7305

Функції мови як поліфункціональної системи

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Функції мови Комунікативна функція Когнітивна функція Кумулятивна функція. Номінативна. Регулятивна. Фатична. Емотивна. Метамовна. Естетична. Етнічна. Магічна. Мова - поліфункціональна система, що має справу з ін...

Украинкский

2013-01-20

115.5 KB

45 чел.

Функції мови

1. Комунікативна функція

2. Когнітивна функція

3. Кумулятивна функція

4. Номінативна

5. Регулятивна

6. Фатична

7. Емотивна

8. Метамовна

9. Естетична

10. Етнічна

11. Магічна

Мова –  поліфункціональна система, що має справу з інформацією – з її створенням, зберіганням і передачею. Функції мови пов'язані з його сутністю, природою, призначенням у суспільстві й у той же час взаємозалежні між собою.

Функції мови. Термін „функція” у лінгвістиці вживається в декількох значеннях: 1) призначення, роль мови в людському суспільстві, 2) призначення роль одиниць мови. У першому випадку говорять про функції мови, у другому – про функції мовних одиниць (фонем, морфем, слів, речень).

Функції мови – це прояв її сутності. Дослідники мови не сходяться в питанні про кількість і характер функцій. Мова виконує багато функцій (учені виділяють до 25 функцій мови і його одиниць), однак основна функція мови, головне її призначення – бути засобом спілкування людей.

До основних функціям мови відносять комунікативну, когнітивну, кумулятивну.

Комунікативна функція

Найголовніша функція мови – комунікативна. Мова служить, насамперед, засобом людського спілкування. Ми живемо в суспільстві й спілкуємося в певному соціумі в певному просторі в певний час. Таким чином, мова є основним засобом спілкування.

Комунікація – значить спілкування, обмін інформацією. Іншими словами, мова виникла й існує, насамперед, для того, щоб люди могли спілкуватися. Інформація – це відомості, доступні для розуміння й важливі для поведінки того, кому вони адресовані. Текст буде інформативним для мене тільки тоді, коли я буду готовий до його сприйняття, що й коли відомості, які він містить, якимось чином можуть впливати на мою поведінку. (Це не значить, звичайно, що я негайно кудись побіжу або почну перебудовувати корінний чином своє життя. Але, можливо, скажу щось у відповідь або просто задумаюся про щось, зацікавлюся чимось, захочу поділитися почутим з іншою людиною тощо).

Звичайно, що можна добре знати норми вимови, слова й правила вживання їх, граматичні форми й конструкцій, уміти використовувати різні способи вираження однієї й тієї ж думки (володіти синонімією), інакше кажучи, бути компетентним у лінгвістичному і мовному відношенні, однак не вміти використовувати ці знання й уміння адекватно реальній мовній обстановці або, іншими словами, комунікативній ситуації. Інакше кажучи, для володіння мовою важливі вміння й навички вживання тих або інших слів, граматичних конструкцій у конкретних умовах спілкування. Саме тому в навчанні мовам виділяється тип комунікативної компетенції. У значенні, близькому до цього терміна, іноді використовується термін мовна компетенція.

Комунікативна компетенція – це здатність розуміння чужих і породження власних програм мовної поведінки, адекватно меті, сфері, ситуації спілкування. Вона містить у собі знання основних понять лінгвістичного мовлення (у методиці їх звичайно називають мовленнєвознавчими) – стилі, типи мовлення, будову опису, оповідання, міркування, способи зв'язку речень у тексті тощо; уміння й навички переказу тексту. Однак охарактеризовані знання й уміння ще не забезпечують спілкування, адекватного комунікативній ситуації.

Дуже важливе місце в комунікативній функції займають власне комунікативні вміння й навички – вибрати потрібну мовну форму, спосіб вираження залежно від умов комунікативного акту, – тобто вміння й навички мовного спілкування відповідно до комунікативної ситуації.

На сьогоднішній день уже визначені компоненти ситуації, або мовні умови, які диктують мовцеві вибір слів і граматичних засобів. Це, по-перше, взаємини між співрозмовниками (офіційні/неофіційні) і їх соціальні ролі. Немає сумніву, що характер мовного спілкування буде різним, залежно від того, з ким ми спілкуємося, який соціальний статус мовців: учень, учитель, студент, який їхній вік, стать, зацікавлення і т.д. По-друге, місце спілкування (наприклад, спілкування вчителя з учнем на уроці, під час перерви, у дружній бесіді). Третій, дуже важливий компонент мовної ситуації – мета і намір мовця. Так, наказ, прохання або вимога, звичайно, будуть відрізнятися від повідомлення, інформації або їх емоційної оцінки, вираження подяки, радості, образи тощо.

Таким чином, власне комунікативні вміння й навички – це вміння  й навички мовного спілкування з урахуванням того, з ким ми говоримо, де говоримо й, нарешті, з якою метою. Безсумнівно, що формування їх можливе лише на базі лінгвістичної і мовної компетенції.

Слід зазначити особливу важливість формування у вищій школі комунікативної функції сьогодні. Виші покликані розвивати здатності особи реалізувати себе в динамічних соціально-економічних умовах, уміти адаптуватися до різних життєвих обставин. Безсумнівно, що однієї з характеристик особистості стають комунікабельність, володіння культурою слова, усним і письмовим мовленням у різних суспільних сферах застосування мови.

Отже, комунікація, спілкування за допомогою мови – один з найважливіших факторів, „що створили” людство.

Когнітивна функція

Людина, яка говорить – це особа, яка думає. Спілкування людей передбачає певні знання в них про навколишню дійсність, а одним з універсальних і ефективних засобів пізнання навколишнього світу є мова. Тим самим мова виконує також пізнавальну або когнітивну, функцію.

За допомогою мови відбувається в значній мірі пізнання, вивчення навколишнього світу. Українська мова забезпечує наступність культурних традицій народу, можливість виникнення й розвитку потужного потоку національної літератури.

