73518

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ ГЕОГРАФІЇ

Лекция

География, геология и геодезия

Географія як наука пройшла тривалий і складний шлях розвитку. Водночас теорія географії як система наукових понять принципів і методів досліджень має власні закономірності розвитку. Особливого значення для географії набувають міждисциплінарні звязки як з природничими так і з суспільними науками.

Украинкский

2014-12-17

160 KB

2 чел.

ТЕМА 2. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ ГЕОГРАФІЇ

1. СТАНОВЛЕННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ЗАСАД ГЕОГРАФІЇ

Географія як наука пройшла тривалий і складний шлях розвитку. На кожному історичному етапі виникала потреба в конкретних географічних знаннях, котра задовольнялася в результаті відповідних досліджень і відкриттів. Накопичена в процесі географічних досліджень інформація у вигляді карт, схем і описів стає підґрунтям розвитку теорії географічних наук. Водночас теорія географії як система наукових понять, принципів і методів досліджень має власні закономірності розвитку. Особливого значення для географії набувають міждисциплінарні зв'язки як з природничими, так і з суспільними науками. Все це в сукупності визначає специфіку географії як науки.

Терміни "географія" і "опис світу" є цілком адекватними, підкреслює шведський вчений В. Вільям-Уолссон. Саме в цій якості наша наука посідає певне місце в системі інших наук. Скорочення цього гігантського об'єкта до людських пропорцій є фундаментальним завданням географії, для вирішення якого ми поділяємо весь об'єкт на частини і гілки, після чого беремося за опис цілком визначених проблем, з якими ми вже в змозі управитися. Уся складність полягає в синтезі, в тому, щоб потім знову зібрати їх разом і здобути цілісну картину країн, континентів і всього світу. Нам необхідно створити цю картину, причому бажано до того, як ми зруйнуємо все через власне неуцтво, або порозриваємо себе і всю планету на дрібні шматки (А. Баттимер, 1990).

2. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ В ГЕОГРАФІЇ ХУШ-ХІХ ст.

Географічна наука має глибоке історичне коріння. Накопичення елементарних уявлень починається ще на етапі первіснообщинного ладу в процесі заселення і господарського освоєння ойкумени. Великі географічні відкриття XVXVII ст. сприяли формуванню єдиної географії як фактологічної, описової науки, розвиток якої дедалі більше пов'язується з розвитком світової науки і наукового світогляду.

Географія кінця XVIII ст. зазнала сильного впливу філософських і космогонічних ідей І. Канта, котрий читав лекції з географії протягом більш як 40 років у Кенігсбергському університеті. У працях Канта сформульовані основи хорологічної концепції географії, яка випливає з його філософських поглядів на простір та час. У межах хорологічної концепції географія розглядається як наука про заповнення простору і відрізняється від дослідження процесів, які становлять предмет історії. Водночас Кант визнавав причинні зв'язки між природою і суспільством і ставив питання про вплив географічних умов на виробничу діяльність.

У XVIII ст. у світовій науці значного поширення набула концепція географічного детермінізму, сутність якої полягала у визнанні визначального впливу природних умов на розвиток суспільства. Французький просвітитель Ш.-Л. Монтеск'є, котрий багато зробив для популяризації цієї соціологічної концепції, у своїй книзі "Про дух законів" (1748) розмірковував про залежність соціального устрою, форм правління від клімату, грунтів, розмірів країни. Географічний детермінізм згодом виявився теоретичною основою країнознавчих праць.

На географію XVIIXVIII ст. немало вплинуло описове державознавство, основне завдання якого полягало в описі найбільш важливих "пам'яток, вартих уваги" кожної країни: територія, населення, природні об'єкти, державний устрій, релігія, освіта, господарський устрій, міста тощо. Такий підхід визначав розвиток географії у цей період у загальному руслі "елементарного емпіричного природознавства".

Аж до кінця XVIII ст. у географії не було чіткого уявлення про її предмет і зміст, хоча сам термін вже був досить поширеним. Нерідко географію ототожнювали з картографією, що знайшло відображення, наприклад, у назві картографічного відділу Петербурзької Академії наук — Географічний департамент. Ще більш широким було уявлення про географію в дусі описового державознавства або як про довідково-описову науку. Так у виданому в 1743 р. у Петербурзі "Керівництві до географії", ця наука визначена як "знання про імперії, королівства, князівства, графства, провінції, міста, моря, озера, ріки, гори та інші варті уваги місця всієї земної кулі' (О. Г. Ісаченко, 1971).

Нерозвиненість теорії географії мала своїм наслідком і слабку консолідацію окремих географічних напрямів, що ставило під сумнів існування географії як єдиної науки. Наприклад, Г. В. Крафт у книзі "Коротке керівництво до математичної та натуральної географії" (1739) відносив математичну географію до астрономії, політичну географію  до історії, фізичну географію — до фізики. У межах такого підходу країнознавчий напрям географії розглядався як допоміжний розділ історії.

Оригінальні погляди на сутність географії виклав в одному з розділів "Історії Російської" В. М. Татищев, котрий визначив географію як землеописання. Залежно від особливостей досліджуваних об'єктів виділялися математична географія — вивчення форми земної кулі, визначення координат, побудова картографічних проекцій; фізична географія — вивчення природних умов відповідно до господарських потреб; політична географія — опис населених пунктів, політичного ладу, господарських навичок і занять населення, звичаїв і характерів. Залежно від масштабу дослідження, за Татищевим, виділяються "універсальна або генеральна географія" — опис всієї земної кулі, "спеціальна або усна географія" — опис окремих країн і "топографія" — опис частин країни. Татищев також виділяв "давню географію", "середню географію", "сучасну географію".

Самостійною наукою, яка досліджує природу й економічну діяльність людей, вважав географію М. В. Ломоносов. Він обгрунтував зміст і межі нової галузі географічної науки — економічної географії і поставив проблему створення економічно-географічних характеристик, де б господарство розглядалося в тісному зв'язку з природними передумовами.

Географія XIX ст. розвивалася під впливом результатів промислової революції, яка зумовила різке зростання значущості природних ресурсів у розвитку суспільства. Вимоги господарства, що розвивалося, були реалізовані за допомогою формування широкої мережі державних наукових закладів, які стали проводити систематичні топографічні, геологічні, метеорологічні, гідрологічні, океанографічні, ботанічні дослідження та вивчення ґрунтів. Різко зріс обсяг фактичного матеріалу, що зумовило необхідність його впорядкування і систематизації. На цій основі відбулося формування спеціалізованих напрямів фізичної географії, особливо кліматології, біогеографії, ґрунтознавства, геоморфології.

На розвиток теорії географічної науки значною мірою вплинули погляди видатного німецького вченого О. Гумбольдта. Його географічні погляди були підсумком осмислення великої кількості фактичного матеріалу, насамперед особистого, накопиченого в численних подорожах. Гумбольдт висунув плідні ідеї про сутність географії як науки, виступив проти хорологічної концепції Канта. Він відстоював єдність загальної і регіональної географії, заперечував розуміння природи як суми частин. Гумбольдт вважав, що з розвитком нових галузей природознавства географія не зникне, оскільки має свій власний, реально існуючий об’єкт дослідження географічну оболонку Землі, вивчення її в часі, просторі і взаємодії складових її елементів. Тому географія — не сума відомостей, а самостійна, самобутня наука. Сутність взаємовідносин між природою і суспільством Гумбольдт розглядав у межах географічного детермінізму. Тому єдність географії у Гумбольдта — це єдність фізичної географії як "фізики земної кулі".

