73555

Українська історіографія в епоху Гетьманщини

Лекция

История и СИД

Події від середини ХVІІ і до кінця ХVІІІ ст. – це період Національної революції, Гетьманщини і ліквідації автономного ладу України в складі Російської імперії. Національна революція, що почалася 1848 року, привела до утворення Української гетьманської держави. На червень 1652 року Україна фактично виборола незалежність

Украинкский

2014-12-17

177 KB

3 чел.

PAGE  26

Тема: Українська історіографія в епоху Гетьманщини

План І лекції

  1.  Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії в добу Гетьманщини
  2.  Монастирські літописи. Хроніки. Хроніка з літописців стародавніх Феодосія Софоновича
  3.  Синопсис.

План ІІ лекції

  1.  Історичні праці в Україні в першій половині XVIII ст.. Козацьке літописання.
  2.  Українська історіографія в епоху ліквідації Гетьманщини.

Джерела:

Величко С. Літопис. — К., 1991. — Том 1 - 2

Короткий опис Малоросії (1340-1776) / Підготовка до друку, вступна стаття А. Бовгирі. – К.: Видавничий дім «Стилос», 2012. – 192 с.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1992

Літопис Самовидця. — К., 1971

Сафонович Ф. Хроніка з літописів стародавніх. — К., 1992

Література:

Величенко С. Володарі і козаки: замітки до проблеми історичної легитимності і тяглості в українській історіографії XVII - XVIII ст. // Mediаevalia ucrainica: ментальність та історія ідей. — К., 1992. — Том 1

Возняк М. Історія української літератури. — К., 1994. — Кн. 2

Грабовецький В., Марчук В. Історичні знання в Західній Україні XVI - XVIII ст. Посібник-хрестоматія. — Івано-Франківськ, 2000

Грушевський М. Про українську історіографію XVIII ст. // Український історик. — 1991 - 1992. — № 3 - 4, 1 - 4

Грушевський М. Самовидець руїни та його пізніші відображення // Так само.

Дзира Я. Михайло Грушевський та козацьке літописання ХУІІ-ХУІІІ ст. // Там само.

Дзира Я. Самійло Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській РСР.— К., 1971. — Вип. 4

Дзира Я. Українська історіографія другої половини XVII — початку XVIII ст. та перекази про Богдана-Хмельницького // Історіографічні дослідження в Українській РСР.— К., 1968. — Вип. 1

Дзира Я. І. Українські літописи ХVІ-ХVІІ ст. в радянській історіографії // історичні джерела та їх використання. — К., 1968. — Вип. 3

Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркович, Маркевич, Костомаров, Яворський. — К., 1995

Ковальский Н.П., Мыцык Ю.Я. Украинские летописи // Вопросы истории. — 1985. — № 10

Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII — початок XX століття). — К., 2000

Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII — середина XIX ст.). — Х., 1996

Крип’якевич І.П. Літописи XVI-XVII ст. в Галичині // Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — Вип. І

Мыцык Ю.А. Влияние “Кройники” Феодосия Софоновича на киевский “Синопсис” // Некотрые проблемы отечественной историографии и источниковедения. — Днепропетровск, 1972

Мыцык Ю.А. “Летописец” Дворецких — памятник украинского летопимания XVII в. // Летописи и хпоники. — М., 1984

Мыцык Ю. А. Украинские летописи XVII века. — Днепропетровск, 1978

Толочко П. Україна і Русь у літописі Самовидця // Київська старовина. — 1992. — № 3

Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості.— К., 2001


1. Суспільно-політичні умови розвитку української  і історіографії

в епоху Гетьманщини

Події від середини ХVІІ і до кінця ХVІІІ ст. –  це період Національної революції, Гетьманщини і ліквідації автономного ладу України в складі  Російської імперії. Національна революція, що почалася 1848 року, привела до утворення  Української гетьманської держави. На червень 1652 року Україна фактично виборола  незалежність. Однак у зв’язку з неможливістю її відстояти, уряд Б.Хмельницького  змушений був піти на укладання у 1654 році  Московського договору. Цей договір передбачав утворення конференції, спрямованої проти речі Посполитої. Смерть Богдана Хмельницького у 1657 році не означала закінчення революції. Внаслідок громадянської війни  1658-1663 років стався розкол Української держави на дві частини: Правобережжя відійшло до складу Польщі, а Лівобережна Україна перебувала у складі Російської імперії. Це становище було закріплено Андрусівським договором 1667 року. Проте Національна революція, метою якої було створення в етнічних межах  України соборної незалежності держави  й утвердження  нового соціально-економічного ладу, основою якого мало стати господарство фермерського типу, продовжувалася до 1676 року. Невдача державотворчої діяльності П.Дорошенка і складення ним гетьманських повноважень, на думку проф. В.С.Степанкова , означали закінчення Національної революції.

Лівобережна Україна в складі Російської імперії перебувала на засадах автономії. Проте російське самодержавство  постійно проводило політику, спрямовану на обмеження автономії. Особливо цей процес посилився на початку ХVІІІ ст. за царювання Петра І.

Після Полтавської катастрофи, коли українсько-шведські війська потерпіли поразку,  наступ на автономію збільшився. Зрада Мазепи розлютила царя. На місце гетьмана була посажена покладиста людина – Іван Скоропадський. Проте згодом і він перестав задовольняти Петра І.  Тому у 1722 році було запроваджено Малоросійську колегію – установу, яка фактично позбавляла гетьмана й тої решти влади. , яку він мав. З 1722 року і до остаточної ліквідації гетьманщини у 30-х роках ХVІІІ ст. функції виконавчої влади на Лівобережній Україні перехопили російські державні установи. Лише на короткий час, двічі: наприкінці 20-х – у І половині 30-х років та з1747 по 1763 рік було відновлено виборність гетьмана.

Проте вже за царювання Катерини ІІ наступ на автономію України відновився. У 1764 році гетьман Кирило Розумовський був вимушений відмовитися від гетьманства. Ще через десять років була зруйнована Запорізька Січ. Згодом царський уряд знищив полковий адміністративний устрій і замість  традиційних полків запровадив намісництва. У 1783 році козацькі війська реорганізовано у 10 карабінерських кавалерійських полків російської армії.  Тоді ж в Україні введено кріпацтво –  селян прикріплено до землі.

У 1785 році була оголошена «Жалувана грамота дворянству», за якою дворяни звільнялися від обов’язкової державної служби, отримували  корпоративне право самоуправління, право звертатися з петиціями до самодержавця.  Дія «грамоти» поширювалася і на Україну: українська шляхта та козацька старшина перетворювалася на загальноросійський стан – «шляхетне російське дворянство». У відповідь українська еліта відмовилася від мрій про державну  самостійність України.

Українська історіографія в зазначений час набула піднесення. Центром історичних досліджень була Лівобережна Україні – Гетьманщина. На Правобережжі, яке перебувало під владою Речі Посполитої, літописання майже припинилося.

У розвитку української історіографії цього етапу дослідниками виділяється 3 періоди:

І період: ІІ-га половина ХVІІ ст.

ІІ період: І-а половина ХVІІІ ст.

