7213

Правовий режим майна субєктів господарювання

Конспект

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

План 1. Майно у сфері господарювання. 2. Поняття і види правового режиму майна у сфері господарювання. 3. Право державної власності та правові форми її реалізації. 4. Право комунальної власності та правові форми її реалізації. 5. Право колективної в...

Украинкский

2013-01-18

491 KB

22 чел.

План

1. Майно у сфері господарювання.

2. Поняття і види правового режиму майна у сфері господарювання.

3. Право державної власності та правові форми її реалізації.

4. Право комунальної власності та правові форми її реалізації.

5. Право колективної власності та правові форми її реалізації.

6. Право приватної власності та правові форми її реалізації.

1. Майно у сфері господарювання

Господарська діяльність здійснюється з використанням не тільки організаційних і управлінських зусиль суб’єктів, але й із використанням майна.

Майно – сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів (ч. 1 ст. 139 ГК).

Залежно від економічної форми майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів:

- основні фонди виробничого й невиробничого призначення – будинки, споруди, машини й устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар та інше майно тривалого використання, віднесене законодавством до основних фондів. До основних фондів входить нерухоме майно – земля й розташовані на ній об’єкти, переміщення яких є неможливим без знецінення і зміни їх призначення (різновид нерухомого майна – природні ресурси, підприємство, іпотека як застава майна); рухоме майно – речі, які вільно переміщаються в просторі;

- оборотні засоби – сировина, паливо, матеріали, малоцінні та швидкозношувані предмети, інше майно виробничого й невиробничого призначення, що віднесене законодавством до оборотних засобів;

- кошти в складі майна суб’єктів господарювання – гроші в національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства;

- товари в складі майна суб’єктів господарювання – вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Особливий вид майна суб’єктів господарювання – цінні папери.

У сукупності майнові цінності, зазначені в ст. 139 ГК України, становлять цілісний майновий комплекс, що складається з речей (як об’єкта цивільних прав), майнових і немайнових прав, пов’язаних з майновими (ч. 3 ст. 66 ГК України). Інакше кажучи, цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання – це сукупність матеріальних і  нематеріальних цінностей, які забезпечують здійснення господарської діяльності відповідно до цілей господарювання.

Підстави виникнення майнових прав і обов’язків суб’єктів господарювання (ст. 144 ГК України):

1) з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

2) з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

3) унаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

4) у наслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) унаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

6) з інших обставин, з якими закон пов’язує виникнення майнових прав та обов’язків суб’єктів господарювання.

2. Поняття й види

правового режиму майна

у сфері господарювання

Правовий режим майна суб’єктів господарювання – це система правовідносин, об’єктом яких є цілісний майновий комплекс суб’єкта господарювання або його складова частина, а предметом – права та обов’язки учасників господарювання, пов’язані з володінням і використанням цілісного майнового комплексу в господарській діяльності.

Майно за підприємством може бути закріплено на одному з трьох правових титулів: на праві власності, праві господарського відання і праві оперативного управління.

ГК України визначає право власності як основне право у сфері господарювання, яке дозволяє суб’єкту господарювання на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном (ст. 134).

Зміст права власності охоплює три групи повноважень власника: право володіння, розпорядження й використання. Власник може відчужувати свою правомочність на володіння й використання, коли здає майно в оренду, але право розпорядження в цьому випадку залишається у власника, тому що він може розпоряджатися своїм майном на власний розсуд і займатися підприємницькою діяльністю згідно з господарським законодавством.

Право власності в Україні охороняється Конституцією України та Законом України "Про власність" вiд 07.02.1991 р. У ст. 2 цього закону вказується, що право власності – це вреґульовані законом суспільні відносини щодо володіння, використання і розпорядження майном, де держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Кожен громадянин України має право володіти, користуватися та розпоряджатися майном особисто або разом з іншими особами.

Власник самостійно вирішує подальшу долю майна, що належить йому: має право передати майно іншим суб’єктам для використовування на праві господарського відання або оперативного управління, передбаченого ГК (ст. 134 ГК).

Право господарського відання (ст. 136 ГК) – це речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням права розпоряджатися за згодою власника.

Право оперативного управління (ст. 137 ГК) – це речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), для здійснення некомерційної господарської діяльності.

Правовий режим оперативного управління притаманний, крім казенних, і комунальним підприємствам, а також неприбутковим юридичним особам. Відповідно до цивільного законодавства України специфікою функціонування неприбуткових юридичних осіб є те, що вони не здійснюють виробничої діяльності та функціонують за рахунок фінансування з державного бюджету. До них відносяться державні установи у сфері культури, охорони здоров’я, освіти й адміністративного управління.

Майно неприбуткових юридичних осіб відповідно до ст. 41 ГК України складається з основних засобів і матеріалів, що належать їм на праві оперативного управління.

Правовий режим майна неприбуткових юридичних осіб визначається:

  1.   Законом України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 р.
  2.  Інструкцією з обліку основних засобів бюджетних установ, затвердженою наказом Головного управління Державного казначейства, Міністерства економіки та Державного комітету статистики України № 124/136/7 від 12.12.1997 р.
  3.  Типовою інструкцією "Про порядок списання матеріальних цінностей з балансу бюджетних установ", затвердженою наказом Держказначейства України № 142/181 від 10.08.2001 р.

Бюджетні установи витрачають кошти на придбання майна відповідно до бюджетних кошторисів, яки визначають загальний обсяг, цільове надходження, використання й поквартальний розподіл коштів установ. Він затверджується не пізніше як через місяць після затвердження бюджету, з якого проводиться фінансування неприбуткових юридичних осіб. У процесі виконання таких кошторисів керівники установ мають право перерозподіляти кошти в межах установленої суми.

Якщо неприбуткові юридичні особи надають певні платниі послуги громадянам, то отриманими коштами вони розпоряджаються самостійно, в основному спрямовуючи їх на поповнення основних засобів.

3. Право державної власності

та правові форми її реалізації

Право державної власності – це юридично визначена й забезпечена можливість суб’єктів цього права використовувати засоби виробництва, що належать їм, на користь народу України.

Особливості права державної власності:

1. Функції власника здійснюють найвищі органи державної влади: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України.

2. Реалізація права державної власності відбувається через визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового реґулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління цими частинами.

3. Суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук (ст. 4 Закону України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 р.).

4. Об’єктами права є державне майно. Об’єктами управління державної власності є:

- майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;

- майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі – державні підприємства), установам та організаціям;

- майно, яке передане державним господарським об’єднанням;

- корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій;

- державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами;

- державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;

- державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не ввійшло до їхніх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;

- державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук;

- безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду (ст. 3 Закону України "Про управління об’єктами державної власності" від 21.09.2006 р.).

5. Реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств і організацій.

Правові форми реалізації права державної власності – це різні за призначенням і способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов’язані з використанням державного майна.

Форми реалізації державної власності:

1. Загальне управління здійснюється найвищими органами державної влади.

2. Господарське управління здійснюється господарськими міністерствами й відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об’єднаннями через такі повноваження:

а) створення, реорганізація і ліквідація державних підприємств і організацій, визначення мети й предмета їх діяльності (затвердження статутів і положень);

б) здійснення контролю за ефективністю використання ними державного майна;

в) установлення для цих підприємств економічних лімітів і нормативів;

г) розміщення державних замовлень і т. ін.

3. Корпоративні права: створення державних акціонерних товариств і участь у господарських організаціях корпоративного типу разом з іншими особами.

4. Господарське відання: володіння, користування та розпорядження майном з дотриманням вимог закону і статуту підприємства.

5. Оперативне управління: цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом і вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого відноситься підприємство.

6. Оренда державного майна здійснюється на підставі договорів оренди.

4. Право комунальної власності

та правові форми її реалізації

Право комунальної власності – юридично визначена й забезпечена можливість територіальної громади використовувати належне їй майно на свій розсуд і в своїх інтересах.

Право комунальної власності виділилося з права державної власності. Підставою придбання права комунальної власності є безкоштовна передача державою майна територіальним товариствам.

Передача підприємств здійснюється разом зі всіма активами й пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності і та. ін., а щодо об’єктів незавершеного будівництва – разом із проектно-кошторисною документацією.

Реалізація територіальною громадою функцій власника здійснюється відповідним органом місцевого самоврядування через такі повноваження:

• розроблення та затвердження програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету й звіту про його виконання, місцевих програм приватизації, переліку об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, порядку й умов приватизації комунальної власності;

• ухвалення рішень про створення, ліквідацію і реорганізацію підприємств, установ і організацій комунальної власності; про відчуження майна, у тому числі виробничо-господарського призначення;

• розгляд проектів планів підприємств і організацій, які діють на базі комунальної власності відповідного територіального утворення, контроль за їх виконанням;

• установлення порядку і здійснення контролю за використанням прибутку підприємств, установ і організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;

• внесення пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів та інших об’єктів, що належать до державної та інших форм власності;

• передача виконавчому комітету відповідної ради повноважень щодо управління майном, визначення меж цих повноважень і умов їх здійснення.

Форми реалізації комунальної власності:

• Господарське відання комунальним майном здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отримання прибутку.

• Оперативне управління комунальним майном здійснюється комунальними установами: закладами освіти, охорони здоров’я та комунальними некомерційними підприємствами, діяльність яких дотується з місцевого бюджету.

• Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону "Про оренду державного і комунального майна" від 10.04.1992 р. в редакції Закону № 98/95-ВР від 14.03.1995 р. і договорів оренди.

5. Право колективної власності

та правові форми її реалізації

Право колективної власності – це юридично визначене й забезпечене право організації – юридичної особи, створеної на базі об’єднання майна її членів (учасників), використовувати засоби виробництва, що належать їй, на власний розсуд і на користь її членів (учасників).

При праві колективної власності суб’єкт, який передав своє майно в таку власність, втрачає на цю річ право власності, одержуючи натомість зобов’язальні (корпоративні) права щодо нового власника – організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб’єкт, а саме:

а) право на отримання грошового або майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника в разі виходу зі складу її учасників (членів);

б) право участі в розподілі майна юридичної особи в разі її ліквідації;

в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб’єкта колективної власності;

г) право участі в управлінні справами юридичної особи.

Суб’єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.

Об’єктами права колективної власності можуть бути:

- установчий капітал, створений за рахунок внесків (пайових внесків) її учасників (членів);

- викуплене членами трудового колективу, іншими фізикними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;

- кредити банків, одержані суб’єктом права колективної власності;

- виготовлена продукція, одержані доходи й інше майно (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).

Не може бути об’єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, котрі є монополією держави (діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, виготовлення та реалізація зброї, вибухових речовин тощо).

Форми реалізації колективної власності:

1) право господарського відання здійснюють суб’єкти права колективної власності унітарного підприємства, що не є власником, який повинен діяти з метою отримання прибутку на принципах власної окупності;

2) право оперативного управління здійснюють суб’єкти права колективної власності, якщо їх діяльність фінансується засновником;

3) оренду здійснюють на основі права колективної власності, яка передається в користування іншим особам.

6. Право приватної власності

та правові форми її реалізації

Право приватної власності – це юридично визначене й забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати засоби виробництва, що належать їй, за власним бажанням у власних інтересах.

Суб’єкт права – фізична особа або приватне підприємство (створене нею).

Об’єкт права – майно виробничого призначення, на базі яких здійснюється діяльність.

Форми реалізації приватної власності:

1) право господарського відання здійснюють унітарні підприємства з наймом працівників, які повинні діяти з метою отримання прибутку на принципах власної окупності;

2) право оперативного управління здійснюють суб’єкти приватної власності – юридичні особи, якщо їх діяльність фінансується засновником;

3) оренду здійснюють на основі приватної власності, яка  передається в користування іншим особам.

Тези лекції 8

Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

План

1. Цілі та принципи правової охорони об’єктів інтелектуальної власності.

2. Загальні положення правового реґулювання відносин з використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності.

1. Цілі та принципи правової охорони

об'єктів інтелектуальної власності

Інтелектуальна власність – власність на результати інтелектуальної діяльності, творчої діяльності, засоби індивідуалізації, що входять у сукупність об’єктів авторського та винахідницького права.

Інтелектуальна власність означає творіння людського розуму: твори науки, літератури та мистецтва; відкриття; винаходи; корисні моделі; промислові зразки; раціоналізаторські пропозиції; знаки для товарів і послуг; результати науково-дослідних робіт; інші результати інтелектуальної праці, що використовуються в торгівлі.

Необхідно зауважити, що право інтелектуальної власності й право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. Перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 419 ЦК України).

Немайнові права не можуть бути припинені інакше ніж відповідно до закону, тимчасом як припинення майнових прав здійснюється на розсуд власника.

Інтелектуальна власність підрозділяється на дві категорії:

  •  авторське право, яке включає літературні та художні твори, такі як романи, поеми, фільми, музичні твори; твори вжиткового мистецтва, такі як малюнки, картини, фотографії та скульптури, а також архітектурні споруди. Суміжні права включають права артистів-виконавців на їх виконання, права виробників фонограм на їх записи та права мовних організацій на їх радіо- і телепередачі;
  •  промислова власність (патентне право), яка включає винаходи (патенти), товарні знаки, промислові зразки та географічні позначення джерел походження товарів.

Промислова власність – це виключні права на результати інтелектуальної діяльності, що використовуються у виробництві.

Термін "промислова власність" широко застосовується в законодавствах багатьох держав, а також у міжнародних конвенціях і угодах. Паризька конвенція з охорони промислової власності від 20 березня 1883 р. до об’єктів промислової власності, що охороняються, відносить: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, фірмове найменування, позначення походження товарів, а також методи припинення недобросовісної конкуренції. Крім того, до складу промислової власності варто віднести: раціоналізаторські пропозиції, селекційні досягнення в рослинництві й тваринництві, топографії інтеґральних мікросхем.

Правовідносини в цій галузі реґулюються цілою низкою законів і нормативних актів, міжнародними конвенціями й угодами:

  1.  "Про авторське право і суміжні права"  від 23.12.1993 р.
  2.  "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" від 15.12.1993 р.
  3.  "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р.; "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р.
  4.  "Про охорону прав на сорти рослин" від 15.12.1993 р.
  5.  "Про племінну справу у тваринництві" від 15.12.1993 р.
  6.  "Про науково-технічну інформацію" від 25.06.1993 р.
  7.  "Про захист інформації і автоматизовані системи" від 05.07.1994 р.
  8.  "Про мінімальні ставки винагород за використовування творів літератури і мистецтва" від 18.11.1994 р.
  9.  "Про державну реєстрацію прав авторів на твори науки, літератури і мистецтва" від 18.07.1995 р.
  10.  "Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем" від 05.11.1997 р.
  11.  "Про охорону прав на позначення  походження товарів" від 16.07.1999 р.
  12.  "Про розповсюдження екземплярів аудіовізуальних творів і фонограм" від 23.03.2000 р. та інші.

