73195

Охорона і захист права власності

Лекция

Государство и право, юриспруденция и процессуальное право

Охорона власності - це вжиття власником різноманітних заходів, спрямованих на забезпечення цілісності свого майна, його схоронності від найрізноманітніших небажаних обставин: негоди, стихійного лиха, нападу зловмисника, дикого звіра тощо.

Украинкский

2014-12-05

85.33 KB

0 чел.

Лекція 4. Охорона і захист права власності

 

1.     Охорона та захист права власності. Класифікація цивільно-правових засобів захисту права власності.

2.     Способи захисту права власності.

а) загальна характеристика способів захисту права власності

б) віндикаційний та негаторний позови та інші способи захисту права власності.

3.     Цивільно-правова відповідальність: поняття, види та форми.

4.     Підстава й умови цивільно-правової відповідальності.

 

1. Охорона та захист права власності. Форми захисту права власності.

 Охорона права власності

Охорона власності - це вжиття власником різноманітних заходів, спрямованих на забезпечення цілісності свого майна, його схоронності від найрізноманітніших небажаних обставин: негоди, стихійного лиха, нападу зловмисника, дикого звіра тощо.

Ознакою хазяйновитості чоловіка та жінки було дбайливе ставлення до свого майна, його охорона. У суспільній свідомості було сформоване шанобливе ставлення до чужого майна, зокрема майна громади та церкви.

З історії: До концентраційного табору можна було потрапити за те, що взяв з контори ручку і кілька аркушів паперу, бо діти не мали на чому писати. В часи голодомору не застосовувати амністії до злочинців, засуджених у справах про крадіж колгоспного та кооперативного майна. Зокрема, у розпорядженні Нарком'юсту УСРР від 14 вересня 1932 р. повідомлялося, що "лише одних розстрілів по республіці уже винесено по 250 справах". На початок 1933 p., тобто за неповні п'ять місяців, було засуджено 54645 осіб, з них до страти - 2110, виконано смертний вирок - щодо тисячі осіб.

Сучасна ситуація. Власник має право охороняти своє майно будь-якими засобами: закривати на ключ, встановлювати металеві грати на вікнах та дверях, огороджувати садибу високим муром, тримати сторожових собак, встановлювати сигналізацію, укладати договори про охорону з фізичними чи юридичними особами, зберігати коштовності та гроші у банківських сейфах тощо. Проте власник не має права застосовувати такі засоби охорони майна, які можуть створити небезпеку для інших людей.

Злочини проти власності. У Кримінальному кодексі України визначено покарання за 14 самостійних видів злочинів "проти власності": 1) крадіжка; 2) грабіж; 3) розбій; 4) викрадення шляхом демонтажу електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання; 5) вимагання; 6) шахрайство; 7) привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем; 8) заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживанням довірою; 9) привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї; 10) умисне знищення або пошкодження майна; 11) погроза знищення майна; 12) необережне знищення або пошкодження майна; 13) порушення обов'язків щодо охорони майна; 14) придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом.

Рейдерство

Термін "рейдер" походить від англійського слова "ride" - їздити верхи. Зараз це слово означає - вторгнення на чужу територію з метою загарбання різних цінностей.Рейдерство в Україні набуло особливого розмаху в останнє десятиріччя і виявляється у застосуванні "корпоративного шантажу": оспорюванні результатів приватизації, доведенні до банкрутства компанії з подальшим придбанням її майна тощо.

 Захист права власності. Загальні зауваги

Можливість захисту права власності є однією із гарантій його недоторканності.

Захист права власності - це реакція на правопорушення, вчинена самим власником або уповноваженим на це державним органом, що привела до реституції, тобто відновлення попереднього юридичного і фактичного стану речі.

Необхідність захисту суб'єктивного права виникає лише тоді, коли інша особа порушує, оспорює це право або перешкоджає його здійсненню.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Такими є передумови захисту і права власності. Кожна особа має право на захист свого  інтересу,  який  не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, об’єктами цивільно-правового захисту виступають: суб’єктивне право та охоронюваний законом інтерес.

Офіційне тлумачення поняття “охоронюваний законом інтерес” дано в рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) і під ним розуміється правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб’єктивного права;

б) є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

е) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб’єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Захист суб'єктивного цивільного права та охоронюванного законом інтересу здійснюється за допомогою різних форм.

Під формою захисту розуміється нормативно визначений порядок здійснення відповідних дій самими суб’єктами цивільного права або державними органами, які спрямовані на відновлення порушеної майнової або немайнової сфери законних інтересів та прав управомоченої особи. Розрізняють юрисдикційні і неюрисдикційні форми захисту порушених суб’єктивних цивільних прав.

До юрисдикційних форм захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів належить захист цивільних прав судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. Загальний порядок захисту порушених прав передбачає захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів судом. Захист порушених прав у спеціальному порядку здійснюється іншими органами державної влади.

До неюрисдикційних форм захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів належить самозахист та застосування оперативних заходів впливу.

Самозахист. Ч. 5 ст. 55 Конституції України закріплює положення про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Ст. 19 ЦК України також закріплює норму, що особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Зауважимо, що самозахист завжди здійснюється після вчинення правопорушення.

Право на самозахист слід розглядати як юридично визначену можливість застосування особою у випадку порушення суб'єктивних цивільних прав і інтересів, належних їй або іншій особі, засобів протидії протиправним діям або бездіяльності правопорушника, які не заборонені законом, не суперечать моральним засадам суспільства і спрямовані на забезпечення реалізації дозволеної можливої поведінки управомоченої особи, припиненняправопорушення і відновлення порушеної майнової і немайнової сфери. Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій правопорушника, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням (ч. 2 ст. 19 ЦК).

Способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист. В останньому випадку названі способи можуть і не мати нормативної визначеності на рівні положень актів цивільного законодавства або саморегулювання, а характер дій управомоченої особи, в яких втілюється їх реалізація, визначається нею самостійно. Обираючи спосіб самозахисту порушеного права або інтересу, особа здійснює право на захист на власний розсуд (ч. 1 ст. 20 ЦК).

Застосування самозахисту як міри захисту порушеного права може здійснюватись як після порушення правопорушником суб'єктивного цивільного права, так і превентивно - з метою запобігти можливому настанню несприятливих для управомоченої особи наслідків.

Можливість застосування способу самозахисту, який має превентивний характер, визначена положеннями ст. 592 ЦК. Відповідно до положень цієї статті, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою у випадку здійснення наступних неправомірних дій: передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави. Невиконання заставодавцем вимоги заставодержателя про дострокове виконання забезпеченого заставою зобов'язання як міри самозахисту не позбавляє управомочену в розглядуваних правовідносинах особу можливості захистити порушене право шляхом звернення до суду, застосувавши таким чином своє право на судовий захист, яке належить до юрисдикційних форм захисту. Згідно з ч. 2 зазначеної вище статті заставодержатель має право дострокового виконання зобов'язання і в інших випадках, встановлених договором.

