73563

М.С. ГРУШЕВСЬКИЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Лекция

История и СИД

Життя і науково-організаційна діяльність. Історіософія М. С. Грушевського. Історіографічна спадщина. «Історія України-Руси». Історичні школи М.С. Грушевського та їх значення.

Украинкский

2014-12-18

101.5 KB

20 чел.

PAGE  2

ТЕМА: М. С. ГРУШЕВСЬКИЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

План

1. Життя і науково-організаційна діяльність.

2. Історіософія М. С. Грушевського.

3. Історіографічна спадщина. «Історія України-Руси».

4. Історичні школи М.С. Грушевського та їх значення.

Література:

Історіографічні джерела:

Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.: Наукова думка, 1992.

Грушевський М. С. Історія України-Русі. — К. :Наукова думка, 1991-1994. - Т.1-5.

Грушевський М. С. Очерки истории украинского народа. — К. :Лыбедь, 1990.

Основна

Великий Українець. Матеріали життя та діяльність М. С. Грушевського. – К., 1992

Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934). У 50-ліття смерти. – Нью-Йорк, 1985

Пиріг Р.Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934). – К., 1993

Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М.С. Грушевський і Academia. – К., 1993

Тельвак В.В. Теоретико-методологічні підстави історичних поглядів М.С.Грушевського (кінець ХІХ початок ХХ століття).. – Нью Йорк- Дрогобич, 2002

Додаткова

Валіон О. Концепція українського культурно-духовного відродження Михайла Грушевського (кін ХІХ – поч.. ХХ ст..) // Українська історична біографістика: забуте і невідоме. – Тернопіль, 2005. – Ч.1

Винар Л. Життя і наукова діяльність Михайла Ґрушевського. Джерела до біографії. // Український історик. – 1966. – № 1 - 2

Винар Л. Силуети епох. – Дрогобич, 1992

Витанович І. Уваги до методології й історіософії Михайла Ґрушевського // Український історик. – 1966. – № 1-2

Дорошенко Д. Огляд української: історіографії. – К., 1996.

Заруба В. М. Постаті. (Студії з історії України. Книга друга).– Дніпропетровськ, 1993

Копиленко О. “Українська ідея” М. Грушевського: історія і сучасність. – К., 1991

Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами (1920-1950). – Мюнхен. – 1957

Михайло Грушевський: діяльність і творча спадщина. З нагоди 125-річчя від дня народження // Український історик. – 1991-1992. – №. 3-4, 1-4

Оглоблин О. Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) // Український історик. –1966. – № 1-2

Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський: між історією і політикою // Український історичний журнал. – 1991. – № № 1-12

Полонська-Василенко Н. Українська Академія Наук. – К; 1993

Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934. – К., 1996

Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Ґрушевського. – Київ-Кембридж, 1991

Савченко В. М.Грушевський і НТШ // Українська історична біографістика: забуте і невідоме. – Тернопіль, 2005. – Ч.1


1. ЖИТТЯ І НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Михайло Сергійович Грушевський походив з родини священиків (Грушевські по батькові та Опокови по матері) і Київської губернії. Він народився 29 вересня 1866 року у м. Холмі, де його батько викладав у греко-католицькій гімназії. З 1869 року на Кавказі, куди переїхав його батько (займав посаду директора народних шкіл). З 1880 по 1886 рік Грушевський навчався у класичній гімназії в Тифлісі.

На світогляд та інтерес до наукових досліджень Грушевського, як вважає Л. Винар, справили вплив три чинники :

 Вплив родини, зокрема його батька Сергія, який прищепив любов до української мови, пісні, оповідання;

 Знайомство з українознавчими працями М.І. Костомарова, П.О. Куліша, М.О. Максимовича, А.О. Скальковського та інших істориків, фольклористів, етнографів. Своєю справжньою школою історик назвав "Киевскую старину".

 Третім чинником було захоплення українським красним письменством художньою літературою.

Закінченням Тифліської гімназії завершився ранній період творчості Грушевського дитячі та юнацькі роки.

Наступний етап життя (1886-1894), або «Перший Київський період», охоплює роки студенства та проведення наукових дослідів на історико-філологічному факультеті Київського університету. Згодом Грушевський досить критично висловився про рівень навчання в університеті: «виклади не могли багато дати». Ця оцінка зумовлена, головним чином, обставинами реакції, які були характерні для того часу. Безпосереднім вчителем М.С. Грушевського в університеті був В.Б. Антонович. У В. Іконникова М.С.Г. навчився всебічному аналізу джерел. Він слухав також лекції професорів Петра Голубовського, Михайла Володимирського-Буданова. Під час навчання (на третьому курсі) Грушевський написав роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку отримав золоту медаль.

