7312

Форми існування мови. Загальні принципи виділення форм існування мови

Лекция

Иностранные языки, филология и лингвистика

Форми існування мови Загальні принципи виділення форм існування мови Досліджуючи проблему мова і суспільство, учені вичленували й осмислили значну кількість категорій і понять, що допомагають скласти уявлення про закономірності функціонуванн...

Украинкский

2013-01-20

143 KB

189 чел.

Форми існування мови

Загальні принципи виділення форм існування мови

Досліджуючи проблему „мова і суспільство”, учені вичленували й осмислили значну кількість категорій і понять, що допомагають скласти уявлення про закономірності функціонування мови в різних сферах людської діяльності. Виділені наукові поняття стосуються як суспільства (соціум,  мовний колектив, сфера спілкування, середовище спілкування), так і мови (мова, діалект, усно-розмовна форма мови, письмово-книжкова форма мови, койне, мова народності, мова нації, літературна мова, типи літературної мови за виконуваними функціями, функціональні стилі, стан мови, зовнішня система мови (соціально-комунікативна система та її компоненти), мовна ситуація, види мовної ситуації, комунікативне середовище і її типи тощо).

Форма існування мови — це одна з конкретних форм його структурної організації і функціонування в людському колективі.

Форм прояву мовою свого соціального призначення — бути засобом спілкування — у мовах світу багато. Безліч форм існування мови зумовлено різноманітністю історичних, соціальних, культурних та інших життєвих умов і потреб соціумів, неповторністю конкретних обставин, у яких складається, розвивається й функціонує та або інша мова, задовольняючи комунікативні потреби суспільства в цілому і його окремих соціальних, суспільних, професійних, вікових, статевих груп. Незважаючи на принципово значну різноманітність структурного й функціонального втілення мови як засобу спілкування людей, є повторювані, найбільш типові форми його життя в суспільстві. Схожість функціонально-типологічних рис багатьох мов дозволяє виділити найголовніші форми існування мови й оперувати ними як одиницями. Набір і взаємодія цих функціонально-типологічних рис може характеризувати стан мовного життя того або іншого етносу, держави, географічного регіону, а при підключенні інших параметрів — лінгвістичний стан всього людства в певний момент його розвитку.

На жаль, вивчення форм існування мови тільки починається. Ще немає загальноприйнятої термінології для самої цієї категорії — для її позначення вживають такі терміни, що до того ж не завжди однозначно розуміються, як „форма існування мови”, „мовне утворення”, „підсистема мови”, „компонент соціально-комунікативної системи”, „мовна єдність”, „ідіома”, „код”, „лінгвема” тощо. Не розроблено єдині принципи виділення форм існування мови й відмежування їх від інших, схожих і взаємодіючих з ними мовних явищ. Немає єдиного уявлення про зміст конкретної форми існування мови в різні історичні періоди, про співвідношення найбільш загальних і типових форм існування мови, їх ієрархію. Слабко розроблені питання типології окремих різновидів форм існування мови, наприклад, поки немає загальноприйнятих класифікацій соціальних діалектів, креольських мов, мов спеціального призначення (наприклад, ритуальних).

Що ж таке „форма існування мови”? В. А. Аврорин запропонував таке визначення цього поняття соціолінгвістики: „ Це самостійні мовні структури, що природно об’єднуються в групи з різною ієрархією за ознакою спільності початкового матеріалу і тому в принципі доступні розумінню в межах одного народу, але досконалість розрізнено залежно від рівня, універсальності й переважних сфер використання”.

У цьому визначенні звернена увага на чотири ознаки, властивих формі існування мови: 1) матеріальна спільність „ початкового матеріалу ”, тобто звукового ладу, граматичної будови (морфології, синтаксису) і значної частки словника, щоб бути зрозумілим „в межах одного народу”; 2) певна системність і самостійність структури кожної з форм існування або кожної групи виділюваних форм існування (наприклад, усіх територіальних діалектів); 3) розбіжність, навіть принципове розділення сфер їх використання; 4) відмінність в рівні досконалості, в комунікативних можливостях, викликане переважним використанням їх в різних за складністю сферах спілкування.

Таким чином, мова йде про різні форми, про різні іпостасі існування однієї і тієї ж мови (етномови). В. А. Аврориним запропонований перелік форм існування мови і їх розмежування на основні і другорядні. Ми пропонуємо дещо інший набір форм існування мови. До основних форм існування мови відносимо: 1) літературна мова; 2) народно-розмовна мова; 3) койне (наддіалектна спільність, інтердіалект); 4) просторіччя; 5) мова-піджин; 6) креольська мова; 7) територіальні діалекти; 8) деякі типи соціальних діалектів.

У функціонально-цільовому відношенні основні, або найважливіші, форми існування мови призначені перш за все для об’єднання за допомогою мовних контактів „всього народу, його територіального або соціального підрозділу” (В. А. Аврорин).

Другорядні форми існування мови — це деякі типи соціальних діалектів (зокрема, таємні арго торговців і робітників, групові жаргони), ритуальні мови, кастові мови, статеві варіанти „мови” (чоловічі й жіночі „потайні” мови) тощо. Їхнє головне призначення інше — не об’єднання, а відособлення певних соціальних, професійних і вікових груп, складових меншої частини народу.

