73558

Українська історіографія на початку національного відродження (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)

Лекция

История и СИД

Україна переживала з кінця XVIII століття складний етап своєї історії. Після поділу Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій: Російської (80% території) і Австрійської. Суспільне життя краю характеризувалося кризою кріпосницького ладу, розгортанням російського визвольногопольського національно-визвольного та процесом українського національного відродження.

Украинкский

2014-12-17

97 KB

10 чел.

Тема: Українська історіографія на  початку національного відродження (кінець XVIII — перша половина XIX ст.)

План.

  1.  Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії.
  2.  Історичні дослідження кінця ХVШ – першої половини XIX століття.
  3.  Установи, які займалися науковою і археографічною діяльністю.

Історіографічні джерела

Бантыш-Каменский Д. Н. Историй Малой России. – К., 1993

Історія Русів. – К., 1991

История русов или Малой России. – М., 1846. – (Репринтне перевидання)

Куліш П. Моє життя. – К., 2005

Максимович М. Вибрані твори. – К., 2004

Максимович М. Листи. – К., 2004

Скальковський А.О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994

Література

Основна

Грушевський М. Розвиток українських досліджень у XIX ст. і вияви в них основних питань українознавства // Український історик. – 1989. – № 1 - 3; 1989. – № 4; 1990. – № 1 - 4

Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.). – Х., 1996

Додаткова

Атаманенко А.Є. Д.М. Бантиш-Каменський – історик України. Автореф. … канд.іст. наук. – Київ, 1998

Журба О.І. Київська археографічна комісія. 1843-1921. – К., 1993

Замлинський В. Батько і син Бантим-Каменські // Київська старовина. – 1994. – № 1

Історична спадщина у світлі сучасних досліджень: Величко, Маркович, Маркевич, Костомаров, Яворський. – К., 1995

Історія України в особах ХІХ-ХХ ст. – К., 1995

Коваленко Л.А. М.В. Гоголь – історик України // Український історичний журнал. – 1969. – № 4

Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок XX століття). – К., 2000

Кравченко В.В. Д. М. Бантиш-Каменський // Український історичний журнал. – 1990. – № 4, 9

Марков П.Г. Жизнь и труды М.А. Максимовича. – К., 1997

Марков П.Г. М.О. Максимович – видатний історик ХІХ ст. – К., 1973

Марков П.Г. Общественно-политические и исторические взгляды М.А. Максимовича. – К., 1986

Легеза С.В. Романтизм і українська історіографія: методологічний аспект. Автореф. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 1998

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. Т. І. – ІІ

Марченко М.І. Українська історіографія. З давніх часів до середини XIX ст.. – К., 1959

Маркевич Н. История Малороссии. – Т. І - V. – М., 1842-1843

Сарбей В.Г., Крюков Я.В. I.I. Срезневский як історик України // Український історичний журнал. – 1987. – № 6

Хмарський. О.М. А.О. Скальковський – археограф. – К., 1994

Ясенчук Я. Н. Роль О.Бодянського у висвітлені історії української культури на сторінках наукової періодики // Народна творчість та етнографія . –1979. – № 5

1. Суспільно-політичні умови розвитку української історіографії.

Україна переживала з кінця XVIII століття складний етап своєї історії. Після поділу Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій: Російської (80% території)  і Австрійської.  Суспільне життя  краю характеризувалося кризою кріпосницького ладу, розгортанням російського визвольногопольського національно-визвольного та процесом українського національного відродження.

Під українським національним відродження розуміється комплекс подій, пов’язаних  з  формування  і  поширенням  національної  свідомості, пожвавленням  національного руху, розвитком  культурного  процесу. Українське національне відродження охоплювало події кінця XVIII- початку XX ст. і в своєму розвитку пройшло 3 етапи:

І етап (1780- 1840-ві роки) академічний (дворянсько-шляхетський). Український національно-культурний рух найвиразніше проявився на Слобожанщині і Лівобережжі (Харків, Полтава, Ніжин). Він характеризувався зародженням нової української художньої літератури та наукового українознавства, започаткування української за змістом, в тому числі україномовної, преси тощо.