У межах авторського права зазначеними вище нормативно-правовими актами реґламентується також використання в господарській діяльності об’єктів суміжних прав, до яких, незалежно від призначення, змісту, оцінки, способу та форми вираження, відповідно до ст. 35 Закону "Про авторське право і суміжні права" та ст. 449 ЦК України належать такі об’єкти, як: виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, фонограми, відеограми та програми (передачі) організацій мовлення.

Суб’єктами авторського права відповідно до ст. 7 Закону України "Про авторське право і суміжні права" є: автори творів, тобто фізичні особи, які своєю творчою працею створили твір, та інші особи, які отримали права на використання твору на підставах, передбачених чинним законодавством України. Для суб’єктів господарювання такою підставою переважно є договір, відповідно до якого вони придбавають або отримують у користування той чи інший об’єкт авторського права. Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 429 ЦК України майнові права інтелектуальної власності можуть виникнути в суб’єкта господарювання й на підставі дії кількох умов, а саме наявності трудових відносин між ним та автором і відсутності домовленості між ними про те, що майнові права на створений під час виконання трудових обов’язків результат творчої діяльності будуть належати виключно творцеві тощо.

Суб’єктами інтелектуальної власності можуть прийняти різні варіанти рішень щодо правової охорони об’єктів інтелектуальної власності:

• зберігати конфіденційність інформації щодо норм законодавства про комерційну таємницю;

• зробити об’єкти інтелектуальної власності загальнодоступними без отримання патенту (шляхом демонстрації його на виставках, видання статті, монографії);

• одержати документи, що підтверджують право виключної власності на об’єкти інтелектуальної тпраці.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснюється на підставі законів України, згідно з якими автор або інша визначена законом особа одержує від держави виключні права на створений об’єкт інтелектуальної власності на визначений (у законі) період часу. Ці права підтверджуються охоронним документом, який видається власнику об’єкта інтелектуальної власності: патенту або свідоцтва. Водночас для об’єктів промислової власності та засобів індивідуалізації учасників господарських відносин реєстрація є необхідною умовою виникнення відповідних прав. Одержавши охоронний документ, власник одночасно одержує право на захист з боку держави. Це дає йому можливість розкрити зміст свого об’єкта інтелектуальної власності для всіх осіб, щоб вони дістали можливість використовувати його на законних підставах, тобто з дозволу автора, з обов’язковим відрахуванням йому винагороди за цей дозвіл. Саме тому охорона, яка надається інтелектуальній власності державою, сприяє збільшенню числа винаходів і раціоналізаторських пропозицій, розповсюдженню нових ідей, матеріалів, технологій, розвитку науково-дослідної діяльності, а зрештою – технічному та суспільному проґресу. Охорону прав на об’єкти інтелектуальної власності здійснює Державний департамент інтелектуальної власності України.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності є дієвим механізмом у плані захисту від недобросовісної конкуренції. Якщо уявити, що не було б такої охорони, то власник об’єкта інтелектуальної власності замість додаткового прибутку від його використання мав би тільки збитки. Сам процес створення (розроблення) об’єкта інтелектуальної власності вимагає значних матеріальних витрат. Недобросовісні конкуренти в таких умовах можуть запозичити ідею на стадії, коли продукт вже готовий до промислового використання. У цьому випадку вони одержують перевагу, оскільки не витрачали зусиль на стадії створення нового конкурентоспроможного продукту.

Громадяни України мають право запатентувати інтелектуальну власність в інших країнах. Для отримання охоронного документа за рубежем необхідно подати відповідну заявку до Державного департаменту інтелектуальної власності. Якщо протягом трьох місяців від дати подання заявки не буде заборони на патентування, то заявка може бути подана до відповідного органу відповідної держави. Згідно з міжнародними угодами про міжнародну реєстрацію інтелектуальної власності, обов’язковою умовою є подання заявки до власного національного патентного відомства.

Охорона прав на об’єкти інтелектуальної власності ґрунтується на таких принципах:

1. Принцип охороноздатності. Він означає, що об’єкт правової охорони повинен відповідати вказаним у законі вимогам (винахід повинен бути новим, мати рівень винахідництва і промислового застосування).

2. Принцип визнання за правовласником виключного права на об’єкт права інтелектуальної власності.

3. Принцип дотримання прав не тільки власників права, але й дійсних розробників (авторів, винахідників).

4. Принцип дотримання балансу інтересів власників прав, з одного боку, і суспільства – з іншого, шляхом обмеження монополії на об’єкт права, наприклад установлення розумного терміну дії охоронного документа.

Згідно зі ст. 432 ЦК України захист права інтелектуальної власності здійснюється судом:

1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності.

2. Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

2. Загальні положення

правового реґулювання відносин

з використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності

Згідно зі ст. 154 ГК України до відносин, пов’язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення ГК України з урахуванням особливостей, передбачених ЦК України й іншими законами. Отже, положення ГК України про інтелектуальну власність є спеціальними відносно норм ЦК України. У Господарському кодексі України питанням інтелектуальної власності присвячено главу 16, у Цивільному кодексі України – книгу четверту.

Права на об’єкт інтелектуальної власності є джерелом важливих ресурсів для ефективного розвитку господарської діяльності. До числа таких ресурсів можна віднести:

• використання власних об’єктів інтелектуальної власності в комерційній діяльності;

• використання об’єктів інтелектуальної власності, створених іншими особами, шляхом купівлі у власників відповідних прав;

• вільне використання загальнодоступних відомостей, що дає відповідну базу даних на етапі початку виробництва вказаних виробів, яка дозволить уникнути порушення прав інтелектуальної власності третіх осіб.

Слід зазначити, що об’єкти інтелектуальної власності відносяться до основних фондів суб’єктів господарювання, зокрема, до такого їх виду, як нематеріальні активи.

Нематеріальні активи – активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані й утримуються підприємством з метою використовування понад один рік для виробництва, торгівлі, з адміністративною метою або для надання в оренду іншим особам. Їх основні риси:

- відсутність матеріально-речової  (фізичної) структури;

- використовування  протягом довгого часу (більше року);

- здатність приносити підприємству економічний прибуток;

- високий ступінь невизначеності щодо розміру можливості отримання прибутку.

Нематеріальні торговельні активи, необхідні для господарської діяльності, реґулюються ст. 155 ГК України "Об’єкти прав інтелектуальної власності", згідно з якою такими визнаються:

  •  винаходи та корисні моделі;
  •  промислові зразки;
  •  сорти рослин та породи тварин;
  •  торговельні марки (знаки для товарів і послуг);
  •  комерційне (фірмове) найменування;
  •  географічне зазначення;
  •  комерційна таємниця;
  •  комп’ютерні програми;
  •  інші об’єкти передбачені законом.

Однак слід зазначити, що запропонований законодавцем перелік не є вичерпним, і це дає можливість суб’єктам господарювання використовувати й інші результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Під винаходом (корисною моделлю) мають на увазі результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології.

Під промисловим зразком розуміють результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання.

В Україні відносини, які виникають у зв’язку з придбанням і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі, промислові зразки, реґулюються Законами України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 р., "Про охорону прав на промислові зразки" від 15.12.1993 р., ст. 156 ГК України, розділом 39 ЦК України.

Статтею 23 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" і статтею 20 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" визначаються конкретні права винахідників і авторів промислових зразків, які виходять із патенту. Зокрема, патент надає його власнику виключне право використовувати винахід, корисну модель або промисловий зразок на свій розсуд. Надання власникові патенту виключного права на використання є не чим іншим, як здійсненням власником своєї правомочності.

Права, які надаються патентом, набувають чинності з дня публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання дійсності патенту. Документ про першу оплату вказаного збору повинен бути одержаний Укрпатентом одночасно з документом про оплату збору за видачу патенту. Без такої оплати збору патент не видається. Крім виключного права на виготовлення, власник патенту має право забороняти іншим особам використовувати винахід, корисну модель або промисловий зразок без його дозволу. Право на використання вказаного об’єкта тому й називається виключним, що виключає всіх третіх осіб з цього права.

В Україні термін дії патенту на винахід до 20 років видається після проведення експертизи по суті. Термін дії патенту прийнято обчислювати від дати подання заявки до Укрпатенту, якщо заявку спочатку було подано в одній з країн Паризького Союзу, а потім заявлено в Україні, тоді термін дії патенту обчислюється від дати раніше поданої заявки відповідно до конвенційного пріоритету.

Сортом рослин як об’єктом права інтелектуальної власності за ст. 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" та розділом 42 ЦК України визнається окрема група рослин. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є: клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.

Сортові рослин присвоюється назва, яка повинна його однозначно ідентифікувати й відрізнятися від будь-якої іншої назви сорту того ж чи спорідненого виду. Назва сорту включає його родове чи видове позначення і власну назву. Власна назва може бути представлена будь-яким словом, комбінацією слів, комбінацією слів і цифр або комбінацією літер і цифр.

Сорт рослин вважається охороноздатним, тобто придатним для набуття права на нього як на об’єкт інтелектуальної власності, якщо за проявом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є: новим, вирізняльним, однорідним і стабільним.

Закон України "Про племінну справу у тваринництві" від 15.12.1993 р. та розділ 42 ЦК України реґулюють відносини у сфері захисту прав на такий об’єкт права інтелектуальної власності, як порода тварин. Треба зазначити, що законодавство України не дає визначення цього поняття. Натомість ст. 1 цього Закону містить визначення поняття селекційного досягнення як створеної в результаті цілеспрямованої творчої діяльності групи племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки та стійко передає їх потомству. Таким чином, породу тварин можна розглядати як найбільш значущий різновид об’єктів права інтелектуальної власності (племінні (генетичні) ресурси) у племінній справі. Племінні (генетичні) ресурси згідно з законом – тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають племінну (генетичну) цінність.

Суттєвими ознаками породи тварин як об’єкта права інтелектуальної власності є стабільність, однорідність породи та високі генетичні властивості. Використання в господарській діяльності цього об’єкта здійснюється на підставі племінного свідоцтва (сертифіката), який відповідно до ст. 1 Закону України "Про племінну справу у тваринництві" є документом установленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин, складеним на основі даних офіційного обліку продуктивності, імуногенетичного контролю та офіційної класифікації (оцінки) за типом. Таким чином, авторство на сорт рослин, породу тварин, тобто немайнові права авторів, підтверджуються свідоцтвом, а майнові права особи, яка ними володіє, – патентом.

Строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин спливає через тридцять років, а щодо дерев та винограду – через тридцять п’ять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав (ст. 488 ЦК України).

Під торговельною маркою (знаком для товарів і послуг) розуміють будь-яке позначення або будь-яку комбінацію позначень, за якими товари та послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. В Україні відносини, які виникають у сфері придбання та здійснення прав власності на знаки для товарів і послуг, реґулюються Законом України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг",  ст. 157 ГК України, розділом 44 ЦК України.

Право власності на знак має відповідний термін дії. Термін дії свідоцтва складає 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту. За клопотанням власника свідоцтва, поданим протягом останнього року його дії, термін продовжується щоразу на 10 років (п. 3 ст. 5, Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг").

Стаття 159 ГК України й розділ 43 ЦК України розкривають правомочність суб’єктів господарювання за комерційним найменуванням.

Громадянин-підприємець має право заявити як комерційне найменування своє прізвище або ім’я.

Відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких установлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом господарювання.

У випадку якщо комерційне найменування суб’єкта господарювання є елементом його торговельної марки, то здійснюється правова охорона і комерційного найменування, і торговельної марки.

Особа, що використовує чуже комерційне найменування, на вимогу його власника зобов’язана припинити таке використовування і відшкодувати заподіяні збитки.

Стаття 160 ГК України й розділ 45 ЦК України розкривають правомочність суб’єктів господарювання на географічне зазначення (ст. 160 ГК). Право на використання географічного зазначення мають лише суб’єкти господарювання, котрі виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення.

Використанням географічного зазначення суб’єктом господарювання вважається: застосування його на товарах, для яких зареєстровано це географічне зазначення, а також на упакуванні; застосування в рекламі, у проспектах, друкованих виданнях, офіційних бланках, вивісках тощо.

Суб’єкти господарювання, що здійснюють посередницьку діяльність, можуть використовувати свою торговельну марку поряд з географічним зазначенням товару виробника не інакше як на підставі договору.

Умови надання правової охорони географічного зазначення визначаються Законом України "Про охорону прав на зазначення  походження товарів"  від 16.07.1999 р.

У ст. 161 ГК України розкрито правомочність суб’єктів господарювання щодо використання назви країни походження товару.

Вироби іноземного походження або в установлених законодавством випадках їх упакування, а також вироби вітчизняного виробництва чи їх упакування, призначені для експорту, повинні містити інформацію про країну їх походження.

Інформація про країну походження повинна бути розміщена в доступному місці виробу (упакування) та нанесена способом, який відповідає встановленим вимогам.

Забороняється використання суб’єктами господарювання напису (клейма) "Виготовлено в Україні" або аналогічного за змістом щодо товарів, які мають іноземне походження.

Уповноважені органи державної влади контролюють дотримання вказаних вимог відповідно до закону.

У ст. 162 ГК України розглянуто правомочність суб’єкта господарювання щодо комерційної таємниці.  Суб’єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використовування цієї інформації третіми особами за умови, що ця інформація має комерційну цінність у зв’язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності (ч. 1 ст. 162 ГК України). Така інформація повинна бути обмежена часом дії в сукупності умов, зазначених у ч. 1 ст. 162 ГК України. Поняття комерційної таємниці реґламентує також ст. 505 ЦК України.

Комерційна таємниця відіграє важливу роль у забезпеченні конкурентоспроможності товарів і послуг. Цей факт зумовлює необхідність її правової охорони. Частково правова охорона комерційної таємниці здійснюється в рамках Законів України "Про науково-технічну інформацію" від 25 червня 1993 року і "Про захист інформації в автоматизованих системах" від 5 липня 1994 року, де забезпечується право охорони на нерозкриту інформацію, нерозкрита інформація може бути об’єктом правової охорони доти, доки вона зберігає свою конфіденційність. Слід також констатувати той факт, що сьогодні в законодавстві України немає спеціального закону про комерційну таємницю. Основною перешкодою на шляху до його розроблення є те, що інформація про комерційну таємницю, через її конфіденційність, не підлягає реєстрації.

Правова кваліфікація інформації як комерційної таємниці не є незмінною й абсолютною, вона може змінюватися залежно від часу, зміни виду діяльності й інших обставин.

Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю – це право на індивідуалізацію способу її використання, виключне право на захист від стороннього втручання в її використання, у тому числі від неправомірного доступу до неї.

Це суб’єктивне право суб’єкта господарювання, включає три елементи: 1) можливість самого суб’єкта господарювання діяти певним чином – визначати склад інформації, яка становить комерційну таємницю, режим її конфіденційності, уживати заходів до збереження її секретності, розпоряджатися нею тощо; 2) вимагати, щоб зобов’язані особи діяли відповідно до чинного законодавства і не порушували його право; 3) звертатися за захистом до владних державних органів у разі порушення права на комерційну таємницю, зокрема шляхом неправомірного збирання, розголошування та використовування комерційної таємниці.

