73561

Українська iсторiографiя другої половини ХIХ – початку ХХ століть

Лекция

История и СИД

Народницький напрям в українськiй iсторiографiї сформувався в 40-вi роки ХIХ столiття. Вiн став домiнуючим у другiй половинi ХIХ ст. i поширився на першi десятилiття ХХ столiття. Його засновниками були Михайло Олександрович Максимович i Микола Iванович Костомаров, а, за висловом М.С.Грушевського, він сам був «останнiм могiканом» української народницької iсторiографii.

Украинкский

2014-12-17

201 KB

9 чел.

PAGE  46

Тема: Українська iсторiографiя другої половини ХIХ – початку ХХ ст.

План

1. Народницький напрям в українськiй iсторiографiї. П. Куліш.

2. В.Б. Антонович i Київська документалістська школа.

3. «Киевская старина» – перший журнал наукового українознавства та коло його спiвробiтникiв.

4. Науковi установи Надднiпрянщини i Схiдної Галичини та їх роль у вивченнi iсторiї України.

Лiтература:

1. Народницький напрям в українськiй iсторiографiї.

Iсторiографiчний напрям – це група вчених, які мають близькі методологiчнi засади, проблематику робiт та iнтерпретацiю iсторичного процесу.

Народницький напрям в українськiй iсторiографiї сформувався в 40-вi роки ХIХ столiття. Вiн став домiнуючим у другiй половинi ХIХ ст. i поширився на першi десятилiття ХХ столiття. Його засновниками були Михайло Олександрович Максимович i Микола Iванович Костомаров, а, за висловом М.С.Грушевського, він сам був «останнiм могiканом» української народницької iсторiографii.

В узагальнюючих iсторiографiчних працях радянських вчених термiн «народницький напрям» або не знайшов вiдображення (М.I.Марченко), або ж, як у монографiї професора Л.А.Коваленка, вiн ототожнювався з iдеологiєю та суспiльним рухом «рiзночинної iнтелiгенцiї у 1861-1895», що отримала назву народництва. Але таке трактування не лише не вiдображало сутi термiну, а навпаки, заплутувало її. Ця плутанина, на наш погляд, не була простим недорозумiнням i зумовлювалася iдеологiчними мотивами: в радянськiй iсторiографiї панувала думка, що «дворянська», «буржуазна», «нацiоналiстична» iсторiографiя основну увагу придiляла дiяльностi особистостей (царiв, князiв, гетьманiв) та «пануючих класiв». I, нiби-то, лише з появою марксистсько-ленiнської iсторiографiї почалося справжне дослiдження iсторiї – iсторiї народних мас.

Що являв собою народницький напрям в iсторiографiї? Пiд впливом романтизму українськi iсторики зосереджували свою увагу на iсторiї та життi простих людей. Це захоплення народом в кiнцi кiнцiв розвинулося в його iдентифiкацiю з соцiально та економiчно пригнiченими масами. Вивчаючи народ як об’єкт iсторiї, вони розглядали його як основного дiяча iсторичного розвитку. Народницький напрям в iсторiографiї знайшов найбiльш яскравий вираз у працях Максимовича, Костомарова, Кулiша, Левицького, Лазаревського i Антоновича.

Формування народницького напряму в українськiй iсторiографiї, як вже зазначалося, вiдбувалося пiд пливом романтизму. Романтизм як iдейно-фiлософська течiя виник у Захiднiй Європi наприкiнцi ХVIII - на початку ХIХ столiття. Вiн став реакцiєю на рацiоналiзм просвiтництва та його антитезою. Синтезою, виходячи з гегелiвськоi «трiади», стала фiлософiя позитивiзму, яка прийшла на зміну романтизму. Фундаторами романтичного свiтогляду стали нiмецькi фiлософи Шлегель, Шеллiнг, Новалiс.

 Характерними рисами романтичної iсторiографiї, в тому числi украiнської, були:

1. Головним завданням iсторика романтики вважали пiзнання «народного духу», «душi епохи».

М.I.Костомаров у працi «Об историческом значении русской народной поэзии», опублiкованiй у 1843 р., зазначав, що для об’єктивного зображення iсторiї «потрiбно знати обставини, дух епохи, народ, загальний характер» (с. 46). В iншому мiсцi автор зазначає: «Всякий народ має в собi щось особливе, що стосується бiльшою чи меншою мiрою тих осiб, якi належать народу. Це народний характер, по якому цiла маса може розглядатися, як одна людина» (с. 47).

2. Другою характерною рисою романтичної iсторiографii є протиставлення вiльнодумству та атеїзму ХVIII ст. християнської релiгiйностi i доброчестя. Велику увагу, у зв’язку з цим, українська народницька iсторiографiя придiляла дослiдженню iсторії церкви, ролi християнства у громадському життi та свiдомостi. Так, наприклад, зачинатель народницького напряму М.О.Максимович пише дослiдження про мiсце Київської церкви св. Андрiя в суспiльному життi, про заснування Софії Київської, про першi часи Київського Богоявленського братства, про Києво-Печерську лавру, про Видубецький i Межигiрський монастирi тощо. Велика увага придiлялася публiкацii документiв з церковноi iсторii. Так, лише Киiвська археографiчна комiсiя у першiй частинi «Архива Юго-Западной России» видала 12 томiв документiв з історії української церкви ХIV-ХVIII ст.

3. Космополiтизму, ідеї свiтового громадянства протиставляється iдея нацiональностi, народностi. 

«Настав, здається, той час, – захоплено вигукував Максимович, – коли пiзнають справжню цiну народностi...!» (с.282).

Iсторики-народники перестали дивитися на нацiональнiсть як на якесь непорозумiння. Так дивилися на неї просвiтителi. Нацiональне минуле та сучаснiсть, якими би вони не були, набувають глибокого значення як невипадковий вияв «народного духу». Нацiональнi рухи набрали таким чином духовного обгрунтування та виправдання, як елемент iсторичного процесу. (Чижевський, с. 358).

4. Для романтичної iсторiографiї методом пiзнання є iнтуiцiя.

Просвiтителi вважали, що свiт та людина доступнi пiзнанню розуму чи розумом освiтленого досвiду. Романтики були переконанi, що дiйснiсть це не сума простих елементiв; вона завжди ширша, вища, повнiша. Разом з тим дiйснiсть (цiлiсть) завжди обумовлює окремi елементи. Отже, пiзнати дiйснiсть (минуле) можна не лише при допомозi логiчного (навiть не стiльки при допомозi логiчного), а при допомозi надлогiчного: пiзнання почуттям, або iнтуiцiєю.

«Припустiмо, що iсторичне джерело надзвичайно достовiрне, – писав Костомаров (с. 46). При всiй його достовiрностi i точностi, iсторик може набрати з нього купу подiй, а сам залишиться в нерозумiннi». Костомаров вважав, що для пiзнання історії слiд пiзнати «дух епохи», «дух народу» «загальний характер». Але можна це зробити при допомозi iнтуiцiї.

5. Iсторики-романтики розглядали минуле з позицiй iсторизму. 

Просвiтителi розглядали iсторичний процес як постiйний прогрес (розвиток до кращого шляхом вдосконалення). Iсторики-романтики (українські народники) розглядали людину з двох бокiв: з одного боку – це вiльна, творча iстота, а з другого – вона частина тих цiлостей, до яких належить – суспiльство, релiгiйна громада, нацiя, держава. Вона є частиною органiзмiв вищого порядку «духу народу», «духу iсторii».

Iсторичний процес, таким чином, складається не просто з окремих людських вчинкiв. Навпаки, вiн є виявом вищих сил, веде до вищої мети, але й має внутрiшнiй сенс на кожному щаблi iсторичного розвитку. Минуле, таким чином, не лише пiдготовка до кращого майбутнього, але й цiнне саме по собi. Для iсторикiв-народникiв не має недостойних епох; всi епохи - «органiчнi», самодостатнi.

В першi десятилiття ХIХ вiку на Украiнi, пiд впливом романтизму, розвиваються етнографiчнi дослiдження. «Народне життя, – як зазначав Д.I.Дорошенко, – само по собi являється предметом особливого iнтересу i в ньому романтики починають шукати тих ознак i прикмет нацiональностi, якi вже зникли серед освiччених класiв, стертi й заглаженi шаблоновою поверхневою культурою». Народнi пiснi, легенди, звичаї та обряди стають предметом iнтересу. У 1819 р. князь Микола Цертелєв видав «Опыт собрания старинных малороссийских песен», де вмiщено 10 дум i пiсень. Якщо цi вiршi не можуть служити поясненням української iсторiї, – писав Цертелєв у передмовi, – «то по крайней мере в них виден поэтический гений народа, дух его, обычаи описываемого времени и, наконец, та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне...» В 1827 р. молодий професор Московського унiверситету Михайло Максимович видав збiрник «Малороссийские песни». У 1833-1838 роках Iзмаїл Срезневський видав «Запорожскую старину» в 6-ти випусках.

