72955

Визначення вартості грошей у часі та її використання

Лекция

Деньги и денежные системы

Управління прибутком підприємства розподіляється на дві важливі підсистеми: 1 управління формуванням прибутку; 2 управління розподілом прибутку. Виконання фінансовим менеджером підприємства основних завдань управління формуванням прибутку підприємства спрямоване на врахування таких особливостей...

Украинкский

2014-12-02

307.58 KB

0 чел.

Тема 4. Визначення вартості грошей у часі та її використання

у фінансових розрахунках

Тема 5. Управління прибутком

Тема 6. Управління активами

  1.  Фактори, що впливають на зміну вартості грошей у часі.
  2.  Розрахунок теперішньої і майбутньої вартості аньюїтетів.
  3.  Системний підхід до управління прибутком підприємства.
  4.  Аналіз беззбитковості. Методи визначення беззбитковості підприємства.
  5.  Розробка цінової політики та її оптимізація на підприємстві.
  6.  Активи – як об’єкт фінансового менеджменту. Основні завдання політики управління активами підприємства
  7.  Зміст і завдання управління оборотними активами.
  8.  Стратегії фінансування оборотних активів.

1. Фактори, що впливають на зміну вартості грошей у часі.

Згідно з найбільш розповсюдженою точкою зору гроші представляють собою особливого виду товар, який можна без обмежень обміняти на будь–які інші товари. Крім того, гроші – це еквівалент вартості усіх інших товарів, бо саме за допомогою грошей у вигляді фіксованої кількості грошових одиниць вимірюється вартість будь–якого товару.

Для того, щоб виконувати зазначену функцію, гроші самі повинні мати вартість. Причому грошова одиниця, яка є сьогодні, і грошова одиниця, яка очікується до одержання через деякий час, не є рівноцінними. Є принцип, який діє незалежно від зміни загального рівня цін: мати певну суму грошей сьогодні завжди краще, ніж мати її завтра. Це пояснюється дією трьох основних факторів (рис. 4.1.)

Інфляція – явище, властиве практично будь–якій економіці. Перманентне знецінення грошей, що відбувається в умовах інфляції, викликає, з одного боку, природне бажання вкласти їх в певні активи, тобто в деякій мірі стимулює інвестиційний процес. З іншого боку, це частково пояснює, як відрізняються наявні гроші, і ті, що очікуються до одержання в майбутньому.

Ризик неодержання очікуваної суми є іншою вагомою причиною, згідно з якою будь–який договір, за яким очікується надходження грошових коштів в майбутньому, має певну ймовірність бути невиконаним взагалі або виконаним частково.

Оборотність – здатність грошей до ліквідності – існує тому, що в ринковій економіці грошовий сектор розпадається на дві складові (рис. 4.2).

Грошові кошти, як і будь–який актив, повинні з часом генерувати доход за ставкою, яка задовольняє власника цих коштів. Тому сума, очікувана до одержання через деякий час, повинна перевищувати початкову суму, якою володіє інвестор в момент прийняття рішення, на величину можливого доходу.

У будь–якому випадку, навіть не враховуючи інфляцію та ризики, вартість однієї і тієї самої суми грошей сьогодні завжди є більшою, ніж завтра. Тому що вимірювання вартості грошей ґрунтується на можливості їх використання протягом певного періоду часу.

Саме на базі розрахунку вартості використання грошей протягом певного періоду часу і ґрунтуються концепції майбутньої та теперішньої вартості грошей.

2. Розрахунок теперішньої і майбутньої вартості аньюїтетів.

Оскільки існують дві складові концепції вартості грошей в часі, відповідно, існують і два способи визначення і нарахування відсотків.

Декурсивний спосіб нарахування відсотків. Відсотки нараховуються в кінці кожного інтервалу нарахування, їх величина визначається, виходячи з величини капіталу, що надається. Відповідно декурсивна відсоткова ставка (позиковий відсоток) представляє собою виражене у відсотках відношення суми нарахованого за певний інтервал доходу до суми, що є на початок даного інтервалу (формула 4.1.).

У фінансових розрахунках перший показник ще називається „відсотковою ставкою”, „відсотком”, „ставкою відсотку”, „нормою прибутку”, „доходністю”.

Антисипативний (попередній) спосіб нарахування відсотків. Відсотки нараховуються на початку кожного інтервалу нарахування. Сума процентних грошей визначається, виходячи з нарощеної суми. Відсотковою ставкою буде відношення суми доходу, що виплачується за певний інтервал, до величини нарощеної суми, одержаної по закінченні цього інтервалу (у відсотках) (формула 4.2.).

Визначена таким чином відсоткова ставка називається обліковою ставкою, дисконтом або антисипативним відсотком.

Очевидно, що обидві ставки взаємопов'язані, тобто, знаючи один показник, можна розрахувати інший:

Декурсивний спосіб нарахування відсотків є поширеним в світовій практиці; антисипативний метод нарахування відсотків застосовувався в країнах розвинутої ринкової економіки, як правило, в періоди високої інфляції. Але незалежно від способу нарахування відсотків відсоткові ставки можуть бути простими і складними.

4. Системний підхід до управління прибутком.

5. Аналіз беззбитковості. Методи визначення беззбитковості підприємства.

Прибуток – найважливіша фінансова категорія, що відображає позитивний фінансовий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і в кінцевому рахунку свідчить про обсяг і якість виробленої продукції, стан продуктивності праці, рівень собівартості.

Прибуток як кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства представляє собою різницю між загальною сумою доходів і витратами на виробництво і реалізацію продукції.

Методологічні засади формування у бухгалтерському обліку інформації про доходи від звичайної діяльності підприємства та її розкриття у фінансовій звітності визначає Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 „Доход”.

Управління прибутком підприємства розподіляється на дві важливі підсистеми:

1) управління формуванням прибутку;

2) управління розподілом прибутку.

Виконання фінансовим менеджером підприємства основних завдань управління формуванням прибутку підприємства спрямоване на врахування таких особливостей:

  1.  потенційна різноманітність структури прибутку підприємства;
  2.  специфічність формування та обліку прибутку підприємства в часі;
  3.  вплив на прибуток звітного періоду збиткових результатів окремих видів діяльності поточного і попереднього періодів господарювання.

Процес управління формуванням прибутку містить етапи його аналізу в передплановий період і прогнозування обсягів та оптимального складу його формування у плановому періоді.

Основними типовими елементами аналізу прибутку підприємства в передплановий період виступають:

  1.  аналіз загальної суми прибутку і показників рентабельності в динаміці;
  2.  визначення складу загальної суми прибутку за основними його видами;
  3.  аналіз основних напрямів використання прибутку з метою оцінки достатності прибутку звітного періоду у фінансовому забезпеченні розвитку підприємства та ін.

Прогнозування прибутку підприємства проводиться лише в рамках його звичайної діяльності в розрізі визначення сум прибутку від операційної діяльності, фінансових операцій та іншої звичайної діяльності. Особлива увага фінансовими менеджерами підприємства надається плануванню прибутку від основної діяльності (найвагоміший результуючий показник ефективності ведення бізнесу).

До методів планування формування прибутку підприємства від основної діяльності належать метод прямого поасортиментного розрахунку, аналітичний метод планування прибутку та система аналізу „взаємозв’язок затрат, обсягу реалізації і прибутку”.