ІІІ період: ІІ-га половина ХVІІІ ст.

У другій половині ХVІІ ст., на думку відомого знавця джерел та історичних праць тієї епохи професора, д.і.н. Ю.А.Мицика, в українській історіографії з’явилися нові риси:

  •  розширилася тематика наукових творів;
  •  літописна форма викладу матеріалу замінялася розгорнутою літера турою історичною розповіддю;
  •  залучалися нові категорії джерел (документи урядових та монастирських архіві, друковані й рукописні хроніки, публіцистичні пам’ятки);
  •  збільшилися елементи наукового підходу до осмислення історичних подій, прагматичного  висвітлення минулого тощо.


  1.  Монастирські літописи. Хроніки. «Хроніка з літописців

стародавніх» Феодосія Софоновича

Цікавими пам’ятками історичної думки ХVІІ ст. є короткі монастирські літописи.

Межигірський літопис був складений і тривалий час зберігався у Межигірському  монастирі, що недалеко від Києва. Він був надрукований В. Антоновичем.

  1.  Методологією цього, як і інших літописів був  провіденціалізм.
  2.  Написаний літопис на основі  деяких раніших літописів польських хронік, а також особистих вражень автора, свідчень очевидців.
  3.  У одному варіанті списку міститься опис  подій, що відбувалися у Київський та Волинській землях з 1393 по 1620 рік. В іншому варіанті  подаються події, що відбувалися  з 1608 по 1700 рік. Літопис містить матеріал з історії козаччини, Києва, Переяслава та їх околиць.

Підгорецький літопис (літопис монастиря с. Підгірці, що в Галичині) має і власну назву «Синопсис або коротка збірка історій».

  1.  Ідеологія автора, як і всіх представників історіографії і літератури середньовіччя, а особливо  монастирських літописців, пронизала  християнським провіденціалізмом.
  2.  Питання про джерела не з’ясоване в літературі, хоча і відзначається що укладач використовував усні перекази та легенди.
  3.    Підгорецький літопис описує, головним чином, історію церковно-монастирського життя. Однак він досліджує також і громадсько-політичне життя Галичини. Так, автор зокрема згадує під  1672 і 1676 роками походи Дорошенка разом  з турками на Поділля. Своє ставлення до союзу Дорошенка з «бусурманами» виражає призирливим словом «дорошенщина». Оповідаючи про вторгнення турків у 1688 році на територію  Бродського повіту, до якого належало с Підгірці, описано спустошення його і «чудо», яким ніби то врятувала богоматір монастир від руїни.

Літопис Леонтія  Боболинського – останній з монастирських літописів ХVІІ ст. Його автор був ченцем  спочатку Київського Видубицького монастиря, де почав складати свій твір, який закінчив у 1699 році, після переходу в Еллінський монастир у Чернігові.  Помер Боболинський не раніше 1700 року у Новгород-Сіверському. Літопис написаний церковно-слав’янською мовою з великими елементами  української галицько-подільського діалекту.  Це на думку дослідників  (Марченко) , свідчить про походження літописця з Правобережжя, з Західної України

  1.  Методологією цього літопису в більшій мірі ніж попередніх, є  провіденціалізм. Зразком для автора літопису служили агіографічні твори раннього середньовіччя.
  2.  праця Боболинського являє собою компілятивне зведення свідчень про події церковної і громадянської історії від міфічного створення світу до середини ХVІІ ст. Характер твору зумовив те, що давня історія написана з використанням біблії, римських і грецьких істориків, польських і литовських хронік, давньоруських літописів, які зберігалися у Видубицькому монастирі. Однак найбільшу цінність у літописі має та чистина, в якій описано сучасні автору події.
  3.  Літопис Боболинського щодо давньої історії  малоцікавий, найціннішими у ньому є оповідання про визвольну боротьбу українського і сусідніх народів Молдавії і Валахії проти турецького панування.  Оповідання «Про Івана, господаря Волоського» та «Повість про підкову, господаря Волоського» дають цінний матеріал про участь козацтва у молдавських подіях, про спільну боротьбу українського і молдавського народу з турками.

«Повість про перший і другий бусурманські наступи на Чигирин» описує події 1677-78 років на правобережній Україні – боротьбу українських і російських військ з турками і татарами.

До праць, в яких проявилися ці риси, належить «Хроніка з літописців стародавніх…» Феодосія Софоновича. Софонович був видатним  українським церковним  і культурним діячем ХVІІ ст. Він народився приблизно в 1620 році і походив з заможної родини міщан міста Києва. Отримав добру освіту у Києво-Могилянському колегіумі і знав латинську, грецьку, польську та церковнослов’янську мови. Після закінчення колегіуму  працював викладачем, їздив з церковно-культурною місією до Москви.  Потім у 1653-55 роки продовжив викладацьку діяльність  і був намісником (ректором) Києво-Могилянського колегіуму. З весни 1655 року і до своєї смерті у 1677 році Феодосій Софонович  був ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря  у Києві. Свою працю він написав у 1672 році.

  1.  Нові риси історичних творів вповні проявилися у «Хроніці». Поряд з провіденціалізмом важливу роль відіграв прогматизм.
  2.  Софонович використав велику кількість джерел, до яких ставився досить критично. Автор користувався:
  3.  Південно руським  зводом к. ХІІІ ст. (протографом, близьким до Іпатіївського та Хлєбніковського списків).
  4.  Хронікою польською, литовською.

Жмудського та всієї Русі (Кенігсберг, 1582 р.) М. Стрийковського.

  1.  Києво-Печерським  патериком.
  2.    Твори Сильвестра Косова.
  3.  «Чатьи Манеи» (опис легенд про св. архистратига  Михаїла – покровителя  Михайл. Золотоверх. Монастиря).
  4.  Усні перекази.
  5.  Хроніка Гваньїні.
  6.  Літописи В.К.Лит-го.
  7.  «Палінодія З.Копистенського».
  8.  «Хроніка Польщі» Маріана та Йоахіма Бельських.
  9.  «Хроніка» Павла Пясецького.
  10.  Якийсь невідомий стислий літопис козацької історії та інших джерел.
  11.  «Хроніка з літописців стародавніх…» Ф.Софоновича склалається з трьох частин:

І. називається «Кройніка о Русі».

ІІ.     –//–      «Кройніка о початку і назвиську Литви».

ІІІ.   –//–      «Кройніка о землі Полской».

У передмові «Хроніки» Софронович чітко визначив головні події її написання – « абыідал сам и іншим руским сыном сказал: откол Русь почалася и як панство руское з початку ставши, до сего часу идет. КАждому бо всім потребная есть реч о своей отчизне знати и іншим  питаючим сказати, бо свого роду незнаючих людей за глупых почитают».

При написаны твору Ф.Софонович спирався на власну оригінальну концепцію історії України. Він визначив такі етапи її історії: Київське князівство: Галицько-Волинське князівство; українську землі у складі Великого князівства Литовського; українські землі під владою Речі Посполитої і період боротьби українського народу проти Речі Посполитої. Автор, що характерно  для феодальної історіографії, особливу увагу приділив воєнно-політичній та церковній історії Русі і Україні.  