Згодом iсторики стали зосереджувати увагу на iсторiї та життi простих людей. В 40-вi роки ХIХ столiття зародилася народницький напрямок в украiнськiй iсторiографii, представники якої ставили народ, пiд яким розумiли соцiально i економiчно пригнiченi маси, в центр своєї уваги. Вивчаючи народ як об’єкт iсторiї, його стали розглядати i як головного дiяча iсторичного розвитку.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) народився в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Шосткинський район Сумської обл.) в заможній козацькій родині. Мати майбутнього вченого уміла гарно розповідати про старовину і  співала давніх пісень. Свого батька П. Куліш боявся, оскільки той мав «жорстоку вдачу». Під час навчання в Новгород-Сіверській гімназії з особливим успіхом вивчав гуманітарні дисципліни – мови, історію. Мав гарну пам’ять (міг напам’ять цитувати сторінки з прочитаного), красивий почерк, гарно вмів малювати. Серед гімназійних друзів найбільший вплив на Куліша мав П. Сердюков – значно розвинутіший у порівнянні з іншими. У 1839 р. вступив до університету Св. Володимира у Києві. Там він записався спочатку на словесний, де слухав лекції М. Максимовича, а згодом на правничий факультет. Однак П. Куліш не зміг закінчити навчання у зв’язку з нестатками та з тим, що не мав документа про дворянське походження, а отже і права навчатися в університеті. Потім недовго вчителював у Луцьку, а згодом у Києві. Працював у Київській археографічній комісії. Його участь в Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена. Однак, після арешту та п’ятимісячного ув’язнення, був засланий до Тули. Потім (1850 р.) після клопотання ряду відомих людей і з великими труднощами йому дозволено поселитися в Петербурзі. В ліберальну епоху Олександра ІІ розгорнув широку літературну, наукову, видавничу та громадську діяльність. Опублікував етнографічну працю «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), перший українською мовою історичний роман «Чорна Рада». Для українських недільних шкіл видав популярну «Граматику». Заснувавши власну друкарню, розгорнув широку видавничу діяльність;

Після Валуєвського циркуляра, який забороняв друкувати твори українською мовою, його проза і поезія друкувалися в Галичині. Працював на різних посадах у Варшаві, Відні, Санкт-Петербурзі. Наприкінці 1870-х рр. поселився на хуторі Мотронівка на Чернігівщині (який перейменував на честь дружини Ганина Пустинь), де працював до кінця життя.

Історіософія Пантелеймона Куліша Світогляд історика формувався під впливом української духовної культури – усної народної творчості, здобутків вітчизняної філософської думки та історіографії. Вчений був глибоко віруючою людиною і велику роль у його духовному житті займала Біблія. Історіософія Куліша формувалася спочатку під впливом романтизму, а пізніше – позитивізму. Історик був прихильником ідеї історичного поступу.

Історіософська концепція історії України будувалася навколо української національної ідеї. Вчений прагнув з’ясувати у чому полягає добро а в чому зло для українського народу. У відповіді на це питання він пройшов значну еволюцію і в нього існували суттєві розходження з іншими українськими громадськими діячами та істориками.

Історик належав до народницького напрямку в українській історіографії і вважав, що кожний народ має право на окремішнє національне життя. Однак саме поняття «народ» у нього потерпіло зміни; спочатку він ототожнював його з простолюддям, пізніше – особлива колективна індивідуальність, етнічна спільність, збірна особа, яка характеризувалася єдністю та особливостями «народного духу». Народ для Куліша – живий організм, на який впливають природа та історичні обставини.

Особистість розглядав не лише як продукт обставин і середовища, але й активного учасника історичного процесу, який подає йому могутні імпульси. Роль держави, як вважав Куліш, полягає у забезпеченні «народного права», гарантуванні природніх прав окремої особи.

Вчений зосереджував увагу на тих історичних періодах, коли на передній план виступали народні маси. Куліш вважав, що держава не може бути єдиною площиною життя народу. Вона може зникнути, а народ продовжить існування в інших формах (література, звичаї). Він відзначав позадержавні чинники, які впливають на життя народу – мова, географія, природні умови існування (краса і щедрість природи формують народи лагідні та покірливі і навпаки – суворі умови проживання формують схильність до агресії, завоювання чужих територій).

Історик використовував різноманітні історичні та етнографічні джерела.

Виходячи з основних концепцій історика, його наукову творчість можна поділити на два періоди: Перший розпочався у 1840-х рр.. і тривав до початку 1860-х рр. (приблизно до смерті Т. Шевченка та видання Валуєвського циркуляра); Другий період охоплював середину 1860-х – 1890-і роки.

На першому періоді історична творчість П. Куліша перебувала під впливом романтизму і знаходила прояв переважно в літературних (романах «Михайло Чернышеенко или Малороссия восемьдесят лет назад», першій редакції «Чорної ради», поемі «Україна») та етнографічних працях, а також і в науково-популярній історичній праці «Повесть об украинском народе». Цей нарис складався з семи розділів. У першому розділі відзначає, що Південноруський або Український народ відрізняється від Північноруського «мовою, одягом, звичаями та вдачею» Відзначав, що разом з галичанами українців нараховується 13 млн.. Лише згадав про руські часи, про які «все уже давно відоме». Головну увагу зосередив на добі панування Польщі в українських землях. Зазначав, що поляки «стали заподіювати утиски цьому добродушному народові». Багатьом це життя було нестерпне, тому «збиралися гурти вільних юнаків», які йшли в пониззя Дніпра. Ці ватаги звалися козаками. Згадує про реформу Стефана Баторія, який козацькому воєводі – гетьману надав «знаки верховної влади – булаву, бунчук, стяг, – умовляв їх мирно жити з Поляками й боронити Християнські землі від Татарських нападів».

Далі зосередив увагу на героїчній боротьбі українського народу кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.. У романтичному стилі описує повстання під проводом («Павла») Наливайка. У скрутний час він звертається до козаків з словами: «Краще загинути самому мені, як усім вам головами накласти». Гетьман Сагайдачний – «чоловік високого розуму», який мав «хист воїна і державного діяча», захисник «Греко-Руської віри», поборював турків і татар.

У третьому та четвертому розділах розглянув Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Зазначає, що у найважчі часи для українців «провидіння послало їм Хмельницького». Характеризуючи «злучення України з Московським царством», акцентує увагу на перевагах, які отримала Росія: «ця подія, після звільнення від татарської кормиги, була найдоброчинніша для Російської держави». Відзначає, що через це ім’я Б. Хмельницького повинно бути поважним не лише для українця, але й для росіянина. У п’ятому та шостому розділах подана історія Гетьманщини від Юрія Хмельницького і до її ліквідації Катериною ІІ. В останньому розділі розглянуто історію правобережних українських земель від Андрусівського перемир’я до кінця XVIII ст. та Запорозької Січі – «пристановища» усіх невдоволених і гнаних польським урядом та місце, «де козаки замишляли і обмірковували план війни за вільність Грецького віросповідання і за свою стародавню волю». Гайдамацькі рухи розглядав як боротьбу українського народу проти соціального і релігійного гноблення

Дослідники творчості П. Куліша відзначали, що на рубежі 1850 та 1860-х рр.. він значною мірою позбувся романтичного пієтету щодо козацтва. Але остаточний перегляд відбувся на другому періодц його творчості. Яскравою працею, яка засвідчила ревізію П. Кулішем своїх поглядів стала стаття «Перший період козацтва аж до ворогування з ляхами» (1868), яка вийшла пізніше у новій, поширеній редакції, як перша частина праці «История возсоединения Руси" (у 3-х томах: Т. 1-2, 1874 р., Т. 3, 1877 р. ). «Це була, – на думку М. Грушевського, – вельми цінна праця,значною мірою вільна від легендарної традиції,представляла історію козацтва на широкому фоні культурних і соціяльних відносин». "История возсоединения" довела розповідь до 1620-х років. Ця праця, як вважав Грушевський, у багатьох відношеннях дуже цінна, насамперед своїм критицизмом, показом козацтва на фоні українсько-польських стосунків. Вона найкраще, у порівнянні з попередніми дослідженнями, показала ранню історію козацтва. Разом з тим, для цього дослідження характерний панегіризм щодо польської культурної місії на Україні, різко вороже ставлення щодо козацтва тощо. Ці недоліки привели до того, що праця «История возсоединения Руси» була зустріта холодно і їїпозитивні риси не були помічені.

Наступна велика праця П. Куліша – «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1889 також в 3-х томах) та незакінчена «Украинские паны и казаки в двадцатилетие перед бунтом Хмельницкого» (1895) були ще більш суб’єктивні і з наукового погляду малоцінні. Історія козацтва показана суто негативно, його діяльність, у зображенні П. Куліша, носила руїнницький характер щодо культури і громадського порядку, які насаджувалися Польщею.

В своєму посланні «останньому козацькому кобзарю» (тобто Шевченкові), написаному 1876 р., П.Куліш писав:

Не поляже, кажеш слава?

Отже, вмре, поляже,

І онуки те забудуть,

Що дідам розкаже.

Занедбають по-тверезу

Що по п’яну снилось,

Ніби воля з панським правом

На Вкраїні билась

Ні! З порядком господарським

Бились гайдамаки

Через лінощі – нетяги

Через хміль – бурлаки.