II етап (1840-1880-ті роки) - культурницький (народницький). Характеризується певною політизацією, що проявилося в діяльності та програмних документах Кирило - Мефодіївського товариства, політичних вимогах українсько-галицьких діячів під час революції 1848-49 рр., громадянському русі, який поширився на всю Наддніпрянщину. Зросла чисельність інтелігенції, посилилась її консолідуюча роль. В цей час були досягнуті значні науково-культурні здобутки (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, І.Франко, М.Павлик та ін.).

ПІ етап (1890-й - 1917 роки) - політичний (загальнонародний) - ознаменувався формуванням українських політичних партій. Важливу роль в українському національному русі відіграє Східна Галичина, яку називають „українським П’ємонтом”. Досягнення галичан в культурно-освітньому і політичному житті стали прикладом для наддніпрянців. Здобутки останніх проявилися в ході і після революції 1905-1907 років (скасування заборони української мови, видання українських книжок та періодики, виникнення просвіт та національних кооперативних організацій, легальна та нелегальна діяльність українських партій і фракцій тощо).

Одночасно історію України кінця XVIII - початку XIX ст. не можна ототожнювати з історією українського національного відродження. При такому підході вона б значно збідніла: з неї випала б характеристика суспільно-політичного устрою, адміністративного управління українських земель у складі імперій. Діяльність російського визвольного та польського національно-визвольного рухів залишилась би також поза увагою. Соціально-економічний розвиток українських земель характеризувався кризою кріпосницьких, зародженням та подальшим розвитком капіталістичних відносин.

Тривалий період бездержавного існування української нації позначився на ментальності українців. „Багатьох представників колишньої української старшини, - пише О.Субтельний, - вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блискучої кар’єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопідданими государя-імператора.” Ці новоявлені дворяни вважали Україну частиною імперії, а український народ - лише „плем’ям” російського народу.

2. Історичні дослідження кінця XVIII - першої половини XIX ст.

Ця ментальність позначилась на історичних дослідженнях того часу. Українознавство, за словами М.Грушевського,  носило „антикварний характер”. „Цікавились пам’яттю віджилого або того , що відживає, поспішали занотувати на папері зникаючі образи, з пієтизмом нащадків збирали родинні пам’ятки”, - писав Грушевський. І хоча в історичних працях проявлявся місцевий патріотизм, але „малоросійська історія” подавалась як „славна гілка російської історії.”

Історичні праці початку XIX ст., на думку Я.Пеленського, сучасного американського дослідника українського походження, „можна вважати протодержавницькими творами української історіографії”. До них належать „Історія Русів”, ”История Малой России” Дмитра Бантиш-Каменського та „История Малороссии” Миколи Маркевича.

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський народився у 1788 році у родині вихідців з знатного молдавського дворянського роду. Його батько був відомим російським істориком і археографом, управляючим архівом Колегії закордонних справ. Суспільно-політичні та історичні погляди Бантиш-Каменського формувалися під впливом батька і його оточення освічених чиновників та вельмож високого рангу. Майбутній історик отримав прекрасну домашню освіту. Він добре володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами, знав латинь.

Свою діяльність Д.М.Бантиш-Каменський почав в архіві, яким керував його батько. В цей час з’являються його перші праці. Згодом талант Бантиш -Каменського був застосований на дипломатичній ниві. Найбільше його досягнення - участь в роботі Віденського конгресу.

З 1816 року Д.М.Бантиш-Каменський переходить на службу в канцелярію військового губернатора Малоросії, князя М.Г.Рєпніна. Губернатор був освіченою людиною, меценатом. Саме під його впливом була написана „История Малой России”.

Пізніше Д.М.Бантиш-Каменський обіймав посади тобольського і віленського губернаторів, однак його адміністративна кар’єра не склалася. Він займав посади в Міністерстві внутрішніх справ. Помер історик у 1850 році.