На невеликих і середніх підприємствах найпоширенішим методом планування прибутку від реалізації товарної продукції є метод прямого поасортиментного розрахунку:

Пр = Р – С,

де Пр прибуток від реалізації товарної продукції;

P  вартість реалізованих товарів (робіт, послуг) за оптовими (регульованими, договірними або ін.) цінами без ПДВ та акцизного збору;

С  собівартість реалізованих товарів (робіт, послуг).

Основною позитивною рисою складання плану прибутку методом прямого розрахунку є простота і достовірність. Однак він обмежує можливості виявлення внутрішніх резервів зростання прибутку в процесі планування, оскільки дає лише кінцевий результат – план прибутку, не вказуючи впливу окремих факторів на планову величину прибутку.

Аналітичний метод планування прибутку від реалізації товарної продукції побудований на вивченні факторів, які визначають рівень прибутку та рентабельності у базовому періоді (оптимальність структурної побудови асортименту продукції, дотримання нормативів витрачання матеріалів і сировини, рівень ефективності виробництва, дотримання технічних та якісних параметрів по товарній продукції, що впливають на її оптову ціну, тощо) та факторів, які повинні мати місце в плановому періоді (зростання виробництва, зниження собівартості продукції, зміна ринкового рівня цін тощо). Алгоритм аналітичного методу планування прибутку можна подати таким чином:

1. Обчислюється очікуваний прибуток від реалізації товарної продукції за звітний рік (оскільки процес планування починається до закінчення базового року):

2. Визначення планової рентабельності продукції підприємства. Другий етап передбачає коригування очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції за факторами, які формували прибутковість і рентабельність підприємства у базовому періоді, та які слід враховувати як резерви росту прибутку у плановому періоді (або, навпаки, які не можуть бути враховані через певні умови при плануванні прибутку на плановий період).

•З метою використання при плануванні прибутку на наступний рік рівня рентабельності, отриманого у звітному році (рентабельність звітного року = очікуваний прибуток звітного року / очікувану собівартість виробництва та реалізації звітного року), необхідно скоригувати щодо умов ціноутворення планового періоду. Рентабельність продукції планового року, що враховує порівняно з поточним лише вплив цінових факторів, розраховується за формулою:

де Rплц коефіцієнт рентабельності продукції планового року з урахуванням дії цінових факторів;

Rзв коефіцієнт рентабельності продукції звітного року;

Ітп індекс зміни відпускних цін на готову товарну продукцію;

IP – індекс зміни цін на ресурси, які формують собівартість товарної продукції.

Підприємство, плануючи прибуток на наступний рік, повинно з найбільш можливою точністю прогнозувати, як змінюватимуться ціни у плановому році на його продукцію, які зміни передбачаються у ціноутворенні на сировину, матеріальні ресурси, враховувати заплановані зміни щодо оплати праці робітників та персоналу підприємства та інші зміни, що матимуть вплив на собівартість і рентабельність продукції. Така робота потребуй об’єднаних зусиль працівників фінансових, планових, збутовий постачальницьких та інших економічних і виробничих служб підприємства.

•Використовуючи відомі методи економічного аналізу, визначаються резерви, які не були використані підприємством у базовому році для зростання прибутку, а саме за рахунок:

  1.  ліквідації непродуктивних і понаднормативних витрат, що відносяться на собівартість продукції;
  2.  ліквідації факторів поставки готової продукції покупцям з відхиленнями від узгоджених технічних та якісних параметрів, які ведуть до зниження оптових цін на ці вироби, отже, прибутку від реалізації;
  3.  структурних зрушень в асортименті продукції, що виробляється і реалізується, шляхом випуску рентабельнішої продукції.

Сума всіх неврахованих резервів збільшення прибутку за звітні періоди поточного року визначається у розрахунку на рік та розраховується можливий приріст річного прибутку поточного року за умови використання визначених резервів:

•Рентабельність продукції у плановому періоді визначається за формулою:

3. На третьому, заключному етапі планування прибутку від реалізації товарної продукції аналітичним методом розрахунок завершують множенням обсягу планової собівартості на планову рентабельність наступного року.

У процесі управління прибутком підприємства важлива роль відводиться формуванню прибутку з операційної діяльності. Основу операційної діяльності більшості підприємств становлять виробничо–комерційна та торгова діяльність, які доповнюються інвестиційною та фінансовою видами діяльності.

Операційна діяльність підприємства постійно відтворюється і здійснюється у вигляді замкнутого циклу. Період повної обороту всієї суми оборотних активів, у процесі якого відбувається послідовна зміна їхніх форм, називається операційним циклом.

Найважливішою характеристикою операційного циклу, є загальна його тривалість. Вона включає період часу від моменту витрати грошових активів на придбання виробничих запасів сировини і матеріалів до надходження коштів від дебіторів за реалізовану їм готову продукцію. Принципова формула, за якою розраховується тривалість операційного циклу підприємства (Пц), має наступний вигляд:

де Пга – період обороту грошових активів;

Пвз період обороту виробничих запасів (сировини, матеріалів);

Пнв – період перебування оборотних активів у формі незавершеного виробництва продукції;

Пгп період обороту запасів готової продукції;

Пдз період інкасації дебіторської заборгованості.

Слід зазначити, що в процесі операційного циклу споживаються не тільки оборотні, але і позаоборотні активи, а також витрати живої праці. Але дві останні групи ресурсів у процесі одного операційного циклу споживаються лише частково, у той час як оборотні активи – цілком. Це і визначає вибір періоду повного обороту оборотних активів як вимірника тривалості одного операційного циклу підприємства.

З урахуванням послідовності здійснення операційної діяльності, її циклічності, особливостей нормування доходів і витрат, а також інших факторів, процес формування різних видів операційного прибутку може бути представлений у наступному вигляді (рис. 5.5.).

Рисунок 5.5. Схема формування різних видів операційного прибутку підприємства.

З наведеної схеми видно, що в процесі здійснення операційної діяльності формуються три види операційного прибутку.

Механізм керування операційним прибутком будується з урахуванням тісного взаємозв’язку цього показника з показниками обсягу реалізації продукції, доходів і витрат підприємства. Система цього взаємозв’язку, що одержала назву „взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку” (CostVolumeProfit Relations, CVP], дозволяє виділити роль окремих факторів у формуванні операційного прибутку і забезпечити ефективне керування цим процесом на підприємстві.

Розрахунок планової суми прибутку за допомогою системи аналізу „взаємозв’язок витрат, обсягу реалізації і прибутку” включає оперування показниками маржинального прибутку, валового прибутку та чистого прибутку. Крім того, у разі класифікації затрат підприємства, як загально відомо, розрізняють постійні та змінні затрати.