Після закінчення ун-ту Св. Володимира (1890) М. С. був залишений для роботи на кафедрі російської історії. Протягом 4-х років готував працю «Барское староство. Исторические очерки», яку захистив в травні 1894 р. як магістерську дисертацію.

Львівський період життя Грушевеького охоплює 1894-1914 роки. За рекомендацією проф. В.Б. Антоновича він переїхав до Львова, де очолив університетську кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Першим і основним заняттям історика стала підготовка і читання курсу лекцій у Львівському університеті з історії України, які з часом лягли в основу багатотомної «Історії України-Руси».

У 1894 р. Грушевський очолив історико-філософську секцію НТШ, а у 1897 р. саме Товариство. Перший том «ІУ-Р» з'явився у 1898 р.

Відомий грушевськознавець Л. Винар зазначає, що наукова діяльність вченого розгорнулася в трьох напрямках: 1) розбудова НТШ, 2) видавнича діяльність, 3) підготовка та виховання кадрів українських істориків (головним чином, його студентів зі Львівського університету).

У 1904 році вийшло перше видання короткої і загальнодоступної книги з історії України «Очерк истории украинского народа». Незабаром автор підготував видання «Ілюстрованої історії України», яка побачила світ у 1911 році.

З 1906 по 1914 рік виділяють Київський субперіод (підперіод) в житті Грушевського, коли він одночасно працював і в Наддніпрянщині — «відколи там настала можливість наукової та політичної праці». Вчений взяв на себе роботу в УНТ у Києві, займався громадсько-політичною діяльністю.

Світова війна перервала діяльність історика. По приїзді з Галичини до Києва він був заарештований як «мазепинець» і «австрофіл» і висланий спочатку до Симбірська, потім до Казані і, врешті, до Москви. Період першого заслання М.С. Грушевського тривав більше трьох років (1914-1917).

Лютнева революція 1917 року повернула волю Грушевському. У другий київський період (1917-1918) М. С. очолив процес національно-державного будівництва. Був Головою Центральної Ради, керівником УНР. Незважаючи на труднощі і помилки, Україна стала незалежною суверенною державою. В період гетьманату Грушевський в опозиції.

У 1919 році М. С. Грушевський емігрує спочатку до Чехо-Словаччини, а потім до Австрії. Еміграційний період життя історика тривав з 1919 до 1924 року. На еміграції він продовжував займатися науковою та громадсько-політичною діяльністю. До 1922 року Грушевський належав до лівого крила УПСР і редагував її друкований орган «Борітеся поборете». З ініціативи історика був заснований Український соціологічний інститут (1919). Він започаткував «Історію української літератури».

З поверненням у березні 1924 року Грушевського на Україну розпочався третій київський період, який тривав до 1931 року. У 1931-1934 роки  друге заслання і смерть.


2. ІСТОРІОСОФІЯ М. С. ГРУШЕВСЬКОГО.

Під історіософією розуміємо галузь філософського знання, яка охоплює онтологічні (пізнання об'єкт, реальності) питання історичного процесу зміст і напрямок історії, послідовність основних історичних епох, специфіку історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичному процесі тощо. Історіософію цікавлять також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми. Дослідники творчої спадщини М.С. Грушевського детально розглянули питання про джерела формування світогляду історика. На погляди вченого у ранній період наукової праці справили вплив дослідження істориків та твори письменників, які відображали народне життя. Більшість істориків (Д. Дорошенко, І. Витанович, Б. Крупницький, І. Кревецький, І. Крип'якевич, О. Пріцак, А. Процик) притримуються думки, що М. С. Грушевський належав до народницького напрямку в українській історіографії. Про це свідчив і сам Михайло Сергійович, який називався «останнім могіканом народницької історіографії».

«Народництво» Грушсвського зумовлювалося двома обєктивними обставинами українського історичного процесу. По-перше, український народ більшу частину свого історичного часу не мав своєї держави. Тому єдине, що звязувало його історичні періоди між собою — народ. По-друге, перебуваючи у складі іноземних держав, українці піддавались національно-релігійному і соціально-економічному гнобленню. Це викликало справедливу негативну оцінку Грушевського-історика.

