗК України ).

     Процедурне забезпечення продажу видається не розписаним чітко і зрозуміло. Зокрема, розгляд по-даних клопотань не визначено строками і може тривати роками.

     3.  Припинення права приватної власності

       3.1. Припинення права власності як санкція за вчинене правопорушення.

    Земельне законодавство України передбачає декілька випадків, у яких право приватної власності мо-же бути припинене як санкція за вчинене правопорушення. Так , відповідно до ст.140 ЗК України « Під-стави припинення права власності на земельну ділянку » є « конфіскація за рішенням суду » ( п. « д » ) та  « невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк » ( п. « е » ).

Проблема. Ст.143 « Підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку » ЗК України

Поряд із названими як підстави для примусового припинення прав на земельну ділянку передба-чає « використання земельної ділянки не за цільовим призначенням » ( п. « а » ), « неусунення до-пущених порушень законодавства ( забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально - паразитичними і карантинно – шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару грунту, об’єктів  інженерної інфраструктури меліоративнх систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняється, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення ) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів » ( п. « б » ).

     На наш погляд, право власності на земельну ділянку не може бути припинено з підстав, пере-дбачених  у п.п. « а » та « б » ст.143 ЗК України. Такий висновок можна зробити виходячи із того,  що по-перше, закон не містить чіткого визначення, що з цих підстав може бути припинене саме право власності. По-друге, закон не встановлює процедури припинення права власності з підстав,

передбачених у п.п. « а » та « б » ст.143 ЗК України. Оскільки право власності на землю держави виникає виключно відповідно до закону ( ч.2 ст. 14 Конституції України ), то за відсутністі відпо-відної процедури припинити право власності на земельну ділянку з підстав, передбачених  п. п.

« а » та « б » ст.143 ЗК України не можна.

  1.   Конфіскація за рішенням суду.

             Відповідно до ч.6 ст.41 Конституції України,

                   « Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках,    

                      обсязі та порядку, встановленому законом ».

   В Українському законодавстві « випадки, обсяги та порядок » конфіскації майна передбачені в Кримінальному кодексі України (  в подальшому КК ). Згідно ст.59 КК України,

           « 1. Покарання у  виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у  власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіс-     

кується,  або  перелічити предмети, що конфіскуються.

              2.Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може  бути призначена лише у випадках,спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу ».

     Зокрема, ч.2 ст.115 КК України передбачає конфіскацію майна за вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах, а ч.2 ст.149 КК України за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду з людь-ми при обтяжуючих обставинах, конфіскація також передбачена за крадіжку, вчинену в особливо великих розмірах або організованою групою ( ч.5 ст. 185 КК України ) та ін.

      Положення про конфіскацію містяться в деяких інших законодавчих актах ( наприклад, Кодексі України про адміністративні правопорушення, проте передбачена цими актами конфіскація не може бути застосована щодо земельних ділянок.

3.3. Невідчуження земельної ділянки іноземним особам та особам без громадянства у встановлений строк.  

   Ч. 4 ст. 81, ч.4 ст.82 ЗК України передбачає обов’язок іноземних фізичних та юридичних осіб, осіб без громадянства протягом року відчужити набуті у спадщину землі сільськогос-подарського призначення. У разіпорушення цієї вимоги земельна ділянка підлягає примусо-вому відчуженню за рішенням суду. ( ст.145 ЗК України ). Сам кодекс не деталізує процеду-ри примусового відчуження, не  визначає суб’єктів звернення до суду з вимогою про відчу-ження земельної ділянки, що не сприяє ефективній реалізації цієї норми. Крім того виника-ють питання, стосовно конституційності вказаної норми, тому що згідно ч.5 ст. 41 Конститу-ції України,

« Примусове відчуження  об’єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і поаного відшкодування їх вартості.Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану ».

  1.  Викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб.

« Обов’язкове відчуження може бути не кількісного характеру, а лише якісного.Воно повин-но застосовуватися, гоовним чином, тоді, коли селян можна влаштувати на місцях, для по-кращення способів використання ними землі, воно видається можливим тоді, коли необхід-но: при переході до кращого способу господарства – влаштувати водопій, влаштувати про-гін до пасовиська, влаштувати дороги, нарешті, позбутися шкідливого черезсмужжя »

           ( П.А. Столипін ).

       Законодавством ( ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., ратифікованої Законом України від 17.07.1997, ст.41 Конституції України, ст. 140, 142,146, 147 та ін. ЗК України ) передбачена можливість викупу земельних ділянок приватної власності.Українське земельне законодавство розділяє викуп земельних ділянок (А) для суспільних потреб та (Б) з мотивів суспільної необхідності.

         Викуп земельних ділянок для суспільних потреб може здійснюватися на підставі ч.1 ст.146 ЗК України при виконанні такої процедури:

      ---    1. Погодження питань, пов’язаних із викупом земельної ділянки, що включає:

             А) Подачу клопотання про погодження розташування об’єкту до органу місцевого самоврядуван-ня  або виконавчої влади.

              Б) Розгляд клопотання відповідним органом та надання такого дозволу,

              В) Власне погодження місця розташування об’єкту з власником земельної ділянки, районним    ( міським ) органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, територіальним органом виконав-чої  влади з питань лісового господарства і санітарно – епідеміологічним органом, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини,

               Г) Подання матеріалів до органу, який має право викупати земельну ділянку, причому у визна-чених законом випадках матеріали передаються не безпосередньо, а через інші органи, що готують свої висновки,

               Д) Прийняття рішення про викуп земельної ділянки ( ст.ст. 150,151 ЗК України );

      ---    2. Завчасного ( не пізніше, ніж за рік до викупу ) попередження власника земельної ділян-ки про викуп ( ч.2 ст.146 ЗК України ). Не зрозуміло, чому не допускається більш ранній викуп за згодою власника земельної ділянки.

       ---    3. Попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки у тих випадках, коли власник заперечуєпроти викупу ( ч.5 ст.41 Конституції України );

       ---     4. У випадку, коли викупається частина земельної ділянки, необхідними передумовами для укладання договору купівлі-продажу є розробка землевпорядного проекту та його затвердження у порядку, визначеному ст.186 ЗК України.

