7285

Попит, пропозиція, їх взаємовідносини

Лекция

Экономическая теория и математическое моделирование

Попит, пропозиція, їх взаємовідносини План: Попит, його види, закон попиту, детермінанти попиту. Еластичність попиту. Види еластичності. Пропозиція, її види, закон пропозиції, детермінанти пропозиції. Еластичність п...

Украинкский

2013-01-20

122.5 KB

25 чел.

ЛЕКЦІЯ 5. Попит, пропозиція, їх взаємовідносини

План:

1. Попит, його види, закон попиту, детермінанти попиту. 

2. Еластичність попиту. Види еластичності. 

3. Пропозиція, її види, закон пропозиції, детермінанти пропозиції.

4. Еластичність пропозиції. Вплив фактору часу та інших факторів

5. Поняття рівноваги, надлишку, дефіциту.

Ринок – це система відносин між мікроекономічними суб’єктами (споживачі та продавці) щодо господарських рішень. Зокрема, це стосується економічного обміну між власниками економічних благ, а також інформацією. Взаємодія (обмін) між суб’єктами відбувається за певними правилами, які визнаються сторонами як узгоджені і тому приймаються як об’єктивні. Окремі з ним отримали статус економічних законів, а тому визнаються і сприймаються суб’єктами як об’єктивні. До таких відносяться закон попиту і закон пропозиції.

Попит виражає потреби, які наявні на ринку і забезпечені платіжними засобами. Вперше математичний закон попиту був сформульований А.Курно в 1838 р. Попит – це множина співвідношень цін і відповідних кількостей товару.

Види попиту:

– індивідуальний попит;

– ринковий попит.

– попит на продукт;

– попит на виробничий ресурс;

– попит на продукт окремого виробника;\

Взаємозв’язок ціни товару і кількості можна зобразити графічно у вигляді кривої (крива попиту). Крива попиту  крива, яка показує, яку кількість економічних благ готові придбати споживачі за різними цінами в даний момент часу. Для ілюстрації цього взаємозв’язку часто використовують лінійну функцію попиту (рис. ?? А). Математично це можна представити наступним чином (обернена функція попиту):

Р = а – вQD,

де а і в – відповідно вільний та кутовий коефіцієнти рівняння;

 QD   ринкова величина попиту.

Рис. ?? Криві попиту

Обсяг попиту – це кількість товару, яку споживач бажає і може придбати за кожного рівня цін. Обсяг попиту є складовою частиною попиту, його основною характеристикою.

Сукупний попит є сумою індивідуальних попитів. Визначення сукупного попиту можливо алгебраїчним і графічним (горизонтальним) підсумуванням. Крива сукупного попиту є сумою кривих індивідуальних попитів.

Рис. ?? Криві індивідуального (А) і сукупного (Б) попиту

Формування попиту є складним процесом, який залежить від багатьох факторів. Тому в мікроекономіці використовують поняття функції попиту. Залежність обсягу попиту від названих факторів називається функцією попиту.

QD = f (Р, І, Z, W, Psob, Pcom, N, В),

де QD  попит.

Р  ціна.

І  дохід (збільшення або зменшення доходів споживача).

Z  смак (зміна смаків та вподобань).

W очікування (цінові та дефіцитні очікування).

Psob  ціна на товари-субститути товари (збільшення/зменшення).

Pcom  ціна на зростання комплементарні товари (збільшення/зменшення).

N  кількість споживачів (збільшення або зменшення кількості).

B  інші фактори.

Дія цих факторів зміщує функцію попиту вліво або вправо (наприклад збільшення доходів призведе до зміщення функції праворуч) (рис. ??).

Рис. Зміщення функції попиту під впливом дії факторів попиту

Рух вздовж кривої попиту відображає зміну величини попиту. Ця зміна описується законом попиту – чим вище ціна, тим нижча (при інших рівних умовах) величина попиту і, навпаки

Соціальні ефекти, які впливають на індивідуальний попит і порушують ефект попиту (дію закону попиту).

1. Ефект юрби (мода) поява моди збільшує попит на нього незалежно від ціни.

2. Ефект сноба споживач намагається виділитися із загальної маси (купує ексклюзивні речі). Ціна його взагалі не цікавить.

3. Ефект Веблена (престижу) споживач намагається підкреслити свій статус. Чим більша ціна тим вище попит.

