73565

Новітня українська історіографія. Розвиток історичної науки в Галичині і на еміграції в міжвоєнний період (1919-1939)

Лекция

История и СИД

Умови розвитку історичної науки. Наукові установи по дослідженню історії України. Державницький напрям в українській історіографії та його засновники: В.Липинський, Ст.Томашівський, Д.І.Дорошенко.

Украинкский

2014-12-18

104.5 KB

1 чел.

PAGE   \* MERGEFORMAT20

Тема: Новітня українська історіографія. Розвиток історичної науки в Галичині і на еміграції в міжвоєнний період (1919-1939).

План.

  1.  Умови розвитку історичної науки. Наукові установи по дослідженню історії України.
  2.  Державницький напрям в українській історіографії та його засновники: В.Липинський, Ст.Томашівський, Д.І.Дорошенко.

Література:

Бібліографія праць проф. Д.Дорошенка. – Прага: вид. Ю.Тищенка, 1942.

Віднянський С.В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921-1945 рр.). ― К., 1994.

В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. Редактор Я.Пеленський. – Київ-Філадельфія, 1994.

Дорошенко Д.І. Мої спомини про давнє минуле. – Вінніпег, 1949.

Дорошенко Д., Оглоблин О. Історіографія //Енциклопедія Українознавства. – Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. – Т.І.

Крупницький Б. Передмова //Дмитро Дорошенко. Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу. – Берлін, 1940.

Лисяк-Рудницький І. Липинський //Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т.4.

Пеленський Я. В’ячеслав Липинський – засновник державницької школи в українській історіографії //УІЖ. – 1992. – №2.

Полонська-Василенко Н. Професор д-р Борис Дмитрович Крупницький, його житті і наукова праця //Б.Крупницький. Українська історична наука під Совєтами (1920-1950). – Мюнхен, 1957.

Полонська-Василенко Н. Український Вільний університет (1921-1971) //Український історик. – 1971. – №1-2.

Портнов А. В. Наука у вигнанні: Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919 –  1939). – Харків: ХІФТ, 2008.

Потульницький В.А. Історія української політології. – К.: Либідь,1992.

Потульницький В.А. Український науковий інститут у Варшаві (1930-1939) / В.А. Потульницький // Український археографічний щорічник. Нова серія. Випуск 3/4. Український археографічний збірник. Том 6/7. – К., 1999.

Потульницький В. Чи все щастя в соборності //Старожитності. – 1994. – №5-6.

Смолій В.А., Ричка В.М. В’ячеслав Липинський та його праця “Україна на переломі 1657-1659” //УІЖ. – 1992. – №2.

Швидкий В. Олександр Лотоцький: ученийй, громадський діяч, політик ( 1890-1930-ті рр.) / Василь Швидкий. – К.: Інститут історії України НАН, 2002.

  1.  
    Умови розвитку історичної науки. Наукові установи по дослідженню історії України.

Внаслідок поразки визвольних змагань у 1917-1920 роки, завдання утворення самостійної, суверенної, соборної України виконано не було. Більша частина України – УСРР – входила до складу СРСР, який утворився у 1922 році. Політика українізації, що проводилася з 1923 року, ставила за мету привернути місцеве населення до “справи соціалістичного будівництва”. З цією метою розширювалася сфера використання української мови, розвивалась культура і освіта. За таких обставин розвивалось українознавство і, зокрема, українська історіографія до початку 30-х років. Згортання українізації, формування тоталітарної держави, розмах маховика репресій – процеси, які розгорталися в Радянській Україні майже одночасно.

Західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав – Польщі, Чехословаччини і Румунії. Умови розвитку української історичної науки в Галичині були складними. Однак незважаючи на важкі матеріальні обставини та політичні обмеження, історики продовжували роботу, розпочату в попередній період. Галичани були об’єднані навколо НТШ та його “Записок” і розгорнули велику науково-дослідну і видавничу роботу. У 20-30-ті роки там працювали І.Крип’якевич, М.Кордуба, Ст.Томашівський, В.Герасимчук, І.Кривецький, Б.Барвінський, Мик.Чубатий, Мик.Андрусяк та ін.

Наслідком поразки визвольних змагань була політична еміграція з України. Вигнанцями ставали діячі українських урядів, а також ті, хто х підтримував – солдати, офіцери, урядовці, інтелігенція. Спочатку кількість емігрантів сягала 100 тисяч, однак після стабілізації ситуації в Галичині і повернення туди галичан, чисельність вигнанців складала 40-50 тис. чоловік.