   Можна стверджувати, що описана вище ускладнена процедура викупу земельних ділянок для суспіль-них потреб виправдана лише у випадках, коли мова йде зміну цільового призначення земельної ділянки, та ( або ) власник земельної ділянки не дає згоди на її викуп. Для випадків, коли такої зміни не вимага-ється, і є згода щодо умов договору купівлі-продажу, доцільно було б законодавчо встановити, що дого-вір купівлі-продажу можна укладати в загальному порядку.

     Важливою особливістю угод про викуп викупу земельних ділянок для суспільних потреб є можливі-сть їх укладення в примусовому порядку.Така можливість випливає із положень п. « г » ст.140, та п. « г » ст.143 ЗК України, де передбачено можливість примусового припинення власності шляхом викупу для суспільних потреб, атакож ст.146, яка визначає ( ч.1 ) перелік таких потреб:

           « А) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

              Б) під будівлі,  споруди та інші виробничі об’єкти державної та комунальної власності;

              В) під об’єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

              Г) оборони та національної безпеки;

              Д) під будівництво та обслуговування лінійних об’єктів та  об’єктів транспортної і енергетичної інфраструктури ( доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо );

               Е) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

               Ж) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об’єкти загального користування, необхід-ні для обслуговування населення ».

       Розглядаючи ст.146 можна стверджувати, що право органів державної влади та місцевого самовря-дування на викуп при наявності перерахованих потреб є безспірним. Згідно із ч. 4 статті, « якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку ». Виходячи з цього, робимо висновок, що власник земельної ділянки може оспорювати в суді тільки викупну вартість, а не сам викуп.

        Але таке тлумачення ст. 146 ЗК України не дозволяють положення ч. 5 ст. 41 Конституції України, за якою  « Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених  законом, та за умо-ви попереднього і повного відшкодування їх вартості.  Примусове відчуження таких об’єктів з нас -тупним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану ».

         Очевидно, що далеко не всі потреби, перелічені у ст.146 ЗК України, можуть розглядатися як « ви-няток з мотивів суспільної необхідності », тому що поняття « потреба » набагато ширше, ніж поняття  « необхідність ». Тому, при незгоді власника на викуп статтю 146 ЗК України можна застосовувати ли-ше у сукупості із ч. 5 ст. 41 Конституції України і в частині, що не суперечить конституційній нормі.

          Викуп земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності передбачений ст.147 ЗК України:

                   « 1. У разі введення воєнного або  надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені ( вилучені ) з мотивів суспільної необ-хідності у порядку, встановленому законом.

                      2. Припинення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійснюється за умо-ви повного відшкодування її вартості.

                      3. Особа, у якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв’язку з якими  було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки.

                      4.У разі неможливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка ».

          На наш погляд, дана норма не відповідає конституційному розумінню терміну « суспільна  необ-

хідність » та містить низку внутрішніх суперечностей, що фактично не дає змогу її застосування. 

           Крім цього, вказана раніше ч.5 ст.41 Конституції України допускає примусове відчуження земе-льних ділянок лише з мотивів суспільної необхідності, у тому числі в умовах воєнного чи надзвичай-ного стану. Ст. 147 ЗК України, з одного боку, звужує розуміння терміну « суспільна  необхідність », визнаючи можливість її існування лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану; з іншого боку, стат-тя абсолютно не конкретизує зміст терміну « суспільна  необхідність ». Крім того, механізму припинен-ня права власності ст. 147 не встановлює, відсилаючи до «  порядку, встановленому законом » ( ч.1 ). Та-кого порядку на сьогодні не існує, а отже, припинити право власності з підстав, наведених у ст.147 ЗК України, неможливо.

           Також слід відмітити, що умови припинення права власності, передбачені у ст. 147 ЗК України виглядають повністю нелогічними, адже в умовах воєнного чи надзвичайного стану  земельну ділянку просто займуть, а не будуть  проводити процедуру набуття права власності на цю ділянку.

                      Питання на семінар: до теми № 8

1.Якими договорами відчужуються земельні ділянки державної та комунальної власності ?

( земельні ділянки державної та комунальної власності відчужуються виключно за договора-ми купівлі – продажу)

2.Що таке публічно-правовий договір ?

(Угоди із земельними ділянками, що перебувають у державній або комунальній власності, у правовій доктрині іноді називають публічно-правовими) .

3.Що таке земельний аукціон?

( урегульований нормами чинного  Земельного кодексу та іншими законодавчими актами, а також локальними нормативно – правовими актами продаж земельних ділянок, відповідно до якого право власностіна земельну ділянку набуває той   учасник земельних торгів, який запропонує найбільшу ціну за земельну ділянку  відповід но до її цільового призначення »;

4.Що таке земельний конкурс ?

( урегульований нормами чинного Земельного кодексу України та  іншими законодавчими актами, а та-кож локальними нормативно – правовими актами конкурентний продаж земельних ділянок, відповідно до якого земельну ділянку  набуває  той учасник земельних торгів, який запропонує найвигідніші умови придбання і  викорис тання земельної відповідно до її цільового призначення)

5. Яка  специфіка процедури  та особливості  конкурентного продажу земель державної та комунальної власності ?

1.   Рішення органу місцевого самоврядування або виконавчої влади про включення земельної

ділянки до переліку ділянок, що підлягають продажу на торгах ( ч.2 ст. 136 ЗК України ),

  1.  Визначення меж земельної ділянки в натурі, закріплення їх межовими знаками ( ч.2 ст.136 ЗК України ),
  2.  Виготовлення технічного паспорту земельної ділянки ( ч.2 ст.136 ЗК України, Положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на земельні торги, затверджене постановою КМ України від 16.05.2002  № 648 ),
  3.  проведення торгів та перемога у них покупця ( процедура проведення земельних торгів повинна бути в майбутньому визначена законом ).
  4.  Закон України « Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва » від 14.09.2000,
  5.  

Теми для написання самостійних робіт:

1. У разі введення воєнного або  надзвичайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, можуть бути відчужені ( вилучені ) з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законом.

Яким законом передбачений порядок  відчуження ( вилучені )земельних ділянок  з мотивів суспільної необхідності. Коли вводиться воєнний  або  надзвичайний  стан ?

Список використаної літератури:

  1.  Про підсумки діяльності Держкомзему на 2006 рік та завдання на 2007 рік // Поточний архів державного комітету України по земельних ресурсах.
  2.  Козирь О.М. Особенности регулирования сделок с землей земельным законодательством // Экологическое право. – 2003. - № 4.
  3.  Хаустов

   

  Лекція № 9.  Право землекористування.