4. Спекулятивний попит очікування підвищення інфляції попит зростає.

5. Нераціональний попит пов’язаний з імпульсивною поведінкою споживача.

Для характеристики поведінки споживача (реакції) важливо врахувати величину еластичності.

Чутливість споживача до зміни ціни визначається ціновою еластичністю. Ступінь цінової еластичності (або нееластичності) визначається за формулою:

Е d = ,

де Е d   еластичність попиту за ціною

  відносна зміна попиту

відносна зміна ціни

Види еластичності

Е d   1

Попит еластичний

Попит зростає або падає швидше ціни

Е d   1

Попит не еластичний (жорсткий)

Попит зростає (падає) повільніше ніж змінюються ціни

Зниження ціни на 3% призводить до збільшення попиту на 1%

Е d  = 1

Одинична еластичність

Якщо відсоток зміни ціни відповідає відсотку зміни попиту

Е d  = 0

Нульова еластичність

Якщо зміна ціни не викликає ніякої зміни попиту

Е d  =

Якщо нескінченна мала зміна ціни викликає нескінченну зміну попиту

Пропозиція – кількість товару або послуги, яку продавці хочуть виготовляти і продавати до продажу за певного рівня цін в межах даного періоду часу за інших однакових умов.

QS = f (Р),

Залежність пропозиції від ціни, відображає крива пропозиції.

Між ціною і обсягом пропозиції існує прямий зв’язок, який називається законом пропозиції.

Закон пропозиції – виробники вважатимуть спрямувати більшу кількість ресурсів на виробництво певного товару за відносно більш високого рівня ціни на нього, ніж за низького.

Пропозиція (положення і вигляд кривої) окрім ціни обумовлений різними неціновими факторами. Математично така залежність має наступний вигляд:

QS = f (t, T, PR, Pf, OM, n, G, Sf, β),

де tтривалість часового періоду;

Tтехнологія виробництва;

PR ціни споріднених (взаємозамінюваних товарів);

Pf ціни на фактори виробництва;

OM організація ринку;

nкількість фірм, що виробляють конкретний товар

G – мета підприємства інша, ніж максимізація прибутку;

Sf – особливі чинники, які стосуються пропозиції лише деяких товарів (погода для сільськогосподарської продукції).

Нецінові детермінанти пропозиції – ціни на ресурси, технологія виробництва, податки та дотації, ціни на інші товари, кількість продавців на ринку, цінові очікування продавців.

Цінова еластичність пропозиції – чутливість реакції пропозиції до зміни ціни на товар; відношення процентної зміни величини пропозиції товару до процентної зміни ціни на цей товар.

Рівновага (ринкова) – ситуація, за якої величина попиту дорівнює величині пропозиції (точка Е на рисунку 5.1).


Зміст основних понять

Згідно концепції “єкономікс”, економічна система – це форма організації економіки і рішення нею наступних питань: що, як і для кого виробляти? Таке визначення базується на положенні про обмеження ресурсів як вихідну проблему будь-якої економічної системи. Як вже зазначалось, проблема обмеженості є центральною в теорії маргіналізму. Однак найбільш глибоко питання економічної системи досліджене не в рамках “main stream”, представленого концепцією “економікс”, а інституціоналізму. Інституціоналізм – це один з ведучих напрямків сучасної економічної думки, що розглядає економіку як нерівноважну систему, всі основні структури якої зазнають постійних соціальних змін. Інституціоналізм виник на межі XIX-XX ст. як реакція на нездатність маржиналізму вирішити завдання наукового аналізу тих зрушень в економіці, які відбувались на той час. Поряд з головною гілкою в США, яка дала назву всьому напрямку (Т. Веблен – засновник, Д. Коммонс, У. Мітчелл та ін.), аналогічні ідеї розроблялись і в Європі представниками так званої “соціологічної школи” (М. Вебер, В. Зомбарт). В повоєнний час інституціоналістські концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл, Р. Хейлброннер – в США, Ф. Перру – у Франції, Г. Мюрдаль – у Швеції та ін. Основними науковими попередниками інституціоналізму вважаються “нова історична школа” в Германії, а також “правова” школа політичної економії XIX.