Лінгвістична компетенція забезпечує пізнавальну культуру особистості молодої людини, розвиток логічного мислення, пам'яті, уяви, оволодіння навичками самоаналізу, самооцінки, а також формування лінгвістичної рефлексії як процесу усвідомлення особою своєї мовної діяльності.

Слід зауважити, що розмежування мовної і лінгвістичної компетенцій носить певною мірою умовний характер. Виділення як самостійної компетенції лінгвістичної важливо для усвідомлення пізнавальної (когнітивної) функції предмета рідна мова. У цьому є істотна відмінність її від викладання нерідних мов.

Оволодіння мовою припускає не тільки засвоєння знань про мову й оволодіння самим мовним матеріалом.

Учені визнають факт складного взаємозв'язку між мовою й мисленням. Узагалі відносини між мовою й мисленням проявляються в такому. Можливість співвіднесення мовних одиниць із явищами дійсності заснована на мисленні, на здатності людського мозку до відбиття дійсності. Без такої співвіднесеності неможливо було б спілкування між людьми. Дійсно, в одному з визначень мова названа практичною, дійсною свідомістю (К. Маркс, Ф. Энгельс).

Свідомість, мислення як властивість головного мозку ідеальні, вони не мають властивостей матерії – запаху, смаку, температури та ін. Мова ж, вірніше її одиниці, має звуковий, тобто матеріальний бік. Мислення матеріалізується в мові, у звуках, через них воно передається іншим людям.

У словах закріплюються результати пізнання світу, оскільки лексичне значення слова опирається на поняття. Тим самим стає можливою передача попереднього життєвого досвіду наступним поколінням через слово (у цьому випадку ми говоримо про ту функцію мови, яка була названа функцією зберігання інформації). На базі існуючих результатів пізнання, закріплених у словах, здійснюється подальше пізнання світу, тому мову характеризують як знаряддя, інструмент мислення.

Взаємозв'язок мислення й мови розкривається також у питанні походження поняття й слова. Існує широко поширена думка про неможливість появи поняття без слова, тобто за цією концепцією, поняття виникає разом зі словом, або на базі слова. У цьому випадку слово є засіб створення поняття. За іншими уявленнями, зміст поняття формується до появи слова, однак лише з'єднуючись зі звуком, зміст поняття здобуває ясність, оформленість. Однак, беручи до уваги перераховані вище думки, потрібно мати на увазі, що в основі появи поняття й слова лежать різні причини. Поняття утворюється в результаті пізнавальної діяльності, життєвої практики людини, а поява слова пов'язане з потребою в спілкуванні.

Думка людини при своєму народженні опирається не тільки на універсальні змістовні категорії й структури, але й на категорії одиниці конкретної мови. Звичайно, це не значить, що, крім словесного мислення, не існує інших форм розумної діяльності. Є ще мислення образне, знайоме будь-якій людині, але особливо розвинене в професіоналів: художників, музикантів, артистів... є мислення технічне – професійна риса конструкторів, механіків, креслярів, і знов-таки тією чи іншою мірою притаманне всім нам. Існує, нарешті, мислення предметне – ним усі ми керуємося в масі побутових ситуацій, від зав'язування шнурків на черевиках і до відмикання вхідних дверей... Але основна форма мислення, що поєднує всіх людей у переважній більшості життєвих ситуацій, – це, звичайно ж, мислення мовне, словесне.

Кумулятивна функція. Накопичення й інформативність є тими істотними властивостями мовного знака, які лежать в основі його найважливішої функції поряд з комунікативною – функції кумулятивної.

Мова в цій функції виступає сполучною ланкою між поколіннями, служить „сховищем” і засобом передачі позамовного колективного досвіду.

Більша частина того, що знає доросла людина про світ, прийшло до нього з мовою, за посередництвом мови. Вона, можливо, ніколи не бувала в Африці, але знає, що там є пустелі й савани, жирафи й носороги, ріка Ніл і озеро Чад... Вона ніколи не бувала на металургійному комбінаті, але має поняття про те, як виплавляється залізо, а можливо, і про те, як із заліза виходить сталь. Людина може подумки подорожувати в часі, звертатися до таємниць зірок або мікросвіту – і всім цим він зобов’язана мові. Її власний досвід, добутий за допомогою органів чуття, становить незначну частину його знань.

Як же формується внутрішній світ людини? Яка роль мови в цьому процесі?

Основний розумовий „інструмент”, за допомогою якого людина пізнає світ, є поняття. Поняття утворюється в ході практичної діяльності людини завдяки здатності її розуму до абстрагування, узагальнення. (Варто підкреслити: нижчі форми відбиття дійсності у свідомості – такі, як відчуття, сприйняття, уявлення, є й у тварин. Собака, наприклад, має уявлення про свого хазяїна, про його голос, запах, звички і т.д., але узагальненого поняття „хазяїн”, так само як і „запах”, „звичка” тощо, у собаки немає.) Поняття відривається від наочно-почуттєвого образа предмета. Це одиниця логічного мислення, привілей хомо сапієнса.

Як утворюється поняття? Людина спостерігає безліч явищ об’єктивної дійсності, порівнює їх, виділяє в них різні ознаки. З них неважливі, випадкові він „відтинає”, відволікається від них, а ознаки істотні складає, підсумовує – і виходить поняття.

Найбільш яскраво кумулятивна функція проявляється в лексиці, тому що саме вона безпосередньо пов'язана із предметами і явищами навколишньої дійсності. Лексична система більшою мірою обумовлена категоріями матеріального світу, соціальними факторами. Насамперед, у лексиці відбиваються фрагменти соціального досвіду, обумовленого основною діяльністю народу. Існування тих або інших лексичних одиниць пояснюється практичними потребами. Слово – ім’я конкретної речі, конкретного явища – однозначне, але воно не простий знак речі або явища. Слово може розповісти й про час, і про середовище, у якому воно існує.