З метою достовірнішого поділу затрат підприємства на постійні та змінні використовуються такі методи, як метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва, математично–статистичний метод, графічний метод з побудовою кореляційного поля і т. ін. Розглянемо детальніше метод максимального і мінімального значення обсягу виробництва:

1) по підприємству аналізуються дані звітного року в розрізі щомісячних обсягів виробництва у натуральному (кількісному) вимірі та здійснених фактичних затрат у вартісному вимірі. Із сукупності даних вибирається два періоди з найбільшим і найменшим обсягом виробництва (наприклад, лютий та серпень);

2) аналітиком будується таблиця для знаходження різниці в рівнях обсягу виробництва і затрат. Наведемо приклад:

3) визначається розмір змінних витрат на одиницю виробу за Кmin% мінімальний обсяг виробництва у процентах до максимального; Kmax максимальний обсяг виробництва, у тис. шт.;

4) визначаємо суму постійних витрат:

5) складається рівняння загального обсягу витрат підприємства, що відображає залежність зміни загальних витрат від обсягу виробництва:

На базі системи аналізу „взаємозв’язок затрат, обсягу реалізації і прибутку” фінансовий менеджер підприємства вирішує такі завдання:

1. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства (сума чистої виручки від реалізації продукції = сумі загальних витрат на реалізовану продукцію).

Виручка від реалізації, при якій забезпечується беззбиткова діяльність підприємства за умови неотримання прибутку, називається порогом рентабельності. У вартісному вимірі поріг рентабельності визначається таким чином:

У натуральному вимірі поріг рентабельності визначається так:

За умови виробництва і реалізації підприємством товарів різного асортименту порогова кількість товарів окремого асортименту визначатиметься як:

2. Визначення обсягу реалізації продукції, що забезпечує беззбиткову діяльність підприємства протягом відносно тривалого періоду.

Тривалий період (протягом якого можливі зміни обсягів не лише змінних, але й постійних витрат, необхідних для діяльності підприємства, рівня ринкової ціни продукції підприємства та зміна безпосередньо значень порогу рентабельності) може бути представлений як певна послідовність окремих короткочасних періодів.

3. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми валового прибутку (ВП) від основної діяльності.

У натуральному вимірі необхідний обсяг реалізації визначається:

У вартісному вимірі необхідний обсяг реалізації визначається таким чином:

4. Визначення запасу фінансової міцності підприємства.

Розраховується розмір можливого пониження обсягу реалізації продукції у вартісному вимірі за несприятливої ринкової кон’юнктури, що забезпечує прибуткову діяльність підприємства.

Якщо розрахувати отриманий обсяг запасу фінансової міцності у процентах до виручки від реалізації, то оптимальним значенням даного показника є 10% і більше.

5. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми маржинального прибутку (Мп) від основної діяльності.

6. Визначення необхідного обсягу реалізації продукції для отримання запланованої (цільової) суми чистого прибутку (ЧП) від основної діяльності.

7. Визначення можливих результатів зростання обсягу валового прибутку від реалізації продукції за оптимізації співвідношення постійних та змінних витрат на виробництво і реалізацію продукції.

Збільшення обсягу прибутку підприємства залежить від трьох основних факторів:

1. збільшення обсягу реалізації продукції;

2. підвищення ціни на продукцію;

3. зниження затрат на виробництво і реалізацію.

Поширеними у фінансовому менеджменті способами щодо максимізації і темпів наростання прибутку є:

1) метод граничного аналізу з оптимізацією затрат, обсягу виробництва продукції і прибутку, в основу якого покладено зіставлення граничної виручки з граничними витратами (більш детально висвітлено в питанні 4);

2) метод операційного лівериджу.

Метод операційного лівериджу побудовано на зіставленні виручки від реалізації із загальними витратами, а також змінними та постійними витратами. Його зміст полягає в такому.

Будь-яка зміна виручки від реалізації продукції породжує ще значнішу зміну прибутку. Даний феномен має назву виробничого (операційного) важеля, сила дії якого визначається за формулою:

Проте ступінь такої зміни залежить від співвідношення між постійними та змінними затратами підприємства, що називається коефіцієнтом операційного лівериджу:

Чим більша питома вага постійних витрат у загальній сумі витрат (за постійної виручки від реалізації), тим сильніше діє виробничий важіль, і навпаки. Проте слід враховувати втрату еластичності в управлінні затратами у підприємств, що мають високий коефіцієнт операційного лівериджу, – за роздутих постійних витрат зниження виручки призведе до набагато більшої втрати прибутку. В управлінні прибутком фінансовий менеджмент підприємства повинен прагнути до економії як постійних, так і змінних витрат.

Співвідношення приросту суми валового прибутку та суми обсягу реалізації, що досягається за певного коефіцієнта операційного лівериджу, називають ефектом операційного лівериджу:

При застосуванні методу операційного лівериджу необхідно враховувати ряд особливостей:

  1.  позитивний вплив операційного лівериджу може бути досягнуто лише за умови переходу підприємством порогу рентабельності основної діяльності;
  2.  чим вище значення коефіцієнта операційного лівериджу, тим вищим буде його ефект при збільшенні приросту обсягу реалізації продукції;
  3.  за умови зниження обсягу реалізації продукції значною мірою знижуватиметься валовий прибуток;
  4.  ефект операційного лівериджу може повністю виявлятись лише в короткотерміновому періоді.

Використовуючи механізм операційного лівериджу, підприємства можуть цілеспрямовано управляти постійними та змінними витратами з метою визначення такої їх комбінації, за якої б отримувався найбільший з усіх можливих прибутків.

Головне завдання фінансової діяльності підприємства – формування додаткового прибутку в процесі залучення зовнішнього капіталу – реалізується різними методами. Одним з основних механізмів реалізації цього завдання є „фінансовий леверидж”.

Фінансовий леверидж характеризує використання підприємством позикових засобів, що впливає на зміну коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Інакше кажучи, фінансовий леверидж являє собою об’єктивний фактор, що виникає з появою позикових засобів в обсязі використовуваного підприємством капіталу, що дозволяє йому одержати додатковий прибуток на власний капітал.

Показник, що відображає рівень додатково генерованого прибутку на власний капітал при різній частці використання позикових засобів, називається ефектом фінансового левериджа. Він розраховується за наступною формулою:

де ЕФЛ – ефект фінансового левериджа, що полягає в прирості коефіцієнта рентабельності власного капіталу, %;

Спп – ставка податку з прибутку, виражена десятковим дробом;

КВРа – коефіцієнт валової рентабельності активів (відношення валового прибутку до середньої вартості активів), %;

ПК  середній розмір відсотків за кредит, що сплачуються підприємством за використання позикового капіталу, %;

ЗК – середня сума використовуваного підприємством запозиченого капіталу;

СК – середня сума власного капіталу підприємства.

Розглядаючи наведену формулу розрахунку ефекту фінансового левериджа, можна виділити в ній три основні складові:

1) Податковий коректор фінансового левериджа (1  Спп), що показує, в якому ступені проявляється ефект фінансового левериджа в зв’язку з різним рівнем оподатковування прибутку.

2) Диференціал фінансового левериджа (КВРа – ПК), що характеризує різницю між коефіцієнтом валової рентабельності активів і середнім розміром відсотка за кредит.

3) Коефіцієнт фінансового левериджа, що характеризує суму позикового капіталу, використаного підприємством, у розрахунку на одиницю власного капіталу.

Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано керувати ефектом фінансового левериджа в процесі фінансової діяльності підприємства.

Коефіцієнт фінансового левериджа є тим важелем (leverage в дослівному перекладі – важіль), що мультиплікує позитивний чи негативний ефект, одержаний за рахунок відповідного значення його диференціала. При позитивному значенні диференціала будь–який приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде викликати ще більший приріст коефіцієнта рентабельності власного капіталу, а при негативному значенні диференціала приріст коефіцієнта фінансового левериджа буде приводити до ще більшого темпу зниження коефіцієнта рентабельності власного капіталу.

