72950

Вартість і оптимізація структури капіталу. Управління інвестиціями

Лекция

Финансы и кредитные отношения

Розглянути особливості визначення вартості капіталу сформованого за рахунок різних джерел визначити суть фінансового лівериджу та принципи формування ефекту фінансового важеля розкрити основи оптимізації структури капіталу і фактори що на неї впливають розглянути особливості...

Украинкский

2014-12-01

291 KB

2 чел.

Тема 7. Вартість і оптимізація структури капіталу

Тема 8. Управління інвестиціями

Лекція 3 (2 год.)

Мета заняття. Розглянути особливості визначення вартості капіталу, сформованого за рахунок різних джерел, визначити суть фінансового лівериджу та принципи формування ефекту фінансового важеля, розкрити основи оптимізації структури капіталу і фактори, що на неї впливають, розглянути особливості управління реальними інвестиціями,  визначити суть та принципи фінансової інвестиційної діяльності,  ознайомити студентів з сутністю і різновидами інвестиційних портфелів, способами їх диверсифікації.. Розвивати економічне мислення студентів, виховувати у них свідоме ставлення до майбутніх професійних обов’язків.

ПЛАН

  1.  Сутність та методика визначення вартості капіталу.
  2.  Фінансовий ліверидж. Ефект фінансового важеля.
  3.  Оптимізація структури капіталу. Фактори, що впливають на структуру капіталу.
  4.  Форми реальних інвестицій та особливості управління ними.
  5.  Управління фінансовими інвестиціями. Портфель фінансових вкладень та принципи його формування. Диверсифікація інвестиційного портфеля.

     Рекомендована література: 2,3,5,6,11,12,13,14,16,17,18,19,20,21,22,23,24,25,

26,27,28,29,30,33,36,37,43,44,45,46,49,50,51,52,53,54.

1. Сутність та методика визначення вартості капіталу.

У сучасній українській і зарубіжній економічній літературі існує велика кількість визначень поняття капіталу підприємства, які відображають різні точки зору.

Так І. О. Бланк розглядає капітал як накопичений шляхом заощадження запас економічних благ у формі грошових коштів і реальних капітальних товарів, які залучаються його власниками в економічний процес як інвестиційний ресурс і фактор виробництва з метою отримання доходу, функціонування яких в економічні системі засновується на ринкових принципах і пов’язано з чинниками часу, ризику і ліквідності.

У першій в Україні за роки незалежності «Економічні енциклопедії». С. В. Мочерний розглядає капітал як сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, за яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші, об’єкти інтелектуальної власності та різні види цінних паперів тощо є знаряддям експлуатації, привласнення чужої неоплаченої праці.

Коваленко Л.О. під капіталом розуміє матеріальні засоби й грошові кошти, вкладені в підприємство з метою здійснення підприємницької діяльності [16, 248].

Капітал підприємства класифікується за такими ознаками:

Класифікація капіталу за ознаками наведена на рисунку.

 

Рис. 7. 1. Класифікація капіталу підприємства

У процесі формування капіталу підприємство має дотримуватись певних принципів, таких як:

1) урахування перспектив розвитку господарської діяльності підприємства, тобто формування капіталу доцільно пов’язувати з завданнями забезпечення господарської діяльності не тільки на початковій стадії функціонування підприємства, а й у найближчій перспективі;

2) забезпечення відповідності позикового капіталу обсягу оборотних і необоротних активів підприємства;

3) забезпечення оптимальної структури капіталу з позиції ефективного його функціонування;

4) забезпечення мінімізації витрат з формування капіталу з різних джерел;

5) забезпечення високоефективного використання капіталу в процесі господарської діяльності [15, 235].

При формуванні капіталу підприємство крім зазначених принципів має також враховувати певні правила фінансування. Правила фінансування формують принципи, згідно з якими підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. Розрізняють такі основні правила фінансування підприємств:

- золоте правило фінансування;

- золоте правило балансу;

- правило вертикальної структури капіталу.

Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Усі три правила базуються на розрахунку низки показників, що характеризують співвідношення певних статей балансу.

Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні чи фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об’єктах основних та оборотних засобів.

Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статтями пасивів та активів. Загалом це правило вимагає виконання двох умов:

- основні засоби мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;

- довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів (наприклад, оборотні засоби, авансовані у стратегічні запаси сировини, неліквідні товари тощо).

У реальному світі дуже важливо знати, що скільки коштує. Це пояснюється тим, що чіткі уявлення про вартість дозволяють людям бізнесу:

- робити правильні покупки та здійснювати вигідні продажі – розпізнати потенційну покупку, чия вартість менша тієї цінності, яку вона має для покупця;

- визначати кращу корпоративну стратегію, дотримуючись якої можна досягти максимальної вартості компанії;

- підвищувати ринкову вартість компанії, що є першочерговою функцією керівництва [11, 28].

Важливим елементом оцінки вартості підприємства є визначення вартості капіталу, який є в його розпорядженні. Це поняття характеризує ціну залучення підприємством фінансових ресурсів. Інакше кажучи, це винагорода, за яку капіталодавці погоджуються вкладати кошти в дане підприємство.

Процес оцінки вартості капіталу базується на наступних основних принципах:

1. Принцип попередньої поелементної оцінки вартості капіталу. Оскільки капітал підприємства, що використовується складається з неоднорідних елементів (перш за все – власного і позикового їх видів, а усередині них – за джерелами формування), в процесі оцінки його необхідно розкласти на окремі складові елементи, кожний з яких повинен бути об’єктом здійснення оцінних розрахунків.

Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в звітному періоді визначається за наступною формулою:

,

де ВКф – вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в звітному періоді (%);

ЧПв – сума чистого прибутку, що виплачена власникам підприємства в процесі її розподілу за звітний період;

ВК – середня сума власного капіталу підприємства в звітному періоді.

Вартість капіталу, що додатково привертається, за рахунок емісії привілейованих акцій розраховується за формулою:

,

де ВВКпр – вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії привілейованих акцій (%);

Дп – сума дивідендів, передбачених до виплати відповідно до контрактних зобов’язань емітента;

Кпр – сума власного капіталу, що залучається за рахунок емісії привілейованих акцій;

ЕВ – витрати, що пов'язані з емісією акцій та виражаються в вигляді десяткового дробу по відношенню до суми емісії.

Вартість додаткового капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв), розраховується за наступною формулою:

,

де ВВКпа – вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв) (%);

Ka – кількість акцій, що додатково емітуються;

Дпа – сума дивідендів, що виплатили на одну просту акцію в звітному періоді (або виплат на одиницю паїв) (%);

ПВт – планований темп виплат дивідендів (відсотків по паях), що виражається десятковим дробом;

Кпа – сума власного капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв);

ЕЗ – витрати за емісією акцій, що виражається десятковим дробом по відношенню до суми емісії акцій (додаткових паїв).

Вартість позикового капіталу у формі банківського кредиту оцінюється за наступною формулою:

,

де ВБК – вартість позикового капіталу, що залучається у формі банківського кредиту (%);

ПКб – ставка відсотка за банківський кредит (плата за банківський кредит) (%);

Спп – ставка податку на прибуток, що виражається десятковим дробом;

ВЗбк – рівень витрат по залученню банківського кредиту до його суми, що виражається десятковим дробом.

Вартість фінансового лізингу оцінюється за наступною формулою:

,

де ВФЛ – вартість позикового капіталу, що залучається на умовах фінансового лізингу (%);

ЛС – річна лізингова ставка (%);

НА – річна норма амортизації активу, що залучається на умовах фінансового лізингу (%);

Спп – ставка податку на прибуток, що виражається десятковим дробом;

ЗАфл – рівень витрат по залученню активу на умовах фінансового лізингу до вартості цього активу, що виражається десятковим дробом.

Вартість позикового капіталу, що привертається за рахунок емісії облігацій, визначається по такій формулі:

,

де ВОЗк – вартість позикового капіталу, що залучається за рахунок емісії облігацій (%);

СК – ставка купонного відсотка за облігаціями (%);

Спп – ставка податку на прибуток, що виражається десятковим дробом;

ЕВ – рівень емісійних витрат по відношенню до обсягу емісії, що виражається десятковим дробом.