Особа, що протиправно використовує комерційну інформацію, яка належить суб’єкту господарювання, зобов’язана відшкодувати заподіяні йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, яка є комерційною таємницею, має право самостійно і добросовісно використовувати цю інформацію на свій розсуд.

Топографія (компонування) інтеґральної мікросхеми (ІМС) – це зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтеґральної мікросхеми та з’єднань між ними. Тобто топографія (компонування) ІМС лише втілюється в носії ІМС і матеріально являє собою розміщену в різних частинах обсягу ІМС таких її складових, як елементи, міжелементні з’єднання та контактні площадки.

Виходячи з визначення топографії (компонування) ІМС, її слід відрізняти від поняття самої ІМС. Охороні відповідно до Закону України "Про охорону прав на топографії інтеґральних мікросхем" та розділу 42 ЦК України  підлягає право саме на топографію (компонування) ІМС. Але цим законом не охороняються права на ідеї, способи, системи, технології або закодовану інформацію, які можуть бути втілені в топографію (компонування) ІМС.

Обсяг прав на топографію ІМС визначається зображенням топографії (компонування) ІМС на матеріальному носії.

Топографія (компонування) ІМС підлягає правовій охороні шляхом проведення процедури державної реєстрації та видачі свідоцтва. Це свідоцтво охороняє право впродовж 10 років від дати подання заявки до Укрпатенту або від дати першого використання топографії. Єдиною вимогою охорони топографії є те, що вона повинна бути оригінальною або розглядатись як еквівалент і бути результатом творчого внеску.

Під раціоналізаторською пропозицією розуміють визнану юридичною особою пропозицію, що містить технологічне (технічне) або організаційне рішення в будь-якій сфері діяльності цієї юридичної особи (ст. 481 ЦК України). Безумовно, серед потенційних сфер діяльності юридичної особи, щодо яких може бути подана раціоналізаторська пропозиція, є і господарська діяльність. Тому обґрунтованим видається визнання її ще одним об’єктом права інтелектуальної власності, який суб’єкт господарювання може використовувати у своїй діяльності. Являючи собою переважно технологічне (технічне) вирішення змін у конструкції виробів, технології виробництва й техніки, що застосовується, змін у складі матеріалів, раціоналізаторська пропозиція має значні відмінності від винаходу та корисної моделі. По-перше, відсутнє визнання існування цього об’єкта права інтелектуальної власності за допомогою дій державних органів, тобто певної публічної процедури, що притаманне винаходу та корисній моделі; по-друге, як реґулювальний акт до відносин, пов’язаних із використанням прав на раціоналізаторську пропозицію, може бути застосований локальний акт, тобто такий, що стосується лише внутрішніх відносин.

У розділі 41 Цивільного кодексу України дано розширене тлумачення поняття раціоналізаторської пропозиції. У разі визнання пропозиції раціоналізаторською, вона приймається для використання. Після закінчення місяця після затвердження позитивного рішення автору видається охоронний документ – свідоцтво встановленої форми. Свідоцтво підписується керівником підприємства і засвідчується печаткою. Воно закріплює за автором немайнові та майнові права.

Тези лекції 9

Правові основи приватизації державних

і комунальних підприємств

План

1. Суб’єкти й об’єкти приватизації.

2. Порядок і способи приватизації.

1. Суб'єкти й об'єкти приватизації

Приватизація – один з основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначають хід економічної реформи.

Процес приватизації офіційно розпочався в Україні 1 грудня 1992 року, і на сьогодні уже створено відповідні організаційні та правові його засади.

Процеси приватизації зумовили прийняття низки нормативних актів, які реґламентують, і визначають правовий режим і механізм приватизації. Це перш за все Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств від 04.03.1992 р. (з наступними змінами та доповненнями); Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 06.03.1992 р.; Закон України "Про приватизаційні папери" від 06.03.1992 р; Закон України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19.06.1992 р.

В окремих галузях народного господарства можуть бути визначені особливості правового й організаційного реґулювання приватизації майна державних підприємств. Такі особливості встановлені, зокрема, Законами України "Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управління Міністерства оборони України" від 18.05.2000 р., "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10.07.1996 р., "Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва" від 14.09.2000 р.

Приймаються також закони, що реґулюють питання приватизації окремих державних підприємств. Наприклад, Закон України "Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства «Укртелеком»" від 13.07.2000 p., Закон України "Про особливості приватизації пакета акцій, що належить державі в статутному фонді ВАТ «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча»" від 2.11.2000 р.

Крім того, процеси приватизації реґулюються декретами Кабінету Міністрів України, постановами, указами Президента України.

Щороку приймається Державна програма приватизації, яка визначає умови та пріоритети проведення приватизації, завдання та прогнози щодо зміни структури власності. У Державній програмі приватизації визначаються:

- завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

- відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;

- завдання відповідним органам виконавчої влади із забезпечення проведення приватизації;

- заходи щодо залучення інвесторів до процесу приватизації.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизація майна державних підприємств України – це відчуження майна, що перебуває в загальнодержавній, республіканській (Автономна Республіка Крим) і комунальній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб.

Основні цілі приватизації в Україні:

- структурна перебудова економіки – формування ринкових відносин;

- розвиток конкуренції й обмеження монополізму;

- одержання підприємством ефективного власника;

- залучення додаткових інвестицій з метою підвищення ефективності виробництва й відновлення основних фондів підприємств.

Завдання приватизації: забезпечення підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, залучення коштів на структурну перебудову економіки.

Основними принципами приватизації є:

• законність;

• рівноправність громадян та їхня соціальна захищеність;

• пріоритетне право громадян України та колективу підприємства на придбання державного майна;

• безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянинові України на основі приватизаційних сертифікатів;

• переважне право трудових колективів у виборі форм власності та придбанні своїх підприємств;

• своєчасна й правдива інформація громадянам про хід приватизації;

• створення сприятливих умов для залучення інвестицій.

Об’єктами приватизації є:

• цілісні майнові комплекси державних підприємств і їх структурних підрозділів;

• об’єкти незавершеного будівництва й законсервовані об’єкти;

• акції (частки, паї), які належать державі в майні господарських товариств та інших об’єднань.

Не можуть бути об’єктами приватизації:

Приватизації не підлягають казенні підприємства, а також нижчезазначені об’єкти, що мають загальнодержавне значення:

а) об’єкти, які забезпечують виконання державою її функцій, обороноздатність, економічну незалежність, а також об’єкти права власності українського народу, майно, яке складає матеріальну основу державного суверенітету України;

б) об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та збільшення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;

в) об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави ґарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використовування або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв;

г) об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

Вичерпний список таких об’єктів міститься в статті 5 Закону України "Про приватизацію державних підприємств" (у ред. від 19.02.1997 р.). До таких об’єктів відносяться:

  •  майно органів державної влади й управління, Збройних Сил України, Служби безпеки України;
  •  золотий і валютний фонди;
  •  атомні електростанції та ін.

Перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за постановою Кабінету Міністрів України.

Суб’єктами приватизації є:

• державні органи приватизації: Фонд державного майна (ФДМ) України, його реґіональні відділення і представництва, органи приватизації в Автономній Республіці Крим;

• покупці (їх представники): громадяни Україні, особи без громадянства й іноземні особи; юридичні особи; юридичні особи інших держав;

• посередники.

Види посередників:

а) оперативні посередники (надають послуги з підготування об’єкта до приватизації, оцінки й продажу майна, консультації щодо вибору об’єкта приватизації, підготування документів);

б) фінансові посередники (зменшують ризик покупців у процесі приватизації, сприяють розвитку фондового ринку).

Державні органи приватизації – Фонд державного майна України, його реґіональні відділення та представництва в районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Державні органи приватизації мають такі повноваження:

• змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності;

• здійснюють повноваження власника державного майна в процесі приватизації;

• виступають орендодавцем майна, що перебуває в державній власності, згідно з законодавством;

• продають майно, що перебуває в державній власності, у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об’єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі в майні господарських товариств;

• створюють комісії з приватизації;

• затверджують плани приватизації майна, що перебуває в державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації;

• розробляють проекти державних програм приватизації та подають їх на затвердження Верховній Раді України;

• укладають угоди щодо підготування об’єктів до приватизації та їх продажу;

• укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об’єктів приватизації;

• здійснюють ліцензування комісійної, представницької та комерційної діяльності з приватизаційними паперами;

• виступають з боку держави засновником підприємств зі змішаною формою власності;

• беруть участь у розробленні міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання;

• здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном;

• контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна;

• здійснюють інші повноваження, передбачені цим законодавством України з питань приватизації.

2. Порядок і способи приватизації

Етапи приватизації майна державних підприємств:

1) публікація списку об’єктів у місцевій пресі;

2) ухвалення рішення про приватизацію об’єкта;

3) публікація інформації про ухвалення рішення про приватизацію об’єкта;

4) проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства;

5) затвердження рішення про приватизацію об’єкта і складу комісії з приватизації об’єкта протягом місяця;

6) затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій ВАТ;

7) реалізація наміченого плану й укладання договорів купівлі-продажу об’єктів (об’єкта) приватизації;

8) контроль за виконанням покупцями умов угод приватизації, включаючи й інвестиційні зобов’язання.

Способи приватизації:

1. Приватизація державного майна здійснюється шляхом:

• продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;

• продажу акцій (часток, паїв), що належать державі в господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, якіпередбачають загальнодоступність і конкуренцію покупців:

• продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства, якщо покупець подав відповідні документи;

• викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об’єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

2. Приватизація законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом: продажу на аукціоні, за конкурсом, викупу.

Приватизація зазначених об’єктів здійснюється в порядку, передбаченому Законом України Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) та Державною програмою приватизації.

За рішенням органів приватизації законсервовані об’єкти та об’єкти незавершеного будівництва можуть передаватися на умовах відповідного договору особам, які можуть бути покупцями відповідно до законодавства, для завершення будівництва або вноситися до статутного фонду господарського товариства як державна частка з наступною її приватизацією в порядку, установленому законодавством України

3. Приватизація майна невеликих державних підприємств (об’єктів малої приватизації) здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".

4. У разі прийняття після закінчення строку дії концесійного договору рішення про приватизацію майна об’єкта, що надавався в концесію, у колишнього концесіонера виникає право на викуп цього майна згідно з визначеними умовами приватизації, якщо він у зв’язку з виконанням умов концесійного договору створив (побудував) це майно або здійснив його поліпшення вартістю не менше 25 відсотків від вартості майна на момент приватизації.

Форми відповідальності за порушення угод приватизації:

а) відшкодування збитків – за заподіяння збитків майну, понесені витрати назабезпечення збереження об’єктів приватизації до моменту фактичної передачі майна покупцеві;

б) сплата неустойки (штрафу, пені):

1) за порушення покупцем термінів внесення інвестицій у встановленому обсязі – пеня в розмірі 0,1% від вартості невнесених інвестицій за кожний день прострочення;

2) у разі невнесення інвестицій на день подання позову про розірвання договору – штраф у розмірі 10% від загального обсягу інвестицій;

3) у разі недотримання профілю діяльності приватизованого об’єкту – штраф у розмірі 10% від вартості придбаного майна;

4) за несплату впродовж 60 днів з моменту укладення договору купівлі-продажу за об’єкт приватизації – неустойка в розмірі 20% від вартості об’єкта приватизації (неустойка (обчислюється від суми простроченого платежу) у формі пені, розміром не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня).

в) оперативно-господарські санкції у формі:

1) розірвання угоди про приватизацію в разі невиконання покупцем договірних зобов’язань;

2) анулювання рішення про викуп у разі несплати за об’єкт приватизації впродовж 60-денного терміну з моменту укладення або реєстрації відповідної угоди;

3) відмови від пролонгації угоди приватизації з оперативним посередником: на проведення експертної оцінки майна; щодо підготування об’єктів до приватизації; про продаж державного майна.

Тези лекції № 10

Загальна характеристика

господарських зобов’язань

План

1. Поняття, види та підстави виникнення господарських зобов’язань.

2. Поняття, ознаки та функції господарського договору.

3. Класифікація господарських договорів.

4. Порядок укладення, зміни та розірвання господарських договорів.

5. Забезпечення належного виконання господарського договору.

6. Договір поставки.

7. Договір підряду на капітальне будівництво.

8. Договір оренди.

9. Лізинг у сфері господарювання.

10. Договір перевезення вантажів.

1. Поняття, види та підстави виникнення

господарських зобов'язань

Господарське зобов’язання (ч. 1 ст. 173 ГК України) – зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, у силу якого один суб’єкт зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Види господарських зобов’язань:

1. Майново-господарські (ст. 175 ГК) – цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Цей вид зобов’язань регулюється Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

2. Організаційно-господарські (ст. 176 ГК) – це зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

3. Внутрішньогосподарські (ст. 3 ГК) – це зобов’язання, що виникають між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.

4. Соціально-комунальні (ст. 177 ГК) – зобов’язання суб’єктів господарювання за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку. Суб’єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язання місцевих проблем.

5. Публічні (ст. 178 ГК) – зобов’язання суб’єкта господарювання відповідно до законів та своїх установчих документів здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товарів за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншим.

Підстави виникнення господарських зобов’язань (це юридичні факти дії та події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання) (ст. 174 ГК України):

- закон або інший нормативно-правовий акт, що реґулює господарську діяльність;

- акт управління господарською діяльністю;

- господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать;

- заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

- створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також події, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Цей перелік підстав не є вичерпним. Іноді на практиці виникнення зобов’язань пов’язують з необхідністю існування юридичного складу, тобто сукупністю двох або декількох юридичних фактів, наявність яких потрібна для того, щоб настали юридичні наслідки.

2. Поняття, ознаки

та функції господарського договору

Господарський договір (ГД) – засноване на угоді сторін і зафіксоване в установленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та суб’єктами – юридичними особами, що не господарюють, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарювання.

Ознаки договору:

  1.  Особливий суб’єктний склад – однією зі сторін господарського договору є суб’єкт господарювання.
  2.  Спрямованість на забезпечення господарської діяльності – матеріально-технічне забезпечення, реалізацію продукції (робіт, послуг), спільну діяльність, інвестування.
  3.  Тісний зв’язок із плановим процесом – відображає систематичну господарську діяльність, пов’язану з плануванням.
  4.  Поєднання в господарському договорі майнових (виготовлення/передача, продукції, її оплата) та організаційних елементів.
  5.  Обмеження договірної свободи з метою захисту інтересів споживачів і загальногосподарських інтересів.
  6.  Можливість відступу від принципу рівності сторін (державні контракти, договори приєднання, угоди, які укладаються в межах рамочних контрактів).