Мова виявляється для людини готовим класифікатором об’єктивної дійсності, і це добре: він наче прокладає рейки, якими рухається потяг людського знання. Але разом з тим мова нав’язує свою систему класифікації всім учасникам даної конвенції – із цим теж важко сперечатися. Наприклад, ми скажемо безвідносно палець, а для англійця й німця є різні слова, що позначають палець на нозі й на руці. Якби нам з малих років повторювали, що палець на руці – це одне, а палець на нозі – зовсім  інше, то до зрілого віку ми, напевно, були б уже переконані в справедливості саме такого членування дійсності. Сірий колір асоціюється в українській  мові із звичайністю, неоригінальністю, буденністю. Ми говоримо сірі будні або така сірість, характеризуючи обмежених людей, сірою мишею називаємо непомітну, тиху людину, яка не хоче або не здатна привернути увагу. В Англії ж сірий колір – це колір шляхетності, елегантності, тобто має зовсім інше значення.

Наприкінці 60-х років на одному з островів Філіппінського архіпелагу (у Тихому океані) було виявлене плем’я, що жило в умовах кам’яного віку й у повній ізоляції від іншого світу. Представники цього племені (вони називали себе тасадаї) навіть не підозрювали, що, крім них, на Землі є ще розумні істоти. Коли вчені й журналісти впритул зайнялися описанням світу тасадаїв, їх уразила одна особливість: у мові племені взагалі не було слів типу війна, ворог, ненавидіти... Тасадаї, за висловленням одного з журналістів, навчилися жити в гармонії й згоді не тільки із природою, але й між собою. Звичайно, можна пояснити цей факт так: споконвічна дружелюбність і доброзичливість даного племені знайшли своє природнє відбиття в мові. Але ж і мова не стояла осторонь від суспільного життя, вона накладає свій відбиток на формування моральних норм даного співтовариства: звідки було довідатися новоспеченому тасадаю про війни й убивства? Ми ж з нашими мовами підписали іншу інформаційну „конвенцію”..

Зв’язок історії й культури народу з мовою особливо яскраво проявляється на фразеологічному рівні. Велика кількість прислів’їв, приказок відбивають специфічні національні риси, мають ту мовну образність, яка коріннями йде в історію народу, його побут, звичаї, традиції.

Одні шари лексики обумовлені соціальними факторами більш очевидно, інші – менш очевидно. Якщо національно-культурний зміст являє собою ядро фразеологічних одиниць, то у власних іменах воно є свого роду конотацією.

Найбільш складну групу з погляду визначення їх національно-культурного змісту, утворює фонова лексика. Доведено: якщо порівнювати поняттєво-еквівалентні слова в різних мовах, то вони будуть відрізнятися одне від іншого в силу того, що кожне з них сполучене з певною сукупністю знань.

Уся сукупність властивих повсякденній мовній свідомості відомостей, що ставляться до слова, називається лексичним фоном.

В умовах глобалізації сучасного суспільства – це також пізнання культури українського народу в її зустрічі з іншими культурами, усвідомлення різноманіття духовного й матеріального світу, визнання й розуміння цінностей культури іншого народу, уміння жити й спілкуватися в багатонаціональному світі.

Номінативна функція

Ще одна надзвичайно важлива функція мови – номінативна, або називальна. Фактично ми вже торкалися її, розмірковуючи про функцію пізнавальну. Справа в тому, що називання становить невід'ємну частину пізнання. Людина, узагальнюючи масу конкретних явищ, відволікаючись від їхніх випадкових ознак і виділяючи істотні, відчуває потребу закріпити отримане знання в слові. Так з'являється назва. Якби не вона, поняття так і залишилося б безтілесною, умоглядною абстракцією. А за допомогою слова людина може як би „застовбити” обстежену частину навколишньої дійсності, сказати собі: „Це я вже знаю”, повісити табличку-назва й відправитися далі.

Отже, уся та система понять, яку має сучасна людина, спочиває на системі назв. Легше всього показати це на прикладі власних імен. Спробуємо з курсів історії, географії, літератури викинути всі власні імена – усі антропоніми (це значить імена людей: Олександр Македонський, Колумб, Петро I, Мольер, Сент-Екзюпері, Дон Кихот, Том Сойер, дядько Ваня...) і всі топоніми (це назви місцевостей: Галактика, Північний полюс, Ватикан, Дніпро, Освенцим, Капітолійський пагорб...), – що залишиться від цих наук? Очевидно, тексти стануть беззмістовними а той, що читає, відразу втратить орієнтацію в просторі й у часі.

Але ж назви – це не тільки власні імена, але також імена загальні. Термінологія всіх наук – фізики, хімії, біології тощо – це всі назви. Атомну бомбу й ту не можна було б створити, якби на зміну античному поняттю „атом” не прийшли нові поняття – нейтрона, протона й інших елементарних часток, розщеплення ядра, ланцюгової реакції тощо, – і всі вони закріплювалися в словах!

Відомо характерне визнання американського вченого Норберта Вінера про те, як наукова діяльність його лабораторії гальмувалася відсутністю відповідної назви для певного напрямку пошуку: неясно було, чим співробітники цієї лабораторії займалися. І тільки коли в 1947 році вийшла у світ книга Вінера „Кібернетика” (учений придумав цю назву, взявши за основу грецьке слово зі значенням керманич, кермовий), нова наука великими кроками пішла вперед.

Отже, номінативна функція мови служить не просто для орієнтації людини в просторі й часі, вона йде пліч-о-пліч з функцією пізнавальною, вона бере участь у процесі пізнання світу.