Своє народницькі переконання М. С. Грушевський сформулював у вступній лекції, виголошеній у 1894 році у Львові. Ось її головні положення:

  1.   усі періоди історії Руси-України «тісно й нерозривно сполучені між собою. . . як одні і тіж змагання народні, одна й таж головна ідея переходить через увесь той ряд віків, в так одмінних політичних та культурних обставинах»;
  2.  «Народ, маса народня звязує періоди в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він із своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхами і помилками єсть єдиний герой історії»;
  3.   «Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, єго пригоди, єго бажання й ідеали єсть мета нашої історії»;
  4.  «Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки вій впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням».

І хоча на протязі більш ніж півтолітньої діяльності Грушевського проходила еволюція його поглядів, та він і надалі вважав народ головним предметом своїх дослідів.

«Народництво», однак, не слід розглядати як паталогію (ненормальність) в розвитку історичної думки. (Думається правий був Любомир Винар, який критикував за це Омеляна Пріцака). Це закономірний етап, у розвитку історіографії. У свою чергу народницька історіографія завершувалася М.С. Грушевським. «Державницький напрям» виріс з історичної школи М. Грушевського.

Разом з тим, наукова спадщина М. С. Грушевського не вкладається у дещо спрощену схему поділу української історіографії на народницький та державницький напрямки. Як і історики державницького напряму М. С. розумів значення власної держави і еліти – провідної верстви для української нації. Про це, зокрема, свідчить дослідження Грушсвським доби Б. Хмельницького та епохи І. Мазепи.

Щодо методології історика, то на ній позначилися погляди зарубіжних філософів — Генрі Бокля, О. Конта, Г. Спенсера тощо. М. Грушевський був позитивістом. Основи історіософських поглядів були незмінними, але протягом життя з’являлись нові впливи, тому варто відзначити еволюцію  методологічних поглядів історика.

Значний вплив на світогляд вченого мала романтична історіографії, яка розглядала історію як «органічний» процес. На перший план романтики висували поняття про «народ-націю», яке прийшло у романтизм з Просвітництва. М. Грушевський пов’язував розвиток «народу-нації» із загальним прогресом людства, з ідеалами гуманізму та демократії. «Народ-нація» визначалися як головний об’єкт і зміст історичного процесу (запозичено М. Грушевським з творів українських істориків М. Максимовича і М. Костомарова).

Власна лабораторія дослідника склалась у М. Грушевського в ході роботи на семінарах В. Антоновича і В. Іконникова. Це були позитивістські підходи до історії. В. Антонович орієнтував учнів на «кількісну документалістику, накопичення джерел і використання якомога більшого числа джерел». В. Іконников передав молодому історикові свій досвід всебічного аналізу джерел.

Для позитивізму М. Грушевського характерно:

1) принципом справжнього історичного знання позитивізм називає описання об'єктивних, справжніх або «позитивних» фактів; у Грушсвського де проявляється навіть у використанні термінології з точних наук. Позитивізм М. С., як і істориків в уникненні узагальнень. І. Витанович вважав, що Грушевський порядкує лише аналітично-описовим способом і надзвичайно обережний «перед схематизацією» (синтезом, узагальненням);

2) для позитивізму характерно визнання багатофакторності в історичному процесі і особлива увага приділяється соціальним і економічним чинникам; І. Витанович зазначав, що М.С. Грушевський «не визнає рації моністичного зведення цих причин до одної первісної, заступаючи погляд взаємних залежностей багатьох причин плюралістичного розуміння факторів історичного розвитку». Серед різних факторів, які розглядає Грушевський, певне місце відводиться державі. 

3) історики-позитивісти визнавали закономірність історичного розвитку. Вони уявляли суспільний розвиток як повільну еволюцію. Сам термін «еволюція» у Грушевського зустрічається в різних контекстах: «державна еволюція», «економічна еволюція», «еволюція культури», «суспільна еволюція».

Сучасний дослідник методології М. Грушевського Л. Зашкільняк стверджує, що у працях вченого можна знайти дуже багато спільного з методологічними позиціями польського історика-позитивіста Міхала Бобжинського.

Отже, методологічні позиції M. Грушевського  на початку 90-х років XIX ст. свідчили про поєднання просвітницько-романтичних ідей з позитивістським способом представлення історичних фактів.

На рубежі XIX і XX ст. точилися методологічні дискусії у науковому світі, які відбились і на поглядах М. Грушевського. Критика раціональних позитивістських методологічних засад впливовими німецькими філософами-неокантіанцями привернула увагу істориків до суб’єктивної логічної діяльності дослідника, водночас орієнтуючи на вивчення переважно культурних цінностей (Г. Ріккерт).