Основною історичною працею Д.М.Бантиш-Каменського з історії України є „История Малой России”. Вона була вперше видана в 1822 році. Потім було ще два прижиттєвих ( 1830 і 1843 рр.) і одне посмертне (1903 р.) видання.

1. Історичні погляди Д.М.Бантиш-Каменського оцінювалися в історіографії неоднозначне. Його звинувачували як у „надмірній” релігійності і ”патріотизмі”, „реакційному романтизмі” і російському монархізмі, так і „дворянському українському націоналізмі”.

Якою ж насправді була методологія історичних праць Бантиш-Каменського? Щодо суспільно-політичних поглядів історика, то слід зазначити, що він був прихильником „освіченого абсолютизму”, ідеалом якого вважав гуманного, мудрого, великодушного, але сильного монарха, який у своїй діяльності керується інтересами держави, поважає закон. З другого боку - давалася взнаки і релігійність автора: божественна воля виступає в нього у вигляді провидіння, року що залишає людині певну свободу вчинків і дій.

Крім того, Бантиш-Каменський відчув вплив М.М.Карамзіна з його схильністю до белетризації історії та сентименталізму (художній напрям передромантичного характеру, що набув поширення у другій половині XVIII - на початку XIXст. і стверджує примат почуття, культ чутливості і знаходить в них критерій оцінки життя людини).

2. Основу джерельної бази „Истории Малой России” склали документи Московського архіву Колегії закордонних справ. Чимало цінних документів, серед яких - давні літописи, грамоти, універсали історик отримав з сімейних

архівів збирачів старовини Алєксєєва, Чепи, Шафонського, Ригельмана та ін. Всього він вводить в наукове користування 50 нових джерел. Академік Д.І.Багалій мав усі підстави заявити, що Д.М.Бантиш-Каменський „сповна використав трохи не все, що мала в своєму розпорядженні сучасна йому історична наука. Однак в підході до джерел історик не виробив чіткої наукової системи”. Д.І.Дорошенко писав, що „критичне відношення до джерел ще в нього дуже слабке”.

3. „История Малой России” лише у першому виданні складалася з чотирьох частин (книг), а в усіх наступних - з трьох.

У першій частині розглядаються події „от водворения славян в сей стране” до 1654 року - приєднання України до Росії. Розглядаючи походження слов’ян, вказав на їх автохтонність. В монголо-татарському нашесті автор бачив дію „Провидіння”. Вважав, що захоплення руських земель литовцями здійснено насильницьким шляхом. Становище українських земель у складі Речі Посполитої показав дещо спрощено. В першому виданні правильно писав про місцеве походження козаків, а в наступному - виводив їх від косогів (черкесів), що проживали на Північному Кавказі. Чи не перший з істориків показав діяльність Сагайдачного. Велика увага приділена Визвольній війні і Богдану Хмельницькому - „великому мужу”. Роль народу в „Истории Малой России - другорядна. Приєднання України до Росії розглядає як закономірний факт, але при цьому безпідставно зазначав що це здійснено „без пролития крови”.

У другій частині розглядаються події від 1654 до 1687 року —, тобто головним чином період „Руїни”. Перед читачем проходить галерея українських гетьманів і старшин: „честолюбивый и лукавый” І.Виговський, "малодушний" Ю.Хмельницький, „мстительный и свирепый” І.Брюховецький, „храбрый, властолюбивый, но малодушный” П.Дорошенко. Позитивна оцінка дається тим діячам, які орієнтуються на Росію: М.Пушкар, Я.Сомко, Д.Многогрішний, І.Самойлович тощо.

У третій частині показано межі Малоросії, соціально-економічне становище України в добу І.Мазепи, І.Скоропадського, Д.Апостола і К.Розумовського. Оцінка Мазепи подана не суто негативно, а показано позитивні сторони його діяльності і характеру. Проте дії Мазепи в 1708-1709 рр. однозначно оцінюється як „зрадницькі”. І.Скоропадському автор докоряє за надмірну поступливість. Розумовського історик надмірно ідеалізує, пишучи про його „величие души”, „доброту сердца”, „беспримерную щедрость”. Цей розділ завершився географічним, етнографічним і соціальним оглядом України, її мови, освітніх закладів і церкви.

