72062

ЗМІСТ І ФОРМА ПРАВОЧИНУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Автореферат

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Зміст і форма правочинів межує з численними аспектами які теж мають суттєве значення для правочинів: воля й волевиявлення суб’єктний склад правочину його мета та ін. Усі вони становлять собою суцільну єдність необхідну й достатню для її кваліфікації як правочину.

Украинкский

2014-11-17

160.5 KB

5 чел.

PAGE  19

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

БОБКО ТЕТЯНА ВАЛЕРІЇВНА

УДК 347.133.22

ЗМІСТ І ФОРМА ПРАВОЧИНУ

В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.03 — цивільне право
і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2011

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна, Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», професор кафедри цивільного права, член-кореспондент Національної академії правових наук України.

Офіційні опоненти: 

– доктор юридичних наук, професор Кучеренко Ірина Миколаївна, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права;

– кандидат юридичних наук, доцент Первомайський Олег Олексійович, Інститут приватного права та підприємництва НАПрН України, старший науковий співробітник відділу проблем приватного права.

Захист відбудеться 30 травня 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національному університеті «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за адресою: 61024,  м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розіслано 27 квітня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради        Данильян О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За часів незалежності України докорінним чином змінилася правова регламентація майнових відносин у сфері цивільного обороту. Насамперед зазнали змін підстави виникнення цивільних правовідносин, зокрема, правочини. Це пов’язано з принциповою переорієнтацією економічного середовища, в якому все більша роль відводиться ринковим механізмам. Юридичним вираженням останніх виступають правочини, які є вольовими актами юридично рівних і майново відокремлених суб’єктів. Перш за все, це договори, але досить вагома роль належить і одностороннім правочинам. Одним з найважливіших пластів, на яких ґрунтується вчення про правочини, є їх зміст і форма. Будучи філософськими поняттями, – у праві взагалі, у цивільному праві, зокрема, і стосовно правочинів у тому числі, – ці інституції набувають неперевершеного значення. Від них залежить, чи породжуватимуть правочини ті права й обов’язки, до яких прагнуть особи, які виразили свою волю на це, чи, навпаки, вони будуть недійсними або вважатимуться неукладеними. Зміст і форма правочинів межує з численними аспектами, які теж мають суттєве значення для правочинів: воля й волевиявлення, суб’єктний склад правочину, його мета та ін. Усі вони становлять собою суцільну єдність, необхідну й достатню для її кваліфікації як правочину. Саме крізь цю призму й варто аналізувати правочини, об’єднуючи, а не штучно розділяючи умови їх дійсності, в тому числі й ті, що стосуються їх змісту та форми.

У такому ракурсі проблематика правочинів є багатоаспектною і ступінь її складності підвищується через тривалу відсутність в українській правовій науці фундаментальних наукових праць із цієї тематики. Натомість досліджувались окремі умови дійсності правочинів, наприклад, їх форма або ж їхня недійсність з різних підстав. Як правило, проблема форми та змісту правочинів досліджувалася не сама по собі, а як інструментарій при розкритті окремих їх видів чи окремих договорів. Між тим вивчення всіх правочинів під кутом зору вимог до їх форми та змісту є тим універсальним підходом, який дозволить поглянути крізь нього на всі правочини. Завдяки цьому виникає можливість виявити ті прогалини та помилки українського законодавця й розробити єдині підходи до їх усунення.

В українській цивілістиці бракує досліджень проблем правочинів у цілому, а тих, що стосуються їх форми і змісту практично немає. Натомість судова практика доводить актуальність цієї тематики. Їй присвячені проведені останнім часом узагальнення судової практики вищих судових інстанцій і прийнята постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р., з яких очевидно, що складність судових справ цієї категорії, у більшості випадків викликана саме проблематикою змісту й форми правочину. Саме це й зумовило актуальність обраної теми для проведення комплексного дослідження в цій сфері. Цивільно-правове регулювання змісту й форми правочинів вимагає ретельного аналізу й осмислення, зіставлення з іншими інститутами з метою його гармонізації.

Теоретичною основою для дослідження проблематики змісту й форми правочинів послужили наукові праці в галузі теорії права й цивільного права таких учених, як М.М. Агарков, С.С. Алексєєв, І.А. Безклубий, В.А. Бєлов, С.М. Братусь, Ю.С. Гамбаров, О.В. Дзера, С.О. Бородовський, І.В. Жилінкова, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць, Р.А. Майданик, І.В. Матвєєв, Д.І. Мейер, І.Б. Новицький, О.П. Печений, М.А. Рожкова, З.В. Ромовська, М.М. Сібільов, І.В. Спасибо-Фатєєва, Є.О. Суханов, Ф.С. Хейфец, Б.Б. Черепахін, Г.Ф. Шершеневич та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі цивільного права № 1 Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» відповідно до цільової комплексної програми «Проблеми ефективності правового регулювання цивільних відносин в Україні» (номер державної реєстрації 0106u002288). Тему дисертації затверджено на засіданні вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Робота становить певний внесок у розкриття напрямків загального дослідження в рамках наукових програм державного рівня і вписується в загальний процес розвитку законодавства про правочини та його вдосконалення.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування теоретичних аспектів і практичної реалізації положень ЦК та інших законів України щодо змісту й форми правочинів, їх ефективного застосування з наданням науково обґрунтованих пропозицій стосовно вдосконалення законодавства України та практики його застосування.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

– розглянути поняття правочинів і вимог до їх вчинення;

– з’ясувати умови дійсності правочинів і місце серед них вимог до їх змісту й форми;

– встановити основоположні засади, що впливають на формування змісту й додержання форми правочинів;

– визначитися з підходом до співвідношення понять змісту й форми правочинів з такими основоположними аспектами їх чинності, як вимоги до вільного волевиявлення та його прояву;

– розглянути та зіставити категорії форми правочину й порядку вчинення правочину (укладення договору);

  •  дослідити різні вимоги закону до змісту окремих правочинів та їх форми;

– визначити порядок оформлення правочину як ширшу категорію порівняно з формою правочину і та вплив цього порядку на дійсність або укладеність правочину;

– проаналізувати різноманітні підходи до формування змісту правочину з боку законодавства та практики досягнення згоди між сторонами правочину.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають при формуванні волі сторін правочину стосовно його змісту при додержанні вимог до форми правочину.