Вартість товарного кредиту, що надається у формі короткострокового відстрочення платежу, розраховується за наступною формулою:

,

де ВТКк – вартість товарного (комерційного) кредиту, що надається на умовах короткострокового відстрочення платежу (%);

ЦЗ – розмір цінової знижки при здійсненні наявного платежу за продукцію („платежу проти документів”) (%);

Спп – ставка податку на прибуток, що виражається десятковим дробом;

ПВ – період надання відстрочення платежу за продукцію, в днях.

Вартість внутрішньої кредиторської заборгованості підприємства враховується за нульовою ставкою, оскільки є безкоштовним фінансуванням його господарської діяльності за рахунок цього виду позикового капіталу.

2. Принцип узагальнюючої оцінки вартості капіталу. Поелементна оцінка вартості капіталу служить передумовою для узагальнюючого розрахунку цього показника. Таким узагальнюючим показником є середньозважена вартість капіталу.

Згідно із сучасними тенденціями в теорії і практиці фінансової діяльності вартість капіталу підприємства рекомендується розраховувати на основі використання так званої моделі середньозваженої вартості капіталу (Weighted Average Cost of Capital = WACC):

 

     WACCs = Квк (ВК/ К) + (1 - s) Кпк (ПК/К)                                    (1.1),

де Квк – очікувана ставка вартості власного капіталу;

Кпк – очікувана ставка вартості позикового капіталу;

К – сума капіталу підприємства;

ВК – сума власного капіталу підприємства;

ПК – сума позикового капіталу підприємства;

s- коефіцієнт, що характеризує ставку податку на прибуток.

3. Принцип співставності оцінки вартості власного та запозиченого капіталу. Для забезпечення співставності і коректності розрахунків вартості капіталу, сума власної його частини повинна бути виражена в поточній ринковій оцінці.

4. Принцип динамічної оцінки вартості капіталу. Чинники, що впливають на показник середньозваженої вартості капіталу, вельми динамічні, тому із зміною вартості окремих елементів капіталу повинні вноситися корективи і в середньозважене його значення. Крім того, принцип динамічності оцінки припускає, що вона може здійснюватися як по вже сформованому, так і за запланованим планованому до формування (залученню) капіталу.

5. Принцип взаємозв’язку оцінки поточної і майбутньої середньозваженої вартості капіталу підприємства. Такий взаємозв’язок забезпечується використовуванням показника граничної вартості капіталу. Він характеризує рівень вартості кожної нової його одиниці, що додатково залучається підприємством.

6. Принцип визначення межі ефективного використовування капіталу, що додатково залучається. Оцінка вартості капіталу повинна бути завершена виробленням критерійного показника ефективності його додаткового залучення. Таким критерійним показником є гранична ефективність капіталу. Цей показник характеризує співвідношення приросту рівня прибутковості капіталу, що додатково залучається, і приросту середньозваженої вартості капіталу. Розрахунок граничної ефективності капіталу здійснюється по наступній формулі:

,

де ГЕК – гранична ефективність капіталу;

ΔРк – приріст рівня рентабельності капіталу;

ΔСЗВК – приріст середньозваженої вартості капіталу.

2. Фінансовий лівередж. Ефект фінансового левериджу.

одним досить важливим показником, який показує взаємозв’язок між власним і позиковим капіталом підприємства є ефект фінансового левериджу. Даний показник показує збільшення рентабельності власного капіталу завдяки збільшенню частки кредитних ресурсів в структурі джерел фінансування діяльності підприємства. Даний показник розраховується за формулою:

                ЕФЛ = (1- Спп )х( Квра - Св ) х ЗК : ВК                                         (2.20),

де Спп – ставка податку на прибуток;

Квра – коефіцієнт валової рентабельності активів, %;

Св – ставка відсотка за кредит, що сплачується підприємством за використання залученого капіталу, %;

ЗК – середня сума залученого капіталу;

ВК – середня сума власного капіталу.

Не має єдиної думки щодо розрахунку коефіцієнта валової рентабельності активів. Так, І.О. Бланк вважає, що вона визначається як «… відношення валового прибутку до середньої вартості активів» [16, 98].

На думку Яремко І.Й., що це відношення чистого прибутку до середньої вартості активів [19,14].

З метою аналізу у формулі розрахунку ефекту фінансового левериджу виділяють три складові:

  1.  Податковий коректор фінансового левериджу - показує в якому ступені виявляється ефект фінансового левериджу у зв'язку з рівнем оподаткування прибутку. 
  2.  Диференціал фінансового левериджу  - який представляє різницю між коефіцієнтом рентабельності  активів і середнім розміром відсотку за кредит. Диференціал фінансового левериджу є головною умовою, що формує позитивний ефект фінансового левериджу.
  3.  Коефіцієнт фінансового левериджу - характеризує суму позикового капіталу, що використовується підприємством у розрахунку на одиницю власного капіталу[26, 298].

Існує три види левериджу:

  •  операційний;
  •  фінансовий;
  •  комбінований.

Операційний ліверидж (важіль) характеризує потенційну можливість вплину на операційний і чистий прибуток підприємства. Тобто інструментом операційного лівериджу є співвідношення постійних і змінних витрат і зміна обсягу реалізації за інших незмінних умов, шо зумовлює зміни прибутку.

Коефіцієнт операційною лівериджу, або сила його виливу, визначається відсотковою зміною операційного прибутку у разі зміни обсягу реалізації.

Якщо операційний ліверидж визначає використання основного капіталу, то фінансовий ліверидж стосуються використання позичкового (залученого) капіталу — боргових зобов'язань і привілейованих акцій. Фінансовий ліверидж характеризує взаємозв'язок загального і чистого прибутку.

Комбінованй ліверидж (ефект комбінованого важеля) показує зміну чистого прибутку залежно від зміни обсягу виробництва продукції (робіт, послуг).

3. Оптимізація структури капіталу. Фактори, що впливають на структуру капіталу.

В сучасних умовах ринкової економіки досить гостро постає питання щодо визначення оптимального співвідношення між позиковим та власним капіталом підприємства. Співвідношення між цими двома елементами капіталу визначає поняття «структура капіталу».

Серед зарубіжних теорій в галузі управління структурою капіталу найбільш відомою є теорія висунута в 1958 р. американськими економістами Ф. Модільяні та М. Міллером (у літературі вона позначається ММ).

Ці автори дійшли висновку, що ринкова вартість корпорації не залежить від капітальної структури. На їхню думку, вартість капіталу корпорації визначається виключно потоком її прибутку, який, у свою чергу, залежить від інвестицій. При цьому на нашу думку на практиці використання цієї теорії є неможливо, оскільки для прикладу ними висуваються такі дві основні умови, як наявність ефективного ринку та відсутність податків, що в реальних ринкових умовах не існує. Тому варто розглянути також дослідження й інших зарубіжних та вітчизняних теорій.

На початку 60-х років Гордон Дональдсон (Гарвардський університет) розробив ряд положень, які управляючі корпорацій могли б використовувати під час прийняття фінансових рішень. Вони полягали в наступному. По-перше, фірми мають насамперед використовувати внутрішні джерела: нерозподілений прибуток та амортизацію. По-друге, при визначенні частки прибутку, що спрямовується на виплату дивідендів, необхідно виходити з можливостей майбутніх інвестицій та майбутніх грошових потоків. За нормальних умов частка прибутку, що розподіляється, повинна бути на такому рівні, щоб забезпечити фінансування інвестицій за рахунок нерозподіленого прибутку та амортизації. По-третє, дивіденди характеризуються певною «жорсткістю», особливо в короткостроковому періоді, тобто їх неможливо значно знизити або підвищити. Тому фірма в будь-якому році залежно від реальних грошових потоків і можливостей інвестування може користуватися додатковими внутрішніми фондами або поповнювати їх. По-четверте, якщо виникає необхідність у залученні зовнішніх джерел, то має бути визначена така послідовність: банківські позички, випуск конвертованих облігацій і тільки в останню чергу — випуск нових акцій. Концепція Г. Дональдсона дістала назву «субординація джерел».

