7261

Економіка підприємства. Опорний конспект лекцій

Конспект

Экономическая теория и математическое моделирование

Зміст Вступ до економіки підприємства Підприємство як субєкт господарювання Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства Правові основи функціонування підприємства Класифікація підприємств Добровільні та інституціон...

Украинкский

2013-01-20

3.95 MB

344 чел.

Зміст

Вступ до економіки підприємства

1. Підприємство як суб’єкт господарювання

1.1. Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства

1.2. Правові основи функціонування підприємства

1.3. Класифікація підприємств

1.4. Добровільні та інституціональні об’єднання підприємств …………….. 25

1.5. Ринкове середовище господарювання підприємств ………………...….. 29

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів ... 33

2. Основи підприємницької діяльності …..…………………………………..….. 35

2.1. Підприємництво як сучасна форма господарювання ..……………...….. 35

2.2. Договірні відносини і партнерські зв’язки в підприємництві ………….. 43

2.3. Міжнародна підприємницька діяльність ………………..…………...….. 49

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів ... 54

3. Управління підприємствами …..…………………………………………..….. 56

3.1. Сутність і функції процесу управління ………………....…………....….. 56

3.2. Методи управління діяльністю підприємств …………..………..…...….. 61

3.3. Організаційні структури управління підприємствами ...…….……...….. 63

3.4. Вищі органи державного управління підприємствами ...…………...….. 68

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів ... 71

4. Персонал …..……………………………………………………….………..….. 73

4.1. Поняття, класифікація і структура персоналу підприємства .…...……... 73

4.2. Кадрова політика та система управління персоналом .……………..….. 77

4.3. Оцінка персоналу як важливіший елемент системи управління    трудовим колективом .………………………………………………...….. 81

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів ... 93

5. Виробничі фонди …..……………………………………………………….….. 95

5.1. Характеристика матеріальних активів (виробничих фондів і майна) …. 95

5.2. Оцінка, класифікація і структура основних фондів .…......................….. 97

5.3. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів .……...….. 101

5.4. Структура, нормування і використання оборотних фондів     підприємства ……………………………………………….……………. 111

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 117

6. Нематеріальні ресурси та активи …………………..…………………..……. 119

6.1. Нематеріальні ресурси ………………..…………………………………. 119

6.2. Нематеріальні активи ………………..…………………………………... 123

6.3. Оцінка вартості нематеріальних активів ……..…………..……………. 127

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 132

7. Оборотні кошти підприємства (організації) ……..…………………………. 134

7.1. Загальна характеристика і нормування ……..……………………….…. 134

7.2. Ефективність використання оборотних коштів ………………………... 139

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 141

8. Інвестиційні ресурси ……..………………………………………………..…. 143

8.1. Поняття та склад інвестицій ……..………………………………..….…. 143

8.2. Визначення обсягу і джерел фінансування інвестицій ……….………. 145

8.3. Формування і регулювання фінансових інвестицій (цінних паперів) ... 149

8.4. Залучення іноземних інвестицій для розвитку й посилення    ефективності діяльності суб’єктів господарювання …………………... 156

8.5. Інвестиційні проекти підприємств ……..…………………………….…. 164

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 169

9. Інноваційні процеси ……..…………………………………………………... 171

9.1. Загальна характеристика інноваційних процесів …………………..…. 171

9.2. Науково-технічний прогрес, його пріоритетні напрями ………………. 175

9.3. Організаційний прогрес ……..……………………………………..……. 179

9.4. Оцінка ефективності технічних і організаційних нововведень ..……... 184

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 187

10. Техніко-технологічна база виробництва ……..……………………………. 189

10.1. Характеристика техніко-технологічної бази виробництва .…...…….. 189

10.2. Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства ……..………………………………………………..……. 192

10.3. Формування і використання виробничої потужності підприємства ... 197

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 201

11. Організація виробництва ……..…………………………………….………. 203

11.1. Структура і принципи організації виробничого процесу ……………. 203

11.2. Організаційні типи виробництва ……..…………………………..……. 208

11.3. Організація виробничого процесу в часі …..…………………….……. 211

11.4. Методи організації виробництва ……..…………………………..……. 215

11.5. Підготовка виробництва ……..……………………………...…………. 221

11.6. Суспільні форми організації виробництва ..……………………..……. 224

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 230

12. Виробнича та соціальна інфраструктура ……..……………………………. 232

12.1. Поняття, види і значення інфраструктури …..……………………..…. 232

12.2. Система технічного обслуговування ……..………………………...…. 234

12.3. Соціальна інфраструктура і соціальна діяльність підприємства ……. 244

12.4. Відтворення і розвиток інфраструктури …..……………………….…. 246

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 251

13. Регулювання, прогнозування і планування діяльності …………………... 253

13.1. Державне економічне регулювання діяльності суб’єктів    господарювання …………………………………………………………. 253

13.2. Прогнозування розвитку підприємств ……………………………..…. 259

13.3. Методологічні основи планування ……………………………………. 262

13.4. Стратегія розвитку підприємства …………………………………..…. 266

13.5. Тактичне та оперативне планування. Бізнес-план ………………..…. 270

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 276

14. Виробництво, якість і конкурентоспроможність продукції (послуг) ...….. 278

14.1. Загальна характеристика продукції …………………………….……... 278

14.2. Особливості маркетингової діяльності підприємств .…...………….... 281

14.3. Матеріально-технічне забезпечення виробництва .….....................….. 286

14.4. Якість і конкурентоспроможність продукції .……………………..….. 291

14.5. Стандартизація і сертифікація продукції .…………………………….. 302

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 309

15. Продуктивність, мотивація та оплата праці ……………………….…...….. 311

15.1. Продуктивність праці персоналу: сутність, методи визначення та фактори зростання ……………………………………………...…...….. 311

15.2. Мотивація трудової діяльності …………………………….……....….. 316

15.3. Сучасна політика оплати праці …………………………….……....….. 320

15.4. Застосовувані форми і системи оплати праці …………..…….…...….. 326

15.5. Доплати і надбавки до заробітної плати. Преміювання персоналу .… 331

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 336

16. Витрати і ціни на продукцію …………………………….…...................….. 338

16.1. Загальна характеристика витрат на виробництво продукції …..…...... 338

16.2. Управління витратами на підприємстві …………………………...….. 344

16.3. Сукупні витрати і собівартість продукції …………………….…...….. 348

16.4. Ціни на продукцію: сутнісна характеристика, види, методи встановлення та регулювання ……………………………………...….. 351

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 360

17. Фінансово-економічні результати та ефективність виробництва   (діяльності) ….…………………………………………………………...….. 361

17.1. Зміст і форми фінансової діяльності підприємства ………….…...….. 361

17.2. Формування і використання прибутку …………………….….…...….. 363

17.3. Оцінка фінансово-економічного стану підприємства ……….…....….. 366

17.4. Сутнісна характеристика і вимірювання ефективності виробництва . 369

17.5. Фактори зростання ефективності виробництва (діяльності)    підприємства …………………………………………………….…...….. 376

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 383

18. Економічна безпека підприємства ……………………………………….... 384

18.1. Змістово-типологічна характеристика економічної безпеки    підприємства та її аналітична оцінка ……………….……………....….. 384

18.2. Напрями забезпечення економічної безпеки ………………...…...….. 389

18.3. Служба безпеки фірми ………………………………..……….…...….. 400

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 405

19. Реструктуризація і санація підприємств та організацій ……………....….. 407

19.1. Загальна характеристика процесу реструктуризації підприємств ....... 407

19.2. Практика здійснення та ефективність реструктуризації підприємств . 412

19.3. Санація (фінансове оздоровлення) суб’єктів господарювання .……... 419

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 430

20. Банкрутство та ліквідація підприємств ………………………………...….. 431

20.1. Банкрутство підприємств як економічне явище та методичні основи визначення ймовірності їх банкрутства ……………………….…..….. 431

20.2. Ліквідація збанкрутілих підприємств ……………………..….…...….. 442

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів . 449

Словник термінів ……………………………………………………..………… 450
Список рекомендованих законів України ..…………………………………… 455

Список рекомендованої навчальної літератури ……………………………… 458

ВСТУП ДО ЕКОНОМІКИ ПІДПРИЄМСТВА

Економіка є терміном грецького походження, що дослівно означає мистецтво ведення господарства. Будь-яку роботу, в процесі якої люди виготовляють необхідні для життя продукти та предмети (матеріальні блага), перевозять і продають їх, здійснюють післяпродажне сервісне обслуговування товарів тривалого користування, заведено називати виробничо-господарською й комерційною діяльністю, а підприємства (організації, фірми), на (в) яких відбувається така діяльність, є суб’єктами господарювання (підприємницької діяльності) економічної системи. Саме тому економіку вважають головною цариною діяльності людей, що забезпечує суспільство життєво необхідними матеріальними благами і послугами виробничо-технічного та споживчого призначення.

Залежно від ступеня інтеграції складових елементів економічної системи виокремлюють економіку народного господарства країни (макроекономіку), економіку тих чи інших її галузей і територіальних одиниць – регіонів (мезомаркетинг), економіку первинних суб’єктів господарювання (мікроекономіку). Основною ланкою економічної системи країни, де безпосередньо продукуються товари чи надаються послуги населенню та суспільству в цілому, є економіка фірми (підприємства, організації).

Водночас терміном «економіка» широко користуються на позначення сукупності окремих економічних наук: 1) економічну теорію (політичну економію); 2) історико-економічні науки (історію економічної думки, історію народного господарства); 3) функціональні науки (розміщення продуктивних сил, макроекономіку, мікроекономіку, маркетинг, менеджмент, економіку праці, статистику, фінанси, облік, аудит тощо); 4) економіку різних галузей народного господарства (промисловості, агропромислового комплексу, будівництва, транспорту, торгівлі тощо); 5) економіку конкретних підприємств та організацію виробництва.

Економіка підприємства як конкретна галузь економічної науки і навчальна дисципліна базується на пізнанні та свідомому використанні економічних законів і закономірностей функціонування та розвитку суспільного виробництва. Предмет «економіка підприємства» включає вивчення: теорії та практики господарювання на рівні підприємства; конкретних форм і методів господарювання, принципів формування й використання виробничого потенціалу; взаємодії всіх видів ресурсів; організації та ефективності господарсько-комерційної діяльності підприємства.

Істотно важливою є методологія вивчення курсу, яка має відповідати процесу пізнання істини: від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики. Ось чому в ній необхідно виокремлювати емпіричну, теоретичну та прикладну (ужиткову) сторони. Емпірична сторона пізнання означає здійснення збиральної й описової функцій (встановлення, реєстрація, викладання й первинна систематизація фактів). Теоретичний зріз процесу пізнання реалізує функцію пояснення нових понять і термінів, створення нових та уточнення (доповнення) існуючих теорій, прогнозування розвитку процесів і явищ. Прикладний (ужитковий) бік цієї справи характеризується опрацюванням практичних рекомендацій для забезпечення найефективніших форм господарювання.

Основою методології має бути єдність емпіричної та теоретичної сторін пізнання (брак такої єдності призводить до того, що теорія може стати безпредметною, а виробничо-господарська діяльність підприємства здійснюватися горезвісним «методом спроб і помилок», а також матеріалістична діалектика (будь-яке явище, що вивчається, необхідно розглядати в часі та просторі, у динаміці з урахуванням усіх чинників, що впливають на нього). З огляду на це методологія вивчення курсу має включати певну сукупність конкретних методів, а саме: історичного та макроекономічного в їхньому застосуванні до оцінки процесів (явищ); інваріантність (альтернативність) розв’язання тих чи інших господарських завдань; використання сучасного наукового інструментарію пізнання та прийняття управлінських рішень; аналіз, узагальнення й визначення можливих (доцільних) сфер застосування ефективного вітчизняного й зарубіжного досвіду господарювання.

Дисципліна «Економіка підприємства» має визначену логіку побудови і цілком конкретний зміст, що повністю відповідає рекомендаційній програмі для вивчення дисципліни студентами спеціальностей «Облік і аудит» та «Фінанси і кредит» провідного економічного вузу – КНЕУ.

Тема 1. ПІДПРИЄМСТВО ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

План лекції

1.1. Поняття, цілі та напрямки діяльності підприємства

1.2. Правові основи функціонування підприємства

1.3. Класифікація підприємств

1.4. Добровільні та інституціональні об’єднання підприємств

1.5. Ринкове середовище господарювання підприємств

1.1. Поняття, цілі й напрямки діяльності підприємства

На всіх етапах розвитку економіки основною ланкою є підприємство. Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається виробленою продукцією, отриманим прибутком, який залишається в його користуванні після сплати податків та інших обов‘язкових платежів.

В ринкових умовах ключовою фігурою виступає підприємець. Поняття «підприємець» близьке такому економічному поняттю, як «господар». Адже господар – не лише той, хто не розтратить своє майно, а й той, хто намагається його примножити, заради цього сам займається підприємницькою діяльністю або доручає цю справу іншому. Збіг понять «власник» й «підприємець» характерний передусім для дрібної підприємницької діяльності, тобто для малого бізнесу. У великому виробництві, як правило, відбувається диференціація власників і підприємців. Керівник підприємства, що виконує підприємницькі функції, може й не бути власником.

Статус підприємця отримується після державної реєстрації підприємства. Суб'єктом підприємницької діяльності може бути як окремий громадянин, так і об'єднання громадян. Отже, підприємство – це самостійний господарюючий суб'єкт, створений підприємцем або об‘єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку. Організації з підприємницькою діяльністю є підприємствами.

Суспільство для забезпечення нормального (комфортного) рівня своєї життєдіяльності здійснює безліч видів конкретної праці. Для цього люди створюють організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (реалізують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета й характер діяльності організацій різні. За цією ознакою їх поділяють на дві групи: 1) підприємницькі (комерційні), що функціонують за рахунок власних коштів; 2) непідприємницькі (некомерційні), існування яких забезпечується фінансуванням держави.

Кожне підприємство має історично сформовану, конкретну назву – завод, фабрика, шахта, електростанція, майстерня, ательє, тощо; може  включати декілька виробничих одиниць – заводів або фабрик (комбінат, виробниче об’єднання). У більшості країн такі виробничі одиниці називаються фірмами, під якими розуміють підприємства, що здійснюють господарську діяльність в галузях промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, торгівлі з метою одержання прибутку. Фірмове найменування, як правило, включає ім’я та прізвище одного чи кількох власників фірми, відображає характер її діяльності, правовий статус та форму господарювання. В окремих країнах досить поширені більш конкретні найменування фірм. Наприклад, в Англії вони мають назву компаній, США – корпорацій, країнах континентальної Європи – товариств.

За Господарським кодексом України підприємство  це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

За С.Ф. Покропивним (проф. КНЕУ) підприємство організаційно відокремлена та економічно самостійна первинна ланка сфери народного господарства, яка виготовляє продукцію (виконує роботу або надає послуги).

Підприємницька діяльність або підприємництво – це ініціативна, самостійна діяльність, заснована на розвитку особистісних чинників, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди, яка здійснюється на свій ризик і під свою майнову відповідальність громадянами і потребує прогресивних способів, прийомів, методів ведення господарської діяльності (І.В. Тирпак, В.І. Тирпак, С.А. Жуков (ЗакДУ)).

Кожне підприємство (фірма) є юридичною особою, має свою систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку з власною назвою, а також може мати товарний (фірмовий) знак (марку) у вигляді певного терміна, символу, малюнка або комбінації таких.

Для ефективного господарювання визначаються цілі створення та функціонування підприємства. Генеральну (головну) мету підприємства, тобто чітко окреслену причину його існування, заведено називати місією. Здебільшого місією сучасного підприємства вважають виробництво продукції (послуг) для задоволення потреб ринку і одержання прибутку.

На основі загальної місії підприємства формулюються і загальнофірмові цілі, які мають відповідати вимогам:

- мають бути конкретними і піддаватися вимірюванню;

- мають бути орієнтованими в часі, тобто мати конкретні горизонти прогнозування проміжки часу. Довготермінова мета прогнозується на п’ять років, короткотермінова – в межах одного року.

- мають бути досяжними і забезпечувати підвищення ефективності його діяльності. Недосяжні або досяжні частково цілі спричинюють негативні наслідки, зокрема блокування прагнення працівників ефективно господарювати, зменшення рівня їхньої мотивації, погіршання показників інноваційної, виробничої та соціальної діяльності підприємства, зниження конкурентоспроможності його продукції на ринку;

- множинні цілі повинні бути взаємно підтримуючими. Інше може привести до виникнення конфлікту між підрозділами підприємства;

- мають бути чітко сформульовані для кожного виду діяльності фірми.

Загалом цілі підприємства є значущою частиною стратегічного планування у тому разі, коли їх правильно сформульовано та ефективно систематизовано, а також достатньо про них інформовано персонал.

У практиці господарювання кожне підприємство здійснює багато конкретних видів діяльності, котрі за ознакою спорідненості можна об’єднати в окремі головні напрямки (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Головні напрямки діяльності виробничих підприємств

1. Вивчення ринку (ситуаційний аналіз) – це комплексне дослідження ринку, рівня конкурентоспроможності й цін на продукцію, інших вимог покупців товару, методів формування попиту та каналів товарообігу, зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства.

2. Результати вивчення ринку товарів служать вихідною базою для обґрунтування інноваційної діяльності підприємства на перспективний період. Інноваційна діяльність охоплює науково-технічні розробки, технологічну й конструкторську підготовку виробництва, запровадження технічних, організаційних та інших нововведень, формування інвестиційної політики на найближчі роки, визначення обсягу необхідних інвестицій тощо.

3. Виробнича діяльність підприємства, її організація та оперативне регулювання складається із сукупності постійно здійснюваних заходів:

1) обґрунтування обсягу виготовлення продукції певної номенклатури і асортименту відповідно до потреб ринку;

2) формування маркетингових програм для окремих ринків і кожного виду продукції, узгоджених з виробничими можливостями підприємства;

3) збалансування виробничої потужності та програми випуску продукції на поточний і кожний наступний рік прогнозного періоду;

4) забезпечення виробництва матеріально-технічними ресурсами;

5) розробку й дотримання узгоджених у часі оперативно-календарних графіків випуску продукції.

4. Ефективність інноваційно-виробничих процесів визначається рівнем комерційної діяльності, значущість якої за умов ринку зростає. Необхідною умовою досягнення бажаного рівня комерційної діяльності є дійова реклама, організація збуту продукції, належне стимулювання всіх.

5. Післяпродажний сервіс товарів (машин і устаткування, автомобілів, комп’ютерної, розмножувальної, медичної, побутової техніки, виробів виробничо-технічного і споживчого призначення) є важливим напрямком діяльності підприємства який завершує цикл відтворювального процесу.

До інтегрованого напрямку належить економічна діяльність підприємства, яка включає: стратегічне та поточне планування, облік і звітність, ціноутворення, систему оплати праці, ресурсне забезпечення виробництва, зовнішньоекономічну та фінансову діяльність тощо.

Велике значення має соціальна діяльність підприємства, оскільки вона істотно впливає на ефективність усіх інших напрямків і конкретних видів діяльності (інноваційної, виробничої, комерційної, економічної), результативність яких безпосередньо залежить від рівня професійної підготовки і компетентності всіх категорій працівників, дієвості мотивацій, підтримуваних на належному рівні умов праці та життя трудового колективу.

Тому ефективне управління персоналом має бути пріоритетним і найважливішим напрямком діяльності кожного підприємства за умов соціально орієнтованої ринкової економіки.

1.2. Правові основи функціонування підприємства

Напрямки діяльності взаємозв’язані й у сукупності характеризують стратегію функціонування і розвитку підприємства. Воно має господарювати в межах законодавства, що регулює усі напрямки його діяльності. З великої кількості юридичних документів визначальними є Господарський кодекс України, засновницькі документи (засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут або положення суб'єкта господарювання) та узгоджений з чинним законодавством колективний договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

В Україні підприємницька діяльність здійснювалася у відповідності до Закону України «Про підприємництво», прийнятого у 1991 році, який діяв до прийняття і набрання чинності «Господарського кодексу» від 16.01.2003 року №436 – IV. Господарський кодекс України, який регламентує діяльність різних видів підприємств, ухвалено сесією Верховної Ради України 27 березня 1991 р. Кодекс визначає види та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення й ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми власності й системи господарювання; забезпечує самостійність підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами господарювання і державою (див. додаток А).

В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити  суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок  розподілу  прибутків  і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови  діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут – це певне зібрання правил, що регулюють сукупну його індивідуальну діяльність, взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання. Статут має відповідати основним положенням Господарського кодексу України; його затверджує власник чи засновник підприємства, а для державних підприємств – власник майна за участю відповідного трудового колективу. У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існування. У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне, акціонерне товариство) тощо. У статуті має бути визначено орган, що має право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього можна включати положення, зв’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак тощо.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади та місцевого самоврядування чи інших суб'єктів, визначених законом.

На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір – угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією (власником чи вповноваженим ним органом), що укладається і/або уточнюється щорічно і не може суперечити чинному законодавству України. Ним регулюються виробничі, трудові та економічні відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив із напрямками розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності), умов праці і культурно-побутового забезпечення працівників, а також кілька розділів із конкретними зобов’язаннями адміністрації за основними напрямками діяльності колективу. У колективний договір включають зобов’язання щодо поліпшення умов праці та стану довкілля; заходи для забезпечення зростання продуктивності праці та її оплати; професійної підготовки й підвищення кваліфікації кадрів, соціального захисту працівників підприємства. Значне місце у колективному договорі займають зобов’язання в галузі будівництва житла, будинків відпочинку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ, спортивно-оздоровчих комплексів. Колективний договір включає також окремий розділ, що визначає порядок участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо таке передбачене статутом.

Сторони, які уклали й підписали колективний договір, повинні періодично (не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на зборах (конференції) трудового колективу.

Основу майна підприємницьких структур становить статутний капітал (фонд), за допомогою якого створюється і функціонує підприємство. Статутний капітал створюється внесенням вкладів засновниками (учасниками) і може поповнюватися за рахунок прибутку від господарської діяльності підприємства, а (в разі потреби) також додаткових вкладів учасників, в тому числі спонсорів. Вкладом до капіталу можуть бути: всі види майна – будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності; кошти засновників (учасників), в тому числі й у вільно конвертованій валюті; усі види майнових прав на користування землею та іншими природними ресурсами, різними майновими об'єктами, а також на використання винаходів, «ноу-хау», інших об'єктів інтелектуальної власності та інші права, що не належать до майнових, але мають товарну вартість. Строки, розмір, порядок внесення та оцінка вкладів кожного засновника учасника) в статутний фонд обумовлюються в засновницьких документах. Вартість майна, яку вносять учасники до статутного фонду, визначають за цінами, що діють на період створення підприємства або за домовленістю учасників. Оцінка здійснюється як в українській, так і в іноземній валюті, в перерахунку за курсом НБУ.

1.3. Класифікація підприємств

Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну класифікацію підприємств можна забезпечити, користуючись ознаками, які знайшли своє відображення в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1

Класифікація підприємств (фірм) за певними ознаками

Класифікаційні ознаки

Види підприємств (фірм)

Мета й характер діяльності

Комерційні

Некомерційні

Форма власності майна

Приватні

Колективні

Комунальні

Державні (в т. ч. казенні)

Змішані

Національна належність капіталу

Національні

Закордонні

Змішані (спільні)

Правовий статус і форма господарювання

Одноосібні

Кооперативні

Орендні

Господарські товариства

Галузево-функціональний вид діяльності

Промислові

Сільськогосподарські

Будівельні

Транспортні

Торгові

Виробничо-торгові

Торгово-посередницькі

Інноваційно-впроваджувальні

Банківські

Страхові

Туристичні тощо

Технологічна (територіальна) цілісність і ступінь підпорядкування

Головні (материнські)

Дочірні

Асоційовані

Філії

Розмір за кількістю працівників

Великі

Середні

Малі

Залежно від частки іноземних інвестицій

З іноземними інвестиціями  

Іноземні

Залежно від способу заснування і формування статутного капіталу 

Унітарні

Корпоративні

Особливі види підприємницької діяльності

Лізингові

Факторингові

Інкубатори

Венчурні

В залежності від мети і характеру діяльності підприємства бувають комерційними і некомерційними. Діяльність переважної більшості підприємств має комерційний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші організації невиробничої сфери народного господарства.

За формою власності майна підприємства бувають.

Приватними – що належать окремим громадянам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили. До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприємства, але тільки на особистій праці (праці членів сім’ї).

Колективне – це таке підприємство, що ґрунтується на власності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого статутного товариства або громадської організації.

Комунальне – підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади.

Державними є підприємства, засновані на державній власності. До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації. Рішення про перетворення державного підприємства на казенне приймає Кабінет міністрів України за однією з таких умов: а) підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до чинного законодавства може здійснюватись тільки державним підприємством; б) головним споживачем продукції підприємства (понад як 50 відсотків) є держава; в) підприємство є суб’єктом природних монополій.

Існують також підприємства, засновані на змішаній формі власності, тобто на базі об'єднання майна різних форм власності.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства: національні – капітал належить підприємцям своєї країни; закордонні – капітал є власністю іноземних підприємців повністю або у тій частині, що забезпечує їм необхідний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані – капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєстрація здійснюється в країні одного з засновників такого підприємства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.

Найбільш важливою є класифікація підприємств за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власністю однієї особи або родини. Воно несе відповідальність за свої зобов’язання всім майном і капіталом, і може бути зареєстроване як самостійне або як філіал іншого підприємства. Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.

Кооперативні підприємства (кооперативи) – добровільні об’єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі.

У державному секторі економіки однією з форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому на договірних засадах володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.

Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об’єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов’язаннями (повна чи часткова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.

Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.

Найбільш розвинутою формою господарських товариств є акціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства служить акція – цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь в статутному фонді товариства; підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учаснику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.

Технологічну і територіальну цілісність мають так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприємства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство – юридично самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте материнська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх компаній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційоване підприємство є формально самостійним, але в силу різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядкуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною і господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств. Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує 70 мільйонів гривень. Великими підприємствами  визнаються  підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 250 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму 100 мільйонів гривень. Усі інші підприємства визнаються середніми.

У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна інвестиція становить не менш як 10%, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить 100%, вважається іноземним підприємством.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє  необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний  капітал,  не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності  засновників  (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Класифікація підприємств за галузево-функціональним видом діяльності є зрозумілою із самої назви окремих їхніх груп (видів).

Однак існують особливі форми підприємницької діяльності, а отже і види підприємств – лізингові, франчайзингові, інкубатори і венчурні.

Лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.   Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів.

Франчайзинг – це особлива форма організації підприємництва, що базується на довгострокових відносинах між великою компанією (франчайзером), що надає виключне право на створення та збут під її торговою маркою на визначеній території певних видів товарів та послуг малій самостійній фірмі. Розрізняють три типи франчайзингу: 1) торговий (товарний) франчайзинг – торгова фірма отримує лише право використовувати назву іншої фірми та її товарний знак; 2) франчайзинг розповсюдження продукції (виробничий) – придбання ліцензії на продаж (виробництво) в межах суворо обмеженої території певних видів продукції під товарним знаком виробника; 3) чистий (діловий) франчайзинг – передбачає комплексне забезпечення бізнесу франчайзоотримувача, що охоплює право на використання імені франчайзера, ліцензію на продаж товарів (надання послуг), навчання методів управління фірмою.

Прикладом товарного франчайзингу є дилерські мережі з торгівлі автомобілями або система  фірмових бензоколонок. Класичний приклад виробничого франчайзингу – виробництво безалкогольних напоїв з використанням концентратів і технологій компаній «Кока-Кола», «Пепсі». Чистий франчайзинг передбачає придбання ліцензії на бізнес-формат, тобто найповніший пакет франчайзингових послуг. Широке застосування цей вид франчайзингу знайшов у побутовому обслуговуванні, готельному бізнесу, громадському харчуванні. Саме так працює переважна частка світової  мережі ресторанів «Мак-Дональдс».

Бізнес-інкубатори прийнято розглядати як організаційні структури, основними функціями яких є підтримка дрібного підприємництва. Організаційна структура їх діяльності спрямована на створення нових підприємств. Інкубатори організовуються для створення нових фірм взагалі, а зокрема мають на меті створення нових підприємств у сфері інноваційної діяльності.

Венчурним (ризикованим) підприємством називається підприємство, яке функціонує у сфері інноваційної діяльності, що носить характер підвищеного ризику. Капітал, що вкладається в інноваційні проекти, у випадку його вдалої комерціалізації може принести значні прибутки. Водночас інноваційна діяльність пов'язана з невизначеністю кінцевих результатів, з можливою втратою капіталу. Основними учасниками інноваційної діяльності здебільшого виступають: винахідник, або особа, яка прагне впровадити у виробництво чиюсь ідею; керівник венчурної фірми, який готовий фінансувати ризикований проект за рахунок коштів очолюваного ним підприємства; інвестор, який забезпечує гарантоване фінансування проекту протягом тривалого періоду.