Предмет дослідження – теоретичні засади та практичні питання правового регулювання змісту й форми правочинів, нормативно-правові акти, практика їх застосування, доктрини, теорії та наукові позиції щодо порядку вчинення правочинів та умов їх дійсності.

Методи дослідження, що використовувалися в процесі написання дисертаційної роботи: (1) історико-правовий і порівняльний, за допомогою яких простежено послідовність розвитку змісту й форми правочинів, позначення на них економічних та правових змін в українському суспільстві; (2) системний, який надав можливості підійти до аналізу умов дійсності правочинів із системних позицій включення до їх складу тих умов, що стосуються їх змісту та форми, а також чинників, що висуваються до них, у суцільній єдності з усіма умовами дійсності правочинів; (3) методи аналізу й синтезу, що стали в нагоді при вивченні сучасного стану законодавства й судової практики і при розробці пропозицій з удосконалення нормативно-правової бази; (4) логіко-догматичний і герменевтичний методи сприяли тлумаченню норм цивільного права та їх зіставленню для виявлення вад регулювання цивільних відносин, підставою яких є правочини, і запропонуванню шляхів їх подолання. У процесі дослідження застосовувалися також інші загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація за обраною темою є комплексним науковим дослідженням проблем змісту й форми правочинів за сучасних умов, що вперше здійснено в Україні. На підставі результатів дослідження обґрунтовано нові наукові положення, висновки та пропозиції, що виносяться на захист. 

Уперше:

– правочин розглядається як акт приватного волевиявлення, міцно «вмонтований» у певні фіскальні, податкові та облікові механізми, внаслідок чого відбувається взаємний вплив і регламентація форми та змісту правочинів, що є важливим для їх цивільно-правового регулювання;

– виокремлюються фактичні передумови правочину, які перебувають за межами його внутрішньої структури та відсутність яких не тягне за собою неможливість вчинення правочину, та «постдоговірні» відносини, що відбиваються на змісті правочину;

– аргументується, що вимоги до змісту правочину містяться не лише в цивільному законодавстві, а й в сімейному, господарському, земельному та ін., що регулюють цивільні за своєю природою майнові відносини.

Удосконалено:

– бачення ординарних (звичайних цивілістичних) правочинів та інших «правочинних» конструкцій в матеріальному і процесуальному праві (угод про захист прав, процесуальних угод, приватноправових угод у публічному праві тощо);

– критерій поділу правочинів на види, яким є зміст правочину, що є тією цементуючою основою, на якій тримається його внутрішня структура і яка дозволяє чітко поділити правочини на види;

– вимоги до форми правочину – вільність сторін у виборі цієї форми та її визначеність, що означає можливість для сторін надати правочину, який ними укладається, лише такої форми, яка передбачена законом.

Дістали подальшого розвитку:

– розуміння правочину як акту волевиявлення приватної особи з визначальними для концептуальних положень про нього наслідками; доведення міжгалузевості поняття правочину, що використовується не лише в цивільному, а й в інших галузях права;

– засади до розмежування односторонніх правочинів, вчинених кількома особами (довіреність, видана кількома особами, заповіт подружжя), та двосторонніх;

– волевиявлення – як одна зі складових внутрішньої структури правочину, поряд з якою існують й інші його елементи – дії різних осіб (нотаріуса при посвідченні ним правочину, рукоприкладників, які підписують правочин за одну із сторін, свідків тощо), які не є правочинами, але сприяють формуванню завершеної структури того комплексу дій, який в цілому становить собою правочин;

– уявлення про співвідношення змісту і форми з оновленим їх баченням як відносно самостійних елементів, що характеризують правочин як юридичне поняття і логічну конструкцію;

– вчення про заборони та дозволи в ракурсі змісту правочинів: під законністю змісту правочину слід розуміти дві вимоги законодавства – негативні і позитивні. Негативними умовами, що пред'являються законодавством до змісту правочину, є заборони, позитивними – те, що слід передбачати в самому правочині.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційне дослідження містить матеріали, придатні для використання: (1) в процесі викладання студентам юридичних вузів і факультетів навчального курсу «Цивільне право України» і спецкурсу «Правочини. Договори»; (2) при підготовці навчальних посібників, підручників і методичних рекомендацій; (3) у законотворчій діяльності – для внесення змін до ЦК й окремих законів України; (4) у правозастосовній діяльності суддів під час розгляду справ щодо дійсності правочинів; (5) у науково-дослідницьких цілях – для подальших досліджень у сфері правочинів.