Еміграція була строкатою. На формування установ, які займалися науково-історичними дослідами, мали вплив ідейно-політичні погляди емігрантів. Наукова українська еміграція зосереджувалася у Відні, Варшаві, Берліні, Парижі. З 1921 року центром української наукової еміграції стала Чехословаччина. Це зумовлювалося заснуванням і переміщенням з Відня українських наукових установ та матеріальною підтримкою української науки (наукових установ) з боку президента ЧРС Томаша Масарика.

Український соціологічний інститут у Відні.

У.С.І. заснований наприкінці 1919 року, став першим українським науковим закладом на еміграції. Його фундатором був М.С.Грушевський. У.С.І. став основним місцем діяльності вченого на протязі еміграційного періоду його життя.

Соціологічний інститут утворився при фінансовій підтримці “Дніпросоюзу” – найбільшого союзу кооперативів в Україні. Програма діяльності У.С.І., крім іншого, передбачала проведення наукових досліджень української політичної та загальної історії, а також поширення наукових знань серед громадськості. Грушевський бачив інститут автономним, незалежним закладом, який водночас був би ані опозиційним антирадянським центром, ані апологетичною установою більшовицького уряду за кордоном.

При створенні У.С.І. знов проявився науково-організаційний талант М.С.Грушевського. Він зумів залучити до роботи історика, політолога, ідеолога українського монархізму В.Липинського; юриста, політолога, д-ра філософії Вол.Старосольського; історика і мистецтвознавця Д.Антоновича та ряд інших наукових та громадсько-політичних діячів.

Діяльність інституту зосереджувалася в основному на видавничій і лекторській роботі. Вийшли друком монографії М.Грушевського “Початки громадянства (генетична соціологія)” та “З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов та Женевський соціалістичний гурток” (Зб-к матеріалів); В.Липинського “Україна на переломі” тощо. Загалом під егідою У.С.І. було видано 13 книг, що стали вагомим внеском у розвиток української науки.

Наприкінці 1922 р. видавнича діяльність інституту стала згортатись за барком коштів. З від’їздом М.С.Грушевського і втратою керівника і організатора У.С.І. припинив своє існування.

Український вільний університет (УВУ) і Українська господарська академія в Чехословаччині.

Чехословацька республіка у міжвоєнний період була однією із найдемократичніших держав. Її президент Томаш Масарик був добре обізнаний з українським питанням і співчував національно-визвольним змаганням українців. . Україна повинна бути у федеративному чи автономному державному зв’язку з Росією для протидії пангерманізму. Сутність нації визначається силою і життєздатністю.

Президентство Масарика (1918-1935).

Президентство Е.Бенеша (1935-1948).

Покращення радянсько-чехословацьких відносин негативно позначилося на ставленні до емігрантських закладів, зокрема українських.

Ініціатором утворення Українського вільного університету за зразком західноєвропейських закладів (із відповідним якісним складом викладачів, рівнем знань студентів та системою організації навчання) виступив колишній декан Львівського ун-ту професор-лінгвіст Олександр Колеса. Урочисте відкриття університету відбулося 17 січня 1921 року в Відні. До складу ради університету ввійшли провідні українські науковці і громадські діячі, письменники (Олександр Олесь). УВУ за програмою наближався до державних університетів, але підкреслював свою незалежність від різних “громадських чинників”. В одній із перших відозв Ради університету підкреслювалось: “Ціллю являється ширення вищої освіти в усіх напрямках людського знання шляхом наукових викладів та інших форм навчання при забезпеченні повної волі погляду та напрямку думання”. Фінансування УВУ здійснювали українські громадські організації: Союз українських журналістів і письменників у Відні, Українське товариство прихильників освіти у Відні, окремі громадсько-політичні і культурні діячі.

Університет поділявся на два факультети: філософський (з історико-філологічним та природописно-математичним відділами) і правничий. Професорами на філософському ф-ті були: мистецтвознавець Дм.Антонович, хімік Іван Горбачовський, історик України Дм.Дорошенко, О-р Колеса, географ Ст.-н Рудницький, філолог Ст-н Смаль-Стоцький. На юридичному ф-ті працювали: фахівець міжнародного права Ст.-в Дністрянський (декан), історик українського права Ростислав Лащенко, юрист Мих.Лозинський, теорет. права Вол.Старосольський, фахівець з українського права Серг.Шелухін, статист. Федір Щербина. Першим ректором було обрано Олександрара Колессу. Навчання в УВУ почалося в січні 1921 р. Однак він стикнувся із значними організаційними та фінансовими труднощами, тому вже влітку того ж року переїхав до Праги.. Отже Віденський період УВУ тривав з всього кілька місяців. Празький період охоплював 1921 - 1945 роки.