 

1.4. Добровільні та інституціональні об’єднання підприємств

Згідно з чинним законодавством в Україні можуть створюватися і функціонувати два типи об’єднань підприємств та організацій (інтеграційних утворень): 1) добровільні; 2) інституціональні. Підприємства (організації, фірми) мають право на добровільних засадах об’єднувати свою науково-технічну, виробничу, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить чинному антимонопольному законодавству. Як свідчить світовий і вітчизняний досвід господарювання за умов ринкової економіки, підприємства та інші первинні суб’єкти господарювання можуть створювати різні за принципами й цілями добровільні об’єднання (рис. 1.2):

Рис. 1.2. Форми добровільних об’єднань підприємств (фірм, компаній)
та організацій

1) асоціації – найпростіша форма договірного об’єднання підприємств (фірм, компаній, організацій) з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу та комерційну діяльність будь-якого з її учасників (членів);

2) корпорації – договірні об’єднання суб’єктів господарювання на засаді інтеграції їхніх науково-технічних, виробничих та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;

3) консорціуми – тимчасові статутні об’єднання промислового й банківського капіталу для досягнення загальної мети (наприклад здійснення спільного великого господарського проекту). Учасниками консорціуму можуть бути державні і приватні фірми, а також окремі держави (наприклад Міжнародний консорціум супутникового зв’язку);

4) концерни – форма статутних об’єднань підприємств, що характеризується єдністю власності й контролю; об’єднання відбувається найчастіше за принципом диверсифікації, коли один концерн інтегрує підприємства (фірми) різних галузей економіки (промисловість, транспорт, торгівля, наукові організації, банки, страхова справа). Після створення концерну суб’єкти господарювання втрачають свою самостійність, підпорядковуючись потужним фінансовим структурам;

5) картелі – договірне об’єднання підприємств однієї галузі для здійснення спільної комерційної діяльності – регулювання збуту продукції;

6) синдикати – організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає реалізацію продукції учасників через створюваний спільний збутовий орган або збутову мережу одного з учасників об’єднання. Також може здійснюватись закупівля сировини для всіх учасників синдикату. Вони характерні для галузей з масовим виробництвом однорідної продукції;

7) трести – монополістичне об’єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, в єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою юридичну і господарську самостійність, оскільки інтегруються всі напрямки їхньої діяльності;

8) фінансові групи – об’єднання юридично та економічно самостійних підприємств (фірм) різних галузей народного господарства. На відміну від концерну на чолі фінансових груп стають один або кілька банків, які розпоряджаються капіталом підприємств (фірм, компаній), що входять до складу фінансової групи, координують усі сфери їхньої діяльності;

9) холдинги (холдингові компанії) – специфічна організаційна форма об’єднання капіталів – інтегроване товариство, що безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну або іншого добровільного об’єднання. Завдяки цьому холдингова компанія здійснює контроль за діяльністю таких підприємств. Об’єднувані у холдингу суб’єкти мають юридичну і господарську самостійність, проте право вирішення питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії.

Нині основними формами добровільних об’єднань підприємств (фірм організацій) дедалі більше стають концерни, корпорації та фінансові (промислово-фінансові) групи.

В Україні поряд із добровільними створюються і функціонують так звані інституціональні об’єднання, діяльність яких започатковується в директивному порядку міністерствами (відомствами) чи безпосередньо Кабінетом міністрів України. До таких належать виробничі, науково-виробничі (науково-технічні), виробничо-торговельні та інші подібні об’єднання (комплекси, центри), що інтегрують стадії створення (проектування), продукування, реалізації та післяпродажного сервісного обслуговування виробів тривалого використання. У народному господарстві України функціонують потужні державні корпорації, створені на базі колишніх вузькогалузевих міністерств (наприклад державна корпорація «Укрбудматеріали»). Інституціональні міжгалузеві об’єднання підприємств та організацій створюються і діють під різноманітними офіційними назвами в агропромисловому комплексі, будівництві, житлово-комунальному господарстві та інших взаємозв’язаних секторах економіки України. До таких інтеграційно-організаційних утворень застосовуються економічні методи управління корпоративного характеру, які належним чином корелюють з методами управління первинними ланками (підприємствами, фірмами, компаніями) відповідних виробничо-господарських систем.

1.5. Ринкове середовище господарювання підприємств

У широкому розумінні ринок є цариною прояву економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання. У вужчому розумінні ринок – це сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) у процесі купівлі-продажу товарів.

Розширене трактування розкриває дуже важливий суттєвий аспект ринку, який дає змогу визначити його місце і роль у процесі відтворення: ринок забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням, перебуває під їхнім впливом і сам впливає на них. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту і витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення між попитом і пропонуванням, яке формує певний рівень цін на товари та послуги.

Окрім спеціальної функції із забезпечення руху товарів від виробника до споживача ринок виконує в економічній системі суспільства регулятивно-контрольну й стимулюючу функції. Світовий досвід визнає, що ринок є найбільш досконалим інструментом саморегуляції суспільного виробництва. Через його посередництво визначається що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Унаслідок дії закону вартості і закону попиту та пропонування встановлюються необхідні відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл інвестиційних, матеріальних і трудових ресурсів між сферами діяльності та галузями виробництва, забезпечується дійовий економічний контроль за раціональним суспільно-припустимим рівнем виробничих витрат. Стимулююча функція ринку полягає в тім, що він ініціює виробництво саме тих товарів, які потрібні споживачам. Через механізм конкуренції ринкові відносини активно впливають на розширення асортименту й поліпшення якості продукції, зниження витрат виробництва та обігу, вилучення з виробництва і споживання застарілих видів продукції, які не мають перспективи розширення збуту.

Прагнення дістати переваги на ринку стимулює інтенсивну інноваційну діяльність виробників, спрямовану на своєчасне оновлення техніко-технологічної бази підприємств, освоєння нових видів продукції і послуг, а також підсилює спонукальні мотиви працівників до підвищення своєї кваліфікації, творчої та високопродуктивної роботи.

Ринкові відносини поширюються на всі господарські сфери й регіони країни, проникають у всі частини економічної системи держави. У ці відносини вступає безліч суб’єктів, а у сферу обігу надходять різноманітні товари й послуги, що формує складну та багатовимірну структуру ринку. Найбільш поширеним є чотирьохпозиційний підхід до загальної структуризації ринку, а саме: з позицій його суб’єктного складу, продуктово-ресурсного наповнення, елементно-технологічних зв’язків і територіально-просторової організації (рис. 1.3).

Найбільше охоплення суб’єктів ринку, групування їх з урахуванням специфічних особливостей ринкової поведінки досягається виділенням п’яти основних типів ринків:

- ринку споживачів – окремих осіб і домашніх господарств, які купують товари чи отримують послуги для особистого споживання;

- ринку виробників – сукупності осіб і підприємств, що закуповують товари для використання їх у виробництві інших товарів та послуг;

- ринку проміжних продавців (посередник) – сукупності осіб та організацій, які стають власниками товарів для перепродажу або здавання їх в оренду іншим споживачам із зиском для себе;

- ринку громадських установ, які купують товари та послуги для забезпечення сфери комунального господарства або для забезпечення діяльності різних некомерційних організацій;

- міжнародного ринку – зарубіжних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

Рис. 1.3. Структура ринку

Укрупнений поділ ринку за суб’єктним складом, а також більша його структуризація з урахуванням продуктово-ресурсної наповнюваності, яка охоплює ринки продовольчих і непродовольчих товарів широкого вжитку, ринки знарядь праці, сировини, матеріалів, енергії та інших видів продукції виробничого призначення, ринки житла, землі, природних багатств тощо мають важливе аналітичне і практичне значення для забезпечення структурної збалансованості ринку, а також розробки суб’єктами господарювання своєї маркетингової стратегії.

До найбільш розвинутих елементно-технологічних форм ринку, які відносно відокремились і відіграють важливу самостійну роль як об’єкти обміну у відтворювальному процесі, належать: ринок засобів виробництва; ринок предметів споживання; ринок інновацій та інформації; ринок інвестицій; ринок робочої сили; грошово-кредитний і валютний ринки. Зазначена система ринків, незважаючи на відносну обмеженість елементів, що до неї входять, охоплює основні цикли відтворювального процесу (інноваційного, інвестиційного, виробничого), поділяє (з урахуванням неоднакового економічного призначення, обігу і споживання) суспільний продукт на засоби виробництва та предмети споживання, інтегрує фактори виробництва (робочу силу й засоби виробництва), охоплює ринок грошей як необхідну передумову здійснення обмінних операцій, придбання на елементних ринках товарів, необхідних для тих чи тих процесів споживання та відтворення. Цим зумовлюється її значення для розуміння першочергових завдань зі створення ключових товарних ринків як нерозривної взаємозв’язаної і взаємодіючої системи, котра формує ринкове середовище.

Ринок як сфера товарного обліку має свої просторово-територіальні межі. З урахуванням останніх, а також масштабів товарообміну, можна виділити місцевий (локальний), регіональний, національний, транснаціональний і світовий ринки. Кожному з них притаманні власні специфічні риси, обумовлені місткістю ринку, різновидами товарів і послуг, що реалізуються, структурою товарообороту, складом агентів товарного руху (виробники, посередники, споживачі), особливостями інфраструктури, рівнем цін та іншими ринковими чинниками. Розвиток територіальних ринків, їхнє взаємопроникнення та інтеграція в масштабніші ринкові структури можливі тільки на основі дальшого поглиблення міжнародного поділу праці. Останнє розширює межі ринкового простору до тих граничних розмірів, що в них цю продукцію може бути реалізовано з відшкодуванням виробничих і транспортних витрат та з одержанням нормативного прибутку.

Безперебійне функціонування такої складної і багаторівневої системи як ринок, котрий у розвиненому товарному виробництві репрезентований понад двадцятьма основними його видами, потребує високорозвинутої і широко розгалуженої загальної та спеціальної інфраструктури, що враховує ринкові особливості. Інфраструктуру ринку становить сукупність організацій, які мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію ринкових агентів, що здійснюють оборот товарів, просування останніх зі сфери виробництва у сферу споживання. До найбільш важливих елементів ринкової інфраструктури належать: комерційні інформаційні центри; сировинно-товарні, фондові, валютні біржі; комерційні, інвестиційні, емісійні, кредитні та інші банки; транспортні і складські мережі; комунікаційні системи тощо. У забезпеченні безперервного руху товарів визначальну роль відіграють постачально-збутові організації-посередники, дилерська мережа підприємств оптової і роздрібної торгівлі, пункти прокату та лізингу, ремонтні й сервісні центри з обслуговування виробів у споживачів, страхові, аудиторські, холдингові, брокерські компанії, торгові доми, аукціони, рекламні агентства, виставки, система зовнішньоторговельних  організацій. Існує також відповідно спрямована інфраструктура кожного із раніше розглянутих конкретних видів ринків. Вона враховує специфіку їхньої організації, формування та функціонування, особливості зв’язків і взаємодії ринкових агентів.

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Вступ до економіки

1. Охарактеризуйте термін економіка, макро- і мікроекономіка.

2. Дайте характеристику емпіричним, теоретичним і прикладним аспектам вивчення дисципліни «Економіка підприємства».

Параграф 1.1

3. Як Ви розумієте поняття «підприємець» і «власник»?

4. Дайте визначення термінів «підприємство» і «підприємницька діяльність».

5. Які вимоги ставляться до формування цілей підприємства?

6. Охарактеризуйте напрямки діяльності підприємств. (рис. 1.1)

Параграф 1.2

7. Які юридичні документи регулюють підприємницьку діяльність?

8. Охарактеризуйте основні положення Господарського кодексу України.

9. Для чого потрібний засновницький договір?

10. Що таке статут підприємства і положення організації?

11. Визначте роль колективного договору в підприємництві.

12. Що таке статутний капітал і для чого він потрібний?

Параграф 1.3

13. Перелічіть ознаки, які використовуються для класифікації підприємств.

14. Які це комерційні і некомерційні, унітарні і корпоративні підприємства?

15. Дайте характеристику підприємствам за формами власності майна.

16. Які це національні, закордонні, змішані підприємства та підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства?

17. Охарактеризуйте одноосібні, кооперативні та орендні підприємства.

18. Дайте характеристику господарським товариствам.

19. Які це материнські, асоційовані підприємства і філії?

20. Які ознаки лягли в основу класифікації підприємств за розмірами?

21. Охарактеризуйте особливі форми підприємницької діяльності.

Параграф 1.4

22. Назвіть та охарактеризуйте форми добровільних об’єднань підприємств. (рис. 1.2)

Параграф 1.5

23.  Що таке ринок. Назвіть його основні функції.

24. Охарактеризуйте структуру ринку. (рис. 1.3)

25. Що таке інфраструктура ринку і що до неї відноситься?

Тема 2. ОСНОВИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План лекції

2.1. Підприємництво як сучасна форма господарювання

2.2. Договірні відносини і партнерські зв’язки в підприємницькій діяльності

2.3. Міжнародна підприємницька діяльність

2.1. Підприємництво як сучасна форма господарювання

Як відомо, у минулому виокремлювали землю, працю й капітал як ключові чинники виробництва; нині до них додають новий чинник – підприємницький потенціал. Це потенційна можливість максимально ефективного використання сукупності кадрових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Формування й використання цього потенціалу – це практично і є суттю поняття «підприємництво», яке заведено вважати особливою сферою виробничо-господарської або іншої діяльності з метою одержання певного зиску.

Підприємництво – це ініціативно-самостійна господарсько-комерційна діяльність окремих фізичних та юридичних осіб, що її цілком зорієнтовано на одержання прибутку (доходу). Така діяльність здійснюється від свого імені, на власний ризик і під особисту майнову відповідальність окремої фізичної особи – підприємця або юридичної особи – підприємства.

Основними функціями підприємницької діяльності є: 1) творча – генерування й активне використання новаторських ідей і пілотних проектів, готовність до виправданого ризику та вміння ризикувати в бізнесі (підприємництві); 2) ресурсна – формування і продуктивне використання власного капіталу, а також інформаційних, матеріальних і трудових ресурсів; 3) організаційно-супровідна – практична організація маркетингу, виробництва, продажу, реклами та інших господарських справ. Підприємницька діяльність здійснюється без використання і з використанням найманої праці, без утворення або з утворенням юридичної особи.

Важливо усвідомлювати, що підприємництво завжди має здійснюватися за науково обґрунтованими принципами. До цих принципів належать: 1) вільний вибір підприємницької діяльності; 2) залучення на добровільних засадах ресурсів (грошових коштів і майна) індивідуальних підприємців та юридичних осіб для започаткування й розгортання такої діяльності; 3) самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників ресурсів і споживачів продукції, встановлення цін на товари та послуги, наймання працівників; 4) вільне розпоряджання прибутком (доходом), що залишається після внесення обов’язкових платежів до відповідних бюджетів; 5) самостійне здійснення підприємцями – юридичними особами зовнішньоекономічної діяльності.

Традиційно існують класична та інноваційна моделі підприємництва з альтернативним варіантом їхнього поєднання. Класична модель підприємницької діяльності орієнтується на найефективніше використання наявних ресурсів підприємства. За такої моделі дії підприємця чітко окреслені: аналітична оцінка наявних ресурсів; виявлення реальних можливостей досягнення поставленої мети діяльності; використання саме тієї реальної можливості, яка здатна забезпечити максимально ефективну віддачу від наявних фінансових, матеріальних і нематеріальних ресурсів. Інноваційна модель підприємництва передбачає активне використання переважно інноваційних організаційно-управлінських, техніко-технологічних і соціально-економічних рішень у сфері різномасштабного бізнесу. Тому практична реалізація цієї підприємницької моделі має спиратися на таку послідовно здійснювану систему дій: 1) науково обґрунтоване формулювання головної підприємницької мети; 2) усебічна оцінка зовнішнього ринкового середовища з погляду пошуку альтернативних можливостей реалізації запропонованої підприємницької ідеї; 3) неупереджена порівняльна оцінка власних матеріально-фінансових ресурсів і прогнозованих можливостей; 4) конструктивний пошук зовнішніх додаткових джерел відповідних видів ресурсів (за потреби); 5) ґрунтовний аналіз потенційних можливостей конкурентів у відповідній ніші ринку; 6) практична реалізація завдань інноваційного характеру згідно з прийнятою концепцією підприємницької діяльності.

Правильне розуміння сутності підприємницької діяльності впливає також із визначення її значення для функціонування ефективної системи господарювання. Це значення полягає насамперед у тім, що підприємництво: по-перше, служить головним фактором структурних змін у системі господарювання; по-друге, створює живильне середовище для конкуренції і завдяки цьому стає своєрідним каталізатором соціально-економічного розвитку країни в цілому; по-третє, сприяє найефективнішому використанню інвестиційних, матеріальних і нематеріальних ресурсів; по-четверте, забезпечує належну мотивацію високопродуктивної праці.

Для дальшого розвитку підприємницької діяльності в Україні важливе значення мають різні нормативно-законодавчі документи, які направлені на державну підтримку малого підприємництва Всі вони здійснюються за такими напрямами:

- формування інфраструктури підтримки й розвитку малого підприємництва;

- створення сприятливих умов для використання суб’єктами малого підприємництва державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок і технологій;

- запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності;

- удосконалення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

- фінансова підтримка інноваційних проектів.

Крім того, розроблено і схвалено багато Державних програм підтримки  і розвитку малого підприємництва на певні періоди.

Важливою передумовою успішної підприємницької діяльності треба вважати вибір організаційно-правової форми її здійснення, який зазвичай обумовлюється низкою чинників (мірою відповідальності, системою оподаткування, потребою у фінансових коштах, можливістю зміни власника, управлінськими здібностями підприємця тощо). В Україні поширено здебільшого три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності: 1) одноосібна власність; 2) товариства (партнерства); 3) корпорації (акціонерні товариства). Сутнісні характеристики, переваги та недоліки окремих організаційних утворень наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Змістова і порівняльна характеристика організаційно-правових форм підприємницької діяльності

Організаційно-правова форма

Сутнісно-змістова
характер
истика

Організаційно-економічні та соціальні

переваги

недоліки (вади)

Одноосібне
в
олодіння

Підприємство, власником якого є фізична особа або сім’я

 Простота заснування

 Повна самостійність, свобода та оперативність дій підприємця

 Максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного господарювання

 Збереження комерційних таємниць

 Труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням кредитів

 Повна відповідальність за борги

 Відсутність спеціалізованого менеджменту

 Невизначеність терміну функціонування

Господарське
товариство
(па
ртнерство)

Об’єднання власних капі-талів кількох фізичних або юридичних осіб за умов: однакового розподілу ри-зику і прибутку; спільного контролю результатів біз-несу; безпосередньої учас-ті у здійсненні діяльності

 Широкі можливості виробничої та комерційної діяльності

 Збільшення фінансової незалежності й дієздатності

 Велика свобода дій та більша виваженість управлінських рішень

 Можливість залучення до управління товариством професійних менеджерів

 Загроза окремим партнерам через солідарну відповідальність; тобто можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з партнерів

 Збільшення ймовірності господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу та результатів діяльності

Корпорація
(акціонерне
товарис
тво)

Підприємство, власниками якого є акціонери, що ма-ють обмежену відпові-дальність (у розмірі свого внеску в акціонерний капі-тал)і розпоряджаються прибутком

 Можливість залучення інвестицій

 Більша можливість постійного щодо нарощування обсягів виробництва чи послуг

 Існування тільки обмеженої відповідальності акціонерів

 Постійний (тривалий) характер функціонування

 Наявність розбіжностей між правом власності і функцією контролю діяльності

 Сплата більших податків через оподатку-вання прибутку та одержання дивідендів

 Існування потенційної можливості посадових осіб, впливати на діяльність корпорації у власних інтересах

Практика господарювання підтверджує можливість здійснення двох основних видів (типів) підприємницької діяльності – виробничої та посередницької. Виробнича підприємницька діяльність вважається визначальною, оскільки вона найбільше впливає на ефективність системи господарювання та якість суспільного життя. Загальну типологію виробничої та посередницької підприємницької діяльності, тобто її розчленування на окремі структурні елементи та їх групування у блоки, показано на рис. 2.1.

 

Рис. 2.1 Типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності

Підприємницька діяльність у сфері безпосереднього виробництва товарів має орієнтуватися на продукування і просування на ринок традиційних або інноваційних видів цих товарів. Така діяльність буде ефективнішою, якщо здійснюватиметься з використанням техніко-технологічних новацій, більш якісних характеристик продуктів праці, нових елементів організації виробничих процесів тощо. Коли ж виробництво повністю базується на інноваціях, то результатом його організації є поява продукту з принципово новими властивостями і сферами використання.

Виробнича підприємницька діяльність може мати основний чи допоміжний характер. До основних належать види підприємницької діяльності, у процесі якої створюються і реалізуються готові до кінцевого споживання вироби. Допоміжними вважаються види підприємництва, що мають не тільки уречевлений, а й неуречевлений характер, тобто інжинірингова, консалтингова, лізингова, маркетингова, проектувальна, факторингова та інша подібна діяльність.

Фізичні чи юридичні особи, які репрезентують інтереси виробників або споживачів заведено називати посередниками. Виходячи з цього основною метою посередницької підприємницької діяльності є інтеграція виробників і споживачів. Однією з поширених форм посередництва є агентування, тобто форма господарювання, за якої агент (посередник) діє від імені і на користь відповідно виробника або споживача (принципала). Розрізняють кілька типів агентів. Агенти (представники) виробників уособлюють інтереси кількох виробників однотипних товарів. Повноважні агенти зі збуту (збутовики) взаємодіють з виробниками на договірдоговірних засадах. Агенти зі закупівель зазвичай займаються підбором потрібного споживачам асортименту товарів. Причому всі агенти співпрацюють з принципалами на довгостроковій (постійній) основі.

Посередницькі функції одноразового агента здійснює брокер – посередник за укладання угоди, головним завданням якого є звести продавця з покупцем і допомогти в досягненні потрібної домовленості.

Як суб’єкти торгово-комерційної діяльності, котрі виконують спеціалізовані функції, виступають: 1) оптово-роздрібна фірма (база) –  безпосередня реалізація продукції виробничого і споживчого призначення з використанням традиційних форм продажу товарів; 2) торговий дім – здійснення експортно-імпортних операцій, включаючи організацію виставок і реклами, із заснуванням своїх представництв в інших країнах; 3) дистриб’ютор – придбання безпосередньо у виробників та реалізація товарів своїм постійним клієнтам; 4) дилер – перепродаж товарів від свого імені та за власний рахунок; 5) комівояжер – продаж товарів із доставкою.

Аукціони проводяться у формі прилюдного торгу з попереднім оголошенням стартової ціни (початкової ціни, з рівня якої розпочинається торг) і лоту (неподільної партії товару). Внутрішньодержавна аукціонна торгівля здійснюється постійно стосовно промислових товарів і нерухомості, а міждержавна – періодично і стосується тільки специфічних товарів (наприклад, скакових коней, хутру, антикваріату, тютюну, чаю тощо).

Основою біржового підприємництва є біржі (форма постійно діючого оптового ринку), що виконують спеціалізовані функції: 1) товарні – оптова торгівля масовими товарами зі стійкими якісними параметрами; 2) фондові – купівля-продаж цінних паперів; 3) валютні – купівля-продаж золота та інших дорогоцінних металів, іноземної валюти; 4) праці (переважно у вигляді центрів зайнятості населення) – облік потреби і пропонування робочої сили, сприяння працевлаштуванню з організацією перенавчання. Специфічними операціями, що їх виконує біржа, є: а) ф’ючерсний контракт – контракт на поставку обумовленої кількості певного товару за фіксованою ціною протягом зазначеного у договорі терміну; б) опціон – договірне зобов’язання купити або продати товар (фінансові права) за наперед визначеною ціною в межах узгодженого періоду. Опціони здійснюються стосовно конкретних товарів, цінних паперів, ф’ючерсних контрактів.

Крім двох основних типів підприємництва (виробничого й посередницького), існує підприємництво фінансових інституцій. Спеціалізовані державні й комерційні банки акумулюють внески тимчасово вільних грошових коштів фізичних та юридичних осіб, надають кредити, стають посередниками у взаємних платежах і розрахунках між підприємствами (організаціями) та окремими фізичними особами. Інвестиційні компанії та фонди здійснюють постійний кругообіг власного й позичкового капіталу у формі інвестування існуючих виробництв, нових технічних та організаційних проектів на галузевому чи регіональному рівнях.

Формування і функціонування соціально орієнтованого та економічно ефективного підприємництва можливі за умови створення належного підприємницького середовища, що має інтегрувати в собі сприятливу суспільно-економічну ситуацію в країні (регіоні), спиратися на розвинену ринкову економіку з відповідними активними правовими й соціально-економічними регуляторами та ринковою інфраструктурою. Основними параметрами належного підприємницького середовища треба вважати: 1) стабільність національної кредитно-грошової системи; 2) пільгово-стимулюючу систему оподаткування підприємницьких структур (окремих підприємців); 3) державну фінансову та інфраструктурну підтримку різномасштабного і насамперед малого підприємництва; 4) ефективний правовий захист інтелектуальної і промислової власності; 5) науково обґрунтоване й ринково спрямоване ціноутворення; 6) сформованість колективних та індивідуальних матеріальних стимулів; 7) інтеграцію підприємництва у світовий економічний простір; 8) достатню привабливість іміджу підприємницької діяльності.

В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

- створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного підприємництва (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);

- практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для підприємництва; активізація малого підприємництва).

2.2. Договірні відносини і партнерські зв’язки в підприємництві

У всіх сферах господарювання на ринкових засадах організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах. Це підтверджує незаперечну істину, що саме договори є визначальною і по суті єдиною правовою формою партнерських взаємин.

Договір (контракт, угода) – це форма документального закріплення партнерських зв’язків (предмета договору, взаємних прав та обов’язків, наслідків порушення домовленостей). Він опосередковує взаємини у процесі праці, виробництва й реалізації продукції чи надання різноманітних послуг.

У ринковій системі господарювання застосовуються два види договорів: установчий та підприємницький. Установчий договір є письмовим документом, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприємницький договір відображає згоду сторін (партнерів) стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької діяльності у певній організаційно-правовій формі.

Теоретично і практично заведено виокремлювати кілька груп підприємницьких договорів за сферами діяльності (табл. 2.2). Переважну більшість документально оформлених взаємовідносин у підприємництві становлять договори щодо внутрішньогосподарської і зовнішньоекономічної діяльності. Решта господарських чи інших взаємин оформляється у вигляді договорів (контрактів, угод) щодо підрядних послуг, трудових відносин, страхування, розрахунків і кредитування.

Таблиця 2.2

Класифікація підприємницьких договорів за сферами діяльності

Сфера діяльності

Договори

1. Купівля-продаж, оренда і лізинг

1.1. Договір купівлі-продажу продукції підприємства

1.2. Договір на поставку товарів через посередника

1.3. Договір про:

аукціонний продаж товарів

виготовлення продукції із сировини і матеріалів замовника

1.4. Договір продажу майна іншим юридичним особам

1.5. Державний контракт (державне замовлення)

1.6. Договір оренди майна

1.7. Лізингова угода

2. Підрядні послуги

2.1. Договір про:

консалтинг (інформаційне обслуговування)

надання юридичних послуг

надання аудиторських послуг

надання брокерських послуг

рекламні послуги

2.2. Договір на виконання науково-дослідних робіт

3. Трудові
відн
осини

3.1. Тарифна угода

3.2. Колективний договір

3.3. Контракт (договір) про наймання:

керівника

працівника (спеціаліста, службовця)

4. Страхування

4.1. Договір:

особистого страхування від нещасних випадків

страхування майна підприємств і громадян

обов’язкового (добровільного) медичного страхування

5. Розрахунки і кредитування

5.1. Договір на розрахункове й касове обслуговування

5.2. Договір позики під заставу майна

5.3. Договір поручительства

5.4. Кредитний договір

6. Зовнішньоекономічна діяльність

6.1. Агентський договір

6.2. Договір на:

 декларування товарів для митного контролю

 транспортно-експедиційне обслуговування зовнішньоторговельних вантажів

6.3. Договір консигнації

6.4. Договір на закупівлю товарів за імпортом

6.5. Договір постановки товарів за експортом

6.6. Ліцензійний договір

7. Інші договори

7.1. Договір:

доручення

комісії

про спільну діяльність

Як відомо, укладенню договорів (контрактів, угод) завжди передують переговори, під час яких в усній або письмовій формі висловлюються наміри (пропозиції) щодо встановлення договірних взаємин для наступної співпраці. Такий намір (пропозицію) у письмовій формі називають офертою. При цьому варто знати різницю між поняттями «твердої» і «вільної» оферти. Тверда оферта завжди надсилається тільки одному потенційному партнеру і може перетворитися на реальний договір за умови, коли: 1) оферту підписано (схвалено) іншою стороною (покупцем); 2) після підписання цей офіційний документ надіслано оференту (автору оферти); 3) письмовий документ отримано останнім. Оферта має певний термін чинності (зазвичай один місяць від дня її відправлення). Вільну оферту надсилають однозначно кільком адресатам (потенційним партнерам). При цьому вільна оферта може стати договором за дотримання не тільки трьох названих умов, а ще й додаткової четвертої – потенційний партнер (покупець) має підписати одержаний документ й повернути його оференту, а останній – повідомити обраного ним покупця про згоду вважати підписану ним оферту за чинний договір. Якщо покупець не отримає підтвердження від оферента протягом короткого терміну (як правило, трьох днів з моменту закінчення дії оферти), то він може вважати себе вільним від зобов’язань.