Апробація результатів дослідження. Теоретичні напрацювання, висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, обговорені, схвалені й рекомендовані до захисту кафедрою цивільного права № 1 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на міжнародних і регіональних науково-практичних конференціях, «круглих столах» та семінарах, зокрема: міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми цивільного права та процесу», присвяченої пам’яті проф. О.А.Пушкіна (м. Харків, 26 травня 2007 р.); міжнародній науковій конференції «Правова культура і громадянське суспільство в Україні: стан і перспективи розвитку» (м. Харків 12 жовтня 2007 р.); науково-практичній конференції «Проблеми цивільного права та процесу», присвяченої пам’яті професора О.А.Пушкіна (м. Харків, 23 травня 2009 р.), а також на засіданні круглого столу АПрНУ «Методологія приватного права: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Київ, 29 травня 2009 р.).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 3 статті у фахових виданнях, а також тези 3-х доповідей на вказаних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою й завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг рукопису становить 207 сторінок друкованого тексту, в тому числі 19 сторінок – це список використаних джерел, який охоплює 187 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми, стан її наукового розроблення, визначаються мета, завдання, предмет і методологічна основа дослідження, висвітлюються наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію, про наявність публікацій за темою дисертації, вказуються її структура й обсяг.

Розділ 1 «Поняття змісту і форми правочину» складається з 3-х підрозділів, в яких розкривається поняття правочину, надається загальна характеристика його змісту і форми.

У підрозділі 1.1 «Поняття правочину: загальнотеоретичний аспект» досліджуються загальні засади становлення й розвитку даного поняття в цивільному праві. З урахуванням співвідношення правочинів з іншими юридичними фактами в роботі доводиться, що правочини є типовими підставами набуття суб’єктивних цивільних прав та обов’язків. Це дозволяє виявити близькість правочинів до інших цивільно-правових інститутів і конструкцій.

Хоча правочин, будучи актом індивідуальної волі особи, генетично пов’язаний з приватноправовою сферою, сама категорія правочину в силу свого методологічного значення вже переросла рамки цивільного права, перетворившись на міжгалузеве поняття. У процесі розгляду поняття правочину під кутом зору підстави виникнення цивільних прав та обов’язків, підкреслюється значущість також інших правових наслідків його вчинення, що лежать поза сферою цивілістичного регулювання. Останні відбиваються на майновому становищі особи, впливають на набуття, зміну та припинення цивільних прав. Це податкові (фіскальні), повідомлювальні, реєстраційні й облікові наслідки, приписи щодо яких містяться в нормативно-правових актах різної галузевої належності.

Навіть традиційне розуміння правочину як юридичного факту, що тягне за собою виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків є надто вузьким. Наслідки вчинення правочину можуть перебувати у сфері речових, зобов’язальних, корпоративних, особистих немайнових, сімейних та інших відносин; важливими є лише ознаки цих наслідків, що свідчить про їх відповідну спрямованість.

Проаналізувавши суто цивільно-правові наслідки правочину як акта волевиявлення фізичної чи юридичної особи, можна виділити наслідки, пов’язані із набуттям, зміною або припиненням цивільних прав і обов’язків, і ті, що прямо не пов’язані з указаними діями (виникнення або зміна певного юридичного стану; вплив правочину на обсяг право– і дієздатності особи, зокрема це стосується юридичних осіб, тощо). Вказане дещо розширює визначення правочину, надане в ст. 202 ЦК України. Однак до його розуміння не слід підходити суто догматично, оскільки правову конструкцію, позначену в ч. 1 ст. 202 ЦК України, необхідно розглядати як певну базову модель, яку правові реалії наповнюватимуть різними варіаціями.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика змісту і форми правочину» аналізуються вимоги до змісту й форми правочину та їх зв’язок з іншими вимогами його дійсності.

Беззаперечним є існування правочинів, побудованих на декількох узгоджених волевиявленнях, що становлять собою форми взаємозв’язку цих волевиявлень з тим, щоб правочин вважався двостороннім або багатостороннім. Волевиявлення мають бути погоджені саме за змістом, що досягається завдяки спрямованості волі суб’єктів. Водночас такі правочини, як складання спільного заповіту, видача довіреності декількома особами не належать до двосторонніх, оскільки чисельний, а не змістовний показник пов’язаності волевиявлень, сам по собі є недостатнім для такого твердження. Отже, зміст є тим цементуючим фундаментом, на якому тримаються правочини і який дозволяє чітко поділити їх на види.

Хоча ЦК підходить до правочину як до дії, внаслідок ускладнення цивільного обороту має ускладнюватись і бачення правочину як одиничної дії. Вчинення правочину, окрім волевиявлення, передбачає наявність декількох інших елементів, найважливішими серед яких є вимоги закону до форми правочину. Фактичні ж передумови для вчинення правочину до його внутрішньої структури не входять.

Форма правочину як спосіб зовнішнього вираження виявлення волі його сторін на його вчинення характеризується через вільність сторін у її виборі, визначеність і співмірність. Вимога правомірності форми правочину означає, що обрана сторонами форма має відповідати тій, що встановлена законом (ч. 4 ст. 203 ЦК).

Зміст правочину – це перш за все сукупність певних його положень (пунктів), до змісту яких не можуть бути віднесені імена учасників правочину. До змісту не відносяться і реквізити форми правочину – підписи учасників, печатки, посвідчувальні написи тощо.

Зміст і форма – відносно самостійні елементи, що характеризують правочин як юридичне поняття й логічну конструкцію. З цього випливає, що вимоги, які ставляться до змісту правочину, не можуть ставитись до форми, і навпаки. Так само, підстави недійсності правочину через вади змісту не можуть поширюватись і на вади форми.

Розділ 2. «Вимоги до змісту правочину як умови його дійсності» складається з 2-х підрозділів, у яких детально аналізуються загальні і спеціальні вимоги до змісту правочину.

У підрозділі 2.1. «Загальні вимоги до змісту правочину» вказані вимоги аналізуються в контексті переліку загальних вимог до дійсності правочину, закріпленого законодавцем у ч. 1 ст. 203 ЦК України.