Ф.Софонович походження свого народу пов’язував з біблійними персонажами: Яфетом, сином Ноя. Слідом за Стрийковським, автор описує легендарні  події – відносить діяння слов’ян до часів Олександра  Македонського, який ніби-то дав їм «привілей золотом на пергаменті писаний…» тощо.  Пояснюючи відсутність повної і конкретної інформації про давню історію  русів, Софонович пише: «бо рус шаблею а не пером» бавився.

Головна увага історика, як і більшості творів цієї доби, внаслідок ментальних установок доби, приділялася Київській Русі (близько 70 % «Хроніки»). Автори хотіли  показати тривалу історію народу, її континуітет, зв’язок з сучасністю. Цим самим вони хотіли оправдати  свої діяння.


3. Синопсис

«Синопсис»  означає короткий  історичний огляд. Повна назва твору складається із 58 слів. Ця праця була написана у Києво-Печерській лаврі і вперше надрукована у 1674 році.

Тривалий час автором  «Синопсису» вважався архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель. Однак ще в середині ХІХ ст.. М. Максимович обґрунтовано заперечив його авторство. Аналіз і співставлення змісту праці з поглядами І. Гізеля показали, що ця робота належала  не йому. Архімандрит Києво-Печерської лаври відмовився присягати російському царю після укладання Московського договору 1654 року, займав незалежну позицію. Крім того, у праці є ряд помилок,  яких не міг допустити високоосвічений письменник, яким був Гізель (ректор КМК, архімандрит Києво-Печерської  лаври.) Найбільш ймовірно, що автором «Синопсису» був керівник лаврської друкарні Іван Армашенко.

  1.  Провіденціалізм (інколи прагматичне оповідання).
    1.  Джерелами слугували твори Стрийковського, Кромера, Бєльських, Гваньїні, Длугош, Бароній, Нестор та ін.  
    2.  У творі переплітаються концепції народу, династії та держави. Ідеологічно праця була близька московським концепціям історії, тому вона 30 разів перевидавалася і слугувала підручником.

Автор розпочинає оповідь із з’ясування питання про походження словено-російського народу від легендарного Мосоха, шостого сина біблійного Іофета, сина Ноєвого «врятованого богом від всесвітнього потопу». Від Мосоха ніби то пішла Москва. Царський рід виводиться від римського Августа.

У докиївські часи «старословенським» народом, починаючи з Ігоря Рюриковича, правили варязькі князі. Для пізніших часів він користується термінами «роси», «руси», «росияне».

Автор стверджує, що Російську державу заснувала династія Рюриковичів. Оповідує про діяльність перших князів. Вважав, що «государство Российское» постало із прийняттям християнства Володимиром, якого іменує «Великий самодержець Всероссийский».

Описав захоплення і зруйнування Києва монголо-татарами, що було актуальним для другої половини XVII ст., коли турки та татари вели активну політику в українських землях.  

Історію Російської держави автор ототожнює з історією династії Рюриковичів, тому вміщує різноманітні сюжети з української і російської історії, зокрема про битву Дмитра Івановича (Донського) з Мамаєм (1380).

Позитивно оцінював перехід Києва під владу Московії: «найперший з усіх городів російських, царственний град Київ» переходить під владу «православного самодержця».

Православ’я також ототожнено з царем, землею та народом. Тому запорозькі козаки воює з турками заради інтересів «православного российского народа».

«Синопсис» закінчується у другому виданні Чигиринською війною 1677 р.

Загалом праця користувалася великою популярністю, служила підручником для вивчення вітчизняної історії і перевидавалася приблизно 30 раз. Не в останню чергу численні перевидання були пов’язані з тим, що ідеологічно праця була близька російським концепціям історії і здійснювала пошук історичних зв’язків з Московією.

  •  


  1.  Історичні праці в Україні в першій половині XVIII ст.. Козацьке літописання

Розглядаючи проблему  легітимності  і тяглості в українській  і.г. ХVІІ – ст. ХVІІІ ст., канадський дослідник  ст. Величенко зазначає, що «звичай і прецедент окреслювали спосіб думання і аргументації». Суспільно-політичний устрій всіх держав характеризувався тим, що на верху стояв династичний володар, підтверджений законно церквою, сприймався як створений Богом. Коли людина хотіла показати, що вчинок чи якась дія «правильні» чи законні, вона мусила продемонструвала, що «колись так було».

Важливими пам’ятками української історіографії є козацькі літописи. Термін «козацькі літописи» вживається в широкому і вузькому значеннях. В широкому він охоплює всі історичні твори, в яких описується діяльність українського козацтва, в тому числі літописи, мемуари, щоденники. У вузькому значенні термін охоплює три твори української історіографії –  «Літопис Самовидця», Григорія Грабянки та Самійла Величка.

(«Літопис Самовидця», згідно з робочою програмою, передбачається розглянути на семінарі).

«Літопис Грабянки» чи не найпопулярніше в Україні ХVІІІ століття історична праця. Про її популярність свідчить, зокрема, що на сьогодні відомо дві редакції та понад 60 її списків.

Літопис Г.Грабянки був знайдений і вперше опублікований у 1793 р. в журналі “Российский магазин”. Згодом були знайдені нові копії Літопису з назвою і автором. У 1854 р. одна з них була опублікована Київською археографічною комісією. У 1992 р. В.Шевчук переклав його повний текст сучасною українською мовою.

Життєвий шлях та світогляд автора літопису

Твір був завершений у 1710 р. в місті Гадячі на Полтавщині, автором його був Григорій Грабянка. Він народився приблизно на початку 70-х рр. XVII ст. в козацькій сім'ї. Спочатку служив рядовим козаком у Гадяцькому полку, а згодом дослужився до посади полкового судді. Був патріотом України, виступав за збереження її автономії. Так, разом з наказним гетьманом П. Полуботком та іншими старшинами Грабянка звертався до царя Петра І з клопотанням про відновлення виборів гетьмана, ліквідацію Малоросійської Колегії та ін. Однак він був заарештований, кинутий до Петропавловської фортеці і звільнений лише після смерті Петра І.

У 1730 р. Грабянка став гадяцьким полковником. Г. Грабянка брав участь у всіх війнах Росії кінця XVII – початку XVIII ст.. У 1738 р. він загинув під час російсько-турецької війни.

Світогляд автора. Григорій Грабянка був освіченою людиною; він навчався в Києво-Могилянській колегії, володів польською, латинською та німецькою мовами, захоплювався історією. Його розуміння історичного процесу відповідало провіденціалістким уявленням про Божий промисел, який карає людей за їх гріхи. Водночас, його розповідь побудована як прагматичне оповідання.

Структура, джерела і основний зміст літопису. Автор описав історичні події з найдавніших часів до 1709 р. Праця складається з передмови, двох віршів та основного тексту літопису, який за змістом можна розділити на три частини. Завершується літопис додатками.

У традиційній передмові, яку назвав “Слово до читача заради чого ця історія писана”, Грабянка пояснює, з якою метою він взявся за написання праці. Читаючи історію інших народів, він помітив, що "наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться". Однак мало хто знає про це. Тому, щоб не залишити звитяги народу "в пучині забуття", автор вирішив писати історію "на незабудь нащадкам".