                                                 П Л А Н

    1. Поняття права землекористування.

    2. Класифікація правових титулів землекористування.

    3. Окремі титули права землекористування, їхній зміст та загальна характеристика

    4. Особливості підстав виникнення і припинення права землекористування.

Поняття права землекористування.                                                                                                       Право землекористування розглядаеться в різих аспектах:                                                                        1) в суб’єктивному розумінні – як правомочність користування земельними ділянками, тоб-то застосування їх корисних властивостей ( правомочність користування, наприклад є складовою класичної тріади повноважень власника ) або як правовий титул, що надає фізичним та юри-дичним особам суб’єктивне право використовувати земельну ділянку не на титулі права власності. Такий титул є « ярликом », що відповідає певній сукупності повноважень щодо земе-льної ділянки – щодо (1) користування та (2) володіння ( крім загального користування ) в поєд-нанні, у певних випадках, із (3) обмеженим правом розпорядженням нею ( наприклад, надаючи зе-мельну ділянку в суборенду ). Саме в такому розумінні розглядатися термін « право землекорис-тувачня » в цій темі.  2) в об’єктивному розумінні – як інститут земельного права, сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб’єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення.

Це цікаво. В спеціальній юридичній літературі та в нашому законодавстві немає единої думки  в питанні розмежування понять « користування землею » та «вико-ристанні землі ». Переважає думка, згідно якої землекористування – це лише од-на з форм використання землі ( поряд звикористанням землі на титулі права власності ).Землекористування є різновидом права природокористування, що є підставою для застосування до відносин із землекористування загальних актів еко-логічного законодавства, насамперед, Закону України « Про охорону навколиш-нього природного середовища » ( ст.ст. 38-40 ).

2.  Класифікація правових титулів землекористування. Доктринальних класифікацій правових титулів землекористування існує досить багато.

             Виділяють кваліфікації за:

--- цільовим призначенням земельної ділянки, що використовується: (1) право сільськогос-подарського землекористування; (2) право несільськогосподарського землекористування. Мож-лива також більш детальна класифікація відповідно до категорій земель ( ст.19 ЗК України ), ви-ду угідь в межах однієї категорії земель.

--- суб’єктом права землекористування: право землекористування громадян, іноземних, осіб  без громадянства, різних видів юридичних осіб тощо; 

--- за обсягом повноважень користувача: ( 1 ) повне та ( 2 ) неповне (подібний поділ права користування існував у правовій доктрині дореволюційної Росії ). До « повного » права землекористування слід відносити користування на праві правового титулу, що виключає користування земельною ділянкою іншими осо-бами на іншому « повному » праві, у тому числі власником ( право постійно-го користування, оренда, емфітевзис, суперфіцій ),обсяг користування за « пов-

ного » права дорівнює обсягу користування власника. До « неповного » права землекористування слід відносити право землекористування, що може « співіс-нувати » із « повним » і тим більше « неповним » правом користування – наприклад, право загального землекористування, право використання земельних ділянок для проведення розвідувальних робіт, випасання худоби, право зали-шати автомобіль на стоянці, право земельного сервітуту тощо. На наш погляд, такий поділ об’єктивно існує і потребує законодавчого закріплення у ЗК Украї-ни;

--- терміном користування: (1) постійне – без заздалегідь встановленого строку; (2) право тимчасового землекористування. Зокрема, відповідно до ст.19 Закону « Про оренду землі » термін договору оренди земельної ділянки визна-чається за погодженням сторін, але не більше як на 50 років.У свою чергу,орен-да як різновид права тимчасового користування поділяється на короткострокову ( до 5 років ) та довгострокову ( понад 5 років) – ч.3 ст.93 ЗК Укаїни;

--- платністю: оплатне / безоплатне;

--- ступенем захисту та пріоритетом: речове або зобов’язальне. Речові пра-ва, на відміну від зобов’язальних, характеризується тим, ( а )що вони мають аб-солютний характер, ( б) своїм предметом мають індивідуально визначену річ, (в) характеризуються « правом слідування » та (г) похідні, залежні від права власності як основного речового права.Іноді виділяють також таку ознаку речо-вих прав, як їх пріоритет перед  зобов’язальними;

--- відношення до права ласності: (1) первинне ( наприклад, оренда ); (2) вторинне ( наприклад, суборенда ).

  Існують й інші критерії класифікації права користування, наприклад, за формою: (1) індивідуальне; (2) колективне.

          Окремі титули права землекористування, їхній зміст та загальна

  1.  характеристика

                   --- право постійного користування земельними ділянками

                       « - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або  комунальній власності, без встановлення строку » ( ч.1 ст. 92 ЗК України ).

                      Право постійного користування земельними ділянками є речовим правом виключного, постійного, оплатного характеру.

                      Право постійного користування земельною  ділянкою характеризується обмеженим суб’єктно – об’єктним складом:

                -  об’єкт – лише земельні  ділянки державної або комунальної власності;

                -  суб’єктами  можуть бути лише юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності та громадські організації організації інвалідів України, їх підприємства ( об’єднання ), установи та організації ( ст. 92  ЗК України ). Між тим, існує зараз право постійного користування інших суб’єктів, що виникло до набрання чинності ЗК України від 25.10.2001,

               зберігається. Щодо кола потенційних користувачів окремими земельними ді-лянками можуть існувати спеціальні обмеження – наприклад, відносно земель-них ділянок водного фонду вони передбачені ст.ст. 59, 85 ВК України ( право надається « державним водогосподарським організаціям »); земель лісогоспод-дарського призначення – ст.17 ЛК України та ст. 57 ЗК України ( право може надаватися державним або комунальним лісогосподарським підприємствам або  іншим державним або комунальним « підприємствам, установам та організа-ціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи »).

                         Моментом виникнення права постійного землекористування є видача та реєстрація відповідного державного акту ( ст.ст.125, 126 ЗК України ).

                         Це цікаво. На думку деяких дослідників, існування права постійного користування з обмеженим суб’єктним  складом знаходиться у суперечності із обов’язками України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодав-ства ЄС. Зокрема, з точки зору законодавства ЄС про конкуренцію ( ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС ) надання права постійного користування мо-

              же розглядатися як державна допомога.Така допомога може надаватися, але в об-межених випадках і для конкретної, виправданої мети.

 ---  оренда земельних ділянок

     « - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділян-

     кою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності » ( ст. 1 За-кону України « Про оренду землі », ст.93 ЗК України ).