Загальні вимоги до змісту правочину передбачають: (а) право особи на вільне визначення змісту правочину, вільне формування його умов з урахуванням положень ст. 6 ЦК України стосовно можливості відступити від актів цивільного законодавства; (б) відповідність змісту правочину актам цивільного законодавства й моральним засадам суспільства; (в) визначеність, логічну завершеність та повноту змісту правочину.

Основною вимогою до змісту правочину є законність. Під цим зазвичай розуміється, що ним не можуть порушуватися вимоги ЦК, а також інші акти цивільного законодавства. Однак такі вимоги до змісту правочину висуваються актами різної галузевої належності – сімейним, господарським, земельним та деякими іншими галузями права, що регулюють цивільні за своєю суттю майнові відносини. Причому доволі часто окремі закони й кодекси містять такі вимоги до змісту правочину, які значно перевищують ті, що містяться в ЦК. Виникає необхідність у визначенні й врегулюванні в договорі тих умов, що зазначені як істотні в законодавстві, яке не можна віднести до цивільного. Значущість же відповідних положень полягає в тому, що без досягнення домовленості щодо цих умов договір не може вважатись укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК). До цього слід ставитися наступним чином: ЦК встановлює лише мінімум істотних умов договору, дозволяючи сторонам визначати їх у змісті правочину. У будь-якому разі до цих умов належить предмет договору, без чого не можна вважати, що сторони визначилися зі змістом дій, здійснюваних ними.

Ступінь вимогливості законодавця до змісту правочину може бути різною – аж до імперативних приписів включати до нього ті чи інші положення, (наприклад, у типових чи зразкових договорах, існування яких передбачається низкою законодавчих актів).

Під вимогами законодавства до змісту правочину слід розуміти сукупність мінімальних вимог та умов, яким мусить відповідати правочин, щоб породити правові наслідки, передбачені сторонами при його вчиненні. Цими вимогами охоплюються істотні умови договору, зокрема, чітка визначеність його предмета й реальність виконання. Натомість далеко не завжди такими умовами договору є ціна або строк. У певних випадках ціну в договорі вказати неможливо, інакше це суперечило б сутності договору, наприклад, при укладенні ф'ючерсного контракту. Позначення в ч.4 ст.180 ГК строку дії договору як істотну умову не враховує того, що такий строк сторони можуть принципово не вказувати, пов’язавши його моментом пред'явлення вимоги однієї з них про виконання обов'язку іншою стороною і тим самим з припиненням договору.

Вимоги до такого правочину, як договір, стосуються також (а) його змісту, який має представляти майновий або інший інтерес для сторін, бо інакше можна ставити питання про його фіктивність (ст.234 ЦК) і (б) наявності в особи права розпоряджання річчю (якщо предметом договору є річ, що підлягає передачі у власність або в користування), оскільки за загальним правилом відчужувачем може бути лише власник.

Існують також індивідуальні істотні умови, важливі для сторони, яка їх висуває. При цьому друга сторона, отримавши оферту, в якій містяться такі умови, повинна їх розглянути і прийняти рішення про їх прийнятність для себе. Процес узгодження змісту договору може тривати або припинитися, тобто договір в останньому випадку не укладається або сторони можуть передати переддоговірний спір на розгляд суду. Це властиве для правочинів, які сторони укладають через механізм державного замовлення, закупівель за державні кошти або якщо однією зі сторін є природний монополіст.

Законодавець не встановлює загальних вимог до визначення змісту одностороннього правочину. Навіть щодо такого поширеного одностороннього правочину, як заповіт, у ЦК України формулюються вимоги до його змісту лише фрагментарно, крізь призму прав заповідача на призначення спадкоємців (ст. 1235), визначення обсягу спадщини (ст. 1236), заповідальний відказ (ст. 1237) тощо.

У підрозділі 2.2. «Спеціальні вимоги до змісту правочину» вказується, що крім загальних вимог до змісту правочину, законодавець висуває і спеціальні, що містяться в гл. 52 ЦК, а також у главах, присвячених окремим видам договорів, недоговірним зобов’язанням, спадковим відносинам, а також в інших законах. Спостерігається тенденція до розширення таких вимог, аби правочин відповідав інтересам держави й суспільства.

Спеціальні вимоги до змісту договору можуть стосуватися, зокрема: строку договору; зміни умов договору в майбутньому; суб’єктного складу; виконання; оплати за договором; видових особливостей договорів.

Чимало норм, що регулюють окремі договори, містять правила про так звані «постдоговірні» відносини. Прикладами можуть служити: (1) реалізація підрядником права продати предмет договору побутового підряду в разі нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи або іншого ухилення від її прийняття; (2) продовження зберігачем зберігати річ після спливу строку договору зберігання; (3) виконання доручення повіреним після припинення дії договору (якщо довіритель відмовився від останнього, але повіреному ще про це невідомо) та ін..

Особливості змісту договорів обумовлюються їх специфікою, наприклад, це стосується попередніх, публічних договорів, а також тих, що які укладаються на біржах, аукціонах, за результатами конкурсів.

Розділ 3. „Вимоги до оформлення правочину”, який складається з 2-х підрозділів, присвячено аналізу різних вимог, що висуваються не тільки до форми, а й до інших аспектів оформлення правочину.