Будь-який договір складається з преамбули (вступу до договору), основної і заключної частин. Преамбула має містити: чітку назву договору; місце і час (дату) укладення договору; зазначення факту укладення договору згідно з умовами, викладеними в його тексті; юридичну назву сторін договору (партнерів). Основна частина договору неодмінно охоплює специфічні (характерні для конкретної угоди) і загальні (стандартні) умови. До специфічних умов договору належать: 1) предмет договору й кількість товару; 2) якість товару; 3) ціна товару; знижки або націнки, якщо те чи те застосовується; 4) засадні умови поставки; 5) форма оплати; 6) термін поставки; 7) маркування, упаковка, тара; 8) порядок здавання-приймання товару; 9) відповідальність сторін; 10) додаткові застереження, якщо такі є. Загальні умови включаються до всіх договорів незалежно від їхньої специфіки. Такими умовами є арбітражні приписи (застереження), і перелік форс-мажорних обставин, з настанням яких виконання договірних зобов’язань припиняється на час їхньої дії. Обов’язковими атрибутами заключної частини договору вважаються: усі необхідні додатки (ескізи, зразки товару); юридичні адреси сторін (партнерів); підписи вповноважених сторонами (партнерами) осіб.

Взаємини між підприємцями, які оформлені договірними відносинами, характеризують партнерські зв’язки. Спонукальним мотивом встановлення партнерських зв’язків є реальний порядок дій для практичної реалізації бізнес-проекту. Форму партнерських зв’язків завжди пропонує один з бізнесменів-партнерів, а конкретна форма таких зв’язків залежить від специфічних особливостей даного бізнесу.

Надважливі форми співробітництва (партнерських зв’язків) за окремими напрямами зображено на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Форми співробітництва партнерів за окремими напрямами
підпр
иємницької діяльності

Сутнісно-змістова характеристика окремих форм співробітництва.

Група виробництво.

Виробнича кооперація – здійснення замкнутого виробничого циклу готового до споживання продукту всіма партнерами спільно, причому кожний з них виконує свою частку робіт у рамках єдиного (інтегрованого) виробничого процесу.

Проектне фінансування  форма підприємницького співробітництва, за якої: а) один з партнерів зобов’язується фінансувати реалізацію підприємницького проекту іншого партнера; б) партнер-розробник пропонує іншому партнерові здійснювати практичну його реалізацію і зобов’язується фінансувати всі необхідні роботи. При цьому в обох випадках одержаний кредит має бути повернутий у товарній формі, тобто за рахунок виготовленої після реалізації бізнес-проекту продукції.

Управління за контрактом – форма партнерських зв’язків, здійснюваних через передачу одним підприємцем іншому «ноу-хау» управлінського характеру і забезпечення тим іншим інвестування процесу практичного його використання; за своєю сутністю її можна вважати експортом управлінських послуг.

Підрядне виробництво характеризує форму юридично оформлених взаємин між підприємцями, відповідно до якої один з них здійснює цільове виробництво продукції на пряму вказівку іншого.

Спільне підприємництво означає функціонування організаційного утворення (підприємства, іншого суб’єкта господарювання), статутний фонд якого формується за рахунок пайових внесків партнерів-засновників, котрі уособлюють різні форми власності, або один з них є іноземною фізичною чи юридичною особою.

Група товарообміну.

Бартерні операції (бартер) – форма реалізації укладеної угоди в натуральній формі згідно з попередньо узгодженою номенклатурою і обмінюваних товарів, а також узгодженими строками взаємних поставок продукції. Масштаби таких партнерських зв’язків мають бути виправданими конкретними економічними умовами; за ринкових умов господарювання надмірні обсяги бартеру не підтримуються і не заохочуються державою.

Зустрічна поставка є різновидом бартеру, але передбачає дещо інші умови виконання. Партнери визначають, який товар має бути поставлений, а конкретний асортимент визначається згодом і оформляється у вигляді додатку до договору (угоди).

Комерційна тріангуляція полягає в тім, що до бартерних операцій залучається ще й третій партнер (чи більше), якщо цього потребує пошук необхідного продукту (товару).

Група підприємницьких зв’язків.

Звичайна угода – це загальновизнана універсальна угода про купівлю-продаж, за якої партнерські взаємини оформляються у вигляді договору поставки певного товару.

Форвардні угоди є документально оформленими договірними взаємовідносинами, що потребують термінової практичної реалізації.

Угоди про передачу інформації у вигляді «ноу-хау» реалізуються обов’язково за певну матеріальну винагороду, умови і розміри якої визначаються цими угодами.

Угоди про встановлення прямих зв’язків – партнерські зв’язки суб’єктів господарювання, що базуються на безпосередній співпраці в конкретній сфері діяльності.

Угоди про експорт – це юридично оформлені договірні відносини, спрямовані на поставку конкурентоспроможної продукції конкретним споживачам в інших країнах. Угоди про реекспорт характеризують виробничо-економічні відносини, що передбачають купівлю тим чи тим партнером відповідних видів товарів за кордоном з метою наступної їх поставки (перепродажу) партнерам з третьої країни.

Угоди про імпорт товарів – форма партнерських зв’язків для організації завезення потрібних товарів з іншої країни.

Група фінансових відносин.

Факторинг відображає фінансово-економічні взаємовідносини між підприємцями і так званими фактор-фірмами (найчастіше банками), які за певну винагороду беруть на себе організацію одержання дебіторської заборгованості суб’єктам господарювання з боку інших фірм, або просто купують у них документи (рахунки-фактури), що дають право вимагати в боржників уплати боргу.

Комерційний трансферт застосовується в системі міжбанківських зв’язків і міждержавних відносин. Він означає взаємне придбання партнерами капіталу в національній валюті у визначених розмірах за договірного ціною з наступним її зарахуванням на рахунок покупця в національному банку країни-продавця.

Отже, у ринковій системі господарювання партнерські зв’язки здійснюються за кількома основними напрямами (виробництво, товарообмін, торгівля, фінансові відносини). Тільки комплексне їх здійснення може забезпечити належний розвиток та ефективність підприємництва в Україні.

2.3. Міжнародна підприємницька діяльність

Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується інтенсивним розширенням міжнародної підприємницької діяльності, яка здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб’єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів). Основним спонукальним мотивом активізації і розширення участі партнерів у міжнародному бізнесі є можливість збільшення масштабів та ефективності підприємництва за рахунок інтернаціоналізації певних сегментів ринку, використання нових додаткових джерел необхідних матеріальних (інвестиційних) ресурсів, диверсифікації виробничо-господарської діяльності.

Суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учасники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації власних бізнесових інтересів. Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб’єктами такої діяльності визнаються:

1) фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;

2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

3) структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4) спільні підприємства, які постійно знаходяться в Україні.

Теорія і практика міжнародного бізнесу передбачають певні рівні та форми інтернаціоналізації суб’єктів ЗЕД (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Рівні інтернаціоналізації та форми міжнародної
підприємницької діяльності

До першої і найнижчої за рівнем інтернаціоналізації форми підприємницької діяльності належить виконання окремих зовнішньоекономічних операцій – експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також консультаційних і маркетингових послуг.

Друга форма підприємницької діяльності міжнародного характеру охоплює різноманітну промислову кооперацію – науково-технічну (науково-дослідні, проектно-конструкторські й випробувальні роботи), виробничу, збутову, сервісну (післяпродажне технічне обслуговування і ремонт виробів тривалого користування). Вона також характеризується порівняно невисоким рівнем інтернаціоналізації підприємств та організацій.

Відносно високий рівень інтернаціоналізації суб’єктів господарювання репрезентує спільне підприємництво, що здійснюється через створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом.

Четвертою формою міжнародної підприємницької діяльності з найвищим рівнем інтернаціоналізації суб’єктів господарювання є комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв’язків (прикордонна та прибережна торгівля, формування консорціумів, реалізація концесійних договорів тощо).

Практична реалізація окремих форм міжнародної підприємницької діяльності досягається двома способами: перший – без створення нової юридичної особи — тільки на підставі економічної угоди (контракту); другий – із заснуванням нового спільного підприємства чи зарубіжної філії (представництва) як суб’єкта міжнародного бізнесу.

Регулювання міжнародного підприємництва, здійснюване переважно через належну організацію ЗЕД суб’єктів господарювання, має таку множинну мету: 1) стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів підприємницької діяльності; 2) створення сприятливих умов для інтеграції економіки України в систему світового поділу праці та її максимально можливе наближення до ринкових структур розвинутих країн; 3) здійснення захисту економічних інтересів України в цілому і конкретних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності зокрема; 4) надання однакових можливостей для ефективного господарювання всім суб’єктам підприємницької діяльності.

Окремі функції регулювання міжнародної підприємницької діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої та виконавчої влади. Верховна Рада України ухвалює закони стосовно ЗЕД суб’єктів господарювання, затверджує законодавчо-нормативні акти щодо регулювання окремих напрямів ЗЕД, ратифікує міжнародні договори.

Кабінет Міністрів України:

- координує ЗЕД відповідних міністерств і державних комітетів, узгоджує роботу торговельних представництв України за кордоном;

- проводить переговори та підписує міжурядові договори (угоди) з питань зовнішньоекономічної і спільної підприємницької діяльності, забезпечує їхнє виконання;

- організовує реєстрацію міжнародних спільних підприємств, складання платіжного балансу і раціональне використання державного валютного фонду.

Національний банк України має повноваження: 1) забезпечувати збереження та раціональне використання в міжнародній підприємницькій діяльності золотовалютного резерву України; 2) репрезентувати інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав та укладати відповідні міжбанківські угоди; 3) продавати облік і розрахунки кредитних ресурсів, операції з валютними ресурсами, що надаються йому Державним валютним фондом України.

Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України виконує функції щодо: проведення єдиної зовнішньоекономічної політики у процесі виходу суб’єктів господарювання на зовнішній ринок, координації їхньої діяльності у сфері міжнародного бізнесу; контролю виконання всіма суб’єктами ЗЕД відповідних законів і міжнародних договорів України; нетарифного регулювання діяльності суб’єктів спільного підприємництва.

Процес інтернаціоналізації підприємств і країн відбувається за участю різних міжнародних організацій. До міжнародних організацій фінансово-економічного спрямування, що здійснюють певну сукупність функцій стосовно регулювання спільної підприємницької діяльності, належать:

1) Банк міжнародних розрахунків – БМР (сприяння співпраці центробанків країн світу, здійснення міжнародних фінансових операцій);

2) Міжнародний банк реконструкції та розвитку – МБРР (спеціалізована установа ООН, основною метою діяльності якої є надання позик і кредитів країнам-членам ООН);

3) Міжнародний валютний фонд – МВФ (сприяння розвитку міжнародної торгівлі, валютних операцій, надання коштів у валюті);

4) Міжнародна фінансова корпорація – МФК (філія Міжнародного банку реконструкції і розвитку для інвестування приватного сектора економіки);

5) Рада ООН з промислового розвитку – ЮНІДО (сприяння всебічному розвитку виробничої сфери країн-членів ООН);

6) Європейський банк реконструкції та розвитку – ЄБРР (філія МБРР з обслуговування країн Європи).

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється на трьох рівнях: національному, міжнародному і наднаціональному.

Система регулювання міжнародної підприємницької діяльності на національному рівні охоплює такі складові: 1) форми іноземних інвестицій (грошові кошти в іноземній валюті, різноманітні майнові та інтелектуальні цінності, цінні папери, торгові марки тощо); 2) вимоги до результатів діяльності іноземного партнера (масштаби діяльності, частка ринку, рівень імпортної технології, професійна підготовка кадрів); 3) трансферт прибутку іноземного інвестора (обов’язкове створення резервного фонду зі зберіганням його в банку країни, що приймає; фіксація розміру трансфертного капіталу і прибутку відповідно до правил валютного регулювання та угод про валютне співробітництво); 4) інвестиційні пільги та обмеження (субсидії, пільгові позики, звільнення від податків та їхнє часткове повернення, застосування прискореної амортизації); 5) гарантії дотримання прав іноземного партнера (залучення у вітчизняне правове поле; збереження існуючих пільг протягом інвестиційного циклу; відмова від заходів конфіскаційного характеру).

На міжнародному рівні регулюються: 1) ідентифікація інвестицій та інвесторів (визначення не тільки усталених форм інвестицій, а й тих, що можуть з’явитися після укладання угоди або підписання договору; зазначення тих юридичних осіб, які вважаються національними суб’єктами господарювання країни-учасниці відповідної угоди); 2) умови імпорту й заохочення іноземного капіталу (політика «відкритих дверей» держав-партнерів у спільній підприємницькій діяльності; зобов’язання країни, що приймає, стосовно стимулювання іноземних інвестицій); 3) переказування коштів (фіксація країною базування достатніх гарантій щодо безперешкодного переказування коштів у встановлені терміни); 4) розв’язання суперечок господарського та фінансового характеру (дрібних – компетентним судовим чи адміністративним органам країни, що приймає; складніших – Міжнародним центром урегулювання інвестиційних суперечок); 5) норми поведінки іноземних партнерів (загальні поняття, принципи і норми, яких мають дотримуватися іноземні підприємці та які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжного партнера).

На наднаціональному рівні в рамках інтеграційних утворень регулювання міжнародної підприємницької діяльності здійснюється відповідно до угод (договорів), що фіксують взаємовідносини між багатьма країнами. Таке поточне регулювання відбувається у тому разі, коли забезпечуються вільний рух капіталів і гармонізація економічної політики країн-учасниць.

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 2.1

1. Дайте визначення терміну «підприємництво» і зазначте його функції.

2. Назвіть принципи, на яких здійснюється підприємництво.

3. Охарактеризуйте класичну та інноваційну модель підприємництва.

4. Назвіть напрямки державної підтримки малого підприємництва.

5. Яке на Вашу думку значення підприємницької діяльності для функціонування економічної системи?

6. Охарактеризуйте переваги і недоліки організаційно-правових форм підприємницької діяльності.

7. Дайте характеристику виробничої підприємницької діяльності.

8. Дайте характеристику посередницької підприємницької діяльності.

9. Назвіть основні елементи і суб’єкти посередників.

10. Що відноситься до підприємництва фінансових інституцій?

11. Що Ви знаєте про підприємницьке середовище?

12. Що відноситься до  механізмів активізації підприємницької діяльності.

Параграф 2.2

13. Що таке установчий і підприємницький договори.

14. Яка існує класифікація договорів за сферою діяльності?

15. Що таке оферта, зокрема тверда і вільна?

16. Назвіть структурні елементи договорів.

17. Які форми співробітництва партнерів Ви знаєте? (рис. 2.2)

18. Охарактеризуйте групу виробництва у партнерських взаєминах.

19. Охарактеризуйте групу товарообігу у партнерських взаєминах.

20. Охарактеризуйте групу торгівлі у партнерських взаєминах.

21. Охарактеризуйте групу фінансових відносин у партнерських взаєминах.

Параграф 2.3

22. Що Ви розумієте під міжнародною підприємницькою діяльністю?

23. Хто є суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності?

24. Охарактеризуйте рівні інтернаціоналізації та форми міжнародної
підприємницької діяльності. (рис. 2.3)

25. Що таке регулювання міжнародного підприємництва, і хто його здійснює в Україні?

26. Які Ви знаєте міжнародні організації фінансово-економічного регулювання?

27. Назвіть рівні регулювання міжнародної підприємницької діяльності.

Тема 3. УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ

План лекції

3.1. Сутність і функції процесу управління

3.2. Методи управління діяльністю підприємств

3.3. Організаційні структури управління підприємствами

3.4. Вищі органи державного управління підприємствами

3.1. Сутність і функції процесу управління

Згідно з основними положеннями теорії систем будь-який об’єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему. Під системою розуміють сукупність взаємозв’язаних в одне ціле елементів. Елемент системи – це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система:

1) складається з двох або більшої кількості елементів;

2) кожний елемент системи має властиві лише йому якості;

3) між елементами системи існують зв’язки, за допомогою яких вони впливають один на одного;

4) система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а також свої межі та навколишнє середовище.

Перша особливість підприємства як системи полягає в тім, що підприємство – це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем (рис. 3.1). Воно вибирає із проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва і перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, передає знов у зовнішнє середовище. Умовою життєздатності системи є корисний (вигідний) обмін між «входом» і «виходом».

Рис. 3.1. Взаємодія підприємства із зовнішнім середовищем

Інша особливість підприємства як системи: воно є штучною системою, створеною людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці. Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Перша – це поділ праці через поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось має координувати їхні дії, щоб досягти загальної мети діяльності. Тому об’єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Отже, необхідність управління пов’язана з процесами поділу праці на підприємстві.

Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, спрямованою на координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою. Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці.

Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічними процесами тощо. Проте всі вони як системи мають і деякі спільні характеристики, з-поміж яких передовсім треба назвати функції управління – об’єктивно зумовлені загальні напрями або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці.

Виокремлюють кілька функцій управління. Для з’ясування природи й сутності кожної з них необхідно розглянути механізм функціонування найпростішої моделі штучної системи (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Блок-схема функціонування найбільш проектної моделі штучної системи

Структура цієї моделі містить два елементи: елемент U – керуючий; елемент Е – виконавчий.

Керуючий елемент сприймає: через вхідний канал імпульс із зовнішнього середовища (Y1); через канал зворотного зв’язку імпульси, що стосуються його власного стану (Х1) та стану структури системи (Х2). На підставі сприйнятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати. Спочатку він визначає конкретне (кількісне) значення вихідного параметра Y2, тобто формулює мету діяльності системи. Потім він виробляє імпульс Х3 і надсилає його виконавчому елементу (ефектору). Цей імпульс є команда.

На блок-схемі показано, що ефектор сприймає також імпульси Z1 з зовнішнього середовища. Це так звані перешкоди, які заважають досягненню мети управління. Під впливом команди керуючого елемента та зовнішніх перешкод ефектор починає своє функціонування. Результат його діяльності – вихідний імпульс Y2. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середовище, ефектор інформує керуючий елемент про виконання одержаної команди Х2 через канал зворотного зв’язку. Узгоджуючи прийняту від ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи, керуючий елемент знову починає функціонувати. Якщо результати діяльності ефектора збігаються з метою, то ефектор одержує команду надіслати вихідний імпульс Y2 у зовнішнє середовище. У разі незбігу керуючий елемент виробляє нові команди, якими спрямовує дії ефектора.

Отже, у структурі системи керуючий елемент виконує функції.

По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки тієї самої мети можна досягнути різними способами, керуючий елемент мусить вибрати один з них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку алгоритму трансформаційного процесу, а опрацювання способу досягнення мети передбачає визначення впорядкованих операцій, тобто того, що повинні робити члени трудового колективу задля досягнення мети. Відтак керуючий елемент виконує функцію планування – процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату.

По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Отже, реалізація трансформаційного процесу передбачає також визначення того, хто саме має виконувати ту чи ту конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління. Організація – це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності.

По-третє, ефектор у системі займає підпорядковане становище. У перебігу трансформаційного процесу він може відмовитись виконувати свої обов’язки визначені планом. Тому для досягнення поставленої мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й примусити людей виконувати її. Для цього потрібно створити умови, за яких виконавці відчували б, що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація – це, власне, причина, яка спонукає членів трудового колективу до спільних погоджених дій, аби забезпечити досягнення поставленої мети.

По-четверте, для того, щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованим обсягом, за необхідності – коригувати діяльність, накопичувати досвід для вдосконалення планування. Саме цим пояснюється необхідність виконання керуючим елементом контролюючих функцій.

Ці чотири основні функції тісно зв’язані між собою в єдиному процесі управління. Незадовільне планування чи недосконала організація, так само як і слабка мотивація праці або поганий контроль, негативно впливають на результати діяльності фірми в цілому.

З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підприємством відображає сукупність взаємозв’язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей підприємства.

3.2. Методи управління діяльністю підприємств

Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти заведено називати методами управління. Методи управління – це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).

Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств.

Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозв’язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб’єкта підприємницької чи іншої діяльності.

1. Економічні методи управління – це методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у будь-якій діяльності через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.

Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:

- формування системи оподаткування суб’єктів господарювання;

- визначення дійової амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних активів підприємства;

- належне формування і здійснення митної політики;

- встановлення державою мінімального рівня заробітної плати, пенсій.

Другий аспект економічних методів управління зв’язано з управлінським процесом, орієнтованим на використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій і структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив. Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності. Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв’язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.

3. Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру. Їхнє існування і практичне застосування обумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці.

Організаційні методи управління – це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.

Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям.

Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств. Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми (підприємства, організації).

Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо ефективне господарювання.

3.3. Організаційні структури управління підприємствами

Згідно з виробничою й загальною структурою підприємства формуються конкретні органи управління ним. Водночас поділ праці у сфері управління зумовлює групування за функціями однорідних робіт і зосередження таких робіт у підрозділах апарату управління. Це означає, що управлінський персонал підприємства поділяється на лінійний і функціональний (штабний, апаратний). Лінійний персонал забезпечує безпосереднє керівництво діяльністю фірми. Функціональний же персонал допомагає лінійним керівникам виконувати функції управління своїми підрозділами (службами, відділами). При цьому між лінійними керівниками та посадовими особами апарату управління виникають певні організаційні відносини. Сукупність лінійних та апаратних органів управління і відносини між ними утворюють систему управління фірмою.

Організаційна структура управління суб’єктом господарювання – це форма системи управління, яка визначає склад, взаємодію і підпорядкованість її елементів. В організаційній структурі управління тим чи іншим суб’єктом господарювання кожний її елемент (виробничий або управлінський підрозділ) має певне місце й відповідні зв’язки з іншими елементами. Зв’язки названих елементів системи управління поділяються на лінійні, функціональні та міжфункціональні.

Лінійні зв’язки виникають між підрозділами та керівниками різних рівнів управління (директор-начальник цеху-майстер). Ці зв’язки з’являються там, де одного керівника підпорядковано іншому.

Функціональні зв’язки характеризують взаємодію керівників, які виконують певні функції на різних рівнях управління, але між ними не існує адміністративного підпорядкування (начальник цеху-начальник планово-економічного відділу).

Міжфункціональні зв’язки мають місце між підрозділами одного рівня управління (начальник цеху-начальник цеху, начальник служби маркетингу-начальник конструкторського відділу).

Характер зв’язків визначає відповідний тип організаційної структури управління суб’єктом господарювання. У практиці господарювання можуть застосовуватися кілька типів організаційних структур (рис. 3.3) залежно від масштабів діяльності, виробничо-технологічних особливостей, стратегічних і поточних завдань діяльності підприємства.

1. Лінійна організаційна структура управління – це така структура, між елементами якої існують лише одноканальні взаємодії (рис. 3.3, а). За такої організаційної структури управління кожний підлеглий має лише одного керівника, який і виконує всі адміністративні та спеціальні функції у відповідному структурному підрозділі. Перевагами організаційної структури управління лінійного типу є: чіткість взаємовідносин, несуперечливість команд, оперативність підготовки та реалізації управлінських рішень, надійний контроль. Але керівник при цьому має бути висококваліфікованим універсалом, зданим вирішувати будь-які стратегічні й поточні питання діяльності підпорядкованих йому підрозділів (ланок).

2. Основою функціональної організаційної структури управління є поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління (рис. 3.3, б). Відтак кожний виробничий підрозділ одержує розпорядження від кількох керівників функціональних відділів. Така організаційна структура управління забезпечує компетентне керівництво стосовно кожної управлінської функції. Проте цей тип оргструктури має певні недоліки: можлива суперечливість розпоряджень, труднощі координації діяльності управлінських служб, гальмування оперативності роботи органів управління.

3. Лінійно-функціональна організаційна структура управління спирається на розподіл повноважень і відповідальності за функціями управління й прийняття рішень по вертикалі (рис. 3.3, в). Вона дає змогу організувати управління за лінійною схемою (директор-начальник цеху-майстер), а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомагають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійних керівників не підпорядковано керівникам функціональних відділів апарату управління.

Така структура управління завдяки своїй ієрархічності забезпечує швидку реалізацію управлінських рішень, сприяє спеціалізації і підвищенню ефективності роботи функціональних служб, уможливлює необхідний маневр ресурсами. Вона є доцільнішою за масового виробництва зі сталим асортиментом продукції та незначними еволюційними змінами технології її виготовлення. Проте за умов частих технологічних змін, оновлення номенклатури продукції використання цієї оргструктури уповільнює терміни підготовки і прийняття управлінських рішень, не забезпечує належної злагодженості в роботі функціональних підрозділів.

К – генеральний керівник; Л – лінійний керівник; Ф – функціональний керівник; В – виконавець.

Рис. 3.3. Типи організаційних структур управління підприємствами

4. Дивізіональна організаційна структура управління (рис. 3.4) базується на поглибленні поділу управлінської праці. За її застосування відбуваються процеси децентралізації оперативних функцій управління, здійснюваних виробничими структурними ланками, і централізації загальних корпоративних функцій (стратегічні рішення, маркетингові дослідження, фінансова діяльність), які зосереджуються у вищих ланках адміністрації інтегрованих підприємницьких структур. Отже, за дивізіональної структури кожний виробничий підрозділ корпорації має власну достатньо розгалужену структуру управління, яка забезпечує автономне його функціонування. Лише стратегічні функції управління централізовано на корпоративному рівні.

За дивізіональної структури управління групування видів діяльності підприємства здійснюється за принципом поділу праці за цілями. Це означає, що навколо певного виробництва формується автономна організаційна ланка. При цьому можливі три способи групування виробничих підрозділів:            1) продуктовий (виготовлення певного продукту); 2) за групами споживачів (задоволення потреб певної групи споживачів); 3) за місцем знаходження (розміщення в певному географічному районі). Перевагами дивізіональної організаційної структури управління є: гнучке реагування на зміни у зовнішньому середовищі, швидке прийняття управлінських рішень та підвищення їхньої якості. Але водночас вона потребує збільшення чисельності апарату управління і витрат на його утримання.

Рис. 3.4. Модель дивізіональної організаційної структури управління підприємством

5. За матричної організаційної структури управління поряд з лінійними керівниками підприємства і раціональним апаратом управління виокремлюють (формують) ще й тимчасові предметно-спеціалізовані ланки – проектні групи (рис. 3.5).

Рис. 3.5. Модель матричної організаційної структури управління підприємством

3.4. Вищі органи державного управління підприємствами

Проектні групи утворюються зі спеціалістів постійних функціональних відділів і лише тимчасово підпорядковуються керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника щодо спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником щодо виробничих підрозділів підприємства, котрі забезпечують реалізацію проекту. Головна особливість матричних організаційних структур – це їхня винятково висока гнучкість та орієнтація на нововведення. Проте матричні структури управління мають і певні недоліки: збільшення чисельності управлінського персоналу, зростання кількості інформаційних зв’язків між працівниками підрозділів, можливі конфліктні ситуації між ними. Використання матричної організаційної структури управління є виправданим на підприємствах, що об’єднують велику кількість виробництв із коротким життєвим циклом продукції, і здебільшого тільки за умови високодинамічного ринкового середовища.

Окрім внутрішніх органів управління підприємствами, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами господарювання. Формування й функціонування їх є об’єктивно необхідними і доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза можливостями і компетенцією самих підприємств. Чинну в Україні систему загального державного управління підприємствами, організаціями, іншими первинними ланками національної економіки показано на рис. 3.6.

Рис. 3.6. Система загальнодержавного управління підприємствами в Україні

Президент України як глава держави в рамках повноважень, визначених Конституцією України, керує усіма сферами діяльності суспільства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази і розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони (області, міста), відвідує ті або ті підприємства (організації). Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Президента.

Верховна Рада (парламент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни, координує і спрямовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади – міністерства, державні комітети, комітети, агентства, інші установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких входять безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють систему державного управління суб’єктами господарювання, є конкретні міністерства, комітети та інші центральні відомства. Основними складовими елементами чинної системи загальнодержавного управління сферою економіки служать галузеві та функціональні міністерства.

Будь-яке міністерство очолює міністр, який має кількох заступників. До складу органів управління міністерства входять департаменти (управління) та відділи, які керують підприємствами з певних питань у межах своєї компетенції. Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої є міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних департаментів і відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні функціональні департаменти: планово-економічний, технічний, маркетингу, зі зв’язків із зарубіжними країнами, фінансовий, праці й заробітної плати, виробничо-диспетчерський, центральна бухгалтерія тощо.

Виробничо-господарську та іншу діяльність окремих підприємств чи їхніх об’єднань безпосередньо координують галузеві органи управління, до яких належать відповідні міністерства, комітети, агентства.

Функціонує й низка галузевих комітетів, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через інші центральні органи виконавчої влади (переважно міністерства).

У системі загальнодержавного управління важливе практичне значення мають функціональні міністерства, комітети, агентства та інші органи централізованого керівництва суб’єктами господарювання (діяльності), які відокремлено і спеціалізовано виконують певні управлінські функції на макрорівні стосовно галузевих органів управління і первинних суб’єктів господарювання. Конкретні функції, виконувані функціональними центральними органами державного управління, визначено їхньою назвою.

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 3.1

1. Охарактеризуйте взаємодію підприємства із зовнішнім середовищем, як системи. (рис. 3.1)

2. Які форми поділу праці Ви знаєте?

3. Назвіть функції управління.