На основі зіставлення теорій Міллера — Модільяні та Г. Дональдсона розвивається теорія, що називається в літературі теорією асиметричної інформації, її автором є С. Майєр. Ця теорія грунтується на тому, що управляючі корпорацією мають повнішу інформацію, ніж інвестори. На думку С. Майєра, «субординація джерел» відвертала адміністрацію корпорації від досягнення головної мети — оптимізації капітальної вартості. Процес прийняття рішень концентрується на показниках нерозподіленого прибутку (верхня планка) і випуску нових облігацій (нижня). Альтернативна концепція передбачала, що всі учасники прийняття рішень мають однакову інформацію, і будь-які зміни в доході від основної діяльності корпорації є випадковими. Тому управляючі корпорацією можуть інформувати про свою діяльність інших учасників господарських зв'язків шляхом прийняття рішень. Якщо такі рішення приносять хороші новини, то інвестори платитимуть за акції корпорації більше. Американські економісти зазначають, що, коли компанія здійснює випуск акцій або розширює інвестиції й підвищує дивіденди, ціна її акцій на фінансовому ринку зростає. З іншого боку, коли дивіденди знижуються або інвестиції скорочуються, а корпорація залучає додатково нові зовнішні джерела фінансування, то ціна її акцій падає. Необхідно підкреслити, що падає ціна здебільшого звичайних акцій або боргових зобов'язань, котрі конвертуються, порівняно з прямим боргом або привілейованими акціями. Це пояснюється тим, що корпорації випускають акції, як правило, у свої «кращі часи», тобто коли вони розраховують на вищу ринкову ціну, ніж власні оцінки вартості капіталу фірми.

Також досить поширеною є «компромісна теорія». Оптимальна структура капіталу за компромісною моделлю визначається співвідношенням вигод від податкового щита (можливості включення плати за позиковий капітал в собівартість) та збитків від можливого банкрутства.

На думку І.А. Бланка, оптимальна структура капіталу становить таке співвідношення використання власних і позикових коштів за умови якого забезпечується ефективна пропорційність між коефіцієнтом фінансової рентабельності та коефіцієнтом стійкості підприємства тобто максимізується його ринкова вартість [16,56]. Таке співвідношення дасть можливість не лише підвищити рентабельність власного капіталу за рахунок використання позикових коштів, але й при цьому забезпечується фінансова стійкість, оскільки надмірне залучення позикового капіталу збільшує фінансову залежність  підприємства.

Згідно з дослідженнями Г.А. Маховикова та В.Є. Кантора, оптимальною є структура, яка мінімізує вартість капіталу, а отже, максимізує добробут власників організації та ціну їхніх акцій [18,36]. Якщо враховувати при оптимізації структури капіталу лише один фактор, зокрема мінімізувати вартість капіталу, то при цьому ігноруються інші фактори діяльності підприємства. Цей фактор в основному базується на тому, що за рахунок впливу податкового коректора на вартість позикового капіталу зменшується середньозважена вартість капіталу, при прийнятті рішення про залучення капіталу може не враховуватись фінансовий стан підприємства. Тому можна говорити про те, що основним недоліком цієї теорії є її моно-факторна спрямованість.

Досить цікаву позицію в галузі оптимізації структури капіталу відстоюють Мельник В. М. та Котькалов І.В., які запропонували формувати структуру капіталу таким чином, щоб мінімізувати майбутні альтернативні витрати платежів за майбутніми зобов’язаннями. Відтак підприємство починає фінансувати свою діяльність з випуску звичайних акцій, потім за необхідності переходить до гібридних цінних паперів та боргових зобов’язаннь і тільки в крайньому випадку залучає резерви власного капіталу. При цьому в основі їх досліджень використовувалась модель стейкхолдерів [22,126].

Якщо спостерігати за всіма теоріями, то можна виявити певну дилему між незалежністю і прибутковістю підприємства. Тому при оптимізації структури капіталу потрібно використовувати диференційований підхід, які би враховував дію багатьох факторів.

Враховуючи вищезазначене, можна виділити такі підходи до оптимізації структури капіталу:

1) оптимізація структури капіталу за критерієм максимізації рівня фінансової рентабельності, яка передбачає використання механізму фінансового левериджу;

2) оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації його вартості, заснована на попередній оцінці вартості власного і залученного капіталу і багатоваріантних розрахунках середньозваженої вартості капіталу;

3) оптимізація структури капіталу за критерієм мінімізації рівня фінансових ризиків, пов’язана з процесом диференційованого вибору джерел фінансування різних складових активів підприємства [19, 67].

Як бачимо одним з запропонованих підходів оптимізації структури капіталу є мінімізація його середньозваженої вартості.

Досить ґрунтовні дослідження в галузі оцінки середньозваженої вартості капіталу здійсненні Терещенком О.О. Він є прихильником наукової течії, згідно з якою середньозважену вартість капіталу слід розраховувати за таким алгоритмом:

WACCs = Квк (ВК/ К) + (1 - s) Кпк (ПК/К)                                        (3.1),

де Квк – очікувана ставка вартості власного капіталу;

Кпк – очікувана ставка вартості позикового капіталу;

К – сума капіталу підприємства;

ВК – сума власного капіталу підприємства;

ПК – сума позикового капіталу підприємства;

s- коефіцієнт, що характеризує ставку податку на прибуток.

Метод оптимізації структури капіталу за критерієм максимізації рівня прогнозованої фінансової рентабельності передбачає використання механізму фінансового левериджу. При цьому для розрахунку ефекту фінансового левериджу використовують таку формулу:

ЕФЛ = (1- Спп )х( Квра - Св ) х ЗК : ВК                                               (3.7),

де Спп – ставка податку на прибуток;

Квра – коефіцієнт валової рентабельності активів, %;

Св – ставка відсотка за кредит, що сплачується підприємством за використання залученого капіталу, %;

ЗК – середня сума залученого капіталу;

ВК – середня сума власного капіталу.

Не має єдиної думки щодо розрахунку коефіцієнта валової рентабельності активів. Так, І.О. Бланк вважає, що вона визначається як «… відношення валового прибутку до середньої вартості активів» [16, 98].

На думку Яремко І.Й., зазначений параметр слід розраховувати, як відношення чистого прибутку до середньої вартості активів [19,14].

  1.  Форми реальних інвестицій та особливості управління ними.

Основою інвестиційної діяльності підприємства є реальне інвестування. У сучасних умовах на більшості підприємств реальне інвестування — єдиний напрямок їх інвестиційної діяльності, що зумовлено не тільки нерозвиненістю фондового ринку України, а й низкою переваг, які забезпечують реальне інвестування. Насамперед це вкладення в реальні об'єкти: у формі будівництва та запровадження в дію нових основних фондів; купівля нерухомості; придбання об'єктів приватизації й інші об'єкти реального інвестування.

Реальне інвестування забезпечує інфляційний захист інвестицій, тому що темпи зростання цін на ці об'єкти не тільки не відповідають, але в багатьох випадках навіть перевищують темпи зростання інфляції. Крім того, як свідчить практика, при вкладанні коштів в об'єкти реального інвестування досягається значно вища віддача капіталу, ніж за вкладеннями в акції, облігації, валюту й інші фінансові інструменти. І найважливіше — реальні інвестиції є найефективнішим інструментом забезпечення високих темпів розвитку та диверсифікації діяльності зростаючих підприємств і фірм відповідно до обраної ними загальної економічної стратегії.

Серед реальних інвестиційних проектів найбільшу частку становлять проекти, реалізовані шляхом різних форм капіталовкладень (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Форми реального інвестування

Придбання цілісних майнових комплексів є інвестиційною операцією підприємств, що забезпечує звичайно ефект "синергізму", який полягає в зростанні сукупної ринкової вартості активів підприємств (порівняно з їх балансовою вартістю) за рахунок можливостей більш ефективного їх загального фінансового потенціалу, взаємодоповнення, технологій і номенклатури (асортименту) продукції, що випускається, можливостей зниження рівня операційних витрат, спільного використання збутової мережі на різних регіональних ринках та за рахунок інших аналогічних факторів.