У підрозділі 3.1. «Поняття форми правочину та вимоги до письмової форми правочину», спираючись на твердження, що під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація, зазначається, що в ЦК відбувається змішування форми договору й порядку його укладення. Цьому сприяє й не зовсім вдале формулювання ч.1 ст. 207 ЦК та деяких інших статей, де йдеться не тільки спосіб письмової фіксації волі, а й про порядок дій сторін, спрямований на таку фіксацію. Так, якщо законодавець визначає, що сторони додержуються письмової форми правочину, якщо вони обмінялися листами, телеграмами, і це свідчить не лише і не стільки про форму, а скоріше про порядок його укладення. У ч.3 ст.937 ЦК («Форма договору зберігання») передбачається, що на підтвердження прийняття речі на зберігання може бути видано номерний жетон, який не може вважатися формою договору (правочину). Видача жетона є дією на підтвердження укладення договору, тобто відноситься до способу укладення, а не до форми правочину.

Аналізуючи письмову форму правочину, авторка розглядає такі питання, як-то: (а) випадки, в яких вимагається така форма правочину; (б) вимоги до його підписання і скріплення печаткою; (в) його нотаріальне посвідчення. Вказується на відсутність єдиного критерію, яким керувався законодавець при встановленні обов’язковості письмової форми того чи іншого правочину й необхідність його доопрацювання з урахуванням таких обставин, як строк договору, його сума тощо.

Правочин, який вимагає письмової форми, але який вчинено, так би мовити, «напівусно» (шляхом здійснення конклюдентних дій як реакції на письмову пропозицію укласти договір), не є недійсним. Сторони можуть довести ті дії, які вони виконували. Якщо ж він є дійсним, то значить і укладеним, про що свідчить ч.2 ст.642 ЦК. Адже ж ці дії доводять згоду другої сторони на пропозицію укласти договір і прирівнюються до відповіді в письмовій формі.

Письмовою формою правочину вважаються також є електронні документи й сурогати, як змінники або еквіваленти такої його форми. Це стосується прирівняння видачі розписки, квитанції, страхового полісу тощо однією з сторін договору додержанню вимог до письмової форми правочину. У такому випадку змішування понять форми договору, договору як документа з іншими документами, що становлять односторонні правочини (наприклад, на стадії виконання договору) або ж взагалі такими не є.

У підрозділі 3.2. «Спеціальні вимоги до оформлення правочину – нотаріального посвідчення та державної реєстрації вказується, що поруч із загальними вимогами до форми правочину законодавець висуває і спеціальні, що стосуються певних аспектів при його оформленні, насамперед документів, що видаються однією з сторін правочину. Вимоги до таких документів досить різноманітні – вони можуть бути як формальними, так і неформальними, стандартизованими та нестандартними, тобто такими, що мають довільну форму; на бланках чи ні; такими, що регулюються поряд із цивільним також бухгалтерським або законодавством іншої галузевої належності, а також без цього.

При укладенні договору за допомогою технічних засобів зв'язку відбувається підміна понять документа і його виду. Електронна форма не свідчить про відмову в цьому випадку від поняття документа. Договір, що укладається в такій формі, зберігає сутність документа, маючи відмінний від паперового вид.

Спеціальні вимоги до нотаріальної форми вимагають дотримання певної нотаріальної процедури, що передбачає перевірку нотаріусом особи, яка звертається до нього, і дотримання вимог до документів, у яких втілюється правочин і в цілому до нотаріальної документації. Висуваються спеціальні вимоги й до державної реєстрації правочину.

Наслідками недодержання письмової форми правочину є за загальним правилом неможливість вважати його недійсним. Спеціальні ж наслідки наступні: (1) недійсність правочину у випадках, установлених законом (прикладом може слугувати ч.2 ст.981 ЦК, за якою у разі недодержання письмової форми договору страхування такий договір є нікчемним); (2) можливість доведення факту вчинення правочину різними письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису тощо, крім свідчення свідків; у певних випадках допускається також свідчення свідків (ч.2 ст.937 ЦК, ч.1 ст.866 ЦК). Це зумовлює необхідність заміни імперативної норми другого речення абз.2 ч.1 ст.218 ЦК на диспозитивну шляхом наступної його її редакції: «Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків, якщо інше не передбачено цим Кодексом».

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і представлено вирішення наукового завдання, що полягало у з’ясуванні теоретичних аспектів і практичної реалізації положень ЦК та інших законів України щодо змісту і форми правочинів, їх ефективного застосування з наданням науково обґрунтованих пропозицій стосовно вдосконалення законодавства України та практики його застосування. Серед зроблених висновків найважливими слід визнати нижченаведені.

1. Хоча законодавець і моделює правочин як дію (ч. 1 ст. 202 ЦК), в більшості випадків останній становить собою не одиничну дію, а юридичний склад, що містить одиничне волевиявлення або ж декілька пов’язаних за змістом волевиявлень, спрямованих на досягнення певного правового результату.

2. У теорії й практиці правового регулювання спостерігається тенденція розширення обсягу поняття правочину, завдяки чому його розуміння виходить за межі суто цивільно-правових відносин. Можна допустити існування правочинів у сімейному, трудовому, екологічному, процесуальному праві, однак вони далеко не завжди є цивільно-правовими.

3. Вжиттям терміна «недійсність» не тільки щодо правочинів, а й до правовідносин, суб’єктивних прав і документів, що їх уособлюють або підтверджують їх існування (здійснення, виконання), законодавець фактично позбавив це поняття ознак універсального критерію, за яким можна було б відмежувати правочини від інших подібних категорій. Правила про недійсність правочину, включаючи дію презумпції його правомірності (ст. 204 ЦК), підстави й правові наслідки недійсності (ст. 216 ЦК) не можуть бути поширені на випадки недійсності інших актів (наприклад, недійсність документів), якщо це прямо не передбачено в законі або не випливає з його змісту.