   Оренда є зобов’язальним правом виключного, строкового, оплатного, первинного або вторинного ( суборенда ) землекористування.

    Існують заборони щодо оренди окремих різновидів земель. Так, повністю заборонена оренда земельних ділянок , на яких розташовані поховання ( ч.2 ст.28 Закону України « Про поховання та похоронну справу » ).

       Моментом виникнення права оренди землі є момент державної реєстрації договору оренди ( ст. ст. 125, 126 ЗК України, ст.18 Закону України « Про оренду землі ».

--- користування земельними ділянками для проведення розвідувальних робіт

         Законодавчого визначення цього права немає, але виходячи із формулювань ст.97 ЗК Украї-ни слідує, що таке право існує і відрізняється від інших, « законодавчо визнаних » видів права зем-лекористування ( зокрема, від оренди та постійного землекористування ):

         « Стаття 97. 

         Обов’язки підприємств, установ та організацій, що проводять розвідувальні роботи

  1.  Підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, гео-

дезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власни-ком землі або за погодженням із землекористувачем.

  1.  Строки і місце проведення розвідувальних робіт визначаються угодою сторін.
    1.  Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, бо-

                    танічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам’яток дозволяється у виняткових

                    випадках за рішенням Кабінету Міністрів України.

  1.  Підприємства, установи та організації, які проводять розвідувальні роботи, зобов’язані від-

шкодувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки у попередній стан.

5.Спори, що виникають при проведенні розвідувальних робіт, вирішуються у судовому порядку ».

Виходячи із вищесказаного, право користування земельними ділянками для проведення роз-

                 відувальних робіт можна визначити як зобов’язальне право невиключного строкового володін-ня та користування земельною ділянкою для проведення  розвідувальних робіт.

                     Таке користування може бути первинним або вторинним, оплатним або безоплатним.

                            Проблема. Деякі органи земельних ресурсів вимагають від підприємств, що здійснюють

                           розвідувальні роботи, укладання договорів оренди землі, розуміюи ст.97 ЗК України таким

                           чином, що вона начебто веде мову про оренду земельних ділянок.З цим погодитися не мож-

                           на. Ст. 97 ЗК України наводить зовсім інший ( набагато коротший ) перелік істотних умов

         договору про використання земельнї ділянки, ніж передбачено для договору оренди землі

         ( ст. 15 Закону України « Про оренду землі »; крім того, розвідувальні роботи можуть бути

         проведені і « за погодженням з землекористувачем » ( ч.1 ст.97 ), що виключає оренду землі.

--- права землекористування, що виникли відповідно до нечинного ниі законодавства, а

   діючим законодавством не передбачені:

    Згідно п. 5 Постанови ВР України « Про введення в дію Земельного кодексу Української  РСР » від18.12.1990, положень п. 6 Постанови ВР України « Про земельну реформу » від 18.12.1990 ( з урахуванням Рішення Конституційного Суду України у справі про постійне користування земель-ними ділянками від 22.09.2005 № 5-рп/ 2005 ) в Україні продовжує існувати ціла низка прав, що не передбачені чинним земельним законодавством. Мова йде, наприклад, про права довічного успад-кування та постійного володіння землею ( ст.6 ЗК УРСР в редакції 1990 р.).

--- права на чужі речі ( земельні ділянки ).

    До прав на чужі речі належить земельний сервітут ( Глава 16 ЗК України, Глава 32 ЦК Украї-ни), емфітевзис ( Глава 33 ЦК України ), суперфіцій ( Глава 34 ЦК України ).

     Права на чужі земельні ділянки є речовими правами виключного або невиключного ( сервітут ),

постійного або строкового, первинного та зазвичай оплатного користування чужою земельною ділянкою для визначених потреб.

      Земельний сервітут – « право власника або землекористувача земельної ділянки на обме-жене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою ( ділянками ) » ( ст.98 ЗК України ).

       Емфітевзис – « відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб » ( ст.407 ЦК України ).

Правовому режиму емфітевзису присвячено Главу 33, ст.ст. 407 – 412 ЦК України.

Земельним законодавством емфітевзис не передбачений.

           Проблема. Існує принципове питання: чи можуть взагалі існувати види пра-ва землекористування, не передбачені земельним законодавством ( наприклад, емфітевзис, суперфіцій та ін. )? Деякі науковці вважають, що ні. О.І.Заєць, П.Ф.Кулініч та ін.). Питання спірне, і щоб прийти до однозначного висновку, на наш погляд, у вищевказаних науковців думки недостатньо обґрунтовані.

                          Проблема. В нашій державі існує практика опосередкування договорами емфітевзису відносин із використання земельних ділянок для садівництва. Між тим, використання земельної  ділянки для садівництва передбачає можливість будівництва « необхідних будинків, господарських споруд тощо » ( ч.3 ст.35 ЗК України ), тому відносини сторін одночасно мають ознаки не лише емфітевзи-су, а й суперфіцію ( права користування чужою ділянкою для забудови ). Подібна ж ситуація може складатися у випадку використання земель ФГ, земель різних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані будівлі і споруди. Мабуть відносини сторін мають регулюватися одночасно положеннями і про емфітевзис, і про

                          суперфіцій.

         Суперфіцій – відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для за-будови ( таке визначення дає ст. 413 ЦК України ). Суперфіцію присвячено Главу 34 ст.ст. 413-417 ЦК України.

                               Проблема. Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України « Про плату за землю » ( « власники зе-

                          мельних ділянок, земельних часток ( паїв ) та землекористувачі, крім орендарів та інвесто-

                          рів учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок » ), земельний пода-

                          ток повинен сплачувати і власник, і емфітевта або суперфіціарій, що також стримує розви-

                          ток  відносин із використання земельних ділянок на праві емфітевзису та суперфіцію.

                      Важливою ознакою прав на чужі речі є визначення їх переліку виключно законом шляхом формування закритого переліку ( numerus clausus ). Оскільки ці права є абсолютними, тобто вста-новлюють обов’язок для невизначеного кола осіб, ці особи повинні поінформовані про зміст і види таких прав.

                 --- право загального землекористування.