Центральним завданням географічного пізнання причинних зв'язків у земних явищах Гумбольдт вважав вивчення залежності органічного світу від неживої природи: зв'язку між рослинністю і кліматом, який є проявом взаємодії повітряної оболонки з поверхнею суходолу й океану. Такий підхід дав можливість Гумбольдту виявити важливі фізико-географічні закономірності — широтну зональність і висотну поясність природи. Водночас фізико-географічний синтез у Гумбольдта охоплює лише рослинно-кліматичні відношення, оскільки тоді ще не було достатнього матеріалу щодо інших компонентів земної природи.

Досліджуючи взаємозв'язки природних явищ, Гумбольдт велику увагу звертав на їхні просторові зміни, бо вважав, що фізичний землеопис розглядає явища згідно з їхнім розподілом у природи Проте, на відміну від прихильників хорологічного підходу, він не обмежував вивчення природних взаємозв'язків будь-якими конкретними теоріями, а як об'єкт досліджень розглядав всю земну кулю. Визнавав він і необхідність застосування історичного методу в фізико-географічних дослідженнях. Вплив географічних ідей Гумбольдта простежується протягом усього минулого століття.

Істотним етапом у розвитку концептуальних засад географії стали праці іншого видатного німецького вченого К. Ріттера, який вважав предметом географії "простір на земній поверхні, оскільки простір цей заповнено земною речовиною, до якого б царства природи ця речовина не належала і в якій би формі не проявлялася". Услід за Кантом, Ріттер протиставляв географію історії і стверджував, що основа для систематизації історичних фактів — хронологія; а основа для географічних досліджень — простір.

Географія Ріттера антропоцентрична, тісно пов'язана із історією, огляд природних умов розглядається як передумова вивчення історії. Від Канта Ріттер сприйняв погляди на природу, згідно з якими Земля призначена "згори" бути житлом для людини і тому являє собою вираження найвищої симетрії і гармоній Ріттер в геометричних формах розчленування суші намагався зрозуміти їхнє призначення для долі людей.

Ріттер, як і Гумбольдт, розробляв порівняльно-географічний напрям. У країнознавчих працях основну увагу він приділяв опису рельєфу, берегових ліній, гідрографічної мережі і значно меншу — клімату й органічному світу. Ріттер сприяв посиленню інтересу до суспільної географії, вніс в географію "новий зміст і життя як в науку, що стоїть на рубежі природничих і гуманітарних наук".

Промислова революція зумовила істотні зміни в територіальному розподілі праці західноєвропейських країн. Це привернуло увагу до теорії розміщення виробництва, яка сформувалася на стику економічної науки й економічної географії. Значний внесок в дослідження територіальної організації господарства зробив німецький учений І. Тюнен. За допомогою системи складних розрахунків він обґрунтував математичну просторову модель систем сільського господарства, що змінювали одна одну у міру віддалення від міста. Нині послідовність розташування зон, типи використання землі, системи ведення господарства, виявлені Тюненом, становлять лише історичний інтерес. Наукове значення має його ідея створення функціональних моделей територіальної організації господарства, де основним фактором виступає відстань від центру споживання. Праці Тюнена поклали початок розробці моделей розташування продуктивних сил.

Характерною рисою розвитку географії в Росії в XIX ст. є її диференціація на фізико-економіко-географічні дослідження. Це виявилося не тільки в дедалі більш усвідомлюваних відмінностях в методології і методиці вивчення явищ природи і суспільства, айв особливостях викладання географії у вищих навчальних закладах. У російських університетах географія, як правило, викладалася на історико-філологічних факультетах. У 1835 р. диференціація географії на фізичну й економічну оформилася організаційно.

Економічна географія, яка ще недостатньо відособилася від статистики, потрапляє під вплив політичної економії, а фізична географія — фізики. Наслідком цього виявилося надмірне фізичне трактування явищ природи. Основна увага приділялася вивченню неживої природи, а органічний світ досліджували досить обмежено. Водночас включення географії в систему фізичних наук було далеко не випадковим і відіграло позитивну роль у становленні фізичної географії, яка запозичила у фізики деякі передові методи дослідження. Але обмеженість дослідження живої природи призвела до того, що деякі важливі для географії дослідження проводилися за її межами, в пограничних галузях біології і ґрунтознавства.

Диференціація географії мала своїм наслідком суперечливі й аморфні погляди на її сутність. Наприклад, уявлення про географію як "хорологічний зріз" різних наукових дисциплін.

Загальна методологічна нерозвиненість фізичної географії, надмірний акцент на фізичному боці природних явищ мали своїм наслідком слабку консолідацію окремих напрямів географії. Тому найбільш важливі концепції виникли в ній у середині XIX ст. на пересіченні з суміжними науковими дисциплінами, особливо біологією і ґрунтознавством: географічно-екологічний напрям (К.Ф. Рульє, Н. Н. Кауфман, Н. А. Сєверцов), геоботаніка (Ф. І. Рупрехт). Важливе значення для розвитку економічної географії мали ідеї та програми економічного районування (К. Ф. Герман, К. І. Арсеньєв, Д. А. Милютин). статистично-етнографічні дослідження населення (П. І. Кеппен, В. П. Андросов).

Неабиякий інтерес викликає визначення ще у першій половиш XIX ст. предмета географії великим письменником М. Гоголем. Як зазначає український учений В. С. Крисаченко (1995), за рядками його текстів проступає намір системного та історичного трактування природи Землі, думка про те, що умови довкілля істотно визначають характер, історію і долю етносів. "Фізична географія" Гоголя включає і людину як перетворюючий чинник у розвитку земної поверхні.

У праці "Думки про географію" (1834) Гоголь писав: "Велике й дивовижне поле географії: край, де кипить південь і кожне творіння б'ється подвійним життям, і край, де в спотворених рисах природи прочитується жах, і земля перетворюється у зледенілий труп; велетні-гори, що струмують у небо... і розжарені пустелі і степи; відірваний клапоть землі посеред безмежного моря, люди і мистецтво, і межа всього живучого". Далі за текстом він оригінальним чином розмірковує про "підземну географію": "Мені здається, немає предмета більш поетичного, як вона... Тут всі явища і факти дихають велетенською колосальністю. Тут зустрічаються цілі маси. Тут на всьому відбиток величних потрясінь землі; душа сильніше відчуває великі діла Творця. Тут лежать похованими цілі гряди підземних лісів. Тут лежить у глибокій самотності мушля і вже перетворюється у мармур. Тут дихають вічні вогні, і від вибуху їхнього змінюється поверхня землі'.

3.ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ГЕОГРАФІЇ НАПРИКІНЦІ ХІХ-ПОЧАТКУ XX СТ.

У кінці XIX ст. відбулося різке зростання обсягу знань про Землю. їх систематизація за різними компонентами природи призвела до швидкого формування нових галузей фізичної географії. У галузі геодезії і геофізики було уточнено форму Землі — геоїд. У більшості розвинутих країн світу розгорнулася робота щодо створення крупно-масштабних топокарт. У галузі геології і геоморфології сформована загальна картина геологічної будови материків, створено вчення про платформи і геосинкліналі, обґрунтована генетична класифікація форм рельєфу, почалося дослідження четвертинних відкладів. У галузі кліматології розроблена концепція загальної циркуляції атмосфери, У 70-ті роки як самостійний науковий напрям виникло ґрунтознавство. У кінці XIX ст. формуються геоботаніка і зоогеографія. Розвиток нових географічних дисциплін створив вирішальну передумову для здійснення фізико-географічного синтезу, котрий, проте, не був здійснений через боротьбу різних наукових напрямів і шкіл.