У класифікації В. А. Аврорина не визначено місце таких мовних утворень, як мови-піджини (лінгва франка) і креольські мови, що виступають засобом спілкування для осіб різної етнічної (мовної) приналежності. Визнаючи їх мовами-гібридами із спрощеною структурою (наприклад, у кяхтинському російсько-китайському „словнику” превалює російська лексика й спрощена, зредукована граматика). В. А. Аврорин указує на їхню близькість до койне, маючи на увазі головним чином їх „соціальне призначення”: Те, що „призвело до значної штучної гібридизації і механічного спрощення, наближає до койне за соціальним призначенням мови міжнаціонального спілкування, так звані „креольські” мови в портах Південного Китаю, на Середземному узбережжі, негритянсько-англійські, негритянсько-французькі, негритянсько-португальські мови в Африці”. Схожість піджинів і креольських мов з койне (інтердіалектами) за основною соціальною метою — об’єднати різномовних людей хоч би примітивним засобом спілкування — дозволяє ці форми існування мови віднести до першої групи. Ймовірно, до групи „об’єднувальних” мовних утворень можна віднести й штучні допоміжні мови типу есперанто, створені спеціально для подолання мовних бар’єрів, причому не тільки при усному, але і письмовому спілкуванні. Правда, у цьому випадку ми стикаємося з такою невідповідністю подібних мов типовим формам існування, як відсутність у них „спільності початкового матеріалу” і — як наслідок цього — нерозуміння цих мов особами, що спеціально не вивчали їх.

На нашу думку, у зв’язку з цим дуже жорстким визначенням форми існування мови, подане В. А. Аврориним, зокрема введення такого критерію, як доступність розуміння в межах одного народу, критерій розуміння значною мірою є суб’єктивний. Чи розуміємо ми фахівців-математиків, коли вони ведуть наукову бесіду, використовуючи професійну математичну термінологію? Чи розуміють жаргон студентів не знайомі з ним носії літературної мови, територіальних діалектів та інших форм існування тієї ж мови? А таємні мови? Вони створюються якраз для того, щоб виключити розуміння з боку необізнаних. Утім, з приводу таємних арго, форм існування мови, що не укладаються в обкреслені межі, В. А. Аврорин відзначає: „Це швидше не природні, а штучні мови, і їм немає місця серед об’єктів нашого дослідження”. Думаємо, що арго теж частина мови (хоч би тому, що його лексика створюється за законами відповідної мови, а граматика повністю збігається із загальнонародною граматикою) і теж повинні бути включені в склад форм існування мови.

„Форми існування однієї мови, – справедливо підкреслює В. А. Аврорин, – ієрархічно зв’язані між собою або як ціле і його частина, або як універсальне й ситуативне, або як досконаліше й менш досконале”.

Звернемо увагу на такі ознаки-зіставлення форм існування мови, як „універсальне – ситуативне”, „досконаліше – менш досконале”. Ці ознаки належать не до структурного, а в основному до функціонального боку цих об’єктів. Тим часом, В. А. Аврорин застерігає від змішування форм існування й функцій, усіляко роз’яснюючи, що у всіх форм існування мови функції одні й ті самі (загальномовні, а не специфічні). Специфіка різних форм існування, на думку автора, не в особливих функціях, а в їх структурі та в „особливостях їх використання в соціальних потребах”. „Кожна з форм існування мови, – пише В. А. Аврорин, – здатна виконувати властиві мові функції, але жодна з них не може сама вважатися функцією”.  І це, безумовно, правильно, як правильно й те, що функції мови й форми існування – це його характеристики, що лежать в різних, хоч і взаємозв’язаних, але ніде не пересічних площинах, таких же самостійних, як структура мови і його функції”. Але якщо визнавати різний рівень (вищий, проміжний й гранично низький) організації мовної структури різних форм існування мови, то доведеться визнати взаємодію й, більш того, взаємну залежність структури й функції. Досконаліша й багатша структура літературної мови, природно, буде здатна виконувати більший обсяг функцій. Інша справа – як називати їх – суспільними, соціальними, приватними... але все-таки це функції, а не просто соціальні потреби, цілі або „суспільні призначення”.

Переходячи до опису окремих форм існування мови, вважаємо потрібними характеризувати їх перш за все із з соціального й функціонального боку, по можливості поєднуючи їх функціональні характеристики з власне мовними.

Літературна мова

У статті, написаній для популярного видання, акад. В. В. Виноградов, один з авторитетних фахівців з літературної мови, вимушений був визнати: „Важко назвати інше мовне явище, яке розумілося б так по-різному, як літературна мова”. Різне розуміння літературної мови зумовлене винятковою різноманітністю його конкретних національних форм у сучасно-синхронному плані й ще більшою різноманітністю історичних форм літературної мови.

Ф. П. Пугач, узагальнивши досвід радянських лінгвістів у вивченні літературних мов, переважно національного періоду, назвав сім ознак, поєднання яких дає визначення літературної мови, прикладеної до сучасної російської, польської, англійської, німецької, французької, іспанської і багатьох інших національних мов. Ці ознаки такі: 1) обробленість; 2) унормованість; 3) стабільність; 4) обов’язковість для всіх членів суспільства, що володіють мовою, яка відіграє провідну роль у системі різновидів національної мови; 5) стилістична диференційованість; 6) універсальність, тобто обслуговування всіх сфер спілкування (виробництва, суспільно-політичного й культурного життя, науки, побуту тощо); 7) наявність усного і писемвого різновиду. Звичайно, набір ознак „літературна” мова цим не вичерпується. З іншого боку, цей набір не є обов’язковим для всіх літературних мов, відомих науці. Так, стосовно літературної мови донаціонального періоду ці ознаки „в повному обсязі не виявляються”; наприклад, у більшості донаціональних літературних мов відсутній нормований усний різновид. Проте відмовляти в наявності літературної форми багатьом письмовим мовам середньовіччя на цій підставі було б неправильно.

Повну соціолінгвістичну характеристику літературної мови дав В. В. Виноградов: „Літературна мова – спільна мова писемності того або іншого народу, а іноді декількох народів – мова офіційно-ділових документів, шкільного навчання, письмово-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що виражається в словесній формі, частіше письмовій, але іноді і усною. От чому розрізняються письмово-книжкова і усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення і взаємодія яких підпорядковані певним історичним закономірностям”.

Отже, літературна мова – це головна форма існування національної мови, а також мови народності, що обслуговує найрізноманітніші сфери життя суспільства, така, що перевершує всі інші різновиди багатством, поліфункціональністю, обробленістю і суворістю норм.