Прикладом закріплення способу самозахисту положеннями актів цивільного законодавства є притримання (ст. 594 ЦК). Право притримання як спосіб самозахисту підлягає розгляду як юридично визначена можливість управомоченої у зобов'язальних правовідносинах особи притримати річ у себе до моменту належного виконання боржником його зобов'язання по її оплаті або відшкодуванню кредитору пов'язаних з нею витрат. Відповідно до ч. 2 названої статті притриманням речі можуть забезпечуватись і інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спосіб здійснення самозахисту і умови його застосування можуть бути визначені і при здійсненні саморегулювання відносин у договірній сфері. Зокрема, як спосібсамозахисту підлягає розгляду визначена положеннями договору можливість сторони в односторонньому порядку вимагати його розірвання у випадку невиконання або неналежного виконання контрагентом відповідних обов'язків, які становлять його зміст.

Самозахистом права власності може бути чинення опору грабіжникові, відібрання речі у злодія. На думку Д. Д. Луспеника, самозахистом (а не самоуправством) є і самовиконання (за допомогою друзів) рішення суду, якщо відповідач тривалий час добровільно не виконує його, наприклад, не зносить огорожі. Якщо уповноважений орган державної влади не здатний виконати рішення суду, яке набуло законної сили, чи ухиляється від цього, позивач, відповідно до засади справедливості, має право зробити це сам. Він, звичайно, повинен діяти так, щоб звести до мінімуму зумовлені цим матеріальні втрати відповідача.

Судовий захист

У статті 1 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Позивач, вимагаючи захисту права власності, має надати суду докази наявності у нього цього права.

Існує презумпція правомірності володіння річчю - означає законність видання документів на нерухоме майно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Чинність цієї презумпції стосовно рухомого майна зобов'язує суд повірити позивачеві на слово, якщо відповідач не надасть суду достовірних доказів незаконності заволодіння річчю позивачем чи незаконності тримання її у себе.

Порушення права володіння може полягати у незаконному триманні речі іншою особою. Порушення права користування може бути перекриття доступу до майна (закриття на ключ, спорудження загороди) або чинення інших перешкод, які утруднюють чи навіть взагалі унеможливлюють використання речі за її призначенням (вилучення технічного паспорта на автомобіль, розлиття ртуті в будинку тощо).

Порушенням права власності буде відчуження речі без згоди власника.

Порушення права власності поділено на два види:

1)     таке, що поєднане з позбавленням фактичного володіння річчю (ст. 388 ЦК),

2)      і таке, що не поєднане з ним (стаття 391 ЦК). В останньому випадку власник володіє річчю, але не може розпорядитися нею (у разі незаконного арешту…).

Невизнання права власності може виявитися у запереченні, наприклад, одним із подружжя права другого на майно, набуте за час шлюбу; у невключенні дитини до переліку осіб, які приватизували квартиру.

Оспорення права власності завжди пов'язане зі зверненням з позовом до суду. А це створює передумову для подання відповідачем зустрічного позову про визнання права власності. Так, якщо, скажімо, чоловік звернувся з позовом про виселення з будинку колишньої дружини, остання може подати зустрічний позов про визнання будинку спільною сумісною власністю у зв'язку з його реконструкцією за рахунок спільних коштів.

Потреба в захисті може виникнути у разі вчинення дій, які можуть призвести до порушення права в майбутньому. Прикладом захисту інтересу власника може бути реакція суду на приготування іншої особи до порушення його права (закладення фундаменту під будівлю у недозволеній близькості від межі) у формі заборони вчинення чи заборони продовження дій, які можуть призвести до порушення права власності.

Як зазначено у частині 2 статті 386 ЦК, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Про захист права власності можна вести мову лише за наявності речі, об'єкта цього права. У разі знищення речі колишній власник має право вимагати відшкодування завданих збитків.

Великий резонанс в суспільстві викликав Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" від 17 квітня 1991 р., яким було надано реабілітованим громадянам право на грошову компенсацію за майно, конфісковане чи в інший спосіб вилучене в дохід держави. У разі смерті реабілітованого право на компенсацію було надано лише спадкоємцям за законом першої черги. Ця норма не могла вважатися справедливою.

 

2. Способи захисту права власності.

Способи захисту права власності в літературі прийнято поділяти на речові, зобов'язальні та спеціальні.

Речовими вважаються ті, які спрямовані безпосередньо на захист права власності, що існувало в абсолютних правовідносинах, а зобов'язальними - ті, що спрямовані на захист прав власника, який був стороною договору стосовно свого майна, а також прав власника у разі пошкодження його майна.

До зобов'язальних способів захисту права власності зараховують також повернення речі від особи, яка тримає її у себе після закінчення строку договору (оренди, зберігання тощо).

Проте немає щонайменшої підстави для протиставлення цих двох груп способів захисту. Якщо у договірні зобов'язання особа вступає як власник, здійснюючи тим самим своє право на розпорядження річчю, її статус як власника не перекреслюється статусом кредитора, а лише доповнюється ним. Тому, вимагаючи поверненняречі від боржника після закінчення строку договору або у разі незабезпечення ним умов для її схоронності, позивач у судовому процесі діє, насамперед, як власник і, доповнюючи цей статус, діє уже - як кредитор.

Спеціальними способами захисту вважають визнання права власності, визнання недійсними актів органів державної влади, звільнення майна з-під арешту.

Отже, Цивільний кодекс України (ст. 16) передбачає такі способи захисту цивільних прав та інтересів, більшість яких може бути застосована до захисту права власності:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Цей перелік не є вичерпнимзаконодавець визначає, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

1) Визнання права. Це підтвердження державним органом (наприклад, судом) дійсного існування відповідного права у конкретного суб'єкта. Наприклад, особа, яка втратила документ, що посвідчує право, а також у разі невизнання або оспорювання його права іншими особами, може звернутися до суду для визнання його права.

2) Визнання правочину недійсним. При визнанні правочину недійсним анулюються правові наслідки, які виникли внаслідок його укладення, а кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Тобто відбувається двостороння реституція.

3) Примусове виконання обов'язку в натурі. Цей спосіб захисту цивільних прав та інтересів частіше застосується при зобов'язальних правовідносинах. У разі невиконання зобов'язаною особою обумовлених у зобов'язанні обов'язків, суд може примусити боржника виконати їх, якщо цього вимагає позивач. Так, відповідно до ст. 620 ЦК України у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання.

4) Зміна правовідношення. Зміна правовідношення може відбуватися шляхом зміни предмета або змісту зобов'язання. Наприклад, у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет (ч. 2 ст. 580 ЦК України); за домовленістю сторін можуть бути змінені умови договору — строки поставки товару; може відбутися зміна сторони у зобов'язанні тощо.

5) Припинення правовідношення. Припинення правовідношення застосовується як спосіб захисту суб'єктивних прав у тих випадках, коли одна із сторін договору систематично не виконує своїх обов'язків або порушує умови договору, а її контрагент у зв'язку з цим вимагає розірвання договору. Так, у судовому порядку може бути розірваний договір найму житла на підставі того, що наймач не вносить плату за житло за шість місяців, якщо договором не встановлений більш тривалий строк, а при короткостроковому наймі — понад два рази або руйнує чи псує житло особисто чи інші особи, за дії яких він відповідає (ч. 2 ст. 825 ЦК України).

6) Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки)',

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі (як реальні збитки, так і упущена вигода), якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

До інших способів відшкодування майнової шкоди можна віднести стягнення з особи, яка порушила право, неустойки (штрафу, пені). Цей спосіб захисту цивільних прав може застосовуватись виключно у зобов'язальних правовідносинах. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно (рухоме і нерухоме майно), які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ч. 1 ст. 549 ЦК України).

Пеня і штраф, незважаючи на їх схожість, мають певні відмінності. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежне виконаного зобов'язання, так і у твердій передбаченій змістом закону або договору сумі і сплачується одноразово. Пеня ж обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання і застосовується виключно у разі невиконання грошових зобов'язань.

7) Відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення їх прав.

Визначення моральної шкоди вперше було закріплено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", згідно з якою моральною шкодою визнається втрата немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Цей спосіб захисту порушеного права передбачається Законами України "Про захист прав споживачів", "Про інформацію", "Про авторське право та суміжні права", "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" та ін.

Цивільний кодекс України не закріплює норми-дефініції моральної шкоди, а лише визначає, що моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, які фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України).

Універсальне застосування мають такі способи захисту:

1) Припинення дії, яка порушує право. Наприклад, суд може зобов'язати припинити розголошення обставин особистого життя фізичної особи іншими особами або припинити правопорушником здійснення перешкод у користуванні майном, яке належить на праві власності або на іншій законній підставі (оренда) особі тощо. Також заборона спорудження будівлі у недозволеній близькості від межі, припинення скидання виробничих відходів у водойму, припинення виробничого чи побутового шуму тощо.

2) Відновлення становища, яке існувало до порушення. При порушенні особистих немайнових або майнових прав особи, суд зобов'язує правопорушника відшкодувати завдані збитки. Окрім цього, суд може постановити рішення про відновлення боржником стану майна, який існував до правопорушення. Виявом відновлення становища як способу захисту стане зобов'язання повернути річ, провести відновлення родючості ґрунту, знести загороду тощо.

 

 

    Віндикаційний та негаторний позови та інші способи захисту права власності.

 

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави З ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб'єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника передбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.

Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду лише виникне право власності. Прикладом може слугувати позов про визнання права власності. Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так само повинні захищатись права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають з власником майна у зобов'язальних правовідносинах. Це орендарі, зберігані, заставодержателі тощо.

Захист може мати превентивний характер. Власник може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які ще не порушили, але можуть порушити його право, або з вимогою про запобігання такому порушенню. Підставою для такого позову є передбачення власником можливості порушення свого права власності у майбутньому, а не сам факт такого порушення.

Власник може пред'явити позов до незаконного володільця (добросовісного і недобросовісного) про: віндикацію; визнання правочину недійсним; застосування наслідків недійсності правочину; відшкодування збитків; сплату вартості плодів та доходів. Якщо річ не може бути предметом віндикації, власник вправі пред'явити позов до особи, чиїми неправомірними діями йому спричинено шкоду внаслідок загибелі такої речі.

Законний володілець може пред'явити позов до власника про захист від незаконних дій останнього, що не пов'язані з умовами відповідного договору. Так, при порушенні власником прав орендаря на користування приміщенням, переданим йому за договором, внаслідок спорудження власником прибудови до нього, яка затемнює приміщення, орендар може вчинити речовий позов про усунення перешкод у користуванні ним. Законний володілець речі може також пред'явити позов до будь-якої особи, яка порушує його право на майно. У такому разі до законного володільця застосовуються норми, передбачені для захисту прав власника.

Добросовісний набувач може пред'явити позов до власника про відшкодування коштів по утриманню майна, що перебувало у нього до часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про те, що його володіння є незаконним, або про відшкодування здійснених витрат на невід'ємне поліпшення майна, яке було ним зроблено під час воло діяння цим майном у сумі, на яку збільшилась його вартість. В останньому випадку володілець цього майна до відшкодування цих витрат власником має право його притримання, яке реалізується ним як міра самозахисту (ст. 19 ЦК).

Добросовісний володілець може також звернутися з позовом про відшкодування збитків до відчужувача речі, яку було витребувано власником за віндикаційним позовом.

Володілець вправі по суду вимагати визнання за ним права власності:

а) якщо він сумлінно та відкрито володіє майном, на яке не має правовстановлюючих документів;

б) якщо власник відмовився від свого права на майно (наприклад, коли він втратив до нього інтерес), а добросовісний володілець заінтересований у набутті права на це майно. Такі випадки мають місце, зокрема, тоді, коли власник, який був неправомірно позбавлений свого майна, отримав за нього страхові суми і стан майна його не задовольняє;

в) за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

 

Окремі види позовів про захист права власності

1. Віндикаційний позов

Віндикаційний позов - це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначена річ. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред'явника (ст. 389 ЦК) не можуть бути предметом віндикації. На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена) порушене право підлягає захисту зобов'язально-правовими засобами захисту права власності.

Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника. Незаконний володілець може визнаватися добросовісним і недобросовісним набувачем. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому випадку. Добросовісний набувач зобов'язаний повернути набуте ним майно лише у передбачених законом випадках. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави придбання ним майна, яке підлягає віндикації. Якщо майно потрапило до нього безоплатно, воно може бути витребуване у нього. Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння, викрадене у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться застереження про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєднана з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем вартості плодів та доходів, визнанняправочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним.

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про виселення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не може йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору, оскільки при цьому діє правило про конкуренцію позовів. Так, власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред'явленням не віндикаційного позову, а зобов'язального, оскільки орендарем порушуються зобов'язання, що обумовлені договором - після припинення строку договору повернути річ.

Віндикація - це примусове відновлення права володіння річчю.

Предметом віндикації може бути лише річ, наділена індивідуальними ознаками, адже власник прагне мати ту саму річ, а не таку саму чи іншу річ.

Сфера дії права на витребування

Право витребування своєї речі спрямоване проти кожного, хто відмовився добровільно повернути чуже, вдавшись до різноманітних протиправних дій, як от:

1. Злодій заховав крадене.

2. Наймач після спливу строку договору зволікає з поверненням речі наймодавцеві.

3. Дружина відмовилася віддати чоловікові майно, придбане ним до шлюбу.

4. Правоохоронний орган не повернув речі, вилученої в порядку виїмки.

Неможливість віндикації

Відповідно до статті 389 ЦК, не можуть бути предметом віндикації від незаконного, але добросовісного набувача:

1) гроші;

2) цінні папери на пред'явника;

3) речі, продані в порядку, встановленому для виконання судових рішень;

4) речі, продані особою, яка заволоділа ними на підставі договору з її власником.