Функції господарського договору:

- реґулятивна функція – за допомогою господарського договору здійснюється реґулювання відносин між сторонами;

- координаційна функція – сторони господарського договору розробляють умови цього договору шляхом досягнення компромісу між учасниками господарських відносин;

- контрольно-інформаційна функція – за допомогою  господарського договору здійснюється контроль за ефективністю діяльності суб’єктів господарювання;

- охоронна функція – захист прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов’язань;

- планування – як господарських зв’язків, так і поточної діяльності суб’єктів господарювання;

- "опосередкування" відносин між суб’єктами господарювання. Саме господарські договори є підставою виникнення зобов’язань між учасниками господарських відносин, які забезпечують можливість координації їх діяльності, узгодження інтересів, досягнення компромісу з метою отримання взаємовигідних для сторін результатів. Узгодити економічні інтереси сторін у договірних відносинах із загальногосподарськими інтересами – це обов’язок сторін договору вжити всіх заходів, необхідних для виконання договірних зобов’язань, з урахуванням інтересів кожної сторони.

3. Класифікація господарських договорів

I. За ознакою виникнення договірних зобов’язань:

1) плановані договори – укладаються на підставі прийнятого державного замовлення;

2) реґульовані договори – укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.

II. За ознакою взаємного положення сторін у договірних відносинах:

1) вертикальні – укладаються між нерівноправними суб’єктами;

2) горизонтальні – укладаються між рівноправними суб’єктами.

III. За терміном дії:

1) довгострокові договори – укладаються на термін понад 5 років (договір оренди цілісного майнового комплексу);

2) середньострокові договори – терміном дії від 1 до 5 років (договори підряду на капітальне будівництво);

3) короткострокові договори – терміном дії до одного року;

4) разові договори – укладаються на одну господарську операцію.

IV. За економічним змістом:

1) договори на реалізацію майна (купівлі-продажу, поставки, міни/бартеру, контрактації сільськогосподарської продукції, забезпечення електроенергією, газом, водою тощо);

2) договори на передачу майна в користування (оренда, лізинг);

3) підрядні договори (підряд на капітальне будівництво, підряд на виконання проектно-пошукових, дослідно-конструкторських робіт);

4) транспортні договори (перевезення вантажів, буксирування, експлуатації залізничної під’їзної колії та ін.);

5) договори на надання банківських послуг (договори на розрахунково-касове обслуговування, кредитування, факторинг та ін.);

6) договори на надання інших послуг (щодо охорони об’єктів, зберігання майна та ін.);

7) договори про спільну діяльність – договори про кооперацію, про спільну інвестиційну діяльність;

8) засновницькі договори.

V. За тривалістю використовування у сфері господарювання:

1) традиційні договори – застосовуються впродовж багатьох століть (договори купівлі-продажу, підряду, про спільну діяльність, перевезення);

2) новітні договори – з’явилися недавно (договір лізингу, договір факторингу, агентські договори).

VI. За ступенем складнощів розрізняють:

1) прості договори – містять ознаки договору одного виду (купівлі-продажу, перевезення, підряду, майнового найму);

2) комплексні (складні) договори – передбачають наявність ознак декількох вищезазначених договорів (договір факторингу, договір лізингу).

VII. Залежно від ролі у встановленні господарських зв’язків розрізняють:

1) генеральні договори – визначають основних учасників договірних відносин і параметри їх наступних договірних зв’язків (генпідрядні договори, договір комерційної концесії);

2) субдоговори – укладаються на підставі генеральних договорів (договори субпідряду).

VIII. За ознакою можливості або неможливості коректування договірних умов:

1) некоректовані договори – одна або дві сторони договірних відносин позбавлені можливості коректувати заздалегідь визначені умови договору;

2) коректовані договори – умови договору шляхом вільного волевиявлення, мають рекомендаційний характер.

ІХ. У разі використовування при встановленні господарського зв’язку попередніх переговорів договірні відносини між їх учасниками оформляються за допомогою двох категорій договорів:

1) попередні договори, у яких фіксуються: намір сторін укласти в майбутньому основний договір певних параметрів, зобов’язання сторін щодо проведення підготовчих дій (страхування ризиків, підготування документації, отримання ліцензій), а також відповідальність сторін за ухилення від укладення основного договору;

2) основний договір укладається на умовах і в строк, визначений попереднім договором.

X. Залежно від домінування в господарському договорі майнових або організаційних елементів:

1) майнові договори: до них належать договори, у яких домінують майнові елементи (міни/бартеру, підряду, банківського обслуговування, значна частина транспортних договорів);

2) організаційні договори (ст. 186 ЦК), спрямовані на забезпечення організації господарської діяльності учасників господарських відносин (засновницькі договори, договори про кооперацію, про спільні інвестиції).

Види господарських договорів, укладення яких віднесено до повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування:

1. Державні контракти, державними замовниками у яких можуть бути Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та  установи, визначені Законом України "Про Державний бюджет України", а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України.

2. Договори приватизації державного та комунального майна, продавцем якого є державні органи приватизації.

3. Договори оренди державного та комунального майна, орендодавцями якого є Фонд державного майна України, його реґіональні відділення й представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.

4. Концесійні договори, концесієдавцями у яких є орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповноважений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору.

4. Порядок укладання, зміни та розірвання

господарських договорів

При укладанні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі нижчевикладеного (п. 4 ст. 179 ГК України):

- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на власний розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

- примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладанні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Зміст господарських договорів:

Види умов договору:

1. За критерієм обов’язковості:

1) обов’язкові – повинні включатися в договір згідно з вимогами закону;

2) необов’язкові – включаються за узгодженням сторін.

2. За ознакою впливу на юридичну силу договору:

1) істотні умови – обов’язково повинні бути в договорі (предмет, ціни й строк):

предмет договору: назва (номенклатура, асортимент) і кількість продукції, якість (державний сертифікат, норми та правила, технічні умови);

ціни: а) вільні (ст. 189 ГК України) – установлюються за згодою сторін; б) державні ціни (фіксовані – встановлені у твердій сумі; і реґульовані – встановлюють граничний рівень цін); в) комунальні ціни – фіксовані та реґульовані.

строк – це час, протягом якого діють господарські зобов’язання. Крім строку дії договори розрізняють проміжні строки: виконання етапів робіт, поставки продукції;

2) звичні умови – характерні для певного його виду, але відсутність яких не впливає на його юридичну силу (умови договору з асортименту, номенклатуру).

3) випадкові – відображають специфіку відносин між сторонами й не впливають на юридичну силу договору (умови про харчування і мешкання працівників).

Модель господарського договору:

1. Предмет договору, його кількісні і якісні характеристики.

2. Строки дії договору й строки виконання.

3. Суми договорів і ціна одиниці виміру.

4. Порядок виконання і порядок прийому-передачі виконання.

5. Порядок і форми платежу.

6. Відповідальність за недотримання строків договірних зобов’язань.

7. Обставини, які виключають відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань (форс-мажор).

8. Способи забезпечення належного виконання договірних зобов’язань (застава, ґарантія).

9. Порядок розгляду спорів.

Господарські договори складаються переважно в письмовій формі, що зумовлене необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності, а також захистом інтересів сторін договору.

Модифікація письмової форми:

1) повна письмова форма – єдиний документ, до якого додаються документи: підписаний сторонами текст договору зі всіма доповненнями, протокол розбіжностей (якщо він складався), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувались і між сторонами було досягнуто компроміс щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд судовим органам);

2) скорочена письмова форма – комплект листів, телеграм, факсограм, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв’язку, якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін установити договірний зв’язок і визначено всі істотні умови договору; використання такої форми забороняється в разі укладання організаційно-господарських договорів.

3) типова форма – сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого КМУ, але мають право конкретизувати його умови;

4) стандартний договір – бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими нормативними актами;

5) нотаріальна форма – застосовується в передбачених законом випадках (у разі продажу в процесі приватизації) або за домовленістю сторін.

Типовий договір – форма державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання, що застосовується для спрощення процесу укладання конкретних господарських договорів і визначення бажаної, з точки зору держави, моделі договірного зобов’язання.

Типовий договір  затверджується:

1. Кабінетом Міністрів України (Типовий концесійний договір, затверджений постановою КМУ від 12.04.2000 р., Типовий договір (контракт) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні, затверджений постановою КМУ від 05.07.1999 р. та інші).

2. Державними органами у межах своєї компетенції (Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства (структурного підрозділу підприємства), затверджений наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 р., Типовий депозитарний договір, Типовий договір про відкриття рахунка в цінних паперах, Типовий договір про обслуговування емісії цінних паперів, затверджені рішенням Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку України від 14.07.1998 р., та інші).

Господарські договори складаються у формі єдиного документа, підписуються сторонами та скріпляються печаткою (ст. 181 ГК України).

Проект договору може бути запропонований будь-якою стороною і надається іншій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з умовами договору повертає один примірник іншій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму у 20-денний термін після отримання договору.

За наявності розбіжностей з окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей і у 20-денний термін надсилає іншій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом із підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом 20 днів розглянути його, у цей же термін запровадити заходи для врегулювання розбіжностей і включити в договір всі пропозиції, а ті розбіжності, які залишилися невреґульованими, передати до суду.

У випадку, якщо сторони не досягли угоди щодо всіх істотних умов договору, такий договір вважається неукладеним.

Зміни та розірвання договору в односторонньому порядку не допускаються.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозицію про це іншій стороні.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну або розірвання договору, у 20-денний термін після отримання пропозицій повідомляє іншу сторону про результати її розгляду.

Якщо сторони не досягли згоди про зміни договору або якщо відповідь не отримано в строк, заінтересована сторона має право передати спір до суду.

Господарське зобов’язання припиняється:

1. Виконанням, проведеним належним чином (ч. 1 і 2 ст. 203 ГК України).

2. Зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання (чч. 3 - 5 ст. 203 ГК України).

3. У разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі (договори приєднання).

4. За згодою сторін (ч. 1 ст. 204 ГК України).

5. Через неможливість виконання (ст. 205 ГК України).

6. У разі його розірвання (ст. 206 ГК України).

7. У разі визнання його недійсним за рішенням суду (ст. 207 ГК України).

8. В інших випадках, передбачених ГК України або іншими законами.

До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Правові наслідки зміни та розірвання договору (ст. 653 ЦК України):

1. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання і т. ін.

2. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.

3. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюються або припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набуття рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

4. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

5. Якщо договір змінено або розірвано через істотні порушення договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, заподіяних зміною або розірванням договору.

5. Забезпечення належного виконання

господарського договору

Виконання господарського зобов’язання боржником полягає в здійсненні ним тих дій, які повинні бути здійснені відповідно до змісту зобов’язання. Виконання умов господарського договору здійснюється відповідно до принципів.

Принципи виконання господарського зобов’язання – це встановлені законом основні положення, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов’язання:

1. Принцип належного виконання встановлює, що зобов’язання повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов зобов’язання (договору), вимог закону, акта планування, а за відсутності цих умов і вимог – відповідно до вимог, що в певних умовах зазвичай ставляться.

Дія цього принципу спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов’язання неодмінно приводило до досягнення тієї мети, заради якої його було встановлено.

2. Принцип реального виконання означає неприпустимість заміни того, що зобов’язаний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодування збитків і сплатою неустойки. Закон вимагає, щоб зобов’язання виконувалися в натурі – передавалося майно, виконувалися роботи, надавалися послуги тощо, стосовно яких суб’єкти ввійшли в правовідносини. Зобов’язання вважається виконаним належним чином, коли виконано нижчезазначені вимоги до:

- суб’єктів зобов’язання;

- предмета виконання;

- строків виконання;

- місця виконання;

- способу виконання.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення  Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 193 ГК України).

Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, ураховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.

Застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором або уповноважена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами чи договором або не випливає зі змісту зобов’язання.

Зобов’язана сторона має право:

• виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом чи договором або не випливає зі змісту зобов’язання;

• відмовитися від виконання зобов’язання в разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов’язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка від виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини.

Платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються (ст. 198 ГК України):

1. У безготівковій формі через установи банків, що реґулюється Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління НБУ від 29.03.2001 р.

2. Готівкою через установи банків, що реґулюється Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим Постановою Правління НБУ від 19.02.2001 р.

Грошові зобов’язання учасників господарських відносин мають бути вираженими й підлягати оплаті у гривнях.

Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р., Декрету КМУ України "Про систему валютного реґулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р., Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженої постановою Правління НБУ від 12.12.2002 р., Правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України, затверджених постановою Правління НБУ від 18.03.1999 р.

Способи забезпечення виконання договірних зобов’язань такі:

1. Цивільно-правові:

1) неустойка (штраф, пеня) (ст. 549 ЦК України). Це грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредитору в разі порушення боржником зобов’язання;

2) порука (ст. 553 ЦК України). За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку, а також відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником;

3) ґарантія (ст. 560 ЦК України). За ґарантією банк або інша фінансова установа, страхова організація ґарантує кредитору виконання боржником свого обов’язку;

4) застава (ст. 572 ЦК України). У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленного майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника;

5) притримання (ст. 594 ЦК України). Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків, має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання;

6) завдаток (ст. 570 ЦК України). Це грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.

2. Господарсько-правові:

1) правова (у тому числі договірна і претензійно-позовна) робота, від організації якої залежить якість укладеного господарського договору;

2) позитивне стимулювання, тобто надання стороні, яка належним способом виконала зобов’язання, певних пільг або додаткових матеріальних благ (наприклад, залишення у виконавця устаткування, що було передано йому замовником для виконання обумовлених договором робіт);

3) неґативне стимулювання, тобто заходи відповідальності, які застосовуються до порушника договірних зобов’язань (відшкодування збитків, сплата неустойки).

6. Договір поставки

Договір поставки (ДП) – це такий договір, за яким постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 265 ГК).

Договори поставки мають особливу нормативну реґламентацію. Це Господарський і Цивільний кодекси України, Закони України "Про поставки продукції для державних потреб" від 22.12.1995 р., "Про державний матеріальний резерв" від 24.01.1997 р., "Про державне оборонне замовлення" від 03.03.1999 р., "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22.02.2000 р., Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про поставки товарів народного споживання, які затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 25.07.1988 р. № 888 та інші.

Договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу. У Господарському кодексі й Цивільному кодексі існують однакові поняття цього виду договору, між тим є відмінності за такими ознаками:

Ознака

Цивільний кодекс

Господарський кодекс

Сторони договору

Будь-яка юридична  або фізична особа

Тільки суб’єкти господарської діяльності (крім відокремлених підрозділів)

Сфера застосування договору

Складається в підприємницькій діяльності, може застосовуватися в інших цілях, пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім використованням

Обмежується сферою господарювання

Ознаки договору поставки:

1) суб’єкти: постачальником і покупцем є суб’єкти господарської діяльності (СГД);

2) цільова спрямованість договору є господарською, не пов’язаною з особистим, сімейним, домашнім використовуванням; мета – забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин;

3) об’єкт – продукція виробничого призначення, товари для продажу на ринку;

4) моменти укладення та виконання договору не збігаються в часі.