У сучасній науковій літературі ставится питання про відношення понять „літературна мова” і „національна мова”, а також про відношення понять „форма існування мови” і „національна мова”.

З викладеного вище видно, що літературна мова – одна з частин, одна з форм існування мови нації, а в донаціональный період –одна з форм мови народності. Національна мова не має однієї форми існування мови  Під цим терміном розуміється певний історичний етап у розвитку форм існування мови, співвіднесений з процесом становлення національної єдності. Національна мова в цьому аспекті протиставляється мові донаціональних періодів.

Якщо додати поняттю „ форма існування мови ” розширене тлумачення – як існування мови взагалі, то різні стадії існування мови (наприклад, мова (діалект) роду, племені, мова народності, мова нації) можна тлумачити як історично різні форми існування однієї і тієї ж мови, а в загальному плані — як різні форми існування мови, що протиставило в діахронічному плані. Так, відомий сучасний філолог Г. В. Степанов вважає, що національна мова може розглядатися як форма існування мови, тобто як якийсь тип буття мови, що протиставлений іншому типу існування.  Серед форм (типів) існування, які можуть бути „історично розведені”, учений називає: діалект (діалектну форму існування), загальнонародна мова (мова народності), національна мова (національна форма існування мови). Такий підхід у принципі не протирічить викладеному вище синхронному підходу до форм існування мови.

Українська літературна мова  це єдина, цілісна складна знакова система, точніше система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом її формування, адже мислення здійснюється на мовній основі. Найхарактернішими ознаками літературної мови є її відшліфованість, обробленість, унормованість, наддіалектність, поліфункціональність, стандартність, наявність писемної й усної форми вираження (Сучасна українська літературна мова / за ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – 441 с. ).

Літературна мова не протиставляється національній, оскільки, узагальнюючи засоби виразності загальноукраїнської мови й будучи найвищим досягненням культури народу, літературна мова відіграє в складі національної мови провідну роль.

Поліфункціональність – здатність виконувати різні функції. Для цього літературна мова повинна мати можливості для відбору в різних випадках різноманітних мовних засобів. Це сприяє розвитку в складі літературної мови кількох функціонально-структурних варіантів (мова науки, мова художньої літератури; піднесений стиль, знижений стиль).

При різноманітності використовуваних засобів літературна мова має зберігати внутрішню єдність і цілісність, вона не втрачає загальнообов’язковості. Цю властивість літературної мови називають стандартність. Ознака стандартності нерозривно пов’язана з унормованістю літературної мови. Стандартність – другий бік нормативності. Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чітких, обов’язкових правил відбору та вживання слів, синтаксичних конструкцій. Ці правила відшліфовуються впродовж тривалого часу.

Отже, мовна норма – це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець, яка в усіх різновидах, усному й писемному, обслуговує все культурне життя народу, усі сфери його суспільної діяльності. Норма – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти, які найкраще й найповніше із співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Літературна норма виконує важливі суспільні функції: вона забезпечує взаєморозуміння всіх членів суспільства. Літературна норма є загальнонародною. Засоби й норми літературної мови охороняються суспільством як його велика культурна цінність.

Українська літературна мова має розвинену систему лексичних, орфоепічних, орфографічних, словотворчих, граматичних, стилістичних норм.

Лексичні норми репрезентують правила слововживання, загальноприйняті в сучасній літературній мові. Вони вимагають добору загальнонародних слів у їх точному значенні (лоб – чоло, йти – повзти, плентатись, шкандибати).

Орфоепічні норми – сукупність правил вимови. Вони забезпечують правильну вимову слів, що є базою для взаєморозуміння, напр.: /т´/ і /д´/ вимовляються без свистячого призвуку: [׀т´ін´і], [м’ід´]. Лише в позиції після /с´/ і /з´/ вони мають відзвук [ц´], [V´]: [чис´тц´], [йіз´дV´].

Орфографічними нормами закріплено єдині способи передачі мовлення на письмі. У всіх префіксах (без-, від-, над-, перед-, між-) кінцевий приголосний перед глухим майже не змінюється у вимові, на письмі передається відповідною буквою.

Словотворчі норми регулюють правильне утворення нових слів за існуючими в мові моделями (зелень від зелений, міць від міцний; словотвірний тип – субстантивована назва ознаки, тип непродуктивний).

Граматичні норми охоплюють правила вживання форм слів, словосполучень і речень (напр., правила вживання прийменників за та про: агітувати за мене, говорити про мене).

Стилістичні норми закріплюють мовні засоби за певними стилями. Створення яскравих індивідуальних образів – характерна ознака стилю художньої літератури. Пор. забарвлення слів у текстах: „Сталь і ніжність” (П. Тичина) та „сталь – це метал” (науковий стиль).

Літературна мова останніх десятиліть має неоднорідний характер:

1) по-перше, мають свою специфіку тексти художньої, наукової та публіцистичної літератури, які прийшли до нас з діаспори (консервація рис галицького мовно-культурного ареалу; орієнтація на правопис 1928 р.);

2) по-друге, останнім часом з’явилася значна за обсягом література різних хронологічних зрізів авторів, що були репресовані чи вилучені з наукового обігу або заборонені (М. Грушевський, В. Винниченко, О. Курило, Є. Тимченко, В. Стус);

3) по-третє, легалізація сленгу, арго у творах окремих письменників ХХ ст. та їх об’єднань (О. Забужко, Ю. Андрухович, генерація „Вивих”);

4) по-четверте, відродження традиції „олітературнення” діалектів;

5) по-п’яте, розширення сфери функціонування мови веде до пошуку нових засобів вираження, які різними мовцями сприймаються по-різному (згадаймо дискусію про вживання слів нарід чи народ, чотирдесят чи сорок, злука чи возз’єднання).

Народно-розмовна мова

Народно-розмовну форму існування мови нерідко називають повсякденно-розмовною. Це друга назва указує на переважну сферу її використання – щоденне життя, побут, мовний ужиток. Народно-розмовна форма протиставлена, з одного боку, літературній формі, а з іншого, – усім іншим формам існування мови, зокрема діалектній.