Нове будівництво становить інвестиційну операцію, пов'язану з будівництвом нового об'єкта із закінченим технологічним циклом за проектом на територіях, що спеціально надаються. Інвестиційний проект щодо створення нового технологічного процесу повинен відповідати вимогам Міжнародного стандарту якості ISO: 9000—9004. До нового будівництва підприємство вдається за кардинального збільшення обсягів своєї операційної діяльності в майбутньому періоді (на основі маркетингових досліджень), забезпеченні конкурентоспроможності продукції та підприємства в цілому.

Реконструкція — інвестиційна операція, пов'язана з істотним перетворенням усього виробничого процесу на основі сучасних науково-технологічних досягнень. її здійснюють відповідно до комплексного плану реконструкції підприємства з метою радикального збільшення його виробничого потенціалу, істотного підвищення якості продукції, що випускається, впровадження ресурсозберігаючих технологій тощо. При реконструкції може здійснюватися розширення окремих виробничих споруд і приміщень, якщо нове технологічне обладнання не може бути розміщене в діючих; будівництво нових приміщень і споруд такого самого призначення замість ліквідованих на території діючого підприємства, якщо його подальша експлуатація з технологічних або економічних причин визнана недоцільною.

Модернізація є інвестиційною операцією, яка пов'язана з удосконаленням і приведенням активної частини основних виробничих фондів у стан, що відповідає сучасному рівню здійснення технологічних процесів, шляхом конструктивних змін основного парку машин, механізмів та устаткування, які використовуються підприємством у процесі операційної діяльності. Вона повинна впроваджуватися з урахуванням сучасних технологічних досягнень.

Перепрофілювання — інвестиційна операція, пов'язана з заміною чи доповненням наявного парку устаткування щодо розширення асортименту чи номенклатури продукції (робіт чи послуг) відповідно до маркетингової стратегії підприємства. Перепрофілювання пов'язане насамперед з вивченням та аналізом ринку щодо попиту на ту чи іншу продукцію (споживача). Ця інвестиційна операція повинна орієнтуватися на оновлення виробничого потенціалу підприємства відповідно до науково-технологічних досягнень.

Іннваційне інвестування в нематеріальні активи становить інвестиційну операцію, спрямовану на використання в операційному та інших видах діяльності підприємства нових наукових і технологічних знань на шляху щодо досягнення комерційного успіху або соціального ефекту, Інноваційні інвестиції в нематеріальні активи здійснюються таким чином: придбання готової науково-технологічної продукції та інших прав (придбання патентів на наукові відкриття, винаходи, промислові зразки і товарні знаки; придбання ноу-хау, ліцензій на франчайзинг та ін.); розробка нової науково-технологічної продукції (як у рамках самого підприємства, так і за його замовленням).

Здійснення інноваційного інвестування в нематеріальні активи допомагає підвищити технологічний потенціал підприємства в усіх сферах його господарської діяльності.

Інвестування приросту запасів матеріальних оборотних активів — інвестиційна операція, спрямована на розширення обсягу використовуваних операційних активів підприємства, що забезпечує необхідну пропорційність (збалансованість) у розвитку позаоборотних та оборотних операційних активів у результаті здійснення інвестиційної діяльності. Необхідність у цій формі інвестування пов'язана з тим, що кожне розширення виробничого потенціалу, яке забезпечується раніше розглянутими формами реального інвестування, визначає можливість випуску додаткового обсягу конкурентоспроможної продукції. За відповідного розширення обсягу використання матеріальних оборотних активів окремих видів і запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, малоцінних і швидкозношуваних предметів та ін.

Вибір конкретних форм реального інвестування підприємства визначається його інвестиційною стратегією відповідно до стратегії підприємства в цілому, можливостями впровадження нових ресурсо- і трудозберігаючих та конкурентоспроможних технологій (зниження рівня операційних витрат та підвищення якості), потенціалом формування інвестиційних ресурсів (грошових та інших активів, які вкладаються в об'єкти реального інвестування).

Специфічний характер реального інвестування та його форм визначає особливості здійснення такого інвестування на підприємстві. При високій інвестиційній активності підприємства з метою підвищення ефективності управління реальними інвестиціями розробляється спеціальна політика такого управління. Політика управління реальними інвестиціями — це складова загальної інвестиційної політики підприємства, що забезпечує підготовку, оцінку та реалізацію найбільш ефективних реальних форм інвестування чи інвестиційних проектів.

Основні етапи, за якими здійснюється процес формування політики управління реальними інвестиціями підприємства:

1. Стан реального інвестування в попередньому періоді. Аналізуються: загальний обсяг інвестування; ступінь реалізації окремих інвестиційних проектів (ІП) та програм (П); рівень освоєння інвестиційних ресурсів за конкретними об'єктами та рівень завершеності ІП чи П.

2. Визначення загального обсягу реального інвестування в майбутньому періоді. План: обсягу зростання основних засобів (ОЗ), нематеріальних (НА) та оборотних активів (OA).

3. Визначення форм реального інвестування (ФРІ). Ці форми визначаються, виходячи з конкретних (перспективних) напрямків інвестиційної діяльності (ІД) підприємства, що забезпечують відтворення його 03 і НА, а також розширення обсягу власних OA. ФРІ спрямовуються насамперед на оновлення виробничого потенціалу, впровадження ресурсозберігаючих технологій і забезпечення конкурентоспроможності продукції підприємства в цілому.

4. Підготовка бізнес-планів реальних інвестиційних проектів (детально в розд. 7).

5. Оцінка ефективності реальних ІП (детально в розд. 8).

6. Формування портфеля реальних інвестицій з урахуванням ризику. Відібрані в процесі оцінки ефективності реальні ІП підлягають подальшому розгляду з позицій рівня ризиків їх реалізації та інших показників, пов'язаних з цілями їх здійснення. 3 урахуванням всебічної оцінки щодо планового обсягу інвестиційних ресурсів підприємство формує свій портфель реальних інвестицій на майбутній період з урахуванням мети та його оптимізації.

7. Забезпечення реалізації окремих ІП та П, Основними документами, що забезпечують реалізацію кожного конкретного реального ІП, є капітальний бюджет і календарний графік (КГ) реалізації проекту. КГ реалізації ІП (програми) визначає базові періоди часу виконання окремих видів робіт і покладання відповідальності виконання (а отже, і ризиків невиконання окремих етапів робіт) на конкретних представників замовника (підприємства) чи підрядчика відповідно до їх функціональних обов'язків, зазначених у контракті на виконання робіт.

Методи, які використовуються при аналізі інвестиційної діяльності підприємств, можна поділити на дві групи в залежності від того, враховується чи не враховується параметр часу:

а) засновані на дисконтованих оцінках;

б) засновані на облікових оцінках.

Перша група методів.

Метод розрахунку чистої теперішньої вартості.  В основу даного методу покладено завдання основної цільової установки, яка визначається власниками компанії, – підвищення цінності фірми, кількісною оцінкою якої є її ринкова вартість. Метод заснований на зіставленні величини інвестиції із загальною сумою дисконтованих чистих грошових надходжень, які генеруються протягом планового терміну. Оскільки приплив грошових коштів розподілений в часі, він дисконтується за допомогою коефіцієнтуЦей коефіцієнт інвестор встановлює самостійно, виходячи з щорічного проценту повернення, який він бажає (або може) отримати на інвестований ним капітал.

Якщо існує прогноз, що інвестиція буде генерувати протягомроків річні доходи в розмірі P1, P2, ...Рn, то відповідно загальна накопичена величина дисконтованих доходів та чиста теперішня вартість розраховуються за формулами:

Метод розрахунку коефіцієнту рентабельності інвестиції (Profitability IndexPi). Коефіцієнт рентабельності (PI) розраховується за формулою:

Якщо:

РІ > 1, то проект потрібно прийняти;

РІ < 1, то проект потрібно відхилити;

РІ = 1, то проект не прибутковий і не збитковий.

На відміну від чистої теперішньої вартості індекс рентабельності це відносний показник, який характеризує рівень доходів на одиницю витрат, тобто показує ефективність вкладень: чим більше значення цього показника, тим вища віддача кожної гривні, інвестованої в даний проект. Завдяки цьому, критерій РІ дуже зручний при виборі одного проекту із ряду альтернативних, які мають приблизно однакові значення чистої теперішньої вартості (у випадку, якщо два проекти мають однакові значення NPV, але різні обсяги необхідних інвестицій, то очевидно, що вигідніший той з них, який забезпечує більшу ефективність вкладень).