Щодо характеру загальної концепції Бантиш-Каменського, то її найкраще характеризує те, що автор розглядав Україну як частину Росії, одвічне „российское достояние”, що було насильно загарбане Литвою, а приєднання України до Росії - як повернення „блудного сина під батьківську руку. Один із дослідників (О.І.Комаров) влучно назвав „История Малой России” історією Росії на українському матеріалі.

„История Малой России” була першою синтетичною науковою працею з історії України.

Микола Андрійович Маркевич (1804-1860) народився в с. Дунайці Глухівського повіту Чернігівської губернії. Його батько був членом старовинної і багатої родини Маркевичів, мати – не менш знатного графського роду Гудовичів. Навчався в приватному пансіоні українського письменника Павла Білецького-Носенка в Прилуках, а потім в пансіоні при новоутвореному Петербурзькому педагогічному інституті. Товариші по пансіону  представляли собою нове, європейськи освічене та ліберальне дворянство. У  столиці імперії М.Маркевич познайомився з Олександром Пушкіним, Михайлом Глінкою майбутніми декабристами, зокрема В.Кюхельбекером, К.Рилєєвим та ін. Саме в цей час Маркевич проявив себе як російський письменник, музикант.

Після чотирирічної служби в драгунському полку Микола Маркевич подав у відставку і оселився в родовому маєтку Турівка на Прилуччині, який завдяки господарю набув „вигляду одного з тих маєткових культурних гнізд, де нащадки української старшини зберігали гордовиту пам’ять про славні подвиги своїх предків, традиції ліберальної фронди разом з свіжою закваскою європеїзованої російської культури та становим дворянським патріотизмом”. Саме в цей час літературні і наукові інтереси еволюціонували в напрямку українознавства. Цьому сприяла мода на Україну, яка охопила освічене російське суспільство. Він цікавився українською етнографією і історією, збирав архівні матеріали і писемні пам’ятки. У 1831 році вийшла поетична збірка Маркевича „Укринские мелодии”.

Наукові та культурно-естетичні смаки Миколи Маркевича перебували під впливом просвітництва та романтизму. Так, для нього характерні просвітницькі уявлення про характер праці історика. Останнього він порівнює то з суворим, безкорисливим суддею, який зважує вчинки на терезах моралі, то з медиком, який холоднокровно анатомує минуле скальпелем розсудливості. Одночасно він як романтик заявляє про прагнення описати „історичні красоти” своєї Вітчизни, діяння предків для слави Батьківщини. Для його світогляду характерне, на думку сучасного дослідника В.Кравченка, існування подвійної, не взаємовиключної культурно-національної приналежності: „М.А.Маркевич впритул підійшов до межі, яка відділяла малоросійську свідомість від української, але не зумів її перейти. В його працях знайшла відображення притаманна малоросійській свідомості теорія „двох Росій”: Батьківщини, землі предків або Малоросії та Вітчизни, держави або всієї Росії. Обидві вони дорогі серцю історика, але між собою не зливаються і не ототожнюються”.

Результатом історичних досліджень Миколи Маркевича була 5-томна „История Малороссии”, видана 1842-1843 рр. у Москві. Два томи праці займав текст, а три останні   додатки (історичні документи і примітки). В науковій літературі ця праця знайшла неоднозначну оцінку. Наприклад, російський вчений другої половини ХІХ ст. Г.Ф.Карпов звинувачував М.А.Маркевича в науковій недобросовісності та відсутності професіоналізму в роботі з джерелами. Автор першої спеціальної праці про творчість М.А.Маркевича О.С.Грушевський відзначив поєднання автором літературних і наукових прийомів творчого осмислення історичного минулого України. Одночасно він навів числені приклади суперечливих впливів на його праці „Історії русів” та „Истории Малой России” Д.М.Бантиш-Каменського. В радянській історіографії переважали критичні оцінки М. А. Маркевича як «дворянського історика». Більш об’єктивно оцінюють наукову спадщину дослідника сучасні вчені: російська Є. Косачевська та українські В. Кравченко та О. Ясь.