В. А. Аврорин, виділивши цю форму існування мови як самостійну, показав хисткість, невизначеність її меж: „Під народно-розмовною, або повсякденно-розмовною, формою розуміється будь-яка альтернатива літературній формі, окрім хіба що таємних мов як засобів ситуативного спілкування”. Зважаючи на такий параметр, як ступінь поширеності, розмовну мову підрозділяють на: а) загальнонародно-розмовну і б) локалізовано-розмовну, або діалектну. Незважаючи на те, що в розмовну мову, якщо мати на увазі структурний її тип, а саме: діалогічність, спонтанність прояву, можна включати й територіальні діалекти, у соціолінгвістичному плані діалекти слід винести за межі народно-розмовної форми й уважати самостійною формою існування мови.

Просторіччя деякі науковці включають до складу повсякденно-розмовної мови. Так, М. М. Гухман пише: „У таких мовах, як російська або французька, разом з усними стилями літературної мови існують нелітературні стилі повсякденно-розмовної мови, так зване просторіччя. Відмінність цих стилів полягає у використанні нелітературних пластів лексики й щодо вільних синтаксичних побудов. Ми вважаємо, що нелітературне просторіччя можна віднести до самостійної форми існування мови, в усякому разі не рахувати його лише
стилем.

Мабуть, найбільш відповідним прикладом народно-розмовної форми існування мови є регіонально необмежений, використовуваний як засіб усного спілкування (чеська повсякденно-розмовна мова, що має свої особливості, відмінні від літературної мови, на всіх рівнях мовної структури, у фонетиці, граматиці, лексиці). За чеською повсякденно-розмовною мовою, наприклад, закріплена значно більша за обсягом сфера спілкування, і вона вживається не тільки тими мовцями, що не володіють літературною мовою, але й на зборах, що не мають офіційного характеру, навіть в спеціальних дискусіях, у звичайній розмові (у мові, наприклад, викладачів Карлова університету).

Просторіччя

Просторіччя – форма існування мови, що протиставлена, з одного боку, літературній розмовній мові, з іншого, – територіальним діалектам. У нього свій склад носіїв, або, за термінологією Е. Д. Поливанова, свій соціальний субстрат. „Три сфери сучасної усної мови – діалект, просторіччя, літературна розмовна мова – різні між собою перш за все за складом носіїв”.

Подібно до інших мовних явищ, просторіччя – категорія історична. Воно неоднакове в різні періоди свого розвитку як в структурно-лінгвістичному, так і в функціональному плані. Не залишається постійним і соціальний склад його носіїв. Історично різні джерела просторічної „мовної матерії”.

Просторіччя зазвичай не називають в складі форм існування мови, хоча в реальності його присутності в мові сумніватися не доводиться. Не відмітити просторіччя не можна. Дві-три фрази, що включають просторічні елементи, маркірують мову мовця й сигналізують про його соціальний і культурно-мовний статус.

Не визнано просторіччя особливою формою існування мови, ймовірно, тому, що сучасне просторіччя не є єдиною системою. Своєрідна його протиставність говорам і літературній розмовній мові: воно протиставило їм не як система одиниць, а як якийсь суспільно-історичний феномен з вельми невисоким ступенем структурної організованості, елементи мови, маркіровані як просторічні, не складають повних парадигм на жодному рівні мови.

Термін „просторіччя” багатозначний навіть стосовно об’єктів сучасного синхронійного рівня. Ним позначаються: 1) загальнонародні (не діалектні) засоби мови, що залишилися поза літературною мовою (це позалітературне просторіччя), 2) понижені, грубуваті елементи в складі самої літературної мови (літературне просторіччя). Ознаками просторіччя визначено: 1) ненормованість мови; 2) стилістична недиференційована (іманентна нейтральність з погляду стилістики); 3) факультативність вживання, необов’язковість для членів певного соціуму; 4) безписемність; 5) функціональна монотонність одиниць, поширеність повних синонімів (дублетів).

Незважаючи на багато структурних „дефектів” просторіччя, є підстави зараховувати його до форм існування, причому до найважливіших, і вивчати в соціолінгвістиці як один з важливих компонентів національної мови. Просторіччя – проблема соціолінгвістична, а в соціолінгвістиці діє, як правило, багатовимірний підхід з урахуванням особової і соціальної характеристики співбесідників, їх установок, намірів, загального досвіду, передісторії та умов протікання розмови. Забарвлення створюється не одними власне мовними засобами, а комплексом чинників, у тому числі і екстралінгвістичними. Неосвічена людина не помічає своєї неписьменності. Доступні їй мовні засоби (особливо в граматиці) застосовуються тому, що вона не має в своєму розпорядженні інших можливостей, тоді як культурна людина свідомо вирішує, як їй краще висловитися. Є синонімія й у носія просторіччя, тільки вона помітно обмежена, принаймні межами узусу його середовища. У XIX ст. українське просторіччя було мовою міських мас, що знаходилися у взаємодії з селянською мовою, у наш час це мова неосвічених шарів міста, а значить, – перш за все мова старшого  покоління. На наших очах формується нове просторіччя під дією в основному міських соціальних діалектів.

Просторіччя має відмінності від літературної нормованої мови на всіх мовних рівнях. Наведемо приклади: бу׀хикати кашляти, ׀вештатис’абігати, воў׀тузиетис’адовго щось робити, ׀гузатис’амарнувати час, доб׀ришкатис·а про хвастуна, який зазнав невдачі, ׀дуркнутис’а зіткнутися лобами, зака׀цубнути змерзнути, закив׀йачити заплакати, за׀пирхатис’а втомитися, заправ׀торитикудись щось подіти, з׀гамкнути з’їсти, ку׀н’атидрімати, на׀супитис’азроботися сумним, неўчх׀нути (неўчхати) ‘не змогти, обми׀шулитис’апомилитися, по׀миндрити піти, приесяб׀ритис’адо чогось прилипнути, пристати, скана׀бойітис’а піднятися раніше, ніж треба, сургеи׀нитис’а йти повільно, тие׀гипнути вдарити, тиес’ач’у׀ватис’а говорити лайливі слова.