Диференціація географії в кінці XIX ст. поставила складне питання про сутність об'єкта географічних досліджень. Багато спеціалістів-негеографів бачили в географії лише простий набір фактів. Висловлювання про предмет і зміст географії мали суперечливий характер. Часто спостерігалася невідповідність декларованої теорії сутності виконуваних робіт. Набуло поширення двояке уявлення про сутність географії, в межах якого знання про природу стосувалися лише природознавства і було представлене загальним землезнавством, а знання про людину — країнознавством. Тим самим закладалася принципова суперечність між загальною і регіональною географією. У результаті багато вчених заперечували існування єдиної географії і робили висновок, що географія є комплексом різних наук.

Різноманітні уявлення про сутність географії другої половини XIX ст. можна систематизувати в чотири основні напрями: природничонаукові і суспільнонаукові географічні школи, ландшафтна і хорологічна концепції. Природничо-науковий напрям переважав наприкінці XIX — початку XX ст. І в своєму крайньому вираженні виводив за межі географічних досліджень всі соціально-економічні проблеми і процеси.

У 70-ті роки XIX ст. багато німецьких географів (А. Зупан, А. Кірхгоф, Ф. Ріхтгофен, 3. Руге) обстоювали погляд на географію як науку природничу. О. Пешель, який змінив К. Ріттера на посаді керівника кафедри Берлінського університету, застосував порівняльно-географічний метод А. Гумбольдта—К. Ріттера для дослідження конкретних, відносно невеликих ділянок земної поверхні (фіорди, острови, озера, долини річок, гори тощо). Об'єктом дослідження у О. Пешеля виступали форми рельєфу або "типи місцевості". Тому головний предмет порівняльного землезнавства О. Пешеля — горизонтальне розчленування земної поверхні в широкому розумінні слова, тобто верхня частина земної кори з водами, повітрям і організмами, атмосфера і гідросфера. Ф. Ріхтгофен, висунувши завданням географії дослідження земної кори у зв'язку з гідросферою і атмосферою, рослинного і тваринного світу в їх відношенні до земної поверхні, людини, її матеріальної та духовної культури, розділив цю науку на фізичну географію, біогеографію і анторопогеографію. Проте у своїй дослідницькій практиці він обмежувався вивченням твердої земної поверхні, де основою для географії виступала геологія. Переконаним прихильником природничонаукової орієнтації географії був Г. Герланд, професор географії у Страсбурзі. Він різко критикував прихильників "об'єднання " природи і людини в межах єдиної географії, виділяючи чотири розділи географії: математична географія — вчення про величини, форму, рух Землі і її картографування; геофізика — головна складова частина географії; країнознавство — вчення про властивості і розвиток окремих частин земної кулі; географія організмів — вчення про розповсюдження і пристосування організмів. Вся антропо- і етнографія виявилися за межами географічного дослідження.

В останні десятиріччя XIX ст. у географії спостерігається поступовий відхід від природничонаукового напряму, посилення соціологічних аспектів і прагнення звести географічні дослідження до країнознавчих.

Велике значення для розвитку географічного країнознавства мали праці французького географа Е. Реклю та його послідовників. Реклю розглядав Землю як організм, а окремі компоненти природи як його органи і наголошував на необхідності вивчення взаємодії процесів, змінності географічних явищ у просторі і часи У 19-томній загальній географії "Земля і люди" Е. Реклю основний акцент перенесено з країнознавчого опису природи на опис народів, міст, історичних пам'яток. Головна об'єднуюча ідея цього опису — людська праця, зміна природи людиною.

Засновником антропогеографії став професор географії в університетах Мюнхена і Лейпцігу Ф. Ратцель. Анторопогеографія Ф. Ратцеля — це концепція застосування до дослідження розміщення населення і діяльності людей теоретичних положень соціал-дарвінізму. Географію суспільства Ф. Ратцель розглядав як розділ біогеографії. Розвиток суспільних явищ пояснювався ним як наслідок прямого впливу природних умов. У "Політичній географії" (1897) Ф. Ратцеля містяться витоки геополітичних ідей.

Прикладом симбіозу хорологізму, антропоцентризму і геополітики можуть слугувати ідеї англійського географа X. Д. Маккіндера, згідно з якими географія наука про розподіл речей на земній поверхні її єдність полягає у підпорядкуванні всіх географічних проблем (фізичних, біологічних, суспільних) впливу політики. Взаємовідношення людини і природи розглядалися ним як єдиний живий організм, а людське суспільство трактувалося як поєднання угруповань, які об'єднувалися в боротьбі за існування. Вирішальним фактором суспільного розвитку X. Д. Маккіндер визнавав географічну обумовленість, "географічну інтуїцію", найважливішим елементом якої виступає географічне положення.

Як спробу синтезу в процесі країнознавчих досліджень природничих і суспільних явищ можна розглядати ландшафтні концепції зарубіжної географії.

На рубежі XIX і XX ст. самостійна географічна школа сформувалась у Франції. її засновник — керівник кафедри географії Сорбони П. Відаль де ла Блаш вважав, що географія повинна досліджувати Землю як єдине ціле, тому основний принцип географії "принцип земної єдності, а безпосереднє поле досліджень поверхня Землі, тобто сукупність явищ, які відбуваються в зоні контакту твердих, рідких і повітряних мас. Практично цей принцип був застосований французькими географами лише при вивченні окремих ділянок земної поверхні, а основна мета полягала в поясненні відмінностей в обрисах окремих територій. Тому кінцевою метою так зорієнтованих досліджень став регіональний синтез. Регіональні роботи географів французької школи містять багатющий фактичний матеріал, характеризуються чудовою формою викладу, але відрізняються незначною науковою глибиною і нерозробленістю методологічного апарату дослідження, зокрема в питаннях географічного районування.

Теоретики французької школи заперечували географічний детермінізм і висунули концепцію посибілізму (від лат. можливий), в межах якої кожне природне середовище надає людині різні можливості для її діяльності, а людина сама розумно пристосовується до природи. При цьому виявляється гармонія між способом життя населення і природним середовищем. Цей гуманістичний напрям французької регіональної школи зумовив її іншу гуманіобразну назву — "географія людини".

Загалом теоретичні шукання французьких географів упродовж перших десятиліть XX ст. знайшли найбільш повне віддзеркалення передовсім у працях Відаля де ла Блаша, що багато у чому були підсумовані у його "Принципах географії людини" (1922). Передовсім він намагався тісно пов'язати географію з геологією та історією, підкреслював, що в теоретичному відношенні єдність географії як науки має відбивати ідею єдності її земного об'єкта. Саме за такого широкого погляду можуть виникати програми найрізноманітніших досліджень: оцінка індивідуальності окремих країн або регіонів, а також пошук спільності, принципів і навіть причин формування існуючого вигляду земної поверхні. На думку Відаля де ла Блаша, якщо в природничих дослідженнях здійснюється переважно пошук загальних, типових закономірностей, то в історії неодмінно виникає елемент випадковості, непередбаченості, властивий людській діяльності, оцінкам і подіям. Тим часом географія людини потребує обох шляхів, аби мати можливість пояснити культурні ландшафти для пошуку загальних принципів та для розуміння співвідношення між такими поняттями, як "регіон" і "межа". При цьому немає сенсу відстоювати чи заперечувати географічний детермінізм, у кращому випадку можна казати про ймовірність подій, бо кожна культура виокремлює навколишнє середовище крізь фільтри власного досвіду, системи цінностей та традицій.

Інший характер мали праці німецької школи ландшафтознавства, лідером якої був 3. Пассарге, котрий володів великим досвідом ландшафтних досліджень Алжиру та Венесуели. Він вважав, що головне завдання географії при характеристиці значних за розміром територій вивчення природних ландшафтів. Пассарге визначав ландшафт як область, в якій орографія, геологічна будова, геоморфологія, клімат, зрошення, рослинний та тваринний світ, тобто всі компоненти, які стосуються природи території, виявляють взаємну відповідність.