Вимоги до договору поставки:

1) предмет договору – кількість, асортимент, сорти, групи, підгрупи, марки, типи, розміри продукції;

2) строк і порядок поставки. Строк ДП (звичайний – 1 рік; більше року – довгостроковий) визначається сторонами. Якщо в договорі строк його дії не обумовлено, він вважається укладеним на 1 рік. Строк поставки для продукції виробничо-технічного призначення визначається на квартал, для товарів народного споживання – на місяць. Графік поставки – місяць, декада, доба та інше;

3) якість товарів повинна відповідати стандартам, технічним умовам. При цьому номери й індекси стандартів, технічних умов указують у договорі (копія вказаних стандартів за бажанням покупця);

4) вимоги щодо комплектності товарів визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов. Проте в договорі може бути передбачено поставку додаткових до комплекту виробів;

5) порядок виконання. Під час виконання договірних зобов’язань постачальник повинен дотримуватися таких правил:

а) у кожне тарне місце покласти документацію згідно з договором, стандартами, технічними умовами;

б) чітко оформити розрахункові документи;

в) дотримуватися чинних транспортних правил передачі вантажу транспортній організації;

г) контролювати осіб, котрі здійснюють облік продукції та документально її оформляють;

6) порядок прийняття поставленої продукції. Покупець зобов’язаний здійснити прийняття продукції від транспортного органу, перевірити збереження вантажу: наявність пломб на транспортних засобах; їх непошкодженість, відбитки на пломбах, стан вагонів або контейнерів, цілісність тари; назву вантажу й відповідність маркування транспортним документам. У разі порушення яких-небудь обставин повинен бути складений комерційний акт. Прийняття продукції здійснює уповноважена керівником особа, яка несе відповідальність за дотримання правил прийняття продукції. Якщо при прийнятті товару виявлено недостачу, одержувач повинен зупинити прийняття, застосувати заходи щодо збереження продукції та скласти акт, який підписується особами, які здійснюють прийняття вантажу. Після цього викликати представника постачальника для складання двостороннього акта, який підписує керівник підприємства-одержувача. Претензії у зв’язку з недостачею повинні бути надіслані постачальнику не пізніше 10 днів після складання акта;

7) відповідальність за неналежне виконання договору поставки.

Відповідальність за невиконання договору поставки може мати форми:

1) відшкодування збитків – у повному розмірі. Проте розмір збитків може бути визначений сторонами наперед у твердій сумі або за відсотковою ставкою залежно від обсягу виконання зобов’язань або строків виконання;

2) штрафні санкції: за державними контрактами щодо порушення умов якості товарів – 20% вартості неякісних товарів; сплата пені за порушення строків виконання зобов’язань – 0,1% вартості товарів, за якими допущено прострочення виконання, а за прострочення більше 30 днів – штраф у розмірі 7% вказаної вартості;

3) оперативно-господарські санкції: відмова покупця від прийняття й оплати поставлених товарів у разі поставки неякісних товарів; достроковий розрив договору поставки.

7. Договір підряду

на капітальне будівництво

Капітальне будівництво – це діяльність держави, юридичних і фізичних осіб, спрямована на створення нових та модернізацію наявних основних фондів виробничого й невиробничого призначення.

Поняття "капітальне будівництво" охоплює не лише нове будівництво – будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках, а й розширення – здійснення за новим проектом будівництва наступних черг діючого підприємства, додаткових виробничих комплексів, реконструкцію – перебудову існуючих цехів та інших об’єктів підприємства, технічне переозброєння – здійснення комплексу заходів щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць виробництва, а також реставрацію та капітальний ремонт будівель і споруд (ст. 23 Закону України від 20.04.2000 р. "Про планування і забудову територій").

До основних нормативних актів, які реґулюють відносини у сфері капітального будівництва, належать: Господарський та Цивільний кодекси України, Закони України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р., "Про архітектурну діяльність" від 20.05.1999 р., "Про основи містобудування" від 16.11.1992 р., "Про благоустрій населених пунктів" від 06.09.2005 р. та інші.

Для здійснення робіт, пов’язаних із капітальним будівництвом, можуть укладатися такі договори підряду: на капітальне будівництво (у тому числі субпідряду); на виконання проектних і досліджувальних робіт та ін. (ст. 317 ГК України).

Підрядний договір на капітальне будівництво (ДПКБ) – господарський договір, за яким одна сторона (підрядник) зобов’язується своїми силами і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк, визначений договором об’єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумовлені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов’язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об’єкти й оплатити їх (ст. 318 ГК).

Договір підряду на капітальне будівництво має низку особливостей, а саме: роботи за цим договором ведуться безпосередньо за місцезнаходженням об’єкта; специфічний предмет договору та його суб’єктний склад (сторони договору – учасники інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва); широке застосування системи генерального підряду; наявність проектно-кошторисної документації; режим контролю якості робіт і порядок прийняття об’єкта до експлуатації.

Предметом договору підряду на капітальне будівництво, згідно з найпоширенішою в літературі точкою зору, є кінцевий результат діяльності підрядника – це нове будівництво, реновація основних фондів, консервація об’єкта, виконання проектно-кошторисної документації.

Сторони ДПКБ: замовник, підрядник, ґаранти або поручителі, проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові організації.

Замовник має право: здійснювати контроль і технічний нагляд за об’єктом, витратами та якістю виконаних робіт згідно з проектом і кошторисом, при цьому не втручаючись у господарську діяльність підрядника; вимагати розірвання договору і відшкодування збитків, якщо підрядчик затягує будівництво.

Підрядник має право: не братися до роботи, а почату роботу зупинити в разі порушення замовником своїх зобов’язань за договором, у результаті якого початок або продовження робіт підрядчиком неможливе або значно ускладнюється з низки суб’єктивних або об’єктивних причин.

Обов’язки замовника:

1) передати підряднику будівельні матеріали й затвердити проектно-кошторисну документацію (інвестиційний проект);

2) забезпечити безперервність будівництва;

3) прийняти закінчений об’єкт до експлуатації;

4) провести розрахунок за виконану роботу.

Обов’язки підрядника:

1) виконати будівельні та пов’язані з ними роботи згідно з нормами й правилами;

2) забезпечити своєчасне виконання робіт і передачу їх замовнику;

3) усунути за власний рахунок недоліки у виконанні робіт, у наданні неякісних матеріалів, допущені з вини підрядника або субпідрядника.

Зміст договору підряду на капітальне будівництво:

• найменування сторін;

• місце й дата укладення договору;

• предмет договору (найменування об’єкта, обсяги та види робіт, передбачених проектом);

• строки початку й завершення будівництва, виконання робіт;

• права та обов’язки сторін;

• вартість і порядок фінансування будівництва об’єкта (робіт);

• порядок матеріально-технічного, проектного й іншого забезпечення будівництва;

• режим контролю якості робіт і матеріалів замовником;

• порядок прийняття об’єкта (робіт);

• порядок розрахунків за виконані роботи, умови про дефекти й ґарантійні строки;

• страхування ризиків, фінансові ґарантії;

• відповідальність сторін (відшкодування збитків);

• уреґулювання спорів, підстави й умови зміни та розірвання договору.

Розрахунки за договором підряду на капітальне будівництво. Вартість робіт за договором підряду може визначатися складанням приблизного або твердого кошторису.

Підрядник зобов’язаний попередити замовника про дорожчання послуг або матеріалів. Якщо підрядник не попередив замовника про перевищення кошторису, він зобов’язаний виконати роботу, не вимагаючи відшкодування понесених додаткових витрат.

Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник – зменшення. У разі істотного зростання вартості матеріалів і устаткування, послуг підрядник має право вимагати збільшення встановленої вартості робіт, а в разі відмови замовника – розірвання договору.

Підрядник має право вимагати виплати йому авансу, якщо це передбачено  договором.

За необхідності консервації будівництва через незалежні від сторін обставини замовник зобов’язаний сплатити підрядникові пов’язані з консервацією витрати.

Відповідальність за порушення договору підряду на капітальне будівництво. Відповідальність за порушення підрядних відносин у капітальному будівництві визначають такі нормативні акти, як Закон України "Про архітектурну діяльність" (у ст. 32 якого мовиться, що порушення законодавства про архітектурну діяльність тягне дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законами України); ЦК і ГК України; Правила про договори підряду на капітальне будівництво та ін.

Стосовно суб’єктів господарських відносин у галузі капітального будівництва в разі вчинення ними певних правопорушень ст. 322 ГК України передбачає відповідальність у вигляді відшкодування збитків і штрафних санкцій.

Велике значення має позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво (ч. 3 ст. 322 ГК України), яка визначається з дня прийняття роботи замовником і становить:

один рік – щодо недоліків некапітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, – два роки;

три роки – щодо недоліків капітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття роботи, – десять років;

тридцять років – щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій.

8. Договір оренди

За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за плату на певний строк у користування для здійснення господарської діяльності (ст. 283 ГК України).

Взаємостосунки суб’єктів за договором оренди реґулюють Господарський та Цивільний кодекси України, Законом України "Про оренду майна державних підприємств і організацій" (зараз – Закон України "Про оренду державного і комунального майна" від 14.03.1995 р.).

Об’єктами оренди за цим законом є:

- цілісні майнові комплекси державних чи комунальних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);

- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.

Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тих державних і казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, яку за законодавством можуть здійснювати тільки державні підприємства.

Орендодавцями в цьому договорі виступають:

• Фонд державного майна України, його реґіональні відділення та представництва – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;

• органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;

• підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного та нерухомого майна площею до 200 м2, а з дозволу орендодавців, зазначених вище, – також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке перевищує площу 200 м2.

Орендарями згідно із законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Істотними умовами цього договору є об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням його індексації), строк, на який укладено договір, орендна плата з урахуванням її індексації, порядок використання амортизаційних відрахувань, відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (ст. 284 ГК України). За згодою сторін у договорі оренди можуть бути передбачені й інші умови.

Доцільність надання орендареві права укладати договір оренди з наступним викупом полягає в тому, що за такої умови він буде заінтересований у як найкращому виконанні свого обов’язку за договором – добросовісно використовувати та зберігати орендоване майно, запобігати його пошкодженню, псуванню тощо з огляду на те, що в перспективі це майно стане його власністю.

У наступних положеннях закону про оренду йдеться про передачу об’єкта оренди орендодавцем орендареві, яка здійснюється в строки й на умовах, визначених у договорі. При цьому орендоване майно включається до балансу підприємства-орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим.

У цьому законі реґламентується максимальний розмір орендної плати й порядок її внесення орендарем. Орендна плата – це фіксований платіж, який орендар платить орендодавцеві незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

Орендна плата не повинна перевищувати п’яти відсотків від вартості орендованого майна. Орендна плата зараховується на спеціальні рахунки й використовується для фінансування капітальних вкладень (ст. 19).

Орендна плата встановлюється в грошовій формі. За згодою сторін вона може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі. Строк внесення орендної плати визначається в договорі.

Орендар має право передати окремі об’єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів забороняється.

Строк договору оренди визначається за узгодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміни умов договору оренди впродовж одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах, які було передбачено договором.

Основні права та обов’язки орендаря.  Орендар має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди. Він може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням.

Орендар зобов’язаний берегти орендоване майно, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, і своєчасно та в повному обсязі вносити орендну плату.

Прикінцеві умови будь-якого договору – це умови про його припинення. У Господарському кодексі (ст. 291) визначено, що договір оренди припиняється в разі закінчення його строку, викупу (приватизації) об’єкта оренди орендарем, ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря та загибелі (знищення) об’єкта оренди. З цих положень випливає, що в усіх випадках, крім викупу (приватизації) та загибелі майна, орендар після припинення договору повинен повернути його орендодавцеві.

Договір оренди може бути розірвано:

а) за згодою сторін;

б) на вимогу однієї зі сторін;

в) у разі використання майна всупереч договору або призначенню майна;

г) якщо без дозволу орендодавця майно передається іншій особі;

д) якщо орендар створює загрозу пошкодження майна.

Орендар має право достроково розірвати договір, якщо орендодавець:

а) передав у користування майно, якість якого не відповідає умовам договору або призначенню;

б) не  виконує  своїх  зобов’язань  щодо  проведення  капітального ремонту майна.

9. Лізинг у сфері господарювання

Багато спільного з орендою має лізинг. Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів (ст. 292 ГК України).

Лізинг, давно відомий і широко використовуваний за кордоном, в Україні набув визнання порівняно недавно. Закон України "Про лізинг" було прийнято 16 грудня 1997 року, але лізингова діяльність у вітчизняній економіці почала розвиватися ще до його прийняття. Це пояснюється закладеними в ній можливостями стати значним імпульсом до технічного переоснащення виробництва. Нині чинним є Закон України "Про фінансовий лізинг" від 16.12.1997 р. Нову назву та нову редакцію внесено Законом від 11.12.2003 р. "Про внесення змін до Закону України “Про лізинг”".

Крім фінансового лізингу, виділяють лізинг оперативний, які визначаються таким чином:

фінансовий лізинг – лізингова угода, у результаті складання  якої лізингоотримувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, протягом якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу. Після закінчення строку угоди об’єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або він купує його за залишковою вартістю;

оперативний лізинг – це лізингова угода, якою передбачається, що лізингоодержувач на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, не менший строку, протягом якого амортизується 90% вартості об’єкта лізингу. Після завершення строку угоди об’єкт лізингу повертається лізингодавцеві.

За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Предметом цього договору може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг").

Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці). Майно, що перебуває в державній або комунальній власності та щодо якого відсутня заборона передачі в користування та/або володіння, може бути передано в лізинг у порядку, установленому цим законом.

Таким чином, договір лізингу має спільні риси з договором оренди, особливо тоді, коли його укладають як двосторонню угоду між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Різниця полягає в тому, що лізингодавець передає в оренду майно, яке він для цієї мети й закуповує.

Суб’єктами лізингу (ст. 4 Закону України "Про фінансовий лізинг") можуть бути:

- лізингодавець – юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачеві;

- лізингоодержувач – фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця;

- продавець (постачальник) – фізична або юридична особа, у якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачеві;

- інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.

Формула визначення лізингових платежів (ЛП): ЛП = А+ПКр+ЛМ+СТ+ІВ, де А – сума амортизації, яка нараховується на об’єкт лізингу протягом строку дії лізингової угоди; ПКр – плата за відсоток за кредитом для придбання об’єкта лізингу; ЛМ – лізингова маржа; СТ – страхове відшкодування лізингодавцеві застрахованого ним майна; ІВ – інші витрати лізингодавця за договором (витрати на обслуговування об’єктів лізингу, на консультації, навчання працівників, відрядження).

Права лізингодавця:

1) інвестувати на придбання предмета лізингу як власні, так і залучені та позичкові кошти;

2) здійснювати перевірки дотримання лізингоодержувачем умов користування предметом лізингу та його утримання;

3) відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом;

4) вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу в передбачених законом та договором випадках;

5) стягувати з лізингоодержувача прострочену заборгованість у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;

6) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків відповідно до закону та договору;

7) вимагати повернення предмета лізингу та виконання грошових зобов’язань за договором сублізингу безпосередньо йому в разі невиконання чи прострочення виконання грошових зобов’язань лізингоодержувачем за договором лізингу.