Не герої правди й волі

В комиші ховались

Та з татарами братались,

З турками єднались.

Утікали в нетрі слуги,

Що в панів прокрались

І, вислизнувши з рук у ката,

Гетьманами звались.

Павлюківці й Хмельничани

Хижаки-п’яниці

Дерли шкуру з України

Як жиди з телиці

А зідравши шкуру, м’ясом

З турчином ділились

Поки всі поля кістками

Білими покрились.


2. В.Б. Антонович i Київська документалістська школа.

Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) народився в с. Махнівка на Київщині . Походив з дрібної польської шляхти Правобережної України і в його жилах, за словами О. Пріцака, не текло ані краплини української крові. Дрібношляхетська верства, до якої належав історик, по-холопськи прогиналася перед вищим панством і, водночас, зверхньо ставилася до інших станів суспільства. В автобіографічних записках В. Антонович згадував: «Шляхта лічилась станом установленим від Бога і самої природи; всі інші стани лічились як від натури негідними рівнятися у чому-небудь з шляхтичами». В Одесі поступив у першу Рішельєвську гімназію, а згодом був переведений у нововідкриту другу гімназію, яку закінчив у 1850 році. У старших класах Антонович познайомився з творами просвітителів. По закінченню гімназії, за наполяганням матері, поступив на медичний факультет Університету Св. Володимира у Києві. Отримавши у 1855 р. диплом лікаря, деякий час працював у військових шпиталях (тоді якраз йшла Кримська війна). Незабаром вступив на історико­філологічний факультет Київського університету, який закінчив у 1860 р.

На формування світогляду В. Антоновича справили вплив дві ідейно­культурні течії. Перша – українська школа в польській літературі, яка утворилася під впливом романтизму. Діячі української школи, спочатку поети і письменники а згодом етнографи і історики стали досліджувати минуле українського народу. Найвизначнішими представниками цієї школи були письменники Міхал Грабовський, Міхал Чайковський, етнограф Адам Чарноцький (псевдо Зоріян Доленга­ Ходаковський), поет Тиміш Падура та інші. Але всі вони були польськими патріотами і вважали що у відновленій Польщі від моря до моря знайде свою щасливу долю і Україна.

Другий ідейний напрям відомий під назвою «балагульство». Після поразки першого польського повстання і ліквідації низки таємних польських організацій наприкінці 30­х рр. XІХ ст. запанувала політична реакція. «Балагульство» було своєрідним бунтом молодих шляхтичів проти аристократизму, зарозумілості, французоманії. У відповідь молодь зневірилась у політиці стала шукати задоволення у веселих розвагах і гулянках. За іронічним висловлюванням Д. Дорошенка, головними догмами балагульства були цинізм і мочемордіє (п’янство).

На грунті першого напрямку і на противагу другому серед польського студентства виникла течія пуристів (purity на лат. «чистота»), яка згодом стала називатись хлопоманами. Пуристи відрізнялися серйозним ставленням до науки, моральністю, носили простий одяг. Напередодні повстання 1863 р. (наприкінці 1860 чи на початку 1861 р.) хлопомани порвали з польською шляхтою і стали на шлях служіння українському народу. Цей розрив був задекларований працею В. Антоновича «Моя сповідь» надрукованою в журналі «Основа».

По закінченню університетських студій В. Антонович викладав латинь у 1-й Київській гімназії, історію у кадетському корпусі. 1863 р. розпочав працю у Київській археографічній комісії, а з наступного року став її головним редактором. Одночасно історик працював над магістерською дисертацією («Последние времена козачества на правой стороне Днепра по актам с 1679 по 1716 год»), після захисту якої у 1870 р. став викладати у Київському університеті. В 1881 р. очолив «Історичне товариство Нестора­літописця» у Києві.

Антонович відомий як громадський діяч: був головою Старої Громади, очолював УЗБДО .У своїй громадській діяльності він проявив себе як палкий прихильник культурництва і противник політичних дій (виступав проти утворення політичних партій).

Наукова спадщина В.Б.Антоновича надзвичайно велика і багатогранна. В роки політики українізації, яку проводила Радянська влада у 20­ті – на початку 30­х років, планувалось видати 9-томне зібрання творів Антоновича. Але припинення цієї політики... Загалом перу Антоновича належить понад 300 праць. Цінними працями вченого є «Очерк истории Великого Княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда» (1877­1878); «Киев его судьба и значение с 14 по 16 ст. (1362 - 1569)» (Киевская Старина. – 1882); «Уманский сотник Иван Гонта».

Світогляд історика. На 1850-і рр. припав час інтелектуальних і духовних пошуків історика. Дослідники відзначають вплив різних вчених, інтелектуалів на В. Антоновича: О. Кіян стверджує, що від Й. Лелевеля перейняв ідею «гміноправства» (самоуправління); від М. Іванишева про значну роль общини в Південно-Західній Русі; від В. Аксакова та ін. слов’янофілів про роль общини в історії Русі; але більшість (М. Грушевський, С. Томашівський, О. Пріцак, А. Процик та ін.) відзначали вплив французьких просвітителів на вченого: ідея поступу (прогресу) в історії як невпинного розвитку і поліпшення людського Розуму; ідея географічного детермінізму Ш.-Л. Монтеск’є; ідея народоправства або панування загальної, колективної волі Ж.Ж. Русо у В. Антоновича проявилася у прагненні віднайти громадсько-вічеві засади в Русі. На В. Антоновича мали вплив ідеї романтизму (народоправство («культ громади», – М. Грушевський), федерація як результат супільного договору, свобода особистості. Водночас всі дослідники наукової спадщини В. Антоновича (А. Верзилов, М. Грушевський, С. Томашівський, М. Кордуба , І Чорновол, С. Михальченко, В. Короткий та В. Ульяновський) відзначають домінантні риси позитивізму у спадщині вченого. Хоча в сучасній історіографії є й інші точки зору: Б. Клід розглядає вченого як «проміжну фігуру»; Н. Яковенко зазначає, що він був людиною «двох вір» – романтичної та позитивіської; О. Кіян називає історика «полупозитивістом».

Отже, історіософія В.Антоновича відчула вплив як ідей просвітительства так і пізніше романтизму, але головним чином позитивізму.

В. Антонович репрезентував народницьку концепцію української історії. Поняття «національність» він означував як «сукупність антропологічних, етнографічних і духовних прикмет, якими вирізняється одна група людства щодо іншої; прикмети ці виробились самою природою під впливом вельми складних природних факторів: мішанина рас, клімату, праці, пережитої історичної долі і т.п.; як усе створене природою, ці прикмети відрізняються великою сталістю». Він вважав що українці є народ бездержавний і протяом своєї історії вони не виявили ні особливого прагнення ні здатності створити власну державу.

В. Антонович перший з українських істориків ще на початку 60-х років ХІХ ст. став на позиціїї позитивізму. Це проявилося у поданні лише фактичного документального матеріалу і уникнені синтетичних узагальнень і теоретичних міркувань. Водночас М. Грушевський вважав, що в «Антоновичу маємо конструктивний ум, з спеціальним нахилом до зведення історичних фактів до можливо простих схем…» В іншому місці він назвав В. Антоновича істориком-філософом із «великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації». Про концептуальне осмислення історії України В. Антоновичем писали також С. Томашівський, М. Ткаченко, В. Герасимчук,. Отже, постать Антоновича-історика не зовсім вкладається в рамки типового історика-позитивіста.

Позитивізм вченого проявився також у зосередженні уваги на соціальній та економічній історії. Зокрема, перші монографії дослідника являли собою ґрунтовні передмови до серійного видання АЮЗР. За обсягом вони сягали 100-200 сторінок і М. Костомаров вірно зазначав, що кожний такий вступ «сам по собі складає самостійне вчене дослідження, більш корисне для науки, чим якась дисертація, за яку надається вчений ступінь і навіть університетська кафедра». В. Антонович зібрав, зредагував, і видав 9 томів, які стосувалися історії Правобережної України. Вони були присвячені історії козацтва («Содержание актов о козаках 1500-1648 год», 1863; «Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра. 1679-1716», 1868); гайдамаків Изследование о гайдамачестве», 1876, «О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789», 1902); селянства О крестьянах в Юго- Западной России по актам 17001798», 1870); шляхти О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России», 1867); міст і міщан О городах в Юго-Западной России по актам 1432 - 1798» 1870); церкви Об унии и состоянии Православной церкви с половины 17 до конца 18 века» 1871). Отже, зазначені збірки та передмови до них засвідчили позитивіську увагу вченого до соціально-економічних процесів в історії. Водночас у текстах праць зустрічаються положення, які тяжіють до романтичної семантики: «стихії», «начала», «сили», «ідеали». Однак, на відміну від романтиків, він наповнює ці терміни конкретним соціальним змістом. Так, В. Антонович зазначав, що в давній Русі на історичній сцені діяло «три сили» – община, дружина та князівська влада. Характеризуючи Велике князівство Литовське, автор стверджував про боротьбу у ньому «двох начал»: литовського і руського (литовсько-язичницького та русько-християнського). З’ясовуючи питання походження козацтва, дослідник зазначав, що цей стан виступав як представник «народної стихії». А XVI ст.. автор цілком у романтичному дусі характеризує як «героїчну добу козацтва».