Параграф 3.2

4. В чому полягає сутність методів управління? Перелічить ці методи.

5. Охарактеризуйте економічні методи управління.

6. Охарактеризуйте соціально-психологічні методи управління.

7. Охарактеризуйте організаційні методи управління.

Параграф 3.3

8. Розкрийте суть та елементи (зв’язки) організаційної структури управління суб’єктами господарювання.

9. Охарактеризуйте лінійну організаційну структуру управління.

10. Охарактеризуйте функціональну організаційну структуру управління.

11. Охарактеризуйте лінійно-функціональну організаційну структуру управління.

12. Охарактеризуйте дивізіональну організаційну структуру управління.

13. Охарактеризуйте матричну організаційну структуру управління.

Параграф 3.4

14. В чому полягає необхідність і змістова характеристика діяльності вищих органів державного управління підприємствами.

15. Яка система загальнодержавного управління суб’єктами господарювання діє в Україні.

Тема 4. ПЕРСОНАЛ

План лекції

4.1. Поняття, класифікація і структура персоналу підприємства

4.2. Кадрова політика та система управління персоналом

4.3. Оцінка персоналу як важливіший елемент системи управління трудовим колективом

4.1. Поняття, класифікація і структура персоналу підприємства

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів. Вплив останніх конкретизується в таких параметрах макроекономічного характеру: кількість працездатного населення, загальноосвітній його рівень, пропонування робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу, ці характеристики зумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.

Трудові ресурси – це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Розрізняють трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни – персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства це сукупність постійних працівників, що отримали професійну підготовку і (або) мають досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі трудового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокрема у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв’язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (за визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними й іншими господарськими структурами робить таке групування умовним.

Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники – це керівники підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори, начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях іпідрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи, інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема – діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники – це персонал безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та інше. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур’єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних – тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних – тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх(зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями. Професія – це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок. Спеціальність – це вузький різновид трудової діяльності в межах професії. Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас існують загальні професії робітників та службовців. Так, у харчовій промисловості налічується 850 професій і спеціальностей, а з них тільки близько половини є специфічними для цієї галузі.

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності. Кваліфікація – це сукупність спеціальних знань і практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій певної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів і службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи іншій посаді. Вирізняють спеціалістів: 1) найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання); 2) спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою і значним практичним досвідом); 3) спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та практичним досвідом); 4) спеціалістів-практиків (працівники, що займають посади, наприклад інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Групи робітників за рівнем кваліфікації, виконувані ними роботи й терміни їхньої підготовки

Кваліфікаційні групи робітників

Основні виконувані роботи

Термін підготовки
ст
ажування, досвід

Висококваліфіковані

Особливо складні та відповідальні роботи (ремонт і наладка складного обладнання, виготовлення меблів)

Понад 2-3 роки, періодичне стажування, великий практичний досвід роботи

Кваліфіковані

Складні роботи (металообробні, деревообробні, ремонтні, слюсарні, будівельні тощо)

1–2 роки, чималий досвід роботи

Малокваліфіковані

Нескладні роботи (апаратурні, деякі складальні, технічний нагляд тощо)

Кілька тижнів, певний досвід роботи

Некваліфіковані

Допоміжні та обслуговуючі (вантажники, прибиральники тощо)

Не потребують спеціальної підготовки

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з іншими (стать, вік, ступінь механізації праці, стаж) служать основою для розрахунків. Для ефективного управління важлива не констатація чисельності окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Категорії та орієнтована структура персоналу підприємств
пром
исловості України

Це дає змогу виявити вплив фактора персоналу на кінцеві результати діяльності підприємства, а також змоделювати розвиток трудових ресурсів.

4.2. Кадрова політика та система управління персоналом

Сучасна кадрова політика підприємства має бути спрямована на ринкові умови господарювання. Головна її мета полягає в забезпеченні кожного робочого місця, посади персоналом відповідних професій та спеціальностей з належною кваліфікацією. Досягнення кінцевої мети кадрової політики  має передбачати виконання таких основних функцій:

- розробка і корекція стратегії формування та використання трудового потенціалу відповідно до змін в умовах господарювання;

- набір і формування необхідних категорій персоналу (відбір, професійна орієнтація, наймання, адаптація);

- підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності (виробничо-технічне учнівство, загальна професійна підготовка, підвищення кваліфікації, просування на службі);

- оцінка персоналу (контроль відповідності персоналу конкретним потребам виробництва чи іншої сфери діяльності, аналіз ділових якостей працівників, висунення на певну посаду, службове переміщення);

- мотивація дотримання належного режиму трудової діяльності та високої продуктивності праці;

- постійний моніторинг безпеки праці;

- забезпечення соціальної захищеності персоналу підприємства;

- реалізація постійних контактів між керівниками всіх рівнів і представниками трудових колективів (профспілками).

Ці та деякі інші функції реалізуються службами персоналу (відділами кадрів) у тісній співпраці як з дирекцією (наприклад питання загальної стратегії або висування на посади), так і зі структурними підрозділами підприємства, які беруть участь у розробці та реалізації кадрової політики. Результативність (ефективність) господарювання на підприємстві великою мірою залежить від якості існуючої системи управління персоналом. Під такою системою розуміють багатовекторну діяльність відповідних відділів (служб) підприємства, галузевих органів та органів центральної виконавчої влади; вона охоплює низку функціональних підсистем, перелік яких з короткою змістовою характеристикою наведено на рис. 4.2.

Найбільший успіх господарювання досягається тоді, коли всі функціональні підсистеми управління персоналом узгоджені в часі та просторі й застосовуються одночасно. Практичне застосування належної системи управління персоналом має спиратись на сучасну концепцію та відповідну стратегію менеджменту. Одним з важливих етапів реалізації вибраної системи управління персоналом є практичне здійснення набору необхідних фірмі категорій працівників.

Рис. 4.2. Функціональні підсистеми управління персоналом на підприємстві

Обсяг робіт щодо набору персоналу залежить передусім від різниці між наявною чисельністю та майбутніми потребами. Розрізняють зовнішні та внутрішні джерела набору. До зовнішніх належать ті, що забезпечують поповнення персоналу через:

- державні бюро із працевлаштування, регіональні біржі праці;

- комерційні підприємства та організації із працевлаштування;

- систему контрактів підприємств з вищими, середніми спеціальними та професійно-технічними навчальними закладами;

- об’яви у пресі, на радіо, телебаченні, афішах (рекламних носіях).

Варто зазначити, що емпіричний (зовнішній) підхід до набору персоналу може стати причиною великих помилок, а також даремних втрат часу та грошей. Ось чому підприємства все частіше використовують внутрішні джерела набору, а саме:

- підготовку робітників через учнівство на підприємстві;

- просування по службі своїх працівників (з перепідготовкою), що потребує менших витрат, створює ліпший моральний клімат на підприємстві;

- пряме звернення до своїх працівників з проханням рекомендувати на роботу їхніх друзів та знайомих;

- регулярне інформування всього колективу про наявні вакансії.

Недоліком такого підходу є фактичне обмеження припливу нових людей з можливими нестандартними поглядами на процес управління певною сферою діяльності, які могли б бути дуже корисними.

Співвідношення окремих форм набору залежить передусім від специфіки конкретної категорії персоналу, а також від взаємодії держави та підприємств у галузі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Важливість такої взаємодії випливає з того, що вона забезпечує ефективне вирішення не тільки суто практичного завдання – забезпечення сучасного виробництва кваліфікованою робочою силою, а й сприяє більшій зайнятості працездатного населення, пом’якшує зумовлене безробіттям соціальне напруження в суспільстві.

4.3. Оцінка персоналу як важливіший елемент системи управління трудовим колективом

Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов’язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства. Передусім слід відрізняти явочну, облікову та середньооблікову чисельність працівників підприємства. Явочна чисельність включає всіх працівників, що з’явилися на роботу. Облікова чисельність включає всіх постійних, тимчасових і сезонних працівників, котрих прийнято на роботу терміном на один і більше днів незалежно від того, перебувають вони на роботі, знаходяться у відпустках, відрядженнях чи на лікарняному. Середньооблікова чисельність працівників за певний період визначається як сума середньомісячної чисельності, поділена на кількість місяців у розрахунковому періоді. Різниця між обліковою та явочною чисельністю характеризує резерв (в основному робітників), що має використовуватись для заміни тих, хто не виходять на роботу з поважних причин.

Окрім оцінки персоналу за допомогою групування за названими вище ознаками, у зарубіжній і вітчизняній практиці управління трудовими ресурсами найчастіше використовуються такі показники:

1) Плинність персоналу

=

2) Стабільність або «відданість» персоналу (середній стаж роботи на даному підприємстві)

=

3) Рівень дисципліни (неявок на роботу)

=

4) Відповідність кваліфікації робітників ступеню складності виконуваних ними робіт

=

5) Співвідношення чисельності окремих категорій працівників

Ці та інші аналітичні показники (коефіцієнти) потребують порівняння з аналогічними в споріднених підприємствах або ж мають аналізуватися в динаміці. Вони характеризують тільки потенціал трудових ресурсів і його відповідність іншим факторам та умовам виробництва. Ефективність використання трудових ресурсів виявляється тільки через показники, що характеризують кінцеві результати діяльності підприємства.

Планування трудових ресурсів на діючому підприємстві починається з оцінки їхньої наявності. Останнє передбачає інвентаризацію робочих місць, виявлення кількості тих, хто працює на кожній операції, що забезпечує реалізацію кінцевої мети. Аналіз і подальші розрахунки проводяться за категоріями працівників (робітники, керівники, спеціалісти, службовці), а для кожної з них – за професіями, спеціальностями, розрядами. Щодо працівників розумової праці, то тут використовують систему інвентаризації трудових навичок і спеціальностей, тобто реєстрацію професійних навичок службовців із зазначенням кількості працівників, які володіють ними.

Розрахунки чисельності спираються не лише на кількісну та якісну оцінку самих трудових ресурсів, а й на можливий рівень їхнього використання та на аналіз факторів, які впливають на цей рівень – технічних, організаційних, соціально-економічних.

Визначення планової чисельності персоналу залежить від специфіки підприємства, особливостей його функціонування.

За умови значних організаційних змін (створення  підприємства) оцінка майбутніх потреб у трудових ресурсах є досить складним завданням. У цьому разі використовують типові структури і моделі.

Для визначення чисельності на перспективний період необхідно враховувати фактори зовнішнього середовища, а саме:

- ринкову кон’юнктуру, зв’язану з тим чи іншим видом діяльності;

- циклічність розвитку економіки, передбачення можливого її спаду;

- регіональні особливості ринку праці (міграційні процеси);

- державні (урядові) програми, замовлення, контракти (згідно з останніми підприємство зобов’язане створювати нові робочі місця);

- юридичні аспекти (закони, договори з профспілками), що регулюють трудові відносини, захищають інтереси окремих категорій населення;

- можливості використання тимчасового наймання працівників.

Техніка розрахунків планової чисельності окремих категорій працівників визначається конкретною специфікою їхньої професійної діяльності та галузевими особливостями функціонування підприємства. Але вона базується на врахуванні можливої економії затрат праці за факторами.

Під оцінкою персоналу звичайно розуміють цілеспрямоване порівняння певних характеристик, зокрема: 1) професійно-кваліфікаційного рівня, 2) ділових якостей, 3) результатів праці працівників з відповідними параметрами, вимогами, еталонами. У практиці господарювання застосовуються зовнішня оцінка та самооцінка. Зовнішньою вважають оцінку діяльності працівника керівником (керівниками) фірми, трудовим колективом, безпосередніми споживачами продуктів праці. Самооцінка здійснюється самим працівником і базується на власному уявленні про цілі життя та трудову діяльність, допустимих і заборонених способах їхнього досягнення, моральних якостей (сумлінність, чесність, відданість ділу тощо).

Зазвичай оцінка персоналу виконує орієнтуючу і стимулюючу функції. Орієнтуюча функція полягає в тому, що кожний працівник за допомогою громадської оцінки та самооцінки усвідомлює свою поведінку, одержує можливість визначати напрями і способи дальшої діяльності. Стимулююча функція проявляється в тому, що вона, породжуючи у працівника переживання успіху чи невдачі і підтверджуючи правильність або помилковість поведінки, спонукає його до позитивної діяльності.

Оцінка персоналу має базуватися на загальновизнаних принципах, а саме: об’єктивності; усебічності; обов’язковість; систематичності. Їх дотримання дає змогу використати оцінку персоналу для: а) підбору й розстановки нових працівників; б) прогнозування просування працівників по службі; в) раціоналізації прийомів і методів роботи (управлінських процедур); г) побудови ефективної системи мотивації праці; д) оцінки ефективності діяльності окремих працівників і трудових колективів.

Конкретний зміст, методи, які застосовуються та типова процедура оцінювання персоналу показані на рис. 4.3.

На практиці широко застосовується комплексна оцінка персоналу за бальною системою. Ідея такої оцінки – кількісно виміряти за допомогою балів найбільш істотні характеристики працівника і виконуваної ним роботи.

Для характеристики працівника комплексно оцінюють:

- професійно-кваліфікаційний рівень – ;

- ділові якості – ;

- складність роботи (виконуваних функцій) – ;

- конкретно досягнутий результат –;

Комплексна оцінка конкретного працівника () здійснюється за формулою:

               (4.1)

де 0,5 – емпірично визначений коефіцієнт, уведений у формулу для посилення значущості оцінки складності та результативності праці.

Рис. 4.3. Складові процесу оцінки персоналу

1. Професійно-кваліфікаційний рівень працівника визначається за загальним для всіх категорій персоналу набором об’єктивних ознак – освіта, стаж роботи за спеціальністю, активність набуття професії і підвищення професійної майстерності. Кожна з цих ознак оцінюється певною кількістю балів (табл. 4.3, 4.4, 4.5). Інші елементи оцінки, які характеризують ділові якості, складність і результати праці робітників, спеціалістів і керівників, дещо відрізняються за змістом і питомою значущістю ознак.

Таблиця 4.3

Групи персоналу за освітою та їхня оцінка

Група персоналу

Оцінка в балах

Із загальною середньою освітою (повною чи неповною)

0,10

Після закінчення спеціального професійно-технічного училища

0,15

Із середньою спеціальною освітою

0,25

З вищою та незакінченою вищою освітою

0,40

З двома вищими освітами, що відповідають профілю роботи, або з науковим ступенем

0,50

Таблиця 4.4

Оцінка стажу роботи персоналу фірми

Стаж роботи

Оцінка в балах

До 15 років – за кожний рік

0,01

15 і більше років

0,15

Таблиця 4.5

Оцінка активності участі працівників у системі підвищення професійності

Форма підвищення майстерності

Оцінка в балах

Короткотермінові курси, стажування на підприємстві, курси цільового призначення

0,05

Одержання другої професії (спеціальності), підтверджене свідоцтвом

0,10

Курси підвищення кваліфікації (один раз на 4 роки) з одержанням свідоцтва про закінчення курсів або навчання в технікумі (іншому середньому спеціальному закладі)

0,15

Навчання у вищому навчальному закладі

0,20

Розрахунковий коефіцієнт професійно-кваліфікаційного рівня визначають за допомогою формули:

,   (4.2)

де  – оцінка освіти;

– оцінка стажу роботи;

– активність участі в системі підвищення професійної майстерності;

0,85 – максимальна балова оцінка (за табл. 4.3-4.5 0,50 + 0,15 + 0,20).

2. Оцінка ділових якостей робітників здійснюється за найбільш універсальними ознаками, які істотно впливають на морально-психологічний клімат в колективі та індивідуальну продуктивність праці. Перелік можливих ознак для оцінки ділових якостей робітників наведено у табл. 4.6. Кожна ознака ділових якостей має чотири рівні прояву та оцінюється в балах: низький – 0,5; середній – 1,0; вищий середній – 2,0; високий – 3,0. Оцінка від 0,5 до 3 балів дається робітникові за кожну ознаку з урахуванням її питомої значущості. Оцінка усієї сукупності ділових якостей проводиться додавання оцінок рівнів ознак з урахуванням їхньої питомої значущості.

Таблиця 4.6

Оцінка ознак, що характеризують ділові якості робітників

Ознака

Питома
значущість у частках о
диниці

Оцінка рівнів ознак з урахуванням їх питомої значущості, балів

1

2

3

4

(0,5)

(1,0)

(2,0)

(3,0)

Професійна компетентність

0,17

0,08

0,17

0,34

0,51

Винахідливість та ініціативність у роботі

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45

Добра організація роботи (без нагадувань і примусу)

0,14

0,07

0,14

0,28

0,42

Розвинуте почуття відповідальності

0,13

0,06

0,13

0,26

0,39

Добра контактність та вміння ефективно працювати

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45

Схильність до нових ідей і неординарних рішень

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45

Емоційна витримка

0,11

0,05

0,11

0,22

0,33

Важливою є оцінка складності виконуваних робітником функцій. Вона здійснюється за ознаками, врахованими в тарифно-кваліфікаційному довіднику та відображеними в тарифному розряді. Окрім цього, беруться до уваги й ознаки, що їх не включено до згаданого довідника, але які впливають на складність праці робітників (різноманітність робіт, керівництво ланкою чи бригадою, додаткова відповідальність у технологічному процесі). Пропонований перелік ознак для оцінки складності виконуваних робітником функцій, питому їхню значущість і оцінку рівнів ознак у балах наведено у табл. 4.7. Коефіцієнт складності виконуваних функцій визначається діленням суми оцінок за кожною ознакою з урахуванням питомої значущості на постійну величину 8,3 (максимальну оцінку в балах за всіма ознаками складності функцій робітників).

Таблиця 4.7

Оцінка ознак, що визначають складність виконуваних робітниками функцій

Ознака

Питома
знач
ущість

Оцінка рівня ознак, балів

1

2

3

4

5

6

Характер робіт, що їх відображено в тарифно-кваліфікаційному довіднику

0,50

0,50

1,0

1,5

2,0

2,5

3,0

Різноманітність робіт

0,15

0,15

0,30

0,45

Керівництво ланкою (бригадою)

0,20

0,20

0,40

0,60

0,80

Додаткова відповідальність у технологіч-ному процесі й робота із самоконтролем

0,15

0,15

0,30

3. Оцінка результатів праці робітників має враховувати кількісні та якісні параметри виконаних робіт, а також їхню ритмічність. Ознаки, що характеризують результати праці робітників, та оцінка їхніх рівнів з урахуванням питомої значущості визначено в табл. 4.8.

Таблиця 4.8

Оцінки ознак, що характеризують результати праці робітників

Ознака

Питома значущість ознаки, частка одиниці

Оцінка рівнів ознак з урахуванням їхньої питомої значущості, балів

1

2

3

Обсяг виконуваних робіт

0,4

0,4

0,8

1,2

Якість виконуваних робіт

0,4

0,4

0,8

1,2

Ритмічність

0,2

0,2

0,4

0,6

Комплексна оцінка керівників і спеціалістів фірми (підприємства, організації) має охоплювати оцінку їхніх ділових якостей, складності виконуваних функцій та результатів праці.

Для оцінки ділових якостей керівників і спеціалістів попередньо визначається певна сукупність ознак. Зокрема для спеціалістів можна користуватись такими ознаками: 1) компетентність; 2) здатність чітко планувати та організовувати свою роботу; 3) відповідальність за доручену справу; 4) самостійність та ініціативність; 5) спроможність оволодіти новими напрямками та методами й використовувати їх у роботі; 6) працездатність; 7) комунікабельність. Набір ознак для оцінки ділових якостей керівників має бути дещо іншим, оскільки повинен враховувати їхню спроможність як організаторів і вихователів. Кожна ознака ділових якостей має чотири рівні (ступеня) прояву та оцінюється в балах: низький – 1, середній – 2, вище за середній – 3, високий – 4. Оцінка всієї сукупності ділових якостей здійснюється підсумовуванням оцінок ознак з урахуванням їхньої питомої значущості. Оцінки в балах ознак, що характеризують ділові якості спеціалістів і керівників, наведено в табл. 4.9 і 4.10.

Таблиця 4.9

Оцінки ознак, що характеризують ділові якості спеціалістів служб

Ознака

Питома значущість, частка одиниці

Оцінка рівнів ознак, балів

1

2

3

4

Компетентність

0,26

0,26

0,52

0,78

1,04

Здатність чітко планувати та організовувати свою роботу

0,13

0,13

0,26

0,39

0,52

Відповідальність за доручену справу

0,14

0,14

0,28

0,42

0,56

Самостійність та ініціативність

0,12

0,12

0,24

0,36

0,48

Спроможність оволодіти новими напрямками та методами й використовувати у роботі

0,12

0,12

0,24

0,36

0,48

Працездатність

0,13

0,13

0,26

0,39

0,52

Комунікабельність

0,10

0,10

0,20

0,30

0,40

Таблиця 4.10

Оцінки ознак, що характеризують ділові якості керівників служб

Ознака

Питома значущість, частка одиниці

Оцінка рівнів ознак, балів

1

2

3

4

Компетентність

0,18

0,18

0,36

0,54

0,72

Спроможність організувати працю підлеглих

0,12

0,12

0,24

0,36

0,48

Творча ініціатива стосовно впровадження інновацій

0,13

0,13

0,26

0,39

0,52

Здатність виховувати ділові якості у підлеглих

0,12

0,12

0,24

0,36

0,48

Спроможність швидко й самостійно приймати обґрунтовані рішення

0,14

0,14

0,28

0,42

0,56

Уміле поєднання в роботі інтересів колективу й підприємства в цілому

0,13

0,13

0,26

0,39

0,52

Зібраність і пунктуальність

0,06

0,06

0,12

0,18

0,24

Комунікабельність

0,12

0,12

0,24

0,36

0,48

Для оцінки складності функцій керівників і спеціалістів треба використати загальні ознаки, які дають змогу найповніше охопити всі аспекти змісту робіт з урахуванням характеру та особливостей того чи того виду діяльності. До такого (з виокремленням рівнів оцінки за групами виконуваних робіт), як правило включають:

1) характер робіт, що визначають зміст праці (технологічну складність трудового процесу). Установлено кількість рівнів оцінки груп робіт, які мають характер:

а) інформаційно-технічний 1-3-й рівні;

б) аналітико-конструктивний 4-6-й рівні;

в) організаційно-адміністративний 7-10-й рівні;

2) різноманітність і комплексність робіт. За цією ознакою вирізняються роботи:

а) прості, часто повторювані, що потребують стереотипного виконання 1-2-й рівні;

б) складніші, що проводяться в масштабі підрозділу 3-5-й рівні;

в) комплексні, зв’язані з різноманітністю завдань, які потребують складної аналітичної діяльності у процесі прийняття рішень 6-8-й рівні;

3) самостійність виконання робіт. За даною ознакою виокремлюються роботи, які виконуються:

а) під безпосереднім керівництвом 1-3-й рівні;

б) під оперативним і загальним керівництвом 4-6-й рівні;

в) самостійно 7-8-й рівні;

4) масштаб і складність керівництва. У межах цієї ознаки виділено чотири групи робіт:

а) керівництво підрозділами, що входять до складу відділу 1-2-й рівні;

б) керівництво самостійними структурними підрозділами 3-5-й рівні;

в) керівництво кількома підрозділами 6-й рівень;

г) комплексне керівництво підприємством 7-й рівень;

5) відповідальність. За цим розмежовується характер відповідальності:

а) матеріальна (за збереження ресурсів) 1-4-й рівні;

б) моральна (за керівництво в небезпечних умовах) 5-7-й рівні.

Оцінки в балах ознак, що характеризують складність функцій керівників і спеціалістів, наведено в табл. 4.11. Загальна оцінка складності функцій цих категорій персоналу визначається діленням суми оцінок за кожною ознакою з урахуванням їхньої питомої значущості на постійну величину 8,3, яка відповідає сумі максимальних оцінок за всіма ознаками складності.

Таблиця 4.11

Оцінка ознак, що характеризують складність функцій керівників, спеціалістів і службовців підприємств

Ознака складності виконуваних функцій

Питома значущість, частка
од
иниці

Оцінка рівнів ознак з урахуванням їх питомої значущості, балів

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Характер робіт, що характеризують зміст праці

0,30

0,30

0,60

0,90

1,20

1,50

1,80

2,10

2,40

2,70

3,0

Різноманітність і комплексність робіт

0,15

0,15

0,30

0,45

0,60

0,75

0,90

1,05

1,20

х

х

Самостійність виконання робіт

0,25

0,25

0,50

0,75

1,0

1,25

1,50

1,75

2,0

х

х

Масштаб і складність керівництва

0,15

0,15

0,30

0,45

0,60

0,75

0,90

1,5

х

х

х

Матеріальна й моральна відповідальність

0,15

0,15

0,30

0,45

0,60

0,75

0,90

1,05

х

х

х

Важливою складовою оцінювання персоналу є оцінка результатів праці керівників і спеціалістів. У процесі такого оцінювання мають ураховуватися особливості роботи лінійних керівників основного та допоміжного виробництв, а також керівників функціональних підрозділів підприємства. Оцінка результатів праці лінійних керівників здійснюється за допомогою показників, що характеризують кількість та якість виконаних робіт, ритмічність роботи, ритмічність роботи закріплених підрозділів. Результати праці керівників функціональних підрозділів оцінюються за конкретними показниками, що всебічно відображають специфіку діяльності кожного такого підрозділу (служби). Наприклад, для відділу головного механіка такими показниками можуть бути: а) виконання плану-графіка планово-запобіжного ремонту устаткування; б) скорочення строків простою устаткування в ремонті та міжремонтному обслуговуванні; в) брак претензій щодо якості ремонту й технічного стану парку виробничого устаткування.

Для оцінювання результатів праці керівників і спеціалістів застосовуються ті самі чотири рівні оцінки, що й для робітників. Ознаки, що характеризують результати праці керівників і спеціалістів функціональних служб підприємства з оцінкою їхнього рівня, наведено в табл. 4.12.

Таблиця 4.12

Оцінка ознак, що характеризують результати праці керівників і спеціалістів функціональних служб підприємств

Категорії персоналу
й назва ознак результатів праці

Питома значущість, частка одиниці

Оцінка рівнів ознак з урахуванням їхньої питомої значущості, балів

1

2

3

4

Керівники

Кількість виконаних планових і позапланових робіт

0,45

0,45

0,90

1,35

1,80

Якість результатів праці

0,55

0,55

1,10

1,65

2,20

Спеціалісти

Кількість виконаних планових і позапланових робіт

0,31

0,31

0,62

0,93

1,24

Якість виконаних робіт

0,39

0,39

0,78

1,17

1,56

Дотримання строків виконання робіт (завдань)

0,30

0,30

0,60

0,90

1,20

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 4.1

1. Як Ви розумієте трудові ресурси і персонал фірми?

2. Охарактеризуйте групи персоналу підприємства.

3. Назвіть і дайте характеристику категоріям персоналу підприємства.

4. Дайте визначення і охарактеризуйте суть понять «професія» і «спеціальність».

5. Що на Вашу думку є кваліфікацією? Дайте характеристику рівням кваліфікації. (табл. 4.1)

6. Назвіть групування за ознаками трудових ресурсів (явочна, облікова та середньооблікова чисельність працівників).

7. Охарактеризуйте показники, що лежать в основі управління трудовими ресурсами.

8. В чому полягає необхідність планування трудових ресурсів? Назвіть фактори, які необхідно для цього враховувати.

Параграф 4.2

9. Які мета і функції кадрової політики підприємства?

10. Охарактеризуйте елементи системи управління персоналом на підприємстві. (рис. 4.2)

11. Охарактеризуйте зовнішні та внутрішні джерела набору персоналу. Назвіть їх переваги та недоліки.

Параграф 4.3

12. В чому полягає суть оцінки персоналу? Наведіть її види.

13. Які функції виконує оцінка персоналу?

14. Яка роль принципів для оцінки персоналу? Назвіть ці принципи.

15. В чому полягає суть комплексної оцінки персоналу та конкретного працівника за бальною системою?

16. Як оцінюється професійно-кваліфікаційний рівень працівника? (табл. 4.3-4.5, формула 4.2)

17. Як оцінюються ділові якості працівників? (табл. 4.6)

18. Які ознаки використовуються при оцінці складності виконуваних робітником функцій? (табл. 4.7)

19. Які ознаки використовуються для оцінки ділових якостей керівників і спеціалістів?

Параграф 4.4

20. В чому суть зарубіжного досвіду управління персоналом для українських підприємств?

21. Наведіть приклади прогресивного управління персоналом в розвинутих країнах.

Тема 5. ВИРОБНИЧІ ФОНДИ

План лекції

5.1. Характеристика матеріальних активів (виробничих фондів і майна)

5.2. Оцінка, класифікація і структура основних фондів

5.3. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів

5.4. Структура, нормування і використання оборотних фондів підприємства

5.1. Характеристика матеріальних активів (виробничих фондів і майна)

Під матеріальними активами підприємства розуміють сукупність усіх ресурсів матеріального характеру, що завжди фіксуються в щорічному його балансі за виключенням первинних активів. До складу матеріальних активів входять переважно виробничі фонди і майно соціального призначення.

Виготовлення продукції здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Склад і взаємозв’язок засобів виробництва і виробничих фондів

Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі. По-друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва взагалі, а ті з них, які мають вартість.

Складовим частинам виробничих фондів властиві характерні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фонди й обґрунтовано тлумачити сутність і значення цих категорій для відтворювальних процесів.

Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється, (на платні послуги) частинами в міру спрацювання.

Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється.

Економічна сутність і матеріально-речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60%) національного багатства країни. Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію продукції, створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), збереження і транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали – мастила, фарби, тара).

Кожне підприємство володіє майном (матеріальними цінностями) невиробничого призначення. Зокрема до основних фондів відносять житлові будинки, будівлі дитячих садків, поліклінік, їдалень, будинки відпочинку, профілакторії, палаци культури, спортивні споруди та інші культурно-побутові об’єкти. Чинна в Україні система обліку і статистики зараховує такі об’єкти на баланс підприємства під умовною назвою невиробничих основних фондів. Це некоректно, оскільки суперечить економічній природі й сутності основних фондів взагалі. Такі об’єкти слід вважати майном суто соціального призначення, або об’єктами соціальної інфраструктури. У народному господарстві України вартість об’єктів соціальної інфраструктури становить приблизно третину, а на підприємствах коливається в межах 10-20 відсотків від загального обсягу майна і має тенденцію до відносного зростання.

5.2. Оцінка, класифікація і структура основних фондів

Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки і структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період.

У зв’язку з тривалим функціонуванням і поступовим зношенням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: 1) залежно від моменту проведення оцінки – за первісною чи відновленою вартістю; 2) залежно від стану основних фондів – за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість основних фондів – це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування й установку на місці використання.

Відновлена вартість основних фондів  це вартість їхнього відтворення за умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін на ті самі елементи засобів праці між первісною та відновленою вартістю основних фондів виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення основних фондів, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за відновленою вартістю.

Повна (первісна і відновлена) вартість основних фондів – це вартість у новому, не зношеному стані. За цією вартістю основні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.

Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, ще не перенесену на вартість виготовленої продукції. Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною (відновленою) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою зносу основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час їхнього зношення називається ліквідаційною вартістю. На практиці її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів.

Балансова вартість групи основних фондів підприємства на початок розрахункового року (БВоф) обчислюється за формулою:

БВоф = БВо + Вноф + Вкр + Врек – Вв – АВо,                       (5.1)

де БВо – балансова вартість групи основних фондів на початок року, що передував звітному;

Вноф – витрати на придбання нових основних фондів;

Вкр – вартість здійснення капітального ремонту основних фондів;

Врек – витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування;

Вв – вартість виведених з експлуатації основних фондів протягом року, що передував звітному;

АВо  сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.

Для визначення первісної (балансової) вартості виробничих основних фондів на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки останні мають діяти (не діяти) протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи вибуття основних фондів у звітному році.

Необхідною умовою правильного обліку й планування відтворення основних фондів підприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натурально-речового складу розподіляються на певні види (рис. 5.2). У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг і взуття незалежно від строку використання й вартості.

Зображена на рис. 5.2 видова класифікація основних фондів використовується чинними системами бухгалтерського обліку та статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, виокремлюючи три групи основних фондів: перша будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої; друга  автомобільний транспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання; третя  основні фонди, не включені до першої та другої груп.

Рис. 5.2. Видова класифікація основних фондів

Оскільки елементи основних фондів відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасивну, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини основних фондів відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючі прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди – гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини.

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову (технологічну) структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура основних фондів є то прогресивнішою та ефективнішою, що більшою є в їхньому складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів:

- виробничо-технологічні особливості підприємства;

- науково-технічний прогрес і технічний рівень виробництва;

- ступінь розвитку різних форм організації виробництва;

- відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових основних фондів;

- вартість будівництва виробничих об’єктів і рівень цін на устаткування;

- територіальне розміщення підприємства.

Щодо всієї сукупності промислових підприємств України, та в загальному обсязі основних фондів питома вага окремих їхніх видів протягом останніх років коливалась у межах: будівель і споруд – 45-47%; машин і устаткування – 40-42%, у тім числі робочих – 30-32%; транспортних засобів – 2,5-3%. На підприємствах і організаціях аграрного сектора частка в загальній вартості сільськогосподарських виробничих основних фондів приблизно становила: будівель, споруд і передавальних пристроїв – 64-65%; силових і робочих машин і устаткування – 14-16%; робочої та продуктивної худоби – 10-12%; багаторічних насаджень – 5-6%; транспортних засобів – 3-4%. Загальна тенденція динаміки технологічної структури основних фондів характеризується поступовим збільшенням питомої ваги їхньої активної частини.

5.3. Спрацювання, амортизація і відтворення основних фондів

Відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв’язаних форм – ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також спорудження нових виробничих об’єктів. Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є облік ступеня спрацювання (старіння) і амортизації основних фондів.

Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного (матеріального), економічного спрацювання та старіння.

Під фізичним (матеріальним) спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості – економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацювання основних фондів впливають їх надійність і довговічність, спосіб використання (екстенсивне чи інтенсивне), особливості технологічних процесів, якість технічного догляду, ремонтного обслуговування, кваліфікації робітників, інші організаційно-технічні фактори.

Фізичне спрацювання будь-якого знаряддя праці (машини, устаткування) можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті-решт стає таким, що унеможливлює подальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, коли є треба замінити такий засіб праці на новий аналогічний. У зв’язку з цим розрізняють усувне (тимчасове) та неусувне (постійно нагромаджуване) фізичне спрацювання основних фондів.

Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами: 1) за строком її експлуатації (через зіставлення фактичної та нормативної величин з урахуванням ліквідаційної вартості); 2) за даними обстеження технічного стану. Відносну величину економічного спрацювання окремої фізичної одиниці або певної сукупності основних фондів визначають як відношення накопиченої суми спрацювання (вартості) до загальної балансової вартості.

Техніко-економічне старіння основних фондів – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного зносу під впливом науково-технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва, запровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється з допомогою цих засобів виробництва. Старіння властиве передусім знаряддям праці та транспортним засобам і зв’язане із збитками через експлуатацію застарілої техніки.

Ступінь техніко-економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта (відносного показника). Про загальний рівень техніко-економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15 і 20 років.

Фізичне спрацювання та техніко-економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення. Між окремими видами спрацювання й старіння засобів праці та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв’язок (рис. 5.3).

Рис. 5.3. Види фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння засобів праці та форми їх усунення

Виробничий процес потребує відтворення фізично спрацьованих і технічно застарілих основних фондів. Необхідною умовою відновлення засобів праці є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію). Амортизація основних фондів – це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.

Для відшкодування вартості зношеної частини основних фондів кожне підприємство робить амортизаційні відрахування – це встановлення певної грошової компенсації відповідно до розмірів фізичного спрацювання і техніко-економічного старіння. Ці відрахування включають до собівартості продукції, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить для подальшого відновлення основних фондів.

Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення (реновацію) основних фондів здійснюють централізовано.

При встановленні норм амортизаційних відрахувань виходять з: 1) доцільних середніх строків функціонування засобів праці, 2) необхідності забезпечення повного відшкодування вартості основних фондів, 3) врахування техніко-економічного їх старіння. Найбільш складним є правильне визначення тривалості амортизаційного періоду (доцільного строку використання) конкретних видів засобів праці. Його встановлюють з урахуванням багатьох факторів, зокрема: а) загальної фізичної довговічності та економічності капітального ремонту засобів праці, б) умов їхньої експлуатації, в) строків настання техніко-економічного старіння, г) можливих темпів оновлення.

У міру розвитку техніки, удосконалення технології та організації виробництва змінюються тривалість і характер використання окремих видів основних фондів, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних строків їхнього функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично треба переглядати та уточнювати.

Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації основних фондів. У практиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної (лінійної), подвійно-залишкової і прискореної амортизації.

Метод рівномірної (лінійної) амортизації передбачає перенесення балансової вартості основних фондів на собівартість продукції (послуг), протягом амортизаційного періоду (нормативного строку служби) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Законодавством України встановлені щорічні норми амортизаційних відрахувань за І, ІІ і ІІІ групами основних фондів, які становлять відповідно 5, 25 і 15%.

Норми амортизаційних відрахувань за методом подвійно-залишкової амортизації встановлюються через подвоєння норм, обчислених за попереднім методом, але не до балансової, а до залишкової вартості основних фондів.

Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації основних фондів, віднесених за класифікацією до ІІІ групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств». При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуатації засобів праці: перший – 15%; другий – 30%; третій – 20%; четвертий – 15%; п’ятий – 10%; шостий і сьомий – 5%. Збільшення масштабів застосування прискореної амортизації сприятиме істотному зменшенню фінансових втрат від техніко-економічного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах України.

Відтворення основних фондів – це процес безперервного відновлення виробничих фондів. В залежності від результатів процесу відтворення розрізняють просте і розширене відтворення основних фондів. Просте – оновлення основних фондів здійснюється в такому ж обсязі, тобто відбувається заміна окремих зношених частин основних фондів, або заміна обладнання в цілому, поновлюється попередня виробнича потужність. Розширене – в кожному наступному циклі здійснюється кількісне та якісне збільшення діючих та створення нових основних фондів при умові більш високого рівня розвитку продуктивних сил.

Просте відтворення основних фондів здійснюється в двох формах: заміна застарілого обладнання; капітальний ремонт діючих основних фондів. Джерелом фінансування заміни старого обладнання є сума амортизації.

Формою розширеного відтворення основних фондів є технічне переозброєння реконструкція або розширення діючих потужностей, придбання нового обладнання або будівництво нових виробничих об’єктів.
Однією з форм розширеного відтворення основних фондів є модернізація обладнання – його оновлення з ціллю повного або часткового усунення морального зносу і підвищення техніко – економічних показників до рівня аналогічного обладнання більш досконалих конструкцій.

Модернізація обладнання економічно ефективна, якщо в результаті її проведення зростає річний обсяг виробництва, збільшується продуктивність праці і зменшується собівартість продукції. Крім того, необхідно, щоб при цьому підвищився рівень рентабельності. Цей показник буде підвищуватись лише у випадку, якщо відносний приріст прибутку буде більш, ніж збільшення вартості виробничих фондів в результаті витрат на модернізацію.

Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації активної частини основних фондів. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці. Скорочення строків експлуатації машин (устаткування), з одного боку, уможливлює прискорення їхнього оновлення, тобто зменшення техніко-економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, – призводить до збільшення собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування. Продовження періоду функціонування машин зменшує обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці і за рахунок цього спрямовує більше ресурсів для їхнього відтворення, але спричиняє зниження сукупної продуктивності діючих знарядь праці, а також значне збільшення витрат на їхнє утримання та експлуатацію. Отже, строки експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, і такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у виробництві протягом усього періоду функціонування.

Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів (деталей, вузлів тощо), які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об’єктів у цілому стане непридатним для дальшого використання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів праці здійснюється за допомогою періодичних ремонтів. Суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду експлуатації.

На підприємствах різних галузей застосовують типові системи технічного обслуговування й ремонту устаткування та інших видів засобів праці, що передбачають періодичне проведення необхідних профілактично-технічних операцій, поточних і капітальних ремонтів.

Призначення поточного ремонту – збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню. Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції (послуг).

Мета капітального ремонту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі проміжки часу (один раз за кілька років). Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що унеможливлює пряме включення таких до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Тут важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Для цього порівнюють два альтернативні варіанти: перший – капітальний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експлуатації на один ремонтний цикл; інший – заміна машини, що потребує капітального ремонту, на нову. Для кожного варіанта визначають загальну величину витрат і втрат.

Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні котрого виникає внаслідок стихійного лиха (пожежі, повені, землетрусу). Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового (резервного) фонду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.

Загальний розмір витрат на ремонтно-технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фактичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ремонту. Для зменшення витрат на ремонт необхідно: 1) довести до мінімуму кількість ремонтів машин протягом усього періоду їхнього функціонування; 2) максимально зменшити витрати на проведення одного ремонту.

Скорочення кількості ремонтів можна досягти збільшуючи фізичну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації. Головним напрямком зниження собівартості ремонтних робіт є істотне підвищення організаційно-технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустріалізація, тобто максимальне наближення процесу ремонту за характером організації і технології до процесу виготовлення нових машин і устаткування. Широкомасштабна індустріалізація ремонтного виробництва в цілому передбачає:

1) збільшення централізованого виготовлення машинобудівними підприємствами запасних частин до розмірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьованих деталей і вузлів, що зменшить на 15-20% обсяг виробництва нових запасних частин;

2) централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різних ланках управління виробництвом: а) створення розгалуженої територіальної системи машиносервісу підприємствами-виробниками; б) централізований капітальний ремонт устаткування вузькогалузевого призначення спеціалізованими ремонтними підприємствами і підрядними організаціями; в) максимально можлива централізація ремонтного господарства на самих підприємствах, яка уможливлює виконання всього або переважного обсягу ремонтних робіт спеціалізованими підрозділами єдиної ремонтної служби.

За недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів багато важить модернізація діючого виробничого устаткування, котра означає його вдосконалення з метою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог. За порівняно невеликих витрат і за відносно короткий строк модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування виробничих потужностей і збільшення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Досвід багатьох підприємств України показує, що проведення комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування збільшує його продуктивність на 30-50%, а зв’язані з цим витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну, так і технологічну (цільову) модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту.

Важливим елементом відтворення основних фондів є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного (економічно раціонального) щорічного обсягу заміни засобів праці передбачає: 1) встановлення оптимальних строків експлуатації відповідних їхніх видів (груп); 2) розрахунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів. За простого відтворення засобів праці розмір їхньої заміни практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а за розширеного відтворення – залежатиме не лише від нормативного строку експлуатації (норми амортизації), а й від темпів щорічного збільшення обсягу основних фондів.

Нагромадження й оновлення основних фондів, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів (цехів, виробництв, підприємств в цілому).

Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану (програми) його технічного розвитку (без розширення існуючих виробничих площ) комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня виробничих процесів за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації й заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.

Реконструкція діючого підприємства є здійснюваним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. Тут  можуть бути за необхідності споруджені нові або розширені існуючі допоміжні та обслуговуючі об’єкти. До реконструкції відносять також будівництво нових виробничих об’єктів замість тих, експлуатацію котрих визнано недоцільною.

Розширення діючого підприємства – це спорудження додаткових виробничих комплексів, нових цехів або розширення існуючих, а також організацію допоміжних та обслуговуючих виробництв, комунікацій тощо.

Нове будівництво (новобудова) – це спорудження окремих виробничих об’єктів або підприємств, що здійснюється на нових майданчиках і за затвердженим окремим проектом.

Такі форми розширеного відтворення основних фондів і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств є взаємозв’язаними елементами єдиного відтворювального процесу, які доповнюють один одного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв треба вважати технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво стає економічно доцільним за умови вичерпання можливостей нарощування виробничого потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів виробництва та необхідності забезпечення належного рівня екологічної безпеки діяльності.

5.4. Структура, нормування і використання оборотних фондів підприємства

Оборотні фонди підприємства мають матеріально-речову й вартісну форми. У практиці планування та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів.

Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фондів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються.

Незавершене виробництво – це предмети праці, обробку (переробку) яких не завершено. Вони перебувають на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброблено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують подальшої обробки в інших підрозділах (наприклад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочного виробництва).

Витрати майбутніх періодів  це грошові витрати, які зроблено в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції у наступні періоди. До них належать витрати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологічну структуру. Вона формується під впливом низки факторів (тип виробництва, особливості продукції та технології її виготовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ресурсами) і змінюється в часі повільно, без різких коливань.

Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і формами організації виробництва, умовами забезпечення матеріальними ресурсами, цінами на них.

Визначення потреби підприємства у сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їхніх витрат, які розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галузевими науково-дослідними інститутами. Нормування витрат матеріальних ресурсів передбачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та економічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм.

Норма витрати того чи іншого виду матеріальних ресурсів – це гранично допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окремих елементів, які у сукупності становлять загальну величину витрати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (при транспортуванні, зберіганні).

У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахунковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш прогресивним є аналітично-розрахунковий метод, що базується на аналізі та техніко-економічному обґрунтуванні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабораторним методом, норми витрат визначають за допомогою проведення низки дослідів (використовують для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту). Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного певного зниження норм у наступні роки (застосовується у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко використовують, матеріалів).

Раціональне та економне витрачання окремих елементів оборотних фондів підприємств має велике економічне значення. Це зумовлюється збільшенням споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції у різних галузях народного господарства, переважаючою часткою матеріальних витрат у загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищувати ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві.

Для вимірювання ступеня ефективності використання оборотних фондів існує система техніко-економічних показників (коефіцієнтів).

Показник виходу або видобувати готової продукції з вихідної сировини застосовують на підприємствах тих галузей, що переробляють первинну сировину (наприклад, на підприємстві кольорової металургії такий показник є коефіцієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі – вихід цукру з буряків).

Витрата сировини на одиницю готової продукції – є показником ефективності використання сировинних ресурсів (на комбінатах чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив – витрата сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо.

Коефіцієнт використання матеріалів – відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конструкційного матеріалу, застосовують на підприємствах обробної промисловості.

Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (листовий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму матеріалу (деревина) тощо.

Ефективніше використання оборотних фондів передбачає передовсім розв’язання конкретних завдань з економії сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шляхи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи економії  як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих заходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати виробничо-технічні та організаційно-економічні (рис. 5.4).

Рис. 5.4. Джерела та способи економії матеріальних ресурсів на підприємствах

Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв’язано з комплексною переробкою сировини та широким застосуванням вторинних ресурсів.

Комплексна переробка сировини – це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й технологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної продукції, що міститься у вихідній сировині.

Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу переробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її використання на більшості підприємств України не відповідає сучасним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплексної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50-60%.

Вторинні матеріальні ресурси – це залишки сировини (матеріалів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повторно використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи – 1) відходи виробництва (включають: а) залишки сировини й матеріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані каталізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); б) побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які технологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо)); 2) відходи споживання (відходи: а) виробничого споживання (різні цілком зношені елементи засобів виробництва – брухт, гума, тара тощо); б) побутового споживання (непридатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макулатура).

За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промислового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утворюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотного металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва). Масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України не можна визнати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів (наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сировини для виготовлення паперу становить трохи більше 20%, що майже в 2-2,5 рази нижче за технологічно можливий і економічно доцільний рівень).

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 5.1

1. Що відноситься до складу матеріальних активів?

2. Дайте визначення основним і оборотним фондам.

Параграф 5.2

3. Охарактеризуйте складові за якими оцінюють основні фонди.

4. Як обчислюється балансова вартість груп основних фондів?

5. Опишіть видову класифікацію основних фондів.

6. Опишіть укрупнену класифікацію основних фондів.

7.  Що таке активні і пасивні складові основних фондів?

Параграф 5.3

8. Як Ви розумієте фізичне (матеріальне) спрацювання основних виробничих фондів? Якими методами воно визначається?

9. Що таке техніко-економічне старіння основних фондів, та які форми його усунення Ви знаєте?

10. Як Ви розумієте амортизацію основних фондів та амортизаційні відрахування?

11. З а якими критеріями обчислюють амортизаційні відрахування?

12. Назвіть методи амортизації.

13. Від чого залежить ефективність відтворювальних процесів?

14. Назвіть форми простого і розширеного відтворення основних фондів.

15. Охарактеризуйте суть ремонту засобів праці.

16. Надайте характеристику видам ремонту.

17. Назвіть напрямки покращення ремонтного виробництва.

18. Розкрийте суть модернізації діючого виробничого устаткування та заміни фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці.

19. Розкрийте суть технічного переозброєння діючого підприємства та реконструкції діючого підприємства.

20. Розкрийте суть розширення діючого підприємства та нового будівництва

Параграф 5.4

21. Охарактеризуйте складові основних фондів.

22. Що таке виробничо-технологічна структура?

23. Охарактеризуйте суть норм витрат та методів їх нарахування.

24. Назвіть складові системи техніко-економічних показників.

25. Назвіть джерела і способи економії матеріальних ресурсів на підприємствах. (рис. 5.4)

26. З чим пов'язаний ефект використання важливих видів матеріальних ресурсів?

Тема 6. НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ ТА АКТИВИ

План лекції

6.1. Нематеріальні ресурси

6.2. Нематеріальні активи

6.3. Оцінка вартості нематеріальних активів

6.1. Нематеріальні ресурси

За природою свого походження нематеріальні ресурси виникають або завдяки новим, унікальним знанням у будь-якій формі, або через рідкісність ресурсів (природну чи організовану). В обох цих випадках недостатність ресурсів (унаслідок унікальності чи наявності в обмеженій кількості) сприяє появі ренти. Використання таких ресурсів або робить їхніх власників єдиним виробником певної продукції, або забезпечує зменшення витрат проти інших виробників. Відтак необхідною умовою успішного функціонування підприємства є ефективне використання його нематеріальних ресурсів.

Нематеріальні ресурси – це складова частина потенціалу підприємства, здатна забезпечувати економічну користь протягом відносно тривалого періоду. Відмінними рисами цих ресурсів є брак матеріальної основи здобування доходів та невизначеність розмірів майбутнього прибутку від їхнього використання. Поняття «нематеріальні ресурси» використовується для характеристики об’єктів інтелектуальної власності. Інтелектуальна власність – це юридична категорія, яка застосовується для:

– визначення результатів творчої праці людини (творів науки, техніки, мистецтва та інших видів діяльності);

– позначення належності таких результатів творчої праці відповідним суб’єктам творчої діяльності;

– закріплення за цими суб’єктами особистих немайнових і майнових прав, пов’язаних із розробкою та використанням створених ними інтелектуальних продуктів.

У складі об’єктів інтелектуальної власності виокремлюють (рис. 6.1):

1) об’єкти промислової власності. Серед них окремо виділяють засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту і виготовлюваної ними продукції, робіт, послуг (товарні знаки, фірмове найменування);

2) об’єкти, що охороняються авторськими та суміжними правами;

3) інші (нетрадиційні) об’єкти інтелектуальної власності.

Рис. 6.1. Об’єкти інтелектуальної власності

Згідно з Паризькою конвенцією з охорони промислової власності (1883 р.) до об’єктів цієї власності належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування зазначення походження товарів, а також способи захисту від припинення недобросовісної конкуренції. Стокгольмська конвенція (1967 р.) включає в поняття «інтелектуальна власність» права, що стосуються до літературних, художніх і наукових творів, виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач, винаходів у всіх галузях людської діяльності, наукових відкриттів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань та комерційних позначень, захисту проти недобросовісної конкуренції, а також всі інші права інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Поняття «промислова власність» розуміють у найширшому значенні і застосовують не тільки щодо промисловості й торгівлі, але також і щодо сільськогосподарського виробництва, добувної промисловості та всіх продуктів промислового чи природного походження. Винахід  це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Об’єктами винаходу можуть бути продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин) і спосіб (процеси виконання дій над матеріальним об’єктом за допомогою інших об’єктів). Отже, винаходом може бути лише конкретний продукт або спосіб. Корисна модель  це результат творчої діяльності людини, об’єктом якої може бути конструктивне вирішення пристрою або його частин. Корисні моделі відрізняються від інших об’єктів промислової власності тим, що їх предметом є тільки конструктивне вирішення пристрою (просторова композиція, взаємне розташування елементів, форма). За законами України корисна модель відповідає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою і промислово придатною. Промисловим зразком називається результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Об’єктом такої діяльності може бути форма, малюнок, кольори або їхнє поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промисловий зразок може бути об’ємним (модель), плоским (рисунок) або комбінованим. За своєю сутністю промисловий зразок це нове художньо-конструктивне вирішення виробу, в якому досягається єдність технічних та естетичних властивостей.

Товарними знаками вважаються оригінальні позначення, за допомогою яких товари і послуги одних осіб відрізняють від однорідних товарів і послуг інших. Головне завдання товарного знака полягає в ідентифікації товару та його виробника на ринку. Товарний знак при цьому виконує одночасно дві функції: рекламування товару і гарантування якості.

Об’єктами знака для товарів і послуг можуть бути:

– словесними (слова, сполучення літер, лексичний образ);

– зображувальними (зображення живих істот, різноманітних предметів, фігур будь-яких форм, кольорових плям тощо);

– об’ємними (тривимірні об’єкти, фігури та комбінації ліній і фігур);

– з використанням інших позначень або їхніх комбінацій, виконаних у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів.

Основними вимогами до знаків для товарів і послуг є: а) їхня новизна; б) оригінальність; в) охоронопридатність.

Зазначення походження товару як об’єкт промислової власності може бути двох видів: просте та кваліфіковане.

Просте зазначення походження товару – це будь-яке словесне чи зображальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару. При цьому під географічним місцем розуміють будь-який географічний об’єкт із офіційно визначеними межами: країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо. Метою реєстрації зазначення походження товару є захист такого найменування, запобігання його використанню для інших товарів.

Фірмове найменування  це стале позначення підприємства або окремої особи, від імені якої здійснюється виробнича або інша діяльність, яке використовується для розпізнавання підприємств з-поміж інших. На відміну від знаків для товарів і послуг, які уможливлюють ідентифікацію конкретних товарів та послуг даного підприємства, фірмове найменування вказує на підприємство як таке, без будь-яких посилань на товари і послуги, які воно постачає на ринок, та характеризує репутацію і становище підприємства.

Раціоналізаторська пропозиція  це технічне вирішення, яке є новим і корисним для підприємства, до якого воно подано. Раціоналізаторськими вважаються пропозиції щодо удосконалення використовуваної техніки (машин, агрегатів, пристроїв), продукції, що виготовляється, способів контролю, спостереження й дослідження, техніки безпеки, а також пропозиції, які сприяють підвищенню продуктивності праці, ефективнішому використанню енергії, обладнання, матеріалів. За своєю сутністю раціоналізаторські пропозиції, як і винаходи, є технічними рішеннями, але відрізняються від останніх мірою новизни. Раціоналізаторська пропозиція є новою щодо техніки і технології, яка використовується на даному підприємстві, незалежно від того, чи відоме технічне рішення деінде. Економічне значення раціоналізаторських пропозицій полягає в тому, що вони підвищують техніко-технологічний рівень виробництва на підприємстві. За умови швидких темпів науково-технічного прогресу все частіше з’являються нові технологічні процеси та більш досконале обладнання. У зв’язку з цим періодично виникає потреба модернізації діючого устаткування та вдосконалення технологічних процесів, що і є об’єктом раціоналізаторських пропозицій.

«Ноу-хау» («знати як зробити») – це захищені охоронними документами та не оприлюднені знання чи досвід технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого характеру, що можуть бути практично використані в наукових дослідженнях і розробках, за виготовлення, реалізації, експлуатації конкурентоспроможної продукції, забезпечуючи переваги власнику. До «ноу-хау» належать також не запатентовані з різних причин винаходи. Об’єктами «ноу-хау» можуть бути різноманітні посібники, специфікації, формули, рецепти, знання й досвід у сфері маркетингу, оформленні упаковки продукції тощо. Важливою ознакою «ноу-хау» є конфіденційний характер тих знань та досвіду, на здобування яких підприємство, як правило, витрачає значні кошти та час.

Комерційна таємниця це відомості, безпосередньо пов’язані з діяльністю підприємства, які не є державними таємницями, і розголошення яких може завдати шкоди інтересам підприємства. У загальному розумінні комерційну таємницю становить сукупність виробничо-господарської, фінансово-економічної та науково-технічної інформації про діяльність підприємства, розголошення якої може призвести до економічних збитків.