4. Правочини в цивільному праві, так би мовити, в «чистому вигляді» належить відмежовувати від інших суміжних конструкцій. Так, правочини, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, а також на реалізацію цивільної правосуб’єктності (ординарні правочини), необхідно розмежовувати з угодами про захист прав (про форму, спосіб, засоби захисту), з процесуальними угодами та приватноправними угодами в публічному праві.

5. За загальним правилом наслідками вчинення правочину є виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків. Однак цим правочин як юридичне явище не вичерпується, оскільки його наслідками можуть бути юридичні стани, їх виникнення або припинення, набуття або припинення секундарних прав, організаційні наслідки та ін.

Слід виокремити також наслідки вчинення правочину, що лежать за межами виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків. Виходячи з цього, правочин здатен породжувати також фіскальні (податкові), повідомлювальні, реєстраційні й облікові наслідки, зумовлені нормами законодавства різної галузевої належності.

6. Зміст і форма є відносно самостійними елементами, що характеризують правочин як юридичне поняття й логічну конструкцію. Вимоги, що ставляться до змісту правочину, не можуть ставитися до форми, і навпаки. Підстави недійсності правочину через вади його змісту не можуть поширюватись і на вади його форми.

7. Чинність і дійсність є взаємопов’язаними поняттями, які в розумінні ст. 203 ЦК мають однакове смислове навантаження й несуть ідентичні правові наслідки. Отже, нечинність правочину за підставами, наслідками та іншими ознаками прирівнюється до його недійсності.

8. Для вчинення правочину поряд з волевиявленням мають значення й інші дії. Зокрема, договір про передачу рухомої речі у власність складається з угоди відчужувача і набувача про перехід права власності й передачі речі останньому. Дії, що супроводжують вчинення правочину, відрізняються від волевиявлення, а тому не можуть бути за своєю природою правочинами, хоча можуть бути юридичними вчинками й полягати у діях осіб, які сприяють формуванню завершеності правочину. До них слід віднести дії нотаріуса (принаймні, до посвідчення ним правочину), осіб (рукоприкладників), які підписують правочин за одну зі сторін (ч. 4 ст. 207 ЦК), свідків, органів, які надають дозвіл на вчинення правочину відповідно до вимог закону (наприклад, органи опіки та піклування – ст. 32, 71 ЦК) та ін.

9. Загальними вимогами до форми правочину є вільність сторін у її виборі, за винятком випадків, коли законодавець з урахуванням тієї чи іншої ситуації сам передбачає певну його форму, її визначеність і співмірність. Вільний вибір форми правочину має певні межі, зокрема, створити на власний розсуд якусь іншу форму або «синтезувати» її з передбачених у ЦК форм сторони не вправі. У зв’язку з цим правила ч. 3 ст. 6 ЦК на випадки вибору форми правочину не поширюються.

10. Загальні вимоги до змісту правочину передбачають: право особи на вільне визначення змісту правочину, вільне формування його умов, з огляду на положення ст. 6 ЦК стосовно можливості відступити від актів цивільного законодавства; відповідність змісту правочину актам цивільного законодавства, інтересам держави й моральним засадам суспільства; визначеність, логічну завершеність і повноту змісту правочину.

11. Під вимогами законодавства до змісту правочину слід розуміти сукупність мінімальних вимог та умов, яким він має відповідати, щоб породити правові наслідки, передбачені сторонами при його вчиненні. Цими вимогами охоплюються істотні умови договору, зокрема, визначеність його предмету, реальність виконання.

12. Під законністю змісту правочину належить розуміти 2 вимоги законодавства – негативні і позитивні. Зміст правочину визначається не лише заборонами, а й іншими вимогами, яких необхідно дотримуватись.

13. Форму правочину треба відрізняти від порядку його укладення. Обмін листами, телеграмами, повідомленнями є способом укладення правочину, хоча за ст. 207 ЦК цей процес визнається елементами форми правочину.

14. При вирішенні питання співвідношення ч.1 ст.207, ч.2 ст.205, ч.1 ст.638 та ч.2 ст.642 ЦК, потрібно виходити з того, що законодавець не встановлював спеціального правила в ч.2 ст.642 ЦК, і дія останнього поширюється лише на випадки, якщо законом не вимагається письмової форми правочину, як про це прямо й зазначено в ч.2 ст.205 ЦК.

15. Пропонується внести зміни до окремих норм ЦК, зокрема, ст.51, ч.1 ст.218, ч.1 ст.237 ЦК, ч.1 ст. 639, ч.2 ст.642 ЦК і доповнення до ст. 334 ЦК, ст. 78 Закону України «Про нотаріат».

Список праць,

опублікованих за темою дисертації

Бобко Т.В. Застосування категорії «форма» при визнанні правочинів невчиненими або недійсними // Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2007. – Вип. 85. – С. 23-28.

Бобко Т.В. Письмова форма правочинів: проблеми законодавчого регулювання // Право України. – 2007. – № 11. – С. 110-114.

Бобко Т.В. Поняття і наслідки правочину: проблеми теорії та практики // Бюл. М-ва юстиції України. – 2010. – № 12. – С. 56-62.

4. Бобко Т.В. Теоретико-практичні аспекти співвідношення понять форми та змісту правочинів // Правова культура і громадянське суспільство в Україні: стан і перспективи розвитку / Матеріали міжнар. наук. конф., м.Харків, 12 жовтня 2007 р. – Харків: Право, 2007. С. 202-204.

5. Бобко Т.В. Взаємний вплив категорій «форма» та «зміст» правочину // Проблеми цивільного права та процесу (пам’яті проф. О.А. Пушкіна): матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Харків, 26 травня 2007 року. – Х.: ХНУВС, 2007. – С. 354-356.