З іншого боку, позитивістський підхід знайшов найбільш повний розвиток у соціології Е. Дюркгейма і його школи. Соціологічна теорія Е. Дюркгейма протиставляла індивідуальності соціальні факти, підносила соціальну реальність понад окремою особою. Соціальний факт, зазначав французький соціолог, має примусову владу над особистостями. Соціологічна теорія, безперечно, мала вплив на М. Грушевського.


3. ІСТОРІОГРАФІЧНА СПАДЩИНА. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ”.

Творча спадщина М.С. Грушевського надзвичайно обширна. Вона складає, за підрахунками Л. Винара, близько 2 тис. праць. Лише з 1885 по 1928 рік історик надрукував 1779 праць. З них:

книжки та відбитки складали 207 назв

статті                - 806

рецензії            - 701

белетристика   -  65

Дати аналіз цих праць в рамках лекції неможливо. Ми зясуємо лише основні досягнення Грушевського, які мають і матимуть значення у майбутньому.

Найперше цс розробка схеми історії східних: слов'ян, в т. ч. України. У 1904 р. Грушевський опублікував свою працю «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східнього словянства», в якій виступив з критикою схеми історії російських істориків (Карамзіна, Соловйова) і, одночасно, запропонував свою історичну схему історичного розвитку українського, російського і бєларуського народів. Головними положеннями схеми, запропонованої Грушевським, були:

  •  немає «общерусской истории», а тим більше «общерусской народности»;
  •  повязання Київської держави з її суспільно-політичним укладом і культурою, з Володимиро-Московським князівством 13-14 ст. не витримує наукової критики;
  •  «Київська держава, право, культура були утвором одної народности, українсько-руської; Володимиро-Московська другої, великоруської». (Історик вказував, що сполучення української і московської історії в середньовіччі не мас обєктивної історичної бази. Грушевський порівнював взаємини Київської держави з Московською до взаємин Римської держави з її гальськими провінціями, а не наступність двох періодів у політичнім і культурнім житті Франції);
  •  український історичний процес мас такі періоди: рання історія Київська держава Галицько-волинська держава. Вони органічно пов'язані політичними, етнічними і культурними процесами українського народу й знаходять своє продовження в Литовсько-польській державі.

Отже, Грушевський підкреслював континуїтет (тяглість) і нерозривність української історії від її раннього періоду, через середньовіччя до нового періоду в історії України. Український історичний процес охоплював життя українського народу на його території від найдавніших часів до доби Грушевського. Для підтвердження континуїтету історик дав назву своїй основній роботі «Історія України-Руси», обєднавши нову і історичну стару назву України.

«Основною заслугою проф. Грушевського перед українською історіографією є те,  писав Д. І. Дорошенко, – що він угрунтував і впровадив в учений вжиток схему історії українського народу на цілім просторі його історичного життя».

Головною працею життя М. С. Грушевського була «Історія України-Руси». її перший том вийшов У 1898 році, а останній, десятий, – після смерті історика, у 1936 році. Головна історіографічна концепція автора цієї праці, як і всієї його наукової спадщини, – наукове обгрунтування безперервності українського, і сторичного процесу, що пов'язується з життям українського народу на певній географічній території і в історичному часі. В «Історії України-Руси» Грушевський зазначає, що українсько-руська народність живе ряд століть без національної держави. В силу цієї обставини «головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільності». Отже, «народництво» Грушевського було обране ним свідомо і було зумовлено обєктивними обставинами.

В «ІУ-Р» Гр-й висунув та обгрунтував низку наукових гіпотез. Він вважав автів безпосередніми предками українського народу. Історик відкинув норманську теорію і зробив наголос на ролі наддніпрянських полян в заснуванні і розбудові Київської держави.

В «ІУ-Р» Грушевський визначив три періоди в історії України. Перший період охоплює весь час від перших віків нашої ери до половини 14 ст. і йому присвячені три томи «ІУ-Р». Другий період це перехідний період історії українського народу литовсько-польський (з середини 14 до 1648 р.), йому присвячені 4, 5, 6 і частково 7-ий том «ІУ-Р». Третій періоди козацький і йому присвячені наступні томи «ІУ-Р». Перший і третій періоди Грушевський розглядав в дусі гегелівської тріади як тезу і антитезу, а синтезу вбачав у добі українського національного відродження 19-20 ст. Цей період він розглядав в «Очерке истории украинского народа» та в «Ілюстрованій історії України».