Концепція Пассарге заклала об'єктивні основи дослідження природних ландшафтів, хоча й не включала генетичний принцип дослідження, який вимагає здійснення відбору різних факторів формування ландшафту, встановивши їхню органічність. Як компонент ландшафту у Пассарга були відсутні ґрунти, не включались різні прояви людської діяльності: поля, луки, міста, села. За ступенем людського впливу він розрізняв три класи ландшафту: природні, "розкрадені" й "культурні".

Корінні перетворення природного середовища під впливом людської діяльності, які стали помітними наприкінці XIX ст., виступили об'єктивною основою для формування концепції "культурного ландшафту", котра була запропонована учнем Ф. Ріхтгофена О. Шлютером. Він вважав головним об'єктом географічних досліджень "культурний ландшафт" як поєднання різних природних і "людських" об'єктів у вигляді поселень, транспортних потоків тощо. Визначальним фактором формування культурних ландшафтів О. Шлютер визнавав людську діяльність. Водночас його культурний ландшафт являв собою чисто зовнішню "фізіономічну" єдність. Його концепція орієнтувала на вивчення ландшафтів у морфологічному плані без глибокого аналізу соціально-економічних процесів його формування. Тим не менше ідеї О. Шлютера дістали поширення серед географів.

Наприкінці XIX ст. відомий американський географ В. Девіс вже визначав географію як "вивчення Землі стосовно людини" та фізичну географію — як "вивчення фізичного середовища існування людини". На його думку, природні особливості Землі "не можуть бути поставлені поза тим впливом, який вони мають на спосіб життя людини".

Стрімке формування ландшафтознавства на межі XIX XX ст. мало певний вплив на загальну теорію географії. Географи почали розглядати ландшафт як інтегральний об'єкт географічних досліджень. Так, професор Віденського і Берлінського університетів А. Пенк вбачав самостійність географії в наявності власного об'єкта досліджень — ландшафту. Він вважав, що ландшафти подібні до живих клітин, якими утворена земна поверхня. Водночас у географії були відсутні визначення базових понять, у тому числі й ландшафту.

Переважний розвиток аналітичних досліджень у географії кінця XIX ст., інтенсивність її диференціації, загострили кризу її теорії. Актуалізувалося питання про місце географії в системі науки і про інтегральний об'єкт географічних досліджень. Відповіддю на ці потреби стала хорологічна концепція професора Гейдельбергського університету А. Геттнера.

Геттнер обґрунтував єдність географічного знання з точки зору переважно просторового методу досліджень (хорологічного методу). Географія, на його думку, "хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовідношеннями". Розуміючи географію і як природничу, і як суспільну науку, Геттнер розривав вивчення просторових і часових аспектів об'єктів географії. Такий підхід утруднював виявлення стійких тенденцій зміни явищ. Характерною рисою концепції Геттнера стала орієнтація на фактологічний характер географії. Це привело його до думки, що справжнім завданням географії повинні бути країнознавчі описи. Геттнер вважав, що географічне районування в принципі суб'єктивне, не можна говорити про його істинність, можна лише — про його доцільність. Сильною стороною концепції Геттнера була увага до взаємодії явищ, їх просторового аспекту. Заповнивши теоретичний вакуум, концепція Геттнера набула широкої популярності і справила значний вплив на розвиток теорії географії XX ст.

У другій половині XIX ст. цікаві узагальнення були зроблені американськими географами. Зокрема, Дж. Пауелу і Дж. Гілберт висунули принципи формування морфоскульптур, що значною мірою трансформувало теоретичні засади фізичної географії. Формам рельєфу, які стали розглядатися як наслідки дії тих чи інших процесів, почали приділяти більшу увагу, ніж іншим компонентам земної поверхні.

Однією з характерних рис розвитку фізичної географії Росії кінця XIX ст. було виникнення синтетичного ландшафтного напряму на основі узагальнення величезного фактичного матеріалу. Специфіка розвитку ландшафтознавства в Росії полягала в його тісному зв'язку з проведенням досліджень ґрунтів, з формуванням генетичного ґрунтознавства.

Основоположником російського ландшафтознавства став професор Петербурзького університету В. В. Докучаєв, який

справив своїми роботами чималий вплив на весь комплекс природознавства і створив наукову школу. Особливо стали відомими твори Докучаєва, які заклали основи генетичного ґрунтознавства. У них було доведено, що ґрунти є самостійним природничоісторичним утворенням, характеризуються специфічним генезисом і складними зв'язками з іншими компонентами земної природи і діяльності людини.

Заслугою Докучаєва є розробка поняття про природні комплекси і їхню зональність. Продовжуючи ідеї О. Гум-больдта, Докучаєв відкрив закон світової зональності ґрунтів і природного середовища в сукупності Поняття про географічні ландшафти і зони стало методологічною основою сучасної фізичної географії. Докучаєвим було поставлене питання про створення принципово нової науки, об'єктом якої виступило б дослідження взаємодії окремих елементів природи в процесі функціонування природних комплексів. Ідеї Докучаєва створили наукові передумови для інтегрального фізико-географічного районування.

Важливе значення для розвитку географії в Росії упродовж перших десятиліть XX ст. мало створення вчення про ландшафт, уявлення про яке сформоване в 1913—1914 рр. у працях Г. М. Висоцького, Г. Ф. Морозова, Л. С. Берга, А. А. Борзова, І. М. Крашеніннікова, Р. І. Аболіна. Природний ландшафт, за словами Л. С. Берга, — це область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву становить єдине ціле, яке типово повторюється на території певної зони Землі. Дійсно, поняття ландшафту тісно корелює із зональною концепцією. Ідея ландшафту міцно увійшла в науковий ужиток географії.

Формування власне економічної географії в європейській науці почалося лише в кінці 1880-х років. Учень Ф. Ратцеля В. Готц в антропогеографічному аспекті сформулював основні положення економічної географії й увів цей термін. Швидкий індустріальний розвиток Німеччини, радикальні зрушення в розміщенні її виробництва передусім привернули увагу німецьких економістів. У 1882—1885 рр. В. Лаунгардт на основі теоретичних положень класичної політекономії із застосуванням математичних методів дав аналіз розміщення промисловості з урахуванням витрат виробництва. У 1909 р. німецький економіст А. Вебер опублікував відому працю "Теорія розміщення промисловості". Російською мовою вона була опублікована у 1926 р. під редакцією М. М. Баранського й обговорювалася при визначенні теоретичних основ розміщення виробництва. Заслуга А. Вебера полягає в популяризації штандорта (від нім. місцерозташування) як складової економічної географії, котра виступає наукою про теоретичне обґрунтування розміщення економічних процесів на певній території. Концепції штандорта формувалися на пересіченні економічної географії, що тільки сформувалася, та економіки і слабо консолідувалися з переважаючим тоді описовим країнознавством.

4. РОЗВИТОК КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ ГЕОГРАФІЇ У XX ст.

У 1920—1930 рр. у географічній науці панувала хорологічна концепція у різних її варіантах. Погляди А. Геттнера розвивали географи в Німеччині, Швеції, Фінляндії, Бельгії, Італії, Японії. У 30-ті роки центр географічної думки перемістився в США, де хорологічні ідеї пропагували Н. Феннемен, К. Зауер, В. Девіс. У передвоєнний період на захист хорологізму виступили Ч. Колбі, В. Фінч, Р. Хартшорн. За словами сучасного німецького вченого К. Батайона, в 20—30-х роках у цілому панувала ідеологема традиції так званої "Всесвітньої географії, а саме: якщо не вдається виявити закони, які управляють регіонами, можна спробувати створити їх типологію, хоча б окреслюючи існування фундаментальних закономірностей. Взагалі ж перша половина XX ст. — це розвиток класичного підходу (А. Геттнер, О. Шлютер), вивчення геосфер, країн, ландшафтів.