Знання механізму впливу фінансового левериджа на рівень прибутковості власного капіталу і рівень фінансового ризик) дозволяє цілеспрямовано керувати як вартістю, так і структурою капіталу підприємства.

У фінансовому менеджменті застосовуються два основних підходи максимізації маси і темпів нарощування прибутку:

  1.  зіставлення граничної виручки з граничними витратами найбільш ефективне при рішенні максимізації маси прибутку (питання 4);
  2.  зіставлення виручки від реалізації із сумарними, а також змінними і постійними витратами застосовується не тільки для розрахунку максимальної маси прибутку, але і для визначення найвищих темпів її приросту.
  3.  Комбінування цих двох підходів у залежності від цілей дає відмінні практичні результати.

Яка практична користь від класифікації витрат на змінні і постійні? По–перше, такий розподіл допомагає вирішити задачу максимізації маси і приросту прибутку за рахунок реального скорочення тих чи інших витрат. По–друге, класифікація дозволяє судити про окупність витрат і дає можливість визначити „запас фінансової міцності” підприємства на випадок ускладнення кон’юнктури й інших чинників.

В діючій сьогодні системі оподаткування прибутку підприємств сума прибутку, який залишається у розпорядженні підприємства (того самого, який підприємці не дуже коректно називають „чистим”), залежить від виду діяльності.

Це пояснюється:

  1.  різною прибутковістю (рентабельністю) окремих видів діяльності;
  2.  різними видами податків, зборів та обов’язкових платежів податкового характеру за різних видів діяльності;
  3.  неоднаковими ставками податку на прибуток підприємств за різних видів діяльності.

Отже, необхідна розробка програми діяльності підприємства, яка за певного обсягу наявних фінансових ресурсів могла б забезпечити максимальний прибуток. З цією метою пропонуємо наступну математичну модель, в якій:

Ф – наявна сума фінансових ресурсів;

n  кількість видів діяльності підприємства;

Xі (i=l,n) – обсяг і–го виду діяльності;

rі (і=1,n) – рентабельність (прибутковість) і–го виду діяльності;

kі (i=l,n)  потреба в обігових коштах для забезпечення виробництва одиниці продукції (робіт, послуг) при і–му виді діяльності;

рі (і=1, -n) – податок з одиниці прибутку, отриманого внаслідок і–го виду діяльності;

dі (і=1, -n) – верхня межа обсягу і-го виду діяльності (максимальний обсяг виробництва продукції, робіт чи послуг, який підлягає реалізації).

За величинами rі та рі можна визначити величину чистої прибутковості від одиниці обсягу і-го виду діяльності (сі):

Математична модель задачі:

Цільова функція (3.5) характеризує сумарну величину чистого прибутку, який можна отримати за наявності фінансових ресурсів, а нерівності (3.6) і (3.7) описують обмеження, пов’язані з наявними коштами та економічно доцільними обсягами виробництва. Описана модель належать до класу задач лінійного програмування і легко реалізується на ЕОМ.

***Важливим завданням контролінгу (управлінського обліку) є калькуляція ціни, планування прибутку підприємства та асортименту продукції. Дійовим інструментом виконання цього завдання є розрахунок точки беззбитковості та необхідної суми покриття. Цей метод контролінгу зводиться до визначення мінімального обсягу реалізації продукції (за стабільних умовно постійних витрат), за якого підприємство може, з одного боку, забезпечити беззбиткову операційну діяльність у плановому періоді, з іншого – створити умови для самофінансування підприємства.

Точка беззбитковості характеризує обсяг реалізації продукції за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто виручка від реалізації продукції відповідає валовим затратам на її виробництво та реалізацію. Точку беззбитковості називають також точкою „порогового” прибутку чи точкою рівноваги. Даний метод побудований на тезі, що із збільшенням обсягів реалізації величина умовно постійних витрат на одиницю продукції зменшується.

Складовим елементом аналізу точки беззбитковості є розрахунок суми покриття (маржинального прибутку). Маржинальний прибуток – це показник, який характеризує частину виручки, що спрямовується на заміщення умовно постійних витрат і формування прибутку від реалізації. Розрізняють одноступінчастий (спрощений) та багатоступінчастий розрахунок суми покриття, За спрощеною схемою сума покриття дорівнює різниці між виручкою від реалізації продукції та умовно змінними витратами:

(+) чиста виручка від реалізації

(–) змінні (пропорційні витрати)

(=) сума покриття

(–) постійні витрати

(=) прибуток

Система розрахунку суми покриття, яка ґрунтується на простому розподілі витрат на постійні та змінні, називається одноступінчастою системою „direct–costing”. Суму покриття можна розраховувати як на весь обсяг реалізації, так і на одиницю продукції. В останньому випадку це різниця між оптовою ціною та умовно змінними витратами на виробництво одиниці продукції. В торгівлі сума покриття, як правило, відповідає торговельній націнці (зменшеній на величину непрямих податків). За допомогою показника суми покриття обчислюють приріст прибутку від реалізації кожної додаткової одиниці продукції. При цьому можна використати такий алгоритм розрахунку прибутку:

Пn=N(pv)F,                                (1.1.)

де Пn  прибуток від реалізації n одиниць продукції (грн.); N кількість реалізованої продукції (шт. або інші натуральні одиниці); p оптова ціна одиниці продукції (грн.); v умовно змінні витрати на одиницю продукції (грн); F умовно постійні витрати на виробництво та збут реалізованої продукції (грн).

Основним недоліком системи простого директкостингу є те, що за її використання сукупні постійні витрати враховуються без розподілу в розрізі окремих їх видів, груп продукції, центрів затрат, структурних підрозділів тощо. У разі виробництва багатьох видів продукції та наявності кількох центрів затрат такий підхід не дає можливості об’єктивно оцінити ефективність виробництва окремих видів продукції.

На практиці виникає необхідність розрахунку точки беззбитковості та показника суми покриття в розрізі окремих видів продукції, груп клієнтів, регіонів збуту продукції та по підприємству в цілому. Для цього вдаються до так званої системи багатоступінчастого розрахунку суми покриття постійних затрат (багатоступінчастий директкостинг). Основний зміст цієї системи зводиться до розподілу постійних витрат на окремі елементи залежно від мети розрахунку суми покриття.

Першим етапом розрахунку суми покриття є правильний розподіл усіх витрат підприємства (чи витрат на виробництво певного виду продукції) на постійні та змінні.

До умовно змінних належать витрати, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. До умовно змінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, комплектуючі вироби, напівфабрикати, паливо та енергію, оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції, та ряд інших витрат.

Умовно постійні – це витрати, абсолютна величина яких зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється. До умовно постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням й управлінням виробничою діяльністю виробничих підрозділів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва (орендна плата, витрати на рекламу тощо).

Поряд з витратами, які одразу можна віднести до постійних чи змінних, є види витрат, які частково належать до постійних, частково – до змінних. Це такі загальновиробничі витрати: витрати на управління виробництвом (заробітна плата апарату управління цехами, виробничі відрядження тощо); амортизація основних засобів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення; витрати на утримання виробничих приміщень та ряд інших (таблиця 2.1.).