Але людина за своєю природою прагматик, вона шукає насамперед практичну користь від своїх справ. Це значить, що вона не буде називати підряд усі навколишні предмети розраховуючи на те, що ці назви коли-небудь пригодяться. Ні, вона користується номінативною функцією з наміром, вибірково, називаючи в першу чергу те, що для нього ближче, частіше й важливіше всього.

Згадаємо для прикладу назви грибів: скільки ми їх знаємо? Білий гриб (боровик), підберезник (у Білорусії його часто називають бабкою), красноголовець, груздь, маслюк, лисичка, опеньок, сироїжка, чорнушка – не менше десятка набереться. Але це все корисні, їстівні гриби. А неїстівні? Мабуть, тільки два види ми й розрізняємо: мухомори й поганки (ну, не вважаючи ще деяких різновидів: несправжні опеньки й т.п.). А тим часом біологи стверджують, що різновидів неїстівних грибів значно більше, ніж їстівних! Просто вони людині не потрібні, нецікаві (якщо не вважати вузьких фахівців у цій галузі) – так навіщо ж впусту витрачати назви й забивати собі голову?

Глянемо в дзеркало на добре нам знайому власну особу й запитаємо: це що таке? Ніс. А це? Губа. А що між носом і губою? Вуса. Ну а якщо вусів немає – як це місце називається? У відповідь – потискування плечима (або лукаве „Місце між носом і губою”). Ну добре, ще питання. Це що таке? Чоло. А це? Потилиця. А що між чолом і потилицею? У відповідь: голова. Ні, голова – це все в цілому, а як називається та частина голови, що між чолом і потилицею? Мало хто згадає назву тім’я, найчастіше відповіддю буде те ж потискування плечима... Так, щось повинне не мати назви.

І ще один висновок випливає зі сказаного. Для того, щоб предмет одержав назву, потрібно, щоб він увійшов у суспільний побут, переступив через деякий „поріг значимості”. До якихось пір ще можна було обходитися випадковим або описовою назвою, а із цього часу вже не можна – потрібно окреме ім’я.

Регулятивна (волюнтативна) функція мови і теорія мовних актів

Різного роду спонукання – прохання, наказ, застереження, заборона, порада, переконання тощо – не завжди оформляються формально, виражаючись за допомогою „власних” мовних засобів. Іноді вони виступають у чужім обличчі, з використанням мовних одиниць, що обслуговують звичайно інші цілі. Так, звернене до сина прохання приходити додому не пізно мати може виразити безпосередньо, з використанням форми наказового способу („Приходь сьогодні не пізно, будь ласка!”), а може замаскувати її під питання („О котрій ти збираєшся повернутися?”), а також під докір, попередження, констатацію факту тощо; порівняймо такі висловлення: „Учора ти знову пізно прийшов...” (з особливою інтонацією), „Дивися – тепер рано темніє”, „Маршрутки їздять до години, не забудь”, „Я буду дуже хвилюватися” тощо.

Зрештою, регулятивна функція спрямована на створення, підтримку й регулювання стосунків у людських мікроколективах, тобто в тому реальнім середовищі, у якім живе носій мови. Націленість на адресата ріднить її з комунікативною функцією. Іноді разом з регулятивною функцією розглядають також функцію фатичну, або контактовстановлюючу. Маємо на увазі, що людині завжди потрібно певним чином вступити в розмову (окликнути співрозмовника, привітати його, нагадати про себе тощо) і вийти з розмови (попрощатися, подякувати й т.п.). Але хіба встановлення контакту зводиться до обміну фразами типу „Доброго дня” – „До побачення”? Фатична функція значно ширша за сферою свого застосування, і тому звичайно, що її складно відмежувати від функції регулятивної.

Спробуємо згадати: про що ми говоримо протягом дня з оточуючими? Хіба, це все інформація життєво важлива для нашого благополуччя або безпосередньо впливає на поведінку співрозмовника? Ні, здебільшого це розмови, здавалося  б, „ні про що” – про дрібниці, про те, що й без того відомо співрозмовникові: про погоду й про загальних знайомих, про політику й про футбол у чоловіків, про одяг і дітях у жінок; коментарі до телесеріалів, телешоу... Не треба ставитися до таких монологів і діалогів іронічно й зарозуміло. Насправді, це розмови не про погоду й не про дрібниці, а одне про одного, про нас із вами, про людей. Для того, щоб посісти, а потім підтримувати певне місце в мікроколективі (а таким є родина, коло друзів, виробничий колектив, сусіди по будинкові, навіть супутники по купе тощо), людина обов’язково повинна розмовляти з іншими членами цієї групи.

Навіть якщо ви випадково опинилися разом з кимось у кабіні ліфта, що рухається, то, можливо, почуваєте деяку незручність і повертаєтеся спиною: відстань між вами й вашим супутником занадто мало, щоб робити вигляд, що ви не помічаєте один одного, а зав’язувати розмову „„взагалі по взагалях” не має сенсу – нема про що, та й їхати занадто недовго... От тонке спостереження в повісті сучасного російського прозаїка В. Попова: „„Ранками ми всі разом піднімалися в ліфті... Ліфт поскрипував, ішов нагору, і всі в ньому мовчали. Усі розуміли, що не можна так стояти, що треба щось сказати, швидше щось сказати, щоб розрядити це мовчання. Але говорити про роботу було ще рано, а про що говорити – ніхто не знав. І така в цьому ліфті стояла тиша, хоч вистрибуй на ходу”.