Після цього літописець помістив два вірші: "Похвала віршами Хмельницькому від народу малоросійського" і "Вірші на герб малоросійський". Далі автор у попередньому слові "заради кращого розуміння" з’ясовує "звідки пішла назва козаків, від якого племені народу".

Працю Г. Грабянки можна лише умовно назвати літописом. Вона написана у формі "розповідей", закінчених "сказаній", кожне з яких має свій заголовок. Наприклад: "Розповідь про битви козацькі, про козацьку зброю та харч". Лише починаючи з повісті "Гетьманство Брюховецького" у викладі матеріалу з'являється літописний елемент; з цього місця розповідь ведеться за роками.

Джерела. Літопис Г.Грабянки носить компілятивний характер. Автор брав матеріал з історичних праць вітчизняних і зарубіжних авторів, компонував його в логічний послідовності, художньо обробляв і підпорядковував своєму головному задуму подати історію України з найдавніших часів. Найбільше матеріалу Граб'янка запозичив з Літопису Самовидця. "Синопсиса". Граб’янка використовував праці польських авторів Веспасіана Коховського “Польські анали”, Самійла Твардовського “Война домова”, Мартина Бельського, Мартина Кромера, Матвія Стрийковського, Олександра Гваньїні та німецького історика Самійла Пуфендорфа. Граб’янка прагнув критично осмислити джерела, співставляючи інформацію, подану в них.

Він використовував також свідчення очевидців (“щоденники наших воїнів”) та деякі письмові матеріали, якщо “міг найти в них щось достовірне”.

Зміст. У першій автор викладає свою думку про походження козаків, виводячи їх від “скіфського роду”, від хозарів. Головним заняттям хозар було навчання “лицарської звитяги”. Вони були надзвичайно хоробрі і безстрашні, але з часом стали втрачати свою силу і почали зникати. Ті, що залишились у Подніпров’ї, змінили назву і стали іменуватися козаками. З’ясовуючи походження назви “козак”, Граб’янка слідом за М.Стрийковським, стверджував, що вона походить від якогось легендарного ватажка Козака.

Розповідаючи про те, "як Малоросія втрапила у ярмо до ляхів", він згадує про міжусобиці по смерті князя Володимира Святославовича та завоювання Батиєм Русі. Потім з’явились литовці і Гедимін у 1320 р. завоював Київ. З наступом польської шляхти на українські землі, козацтво зосередилось за порогами. У 1516 р. польський король Сігізмунд вперше використав козаків в бороттьбі проти Криму і Туреччини. Згадується також діяльність Стефана Баторія (1576 р.) спрямована на зміцнення козацтва. Останній, “побачивши, як добре козаки з татарами б’ються” поставив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, самопали, гармати, припаси тощо. Тоді ж було запроваджено порядок стройовий. Літописець змальовує побут і звичаї козаків (їли квашене тісто, інколи вживали їжу з рибою, яку козаки називали “щербою” і вважали це “за найкращу трапезу”). Козаки цінували чесність ("Злодійство і підступність поміж ними не водиться").

Грабянка подає деякі відомості про окремих козацьких гетьманів, а Петра Конашевича-Сагайдачного називає так: "славний гетьман запорізький, великий оборонець віри православної та ктитор Братського монастиря і школ латинських". Літописець описує боротьбу козаків з татарами, повстання проти Польщі. Тут же помішена "Коротенька розповідь про рід Хмельницького та про битву на Цоцорі", зміст якої зрозумілий з її заголовку. Поразка козацьких повстань Тараса Федоровича, Павла Бута, Якова Остряниці та Дмитра Гуні призвели до погіршення становища українського народу: “всякі свободи у козаків забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнітили”.

Друга, найбільша частина літопису, займає 43 відсотки тексту. Вона починається оповыданням "Розповідь про те, чому Хмельницький повстав на поляків" і закінчується смертю гетьмана. З’ясовуючи причини Визвольної війни, Автор наводить свідчення польського хроніста Веспасіана Коховського, який показав, "як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали..." Розповідаєгься про конфлікт Б. Хмельницького підстаростою Чаплинським, втечу Хмельницького на Січ, домовленість з кримським ханом і початок та хід боротьби.

Описуються всі найважливіші битви українського війська з поляками. При цьому автор подає як широкі панорамні картини, так і епізоди з цікавими деталями. Так, детально описуючи коштовності, які поляки мали у своєму таборі під Пилявцями, він зазначає: “Здавалося, що поляки не на війну, а скоріше на весілля чи на бенкет який дружно вибралися”.

Українсько-польську війну Грабянка показує як кровопролитну і жорстоку; козаки і поляки нищать одне одного на полі бою, чинять насильства щодо мирного населення (Ієремія Вишневецький, Максим Кривоніс). Критично оцінює літописець союзника Хмельницького, кримського хана. Автор говорить: “завдяки війні у християнському світі він добре наживався і брав великий ясир”.

Висвітлюється дипломатична діяльність Хмельницького з Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, Московією. У літописі ставиться питання, “чому Хмельницький пішов у підданство росіян”. Відповідаючи на нього, автор відзначає, що Хмельницького спонукала ненадійність його союзників ― кримських татар, які “більше своєї користі пильнують, а не зичать добра християнам”. Сам акт приєднання до Росії Грабянка оцінює позитивно і вважає, що весь український народ одностайно і радісно схвалив його. Розповідається про Переяславську раду.

Далі автор розповідає про спільну боротьбу України і Росії проти Польщі і Криму. Повідомляється, зокрема, про облогу і взяття українським військом очолюваним наказним гетьманом І. Золотаренком Смоленська та інших міст, про вторгнення поляків і татар в Україну.

Закінчується друга частини оповіданням "Про похід Хмельницького у польські землі навесні 1655 року". В ньому йдеться про становище Польщі після втрати нею українських земель.

Центральною постатю літопису є Богдан Хмельницький. У творі розглядається питання про походження гетьмана та називаються головні факти його біографії (народження на Чигиринщині; навчання спочатку в Києві, а потім у ксьондзів-єзуїтів в Ярославі; участь у битві під Цоцорою, смерть батька і полон). Літописець дає надзвичайно високу оцінку гетьману, відзначаючи його позитивні риси: “був від природи кмітливий та в науці мови латинської вправний", ''благо розумний та мужній воїн". Хмельницький постає як далекоглядний та хитрий політик. Із здобуттям нових перемог зростала впевненість Хмельницького у своїх силах, ставали масштабнішими плани. Так, на початку 1649 р. у Переяславі він кричить на польських послів і нахваляється "ляхів не лише за Сяном та за Віслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати їх без оглядки".

Державницький розум гетьмана проявився у зверненні до царя Олексія Михайловича з пропозицією “закріпити все те, що нашою мужністю і нашою кров'ю здобуто". Він пропонує негайно вислати послів до польського короля та розпочати переговори про достеменне визначення малоросійського кордону. Гетьман досить чітко окреслює його межі, щоб Дніпром та Дністром вільно могли виходити в море малоросійські люди.