Американська дослідниця АПроцик  стверджує: романтизм історика проявився зокрема у тому що провідною ідеєю українського народу, слідом за М. Костомаровим, вважав «общинне начало», громадський устрій давнього слов'янства, вічовий принцип принцип широкого демократизму. В. Антонович зазначав, що з общинного устрою постала суспільна організація слов'янства. Общини об'єднувалися у волості на чолі з князями або жупанами, волості – у федеративні союзи. При цьому один із князів або жупанів визнавався старшим. Сутність общини/громади автор вбачав у вічевому принципі організації суспільства та рівноправності всіх його членів.

За допомогою концепту «общинного устрою» В. Антонович з'ясовував питання про походження козацтва. Він вважав козацтво продовженням старої вічевої громади. Тільки замість козаків на чолі козацьких дружин стають гетьмани, а справи вирішуються не на віче, а на раді. В. Антонович: «козаки є ні чим іншим, як залишкамидавньослов'янських общин, які збереглися і постають із характером войовничим, обумовленим місцевими обставинами, з новим ім'ям, що виникло з тієї ж воєнної обстановки». (Характерно, що учні вченого під його впливом виводили козаків від давньоруських общин «бродників» (П.Голубовський) чи болохівців (М. Дашкевич)). У пізнішій своїй праці «Бесіди про козацькі часи на Україні» відстоював вже прийняту сьогодні більшістю вчених точку зору. Автор іменував Запорозьку Січ – «запорозькою общиною» і підкреслював «вічевий принцип» козацької ради.

В історіографічній літературі маємо твердження, що В. Антонович негативно ставився до держави як складової суспільного життя (М. Грушевський, М. Кордуба, І. Крип'якевич, С. Томашівський та ін.). Проте, у історика зустрічаємо таке: держава – це «продукт людського розуму, який склався за вимогами істороичного життя; це спілка, в яку вступили люди однієї чи багатьох національностей з метою забезпечити зовнішню безпеку та внутрішній благоустрій». Ще одне визначення «Держава – це контракт, укладений між собою одиницями, які її складають, для досягнення певної мети». Таке розуміння держави характерно для уявлень просвітництва про природньо-правові підстави існування держави.

Коло наукових інтересів В. Антоновича історика окреслювалося головним чином історію Правобережної України і то головним чином під владою Польщі. Менше займався він історією періоду княжої і литовської доби; історією України періоду Гетьманщини як і загалом перебування під владою Москви Антонович майже не займався. Це зумовлювалося, на думку Д.І.Дорошенка, двома обставинами: по­І, саме ці проблеми розроблялися найбільше в Київській археографічній комісії; по­ІІ, академічні інтереси Антоновича зосереджувалися на початковому періоді Русі і на Західно­Руській історії

При написанні своїх праць В. Антонович використовував різні джерела: історичні, етнографічні, археологічні тощо. Про використання історичних джерел свідчить археографічна діяльність історика; за його редакцією вийшли «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888 р.), «Мемуары относящиеся к истории Южной Руси». – Т. 1-2. (1890-1896 рр.), «Исторические песни малорусского народа». Т. 1-2. (1874-1875 рр.) (разом з М Драгомановим ), згадувані вже томи АЮЗР та багато інших.

3. Проблеми:

Був противником норманського походження Русі, а в самому слові бачив назву одного з словянських племен полян. Американська дослідниця АПроцик  стверджує: романтизм історика проявився зокрема у тому що провідною ідеєю українського народу, слідом за М. Костомаровим, вважав «общинне начало», громадський устрій давнього слов'янства, вічовий принцип принцип широкого демократизму. В. Антонович зазначав, що з общинного устрою постала суспільна організація слов'янства. Общини об'єднувалися у волості на чолі з князями або жупанами, волості – у федеративні союзи. При цьому один із князів або жупанів визнавався старшим. Сутність общини/громади автор вбачав у вічевому принципі організації суспільства та рівноправності всіх його членів.

Антонович спростував думку М. Погодіна, що після татарського нашестя 1240 р. Київ був обезлюднений. Доводив що суспільне життя у місті не припинилося, а навпаки Київ став осередком боротььби руської народності проти польсько­литовськоїї централізації;

Вперше дав достовірну історію Великого князівства Литовського, позбавлену хибних уявлень, характерних для праць попередників. Причини занепаду вбачав у великій племінній і культурній різниці двох етнічних груп які були у В К Л – литовської та руської.

Період після Люблінської унії 1569 найбільш улюблений:

За допомогою концепту «общинного устрою» В. Антонович з'ясовував питання про походження козацтва. Він вважав козацтво продовженням старої вічевої громади. Тільки замість козаків на чолі козацьких дружин стають гетьмани, а справи вирішуються не на віче, а на раді. В. Антонович: «козаки є ні чим іншим, як залишкамидавньослов'янських общин, які збереглися і постають із характером войовничим, обумовленим місцевими обставинами, з новим ім'ям, що виникло з тієї ж воєнної обстановки». (Характерно, що учні вченого під його впливом виводили козаків від давньоруських общин «бродників» (П.Голубовський) чи болохівців (М. Дашкевич)). У пізнішій своїй праці «Бесіди про козацькі часи на Україні» відстоював вже прийняту сьогодні більшістю вчених точку зору. Автор іменував Запорозьку Січ – «запорозькою общиною» і підкреслював «вічевий принцип» козацької ради.

Причини гайдамацьких рухів вбачав в умовах життя Правобережної України під Польщею: релігійними утисками, соціальним гнітом, невпорядкованістю адміністраціі та суду; показав розвиток гайдамаччини в 1734 1750 1768, її звязок з Запоріжжям та способи боротьби уряду й шляхти з гайдамаками; керівників гайдамаків (І Гонту ) показав не як розбійників і вбивць, а як ідейних людей, які вели боротьбу за свій народ. У відповіді польському історику Корзону зазначив, що причині гайдамацьких рухів слід шукати в ненормальних умовах життя Речі Посполитої. Засуджував жорстокості з обох боків;

Досліджуючи історію шляхти довів, що майже 90% української шляхти у Київському та Волинському Поліссі спольщилось і окатоличилося в останні десятиліття 18 ст.;

При характеристиці Магдебурського права В. Антонович у романтичному розумінні стверджує, що воно є чужим «духу та поняттям Південно-Руського народу». Водночас, він як позитивіст дає соціальні характеристики. Так, він наголошує на відчуженні міщан від судочинства, згадує побутування практик, запозисених із повсякденного життя общин. Він також стверджує, що німецьке право мало на меті запобігти остаточному придушенню міського стану військовим. Автор також висловлював думку, що Магдебурське право носило колегіальний характер, тоді як для українських міст характерна вічева традиція та відповідні правничі уявлення та поняття.

Показав становище селян у складі ВКЛ та Польщі. Довів, що закріпачення проходило поступово. Становище селян кріпаків було кращим у напрямку з заходу на схід. У Правобережній Україні селянство опинилося в повній залежності від шляхти напочатку 18 ст. у звязку з занепадом козаччини;

Дослідив становище православної церкви і запровадження унії в Україні.

Важлива роль В.Б.Антоновича у вихованні кадрів українських істориків. Починаючи з 80­х рр. і на протязі двох десятиліть сформувалася Київська історична школа. Учнями Антоновича були М.П.Дашкевич, П.В.Голубовський, Д.І.Багалій, І.А.Линниченко, В.Г.Ляскоронський, М.С.Грушевський, М.В.Довнар­Запольський, В.Ю.Данилевич. Всього Д.І.Дорошенко нарахував близько 30 учнів В.Б.Антоновича. «Не буде також перебільшенням сказати, – зазначав Д. Дорошенко, що коли б навіть Антонович не залишив власних творів, то вже одна ця велетенська організація наукового досліду української історії в працях його учнів запевнила б йому одно з найпочесніших місць в діях української науки.

В. Антонович займався також популяризацією історії. У виданні «Исторические деятели Юго-Западной России» (К., 1884) він подав нариси життя П.Конашевича­Сагайдачного, Ю.Хмельницького, І.Виговського, П.Тетері, І.Брюховецького, П Дорошенка.

Одним з учнів Антоновича був Дмитро Іванович Багалій (1857 1932). Він народився у Києві, в родині ремісника. Рано втратив батьків і виховувався в тітки по матері. Проживав на Подолі, який тоді ще зберігав українську мову, звичаї та традиції. Закінчив прогімназію а потім другу Київську гімназію. Зацікавленість історією з’явилась під впливом учителів, членів київської Старої громади О.О.Русова та М.С.Тумасова. У 18 років поступив на історико-філологічний факультет університету Св.Володимира. Під час навчання на Багалія помітний вплив справили такі викладачі як Б.С.Іконников та В.Б.Антонович. Загалом про рівень викладання в університеті відгукувався добре.

На формування світогляду Багалія справило вплив знайомство з творами російських революціонерів-демократів Чернишевського Добролюбова, Писарєва, читав К Маркса. Під час навчання в університеті вступив до напівлегальної молодіжної українофільської організації «Кіш», а по закінченню університету – в Стару громаду. Для всього подальшого життя Багалія характерна прихильність до ліберального українофільського культурництва.