У колективах же відносно постійних, довгочасних установлення й підтримка мовних контактів – найважливіший засіб регулювання відносин. От, приміром, ви зустрічаєте на сходовому майданчику сусідку Марію Іванівну й говорите їй: „Добрий ранок, Марія Іванівна, щось ви сьогодні рано…”. У цієї фрази – подвійне дно. За її зовнішнім змістом прочитується: „Нагадую, Марія Іванівна, я – ваш сусід і прагну як і раніше залишатися з вами в добрих стосунках”. Нічого лицемірного, брехливого в подібних вітаннях немає, це такі правила спілкування. І все це дуже важливі, просто необхідні фрази. Образно можна сказати так: якщо ви сьогодні не похвалите нову прикрасу своєї подруги, а вона, у свою чергу, завтра не поцікавиться, як розвиваються ваші стосунки з якимось спільним знайомим, то через пару днів між вами, можливо, пробіжить легкий холодок, а через місяць ви, може бути, і зовсім втратите свою подругу... Не прагнете поставити експеримент? Повірте на слово. Спілкування з родичами, приятелями, сусідами, супутниками, товаришами по службі потрібно не тільки для підтримки певних відносин у мікроколективах. Воно важливе й для самої людини – для його самоствердження, для реалізації його як особистості. Справа в тому, що індивід відіграє в суспільстві не тільки деяку постійну соціальну роль (наприклад, „домогосподарка”, „школяр”, „учений”, „шахтар” тощо), але й увесь час приміряє до себе різні соціальні маски, наприклад: „гість”, „пасажир”, „хворий”», „порадник” тощо. І весь цей театр існує головним чином завдяки мові: для кожної ролі, для кожної маски є свої мовні засоби.

Зрозуміло, регулятивна й фатична функції мови спрямовані не тільки на поліпшення стосунків між членами мікроколективу. Іноді людина, навпаки, прибігає до них з репресивною метою – для того, щоб віддалити  від себе співрозмовника. Іншими словами, мова використовується не тільки для взаємних погладжувань (це прийнятий у психології термін), але також для так званих уколів і ударів. В останньому випадку ми маємо справу з вираженнями погрози, образами, лайками, прокльонами тощо. І знову-таки: суспільна конвенція – от що встановлює: що саме вважати грубим, образливим, принизливим для співрозмовника. А в аристократичнім суспільстві позаминулого століття слова негідник було досить для того, щоб викликати кривдника на дуель. Сьогодні ж мовна норма пом’якшується й планка репресивної функції піднімається досить високо. Це значить – людина сприймає як образливі тільки дуже сильні засоби.

Емотивна функція.

Мовні засоби емоційно-експресивної функції.

Якщо у вислові прямо виражено суб’єктивно-психологічне ставлення людини до того, про що вона говорить, то реалізується емотивна, або емоційна, або експресивна, функція мови. Якобсон вважав за краще називати цю функцію не емоційною, а емотивною, оскільки вона пов’язана „з прагненням справити враження наявності певних емоцій, справжніх або удаваних” (Якобсон 197 –198).

Основним засобом вираження емоцій в мові є інтонація. Мабуть, змістовний репертуар інтонацій досягає декількох десятків модально-емоційних смислів. У студійних дослідженнях Д. С. Станіславського, пізніше  повторених Якобсоном, словосполучення вдавалося вимовляти з такою інтонаційною різноманітністю, що слухачі розрізняли у варіантах виконання 40 – 50 емоційних ситуацій.

Емоції в мові виражаються також за допомогою вигуків і (значно  меншою мірою) слів з емоційно-експресивною конотацією. Чим сильніше в слові експресивно-оцінний компонент значення, тим невизначенішим є його денотат.

Емоційний бік мови пов’язаний з роботою правої  півкулі головного мозку. При правопівкульних розладах мова хворого стає інтонаційно одноманітною. Специфічним чином порушується і сприйняття мови: „Пацієнт з порушенням роботи правої півкулі звичайно розуміє значення того, що мовиться, але він часто не може встановити, чи мовиться це сердито або жартівливо” . Навпаки, при ураженнях лівої півкулі (домінантної в мовній діяльності, відповідальної за логіко-граматичну організацію мови) і збереження правого хворий може не розуміти вислів, проте нерідко він в змозі розпізнати емоційний тон, з яким його було вимовлено.

Мовленнєвий коментар мовлення (метамовна функція)

Використання мови в метамовній функції звичайно пов’язане з якимись труднощами мовного спілкування – наприклад, при розмові з дитиною, іноземцем або будь-якою іншою людиною,  що не цілком володіє, стилем, професійним різновидом мови або арго.

Почувши незнайоме слово, наприклад сканер, людина може запитати:  – Що? Сканер? або: – Що таке сканер? Припустимо, його співбесідник відповідає: Це така приставка до комп’ютера, яка може бути потрібна для передачі тексту або зображення з аркуша на комп’ютер. У цьому випадку питання про слово сканер і пояснення у відповідь – це конкретні прояви метамовної функції мови. Часто, проте, той, хто говорить, не чекаючи питання, прагне попередити можливе нерозуміння і включає в свою мову попутні пояснення, зокрема, в умовах, коли один із співбесідників не повністю володіє використовуваною мовою, час від часу виявляється потрібним перевіряти надійність каналу зв'язку, наприклад, переконатися, що першокласнику відоме слово відсоток, іноземцю-студенту, припустимо, вікно чи пара. У таких випадках мовці можуть включити в свою мову попутні зауваження про саму мову: пояснити слова і вислови, які, на їх думку, не цілком зрозумілі співбесіднику.

У метамовних коментарях той, хто говорить, може оцінювати слово або його доцільність в мові, мотивувати свій вибір рішення, підкреслити індивідуальні відтінки сенсу, наприклад, метамовне призначення ввідних кліше на зразок так би мовити, як кажуть, образно кажучи. Це підкреслює розкутість, переносний характер і разом з тим точність вживання слова; слухач же може перепитати, не погодитися, запропонувати свій вибір слова й теж його прокоментувати.