Джерельна основа праці досить велика. Крім „Історії русів” та „Истории Малой России” він використав праці попередників – Є.О.Болховітінова, М.О.Полєвого, І.І.Срезневського, деяких польських, німецьких та французьких авторів. Він вивчав першоджерела, зокрема козацькі літописи Самовидця та Г.Грабянки та їхніх послідовників, гетьманські грамоти та універсали. З метою „оживити” працю, М.А.Маркевич використав історичні пісні із збірок М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського та ін. Щоправда, відсутність відповідної фахової підготовки зумовила некритичність у підході до джерел.

Зміст „Истории Малоросии”. На початку своєї праці автор описує географічні межі і клімат Малоросії. Його прихильність до своєї батьківщини видають такі слова: «Колір її неба нагадує мандрівникам Італію, клімат у неї благорозчинений, рослинність пречудова і вироби землі настільки різноманітні, що знаменитий Лінней вбачав у ній колиску народів після потопу». Далі М. Маркевич запропонував нову періодизацію історії України, яка носила досить абстрактний характер. Автор виділив шість періодів. Перший період – від давніх часів до 1500 року; другий період – від Ляцкоронського до унії (1500 – 1592); третій – від початку унії до Богдана Хмельницького (1592 – 1646); четвертий – від поголовного повстання по смерть Хмельницького (1646 – 1657); п’ятий – від смерті Хмельницького до падіння Мазепи і шостий – від падіння Мазепи до останніх днів Малоросії (1709 – 1793). В основу періодизації автором покладено романтичний принцип контрастності, коли епохи піднесення змінюються занепадом.

У свій перший період «ми бачим її Руссю». І хоча автор вказує на спільність історії України і Росії в період Русі, та у викладі матеріалу є своєрідні думки. М.А.Маркевич зазначає, що початок Русі пов’язаний з «появою русів з Скандинавії». Початок політичної роздробленості і міжусобиць почався після смерті Володимира. Русь поширилася на північ. Росіяни, на думку Маркевича, молодші брати русів (українців). В цей же період Русь попала в залежність від татар, а потім приєдналась до Литви, а потім і Польщі. Однак умови: «як рівний до рівних, як вільний до вільних». Зазначену формулу автор запозичив у автора «Історії русів».

Другий період час, коли Україна була під управлінням гетьманів, вибраних народом. Першим гетьманом нібито був зять князя Острозького, Олександр Лянцкоронський, а засновником Запорозької Січі і першим Кошовим – Євстафій Дашкович. Козацтво вважав не окремим народом, а військовим станом, який перейняв у своїх тюркських чи кавказьким попередників і назву і спосіб життя. М.А.Маркевич розрізняв городових і запорізьких козаків; останні – передова сторожа України та Речі Посполитої перед татарами. Засудив погляди тих істориків, які не бачили в козацтві нічого, крім гультяйства і розбоїв.

Третій період охоплював події „від початку унії до Богдана Хмельницького”. Косинського називає „єдиновірцем малоросіян і слугою України”. Його смерть характеризує як набат, переддень «загальної брані» між поляками та малоросіянами. Подібно характеризує смерть Наливайка – кульмінація гонінь на православну віру, що поклала початок «нечуваних бід Малоросії». Негативно оцінює церковну унію. Подає портрети ряду гетьманів. Вступив в полеміку з Д.М.Бантиш-Каменським з приводу П.Конашевича-Сагайдачного, оправдовуючи його походи на Москву об’єктивними історичними обставинами.

Четвертий період охоплює Визвольну війну під проводом Б.Хмельницького. Автор розглядає як вищий злет козацької зброї та козацької слави. Хмельницького називає «избавителем Малороссии». При висвітленні головних битв українського та польського війська, молдавських походів Т.Хмельницького, дипломатичних заходів Б.Хмельницького опирався на достовірні джерела. Події 1654 року подає як з’єднання України «с младшими братьями своими, северными россиянами добровольно и на условиях».