Оцінюючи значення «ІУ-Р», яка тоді ще не була завершена, Д.І. Дорошенко у 1923 році писав: «Головна вага її полягає в систематичному зводі науково-провірених і проаналізованих відомостей по історії України, об'єднаних провідною думкою про тяглість і непереривність історичного процеса українського народа на заселеній ним ще на світанку історії землі. Це наче велика історична енциклопедія, де зведено до купи й систематичності впорядковано здобутки наукової праці цілого попереднього розвитку української історіографії». Разом з тим, як історик-державник Дорошенко як на недолік відзначав, що ця робота могла відіграти скільки-небудь провідної ролі власне через брак у їй визнання ваги своєї державності.


4. ІСТОРИЧНІ ШКОЛИ М. С. ГРУШЕВСЬКОГО ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Дослідники життя і діяльності Грушевського відзначають дві його школи української національної історіографії: львівську і київську. Львівська історична школа Грушевського утворилася внаслідок еволюції історіософічних концепцій школи В. Антоновича. Школа Грушевського запозичила у свого учителя документалізм та народництво. Головною історіографічною концепцією історичної школи Грушевського стала концепція континуїтету тяглості українського історичного процесу від зародження українського народу до новітньої доби в історії України.

До львівської історичної школи Грушевського належало, за списком, складеним Яр.Грицаком, 20 учнів вченого. Ми назвемо імена кількох учнів та проблеми, якими вони займалися.

Мир. Кордуба давня та середньовічна історія, Хмельниччина;

Ст. Томашівський – середньовічна історія, козацька доба;

Вас. Герасимчук доба Хмельницького і Виговського;

Ст. Рудницький козацькі рухи 1620-х років, географія;

І. Джиджора Гетьманщина ХVIII ст.;

О. Терлецький галицьке, середньовіччя та козаччина;

Богд. Барвінський Галицько-волинська держава, мазепинський період;

І. Кревецький історія Галичини ХІХст. ;

І. Крип'якевич історія Галицько-волинської д-ви, Хмельниччина та ін. періодів іст. Укр.

Мик. Чубатий іст. українського середньовіччії. церкви, права;

Богд. Бучинський – історія церкви.

Київська школа формувалася за дещо інших обставин. Грушевський не викладав в університеті, а його найближчі співробітники вчилися у метра історичної науки в науковій лабораторії – спочатку в УНТ, а потім і головним чином в історичній секції в УАН. У складі секції діяли численні науково-дослідні комісії, в яких працювали його учні і співробітники. Комісія Київа та Правобережної України (голова Грушевський, керівних Щербина); Комісія Лівобережжя (голова Грушевський, керівник О. Гермайзе); комісія Степової України (голова Гр-й, керівник М. Ткаченко); комісія Західної України (голова Гр-й, секретар Ігнатенко). Ці комісії мали у 1924-26 рр. понад 50 співробітників з різних земель України. Пізніше було створено ще ряд тематичних комісій – культурно-історична. Однак не всіх співробітників можна вважати членами київської історичної школи М.С.Г. Сучаснаа дослідниця О.В. Юркова називає 20 осіб, яких можна вважати учнями Грушевського зокрема О.І.Барановича, Т.М.Гавриленка, С.В.Глушка, П.С.Глядківського, К.М.Грушевську, В.С.Денисенка, В.С.Євфимовського, В.А.Ігнатієнка, М.Ф.Карачківського, В.М.Костащука, Д.О.Кравцова, П.І.Нечипоренка, О.Я.Павлика, Ф.Я.Савченка, Є.С.Смолинську, О.М.Степанишину, М.М.Ткаченка, С.В.Шамрая, Л.П.Шевченко та В.Д.Юркевича.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