По закінченню університету працював над магістерською дисертацією, після успішного захисту якої став працювати доцентом кафедри російської історії Харківського університету (1883 р.). З цього часу і до кінця життя Багалій пов’язаний з Харківським університетом. Там він виріс від доцента до професора і ректора університету 1906 –1910 рр. Від університетів та Академії наук двічі обирався членом Державної ради Російської імперії. Київські українофіли розглядали Багалія як свого посланця у Харкові. Один з них (О.Ф.Кістяхівськой) так висловився: «Київська метрополія посилає Багалія єпископом у Харків для організації тамтешньої церкви». І дійсно, Багалій широко розгорнув громадську діяльність. Він був діяльним членом Харківського історико-філологічного товариства, на громадських засадах завідував Харківським історичним архівом, був головою правління Харківської громадської бібліотеки та ін. За політичною належністю Д.І.Багалій – кадет.

Багалій був серед фундаторів Української Академії наук 1918 р.; він обраний академіком і першим віце-президентом.

Наукова спадщина Багагія охоплює такі галузі як історія України та Росії, археологія, архівознавство, джерелознавство, культурологія, тощо. Ним написано близько 350 наукових праць. Основними його працями є «Курс древне-русской истории до половини 14 в.», «Русская история» (Ч. 1, 2). «Очерки из истории колонизации и быта степной окраини Московского государства». «Опыт истории Харьковского университета по неизданним материалам» (Т 1,2 Х. 1893-1904). «Історія Слобідської України» (Х. 1918).

Історик належав до народницького напрямку в українській історілграфії.

1. Основні праці Багалія були написані в дореволюційну добу. Для історика були характерними позитивіські підходи. Це проявилося, зокрема в зосередженні на упорядкуванні та аналізі документального матеріалу і уникненні, принаймні у дореволюційну добу, синтетичних узагальнень і теоретичних міркувань. (А.Процик). В.Кравченко відзначає, що для праць вченого характерний «максимум критично осмислених фактів, які займають інколи 60-70 % об’єму тексту, і мінімум їх теоретичного узагальнення, при цьому власні погляди історика приховані за масою виписок, цитат із праць інших авторів». Позитивізм проявився також у особливій увазі до соціально економічного життя суспільства.

В радянський час Багалій здійснив перехід на позиції історичного матеріалізму. Це, з одного боку, було нескладно зробити, адже історик і раніше робив наголос на економічному факторі в історичному процесі. Однак, з другого боку, Багалій до кінця не засвоїв матеріалістичне розуміння історії і радянська історична критика неприхильно оцінювала його «Нарис історії України на соціально економічному грунті», звинувачуючи у механічному матеріалізмі.

Джерельна база праць Багалія надзвичайно обширна: це археологічні, фольклорні джерела і головне – архівний матеріал.

У своїх працях дослідник підіймав широке коло проблем

Досліджував історію Лівобережної України:

  1.  з’ясовував процес закріпачення селянства, відзначав значну роль у цьому процесі румянцевського Генерального опису 1765-1769 рр., який засвідчив наявність великої соціальної та економічної нерівності і санкціонував владу старшини над посполитими;
  2.  показав різні форми поземельних відносин в Лівобережжі. Дослідив процес «займанщини» в Лівобережній Україні, як «крупне землеволодіння козацької старшини тіснить і захоплює собі козацькі та посполиті землі»;
  3.  не ідеалізував козацьку старшину, а відзначав, що «тодішнє малоросійське панство бажало одночасно зберегти свою політичну автономію та закріпостити селян і навіть козаків, що жили на їхніх землях». Відзначав, що царський уряд сприяв закріпаченню;
  4.  ряд праць (6) присвячені магдебурському праву в містах Лвобережної України ХVІІ – ХVІІІ ст., яке він розглядав у контексті розвитку місцевого самоврядування. Відзначав, що магдебурське право до Хмельниччини «було важливим стимулом для розвитку ремесла і торгівлі». Обмеженість самоврядування на Гетьманщині пояснював втручаннями козацької старшини у справи магістратів;

Із 350 праць вченого більше 100 присвячено історії Слобідської України у тому числі 4 монографії.

етапи заселення Слобідської України становище там різних соціальних груп населення в 15– 17 ст

будівництво міст

боротьба проти іноземних поневолювачів

суспільно політичний устрій Слобожанщини; автономія та її ліквідація за Катерини ІІ

розвиток промислів ремесла і торгівлі

з’ясував зміни в землеволодінні краю

показав слобожанський побут, розвиток освіти та культури

Багалій писав також про творчість Т Шевченка, був першим упорядником творів Г.С. Сковороди, написав монографію «Український мандрований філософ Григорій Сковорода»

Оцінюючи значення наукової праці Д.І.Багалія, Д.І.Дорошенко писав, що він утворив наукову історію Слобожанщини.

Іван Михайлович Каманін (1850-1921) належав до Київської історичної школи В.Б.Антоновича і входив до кола співробітників «Киевской старины».

Історик народився в містечку Димері Київської губернії. Його батько був російським офіцером, мати – українка. І.М.Каманін, як і пізніше і Д.І.Багалій, закінчив 2-у Київську гімназію і поступив на історико-філологічний факультет університету Св. Володимира. Його вчителями були В. Іконников, В. Антонович, М. Драгоманов. З 1870 року, під керівництвом В.Б.Антоновича, він працює як дослідник, в Київському Центральному архіві, який існував при університеті. Там зберігалося близько 6 тис. актових книг і до півмільйона окремих документів XVI-XVIII ст. Пізніше матеріали архіву лягли в основу його праць з історії українського козацтва і палеографії.

Під час навчання в університеті І.М. Каманін перехворів тифом, наслідком якого була глухота. Педагогічна діяльність стала неможливою. Це зумовило те, що історик став працювати в архіві (з 1883 і до кінця життя – архівіст). Його перу належить понад 100 праць.

Низку праць І.М. Каманін присвятив історії міського самоврядування Києва.

«Последние годы самоуправления Киева по магдебурскому праву» («Киевская старина», 1888 р.). З’ясовуючи причини скасування магдебурзького права, він докладно з’ясував зловживання київського магістрату, які привели до скасування 23 грудня 1835 р.. З’ясував також історичні причини: німецьке право було чуже для Києва і не враховувало потреб місцевого життя.

Як архівіст І.М. Каманін неодноразово стикався з фактами фальсифікації історичних документів. Цьому питанню автор присвятив ряд робіт: «Об экспертизе древних подложных документов» (М.,1900) та «Из истории подложных документов» («Чтения в историческом обществе Нестора-летописца», 1907 р.). У першій праці

наголосив, що екпертиза повинна бути кваліфікованою,

приділив увагу характеристиці діяльності комісії з експертизи документів;

дав характеристику основним правилам експертизи.

У другій статті, всупереч традиційній думці про підробність, визнав оригінальною грамоту галицького князя Льва (на ній була пізніша приписка, а також грамоти Романа Мстиславовича, Любарта Гедиміновича, універсал Б.Хмельницького (оголошений земським підсудком Ф. Булюбашем фальшивим) Пустинно-Нікольському монастирю.

Проблема експертизи документів тісно пов’язана з палеографією, яка дає можливість встановити коли написано рукописний пам’ятник, з’ясувати питання його достовірності.

Палеографії І.М. Каманін присвятив спеціальну працю: «Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в ХУ–ХУІІІ вв.» (К., 1889). Ця праця складалася з двох частин: першої – теоретичної і другої – прикладної. Автором подано понад 30 найхарактерніших типів українського письма з рукописних кодексів, актових книг і окремих документів. Головна думка твору полягає в тому, що зміни в характері письма у ХV-ХVІІІ ст., становить відбиток тих культурних впливів, які відбувалися в країні. Кожен з періодів ілюстрований фототипічними знімками, які подавали зразки письма. Історик виділив чотири періоди в історії українського скоропису.

Ряд праць присвячені історії козацтва:

«К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого» (1894 р.) під впливом ранніх поглядів В. Антоновича вважав, що козацтво виникло на ґрунті місцевих автономних общин на Півдні України відразу після монголо-татарського нашестя в ХІV–ХV ст. Стверджував, що спочатку в козаків з татарами були дружні відносини. Згодом, у литовські часи козаки стали колонізувати південні землі, здійснювати походи у Крим та на Константинополь, татари відповідали набігами на українські землі. «Задавнював» історик до XV ст. і час створення Запорозької Січі, яка виникла «на Дніпрі, десь на Тавані». Один із рецензентів праць І.М. Каманіна стверджував, що «хоча автор і привів нові дані по історії козацтва, проте ця історія в його зображенні не стала яснішою».

У 1901 р. опублікований «Очерк гетманства Петра Сагайдачного». На той час в історичній науці панувала думка, що гетьман діяв у повній згоді з польським урядом. І. М. Каманін вважав діяльність П. Сагайдачного вдалою і доцільною. Гетьмана зображено як народного героя, що прагнув визволити свій народ від ворожого ярма, попередника Б.Хмельницького. Дослідники відзначають певну ідеалізація гетьмана.