На думку Р. Хартшорна, відомого американського теоретика географії, хорологічна концепція в географії єдина історично виправдана. Інші точки зору (географія — природнича наука, географія — наука про Землю як планету, географія — наука про взаємовідношення між природою і людиною, географія — наука про розподілення) — лише відхилення від цієї генеральної лінії. Основне завдання географії, за Р. Хартшорном, полягає у вивченні диференціації земної поверхні, не в пізнанні закономірностей такої диференціації, а лише в описі окремих "земних, просторів". Тому географія описова, фактологічна наука, яка не має ні власного об'єкта дослідження, ні власного матеріалу, ні власних методів дослідження, за винятком картографічних.

Географія Р. Хартшорна — єдина наука, яка "не може пристосовуватися до умовного поділу між природничими і

соціальними науками" і не може бути розділена на дві частини: природничу й соціальну. Результатом такого підходу стала відсутність об'єктивних меж географічних досліджень, бо до сфери географії почали відносити, наприклад, навіть різноманітні культурні людські прояви. Недоліком описової хорологічної концепції є відсутність об'єктивної основи районування, оскільки район, як його уявляє Р. Хартшорн, виступає, скоріше, інтелектуальною конструкцією, ніж об'єктивним фактом.

Цінність географії, на думку Р. Хартшорна, полягає у вивченні індивідуальних фактів. Географам немає необхідності вдаватися до універсальних категорій, "якщо не вважати загальним законом географії те, що всі території унікальні. Відповідно, сутність географії полягає в країнознавстві. Проте такий підхід настільки заводив географію в тупик, що в 1930 р. сам засновник хорологізму А. Геттнер висловив зауваження "молодому поколінню" стосовно того, що вони ігнорують загальну "систематичну" географію.

Р. Хартшорн вважав, що в систематичній і регіональній географії — одне загальне завдання: пізнання просторової диференціації. Систематична географія (фізична, економічна, політична) досліджує просторову диференціацію в окремих явищах, тоді як регіональна географія акумулює знання про всі взаємопов'язані форми просторової диференціації. Тому регіональна географія є головною ціллю науки, а систематична географія має допоміжне значення. Р. Хартшорн в принципі заперечував історичний підхід у зв'язку з труднощами його поєднання з хорологічним методом дослідження. У його розумінні поняття генезису не може стосуватися території або регіону.

Описова хорологічна концепція зберегла свої позиції в американській географії до середини 1950-х років. У 1954 р. до 50-річного ювілею Асоціації американських географів під редакцією П. Джеймса і К. Джонса була опублікована "Американська географія", в написанні якої брали участь понад сто провідних американських географів. У процесі підготовки було враховано зауваження більш як 150 осіб. Обговорювання роботи відбувалося більше як чотири роки. їй було присвячено шість університетських семінарів. Але в основу праці були покладені погляди Р. Хартшорна, за якими географія єдина наука, метою якої є опис просторових відмінностей на поверхні земної кулі. Район як засіб відбору вивчення таких просторових відмінностей являє собою інтелектуальну конструкцію. Тому межі району суб'єктивні.

Кожний з них є унікальним, і тому географія не може робити узагальнень і прогнозів.

Одним з напрямів американської географії 1920—1930-х рр. був так званий кліматичний детермінізм. Його засновник Е. Гентінгтон виходив з прямого зв'язку, існуючого між кліматичними циклами розвитку Землі та історичними подіями. Так, він вбачав прямий зв'язок між зсушенням клімату Азії і вторгненням монгольських завойовників в Європу, Китай і Індію. На його думку, є типи клімату, які стимулюють розвиток народів, і клімати, які приречують їх на занепад. Відповідно, головною ланкою його концепції було визнання кліматичної зумовленості екологічного, політичного, культурного життя народів.

У межах концепції географічного детермінізму працювала видатний американський географ Б. Симпл, учениця Ф. Ратцеля. У роботі "Американська історія і її географічні умови" (1933) вона зробила спробу пояснити деякі сторони американської історії, фізіологічні, економічні та соціальні сторони життя американців прямим впливом природних умов.

Обґрунтування географії як соціальної, політичної науки спробував дати американський географ І. Боуман. У 1917 р. він очолив Американське географічне товариство, в межах якого було створене спеціальне бюро, куди входили близько 150 географів, істориків, економістів, статистиків, етнографів, державознавців і юристів. Перед ним постало завдання визначити основні напрями майбутньої перебудови повоєнної Європи.

Найбільш відома праця І. Боумана "Піонерний кордон" (1931), в якій розглянуті питання піонерного освоєння і заселення нових територій, розвиток господарства прикордонних з неосвоєними територіями зон. Ця праця поклала початок цілому ряду публікацій Американського географічного товариства з проблеми освоєння нових територій. Концепцію географії як соціальної науки 1. Боуман розвинув у книзі "Географія по відношенню до соціальних наук" (1934), де він в центр географії поставив людину, яка змінює саму себе в процесі перетворення природи. І. Боуман вважав, що географія повинна не тільки займатися складанням і описуванням карт, а й вивчати процеси.

Американський географ А. Баттимер у книзі "Шлях в географію" (1990), оглядаючи розвиток географії на Заході в 20—30-х роках, пише, що праці С. Де Геєра (Швеція), А. Геттнера (Німеччина), К. Зауера (США), Р. Хартшорна (США) та інших провідних учених обґрунтували методологічні принципи діяльності географів. Морфологія, хорологія і регіональні особливості, що пояснюються процесами розвитку районів і "послідовності" їх освоєння, визначили географію, яка має займатися вивченням подібностей і відмін на земній поверхні через емпіричні спостереження. Глобальні аналогії, системні аналогії та будь-які інші апріорні картини світу тепер не могли просто братися в дужки, як раніше; вони розглядалися як неприйнятні, ідеологічно хибні або просто незбагненні. Завданням географів було представлення побаченого, його ретельний аналіз та викладення за допомогою мовних, графічних та картографічних засобів, котрі, як вважалося, максимально наближені до реальності. Карта, як основний засіб вираження спостережень географів, змістилась до центру уваги просторових змін, вона мала послугувати цілям порівняння і систематизації виявленого.

Переважно європейські дослідники демонстрували цінність такого підходу у своїх працях з питань сільського розселення, морфології міст, сільськогосподарських ландшафтів і географії культури. Цілісного погляду на світ не існувало, кожний регіон і просторова закономірність розглядалися з точки зору їх власних морфологічних рис.

У період між світовими війнами склалися дві історико-географічні школи: американська і англійська. Засновником американської школи став професор університету Берклі в Каліфорнії К. Зауер, який започаткував новий напрям географії — екологію людини. Предмет географії, за його уявленнями, — взаємодія природи і людини. У цьому реальна основа єдності цієї науки. Географія вивчає не тільки залежність людського життя від природного середовища, а й взаємозв'язок всіх живих істот. Людина відіграє у цьому взаємозв'язку головну роль. Отже, географія це загальна екологія.

У своїх книгах "Морфологія ландшафту" (1925), "Походження і розповсюдження агрокультури" (1952) К. Зауер проводить думку, згідно з якою головним завданням географії є дослідження перетворення природного ландшафту в культурний. Це привело його до історичної географії і до обгрунтування концепції "культурної географії", як соціальної науки про взаємодію людини і ландшафту в умовах різних історичних культур.