Таблиця 2.1.

РОЗПОДІЛ ВИТРАТ НА ПОСТІЙНІ ТА ЗМІННІ ДЛЯ ВИРОБНИЦТВА ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ

Стаття витрат

Сукупні витрати

Умовно змінні витрати

Умовно постійні витрати

Сировина та матеріали

495

495

Паливо та енергія

50

50

Заробітна плата робітникам, зайнятим у виробництві

74

74

Нарахування на заробітну плату робітників

20

20

Загальновиробничі витрати

86

56

30

Витрати на утримання апарату управління

340

340

Плата за розрахунково–касове обслуговування в банку

5

5

Витрати на рекламу та дослідження ринку

20

20

Інші витрати, пов’язані зі збутом продукції

10

5

5

Всього витрат

1100

700

400

Виручка від реалізації

1200

До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням обраної бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичного обсягу виробництва (потужності) звітного (чи планового) періоду.

До постійних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.

Перелік і склад змінних і постійних витрат, у т. ч. загальновиробничих, установлюються підприємством.

Наступним етапом розрахунку точки беззбитковості є визначення показника покриття (Пп):

Виручка від реалізації в точці беззбитковості розраховується як відношення між величиною постійних витрат та показником покриття:

Виходячи з даних, наведених у табл. 1.1, показник покриття становить 0,417, виручка в точці беззбитковості – 959,2 тис. грн. Таким чином, прибуткова зона підприємства дорівнює 240,8 тис. грн.

Досить часто в процесі бюджетування фінансових результатів перед фінансистом постає завдання розрахувати виручку від реалізації (відповідно обсяг продажу) у точці беззбитковості щодо продукції, яку лише планується виробляти. У такому разі для розрахунків можна використати такі математичні формули:

де В – виручка від реалізації в точці беззбитковості (грн.); О – обсяг реалізованої продукції в точці беззбитковості (шт. або інші натуральні одиниці).

У тому разі, якщо у виробництво запускається принципово нова продукція, порівняльні ціни на яку на ринку відсутні, на основі розрахунку суми покриття можна розрахувати мінімальні ціни, за яких забезпечується беззбиткове виробництво продукції На основі перетворень у формулі 11.5 отримуємо алгоритм розрахунку мінімальних цін:

Аналіз беззбитковості може проводитися як за допомогою відповідних математичних розрахунків, так і шляхом побудови графіків. У разі використання графічного методу аналізу точкою беззбитковості вважається точка перетину лінії сукупних (повних) затрат та лінії, яка характеризує виручку від реалізації продукції (див, рис. 11.5). До досягнення точки беззбитковості підприємство зазнає збитків від виробництва відповідного виду продукції, а після – отримує прибутки.

Позитивна різниця між фактичною виручкою від реалізації та виручкою від реалізації, що відповідає точці беззбитковості, називається зоною безпеки. На зазначену різницю підприємство може знизити обсяги реалізації або підвищити рівень затрат без загрози зазнати збитків. Підкреслимо, що кожне підприємство повинно прагнути розширити зону безпеки, оскільки чим вона менша, тим більшим є ризик одержання збитків.

Отже, на основі розрахунку точки беззбитковості можна дійти висновків щодо доцільності виробництва тих чи інших видів продукції, мінімальних цін або обсягів реалізації, які забезпечують беззбиткову діяльність.

6. Розробка цінової політики та її оптимізація на підприємстві.

Одержання максимального прибутку можливе при оптимальному поєднанні обсягу реалізації та ціни на продукцію, що випускається.

Існують прості і ефективні визначення оптимального співвідношення цін і обсягів реалізації, основною умовою застосування яких є попередній поділ витрат на постійні та змінні.

Задача максимізації прибутку заключається в тому, щоб визначити стан динамічної рівноваги між попитом і пропозицією, а також визначити рівноважну ціну і відповідний обсяг продаж (рис. 5.6.)

Для підприємства, яке бажає досягти стійкого положення на ринку, встановлення ціни має ключове значення для успіху обраної стратегії. Ціна є інструментом стимулювання попиту і одночасно представляє собою головний фактор довгострокової рентабельності.

При розробці цінової стратегії розглядаються цілі, пов’язані як з прибутком, так і з обсягом продаж і конкуренцією. Ціна визначає рентабельність всієї діяльності, не тільки визначаючи рівень прибутку, але і фіксуючи через обсяг продаж ті умови, за яких досягається окупність всіх витрат (точка беззбитковості).

Рис. 5.6. Визначення ціни рівноваги

Визначена ціна безпосередньо формує рівень попиту і, отже, обсяг продаж при еластичному попиті. Надмірно висока або низька ціна може підірвати успіх товару. Існує декілька методів формування ціни.

Затратний метод формування ціни.

Оскільки виробник поніс витрати, природно, що він насамперед бажає визначити рівень ціни, що забезпечує покриття змінних і постійних витрат і одержання прибутку.

Традиційний спосіб встановлення ціни (Р) полягає в додаванні до витрат, що відповідають плановому рівню випуску, деякої фіксованої надбавки (d), що визначається бажаним рівнем рентабельності:

(5.6.)

де P, С і Q  ціна, витрати на одиницю і загальна кількість товару, що відповідають плановому рівню випуску;

C змін. – змінні витрати на одиницю продукції;

С пост. – сумарні постійні витрати.

Призначення ціни тільки з позиції рентабельності може створювати ілюзію стабільного одержання прибутку.

Головний недолік ціни, яка визначається виключно з точки зору витрат, це ігнорування залежності між ціною і обсягом продажу. Немає ніяких гарантій, що ця ціна забезпечить той обсяг продаж, виходячи з якого вона була розрахована.

Небезпечна ситуація, коли реальний обсяг продаж виявляється нижчим від бажаного рівня: це зазвичай підштовхує управлінців до додаткового підвищення ціни для збереження рентабельності.

При еластичному попиті ця поведінка цін призводить до подальшого зменшення обсягу продаж. Постійні витрати при цьому розподіляться на меншу кількість товару і виявиться, що при орієнтації на фіксовану рентабельність необхідно буде знову підвищити ціни.

Таким чином, якщо в ціноутворенні підприємство притримується бажаного рівня випуску, величини витрат і заданого рівня рентабельності, то воно може прийняти помилкове рішення.

Не розуміючи основної тенденції еластичного попиту, можна помилитися при прийнятті рішення. А використовуючи в ціноутворенні поняття беззбитковості, можна запобігти помилковим рішенням.

Аналіз витрат дозволяє бачити наслідки різних нових стратегій, що розглядає підприємство. Спираючись на результати аналізу, легше перейти до аспектів ціноутворення, що мають якісний характер і пов’язані з чуттєвістю попиту і реакцією конкурентів.

Дуже важливе для аналізу попиту поняття цінової еластичності: виражена у відсотках зміна обсягу продаж товару в результаті зміни його ціни на 1%:

(5.7)

Цінова еластичність, як правило, від’ємна, тому що підвищення ціни призводить до зниження попиту, і навпаки.

Цінність еластичності для прогнозування залежить від стабільності умов, в яких проводились спостереження.

В багатьох випадках потрібно не тільки знати, як адаптувати ціну до реальної чуттєвості ринку, але й визначити, як впливати на цю чуттєвість в потрібному для підприємства напрямку.