«Богдан Хмельницкий гетман. Краткий очерк его деятельности». Нарис подавав основні факти біографії гетьмана. Однак автор без належної аргументації стверджував, що рід Хмельницького походив не з шляхетського стану, а з київських міщан. Дослідник видав також збірку документів про два останні роки гетьманства Хмельницького (1656-1657 рр.) з Головного Московського архіву іноземних справ (1911 р.).

Отже, І.М. Каманін зробив значний внесок у розвиток української історіографії, палеографії, археографії тощо.


3. «Киевская Старина» перший журнал наукового українознавства та коло його співробітників

Після Емського указу 1876 р в українському громадсько-політичному і культурному житті запанувала реакція. Наступ на українську мову зріс. За таких обставин основним напрямком діяльності української інтелігенції була так звана не політична культура. Люди звертали свою працю, писав Д Дорошенко, на досліди на полі історії, археології, мови, письменства, мистетства, етнографії, гадаючи тим самим зберегти основи українського національного руху який тим самим набирав чисто книжний, кабінетний характер. Для національного руху це мало негативне значення, тоді як для розвитку українознавства – позитивний. Хоча і тут були недоліки: гострі питання обминалися, автори уникали висновків та узагальнень.

Ще в 1873 р при ун-ті Св Володимира утворилося «Историческое общество Нестора-Летописца». З 1881 р його очолив В Антонович товариствло видавало «Чтения» до яких подавалося все більше матеріалів з українознавства, особливо з історії України. Виникла потреба видання періодичного органу.

У 1882 р. заходами Феофана Лебединцева був заснований місячник «Киевская Старина». Він виходив до 1907 р останній рік – українською мовою під назвою «Україна». Ф.Лебединцев був істориком церкви, археографом. Він зумів об’єднати навколо журналу значні наукові сили, надати йому національного характеру. Ще одним видатним редактором «Киевской Старины» після смерті Лебединцева був Володимир Науменко, який очолював ж-л з 1893 по 1907 р. Гроші на підтримку видання давали українські підприємці і меценати В.Тарновський та В.Симиренко.

Серед співробітників ж-лу були М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, П. і О. Єфіменки, П.Житецький, О.Русов, В.Науменко, В.Іконніков, О.Левицький, М.Грушевський та ін. істориків, етнографів і філологів. На сторінках «Киевской Старины» або як додатки до неї друкувалися джерела з української історії: «Діаріуш Миколи Ханенка», щоденник Я.Марковича тощо. Друкувалася також епістолярна спадщина українських громадських і культурних діячів 18-19 ст., зокрема листи П.Куліша, числений актовий матеріал, універсали, грамоти, купчі, дарчі, заповіти. Саме в цей час археологія формувалась як наука, тому важливе значення мав додаток до журналу  «Археологическая летопись Южной России».

Одним з найвизначніших істориків того часу був О.М.Лазаревський (1834-1902).. Лазаревський походив з дворянської родини нащадків козацької старшини. Народився в с. Гирявці Конотопського повіту Чернігівської губернії. Навчався в Конотопському повітовому училищі, а згодом переїхав до старшого брата (в сім’ї було 6 дітей: 4 сини і 2 дочки) у Санкт-Петербург. Після певних життєвих пригод вступив до 2-ї Санкт-петербурзької гімназії, яку закінчив у 20-річному віці. У 1854-1858 роках навчався на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Почав публікуватися в гімназійні часи. Співпрацював з журналом «Основа», в якому помістив дві невеликі розвідки: «Говорил ли П. Полуботок речь перед Петром І» та «Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в 18 в.». В останні роки життя Т.Г. Шевченка входив до близького кола товаришів і співробітників поета (згодом написав статтю про останній день в житті поета, супроводжував його тіло в Україну). По закінченню університету працював на адміністративних і судових посадах у Чернігівській, Полтавській, Курській губерніях та м. Києві. Найдовше – з 1885 р. і до останнього дня життя – членом Київської судової палати.

О.М.Лазаревський присвятив свою науково-історичну діяльність головним чином Лівобережній Україні другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. Загалом його перу належить понад 500 праць, які охоплювали такі галузі історичної науки як історія, археографія, джерелознавство, бібліографія та історіографія.

Був яскравим представником народницького напрямку в українській історіографії, вважаючи народ рушієм історичного процесу. О.М. Лазаревський користувався позитивізмом як методологією історичного пошуку. По-перше, йому притаманний «строгий документалізм». Це проявилося у надзвичайно великій увазі до історичних джерел, які історик відбирав, систематизував, порівнював, використовував методи зовнішньої та внутрішньої критики. По-друге, це особлива увага до соціально-економічних процесів в Малоросії, які вважав визначальними.

Гімназистом О. Лазаревський вивчав літературу з українознавства. З’ясувавши, що немає бібліографічної збірки з проблеми, підготував покажчик праць з історії та географії України. У 1858 р. видав повніший покажчик, який вміщував понад 550 книг та статей з україністики у хронологічному порядку.

Найвищим досягненням О. Лазаревського як історика України проф. В. Сарбей назвав працю «Малороссийские посполитые крестьяне. 1648 – 1783» (1866 р.). Інтерес до теми з’явився під впливом реформи 1861 р., яку сам автор впроваджував на Чернігівщині. Дослідник використав матеріали архіву Малоросійської колегії, «Генеральне слідство про маєтності (1729 р.)», «Генеральний (Румянцевський) опис Малоросії (1765-1769 рр.)» та інші. Лазаревський на основі архівних фактів відкинув як безпідставну думку, що нібито до кінця ХVІІІ ст. селянство Лівобережної України «користувалося повною громадською свободою, якої було позбавлене лише указом від 3 травня 1783 р.» і довів, що кріпаччина у Лівобережній Україні стала результатом соціально-економічних процесів, які тривали майже півтора століття. Указ же Катерини ІІ лише завершував цей процес. Історик на архівному матеріалі показав шляхи формування козацько-старшинського землеволодіння: по-перше, «спочатку земельна власність у Малоросії виникла на праві вільного зайняття земель (займанщини)»; по-друге, – це гетьманські надання («роздавання маєтностей у держання»), які найбільше поширились за І. Мазепи. О. Лазаревський показав процес розшарування посполитих і відзначив існування на селі різних соціальних груп («тяглих», «льозних», «огородників», «підсусідків»). Історик охарактеризував основні форми «послушенства» селян (податків та повинностей). Він відзначив факти надмірної експлуатації селянства козацькою старшиною та боротьбу з цим (посполиті записувалися у козаки, втікали з сім’ями на слободи, переходили у стан підсусідків, втікали на Запоріжжя). Історик стверджував, що не стільки політика російського самодержавства, але внутрішні соціально-економічні процеси призвели до запровадження кріпосництва. У зв’язку з цим надзвичайно критично оцінював діяльність козацької старшини.

Велика заслуга вченого у розробці та збереженні архівної спадщини Гетьманщини. О. Лазаревський опублікував значну кількість документальних історичних джерел XVIIІ ст.: матеріали Румянцевського опису 1765-1769 рр., зокрема переписні книги 1766 року; «Опис Чернігівського намісництва». Він видав також як додатки до «Киевской старины» щоденники Миколи Ханенка та Якова Марковича (але 3 із 10 томів). Ним видрукувані фамільні архіви відомих козацьких родів Сулим, Галаганів, Милорадовичів та інших з ґрунтовними передмовами, у яких зазначав історію виникнення архіву, його структуру, склад документів, принципи відбору до публікації, генеалогію їх власників.  

Публікація зазначених джерел спонукала автора до розробки проблем генеалогії; біографії представників українських родів друкувалися в історичних журналах («Русский архив», «Киевская старина» та ін.) під назвою «Очерки малороссийских фамилий» (1875-1876) та «Люди Старой Малороссии». Загальна оцінка старшинсько-дворянських представників – надзвичайно критична. Вчений вважав, що старшина переслідувала переважно власні вузько-станові інтереси, спрямовуючи всі свої зусилля на особисте збагачення, не переймаючись справою національної автономії, не турбуючись про культурний розвиток та економічний розвиток українських земель. У монографії про П. Полуботка доводив, що наказний гетьман не «страждалець» і «мученик», а «честолюбець», що, прикриваючись ідеєю автономії Гетьманщини, намагався домогтися гетьманства.

Підсумком 50-літнього дослідження Гетьманщини О. Лазаревським була 3-томна праця «Описание старой Малороссии. Материали для истории заселения, землевладения, управления» (Т. 1-3, 1888-1901 рр.). Вона містить історико-статистичні відомості, нариси історії міст, сіл, монастирів, біографії полковників, сотників трьох полків – Стародубського, Ніжинського, Прилуцького. (Загалом передбачалося видати 10 томів: по 1 на кожний полк). При написанні цієї роботи автор використав документальний матеріал і майже всю літературу, яка існувала тоді. О. Лазаревський з’ясував багато суперечливих питань в історії Лівобережжя XVII-XVIII ст., дослідив внутрішнє життя Гетьманщини, особливо соціально-економічні процеси. Загальна оцінка цієї своєрідної державної і громадської організації була негативною. Особливо негативно характеризувалися окремі представники козацької старшини.