"Віндикаційний позов" та "віндикація" - це терміни, кожен з яких має самостійне поле застосування. Віндикаційний позов - це вимога до суду про витребуванняречі від відповідача (відновлення права володіння), тобто це лише початковий етап процесу захисту. Втім сам факт пред'явлення віндикаційного позову ще не засвідчує його обґрунтованості. Треба мати на увазі й те, що задоволення позову це хоча і дуже важливий, але все ж не остаточний етап, адже рішення суду ще слід виконати.

Кінцевим, завершальним етапом процесу захисту права власності є віндикація, тобто відновлення становища, яке існувало до порушення права власності. З цих міркувань вживання словесної конструкції "віндикаційний позов як спосіб захисту" не має достатньої підстави.

Тому способом захисту права власності має вважатися віндикація, реально здійснена на підставі рішення суду.

 

2. Негаторний позов

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є негаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосування правила, визначеного ч. 2 ст. 386 ЦК про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його права. Так, коли розпочинається самочинне будівництво поряд із об'єктом права власності, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту початку здійснення будівельних робіт.

 

3. Інші позови. У спорах стосовно майна, що є спільною власністю кількох осіб можливе подання позову про визначення порядку володіння, користування і розпоряджання ним. У випадках поділу майна між співвласниками або виділу частки одного з них, ці позови пред'являтися не можуть. Часто у такий спосіб вирішуються спори між приватними співвласниками-фізичними особами, але вони не виключені і між юридичними особами.

За згодою співвласників або за відсутності згоди між ними - за рішенням суду правовий резким спільної власності може бути припинений. При цьому поряд із сталими підставами для цього (через подання відповідних позовів про поділ спільного майна або виділ з нього частки) існують і нові, що передбачені ст. 365 ЦК. Право на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників припиняється у випадках, коли ця частка є незначною і не може бути виділена в натурі, річ є неподільною, спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членами його сім'ї. Як видно, положення цієї статті регулюють відносини між співвласниками-фізичними особами. Проте встановлення аналогічних відносин не виключене й для юридичних осіб, хоча умова про врахування інтересів членів сім'ї для юридичних осіб не застосовується. Взагалі істотність шкоди являє собою оціночну категорію, яку повинен зважено оцінити суд. Прикладом примусового припинення права на частку в спільній власності можуть стати випадки, коли співвласник не додержується обов'язків, пов'язаних із здійсненням права власності. Зокрема, не утримує своє майно у належному стані, не ремонтує його, чим робить для інших співвласників неможливим використання майна, яке перебуває у їх спільній власності, або завдає їм збитків. Це насамперед стосується нерухомості.

Стосовно поділу спільного майна та виділу з нього частки слід зазначити, що при наявності відповідного рішення суду або добровільного рішення самих співвласників з цього питання, оформленого належним чином, режим спільної власності припиняється, і тому вже не буде діяти норма про переважне придбання співвласником відчужуваної іншим співвласником частки у спільному майні.

Поширеними на практиці є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насамперед вимоги про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на переважну купівлю цієї частки. Стосовно цієї категорії позовів слід звернути увагу на наступне. Незважаючи на те, що правочин про відчуження частки співвласником порушує вимоги закону (а саме, ст. 362 ЦК про переважне право купівлі відчужуваної частки іншими співвласниками), такий правочин не визнається недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону, а щодо нього застосовуються інші наслідки - можливість пред'явлення позову про | переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу |, на співвласника. Вказане правило застосовується тільки до співвласників і не стосується учасників господарських товариств і, зокрема, акціонерів, оскільки вони не є співвласниками. Власником майна виступає саме акціонерне товариство, а акціонери є власниками акцій, що їм належать. Проте судова практика іноді йде шляхом застосування до відчуження акціонерами акцій з додержанням правил про переважну їх купівлю за аналогією з нормою про переважну купівлю частки у спільній власності1.

До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визнання недійсним договору застави майна, що перебуває у спільній власності, переданого у заставу без згоди всіх співвласників, за позовом будь-кого із співвласників майна, права та охоронювані законом інтереси яких порушено1про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, передбачених цією статтею; про порядокволодіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною частковою власністю (ст. 359 ЦК); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідальності перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК); про виділ частки майна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку (статті 364, 370 ЦК); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК), що по суті є позовом про примусовий викуп частки майна; про звернення стягнення на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366,371 ЦК), позови про що заявляються кредиторами співвласника; про поділ майна міме співвласниками (статті 367, 372 ЦК).

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відіграють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Безумовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчинені з порушенням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права власності важливим є не тільки й не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК, якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Це передусім двостороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немайно-вої) шкоди у необхідних випадках.

Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що факт вчинення правочину мав місце, але юридичних наслідків такийправочин за собою не потяг. Внаслідок цього особа, яка вважала себе власником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки - особа, яка вже позбавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користування, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища.

У такому разі постає питання про співвідношення позовів про визнання недійсним оспорюваного правочину (або застосування наслідків недійсності нікчемногоправочину) і позовів про захист права власності. Очевидно, поданням першого виду позовів тим самим захищається право власності. Не можна допускати можливість пред'явлення віндикаційного позову однією з сторін нікчемного правочину про витребування майна від другої сторони, оскільки у такому разі буде порушене правило про двосторонню реституцію як загальний наслідок нікчемного правочину.

Окрему категорію позовів складають вимоги про визнання незаконними правових актів, що порушують право власностіЦі акти можуть виходити від державних органів, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування. Вони можуть спрямовуватись на неправомірне втручання у здійснення власником своїх правомочностей. Крім загальної норми ст. 21 про захист цивільного права, можливість такого способу захисту передбачається й ст. 393 ЦК, якою регулюється порядок визнання незаконними актів, що порушують право власності. При цьому власник може просити суд визнати незаконним акт органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування чи відновити становище, яке існувало до прийняття цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища, власник має право на відшкодування збитків у повному обсязі.

Слід зазначити, що незаконними можуть визнаватися не тільки нормативно-правові акти, а й акти застосування права, які порушують права конкретного суб'єкта, не торкаючись прав інших осіб. Вони можуть визнаватись незаконними за умови, якщо ці акти не відповідають вимогам закону або не додержано порядок їх видання чи набрання ними чинності. При поданні позову про визнання акта державного органу, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування незаконним позивач повинен довести, що цим актом порушується його право власності. Важливим доповненням захисту права власності шляхом визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК або місцевого самоврядування, є відновлення того становища, яке існувало до прийняття цього акта. Повертаючи власнику майно або право на нього, суд відновлює його майнове становище. Вагоме значення має також відшкодування власникові збитків, завданих прийняттям незаконного акта, при неможливості відновлення первісного становища. Обов'язок по відшкодуванню збитків буде нести той державний орган, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування, який прийняв незаконний акт.

Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи), виникають з позадоговірних зобов'язань, а також не виключені вони й стосовно порушень прав власника стороною договору, наприклад, орендарем, який недбало ставився до орендованого майна, чим завдав збитків власнику-орендодавцю. Як зазначалося вище, такі позовні вимоги можуть поєднуватись з вимогами про віндикацію.