Причиною передчасної смерті Хмельницького, на думку Грабянки, була вимога "цісаря християнського" і турецького султана порвати з Москвою. У разі відмови названі монархи погрожували розпочати проти України воювати і воюватимуть так, що й згадки від козаків на залишиться. Граб’янка також наводить іншу версію, згідно з якою гетьмана отруїли поляки. Автор завершує свою розповідь про Б.Хмельницького називаючи його найвищі чесноти як людини, воїна та державного діяча.

У третій частині йдеться про драматичні події, що розгорнулися на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Зясовуючи питання про наступника гетьмана, Грабянка розповідає про те, як старий і хворий гетьман зібрав старшину і запропонував їй обрати собі нового вождя. Однак, соратники гетьмана відхилили всі запропоновані кандидатури і одностайно, за словами літописця, закричали: …нікого, окрім твого сина Юрка, ми не хочемо мати за гетьмана. Літописець відзначає, що навколо молодого гетьмана почались інтриги. За порадою наближених, “спонукуваних хворобою властолюбця”, Юрій відмовився від гетьманства і булава перейшла до колишнього генерального писаря Івана Виговського.

Автор пише, що Виговський був чоловіком розумним та в писанії накмітованим, але ставиться до нього різко негативно. Новий гетьман став заперечувати заслуги Хмельницького, забувши скільки гетьман зробив йому добра. Граб’янка пише, що Виговський взяв із гетьманської скарбниці понад мільйон грошей, а потім “до вкрадених грошей вирішив додати ще й булаву та клейноди”. Але головне те, що Виговський "почав якесь зло супроти царської величності затівати", "став супостатом і явним зрадником". Тому літописець схвалює виступ полтавською полковника Мартина Пушкаря проти Виговського. Автор повідомляє що Гадяцьку угоду козаки не прийняли.

Грабянка розповідає про гетьманування Юрія Хмельницького, його боротьбу проти Польщі та Росії, звязок з Туреччиною.

У боротьбі за булаву, яка точилася між ніжинським полковником Василем Золотаренком (Васюта), ставлеником Запоріжжя Іваном Брюховецьким та переяславським полковником і наказним гетьманом Якимом Сомком, симпатії автора на боці останнього. Він характеризується як вождь хоробрий і в справах військових тямущий. Відзначає автор його вроду, але особливо те, що Сомко, не шкодуючи свого здоров'я, за честь і славу його царської величності невідступно і мужньо стоїть.

Описуються події “Чорної ради”, яка відбулася у червні 1663 року під Ніжином. Грабянка розповідає про негідні методи, які застосовував Брюховецький у боротьбі за булаву, про підступну страту ним Сомка і Золотаренка, про масові грабежі, вчинені його прибічниками.

Літописець описує поїздку Брюховецького у 1665 році до Москви та її наслідки; він привіз з собою “у всі головні міста України воєвод великоруських". Грабянка змальовує діяльність цих воєвод, які понаставляли збирачів податків та збирали подать з усякої проданої та купленої козаками та селянами речі. Грабянка показує визрівання незадоволення.

У зв'язку з Андрусівським договором, січень 1667 р., поширювались також чутки, шо Москва збирається "Україну віддавати ляхам". Невдоволення переросло у збройний виступ проти російської адміністрації, до якого приєднався і гетьман Брюховецький. Смерть останнього – відплата Господа «за невинну кров Сомка, інших полковників та за кров знатного товариства, усіх тих, кого він загубив, заступаючи на гетьманування та під час гетьманування..»

Загальна оцінка гетьманування Дем’яна Многогрішного у літописі позитивна (об'єднав і замирив усю Україну, добився у царській величності прощення за проступки гетьманів-попередників, домігся підтвердження давніх вольностей, а також утвердив нові (щоб не було воєвод у Малоросії).

Іван Самойлович, як відзначає Грабянка, ставши гетьманом, "почав царській величності вірно і ревно служити". Автор констатує факт змови старшини проти гетьмана і заслання його до Сибіру.

Описуючи гетьманування Івана Мазепи, Грабянка розповідає про участь українського війська у походах російської армії у Крим, в азовських походах Петра та в перші роки Північної війни. Перехід Мазепи на бік Карла XII літописець лише констатує: "Мазепа зрадив".

Автор описує події в Правобережжі, зокрема показує спроби гетьмана Петра Дорошенка об'єднати Україну під однією булавою. Грабянці не подобається протурецька орієнтація Дорошенка, тому він показує грабежі і насильства в українських землях турків і татар, а самого гетьмана супроводжує такими виразами як "зрадливість", "брехливість та підступність", "безбожний".

Описано діяльність на Правобережжі фастівського полковника Семена Палія, якому автор симпатизує.

Закінчується літопис повідомленням про обрання гетьманом Лівобережної України Івана Скоропадського в листопаді 1708 року.

Літопис завершується додатками: переліками гетьманів Війська Запорізького перед і після Хмельницького, основні події гетьманства Хмельницького, назви полкових міст та імена полковників.

Літопис Самійла Величка

В 1840 р. російський історик М.Погодін  придбав на аукціоні літопис Самійла Величка, який вважається оригіналом. Згодом в бібліотеці М. Судієнка було знайдено ще один список (копію), який раніше належав Г. Полетиці. До нашого часу дійшли два цих списки.

Вперше літопис надрукувала Київська археографічна комісія у 1848-1864 рр. у чотирьох томах. В 1991 р. видавництво "Дніпро" опублікувало повний текст Літопису Величка в перекладі на сучасну українську мову та з вступною статтею, науковими коментарями, ілюстраціями. Ініціатором цього проекту був Валерій Шевчук.

Автор та його світогляд. Рік народження і соціальне походження Величка невідомі. Я.Дзира припускає, що він народився десь на початку 70-х рр. XVIІ ст., а відсутність у нього власного маєтку (доживав у чужому) дозволяє зробити висновок про його козацьке походження. Знання автором латинської, польської, німецької, російської та церковнослов'янської мов дає підстави гадати, що він навчався в Київській колегії.

З тексту літопису ми дізнаємося, що 1690 року автор почав службу в канцелярії генерального військового писаря Василя Кочубея. Величко належав до соціальної групи військових канцеляристів – осіб, які мали ґрунтовну освіту та користувалися пошаною у громади. Про свою службу при Кочубеї Величко розповідає так: ...служив я вірно і дбало, як веліла мені моя цнота, не тільки у домашніх всіляких ділах мого пана, найбільше писарських, але й у військових найпотрібніших і секретних на той час справах. Отже, він користувався повною довірою свого патрона і виконував різноманітні військові, дипломатичні доручення.

В 1705 р. Величко був переведений до Військової генеральної канцелярії, в якій серед інших "був у ділах писарських не останній". Але, у зв’язку із визвольним виступом Івана Мазепи та інтригами він у 1708 р. опинився у в'язниці. Після звільнення в 1715 р. оселився у маєтку Кочубея в селі Жуки на Полтавщині, де навчав Кочубеєвих дітей, писав літопис, перекладав з німецької мови на українську "Космографію". На той час С.Величко повністю втратив зір. У 1728 р. літописець помер.