Бобко Т.В. Деякі проблеми визначення форми правочину та наслідків її недодержання // Проблеми цивільного права та процесу: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті професора О.А. Пушкіна (23 травня 2009 р.). – Х.: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2009. – С. 268-269.

АНОТАЦІЇ

Бобко Т.В. Зміст і форма правочину в цивільному праві. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 — цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. —

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Харків, 2011.

Дисертація містить комплексне дослідження змісту і форми правочину в цивільному праві. Здійснено теоретичний аналіз поняття «правочину», його становлення в цивільному законодавстві України. Досліджені наслідки вчинення правочину із зазначенням в якості таких податкових, реєстраційних, повідомлювальних та облікових.

Розкрито вимоги, що висуваються законодавством до змісту і форми правочину, зокрема, до його письмової форми, нотаріального посвідчення. Наводяться вимоги до державної реєстрації правочинів.

Обґрунтовується, що зміст і форма правочину є відносно самостійними елементами, що характеризують правочин як юридичне поняття й логічну конструкцію. Вимоги, які ставляться до змісту правочину, не можуть ставитись до форми і навпаки. Так само, підстави недійсності правочину через вади змісту не можуть поширюватись і на вади форми.

Форму правочину слід відрізняти від порядку її укладення. Наприклад, обмін листами, телеграмами, повідомленнями є способами укладення правочину, хоча ЦК називає цей процес елементами його форми.

Проаналізовані вимоги до форми правочину – письмової і нотаріальної, до процедури його нотаріального посвідчення й державної реєстрації.

Ключові слова: правочин, зміст правочину, форма правочину, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація правочину.

Бобко Т.В. Содержание и форма сделки в гражданском праве. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 — гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. — Национальный университет «Юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого». Харьков, 2011.

Диссертация является комплексным исследованием содержания и формы сделки в гражданском праве. В работе осуществлен теоретический анализ понятия сделки и её последствий, которые могут быть как гражданско-правовыми, так и иными — налоговыми, регистрационными, учетными и уведомительными, установленными нормами права различной отраслевой принадлежности.

Аргументируется, что содержание и форма сделки являются базовыми понятиями, связанными с философскими категориями содержания и формы. Содержание — это элементы, из которых состоит предмет, форма — организация, структура последнего.

Обосновывается, что содержание и форма — относительно самостоятельные элементы, характеризующие сделку как юридическое понятие и логическую конструкцию. Требования, предъявляемые к содержанию, не могут предъявляться к форме, и наоборот. Основания недействительности сделки вследствие дефектов её содержания не могут распространяться и на дефекты формы.

Общие требования к форме сделки предполагают свободу сторон в ее выборе, за исключением случаев, когда законодатель сам определяет требуемую форму сделки в отношении той или иной ситуации; определенность и соразмерность её формы. Такая свобода характеризуется наличием определенных ограничений, в частности, создать на свое усмотрение новую форму или «синтезировать» ее из существующих в ГК форм стороны не вправе. В связи с этим делается вывод, что правила ч.3 ст. 6 ГК на выбор формы сделки не распространяются.

Определенность формы предполагает, что избрание сторонами той или иной формы сделки должно быть понятным для третьих лиц, однозначно восприниматься ими. Соразмерность формы означает, что для одной сделки должна быть избрана одна форма, что не исключает изложения текста сделки в нескольких документах.

Требования к содержанию сделки представляют собой совокупность минимальных условий, которым она должна соответствовать с тем, чтобы могла породить правовые последствия, предусмотренные сторонами при ее совершении. Этими требованиями охватываются существенные условия договора, в частности, четкое определение его предмета и из начальной реальности исполнения.

Форму сделки следует отличать от порядка ее заключения. К примеру, обмен письмами, телеграммами, сообщениями представляют собой способы заключения сделки, хотя ГК называет этот процесс элементами ее формы.

Проанализированы требования к форме сделки – письменной и нотариальной, к процедуре ее нотариального удостоверения и государственной регистрации. Доказывается, что государственная регистрация не является элементом формы сделки, в частности, нотариального удостоверения. Сформулированы авторские предложения и рекомендации по усовершенствованию законодательства, регламентирующего требования к содержанию и форме сделки.

Ключевые слова: сделка, содержание сделки, форма сделки, нотариальное удостоверение, государственная регистрация сделки.

Bobko T.V. Contents and meaning of a transaction in the civil law. – Manuscript.

Dissertation for Candidate of Legal Sciences Degree, speciality 12.00.03 – civil law and civil procedure; family law; international private law. – National University “Yaroslav the Wise Law Academy of Ukraine”. – Kharkiv, 2011.

The dissertation contains complex research of contents and form of a transaction in the civil law. Theoretical analysis of a concept “transaction” is made, its development in the civil legislation of Ukraine. The consequences of making a transaction with indication as such taxation, registration, information, and accounting are researched.

The legislation requirements to contents and form of a transaction are disclosed, including written form, notarial verification of transactions. State registration requirements of transactions are given.

It is grounded that contents and form of a transaction are relatively independent elements, which characterize a transaction as a legal concept and a logical construction. The requirements to transaction contents cannot be made to its form and vice versa. In a similar manner, the grounds for invalidity of a transaction due to contents drawbacks cannot be extended on form drawbacks.

A transaction form should be differentiated from the order of its conclusion. E.g., letters exchange, telegrams, notices are the forms of a transaction conclusion, though CC calls this process the elements of its form.

The requirements to a form of a transaction – written and notarial, and to procedure of its notarial verification and state registration are analysed.

Key words: transaction, contents of a transaction, form of a transaction, notarial verification, state registration of a transaction.

Відповідальний за випуск

к.ю.н., доцент Печений О.П.