Захист права власності може забезпечуватись й іншими позовами. Одним з найбільш поширених є позов про визнання права власності. Пред'явлення такого позову можливе за умови, якщо:

а)       особа є власником майна, але її право власності оспорюється або
не визнається іншою особою;

б)      у разі втрати особою документа, який засвідчує її право власно
сті (ст. 392 ЦК);

в)      коли особа не є власником, але бажає ним стати, отримавши пра
во власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), на об'єкт самочинного
будівництва (ст. 376 ЦК), на річ, 
право власності на яку може набува-
тися за набувальною давністю (ст. 344 ЦК).

Позови про визнання права власності не подаються до суду, якщо і так відомі підстави його виникнення, хоча правовстановлюючі документи на нього відсутні, але не в разі їх втрати. Це має місце, зокрема, коли право власності виникає із закону. Прикладом може бути набуття права власності на квартиру в будинку житлово-будівельного кооперативу, вартість якої повністю сплачена (квартиру викуплено), або набуття права власності на бездоглядну домашню тварину при невиявленні протягом шести місяців з моменту заявления про затримання робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців щодо інших тварин їхнього власника, або він не заявить про своє право на них. При виникненні спору про право власності набувач бездоглядної домашньої тварини має довести факти, передбачені ст. 341 ЦК, а не встановлювати по суду право власності на неї. Не слід звертатися до суду з позовом про визнання права власності й в деяких інших випадках. Наприклад, при приватизації правовстановлюючим документом є свідоцтво про право власності всього майнового комплексу. Необхідні правовстановлюючі документи на окремі об'єкти, що входять до складу цього комплексу (будівлі, споруди або ін.), видаються уповноваженими державними органами на підставі Тимчасового порядку реєстрації права власності на об'єкти нерухомості. У разі ж відмови у здійсненні відповідних дій з боку цього органу, слід оскаржити в судовому порядку неправомірні дії останнього, а не пред'являти позов про визнання права власності.

Особливості мають позови про визнання об'єктом права власності недобудованого будівництва, враховуючи його специфіку в порівнянні з завершеним будівництвом, яке є окремим об'єктом права власності. Складнощі полягають у тому, що місцеві органи влади здійснюють державну реєстрацію лише нерухомості, якою не вважаються об'єкти незавершеного будівництва. Останні набувають правового режиму нерухомості лише після закінчення будівництва відповідного об'єкта й прийняття його до експлуатації. Частиною З ст. 331 ЦК визначається можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно, якщо буде встановлено, що частка робіт, що не виконана відповідно до проекту, є незначною. У противному випадку може йтися лише про право власності на матеріали, що використовувалися при будівництві. Законодавство про приватизацію передбачає можливість придбати шляхом приватизації об'єкт незавершеного будівництва1 без подібних обмежень.

Позови про визнання права власності на приміщення (частину приміщення) вчиняються з тих підстав, що таке приміщення будувалося декількома юридичними особами (за їх рахунок), а враховувалося на балансі одного з них. Господарські суди правомірно визнають право на частку у праві власності на ці приміщення, оскільки перебування на балансі юридичної особи не є безспірною ознакою її права власності на це майно2.

Вчиняються також позови про визнання права власності з договорів, якими, за загальним правилом, не опосередковується придбання особою майна у власність (наприклад, договору застави), але якщо договором передбачається перехід права власності (на заставлену річ) за умов, коли сторона за договором, забезпеченим заставою, не виконає своїх зобов'язань.

Можуть вчинятися позови про визнання права власності за суб'єктами, яким у свій час було передано майно на невизначених підставах. Прикладом може бути передача майна профспілкам у безстрокове користування чи володіння, яким вони користувалися, починаючи з 20-х років минулого століття, як своїм, вважаючи себе його власниками. Такі спори тривають довгий час, тому остаточне тлумачення підстав володіння профспілками майном, переданим їм державою, покликаний надати Конституційний Суд. До цієї категорії позовів слід було б віднести й позови про визнання права власності на майно, яке було передане при приватизації безоплатно за умов додержання вимог ст. 24 Закону «Про приватизацію державного майна», тобто якщо більше 50 відсотків об'єкта приватизації було викуплено членами трудового колективу державної юридичної особи, майно якої приватизувалося.

 

3.     Цивільно-правова відповідальність: поняття, види та форми.

 

Більшість норм цивільного права спрямована на позитивне регулювання особистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Нормальний розвиток цивільних відносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктивних прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства (ч. З ст. 14 ЦК). Отже, відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки1Таке місце цивільно-правової відповідальності обумовлюється, по-перше, предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин. По-друге, наявністю інших засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав (ст. 16 ЦК), а також можливістю здійснення неюрисдикційної форми захисту - самозахисту (ст. 19 ЦК).

У цивільному законодавстві відсутня норма-дефініція, яка б закріплювала легальне визначення поняття «цивільно-правова відповідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно-правова відповідальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права. Давня дискусія прав-ників стосовно поняття цивільно-правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі висловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алексеев вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов'язків. Така позитивна відповідальність встановлюється з моменту виникнення між особами цивільно-правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов'язків2. Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігнорування юридичної сутності цивільно-правової відповідальності та тягне ототожнення її з соціальною відповідалністю. У дійсності «позитивна відповідальність» є обов'язком належного виконання зобов'язання у цивільному праві. Відповідальність, - зазначав М. Агарков, - не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоганною1.

Отже, цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юридичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки виникає як наслідок цивільногоправопорушення.

Існує погляд на відповідальність як на обов'язок надати звіт у своїх діях, що регулюється правом2. Таке визначення відповідальності також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов'язкового звітування без правопорушення, зокрема, комісіонера (ст. 1022 ЦК). До того ж, цивільна відповідальність передбачає наявність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушника, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії.

Деякі з правників відносять цивільно-правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов'язку, встановленого законом або договором, та виражаються у формі невигідних для правопорушника наслідків3. Однак цивільно-правова відповідальність існує лише в межах, визначених цивільними правовідносинами.

Ознаки цивільно-правової відповідальності. Визначення поняття цивільно-правової відповідальності необхідно здійснювати через її характерні ознаки. Виходячи з того, що цивільно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника.

Оскільки цивільне право є правом приватним, державний вплив на цивільні відносини повинен бути зведений до необхідного мінімуму. Однією із таких виключних сфер державного регулювання є відповідальність учасників цивільних правовідносин. Реалізація ними права на захист своїх суб'єктивних прав, як правило, пов'язана з державно-примусовим впливом на правопорушника. Відповідно, застосування мір цивільно-правової відповідальності завжди забезпечене державним примусом*,який полягає у реальному впливі на осо-бу-правопорушника, і якій здійснюється уповноваженими на це державними органами, насамперед судом. Державний примус полягає також у можливості (забезпеченні) примусового застосування заходів впливу. Добровільне відшкодування збитків, сплата неустойки або компенсація моральної шкоди, завданої діями правопорушника, також розглядаються як цивільно-правова відповідальність, оскільки вона виникає не із судового рішення, а незалежно від нього за наявності певних умов. До того ж, добровільне усунення наслідків правопорушення не виключає застосування державного примусу.