6.2. Нематеріальні активи

Нематеріальні ресурси, як і решта ресурсів, що застосовуються в діяльності підприємства, мають бути створені або придбані підприємством. Водночас нематеріальні ресурси відрізняються від матеріальних певними характеристиками, пов’язаними з їхньою природою і способами практичного використання. Наприклад, нові знання як результат творчої діяльності людини по суті є суспільним благом і ними може користуватися не лише якийсь один суб’єкт господарювання, а й решта. Виникає небезпека імітації, копіювання та використання цих знань безкоштовно. За таких обставин ніхто не наважиться вкладати кошти першим у створення нових знань. Тому й виникає необхідність захистити права власності автора. Доступ до таких знань захищено правами, що самі по собі і є нематеріальними активами.
Нематеріальні активи – це категорія, що виникає внаслідок володіння правами на об’єкти інтелектуальної власності або на обмежені ресурси та їхнього використання в господарській діяльності з отриманням доходу.
До складу нематеріальних активів включають:
1) права, що з’являються внаслідок володіння підприємством:
– патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
– свідоцтвами на знаки для товарів і послуг, найменування місця походження товару, фірмове найменування;
2) права, що виникають унаслідок володіння підприємством об’єктами авторського права (твори науки, літератури, мистецтва, комп’ютерні програми, бази даних, топології інтегральних мікросхем) і суміжних прав (права виробників фонограм та організацій мовлення);
3) права на використання створених на підприємстві нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторських пропозицій, ноу-хау, комерційних таємниць тощо);
4) права на користування земельними ділянками та природними ресурсами;
5) монопольні права та привілеї на використання рідкісних ресурсів, включаючи ліцензії на здійснення певних видів діяльності;
6) організаційні витрати на створення підприємства;
7) права, що з’являються внаслідок укладених підприємством з іншими організаціями ліцензійних угод на використання об’єктів інтелектуальної власності.
Принцип юридичного захисту об’єктів інтелектуальної власності досить простий: забороняється використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника, або їхня підробка. Проте форми правового захисту дуже різняться між собою залежно від типу активів. Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.
Патентом називається виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об’єкт промислової власності. Патент забезпечує його власнику:
– виключне право використовувати винахід (корисну модель, промисловий зразок) на свій розсуд;
– право забороняти третім особам використовувати винахід (корисну модель, промисловий зразок) без дозволу власника;
– можливість передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель, промисловий зразок) будь-якій особі, яка стає правонаступником власника патенту;
– право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі, промислового зразка) на підставі договору;
– право подати до патентного відомства для офіційної публікації заяву про надання будь-якій особі дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі, промислового зразка).
Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження товару та фірмового найменування здійснюється на підставі їхньої державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво. Свідоцтво забезпечує його власнику: виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.
«Ноу-хау», раціоналізаторські пропозиції, які є власністю підприємства, не мають спеціального правового захисту. Порядок їхнього захисту визначається керівництвом підприємства. За розголошення інформації про «ноу-хау» та комерційні таємниці передбачається сувора (аж до кримінальної) відповідальність.
Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди. Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, «ноу-хау», товарні знаки. Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації, котра передається. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій (рис. 6.2).
Рис. 6.2. Класифікація видів ліцензій
Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.
Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об’єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об’єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.
Залежно від характеру об’єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об’єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об’єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.
За використання об’єкта ліцензійної угоди ліцензіат сплачує ліцензіару певну винагороду. На практиці використовують кілька видів розрахунків за ліцензії. Найбільш поширено періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди та одноразові виплати. Періодичні відрахування (роялті) встановлюються у вигляді фінансових ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва або в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції. Одноразова винагорода за право користування об’єктом ліцензійної угоди називається пашуальною виплатою. Пашуальний платіж є, по суті, фактичною ціною ліцензії. Він здійснюється одноразово та не залежить від майбутніх обсягів виробництва і збуту ліцензійної продукції.

6.3. Оцінка вартості нематеріальних активів

У практиці підприємницької діяльності все частіше виникають проблеми, пов’язані з оцінкою вартості нематеріальних активів. Оцінка необхідна у таких випадках (рис. 6.3):

– приватизація або відчуження нематеріальних активів державою;

– включення об’єктів інтелектуальної власності до статутного фонду;

– визначення майнових частин у статутному фонді за злиття або поділу організацій;

– оцінка та переоцінка нематеріальних активів з метою повного обліку всіх активів підприємства;

– розв’язання питань щодо купівлі (продажу) прав на об’єкти інтелектуальної власності;

– здійснення фінансової звітності підприємств;

– оцінка застави під отримуваний кредит;

– визначення збитків від порушень прав на об’єкти інтелектуальної власності;

– організація франчайзингу тощо.

Рис. 6.3. Випадки, що зумовлюють необхідність вартості нематеріальних активів
Специфіку нематеріальних активів як неуречевленої частини майна підприємства відображують особливості їхньої оцінки. Складність вартісної оцінки нематеріальних активів зумовлено:

1) різноманітністю об’єктів інтелектуальної власності, кожний з яких за законом має бути оригінальним;

2) різними способами їхньої появи на підприємстві;

3) різними формами практичного використання на підприємстві;

4) імовірнісним характером отриманих результатів вартісної оцінки.

Використовувані на практиці підходи до оцінки вартості нематеріальних активів орієнтовано переважно на міжнародні стандарти оцінки майна (МСО). Ці стандарти були розроблені Міжнародним комітетом зі стандартів оцінки майна (TIAVSC) і набрали чинності з 1994 р.

Оцінка вартості нематеріальних активів проводиться в певній послідовності і включає такі етапи:

1) обстеження нематеріальних активів;

2) правова експертиза;

3) з’ясування типу вартості, що визначається, і вибір відповідного методу (методів) оцінки вартості;

4) формування інформаційної бази для проведення оцінки;

5) розрахунки вартості нематеріальних активів за обраними методами;

6) підготовка звіту про оцінку.

На етапі обстеження необхідно пересвідчитися в наявності матеріальних носіїв, що є об’єктами обліку. Такими носіями можуть бути письмовий і (або) образотворчий опис, креслення, схеми, зразки продукції, дискети, вінчестери ЕОМ, аудіо-, та відеокасети, CD-ROM та інші носії об’єктів інтелектуальної власності.

На етапі правової експертизи необхідно ідентифікувати права на об’єкти інтелектуальної власності, тобто пересвідчитися в наявності документів, що підтверджують законне володіння майновими правами (патенти, свідоцтва, ліцензійні договори, договори замовлення на створення об’єктів інтелектуальної власності, контракти або ліцензійні договори).

На третьому етапі залежно від мети оцінки, правової ситуації, інших факторів необхідно з’ясувати тип вартості, що визначається. У вітчизняній практиці оцінки нематеріальних активів використовуються в основному два типи вартості: інвентарна та ринкова. Інвентарна використовується для інвентаризації, бухгалтерського обліку та постановки майна на баланс підприємства, а ринкова – для визначення розмірів платежів за комерційного використання майна. Методи оцінки вартості (рис. 6.4) визначаються типом вартості, а також тим, для чого таку оцінку призначено і як планується використати її результати.

Рис. 6.4. Методи оцінки вартості нематеріальних активів

На четвертому етапі залежно від типу вартості й вибраного методу здійснюється формування інформаційної бази для проведення оцінки.

При визначенні вартості окремих об’єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів в цілому, так саме як і в процесі оцінки іншого майна підприємства, у відповідності до міжнародних стандартів оцінки використовують три основні підходи: витратний; прибутковий (доходний); ринковий. Дуже поширеним на практиці є витратний підхід, який полягає у розрахунку витрат на відтворення нематеріальних активів. Відповідно до методу початкових витрат вартість нематеріальних активів визначається за бухгалтерською звітністю підприємства за кілька останніх років. Ринковий підхід засновано на принципі ефективно функціонуючого ринку, на якому інвестори не обмежені в можливостях вибору.

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 6.1

1. Дайте визначення нематеріальним ресурсам та інтелектуальної власності.

2. Охарактеризуйте об’єкти інтелектуальної власності.

3. Охарактеризуйте об’єкти промислової власності.

4. Охарактеризуйте об’єкти товарного знаку.

5. Надайте характеристику видам зазначення походження товару.

6. Що таке фірмове найменування?

7.  Що таке раціоналізаторська пропозиція та «ноу-хау»?

8. Що таке комерційна таємниця?

Параграф 6.2

9. Дайте визначення терміну «нематеріальні активи» і назвіть їх складові.

10. В чому полягає суть патенту?

11. В чому полягає суть свідоцтва?

12. Що таке ліцензія і які види її Ви знаєте?

13. Назвіть види ліцензійних винагород.

Параграф 6.3

14. Назвіть випадки, коли необхідно оцінювати нематеріальні активи. (рис. 6.3)

15. Дайте характеристику етапам проведення оцінки вартості нематеріальних активів.

16. Охарактеризуйте підходи щодо визначення вартості об’єктів інтелектуальної власності.

Тема 7. ОБОРОТНІ КОШТИ ПІДПРИЄМСТВА (ОРГАНІЗАЦІЇ)

План лекції

7.1. Загальна характеристика і нормування

7.2. Ефективність використання оборотних коштів

7.1. Загальна характеристика і нормування

На підприємствах мають місце поточні витрати фінансових (грошових) коштів, які у процесі господарювання здійснюють певний кругообіг (проходять грошову, виробничу і товарну стадії). На першій стадії кругообігу вони витрачаються на придбання сировини, матеріалів та інших ресурсів, тобто переходять з грошової форми в матеріально-товарну, формують певні виробничі запаси, потім вступають у другу стадію – виробничу. На цій же стадії у процес виробництва включаються робітники, що одержують за виконану роботу заробітну плату. Потім матеріально-товарні цінності матеріалізуються у формі готової продукції. На останній стадії кругообігу виготовлена продукція продається і підприємство має відповідну виручку (суму грошей), яка не лише повністю відшкодовує раніше авансовані витрати, а й дає певний прибуток.

Оборотні кошти  це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування й забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу. Формування й регулювання окремих елементів оборотних коштів має свої особливості. З огляду на це виокремлюють оборотні кошти у сферах виробництва та обігу, а також розподіляють їх на нормовані й ненормовані (рис. 7.1).


Рис. 7.1. Елементний склад оборотних коштів підприємства

Певне практичне значення мають виявлення та оцінка структури оборотних коштів. Кошти використовуються ефективніше тоді, коли більша їхня частина зайнята у сфері виробництва. Перебування оборотних коштів у сфері обігу – лише необхідна умова безперервності процесу відтворення; проте ця частина коштів підприємства не бере безпосередньої участі у створенні вартості продукції, що виготовляється. За розрахунками багаторічних середніх величин, зокрема на промислових підприємствах України, частка оборотних коштів у сфері виробництва становить 72% (у тім числі на виробничі запаси та незавершене виробництво припадає відповідно 48 і 20%), а у сфері обігу – 28% (з них близько 17% – вартість готової продукції, а 6%  грошові кошти).

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладаються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції, найліпше визначати їхнім нормуванням. Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів: аналітичний, коефіцієнтний і прямого рахунку. Аналітичний (дослідно-статистичний) метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових. Коефіцієнтний метод полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів. Метод прямого рахунку – це науково обґрунтований розрахунок нормативів за кожним нормованим елементом оборотних коштів (виробничим запасам, незавершеному виробництву, витратам майбутніх періодів, залишкам готової продукції). У практиці господарювання він є основним, інші методи розрахунків використовуються здебільшого як допоміжні.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах. За своїм економічним змістом виробничі запаси розподіляються на елементи, 1) що їх відносять до оборотних фондів (сировина, матеріали, паливо); і 2) ті, що тяжіють до основних фондів (запасні частини для ремонту; інструменти, інвентар та інші малоцінні предмети). Методика визначення нормативу оборотних коштів у названих двох видах виробничих запасів неоднакова.

1. Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається помноженням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їхнього запасу в днях. Точність розрахунку залежить від правильного визначення запасів матеріальних ресурсів. На підприємствах існує кілька видів запасів: транспортний, підготовчий (технологічний), поточний, резервний. Транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства. Підготовчий запас створюється на період часу, необхідного для приймання, складування і підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів. Найбільшим за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів (предметів праці); його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів (наприклад, якщо умовами договору між постачальником і споживачем передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхні поточний запас має забезпечувати 15 днів роботи). Визначення резервного запасу може здійснюватись двома способами: за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором або за періодом, необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача.

2. Основою розрахунку оборотних коштів у запасних частинах для ремонту служать норми запасу деталей на одиницю ремонтної складності відповідних видів машин та устаткування. Загальними принципами нормування оборотних коштів у малоцінних і швидкозношуваних предметах є такі: а) нарізне визначення норм для матеріальних цінностей, що зберігаються на складі підприємства й використовуються (експлуатуються) у виробництві; б) грошова оцінка складських запасів за повною заготівельною їхньою вартістю (собівартістю), а предметів, що використовуються, – у розмірі 50% первісної їхньої вартості; в) відмова від нормування у днях споживання предметів, які експлуатуються, і розрахунок норм для окремих груп таких на підставі коефіцієнтів, що характеризують залежність розміру запасу від чисельності персоналу, кількості робочих місць, вартості окремих видів устаткування тощо.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві. Величина його залежить від обсягу продукції, що виробляється, собівартості окремих її видів і характеру розподілу витрат протягом днів виробничого циклу. За інших однакових умов оборотні кошти в цій функціональній формі змінюються прямо пропорційно динаміці масштабів випуску та собівартості продукції. При цьому має бути враховане також співвідношення середньої собівартості незавершеного виробництва і собівартості готової продукції, яке заведено називати коефіцієнтом наростання витрат.

Визначення середніх показників добового випуску продукції за її собівартістю й тривалість виробничого циклу не спричиняє труднощів. Перший із них обчислюється діленням запланованого (очікуваного) випуску продукції на кількість днів розрахункового періоду, а другий – як середньозважена величина за питомою вагою окремих виробів (їхніх груп) у собівартості товарної продукції.

Коефіцієнт наростання витрат потребує спеціальних попередніх розрахунків. Найточніше його можна визначити через розподіл витрат за днями виробничого циклу. З цією метою за даними кошторису витрат на виробництво всі витрати розподіляють на одноразові (вартість сировини та основних матеріалів, що включаються в процес виробництва із самого його початку) і такі, що поступово зростають (решта витрат). Якщо витрати на заробітну плату та обслуговування виробництва важко розрахувати у розрізі днів виробничого циклу, то їх умовно розподіляють однаковими частинами на кожний день циклу.

Норматив оборотних, коштів в інших нормованих елементах. Окрім виробничих запасів і незавершеного виробництва, до нормованих елементів оборотних коштів належать також 1) витрати майбутніх періодів і 2) залишки готової продукції на підприємстві, яке її виготовляє.

1. Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується виходячи з залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом розрахункового (планового) періоду з відрахунком величини наступного погашення витрат за рахунок собівартості продукції. Наприклад, на початок розрахункового періоду залишок витрат майбутніх періодів становить 8000 грн., потреба в них протягом цього періоду – 82000 грн., на собівартість продукції, яку належить виготовити, буде віднесено в рахунок погашення раніше здійснених витрат 36000 грн. Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів дорівнюватиме 54000 грн. (8000+82000-36000).

2. Норматив оборотних коштів у залишках готової продукції визначається як добуток вартості одноденного випуску готових виробів на норму їхнього запасу на складі у днях. У свою чергу, норма запасу складається з кількості днів, необхідних для підготовки продукції до реалізації (продажу), тобто її комплектування, пакування та відвантажування споживачам, а також виписування і здавання в банк платіжних документів.

Зрозуміло, що сукупний норматив оборотних коштів підприємства на розрахунковий (плановий) період є не що інше, як загальна сума нормативів, обчислених для окремих елементів (виробничих запасів, незавершеного виробництва, витрат майбутніх періодів та залишків готової продукції).

7.2. Ефективність використання оборотних коштів

Оборотні кошти різногалузевих підприємств країни становлять значну частину їхніх матеріально-грошових активів. Тому раціональне та економне використання оборотних коштів суб’єктів господарювання має велике економічне значення. Саме економічне значення оборотності полягає в тому, що від неї залежить величина необхідних підприємству сум грошових коштів для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції. Для оцінки ефективності використання оборотних коштів виробничих підприємств застосовують певні показники, а для підвищення ефективності – відповідні конкретні заходи (рис. 7.2).

Ефективність використання оборотних коштів характеризується швидкістю обертання, оборотністю. Прискорення оборотності коштів зумовлює: 1) збільшення обсягу продукції на кожну грошову одиницю поточних витрат підприємства; 2) вивільнення частини коштів і завдяки цьому створення додаткових резервів для розширення виробництва.

Коефіцієнт оборотності (кількість оборотів) розраховується діленням вартості реалізованої продукції за діючими оптовими цінами за певний період на середній залишок оборотних коштів за той самий період. Показник, що є оберненим по відношенню до кількості оборотів, заведено називати коефіцієнтом завантаження. Він показує, скільки оборотних коштів (у частках одиниці) припадає на кожну грошову одиницю реалізованої продукції. Тривалість одного обороту в днях (або швидкість обороту) оборотних коштів визначається як співвідношення кількості днів у розрахунковому періоді (для кварталу – 90 днів, року – 360 днів) і коефіцієнта оборотності за той самий період.

Рис. 7.2. Показники та способи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства

Для характеристики економічної ефективності використання оборотних коштів може застосовуватися показник їхньої рентабельності, обчислюваний як відношення прибутку підприємства до суми його оборотних коштів.

Унаслідок прискорення оборотності фінансових (грошових) коштів зменшується потреба в них, відбувається процес їх вивільнення з обороту. Розрізняють абсолютне, (зменшення потрібної суми коштів) та відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми коштів завдяки поліпшенню їхнього використання) вивільнення грошових коштів з обороту.

З-поміж заходів для підвищення ефективності використання оборотних коштів значне місце належить оптимізації виробничих запасів. Саме з оптимізацією пов’язані найбільші резерви скорочення запасів на підприємствах особливо з матеріаломістким виробництвом. Зменшення тривалості виробничого циклу на таких підприємствах усього на один день дає змогу зменшити обсяг незавершеного виробництва на суму понад 2 млн. гр. од. Якщо ж прискорити реалізацію продукції також на один день, то можливе вивільнення оборотних коштів становитиме приблизно 1/3 обсягу залишків готової продукції на складах підприємств.

Ефективне використання оборотних коштів є важливим завданням підприємства і повинно забезпечуватись прискоренням їх оборотності на всіх стадіях кругообігу. На стадії створення виробничих запасів – раціональне використання матеріальних ресурсів, удосконалення нормування, ліквідація наднормативних запасів, налагодження роботи транспорту, оптимальний вибір постачальників тощо. На стадії незавершеного виробництва – скорочення тривалості виробничого циклу, впровадження прогресивної техніки і технологій, розвиток стандартизації та уніфікації, вдосконалення системи економічного стимулювання тощо. На стадії обігу – раціональна організація збуту продукції, прискорення документообороту, дотримання договірної платіжної дисципліни, використання маркетингових важелів активізації продажу тощо. У конкретних умовах виробництва і збуту кожне підприємство самостійно обирає найбільш прийнятні шляхи прискорення оборотності оборотних коштів, що дає змогу зекономити значні суми і збільшити обсяги додаткових фінансових ресурсів.

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 7.1

1. Що таке оборотні кошти і який їх елементний склад?

2. Назвіть методи розрахунку нормативів оборотних коштів.

3. Як розраховується норматив оборотних коштів у виробничих запасах?

4. Як розраховується норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві?

5. Як розраховується норматив оборотних коштів в інших нормованих елементах?

Параграф 7.2

9. Охарактеризуйте складові ефективності використання оборотних коштів.

10. Що таке вивільнення з обороту грошових коштів та які є його види?

Тема 8. ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ

План лекції

8.1. Поняття та склад інвестицій

8.2. Визначення обсягу і джерел фінансування інвестицій

8.3. Формування і регулювання фінансових інвестицій (цінних паперів)

8.4. Залучення іноземних інвестицій для розвитку й посилення ефективності діяльності суб’єктів господарювання

8.5. Інвестиційні проекти підприємств

8.1. Поняття та склад інвестицій

У різних галузях економіки України приблизно одну третину обсягу фінансових коштів підприємств становлять інвестиції. Інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність (для одержання прибутку). Той, хто має капітал (гроші) і вкладає його у ту чи іншу комерційну справу, називається інвестором, а процес вкладення капіталу – інвестуванням (довгостроковим фінансуванням). У будь-якій підприємницькій діяльності інвесторами можуть бути юридичні і фізичні особи.

Для сутнісно-змістової характеристики інвестицій істотне теоретичне і практичне значення має визначення різновидів інвестицій за окремими ознаками, тобто за їхнім функціонально-елементним складом (рис. 8.1).

Залежно від того, де вкладається капітал (у межах країни чи за кордоном), виокремлюють внутрішні (вітчизняні) й зовнішні (іноземні) інвестиції. У свою чергу внутрішні інвестиції поділяються на фінансові та реальні, а зовнішні – на прямі й портфельні.

Фінансові інвестиції означають використання наявного капіталу для купівлі акцій, облігацій та інших цінних паперів, що їх випускають підприємства або держава. У літературі з питань політичної економії капітал у вигляді цінних паперів називається ще фондовим, або фіктивним, оскільки він не є реальним багатством і не має ретельної вартості (на відміну від капіталу, вкладеного в різні сфери та галузі суспільного виробництва).

Рис. 8.1. Функціонально-елементний склад інвестицій підприємства

Реальні інвестиції – це вкладення капіталу (грошей) у різні сфери та галузі народного господарства з метою оновлення існуючих і створення нових «капітальних» матеріальних благ. Такі реальні інвестиції ще називають виробничими; проте в практиці господарювання за ними закріпилась інша назва – капітальні вкладення.

Зовнішні прямі інвестиції – це вкладення капіталу за кордоном, що за величиною становить не менше 10% вартості конкретного проекту.

Закордонні інвестицій, менші за 10% вартості здійснюваного за їх допомогою капітального проекту називаються портфельними.

За загальновживаним визначенням капітальні вкладення – це періодично здійснюванні довгострокові витрати капіталу на відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури підприємства. Розрізняють валові й чисті капітальні вкладення. Валові капітальні вкладення – це загальна сума одноразових витрат капіталу на просте й розширене відтворення виробничих основних фондів та об’єктів соціальної інфраструктури, а чисті – витрати лише на розширене відтворення.

До складу капітальних вкладень включають: 1) вартість будівельно-монтажних робіт; 2) вартість усіх видів виробничого устаткування, а також зарахованих до основних фондів інструментів та інвентарю; 3) інші капітальні роботи й витрати. До останніх належать: вартість земельних ділянок; роботи із глибокого розвідувального буріння на нафту, газ і термальну воду; проектні роботи; науково-дослідні роботи; вартість придбаних патентів і ліцензій; витрати на підготовку експлуатаційних кадрів для підприємств, що будуються, вартість нетитульних тимчасових споруд, необхідних за будівництва виробничих об’єктів тощо. Співвідношення між переліченими видами капітальних витрат характеризує елементно-технологічну структуру капітальних вкладень.

8.2. Визначення обсягу і джерел фінансування інвестицій

Процес планування капітальних вкладень на підприємствах охоплює два послідовних етапи: перший – обчислення необхідного обсягу реальних (виробничих) інвестицій на розрахунковий період (рік, кілька років); другий – визначення конкретних джерел їхнього фінансування.

Масштабність і складність розрахунків на етапі обчислення необхідного обсягу реальних інвестицій залежать від можливих варіантів конкретної економічної ситуації на ринку й підприємстві: 1) за кількісними та якісними характеристиками попит ринку задовольняється повністю, а відтак немає потреби у збільшенні обсягу виробництва продукції на відповідному підприємстві; 2) попит на продукцію підприємства постійно зростає, і виробник заінтересований у відповідному збільшенні обсягу виробництва за допомогою введення в дію додаткових виробничих потужностей; 3) має місце різке зменшення попиту ринку на пропоновану для продажу продукцію, через що підприємство мусить модернізувати її або терміново організувати виробництво нової продукції.

За першим варіантом має здійснюватись лише відтворення основних фондів за рахунок амортизаційних відрахувань. У цьому разі розрахункова процедура обмежується визначенням акумульованої суми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів та її порівнянням з потребою капіталу для заміни застарілих видів устаткування сучасними досконалішими моделями. Необхідний для цієї мети розмір капіталу (грошових коштів) обчислюється на підставі інформації про потребу в новому устаткуванні у фізичних одиницях та про реальні ціни на нього. При цьому мають бути враховані вартість монтажу (встановлення) нової техніки і капітальний дохід від реалізації машин та інших засобів праці, що вибувають з експлуатації.

Другий варіант передбачає здійснення розширеного відтворення основних фондів і об’єктів соціальної інфраструктури. Наслідком цього процесу має бути нарощування до необхідних розмірів виробничої потужності підприємства переважно через його технічне переозброєння, реконструкцію або розширення за попередньо розробленим проектом. Такий варіант збільшення виробничих можливостей підприємства зумовлює необхідність ретельного складання програми його технічного переозброєння та розширення. Розробці програм мають передувати аналіз і оцінка техніко-економічного й організаційного рівня виробництва за системою показників, яка охоплює такі основні групи: технічна оснащеність виробництва і технічний рівень устаткування; відповідність застосовуваних технологій сучасним вимогам; технічний рівень і якість продукції; рівень організації виробництва. Програма складається за розділами: 1) зведені техніко-економічні показники (приріст виробничої потужності й обсягу товарної продукції; підвищення рівня механізації (автоматизації) виробництва; зростання продуктивності праці; економія енергетичних і матеріальних ресурсів; загальна сума капітальних вкладень); 2) заходи за окремими напрямками техніко-технологічного та організаційного розвитку (впровадження прогресивної технології, механізація та автоматизація виробництва, модернізація діючого устаткування, удосконалення організації виробництва й управління) з визначенням для кожного з них приросту виробничої потужності та інших економічних показників; 3) потреба в устаткуванні (вітчизняне, у тім числі виготовлене власними силами; імпортне; типові вузли для модернізації діючого устаткування).

Для визначення необхідного обсягу капітальних вкладень за другим варіантом економічної ситуації використовують залежно від стадії планування два методи: перший – попередньо-приблизних розрахунків (на підставі показника питомих капітальних вкладень на одиницю приросту виробничої потужності); другий – прямих розрахунків (за даними кошторису технічного переозброєння і реконструкції або розширення підприємства).

Третій можливий варіант економічної ситуації на ринку й підприємстві зумовлює вже не просто розширене відтворення основних фондів, а потребує докорінної перебудови техніко-технологічної бази виробництва. За цим варіантом розрахунки необхідного обсягу капітальних вкладень здійснюють, головне, за схемою другого варіанту. Проте при цьому треба додатково враховувати значні капітальні витрати, зв’язані з маркетинговими дослідженнями і проектуванням нових виробів, які мають за своїми техніко-економічними характеристиками повністю задовольняти вимоги покупців. За таких умов підприємству слід бути готовим також і до необхідної диверсифікації виробництва, яка може зумовити мобілізацію значних інвестиційних ресурсів.

Для забезпечення ефективної господарської діяльності підприємства важливим є також обґрунтоване визначення конкретних джерел фінансування виробничих інвестицій. Найпростіше це можна зробити для першого варіанта економічної ситуації в акціонерному товаристві, що стає найбільш поширеною формою організації підприємництва. Якщо за певних причин (помилки організаційного періоду, раптове істотне зростання цін на нове устаткування тощо) акумульованої суми амортизаційних відрахувань недостатньо для фінансування заміни застарілого устаткування, то для покриття частини, що її бракує, треба використати інші (внутрішні) джерела формування коштів (зокрема оголосити передплату на звичайні та привілейовані акції або залучити частину нерозподіленого прибутку).

Забезпечення фінансування розширеного відтворення основних фондів за другим і третім варіантами економічної ситуації підприємства (істотне збільшення обсягу продукції, що виробляється, або організація виробництва нових видів товарів відповідно до попиту ринку) є складним господарським завданням. Для того, щоб його правильно розв’язати, потрібне глибоке економічне обґрунтування вибору тих чи інших джерел формування необхідних реальних інвестицій (капітальних вкладень). Зокрема достатньо продуманим має бути рішення про випуск і продаж цінних паперів або використання довгострокового кредиту, оскільки воно потребує чималих коштів у першому випадку: на друкування й розміщення акцій (облігацій) підприємства та виплату дивідендів акціонерам, у другому – на повернення позичених грошей з виплатою солідного відсотка за користування кредитом. Особливо ретельного обґрунтування потребує клопотання підприємства про надання йому прямої чи непрямої державної субсидії. У ньому треба відобразити такі питання; необхідність і мета фінансової допомоги, розмір державних коштів і ефективність їхнього використання, потреба у кредитних та податкових пільгах тощо. Глибоко обміркованим має бути й підхід до залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств, що дають змогу використовувати найновіші технології світового рівня, виробляти конкурентоспроможну на ринку продукцію, підвищувати загальну і фінансову ефективність вітчизняного виробництва, але інколи можуть поставити його в надто велику залежність від іноземного інвестора.

8.3. Формування і регулювання фінансових інвестицій (цінних паперів)

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або кредитні відносини, визначають взаємини між особою, яка їх випустила (емітентом), та їхнім власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам. Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються здебільшого способом повного індосаменту (передатним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи), а цінні папери на пред’явника обертаються вільно. Дуже важливо знати, що цінні папери можна використати для здійснення розрахунків між суб’єктами господарювання або як заставу для забезпечення платежів і кредитів. За класифікаційними ознаками види та групи цінних паперів показано на рис. 8.2.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому і право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна за ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть бути іменними та на пред’явника, привілейованими і простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій. Обіг останніх фіксується у книзі реєстрації акцій відповідних товариств. До неї вносяться відомості про власника акцій, час їхнього придбання та кількість у кожного акціонера. Щодо акцій на пред’явника, то реєструється лише їхня кількість. Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі його ліквідації. Вони можуть випускатися із фіксованим у відсотках від їхньої номінальної вартості розміром щорічного дивіденду. Тоді дивіденди товариство мусить виплачувати в зазначеному розмірі, незалежно від абсолютної величини одержаного прибутку у відповідному році. У тому разі, коли прибуток відповідного року буде недостатнім, виплату дивідендів на такі акції треба проводити за рахунок резервного фонду акціонерного товариства.

Рис. 8.2. Види та групи цінних паперів

Випуск усіх видів акцій акціонерним товариством здійснюється у розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства у разі перетворення останнього на акціонерне товариство. До цього треба додати, що привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного фонду акціонерного товариства.