Підписано до друку 08.04.2011 р. Формат 60х90/16

Папір офсетний. Віддруковано на ризографі.

Ум. друк. арк. 0,7. Обл.-вид. арк. 0,9. Тираж 100. Зам. № 4233

       

Друкарня

Національного університету

«Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

61024, Харків, вул. Пушкінська, 77


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

33712. Методика расследования фальшивомонетничества 12.75 KB
  Обстоятельства подлежащие установлению: имел ли факт сбыта или изготовления поддельных денег и ценных бумаг; каковы номинал количество степень сходства; время и место подделки; способ изготовления; причиненный ущерб; кем совершено преступление; условия способствовавшие совершению преступления. На первоначальном этапе расследования в данной ситуации проводятся: допрос задержанного об обстоятельствах появления у него фальшивок и их реализации осмотр поддельных денег осмотр места происшествия допросы свидетелей если они есть назначение...
33713. Незаконное изготовление, приобретение, хранение, перевозка, пересылка либо сбыт наркотических средств или психотропных веществ 12.32 KB
  При проведении обыска нужно внимательно обследовать все подсобные помещения особенно те места где были обнаружены следы преступления. В литературе все следы незаконного оборота наркотических веществ подразделяют на три группы: а следы изготовления наркотиков; б следы транспортировки и хранения; в следы потребления наркотиков. К следам хранения и транспортировки относятся различная упаковка специальные контейнеры следы наркотических веществ в швах одежды и в карманах. И наконец к следам потребления наркотиков относятся следы инъекций...
33714. Криминалистическая характеристика поджогов 11.57 KB
  ; б создания обстановки облегчающей совершение другого преступления например в целях привлечения внимания работников милиции к специально организованному пожару и совершения в это время кражи на оставшемся без охраны объекте; в мести на почве обиды ссоры ущемления прав и т. Поджоги совершаются: с помощью специально приготовленных горючих мате риалов; с помощью специально изготовленных технических приспособлений или специально созданных условий рассчитанных на немедленное или в заданное время воспламенение от внешнего источника...
33715. Признаки объекта, подвергшегося поджогу 15.63 KB
  : время начала и окончания пожара его масштабы интенсивность горения направление распространения огня; обстановка в которой проходил пожар; что горело внутри помещения какие материалы вещества находившиеся здесь способствовали распространению пожара; сколько людей и кто именно находился в помещении к моменту начала и в ходе пожара кого и каким образом удалось спасти; характер вид и размер материального ущерба иного вреда причиненного пожаром другими сопровождавшими его или обусловленными им процессами явлениями; в каком...
33716. Особенности расследования дорожно-транспортных преступлений в ситуации, когда водитель скрылся с места происшествия (на автомобиле или без него) 15.09 KB
  Особенности расследования дорожнотранспортных преступлений в ситуации когда водитель скрылся с места происшествия на автомобиле или без него. В начале расследования возникают две типичные ситуации: а водитель известен он и транспортное средство находятся на месте происшествия: водитель скрылся вместе с автомашиной или без нее но личность его установлена; б водитель неизвестен он скрылся с места происшествия вместе с авто машиной или оставил угнанную автомашину. Программа действий следователя состоит в незамедлительном осмотре места...
33717. Криминалистическая характеристика преступлений, совершаемых несовершеннолетними 14.86 KB
  К первому могут быть отнесены лица впервые совершившие преступления; их предшествующее поведение и нравственный облик достаточно положительны. Мотив и цель преступления формируется у них специально под влиянием ситуации в результате воздействия взрослого лица или более испорченного сверстника. Многие преступления совершаются ими спонтанно: участие в драках хулиганство ограбление пьяных и т. Отсутствие предварительной подготовки в свою очередь влияет на выбор несовершеннолетними орудий совершения преступления которыми зачастую...
33718. Методика расследования преступлений, совершенных с участием несовершеннолетних лиц 14.71 KB
  При расследовании таких преступлений необходимо установить следующие обстоятельства: возраст несовершеннолетнего число месяц и год рождения; условия жизни и воспитания несовершеннолетнего; уровень психического развития и иные особенности его личности; влияние на несовершеннолетнего старших по возрасту лиц. с целью получения информации о личности несовершеннолетнего об условиях его жизни учебы о ближайшем окружении и его поведении. Первоначальные следственные действия: а осмотр места происшествия в ходе которого может быть получена...
33719. КРИМИНАЛИСТИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕСТУПЛЕНИЙ, СОВЕРШЕННЫХ ОРГАНИЗОВАННЫМИ ПРЕСТУПНЫМИ ГРУППАМИ 12.41 KB
  Признаками преступной группы являются: 1 наличие в организованной преступной группе строгой иерархии во главе с лидером; 2 наличие постоянного состава группы; 3 существование специальных методов формирования организованной преступной группы и привлечения в нее новых членов; 4 дисциплина наличие в организованной преступной группе системы поощрений и наказаний; 5 распределение ролей между участниками преступной группы; 6 распределение дохода в зависимости от иерархии; 7 наличие противоречий внутри преступной группы противоречия...
33720. ПОНЯТИЕ И ВИДЫ КРИМИНАЛИСТИЧЕСКИХ ВЕРСИЙ 30.5 KB
  Различают следующие виды версий: 1по субъекту выдвижения: аследственные – возникают в процессе дознания и следствия; б оперативноразыскные – возникают в процессе оперативноразыскных мероприятий; в судебные – возникают в процессе судебного разбирательства; г экспертные – возникают в ходе экспертного исследования; 2 по объему: а общие – предположения охватывающие устанавливаемый объект в целом; б частные – объясняют его отдельные элементы обстоятельства; 3 по степени определенности: а типовые – наиболее характерны для данной...