Термін метамова (грец. після, через) побудований за моделлю таких логіко-математичних термінів, як метанаука, метатеорія, що позначають деяку концептуальну побудову другого порядку. Наприклад, метатеорія – це теорія (другого порядку), об’єктом якої є деяка інша теорія (першого порядку), звана в цьому випадку наочної або об’єктною. Метамова – це мова, якою описана деяка інша мова, звана в цьому випадку мовою-об’єктом. Так, якщо граматика німецької мови написана по-українськи, то мовою-об’єктом в такому описі буде німецька, а метамовою – українська. Зрозуміло, мова-об’єкт і метамова можуть збігатися (наприклад, німецька граматика німецькою мовою).

Крім поточних вставних характеристик мови самим мовцем, до метамовних засобів належать усі ті лексико-граматичні засоби, за допомогою яких люди говорять і пишуть про мову, – засоби розрізнення „своєї” і „чужої” мови, позначення процесів і учасників мовного спілкування, назви проявів мови, мовознавчої термінології.

Рефлективність мови (тобто можливість думки й мови про мову за допомогою його ж лексико-граматичних засобів) – це одна з тих семіотичних універсалій, яка відрізняє мову людей від мови тварин. Метамовні операції здійснюються на базі лівої („раціональної”) півкулі. В онтогенезі сучасної людини факти метамовної рефлексії можливі на третьому-четвертому році життя й зазвичай починаються з п’ятого-шостого. Ця увага до мови виявляється в зіставленні слів, виправленні чужої і своєї мови, у мовних іграх, у коментуванні мови.

Метамовна функція реалізується в усіх усних і письмових висловах про мову – зокрема на уроках і лекціях з мови та мовознавства, у граматиках, словниках, у навчальній і науковій літературі про мову. По суті, виникнення мовознавства як професійного заняття частини мовців можна розглядати як результат зростання соціальної значущості метамовної функції мови.

Естетична функція мови. „Святковий” різновид мовної здатності людини (естетична функція мови). За Якобсоном, поетична (або естетична) функція мови реалізована за принципом „повідомлення заради самого повідомлення”. Її механізми багато в чому мають правокульову природу. Естетичне ставлення до мови виявляється в тому, що мовець починає помічати сам текст, його звукову оболонку.

Окреме слово, зворот, фраза починає подобатися або не подобатися, захоплювати своєю гармонією, точністю, глибокою наповненістю, красою. Естетичне ставлення до мови, таким чином, означає, що мова (саме мова, а не те, про що повідомляється) може сприйматися як прекрасне або потворне, тобто як естетичний об’єкт.

Естетична функція мови найпомітніша в художніх текстах, проте сфера її проявів ширша. Естетичне ставлення до мови можливе в розмовній мові, дружніх листах, у публіцистичній, ораторській, науково-популярній мові – тою мірою, у якій для промовців мова перестає бути тільки формою, тільки оболонкою змісту, але й отримує самостійну естетичну цінність.

Реалістична художня література, випереджаючи психологію й лінгвістику, не раз помічала, як саме звучання або лад слова здатні подобатися або не подобатися, обурювати, хвилювати, радувати, наприклад, в оповіданні Чехова „Мужики” жінка щодня читає Євангеліє й багато чого не розуміє, „але святі слова чіпали її до сліз, і такі слова, як „аще” і „дондеже”, вона вимовляла з солодким завмиранням серця”.. Проголошений Іваном Франком наприкінці ХІХ ст. метод індуктивної естетики на чільне місце висував естетично використовуваний мовний матеріал твору. Уперше було звернено увагу на матеріальний та ідеальний аспекти слова в їх органічній єдності з образом та ідеєю твору. Особливе місце відводилося зоровим, слуховим, дотиковим, смаковим і нюховим відчуттям, відбитим у мові художнього твору. І. Франко надавав великого значення естетичним властивостям мови ще в її системному («холодному») вимірі й називав мову „скарбівнею людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття...”. Якщо в концепції О. Потебні домінувало вчення про мистецтво мови, то в естетичній концепції І. Франка, крім уваги до мистецтва слова, з особливою силою виявлявся інтерес до естетичної функції мови, зокрема щодо поезії Т. Шевченка. І сам Кобзар помітив і використовував силу слова:

„Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди”.

Естетична функція мови звичайно пов’язана з такою організацією тексту, яка в чомусь оновлює, перетворить звичне слововживання і тим самим порушує автоматизм повсякденної мови (розмовної, ділової, газетної). Перетворення може зачіпати лексичну і граматичну семантику (метафора, метонімія та інші види переносного вживання слів і форм); оновленою може бути синтаксична структура висловів і надфразової єдності (фігури експресивного синтаксису); нарешті, перетворення звукової організації мови (явища ритму, рими, алітерації, звукопису). Мовний автоматизм руйнується також несподіваним і разом з тим художньо виправданим вибором слів: таких слів, які не „лежать на поверхні” мовної свідомості й тому мінімально передбачені (пор. художню цінність старовинного, або діалектного, або просторічного слова; пор. також експресію точно спожитого рідкісного слова). Через різноманітні зв’язки між усіма сегментами й рівнями тексту перетворення його окремого компоненту відгукується на характері цілого. Новизна, несподіванка художньої організації тексту, загострюючи сприйняття, підвищує відчутність тексту, у результаті сама мовна оболонка тексту стає частиною його змісту. Проте, мабуть, секрет впливової сили естетично значущого тексту пов’язаний не тільки з оновленням його мовної тканини, а й з особливою значущістю для сприйняття самої структури художнього тексту. Завдяки ритму, римі, особливій точності й вагомості кожного слова, „доладності” твору в цілому художні тексти представляють мовні структури, що володіють особливою стійкістю до перетворень. Така стійкість викликає в слухача або читача відчуття того, що сприйманий текст – це єдино можливе мовне втілення „ось цього” змісту.