                      Право загального землекористування земельним законодавством України прчмо не передбаче-не. Земельний кодекс містить лише окремі вказівки на існування права загального землекористу-вання ( ст.ст. 83, 84 в частині згадування земель загального користування ( хоча право загального користування поширюється не лише на ці землі ).Натомість, існування права загального землеко-ристування випливає із ч.2 ст. 38 Закону України « Про охорону навколишнього природного се-редовища »:

                                     « Законодавством України громадянам гарантується пра-во загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необ-хідних потреб ( естетичних, оздоровчих,  рекреаційних, матеріальних тощо ) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими  особами і надання відпо-відних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України ».

                       Таким чином, право загального землекористування є правом невиключного безстрокового без-оплатного користування земельними ділянками для задоволення життєво необхідних потреб.

                        У доктрині  земельного права України І.О. Костяшкін досліджував  право загального землеко-ристування. Він запропонував таке визначення права загального землекористування громадян

                                « … як комплексного міжгалузевого інституту, що грунтується на природно – правовій

                            доктрині і регламентує права та обов’язки, межі і порядок вільного, без закріплення за кон-

                            кретними суб’єктами і отримання дозволів, безоплатного, рівноправного використання зе-

                            мель як необхідної умови, джерела, засобу і місця забезпечення життєдіяльності людини

                            для  задоволення пізнавальних, естетичних, освітніх, наукових, рекреаційних, оздоровчих,

                            турис тичних, комунікативних ( шляхи сполучення ) та інших потреб, гарантує можли-

                            вість вимагати від держави, всіх юридичних та фізичних осіб виконання обов’язків у сфері

                            цільового  використання, відтворення та охорони земель, щодо яких реалізуеться відповідне

                            право ».

                       Зміст права загального землекористування сформульований за принципом « доволено те, що не заборонено » ( на це вказує законодавче формулювання « за винятком обмежень … » ). Обме-ження щодо здійснення права загального землекористування передбачені в ч.1 ст. 17 Закону Ук-раїни « Про фермерське господарство »:

                                « 1. На землях фермерських господарств особи мають право вільного проходу, проїзду

                           всіма видами транспорту по дорогах, пересування на човнах, купання у водоймах на належ-

                           них фермерським господарствам на праві власності або праві оренди земельних ділянках,

                           розміщення наметів і проживання в них, розведення багаття та інші дії, що дозволяються  

                           за згодою їх власників, крім випадків встановлених за рішенням суду земельних сервітутів, за

                           умови збереження природних компонентів в екологічно чистому вигляді ».

                       Також обмеження права загального землекористування передбачені законодавством України про оборону, про державний кордон, транспорт, зв’язок  тощо. Окрім того, на наше переконання, межі здійснення права загального землекористування визначаються обов’язком не порушувати прав інших осіб: права власності, права на повагу до приватного життя тощо.

                 --- право користування земельною ділянкою наймача будівель і споруд.

                       ЗК України не містить правил, що визначали б долю земельної ділянки при переході права ко-ристування на розташоване на ній нерухоме майно ( ст.120 ЗК України веде мову лише про пере-хід права власності ). Це змушує звернутися до норм цивільного законодавства.

                        Ч.1 ст. 796 ЦК України передбачає, що  « одночасно з правом найму будівлі або іншої капіта-льної споруди ( їх окремої частини ) наймачеві надається право користуватися земельною ділян-кою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у рзмірі, необхідному для досягнення мети найму ». Щоправда, ч.2 ст.796 ЦК України містить вже інші правила визначення площі ділянки, право користування якою нада-ється орендарю: « якщо розмір земельної ділянки у договорі не визначений, наймачеві надається право користування усією земельною ділянкою, якою володів наймодавець ».

                         Існує певна суперечність між ч.ч. 1 та 2 ст. 796 ЦК України. На наш погляд, вона вирішується таким чином: слід вважати, що ч.1 веде мову про обсяг ( а не розмір ) невиключного права земле-користування, а ч.2 – про територіальне поширення права.

                         Сторони можуть оформити свої відносини  договором ренди земельної ділянки, проте, якщо цього не зроблено, очевидно, виникає специфічне речове право користування земельною ділянкою, що відрізняється від усіх перерахованих вище.

                           Висновок: право землекористування наймача будівлі чи споруди – невиключне, строкове та безоплатне право землекористування.

                 --- право довірчого управління щодо земельної ділянки.

                      На нашу думку, немає формальних перешкод для використання земельних ділянок також на праві довірчого управління ( Глава 70 ЦК України ). Відповідно до ч.1 ст.1029 ЦК України,

                                     « За договором управління майном одна сторона ( установник управління ) передає

                           другій стороні ( управителеві ) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобо-

                           в’язується за плату здійснюється від свого імені управління цим майном в інтересах уста-

                           нов ника управління або вказаної ним особи ( вигодонабувача ) ».

                       Можливість передачі земельної ділянки в управління після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки передбачає також ст. 34 Закону України « Про іпотеку »:

                                     « Після прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки і з метою

                           от римання продукції, плодів та доходів, забезпечення належного господарського викорис-

                           тання  переданого в іпотеку нерухомого майна згідно з його цільвим призначенням предмет

                           іпотеки  на підставі договору між іпотекодавцем і іпотекодержателем або рішення суду

                           може бути переданий іпотекодержателю або іншій особі в управління на період до його

                           реалізації у поряд ку, встановленному цим Законом. Управління майном здійснюється відпо-

                           відно до законодав ства та умов, визначених договором чи рішенням суду.

                                     Продукція, плоди і доходи, отримані в результаті управління предметом іпотеки,

                            спря мовуються на задоволення забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, якщо ін-

                            ше не  встановлено договором або рішенням суду ».

--- право користування земельними ділянками лісогосподарського призначення тимчасових

   лісокористувачів

       Згідно ч.ч. 3-6 ст. 18 ЛК України,

                   « Довгострокове тимчасове користування лісами – засноване на договорі строкове

         пла тне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського господа-

         рства,  культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо – вихов-  

         них цілей,  проведення науково-дослідних робіт.

                    Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності

         здійснюється без вилучення земельних ділянок у постійних землекористувачів лісами на

         підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуван-

         ня, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами

         лісами  та органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республі-

         ки Крим,  територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісо-

         вого госпо дарства.

                      Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власності здійснюється

          без вилучення земельних ділянок шляхом укладання між власником лісів та тимчасовим

          лісоко ристувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань

          лісового  господарства Автономної Республіки Крим, територіальних органах центрально-

          го органу  виконавчої влади з питань лісового господарства.