Еластичність вимірює вплив зміни ціни на зміни обсягу продаж, але не показує вплив ціни на інші більш складні і часто комплексні характеристики, важливі для розуміння реакції покупця (наприклад, віддача переваги певній марці). Крім того, на практиці дуже важко досягти оцінок еластичності, достатньо стабільних і надійних для визначення на їх підставі оптимальної ціни.

Використання гнучкої ціни, тобто продажу одного виду товару різним покупцям за різними цінами, – один з практичних прикладів управління еластичністю.

Для вибору варіантів зміни ціни керуються наступними правилами:

  1.  при еластичності попиту більше одиниці (попит еластичний) зміна ціни на 1 % дає більше 1 % зміни обсягу збуту. Отже, зниження ціни викликає таке зростання попиту, при якому загальна виручка зростає;
  2.  якщо еластичність попиту дорівнює одиниці, то кожний відсоток зміни ціни приносить 1% зміни обсягу збуту;
  3.  при еластичності попиту менше одиниці (попит нееластичний) зміна ціни на 1 % дає менше 1 % зміни обсягу збуту. Тому зниження ціни не викликає такого підвищення попиту і не компенсує зменшення виручки.

Для максимізації прибутку фінансові менеджери використовують варіантні розрахунки прибутку при різних цінах і обсягах виробництва і визначають оптимальний обсяг виробництва і ціну, що забезпечують найбільший прибуток.

Випуск кожної додаткової одиниці продукції викликає приріст загальної виручки на величину, яка називається в економічній теорії граничною виручкою, а також збільшення валових (сумарних) витрат на величину, що називається граничними витратами. Якщо гранична виручка перевищує граничні витрати, то прибуток збільшується, і, навпаки, якщо гранична виручка менша граничних витрат, прибуток зменшується. При цьому потрібно пам’ятати правило: найбільший прибуток підприємству забезпечують такі обсяг випуску продукції і ціна, за яких граничні витрати дорівнюють або максимально наближаються до граничної виручки.

7. Активи – як об’єкт фінансового менеджменту. Основні завдання політики управління активами підприємства

Сучасне виробництво являє собою певний процес господарювання,

при якому продукти праці виробляються відокремленими суб'єктами

(підприємствами) для задоволення суспільних потреб, що визначаються

ринком, та має на меті отримання прибутку, досягнення соціального

ефекту тощо.

Більшість економістів-теоретиків виокремлюють п’ять факторів

виробництва у вигляді землі, праці, капіталу, підприємницької здатності та

інформації, що на практиці, як правило, розглядаються у сукупності

робочої сили, предметів та засобів праці.

З огляду на відмінність у характері функціонування у процесі

виробництва та способі перенесення вартості на створюваний продукт на

конкретному підприємстві засоби праці набирають економічної форми

необоротних активів, а предмети праці – оборотних.

Існують різні теоретичні підходи до визначення активів підприємства,

деякі з них наведені в таблиці 2.1.

Як узагальнююче можна навести таке визначення:

До активів відносять всі види майна підприємства, що належать йому на праві власності й використовуються для здійснення статутної діяльності. Політика управління активами суб'єктів господарювання базується на розумінні їх як джерела отримання грошових потоків. Класифікація активів за різними ознаками представлена на рис. 6.1.



Характеризуючи активи як об'єкт фінансового управління, необхідно відзначити особливості їх окремих складових. Так, необоротні активи є найменш мобільною частиною майна, основна відмінність якої полягає у багаторазовому використанні в процесі господарської діяльності та частковій амортизації протягом кожного операційного циклу. У процесі формування й управління необоротними активами необхідно усвідомлювати їх плюси і мінуси порівняно з оборотними активами.

До оборотних активів підприємства відносять ті види майнових цінностей, які повністю споживаються за один виробничий цикл. При цьому необхідно усвідомлювати, що елементи оборотного капіталу, вкладеного в поточні активи підприємства, постійно переходять зі сфери виробництва у сферу обігу і знову повертаються у виробництво. Та частина оборотного капіталу; яка постійно перебуває у сфері виробництва, називається оборотними фондами. До складу оборотних фондів відносять: виробничі запаси, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів.



Друга частина оборотного капіталу перебуває у сфері обігу і відповідно називається фондами обігу (готова продукція на складі, відвантажені товари, грошові кошти, дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції та інші оборотні активи).

Залежно від рівня контролю за процесом формування і використання оборотні активи підприємства можуть бути:

нормовані (всі оборотні виробничі фонди, а також та частина фондів обігу, що представлена залишками нереалізованої продукції на складі);

ненормовані (всі інші елементи фондів обігу, крім залишків нереалізованої продукції).

Нормовані оборотні кошти є об'єктом фінансового планування і обов'язково відображаються у бізнес-планах та поточних бюджетах підприємства. Ненормовані оборотні кошти, як правило, не плануються.

При управлінні оборотними активами необхідно комплексно оцінювати їх позитивні та негативні сторони порівняно з необоротними активами.



Основне завдання управління необоротними активами полягає у забезпеченні своєчасного оновлення основних виробничих фондів та високої ефективності їх використання. Можливості оперативного управління необоротними активами незначні.

І, навпаки, політика управління оборотними активами відзначається значною маневреністю, можливістю активного впливу на їх розмір, склад, структуру, оборотність, ліквідність та прибутковість. Відповідно, в процесі управління оборотними активами вирішується набагато більше коло завдань фінансового менеджменту.

До основних завдань управління оборотними активами належать:

1. Забезпечення безперебійності виробничого процесу. Для

реалізації цього завдання необхідно сформувати окремі види активів відповідно до обсягів господарської діяльності підприємства і тривалості його операційного та фінансового циклів. Схематично рух коштів протягом операційного та фінансового циклів проілюстровані на рис. 6.2 і 6.3.



Як видно з малюнків, фінансовий цикл відрізняється від операційного на час обертання кредиторської заборгованості постачальників сировини та інших виробничих ресурсів. У формалізованому вигляді загальний час, протягом якого грошові кошти підприємства вилучаються з обігу, можна представити так:



Чим менша тривалість фінансового циклу, тим менше фінансових ресурсів потрібно для фінансування виробничих потреб підприємства (з урахуванням необхідності надання відстрочок платежів покупцям продукції для стимулювання збуту та можливості отримання відстрочок платежів з боку постачальників).

Зменшити фінансовий цикл можна шляхом прискорення обороту виробничих запасів та дебіторської заборгованості і некритичного уповільнення оборотність кредиторської заборгованості підприємства постачальникам.

На тривалість фінансового циклу впливають такі чинники:

тривалість виробничо-комерційного (або операційного) циклу підприємства та його окремих стадій;

темпи зростання обсягів діяльності;

рівень інфляції та необхідність створення страхових резервів виробничих запасів;

сезонність виробництва, реалізації та постачання сировиною;

стан кон'юнктури на ринку сировини та ринку готової продукції.

З погляду можливостей оперативного управління тривалістю фінансового циклу важливим є останній з перелічених чинників. Схематично характер впливу ринкової кон'юнктури на тривалість фінансового циклу і його окремих складових проілюстровано на рис. 6.4.