Ця сила майстерного слова пов'язана з найдавнішими механізмами дії на людську психіку, загальними для мистецтва, магії, ритуалу. С. М. Эйзенштейн у неопублікованій роботі з теорії мистецтва писав, що суть цієї дії полягає в залученості свідомості до кола плотського, дологічного мислення, де людина втратила відмінність суб’єктивного й об’єктивного, де загостриться його здатність сприймати ціле через одиничну частковість, де фарби стануть співати йому й де звуки покажуться такими, що мають форму (синестетика), де слово примусить його реагувати так, як ніби відбувся самий факт, позначений словом (гіпнотична поведінка). Найбільш сильним вселяючим чинником структури художнього тексту С. М. Ейзенштейн вважав ритм.

Естетична функція мови розширює світ естетичних стосунків людини. Разом з тим перетворення мови, здатні зробити текст естетично значущим, порушують автоматизм мови, оновлюють її і тим самим відкривають нові виразні можливості в мові. От чому А. К. Гаврилов назвав художню мову святковим різновидом мовної здатності людини, а Ян Мукаржовський відзначив: „Основне значення поезії для мови полягає в тому, що вона є мистецтвом”.

Етнічна функція полягає в тому, що мова є чинником об’єднання народу. Розглянуті вище мовні функції є універсальними, тобто їх прояви спостерігаються в усіх мовах світу. А от етнічна функція мови – феномен помітний, але не обов’язковий. Етноконсолідуюча функція багато в чому є символічною, вона створена не вживанням мови, а ставленням людей до мови, національно-культурною ідеологією. У реальності процеси формування етносів можуть не збігатися з процесами диференціації та інтеграції мов. Етнічна й мовна карти світу також далеко не збігаються, тому симетрія „один народ – одна мова ” не є правилом або найчастішим випадком. У безлічі ситуацій народ говорить двома або декількома мовами, причому деякі з мов використовуються ще й іншими народами; у багатьох інших випадках народ говорить тією ж мовою, якою говорять інші сусідні і/або несусідні народи.

Дослідник мов американських індійців Делл Хаймс у зв’язку з цим писав: „Імовірно, наше мислення занадто забарвлене європейським мовним націоналізмом XIX ст., щоб ми могли відзначити, що далеко не всі мови мають статус символу, необхідного для єдності групи. Плем’я фульніо в Бразилії протягом трьох сторіч підтримувало свою єдність, втративши свої землі, але зберігши свою мову та головні звичаї, а гуайкері у Венесуелі досягли того ж самого збереженням своєї системи відносин власності. Упродовж декількох поколінь у них не було й сліду особливої мови і релігії” (Нове в лінгвістиці. Вип.7. Соціолінгвістика 1975, - с. 65).

Африканісти, вивчаючи регіони, у яких мов менше, ніж етносів, тобто ситуації, у яких має місце асиміляція за мовою, указують, що це не завжди відповідає етнічній асиміляції.

Разом з тим у сучасному світі, особливо в постіндустріальних суспільствах, поширюється прагнення народів зберегти, іноді відродити свою мову – як живе свідоцтво й природний ґрунт культурно-духовної самобутності.

Магічна (заклинальна) функція мови. Якобсон уважав магічну функцію окремим випадком заклично-спонукальної, з тією різницею, що в разі словесної магії адресат мови – це не людина, а вищі сили. До проявів магічної функції належать табу, табуністичні заміни, а також обітниці мовчання в деяких релігійних традиціях; змови, молитви, клятви, зокрема божба й присяга; у релігіях Писання – священні тексти, тобто тексти, яким приписується божественне походження (може вважатися, наприклад, що вони були продиктовані або написані вищою силою). Загальною межею ставлення до слова як до магічної сили є неконвенціональне (нетрадиційне) трактування мовного знаку, тобто уявлення про те, що слово – це не умовне позначення деякого предмету, а його частина, тому, наприклад, вимовляння ритуального імені може викликати присутність того, хто ним названий, а помилитися в словесному ритуалі – це образити, прогнівати або нашкодити вищим силам.  Нерідко ім'я виступало як оберіг, тобто як амулет або заклинання, що оберігає від нещастя. Апокриф „Сімдесят імен Богу” (рукопис XVI – XVII ст. Іосифо-Волоколамського монастиря) радив для самооборони записати, вивчити й носити з собою 70 „імен ” (символічних і метафоричних найменувань) Христа і 70 „імен ” Богородиці: „Сиа знаменіа еща відіши і сиа імена егда прочитавши непереможений будеши в раті і від всіх ворог позбавлений будеши і від напраснія смерті і від страху нощнаго і від дійства сотоніна ...А це імена господня числом 70. Так їжаку їх імат і носити з собою чесно від всякаго зла позбавлений буде”.

У давнину, вибираючи ім’я новонародженій дитині, людина нерідко наче грала з духами в хованки: то вона зберігала в таємниці „справжнє” ім’я (і дитина зростала під іншим, не „секретним ” ім’ям); то нарікали дітей назвами тварин, риб, рослин; то давали „худе ” ім’я, щоб злі духи не бачили в його носії цінної здобичі.

Свідомість, що вірила в магію слова, не тільки погоджується з незрозумілим і темним в магічних текстах, але навіть потребує смислової непрозорості ключових формул.

Усі відомі в історії культурні ареали зберігають у тій чи іншій мірі традиції релігійно-магічної свідомості. Тому магічна функція мови універсальна, хоча конкретні її прояви в мовах світу нескінченно різноманітні й дивовижні. Нерідко момент власне магії вже вивітрився (порівняймо давнє спасибі із спаси Бог), в інших випадках – цілком відчуємо, наприклад: не до ночі будь помянутим, не кажи під руку, не каркай біду накличеш тощо.