На морфологічному рівні: У домі тепер жодного миша; Яка тюль красива; Шампунь-то моя де? Стулку постав на місце. (зміна роду); поганіше, гарніше, самий красивий (форми ступенів порівняння); сидю, ходю, носю, гоню (дієвідмінювання дієслів)

На фонетичному рівні: радіво, какаво, ризетка; сурйозний, чумадан, калідор, шо.

Наведеними прикладами ми ілюструємо сучасне просторіччя, пов’язуючи його з певним контингентом носіїв нелітературної форми мови. Ще виразніше в соціальному плані „просторічний” тип виділявся й усвідомлювався фахівцями-мовознавцями в дореволюційний час, на початку XX ст. Сучасний радянський диалектолог і історик російської мови С. С. Висотський, а також відомі філологи XIX ст. і першої третини XX ст. Ф. Е. Корш, А. І. Соболевський, А. А. Шахматов тощо в розмовній мові Москви виділяють не тільки літературну мову („мова освіченої частини московського населення”), але й інший, хоча й близькій до йому „тип московської мови, а саме міський міщанський говір, говір нижчих верств населення, говір неосвічених класів, причому під цим малися на увазі різні соціальні угрупування, станові, професійні тощо, мова яких помітно контрастувала з літературною обробленою нормою літературного національної мови.

Отже, просторіччя як форма існування мови, що контрастує й тим самим відтіняє норми літературної мови, – один з істотних компонентів мови національного етапу його розвитку.

Койне

Койне – грецьке слово ( загальний), що служило назвою спільної для носіїв різних діалектів старогрецької мови, що склалася на території Аттики з центром в Афінах (приблизно у IV ст. до н. е.). У наш час це слово — широко поширений у лінгвістиці термін, що позначає узагальнений тип усної мови, – одну з форм існування мови. А. У. Десницька, що плідно займалася наддіалектними формами усної мови, серед слів-термінів, що вживаються для позначення об’єкту („койне”, „інтердіалект”, „напівдіалект”, „культурний діалект”) віддає перевагу „нейтральному” серед них – терміну „койне”, використовуючи інші терміни (з визначеннями-детермінаторами) для позначення різновидів койне. Як робоче визначення скористаємося характеристикою койне, запропонованою В. А. Аврориним: „Койне можна визначити як засіб міждіалектний, а іноді й міжнаціонального спілкування, що виникає спочатку з торгівельною, військовою або культурною метою на базі однієї з груп близьких діалектів, поступово вбирає в себе також і деякі специфічні особливості інших діалектів (іноді мов)”.

Соціальною передумовою появи міждіалектного засобу спілкування служить змішаний склад населення, що проживає в місті або в тому чи іншому регіоні країни. Розрізняють койне міські й обласні (сільські). Їх поява стосується періоду рабовласницької й феодальної формації. Особливо типово для донаціонального періоду виникнення міських койне до н. е., що виступали не тільки міждіалектною формою побутового спілкування, але й обслуговували „вищі сфери спілкування” – судочинство, міське управління, а також усну поезію, народні обряди. Міські койне завдяки впливу міст на економічне, культурне й мовне життя прилеглих і віддалених територій перетворювалися на регіональні койне.

Історично койне може передувати виникненню письмової мови. Нерідко воно стає базою літературної мови. Лондонське койне послужило базою англійської літературної мови, пекінське – основою китайської літературної мови, койне міста Едо – основою японської літературної мови. Тодо – слов’янських народів. Так, в Москві й у Підмосков’ї тривала взаємодія північноросійських й південноросійських діалектів сформувала середньоросійський говір – койне, яке надалі й послужило основою літературної мови російської народності й нації. Болгарська літературна мова сформувалася на основі центральних балканських говорів східних діалектів болгарської мови; сербський варіант сербохорватської літературної мови – на базі східних говорів, зокрема бєлградського койне; хорватський варіант – на базі західного, загребського койне; словенська мова – на основі говору адміністративного й культурного центру Словенії – міста Любляни, розташованого в зоні контакту двох центральних словенських діалектів – горянського і доленського. Таким чином, роль міських койне як форми існування мови і основи літературної мови виключно велика.

Нерідкі й обласні (неміські) койне, контакти територіальних діалектів, що виникають в конкретно-історичних умовах. Прикладом може служити інтердіалект болмац, що сформувався в Дагестані в умовах значної діалектної роздробленості аварської мови. Болмац, що виник на основі північних діалектів аварської мови, відвіку використовується аварцями для спілкування з представниками інших діалектів цієї мови. Задовго до революції на болмаці почали видаватися численні твори релігійного характеру, які певним чином впливали на подальший розвиток аварської літературної мови. Цією мовою після революції 1917 року з’явилися й перші твори молодої аварської художньої літератури. Існування в аварців мови міждіалектного спілкування багато в чому полегшило процес формування й розвитку аварської літературної мови.

Койне сучасною соціолінгвістикою визначається як засіб усного спілкування, що забезпечує постійну комунікативну однорідність певного регіону. Вирізняють міські койне і ареальні койне (регіону або країни). Роль койне може виконувати наддіалектна форма певної мови, розвинута на базі одного або кількох її діалектів. Так на основі полянського діалекту давньоруської мови утворилося київське койне, яке служило засобом спілкування для численних руських князівств, які утворювалися по мірі колонізації угрофінських та тюрських земель на європейській території сучасної Росії. Койне, особливо міське, є важливою передумовою формування літературної мови.