Чехословаччина являла собою значний центр української еміграції, де у першій половині 1920-х рр. зосереджувалось 20-25 тис. українців. Вона була досить строкатою у соціальному та політичному відношеннях, але значну питому вагу у ній займала інтелігенція, учнівська та студентська молодь. Це було тією основною причиною, яка зумовила перенесення університету до Праги.

Для проведення наукових досліджень, у відповідності з статутом УВУ, в ньому проводилися наукові дослідження, зокрема з історії. Наукові сили були поважні – 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори. З 1921 по 1945 рік було захищено 132 дисертації, зокрема 95 з політичних та юридичних наук, 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.

Д.І.Дорошенко був деканом філософського ф-ту і читав історію України. Р.Лащекно підготував “Історію українського права”, “Пам’ятки права гетьманської доби”. Було видано праці Р.Лащенка “Ідея права власності на землю на Україні” та “Лекції по історії українського права”, С.Шелухіна “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, “Звідки походить Русь”, “Історично-правні підстави нашої державності”; Д.Дорошенка “З історії української політичної думки за часів світової війни” (Прага, 1936).

Дослідження з історії України велися в Українській Господарській Академії в Подєбрадах. Там, зокрема, було видано ґрунтовне дослідження О-ра Мицюка “Аграрна політика 1800-1925” (У 2-х томах, Подєбради, 1925), в якому розглянуто питання і про політику Російського самодержавства в аграрному питанні на Україні у ХІХ і на поч. ХХ століття. У Подєбрадах побачила світ монографія П.Феденка “Український громадський рух на початку ХХ століття”.

Український Науковий Інститут Берліні (УНІ-Б).

У Берліні зосереджувалися емігранти – діячі українського уряду гетьмана П.Скоропадського. УНІ-Б був заснований берлінським “Українським товариством допомоги біженцям”, яке очолювала дружина колишнього гетьмана П.Скоропадського – О.Скоропадська. УНІ-Б функціонував з листопада 1926 року як філіал Берлінського університету Фрідріха Вільгельма.

В діяльності УНІ-Б дослідники виділяють два періоди: І. 1926-1931 рр., коли Ін-т був науково-інформативною та педагогічною установою. Тоді було видано 3 томи “Записок УНІ-Б” і 2 томи “Повідомлень” німецькою мовою (Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts. Berlin, 1927, 1929, 1931). ІІ. 1931-1945 інститут перетворився на німецьку державну установу.

Керівництво УНІ-Б здійснювала спільна німецько-українська кураторія. З німецького боку до неї входив, зокрема, генерал-лейтенант Гренер – колишній командуючий окупаційними військами в Україні. З українського боку – Д.І.Дорошенко – Директор інституту, О.Скоропис-Йолтуховський, проф. І.Мірчук. Першими дійсними членами інституту були: В.Липинський, І.Мірчук, В.Залозецький.

Метою інституту, згідно з статутом, було сприяти розвиткові і поглибленню досліджень життя українського народу в минулому і сучасному, а також допомагати культурній співпраці, налагодженню стосунків між українськими та західноєвропейськими вченими. Спочатку в інституті діяло 4 кафедри: української історії (зав. Д.Дорошенко) української державності (В.Липинський), релігійних відносин (І.Мірчук), історії матеріальної культури (ВюЗАлозецький).

З приходом фашистів до влади, як зазначає В.Потульницький, УНІ-Б стає рупором політики Гітлера в “східноєвропейському питанні”. Разом з тим досліджувалися питання історії України: Д.Дорошенко – історіографічні проблеми; Б.Крупницький – діяльність Мазепи, Орлика; Д.Олянчин – добу Хмельниччини; М.Антонович – козаччину XVI-XVII ст.