Структура літопису. Основний текст праці складається з трьох частин. Кожна частина ділиться на розділи, а перша і на підрозділи. Перша частина мас заголовок: „Сказаніє про козацьку війну з поляками...”. Вона охоплює період з 1648 до 1659 р., до підписання Оливського миру між Польщею і Швецією. Друга і третя частини мають заголовок – "Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані і тут описані". Друга змальовує події 1660-1686 рр., третя 1587-1700 рр. Перша і друга частини мають передмови або звернення до читача.

Літопис зберігся не повністю. В першій та другій частинах бракує кількох розділів.

Джерела. В повній назві Літопису С.Величко повідомляє, що необхідний історичний матеріал він брав в трьох Самійлів: польського Самійла Твардовського, німецького Самійла Пуфендорфа і козацького Самійла Зорки. До вказаних праць він підходить критично. Він визнає простоту і доступність твору Твардовського, але вказує на помилки та перекручення у ньому. Праця Пуфендорфа, за його словами, "короткослівна", містить помилки, але й правдиві речі: автор виясняє „лядську неправду і козацьку невинність”. Про Зорку він повідомляє, що походив він з Волині, служив писарем у Війську Запорозькому, у справі писарській був мастак, досконало володів слов'янського (українською) і польською мовами. Автор відзначає, що Зорка виконував обов’язки писаря і секретаря при Хмельницькому. Про всі розмови і учинки гетьмана знав і про все це грунтовно написав в своєму діаріуші (щоденнику). Однак дослідники (Г.Карпов, М.Петровський, М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, В.Іконніков та ін.) вважають постать Зорки вигаданою.

Крім названих джерел Величко неодноразово посилається на "козацькі літописання, якими він доповнює або уточнює ті чи інші події. Автор використав також цілий ряд інших праць: "Синопсис", книгу Д.Туптала "Руно орошенное", твори Лазаря Барановича, уривки з поеми О.Бучинського-Яскольда "Чигирин, прикордонне місто, у тяжкій турецькій облозі року 1677", вірші І.Величковського про плач чудотворної ікони Богородиці в Чернігівському Іллінському монастирі та в честь гетьмана І.Самойловича, диспут І.Ґалятовського з ксьондзом А.Пекарським про церковну ієрархію, опублікований в його книзі "Скарбниця" праці  С.Полоцького.

Величко використовує праці західноєвропейських хроністів ХУ-ХУІІ ст. О.Гваньїні "Хроніка Сарматії Європейської", М.Кромера "Кроніка Польщі", книгу грецького історика Т.Зигомела "Турко-Греція" та ін.

Опис бойових дій періоду Визвольної війни починається з розповіді про битви на Жовтих Водах  і під Корсунем. Автор детально і цікаво розповідає про хід бою, захоплені трофеї, полонених, розподіл здобичі між татарами і козаками і т.п. Так, після битви під Корсунем козацьке військо так збагатилося і приоділося, що побачивши його збоку „можна було б сказати, що то нива засіяна і поквітла чудовим голландським чи волоським маком”. Це спонукало українських людей до нової війни проти поляків. Однак, автор називає найпершу і найголовнішу причину війни – „кривди, гніт та розорення, які терпіли тоді малоросіяни від поляків”.

Частина тексту, присвячена подіям 1648-1652 рр., втрачена. Проте битва під Батогом і Жванецька облога та їх наслідки описані досить детально. При цьому автор зазначає, що невиконання королівським урядом умов підписаної під Жванцем угоди, дало підставу орді протягом тривалого часу грабувати українські і польські землі.

С.Величко не приховує, що не тільки поляки, а й козаки проявляли надмірну, не завжди оправдану жорстокість. Як приклад він наводить дії полковника Ганжі, якому Хмельницький наказав взяти добре укріплену фортецю Нестервар на Поділлі, в якій зачинилося багато шляхти і євреїв. Перелякана шляхта погодилася дати за себе викуп, а євреїв, на вимогу Ганжі, вигнати з міста з майном. Ганжа взяв викуп, а євреїв пограбував і перебив. Після цього з військом підійшов козацький полковник Остап, який взяв фортецю, побив шляхту, а її багатства пограбував.

Ще жорстокіше діяли поляки. Князь Ярема Вишневецький, захопивши містечко Погребище „посаджав по-катівському на палі підозрілих людей, які начебто підбивали руських до повстання, але були то здебільшого невинні”. Його воєначальник Барановський лютував у Немирові. Надзвичайною жорстокістю відзначався воєвода Стефан Чернецький у тому ж Погребищі та на Брацлавшині.

С.Величко показує як протягом війни Хмельницький неодноразово намагався дійти згоди з поляками. Але втративши надію на це, він вирішив, що „польську владу треба навічно відкинути й лишитися з усім народом малоросійським під міцною в бозі протекцією пресвітлого монарха й самодержавця всеросійського”. Цар, довідавшись від гетьманських послів про таке рішення, "Дуже радів на те, що така велика частина малоросійської землі, яка лишалася в греко-руськім православ'ї, доброхотно прихиляється до нього, православного монарха, без жодної війни і кровопролиття...".

Про Переяславську раду Величко розповідає коротко. При цьому він говорить, що глава московського посольства Василь Бутурлін проголосив „під клятвою таке монарше слово й запевнення”, що він, російський монарх, триматиме Малу Росію з усім Запорозьким військом у своїй протекції „при непорушному збереженні старовічних її прав і вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких ворогів і наступів своїми військами та скарбами”. Хоча Бутурлін все це обіцяв не "під клятвою", але нагадування про зобов'язання московських царів щодо України, зафіксовані потім в "Березневих статтях" Б.Хмельницького, нагадування в час, коли Україна була уже фактично позбавлена своїх колишніх прав і привілеїв, мало певний політичний резонанс.

Центральною фігурою Визвольної війни був Б.Хмельницький і С.Величко, природньо, наділяє його великою увагою. Саме в його праці подано цілий ряд фактів (можливо не завжди достовірних) з біографії гетьмана, які потім були запозичені іншими істориками. Зокрема, легенда, взята автором у польського хроніста Коховського, про відповідь Хмельницького („збудоване людськими руками, руками ж і зруйнується”) О.Конецпольському (у Величка – М.Потоцькому) при огляді фортеці Кодак (у Величка – замку у Бродах), сутичка Хмельницького з Чаплінським, викрадення у черкаського полковника І.Барабаша королівських грамот і ін. Величко подає більш широкі, ніж інші літописці, відомості про одруження Хмельницького, його дітей і їх долю. Говорячи про Хмельницького автор пише: „Він був освічений і серед реєстрових козаків знаменитий, а в боях проти бусурманів особливо відзначився”.

Літописець відзначає, шо Хмельницький завжди виявляв польському королеві і Речі Посполитій відданість, за що йому були надані і стверджені вічним королівським привілеєм грунти й землі в Суботові Чигиринського повіту. Але власне благополуччя не зробило Хмельницького байдужим до долі народу. Він бачив, пише літописець, „як пани польські й дозорці пригноблюють та озлоблюють своїх українських людей, і вболівав на їхній плач та стогнання братерським, а скоріше батьківським серцем”. Образа завдана йому Чаплинським, прискорила його перехід до рішучої боротьби.