Цивільна відповідальність спрямована не на покарання правопорушника, а на відновлення (компенсацію) суб'єктивного цивільного права потерпілої особи. Осудження особи пов'язується, як правило, з її психічним ставленням до правопорушення. У цивільному праві моральні якості відповідальної особи не мають юридичного значення. Отже, суспільний осуд протиправної поведінки учасника цивільних правовідносин виражається у констатації факту вчинення правопорушення.

Результатом застосування цивільно-правової відповідальності завжди є покладання на правопорушника негативних наслідків. Саме їх несприятливість, невигідність стимулюють учасників до належної поведінки.

Особливий характер мети, призначення та способів реалізації цивільно-правової відповідальності визначає ряд специфічних ознак, що виділяють її у самостійний різновид відповідальності. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб'єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер.

Цивільно-правова відповідальність спрямована не безпосередньо на особистість правопорушника, а опосередковано, через його майнову сферу. Майновий характервідповідальності обумовлений насамперед предметом цивільного права, оскільки нормами останнього регулюються відносини, більшість з яких є майновими. Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб'єктивного права. Досягнення цієї мети можливо лише при застосуванні таких мір відповідальності, які носять майновий (товарно-грошовий) характер. У разі порушення цивільного обов'язку до особи застосовуються засоби впливу, які спричиняють негативні наслідки в її майновій сфері. Відповідальність у цивільному праві полягає у відшкодуванні збитків, сплаті неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи, компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Покладання на особу цивільно-правової відповідальності означає виникнення у неї обов'язку майнового характеру, якого не було до вчинення правопорушення. Відповідальність проявляється у приєднанні до порушеного обов'язку додаткового обов'язку (у договірній відповідальності) або у встановленні нового обов'язку (у недого-вірній відповідальності). До того ж ці обов'язки не забезпечуються зустрічним наданням блага. Таким чином, правопорушник позбав ляється майнового блага, не отримуючи замість нього еквівалента. Саме тому обов'язок виконати зобов'язання в натурі, навіть у разі відшкодування збитків та сплати неустойки (реальне виконання зобов'язання), не розглядається як міра цивільно-правової відповідальності (ст. 622 ЦК). Такий обов'язок встановлений для боржника незалежно від порушення прав кредитора.

Характерним для цивільно-правової відповідальності є те, що вона становить собою відповідальність одного учасника цивільних правовідносин перед іншим,тобто правопорушника (боржника) перед потерпілою особою (кредитором). Такий характер відповідальності обумовлений рівноправним (юридично рівним) становищем суб'єктів цивільних правовідносин, а також взаємністю їх прав та обов'язків. Наприклад, в зобов'язальних правовідносинах невиконання обов'язку боржником тягне порушення права кредитора. У ЦК відсутні норми про конфіскаційну міру відповідальності із стягненням з порушника майна у доход держави, зокрема, як наслідок недійсності правочину, укладеного з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, як це передбачалося ЦК УРСР (ст. 49).

За загальним правилом, обсяг цивільно-правової відповідальності відповідає розміру завданої шкоди. Принцип еквівалентності розмірів відповідальності та шкоди обумовлюється компенсаційним характером цивільно-правової відповідальності (ст. 623 ЦК). Винятків з цього принципу небагато, зокрема, правило про сплату штрафної неустойки за порушення зобов'язання (ст. 624 ЦК).

Таким чином, цивільно-правову відповідальність можна розглядати як застосування до правопорушника у випадку здійснення ним протиправних дій або бездіяльності передбачених договором чи законом заходів державного примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов'язків майнового характеру (санкцій).

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волевиявлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов'язку або вимоги потерпілого щодо примусового застосування мір відповідальності.

Функції цивільно-правової відповідальності. Сутність та соціальне призначення цивільно-правової відповідальності, як і будь-якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять собою основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві обумовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.

По-перше, оскільки цивільно-правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна.

По-друге, цивільно-правова відповідальність є галузевим різновидом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обумовлюються метою застосування цивільно-правової відповідальності.

Усталеною є точка зору, що мета цивільно-правової відповідальності полягає у відновленні порушених суб'єктивних цивільних прав1, а у разі неможливості такого відновлення — у компенсації (грошовій або майновій) негативних наслідків правопорушення. Специфічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації ком-пенсаторно-відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відображає основну мету застосування мір цивільно-правової відповідальності, а з другого, - встановлює еквівалентність розміру заподіяної правопорушенням шкоди та розміру відповідальності. Ця функція цивільно-правової відповідальності набула ще більшого значення з прийняттям ЦК України, в якому відсутні норми про застосування майнових санкцій до порушника не на користь потерпілої особи, а наприклад, у дохід держави.

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна (попереджувальна) функція, оскільки закріплення у статтях 22 і 23 ЦК загальних форм відповідальності, які застосовуються до особи-порушника цивільного обов'язку, певним чином сприяє попередженню правопорушень.

У інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна (каральна) функція, яка проявляється щодо особи правопорушника. У зв'язку з тим, що «покарання» за вчинення цивільного правопорушення покладається на майнову сферу правопорушника, для цивільно-правової відповідальності, на відміну від кримінальної, ця функція не є основною.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, відновлення порушеного права або компенсація завданої шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно-правової відповідальності. Усі інші функції є факультативними.

 

  Види та форми цивільно-правової відповідальності

Відсутність в актах цивільного законодавства легального визначення поняття цивільної відповідальності обумовлює наявність різних підходів при дослідженні цього правового інституту. Так, навіть висловлювалася думка про недоцільність розгляду цивільно-правової відповідальності як єдиної правової категорії, оскільки різні види цієї відповідальності спрямовані на досягнення різних цілей. Зокрема, договірна відповідальність спрямована на упорядкування зобов'язань, а деліктна відповідальність має за мету позбутися цивільних правопорушень1Цивільно-правова відповідальність, як і будь-яка інша багатоаспектна юридична категорія, характеризується внутрішньою єдністю та диференціацією складових елементів. Наявність загальних рис, функцій та умов виникнення для різних видів цивільно-правової відповідальності свідчить про існування єдиного поняття «цивільно-правова відповідальність». Отже, цивільно-правова відповідальність при всій різноманітності прояву в суспільних відносинах, що регулюються нормами цивільного права, однорідна й спирається на єдині принципи правового регулювання2. Уперше в ЦК, окрім норм про відповідальність, які розміщені у різних інститутах, закріплені норми стосовно загальних мір відповідальності за порушення суб'єктивних цивільних прав (статті 22, 23 ЦК).

Види цивільно-правової відповідальності. Єдність категорії цивільно-правової відповідальності не виключає існування певних її різновидів, що обумовлюється широтою кола цивільних відносин. Класифікація здійснюється за різними критеріями, що мають юридичне значення.

Залежно від підстав виникнення цивільних прав та обов'язків розрізняють договірну та недоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність має місце при порушенні цивільного обов'язку, що виникає з укладеного сторонами договору. Порушення договірного зобов'язання може полягати у невиконанні або у неналежному виконанні стороною свого обов'язку.