Український науковий інститут у Варшаві (УНІ-В). Одним із центрів української еміграції з Наддніпрянської України була Варшава, де перебувала частина уряду УНР на чолі з Андрієм Лівицьким. У місті функціонувало багато громадських і професійних організацій, друкувалися різноманітні українські газети і журнали. Основу для заснування УНІ-В було закладено 1925 р., коли було створено факультет православної теології Варшавського університету. Від початку на факультеті працювали професори Іван Огієнко та В’ячеслав Заїкін, а згодом запрошені професори Василь Біднов, Дмитро Дорошенко та Олександр Лотоцький. Безпосереднім попередником Українського наукового інституту стали «Вищі українознавчі курси» – серія лекцій з історії, етнографії, географії, української мови, військової справи, зорганізованих культурно-освітньої секцією Українського Центрального Комітету.

Завдяки організаторським здібностям О. Лотоцького у лютому 1930 p. було відкрито Український науковий інститут у Варшаві (далі – УНІ-В) як науково-дослідну установу. Завданнями інституту були: 1) дослідження історії України, економічного і культурного життя українського народу: 2) підготовка наукових працівників з проблем українознавства. Передбачалося видавати власний друкований орган, оригінальні наукові праці й переклади.

У березні 1930 р. в інституті було створено три відділи: 1) українського господарського та громадського життя; 2) української політичної історії та історії української культури; 3) історії церкви. Загальне керівництво інститутом здійснював директор – О. Лотоцький.

Науково-дослідницька робота велася окремими членами та співробітниками інституту за власними індивідуальними планами і колективно в різних комісіях та семінарах. В УНІ-В діяло п’ять комісій, три з яких стосувалися історії України: історично-літературна, для дослідження історії українського руху, для дослідів над польсько-українськими питаннями.

Активну роботу в УНІ-В вели професори богословського православного факультету Варшавського університету Д.Дорошенко та В.Біднов. Дорошенко опублікував під егідою інституту як підручник «Нарис історії України» у 2-х томах (1932-1933). Інститут встановлював степендії для дослідження актуальних проблем українознавства. Так, було виділено кошти Симону Наріжному для написання праці про українську еміграцію, Андрію Яковліву на працю «Українсько-московські договори в 17-18 віках», Борису Крупницькому для написання праці «Гетьман Пилип Орлик. Огляд його політичної діяльності» та ін..

Комісію з дослідження історії українського руху очолював проф. О.Лотоцький (секретар проф. В.Біднов). Вона досліджувала історію національного відродження в Україні та історію українського руху з кінця XVIII до початку XX ст.. Для опрацювання історії української еміграції у XIX ст. велике значення мав систематизований УНІ-В архів Михайла Драгоманова, який зберігався у Варшаві, бібліотека його творів та праць про нього. Засновано музей ім. М. Драгоманова, серед експонатів якого були праці та рукописи вченого, альбом краєвидів з місця його народження. Впорядкування драгоманівського архіву здійснив Гліб Лазаревський, який опрацював «Листування Київської громади з М.Драгомановим (1879-1895 pp.)», що було видано УНІ-В як перший том архіву М.Драгоманова, і його листування женевської доби.

Досліджуючи історію українського руху, комісія опублікувала мемуари О. Лотоцького під назвою «Сторінки минулого» (у 3-х част.), збірники «З минулого» (Т. 1-2; 1938, 1939 рр.), де між іншими матеріалами вміщено спогади українських вчених, що перебували на еміграції, про студентське життя в колишніх російських університетах, зокрема спогади Д.Дорошенка, А.Яковліва, В.Садовського та ін..

УНІ-В також розробляв проблеми історії збройної боротьби за незалежність України, співпрацюючи з Українським воєнно-історичним товариством у Варшаві та його часописом «За державність». Часопис ставив своїм завданням «висвітлити боротьбу нашу з усіма її позитивними і негативними явищами, усвідомити причини нашої поразки і уроки на майбутнє». Було опубліковано документи про українсько-московську війну 1920 р. за редакцією генерала В. Сальського та упорядкування генерала П. Шандрука; книгу полковника О. Доценка про зимовий похід армії УНР.

За участю УНІ-В видані монографії Б.Крупницького про гетьмана П.Орлика (1938), перший том «Діярія» Пилипа Орлика і два томи збірника статей про Мазепу (1938-1939).

Комісія для дослідження польсько-українських взаємин займалася науковим опрацюванням політичних, економічних і культурних взаємовпливів між обома народами протягом століть. До складу комісії входили відомі українські та польські вчені і культурні діячі.

Важливе значення для історії української культури мало Повне видання творів Т.Шевченка у 16 томах. Воно супроводжувалося широкою серією досліджень життя і літературної діяльності поета (розвідки, коментарі, примітки до тексту).