Метод розрахунку внутрішньої ставки доходу (Internal Rate of IRR). Під внутрішньою ставкою доходу інвестиції (синоніми: внутрішня норма прибутку, внутрішня окупність) розуміють значення коефіцієнту дисконтування r, при якому чиста теперішня вартість (NPV) проекту дорівнює нулю:

IRR = r, при якому NPV = ƒ (r) = 0.

Іншими словами, якщо позначити IC = Р0, то IRR знаходять з рівняння:

Зміст розрахунку внутрішньої ставки доходу при аналізі ефективності інвестицій, що плануються, як правило, полягає в наступному: IRR показує очікувану доходність проекту і відповідний, максимально допустимий, відносний рівень витрат, які можуть бути пов’язані з даним проектом. Наприклад, якщо проект повністю фінансується за рахунок позики комерційного банку, то значення внутрішньої ставки доходу (IRR) показує верхню межу рівня банківської процентної ставки, перевищення якої робить проект збитковим.

Економічний зміст критерію внутрішньої ставки доходу (IRR) полягає в наступному: підприємство може приймати будь–які інвестиційні рішення, рівень рентабельності яких не нижчий поточного значення показника ціни капіталу (Cost of Capital  CC). При цьому зв’язок між ними такий:

якщо

IRR > CC, то проект потрібно прийняти;

IRR < CC, то проект потрібно відхилити;

IRR = CC, то проект не прибутковий і не збитковий.

Незалежно від того, з чим порівнюють внутрішню ставку доходу (IRR), зрозуміло, що проект приймають, якщо його IRR більша деякої граничної величини. Тому при стійких рівних умовах більше значення IRR, як правило, вважається переважаючим критерієм аналізу.

Друга група методів

Метод визначення терміну окупності і дисконтованого терміну окупності інвестицій (Discounted Payback Period  DPP). Цей метод є одним з найпростіших і широко розповсюджених в світовій обліково–аналітичній практиці, не передбачає упорядкованості грошових надходжень в часі. Алгоритм розрахунку терміну окупності інвестицій (РР) залежить від рівноваги розподілу прогнозованих доходів від інвестиції. Якщо дохід розподілений по роках рівномірно, то термін окупності розраховують шляхом ділення одночасних затрат на величину річного доходу, обумовленого ними. При отриманні дробового числа його округлюють в сторону збільшення до найближчого цілого. Якщо прибуток розподілений нерівномірно, то термін окупності знаходять прямим підрахунком кількості років, протягом яких інвестиція буде погашена кумулятивним доходом. Загальна формула розрахунку показника терміну окупності інвестицій (РР) має вигляд:

(8.5.)

Нерідко показник терміну окупності інвестицій (РР) розраховують точніше, тобто розглядають і дрібнішу частину року; при цьому передбачають, що грошові потоки розподілені рівномірно протягом кожного року.

Метод розрахунку середньої ставки доходу (Accounting Rate of Return ARR). Цей метод має дві характерні риси: по–перше, він не передбачає дисконтування показників доходу; по–друге, доход характеризується показником чистого прибутку PN (прибуток за мінусом відрахувань до бюджету). Коефіцієнт ефективності інвестиції, який називається також обліковою нормою прибутку (ARK), розраховується діленням середньорічного прибутку (PN) на середню величину інвестиції (коефіцієнт береться в процентах). Середню величину інвестиції знаходять діленням вихідної суми капітальних вкладень на 2, якщо передбачається, що після закінчення терміну реалізації проекту, який аналізується, всі капітальні затрати будуть списані. Якщо допускається наявність залишкової або ліквідаційної вартості (RV), то її оцінка повинна бути врахована в обчисленнях. Алгоритм обчислення показника ARR наведено нижче:

(8.6.)

5. Порядок розробки бюджету капітальних вкладень.

Бюджетування капітальних вкладень – обрахунок запланованих витрат на капітальні вкладення.

Показники бюджету капітальних вкладень:

- первісна вартість усіх ОЗ на початок планового періоду;

- наявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початокнаявність невикористаних амортизаційних відрахувань на початокпланового періоду;

- орієнтований підрахунок вартості устаткування, яке підлягає заміні абопродажу впродовж планового періоду;

- сума амортизаційних відрахувань, яку буде нараховано впродовжпланового періоду;

- орієнтована сума амортизаційних відрахувань на придбані ОЗ впродовжпланового періоду;

- вартість ОФ та сума амортизаційних відрахувань підприємства на кінецьпланового періоду.

Капітальний бюджет – це форма оперативного плану інвестиційноїдіяльності підприємства, що відображає напрями, обсяги, строки таджерела фінансування окремих видів робіт, пов”язаних із здійсненнямреального інвестиційного проекту.

Капітальний бюджет розробляється на рік по-квартально, а потім в межахпланового кварталу деталізується в розрізі місяців.

Розробка капітального бюджету інвестиційного проекту спрямована навирішення двох основних задач:

1) Визначення обсягу і структури витрат по реалізації інвестиційногопроекту в розрізі окремих етапів календарного плану.

2) Забезпечення необхідного для покриття цих витрат потока інвестиційнихресурсів.

Інформаційна база розробки бюджету капітальних вкладень:

1. Загальна стратегія та схема фінансування інвестиційного проекту.

2. Попередній графік потоку інвестиційних витрат.

3.  Фінансовий стан інвестора в поточному періоді.

4. Календарний план реалізації інвестиційного проекту.

5. Кошторис витрат на виконання окремих видів робіт.

Склад та порядок розробки бюджету капітальних вкладень

Розділи бюджету капітальних вкладень: капітальні затрати, джерелакоштів.

Етапи розробки розділу бюджету капітальних вкладень «Капітальнізатрати»:

1. Виділення із загального обсягу інвестиційних витрат тієї частини, яканалежить до поточного періоду. Це здійснюється у тому разі, колитривалість реалізації інвестиційного проекту перевищує один рік.

2. Уточнення обсягу інвестиційних витрат поточного року з урахуваннямпроектів, які вносяться підрядчиком у технологію робіт.

3. Уточнення обсягу та структури капітальних витрат у зв”язку зі зміноюіндексу цін після затвердження показників проекту бізнес-плану.

4. Уточнення первісного обсяг капітальних витрат з урахуванням резервуфінансових коштів, передбачених у контракті з підрядчиком на покриттянепередбачених витрат.

Етапи розробки розділу бюджету капітальних вкладень «Надходження коштів»:

1. Уточнення загального обсягу  надходження коштів з метою збалансування цього показника з показником загального обсягу капітальних витрат, яківідображені в першому розділі бюджету.

2. Уточнення структури джерел надходження коштів у разі зміни обсягу капітальних витрат.

3. Забезпечення узгодження обсягу надходження коштів за окремими періодами формування дохідної частини бюджету з обсягом капітальних витрат, передбачених в окремі періоди згідно з календарним планом здійснення робіт.

6. Управління фінансовими інвестиціями. Портфель фінансових вкладень та принципи його формування. Диверсифікація інвестиційного портфеля.

Закономірним результатом ринкових перетворень в Україні є формування ринку цінних паперів. Створено розгалужену інфраструктуру фінансового ринку (фондові біржі, позабіржова фондова система, інституціональні інвестори, депозитарна мережа тощо), що значно спрощує проведення операцій з фінансовими інструментами й зумовлює необхідність оволодіння принципами раціонального управління інвестиційним портфелем.
Підприємства можуть здійснювати фінансові інвестиції у формі вкладень у статутні фонди асоційованих підприємств, дохідні інструменти грошового ринку (депозитні вклади в банках) та високоліквідні цінні папери (рис. 8.6).


Як правило, в складі інвестиційного портфеля підприємств переважають інвестиції у цінні папери (акції, облігації, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати тощо). Залежно від строку вкладень (до року або більше) вони можуть відображатися в складі довгострокових та поточних фінансових інвестицій.