                      Короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових

          матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб, передбачених цим Кодексом,

          здійснюється без вилучення земельних ділянок у власника лісів,  постійного лісокористу-

          вача  на підставі спеціального дозволу, що видається власникам лісів, постійним лісокорис-  

          тувачем підприємствам, установам, організаціям, громадянам України, іноземцям та осо-

          бам   без громадянства, іноземним юридичним особам ».

     Безумовно, таке користування лісами неможливе без використання земельної ділянки, для яко-го окремого правового титулу не передбачено. Очевидно, що достатньою підставою для землеко-ристування  є договір про довгострокове використання лісами. Саме ж землекористування тимча-сових лісокористувачів складає окремий титул лісокористування.

--- право користування земельними ділянками користувачів мисливських угідь.

    Мисливські угіддя « ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства » ( ст.1 Закону України « Про мисливське господарство та полювання », від 22.02.2000 ). Законодавство  ( ч.5 ст. 21, ст. 22 Закону України « Про мисливське господарство та полювання » ) розділяє землевласника ( землекористувача ) та користувача мисливських угідь. Користувач мисливських угідь не обов’яз-

ково повинен мати певне спеціально встановлене право ( власності або користування ) на земель-ну ділянку, хоча і має право користуватися земельною ділянкою під угіддями. Виходячи із цого, будемо вважати, що в силу самого факту наявності права користування мисливськими угіддями у суб’єкта виникає специфічне обмежене право землекористування.

     На мисливських угіддях відповідно до вимог Закону України « Про мисливське господарство та полювання » ведеться мисливське господарство, умови ведення якого « визначаються у дого-ворі, який укладається між місцевими органами спеціально уповноваженого центрального орга-ну виконавчої влади у галузі мисливського господарства та полювання і користувачами мислив-ських угідь » ( ч.3 ст.21 Закону ). Форма договору відповідно до ч.4 ст.21 Закону України « Про мисливське господарство та полювання » встановлена наказом Мінлісгоспу України від 12 грудня 1996  № 153.

      Відповідно до ч.6 ст.21 Закону,  « відносини між власниками або користувачами земельних ділянок  і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами ». А ч.5 ст.21

Закону передбачає, що

                 « для потреб мисливського господарства користувачі мисливських угідь мають право у

        встановленому порядку, за згодою власників  або користувачів земельних ділянок, будувати

        на мисливських угіддях необхідні будівлі та біотехнічні споруди, вирощувати кормові куль-

        тури, створювати захисні насадження, проводити штучне обводнення, здійснювати інші

        за ходи, пов’язані з веденням мисливського господарства, які не суперечать законодавству

        та  інтересам власників або користувачів земельних ділянок ».

--- концесія земельних ділянок.

    Ч.2 ст. 94 ЗК України передбачає можливість надання земельних ділянок у концесію, проте ли-ше у випадках, обумовлених законом. На сьогодні закон таких випадків не встановлює, і діє за-гальне правило ч.1 ст. 94 ЗК України, за якою  « 1. для здійснення концесійної діяльності концісі-онеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом ».

    Аналогічне правило закріплене і у ч.5 ст.3 Закону України « Про концесії ».

     Висновок: на сьогодні концесія не є окремим різновидом права землекористування.

                   Проблема. М.М. Бахуринська звертає увагу на неузгодженість земельного та конце-

        сійного законодавства, що виражається у розриві між процедурами надання земельної ділян-

        ки в оренду та надання об’єкту у концесію. Зокрема, це призвело до того, що , наприклад,

        Концесійний договір на будівництво та експлуатацію нової автомобільної дороги Львів –

        Краковець від 23.12.1999 був підписаний без укладання договору оренди та відведення від-  

        повідної земельної ділянки.Для уникнення подібних ситуацій висловлена слушна пропозиція

        внести зміни у законодавство, що передбачали б можливість використання земельної ділянки

        на титулі концесії відповідно до концесійного договору.

  1.                            4. Особливості підстав виникнення і припинення права землекористування.

Підстави виникнення права землекористування

      Підставами виникнення права землекористування є певні юридичні склади, які мають дуже багато спільного із підставами набуття права власності .

       Розглянемо найскладніший із можливих юридичних складів – процедуру виникнення права користування ( постійного або оренди ), ускладненої викупом ( вилученням ) земельної ділянки: Викуп та вилучення регламентується ст.41 Конституції України, ст.51 Закону України   « Про власність», п. « г » ст. 140, п. « б » ст. 141, п. « г » ст. 143, ст.ст. 146,149-151 ЗК України. Процедура може бути реалізована без згоди власника / користувача лише з мотивів суспільної не-обхідності.Якщо вилучення та викуп здійснюються з мотивів суспільної необхідності, практично неодмінно відбувається зміна цільового призначення земельної ділянки. Інакше задовольнятиму-ться лише потреби нового землевласника або землекористувача.

   Необхідність вилучення або викупу земельної ділянки обумовлює також необхідність поперед-нього погодження.

                            Стадії набуття права землекористування:

--- вибір земельної ділянки для розміщення об’єктів ( ч.2 ст. 151 ЗК України, постанова КМ України від 31.03.2004  № 427 « Про затвердження Порядку вибору земельних ділянок для розмі-щення об’єктів » ) – передбачає подання клопотання, створення комісії ( фактично- з представни-ків  суб’єктів, що в подальшому погоджують проект відведення ), за результатами роботи якої складається акт. При цьому формулювання як ч. 2 ст.151 ЗК України, так і відповідної постанови уряду вказують, що вибір повинен здійснюватися незалежно від того, чи здійснюватиметься вилучення або викуп земельної ділянки;

--- попереднє погодження питань, пов’язаних із вилученням ( викупом ) земельних ділянок   ( ст. 151 ЗК України ). Інститут попереднього погодження було запроваджено вперше Основами земельного законодавства СРСР та союзних республік 1968 р. для уникнення ситуацій, коли після здійснення проектування і витрачання на це державних коштів відповідний орган відмовляв у на-данні ділянки, або приймав необґрунтоване рішення про надання, щоб уникнути марнування кош-тів, витрачений на проектування. Зараз попереднє погодження втратило актуальність, принаймні що стосується проектів, що фінансуються за рахунок держави.Одначе, велика кількість норматив-но – правових актів вимагає погодження з різними органами державного контролю місця розташу-вання об’єктів, причому в деяких випадках чітко визначено, що мається на увазі саме попереднє погодження ( напр., п. 4 Порядку надання архітектурно-планувального завдання та технічних умов щодо інженерного забезпечення об’єкта архітектури і визначення розміру плати за їх видачу, зат-вердженого постановою КМ України від 20.12.1999 N 2328 ). Таким чином, є підстави вважати, що попереднє погодження місця розташування об’єкта необхідне в усіх випадках, коли відбува-ється зміна цільового призначення земельної ділянки.