Помітний вплив на науковий інструментарій інституціоналізму здійснила історична концепція К. Маркса, зокрема – його теорія способу виробництва та суспільно-економічної формації. Згідно К. Маркса, спосіб виробництва – це єдність і взаємодія двох складових: продуктивних сил, які знаходяться на певному рівні розвитку, і відповідного ним типу виробничих відносин. У цій єдності виробничі відносини є суспільною формою використання і розвитку продуктивних сил. Продуктивні сили, характер і рівень їх використання визначають відносини власності на засоби виробництва і всю систему економічних відносин. У свою чергу, виробничі відносини здійснюють активний вплив на продуктивні сили: вони можуть стимулювати розвиток продуктивних сил або, навпаки, гальмувати. В тих випадках, коли продуктивні сили у своєму розвитку випереджають виробничі відносини, приходять з ними у протиріччя, виникає об’єктивна необхідність заміни старого способу виробництва новим, більш прогресивним. Конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами в умовах панування приватної власності на засоби виробництва носить антагоністичний характер і проявляється у класовій боротьбі. На думку К. Маркса та Ф. Енгельса, зміна одного способу виробництва іншим, більш прогресивним, здійснюється шляхом соціальної революції, на основі загального закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. К. Маркс наголошував, що “спосіб  виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі” [11, с. 7]. Спосіб виробництва (базис), узятий у єдності з політичною, юридичною, ідеологічною надбудовою, з усіма характерними для нього формами діяльності людей, утворює суспільно-економічну формацію. На думку К. Маркса, історії суспільства відомі п’ять таких, що приходять на зміну одна одній, суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична.

Більшість сучасних теорій, розглядаючи типи економічних систем, керуються здебільшого або інституціональним, або технологічним критеріями класифікації. Під економічними інститутами сучасна теорія розуміє феномени господарського життя, зв’язки і відношення, які мають стійкий характер (“звичаї”). Набуваючи інерцію та авторитет, вони закріплюються у формі “інститутів” (основ) суспільства, які:

  1.  загальні “правила гри” (як формальні, так і неформальні), які структурують простір соціальних та економічних взаємодій;

2) інстанції та процедури, що забезпечують дотримання (у тому числі – примусове) цих правил [23].

За інституціональною структурою розрізняють насамперед два типи економічної системи: ринкову та централізовано-керовану. Суттєві відмінності цих двох систем подані у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1

Ознаки

Ринкова система

Централізовано-керована система

Загальна характеристика

Конкурентний порядок

Спонтанний порядок

Командно-адміністративна система

Ієрархія

Ступінь відкритості

Відкрите суспільство

Закрите суспільство

Історичні приклади

Античне рабовласництво

Капіталізм (США)

Азіатське рабовласництво, фашистська Германія, соціалізм (колишній СРСР)

Пануюча ідеологія

Індивідуалізм

Колективізм

Пануюча форма власності

Приватна

Суспільна, державна

Мотивація господарської діяльності

Задоволення кінцевих потреб, отримання прибутку

Суспільні, загальнодержавні, політичні інтереси

Координаційний механізм

Конкуренція, ціни, попит та пропозиція

Централізовані планування та розподіл ресурсів

Ступінь економічної свободи

Високий

Всебічний державний контроль

Політичний устрій

Демократія

Тоталітаризм

Переваги

Максимальне задоволення потреб, ефективне використання ресурсів

Виробництво суспільних благ, перерозподіл доходів

Недоліки

Майнова нерівність, соціальні суперечності, проблемність виробництва суспільних благ, зовнішні ефекти

Неефективне використання ресурсів, негнучкість, диспропорції, хронічний дефіцит споживчих благ

Поділ економічних систем на два типи – ринкову та централізовано-керовану – належить насамперед представникам неолібералізму: Ф. Хайеку, В. Ойкену, Л. Ерхарду та ін. На їх думку, будь яку економічну систему можна охарактеризувати або як ринкову, або як централізовано-планову. Наприклад,  рабовласництво також було двох типів: таке, що тяжіло до ринкового типу (стародавні Рим та Греція), і таке, що відповідало принципам командно-адміністративної економіки (стародавні країни Сходу). Неоднорідність стародавніх рабовласницьких держав визнавав і сам К. Маркс, розглянувши так зване “античне рабство” та “азіатський спосіб виробництва”.