Справжнім панегіриком Б.Хмельницькому є наведена літописцем промова С.Зорки на похороні гетьмана. Оратор говорить про нього, що це – „справдешній, даний нам від Бога вождь”, той, кому „всюди допомагала всемогутня рука божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права”. Промовець відзначав, що завдяки Хмельницькому Україна „могла жити довгі літа при щасливих успіхах”. Оратор вживає слово "могла", а не слово "буде", як сказали б в середині XVII ст. Так могла говорити людина, яка знала, майбутню нещасливу долю України. Все це дає підстави припускати, що промова С.Зорки складена автором літопису, а всі похвальні слова на адресу гетьмана являються виявом великої поваги до нього з боку самого літописця.

Друга половина XVII ст. була для України періодом внутрішніх потрясінь, братовбивчої війни, втручання іноземних держав у її внутрішні справи. С.Величко з сумом дивиться на все це і намагається знайти їх причини. Головною причиною трагедії було, на думку літописця, те, що після смерті Богдана Хмельницького „почали наставати часті й непостійні гетьмани”, „марнотні властолюбці”, губителі і розорителі вітчизни, які „для своїх власних приватів, а не для загального добра” рвалися до влади. Цьому сприяли також „незичливі змовини сусідніх монархів”, прикладом чого є Андрусівська угода 1667 р.

Початком розбрату, на думку літописця, став виступ у січні 1658 року полтавського полковника М.Пушкаря проти новообраного гетьмана І.Виговського. Коментуючи цю подію, Величко говорить: „Отаким початком і через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік, і запалав вогонь чварної козацької незгоди”. Дальшому загостренню і розвитку внутрішніх чвар сприяло і те, що серед козацької старшини було немало таких, які „задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата й батька свого не помилував би, замість пошкодувати матір, гинучу Малу Росію”. Що ж до народу, то він, вважає літописець, є „справжній, простодушний і добросердний, який, проте, мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події”, завжди схильний „до внутрішньої незгоди поміж себе” і готовий „воювати і кров лити за стародавні свої вольності”.

Після смерті Б.Хмельницького, відзначає літописець, почалася поміж козацтвом і старшиною їхня „велика незгода й розладдя щодо гетьманства”, оскільки одні віддавали свої голоси за Юрія Хмельницького, інші – за генерального писаря Івана Виговського. Переміг Виговський. Автор не симпатизує цьому гетьману. Він звинувачує його в тому, що зрадив справу Б.Хмельницького, відійшов від московського царя, "перекинувся до поляків, навівши на малоросійську Україну велике лихо, розруху, кровопролиття і крайній розор", хитрістю заволодів скарбами Хмельницького, яких начислювалося більше, ніж на мільйон", дозволив татарам грабувати Полтавщину після поразки М.Пушкаря і т.д.. Гадяцьку угоду, приведену по книзі Твардовського, автор не коментує, відзначивши, що вона була підписана таємно і козацтву невідома. Поразку царських військ під Конотопом і смерть князя С.Пожарського вважає божою карою за розорення останнім містечка Срібного невинну кров його мешканців.

Від Ю.Хмельницького, обраного гетьманом після Виговського, чекали, говорить літописець, "порядку, і подібно до батька, вірності й зичливості до його царської пресвітлої величності і своїй малоросійській вітчизні, що лежить обіруч Дніпра". Але цього не сталося. Польським емісарам вдалося умовити "молодоумного" гетьмана відійти від Москви і "прихилитися під королівську руку". Автор розповів про шкоду, яку завдала Україні дружба гетьмана з поляками, татарами, турками, про його жорстокість і безславну смерть. Щодо Юрія автор вживає презирливе слово "розстрига", а його дії називає "зрадою" і "блудом".

Не жалує Величко і наступника Ю.Хмельницького – П.Тетерю, який підкупом старшини добився булави і бажав повернути Україну Польщі. В цілому ж своє ставлення до вищеназваних гетьманів літописець висловив словами запорожців в листі до П.Дорошенка, який ніби вони писали. В ньому говориться: „І хоч після старого Хмельницького перекинулося вже три гетьмани — Виговський, Юрась Хмельниченко і Тетеря, зять Хмельницького, — однак не були вони справжні сини, але виродки нашої вітчизни, оскільки через властолюбство своє не тільки не сотворили жодного добра”.

Як бачимо, ставлення С.Величка до українських гетьманів другої половини XVІІ ст., а також до інших діячів, таких як М.Пушкар, Я.Сомко, П.Суховій. М.Ханенко, визначалося тим, яку роль вони відігравали в суспільно-політичному житті тогочасної України. В їхній діяльності він бачив перш за все прагнення влади, розпалювання братовбивчої війни і як наслідок – "роздвоєння'', "розтроєння" українських земель. А тому і ставлення до них переважно негативне.

В боротьбі за владу старшина нерідко різними посулами і обіцянками залучала на свій бік так звану "чернь'' і навіть карні елементи. Траплялося, що користуючись тимчасовим безвладдям, козаки-"свавільники" вдавалися до непослуху і грабежів. Те, як про все це пише літописець, дає підстави припускати, шо він не схвалював подібних явищ..

Історичні події в Україні другої половини XVII ст. показані в Літописі у взаємозв'язку з подіями, що відбулися в інших європейських країнах, перш за все в Польщі, Росії, Туреччині. Криму, Молдавії. Автор також відзначає різні стихійні лиха, природні явища і т.п.

Літопис відзначається високими художніми якостями. Цікаві порівняння, метафори, гумор і іронія роблять стиль викладу надзвичайно поетичним. Все це дало підстави Д.І.Дорошенку сказати, що С.Величко є „найцікавішим з козацьких літописців”.

«Краткое описание Малороссии»пам’ятка історіографії першої половини ХVІІІ ст. (1734 р.). Праця є вдалою переробкою твору Г. Грабянки. Однак, на відміну від свого попередника, автор не прагнув висвітити історію України від найдавніших часів. Він ставив собі завдання показати історію козацької доби, пов’язавши її з попереднім періодом. Це хроніка подій історії України з середини XIV ст. (1340 р.), з часу володарювання литовських князів, і до 1734 року. Автор – невідомий, але зміст засвідчує, що він походив з середовища «козацьких канцеляристів», або козацької старшини. Хоча А. Бовгиря висловив гіпотезу про авторство Якова Радкевича, вихідця з козацької старшини Чернігівщини. Вперше надрукована в 1777 р. В. Рубаном у Санкт-Петербурзі. На сьогодні, за даними сучасного українського історика А. Бовгирі, нараховується 34 списки «КОМ».

Крім «Літопису Грабянки», автор називає джерелами свого твору «Синопсис», твори Стрийковського, на які посилається. Але далі у тексті «джерелом для автора є власна фантазія та суб’єктивне сприйняття подій чи персонажів» (А. Бовгиря).