Договірна відповідальність - це відповідальність за порушення існуючого між сторонами договірного зобов'язання, що становить додатковий до основного, вже існуючого, юридичний обов'язок. Цей новий обов'язок приєднується до невиконаного, при цьому, як правило, не змінюючи останнього. Так, згідно з ч.і ст. 622 ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов'язання, не звільняється від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Недоговірна відповідальність - це відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків, що виникають не з договору, а з інших підстав (юридичних фактів).При цьому не можна ототожнювати недоговірну і деліктну відповідальність. Остання настає у разі завдання шкоди безпосередньо особі чи майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто на підставі цивільного правопорушення (делікту). Недоговірною є, наприклад, відповідальність недобросовісної сторони недійсногоправочину, що не заснована на вчиненні цивільного правопорушення. Отже, недоговірна та деліктна відповідальність співвідносяться між собою як ціле та частина. Безперечно, деліктна відповідальність є найбільш поширеним різновидом недоговірної відповідальності. Недоговірна відповідальність настає у разі порушення встановленого законом або іншим актом цивільного законодавства юридичного обов'язку, що має абсолютний характер. У абсолютних правовідносинах обов'язок особи полягає в утриманні від вчинення таких дій, що порушують суб'єктивні цивільні права та охоронювані законом інтереси інших учасників відносин. У разі ж порушення суб'єктивного цивільного права конкретного носія пасивний обов'язок трансформується у новий обов'язок, який полягає вже у здійсненні активних дій (зокрема, у відшкодуванні шкоди).

Відмінність між договірною та недоговірною відповідальністю полягає у декількох моментах. Суб'єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах. Суб'єктом недоговірної відповідальності може бути будь-яка особа, яка порушила суб'єктивне право потерпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли правопорушник та потерпілий перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов'язане з виконанням цього договірного зобов'язання. За таких обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно імперативно. Для договірної відповідальності ЦК встановлює лише загальні правила - загального чи спеціального для окремих договірних зобов'язань характеру. Вони є диспозитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулювати питання відповідальності інакше.

Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом (імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладеним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у чинному законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також мають можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні з зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не забороняється. Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у тому числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено для договорів приєднання (ст. 634 ЦК).

Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця суворість обумовлюється такими чинниками, як імперативне врегулювання її умов, розміру та форм.

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною).

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збиткивідшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. З ст. 22 ЦК). Наявність і розмір збитків, завданих правопорушенням, доказується потерпілою особою. Так, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті особою, щодо їх одержання.

Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Повна відповідальність при порушенні договірних зобов'язань включає також сплату неустойки (ст. 624 ЦК).

В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загального принципу повної відповідальності, а саме - допускає обмежену відповідальність.

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір завданої правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч.2 ст. 924 ЦК, ст. 113 Статуту залізниць України (далі - СЗУ)), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потерпілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка заподіяла шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК), тощо.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, договором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов'язань. Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. З ст. 614 ЦК є нікчемним.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, розміром виключної неустойки.

Сутність кратної відповідальності полягає у обов'язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Обчислення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завданих збитків та їх кратним помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може встановлюватися і домовленістю сторін.

При множинності суб'єктного складу у разі порушення зобов'язання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками.

За загальним правилом відповідальность співборжників перед кредитором є частковою (ст. 540 ЦК), тобто окрема відповідальність кожного з них у певній частиш, визначеної договором або законом. При цьому припускається, що розмір відповідальності кожного є рівним, якщо інше не встановлено договором, актами цивільногозаконодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш сприятливим для кредитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одного боржника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому, солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі, незважаючи навіть на те, що один з них виконав певну частину вимог. Солідарна відповідальність, зокрема має місце в учасників повного товариства між собою за зобов'язаннями цього товариства (ст. 124 ЦК), осіб, які спільно завдали шкоду (ст. 1190 ЦК), та в інших випадках.

У разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасниками зобов'язання, має місце субсидіарна відповідальність. Субси-діарна відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника характер. Отже, реалізація субсидіарної відповідальності здійснюється «почергово». При цьому вимоги повинні бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково - до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю за зобов'язаннями товариства (ст. 151 ЦК), відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми (ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, за правилом, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.

Окремий різновид цивільно-правової відповідальності - відповідальність у порядку регресу, яка має місце при виконанні солідарного обов'язку одним із співборжників (статті 544, 1191 ЦК). За таких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.

Існують й інші класифікації цивільно-правової відповідальності за різними критеріями1.

Форма цивільно-правової відповідальності - це засіб вираження додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Цивільне законодавство встановлює різні форми відповідальності. До них, зокрема, належать: відшкодування збитків (ст. 22 ЦК); компенсація моральної шкоди (ст. 23 ЦК); сплата неустойки (ст. 624 ЦК); втрата завдатку (ст. 571 ЦК) та інші.

Усі форми цивільної відповідальності поділяються на загальні і спеціальні. Відшкодування збитків є загальною формою цивільно-правової відповідальності, оскільки воно є найбільш поширеним, суттєвим та разом з тим універсальним способом захисту порушених прав. На відміну від спеціальних форм цивільно-правової відповідальності сплати неустойки та втрати завдатку, які застосовуються лише в спеціально передбачених договором або законом випадках для відповідного виду цивільних правопорушень, стягнення збитків застосовується в усіх, за незначними винятками, випадках порушення особою наявного суб'єктивного цивільного обов'язку та незалежно від спеціального застереження в договорі чи в законі. Загальною формою відповідальності у цивільному праві є також компенсація моральної шкоди.

 

4.     Підстава й умови цивільно-правової відповідальності.

Загальною підставою цивільної відповідальності виступає порушення суб’єктивних цивільних прав –  цивільне правопорушення.

Цивільне правопорушення – це протиправна дія або бездіяльність особи, що порушує норми актів законодавства або умови договору, і з якою договір або законпов’язують виникнення цивільно-правової відповідальності.

До умов цивільної відповідальності належать:

1)наявність шкоди;

2)протиправність поведінки боржника;

3)причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою;

4) вина боржника.

Шкода в цивільному праві – це зменшення або знищення суб'єктивного цивільно-правового блага, що охороняється законодавством. В юридичній літературі розрізняють договірну та недоговірну, майнову та немайнову шкоду.

Крім того, в законодавстві використовуються поняття «шкода» і «збитки». Це різні поняття. Шкода за своїм змістом ширше поняття, складовими частинами якого є майнова і немайнова шкода. Майнова шкода проявляється у вигляді збитків, а немайнову називають моральною шкодою.

Збитки як негативні наслідки, що настали в майновій сфері потерпілої від правопорушення особи, в законодавстві України традиційно складаються з двох частин –реальних збитків та упущеної вигоди.

Реальні збитки – втрати,  яких  особа  зазнала  у  зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі,  а також витрати,  які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (ч. 1 ст. 22 ЦК).

Упущена вигода – доходи,  які  особа  могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (ч. 2 ст. 22 ЦК).

Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК моральна шкода полягає для фізичних осіб у фізичному болю, душевних стражданнях, у приниженні честі, гідності, ділової репутації. Для юридичної особи моральна шкода полягає лише у приниженні її ділової репутації.