К. Зауер широко застосовував у географії історичний метод досліджень, прагнення розглядати у взаємозв'язку за тривалий період історію ландшафту та історію людини. Дослідження районів походження і шляхів міграції людей, формування їхніх навиків і результатів праці вимагають зіставлення історії природи і історії суспільства. Зауер увів в географію такі терміни, як "інновація" (нововведення) і "дифузія інновацій" (проникнення нововведень), які потім були широко використані в математичній географії.

К. Зауер — піонер дослідження екологічних проблем у сучасному світі і їхнього впливу на долю цивілізації. Він застосував свої дослідження походження культурних рослин і домашніх тварин, шляхів їх поширення на земній поверхні до аналізу сучасного сільськогосподарського освоєння Землі. Але при всьому цьому Зауер заперечував переважну орієнтацію географії на вирішення суспільних проблем. На зустрічі зі своїми учнями влітку 1973 р. в Сан-Дієго він підкреслював: "Пам'ятайте, географія не суспільна наука, і не наука про поведінку, це наука про Землю".

Англійська історико-географічна школа основана професором Кембріджзького університету Г. Дарбі. На основі використання історичних матеріалів він простежував процес утворення культурних ландшафтів Англії, поступового накопичення їх нових властивостей під впливом людської праці.

Таким чином, загострення проблем навколишнього середовища зумовило швидкий розвиток екології, що вплинуло на екологізацію географічних досліджень.

У 20—30-ті роки панування хорологічної концепції не могло не відбитися на положенні фізичної географії, яка розглядалася як сума галузевих дисциплін. Однією з центральних тем довоєнної географії на Заході виступало ландшафтознавство. Більшість географів розглядали ландшафт як інтегральний об'єкт географії. Питанням ландшафтознавства була присвячена сесія Міжнародного географічного конгресу в Амстердамі (1938). Сутність ландшафту трактувалася по-різному. Йому надавали пейзажного і фізіономічного змісту. Він розглядався як механічний набір не пов'язаних між собою взаємною обумовленістю компонентів природи.

У 20-ті роки вагомий внесок у розвиток учення про ландшафт зробив 3. Пассарге, обґрунтувавши таксономію ландшафтних просторів, взаємозв'язок ландшафтознавства, загального землезнавства, країнознавства. Ландшафтознавство, на його думку, — це "стовбур географічного дерева", фізичне землезнавство — це "коріння", а країнознавство — "крона". Водночас ландшафт у розумінні 3. Пассарге, — не цілісна система, а результат накладення окремих земних просторів. У розумінні структури ландшафту в нього був відсутній генетичний підхід.

У 30-ті роки велика увага приділялася проблемі природного районування. У 1934 р. Американська асоціація провела конференцію про райони. Британська асоціація географів створила комісію для розробки класифікації районів світу. Як і раніше, однією з найскладніших проблем виступало визначення самої сутності району, характеру його границь. Відсутність теоретичних основ часто призводила до однобічного підходу.

Велике значення для становлення ландшафтознавства мав розвиток крупномасштабних польових досліджень. З початку ці дослідження були поелементними, тобто окремо вивчався рельєф, ґрунти, рослинність, а потім здійснювалось узагальнення. Пізніше в практику картування було введено виділення однорідних територіальних одиниць шляхом накладення границь основних показників як природних умов, так і господарського використання земель. У результаті прийшли до ідеї виділення елементарних природних територіальних комплексів.

У 30-ті роки новий імпульс дістало в географії дослідження просторових закономірностей і просторової організації з використанням математичних моделей. Німецький учений В. Кристаллер у праці "Центральні місця в Південній Німеччині" (1933) обґрунтував абстрактну модель розселення, увів поняття "центральні місця". В. Кристаллер зробив спробу пояснити внутрішню структуру розселення, виявити закономірності підпорядкування поселень. На його думку, рівномірне розміщення найдрібніших поселень утворюють трикутні вічка розселення, у зв'язку з чим виникає ієрархія розселення, в межах якої до будь-якого крупного населеного пункту тяжіють шість менш крупних поселень одного рангу. У межах одного ієрархічного ступеня всі поселення рівні і склад підприємств у сфері послуг є однотипним.

Інший німецький географ А. Леш у своїй праці "Просторова організація господарства" (1940) застосував відкриті В. Кристаллером закономірності до дослідження економічних районів і зробив спробу сформулювати загальну теорію розміщення виробництва. Він обґрунтував тісний взаємозв'язок розміщення підприємств не тільки однієї галузі, а й спряжених і суміжних галузей. А. Леш не висовував постулат про фіксоване співвідношення центрів різних ієрархічних рівнів і припускав різноманітність у наборі підприємств обслуговування в межах поселень одного ієрархічного рангу. Головна його заслуга — в спробі розкрити закони просторового розміщення поселень. У повоєнний період ці проблеми стали об'єктом дослідження світової географії.

Популяризацією ідей В. Кристаллера і А. Леша в США займався професор університету штату Айова Ф. Шефер, котрий піддав критиці описову хорологічну концепцію А. Геттнера—Р. Хартшорна. На його думку, географічні дослідження мають бути спрямовані не просто на опис регіонів, а на вивчення просторових структур, морфології географічних об’єктів і встановлення просторових законів.

Роботи В. Кристаллера і А. Леша дали імпульс до формування нового напряму в американській, шведській і англійській географії, який дістав назву "соціальна фізика" і був спрямований на дослідження просторової поведінки людей. У межах цього напряму займалися пошуком законів просторового розміщення і взаємодії різних соціальних і економічних явищ.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. у середовищі західних, передусім французьких, географів відбулося певне "комуністичне збочення". Ось як оцінює цю подію професор П'єр Жорж:

"Необхідно розрізнювати членство в комуністичній партії за особливих умов руху Опору і Звільнення та включення марксистської ідеології у проблематику географії. Марксизм, безсумнівно, дав відповіді на деякі питання, поставлені географами. Школа Мартонна забезпечила задовільне логічне обґрунтування для фізичної географії, але галузь соціально-економічної географії була у гіршому положенні, й це покоління географів виявило, що марксизм може зробити певний внесок у дослідницькі проблеми. Декотрі плутали політичні течії з формуванням ідеології та науковими відгуками на марксистське вчення. Для географії філософські зв'язки були набагато важливішими за політичні. Ряд уроків був здобутий з нової системи територіальної організації господарства у соціалістичних країнах. Методи довоєнних географів, особливо Зігфріда, що звеличували англосаксонський світ і капіталістичну економіку, багато у чому виявилися незадовільними. Особливості розміщення виробництва в Радянському Союзі давали привід для роздумів й були надзвичайно цікавими. Згодом, щоправда, я виявив ряд містифікацій, які викликали розбіжності у політичних поглядах, але аж ніяк не вимагали повної відмови від пояснення на основі принципів марксизму.

Марксистські географи спочатку створили деякий єдиний стиль досліджень, праці та політичної діяльності, — явище, котре не могло мати аналогів у галузі історії. Однак подібне злиття дослідницьких проблем і політики існувало лише кілька років. Після того як проста логіка виявилася неспроможною, спілка географів і політиків розпалася. Якщо марксист відчував певний дискомфорт через ідеологічний догматизм, то він був змушений або вийти з партії або стати фахівцем у будь-якій конкретній галузі географії, що не перетинається з політичними проблемами".