Обов’язки лізингодавця:

1) у передбачені договором строки надати лізингоодержувачеві предмет лізингу в стані, що відповідає його призначенню та умовам договору;

2) попередити лізингоодержувача про відомі йому особливі властивості та вади предмета лізингу, що можуть становити небезпеку для життя, здоров’я, майна лізингоодержувача чи інших осіб або призводити до пошкодження самого предмета лізингу під час користування ним;

3) відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу;

4) відшкодовувати лізингоодержувачеві витрати на поліпшення предмета лізингу, на його утримання або усунення вад у порядку та випадках, передбачених законом та/або договором;

5) прийняти предмет лізингу в разі дострокового розірвання договору лізингу або в разі закінчення строку користування предметом лізингу.

Права лізингоодержувача:

1. Лізингоодержувач має право:

1) обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу й доручити вибір лізингодавцеві;

2) відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям;

3) вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього в передбачених законом і договором лізингу випадках;

4) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу.

Обов’язки лізингоодержувача:

1) прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору;

2) відповідно до умов договору своєчасно й у повному обсязі виконувати зобов’язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані;

3) своєчасно сплачувати лізингові платежі;

4) надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу й забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання;

5) письмово повідомляти лізингодавця, а в ґарантійний строк – і продавця предмета про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі;

6) письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть неґативно позначитися на стані предмета лізингу, – негайно, але в будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором;

7) у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу повернути предмет лізингу в стані, у якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або в стані, обумовленому договором.

Можливість відмови від договору лізингу в односторонньому порядку:

1. Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови що договором лізингу не передбачено іншого строку.

2. Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або в повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Ґарантії майнових прав сторін договору щодо предмета лізингу:

1. У разі переходу права власності на предмет лізингу від лізингодавця до іншої особи відповідні права та обов’язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу.

2. Якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачено інше.

3. Предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв’язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

10. Договір перевезення вантажів

Перевезення вантажів здійснюють транспортом, поняття "транспорт" знайшло закріплення в Законі України від 10.11.1994 р. "Про транспорт". Згідно зі ст. 1 цього закону транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва.

Відповідно до ст. 306 Господарського кодексу України перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов’язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції  трубопроводами.

Особливості правового статусу вантажного перевізника залежать від виду транспорту. Перевезення вантажів здійснюють вантажний залізничний, автомобільний, морський транспорт, авіаційний внутрішній флот, трубопровідний, космічний та інші види транспорту. Допоміжним видом діяльності, що пов’язаний з перевезенням вантажів, є транспортна експедиція.

Правовий статус перевізника автомобільним вантажним транспортом визначено Законом України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 р. Згідно зі ст. 59 цього закону вантажним перевізником є суб’єкт господарської діяльності (юридична чи фізична особа), який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги за договором про перевезення вантажів автомобільним транспортом загального користування, що використовується ним на законних підставах. Вантажні перевізники на внутрішніх перевезеннях здійснюють також комплекс допоміжних операцій.

Правила внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспортом затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.

Автомобільні транспортні засоби, що використовуються для надання послуг з перевезення вантажів, повинні мати ліцензійну картку.

Правовий статус перевізника залізничним вантажним транспортом визначено Законом України "Про залізничний транспорт" від 04.07.1996 р., Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 р., Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом, затвердженими наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Міністерства транспорту України від 08.06.2001 р.

Вантажним перевізником залізничним транспортом є залізниця. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про залізничний транспорт" залізниця є статутним територіально-галузевим об’єднанням, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, за централізованого управління, здійснює перевезення пасажирів і вантажів у певному реґіоні транспортної мережі. На сьогодні встановлено шість реґіонів транспортної мережі, у яких здійснюють свою діяльність Південна, Південно-Західна, Львівська, Донецька, Одеська, Придніпровська залізниці.

Особливості правового статусу перевізника морським вантажним транспортом визначено Кодексом торговельного мореплавства України. Морським і водним перевізником є судновласник. Судновласником відповідно до ст. 20 Кодексу торговельного мореплавства є юридична або фізична особа, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, чи є вона власником судна, чи використовує його на інших законних підставах.

Правовий статус перевізника авіаційним вантажним транспортом – повітряного перевізника визначається Повітряним кодексом України. Згідно зі ст. 59 Повітряного кодексу України повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.

Особливості правового статусу перевізника трубопровідним транспортом визначаються Законом України "Про трубопровідний транспорт" від 15.05.1996 р. та іншими нормативними актами України.

За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на отримання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 307 ГК України).

Договір перевезення вантажу складається в письмовій формі.

Суб’єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.

Відповідальність перевізника за збереження вантажу виникає з моменту прийняття вантажу до перевезення.

Вантажовідправник, зобов’язаний підготувати вантаж до перевезення, має право його застрахувати.

Про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправлення належним чином оформлений документ.

Вантажовідправник має право розпорядитися вантажем у разі неприйняття його одержувачем або неможливості видачі вантажу одержувачеві.

Порядок отримання вантажу в пункті призначення. Перевізник зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Одержувач зобов’язаний прийняти вантаж. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що в результаті зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первинним призначенням.

Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його видачі одержувачеві в пункті призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж у встановлений термін або відмовився прийняти його, перевізник має право залишити вантаж у себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідомивши його про це.

Вантаж, не одержаний упродовж місяця після повідомлення перевізником одержувача, вважається незатребуваним і реалізується.

Договір транспортного експедирування. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу (ст. 316 ГК України).

Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов’язань, пов’язаних із перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг: перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження і вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо.

Відповідальність перевізника. Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини.

У транспортних кодексах чи статутах можуть бути передбачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника.

За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає:

- у разі втрати або нестачі вантажу – у розмірі вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає;

- у разі пошкодження вантажу – у розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;

- у разі втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цінності, – у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.

Якщо внаслідок пошкодження вантажу його якість змінилася настільки, що він не може бути використаний за прямим призначенням, одержувач вантажу має право від нього відмовитися і вимагати відшкодування за його втрату.

У разі якщо вантаж, за втрату чи нестачу якого перевізник сплатив відповідне відшкодування, буде згодом знайдено, одержувач (відправник) має право вимагати видачі йому цього вантажу, повернувши одержане за його втрату чи нестачу відшкодування.

Порядок вирішення спорів щодо перевезень. До пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, можливим є пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій – протягом сорока п’яти днів.

Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні – протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів.

Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано у визначений срок, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, установленого для відповіді.

Для пред’явлення перевізником до вантажовідправників і вантажоодержувачів позовів, що випливають з перевезення, установлюється шестимісячний строк.

Щодо спорів, пов’язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред’явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Тези лекції 11

Правове реґулювання ціноутворення

План

1. Поняття й функції ціни. Політика ціноутворення.

2. Види цін і порядок їх установлення.

3. Правове реґулювання контролю за додержанням дисципліни цін і відповідальність за її порушення.

1. Поняття й функції ціни.

Політика ціноутворення

У ринковій економіці ціна є найпоширенішою категорією, тобто ціну мають усі види продукції, робіт і послуг. За допомогою цін визначаються різноманітні показники й вимірюються економічні величини: обсяги виробництва та споживання, основні й оборотні фонди та інші ресурси.

Господарський кодекс України визначає ціни як грошове визначення вартості продукції, робіт, послуг, які реалізують суб’єкти господарювання (ст. 189). Величина вартості як основи мінової вартості та ціни визначається затратами праці на виробництво товарів.

Ціна як юридична категорія має кілька значень:

1) ціна  є істотною умовою договору;

2) і за вільних цін, і за державних цін ціна є базою для формування податку на додану вартість і акцизів;

3) ціна є точкою відліку для застосування надбавок і торговельних націнок;

4) рівень ціни визначає рентабельність виробництва товарів  (робіт, послуг).

Функції цін:

облік і вимір затрат суспільної праці. Ціна виступає одним з найважливіших показників народногосподарського виробництва, орієнтиром для прийняття господарських рішень;

підтримання пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

розподіл. Ця функція пов’язана з можливостью відхилення ціни від вартості. Так, установлення високих цін на певну продукцію чи товар дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом надання дотацій на інші товари;

стимулювання. У народному господарстві ціни використовуються для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості кожного суб’єкта господарювання.

Політика ціноутворення, порядок установлення та застосування цін, повноваження органів державної влади й органів місцевого самоврядування щодо встановлення та реґулювання цін, а також контролю за цінами та ціноутворенням визначаються Законом України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.1990 р., іншими нормативними актами.

Політика ціноутворення України спрямована на забезпечення:

- рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних реґіонів України;

- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

-  протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;

- об’єктивних співвідношень у цінах на промислову та сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

- розширення сфери застосування вільних цін;

- підвищення якості продукції;

- соціальних ґарантій насамперед для низькооплачуваних громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку зі зростанням цін і тарифів;

- створення необхідних економічних ґарантій для виробників;

- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світового ринку.

2. Види цін і порядок їх установлення

Види цін і тарифів відповідно до ст.ст. 190 – 191 ГК України та Закону України "Про ціни і ціноутворення" поділяються таким чином:

1. За способом установлення цін і тарифів:

1.1. Вільні ціни й тарифи:  

а) договірні;

б) ціни, що встановлюються самостійно суб’єктами господарювання.

Вільні ціни застосовуються до всіх видів продукції, робіт, послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вони визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах – також за рішенням суб’єкта господарювання.

1.2. Державні фіксовані та реґульовані ціни й тарифи, реґулювання яких здійснюються шляхом установлення:

а)  державних фіксованих цін і тарифів;

б) граничних рівнів цін і тарифів або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Державні фіксовані та реґульовані ціни й тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін на товари та послуги, що мають вирішальне соціальне значення, на продукцію та послуги суб’єктів господарювання, які є природними монополістами, на імпортні товари, що придбаваються за рахунок коштів Державного бюджету; законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію і послуги, які виробляють комунальні підприємства.

Органи виконавчої влади й органи місцевого самоврядування, установлюючи фіксовані ціни, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб’єктами підприємництва, зобов’язані надати цим суб’єктам  дотацію відповідно до закону (п. 6 ст. 191 ГК України).

Державні фіксовані та реґульовані ціни й тарифи встановлюються державними органами України. Рішеннями Конституційного Суду України було уточнено повноваження державних органів у галузі реґулювання цін і ціноутворення. Так, у рішенні Конституційного Суду України "Про ціни і тарифи на житлово-комунальні і інші послуги" від 10.02.2000 р. № 2-ор/2000 вказано, що відповідно до Конституції України та Закону України "Про ціни і ціноутворення" Верховна Рада України визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики, у тому числі цінової. Невід’ємною частиною реалізації основ політики ціноутворення в державі є визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов’язки щодо забезпечення виконання політики в цій сфері. Таким органом, зокрема, є Кабінет Міністрів України.

Постановою від 25.12.1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації, виконавчих органів міських рад, що стосуються реґулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг. До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін, цією постановою віднесено Міністерство економіки, Міністерство транспорту, Міністерство зв’язку, Міністерство фінансів, Міністерство освіти, інші міністерства і відомства, а також Рада Міністрів АРК, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.

Особливості ціноутворення мають зовнішньоторговельні ціни, за якими здійснюються експортно-імпортні операції. Відповідно до Закону України від 03.12.1990 р. "Про ціни і ціноутворення" у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Згідно зі статтею 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" при здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника в розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, сформовані відповідно до цін та умов світового ринку.

Частина 4 стаття 21 визначає порядок формування контрактної (зовнішньоторговельної) ціни при здійсненні експортно-імпортних операцій з участю іноземних контраґентів. Визначено два правила формування цін у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Перше правило передбачає формування ціни шляхом досягнення угоди між учасниками зовнішньоекономічного контракту з урахуванням попиту й пропозиції, а також інших чинників, які діють на відповідних ринках на момент укладення зовнішньоекономічних угод (контрактів). Відповідно до Наказу Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України "Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)" від 06.09.2001 р. № 201 в зовнішньоекономічному договорі визначається ціна одиниці вимірювання товару і загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), які поставляються за договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою.

Друге правило вимагає формування контрактної ціни учасників зовнішньоекономічної  діяльності відповідно до індикативних цін, що вводяться Міністерством економіки з питань європейської інтеграції України відповідно до законодавства, зокрема Указу Президента України "Про заходи по удосконаленню кон’юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності" від 10.02.1996 р. і затвердженим ним Положенням про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Згідно з п. 2 вказаного Положення під індикативними розуміються ціни на товари,  які відповідають цінам, що склалися або складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки й умов здійснення розрахунків, визначених законодавством України. Індикативні ціни можуть вводитися:

- щодо експорту товарів, для яких застосовано антидемпінгові заходи;

- щодо імпорту товарів, для яких застосовано спеціальні імпортні процедури;

- щодо експорту товарів, для яких установлено режим квотування, ліцензування;

- щодо експорту товарів, для яких установлено спеціальні режими.

Переліки індикативних цін на відповідні товари містяться в наказах Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, що публікуються в газеті "Урядовий кур’єр" не менше ніж раз на місяць.

За суб’єктом ціноутворення ціни:

1. Оптові (відпускні) ціни, які застосовуються в розрахунках між підприємствами й споживачами (покупцями) продукції та товарів.

Оптова ціна = собівартість + прибуток (норматив прибутку) + акцизний збір + податок на додану вартість.

У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою.

2. Роздрібні ціни = оптова ціна + торговельна надбавка (націнка). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі й населенням.

3. Закупівельні. Вони застосуються в розрахунках за вирощену сільськогосподарськими товаровиробниками продукцію.

3. Правове реґулювання контролю

за додержанням дисципліни цін

і відповідальність за її порушення

Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні й застосуванні державних фіксованих і реґульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зокрема шляхом декларування) і дотримання вимог антимонопольного законодавства.

Контроль за дотриманням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи – державні інспекції з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами, що функціонує в складі Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, яка є центральним органом державного управління, підвідомчого КМУ (згідно з положенням про державну інспекцію України з контролю за цінами, затвердженим постановою КМУ від 09.12.1991 р.).

Державна інспекція з контролю за цінами має право:

  •  здійснювати на підприємствах незалежно від форм власності перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;
  •  одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснення, довідки, відомості з питань, які виникають під час перевірок;
  •  обстежувати виробничі, складські, торговельні приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від їх форм власності та місцезнаходження;
  •  вимагати від керівників підприємств усунення виявлених порушень законодавства про ціни;
  •  припиняти операції підприємств за розрахунковими, валютними, іншими рахунками в банках у разі відмови у проведенні документальної перевірки та в інших передбачених законом випадках;
  •  накладати адміністративні штрафи на керівників та інших службових осіб підприємств, установ, організацій за порушення державної дисципліни цін.