Так англійська літературна мова була сформована на основі лондонського койне. Російська літературна мова формувалася на основі московського койне, яке об’єднало північноросійське та південноросійське наріччя. Українська літературна мова формувалася на основі ареального києво-полтавського койне. Оскільки саме представники цього койне започаткували літературну традицію створення лідературних текстів народною мовою. Суттєва різниця між койне та піджинами полягає в тому, що піджинізація передбачає істотну структурну модифікацію мови-джерела, натомість койне здебільшого розвивається у бік збереження і збагачення мови або діалекту, що перетворюються на койне. Піджин формується в умовах контакту і взаємного впливу різних мов, а койне найчастіше (хоча й не завжди) утворюється на базі діалектів однієї мови або близько споріднених мов. У випадку з франко-англосаксонським піджином маємо процес набуття ним функцій койне з наступним розвитком у бік креольської мови, якою англійська стала у час першої літературної пам’ятки, автором якої був батько англійської літератури Джефрі Чосер. Питання про письмову форму койне, а саме латини у середньовічній Європі є досить спірним, позаяк латина як літературна письмова мова мала безперервну традицію з античних часів до початку 19 століття і виконувала роль комунікативного посередника між науковцями різних країн саме таку як нині виконує англійська мова чи ту, яку виконувала французька мова в 19 століття у спілкуванні культурних людей Європи.

Як бачимо наш суржик не можна класифікацію ні як піджин, ні як койне. Усі різновидності українсько-російського суржику характеризуються малим впливом на українську граматику з боку російського компоненту суржику. Більше того багато російських слів, які потрапляють у суржик спотворються як фонетично так і морфологічно у відповідності до норм української мови. Нижче представлені деякі загальні ознаки суржику:

вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже, да, нєт, када, нє нада, єлє, щас/січас, всєгда, нікогда, чуть-чуть, конєшно, навєрно, напримєр, допустім, мєжду, вмєсто, вродє, імєнно, будто, вроді, рядом, язик, больниця, циплята, предохранітєль, предсідатель, почтальйон і т. п.;

 українізовані форми російських дієслів: здєлав, длівся, унаслідував, получав, щитав, отдав, отключив;

 українізовані форми російських числівників: первий/перва, вторий/втора;

змішування українських і російських форм невизначених займенників: хто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, чого-то, кой-шо, кой-які;

порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком: по вулицям замість по вулицях, на російській мові замість російською мовою;

утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови: самий головний, саме важне;

утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком: відробивший, прийшовший, зробивший;

слова і вислови, кальковані з російської: міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні;

у вимові: редукція ненаголошених голосних, оглушення дзвінких приголосних, заміна [дж] і [дз] на [ж] і [з], також відсутність чергування [к]/ [ц], зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять, нахожуся, жінкє, в восьмирічкі, говоря́ть), відсутність чергування [о]/[і] або [е]/ [і] (корова/коров, голова/голов замість корів, голів).

Українсько-російський суржик слід розділяти на дві групи за ареалами його поширення, а саме:

• суржик, що функціонує в Україні;

• та суржик, який користуються етнічні українці в місцях компактного проживання на території Російської Федерації.

Суржик в РФ в залежності від щільності компактного проживання українців може виконувати роль або етнічного обласного койне, або засобу побутового спілкування між українцями. На Кубані суржик з часом перетворився на діалект української мови й отримав назву „балачка” та став обласним койне, яким користувалися не лише етнічні українці, а й представники інших етносів, які мешкали в українських станицях та хуторах. Українізація 20-тих років на Кубані мала певний вплив на балачку, збагативши її деякими термінами, але з огляду на свою короткотерміновість помітного сліду не залишила. На прикладі кубанської балачки зазначимо, що російсько-українські суржик на території РФ має усталені форми і є засоби внутрішньо-етнічного спілкування. Освічені члени українських громад РФ добре володіючи літературною нормою російської мови, розглядають суржик як простонародну мову для спілкування з членами своєї родини, або етнічної громади.

Інша справа з суржиком в Україні. Його дуже важко описати в силу великої регіональної та індивідуальної варіативності. Попри спільні риси, зазначені вище, на індивідуальному рівні суржикомовці залучають різну кількість русизмів, та й ступінь морфологічного спотворення російських лексем також різна. У межах одного населеного пункту та навіть родини знаходимо мовців, які є носіями різних суржиків. Якоїсь системи в цьому знайти важко. Хтось заміщує базову лексику запозиченнями з російської, які при цьому спотворюються: рибйонок;  супруга,  дєвочка, мальчик, женщина, свьокор, тьоща; хтось запозичує тільки професійну термінологію та назви місяців: январ, хвевраль, март, апрель, июль тощо.

Іноді бачимо як в межах однієї тваринницької ферми одні працівники використовують термін „іскуствинне осімінєніє” , а інші „штучне запліднення”. Така індивідуальна варіативність пояснюється тим, що нинішні суржикомовці мають змогу формувати свій індивідуальний стиль не лише за рахунок російських лексем, які залучаються через ЗМІ та безпосередні контакти з носіми російської мови, але й широкого поширення української літературної норми через українськомовні ЗМІ, державні та освітні установи, технічну та методичну літературу. За останні двадцять років ступінь проникнення української літературної норми став значним на теренах Північної та Центральної України, Слобожанщини, Херсонщини та Одещини. Таким чином, зараз спостерігається поступова українізація суржику. Найбільш освічені суржикомовці володіють як мінімум трьома засобами мовної комунікації:

– літературною українською мовою;

– українським варіаном російської мови;

– та українсько-російським суржиком для побутового спілкування з родичами та знайомими.

Піджин

Піджин – різновид змішаної мови, що виникає в результаті необхідності спілкування на різномовній території. Спочатку поєднанням „пиджин інгліш” (англ. спотв. pidgin МФА: ['piʤin]) називали „ділову” гранично спрощену мову, що мимоволі виникла в багатомовних портах Південного Китаю як допоміжний засіб спілкування. Його лексика – англійська, зазвичай спотворена в фонетичному плані й семантично, а граматика – китайська. Соціальний престиж і матеріальний субстрат піджина не йде ні в яке порівняння з престижем і багатством повноцінної (рідної або імпортованої) мови. Піджином називають зредуковану допоміжну мову, яка виконує ситуативно обмежені комунікативні функції і не є рідною ні для кого з тих, що говорить на ній.