Порівняно з реальними інвестиціями фінансові інвестиції характеризуються більш високою ліквідністю і можливістю гнучкого оперативного управління. Разом із тим, фінансові інвестиції, як правило, забезпечують менший інфляційний захист і нижчий рівень дохідності, ніж реальні інвестиційні об'єкти. До того ж, у випадку портфельних інвестицій, обмежені можливості реального впливу інвесторів на дохідність окремих фінансових інструментів. У цьому разі можна впливати лише на загальну дохідність інвестиційного портфеля шляхом реінвестування коштів у більш дохідні цінні папери.

Перелічені переваги і недоліки фінансових інвестицій зумовлюють специфіку їх використання суб'єктами господарювання, які не є професійними учасниками фінансового ринку. Як правило, до фінансових інвестицій підприємства вдаються у випадку, коли інвестиційний клімат у країні не сприяє розвитку реальних інвестицій або коли в окремі періоди часу в них зменшуються внутрішні інвестиційні потреби. Більшою мірою фінансові інвестиції цікавлять фінансових менеджерів як резерв грошових активів для підтримки технічної платоспроможності.

У процесі управління фінансовими інвестиціями вирішуються такі завдання:

забезпечення надійності вкладень;

підвищення дохідності інвестицій;

збільшення ринкової вартості вкладень;

забезпечення ліквідності фінансових інвестицій.

На надійність фінансових інвестицій впливають систематичні (ринкові) і несистематичні (портфельні) ризики. Незважаючи на те, що в умовах політичної нестабільності й спаду виробництва систематичний ризик фінансових вкладень дуже високий, засобів захисту від нього практично не існує. І навпаки, портфельний ризик можна зменшити за допомогою диверсифікації та страхування. До специфічних методів внутрішнього страхування фінансових ризиків можна віднести формування спеціального страхового резерву з високонадійних цінних паперів.

Збільшити дохідність фінансових інвестицій можна шляхом умілого маневрування між ризиком і дохідністю цінних паперів, включення в інвестиційний портфель тих цінних паперів, норма поточної дохідності яких прийнятна для інвестора і відповідає меті формування його портфеля.

Ринкова вартість портфеля цінних паперів залежить від загальної кон'юнктури фондового ринку, а також від співвідношення між попитом і пропозицією окремих фондових інструментів. Відповідно до теорії асиметричної інформації ринкова ціна цінних паперів компанії зростає у випадку, коли інвесторам надходить інформація про збільшення обсягів її інвестиційної діяльності, збільшення величини дивідендів, підготовку до наступного випуску акцій тощо.

Забезпечення ліквідності фінансових інвестицій є важливою передумовою інфляційного захисту вкладень та їх своєчасної трансформації у грошові активи. Ліквідність за облігаціями та ощадними сертифікатами пов'язана з періодом їх погашення, а за акціями та інвестиційними сертифікатами залежить від попиту на фондовому ринку. Для підтримки високої ліквідності інвестиційного портфеля потрібно більш детально оцінювати інвестиційні якості цінних паперів і включати в портфель лише ті інструменти, ліквідність яких не викликає сумніву.

Таким чином, основна мета управління фінансовими інвестиціями полягає у забезпеченні оптимального співвідношення між дохідністю, ризиком і ліквідністю цінних паперів відповідно до обраного типу інвестиційного портфеля.

Сукупні вкладення інвестора в цінні папери розглядають як його портфель. Під портфелем цінних паперів розуміють сукупність різних видів цінних паперів, придбану інвестором з метою отримання доходу, що відповідає певним вимогам щодо допустимих рівнів ризику та доходу. Основними параметрами портфеля є його величина та структура. Величина портфеля залежить від фінансових можливостей інвестора та від його бажання інвестувати кошти у фінансові активи, а не здійснювати безпосередні інвестиції у виробництво. Власниками значних за обсягом портфелів цінних паперів виступають фінансові інститути. Корпорації формують портфель цінних паперів у разі, коли є вільні фінансові ресурси, які немає потреби вкладати в розширення виробництва, а також тоді, коли інші альтернативні вкладення коштів менш привабливі й, крім того, існує розвинений фондовий ринок. Структура портфеля визначається видами цінних паперів, що входять до його складу, їх строковістю, співвідношенням окремих видів цінних паперів у портфелі.

Основними характеристиками портфеля виступають його очікувана дохідність та ризиковість. Кожен з інвесторів, маючи певні вимоги щодо допустимих рівнів ризику чи до очікуваних рівнів доходу, формує той чи інший портфель цінних паперів. Інвестори віддають перевагу формуванню портфеля, а не придбанню цінних паперів одного виду, оскільки, формуючи портфель можна знизити рівень ризику за цінними паперами, не зменшуючи їх очікуваної дохідності.

До складу портфеля можуть входити цінні папери одного типу (акції) або різні фінансові цінності (акції, облігації, ощадні сертифікати і т. д.).

При формуванні портфеля необхідно враховувати такі фактори: ступінь ризику, дохідність, термін вкладання, тип цінного папера. Залежно від інвестиційної мети інвестор формує портфель певного типу. Метою формування портфелів цінних паперів можуть бути: 1) отримання доходу; 2) збереження капіталу; 3) забезпечення приросту капіталу на основі підвищення курсу цінних паперів. З огляду на це виділяють такі типи портфелів: портфель зростання, портфель доходу.

Метою портфеля зростання є збільшення капіталу переважно не за рахунок отримання дивідендів та відсотків, а за рахунок підвищення курсу цінних паперів. Такий портфель називають курсовим портфелем. Основні вкладення здійснюються переважно в акції. Залежно від співвідношення очікування зростання капіталу та ризику серед портфелів зростання можна виділити:

1.  портфель агресивного зростання (орієнтир на максимальний приріст капіталу);

2.  портфель консервативного зростання (ризик такого портфеля невеликий);

3.портфель середнього зростання (має високу дохідність та середній ступінь ризику).

Для портфеля доходу характерною є орієнтація на отримання доходу за рахунок дивідендів та процентів. Портфель має майже нульовий ризик за рахунок спланованого рівня доходу. Інакше цей портфель називають дивідендним. Залежно від фінансових інструментів, які входять до нього, виділяють такі види портфелів:

1.   конвертовані портфелі (в його складі - конвертовані акції та облігації)- Дохід отримують за рахунок обміну (конвертації) цінних паперів, якщо цьому сприяє ринкова кон'юнктура;

2. портфелі грошового ринку (в його складі - готівка й активи, що швидке реалізуються). Вкладений капітал зростає майже за нульового ризику;

3.  портфелі облігацій - дають середній дохід за майже нульового ризику.

За характером розрізняють консервативні (орієнтовані на надійність), агресивні (орієнтовані на дохідність) та безсистемні портфелі цінних паперів.

За своїм складом портфелі цінних паперів можуть бути фіксовані і змінні. Фіксовані портфелі зберігають свою структуру протягом встановленого терміну, тривалість якого визначається терміном погашення цінних паперів, які до нього входять. Змінні, або керовані, портфелі в повній відповідності до своєї назви мають динамічну структуру цінних паперів, склад яких постійно оновлюється з метою отримання максимального економічного ефекту.

За видом цінних паперів можуть бути однопрофільні (цінні папери одного виду) та багатопрофільні портфелі (цінні папери різних видів).

За термінами дії цінних паперів портфелі є кортоко-, середньо- та довгострокові.

За територіальною ознакою розрізняють портфелі іноземних, вітчизняних і регіональних цінних паперів.

Методи управління портфелем цінних паперів

Управління портфелем цінних паперів означає планування, аналіз та регулювання складу портфеля, здійснення діяльності щодо його формування й підтримки з метою досягнення поставлених цілей при збереженні необхідного рівня його ліквідності й мінімізації витрат, пов'язаних з ним.

Існує дві форми управління портфелями цінних паперів: пасивна й активна. Пасивна форма управління полягає у формуванні диверсифікованого портфеля із завчасно визначеним рівнем ризику і тривалим зберіганням портфеля в незмінному стані. Серед методів пасивного управління виділяють: диверсифікацію; індексний метод; збереження портфеля.

Диверсифікація передбачає внесення до складу портфеля різноманітних цінних паперів із різними характеристиками. Підбір диверсифікованого портфеля в умовах українського фондового ринку потребує певних зусиль, пов'язаних у першу чергу з пошуком повної і достовірної інформації про інвестиційні властивості цінних паперів. Структура диверсифікованого портфеля цінних паперів повинна відповідати певним цілям інвесторів.