М. Грушевський зазначав з цього приводу, що «суспільне життя і побут Гетьманщини у працях Лазаревського зображенні однобічно він цілком ігнорував політичний бік тогочасного життя, він не враховував впливу політики центрального уряду на українські стосунки і зводячи все до економічних відносин, залишав на боці політичні мотиви». В рецензії, написаній на «Описане старой Малороссии» і поміщеній в «ЗНТШ», М.Грушевський висловився ще категоричніше: «А тим часом школа Лазаревського, слідячи гріхи української старшини супроти козацтва і народних мас на полі економічнім і суспільнім, забувала зазначити сю другу сторону медалі (позитивну – Авт.) й результатом не раз була односторонність».

Та, не зважаючи на це, О.М. Лазаревський вніс значний внесок у розвиток української історичної науки, збагативши її публікаціями історичних джерел та наукових праць.

Орест Іванович Левицький (1848 - 1922) народився в містечку Маячці Кобеляцького повіту Полтавської губернії у сім'ї православного священника. Предки історика переселилися з Правобережної України на Лівобережжя у середині XVII ст. Вони займали нижчі посади в Гетьманщині, а більша частина належала до «мазепинців». Серед предків історика були вихованець Києво-Могилянської академії, гравер Григорій Левицький та його син, портретист Дмитро Левицький. Після отримання початкової освіти у приватній школі, він навчався у Полтавському духовному училищі та Полтавській семінарії. Проте далі О.І.Левицький обрав інший шлях, вступивши 1870 р. до Київського університету. Він навчався на юридичному факультеті, з якого перевівся на історико-філологічний. На формування світогляду та наукових інтересів О.І.Левицького справив вплив національно-культурний рух, у якому він брав активну участь. Як член «Громади», він написав історичне оповідання «Ніжинський полковник Іван Золотаренко», брав участь у виставі опери «Різдвяна ніч» (автори Михайло Старицький та Микола Лисенко).

Час навчання в університеті Св.Володимира О.І.Левицький згадував з теплотою. Значний вплив на нього справили члени «невеликого гуртка» талановитих і прогресивних вчених В.Б.Антонович, М.П.Драгоманов, М.І.Зібер, Ф.Г.Міщенко, В.С.Іконников, І.В.Лучицький, О.О.Котляревський, Ф.О.Терновський. Свідченням зрілості вченого-історика стала його дипломна робота «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине XVII века».

Більшість своїх праць помістив у "Киевской Старине". Головна тема його досліджень історія Правобережної України і головним чином – Волині 16-18 cтоліть.

З 1874 р. працював секретарем Тимчасової комісії для розгляду давніх актів.

Головні праці:

"Очерк внутренней истории Малороссии во II–й половине 17 в" (Киев. унив. изв. 1874–75)

"Опыт изследования о летописи Самовидца " (При виданні тексту літопису Київ .археогр. комісією. К., 1878)

"О социнианстве в Польше и Юго-Западной Руси"(К. Ст. 1882)

Левицький був автором статей та розвідок про історії церкви, (боротьби навколо унії 1596 р.), побуту на Україні (Волині), по сімейний побут і відносини про шлюб на Україні в 16–18 ст.

Всі розвідки написані на основі актового матеріалу архівів. Відомий як балетрист і популяризатор історії. Його оповідання "Анна Елоїза , княжна Острозька " була передрукована в збірнику оповідань за ред. Валерія Шевчука "Дерево пам "яті " . Левицький вмів передати характерні риси епохи через її діячів: Афанасія Филиповича, брестського ігумена; Іпатія Потія, київського уніатського митрополита , тощо.

Єфименко О.Як.

Яворницький Д..І – самостійно.

3. Наукові установи Наддніпрянщини і Східної Галиччини та їх роль у вивченні історії України.

Умови розвитку українознавства, зокрема української історіографії, на Західній Україні були кращими. Це зумовлювалося тим,що Австро Угорщина була конституційною державою і її правителі вимушені були враховувати в більшій чи меншій мірі інтереси народів колишньої монархії.У 1873 році було засновано літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка. В 1892 році воно було реорганізовано в Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка (НТШ). Ініціаторами цього були: І. Франко, В. Драгоманов, О. Кониський, О.Барвінський. Це була перша установа такого типу.

Першим головою товариства був історик Ю.Целевич. НТШ мало три секції, в тому числі історико філософську. З 1894 року її очолив видатний український історик М.Грушевський, який щойно переїхав до Львова. Членами секції були відомі історики С.Томашівський, О.Терлецький, І.Крип’якевич, І.Кревецький, М.Кордуба. Головним журналом української історії та наукового українознавства стали «Записки НТШ». Записки виходили за редакцією М.С.Грушевського і містили наукові дослідження і рецензії представників історічної школи Грушевського львівського періоду а також дослідників з Великої України – М.П.Василенка, В.Липинського, О.С.Грушевського та ін.. До 1914 року вийшло 112 томів «Записок НТШ». Крім цього Грушевськім булі започатковані два серійні видання : «Жерела до Історії-Руси» (до 1914 р. війшло 11 томів) та «Пам’ятки українсько-руської мови та літератури» за ред. І.Я.Франка (до 1913 вийшло 7 томів). З 1906 року видавалася нова серія «Українсько-Руського Архіву» (до 1914 р. війшло 14 томів). Ці видання мали величезне значення для зміцнення джерельної бази української наукової національної історіографії. Науково–популярні та публіцистичні праці друкувалися на сторінках «Літературно–наукового вісника» .

У виданнях НТШ головна увага приділялася :

–Галицько–Волинській державі ;

–Литовсько–Польській добі в історії України;

–періоду Хмельниччини та Руїни. Разом з тим інші періоди історії України також були предметом наукових досліджень.

На Наддніпрянщині з ініціативи старих співробітників «К.С.» – В. Антоновича, П.Житецького, І.Лучицького і В.Науменка – вийшла ініціатива заснування Українського Наукового Товариства в Києві. Було отримано дозвіл уряду і у 1907 році стало діяти УНТ. (Дм. Дорошенко помилково називає 1908 рік як дату заснування УНТ). Головою УНТ був обраний М.С.Грушевський, який переніс головний осередок роботи до Києва. Оцінюючи науково-організаційні здібності М.С.Грушевського, Д.І.Дорошенко писав у своїх «Споминах про давнє минуле»: «Грушевський умів не тільки згуртувати людей біля праці, він умів також притягати й кошти. Було відновлено до видання, крім звичайних «Записок» ще цілий ряд збірників окремих секцій Товариства і спеціяльних збірників, наприклад Шевченківського, Етнографічного та ін.» Було вирішено видавати популярний науковий квартальник «Україна». «Придивляючись тепер до праці Грушевського зблизька,– згадував Д. Дорошенко, який працював секретарем УНТ, – я просто дивувався його невтомній ініціатіві й сміливим планам». Всьго було видано 14 томів «Записок УНТ». В них друкували свої праці як колишні співробітники «К.Ст.» – Орест Левицький, І.Каманін, М.Василенко, М.Біляшівський, М.Петров, так і нові наукові сили –проф. В.Данилевич, Гр.Павлуцький, рос. вчені філолог Ол. Шахматов, проф. Гр. Ільїн, проф. Перетц (майбутній академік).

У 1914 році став видаватися історичний квартальник «Україна» (вийшло 4 номери). Однак початок І світової війни, наступ на українство і, зокрема, арешт і заслання М.С.Грушевського, перешкодили роботі. Замість "України" стали видавати "Український Науковий Збірник". Це видання здійснювали у Москві, де цензурні умови були кращі. Вийшло два томи "Українського Наукового Збірника".

У 1915 році у Києві вийшов «Збірник пам’яти Тараса Шевченка (1814-1914)», в якому містився цінний матеріал до історії Кирило-Мефодіївського братства. УТН в Києві являло собою наукову установу, яка в майбутньому могла стати зародком національної Академії Наук.

Наприкінці 19 – на початку 20 ст. на Великій Україні діяло ряд місцевих установ, які займалися науково-дослідною та архео-графічною діяльністю. Важливу роль у формуванні джерельної бази історичних досліджень та вивченні історії окремих українських земель відіграли губернські архівні комісії. На початку 20 ст. в Україні діяло кілька комісій, найдіяльнішими серед яких були Полтавська, Чернігівська і Катеринославська.

«Полтавська учена архівна комісія» (ПУАК) була відкрита у 1903 р. і проіснувала до початку 20-х років 20 ст. Її головою обрано Полтавського губернатора, а секретарем-управителем став Павловський. Крім Павловського активними співробітниками комісії були: Л.Падалка, В.Милорадович тощо. Комісія видала 15 томів «Трудов Полтавской ученой архивной комисии». ПУАК займалася дослідженням минулого краю на основі архівних джерел, популяризацією історичних знань. Основна увага приділялася всебічному вивченню історії України та Росії 18-19 ст., історії запорозького та городового козацтва, Полтавській битві 1709 року тощо.