За участю інституту видано працю «Пам’яті професора Василя Біднова» і другий том «Праць» своїх членів. Загалом УНІ-В видав близько 50 томів праць з різних галузей наук, зокрема дослідження та джерела з історії України.

Були і труднощі в роботі УНІ-В. Серед українців на еміграції точилася гостра ідейно-політична боротьба, яка зачіпала й інститут. Неприхильно ставився до закладу Іван Огієнко, називаючи його притулком «для політиканів УНРівського толку». Д.Дорошенко відзначав, що його «виклади» бойкотували студенти-галичани (хоча, як відомо, він не був діячем «другої» УНР).

1939 р. в управлінні інститутом відбулися зміни: замість хворого О.Лотоцького, директором затверджено відомого історика і юриста проф. Андрія Яковліва. Однак восени 1939 p. УНІ-В самоліквідувався у зв’язку з початком Другої світової війни.

Отже, в міжвоєнний період в Галичині та на еміграції діяли наукові установи, які об’єднали науковців-дослідників історії України. Ними були створені серйозні наукові праці, виховано нові кадри фахівців з історії краю.


2. Державницький напрямок в українській історіографії: В. Липинський, Ст. Томашівський, Д. Дорошенко.

Сучасний український дослідник О. Ясь характеризує державницький напрям як провідну тенденцію поступу української історіографії 1920-1930-х рр.. Праці М.С.Грушевського, як вже зазначалося, були найвищим досягненням народницької історіографії. Грушевський, за його ж словами, був її останнім могіканом. Разом з тим, «І У-Р» та вся історіографічна спадщина «батька української національної історіографії» підготувала новий етап у розвитку української історичної науки.  Українські історики XX століття мусили спираючись на історичні дослідження попередників довести континуітет (тяглість) української історичної традиції від часів Київської та Галицько-Волинської держави IX – XIV ст., через Козацько-Гетьманську державу XVIII–XVIII ст. до українських державних інституцій 1917-1920 років. Отже розвиток української держави, державної традиції були предметом державницької школи в українській історіографії.

Державницька школа спиралася на самостійницький напрямок громадсько-політичної думки, представниками якого в Галичині були І.Франко, Ю.Бачинський, Л.Цегельский, на Наддніпрянщені — М.Міхновський. Окремі поодинокі державницькі думки були у М.П.Драгоманова. «Антинародницький» характер носила праця Федора Уманця «Гетьман Мазепа» (П.1897). Однак були потрібні нові історіософічні ідеї, нові наукові досліди. Це завдання було виконане, насамперед Вячеславом Липинським, а також Ст. Томашівським та Д.І.Дорошенком.

В.Липинський народився у 1882 році в с. Затурцях Володимир-Волинського повіту що на Волині у польській шляхетській родині. Початкову освіту отримав у навчальних закладах Житомира, Луцька та Києва.

На формування світогляду Липинського в дитячі та юнацькі роки справив вплив його дядько по матері Адам Рокіцький. Він привив любов до України та її історії. Навчаючись у Київський гімназії, Липинський вів українську агітацію серед своїх польських товаришів, хоча і безуспішно. Майбутній історик покинув польське учнівське «коло» і перейшов до української учнівської «Громади».

З 1903 по 1914 рік Липинський проживав, з невеликими перевагами, у Кракові. Там він спочатку вивчав агрономію у Сільськогосподарській академії, історію та соціологію у Краківському та Женевському університетах.

Австрійський дослідник життя і науково-історичної спадщини Липинського Лев Білас вказує на три чинники, які справили вплив на формування суспільно-політичних та історичних поглядів науковця. I.вплив Краківської історичної (консервативної) школи (К. Шуйський, В.Калинка, М.Бобжинський). Причини падіння могутності польської держави вони вбачали в надмірній шляхетській демократії і послабленні влади короля (симптомам останнього була пізніша виборність короля). Другий чинник — вплив неоромантиків, зокрема історика Шимона Ашкеназі — автора монографії про князя Понятовського. Третя під час навчання в Женеві вивчав праці італійського-швейцарського економіста і соціолога Вільфредо Парето — його теорію «кругообігу еліт», пануючої, тобто провідної верстви, маючи на увазі, «політичний клас», а також твори Жоржа Сореля, (ідея пов’язати націю з традицією): Жоржа Валуа («здержати моральний занепад»). Знав Липинський і доктрини католицького теоретика Ла Турдюпена, який пропонував організувати суспільство у спілки власників, директорів і робітників окремих галузей промисловості.