Події „Руїни” складають п'ятий період історії. Причинами політичної боротьби після смерті Б.Хмельницького називає інтриги польської шляхти та користолюбство російських бояр. Одночасно підкреслював вірність українського народу російському престолу. А потім Малоросия „сливается с Россиею без борьбы, без ропота” (шостий період). Характеристика І.Мазепи – виключно негативна, а Петру І дає винятково позитивні характеристики (на відміну від автора «Історії русів»). Здійснює критику Гетьманщини XVIII ст. та оправдовує ліквідації її автономії з позицій просвітництва (незахищеність жителів козацької держави перед сваволею старшин. Лише в Російській імперії, на думку автора, його Батьківщина здобула спокій, забезпечення релігійних і станових прав, свобод та певного добробуту). Два останніх періоди „Истории Малороссии” займають другу половину першого і весь другий том.

М.А.Маркевич виступав також як популяризатор історії України, як етнограф. Останнім часом була перевидана його книга «Обычаи, поверья, кухня й напитки малороссиян» (К.,1860).

3. Установи, які займалися науковою та археографічною діяльністю.

Важливий внесок у дослідження історії зробили науково-історичні товариства – громадські організації, головною функцією яких була науково-дослідна робота в галузі історії. Першим, у 1804 році, виникло Московське товариство історії та старожитностей російських. Серед його заслуг є і та, що воно значну увагу приділяло українській історії. Це зумовлювалося, зокрема, і тим, що в товаристві працював українець Й. Бодянський. Товариство видрукувало ряд цінних пам’яток української історіографії, зокрема “Літопис Самовидця” та “Історію русів”.

В 1839 р. в Одесі засновано „Товариство історії та старожитностей” Ініціативу його організації висунули місцеві дослідники та чиновники зокрема, А.О.Скальковський, Д.М.Княжевич. Вона знайшла підтримку з боку Новоросійського генерал-губернатора графа М.С. Воронцова. Товариство ставило за мету поширювати історичні та археологічні відомості про „Південну Росію”, збирати матеріальні, писемні та усні пам’ятки старовини. Першим президентом товариства став попечитель Одеської учбової округи Д.М.Княжевич. Покровителем Одеського товариству історії і старожитностей Микола І назвав спадкоємця престолу Олександра. Починаючи із останньої чверті ХІХ ст. посаду президента товариства займали професори Новоросійського університету.

Під егідою товариства здійснювалися публікації наукових праць з спеціальних історичних дисциплін (150) та археології (200), а також з історії, краєзнавства, історичної географії, архівознавства (450). Приблизно третина із них присвячені боротьбі Російської імперії за вихід до Чорного моря та колонізації Північного Причорномор’я. Друкувалися також дослідження з історії м. Одеси та Новоросійського краю, Криму та Кримського ханства, козацтва тощо.

Одним із основних напрямків діяльності Товариства було видання із 1844 р. систематичних наукових збірників – „Записок Одесского общества истории и древностей”. Вони складалися із трьох частин: досліджень, збірки матеріалів та „суміші”. До 1919 р. вийшло 33 томи записок. В них зібрано матеріал, який і до сьогодні не втратив своєї наукової цінності.

Із окремих видань слід відзначити археографічну публікацію архієпископа Гаврила спогадів запорожця М.Л.Коржа. Були видані „История о казаках Запорожских. Сочинения кн. Мышецкого” та „Собрание древних грамот и договоров Молдаво-Валосских господарей” тощо.

З діяльністю Одеського товариства пов'язана творчість Аполона Олександровича Скальковського (1808-1898). Народився в Житомирі. Після закінчення Житомирської гімназії, вступив на медичне відділення Віленського університету. Потім з невідомих причин перевівся на юридичний факультет Московського університету, який закінчив у 1828 р. зі ступенем кандидата права. З 1828 року і до своєї смерті у 1898 р. - 70 років - займався дослідженням історії Південної України (за тодішньою офіційною термінологією - Новоросії). Займав посади редактора, а потім і директора (1845 р.) Головного статистичного комітету Новоросійського краю.