Пізнавальна ситуація та методолого-теоретична орієнтація географії в 50—60-х роках XX ст. багато у чому віддзеркалилися у працях французького вченого Максиміліана Сорре. Характеризуючи цей період, П. Жорж підкреслював, що у фізичній географії є більше можливостей створювати

самостійні методи на шляху теоретизації, тоді як в соціально-економічній географії вчені змушені вторгатися в області, вже зайняті соціологами й економістами. Саме на цьому підґрунті розвинулася індивідуальність М. Сорре. Вивчаючи зв'язки між географією та соціологією, він бачить самобутність географії в тому, що він називає "технічними основами", і показує, як перетворення вихідного простору людиною призводить до послідовного розвитку різноманітних методів. З точки зору П. Жоржа, така позиція порівняно з поглядами 40-х років А. Деманжона, більш чітко окреслює специфічність соціально-економічної географії, відкидає плутанину між економікою та економічною географією. Водночас М. Сорре однозначно реагував на своєрідність фізичної географії у тлумаченні знаменитого Е. де Мартонна (засновник Інституту географії Паризького університету), демонструючи зв'язки інструментальних методів з організацією простору. Він шукав ті позиції, які соціально-економічна географія змогла б запозичити з досвіду інших наук без втрати власної цілісності. Тим часом географія пішла шляхом вузької спеціалізації, втрачаючи при цьому комплексність історико-гео-графічного сприйняття своєї предметної області.

Початок 50-х років повсюдно ознаменувався відродженням географії та народженням нової хвилі з властивим їй достатком нових журналів, інститутів та асоціацій. Для національних географічних шкіл, передовсім європейських, було характерним зосередження уваги на власній специфічній ситуації, на спробах відтворити й оновити теорію і практику професіональної діяльності. Національні географічні школи залежно від умов фінансування, орієнтувалися або на суто теоретичну, або на практичну діяльність, акценти адекватно зміщувалися на фізико-географічні або на гуманітарні аспекти.

Своєрідним був розвиток американської географії упродовж 50—60-х років. Знаменною подією став вихід у світ під редакцією В. Томаса книги "Роль людини у перетворенні лику Землі" (1956). Набуває конкретного методологічного сенсу хорологічна концепція в географії (Р. Хартшорн, 1959). У політичній географії відбувається перехід від тематики границь і територій до уявлень про поля і сили (В. Джексон, 1958). З'являються новаторські уявлення щодо "процесів" (Р. Платт, 1952; В. Девіс, 1972), цілеспрямовані використання кількісних методів ("кількісна революція"), що, зрештою, зумовило так звану "концептуальну революцію" (В. Девіс, 1972), системний "функціоналістський" спосіб мислення, який багато у чому визначається необхідністю використання законів і методів точних наук. Отже, американська географія, як підкреслює Анна Баттимер, вийшла за межі освячених часом загальноприйнятих методологічних принципів та ідеографічних цілей хорології. На думку відомого американського вченого Дж. Киша, сьогоднішня географія США є спадкоємницею традицій 50-х років, коли почала народжуватися так звана "нова географія". Як підкреслює фінський географ І. Хустіх, географія людини завоювала домінуючі позиції тільки в ході так званої "кількісної революції', що надзвичайно швидко змінила форму, зміст та й саме завдання географічної науки упродовж 60-х років. "Кількісна революція" у світовій географії була визначена, зокрема, сукупністю математичних засобів, які застосовувалися до різних сторін географічних (переважно економіко-географічних) досліджень. Передусім це знайшло вираження в застосуванні у географії математичної статистики.

Помітну роль у створенні математичної географії відіграв професор Вашингтонського університету Е. Ульман. Він виступив з критикою поглядів Р. Хартшорна на географію як науку про територіальні виключення. На його думку, географія це наука про закони просторових взаємодій, а в більш вузькому плані — наука про переміщення в земному просторі.

Американський географ В. Бунге в книзі "Теоретична географія" (1962) зробив спробу обґрунтувати основні принципи математичної теоретичної географії. Формування математичного апарату географічних досліджень — закономірний процес. Численність праць з математичної географії викликала необхідність їх систематизації. Це завдання виконав професор Бристольського університету П. Хаггет у книзі "Просторовий аналіз в економічній географії"" (1965). Він поставив питання про створення принципово нового напряму в географії на основі її математизації.

Сутність методології напряму, пов'язаного з математизацією географії, полягає в наступному. Географія це наука, яка має справу з системами розміщення і яка повинна досліджувати порядок організації таких систем. Територіальні системи, які вивчаються географією, це — довільно виділені частини реального світу. У плані вивчення функціональних регіонів географи досліджують такі явища, як переміщення, мережі, вузли, ієрархії, поверхні. Одним з основних завдань таких досліджень у суспільній географії є створення

теорії просторової організації суспільства. При цьому просторова поведінка суспільства трактується як поведінка спільнот людських індивідів і робиться спроба визначити закономірності просторової організації суспільства як мінімізацію витрат сил і часу при пересуванні найкоротшим шляхом.

Новим напрямом географічних досліджень стала "регіональна географія", яка сформувалася в першій половині 50-х років. Засновник напряму — американський економіст У. Ізард — очолив кафедру соціальної "регіональної" науки в Пенсильванському університеті. Пізніше була заснована Міжнародна асоціація регіональної науки з центром в Філадельфії, її поява відбила посилення потреби в регіональному підході до економічного й соціального розвитку. Регіональна наука — більш широке поняття, ніж регіональна економіка. Вона вивчає простори, регіони, локалізації і їх системи. Тому регіональна наука являє собою головним чином синтез багатьох "старих" наук.

У. Ізард у книзі "Розміщення і просторова економіка" (1956) поставив завдання зміцнення просторових і регіональних основ окремих спеціальних дисциплін за допомогою розробки більш адекватної загальної теорії розміщення і просторової економіки. На основі попередніх штандортних теорій була зроблена спроба розробити єдину загальну теорію розміщення, пов'язати її з теорією виробництва, ціноутворення і торгівлі. У його книзі "Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони" (1960) теорія доповнена методами регіонального аналізу, і з їх допомогою дається оцінка основних параметрів просторової економіки.

Регіональна наука відбила успіхи американських економістів у розробці методів дослідження внутрішньогалузевих і міжгалузевих зв'язків, їх кількісного аналізу на основі застосування сучасних математичних методів. Праця відомого американського економіста В. Леонтьєва " Дослідження структури американської економіки" (1958) являє собою досягнення в розробці методів вивчення міжгалузевих зв'язків і міжгалузевого балансу. З Леонтьєвим по суті пов'язана доба американської емпіричної економічної науки.

Як вважає У. Ізард, регіональна наука досліджує просторові аспекти людської діяльності, пов'язана і тісно переплітається з регіональною економікою, екологією, теоретичною географією, регіоналізмом як частиною політичної науки, а також з такими прикладними науками, як міське і сільське планування, адміністративний устрій тощо. У цілому У. Ізарду вдалося розробити систему методик аналізу і розв'язання завдань розміщення. Слабкіше розроблені в регіональній науці критерії районізації.

В 50—60-ті й наступні роки здебільшого у німецькій літературі розвивається концепція континууму, тобто неперервності земної поверхні. Так, X. Шміттхеннер писав, що країни і ландшафти не мають границь, їх обмежує лише людське мислення. "Географічна субстанція" неперервна, район є суб'єктивним, і можна лише говорити про його доцільні або недоцільні границі. У середині 50-х років з'явилась ціла серія праць Г. Кароля про "геомер'\ під яким розуміли будь-яку ділянку географічної оболонки, вертикальні границі якої обмежені границями геосфери, а горизонтальні визначаються інтересами дослідження. У 60-ті роки Г. Кароль зробив спробу систематизувати способи районування і виділив чотири категорії геомерів: традиційно обмежені, виділені в політичних кордонах, природно обмежені і довільно виділені. П. Джеймс запропонував іншу схему класифікації регіонів. Він виділив три їх категорії: регіони, що базуються на екосистемах; регіони засновані на умовах місцепроживання людини; "культурні регіони", виділені на ґрунті способу життя.