Тобто, за високого попиту на сировину підприємству важко скористатися відстрочками платежів з боку постачальників, що призводить до зменшення часу оборотності кредиторської заборгованості та одночасного збільшення тривалості фінансового циклу. І, навпаки, у випадку, коли постачальники в умовах низького попиту на сировину змушені з метою стимулювання продажу активно надавати відстрочки платежів своїм клієнтам, у підприємства з'являється можливість некритично уповільнити кредиторську заборгованість і тим самим зменшити загальну потребу у власних фінансових ресурсах.

Характер впливу стану кон'юнктури на ринку готової продукції прямо протилежний. Так, в умовах високого попиту на продукцію підприємства немає необхідності пом'якшувати умови розрахунків з покупцями. У результаті зменшується тривалість оборотності дебіторської заборгованості і скорочується загальна тривалість фінансового циклу. І, навпаки, в умовах низького попиту на продукцію підприємство з метою активізації збуту вимушене широко надавати своїм покупцям комерційні кредити, що призводить до уповільнення руху дебіторської заборгованості і збільшення потреби у власних фінансових ресурсах.

Як показує зарубіжний та вітчизняний досвід, деякі малі підприємства, що в основному займаються операціями купівлі-продажу і мають невисоку частку доданої вартості у загальній ціні реалізованої продукції, за рахунок вдалого маневрування відстрочками платежів не лише покривають потреби у фінансуванні запасів і дебіторської заборгованості, а й мають додаткове джерело фінансування за рахунок комерційних кредитів постачальників.

Прискорення оборотності загальної суми оборотних активів. Це завдання управління оборотними активами реалізовується шляхом збільшення частки активів з високою оборотністю і зменшення частки активів, що обертаються повільно.

До активів з високою оборотністю можна віднести:

запаси сировини і матеріалів, за якими не створюються страхові резерви;

запаси готової продукції, що користується значним попитом;

грошові кошти, які постійно перебувають у платіжному обороті.

Активи з низькою оборотністю відповідно включають:

сезонні запаси сировини і матеріалів;

запаси готової продукції зі зниженим попитом;

довгострокову та короткострокову дебіторську заборгованість;

усі форми поточних фінансових інвестицій строком більше шести місяців;

неліквідні фінансові інструменти.

Забезпечення ліквідності оборотних активів, достатньої для підтримки платоспроможності підприємства за поточними фінансовими зобов'язаннями. Це управлінське завдання реалізується за допомогою постійного контролю за розміром оборотних активів у грошовій, абсолютно ліквідній формі, а також шляхом забезпечення відповідної частини високоліквідних активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які за необхідності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.

Забезпечення підвищення рентабельності оборотних активів. Реалізувати це управлінське завдання можна шляхом своєчасного використання тимчасово вільних залишків грошових активів для формування ефективного портфеля поточних фінансових інвестицій, що можуть принести підприємству прямий дохід у формі процентів або дивідендів, розміщення коштів на депозит, відкриття контокорентних рахунків у банку. З метою максимізації прибутковості оборотних активів необхідно оптимально поєднувати активи, що дають прямий дохід, і ті активи, які такого доходу не приносять.

Мінімізація ризиків і втрат, пов'язаних з формуванням і використанням оборотних активів. Всі види оборотних активів тією чи іншою мірою пов'язані з ризиком втрати. Так, грошовим активам в основному властивий ризик інфляційних втрат; поточним фінансовим інвестиціям — ризик втрати частини доходу у зв'язку з несприятливою кон'юнктурою фінансового ринку, а також ризик інфляційних втрат; дебіторській заборгованості — ризик неповернення або несвоєчасного повернення, а також ризик інфляційних втрат; запасам товарно-матеріальних цінностей — ризик втрати від форс-мажору і природного убутку та ін. Тому політика управління оборотними активами має бути направлена на мінімізацію ризику їх втрат на підприємстві, особливо в умовах дії інфляційних факторів.

Крім того, необхідно враховувати ризики формування оборотних активів та їх можливі негативні наслідки:

недостатність грошових коштів може призвести до перебоїв у виробничому процесі, невиконання зобов'язань, втрат можливого прибутку;

недостатність виробничих запасів спричинює перебої у виробництві, зайві витрати, недоотримання реалізаційного доходу


наявність зайвих оборотних активів спричинює зайві витрати на фінансування, іммобілізацію фінансових ресурсів, недоотримання частини доходу і прибутку.

← prev

7. Зміст і завдання управління оборотними активами.

До оборотних активів підприємства відносять ті види майнових цінностей, які повністю споживаються за один виробничий цикл. При цьому необхідно усвідомлювати, що елементи оборотного капіталу, вкладеного в поточні активи підприємства, постійно переходять зі сфери виробництва у сферу обігу і знову повертаються у виробництво. Та частина оборотного капіталу; яка постійно перебуває у сфері виробництва, називається оборотними фондами. До складу оборотних фондів відносять: виробничі запаси, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва, витрати майбутніх періодів.

Основне завдання управління необоротними активами полягає у забезпеченні своєчасного оновлення основних виробничих фондів та високої ефективності їх використання. Можливості оперативного управління необоротними активами незначні.

І, навпаки, політика управління оборотними активами відзначається значною маневреністю, можливістю активного впливу на їх розмір, склад, структуру, оборотність, ліквідність та прибутковість. Відповідно, в процесі управління оборотними активами вирішується набагато більше коло завдань фінансового менеджменту.

До основних завдань управління оборотними активами належать:

1. Забезпечення безперебійності виробничого процесу.

2. Прискорення оборотності загальної суми оборотних активів.

3. Забезпечення ліквідності оборотних активів, достатньої для підтримки платоспроможності підприємства за поточними фінансовими зобов'язаннями.

4. Мінімізація ризиків і втрат, пов'язаних з формуванням і використанням оборотних активів [16, 130].

В процесі  господарської діяльності підприємства в першу чергу треба визначити суму коштів для закупівлі сировини, матеріалів та інших матеріальних цінностей. Тобто основною задачею управління оборотними активами є забезпечення безперервності процесу виробництва. Крім того здійснюючи управління оборотними активами треба забезпечувати прискорення оборотності оборотних активів, збільшення єх рентабельності, мінімізувати фінансові ризики і витрати пов’язані з формуванням і використанням оборотних активів.

Для безперервності виробничого процесу треба сформувати всі вмди активів відповідно до обсягів господарської діяльності та тривалості операційного циклу.

Операційний цикл впливає та ефективність використання оборотних активів. В межах операційного циклу виділяють виробничий та фінансовий цикли.

Виробничий цикл включає період обертання середнього запасу матеріалів, обсягу незавершеного виробництва та готової продукції.

Фінансовий цикл є періодом обертання грошових коштів інвестованих  в оборотні активи починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за сировину і закінчуючи інкасацією дебіторської заборгованості.

Фінансовий цикл відрізняється від операційного на час обертання кредиторської заборгованості.

На тривалість фінансового циклу впливають фактори:

- темп зростання обсягів виробництва;

- тривалість виробничого циклу;

- необхідність створення страхових резервів;

- сезонність виробництва;

- сезонність реалізації

Сезонність постачання сировини.

Метою фінансового менеджменту є забезпечення прискорення обертання загальної суми оборотних активів, яке забезпечується шляхом збільшення частки оборотних активів з високою оборотністю та зменшення частки низькобортних активів.