Діловим, торговим за сферою виникнення і застосуванням піджином було так зване кяхтинске (м. Кяхта — на межі Росії й Китаю), або „китайський прислівник російської мови”, описаний в середині XIX ст. С. І. Черепановим. Основа цього „прислівника” – російська мова з гранично спрощеною (на китайський зразок) граматикою – без відмін і без відмінювання слів. До кяхтинського піджину зверталися китайські торговці містечка Маймачень (поряд з Кяхтой) і росіяни „від взаємного незнання” мов. Росіянам така „мова” здавалася ламаною, користування нею позначалось висловом „говорити по-китайськи”.

Діалог кяхтинською китайця з дружиною російського купця:

Китаєць: Илисандера за тиби кака подумаи за мои пришел еса

Росіянка: Погули еса, господине Далай.

У перекладі цей мікродіалог звучить так:

Олександро, як гадаєш, чому я прийшов?

  •  На гостину, пане Далай.

Подібний піджин, правда на іншій основі (російсько-норвезькою), був в обігу в північних поморів – росіян і норвежців (він носить назву „гизка-погзк”), його лексика — суміш російський, норвезьких, німецьких, англійських слів. Ще один торгівельний піджин руссенорськ на основі російської та норвезької мов побутував на Російській Півночі і обслуговув торгівлю між поморами та норвежцями.

Діалог руссенорською:

Норвежець: Драсви, гаммель гу вен по моя. Твоя фиск купум? (Добридень, мій старий добрий друже. Купуєш рибу?)

Помор: Да. (Так)

Норвежець: Kак прис? (В яку ціну?)

Помор: – Ен вога мукка, со ту вога треска. (За мішок борошна два мішки тріски.)

Норвежець: – Ета мала. (Цього дуже мало)

Помор: Шлик шлаг, ен о ен хальв вога треска, со ен вога мукка. (Такі справи. Один с половиною мішок тріски за один мішок борошна)

Норвежець: Эта грот дюр. (Це ще надто дорого.)

Помор: Но давай по кают ситте нед со докка лите чай дринком. Икке скаде. (То спускайся в каюту и попий чаю. Це не зашкодить)

За великим рахунком піджини як вторинні мови міжетнічного спілкування виникали у великих містах-портах Середземного моря, в містах (старих і нових) і сільських районах (особливо на плантаціях з різномовним складом сезонних робочих) Африки, Америки, на островах (Ямайка, Гаїті тощо). Мовами-джерелами піджинів найчастіше виявлялися англійська, французька, іспанська, португальська та інші європейські мови, мовами-субстратами — мови місцевих етносів.

Креольська мова

У плані соціолінгвістичної характеристики мови особливу форму існування представляє креольська мова. На креольських мовах говорить близько 10 млн. осіб. У чому їх соціальна й лінгвістична специфіка? Більше за все креольська мова схожа на піджин. Але між креольською мовою і піджином є істотні відмінності. Виходячи з цього, доцільно почати розгляд основної соціолінгвістичної відмінності між піджином і креольською мовою. Піджин має тільки „соціальний субстрат” (контингент носіїв, пов’язаний з торгівлею, урбанізацією, міграцією), але не має етнічного, тобто для жодного народу він не є рідним, – „креольська мова, навпаки, має в першу чергу етнічний субстрат в особі нового етносу, дії певного етнічного процесу, що формується в результаті інтеграції, етнотрансформаційної консолідації або міксації” (цими термінами, запропонованими радянським етнографом Ю. У. Бромлєєм, позначаються різновиди процесу об’єднання етносів). Креольська мова – це в принципі повноцінна мова, що має в своєму розпорядженні широку лексику й самостійно вироблену граматику, здатна розвиватися за своїми внутрішніми законами, подібно до будь-якої природної мови. Креольська мова починає свій шлях з піджина і поступово переростає в самостійну, хоча і вторинну в структурному відношенні, мову. Піджин ніколи не буває рідною мовою, він завжди лише необхідне доповнення до нього; креольська мова може стати й стає рідною (найчастіше в другому поколінні осіб, що користувалися піджином) і виконує в умовах етнічної строкатості й різномовності функції загальної, надетничної і навіть міжнаціональної мови.

Загальна кількість носіїв креольських мов у наш час постійно зростає. Основними є креольські мови, що сформувалися з англомовних, франкомовних, іспаномовних і португаломовних піджинів.

Незважаючи на величезну територіальну роз’єднаність креольських мов, вони мають структурну схожість, пов’язану з механізмом їх утворення з піджинів і подальшого розвитку в більш-менш структурно самобутні мови. Р. У. Томпсон в статті „Нотатка про деякі риси, що зближують креолізовані діалекти Старого і Нового Світу”, відзначивши, що креолізовані діалекти Нового Світу, що виникли на базі різних європейських мов,  мають ряд загальних структурних рис, підкреслює, що такі аналогії не випадкові, а підкоряються єдиній моделі генезису і розвитку.

Так, риси, спостережувані ним в англійських і французьких креольських мовах Нового Світу (у Карибському басейні), властиві й креолізованим португальським діалектам Старого Світу (у районі від островів Зеленого Мису, берегами Африки, Індійського субконтиненту, архіпелагу і східжноіндійських островів Макао, Гонконг і Малазійського архепелагу), а також в креольсько-іспанських діалектах Філіппінських островів. Зараз робляться класифікації креолізованих мов (не тільки з урахуванням їх генетичного джерела, але і структурних ознак), на порядок денний поставлено складання загальнокреольської граматики.