Хорологічна і математико-авангардистська концепція географічного знання виходить з визнання "єдиної географії"" і заперечує самостійність фізичної географії. У німецькій географії у зв'язку з особливою увагою до проблем ландшафтознавства фізичній географії приділялася більша увага. Як предмет географії розглядається земна оболонка в цілому, але чималу складність становлять питання про співвідношення геосфери і людської діяльності. Г. Кароль, наприклад, у геосфері виділяв спеціальну анторопосферу.

Досить значне поширення в німецькій географії дістало переконання, що предметом географії є ландшафт, хоча сам термін трактувався неоднозначно. На думку І. Шмітхюзена, об'єктом географії є чотиривимірні (просторово-часові) комплекси явищ, які утворюють у сукупності кожний окремо елементи "географічної субстанції"", причому остання складається з неорганічних неживих і органічних, живих елементів, які хоча й підпорядковуються різним закономірностям, але все ж тісно взаємопов'язані. Шмітхюзен поставив завдання визначення найменшої природної територіальної одиниці, з якої складається ландшафт. Така одиниця — "плитка", на його думку, — ділянка, приблизно однорідна за екологічними якостями місцеіснування.

К. Тролль визначав ландшафт як природний район, де зв'язки між компонентами мають функціональний характер. На його думку, розміщення природних і культурних ландшафтів підпорядковане різним причинам і кордони культурних областей не збігаються з природним поділом. К. Тролль обґрунтував основні напрями ландшафтознавства як науки: морфологія — розробка системи одиниць різних порядків; екологія і фізіологія — функціональний аналіз змісту ландшафту, вивчення взаємодії його природних компонентів; типологія — розробка різноманітних класифікацій ландшафтів, хронологія — вивчення відповідних ландшафтів та їх змін під впливом діяльності людини; нагляд за ландшафтом і формування ландшафту. Ландшафтознавство виявило глибокий вплив і на проблеми фізико-географічного районування. У 1951 р. була створена схема природного районування Німеччини мільйонного масштабу. Для цих досліджень був характерний підхід "знизу" за допомогою методу послідовної інтеграції більш простих географкомплексів у більш складні.

Аналізуючи прогресивний поступ західної географії в 60-х роках, голландський учений Герріт Ян ван ден Берг наголошував: відбувся корінний поворот від вивчення соціопросторової структури як ключової ланки теорії та методології людини до вивчення соціопросторових процесів. Внесок сучасної географії людини в розкриття цих процесів був надзвичайно великим. При цьому відбувся помітний відхід від детерміністських (каузальних) підходів до розуміння географічних процесів у річищі ймовірнісних (стохастичних) підходів, що певною мірою віддзеркалився в змінах її теорії та методології. Усталюється уявлення про те, що географічні процеси протікають у часі та просторі, їхні кумулятивні ефекти матеріалізуються через інвестиції в інфраструктури, соціальні інститути, моделі поведінки і конкретні ціннісні системи. Актуальні географічні процеси виступають як структуруючі сили, що формують фізико-географічні риси території та спосіб життя суспільства, вони здатні змінити чи навіть повністю перекреслити ефекти попередніх географічних процесів. Більше того, в реальному житті географічні процеси підпорядковані політичним факторам, а відтак є невідємним від сучасної історії.

Наприкінці 60—70-х років виник ще один напрям — радикальна географія, яка набула розвитку в країнах з активною державною регіональною політикою — США, Великобританія, Японія, Франція, ФРН, Скандинавські країни. Характерною рисою радикальної географії є прагнення до Неоднозначну оцінку наукової громадськості дістала так звана концепція конструктивної географії І. П. Герасимова (1967). У цій концепції предмет географії визначається своєрідною системою, що розвивається під впливом суспільної практики. Насамперед йдеться про географічну оболонку, котра змінюється у своєму розвої під діянням предметно-практичної діяльності людського суспільства. Спираючись на марксистські положення щодо сутності "діяльності", доводиться, що з виникненням людства, із включенням довкілля у предметно-практичну діяльність людського суспільства ландшафтна сфера й у цілому географічна оболонка стають об'єктом його діяльності, а з розвитком пізнання — предметом географічної науки.

Упродовж 70-х і наступних років учені колишнього СРСР досить плідно опрацьовували теоретичні питання стосовно структури і динаміки ландшафтної та географічної оболонки, фізико-географічного районування, характеристик геосистем як територіальних природних комплексів (систем).

На закінчення наведемо думку американського географа А. Баттимер (1990), викладену в її "інтерлюзіях" у книзі "Шлях у географію". Вона підкреслює, що оглядаючися назад, на історію науки, можна спостерігати глибокі зміни в індивідуальних системах мислення і ціннісних позиціях тих, хто практично займався географією у повоєнний період. Можна примітити розквіт віри в наукову овєктивність у пошуках засобів наукового пояснення натомість опису та рішучий ривок у напряму тематичної спеціалізації та проблемної орієнтації.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

63977. Основные направления борьбы с коррупцией в таможенных органах на основе анализа международного опыта 680.5 KB
  Понятие коррупции и история ее возникновения в таможенных органах. Требования по предупреждению коррупционных правонарушений Основные направления по противодействию коррупции. Причины возникновения коррупции модели и индексы. Основные принципы противодействия коррупции.
63979. ДОСЛІДЖЕННЯ МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ ПОТОЧНИМИ ВИТРАТАМИ ТА РОЗРОБЛЕННЯ НАПЯМКІВ ЇХ ЗНИЖЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ 1.2 MB
  Об’єкт дослідження поточні витрати та процес управління витратами на ВАТ Шосткінській хлібокомбінат. Сутність і результати роботи в розділі Теоретико-методичні основи визначення поточних витрат та обґрунтування механізму управління ними подано основні теоретичні положення щодо формування поточних витрат...
63981. Электронные государственные услуги в социальной сфере защиты населения г. Москвы 342.3 KB
  Целью дипломной работы является исследование государственных электронных услуг. Объектом исследования дипломной работы является реализация внедрения и предоставления государственных электронных услуг.
63982. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МИТНИХ ФОРМАЛЬНОСТЕЙ В УКРАЇНІ 288.89 KB
  Так митні операції що не впливають на розмір митного тарифу називають ще митними процедурами та формальностями які здійснюють нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі. До таких процедур та формальностей відносять: правила прийняття товарів до митного оформлення місце виконання митних формальностей...
63983. Розвиток функцій логістики на підприємстві 701.82 KB
  Актуальність обраної теми полягає в тому що постійно зростаючий інтерес до логістики і її вивчення обумовлені широкими потенційними можливостями підвищення оперативності матеріальнотехнічного постачання сировинними ресурсами збуту проміжної і готової продукції в необхідних кількостях...
63984. Создание информационной системы управления закупками 2.38 MB
  Интернет магазин «Техномир» — это сайт, созданный для того, чтобы связывать покупателей и продавцов напрямую без посредников. Вам предлагается огромный ассортимент товаров бытовой, климатической и цифровой техники: стиральные, сушильные машины, пылесосы, роботы-пылесосы, кондиционеры...
63985. РАЗРАБОТКА УЧЕБНОГО МУЛЬТИМОДАЛЬНОГО ПОДКОРПУСА НЕМЕЦКОГО ЯЗЫКА 2.16 MB
  Корпусный подход или метод лингвистического исследования основанный на корпусах текстов ориентирован на прикладное изучение языка его функционирование в реальных средах и текстах что важно для преподавания языка. В основном все они направлены на изучение английского языка.