Перша праця В.Липинського «Шляхта на Україні» (польською мовою) була опублікована в 1909 році. Основною її ідеєю була: шляхетська верства повинна стати українською по своїй політичній свідомості, однак без здекласовації і втрати своєї корпоративності.

Згодом у «Записках НТШ», ЛНВ, «Раді» – українських виданнях –друкуються наукові праці В.Липинського. В 1912 році виходить збірник «Z dzcejow Ukrainy» редактором і головним автором якого був В.Липинський. Під час світової війни служив у рос. армії.

Під час революції 1917 р. В.Липинський українізував свою військову частину, яка дислокувалася у Полтаві. Однак Генеральний Секретаріат Військових Справ поставився з недовірою до його акції. Ця упередженість зумовлювалася його соціальним походженням. Внаслідок цього Липинський розчарувався в українській «революційній демократії», яку він вважав недозрілою для державного будівництва.

В.Липинський стає одним з організаторів «Української Демократичної Хліборобської партії» і в серпні 1917 р. (за 2 місяці до III-го універсалу) пише для неї програму, основними постулатами якої були: самостійність України та збереження приватної власності на Землю.

Під час Гетьманату і частково Директорії – посол у Відні. Потім – на еміграції. Там утворив Український Союз Хліборобів-Державників (консервативно-монархічна організація), ідейним органом якого став збірник «Хліборобська Україна». В 1920 р. опублікував свою головну історичну працю «Україна на переломі. 1657-1659» а в «Хліборобській Україні» опублікував свій історичний політологічний трактат «Листи до братів-хліборобів».

Помер у 1931 році, похований у своєму родинному селі Затурці.

  1.  В.Липинським була вироблена оригінальна історіософічна концепція. Ми не маємо часу для її детального аналізу. Виділимо лише кілька головних моментів:
  2.  Держава має провідну роль у суспільстві; без держави нема нації, є тільки народ в етнічному сенсі;
  3.  Еліта (національна аристократія, провідна верства, правляча верства) є носієм влади і творцем нації.

2.Архівні джерела і праці попередників.

3.Праця «Україна на переломі. 1657-1659» писалася під безпосереднім впливом важких думок, навіяних подіями 1917-1920 рр.

Відродження української державності було зумовлене рядом чинників:

  1.  об’єднання всіх верств українського народу навколо козацтва, яке в ході війни ввібрало в себе найактивніші елементи інших станів – селян, міщан, шляхти;
  2.  участь у визвольній війні численної шляхти, яка зуміла окультурити козацтво, загнуздати напівдиких запорожців силами городових козаків;
  3.  перемога старшинсько-шляхетського козацького землеволодіння, інтенсивного по характеру виробництва над екстенсивним, колоніально-паразитичним польсько-магнатським господарством;
  4.  прослідкував процес перетворення гетьманату з суто військової сили на територіальну владу монархічного характеру з виразним нахилом до спадковості;
  5.  Переяславський договір оцінював як військовий союз України з Росією.

Степан Томашівський (1874-1930) народився в с. Купновичі на Галичині. Після закінчення Самбірської гімназії (1895) поступив на філософський факультет Львівського університету, який закінчив у 1899 році. Викладав у гімназіях Бережан, Перемишля і Львова (1900-1910 р.). З 1910 по 1914 рік – доцент філософського факультету Львівського університету. В той самий час між С. Томашівським і М. Грушевським загострилися взаємини, що призвели до конфлікту 1913 року в НТШ. Цей конфлікт остаточно розколов Товариство на прибічників і противників стратегії і тактики його голови М. Грушевського, що призвело до димісії останнього. Одним із головних дійових осіб конфлікту був Степан Томашівський, який критикував діяльність лідерів національно-демократичної партії, в тому числі й М. Грушевського, за схильність до угодництва з польською владою краю. Проте конфлікт позначився і на репутації С. Томашівського, за яким закріпилась «слава» інтригана і кар’єриста. В роки світової війни – член Бойової управи січових стрільців. В період визвольних змагань виконував дипломатичні завдання ЗУНР у Швейцарії, Франції і Англії. Був прихильником автономії Галичини у складі Польщі, сподіваючись що в майбутньому вона таки стане «українським П’ємонтом».