Протиправною поведінкою боржника визнається така поведінка, яка порушує норму права, незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про протиправність своєї поведінки. З порушенням норми цивільного права завжди порушуються суб'єктивні права потерпілої особи.

Протиправна поведінка може виражатися у двох формах: у вигляді протиправної активної дії; у вигляді протиправної пасивної дії.

Активна дія боржника буде протиправною, якщо вона або заборонена законодавчим актом, або суперечить певному правовому актові, договору або умовам одностороннього правочину. Наприклад, ст. 615 ЦК України не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язання без порушення зобов'язання другою стороною.

Пасивна дія буде протиправною лише за умови, коли на особу покладено обов'язок діяти за певних обставин. Протиправною пасивною дією буде поведінка громадянина, який знайшов загублену річ і не повідомив про це особу, яка її загубила (ст. 337 ЦК України).

Причинний зв'язок у цивільно-правовій відповідальності можна визначити як об'єктивно існуючий зв'язок між виникненням обов'язку боржника щодо сплати боргу чи притягненням його до іншої форми цивільно-правової відповідальності з наявністю конкретно встановлених підстав такого притягнення.

У тих випадках, коли наслідок є виявом випадкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'язок, в розумінні законодавця, відсутній.

Законодавче визначення вини в цивільному праві відповідно до ст. 614 ЦК ґрунтується на обставинах, які свідчать про її відсутність.  З огляду на це, вина у цивільному праві – це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов’язання або для запобігання заподіянню шкоди. Застосовування цього поняття в цивільному праві має свої особливості.

У кримінальному праві діє презумпція невинності, а у цивільному - презумпція винності боржника. Відсутність власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Кримінальне право надає великого значення розрізненню форм вини - з умислу чи необережності. У цивільному праві форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності. Істотного значення встановлення форми вини набуває лише у разі невиконання зобов'язання обома сторонами. Згідно зі ст. 616 ЦК України суд вправі зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор навмисне або з необережності сприяв збільшенню своїх збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.

Кримінальна відповідальність не може настати у разі відсутності вини особи, яка притягується до відповідальності. У цивільному праві мають місце випадки, коли відповідальність боржника настає за відсутністю з його боку вини (ст. 1176, 1187 ЦК України). Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостяминедоговірних відносин.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила.

Випадок - це те, чого заздалегідь не можна передбачити і відвернути настання. Він характеризується суб'єктивною невідворотністю. Тому, якщо буде доведено, що шкода заподіяна випадково, то тим самим буде спростовано наявність вини заподіювача шкоди.

Непереборна сила (форс-мажорні обставини) - характеризується об'єктивною невідворотністю. Інколи дії непереборної сили можна передбачити, але відвернути їх з допомогою відомих засобів неможливо.

До дії непереборної сили належать як природні явища (землетруси, повені, урагани та ін.), так і явища суспільного характеру (військові дії, забастовки, заколоти, революції тощо). При цьому необхідно мати на увазі, що ці явища повинні відповідати ознакам надзвичайності й непереборності. Відсутність хоча б однієї з цих ознак буде доказом відсутності явища непереборної сили.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

75511. Порядок разработки таблицы базы данных в СУБД MS Access 125.5 KB
  В поле этого типа ccess автоматически нумерует строки таблицы в возрастающей последовательности. Каждое поле обладает индивидуальными свойствами по которым можно установить как должны сохраняться отображаться и обрабатываться данные.
75512. Понятие отчета в СУБД Access и его основных элементов 117 KB
  Отчеты представляют собой наилучшее средство представления информации из базы данных в виде печатного документа. По сравнению с другими методами вывода данных на печать отчеты обладают двумя принципиальными преимуществами...
75513. Пояснить создание и настройку отчета в режиме конструктора СУБД Access 22.5 KB
  Настройка отчетов Чтобы изменить размер выделенного элемента управления можно воспользоваться маркерами изменения размера находящимися на сторонах в нижних углах и в правом верхнем углу. Для перемещения невыделенного элемента управления используйте указатель мыши. Если элемент управления имеет присоединенную надпись она перемещается вместе с ним. перемещать элемент управления и присоединенную надпись можно независимо друг от друга с помощью маркеров перемещения расположенных в левых верхних углах элемента управления и надписи.
75514. Понятие перекрестного запроса в СУБД Access 54 KB
  Понятие перекрестного запроса в СУБД ccess С помощью перекрестного запроса можно более наглядно представить данные итоговых запросов предусматривающих группировку по нескольким признакам по двум в частности. Для преобразования итогового запросавыборки необходимо перейти в режим его Конструктора и выполнить команду Запрос Перекрестный. После этого в бланке запроса строка Вывод на экран будет заменена на строку Перекрестная таблица. Вид окна перекрестного запроса Существует возможность вывести данные в перекрестной таблице без создания в...
75515. Назначение и типы диаграмм данных в СУБД Access 51.5 KB
  Назначение и типы диаграмм данных в СУБД ccess Диаграммы используются для наглядного представления информации из базы данных. В ccess диаграмма как отдельный объект не существует а может являться элементом формы либо отчета. Для построения диаграмм в СУБД ccess используется модуль MSGrph в который передаются все исходные данные для построения диаграммы с помощью механизма обмена данными в Windows. Для передачи данных можно использовать Мастер диаграмм существующий в ccess.
75516. Общие сведения об ИС «1С: Предприятие» 25.5 KB
  Общие сведения об ИС 1С: Предприятие В последнее время наиболее широкое распространение получили системы автоматизированного бухгалтерского учёта одной из которых является система 1С: Предприятие. Ее преимуществами являются постпродажное обслуживание широкая сеть партнерских внедренческих фирм открытая архитектура возможность гибкой настройки и доработки системы силами самого предприятия или сторонних внедренческих фирм. В основу системы 1С: Предприятие 7.5 которые поддерживаются в Любом варианте поставки системы общие для...
75517. Характеристика типовой конфигурации 21.5 KB
  При отражении основных хозяйственных операций по различным разделам учета а также при вводе регламентных операций в конце месяца в типовой конфигурации происходит автоматическое формирование бухгалтерских проводок. Кроме того она поставляется с набором типовых операций полностью настроенных и готовых к применению.
75518. Конфигуратор ИС «1С: Предприятие» 100 KB
  Созданная конфигурация используется системой для реализации программного окружения для выполнения необходимых учетных задач. Работа по созданию конфигурации задачи выполняется в окне Конфигурация рис. Автоматически проверка на несохраненную информацию выполняется также при закрытии окна Конфигурация или при выходе из Конфигуратора. Конфигурация задачи сохраняется на диске в каталоге с базой данных определяется параметром D в командной строке запуска 1С:Конфигуратор в файле с именем 1CV7.
75519. Предметно-ориентированные ЭИС, основные понятия 29 KB
  Предметно-ориентированные информационные системы раскрываются организационно-методологические основы построения и функционирования экономических информационных систем. Рассматриваются возможности создания и использования бухгалтерских...