Облігацією є цінний папір, що засвідчує внесення її власником певної суми грошових коштів і підтверджує зобов’язання емітента повернути власнику облігації в обумовлений строк номінальну її вартість з виплатою фіксованого відсотка. Облігації усіх видів розповсюджуються серед юридичних і фізичних осіб на добровільних засадах. Випускаються облігації двох видів: 1) облігації внутрішньої державної та місцевої позик; 2) облігації підприємств. Вони можуть бути іменними і на пред’явника, відсотковими та безвідсотковими, такими, що вільно обертаються або з обмеженим обігом. Облігації внутрішньої державної і місцевої позик випускаються на пред’явника. Обов’язковим реквізитом цільових облігацій має бути зазначення товару (послуги), під який (яку) вони випускаються. Облігації, що призначаються для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безвідсоткових облігацій), повинні мати купонні листки на виплату відсотків.

Рішення про випуск облігацій внутрішньої державної та місцевої позик ухвалюють відповідно Кабінет Міністрів України і місцеві органи влади, а облігацій підприємств – емітент з оформленням відповідним протоколом. Підприємства (акціонерні товариства) можуть випускати облігації на суму не більше 25% від розміру статутного фонду і за умови повної оплати всіх раніше випущених акцій. Кошти, одержані від реалізації облігацій позичкового характеру, направляються відповідно до державного та місцевого бюджетів, а також до позабюджетних фондів місцевих адміністрацій. Виплата доходу на придбані облігації здійснюється згідно з умовами їхнього випуску. Проте дохід на облігації цільової позики (безвідсоткові облігації) не виплачується. Власникам таких облігацій надається лише право придбати відповідні товари або послуги, під які випущено цей вид цінних паперів. Якщо ціна товару на момент його одержання перевищуватиме вартість облігації, то власник одержує товар за ціною, зазначеною в облігації, а коли товар стане дешевшим, власнику виплачується різниця між вартістю облігації та ціною товару.

Казначейські зобов’язання України – вид цінних паперів на пред’явника, що розміщуються тільки на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу. Випускаються три різновиди казначейських зобов’язань: а) довгострокові – з терміном чинності від 5 до 10 років; б) середньострокові – від 1 до 5 років; в) короткострокові – до одного року. Рішення про емісію довго- і середньострокових казначейських зобов’язань ухвалює Кабінет Міністрів, а короткострокових – Міністерство фінансів України. Ціна продажу казначейських зобов’язань встановлюється залежно від часу їхнього придбання в межах строку чинності. Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат за формою і змістом – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (під певний договірний відсоток на визначений термін) або до запитання, іменними та на пред’явника. Іменні ощадні сертифікати обігу не підлягають, їхнє відчуження іншим особам не допускається. Цей вид цінних паперів (як і облігації) фізичні особи можуть придбати тільки за рахунок особистих коштів, а підприємства – за рахунок чистого прибутку, яким вони розпоряджаються. Виплата доходу на ощадні сертифікати здійснюється за умови пред’явлення їх для оплати в банк-емітент. Якщо власник ощадного сертифікату вимагає повернення депонованих на певний термін коштів раніше обумовлений строк, то йому виплачується менший відсоток, що узгоджується з власником у момент внесення коштів на депозитний рахунок.

Вексель є окремим видом цінних паперів, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Розрізняють простий і переказний вексель. Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обіцянку векселедавця сплатити власнику векселя після зазначеного строку відповідну суму. Переказний вексель (тратта) – це письмовий наказ векселедержателя (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у визначений строк. При цьому трасат стає боржником тільки після того, як акцептує вексель, тобто дасть згоду на його оплату, підписавшись на ньому. У процесі обігу вексель передається одним держателем іншому з допомогою передавального напису – індосаменту. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і платіж за векселем. Вексельні зобов’язання можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю – вексельного поручництва. Своєчасна оплата векселя погашає всі вексельні зобов’язання. У разі відмови від платежу векселедержатель може вчинити судовий позов проти акцептанта. Крім того, якщо вексель не акцептовано або не оплачено, він має право вимагати сплати векселя способом регресу (зворотної вимоги) від інших відповідальних осіб (векселедавця, індосанта, аваліста), солідарно зобов’язаних перед векселедержателем.

Сукупність різних видів цінних паперів, що випускаються і перебувають в обігу в Україні, поділяють на три групи. До першої з них належать пайові цінні папери, за якими емітент не несе зобов’язання повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але які засвідчують участь у статутному фонді, надають їхнім власникам право на участь в управлінні справами емітента та одержання частини майна за ліквідації емітента. Друга група охоплює боргові цінні папери, за якими емітент бере на себе зобов’язання повернути у визначений термін кошти, інвестовані в його діяльність, але які не дають їхнім власникам права на участь в управлінні справами емітента. Третю групу становлять похідні цінні папери, механізм обігу яких зв’язаний з пайовими і борговими цінними паперами та іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них.

Фондовий ринок – сфера обігу цінних паперів. Формування і функціонування фондового ринку базується на певних принципах (табл. 8.1).

Таблиця 8.1

Основні принципи функціонування фондового ринку України

Принцип

Сутнісна характеристика

Соціальна
справедливість

Забезпечення створення однакових можливостей і спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на ринок фінансових ресурсів, запобігання дискримінації прав і свобод суб’єктів ринку цінних паперів

Надійність захисту інвесторів

Створення необхідних умов (соціально-політичних, економічних, правових) для реалізації інтересів суб’єктів фондового ринку та забезпечення захисту їхніх майнових прав

Урегульованість

Створення гнучкої ефективної системи регулювання фондового ринку

Контрольованість

Створення надійно діючого механізму обліку й контролю, запобігання проявам зловживань і злочинності на ринку цінних паперів

Ефективність

Максимальна реалізація потенційних можливостей фондового ринку щодо мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки

Правова
впорядкованість

Створення розвиненої правової інфраструктури забезпечення діяльності фондового ринку, яка чітко регламентує правила поведінки і взаємовідносин його суб’єктів

Прозорість,
відкритість

Забезпечення надання інвесторам повної інформації, щодо умов випуску та обігу на ринку цінних паперів, гласності фінансово-господарської діяльності емітентів, усунення проявів дискримінації суб’єктів фондового ринку

Конкурентність

Забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових суб’єктів господарювання

Здійснювана державою система регулювання фондового ринку виконує три основні функції: перша – визначення ключових рис і складових підсистем фондового ринку та ролі учасників цього ринку; друга – формування сприятливого законодавчого поля для учасників фондового ринку; третя – встановлення відповідальності за дії, які можуть призвести до дезорганізації і руйнування фондового ринку, недобросовісної конкуренції, шахраювання з фінансовими ресурсами. Державне регулювання фондового ринку в Україні здійснюється за кількома напрямами. До основних з них належать: 1) забезпечення обов’язкового оприлюднення всієї суттєвої інформації про ринок цінних паперів; 2) ліцензування та регулювання діяльності фінансових посередників на фондовому ринку; 3) нагляд за діяльністю організованих систем торгівлі цінними паперами; 4) забезпечення прав власників цінних паперів.

Функціонування фондового ринку забезпечують його учасники:

- емітенти цінних паперів – юридичні особи, які від свого імені випускають цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів для свого розвитку. Емітентом цінних паперів може бути також держава (в особі своїх інституціональних органів) та органи місцевого самоврядування. У такому разі випуск цінних паперів здійснюється для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів та окремих інвестиційних проектів;

- інвестори – фізичні та юридичні особи, у тім числі інституціональні інвестори (інвестиційні й пенсійні фонди, страхові компанії тощо), які мають вільні кошти і бажають вкласти їх у цінні папери з метою одержання певного доходу (відсотків) чи приросту ринкової вартості цінних паперів;

- посередники – юридичні особи, діяльність яких зв’язано з наданням професійних послуг на фондовому ринку емітентів та інвесторів;

- держава, яка визначає умови правового регулювання діяльності фондового ринку з метою підтримування його ефективного функціонування та захисту його учасників.

На постійно діючому фондовому ринку як посередники зазвичай виступають спеціалізовані інституціональні утворення (підприємства, організації), банківські установи та інвестиційні компанії.

1. Спеціалізовані інституціональні утворення здійснюють випуск та обіг цінних паперів, виконуючи відповідні операції на фондовому ринку з доручення і коштом своїх клієнтів (комісійна та брокерська діяльність) або з власним коштом (комерційна дилерська діяльність) з доручення емітента у процесі первинного розміщення цінних паперів. Такі спеціалізовані підприємства можуть надавати й інші послуги щодо цінних паперів (наприклад інвестиційне консультування, управління портфелями цінних паперів, реєстраційні функції тощо). Вони повинні мати власний капітал, адекватний обсягу їхніх операцій на фондовому ринку.

2. Банківські установи, крім основних функцій, можуть здійснювати посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів. Їм дозволено виконувати операції на фондовому ринку власним коштом і з доручення своїх клієнтів, здійснюючи реєстраційні функції, довірчі операції з цінними паперами та надаючи позики, зв’язані з цінними паперами.

3. Інвестиційні компанії поєднують функції фінансового посередника на ринку цінних паперів та інституціонального інвестора, для якого інвестування в цінні папери є основним джерелом одержання доходу.

У країнах з ринковою орієнтацією економіки існують біржовий і позабіржовий ринки цінних паперів, кожний з яких виконує властиві йому функції. Біржовий ринок цінних паперів уособлюють фондові біржі – спеціалізовані установи, які створюють умови для централізованої торгівлі цінними паперами через об’єднання попиту на них і пропонування, а також надання місця, системи та засобів для їхнього первинного розміщення і вторинного обігу. У процесі приватизації майна державних підприємств через фондові біржі може відбуватися первинне розміщення тієї частки їхніх акцій, що реалізується за грошові кошти. Через фондові біржі здійснюється також розміщення державних цінних паперів. Варто зазначити, що фондові біржі мають забезпечувати формування максимально справедливої ціни на цінні папери через процедуру лістингу та механізм біржових торгів і цим самим підвищувати довіру інвесторів до них.

З метою сприяння залученню фінансових ресурсів для виробничих підприємств і створення фондової інфраструктури має розвиватися й цивілізований позабіржовий ринок цінних паперів, що зазвичай являє собою торговельно-інформаційну систему для організованого продажу цінних паперів з використанням для цього діючих товарних бірж. Такий ринок дає змогу розвиватися послугам інвестиційного консультування та управління портфелями цінних паперів, що приваблює передовсім дрібних інвесторів.

Ухвалений Верховною Радою Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10. 1996 року № 475/96-ВР містить положення щодо мети і форм державного регулювання ринку цінних паперів, видів професійної діяльності на фондовому ринку та органів, що здійснюють державне регулювання випуску й обігу цінних паперів. У ньому зазначається, що державне регулювання здійснюється з метою: а) реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів; б) створення умов для ефективної мобілізації й розміщення фінансових ресурсів учасниками ринку цінних паперів з урахуванням інтересів суспільства; в) всебічного захисту прав учасників ринку цінних паперів.

До передбачених законодавством форм державного регулювання ринку цінних паперів належать:

- прийняття законодавчих і нормативних актів з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

- видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів і забезпечення контролю за такою діяльністю;

- реєстрація емісії цінних паперів та інформація в засобах масової інформації про випуск цінних паперів;

- створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів;

- встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів, а також контролю за їх дотриманням;

- контроль за процесом ціноутворення на ринку цінних паперів.

На ринку цінних паперів здійснюються конкретні види професійної діяльності: 1) торгівля цінними паперами; 2) депозитарна й розрахунково-клірингова діяльність; 3) управління цінними паперами, що належать іншим особам; 4) ведення реєстру власників іменних цінних паперів; 5) організація торгівлі на ринку цінних паперів (надання послуг, що безпосередньо сприяють укладенню цивільно-правових угод з цінних паперів).

Функції прямого регулювання ринку цінних паперів виконує Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР), яка є органом, підпорядкованим Президентові України та підзвітним Верховній Раді України. Вона складається з Голови комісії і шести членів, має відповідний центральний апарат, а також територіальні відділення. ДКЦПФР призначає державних представників на фондових біржах, яких уповноважено здійснювати контроль за додержанням положень Статуту і правил фондової біржі та які мають право брати участь у роботі керівних біржових органів.

При ДКЦПФР діє Консультативно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо політики на ринку цінних паперів і бере участь у підготовці та обговоренні проектів законодавчих актів. Комісія організує також проведення наукових досліджень з питань функціонування фондового ринку (при КНЕУ діє Інститут цінних паперів і фондового ринку).

З огляду на їхню важливість, варто виокремити дві особливі функції ДКЦПФР: 1) видача дозволу на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів; 2) реєстрація випусків цінних паперів.

Здійснення виключної діяльності з випуску та обігу цінних паперів допускається на підставі дозволу, виданого ДКЦПФР. Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності видається торговцям цінних паперів, які мають попередньо внести у статутний фонд біржі не менше ніж 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а для здійснення комісійної діяльності з цінними паперами – не менше ніж 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Порядок реєстрації випуску акцій та облігацій підприємств, а також інформації про їхній випуск визначається ДКЦПФР. Ця Комісія веде також загальний реєстр випуску цінних паперів. Цінні папери підлягають реєстрації протягом 30 днів з дня подання заяви з іншими необхідними документами.

Дотримання вимог антимонопольного законодавства стосовно обігу всіх видів цінних паперів контролює Антимонопольний комітет України.

8.4. Залучення іноземних інвестицій для розвитку й посилення ефективності діяльності суб’єктів господарювання

Розвиток і посилення ефективності господарювання виробничих підприємств України значною мірою залежать від загальнодержавного інвестиційного потенціалу, який формується за рахунок різних фінансових джерел, у тому числі іноземних інвестицій. За умов кризового стану більшості вітчизняних підприємств, браку власних інвестиційних ресурсів, інтенсивної інтернаціоналізації (інтеграції) виробничо-господарських систем об’єктивно необхідним стає все ширше залучення іноземних інвестицій. Останні використовуються для фінансової підтримки вітчизняних підприємств, запровадження нових технологій, нарощування експортного потенціалу, структурної перебудови економіки.

Іноземне інвестування може здійснюватися у різних формах залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. Основними типами прямих іноземних інвестицій зазвичай бувають: а) створення спільних підприємств; б) започаткування діяльності дочірніх підприємств (філій); в) укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами; г) придбання неконтрольних пакетів акцій вітчизняних фірм-емітентів; д) купівля контрольних пакетів акцій у підприємств, що їх випускають.

Спільні підприємства створюються та управляються спільно іноземними інвесторами й місцевими партнерами. У ролі останніх виступають найчастіше приватні фірми, але такими можуть інколи бути й державні підприємства. Кілька іноземних інвесторів з різних країн можуть створити  спільне підприємство в третій країні з метою зменшення стартових інвестиційних витрат. Спільні підприємства дають змогу зарубіжним інвесторам мати більшу нішу на місцевому ринку з меншим підприємницьким ризиком, ніж за прямої купівлі місцевої фірми на аукціоні або створення дочірнього підприємства (філії).

Створення власних дочірніх підприємств (філій) як варіант вкладання капіталу є найбільш ризикованим і зв’язаним із найбільшими зобов’язаннями з боку іноземного інвестора. Такий варіант застосовується у країні, на ринках котрої можна досягти найбільшого потенціалу для отримання прибутку.

Ліцензійну угоду місцева фірма укладає здебільшого з відповідною транснаціональною корпорацією. Відповідно до ліцензійної угоди остання передає право на використання нової технології місцевій фірмі, яка стає відповідальною за маркетинг і виробництво певного товару. Така угода дає іноземному партнерові можливість виходити на ринок з мінімальним підприємницьким ризиком. Крім того, іноземні інвестори можуть придбати акції місцевої (вітчизняної) фірми, з якою укладено ліцензійну угоду.

Придбання неконтрольних пакетів акцій місцевих фірм здійснюється іноземним інвестором через їхню пряму купівлю на місцевому фондовому ринку. Оскільки іноземні партнери внаслідок придбання такої кількості акцій не набувають права контролю над діяльністю місцевої фірми, то такі інвестиції заведено називати, як ми вже зазначали, портфельними. Такий спосіб інвестування використовується переважно у процесі приватизації місцевих підприємств або обміну боргів приватних чи державних суб’єктів господарювання на їхні акції.

Контрольні пакети акцій місцевих фірм іноземні інвестори можуть придбати різними методами (прямою купівлею, у процесі приватизації, обміну боргів на акції тощо). Цей варіант інвестування вітчизняних фірм надає право контролю їхньої діяльності. Водночас він передбачає більші зобов’язання іноземного інвестора і триваліший час для одержання очікуваних прибутків. Проте така форма інвестування забезпечує значні вигоди місцевим підприємствам: прискорює оновлення номенклатури продукції, що виробляється, збільшує загальний обсяг виробництва, допомагає покривати борги за комунальні послуги тощо.

Важливим для іноземних інвесторів є встановлення ступеня привабливості інвестування місцевих підприємств, організацій. Потенційні іноземні інвестори, коли приймають рішення про доцільність інвестицій, звертають увагу на наявність достатніх ознак привабливості інвестування.

- характеристика місцевого ринку (купівельна спроможність населення, його обсяг, потенціал зростання цих показників);

- доступність ринку з погляду сприятливого законодавства;

- наявність у достатній кількості кваліфікованої робочої сили, її реальна вартість і продуктивність;

- ступінь валютного ризику (курс місцевої валюти має сприяти економічній стабільності і породжувати довіру зарубіжних інвесторів);

- можливість репатріації капіталу (у передовсім наявність законодавства, що не обмежує вивезення інвестованого капіталу і прибутку);

- стан захисту інтелектуальної власності (є пріоритетною, особливо для галузей – виробництва комп’ютерів, засобів зв’язку, фармацевтики);

- торгова політика, яка істотно впливає на вартість і масштаби експорту та імпорту певної продукції;

- міра державного регулювання економіки, що є важливим для захисту інтересів виробників і споживачів та для припливу іноземних інвестицій;

- наявність або можливість запровадження податкових та інших пільг, що стимулюють активне залучення іноземних інвестицій;

- політична стабільність, яка в кінцевому підсумку є найважливішою ознакою для прийняття рішення про доцільність інвестування, оскільки зарубіжні інвестори просто не будуть ризикувати своїми капіталами в нестабільному політичному середовищі;

- сприятливий економічний клімат, підтримування низького й передбачуваного рівня інфляції;

- достатній розвиток інфраструктури виробництва та ринку, наявність або можливість створення зон вільної торгівлі.

Можливі види і форми іноземних інвестицій показано на (рис. 8.3).

Законодавче регулювання іноземних інвестицій у національну економіку здійснюється кількома законами України Верховною Радою, і декретом Кабінету Міністрів України. Закон України «Про захист іноземних інвестицій на Україні» передбачає, що: а) інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законами України; б) держава не може реквізувати іноземні інвестиції за винятком випадків стихійного лиха; в)іноземним інвесторам гарантується можливість переведення за кордон їхніх прибутків та інших сум, отриманих на законних підставах.

Національний режим інвестиційної та господарської діяльності щодо іноземних інвестицій встановлено Законом України «Про іноземні інвестиції» (1992 р.). Цим законом передбачено, що: 1) іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації; 2) іноземні інвестори мають гарантії на 10 років на випадок змін законодавства України про іноземні інвестиції; 3) встановлюється низка податкових пільг для підприємств з іноземними інвестиціями.

Рис. 8.3. Можливі види і форми іноземних інвестицій

Декретом Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантується безперешкодний і без затримки переказ за кордон їхніх доходів та коштів у іноземній валюті, одержаних на законних підставах. У разі встановлення законодавчими актами України нових видів податків функціонуючі підприємства з іноземними інвестиціями звільняються від них на 5 років. Відносна величина іноземних інвестицій, що залучаються, має становити не менше 20% статутного капіталу підприємства.

Закон України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» (1994 р.) передбачає: пріоритетні сфери для іноземного інвестування (агропромисловий, лісопромисловий, паливно-енергетичний і металургійний комплекси; машинобудування; медичну, легку, хімічну й нафтохімічну промисловість; зв’язок; інфраструктуру); пільги, що надаються інвестиційним проектам у пріоритетних сферах; вимоги до інвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг.

Вимоги до іноземних інвесторів полягають у такому: а) іноземні інвестиції мають сприяти створенню нових робочих місць; б) мають бути спрямовані на впровадження сучасних і перспективних ресурсозберігаючих та екологічно безпечних технологій; в) мають орієнтуватися на найбільш раціональне використання сировинної бази України і сприяти зниженню енергоспоживання на одиницю продукції; г) продукція, виготовлена із залученням іноземних інвестицій, має бути конкурентоспроможною на міжнародних ринках.

Іноземним інвестиційним проектам у пріоритетних сферах надаються певні пільги. Основними з них є: застосування норм прискореної амортизації; збільшення періоду звільнення від податку на прибуток і додану вартість; повернення 50% експортного мита на товари виробничого призначення і 100% на деталі, вузли та агрегати, імпортовані за кооперацією; надання кредиту на пільгових умовах; страхування інвестиційних ризиків.

Законом України «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.) чітко визначено різновиди іноземних інвестицій і форми їхнього здійснення в Україні, виписано державні гарантії захисту іноземних інвестицій (ті самі, що й у раніше ухвалених законодавчих актах України). Крім того, у законі зазначено, що іноземними інвесторами в Україні можуть бути: 1) юридичні особи, створені відповідно до законодавства інших країн; 2) фізичні особи – іноземці, які не мають постійного місця проживання в Україні; 3) іноземні держави, міжнародні урядові й неурядові організації; 4) інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності. В окремому розділі викладено засади функціонування іноземних інвесторів за концесійними договорами (контрактами), регламентовано порядок виробничої кооперацію, спільного виробництва та інших видів спільної інвестиційної діяльності.

Цілеспрямовані та вміло використані іноземні інвестиції здебільшого є високоефективними як для самого іноземного інвестора, так і для підприємства країни-одержувача інвестицій. За умови політичної стабільності та сприятливого економічно-інвестиційного клімату іноземний інвестор завжди матиме зиск від вкладення власного капіталу в те чи те місце підприємство. Ефективність іноземних інвестицій характеризується розміром дивідендів або дохідністю (прибуток на одиницю) від вкладених фінансових коштів і через термін окупності (повернення) останніх.

Іноземні інвестиції, залучені вітчизняними підприємствами, активно сприяють освоєнню останніми нових видів продукції, істотному збільшенню її виробництва, вирішенню проблеми неплатежів тощо.

8.5. Інвестиційні проекти підприємств

Значні інвестиційні ресурси реально витрачаються зазвичай після розробки і затвердження конкретного інвестиційного проекту підприємства, під яким розуміють певний комплекс документів, стосовно змісту та умов реалізації відповідних заходів для досягнення поставленої мети (розвиток техніко-технологічної бази, започаткування виготовлення нової продукції, здійснення будь-яких нових методів або форм організації діяльності тощо). Здійснення передбачених інвестиційним проектом заходів має обов’язково дати позитивний економічний або соціальний ефект від інвестицій.

Розробка та реалізація інвестиційного проекту виробничого спрямування охоплюють певний проміжок часу від виникнення відповідної ідеї до практичної її реалізації (уведення в дію нового виробничого об’єкта, започаткування продукування нового виробу, здійснення організаційного нововведення). Цей проміжок часу називають циклом інвестиційного проекту (або інвестиційним циклом). Він включає три фази: 1) передінвестиційну (попередні дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення); 2) інвестиційну (проектування, укладення контрактів, спорудження чи облаштування виробничих та інших приміщень, навчання персоналу); 3) виробничу (введення в експлуатацію і започаткування господарської діяльності підприємства чи організації після практичної реалізації проектних рішень).

1. Передінвестиційна фаза інвестиційного проекту здебільшого складається з трьох стадій: аналітичної, проектної та оцінної.

Аналітична – передбачає узагальнення інформації про необхідність інвестування конкретного об’єкта, можливості потенційних інвесторів, стан забезпечення цього об’єкта персоналом належної кваліфікації, власні матеріальні ресурси об’єкта. Головною метою цієї стадії є привертання уваги до тієї чи тієї інвестиційної пропозиції.

Проектна – охоплює: а) попереднє обґрунтування; б) допоміжні дослідження; в) техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту.

На етапі допоміжних досліджень здійснюється детальне опрацювання конкретних аспектів проекту. Такі дослідження для великомасштабних інвестиційних пропозицій проводяться обов’язково за такими напрямами:

- прогнозування попиту на товари, що вироблятимуться, з урахуванням очікуваного проникнення на ринок;

- виявлення міри доступності необхідних сировини і матеріалів, проведення потрібних лабораторно-експериментальних випробувань;

- вивчення місця розміщення виробництва (передовсім для проектів, де транспортні витрати можуть бути визначальним чинником);

- оцінка економічного й техногенного впливу об’єкта виробництва (діяльності) на навколишнє середовище;

- дослідження оптимальних масштабів виробництва (діяльності) з урахуванням альтернативних технологій, інвестиційних ресурсів, виробничих витрат та очікуваних цін на продукцію (послуги);

- вибір комплекту технологічного устаткування з урахуванням кількості й можливостей постачальників та обсягів інвестиційних ресурсів на альтернативній основі.

Етап техніко-економічного обґрунтування інвестиційного проекту, коли приймається рішення про наявність технічних, екологічних та економічних передумов для практичної реалізації, здійснюється за схемою табл. 8.4.

Таблиця 8.4

Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту

Розділ ТЕО

Структура розділу

1. Основна ідея проекту

1.1. Ідея проекту
1.2. Спонсори проекту
1.3. Головні відомості про проект

2. Аналіз ринку і стратегія маркетингу

2.1. Загальноекономічний аналіз
2.2. Дослідження ринку
2.3. Основи проектної стратегії
2.4. Основна концепція маркетингу
2.5. Витрати й доходи маркетингу

3. Сировина, матеріали й комплектуючі вироби

3.1. Специфікація потреби в сировині, матеріалах і комплектуючих виробах
3.2. Доступність матеріальних ресурсів
3.3. Стратегія поставок, витрати на матеріали і ко
мплектуючі вироби

4. Місцезнаходження і навколишнє середовище

4.1. Аналіз місцезнаходження та навколишнього середовища
4.2. Остаточний вибір пункту розміщення об’єкта і оцінка витрат

5. Інженерно-технологічна частина проекту

5.1. Виробнича програма і виробнича потужність
5.2. Вибір технології, детальний план, інженерні о
снови проекту
5.3. Вибір обладнання, будівельно-монтажні роботи

6. Організаційні й накладні витрати

6.1. Організація та управління об’єктом
6.2. Організаційне проектування
6.3. Накладні витрати

7. Трудові ресурси (персонал)

7.1.  Потреба в окремих категоріях персоналу
7.2. Оцінка витрат на його утримання

8. Планування процесу здійснення проекту

8.1. Цілі та етапи процесу реалізації проекту
8.2. Календарний графік реалізації проекту
8.3. Розрахунки загальних витрат

9. Фінансовий аналіз і оцінка ефективності інвестування

9.1. Цілі і завдання фінансового аналізу
9.2. Аналіз витрат на реалізацію проекту
9.3. Методи економічної оцінки інвестиційного прое
кту
9.4. Фінансування проекту
9.5. Фінансові та економічні показники діяльності пі
дприємства

На оцінній стадії юридичними (фізичними) особами, які готові підтримати ідею проекту, усі його технічні, організаційні та фінансові аспекти приймається остаточне рішення про інвестування.

2. Інвестиційна фаза циклу інвестиційного проекту охоплює роботи:

- формування юридичного, фінансового та організаційного базису (підготовка засновницьких документів, вибір технологій, прийняття рішення про організаційну структуру управління майбутнім підприємством);

- детальне проектування й контрактація (підготовка території під забудову; остаточний вибір технології та устаткування; планування і проектування будівництва; проведення торгів – тендеринг; переговори й контрактація між усіма сторонами, які беруть участь у реалізації проекту);

- будівництво (будівельні роботи, установлення та монтування обладнання; здача готового виробничого об’єкта в експлуатацію);

- виробничий маркетинг (маркетингова підготовка ринку до появи на ньому нової продукції; маркетинг поставок на ринок нової продукції);

- організація і проведення навчання експлуатаційного персоналу для новоспоруджуваного підприємства (об’єкта);

- уведення в експлуатацію новоспорудженого підприємства чи іншого виробничого об’єкта (складання й затвердження акта державної комісії про ведення в експлуатацію нового виробничого об’єкта).

Після проведення необхідних досліджень, що передують прийняттю інвестиційного рішення, складається бізнес-план – максимально компактний за змістом і стандартний за формою документ, що в ньому викладено головне спрямування інвестиційного проекту та його основні технічні й фінансово-економічні параметри. Кількість розділів і деталізація бізнес-плану інвестиційного проекту залежать від його масштабності й конкретної сфери діяльності. Такий бізнес-план формується як підстава для отримання фінансової підтримки від потенційних інвесторів: саме для них його передовсім і призначено. Його використовують також комерційні банки для формування власного кредитно-інвестиційного портфеля і наступного надання кредитів підприємцям, підприємствам та організаціям, які розробили і подали бізнес-плани інвестиційних проектів. Найважливішою складовою бізнес-плану та інвестиційного проекту в цілому є фінансовий план, який складається на 3-5 років за певною схемою (рис. 8.4).

Рис. 8.4. Основні розділи фінансового плану інвестиційного проекту

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 8.1

1. Що таке інвестиції, хто такий інвестор? Назвіть класифікаційні складові інвестицій.

2. Охарактеризуйте внутрішні інвестиції та їх складові. (рис. 8.1)

3. Охарактеризуйте зовнішні інвестиції та їх складові. (рис. 8.1)

Параграф 8.2

4. Дайте характеристику етапу обчислення обсягу реальних інвестицій та його можливих трьох варіантів.