Територіальні діалекти

Якщо визнати, що в наш час на нашій планеті налічується близько 3000 мов і з них лише 300 мають писемність, тобто є безумовно літературними, то виходить, що останні 2700 мов існують у вигляді неписьменних діалектів. А якщо врахувати, що письмові для літератури мови не є єдиною формою існування відповідних мов націй і народностей

Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч –діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотвірній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

Межі діалекту окреслюються на підставі лінгвістичного картографування. Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок перехідного типу у „зоні вібрації” ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного (лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного районування.

Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія, наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових територій (наприклад, поширення поліського діалекту на Слобожанщині XVII – XIX ст.).

Структурні особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте Діалект як форма існування національної мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих економічних, культурних центрів; менш відчутні – у маргінальних та відносно ізольованих природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії.

У сучасній українській мові виділяють три основні групи територіальних діалектів: північну, південно-західну та південно-східну.

Література

1. Аврорин В. А. Проблемы изучения функциональной стороны языка (к вопросу о предмете социолингвистики) / В. А. Аврорин.– Л. : Наука, 1975.– 275 с.

2. Сучасна українська літературна мова / за ред. І. К. Білодіда. – К. : Наук. думка, 1969. – 441 с.

3. Виноградов В. В. Очерки по истории русского литературного языка XVII– ХIХ вв. / В. В. Виноградов – М., 1938. [2-е изд.– М., 1972]

4. Городское просторечие: проблемы изучения. – М., 1984.

5. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: Підручник для студентів філологічних спеціальностей вищих закладів освіти / М. П. Кочерган – К. : Видавничий центр „Академія”, 1999.– 288 с.

7. Кочерган М. П. Мова як символ соціальної солідарності /М. П. Кочерган // Мовознавство.– 2003.– № 1.– С. 3 – 10.

8. Современный русский язык. Социальная и функциональная дифференциация / отв. ред. Л.П. Крысин. – М., 2003.

9. Плющ М. Я. Сучасна українська літературна мова / М. Я. Плющ, Н. Я. Грипас. – К. : Вища школа, 2006. – С. 3 – 16.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

43552. Організація будівництва автомобільної дороги 937 KB
  Обґрунтування строку виконання робіт та визначення змінного темпу будівництва. Вибір метода організації дорожньобудівельних робіт . Визначення обсягів дорожньобудівельних робіт за їх видами . Організація матеріальнотехнічного забезпечення дорожньобудівельних робіт.
43553. Проект Внутрігосподарського землеустрою СВК „Надія” 236.5 KB
  Ружинський район входить до складу лісостепової зони України, яка характеризується достатньою кількістю опадів, помірною зимою, досить теплим літом. Переважаючі вітри: влітку – південно західні, взимку – східні та південно-східні.
43554. Тепловой расчет конвективной туннельной сушильной установки 3.04 MB
  Выполнить тепловой расчет конвективной туннельной сушильной установки, определить длительность сушки, размеры установки, выбрать вентилятор для подачи наружного воздуха, дымосос и циклон, на основании следующих данных.
43555. Модуль 2ННК-М 402 KB
  Для проведення ГК в свердловину опускають детектор γ-опромінення і електронну схему, яка перетворює зареєстровані γ-кванти в імпульси напруги. В інших типах РК вимірюється штучна радіоактивність,створена в породах джерелом гамма (ГГК) або нейтронного стаціонарного (ННК-НТ), ННК-Т, НГК і імпульсного (ІННК,ІНГК) випромінювання.
43556. Створення приймача амплітудно-модульованих сигналів 4.37 MB
  Вибір та розрахунок вибіркових систем тракту проміжної частоти Склад комплекту: пристрій має самостійне призначення може працювати з підсилювачем звукової частоти;Допоміжне обладнання: блок живлення від мережі змінного струму 220В 50Гц; стандартні з’єднання з підсилювачем звукової частоти. Необхідну вибірність по сусідньому каналу отримують в каскаді перетворювача частоти за допомогою або фільтрів зосередженої селекції або п’єзоелектричних фільтрів а вибірність по дзеркальному каналу забезпечується вхідним колом.
43557. Проектирование базы данных для Excel и Access 107 KB
  Для Excel: подготовить таблицу и заполнить ее данными с использованием стандартной формы по тематике задания не менее 10 строк в таблице; описать и выполнить в режиме вычислений функции информационной технологии необходимые вычисления фильтрацию данных сортировку данных подведение итогов; разработать схемы алгоритмов реализующих функции информационной технологии и составить соответствующие им коды приложений на языке программирования VB. Для ccess: разработать связанные таблицы; создать...
43558. РАСЧЕТ КАМЕРЫ ПРЕДВАРИТЕЛЬНОГО ОХЛАЖДЕНИЯ УСТАНОВКИ ПРОИЗВОДСТВА ПИГМЕНТНОГО ДИОКСИДА ТИТАНА 244.5 KB
  Техническую двуокись титана получают методом высокотемпературного парофазного гидролиза из очищенного тетрахлорида титана. Полученный диоксид титана охлаждается проходя через камеру предварительного охлаждения трубную камеру циклон и осаждается в бункерах этих аппаратов. Из...
43559. Детали машин. Проектирование привода к конвейеру по схем 413 KB
  Выбор эл. двигателя и кинематический расчет. Расчет ременной передачи. Расчет редуктора. Расчет валов. Расчет элементов корпуса редуктора. Расчет шпоночных соединений. Расчет подшипников. Выбор смазки. Спецификация на редуктор.
43560. Расчет динамических и топливо экономических характеристик автомобиля УАЗ-469 716.5 KB
  Исходные данные курсовой работы Расчет динамических и топливо экономических характеристик автомобиля УАЗ469 Номер варианта 02 Марка автомобиля УАЗ469 Колесная формула 4Х4 Тип двигателя : четырехтактный карбюраторный Дорожные условия эксплуатации автомобиля коэффициент сопротивления качения fk = 006; угол подъема α=20 Технические характеристика автомобиля. № п п Наименование параметра Обозначение Единица измерения Значение параметров 1 Полный вес: на переднюю ось на заднюю ось G G1 G2 кН кН кН 2450 1020 1430 2...