Таблиця 4.2

Відмінні особливості східного та античного рабства

Азіатський спосіб

виробництва

Античний спосіб виробництва

Держави в долинах річок Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе

Стародавня Греція та Стародавній Рим

Появу держави та рабства зумовило будівництво іригаційних систем

Формування держав зумовив розпад общинного ладу

Пережитки первіснообщинного ладу, замкненість, переважання натурального господарства, живучість общини

Відносно високий рівень розвитку продуктивних сил

Слабкий розвиток приватної власності. Основні суб’єкти власності: община, цар. Основні об’єкти власності: земля, раби.

Високий рівень розвитку приватної власності, досконаліший державний устрій.

Основні виробники: вільні общинники, землероби. Рабська праця застосовувалась переважно в державному господарстві.

Основні виробники: раби.

Деспотична форма державного правління.

Поширена демократична форма правління.

Виходячи з порівняння античного та азійського рабства, деякі дослідники вважають, що античні суспільства були прообразами сучасної західної демократії, в той час як, наприклад, економічний устрій в колишньому СРСР став “спадкоємцем” азіатського способу виробництва.

Насправді не можна говорити про існування ринку або командно-адміністративної економіки в чистому вигляді. Наприклад, вважається, що той ринок, який панував до кінця XIX ст., був ближчим до ідеального і отримав назву вільної конкуренції. Сучасний ринок в більшості країн світу характеризується, з одного боку, переважанням крупних компаній-олігополістів, а, з іншого боку, значною роллю держави з її розгалуженим інструментарієм впливу на господарське життя. Тому щодо характеристики сучасної ринкової економіки вживають термін регульований ринок”.  Таким чином, йдеться про те, що сучасний ринок містить у собі елементи соціалізму, проявом чого є модель соціального ринкового господарства. Планова економіка радянського зразка також не представляла собою ідеальний варіант централізовано-керованої економіки і мала певні інститути ринку, які, однак, були слабко розвинуті (грошовий обіг, фінансово-кредитні установи тощо). У свою чергу, елементи ринкового механізму доповнювали собою плановий механізм, засвідчуючи, або ж коригуючи його недоліки. Невипадково в 60-х рр. XX ст. з’явилися так звані теорії конвергенції, згідно яких капіталізм та соціалізм поступово зближуються, набуваючи спільних рис.

Усупереч прогнозам теорій конвергенції наприкінці 80-х років XX ст. більшість так званих соціалістичних країн охопила системна криза, вихід з якої здійснювався насамперед шляхом розбудови ринкових інституцій. З кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття Україна також знаходиться у стані такої трансформації, у зв’язку з чим її економіку характеризують як перехідну. На думку деяких вчених,  трансформаційний період в нашій країні вже завершено, оскільки вже сформовано і діють такі основі інститути ринку, як приватна та корпораційна власність, а також елементи ринкової інфраструктури (банки, біржі, аукціони та ін.). Однак, наприклад, за визначенням Д. Норта, перехідні суспільства – це суспільства, які знаходяться в стані інституціональної нерівноваги. Якщо врахувати факт значної тінізації економіки та політичну нестійкість, в Україні фактично спостерігається саме інституціональна нерівновага, що не може свідчити на користь тези про завершення тут трансформаційного періоду.

 Технологічний підхід до типізації економічних систем. Масовий перехід колишніх соціалістичних країн на ринкові “рейки” фактично засвідчив крах соціалізму і соціалістичної ідеї. Однак, сучасний капіталізм суттєво відрізняється від того класичного капіталізму, який панував в XIX і був засуджений К. Марксом. О. Тофлер, Д. Белл, Дж. Гелбрейт та ін. запропонували теорію постіндустріалізму, згідно якої світова економіка у своєму розвитку пройшла три “хвилі” (етапи): аграрну, індустріальну та постіндустріальну. В 70-х рр. XX ст. О. Тофлер писав: “І сучасний капіталізм, і сучасний соціалізм є продуктами промислової революції. Незважаючи на суттєві відмінності цих двох систем, індустріалізм надає їм певні загальні характеристики, а саме ті структурні риси, які на сьогодні заперечуються третьою хвилею”. Фактично тут при розгляді економічної системи переважає технологічних підхід. У зв’язку з цим в економічній теорії щодо характеристики технологічної структури господарства застосовується термін “технологічний уклад”. Технологічний уклад – це взаємозумовлена стійка економічна система, яка безпосередньо пов’язана з інноваційним процесом на макрорівні і має стадії життєвого циклу активного інноваційного зростання – від зародження, формування та зростання базових галузей і до наступної стагнації. Технологічний уклад характеризують насамперед технологічний рівень виробництва, структура факторів виробництва, їх взаємовідношення, особливості відтворення, галузеві пропорції. За технологічною ознакою розрізняють насамперед такі типи економічних систем, як аграрна, індустріальна, постіндустріальна.