  Попереднє погодження складається з таких стадій:

  •  подача клопотання з доданими матеріалами ( ч.ч. 5, 6 ст.151 ЗК України );
  •  розгляд і направлення ( « у п’ятиденний строк  з дня реєстрації » ) клопотання разом із доданими матеріалами органа державного нагляду для надання вис-новків ( ч.7 ст. 151 ЗК України ); іноді цим же рішенням надаються:

1. дозвіл на виконання проектно-вишукувальних робіт,

2. отримання АПЗ ( архітектурно-планувального завдання),

3. виготовлення проекту відведення.

      Вважаємо, що вирішення цих питань на цій стадії є передчасним і супере-чить законодавству.

  Це цікаво. Слід зазначити, що фактичне направлення матеріалів для надання висновків« у п’ятиденний строк  з дня реєстрації » є малореальним, особливо у випадку із органами місцевого самоврядування, що працюють сесійно. ( як пра-вило сесії бувають раз на квартал, а по земельним питанням щомісячно ). У дея-ких населених пунктах розгляд клопотань здійснює відповідний голова або сек-ретар ради, що безумовно, спрощує процедуру, але формально є незаконним.

--- надання висновків та прийняття рішення про попереднє погодження:

    Ч.ч. 7,9-14 ст. 151 ЗК України визначають, які висновки необхідні –

     1. органів земельних ресурсів,

     2. природоохоронних,

     3. територіальних органів виконавчої влади з питань лісового господарства,

     4. санітарно-епідеміологічних органів,

     5. органів містобудування та архітектури,

     6. органів охорони культурної спадщини.

  Зазначені органи протягом двох тижнів з дня отримання клопотання надають свої висновки відповідній сільській, селищній, міській раді чи місцевій державній адміністрації, які з урахуванням одержаних висновків протягом десяти днів прий-мають рішення про погодження місця розташування того об’єкта, під який мають право самостійно вилучати земельну ділянку, або мотивоване рішення про відмову. Щодо об’єктів, відносно яких попереднє погодження здійснюється іншими органами ( Радою Міністрів АР Крим, обласними державними адміністраціями, КМ України чи ВР України ), місцева рада або державна адміністрація передають матеріали до цих органів разом із своїми висновками за « інстанцій ним » принципом ( ч.ч. 9-14 ст. 151 ЗК України ).  

  Фактично перелік погоджувальних органів може бути значно ширшим. Частина   « до даткових » ( в порівнянні із ЗК України ) погоджень передбачена законодавством, а частина випливає із існуючої практики ( наприклад, погод-ження із енергопостачальною організацією тощо).

--- отримання комплексного висновку щодо відповідності запропонованого будівництва місто-будівній документації, ДБН, місцевим правилам забудови – ст. 24 Закону України « Про плану-вання та забудову території » ( Закон передбачає, що висновок є підставою для надання дозволу на будівництво у формі надання земельної ділянки, проте не визначеє чітко, коли саме слід отри-мати висновок );

         -- подача матеріалів попереднього погодження до органу, що « остаточно » ( надання висновків до нього лише « підготовка матеріалів » ) попередньо погод-жує місце розташування земельної ділянки ( ч.9-14 ст. 151 ЗК України ); цим  же рішенням доцільно давати дозвіл на розроблення відповідного проекту від-ведення ( ч.5 ст.123 ЗК України ), хоча у законодавстві прямо не зазначено, що рішення про попереднє погодження є одночасно дозволом на розробку проекту відведення.

            Теоретично може бути прийнято два різних рішення.      

--- Рішення про попереднє погодження місця розташування є підставою для отримання вихідних даних на проектування об’єктуа та здійснення проектно-вишукувальних робіт ( ч.1 ст. 27 За-кону України «Про планування та забудову території » ).

--- У разі ненадання погодження питання може бути вирішене у судовому порядку ( ч.10 ст.149

та ч.16 ст.151 ЗК України, для прийняття рішення необхідна наявність підстав, передбачених зако-нодавством  - ст.41 Конституції України, ст.ст.141-143 ЗК України );

--- проектування об’єкту;

--- замовлення і виготовлення проекту відведення земельної ділянки, термін виготовлення регулюється договором; Типовій договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки затверджено постановою КМ України від 04.03.2004  № 266 ( договір містить лише набір реквізитів, не визначаючи конкретних умов ); Порядок розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок затверджено постановою КМ України від 26.05.2004  № 677;

--- затвердження проекту відведення з:

  1.  землевласником або землекористувачем;
  2.  органом земельних ресурсів;
  3.  природоохоронним органом;
  4.  санітарно-епідеміологічною службою;
  5.  органом містобудування і архітектури;
  6.  охорони культурної спадщини.

Проблемою є співвідношення такого погодження із попереднім погодженням – чи необхідно погоджувати по другому разу? У правозастосовній практиці закріпилася думка, що це не обо-в’язково ( див. « Еталон проекту відведення земельної ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб », затверджений першим заступником голови Держкомзему А.М.Третя- ком 18.06.1999 ).Формально ж законодавство виключень не передбачає, та й об’єкти погоджен-ня є різними – при попередньому погодженні самого проекту відведення як такого ще не існу-вавло;

--- державна землевпорядна експертиза проекту відведення ( Закон України « Про експертизу землевпорядної документації », наказ Держкомзему України від 03.12.2004  № 391 « Про затверд-ження Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації » );

--- затвердження проекту відведення; відповідне рішення одночасно є рішенням про надання зе-мельної ділянки ( ч. 6-8 ст.123 ЗК України ) та про припинення права попереднього землевлас-ника ( землекористувача ). Це ж рішення одночасно є дозволом на будівництво ( ч.4 ст.24 Закону України « Про планування та забудову територій » );

--- повне відшкодування вартості земельної ділянки ( при викупі ) та нерухомого майна, ін -ших збитків землевласників та землекористувачів ( ст. 41 Конституції України, ст.ст. 51, 52 За-

кону України « Про власність », ст.ст. 156, 157 ЗК України, постанови КМ України  № 284 від 19 квітня 1993 року « Про Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та земле-користувачам » );

--- відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва ( ст. ст. 207-209 ЗК України, постанови КМ України від 17.11.1997  № 1279 « Про розміри та Порядок виз-начення втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, які підлягають відшко-дуванню » ), вирішення інших « майново-правових питань » ( пайова участь, витрати на озеле-нення тощо);

--- перенесення проекту відведення в натурі ( ст. 125 ЗК України, Інструкція про порядок скла-дання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена Нака-зом Держкомзему України від 04.05.1999  № 43 );

--- внесення відомостей в базу даних державного земельного кадастру ( Закон України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень », Накази Держкомзему Ук-раїни від 07.02.2003  № 174 « Про затвердження Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель », Наказ Держкомзему України від 04.05.1999  № 43;

--- оформлення правовстановлюючого  документу (державного акту, договору оренди земельної ділянки ) ( ст.125, 126 ЗК України, Наказ Держкомзему Украї-ни від 04.05.1999  № 43 );

--- підписання оформлених бланків державних актів ( начальником органу зе-мельних ресурсів, керівником органу виконавчої влади або місцевого самовряду-вання ), укладання договору оренди земельної ділянки ( постанова КМ Укра-ї-ни від 02.04.2002  № 449 « Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою », Наказ Держкомзему України від 04.05.1999  № 43 );

--- реєстрація правовстановлюючого  документу державним реєстратором центру ДЗК ( Закон України « Про оренду землі » ст.125, 126 ЗК України, Наказ Держкомзему України від 04.05.1999  № 43, Наказ Держкомзему України від 07.02.2003  № 174 « Про затвердження Тимчасового поряд-ку ведення державного реєстру земель »;

--- видача державного акту державним реєстратором ( ст.125 ЗК України, Наказ Держкомзему України від 04.05.1999  № 43 );

--- реєстрація речового права на земельну ділянку відповідно до Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень » ( на практиці фактично не здійснюється ).

Підстави припинення права землекористування

   Підстави припинення права землекористування передбачені ст.ст.141–144, 149–151 ЗК Ук-раїни, ст. ст.31,32 Закону України « Про оренду землі ».

    У загальному вигляді підстави припинення права користування земельною ділянкою передбаче-ні ст. 141 ЗК України:

                  « Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

         А) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

         Б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

        В) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установта організацій,

         Г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

         Д) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

         Е) систематична неспата земельного податку або орендної плати ».

    Припинення права постійного користування у випадку добровільної  відмови регламентується  

   ч.ч. 3, 4 ст. 142 ЗК України:

  1.  Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.
  2.  Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

     Процедура припинення права землекористування у випадку «використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам » (  п. «Г» ст. 141 ЗК України; у п. « Б » ст.143 ЗК України дана підстава сформульована дещо інакше: « не усунення допущених порушень законодав-ства ( забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмі-чення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару грунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму викорис-тання земель, що особо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення ) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених орга-нів виконавчої влади з питань земельних ресурсів

     Процедура припинення права землекористування у випадку використання земельної ділянки не за цільовим призначенням  розглянута в п. « Д » ст.141 та п. « а » ст. 143 ЗК України,

    Процедура припинення права землекористування у випадку систематична неспата земельного податку або орендної плати визначена у ст.144 ЗК України:

                 « 1. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по ви-

         користанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допусти-

         ла порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила по-

         рушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки дер-

         жавного  інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інс-

         пектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу ад-

         міністративне стягнення та повторо видає вказівку про припинення правопорушення чи усу-

         нення його наслідків у 30-денний строк.

         2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк держав-

ний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу вико-навчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права ко-ристування земельною ділянкою.

         3.Рішення  органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припи-нення пава користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку ».

    Наведений перелік, згаданий у ЗК України, не є вичерпним. Так, строкові види права землеко-ристувачня припиняються по закінченню строку користування; право користування зазвичай при-пиняється поєднанням в однй особі власника та землекористувача, зі смертю землекористувача, із загибеллю земельної ділянки.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

68893. Дочерние окна. Общие сведения 68 KB
  Все сообщения приложению фактически обрабатывались оконной процедурой этого самого единственного окна. Предположим что на окно положили какой-либо объект обладающий совокупностью функций и особенностей отображения внутри вашего окна. Они получили название Дочерние окна управления.
68894. Ресурсы. Способы хранения данных программы 78 KB
  Общие сведения о файле ресурсов В большинство программ для Windows включаются пользовательские значки которые Windows выводит на экран в левом верхнем углу строки заголовка окна приложения. Кроме этого Windows выводит на экран значок программы в списках программ меню...
68895. Ресурсы (меню) 82 KB
  Вы просто определяете структуру меню в вашем описании ресурсов и присваиваете каждому пункту меню уникальный идентификатор. Вы определяете имя меню в структуре класса окна. Когда пользователь выбирает пункт меню.
68896. Ресурсы (быстрые клавиши) 48 KB
  Чаще всего быстрые клавиши используются в программах для дублирования действий обычных опций меню. Однако быстрые клавиши могут выполнять и такие функции которых нет в меню. Например в некоторых программах для Windows имеется меню Edit которое включает в себя опцию Delete...
68897. Многозадачность и многопоточность 61 KB
  Многозадачность (multitasking) – это способность операционной системы выполнять несколько программ одновременно. В основе реализации этого принципа на персональных ЭВМ лежит использование операционной системой аппаратного таймера для выделения отрезков времени (time sliced) для каждого из одновременно выполняемых процессов.
68898. Многооконный интерфейс 121.5 KB
  Эти дочерние окна выглядят совершенно так же как обычные окна приложений. Меню главного окна приложения относится и к окнам документов. В каждый конкретный момент времени только одно окно документа активно об этом говорит выделенная подсветкой строка заголовка и находится над всеми остальными...
68899. Динамически подключаемые библиотеки 47 KB
  До сих пор мы использовали множество функций API для создания окон и оконных процедур, рисования, работы с клавиатурой и мышью, ввода-вывода. Все эти функции работали исправно и вы не задумывались над вопросом: где расположены эти функции и каким образом они подключаются к вашей программе.
68900. Представление графической информации 56.5 KB
  Битовый образ это цифровое представление изображения. Каждому пикселю точке изображения соответствует один или более бит битового образа которые определяют цвет пикселя. К достоинствам можно отнести хорошую передачу изображения именно они чаще всего используются для хранения фотографий...