5. Охарактеризуйте етапи визначення джерел фінансування виробничих інвестицій.

Параграф 8.3

6. Що таке цінні папери? Які види і групи цінних паперів Ви знаєте? (рис. 8.2)

7. Що таке акція і які її види?

8. Що таке облігація і які її види?

9. Що таке казначейські зобов’язання України?

10. Що таке ощадний сертифікат?

11. Що таке вексель і які його види Ви знаєте?

12. Які це пайові,боргові та похідні цінні папери?

13. Дайте визначення фондового ринку та охарактеризуйте принципи його функціонування. (табл. 8.1)

14. У чому полягає суть регулювання фондового ринку? Назвіть його функції та учасників.

15. Охарактеризуйте посередників фондового ринку.

16. Який це біржовий ринок цінних паперів і що таке фондові біржі?

17. Який це позабіржовий ринок цінних паперів.

18. Назвіть мету, напрямки і форми державного регулювання ринку цінних паперів.

19. Охарактеризуйте діяльність Державного комітету з цінних паперів і фондового ринку.

Параграф 8.4

20. Які типи прямих іноземних інвестицій Ви знаєте? Дайте їх характеристику.

21. Назвіть ознаки привабливості інвестування.

22. Назвіть види і форми іноземних інвестицій. (рис. 8.3)

23. Які вимоги ставляться до іноземних інвесторів та які пільги їм надаються?

24. Хто в Україні може бути іноземним інвестором?

25. Що таке інвестиційний проект?

26. Назвіть фази циклу інвестиційного проекту.

27. Охарактеризуйте передінвестиційну фазу інвестиційного проекту.

28. Охарактеризуйте інвестиційну фазу інвестиційного проекту.

29. Дайте визначення бізнес-плану та надайте йому характеристику.

Тема 9. ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

План лекції

9.1. Загальна характеристика інноваційних процесів

9.2. Науково-технічний прогрес, його пріоритетні напрями

9.3. Організаційний прогрес

9.4. Оцінка ефективності технічних і організаційних нововведень

9.1. Загальна характеристика інноваційних процесів

Усю сукупність процесів (явищ), що відбуваються на підприємствах різних галузей народного господарства, можна умовно поділити на дві групи – традиційні та інноваційні. Традиційні процеси (явища) характеризують звичайне функціонування народного господарства, його галузей і підприємств, а інноваційні – розвиток останніх на якісно новому рівні.

Протягом тривалого періоду, коли економіка функціонувала й розвивалася переважно за рахунок екстенсивних факторів (застосування постійно зростаючого обсягу суспільних ресурсів – персоналу, виробничих фондів), у виробництві домінували традиційні еволюційні процеси. Оскільки екстенсивні фактори практично себе вичерпали або стали економічно невигідними, розвиток та інтенсифікація сучасного виробництва мають базуватися переважно на нових рішеннях у галузях технології, техніки, організаційних форм і методів господарювання. Опрацювання, прийняття та реалізація таких рішень і становлять зміст інноваційних процесів.

У загальному розумінні інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробничо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у господарську практику визнається за нововведення. Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва, сприяючи прогресивним змінам останнього. Первісними імпульсами запровадження нововведень на підприємствах служать не тільки суспільні потреби й результати фундаментальних наукових досліджень, а й використання зарубіжного прогресивного досвіду в галузі технології та організації виробництва, сучасних форм господарювання. За своїм характером інноваційні процеси (новини й нововведення) поділяються на взаємозв’язані види (рис. 9.1).

Рис. 9.1. Джерела, класифікація і взаємозв’язок інноваційних процесів

Технічні новини і нововведення проявляються у вигляді нових продуктів, технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, конструкційних матеріалів). Організаційні нововведення охоплюють нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємств та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки та виробництва, форми організації різних типів виробництва і колективної праці тощо); економічні – методи господарського управління наукою та виробництвом через реалізацію функцій прогнозування і планування, фінансування, ціноутворення, мотивації та оплати праці, оцінки результатів діяльності; соціальні – різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка й підвищення кваліфікації персоналу, передусім керівного складу всіх рівнів; стимулювання творчої діяльності; поліпшення умов і постійне підтримування високого рівня безпеки праці; охорона здоров’я людини і охорона довкілля; створення комфортних умов життя тощо); юридичні – нові і змінені закони та різноманітні нормативно-правові документи, що визначають і регулюють усі види діяльності підприємств.

За масштабністю і силою впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі новини та нововведення можна об’єднати у дві групи – локальні (поодинокі, окремі) та глобальні (великомасштабні). Якщо локальні новини ведуть переважно до еволюційних перетворень у сфері діяльності підприємств і через це не справляють якогось істотного впливу на ефективність функціонування та розвитку цих підприємств, то глобальні, що здебільшого є принципово новими, кардинально підвищують організаційно-технічний рівень виробництва, а завдяки цьому забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах.

Між зазначеними видами інноваційних процесів (новин, нововведень) існує тісний взаємозв’язок. Технічні новини зумовлюють відповідні організаційні нововведення, а останні потребують певних змін в економічному механізмі діяльності підприємств. Зокрема створення й розвиток гнучких автоматизованих виробництв на підприємствах різних галузей спричиняють докорінні зміни в організації технічної підготовки виробництва, методах його поточного планування та оперативного регулювання, а також забезпечують перехід до безперервного режиму роботи цехів з гнучкими виробничими системами. Широкомасштабна комп’ютеризація виробництва та інших сфер діяльності людини зумовлює появу нового виду господарювання – промислового сервісу й відповідних організаційно-економічних форм його здійснення.

Ефективні технічні, організаційні та економічні нововведення ведуть до позитивних змін у соціально-економічних процесах на підприємствах. Всі нововведення на підприємствах мають спиратися на юридичні підвалини, нормативно-законодавчі акти. Тому треба позитивно оцінювати активізацію законотворчих процесів в Україні.

Досвід експлуатації автоматизованих виробництв показує їхні істотні переваги порівняно з технологічним устаткуванням традиційного виконання: питома вага оплати праці (у розрахунку на одну деталь) зменшується на 25-30%, накладні витрати – більше ніж на 80%, виробничі площі зменшуються на 60%, а тривалість виробничого циклу скорочується у 5-6 разів.

Особливо нагальним є завдання екологізації виробництва. Сучасні прогресивні технології зменшують кількість шкідливих відходів, перетворює їх на додаткові чинники зростання обсягів продукції і прибутку (переробка побутового сміття дає змогу отримати газ метан та новий матеріал для виготовлення продукції).

Необхідно на практиці виявляти інтегральний вплив сукупності нововведень на ключові показники виробничо-господарської діяльності підприємств за певний проміжок часу. У зв’язку з цим можна використовувати загальний методичний підхід, суть якого зводиться до обчислення за спеціальними алгоритмами (формулами) показників, що характеризують економічну ефективність тієї чи іншої сукупності запроваджених впродовж року (кількох років) нових технічних та організаційних рішень. Зокрема варто обчислювати такі техніко-економічні показники:

- приріст обсягу виробленої продукції;

- приріст продуктивності праці;

- приріст фондоозброєності праці;

- приріст фондовіддачі;

- частка економії (%) від провадження технічних та організаційних новин у загальних витратах на виробництво продукції;

- приріст рентабельності виробництва.

Дані показники свідчать про істотний вплив технічних та організаційних нововведень на ефективність виробництва на підприємствах різних галузей народного господарства України.

9.2. Науково-технічний прогрес, його пріоритетні напрями

Потенційні можливості розвитку та ефективності виробництва визначаються передусім темпами науково-технічного прогресу, і соціально-економічними результатами. Що цілеспрямованіше та ефективніше використовуються новітні досягнення науки і техніки, які є першоджерелами розвитку продуктивних сил, то успішніше вирішуються пріоритетні соціальні завдання життєдіяльності суспільства.

Науково-технічний прогрес (НТП) у буквальному розумінні означає безперервний процес розвитку науки і техніки; у ширшому – суттєво-змістовому значенні – це постійний процес створення нових і вдосконалення застосовуваних технологій, засобів виробництва і кінцевої продукції з використанням досягнень науки. НТП також тлумачать як процес нагромадження та практичної реалізації нових наукових і технічних знань, цілісну циклічну систему «наука-техніка-виробництво», що охоплює кілька стадій: 1) фундаментальні теоретичні дослідження; 2) прикладні науково-дослідні роботи; 3) дослідно-конструкторські розробки; 4) освоєння технічних нововведень; 5) нарощування виробництва нової техніки до потрібного обсягу, її застосування (експлуатація) протягом певного часу; 6) техніко-економічне, екологічне й соціальне старіння виробів, їхня постійна заміна новими, ефективнішими зразками.

НТП властиві еволюційні (зв’язані з накопиченням кількісних змін) та революційні (зумовлені стрибкоподібними якісними змінами) форми вдосконалення технологічних методів і засобів виробництва, кінцевої продукції. До еволюційних форм НТП відносять поліпшення окремих техніко-експлуатаційних параметрів виробів чи технології їхнього виготовлення, модернізацію або створення нових моделей машин, обладнання, приладів і матеріалів у межах того самого покоління техніки, а до революційних – зміну поколінь техніки й кінцевої продукції, виникнення принципово нових науково-технічних ідей, загально-технічні (науково-технічні) революції, у процесі яких здійснюється масовий перехід до нових поколінь техніки в провідних галузях виробництва.

Науково-технічна революція (НТР) відбиває докорінну якісну трансформацію суспільного розвитку на засаді новітніх наукових відкриттів (винаходів), що справляють революціонізуючий вплив на зміну знарядь і предметів праці, технології, організації та управління виробництвом, характеру трудової діяльності людей. Зміст сучасної НТР найбільш повно розкривається через її особливості, зокрема:

- перетворення науки на продуктивну силу (втілення наукових знань у людину, технології і техніку; вплив науки на матеріальне виробництво та інші сфери діяльності суспільства);

- новий етап суспільного поділу праці, пов’язаний з перетворенням науки на провідну царину економічної і соціальної діяльності, що набирає масового характеру (наука перебрала на себе революціонізуючу, роль у розвитку суспільства; практика потребує випереджаючого розвитку науки, оскільки виробництво все більше стає технологічним утіленням останньої);

- прискорення темпів розвитку сучасної науки і техніки, що підтверджується скороченням проміжку часу від наукового відкриття до його практичного використання;

- інтеграція багатьох галузей науки з виробництвом з метою прискорення й підвищення ефективності сучасних напрямків НТП;

- якісне перетворення всіх елементів процесу виробництва – засобів праці (перехід до автоматизованого виробництва, поява керуючих машин), предметів праці (створення нових матеріалів із заданими властивостями; використання нових, потенційно невичерпних джерел енергії), самої праці (трансформація її характеру та змісту, збільшення у ній частки творчості).

Науково-технічний прогрес є домінантою (визначальним чинником) розвитку продуктивних сил, невпинного підвищення ефективності виробництва. Він безпосередньо впливає на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази виробництва, забезпечуючи неухильне зростання продуктивності суспільної праці.

Спираючись на суть, зміст та закономірності сучасного розвитку науки і техніки, можна виокремити характерні для більшості галузей народного господарства загальні напрямки НТП, а для кожного з них – пріоритети принаймні на найближчу перспективу (рис. 9.2).

Рис. 9.2. Загальні та пріоритетні напрями НТП

За умов сучасних революційних перетворень у технічному базисі виробництва ступінь технічної досконалості, рівень економічного потенціалу в цілому визначаються прогресивністю використовуваних технологій – способів одержання й перетворювання матеріалів, енергії, інформації, виготовлення продукції. Технологію раніше вважали забезпечуючою підсистемою виробництва, зараз вона є самостійним авангардним напрямом НТП. Сучасним технологіям властиві тенденції розвитку і застосування, зокрема: 1) перехід до малостадійних процесів через сполучення в одному технологічному агрегаті кількох операцій, що раніше виконувались окремо; 2) забезпечення в нових технологічних системах мало- або безвідходності виробництва; 3) підвищення рівня комплексності механізації процесів на засаді застосування систем машин і технологічних ліній; 4) використання в нових технологічних процесах засобів мікроелектроніки, що дає змогу одночасно з підвищенням ступеню автоматизації процесів досягати більш динамічної гнучкості виробництва.

Технологічні методи все більше визначають форму і функції засобів і предметів праці, а отже, ініціюють появу інших напрямків НТП, витискують з виробництва технічно та економічно застарілі знаряддя праці, породжують нові машини та устаткування, засоби автоматизації. Зараз нові види техніки розробляються й виготовляються під нові технології, а не навпаки.

Величезна роль належить створенню і широкому використанні нових матеріалів, що є одним із важливіших напрямків НТП. Тут варто виділити такі тенденції НТП: 1) поліпшення якісних характеристик мінеральних матеріалів, стабілізація і зменшення питомих обсягів їхнього споживання; 2) інтенсивний перехід до застосування у більшій кількості легких, міцних і корозійностійких кольорових металів (сплавів), що став можливим унаслідок появи принципово нових технологій, які значно зменшили вартість їхнього виробництва; 3) розширення номенклатури і нарощування обсягів штучних матеріалів з наперед заданими та унікальними властивостями.

Механізація і автоматизація виробництва, яка відображає різний ступінь заміни ручної праці машинною, у своєму безперервному розвитку послідовно, паралельно або паралельно-послідовно переходить від нижчої (часткової) до вищої (комплексної) форми. За умов інтенсифікації виробництва, необхідності зростання продуктивності, підвищення якості виробів автоматизація виробничих процесів стає стратегічним напрямком НТП. Пріоритетне завдання полягає в забезпеченні комплексної автоматизації, оскільки впровадження окремих автоматичних машин не дає бажаного економічного ефекту, через значний залишок ручної праці.

9.3. Організаційний прогрес

Різні напрями НТП породжують конкретні економічні й соціальні наслідки, глибина та ефективність яких багато в чому залежать від міри досконалості організації виробництва і праці, усієї системи господарювання. З огляду на це високий рівень організації діяльності людей, що для досягнення своїх цілей спираються на потужний науково-технічний потенціал, набуває за сучасних умовах особливо важливого значення.

Організаційний прогрес виступає як узагальнена характеристика процесу використання організаційних факторів розвитку та підвищення ефективності виробництва. Його суть полягає в удосконаленні існуючих та застосуванні нових методів і форм організації виробництва та праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Організаційному прогресу властиві певні особливості, що відрізняють його від науково-технічного прогресу. По-перше, НТП є головним чинником зростання продуктивності (ефективності) виробництва, а організаційний прогрес забезпечує реалізацію створюваних НТП потенційних можливостей інтенсифікації виробничо-трудових процесів. По-друге, створення і впровадження нової техніки і технології, застосування нових конструкційних матеріалів та освоєння нових виробів приводять до зниження трудомісткості їхнього виготовлення, а вдосконалення організації виробництва і праці дає змогу зменшити втрати робочого часу і простої устаткування. По-третє, практичну реалізацію окремих напрямків НТП постійно пов’язано з великими затратами суспільної праці, матеріальних і фінансових ресурсів; здійснення ж заходів організаційного характеру в багатьох випадках не потребує нових витрат (у крайньому разі – незначних додаткових ресурсів).

З-поміж організаційних чинників розвитку економіки галузей народного господарства ключову роль відіграє організація виробництва – це упорядкована й скоординована в часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого процесу, тобто працівників, знарядь і предметів праці. Вона охоплює всі ланки виробництва – від робочого місця на окремому підприємстві до групи підприємств однієї або різних галузей виробничої сфери. У зв’язку з цим розрізняють локальні (ізольовані) та суспільні форми організації виробництва. Локальні було покликано до життя одиничним поділом праці і вони включають: поділ та інтеграцію виробничих процесів усередині підприємства; кооперування окремих виробничих ланок – дільниць, цехів; раціональне поєднання всіх елементів процесу виробництва в межах дільниці, цеху, підприємства в цілому. Суспільні форми організації виробництва виникають і розвиваються внаслідок загального і часткового поділу праці. До них належать: концентрація, деконцентрація, оптимізація розмірів виробництва в межах галузі; спеціалізація й кооперування підприємств однієї або різних галузей народного господарства, конверсія виробництва; комбінування різногалузевого виробництва, диверсифікація підприємств; розміщення (територіальна організація) підприємств.

Складовою частиною організації виробництва служить організація праці, що визначає технологію інтегрування окремих працівників у комбіновану робочу силу, сукупну живу працю, спроможну продукувати матеріальні блага й духовні цінності. Під організацією праці розуміють певне сполучення працівників у часі і просторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології та організації виробництва. Поєднання учасників трудового процесу в часі забезпечується різними формами поділу й кооперації праці, організацією обслуговування робочих місць, установленням раціональних режимів праці. Просторове сполучення працівників на виробництві знаходить втілення в різних формах побудови бригад та інших виробничих ланок підприємства, у варіантному закріпленні персоналу за відповідними робочими місцями тощо.

До організаційного прогресу треба відносити вдосконалення не лише безпосередньо процесів виробництва і праці, а й функціонування окремих, чи всієї сукупності елементів господарського механізму – системи управління, планування, фінансування, матеріального стимулювання, матеріально-технічного забезпечення, науково-технічного обслуговування тощо. Постійна раціоналізація системи господарювання є важливою передумовою поліпшення організації трудової діяльності персоналу, засобом поєднання науково-технічного та організаційного прогресу, що, у свою чергу забезпечує підвищення ефективності виробництва через його всебічну інтенсифікацію.

Залежно від місця прийняття і реалізації організаційних рішень, масштабності їхнього впливу на проміжні та кінцеві результати діяльності людей можна виокремити два напрямки організаційного прогресу – загальносистемний і внутрішньовиробничий (локальний) (рис. 9.3). Здійснюваний у суспільному масштабі, проте в різних межах (об’єднань підприємств, комбінатів, галузей, регіонів, національної економіки в цілому), загальносистемний організаційний прогрес є визначальним. Саме він окреслює орієнтири для розробки і прийняття численних високоефективних організаційних рішень внутрішньовиробничого характеру. У свою чергу, локальний – сприяє підвищенню організаційного рівня діяльності більших і складніших виробничо-господарських систем.

Для забезпечення ефективного управління організаційним прогресом важливо своєчасно виявляти і правильно оцінювати його тенденції, прогресивні й небажані зміни у формах організації виробництва та праці, функціонуванні окремих чи всіх елементів господарського механізму.

Рис. 9.3. Напрямки та об’єкти організаційного прогресу в навколишньому середовищі й на підприємстві

Сучасні тенденції організаційного прогресу можна звести до такого:

- прискорення темпів розвитку окремих (кооперування, диверсифікації) і посилення взаємозв’язків усіх суспільних форм організації виробництва;

- посилення безперервності і гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей завдяки широкому застосуванню автоматичних ліній, робототехнічних комплексів, що уможливлюють зведення до мінімуму втрат часу й ресурсів, багаторазове підвищення продуктивності праці, значне прискорення оновлення продукції, що виготовляється;

- розвиток колективної (бригадної) форми організації та оплати праці, що за умов прискорення НТП, якісного вдосконалення техніко-технологічної бази виробництва стає об’єктивно необхідним і економічно доцільним;

- раціоналізація організації потоку, використання засобів виробництва та кінцевої продукції на всіх стадіях відтворювального процесу, переміщення певної частини організаційно-технологічних операцій з підготовки виробництва у сферу матеріально-технічного його забезпечення, що сприяє істотному скороченню виробничих запасів сировини, матеріалів і палива, зменшенню обсягів їхнього використання, утилізації відходів виробництва;

- формування нових типів суспільної комбінації речових і особистих елементів процесу виробництва, науки та виробництва, виробництва і сфери споживання у вигляді спільних міжгалузевих і міждержавних підприємств, науково-технічних комплексів, інженерних і сервісних центрів, створюваних з метою концентрації та раціонального використання суспільних ресурсів, підвищення ефективності науково-технічного прогресу;

- удосконалення організації функціонування господарського механізму підприємств, перехід останніх на ринкові економічні відносини з державою та іншими контрагентами, що посилює відповідальність за кінцеві результати діяльності, конкурентоспроможність на світовому й національному ринках, фінансову стійкість і прибутковість;

- активізація людського чинника через здійснення такої кадрової політики, котра відповідає сучасним вимогам правильного підбору керівників усіх рівнів, підвищенню їхньої компетентності, діловитості й відповідальності; вимогам подальшого розвитку демократії в управлінні виробництвом, забезпечення належної організованості дисципліни.

Розвиток і поглиблення названих тенденцій необхідно вважати сучасними завданнями прискорення організаційного прогресу. При цьому пріоритетними є заходи щодо раціоналізації організаційно-господарського управління і подальшого розвитку суспільних форм організації виробництва.

9.4. Оцінка ефективності технічних і організаційних нововведень

До груп технічних новин і нововведень, стосовно яких визначаються й оцінюються економічна та інші види ефективності, належать створення, виробництво і використання нових або модернізація (поліпшення експлуатаційних характеристик) існуючих засобів праці (машин, устаткування, будівель, споруд, передавальних пристроїв), предметів праці (сировини, матеріалів, палива, енергії) і споживання (продукції для безпосереднього задоволення потреб населення), технологічних процесів, включаючи винаходи й раціоналізаторські пропозиції.

Єдиним узагальнюючим показником економічної ефективності будь-якої групи технічних нововведень служить економічний ефект, що характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за певний розрахунковий період. Залежно від кола вирішуваних завдань величину економічного ефекту можна і треба обчислювати в одній із двох форм – народногосподарській (загальний ефект за умовами використання нововведень) і внутрішньогосподарський (ефект, одержуваний окремо розробником, виробником і споживачем технічних новин або нововведень).

Народногосподарський економічний ефект визначається через порівнювання результатів від застосування технічних нововведень, всіх витрат на їхню розробку, виробництво та споживання. Він відбиває ефективність тієї чи іншої групи технічних нововведень з погляду їхнього впливу на кінцеві показники розвитку економіки країни. Ця форма економічного ефекту як оцінний показник використовується на стадіях обґрунтування доцільності розробки та наступної реалізації нових технічних рішень і вибору найкращого варіанту.

Внутрішньогосподарський (комерційний) економічний ефект, що обчислюється на окремих стадіях відтворювального циклу «наука-виробництво-експлуатація (споживання)», дає змогу оцінювати ефективність певних технічних новин і нововведень з огляду на ринкові економічні інтереси окремих науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, підприємств-продуцентів і підприємств-споживачів. Ця форма економічного ефекту як оцінний показник використовується у процесі реалізації нововведень, коли вже відомі ціни на нову науково-технічну продукцію і обсяги її виробництва.

Незважаючи на відмінності між двома формами виразу економічного ефекту способи їхнього обчислення є ідентичними. Вони визначаються як різниця між результатами (продукцією, роботою, послугами у вартісній оцінці) і витратами на досягнення за певний розрахунковий період. Алгоритм обчислення народногосподарської економічної ефективності технічних нововведень зображено на рис. 9.4.

Рис. 9.4. Алгоритм обчислення народногосподарської ефективності технічних нововведень

Наявність народногосподарського економічного ефекту від того чи іншого технічного нововведення не завжди свідчить про доцільність його використання. Таке може трапитись у разі, коли економічно вигідне для народного господарства в цілому нове технічне рішення призводить до погіршання певних економічних показників діяльності окремих наукових організацій або підприємств, причетних до відтворювального циклу «наука-виробництво-експлуатація (споживання)». Тому необхідно завжди визначати крім загальної величини економічного ефекту ще і внутрішньогосподарський економічний ефект.

За сучасних умов розбудови соціально орієнтованої економіки стає можливим і необхідним новий підхід до визначення ефективності технічних нововведень. Його суть полягає у визнанні безумовної пріоритетності критеріїв соціальної ефективності й екологічної безпеки об’єктів технічних нововведень щодо критерію економічної ефективності. Процедурний механізм порівнювання й вибору кращого з можливих варіантів технічних нововведень здійснюється у певній послідовності.

По-перше, проводиться ранжирування цілей розробки, виробництва й використання об’єктів технічних новин. До вищого рангу відносять вимоги екологічної безпеки, до нижчого – максимізацію економічної ефективності.

По-друге, можливі варіанти технічних новин однакового функціонального призначення проходять перевірку на відповідність соціальним цілям і вимогам екологічної безпеки, що містяться в державних і міжнародних стандартах, а також у нормативах соціального характеру, – якщо новини не відповідають таким цілям і вимогам, то вони мають бути відхилені незалежно від рівня їхньої економічної ефективності.

По-третє, на кінцевій стадії процесу порівняння й вибору потрібно розглядати тільки соціально й екологічно допустимі (ефективні) варіанти технічних нововведень. Кращий з них визначається за економічним критерієм.

Всю сукупність нових організаційних рішень можна умовно розподілити на дві групи: 1) організаційні нововведення, здійснення яких потребує певних додаткових одночасних витрат (капітальних вкладень); 2) ті з них, що не потребують додаткових інвестицій.

Визначення і оцінка економічної ефективності організаційних нововведень, що належать до першої групи (наприклад, організація нових виробництв; реконструкція або технічне переозброєння) здійснюються так само, як і нових технічних рішень. Водночас слід ураховувати одну важливу обставину – до складу поточних витрат треба включати додатково транспортні витрати, а також втрати сировини (матеріалів) і готової продукції за їхнього транспортування і зберігання.

Ефективність другої групи – безвитратних нових організаційних рішень (запровадження бригадної або іншої прогресивної форми організації та оплати праці; удосконалення окремих елементів господарського механізму – організаційних структур управління, систем планування й фінансування; створення нових ринкових структур) визначають здебільшого на підставі обчислення економії поточних витрат, зумовленої здійсненням таких нововведень. У кожному конкретному випадку необхідно окреслювати коло показників для оцінки ефективності тієї чи іншої групи безвитратних організаційних рішень.

Питання до теми для самоперевірки і поточного контролю знань студентів

Параграф 9.1

1. Охарактеризуйте традиційні та інноваційні процеси. В чому перевага інноваційного процесу?

2.  Назвіть джерела, класифікацію і взаємозв’язок інноваційних процесів. (рис. 9.1)

3. Які показники характеризують інноваційну виробничо-господарську діяльність?

Параграф 9.2

4. Дайте визначення науково-технічного прогресу (НТП) та розкрийте його суть і стадії.

5. Охарактеризуйте еволюційні та революційні форми НТП.

6. Що таке науково-технічна революція (НТР) і в чому її зміст?

7. Назвіть і дайте характеристику напрямам і пріоритетам НТП. (рис. 9.2)

8. Розкрийте суть терміну «технологія» та охарактеризуйте її тенденції щодо розвитку.

9. Яка роль застосування нових матеріалів у розвитку НТП?

10. Яке значення механізації та автоматизації виробництва в розвитку НТП?

Параграф 9.3

11. Дайте визначення організаційного процесу. Назвіть особливості, які відрізняють його від НТП.

12. Що таке організація виробництва? Які її форми Ви знаєте?

13. Розкрийте суть організації праці, як складової організації виробництва.

14. Охарактеризуйте види організаційного прогресу. (рис. 9.3)

15. Дайте характеристику сучасним тенденціям організації процесу.

Параграф 9.4

16. В чому полягає суть економічного ефекту? Опишіть його форми.

17. Опишіть алгоритм обчислення народногосподарської економічної ефективності технологічних процесів. (рис. 9.4)

18. Яка суть нового підходу до визначення ефективності технічних нововведень?

Тема 10. ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНА БАЗА ВИРОБНИЦТВА

План лекції

10.1. Характеристика техніко-технологічної бази виробництва

10.2. Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства

10.3. Формування і використання виробничої потужності підприємства

10.1. Характеристика техніко-технологічної бази виробництва

Випуск продукції (надання послуг) за обсягом і якістю вирішальною мірою залежать від рівня розвитку техніко-технологічної бази підприємства. Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери – системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому. ТТБ кількісно та якісно відрізняється від основних виробничих фондів підприємства. До складу технічної компоненти бази входять лише ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих технологій. Це дає можливість: 1) виокремлювати особливі характеристики, техніко-технологічного розвитку виробництва; 2) виявляти взаємозв’язки, пріоритети, чинники і способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів і відповідної виробничої техніки. Загальна характеристика ТТБ підприємства, окрім формулювання її дефініції, передбачає виокремлення складників її елементної структури, що показано на рис. 10.1.

Рис. 10.1. Структурна характеристика техніко-технологічної бази підприємства

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва існують тенденції поступового розвитку ТТБ підприємств виробничої сфери, зокрема:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність високого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів в універсальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та організаційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки, поступовий перехід до автоматизації виробництва.

Ці тенденції якісної зміни ТТБ виробництва визначають ті основні вимоги, які треба враховувати за формування технічного базису підприємств і обґрунтування стратегії його оновлення. Характеристику переваг, пов’язаних із переходом до інноваційного типу виробництва, подано у табл. 10.1.

Таблиця 10.1

Порівняльна характеристика традиційного та інноваційного типів виробництва

Тип виробництва

Показник і характеристика

Традиційний
(екстенсивний)

Інноваційний
(інтенсивний)

Тривалість виробничого циклу

Місяці (з тенденцією
до збільшення)

Дні (з тенденцією
до зменшення)

Час перебудови виробництва

Дні

Хвилини