«КОМ» традиційно починається з передмови «До чителника», у якій автор ставить завдання написати історію хороброго і сильного «козацького народу», звідки він походить, про їх «владителів», які називалися гетьманами, про справи військові… Автор також просить «любомудрого читача», якщо він побачить «упущення чи поспіх», то перше нехай поповнить, а друге виправить.

На початку основної частини твору автор кількома словами згадує про до монгольський період історії Русі та Завоювання її Батиєм. Потім – про захоплення Литвою і Польщею. Під 1516 р. вперше згадує козаків, які дали відсіч туркам і татарам, що «огнем, мечем и пленением многие места» розорили. Козаків називає «вольними безпрлатными жолнерами». 

Події до 1648 р. описані у формі переліку козацьких ватажків, починаючи з Предслава Лянцкоронського, який у козацькому літописанні традиційно вважається першим «запорозьким гетьманом». Автор подає короткий перелік заслуг козацьких ватажків у боротьбі з турками, татарами та поляками. Під 1621 р. згадується гетьман Сагайдачний, який убив гетьмана Бородавку, зібрав 6000 реєстрових козаків і разом з «ляхами» ходив під Хотин «на турка, котрого там победили».

Починаючи з 1648 р. і до 1670-х рр.. опис подій більш детальний. З 1670-х і до кінця літопису – знову лаконічний.

Богдан Хмельницький вперше згадується у зв’язку із битвою під Цоцорою. Польські війська потерпіли поразку, батько Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив у полон, але через два роки був викуплений.

Більш докладно описано події Визвольної і війни і далі ХVІІ – І-а третина ХVІІІ ст. Під 1647 р. описується конфлікт чигиринським підстаростою Чаплинським, який відібрав у Б. Хмельницького маєток у Суботові, а його ув’язнив. Автор зазначає, що Хмельницький «оскорбился зело», зазначивши «еще есть шабля в руках». Але початок виступу показує не як бунт, а як санкціоноване польським королем Владиславом повстання. Останній написав листа «своєю королівською рукою» до Барабаша такого змісту: «ежели-де жолнире есть добріє, шаблю и  силу меете, и кто вам за себе стать воспрещает».

Закінчується КОМ описом хвороби («паралеж» – параліч) і смерті 17 січня 1734 р. Данила Апостола «при вірності її Імператорській величності»  та початком правління гетьманського уряду під керівництвом князя Олексія Івановича Шаховського

Мова проста, доступна для широкого кола читачів Велика популярність. «КОМ» використовувалося наступними поколіннями істориків (В. Рубаном, фр. Жаном Бенуа Шерером. Мик Маркевичем).


  1.  Українська історіографія в епоху ліквідації Гетьманщини.

Головною рисою історичних творів цього періоду є їх компілятивний характер. В ідейному відношенні ці твори продовжували автономіську традицію.

Бунчуковий товариш Петро Симоновський: «Короткое описание про козацький малоросійський народ». Складено в 1765 році. Вперше видано у 1847 р. Бодянський з авторського рукопису, що належав Бантиш-Каменському.

Автор отримав добру освіту в Київській академії та за кордоном.

Прагматичне оповідання.

Вітчизняні та зарубіжні джерела.

Починається як і твір. Грабянки – з’ясування походження козаків. Виводить їх від скіфів і хозарів. Допускає можливість походження від косогів (черкесів) на Північному Кавказі.

Русь називає скіфо-слов’янським племенем автохтонне походження.

До ХІV ст.. відрізняє великоросів і малоросів. «Різниця між великоросами і малоросіянами, – пише він, – наступила тоді «коли остання перешли під литовське і польське володіння».

Він показує що всі козаки (уральські, донські терські, запорізькі – одного походження, але запорожці найстарші.)

Працю довів до 1751 року.

Працю писав після ліквідації автономії визвольна війна і Руїна займають ¾ праці.

1777 р. – видрукуваний «Короткий літопис Малої Росії» В. Рубана.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

29679. Яйцо птицы 16.71 KB
  Классификация: срок годности и качество: диетические срок годности не более 7 сут не считая дня снесения столовые срок годности не более 25 сут не считая дня снесения диетические и столовые подразделяют на категории: высшая отборная первая вторая. Цвет куры большинства пород несут яйца белого цвета и лишь некоторые кремового. Хранение: 020 ᵒС диетические 7 сут столовые 25 сут а в холодильниках 20 С – 120 сут.13 25 сут в холодильниках 20 С – 120 сут.
29680. Ассортимент, производство, экспертиза, хранение 13.12 KB
  фасование – банки из белой жести 28 45 8 10 кг. 48ч Экспертиза: осмотр банки цвет – темнооранжевый после оттаивания свж своранж без постор привкусов и запахов Наличие бугорка на поверхности мороженных яичных продуктов отмечаемое после вскрытия банки указывает на то что они не подвергались оттаиванию и вторичному замерзанию Физхим: мд влаги жир белковые вещества рН кислотность температура внутри продукта титр кишечной палочки. Фасовка: метл банки пакеты из фольги полиэтиленцеллофан фанерноштампованные...
29682. МОЛОКО 82.5 KB
  В 1 мл молока – 3 млн жировых шариков. При сквашивании молока образуется молочная кислота которая отщепляет от казеина Са. Соли N и К обеспечивают стабильность молока как коллоидной системы при нагревании. Проба на редуктазу говорит об бактериальной обсемененности молока.
29683. Сливки 14.34 KB
  1 Не допустить вытапливание молочного жира. Пластические сливки предварительно расплавляют в ванне погружая в горячее молоко Т не слишком высокая чтобы не допустить вытапливания молочного жира. 2 Не допустить отстоя жира и его дестабилизации. жировые шарики прогреваются медленнее плазмы изза низкой теплопроводности жира прогревать нужно для уничтожении микрофлоры попавшей на поверхность жировых шариков.
29684. Производство сметаны 24.76 KB
  Операции: нормализации сливок пастеризации и гомогенизации их охлаждения до температуры заквашивания и сквашивания охлаждения и созревания. Однако чрезмерное дробление жировых шариков при гомогенизации может привести в образованию больших скоплений ― гроздьев. Оптимальными режимами гомогенизации сливок для получения сметаны жирностью 25 и 30 являются температура 70 С и давление 10 Мпа. Если температура гомогенизации выше или ниже 70 С то образуются большие скопления жировых шариков что ухудшает консистенцию сметаны.
29686. Номотетический и идеографический подходы в психологии 28.5 KB
  Номотетическое познание производится как правило путем количественных исследований. Номотетическое познание производится как правило путем количественных исследований КИ психических явлений. В противном случае возникают угрозы надежности и валидности результатов количественных исследований. При проведении количественных исследований особенно большое значение имеет создание искусственных ситуаций и условий.
29687. Эмпирическая и априорные психологии 35 KB
  Тем самым эмпирическая психология стремится понять природу человеческого универсума. Решая эти задачи эмпирическая психология опирается на законы мышления и доверяет опыту. Эмпирическая психология отвергает некое мистическое скрытое единое начало приводящее к идее единого космического организма. априорная психология: Априорная психология уходит своими корнями в метафизику.