Таблиця 4.3

Класифікація економічних систем

за технологічним критерієм

Ознаки

Аграрне суспільство

Індустріальне суспільство

Постіндустріальне (інформаційне) суспільство

Період панування

До кінця XIX ст.

Кінець XIX – середина 70-х рр. XX ст.

З середини XX ст.

Найбільш цінний об’єкт власності

Земля

Фізичний та фінансовий капітал

Інформація, знання, освіта (людський капітал)

Переважаюча галузь господарства

Сільське господарство

Промисловість

Сфера послуг

Панівний клас

Земельна аристократія

Фінансово-промислова олігархія

Власники інформації (інноваційних ресурсів)

Особливо детально розглядаються технологічні уклади в теорії довгих хвиль, згідно якої в розвитку (насамперед ринкової) економіки простежуються цикли довжиною приблизно в 55 років, які характеризуються змінами періодів відносного процвітання періодами відносного застою. Довгі хвилі ще називають іменем М. Кондратьєва – видатного російського вченого, який в 20-х рр. XX ст. безпосередньо дослідив це явище. Згідно інноваційної версії теорії довгих хвиль, початок кожної такої хвилі характеризується зміною технологічного укладу. Відповідно індустріальний період є неоднорідним і містить чотири хвилі, кожна з яких характеризувалась відмінним технологічним укладом і має назву тієї галузі, що насамперед визначала розвиток економіки у відповідний період [28]:  

1) Перша довга хвиля (паровиків), 1793-1847 рр.

2) Друга довга хвиля (ливарна), 1848-1895 рр.

3) Третя довга хвиля (електрики), 1896-1937 рр.

4) Четверта довга хвиля (хімізації), 1938-1974 рр.

5) П’ята довга хвиля (інформатики), почалась в 1975 р.

Суттєвою перевагою теорії Маркса було те, що він при розгляді економічної системи поєднав її технологічну складову (продуктивні сили) та інституціональну (виробничі відносини), а також показав їх взаємодію. Дійсно, між інституціональним та технологічним укладами існує тісний взаємозв’язок. Інституціональна структура економічної системи може як стимулювати, так і гальмувати технологічний розвиток. Наприклад, в країнах з ринковою економікою поява і зростання нового технологічного укладу супроводжується занепадом і загибеллю старого.  Інша картина спостерігалась в економіці СРСР, яка в цілому характеризувалась технологічною багатоукладністю [13]. Суть технологічної багатоукладності полягає в тому, що з формуванням нового технологічного укладу, попередній не зникає, а навіть може продовжувати зростати поряд з новим. У випадку СРСР це призвело до зростання дефіциту первинних ресурсів і відповідно до гіпертрофованого розвитку видобувної промисловості. Технологічна багатоукладність спричиняє нагромадження всіляких диспропорцій, однією з яких є перевиробництво багатьох застарілих продуктів при гострому дефіциті нових.

У свою чергу технологічний уклад також здійснює значний вплив на економічні інститути. Наприклад, керуючись сучасною термінологією, класичний капіталізм  можна визначити як ринкову економіку індустріального типу. Соціалізм як явище XX ст. також був породженням індустріалізму. Постіндустріалізація, або ж, іншими словами, інформатизація суспільства, що розпочалася в середині 70-х рр. XX ст., значно змінює ті інститути, які характерні для власне капіталізму. Це стосується насамперед інституту власності, оскільки в інформаційному суспільстві монопольний контроль над виробництвом поступово переходить з рук власників на “матеріальний капітал” до рук тих, хто володіє знаннями.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

62247. Время. Единицы измерения времени 15.91 KB
  Задачи: Образовательные: организовать деятельность учащихся по изучению времени и единиц измерения времени час; организовать деятельность по применению знаний учащихся при решении задач и примеров.