Здійснюючи управління оборотними активами треба забезпечити мінімальність ризиків і витрат пов’язаних з формування і використанням оборотних активів, оскільки наявність перебоїв об. активів у виробничому процесі призвести до невиконання зобов’язань та втрати можливого прибутку.

8. Стратегії фінансування оборотних активів.

Тактичні рішення управління оборотними активами пов'язані з оптимізацією величини оборотних активів і полягають у виборі відповідної політики управління запасами, грошовими коштами, дебіторською заборгованістю.
Розрізняють дві тактики вибору величини оборотних активів залежно від їх співвідношення з обсягами реалізації:

обмежуючу тактику;

гнучку тактику.

При використанні обмежуючої тактики підтримується обсяг оборотних активів на мінімально можливому рівні, тобто підприємство не створює додаткових резервів, підтримує сувору дисципліну розрахунків з постачальниками. Така тактика зменшує витрати на обслуговування оборотних активів, мінімізує ризик втрат при використанні оборотних коштів. Але за цієї моделі підприємство має обмежені можливості збільшення прибутків за рахунок розширення обсягів діяльності, не може швидко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури. При цьому збільшується ризик, пов'язаний із формуванням оборотних коштів. Що ж до ліквідності, то якщо підприємство має невеликий обсяг поточних зобов'язань і намагається якомога швидше зменшити зайві запаси та безнадійну дебіторську заборгованість, ця політика може підтримувати необхідний рівень ліквідності. Але при значних розмірах поточних зобов'язань і обмежених обсягах оборотних активів ліквідність підприємства буде низькою.

Гнучка тактика полягає у забезпеченні високого рівня співвідношення між поточними активами й обсягом реалізації, тобто підприємство збільшує такі статті балансу, які забезпечують можливість збільшення обсягів виробництва при відповідній зміні кон'юнктури ринку і дають змогу стимулювати обсяг продажу за рахунок надання відстрочки платежів. До таких статей можна віднести: грошові кошти, цінні папери, страхові й резервні запаси. У результаті ліквідність підприємства (за умови формування переважної частини його оборотних коштів на довгостроковій основі) збільшується. Проте ця політика є затратною і управління оборотними активами має будуватись на виборі між затратами, пов'язаними зі збільшенням оборотних активів, і вигодами від збільшення оборотних активів.

Стратегії фінансування оборотних активів залежать від покладених у їх основу принципів фінансування змінної частини. При цьому постійна частина оборотних активів визначається на рівні мінімальної потреби в оборотних активах у досліджуваному періоді. Змінна частина — різницею між фактичною і мінімальною потребою в оборотних активах.
Та частина оборотних активів, яка фінансується за рахунок власного і довгострокового позикового капіталу, називається чистим оборотним (робочим) капіталом.

Чистий оборотний капітал = Оборотні активи - Поточні зобов'язання.

Чим більший чистий оборотний капітал, тим менший ризик втрати ліквідності.
Залежно від вибору фінансовим менеджером джерел покриття змінної частини оборотних активів, виділяють чотири стратегії фінансування оборотних активів:

1. Ідеальна стратегія — поточні активи фінансуються за рахунок поточних зобов'язань. Схематичне статичне зображення цієї моделі представлено на рис. 6.5.
З позиції ліквідності ця модель є найбільш ризикованою, оскільки у випадку одночасного пред'явлення кредиторами всіх зобов'язань підприємство буде змушене розпродавати частину своїх основних засобів.

2. Агресивна стратегія полягає у фінансуванні на довгостроковій основі необоротних активів і постійної частини оборотних активів. Змінна частина оборотних активів повністю покривається за рахунок короткострокової заборгованості (рис. 6.6).
Ризик, пов'язаний з агресивною стратегією, високий. Таку стратегію може дозволити собі лише підприємство, яке не має проблем з поновленням короткострокових кредитів або з

отриманням комерційних кредитів від постачальників.

3. Консервативна стратегія полягає у фінансуванні майже всіх активів за рахунок довгострокових джерел (рис. 6.7).
Як правило, консервативна стратегія застосовується на початкових стадіях існування підприємства за умови достатньої величини капіталу власників підприємства і доступності довгострокових кредитів для інвестиційного фінансування.

4. Компромісна стратегія полягає у фінансуванні необоротних активів, постійної частини оборотних активів і приблизно половини змінної частини оборотних активів за рахунок довгострокових джерел. Інша частина оборотних активів фінансується на короткостроковій основі (рис. 6.8).
Модель є найбільш реальною, проте в окремі періоди підприємство може мати зайві оборотні активи, що зменшує їх прибутковість.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6184. Дослідження цілих типів даних 86.5 KB
  Дослідження цілих типів даних Мета лабораторної роботи - дослідити та вивчити систему напередвизначених типів мов Паскаль та Сі, устрій значень напередвизначених типів та операції над значеннями цих типів. Теоретичні відомості Програмні об'єкти...
6185. Дослідження дійсних типів даних 62 KB
  Дослідження дійсних типів даних Теоретичні відомості Змінні дійсного типу можуть містити числа з дробовою частиною. Такі дані можуть бути представлені у двох формах: стандартної десятинній або експоненціальній. Зображення стандартної десятинної форм...
6186. Исследование арифметических операций и математических функций для работ из программными объектами 247.5 KB
  Составить схему алгоритма и написать программу вычисления функции при заданных значениях Алгоритм вычисления функций имеет линейную структуру.
6187. Розподільча логістика 117.5 KB
  Розподільча логістика План Поняття розподільчої логістики. Задачі розподільчої логістики. Логістичні канали та логістичні ланцюги. Розвиток інфраструктури товарних ринків. Ухвалення рішення з побудови системи розподілу...
6188. Дослідження бітових операцій над цілими значеннями 62 KB
  Дослідження бітових операцій над цілими значеннями Теоретичні відомості Бітові операції дозволяють обробляти цілі дані за допомогою операцій з їх бітовою структурою. Будь-які дані представляються у пам'яті комп'ютеру як ланцюг бітів. Біт...
6189. Определение моментов трения в подшипниках качения 55 KB
  Определение моментов трения в подшипниках качения Цель работы: определение моментов трения в шарикоподшипниках. Расчетные методы определения моментов трения в подшипниках качения Моменты трения Тп, Н.мм, в шарикоподшипниках с внут...
6190. Конструкційні матеріали. Конспект лекцій 766.5 KB
  Характерною особливістю будови атомів металів є мале число електронів на зовнішній орбіті і їх слабкий зв'язок з ядром. Легкість відриву валентних електронів від ядра вважається обумовлюючою всі основні властивості металів. У твердих тілах існують чотири типи зв'язків
6191. Папулосквамозные дерматозы (псориаз, красный плоский лишай). Заболевания потовых и сальных желёз (себорея, ихтиоз, угревая болезнь) 150.5 KB
  Папулосквамозные дерматозы (псориаз, красный плоский лишай). Заболевания потовых и сальных желёз (себорея, ихтиоз, угревая болезнь) Определение Этиология Классификация по клиническим формами разновидностям Тактика среднего ме...
6192. Словообразовательные процессы 49 KB
  Словообразовательные процессы Лексика языка непосредственно отражает реальную действительность, изменения в развитии общества, науки, техники и Основное назначение лексической единицы - функция наименования, номинации. Каждое новое явление...