На еміграції перебував у Англії потім – у 1921-1925 рр.в Німеччині. Там він зблизився з гетьманським рухом та ближче познайомився з В. Липинським. Під час спілкування встановилася інтелектуальна близькість, з’ясувалася схожість методологічних засад вивчення історії. Проте згодом між цими істориками також стався конфлікт і В. Липинський характеризував С. Томашівського вкрай негативно. «Цього пана я вважаю за найбільш деструктивну креатуру серед усіх українських інтелегентів, яких я в своєму житті зустрічав».

Потім повернувся до Львова, де редагував двотижневик «Політика» (1925-1926). З 1927 по 1930 рік – доцент і надзвичайний професор східноєвропейської історії Краківського університету. Помер у Кракові, де й похований.

Наукова спадщина С. Томашівського складає понад 50 великих праць в галузі української історії, близько 230 рецензій і статей. Перші праці С.Томашівського друкувалися переважно в «Записках  НТШ» («Шкільництво на Угорщині і Русині», «Гетьман Мазепа і король СтаніславII», «Мазепа у шведів», «Угорщина і Польща на початку XVIII століття», «Мазепа і австрійська політика», «Джерела до історії України-Руси»). Вони відзначались глибоким і ретельним аналізом архівних джерел. За змістом ці розвідки, написані у довоєнний період, були продовженням народницької концепції М.Грушевського.

У повоєнний час здійснився перехід С. Томашівського на державницькі позиції. Це сталося внаслідок впливу ряду обставин: ідейний розрив з Грушевським спонукав до розробки власної концепції історії; знайомство на еміграції з фундаментальними історичними та філософськими творами (цьому сприяло те, що історик володів 14 європейськими мовами). На позицію Томашівського вплинув його власний соціальний досвід; він розчарувався в ліворадикальних поглядах і став консерватором.

Світоглядні засади творчості С.Томашівського, на думку В.Потульницького, формувалися під впливом чотирьох чинників: I.Концепцій Драгоманова і Липинського. II.Ідей італійських вчених Ферреро (італійський історик і політолог, який створив свою власну класифікацію типів державної влади, зокрема, виділяючи «легітиміські» та «революційні» уряди. Перші є стабільними, так як громадяни традиційно «приймають» ці уряди і ставляться до них лояльно; другі, «революційні» уряди примушують людей покорятися терором.) і Мацціні (будував свою концепцію держави на поєднанні абсолюту релігійної ідеї та засади національності як основи розмежування держав. Притримувався ідеї Сполучених Штатів Європи). III.Теорій російського дослідника Р.Ю.Віппера, який досліджував закономірності суспільних процесів з позицій історизму та циклічності. IV.Прагматично-релятивіських систем Джемса і Шпенглера.

Процеси історичного розвитку України Степан Томашівський зводив до трьох основних визначних ідей, що випливали з її географічного положення: перше – це боротьба зі степом (кочовою цивілізацією), друге – суперництво з Польщею як вираз політично-культурної суперечності Заходу і Сходу і боротьба з домінуванням Москви, в основі якої лежить політико-господарський контраст Півночі і Півдня. Він зазначав: «Степ, Польща, Московщина – отсе трикутник історично-політичного розвитку України... у зрозумінню згаданих вище провідних ідей лежить і відкриття мірила вартості української історії».

Основна праця С. Томашівського – «Українська історія. Старовинні і середні віки». (Том перший вийшов у Львові 1919 р.).

У вступі автор викладає загальні основи української історії, виділяючи ті головні чинники, які визначали „напрям і форму історичного розвитку українського народу”. Перший чинник – Земля. Вчений відзначає, що назва Україна має різний історичний, етнографічний і географічний зміст (перше – найменше, останнє – найбільше). Землю розглядав як освоєння українськими племенами території проживання; 2). Нація, тобто утворення української нації внаслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступового виділення Галицько-Волинського князівства; 3). Національна держава – Галицько-Волинське князівство, як синтез і завершення цих двох процесів.

На відміну від попередників, які вважали Україну «етнографічною територією» – територією на якій проживає український народ, «українська земля» – це географічна цілість. Географічне становище України само по собі творило історію української нації. Чорне море розглядав як географічну, політичну і господарську основу української землі. Історії України розглядав як процес освоєння українським народом своєї землі, боротьбу осілої землеробської культури проти кочового варварства.

Розглядаючи другий критерій історичного процесу – процес утворення і формування української нації – С. Томашівський визначає, що в ньому діють дві тенденції: одна розділяє а друга зв’язує окремі частини. При розладі Київської держави східнослов’янські племена розпалися на три народності: українську . московську і білоруську.