Порушення у сфері ціноутворення:

  •  завищення державних реґульованих цін;
  •  завищення цін, зареєстрованих при декларуванні;
  •  завищення надбавок до реґульованих цін,  неподання  або заниження встановлених знижок;
  •  включення у вартість робіт і послуг фактично  не  виконаних  робіт (послуг), урахованих при формуванні цін;
  •  установлення необ’єктивних цін на продукцію шляхом порушення конструктивних або технологічних споживних характеристик, затверджених держстандартом;
  •  застосування вільних цін, тарифів, націнок, не узгоджених зі споживачем;
  •  порушення підприємцями-монополістами порядку декларування вільних цін і тарифів.

За порушення державної дисципліни цін передбачено таку відповідальність:

  1.  уся необґрунтовано отримана суб’єктом господарювання сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню до відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації;
  2.  до позабюджетних фондів місцевих бюджетів стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

Указані суми списуються з рахунків підприємств і організацій у банківських установах за рішенням суду чи господарського суду на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами.

Тези лекції № 12

Правове реґулювання

неплатоспроможності (банкрутства) підприємства

План

1. Поняття неплатоспроможності (банкрутства) й сторони в справі про банкрутство.

2. Стадії в справі про банкрутство.

3. Судові процедури, які застосовуються до боржника в справі про банкрутство.

4. Відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про банкрутство.

1. Поняття неплатоспроможності

(банкрутства) й сторони

в справі про банкрутство

Неплатоспроможність – це нездатність суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами після настання встановленого строку їх виплати, у тому числі з заробітної плати, податків і зборів, не інакше як через відновлення платоспроможності.

Ознаки неплатоспроможності:

  1.  Зменшення обсягів реалізації продукції.
  2.  Зменшення попиту на продукцію.
  3.  Зменшення прибутковості виробництва.
  4.  Втрата клієнтів і покупців.
  5.  Збільшення обсягу неліквідних оборотних активів.
  6.  Неритмічність виробництва.
  7.  Низький рівень використання виробничого потенціалу.
  8.  Збільшення витрат на виробництво й реалізацію продукції.
  9.  Скорочення рівня продуктивності праці.
  10.   Скорочення кількості робочих місць.

Види неплатоспроможності:

1. Абсолютна – неспроможність боржника виконати зобов’язання перед кредиторами без судових процедур.

2. Оборотна – можливість відновлення платоспроможності боржника через різноманітні санаційні механізми процедури банкрутства.

3. Необоротна – імовірне відновлення платоспроможності боржника виключно за допомогою ліквідаційної процедури.

4. Відносна – неспроможність виконання вимог кредиторів у зв’язку з тимчасовою фінансовою скрутою та наявністю майнових активів, що перевищують кредиторську заборгованість.

5. Банкрутство – визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Причини банкрутства:

1. Зовнішні: соціально-економічні; політичні; науково-технічні; зовнішньоекономічні.

2. Внутрішні: незадовільний план розвитку підприємства; низький рівень менеджменту; недосконалий механізм ціноутворення; збільшення дебіторської та кредиторської заборгованості; утримування зайвих робочих місць; нераціональна організаційна структура; дефіцит власних оборотних коштів; брак інвестицій; технологічна неузгодженість процесу виробництва.

Першим уреґулював процедуру банкрутства в Україні Закон "Про банкрутство" від 14.05.1992 р. Пізніше, у зв’язку з тим, що кількість звернень у справах про банкрутство зростала, а окремі норми та положення закону виявилися недосконалими, було прийнято нову редакцію закону під назвою "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яка набула чинності з 1 січня 2000 року. З 1 січня 2004 року процедури запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності боржника чи ліквідації банкрута реґулюються також гл. 23 ГК України.

Законодавство, що реґулює процедуру банкрутства в Україні:

1. Кодекси: Господарський кодекс, Цивільний кодекс, Господарський процесуальний кодекс.

2. Закони: Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або про визнання його банкрутом" (далі – Закон України "Про банкрутство"), Закон України "Про банки і банківську діяльність" та ін.

3. Підзаконні акти: Наказ Міністерства промислової політики України № 446 від 10.09.2004 р. "Про затвердження Положення про порядок погодження Міністерством промислової політики України планів санації підприємств, що належать до сфери його управління", Наказ Міністерства промислової політики України № 37 від 11.04.2001 р. "Про затвердження Положення про порядок формування та ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство" та ін.

4. Інструктивні матеріали Вищого господарського суду України, Верховного Суду України.

Учасники провадження у справі про банкрутство:

1. Сторони – боржник і кредитор.

2. Арбітражний керуючий.

3. Власник майна (орган, уповноважений управляти майном).

4. Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника (особа, уповноважена загальними зборами, на яких присутні не менше як три чверті від штатної чисельності працівників боржника, або відповідним рішенням первинної профспілкової організації боржника представляти їх інтереси при проведенні процедур банкрутства з правом дорадчого голосу).

Сторони у справі про банкрутство:

1. Боржник – суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржник стає банкрутом після винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

2. Кредитор – юридична або фізична особа, яка має в установленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Види кредиторів:

конкурсні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів належать також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство;

поточні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Положення Закону України "Про банкрутство" застосовуються до:

1) суб’єктів підприємницької діяльності (ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України);

2) юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду;

3) юридичних осіб – підприємств, що є об’єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, у частині санації чи ліквідації після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об’єктів;

4) гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовугледобувні підприємства), створених у процесі приватизації та корпоратизації, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, якщо від початку виконання плану приватизації (розміщення акцій) минув один рік.

Положення Закону України "Про банкрутство" не застосовуються до:

1) юридичних осіб – казенних підприємств;

2) юридичних осіб – підприємств, що є об’єктами права комунальної власності, якщо щодо них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органу місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього;

3) гірничих підприємств (гірничодобувні підприємства, шахти, рудники, копальні, кар’єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків.

Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду.

Арбітражний керуючий має право (ст. 3 Закону України "Про банкрутство"):

- скликати збори й комітет кредиторів і брати в них участь з правом дорадчого голосу;

- звертатися до господарського суду у випадках, передбачених Законом України "Про банкрутство";

- отримувати винагороду в розмірі та порядку, передбачених Законом України "Про банкрутство";

- залучати для забезпечення виконання своїх повноважень на договірних засадах інших осіб і спеціалізовані організації з оплатою їх діяльності за рахунок боржника, якщо інше не встановлено Законом України "Про банкрутство" чи угодою з кредиторами;

- запитувати й отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об’єднань, а від громадян – за їх згодою;

- отримувати з державного реєстру застав інформацію про майно боржника, яке є предметом застави;

- подавати до господарського суду заяву про дострокове припинення своїх обов’язків;

- виконувати інші дії відповідно до Закону України "Про банкрутство".

Арбітражний керуючий зобов’язаний:

- здійснювати заходи щодо захисту майна боржника;

- аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках;

- у порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

- виконувати інші повноваження, передбачені Законом України "Про банкрутство".

Умови порушення справи про банкрутство:

  1.  матеріально-правові: стійка (більше трьох місяців) і значна неплатоспроможність (на суму не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати);
  2.  процесуально-правова: подання боржником, кредитором, податковими органами, КРУ до господарського суду заяви щодо порушення справи про банкрутство.

2. Стадії в справі

про банкрутство

Стадії в справі про банкрутство:

1. Порушення справи про банкрутство, яке здійснюється протягом п‘яти днів від дня надходження заяви й документів. Суддя господарського суду виносить рішення про порушення справи, що направляється заінтересованим особам.

Наслідки порушення справи про банкрутство:

- уводиться процедура розпорядження майном боржника;

- призначається розпорядник майна;

- упроваджуються заходи щодо забезпечення вимог кредиторів;

- призначається дата проведення підготовчого засідання суду (не пізніше 30-го дня від дня прийняття заяви);

- боржник зобов’язується подати відкликання на заяву про порушення справи про банкрутство.

2. Підготовче засідання господарського суду. Проводиться за участі сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника.

За результатами засідання визначають:

- розмір вимог кредиторів;

- дату складання розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше 2 місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання);

- дату попереднього засідання суду (не пізніше 3 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду);

- дату скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше 3 місяців і 10 днів після дати проведення попереднього засідання суду);

- дату засідання суду.

3. Визначення кредиторів і осіб, які мають намір узяти участь у санації боржника (протягом одного місяця після опублікування оголошення в ЗМІ).

4. Попереднє засідання. Розглядається реєстр вимог кредиторів і вимоги, не включені до цього реєстру; визначається розмір вимог кредиторів.

5. Визнання боржника банкрутом, якщо доведено його неплатоспроможність. У результаті такого рішення з моменту дати прийняття постанови:

- завершується підприємницька діяльність банкрута;

- вважається, що настав строк виконання всіх грошових зобов’язань банкрута;

- припиняється нарахування неустойки, відсотків за всіма видами заборгованості;

- припиняються повноваження органів керування й власника майна банкрута;

- дається оголошення в ЗМІ;

- призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія.

6. Проведення ліквідаційної процедури.

3. Судові процедури,

які застосовуються до боржника

в справі про банкрутство

До боржника в справі про банкрутство застосовуються такі судові процедури: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація; ліквідація.

1. Розпорядження майном боржника – система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового становища;

Ці заходи здійснює розпорядник майна боржника, що призначається суддею. Розпорядник повинен одержати ліцензію арбітражного керуючого та не бути заінтересованою особою стосовно боржника й кредиторів.

Функції розпорядника майном боржника:

- захист майна боржника;

- аналіз фінансового стану боржника й розроблення заходів щодо фінансового оздоровлення;

- розгляд разом із посадовими особами боржника заяв кредиторів і повідомлення їм про результати вивчення;

- ведення реєстру визнаних боржником вимог кредиторів за заявами;

- скликання зборів кредиторів і участь у них із правом дорадчого голосу.

Розпорядник майна призначається на строк до шести місяців, що може бути збільшений або зменшений за клопотання кредиторів або власника майна боржника.

У ході проведення цієї процедури боржник може задовольнити всі вимоги кредиторів за реєстром повністю, що свідчить про відновлення його платоспроможності.

У всіх інших випадках застосовуються такі судові процедури.

2. Мирова угода – домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за згодою сторін. Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство (ст. 35 Закону України "Про банкрутство").

Набуває чинності при затвердженні в господарському суді, про що виноситься постанова.

Дуже важливо, щоб органи податкової служби й інших державних органів погодилися на списання податкового боргу за останні три роки.

Укладення мирової угоди:

  •  обов’язкові положення: розмір, порядок і строки виконання зобов’язань; відстрочка або розстрочка, списання боргів або їх частин;
  •  факультативні положення: виконання зобов’язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на активи боржника або його корпоративні права.

Мирову угоду може бути розірвано господарським судом у випадку невиконання боржником його умов не менш як на третину вимог кредиторів.

Мирову угоду може бути визнано господарським судом недійсною за заявою будь-якого кредитора, якщо існують підстави.

3. Санація – система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової форми й виробничої структури боржника;

Господарський суд за згодою комітету кредиторів призначає керуючого санацією, яким може бути керівник підприємства, розпорядник майна або інша особа, що має ліцензію господарського керуючого.

Функції керуючого санацією:

- забезпечувати виконання плану санації;

- розробляти умови участі інвесторів у задоволенні вимог кредиторів, визначає строки та послідовність виплати боргів.

Права керуючого санацією:

- розпоряджатися майном боржника;

- укладати угоди від імені боржника;

- подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними.

Обов’язки керуючого санацією:

- приймати в господарське відання майно боржника;

- організовувати проведення інвентаризації;

- відкривати спеціальний рахунок для проведення санації та розрахунків із кредиторами;

- розробляти план санації;

-організовувати ведення бухгалтерського й статистичного обліку та фінансової звітності;

- організовувати повернення дебіторської заборгованості;

- звітувати перед комітетом кредиторів щодо реалізації плану санації;

- повідомляти державні органи з питань банкрутства про своє призначення, затвердження мирової угоди, виконання плану санації, звільнення від обов’язків.

Схвалений кредиторами план санації подається до  господарського суду протягом шести місяців, інакше боржника буде визнано банкрутом.

У випадку закінчення санації (за 15 днів) або за наявності підстав для дострокового її припинення керівник санації подає до господарського суду звіт, підписаний кредиторами. Суд виносить постанову про припинення справи про банкрутство.

Умовами санації можуть бути:

  •  випуск нових акцій або облігацій для одержання грошового капіталу;
  •  збільшення банківських кредитів і одержання урядових субсидій;
  •  зменшення відсотків за облігаціями, випущеними підприємством, або їх погашення;
  •  перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову;
  •  ліквідація нерентабельного підприємства й утворення на його основі нового підприємства;
  •  зміна форми власності підприємства;
  •  зміна ринків збуту;

- зміна сировинної бази.

4. Ліквідація – припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу майна, строк дії –   12 місяців.

Ліквідатор – фізична особа, що організує ліквідаційну процедуру й забезпечує задоволення вимог кредиторів. Права й обов’язки має такі ж само, як і керуючий санацією.

Ліквідаційна комісія призначається господарським судом за клопотанням ліквідатора, узгоджується з комітетом кредиторів.

До складу ліквідаційної комісії можуть входити представники кредиторів, банків, фінансових органів, Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна, представники державного органу з питань банкрутства, за необхідності – органу місцевого самоврядування, а також представники державного органу в справах нагляду за страховою діяльністю.

Функції ліквідатора:

- здійснювати функції органу керування банкрутом;

- приймати у своє відання майно банкрута, управляє й розпоряджається їм;

- здійснювати інвентаризацію й оцінку майна;

- повертати дебіторську заборгованість;

- очолювати ліквідаційну комісію й формує ліквідаційну масу (все майно);

- звільняти працівників;

- уживати заходів до пошуку й повернення майна боржника;

- реалізовувати майно.

Наявні й отримані від продажу майна кошти направляються на задоволення вимог кредиторів у такій послідовності:

1) вимоги, забезпечені заставою;

2) виплата вихідної допомоги працівникам;

3) витрати, пов’язані з веденням справи про банкрутство й роботи ліквідаційної комісії;

4) виплата заборгованості з заробітної плати;

5) виплата податків і зборів;

6) виплата за частками вкладників;

7) задоволення вимог кредиторів відповідно до реєстру кредиторів;

8) повернення внесків членів трудового колективу в статутний фонд.

Вимоги, не задоволені через недостатність майна, уважаються погашеними. Після завершення розрахунків із кредиторами ліквідатор складає звіт і ліквідаційний баланс, що затверджується судом.

Якщо після ліквідації в підприємця не залишилося майна для діяльності, то суд виносить постанову про ліквідацію юридичної особи-боржника. Якщо для підприємницької діяльності залишилося майно, то боржник може продовжувати свою діяльність.

Припинення провадження у справі про банкрутство:

1. Підстави припинення провадження у справі про банкрутство:

- боржника не включено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців;

- подано заяву про визнання банкрутом ліквідованої або реорганізованої (крім реорганізації у формі перетворення) юридичної особи;

- у провадженні господарського суду є справа про банкрутство того ж самого боржника;

- затверджено звіт керуючого санацією боржника в порядку, передбаченому Законом України "Про банкрутство";

- затверджено мирову угоду;

- затверджено звіт ліквідатора;

- боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами;

- кредитори не поставили вимог до боржника після порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.