За підрахунками Хмарського за своє життя Скальковський опублікував близько 300 праць з історії Південної України ("Новороссии") та козацтва. Ще за життя його іменували "Нестором Новоросійського краю", а після смерті нарекли (О.Маркевич) "славного війська Запорозького низового літописцем".

Найбільш відомими працями Скальковського були: "История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского" (Одесса,1841) та "Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII ст." (Одесса,1845). Остання праця була відомою раніше через її негативну оцінку Т.Г.Шевченкому вірші "Холодний яр" (1845р.);

"Гайдамаки не воины,-

Разбойники, воры.

Пятно в нашей истории..."

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане..."

Пізніші автори дорікали Скальковському, на підставі аналізу його праці "Наезды гайдамак...." у негативному ставленні його до козацтва і (одночасно!) докоряли йому затушовування класової боротьби серед козацтва. Однак професор Ганна Швидько на наш погляд справедливо висловила з цього приводу 2 зауваження: по-перше, Скальковський був один з перших, якщо не першим істориком, який досліджував гайдамацькі рухи (ще до Костомарова і Антоновича). По-друге, гайдамацькі виступи справді викликали неприязнь так званих статечних козаків, козаків-господарів, з одного боку, бо заважали зовнішній торгівлі Запорожжя, а з другого - провокували наступ царизму на запорозькі вольності. Після цього Г. Швидько робить на наш погляд справедливий висновок, що "певний сенс у трактуванні Скальковським гайдамаччини все-таки був, хоча він просто пішов у своїх висновках за документами потерпілої сторони (поляків і євреїв. - О.Ф.), що не може дати об'єктивного зображення подій".

"История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского" тричі видавалася за життя автора (1841, 1846 і 1885/86 pp.). Четверте перевидання - українською мовою: Дніпропетровськ: Січ, 1994. Під ред. д.і.н. Г.К.Швидько. Цим дослідженням Скальковський вторував дорогу таким історикам як П. О. Куліш, М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський та ін.

Г.К.Швидько відзначає три заслуги Скальковського за " Историю Новой Сечи..."

I. У постановці теми історії запорозького козацтва, як окремо вартої уваги дослідників;

II. Посіяв недовіру до офіційного зображення запорожців як розбишак і злочинців; на документальному матеріалі розкрив історичну роль Запорозької військової громади,

III. Заслуга - введення ним в обіг великої кількості архівних джерел, переважно ним же відшуканих і збережених від повної втрати

1.Архів Запорозької Січі. Документи канцелярії Новоросійського губернатора. Акти вищих державних органів царизму

2. Архіви польських і українських магнатів Правобережної України

3. Нарративні джерела - оповіді та усну народну творчість.

На початку 40-х років визріла думка про заснування в Києві наукового товариства, яке б займалося науковими дослідами, розробленням багатих архівних матеріалів. Однак вона втілилась дещо в іншій формі. У 1843 році була утворена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (Київська археографічна комісія). Комісія отримувала статус державного наукового закладу при Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. Мета, яку переслідував уряд, полягала в тому, щоб зосередити в своїх руках справу видання документів на Правобережній Україні і довести що цей край є "искони русский" і що політика русифікації історично оправдана

Першим головою комісії був правитель канцелярії генерал-губернатора М.Є.Писарєв (1843-1848) нікчемна людина і великий хабарник: брав хабарі по 10 тис. руб.. Після Писарєва головою комісії був М.Й.Судієнко (1848-1857) — чернігівський поміщик і збирач старовини, а потім — М.В.Юзефович (1857-1889 pp.). Членами комісії і редакторами її видань були професори М.Максимович, М.Іванишев та В.Домбровський. Співробітниками, які мали їздити по краю і збирати старовину були П.Куліш, Т.Шевченко, Е.Рігельман.