Несподіванка (для сучасної свідомості) слідів словесної магії пов’язана з тим, що в глибині людської психіки полярна суть може ототожнюватися або взаємно замінятися (життя і смерть, добро і зло, початок і кінець, сміх і сльози тощо). Амбівалентність символіки несвідомого призводила до того, що засудження оберталося вихвалянням, побажання невдачі вважалося умовою успіху (напр, ні пуху ні пера) тощо. Тому магічні формули, що мали кінцевою метою позитивний результат (родючість, здоров’я), часто будувалися як прокляття й лайка. У ряді традицій відоме ритуальне лихослів’я у весільних і сільськогосподарських обрядах. До обрядових заклинань сходять деякі лайливі вислови З іншого боку, сама живучість лайок пояснювалася М. Бахтіним стародавньою амбівалентністю лихослів’я: у глибинах народної підсвідомості це не тільки хула й приниження, але й хвала та піднесення

Література

1. Виноградов В. А. Социолингвистическая типология. Западная Африка / В. А. Виноградов, А. ИКоваль, В. Я. Пархомовский – М. , 1984.

2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр «Академія», 1999.– 288 с.

3. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 6. Языковые контакты.  М., 1972.– 335 с.

4. Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля – К, 2006. – 716 с.

5. Успенский Б.А. История русского литературного языка (ХІ –ХVІІ вв.). München, 1987.

6. Якобсон Р.О. Лингвистика и поэтика // Структурализм: за ипротив.– М., 1975. – С. 193  200.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

35121. ШНЕКОВЫЙ ПРЕСС ВПО 20А 1.82 MB
  В качестве исходных данных использовалась схема пресса с нанесенными габаритными размерами и обозначениями. Для кинематического расчета привода использовались данные о мощности двигателя.
35122. ПРОГНОЗИРОВАНИЕ ПРИБЫЛИ ПРЕДПРИЯТИЯ И ЕЕ АНАЛИЗ НА БАЗЕ 1С: БУХГАЛТЕРИЯ 1.52 MB
  Сводка данных, полученная в результате проведения факторного анализа прибыли, позволяет аналитику выявить степень зависимости прибыли по отдельным факторам, чтобы в дальнейшем учитывать эту информацию при планировании прибыли.
35123. Проектирование котла-утилизатора, предназначенного для охлаждения конвертированных газов 364.5 KB
  Рациональное использование топливно-энергетических ресурсов-важнейшая задача, значимость которой все возрастает. Значительная экономия топливно-энергетических ресурсов может быть достигнута при более широком вовлечении в топливно-энергетический баланс страны вторичных энергоресурсов
35124. Розрахунок системи теплопостачання району міста 412.51 KB
  Вибір джерела теплопостачання теплоносія і типу системи теплопостачання. Визначення витрати теплоносія. Тривалість опалювального періоду nв: год Річні витрати тепла на вентиляцію: ГДж рік Річні витрати тепла споживачами: ГДж рік З Вибір джерела теплопостачання теплоносія і типу системи теплопостачання Вибір джерела теплопостачання теплоносія і типу системи теплопостачання залежить головним чином від сумарного теплового навантаження і технологічних споживачів і визначається виходячи з...
35125. Финансовый контроль 79.5 KB
  Понятие и виды финансового контроля. Контрольная функция финансов проявляется в финансовом контроле важнейшем в системе государственного контроля. Специфика финансового контроля состоит в том что финансы одновременно являются объектом и субъектом контроля. В более узком значении контрольная функция состоит в предупреждении и устранении выявленных в результате контроля негативных явлений и фактов дестабилизирующих развитие экономики и финансов наносящих вред интересам государства трудовых коллективов и большинства населения.
35126. Развитие налоговой политики в Республике Беларусь за 2005 год 63.5 KB
  В целях реализации Закона Республики Беларусь €œО бюджете Республики Беларусь на 2005 год€: разработаны и приняты инструктивные документы о порядке исчисления в 2005 году едиными платежами установленных данным законом налогов и сборов взимаемых от фонда заработной платы и из выручки от реализации товаров работ услуг а также о порядке уплаты в 2005 году местных целевых сборов организациями имеющими филиалы представительства и иные обособленные подразделения; определены сроки перечисления в 2005 году налоговыми агентами в доход местных...
35127. Бюджет, финансы и налоговая политика 38 KB
  Успешное решение этих задач будет иметь важное значение при рассмотрении проекта Бюджетного кодекса Республики Беларусь внесение которого планируется в Палату представителей в 2005 году. Принимаемые законы должны быть направлены на повышение результативности бюджетных расходов обеспечение выполнения показателей социальноэкономического развития республики на совершенствование бюджетной политики укрепление местных бюджетов и предоставление им большей самостоятельности. По мнению Постоянной комиссии по бюджету финансам и налоговой политике...
35128. Финансы и их структура 441.5 KB
  Подоходный налог с физических лиц который собирают: параграф 1 – Предприятия и учреждения; параграф 2 – Налоговые органы. Средства пенсионного фонда образуются из следующих источников: 1 Страховые взносы которые платят все предприятия независимо от формы собственности. При их участии создается ВВП распределяемый внутри предприятия и отраслей хозяйства. Фонды страхования предназначены для возмещения ущерба нанесенного стихийными бедствиями предприятиям и населению а по личному страхованию – выплаты застрахованному лицу или его семье...
35129. БЕЛАРУСКАЯ МОВА. ПРАФЕСІЙНАЯ ЛЕКСІКА 1.48 MB
  Лічылася што мова закладзена ў самой біялагічнай сутнасці чалавека і перадаецца ў спадчыну. На самой справе мова – зява біялагічная і псіхічная але ў тым сэнсе што ў чалавеку генетычна закладзена здольнасць авалодаць мовай г. Кожны чалавек валодае не мовай увогуле а канкрэтнай мовай ці мовамі што належыць пэўнаму народу. Сацыяльная прырода мовы заключаецца найперш у тым што яна аснова і форма грамадскай свядомасці і разам з тым унікальны і універсальны сродак зносін людзей феномен духоўнай культуры чалавецтва [7].