Індексний метод, або метод дзеркального відображення, побудований на тому, що за еталон береться певний портфель цінних паперів. Структура портфеля-еталона характеризується певними індексами. Далі цей портфель дзеркально повторюється. Застосування даного методу ускладнюється труднощами добору еталонного портфеля.

Збереження портфеля грунтується на підтриманні структури і збереженні рівня загальних характеристик портфеля. Не завжди вдається зберегти незмінною структуру портфеля, оскільки, враховуючи нестабільну ситуацію на українському фондовому ринку, доводиться купувати інші цінні папери. При великих операціях із цінними паперами може відбулася зміна їх курсу, яка потягне за собою зміну поточної вартості активів. Можлива ситуація, коли сума продажу цінних паперів акціонерам компанії перевищує вартість їх придбання. У цьому разі керуючий повинен продати частину портфеля цінних паперів, щоб здійснити виплати клієнтам, які повертають компанії свої акції. Значні обсяги продажу можуть спричиняти зниження курсу цінних паперів компанії, що негативно відбивається на її фінансовому стані.

Сутність активної форми управління полягає в постійній роботі з портфелем цінних паперів. Базовими характеристиками активного управління є:

1. вибір певних цінних паперів;

2.  визначення термінів придбання або продажу цінних паперів;

3.  постійний свопінг (ротація) цінних паперів у портфелі;

4.  забезпечення чистого доходу.

Якщо прогнозується зниження відсоткової ставки центрального банку, то рекомендується купувати довгострокові облігації з низьким доходом за купонами, курс яких швидко підвищується при падінні ставки відсотка. При цьому слід продати короткострокові облігації з високою дохідністю за купонами, оскільки їх курс у даній ситуації падатиме. Нарешті, якщо динаміка відсоткової ставки демонструє повну невизначеність, то керуючий перетворить значну частину портфеля цінних паперів на активи підвищеної ліквідності (наприклад на строкові депозити). Ліквідність розглядається як одна з найважливіших властивостей портфеля цінних паперів і означає спроможність швидкого перетворення цінних паперів на кошти. Від рівня ліквідності залежить спроможність інвестиційної компанії або фонду своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами та акціонерами.

У нестабільній економіці України система цілей управління портфелем цінних паперів видозмінюється і може включати:

1) збереження і зростання капіталу відносно цінних паперів із зростаючою курсовою вартістю;

2) придбання цінних паперів, які за умовами обігу можуть замінити готівку (векселі);

3) доступ через придбання цінних паперів до дефіцитної продукції, майнових і немайнових прав;

4) розширення сфери впливу і перерозподілу власності, створення холдингів, промислово-фінансових груп та інших підприємницьких структур;

5) спекулятивна гра на коливанні курсів в умовах нестабільності фондового ринку;

6) другорядні цілі зондування ринку, страхування від надлишкових ризиків шляхом придбання державних короткострокових облігацій з гарантованим доходом.

Управління портфелем цінних паперів здійснюють через реалізацію таких завдань:

1. Вибір типу портфеля (портфеля, орієнтованого на першочергове отримання доходу за рахунок процентів і дивідендів; чи портфеля, орієнтованого на переважний приріст курсової вартості цінних паперів, що в нього входять).

2. Визначення найбільш прийнятного для підприємства ризику, питомої ваги цінних паперів з різними рівнями доходу і ризику. Ця задача розв’язується  з врахуванням загального правила, що діє на фондовому ринку: чим вищий потенційний ризик має цінний папір, тим вищий дохід він повинен приносити власнику, і навпаки.

3. Оцінювання ліквідності портфеля (визначення спроможності швидкого перетворення всього портфеля або його частини в грошові кошти з мінімальними витратами на реалізацію цінних паперів); спроможності акціонерного товариства своєчасно погашати свої зобов’язання перед кредиторами, які брали участь у формуванні портфеля цінних паперів (наприклад, перед власниками облігацій).

4. Визначення початкового складу портфеля і його можливих змін з урахуванням кон’юнктури, що склалася на ринку цінних паперів (попиту і пропозицій фондових цінностей).

5. Вибір стратегії подальшого управління фондовим портфелем на основі таких підходів:

а) визначення фіксованої питомої ваги кожного виду цінних паперів у фондовому портфелі протягом місяця.

б) притримання інвестором гнучкої шкали питомої ваги цінних паперів у портфелі. Початково портфель формується на основі вибраних підприємством  співвідношень між видами цінних паперів. Надалі ці співвідношення коригуються на основі аналізу ділової ситуації на фондовому ринку й очікуваних змін щодо попиту на цінні папери;

в) активного використання інвестором опціонних і ф’ючерсних контрактів  для зміни складу портфеля відповідно до цін на фондовому ринку.

Існує два способи управління портфелем цінних паперів: 1) самостійний;
2) трастовий (довірчий). Перший спосіб – це виконання всіх управлінських функцій, пов’язаних із фондовим портфелем, його утримувачем самостійно. Другий спосіб – передання всіх або більшої частини функцій з управління портфелем другій юридичній особі – трасту (довірчих операцій з цінними паперами). Такою довірчою особою є комерційні банки (їх трастові відділи); трастові компанії, що створюються банками; інвестиційні банки і фонди.

За першого варіанту (способу), коли утримувач фондового портфеля управляє ним самостійно, він зобов’язаний створити спеціальний структурний підрозділ (фондовий відділ), за яким закріпляється управління портфелем.

Прибуток у контексті управління портфелем цінних паперів.

Головними параметрами портфеля цінних паперів є його прибутковість та ризикованість. Тобто, ефективно управляти портфелем цінних паперів – означає, передусім, ефективно управляти прибутком та портфельним ризиком.

1. Очікуваний прибуток за портфелем цінних паперів (Кр) – це питома середня величина очікуваного прибутку по окремих пакетах цінних паперів, що складають портфель.

   

де Кі – очікуваний прибуток по окремих цінних паперах, %;

    – питомі величини;

   n – кількість пакетів цінних паперів, що входять у портфель.

Сума всіх wі повинна дорівнювати 1.

2. Реалізовані ставки прибутку (к) – прибуток, фактично отриманий за визначений період. Фактично отримані ставки прибутку по окремих пакетах практично завжди відрізняються від очікуваної суми. Тобто, по одних пакетах цінних паперів інвестор може дістати прибуток більше очікуваного, а по інших – менше. Однак ці обставини урівноважують одна одну і прибуток за портфелем у цілому може бути практично таким, як і очікувався, навіть якщо прибутки по окремих пакетах будуть далекі від попередніх оцінок.

Управління портфельним ризиком.

Управління портфелем цінних паперів означає планування, аналіз і регулювання складу портфеля, його формування і підтримку для досягнення поставлених цілей при збереженні необхідного рівня його ліквідності і мінімізації пов'язаних з ним витрат.

Кожний власник намагається сформувати оптимальний портфель цінних паперів.

Оптимальний портфель цінних паперів – це такий портфель, який би відповідав вимогам підприємства як за доходністю, так і за ризикованістю, що досягається збільшенням кількості цінних паперів у портфелі.  

Основний принцип оптимізації портфеля цінних паперів – це диверсифікація вкладень, тобто придбання різних за інвестиційними якостями типів (видів) цінних паперів з метою зниження ризику втрат і підвищення сукупної прибутковості. Диверсифікація заснована на розбіжностях у коливаннях доходів – цін на об’єкти інвестування. Ризик суттєво знижується, коли активи акціонерного товариства розподіляються між багатьма видами цінних паперів.

Основним принципом оптимізації портфеля цінних паперів є принцип диверсифікованості вкладень, тобто розподіл вкладень між безліччю різних за інвестиційними якостями цінних паперів з метою зниження ризику загальних втрат і підвищення сукупної прибутковості. Крім цього, слід дотримуватися загального принципу, що діє на фондовому ринку: чим більший потенційний ризик несе цінний папір, тим більш високий потенційний доход він повинен приносити, і навпаки.