Першою національною державою С. Томашівський вважав Галицько-Волинську, яка об’єднала вже самі суто українські землі. Роман творець –держави. Основа держави – Галицька земля. Оцінюючи значення Галицько-Волинської держави, історик вказує на 5 її основних впливів на майбутнє українського народу:

  1.  1) збереження України від передчасного поневолення і асиміляції з боку Польщі; 2) розірвавши династичні і церковно-політичні зв’язки з Московщиною, вона затримало процес створення нової політичної нації зі слов’янських і фінських елементів над Волгою;3) забезпечення доступу західноєвропейської культури на українські терени і оборона української нації від подальшого монгольського проникнення; 4) надання князівством підтримки Західній Україні в боротьбі з польською експансією і засвоєння нових просторів на сході на користь українського народу; 5) вона слугувала підґрунтям сучасної національно- політичної, культурної і певною мірою мовної самостійності України серед слов’ян.

С. Томашівський позитивно оцінював вплив литовської, польської та угорської культур. Це, на його думку, дозволило зберегти українську культуру та націю в Галичині. Східноукраїнські землі під натиском монголо-татар, як вважав історик, втратили свою національно-політичну та культурну самостійність.

Як історик-державник С. Томашівський негативно оцінює в «Українській історії» будь-які антидержавні та анархічні прояви, князівські міжусобиці та боярську анархію в Київській і Галицько-Волинській державах XII-XIV ст.

Галичина, на думку історика, своєрідний кордон між Заходом і Сходом у якому відбивалися впливи культур, римської і візантійської релігії. Берестейську унію 1596 року вважав посереднім, компромісним між Сходом та Заходом культурно-релігійним типом з візантійською формою і римським змістом.


 

А также другие работы, которые могут Вас заинтересовать

136. Анализ цен на металлопродукцию в среде Microsoft Excel 33.37 KB
  Используя средства Microsoft Excel и статистические показатели, научиться оценивать динамику цен на продукцию металлургических предприятий. Индексы рассчитываются на основе данных, полученных в результате регистрации цен на товары-представители выборочных организаций всех форм собственности.
137. Польско-Шведская интервенция 1609-1612 годов 44.22 KB
  В истории государства нашего были такие периоды, в которые под угрозу была поставлена его независимость и самобытность народа, если хотите. Так как объектом моего реферата является Польско-Шведская интервенция 1609-1612 гг., то для начала я определилась с одним из центральных понятий реферата – интервенция.
138. Теория и методология социологических исследований 1.54 MB
  Социология представляет собой профессиональный взгляд на мир человеческих отношений. Три типа социологического дискурса. Логика гипотетического рассуждения. Соотношение переменных и единиц исследования.
139. Разработка программного продукта для быстрого создания заметок и организации разнородных данных 1.41 MB
  Деление программ и технических средств на классы по типу предоставляемого функционала. Исследование возможных опасных и вредных факторов при эксплуатации ЭВМ и их влияния на пользователей.
140. Аналіз маркетингової діяльності ПП Діоніс 1.23 MB
  Теоретичні засади маркетингової діяльності торгівельного підприємства. Нормативно-правова база маркетингової діяльності в Україні. Удосконалення маркетингової діяльності ПП Діоніс. Організування розподілу продукції.
141. Феномен безработицы в России 38.65 KB
  В системе рыночных отношений важное место занимает рынок. Официальными безработными считаются трудоспособные граждане в трудоспособном возрасте (определяется законодательством). Исходя из необходимости учета безработных и принятия соответствующих государственных мер по обеспечению работой всех желающих.
142. Системный анализ московского метрополитена 273.5 KB
  Московский метрополитен, открытый 15 мая 1935 года, - это основа транспортной системы столицы. Он надежно связывает центр города с промышленными районами и жилыми массивами. На сегодняшний день доля Московского метрополитена в перевозке пассажиров
143. Історія української державності 40.71 KB
  Трипільська культура ,як зародки державотворчих процесів на сучасних Українських землях. Українська революція,або як ми прогавили незалежність. Суспільний нігілізм, тотальне розкрадання і не бажання влади змінити життя народу (а не своє) на краще.
144. Эскизный расчет радиолокационных систем 373.5 KB
  Расчет дальности действия РЛС при самоприкрытии цели активной шумовой помехой (АШП). Дальность действия и зона обнаружения в условиях применения маскирующих пассивных помех. Выбор и обоснование передающего устройства.