2. Про припинення провадження у справі про банкрутство виноситься ухвала, яка може бути оскаржена в установленому порядку.

3. Провадження у справах про банкрутство може бути припинено у випадках, передбачених пунктами 1, 2 та 5, на всіх стадіях провадження у справі про банкрутство, тобто як до, так і після визнання боржника банкрутом; у випадках, передбачених пунктами 3, 4, 7 і 8, – лише до визнання боржника банкрутом, а у випадку, передбаченому пунктом 6, – лише після визнання боржника банкрутом.

4. Відповідальність суб'єктів

підприємницької діяльності

за порушення законодавства

про банкрутство

Види порушень у сфері банкрутства:
- просте – суб‘єкт господарської діяльності (СГД) заподіює шкоду кредиторам із необережності, і це є наслідком безгосподарних або ризикованих дій, вчинених боржником;

- злісне – це обман суду й кредиторів щодо дійсного стану майна боржника. Проявляється в штучному збільшенні пасиву або зменшенні активу боржника шляхом підробок, приховування майна, відчуження його в невигідних угодах, дарування, імітування й підтвердження неіснуючих боргів.

Інституту банкрутства стосуються чотири статті Кримінального Кодексу України: фіктивне банкрутство (ст. 218), доведення до банкрутства (ст. 219), приховання стійкої фінансової неспроможності (ст. 220), незаконні дії у випадку банкрутства (ст. 221), а також ст. 215 ГК України.

Фіктивне банкрутство (ст. 218 КК) вчиняється з метою ухилення від повернення грошей державі чи добросовісним підприємцям.

Такі порушення караються штрафом від 750 до 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (НМДГ) або обмеженням волі на строк до трьох років.

Приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК) – подання кредиторові недостовірних відомостей про фінансовий стан СГД, які свідчать про його неспроможність виконувати свої зобов’язання перед кредиторами; заподіяння великої матеріальної шкоди кредиторові.

Такі порушення караються позбавленням волі на строк до двох років або штрафом 2000 до 3000 НМДГ із позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Доведення до банкрутства (ст. 219 КК) – умисне, із корисливих мотивів, іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб здійснення власником або посадовою особою СГД дій, які призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності, якщо це завдало великої матеріальної шкоди державі чи кредитору.
Такий злочин карається штрафом від 500 до 800 НМДГ або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконні дії у випадку банкрутства (ст. 221 КК) – приховування майна або майнових зобов’язань, відомостей про майно боржника; передача майна боржника в інше володіння; відчуження або знищення майна боржника; фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають господарську або фінансову діяльність.

Такий злочин карається штрафом від 100 до 500 НМДГ або арештом на строк до трьох місяців з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Тези лекції 13

Господарсько-правова відповідальність

План

1. Поняття й ознаки господарсько-правової відповідальності.

2. Види, функції та принципи господарсько-правової відповідальності.

3. Види санкцій за правопорушення у сфері господарювання.

1. Поняття й ознаки господарсько-правової відповідальності

Більшість учасників господарських правовідносин заінтересовані в правомірній поведінці, як власній, так і своїх партнерів.

Причини правопорушень в економічному житті:

1) відсутність правових знань і навичок захищати свої інтереси;

2) недоліки в чинному законодавстві;

3) прийняття нормативно-правових актів без обґрунтованого прогнозування результатів їх використання і збалансованості інтересів учасників;

4) неправомірна поведінка посадовців і органів місцевого самоврядування стосовно учасників господарського життя;

5) нестабільність господарського життя;

6) некомпетентність частини учасників господарського життя, унаслідок чого ухвалюються рішення, складаються угоди, заздалегідь приречені на невдачу.

Одним із найефективніших способів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення.

Господарсько-правова відповідальність (ГПВ) – це злагоджена і впорядкована система санкцій, які застосовуються до правопорушників.

Господарськими санкціями згідно зі ст. 217 ГК України є заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та /або правові наслідки.

Суб’єкти господарсько-правової відповідальності – суб’єкти господарювання, їх структурні підрозділи, учасники господарських відносин (у тому числі міністерства й інші центральні органи виконавчої влади та їх органи, що здійснюють контроль за дотриманням правил здійснення господарської діяльності).

Ознаки господарсько-правової відповідальності:

1. Настання внаслідок несприятливих чинників економічного характеру незалежно від застосування грошових санкцій або таких, що обмежують правоздатність суб’єкта господарювання.

2. Застосування у формі певної системи економічних санкцій, передбаченої господарським законодавством і укладеними угодами, локальними нормативно-правовими актами суб’єктів господарювання.

3. Застосування в разі скоєння правопорушення, тобто на такій юридичній підставі, як об’єктивні протиправні дії чи бездіяльність правопорушника.

4. Настання незалежно від наявності вини правопорушника. У разі виключення законом чи договором може бути встановлено відповідальність за вину.

Риси господарсько-правової відповідальності:

І. Загальні (родові):

1) юридична підстава – закон;

2) фактична підстава використання ГПВ – правопорушення;

3) зміст – неґативні наслідки, які завдаються порушнику;

4) можливість використовувати державний примус для покладання на порушника ГПВ.

ІІ. Специфічні:

1) сфера використання – господарські правовідносини;

2) юридична підстава – закони й угоди;

3) фактична підстава – господарське порушення, склад якого залежить від виду ГПВ;

4) презумпція вини злочинця та особливості визначення вини;

5) суб’єкти – учасники господарських правовідносин;

6) спрямованість ГПВ на майнову базу правопорушника і лише в деяких випадках – на особу злочинця (примусова реорганізація);

7) змістом ГПВ є заходи впливу (санкції) – майнової або організаційної спрямованості, що позначається на економічних інтересах правопорушників;

8) порядок використання – залежить від виду та форми ГПВ:

а) судовий або претензійно-позовний;

б) безпосередньо кредиторами в оперативному порядку;

в) спеціальний – уповноваженими органами.

2. Види, функції та принципи

господарсько-правової відповідальності

Види господарської відповідальності

Залежно від структури правопорушень:

1. Часткова (настає за порушення зобов’язання кількома суб’єктами. Відповідальність визначається часткою участі в договорі про виконання зобов’язань).

2. Солідарна (може застосовуватися в умовах, установлених законом чи договором, і можлива лише тоді, коли є кілька суб’єктів господарювання на боці боржника. Кредитор може вимагати сплати штрафних санкцій чи покриття збитків як від будь-якого учасника, так і від усіх разом).

3. Субсидіарна (додаткова) (відповідальність третьої особи за боржника. Наприклад, відповідальність поручителя, ґаранта за позиками, отриманими суб’єктом господарювання.

За обсягом відповідальності правопорушника:

1. Повна (означає відшкодування контрагенту чи державі всіх видів збитків (шкоди), понесених ними (втрата чи пошкодження їх майна, додаткові витрати та неотримані доходи).

2. Обмежена (установлюється так: у нормах права щодо обмеженого розміру відповідальності визначається максимальний розмір збитків, або у них міститься припис не стягувати з боржника певні види збитків).

3. Підвищена (передбачається законодавцем для особливо небезпечних правопорушень).

Залежно від видів зобов’язань:

1. В організаційно-господарських зобов’язаннях.

2. У внутрішньогосподарських зобов’язаннях.

3. У майново-господарських зобов’язаннях.

Залежно від інших критеріїв виділяють інші види господарської відповідальності.

Функції господарсько-правової відповідальності – напрямки її діяльності, той господарський результат, який настає в результаті використання ГПВ.

Функції господарсько-правової відповідальності:

1. Загальні:

1.1. Попереджувальна – загроза застосування ГПВ змушує учасника відносин діяти правомірно, щоб уникнути його неґативних наслідків.

1.2. Штрафна – покарання за вчинений злочин.

2. Спеціальні:

2.1. Компенсаційно-відновлювальна – відновлення порушеного правопорядку й усунення наслідків неправомірної поведінки суб’єкта.

2.2. Сигнальна – застосування до суб’єкта ГПВ є для нього сигналом про необхідність поліпшення своєї роботи з метою уникнення в майбутньому втрат від настання такої відповідальності, а для партнерів – сигналом про необхідність з‘ясувати доцільність продовження з ним договірних зв’язків.

3. Інформаційна – інформування учасників господарського життя про утруднення в діяльності їхніх партнерів, доцільність коригування своїх відносин з ними.

Господарсько-правова відповідальність грунтується на принципах (ст. 216 ГК України), згідно з якими:

1. Потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи зазначено це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі.

2. Сплата штрафних санкцій за порушення зобов’язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі.

3. У господарському договорі неприпустимими є застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Господарсько-правові санкції застосовуються до порушників протягом установлених законом строків:

- строків позовної давності – у разі використання судового порядку;

- спеціальних строків – у разі використання адміністративно-господарських санкцій.

Порядок реалізації господарсько-правової відповідальності: учасники господарських відносин, які порушили майнові або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензій або звернення до суду.

3. Види санкцій за правопорушення

у сфері господарювання

Види санкцій за правопорушення у сфері господарювання:

1. Відшкодування збитків у сфері господарювання.

2. Штрафні санкції.

3. Оперативно-господарські санкції.

4. Адміністративно-господарські санкції.

5. Санкції, що застосовуються до порушників антимонопольно-конкурентного законодавства.

Відшкодування збитків у сфері господарювання (ст.ст. 224 – 229 ГК України). Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не отримані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконанні зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224 ГК України).

Склад збитків (п. 1 ст. 225 ГК України):

1) вартість втраченого, пошкодженого, знищеного майна;

2) додаткові витрати, понесені стороною, яка зазнала збитків унаслідок порушень зобов’язань другою стороною;

3) неодержаний прибуток (втрачена вигода);

4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Правила визначення розміру збитку:

1) у разі задоволення боржником у добровільному порядку вимог потерпілої сторони використовуються ціни, які існували на день задоволення вимоги;

2) у разі задоволення боржником у недобровільному порядку вимог потерпілої сторони використовуються ціни, які існували на день подання до суду позову.

Суб’єкт, який відшкодував збитки, має право стягнути в порядку реґресу збитки з третьої особи.

У разі отримання збитків одночасно від декількох суб’єктів кожний з них відшкодовує збитки (ст. 196 ГК, ст.ст. 543 – 544 ЦК).

Відшкодування збитків здійснюється в претензійно-позовному порядку.

Позитивні риси: універсальний характер (використовується і в горизонтальних, і у вертикальних відносинах, договірних і позадоговірних); передбачається законом, а отже, не потребує спеціальної згадки про неї в договорі.

Недоліки: складність у використанні: необхідність доводження факту наявності збитків, їх обсягу; наявності всіх чотирьох елементів складу злочину.

Штрафні санкції (ст.ст. 230 – 234 ГК України). Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми: неустойка, штраф, пеня. Господарський кодекс не визначає, що слід розуміти під кожним із цих видів санкцій і чим вони відрізняються одна від одної. Цивільне законодавство визначає всі три види штрафної відповідальності як різновиди неустойки  (ст. 549 Цивільного кодексу України).

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, на відміну від господарської штрафної відповідальності, яка може стягуватися тільки у грошовій формі, цивільна штрафна відповідальність може бути реалізована й шляхом стягнення з винної сторони майна.

Дуже важливим є питання визначення розміру, у якому стягуються штрафні санкції. Цей розмір може бути визначено як у законі, так і в договорі.

Форми неустойок:

1) у процентному співвідношенні до суми порушеного зобов’язання незалежно від терміну прострочення (наприклад: 20% вартості поставленої продукції, яка не відповідає вимогам якості);

2) у процентному співвідношенні до суми порушеного зобов’язання залежно від терміну прострочення (наприклад: 0,1% несплаченої суми за кожний день прострочення);

3) у твердій сумі (за інфляції);

4) у кратному розмірі до вартості товару.

Штрафи сплачуються в  претензійно-позовному порядку.

У ст. 233 ГК України передбачається можливість зменшення розміру штрафних санкцій судом у випадку, якщо:

а) штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора;

б) якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин.

Позитивні сторони: швидкість (термін позовної давності – 6 місяців) і зручність використання (не залежить від збитків).

Недоліки: обмежена сфера використання – тільки договірні відносини.

Оперативно-господарські санкції (ст.ст. 235 – 237 ГК України) – це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на попередження господарського правопорушення або зменшення його шкідливих наслідків, їх оперативність полягає в тому, що вони вводяться в дію самими суб’єктами або державними органами, які контролюють додержання законності у відповідній сфері господарських відносин.

Основні риси оперативно-господарських санкцій:

1) використовуються тільки в господарсько-договірних відносинах;

2) використовуються на розсуд кредитора;

3) передбачаються законом або договором;

4) мета – захист інтересів кредитора;

5) заходи організаційного характеру;

6) підстава – договір;

7) фактичні підстави – невиконання.

Перелік оперативно-господарських санкцій (ст. 236 ГК України):

1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управленною стороною із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов‘язання другою стороною;

2) відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

3) відстрочення відвантаження продукції в результаті прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок;

4) відмова управненої сторони від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною (списання з рахунку боржника коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

5) установлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових ґарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати, передоплата;

6) відмова від майбутніх відносин.

Адміністративно-господарські санкції (238 – 250 ГК України). Господарська діяльність повинна здійснюватись її суб’єктами за правилами, установленими законодавчими актами. Якщо ці правила порушуються, до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані, як визначає Господарський кодекс України (ст. 238), уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення та ліквідацію його наслідків.

Адміністративно-правові санкції відрізняються від інших засобів впливу на суб’єктів господарювання тим, що вони застосовуються особливим суб’єктом, у якому, за виразом фахівців, уособлюється так звана публічна адміністрація – у вигляді або державних органів виконавчої влади, або виконавчих органів місцевого самоврядування.

Господарський кодекс України встановлює перелік адміністративно-господарських санкцій, які органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень можуть застосовувати до суб’єктів господарювання. Зокрема, це:

1) вилучення прибутку (доходу);

2) адміністративно-господарський штраф;

3) стягнення зборів (обов’язкових платежів);

4) зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;

5) застосування антидемпінгових заходів;

6) припинення експортно-імпортних операцій;

7) застосування індивідуального режиму ліцензування;

8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

9) анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

10) обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;

11) скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання;

12) інші адміністративно-господарські санкції, передбачені ГК України та ін


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62291. Содержание и структура урока физической культуры в общеобразовательной школе 25.72 KB
  В практике работы общеобразовательных школ довольно часто говорят о содержании урока. Вместе с тем в работах посвященных теории урока данное понятие не выделено в качестве аспекта заслуживающего специального внимания и анализа.
62297. Дизайн веб-сайта в Фотошоп 2.62 MB
  В этом уроке мы будем использовать Adobe Photoshop для разработки веб-интерфейса, который может быть использован для любого мобильного сайта. Мы будем использовать различные методы, включая формы, маски, иконки, шрифты...