81489. Протеиназы поджелудочной железы и панкреатиты. Применение ингибиторов протеиназ для лечения панкреатитов 115.09 KB
  Протеолитические ферменты трипсин химотрипсин эластаза карбоксипептидазы А и В выделяются панкреацитами в неактивном состоянии что предотвращает самопереваривание клеток. Трипсин. Трипсиноген и трипсин получены в кристаллическом виде полностью расшифрована их первичная структура и известен молекулярный механизм превращения профермента в активный фермент. В опытах in vitro превращение трипсиногена в трипсинкатализируют не только энтеропептидаза и сам трипсин но и другие протеиназы и ионы Са2.
81490. Трансаминирование: аминотрансферазы; коферментная функция витамина В6. Специфичность аминотрансфераз 144.39 KB
  Из реакции переноса NH2 наиболее важны реакции трансаминирования . 346 относится к альдиминам или шиффовым основаниям во время реакции аминокислота 1 вытесняет остаток лизина и образуется новый альдимин 2. На второй частиреакции те же стадии протекают в противоположном направлении: пиридоксаминфосфат и вторая 2кетокислота образуют кетимин который иэомеризуется в альдимин. Механизм реакции трансаминирования открыт в 1937 году советскими учеными А.
81491. Аминокислоты, участвующие в трансаминировании; особая роль глутаминовой кислоты. Биологическое значение реакций трансаминирования. Определение трансаминаз в сыворотке крови при инфаркте миокарда и болезнях печени 119.25 KB
  Определение трансаминаз в сыворотке крови при инфаркте миокарда и болезнях печени. Чрезвычайно широкое распространение трансаминаз в животных тканях у микроорганизмов и растений их высокая резистентность к физическим химическим и биологическим воздействиям абсолютная стереохимическая специфичность по отношению к Lаминокислотам а также высокая каталитическая активность в процессах трансаминирования послужили предметом детального исследования роли этих ферментов в обмене аминокислот. Таким образом трансаминазы катализируют опосредованное...
81492. Окислительное дезаминирование аминокислот; глутаматдегидрогеназа. Непрямое дезаминирование аминокислот. Биологическое значение. 248.67 KB
  Непрямое дезаминирование аминокислот. Дезаминирование аминокислот реакция отщепления αаминогруппы от аминокислоты в результате чего образуется соответствующая αкетокислота безазотистый остаток и выделяется молекула аммиака. Безазотистый остаток используется для образования аминокислот в реакциях трансаминирования в процессах глюконеогенеза кетогенеза в анаплеротических реакциях для восполнения убыли метаболитов ОПК в реакциях окисления до СО2 и Н2О.
81493. Основные источники аммиака в организме. Роль глутамата в обезвреживании и транспорте аммиака. Глутамин как донор амидной группы при синтезе ряда соединений 184.57 KB
  Роль глутамата в обезвреживании и транспорте аммиака. Основные источники аммиака Источник Процесс Ферменты Локализация процесса Аминокислоты Непрямое дезаминирование основной путь дезаминирования аминокислот Аминотрансферазы ПФ Глутаматдегидрогеназа ND Все ткани Окислительное дезаминирование глутамата Глутаматдегидрогеназа ND Все ткани Неокислительное дезаминирование Гис Сер Тре ГистидазаСерин треониндегидратазы ПФ Преимущественно печень Окислительное дезаминирование аминокислот малозначимый путь дезаминирования Оксидаза...
81495. Биосинтез мочевины. Связь орнитинового цикла с ЦТК. Происхождение атомов азота мочевины. Нарушения синтеза и выведения мочевины. Гипераммонемии 382.01 KB
  Мочевина - основной конечный продукт азотистого обмена, в составе которого из организма выделяется до 90% всего выводимого азота. Экскреция мочевины в норме составляет 25 г/сут. При повышении количества потребляемых с пищей белков экскреция мочевины увеличивается.
81496. Обмен безазотистого остатка аминокислот. Гликогенные и кетогенные аминокислоты. Синтез глюкозы из аминокислот. Синтез аминокислот из глюкозы 162.72 KB
  В ходе катаболизма аминокислот происходит отщепление аминогруппы и выделение аммиака. Другим продуктом дезаминирования аминокислот служит их безазотистый остаток в виде α-кетокислот. Катаболизм аминокислот происходит практически постоянно. За сутки в норме в организме человека распадается примерно 100 г аминокислот, и такое же количество должно поступать в составе белков пищи.
81497. Трансметилирование. Метионин и S-аденозилметионин. Синтез креатина, адреналина и фосфатидилхолинов 166.74 KB
  Метальная группа метионина мобильный одноуглеродный фрагмент используемый для синтеза ряда соединений. Перенос метильной группы метионина на соответствующий акцептор называют реакцией трансметилирования имеющей важное метаболическое значение. Метальная группа в молекуле метионина прочно связана с атомом серы поэтому непосредственным донором этого одноутлеродного фрагмента служит активная форма аминокислоты. Реакция активация метионина Активной формой метионина является Sаденозилметионин SM сульфониевая форма аминокислоты...