Ів.Павловський присвятив працю історії м.Полтави (К. Ст., 1902), діяльності малоросійського генерал-губернатора князя Куракіна («Очерк деятельности малороссийского генерал-губернатора кн. А.Б.Куракина (1802-1808)» –Полтава, 1914), історії масонства. Особливо велика заслуга І.Павловського в складанні біографічних словників полтавчан - державних і культурних діячів, письменників, учених тощо.

Чернігівська учена архівна комісія (ЧУАК) видала 11 томів своїх «Трудов». Найактивнішими її співробітниками були Арк. Верзилов, Петро Дорошенко (дядько Д.І.Дорошенка), Вад. Модзалевський. Останній працював директором музею Вас. Тахновського у Чернігові і секретарем Архівної Комісії. Модзалевський відомий як дослідник історії Гетьманщини 2 половини 17 – 1 половини 18 ст.. Його праці друкувалися на сторінках "К.Ст.", "Записок НТШ", "Трудов ЧУАК". Найбільша праця історика–"Малороссийский Родословник" (у 4-х томах) добре ілюстрована. Модзолевський був автором розвідки про Романа Ракушку-Романовського.

Катеринославська учена архівна комісія (КУАК) існувала з 1903 по 1916 р. Її друкованим органом була «Летопись Екатеринославской Ученой Архивной Комисии» (вийшло 10 випусків). Завдяки подвижницькій діяльності членів Комісії було виявлено, врятовано і введено до наукового обігу цінні джерела з історіі та культури Катеринославщини, Запорізької Січі й загалом України 18 ст. Помічником голови комісії і редактором «Летописи» був А.С. Синявський. Активними співробітниками КУАК були В.О. Біднов, О.Г. Богуміл, Д.І. Дорошенко, Я.П. Новицький, В.І. Пічета та ін. Вони займалися археографічною та історико-дослідницькою діяльністю.

В.О.Біднов, використовуючи багатий архівний матеріал, підготував ряд досліджень по історії козацтва – про церковний устрій на Запоріжжі, про колонізацію Запорозьких земель, про зимівники тощо. З 1919 року викладав у Кам’янець-Подільському державному університеті, видав «Що читати по історії України? Коротенька історіографія України». (Кам’янець-Подільський, 1919).

Я.П. Новицький досліджував топографію Запорожжя, його побут. Зібрав чимало історичних пісень про минуле українського народу, його побут, героїв (І.Д.Сірка, П.І.Калнишевського, Й.Гладкого). Ним були підготовлені до друку перекази та оповідання, зібрані на Катеринославщині, під назвою «Народна пам’ять про Запорожжя» (перевидано у 1991 році).

Крім цього на Волині діяло «Общество исследователей Волини» та «Волынское Церковно-Археологическое общество» у Житомирі, які займалися історією Волині. На Поділлі функціонувало «Церковне історико-археологічне товариство». Воно утворилося на основі Подільського єпархіального історико-статистичного комітету. Подільське церковне історико-археологічне товариство існувало з 1903 по 1920 рік. Товариство стало авторитетною науково-громадською організацією, яка об’єднала краєзнавців. Найвидатнішим дослідником – археологом, істориком, етнографом був Ю.Й. Сіцінський (1859-1937). Він навчався в Кам’янецькому духовному училищі, Подільській духовній семінарії. Будучи семінаристом, опублікував свою першу етнографічну роботу. По закінченню Київської духовної академії (1885 р.) отримав звання кандидата богословя і деякий час викладав у м. Бахмуті.

Був одним з перших дослідників Бакотського печерного монастиря; у вересні 1889 р. він провів огляд коридорів, гробниць, інших памяток, написав статтю, що привернула увагу наукової громадськості. Згодом професор В.Б. Антонович провів археологічні дослідження у Бакоті.

Ю. Сіцинський був редактором «Подольских епархиальных ведомостей», «Православной Подолии», членом-секретарем Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, а з 1903 року – головою Подільського церковного історико-археологічного товариства, «Труды» якого редагував. 32 роки очолював Камянецький історико-археологічний музей.

Сіцінському належать численні праці краєзнавчого характеру. Найбільші дослідження – це «Город Каменец-Подольский. Историческое описание» (К.П., 1895) а також «Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии» (7 томів.– К.П, 1895-1911). Вчений також склав «Археологическую карту Подольской губернии», в якій зафіксував і систематизував біля двох тисяч памяток різного періоду.

Детальніше з розвитком історичних досліджень на Поділлі можна ознайомитися при допомозі праці Л.В. Баженова «Поділля в працях дослідників і краєзнавців» (К.-П, 1993).

Таким чином, дослідження історії України кінця 19 - початку 20 ст. опиралося на мережу наукових установ та періодичних наукових видань, які займалися дослідженням історії України вцілому (НТШ, УНТ) так і регіональними студіями.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

85321. Хронотоп в традиционной обрядовой культуре 44.39 KB
  χρόνος время и τόπος место закономерная связь пространственновременных координат[1]. Пространство и время культуры как хронотоп Пространство и время обязательные координаты любых культурных явлений и событий которые всегда происходят гдето и когдато. ввел в культурологию и философию понятие хронотопа которое подчеркивает что пространство и время культуры всегда связаны с субъективными переживаниями меняющимися в разных исторических эпохах и культурных ситуациях. Вернадского в которой единое пространствовремя связано с...
85322. Проблемы возрождения и сохранения фольклора 41.15 KB
  Подобная точка зрения акцентирует одну сторону традиции связь народного искусства с прошлым его корни древние истоки без которых вообще невозможно понимание этого явления человеческой культуры. Абсолютизируя одну сторону традиции некоторые ученые видят в традициях народного искусства только прошлое и делают вывод о косности отсталости этого искусства отсутствии в нем связей с современностью. Салтыков...
85323. Предмет, цель и задачи курса Теория и история НХК 33.73 KB
  На теоретическом уровне дисциплина представляет собой систему понятий положений выводов касающихся сущности содержания средств и методов организации учебновоспитательного процесса в изучении народного художественного творчества на основе современных требований к формированию личности педагога как субъекта обучения и воспитания. На методическом уроне изучаются технологические основы народного художественного творчества в системе социокультурной деятельности современного образования. На практическом уровне будущие руководители приобретают...
85324. Функции традиционного народного костюма 39.08 KB
  В искусстве костюма органично соединились различные виды декоративного творчества: ткачество вышивка кружевоплетение низание шитье аппликация и изобразительное использование разнообразных материалов: тканей кожи меха лыка бисера бус блесток пуговиц шелковых лент тесьмы позумента кружев птичьих перьев речного жемчуга перламутра цветных граненных стеклышек и др. Хранителями древних традиций народного костюма у русских как и большинства других народов были крестьяне.Борева включал не только зачатки различных видов...
85325. Семиотические основы изучения народной художественной культуры 39.09 KB
  Решающим фактором народной культуры является процесс антропогенеза и происхождения народной культуры как таковой. В животном мире культуры не существует. В животном мире обнаруживаются явления которые в дальнейшем послужили основанием для формирования народной культуры.
85326. Семейно-бытовые праздники и обряды: структура, функции и художественные элементы 47.87 KB
  Понятие обычая обряда ритуала традиции Мы видим что стремлением людей ярко красиво торжественно и памятно отметить узловые события своей жизни обусловлено придание этим событиям форм праздников и обрядов. являются переломными моментами в жизни людей меняющими их отношения с окружающими дающими им новые права и предъявляющими новые требования. Что же заключается в понятии обряд В чем его сущность Почему во все времена начиная с первобытнообщинного строя люди отмечали торжественными ритуальными действиями наиболее выдающиеся события...
85327. Концепция этногенеза Л. Н. Гумилева 42.19 KB
  В основу своей теории этногенеза Гумилев положил в качестве главного постулата тезис о природнобиологическом характере этноса обусловленного тем что он является составной частью биоорганического мира планеты и возникает в определенных географоклпматических условиях.cnn же некоторое количество людей обладающих этим признаком соберется вместе объединенные одной целью если при этом они находятся в благоприятных географических условиях необходим разнообразный ландшафт появляется зародыш нового этноса начинается бурный процесс...
85328. Основные принципы формирования понятия народной художественной культуры 38.78 KB
  До сих пор понимание предметного поля каждого ил этих образований народной к остается весьма дискурсивным. Тем более что ряд наук филология история этнография искусствоведение претендовали в разные годы на всеобъемлющую роль в изучении народной культуры преувеличивая значение для последней своих проблем. Нельзя не сказать и о том что в России ситуация усугубляется за счет потерянных народной художественной культурой ориентиров развития в ХХ в.
85329. Традиционные и инновационные формы народной художественной культуры 39.23 KB
  В народной художественной культуре любого народа постоянно появляется и бытует огромное количество образований представляюших собой традиционный фольклор традиции и новых образований связанных с традиционными художественными структурами новации. В культурологии сочетанием традиции и новации обозначают две взаимозависимые стороны развития культуры в которых зафиксирована мысль о том что она содержит в себе как устойчивые так и изменчивые моменты. Глобальная характеристика культуры заключается в единстве традиции и новаторства...