Основною причиною того, що інвестори зберігають свої фінансові активи як частину портфеля, а не вкладають усі кошти в одну компанію, є зниження ризику. З погляду інвесторів, для яких цінні папери складають основну статтю прибутку, той факт, що курси окремих цінних паперів зростають або знижуються, не дуже важливий. Найважливішим для інвесторів є прибуток його портфеля і ступінь його ризику.

На відміну від очікуваного прибутку за портфелем, ступінь ризику портфеля, як правило, не є середньою питомою величиною відхилень по окремих пакетах цінних паперів, що входять у портфель. Ступінь ризику портфеля буде менше. Можна об'єднати два види портфелів цінних паперів з досить високим ступенем ризику і сформувати практично безризиковий портфель цінних паперів. Причиною того, що при об'єднанні двох ризикованих пакетів виходить безризиковий портфель, є те, що зміни прибутку відбуваються у протилежних напрямках: коли прибуток по пакету цінних паперів 1 зменшується, по пакету цінних паперів 2 збільшується і - навпаки.

Тенденція двох перемінних одночасно змінюватися називається кореляцією. Ця тенденція виміряється коефіцієнтом кореляції. Коефіцієнт кореляції – міра взаємозв'язку двох змінних.

Якщо R= -1 – це ідеально негативна кореляція, коли прибутки по пакетах цінних паперів змінюються у протилежних напрямках; R = 1 – ідеально позитивна кореляція – прибутки по пакетах цінних паперів змінюються синхронно.

Таким чином, при ідеально негативній кореляції пакетів цінних паперів будь-який ризик може бути диверсифікований. На практиці більшість пакетів мають позитивну кореляцію, однак вона рідко буває ідеальною. У середньому, коефіцієнт кореляції по прибутках двох довільно підібраних пакетів цінних паперів дорівнює 0,5-0,7. У таких випадках об'єднання пакетів у портфель знижує ступінь ризику портфеля, але не виключає його цілком.

Як правило, при збільшенні кількості пакетів, що складають портфель, ступінь ризику портфеля знижується. Чим менший коефіцієнт позитивної кореляції пакетів цінних паперів, що входять у портфель, тим нижчий ризик портфеля, що включає велику кількість пакетів цінних паперів. Іншими словами, чим більше диверсифікованість портфеля, тим нижче його ризик.

Ризик портфеля цінних паперів складається з двох частин: диверсифікованого ризику (несистематичного) і ринкового (систематичного) ризику. Та частина ризику, що може бути знижена за допомогою правильної диверсифікації, це диверсифікований ризик (несистематичний). Цей ризик є наслідком, як правило, невдалої політики окремих компаній, тобто обумовлений внутрішніми факторами діяльності. Але залишається інша частина ризику, яку знизити не можна – ця частина називається ринковим ризиком (систематичним). В основі ринкового ризику лежать фактори, що систематично негативно впливають на більшість компаній, це такі загальноекономічні явища, як спад виробництва, інфляція, високі відсоткові ставки

Різні цінні папери неоднаково впливають на ризик портфеля, оскільки вони мають різний ступінь ризику, властивого їм. Ризик, характерний для окремих цінних паперів – це ризик, що не може бути цілком знижений за рахунок диверсифікації, тобто ринковий ризик. Даний показник визначає ступінь ризику, що вносять окремі цінні папери в ризик портфеля, до якого вони входять.

Ринковий ризик цінних паперів може бути виміряний за допомогою ß-коефіцієнта. Цінними паперами із середнім ризиком вважаються ті, курс яких має тенденцію збільшуватися або зменшуватися синхронно з розвитком загального ринку. Ця тенденція виміряється індексами “S&P”, Доу Джонса, індексами Нью – Йоркської фондової біржі. Ці цінні папери мають ß=1. Тобто, якщо ціни на ринку збільшаться на 10%, курс цінних паперів також збільшиться на 10%.

Таким чином, ß-коефіцієнт визначає, по-перше, вплив загальної ситуації на фондовому ринку на конкретний цінний папір – коли ß-коефіцієнт є позитивним, то ефективність цінних паперів буде аналогічна ефективності ринку і, навпаки; по-друге, цей коефіцієнт є мірою ризику інвестицій у конкретні цінні папери: якщо його значення більше 1 – ризик інвестицій вище, ніж середній на ринку, при значенні менше 1 – навпаки.


Належністю підприємства

власний

позиковий

Джерела формування капіталу

внутрішні

зовнішні

Національна належність власників капіталу

вітчизняний

іноземний

Форма власності

приватний

державний

Позиковий

рганізаційно-правова форма залучення капіталу

акціонерний

пайовий

індивідуальний

Термін залучення капіталу

довгостроковий

короткостроковий

Форма перебування в процесі кругообороту

грошовий

виробничий

товарний

Обєкт інвестування

основний

оборотний


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

54573. Моя Україна – моя Батьківщина. Незалежність України 52.5 KB
  Незалежність України Виховна година для учнів випускників Мета: формувати громадянську позицію в учнів розуміння особистої причетності до всіх подій які відбуваються в Україні шанобливе ставлення до нетлінних духовних скарбниць народу повагу до національних символів традицій оберегів; виховувати в учнів почуття патріотизму національної свідомості любові до рідного краю. Що таке Україна для кожного з вас учні наводять свої думки асоціації аргументують власне сприйняття України як держави наводять приклади з власного...
54574. Ніхто не має права ображати людину 49 KB
  Наш дзвінок вже дав сигнал Працювати час настав Ось і ти часу не гай Працювати починай Доброго дня діти Сідайте. Діти мене звати Вікторія Ігорівна і урок Я і Україна сьогодні проведу у вас я. Діти згадайте будьласка тему минулого вашого уроку. Молодці діти згадали ми з вами минулу тему.
54576. Німецькомовні країни. Розвиток монологічного мовлення 48 KB
  Über Deutschland, Österreich und die Schweiz haben wir vieles erfahren. Und noch gibt es zwei kleine Staaten, wo man deutsch spricht. Hört kleine Information über diese Staaten zu!
54577. ПРОГРАМА ДИСТАНЦІЙНОГО НАВЧАННЯ З НІМЕЦЬКОЇ МОВИ 96.5 KB
  Звісно відпочинок це також необхідна сторона нашого життя але головне завдання вчителя – це компетентний учень і робота в режимі дистанційного навчання є чудовим інструментом для його виховання. Робота з текстом: Виписати та вивчити нові слова; Прочитати текст; Перекласти усно; Дати письмові відповіді на питання до тексту та переслати їх на електронну адресу вчителя. Робота з текстом: Виписати та вивчити нові слова; Прочитати текст; Перекласти усно; Виконати тестове завдання до тексту та переслати отримані відповіді на...
54578. Значення нітрогену та його сполук в природі та господарській діяльності людини 57.5 KB
  Сьогодні ми проведемо узагальнюючий урок з теми Підгрупа нітрогену. Щоб виконати завдання редакції необхідно заповнити таблицю Позитивна та негативна роль нітрогену та його сполук. Роль нітрогену та його сполук Позитивна Негативна ІІІ.
54579. НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНА КАРТКА (ПЛАН) ЗАНЯТТЯ 174 KB
  Мета завдання: Навчальна: з’ясувати соціальноекономічну сутність заробітної плати; визначити сфери державного регулювання оплати праці в умовах ринкових відносин; проаналізувати особливості організацій оплати праці на підприємстві; з’ясувати що лежить в основі побудови системи оплати праці на підприємстві в сучасних умовах; виявити переваги та недоліки різних систем...
54580. З Новим роком! 103.5 KB
  Принц Рік новий вже так близенько Кілька днів всього пройде. Принц Рік новий не за горами Крок за кроком і прийде. Але поки разом з нами Рік старий.
54581. Уроки вдохновения 3.3 MB
  Если вспомнить сколько существует всякой путаницы недоумений всевозможных толкований вокруг метода Константина Сергеевича получившего название метода физических действий сколько было опубликовано неясных изложений этого метода его ближайшими учениками и помощниками последних лет жизни то невольно радуешься тому что почти стенографическое изложение репетиций Станиславского по этому методу становится нашим общим достоянием. Эти ленинские слова из беседы с Кларой Цеткин можно поставить эпиграфом к бессмертному учению Константина...