Комісією було видано серію видань під назвою "Памятники" в 7-х томах (1845-1898 pp.). В цьому виданні зібрано пам'ятки історії України XV- XVII століть (описи замків, пам'ятки братств, документи з історії Хмельниччини та Руїни тощо).

Одночасно видано 3 зшитки "Древностей" (1846 р.) з текстом професора М.Іванишева про археологічні пам'ятки з малюнками Т.Шевченка.

Стали видаватися козацькі літописи: Самійла Величка (1848, 1851, 1855, 1864 pp.) у чотирьох томах, Григорія Граб'янки (1853 р.) та Самовидця (1878 р.). Видруковано також було книгу "Жизнь князя А. Курбского на Волыни. Под ред. М.Иванишева" (акти) 2 т. 1849 p.

Важливим етапом у діяльності Київської археографічної комісії став початок публікації нового серійного видання документів — "Архива Юго-Западной России" (АЮЗР). План нової серії передбачав публікацію восьми основних частин, присвячених різним напрямкам суспільного життя: акти, що стосувалися історії православної церкви (4.1), влаштування сіл і відносин поміщиків і селян (4.2), економічного стану і управління міст (Ч.З), у 4 частині містилися документи, що стосувалися судів, у 5-й — про податки і торгівлю, документи провінційних сеймиків містилися у 6-й частині; про козацтво — 7 частина і про історію найзначніших українських родів — остання, 8 частина. АЮЗР став виходити з 1859 року і до 1914 року видано 37 томів документів. Вони склали ґрунтовну основу наукових досліджень вчених народницького напрямку української історіографії.

Опубліковані також матеріали по картографії, топографії, палеографії.

PAGE  1


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

6389. Переменные в Web-программировании 34.07 KB
  Переменные. Для объявления переменной используется следующее выражение: [модификаторы] тип имя_переменной В данном случае тип - это либо один из простых типов (int, char, Boolean и т. д.), либо имя класса. Простые типы используются так же, как...
6390. Оператор import в Web-программировании 28.61 KB
  Оператор import. Чтобы избавить разработчика от необходимости указывать полные имена и в то же время позволить ему воспользоваться преимуществами пакетов, используется оператор import. Если вы собираетесь работать в программе с другими классами паке...
6391. Объекты в языке JavaScript 106.95 KB
  Объекты. В языке JavaScript не предусмотрены средства для работы с классами в том виде, в котором они реализованы в C++ или Java. Разработчик сценария не может создать подкласс на основе существующего класса, переопределить метод или выполнить какую...
6392. Объекты в Web-программировании 39.8 KB
  Чтобы вызвать метод setTimeout () объекта Window, достаточно указать имя этого метода и задать параметры, а чтобы узнать имя окна, можно обратиться к свойству name. Обращение document.write () означает то же самое, что и window.document.write (), об...
6393. Основы Web-программирования на PHP 29.74 KB
  PHP. Быстрый старт. Первая программа на PHP. Вставив инструкцию print междуPHP-тегами, мы даем команду серверу послать приветствие Hello, world! в браузер. Это аналогично тому, что мы ввели данный текст в HTML-код...
6395. Мировоззрение и его исторические типы 72.5 KB
  Мировоззрение и его исторические типы Менталитет и мировоззрение Мировоззрение в современную эпоху Исторические типы мировоззрения Мифология как исторически первый тип мировоззрения Религия как тип мировоззрения Ме...
6396. Философия как тип мировоззрения 62.5 KB
  Философия как тип мировоззрения Философия и другие типы мировоззрения Структура философии Различные типы философствования Философия и другие типы мировоззрения Любое мировоззрение связано с осмыслением мира, выявлением смысла. В ми...
6397. История философии и ее связь с историческим процессом 99 KB
  История философии и ее связь с историческим процессом Происхождение философии Основные этапы развития европейской философии Особенности развития русской философии Происхождение философии. Философия возникла одновременно в древнейших...